Війни Міллігана

(1)

Поліцейський фургон, який віз Біллі Міллігана до Ліми, проїхав крізь ворота, що впиралися в небо міцним колючим дротом, повз озброєну охорону й нарешті спинився біля приймального відділення.

Двоє поліцейських витягли ув’язненого пацієнта з фургона та повели вглиб старої будівлі із сірими коридорами, високою стелею і велетенськими вікнами до чотирьох метрів заввишки. Вони тримали його за заковані у кайданки зап’ястя і грубо штовхали вперед. Їхні підбори гучно цокотіли об блискучий лінолеум. Вони прямували в кінець коридору, до кабінету з табличкою «Приймальне відділення № 22». Усередині стояли два столи — один навпроти іншого. Здоровенна руда жінка з ластовинням на щоках чекала, поки один з поліцейських розстібне кайданки.

— Документи, — гаркнула вона.

Інший поліцейський простяг їй теку.

денні не міг зрозуміти, де він опинився й чому. Руки оніміли, зап’ястя боліли — раптом він усвідомив, що руки сковані в нього за спиною і просто зараз хтось знімає кайданки.

— Містере Мілліган, — мовила до нього жінка, не дивлячись в очі, — будь ласка, вийдіть на сцену.

По спині пробігли мурахи. Звідки вона знає про сцену? Це що, записано в його медичних документах?

Поліцейський праворуч схопив його за досі сковані руки й волосся і посунув на три кроки ліворуч.

— Хитрий він, цей волоцюга, — буркнув чоловік. — У фургоні виліз із клятих кайданок.

Тут денні зрозумів, чому охоронці сердяться й чому так туго стягнуті кайданки. Мабуть, томмі виходив на сцену під час поїздки й скинув кайданки. Руда дама наморщила ніс, наче запахло дохлим скунсом.

— Містере Мілліган, — знов сказала вона, вказуючи на підлогу, — якщо не хочете мати проблем, робіть, що вам кажуть.

денні опустив очі за її пальцем і побачив червоне коло. Виходить, вона мала на увазі не їхню «сцену свідомості», як називав це артур, а лише червону мітку на брудній підлозі.

— Дістати все з кишень! — наказала жінка.

денні вивернув кишені, показуючи, що там порожньо.

— У оглядову, розумнику! Роздягайся! — наказав один з охоронців.

денні увійшов у вказану кімнату і стягнув сорочку через голову.

— Руки вгору! Відкрити рот! Волосся назад за вуха! Повернися й поклади руки на стіну! — гримів охоронець, що увійшов слідом.

Виконуючи по черзі його команди, денні думав, чи збирається охоронець його мацати. Е ні, він не дозволить чоловікові себе торкатися — він утече зі сцени й дозволить рейджену з ним розбиратися.

— Покажи стопи. А тепер нагинайся та розсувай сідниці. Вочевидь, цьому чоловікові подобається його робота?

Чоловік перевірив одяг Біллі, жбурнув його в корзину й видав замість нього сині штани та сорочку.

— У душ, придурок!

Ноги денні сковзалися на слизькій підлозі. Відчиняючи важкі залізні клепані двері, він ударився пальцем на нозі. За дверима зі стіни напроти стирчала іржава труба, з якої текла вода. Він став під воду й миттю відскочив — вона була крижаною. За мить кран автоматично зачинився і всередину увійшов чоловік у білому одязі та гумових рукавичках. У руках він тримав спрей проти вошей, яким почав бризкати денні, наче статую, яку треба пофарбувати. В очах запекло, від смороду він почав задихатися. Чоловік нарешті закінчив його дезінфікувати, жбурнув на підлогу паперовий пакет, повернувся й вийшов — так само без жодного слова.

У пакеті були зубна паста, щітка, гребінець і склянка для аналізу сечі. денні витерся, натягнув на себе синій одяг, міцно взяв пакет і попрямував за наглядачем коридором крізь безліч решіток у крихітну кімнату. Тут він заплющив очі й залишив сцену…

(2)

томмі прокинувся на дивній койці в кімнаті, схожій на камеру у в’язниці. Чому волосся мокре, а в роті все пересохло? «Де я? — подумки гукнув він. — Як я тут опинився?» Він підскочив і прислухався. Ніхто не відповідав. Щось тут не так. Він завжди міг поспілкуватися з артуром з того самого дня, як доктор Кол створив спільну свідомість. Але тепер ніхто не відповідає. Наче його відключили. Навіть гудок не йде.

Що за маячня?! Тіло били дрижаки. Треба знайти трохи води — намочити губи й утамувати спрагу. І роздивитися це місце й пошукати можливості втечі.

Він вийшов із дверей і примружив очі від яскравого світла. Виявилося, що його кімната — одна з багатьох уздовж коридору. Ліворуч у дальньому кінці коридор був перегороджений ґратами. томмі повернув праворуч і побачив величезну кімнату, з якої виходили ще кілька таких самих коридорів. Наче спиці колеса.

Навколо головного бюро юрбилися наглядачі. Коридор, що починався навпроти бюро, теж було перегороджено ґратами — мабуть, це шлях звідси в інший корпус цієї установи, подумав томмі.

У дальньому кінці великої кімнати стояли стільці та столи. Люди сиділи і на стільцях, і на столах, і просто на підлозі. Один чоловік говорив кудись у повітря. В іншому боці кімнати томмі побачив фонтанчик з водою, з якого хтось пив. За ним вже вишикувалася черга. томмі ненавидів черги, але зараз обережно підійшов і зайняв місце. Нарешті підійшла черга чоловіка, що стояв перед ним. Він нахилився, і томмі помітив, що цівочка води не потрапляє йому в рот, а б’є просто в обличчя. Стало шкода цього зомбі, але він не втримався від усмішки.

Раптом з напівтемного коридору вийшов чоловік, заволав і кинувся до фонтанчика. Чоловік, що намагався попити, не відреагував на крик. томмі відскочив убік, і чоловік з усієї сили обома руками вдарив нещасного проміж лопаток. Той впав обличчям на фонтанчик, і кран зник у його оці. Нарешті він підвівся, і томмі побачив криваву рану замість ока.

По тому томмі поплентався назад у свою кімнату, з усіх сил намагаючись не блювати. Він сів на ліжко, стиснув руками простирадла і став думати, як же ними себе задушити. Якщо він не знайде спосіб повернутись у Афінський центр до доктора Кола, то просто помре тут.

томмі ліг, заплющив очі та залишив сцену, шукаючи в темряві сон…

(3)

— Міллігане!

кевін аж підскочив на ліжку та поспіхом відчинив двері.

— Міллігане! У коло!

Зі свого в’язничного досвіду кевін уже знав, що колом називають ніяк фізично не обмежену територію метрів три діаметром навколо столу головного наглядача в кімнаті, куди сходяться коридори. Наближатися до цього місця слід обережно, бо без прямого наказу заходити туди не можна. А якщо не хочеш стусанів, то краще заходити туди, схиливши голову, як раб. кевін увійшов у коло та спинився на значній відстані від столу. Не дивлячись на нього, головний ткнув пальцем у двері, біля яких стояв лисий наглядач, і буркнув:

— Док прийме тебе наступним, Міллігане. Стань біля стіни.

Е ні, не мене. Я не говорю з мозкоправами.

Виходячи з кола, кевін залишив сцену.

лі вже давно вештався у темряві навколо. Як же так вийшло, що тепер йому можна вийти на сцену? артур відсторонив його за небезпечні витівки, через які всіх закривали в ізоляторі. Як і кевін, лі давно був небажаним — ще з часів ув’язнення у Лебаноні, штат Огайо. Тож якщо лі знов стоїть на сцені — виходить, це небезпечне місце, і керує тут рейджен. лі роздивився навколо й вирішив, що вони у якійсь лікарні на кшталт в’язниці — у такому місці правити точно має хранитель ненависті.

— Міллігане, твоя черга!

У кабінеті лікаря підлога була вкрита м’яким килимом кольору какао, на якому стояли оббиті штучною шкірою стільці. Доктор сидів за столом і дивився на Біллі через трохи затемнені окуляри.

— Містере Мілліган, мене звати доктор Лінднер. Я головний лікар Державної клініки Ліми для душевнохворих злочинців. Я читав вашу історію хвороби, а також газети. Тож перш ніж ми почнемо, я хочу, щоб ви знали: я не вірю у ваш синдром множинної особистості.

Так от де вони! У дурці в Лімі! У тому самому місці, від якого його так хотіли вберегти адвокати!

лі роздивився зморщене обличчя лікаря, рідку козлину борідку, близько посаджені очі й лоб з високими залисинами. Ззаду волосся в нього звисало на воріт білої сорочки. Темно-синю краватку тримала потерта булавка зі знаком миру з шістдесятих. Після цього лі сконцентрувався на його голосі, виразах обличчя й манерах — щоб потім скопіювати. Загалом слухати його було ніколи. Він щось там казав про правила. Тут як у бейсболі: у тебе є три страйки[3], тільки після третього ти не сідаєш на лаву, а лягаєш — тобто тебе прив’язують до ліжка в місці під назвою «крижаний ізолятор».

Пародіювати цього типа буде нескладно.

Задзвонив телефон, і Лінднер узяв слухавку.

— Так, він зараз у мене, — відповів він комусь. Потім ще трохи помовчав і додав: — Ага, так, подивимося, що можна зробити, — він поклав слухавку та продовжив лагіднішим тоном: — Мабуть, ви вже здогадалися, що це дзвонили стосовно вас.

лі кивнув.

— Деякі джентльмени хочуть поговорити з вами.

— Якісь психи?

— Ні. Їх цікавить ваш випадок. Вони їхали аж із Дейтона, щоб познайомитися з вами.

лі здогадався, про кого мова. Це ті журналісти, що готові й батька продати заради договору на публікацію книжки про Біллі Міллігана. Коли Учитель і Біллі відмовили їм і почали працювати з письменником, вони взялися писати огидні статті. лі розсміявся:

— Скажіть їм, нехай ідуть під три чорти! — вигукнув він голосом Лінднера, повернувся й залишив сцену. Зник за кулісами.

(4)

За п’ятнадцять хвилин по тому денні вийшов з кімнати туди, де було більше світла. Він хотів прочитати статтю в журналі «Поля і річки» про догляд за кроликами. Йому подобалися кролики… Було б добре зараз мати кролика — погладити його м’якеньку шерсть. Він відкрив журнал і побачив картинку, де показували, як зняти з кроля шкіру, дістати нутрощі та підсмажити — денні негайно жбурнув від себе журнал, наче той горів.

Його обманули.

На очі навернулися сльози. Згадалося, що зробив з кролем Чалмер. денні тоді було майже дев’ять. Тато Чал узяв Біллі на ферму, щоб той допоміг косити траву…

Біллі побачив, як із нори вискочив великий кріль і помчав геть. Він підійшов і нахилився — у ямці лежало крихітне сіро-коричневе кроленя. Косарка може вбити його, тому Біллі взяв малого й сховав під футболку.

— Я знайду тобі новий дім, і ти будеш там жити. Ти лишився сам, маленький, а дитячих будинків для кролів тут немає. Я не можу взяти тебе до себе, бо тато Чал не дозволить. Але я віднесу тебе в поле, і ти знайдеш там свою маму.

Почувся гудок трактора, а значить, треба бігом принести Чалмеру пива. Хлопчик побіг до машини, узяв з холодильника бляшанку пива й кинувся у двір, де у тракторі чекав на нього Чалмер. Біллі простяг йому пиво. Той відкрив бляшанку та зиркнув на хлопця:

— Що там у тебе?

— Кролик. У нього нікого немає. Я хотів би забрати його додому, поки не знайду кращого місця для нього. Або ж поки він не підросте й не зможе жити сам.

— Ану покажи.

Біллі дістав кроленя.

— Не можна отак брати його додому. Треба спочатку його скупати. Пішли туди, до гаража.

Хлопчина повірити в це не міг: Чалмер про когось дбає.

— З кроликами треба обережно. У них бувають паразити та все таке інше. Твоя мама буде страшенно зла, якщо ти принесеш його додому з паразитами. Потримай його.

Чалмер зайшов у гараж та приніс каністру й ганчірку.

— Дай мені, — він схопив тварину за шкірку та облив бензином. Різкий запах ударив у голову.

— Що ти робиш? — здивувався денні.

Чалмер дістав запальничку, чиркнув біля мокрої шерсті та кинув кролика не землю. Біллі закричав. Кролика охопило полум’я. Він несамовито стрибав навколо, бився об стіни та лишав по собі крихітні острівки вогню.

— Ну що, подобається, га? Подобається, матусин синочку? — волав Чалмер крізь сміх. — Подобається вухате барбекю, га?!

Біллі продовжував кричати. Це він винний. Якби він лишив кроленя в норі, воно б і досі було живе.

Чалмер ударив Біллі в обличчя та продовжував бити, аж поки його крики не вщухли до схлипів.

У кімнаті відпочинку відділення № 22 денні витирав сльози, відсуваючи ногою той журнал якомога далі. Потім обійняв руками коліна й почав роздивлятися людей, що проходили повз. Він думав, чи прийде до нього Мері. Йому подобалася Мері, бо вона була така ж сором’язлива й боязка, як він. І коли йому страшно, вона сідає поруч і бере його за руку. Тут він часто сходив зі сцени, бо томмі теж любив бути з Мері. томмі говорив їй, що хоч вона теж пацієнтка, та все одно розумніша за багатьох людей. І щоб вона приходила частіше.

Але Мері тут немає.

З оглядової кімнати лікаря вийшов пацієнт зі стиснутими в кулаки руками. Він підійшов до денні, з усієї сили вдарив його в обличчя та кинувся бігти геть коридором. денні впав на підлогу. З очей знов полилися сльози.

Чому ніхто його не спинив? Чому ніхто не допоможе йому? Хіба це не дивно, що чоловік виходить із кабінету лікаря та ні за що його б’є? Наглядачі розсміялись, а один з них гукнув: «Перший страйк, містере Мілліган!»

Але цього денні вже не чув. На його місце став девід — він мав прийняти біль, хоча й сам не знав, за що. Потім вийшов джейсон і почав кричати, теж не знаючи чому. Він кричав доти, доки наглядачі не забрали його.

Тільки Учитель, що тихо спостерігав за всім з глибин свідомості, знав усі відповіді. Знав він і те, що перший день у клініці Ліми був лише розминкою.

(1)

Звістка про те, що Біллі з Афін переводять у Ліму, шокувала Мері. Мініатюрна молода жінка з блідим обличчям і коротким каштановим волоссям провела з Біллі багато часу, і її почуття розвинулися від простої цікавості до ніжної турботи.

Про рішення перевести Біллі Мері почула від медсестер та інших пацієнтів. Їй хотілося вийти зі своєї кімнати й піти з ним попрощатися. Вона розривалася між цим бажанням і потягом замкнутись у собі, та зрештою вийшла в загальну кімнату, сіла на диван, охайно поклала руки на коліна та крізь товсте скло окулярів стала стежити за головним входом.

Вона згадувала, як спершу почула голос Біллі, а вже потім побачила його. Це сталося через кілька тижнів після того, як вона приїхала у Афінський центр для лікування депресії. Мері була дуже сором’язливою й майже не виходила з кімнати, але одного разу почула, як за її дверима хтось розповідав медсестрі про ті страшні речі, які зробив Чалмер Мілліган зі своїм пасинком: зґвалтував його та закопав живцем.

Мері було дивно і водночас цікаво слухати це. Було дуже шкода молодого чоловіка. Виходити з кімнати не хотілося, тому вона просто сиділа під дверима й підслуховувала його розповідь про ці страшні події. Потім вона збагнула, що вже чула цей голос — по радіо, у передачі «Зважимо всі факти». Там розповідали про його синдром множинної особистості та вмикали запис, на якому Біллі розповідав про бажання боротися проти жорстокості стосовно дітей. Їй дуже сподобався його голос.

Наступного дня в загальній кімнаті він підійшов до неї: мовляв, хтось тут каже, що вона любить читати, і він вирішив дізнатися, що саме вона читає. Хлопець сподобався Мері відразу. Здавалося, він був таким живим. У його житті були періоди депресії та пригнічення, але тоді він справляв враження дуже енергійного та яскравого чоловіка. Навколо майже всі були дуже хворі, тому її депресія через це лише поглиблювалась. А тут він, такий живий, розповідає про свої плани на майбутнє, як розпочне нове хороше життя й боротиметься проти жорстокості.

Тоді Мері не знала, що відбувається, але згодом усвідомила: він обрав її. Він прагнув її уваги. Він хотів, щоб вона віталася з ним. Спочатку вона просто дивилася на нього і слухала — сама ж зовсім не говорила. Її лякав власний інтерес до нього. Біллі ж хотів допомагати людям, він не міг просто сидіти й дивитись, як терапевти не можуть нічим зарадити. Йому хотілося бути корисним й іншим пацієнтам. Він сам так казав.

Біллі вчив її говорити про свої почуття. Розповідав, що сам навчився висловлювати почуття лише в лікарні Ґардінґа після затримання. Казав, що якщо відкритись і почати довіряти лікарям — вони зможуть допомогти. А коли замкнешся в собі, то ніхто вже не допоможе.

Однак найчастіше говорив він. Одного вечора він дві години поспіль розповідав їй, як подолати депресію. Вона вважала, що він помиляється, що поспішає з висновками — але нічого так і не змогла відповісти. За якийсь час він змінив платівку й почав довгу промову на тему «треба бути сильною і наказати мені стулити пельку». Мері постійно чула, що вона надто сором’язлива й замкнута, а люди користуються тим, що вона просто не здатна попросити їх припинити.

Дещо з його слів дратувало Мері, але вона все одно ним захоплювалася. Сама вона чудово знала, що любить відсторонено спостерігати за людьми та вивчати їх, і що цілком здатна змусити будь-кого стулити пельку — просто в неї немає такого бажання.

Нарешті вона не витримала:

— Ну от, тепер усе, годі, стули вже пельку.

Він аж сіпнувся, кинув на неї ображений погляд і буркнув:

— Не обов’язково було це ТАК казати.

З того часу вона почала дедалі більше говорити з людьми та зрештою стала відкритішою до Біллі. Вона дуже хотіла з ним говорити, але ніяк не могла подолати сором’язливість, що охоплювала її у його присутності. Він випромінював силу й енергію, а вона вважала, що не відповідає йому. Незважаючи на це, Мері вважала Біллі дуже ніжним, чуттєвим та уважним. Вона боялася молодих хлопців свого віку, але не Біллі. Він лякав її не фізично, а інтелектуально.

Пізніше Мері згадувала, як у Афінському центрі з’явився Ґас Голстон. Того дня виявилося, що вони з Біллі знайомі ще з Лебанонської в’язниці для неповнолітніх. Вони сідали вдвох і говорили, як справжні криміналітети. Мері це не подобалося. Їй не імпонував такий жорстокий і навчений життям Біллі — Біллі, якого вона знала як жіночного і м’якого, як художника. Отой інший Біллі був не такий.

Голстон казав, що його посадили за ґрати за торгівлю кокаїном. Біллі опинився там у сімнадцять років за те, що рейджен побив і пограбував чоловіка, який хотів його зґвалтувати біля магазинчика на шосе. А ще за пограбування аптеки в Ланкастері, хоча власник закладу пізніше і визнав, що він помилився і «це не той хлопець, який мене пограбував». Здавалося страшенно несправедливим, що адвокат умовив психічнохвору людину зізнатися в тому, чого вона не робила. У результаті хлопця на 2–15 років кинули за ґрати, а його навіть не було на місці злочину.

Також Мері почала хвилюватися, коли почула, що кожного разу як Біллі викликають у суд для розгляду можливості звільнення, у залі присутній представник відділу УДЗ — щоб арештувати його за порушення умов УДЗ, якщо Департамент психічного здоров’я вирішить його звільнити. Начальник цього відділу, Джон Шумейкер, з нетерпінням чекав можливості повернути його у в’язницю, як сказав їй Біллі.

Одного дня вона почула, як Біллі говорить з іншою пацієнткою. Мері хотілося, щоб він звернув увагу на неї, тож вона вийшла зі своєї кімнати та вмостилася в одному з надто твердих крісел. Біллі ж був настільки захоплений розмовою, що, здавалося, і не бачив її. Потім він пішов у свою кімнату, повернувся звідти з альбомом для малювання і продовжив розмову. Раптом Мері побачила, що він почав малювати її, а не ту дівчину. Малюючи, Біллі пояснював своїй співрозмовниці: «Коли я не можу зрозуміти людину, я її малюю. Іноді навіть інакшою, не такою, яка вона є зараз, — молодшою чи взагалі іншого віку. Так я намагаюся краще зрозуміти, що це за людина».

Мері позувала з особливо депресивним виразом обличчя, наче навмисне ускладнюючи йому роботу. Він потім сказав, що її губи з опущеними куточками та сумний погляд так і залишилися — постійне вираження абсолютного відчаю.

Коли наглядачі закували його в кайданки, наче тварину, та повезли в Ліму, вона знала, що той жорстокий злочинець у ньому зможе це пережити. А от за ніжного художника вона боялася.

Її думки урвав прихід доктора Кола. Він був дуже пригнічений — значить, чутки про Ліму правдиві. Доктор на мить спинився біля Мері й глянув на неї. «Біллі повернеться?» — прошепотіла вона. У відповідь той лише похмуро похитав головою. Мері підскочила й чкурнула у свою кімнату, щоб ніхто не бачив, як вона плаче. За якийсь час вона опанувала себе, витерла сльози і підійшла до вікна. Вона думала, чи дозволили Біллі взяти з собою малюнки, бо вона ще не бачила жодного свого портрета…

(1)

Термін «сплутаний час» вигадав артур, щоб пояснити іншим хаос, який панує у свідомості, коли ані він, ані рейджен не можуть контролювати сцену. Будь-хто без дозволу може виходити в реальність, і небажані користуються цією можливістю. Часто з катастрофічними наслідками.

Саме під час такого періоду адалана захотіла, щоб рейджен залишив сцену на паркінгу біля університету в Огайо, та, погрожуючи пістолетом рейджена, викрала студентку. У цьому пізніше зізналася сама адалана — у лікарні Ґардінґа з нею говорила Дороті Тернер, коли вона раптом розплакалась і все розповіла. Для неї це був спосіб відчути хоч трохи ніжності й ласки — хлопці цього б не зрозуміли, казала адалана. Вона не усвідомлювала, що робила це тричі протягом двох тижнів, і що це злочин, який називають зґвалтуванням, хай навіть це і відбувається між двома жінками. Пізніше, коли доктор Ґардінґ допомагав хлопцям розвинути спільну свідомість, адалана спостерігала за цим з-поза сцени. Вона зрозуміла, що настав час відповідати за жахливі речі, які вчинила з тими жінками.

У Лімі знов настав період сплутаного часу, і адалана вийшла на сцену. У ніс вдарив огидний запах туалету в її кімнаті, і вона відразу залишила сцену, поки не знудило. Вона лишилася поруч і стала слухати інших, але нічого не зрозуміла. рейджен помітив її внутрішнім оком і обізвав падлом за те, що вона зробила. А потім додав, що вб’є її, якщо випаде така нагода. адалана у відповідь закричала, що і сама себе вб’є.

артур спробував з нею поговорити, але через домінантне становище рейджена в умовах цієї клініки всі ментальні системи відключилися. артур почувався як авіадиспетчер, який без своїх радарів і приладів намагається запобігти катастрофі, а всі пілоти сліпі й божевільні.

Потім на сцену вийшов девід — закричав і почав битися головою об стіну. Маленька крістін заплакала. Вгамувати лють рейджена могли тільки діти, а особливо крістін. Він розумів, що періоди сплутаного часу шкодять дітям, які можуть випадково вийти на сцену та опинитися в небезпеці. рейджен не хотів відмовлятися від домінантної позиції, але погодився передати артуру право головувати в цьому ментальному бедламі. Так артур отримав змогу обирати, кому виступати в новому середовищі клініки.

Він одразу випустив на сцену аллена.

аллен нерухомо лежав на ліжку. Було таке відчуття, що від першого ж руху тіло розсиплеться, наче сухе печиво. Від антипсихотичного засобу «Стелазин», що його прописали йому лікарі як транквілізатор, у роті пересохло, а губи потріскалися. Здавалося, що ліжко разом з ним невпинно обертається, і довелося схопитися руками за матрац, аби не впасти на підлогу. Через коротку вовняну ковдру, що прикривала його груди, волосся піднялося сторчма, і все тіло свербіло. Почухатися він не ризикував. А найгірше те, що треба було розплющити очі й роздивитися, що тут коїться. Протягом сплутаного часу в аллена не було можливості ні з ким поговорити, тож він і гадки не мав, де саме опинився й чому.

Надмірна цікавість могла й убити.

аллен позіхнув, потягнувся й потер обличчя долонями, щоб збудити відчуття. У новій кімнаті були вичищені до блиску рожеві стіни, що якимось неймовірним чином мали все одно брудний вигляд. Ліжко дране. Туалет з тарганами. Подерта шафка без ручок на шухлядах. Пошкрябане жерстяне дзеркало на стіні. От би зараз барабани! Щоб хоч трохи розвіятися. Натомість він вистукав якийсь ритм об шафку.

Почувся гучний металевий дзвін, що вмить розбив тишу. Ключі. По спині побігли мурахи. Ключі тюремного наглядача. Це не палата лікарні — це бісова камера!

М’язи на горлі напружилися. Тіло трусило від холоду й страху. Він швидко витер рукою сльози з очей — цього ніхто не має бачити. Двері почали відчинятись, і він уперся в них злим поглядом, чекаючи на візитера.

Увійшов товстенний наглядач, реготнув і кинув:

— Вставай, Сивіло! Берло не чекатиме!

аллен, похитуючись, підвівся, кинув оком у пошкрябаний шматок металу, звідки на нього подивилося власне обличчя. Він ледь не розсміявся. Дрижаки вгамувалися. Він уже десятки разів отак опинявся хтозна-де — чого ж зараз боятися? Доріжки засохлих сліз на щоках покращили аллену настрій. Це те саме, що вийти на сцену й розповідати смішні анекдоти, коли в самого життя розривається на шмаття. Так робив його рідний батько, комік Джонні Моррісон, на сцені у Маямі. У своїй прощальній записці самогубець написав: «Ще один жарт наостанок. Маленький хлопчик питає: „Мамо, а хто такий перевертень?“ — „Стули пельку та причеши обличчя!“»

Бум! Оплески!

— Шикуйтеся в чергу на роздачу, телепні!

— Лайна наїжся, Оггі! — гаркнув хтось у відповідь.

У коридорі почулося човгання ніг по лінолеуму. аллен вийшов з рожевої кімнати та побачив, як із коридорів у велику центральну кімнату стікаються люди й збираються перед дверми-ґратами. Він і собі став у загальну чергу. Чалмер колись теж кричав йому «очі вниз!» — тут він так само поспіхом опустив погляд і став розглядати підлогу. Це він умів робити майстерно. Оскільки ніхто нічого йому не сказав, він, вочевидь, робив усе як слід. Краще не дивитися нікому в очі — так безпечніше. Так ніхто не буде з ним говорити чи затівати сварку. І не треба буде нікого впізнавати чи когось запам’ятовувати.

— Ану стань у чергу! — гаркнув лисий наглядач.

— Так-так, містере Флік, — відповів пацієнт.

Пришкандибали ті, хто запізнився, і стали акуратними чергами вздовж стін.

— Відділення «А»! Рушай! — знов крик наглядача.

Поки що він був у безпеці.

Черга велетенською багатоніжкою повзла коридором, потім сходами вниз у трьохсотметровий тунель. аллен усю дорогу не відривав погляду від ніг, і лише в тунелі наважився озирнутись. Уздовж стін тяглися товсті труби опалення й газу, які робили і без того вузький коридор украй тісним. Від грюкоту машин та якихось вибухів дзвеніло у вухах. Тут навряд чи було безпечно: будь-яка з труб опалення могла тріснути, і всю чергу миттю залило б окропом. Графіті на стінах лишились би єдиним свідченням їхньої безславної смерті. Він почав вистукувати пальцями похоронний марш, підіграючи собі шарканням кроків.

Нарешті вони опинилися в їдальні. аллен почув у голові запитання. Що це за відділення? Чому вони тут? Чи знають вони, хто він? Жарт про Сивілу свідчив, що знають. Треба триматися за реальність. Не можна дозволити страху себе приспати. Треба тримати зв’язок з артуром і рейдженом, з усіма іншими. Треба дізнатися, що тут відбувається. І краще за нього цього ніхто не зробить. Сплутаний час завжди був вступом до внутрішнього вибуху. А значить, насувається війна всередині.

Оскільки сушений горох, холодна картопля та глевкі макарони у його шлунку надовго не затримаються, аллен вирішив з’їсти трохи хліба, запиваючи його розчинним напоєм «Кул-Ейд».

Дорогою назад у відділення він раптом усвідомив, що не знає, у якій він палаті. Як можна бути таким дурним?! Він не подивився номер на дверях, коли виходив! Господи, це ж його викаже! Усі знущатимуться, називатимуть його ідіотом та іншими образливими словами!

Він плівся коридором та обмацував кишені — можливо, там є якась підказка. Нічого. Лише напівпорожня пачка цигарок. аллен увійшов у тьмяну загальну кімнату з дерев’яними лавами та стільцями вздовж стін. Стелю перетинали під безліччю кутів труби, які загрозливо шипіли. Рожеві стіни — як і всюди тут. Вікна метр на півтора за товстими ґратами й сітками. Підлогу вкривала біло-сіра плитка з чорними швами. У кутку під захистом решіток сиділи наглядачіаллен умостився на лаві в кутку й опустив голову на руки, щоб витерти піт з лоба. Чорт забирай, як же йому знайти свою кімнату?

— Привіт! У тебе все нормально?

Шокований, аллен підняв голову й побачив стрункого чоловіка з бородою та темними очима.

— Слухай, а… а ти випадково не той хлопець з купою особистостей? Про тебе розповідали по телевізору. І в газетах писали, — чоловік і не звернув уваги, що аллен не відповів.

аллен кивнув, намагаючись вигадати, що ж відповісти.

— А я з сорок шостої камери — ми сусіди, — продовжив він. — Сорок п’ять і сорок сім — аллен закарбував це у пам’яті. Чоловік сів поруч.

— Я бачив твої картини в журналах. І по телевізору. У тебе чудові пейзажі! І натюрморти теж. Я й сам трохи малюю, але до тебе мені далеко. Може, ти даси мені якось кілька порад? Звісно, якщо у тебе буде вільний час.

аллен подумки всміхнувся фразі «вільний час», але продовжував мовчати. Чоловік дивився на нього, чекаючи згоди, і зрештою аллен вичавив з себе:

— Так, звісно, тільки я малюю лише портрети.

Чоловік усміхнувся вже тепліше.

— Слухай, ти розслабся трохи. Це та ще діра, але ти звикнеш. Не переймайся щодо товстуна Оггі, а от містерові Фліку довіряти не варто. Це отой, лисий. Він лиже зад директору. Я тут три роки і зістарився лише на десять. Мене звати Джоуї Менсон, — він підморгнув, підвівся й пішов геть, махнувши рукою, мовляв, розслабся.

аллен струсив попіл з цигарки і пішов шукати свою кімнату. У сорок сьомій було повно незнайомих речей, тож він пішов у сорок п’яту. Тут на шафці скотчем були приклеєні фото матері Біллі, а ще сестри й брата. Між шафкою і туалетом аллен виявив паперовий пакет зі своїми особистими речами, а ще — кілька зім’ятих листів, адресованих Вільяму Міллігану у відділення № 22. Вочевидь, його недавно перевели у нове відділення, бо якби він був тут давно, Джоуї Менсон уже був би з ним знайомий. Це вже краще: значить, ніхто тут не чекає, що Біллі має його знати.

У двері гучно постукали. аллен повільно відчинив і відсахнувся назад: закриваючи собою весь прохід, на нього дивився двохметровий Голіаф. Чоловік важив, мабуть, кілограмів 130 і мав величезні руки. Такий запросто ламає людям кістки!

У одній руці він тримав пластиковий бідон з холодним чаєм, а іншу простягнув для привітання.

— Привіт, я Ґейб.

— Я Біллі, — відповів аллен і потис його гігантську долоню. Голос у нього був знайомий. Мабуть, це він в обід порадив Оггі наїстися лайна — він один був достатньо великим для такого.

Незважаючи на загрозливі розміри й неголене обличчя, його рідке русяве волосся і блакитні очі справляли приємне враження. Не Голіаф, а швидше Давид.

— Сподіваюся, ти не зек у пересилці, — сказав Ґейб м’яким приємним голосом.

— Не знаю, — знизав плечима аллен.

— Якщо не знаєш — значить, точно не зек. Я боявся, що ти зек. У нас у відділенні «А» давно не було новеньких. Двадцять один місяць. А значить, ми, пересильні Ашермана, скоро поїдемо назад у свої тюрми, — він кинув на аллена зацікавлений погляд, чекаючи на підтвердження.

— Я не з тюрми приїхав, — відповів аллен.

Велетень згадав Ашермана. Це ім’я якось називав Ґері Швейкарт — коли вони говорили про закон, що якийсь час існував у Огайо. Згідно з ним, у Ліму могли відправляти ґвалтівників та інших правопорушників із в’язниць, якщо вважалося, що тут їм зможуть вправити мізки. Ґері казав, що в клініці активно застосовують електрошок, і багато пацієнтів-в’язнів перетворилися на овочі, а дехто навіть повісився. Цей закон невдовзі відкликали, бо штат визнав його антиконституційним. Тож в’язні Ашермана мали повернутися назад у свої в’язниці, хоча Департамент психічного здоров’я й не квапився з цим.

— То що ти тоді тут робиш?

— Невинний через психічну хворобу, — пояснив аллен. — Я проходив лікування у відкритій клініці, але мене перевели сюди через тиск політиків.

Ґейб кивнув і сьорбнув зі свого бідона чаю.

— Люди зазвичай п’ють зі склянок, але для мене то один ковток. Хочеш чаю?

аллен усміхнувся, але відмовився. Раптом з-за спини велетня почувся високий голос:

— Ану посунься, биче! Усі двері загородив!

З-під пахви Ґейба винирнув маленький чоловічок:

— Привіт…

— Цього хама звати Боббі Стіл, — познайомив їх Ґейб. Боббі був настільки крихітним, наскільки Ґейб здоровенним. Маленькі карі очі, темне кучеряве волосся й різці, що стирчали вперед, наче ікла, робили його дуже схожим на мишу.

— Ти звідки? — спитав Боббі.

— З Колумбуса, — відповів аллен.

— О, мій друг Річард теж звідти. Ти випадково не знайомий з Річардом Кейсом?

аллен похитав головою.

Ґейб одним рухом руки розвернув Боббі обличчям до дверей.

— Ну все, дамо містеру Міллігану можливість трохи оговтатися. Він нікуди не подінеться, — він привітно всміхнувся аллену. — У нас у відділенні «А» тридцять п’ять соціопатів, і ми можемо про себе подбати. Не те що хроніки з 22-го.

По тому вони обоє пішли. аллен всівся на ліжко й задумався над мотивами цих двох. На перший погляд вони досить приязні. Як і художник-сусід Мейсон, вони по-дружньому його привітали й прийняли у своє коло. Вочевидь, загальний розумовий рівень у відділенні «А» вищий, аніж у 22-му, але соціопати вважаються небезпечнішими, тому охорона тут посилена.

— Я не соціопат, — уголос промовив аллен. Звісно ж, він знав, що так називають будь-яких невиправних правопорушників. Це слово часто можна почути у смертельних вироках: вважається, що якщо вбивця не здатен до співчуття і не може нічого навчитися зі свого покарання, треба його назавжди прибрати із суспільства.

Доктор Кол якось пояснив Біллі, що хоч він і психічнохворий, однак, на відміну від злочинців-соціопатів, має совість і співчуття до інших.

Значить, тут йому не місце.

Він або ж томмі знайде звідси вихід.

аллен скинув черевики й ліг. Можна спробувати роздивлятися стелю — раптом це допоможе розслабитися й очистити свідомість. Не вийшло — шум ззовні ніяк не давав відволіктися. Невгамовні голоси, шаркання ніг, совання меблів. Слова зливаються в суцільний шум — як у роздягальні спортсменів після гри. Він почав настукувати якийсь ритм об бильце ліжка.

З коридору почулося бряцання ключів, що попереджало про наближення наглядача. аллен перестав вистукувати. Бряцання ставало гучнішим, а людський гамір — тихішим. Зрештою звук завмер просто за його дверима — значить, наглядач дістав потрібний ключ. аллен швидко сів на ліжку, щоб його не захопили зненацька.

На зріст чоловік був не вищим за аллена — десь метр вісімдесят, — з темними очима й чорним жирним волоссям, одна прядка якого була охайно зачесана на лоб. Біло-жовта сорочка, заправлена в мішкуваті сірі штани, обтягувала великий живіт. Поліровані блискучі черевики були схожі на ті, що носять поліцейські. На вигляд йому було років сорок.

— Міллігане, — почав він, — мене звати Сем Рузолі, для тебе — містер Рузолі. Я знаю, хто ти — ким тебе вважають. Твоє життя тут може бути або простим, або неприємним. Ти маєш робити те, що я тобі кажу. Зрозуміло?

Погроза у голосі Рузолі підняла щось темне й болюче в душі аллена. Він відчайдушно намагався стримати сльози страху.

— Я в цьому відділенні головний, і тут усе йде по-моєму. Ви граєте за моїми правилами — а я не погіршую вам усім життя, — він моторошно посміхнувся. — Повір мені, тобі точно не треба, аби я погіршив твоє життя.

З тим Рузолі попрямував назад до дверей, а потім різко повернувся й постукав себе по бейджику:

– І не забудь ім’я.

аллен лишився сам. Він повернувся до вікна й став розглядати сутінки за ґратами. Страшно було думати, що оцей штурмовик-соціопат тепер буде ним командувати. Згадалося, як доктор Ґардінґ казав: «Насилля породжує насилля». Але ж як інакше захистити себе? Якщо підставити іншу щоку — зламають щелепу.

Засинати зараз не можна, бо вийде рейджен — а доктор Кол кілька днів тому, до переведення з Афін, попередив його: якщо з’явиться хранитель ненависті, виникнуть серйозні проблеми. Кол взагалі дуже добре пояснив, що таке синдром множинної особистості та застеріг, що дисоціація заради виживання наражає його на небезпеку. На жаль, він залишив Афінський центр раніше, ніж маленький товстий лікар зміг злити його в одну особистість назавжди й навчити альтернативних механізмів захисту. Йому наче відрізали руки, поки він грав на барабанах чи писав портрет. Ну чому вони не дозволили йому одужати, перш ніж кидати сюди?! Треба пам’ятати те, чого вчили доктор Кол і доктор Ґардінґ. Але все одно здавалося, що вже надто пізно…

— Ненавиджу сплутаний час, артуре, — прошепотів він. — Не мозок, а торговий автомат! Я хочу піти, артуре. Чуєш мене? Я маю піти зі сцени. Я надто довго тут був, мені недобре. Якщо чесно, мені кепсько. Хай хтось інший вийде на сцену. Має ж бути якась черга!

Раптом у нього під ногами земля милостиво розчахнулась і він провалився в нікуди.

(2)

Лише через сплутаний час вийшло так, що множинний Біллі (Біллі-М) опинився на сцені.

Уперше його збудила доктор Корнелія Вілбур у франклінській в’язниці — психіатр, яка лікувала відому пацієнтку зі СМО Сивілу. Вона ж і розповіла Біллі про те, що інші особистості багато років тому, у 1970-му, приспали його через спробу самогубства, і відтоді його утримують у такому стані, наче Ріпа ван Вінкля[4]. Вона розповіла про його психічний стан і пояснила, що він і є справжнім Біллі, якого колись народила його мати. Він — ядро.

Біллі було складно в це повірити. Він думав, що психіатри збожеволіли.

Після того першого разу у в’язниці він час від часу знов виходив на сцену в лікарні Ґардінґа, а потім і під час терапії у Афінському центрі. Після переведення до Ліми інші наново помістили його у ментальний кокон, щоб захистити від небезпек цієї установи.

Біллі-М вийшов з кімнати й озирнувся. Навколо все було дивним. «Щоразу, як я прокидаюся, — у мене неприємності. Щоразу, як я прокидаюся, мені кажуть, що я щось накоїв».

Йому хотілося побачитись із Мері. Вона писала, що їй уже краще і що її виписали. Біллі дуже хотів би, щоб вона приїхала провідати його в Лімі — йому стало б легше у її присутності.

Почулося брязкання ключів. Він повернувся й побачив, що до нього йдуть двоє наглядачів. Той, що нижче, сказав:

— Ось де він, Карле.

— Стань на шухер, — відповів інший.

Низький кивнув і став біля дверей у головну залу. Карл наближався. Біллі-М побачив, що з-під його картуза звисає довге кучеряве волосся. Він підійшов та сперся однією рукою на стіну у Біллі-М за спиною. Його сорочка смерділа потом.

Господи, хоч би він мене не чіпав…

— Міллігане, я хочу поговорити про дещо, це вкрай важливо для тебе, — відсутність переднього зуба робила його усмішку схожою на вищир.

— Про що? — він намагався не виказати страху.

Усмішка зникла, вищир лишився, голос став серйознішим:

— Про твоє здоров’я.

— Що ви маєте на увазі? — Біллі-М пробував відсунутися від нього.

Карл витяг з-за спини ручку від швабри й підніс її до підборіддя Біллі-М, притиснувши його до стіни.

— Такі психи, як ти, довго тут не живуть. Якщо ти хочеш зберегти здоров’я, виродку, тобі потрібне «в’язничне страхування від нещасних випадків» Карла Льюїса, — він опустив дрючок та постукав ним об долоню іншої руки. — Хтозна, коли саме до тебе ззаду підкрадеться якийсь недоумок та жахне стільцем об голову чи переріже горлянку уламком скла. І думаєш, йому потрібна для цього причина? Ні. Може, йому просто не сподобався твій вигляд. Ти навіть не уявляєш, на що здатні психи за шоколадний батончик. Якщо гратимеш за правилами — я можу зробити так, що з тобою такого ніколи не трапиться.

— Й-як?

— Ти всього лише гидкий жалюгідний ґвалтівник. На твоє життя всім начхати. Я знаю, що ти продаєш картини, а значить, можеш заплатити. Так от, перші п’ятдесят баксів віддаси у п’ятницю. І не жартуй зі мною, виродку, — він плюнув Біллі-М під ноги, розвернувся й пішов геть разом зі своїм приятелем.

Біллі-М з’їхав по стіні на підлогу. У коридорі більше нікого не було. Ноги трусилися. Хотілося вбити себе. Так само, як тоді, коли йому розповіли, що він заподіяв тим трьом жінкам. Але ні. Мері якось сказала: «Ти маєш жити, Біллі. Одного дня ти зможеш повернути борг суспільству. Тебе вилікують, і ти знов зможеш жити. Вільним і цілісним».

Доктор Кол теж порадив йому: «Зіграй з ними в їхню дурну гру й виживи, Біллі».

Аби тільки Учитель повернувся…

— Я ще не безнадійний, — прошепотів він. — Я не програв. Я ще можу битися.

(1)

— О соле міо… Тут з лайна лимонад…

О соле міо… Поцілуй мене в зад…

Перегородки по груди висотою у напареній душовій кімнаті ледь забезпечували приватність. На відміну від окремих душових у відділенні № 22, тут, у «А», була одна велика кімната, де з отворів труби на стелі лилася вода. Здавалося, цю трубу хтось обстріляв з дробовика. Усю кімнату такий душ покривав не надто рівномірно, але були три кабінки, куди дуже точно потрапляли три окремі товсті цівочки.

— Фі-і-ігаро говіга-а-ало… Фі-і-і-ігаро…

Тенор належав Боббі Стілу. Його кучеряве волосся намокло, і він став ще більше схожим на мишу. Посеред кімнати була дірка водостоку, і Боббі заткнув її ганчіркою, тож усі вже борсалися у спільній ванні по литки у воді. Боббі співав і сміявся, наче дитина у калюжі під дощем.

Увійшов аллен, і він почервонів — його заскочили зненацька в імпровізованому аквапарку.

— Е… Біллі… той… Як тобі у нашій дурці? — схвильовано запитав він.

— Бував я і в кращих місцях, — мовив аллен, займаючи сусідню кабінку й починаючи намилюватися.

Боббі перестав червоніти. Завдяки його маленькому зросту перегородка приховувала його аж по шию.

— Я багато про тебе читав. Як же так вийшло, що ти опинився тут?

— Це довга й не дуже цікава історія, — відповів аллен. Він знав, що Боббі запитав це для годиться.

Боббі сперся руками й підборіддям на перегородку.

— Ти ж був у Лебанонській в’язниці, правда?

— Ага, — аллен вже знав, яке запитання буде наступним.

– І що, там краще, ніж тут?

— Набагато. Більше всіляких занять. Більше свободи. Я б краще два роки у Лебаноні відсидів, аніж рік тут.

Боббі широко всміхнувся.

— Добре, якщо так. Я ж ашерманівець — так що зрештою там і опинюся.

аллен здивувався — Боббі не був схожий на соціопата чи ґвалтівника.

— Я чув, що однокамерники часто ґвалтують інших хлопців…

Вочевидь, Боббі дуже цього боявся через свої невеликі розміри.

— Брехати не буду, таке трапляється. Але більшість хлопців самі накликають на себе біду. Так, усі кажуть, що справа в тому, що вони молоді й малі, але насправді вони просто не прислухаються до порад…

— Це ж до яких? — Боббі промив очі від мила й витріщився на аллена.

— Насамперед ніколи нічого не бери, якщо тобі дають це просто так. Хлопці вдають, що це такий дружній жест, але насправді у них приховані мотиви.

— Не розумію.

— Уявімо, що до тебе підходить незнайомий хлопець та ні з того ні з сього починає розмову. Здається, він просто поводиться приязно. Потім пропонує тобі цукерку чи пачку цигарок. І ось тут, якщо ти її візьмеш, — станеш його боржником. І віддаватимеш не цукерками чи цигарками, а особистою послугою, наприклад сексуальною. Або інша ситуація: до тебе підходять двоє малознайомих хлопців і пропонують сховатися й викурити косячок. Найімовірніше, за таких умов у тебе в роті побуває не тільки цигарка.

Очі Боббі розширилися ледь не втричі.

— Бережися натовпу. Тебе можуть зґвалтувати у п’яти метрах від охоронця — від нього тебе закриє стіна таких самих ув’язнених, які сподіваються, що й до них дійде на тебе черга, — аллен згадав, як охоронець пропонував Біллі-М захист за п’ятдесят доларів. — А, ще одне. Якщо хтось пропонує тобі охорону після того, як на тебе напали без жодної причини — посилай його в дупу. Він це все і влаштував. За цю охорону тобі доведеться платити сексом. Ну а там, я думаю, ти ще кілька правил винайдеш самостійно.

Боббі обернув стегна рушником і вийшов зі своєї кабінки.

— Ось мій захист, — усміхнувся він, витягуючи з косметички на поясі зубну щітку.

аллен був вражений: у пластикову частину було вставлене лезо. Це нагадало йому першу заточку, яку він зробив у в’язниці. Він назвав її «урівноважувачем». Дикувата усмішка Боббі не лишала сумнівів: він скористається зброєю. Маленький чоловічок, не відводячи дивно палаючих очей від аллена, лизнув лезо й вийшов.

Що зробило його таким? Гаряча вода зігрівала спину й нутро, і аллен усе думав про цього чоловіка. Ось він грається у воді, наче дитина, — а за мить вже стає схожим на холоднокровного вбивцю.

Тепер зрозуміло, чому він був ашерманівцем.

аллен нахмурився. Мабуть, він схожий на Боббі, коли переключається з девіда на денні, Біллі-М чи нестримного рейджена.

А що як Боббі Стіл теж?..

Ні, Боббі Стіл точно нездоровий, але множинних особистостей у нього немає.

(2)

Після сніданку «розумні» сиділи в загальній залі разом із зомбі й інтровертами, що безцільно блукали навколо. За столом сиділи кілька наглядачів — вони гучно вихвалялися, хто скільки вчора випив та зі скількома шльондрами встиг переспати. У кутку один із пацієнтів під дією важких препаратів прощався зі сніданком. Товстун Оггі та лисий Флік патрулювали лише два з багатьох коридорів відділення «А», і начальник Рузолі став відправляти інших їм на допомогу в решту коридорів, а також щоб провести деяких пацієнтів у відділення працетерапії.

Боббі Стіл у блакитній бейсболці задом наперед сидів і читав старий журнал, закинувши ноги на стіл. У нього на животі лежав старенький радіоприймач, що передавав музику на білий навушник. Поряд з ним Джоуї Мейсон, бородатий художник з 45-ї палати, грав у шашки з іншим пацієнтом. аллен безуспішно розкладав п’ятий пасьянс. Велетень Ґейб Міллер лежав на підлозі, піднімаючи над собою на дерев’яному стільці невеликого чоловічка, ще меншого за Боббі. Чоловік служив Ґейбу штангою, і від цього його вже починало нудити.

— Відпусти Річарда, бо його зараз знудить, — сказав Боббі.

Ґейб повільно опустив стілець, Річард тут же зіскочив і без жодного слова відбіг на кілька кроків.

— Ага, і мені кави заразом принеси, — сказав Боббі, на-че відповідаючи на німе запитання Річарда. Той усміхнувся й вибіг з кімнати.

аллен звів брови, роздумуючи над цією телепатією.

— А чого він хотів?

— «Кул-Ейду».

— А звідки ти знав? Він же нічого не сказав.

— А йому і не треба, — відповів Боббі з напівусмішкою. — Річард Кейс такий сором’язливий і невпевнений у собі, що постійно боїться, що люди відштовхнуть його. Ти скоро теж навчишся з одного погляду розуміти, чого він хоче. Тільки час від часу добивайся, щоб він хоча б щось сказав.

— Зрозуміло.

— Річард допомагає Ґейбу займатися. А я віддячую йому тим, що приймаю у товариство. Для нього важливо мати компанію.

— Ти поводишся, як старший брат. Не думаєш, що це може зіграти проти нього, коли він лишиться тут сам без тебе?

— Та знаю, — Боббі сумно опустив очі. — Мені його не вистачатиме. І, якщо чесно, я сподіваюся, що ти трохи за ним приглянеш, коли мене переведуть. Ти подобаєшся йому… Не дозволяй нікому його ображати.

— Зроблю все, що зможу, — пообіцяв аллен, згрібаючи колоду після шостого невдалого пасьянсу.

Річард нагадував тиху замкнену Мері — вона теж дуже довго не говорила й важко виходила з депресії. Аби тільки вона могла тут його провідати… Але Ліма дуже далеко від Афін, їй би довелося їхати весь день кількома автобусами. Вона б приїхала, якби він попросив, але він не хотів примушувати її проходити через це.

аллен витяг зім’ятий лист від Мері, який знайшов під ліжком. Він не знав, хто його отримав, але він має точнісінько такі ж права його прочитати, як і всі інші. Її почерк — крихітні друковані літери — точно відображав характер дівчини: вона наче намагалася сховати свої слова від усього світу.

аллен узяв аркуш паперу й олівець: «Мері, я дуже за тобою сумую. Мені б дуже хотілося, щоб ти мала змогу провідувати мене, але я знаю, що ми більше ніколи не побачимося. Думаю, тобі не варто сюди приїздити. Якщо ти приїдеш, люди знатимуть, що ти мені небайдужа, і я боюся, хтось може це використати, щоб натиснути на мене, — як з моєю матір’ю чи сестрою. Цього не можна допустити».

Тільки-но він заклеїв конверт, як почувся голос Оггі:

— Логане! Міллігане! Кейсе! Мейсоне! Стіле! Хоупвеле! Браксо! Бреді! У коло! Денні пігулки!

Першими пігулки видавали розумним пацієнтам, після них Флік по одному приводив зомбі й інтровертів. аллен терпіти не міг «Стелазин», тож вирішив зійти зі сцени — нехай хтось інший його п’є. Він блимнув і…

томмі опинився в черзі, що повільно наближалася до кола. За ним плелися Боббі й Річард.

— …ненавиджу те лайно, що вони мені дають, — жалівся Боббі. — У перший раз у мене від нього розпух язик, а перед очима все затягло плівкою. Я навіть думати нормально не міг. Я просто скаженів, аж поки вони не дали мені «Когентін» від побічних ефектів, — він поплескав по ручці Річарда, — а йому дають старий добрий «Валеум». Великий В — В-10. Зелена погань.

Ага, ось у чому справа. Час приймати таблетки. Е, ні. Так не піде. Він спробував вислизнути з приміщення, але побачив, що всі виходи перекриті. Ніхто інший теж не схотів пити це лайно. Ну чому він?!

Боббі й Річард стали поруч з ним у коло, і вони втрьох вишикувалися перед столом медсестри.

Медсестрою була 55-річна місіс Ґрандінґ в окулярах з блискучою оправою та ланцюжком, на якому вони б мали висіти, коли ними не користувалися. Натомість майже завжди жінка просто опускала окуляри на кінчик носа. Ліворуч і праворуч від віконця чергували два наглядачі. Медсестра видавала кожному пігулки й маленьку скляночку води, супроводжуючи це поглядом, повним огиди. Вираз обличчя у неї був такий, ніби вона, як визначив томмі, щойно відкусила бутерброд з лайном.

Раптом худорлявий чоловік років тридцяти закричав:

— Господи, ні! Я більше не можу! Місіс Ґрандінґ! Я від них дурію! Я не можу рухатися, не можу думати! Ці пігулки зводять мене з розуму!

У чоловіка з рота текла слина, він майже перетворився на зомбі. Вочевидь, вони збираються завершити цей процес. Він упав на коліна й розплакався, як дитина. Місіс Ґрандінґ кинула на товстуна Оггі владний погляд, той негайно підійшов до чоловіка, викрутив руку йому за спину та схопив за волосся. Лисий Флік закрив їх собою від решти пацієнтів — мовляв, навіть не рухайтеся.

Місіс Ґрандінґ вийшла зі своєї кімнатки, залишивши двері відчиненими на випадок, якщо доведеться відступати.

— Містере Браксо, ви приймете пігулки або по-хорошому, або по-поганому. Що вибираєте?

Браксо подивився на неї світлими на фоні чорних мішків очима.

— Хіба ви не бачите, що це мене вбиває?

— У вас п’ять секунд. Вирішуйте.

Браксо повільно простяг вільну руку. Оггі відпустив його волосся і підняв на ноги за заламану руку. Той проковтнув пігулки, і Оггі перевірив його рот.

— Чортова сука, — пробурмотів Боббі.

Підійшла його черга. Він зробив крок уперед, проковтнув свої пігулки й повернувся до Оггі.

— Відкрий рота! Покажи язик! — проревів товстун.

Річард Кейс отримав свою порцію. томмі уважно стежив, як він зім’яв паперовий стаканчик і кинув його в майже повний зелений смітник. А це ідея. Підійшла його черга. томмі поклав пігулки в рот, швидко відсунув їх убік, випив воду і язиком засунув пігулки в стаканчик, який зім’яв, поки Оггі оглядав його рот.

Удалося! Він одурив їх!

Радісний, він уже нахилився над смітником, щоб викинути стаканчик, аж раптом чиясь рука схопила його за зап’ясток.

Містер Рузолі з їдкою усмішкою розгорнув стаканчик.

Попався.

Рузолі ляснув його по голові, схопив рукою ззаду за волосся і примусив проковтнути пігулки без води.

томмі розвернувся й крізь коло пішов геть. Голова дзвеніла від удару. На язику неприємно відчувалися ліки. До нього з ніяковою усмішкою підійшов Боббі:

— Я мав тебе попередити. Рузолі вже знає цей трюк. Коли він на чергуванні — усе марно. Він не такий тупий, яким здається. Той ще пройдисвіт…

— Це ми ще подивимося. У мене є козирі в рукаві, — сказав томмі, хоча насправді жодної ідеї у нього не було. На жаль.

Щоб позбутися пекучого присмаку медикаментів, томмі вирішив почистити зуби. Він вичавив добрячу порцію пасти на щітку та повз зомбі попрямував до вмивальників поруч із душем. Через чутливі зуби від холодної води ясна пронизало болем. Теплої води тут не було: або холодна, або окріп. Він відкрив гарячу воду, яка миттю розчинила пасту, — не встиг навіть до рота її донести. Хай там як, а позбавитися цього присмаку все одно треба, тож він просто сполоснув рот водою. Жерстяне дзеркало встигло запітніти, і він протер його рукавом. Відображення шокувало: за його спиною стояв містер Браксо. Неголена нижня щелепа впала, скляні очі тупо дивилися кудись уперед, слина капала на підлогу. томмі зрозумів, що бідолаха був у медикаментозному ступорі і, очевидно, його навіть не бачив. Антипсихотичні засоби робили таке з людьми. томмі просто відійшов убік.

Містер Браксо, наче під гіпнозом, підійшов до раковини, відкрив окріп і засунув праву руку під воду — при цьому навіть не поморщився й оком не моргнув. Наче зовсім нічого не відчував.

томмі зробив крок до нього.

— Ти ж обпечешся!

Тут Браксо підняв свою обварену руку до рота — і вкусив вказівний палець! Цівочка крові вдарила його в обличчя.

— Господи Боже! Допоможіть! Господи, сюди! Швидше! Браксо знов укусив залитий кров’ю палець, намагаючись розгризти сухожилля. З його підборіддя стікала кров.

томмі скрючило. Раптовий спазм шлунка викинув блювоту через рот і ніс. Він ударився колінами об підлогу. Краєчком ока побачив, як додолу упав шматочок пальця без шкіри — і все навколо почорніло…

Через деякий час він розплющив очі й побачив Річарда, який вологою ганчіркою витирав йому обличчя. Він мовчав — просто співчутливо дивився. У кімнаті був також Боббі — він змивав кров зі стіни й раковини. Містера Браксо не було. Боббі розповів, що його крики почув Ґейб і прибіг на допомогу. Він зреагував миттєво: схопив Браксо за зап’ястки своїми ручиськами і потягнув до медсестри. Можливо, саме завдяки цьому той не стік кров’ю й не помер.

У кімнату увійшов Рузолі у супроводі Фліка й Оггі. Він озирнувся довкола і всміхнувся:

— Ну що, містере Мілліган, як вам новий постійний дім?

(3)

Минуло кілька днів. Тишу загальної кімнати раптом порушив малий Річард Кейс, що прибіг з дикими очима й панічно схопив Боббі за светр, намагаючись щось сказати.

Боббі негайно вихопив своє лезо і приготувався його захищати.

— Заспокойся, Річарде. Вгамуйся, — сказав аллен.

За відсутності негайної небезпеки Боббі сховав лезо в шкарпетку.

— Малий, що сталося? Сядь і розкажи спокійно.

Річард ніяк не міг припинити заїкатися, аж поки аллен не гаркнув:

— Цить!

Той негайно замовк та нервово пискнув.

— Зроби повільний глибокий вдих. Отак… Спокійно. Видихай. Ось тепер розповідай, що сталося.

— Д-д-доктор к-к-каже, я по-попоїду додому!

Боббі з алленом глянули одне на одного і всміхнулися. — Молоде-е-ець! — вигукнули вони в один голос та ляснули одне одного по долоні.

— То коли ти їдеш? — спитав Боббі з виглядом гордого батька.

— За д-д-два ти-тижні суд. І додоктор Мі-мілкі каже, що в-він ск-к-каже судді, що я н-не не-не-небезпечний, — він склав долоні разом і підвів очі до стелі. — Дякую то-тобі Боже! — прошепотів він. — Те-тепер я можу ві-ві-відпочити.

Він озирнувся навкруги. Увага збентежила його, з обличчя зник радісний вираз, і він знов замкнувся у своєму мовчазному світі.

— Ну, таке не можна не відсвяткувати! — сказав Боббі. — Сходи-но принеси «Кул-Ейд» і приймач з моєї кімнати.

Річард радісно кивнув і чкурнув по речі.

— А чому він тут? Він наче й мухи не образить, — поцікавився аллен.

— Річард був матусин синок. Матір любив більше за саме життя. Якось він прийшов додому й побачив п’яного батька на підлозі — він до смерті забив дружину молотком і відключився. Це просто зруйнувало його душу. Батька посадили, але Річард все одно не міг думати ні про що, крім помсти. У нього дах поїхав. Отак одного дня він зайшов у магазин на заправці і, погрожуючи пістолетом, наказав віддати йому гроші з каси. Потім вийшов надвір, сів біля дверей і дочекався копів. Він розраховував, що його відправлять у ту ж саму в’язницю, що й батька, а там він зможе вбити покидька. Копи здогадалися про такі плани і відправили його сюди. Йому лише дев’ятнадцять…

— А ти сам як тут опинився?

Очі Боббі стали крижаними. Не треба було запитувати.

— Я тут, бо ходив у церкву щонеділі…

Прийшов Річард з «Кул-Ейдом» і приймачем. Боббі простяг руку, але той притис радіо до себе, наче захищаючи.

— Що т-т-треба сказ-з-зати? — мовив він.

— Дякую, Річарде, — ввічливо відповів Боббі.

Той радісно засяяв і простяг йому приймач.

— «Кул-Ейд» підходить для звичайного свята, — зауважив Боббі, — а тут не завадило б щось міцніше. Шкода, що в нас нічого немає, щоб випити за твоє звільнення.

— Ну якби знати за тиждень, то могли б організувати. — Це ж як? — не зрозумів Боббі.

— Бродіння.

— Куди бродіння?

— Бродіння, або ферментація, — пояснив аллен.

Боббі ясніше не стало.

— Так вино роблять. Самогон. Бухло.

Тут до нього дійшло.

— А звідки ти знаєш, як це робити?

— У Лебаноні навчили. Вони називають це «жумагар». Спочатку треба придумати, як дістати інгредієнти. Дай мені трохи часу поміркувати. До вашого «Кул-Ейду» не завадили б цукерки? Я принесу. Відсвяткуємо хороші новини.

Річард щасливо всміхався. Не так уже й багато треба йому для щастя.

(1)

Пізніше того дня спокій коридору порушив рев товстуна Оггі:

— Міллігане! До медсестри!

Наближаючись до центрального кола, аллен побачив, як Рузолі жестом відправляє його собі за спину до медсестри.

аллен увійшов усередину.

Місіс Ґрандінґ сиділа за столом і переглядала список пацієнтів. Поруч з нею сидів товстий чоловік з густими бровами, такими ж чорними, як і його прилизане волосся. Він їв великий сендвіч з багету, і майонез стікав по його численних підборіддях.

— Знайомтеся, це Фредерік Мілкі, наш штатний лікар.

Доктор Мілкі проштовхнув решту свого сендвіча до рота вказівним пальцем (при цьому мізинець він тримав рівно) і прицмокнув губами. Тим самим рівним мізинцем він підняв окуляри в пластиковій оправі на перенісся.

— Сідайте, містере Мілліган, пробурмотів він з набитим ротом, вказуючи на дерев’яний стілець. — Почну з того, що я — найуспішніший психіатр у США та за кордоном, — він протер губи коричневою серветкою. — Не вірите? Спитайте кого завгодно — будь-хто підтвердить.

Він зняв окуляри, протер скло банкнотою у десять доларів та уважно вдивився у документ, що лежав перед ним на столі.

— Так-так, чому ви тут опинилися? Подивимося…

Вираз його обличчя ставав дедалі більш спантеличеним.

— Ага, ось воно… Усі ці злочини ви скоїли у сімдесят сьомому, і з того часу перебували спочатку у лікарні Ґардінґа, а потім у Афінському центрі. А чому ж вас відправили сюди?

аллен і не збирався нічого пояснювати. Будь-яка більш-менш розумна людина може прочитати це у його картці. Цей товстун страшенно дратував. Після двох тижнів у Лімі, протягом яких його труїли «Стелазином» та «Амілтріптіленом», що ледь не перетворило його на зомбі на кшталт містера Браксо, цей найславетніший психіатр запитує, що він тут робить!

Звісно, можна було підлеститися, але аллен подумав, що зверхність допоможе швидше від нього відкараскатися. Що йому втрачати? Вочевидь, доктор Лінднер все одно зробить усе можливе, аби лишити Біллі тут назавжди.

— Мене перевели сюди з Афін, — холодно почав він, — бо мене не влаштовував їхній сервіс. А у вас тут, я чув, просто чудова кухня з французьким кухарем.

Мілкі реготнув, від чого його жир затрусився.

— Ну що ж, містере Мілліган, я не знаю, навіщо вас сюди відправили, і мені начхати, що там кажуть про ваші множинні особистості. Усе, що я маю знати, — чи можете ви нести відповідальність за свої злочини і чи становите небезпеку для інших.

аллен кивнув.

З обличчя Мілкі зникла усмішка.

— Дозвольте поставити вам кілька запитань. Яке сьогодні число?

— 30 жовтня 1979 року.

— Назвіть п’ятьох президентів США з ХХ століття.

— Картер, Форд, Ніксон, Кеннеді, Ейзенхауер.

— Відповідайте швидко: столиця Греції?

— Афіни, — відразу відповів аллен. — Столиця Індії?

— Нью-Делі, — миттю зреагував Мілкі. — Я дуже добре знаю географію. Столиця Куби?

— Гавана. Я теж нічогенький. Канада?

— Оттава. Пакистан?

– Ісламабад. Столиця Норвегії?

— Осло, — відповів Мілкі. — Непал?

— Катманду, — не здавався аллен.

Вони пройшли ще кілька раундів, і аллен загнав славетного психіатра США та закордону у глухий кут:

— Столиця Замбії?

Товстун почервонів — вочевидь, усвідомив свою поразку.

— Ну добре, містере Мілліган, немає сенсу продовжувати цей тест. Я не бачу жодних ознак психозу чи недієздатності. На суді я скажу, що вам тут не місце і що ви можете повернутися у Афінський центр. І я скасую всі ваші препарати.

аллен аж заковзав на стільці від радості. Їм з Річардом сьогодні неабияк пощастило. Йому страшенно кортіло розповісти своєму маленькому другові, що сталося, і він запитав:

— То на сьогодні ми закінчили?

— Тільки після того, як ви назвете столицю Замбії.

— Вибачте, док, але я і сам її не знаю, — з усмішкою мовив аллен, виходячи з кімнати.

— Упіймав мене на мою ж вудку!

— Ну, таке життя. Іноді виграєш, іноді програєш, — мовив аллен уже з дверей.

— Шкода псувати вашу перемогу, містере Мілліган, але столиця Замбії — Лусака.

Розгублений аллен попрямував у свою кімнату. Однак загалом усе пройшло непогано. Його адвокати будуть раді почути такий відгук Мілкі.

Він зателефонував Алану Ґолдсбері та сказав обов’язково викликати Мілкі на наступне слухання 3 листопада.

Це вже точно треба відсвяткувати. Час серйозно задуматися над виготовленням того шмурдяка.

(2)

Після припинення прийому «Стелазину» спочатку було важко. аллен постійно почувався втомленим, не міг спати і не мав бажання бодай щось робити. Нарешті організм почав очищатися від препарату, і вперше за кілька тижнів аллен відчув себе живим. Повернулися відчуття. Виявилося, що вже три дні йде дощ, а він лише зараз помітив, як краплі б’ються об вікно. Потоки води, що лилися за склом, гіпнотизували й заспокоювали. аллен довго сидів біля вікна із ґратами та вдихав чисте свіже повітря. Він почувався не просто живим — він почувався реальним. Уперше після того, як поїхав з Афін.

аллен причесався, узяв мило, щітку та рушник і пішов трохи освіжитися перед сніданком. Увійшовши до кімнати з умивальниками, він почув, як Боббі наказує Річарду добре вимити за вухами.

— Доброго ранку! — привітався аллен.

Боббі простягнув йому бритву, яку передавали по черзі.

— Ось, тримай. Це нова — поголися добре, поки її не передали зомбі. Ті, мабуть, разів з двадцять поголяться, поки вона повернеться.

— У мене є план, — заявив аллен.

— Втечі?

— Та ні. Як зробити випивку.

Боббі озирнувся, перевіряючи, чи ніхто їх не підслуховує.

— Як ми можемо допомогти?

— Спочатку треба зібрати інгредієнти. Почнемо з хліба: візьміть за сніданком скільки зможете та принесіть у кімнату.

— А нащо нам хліб?

— У ньому є дріжджі. А вони потрібні для бродіння. Додамо фруктовий сік і цукор з їдальні — і буде нам жумагар! У тюрмі ще кажуть «сем».

— Шикуйсь у чергу! Час жерти! — урвав їх крик наглядача. Черга повільно поповзла трьохсотметровим коридором з трубами на кухню. У їдальні було 75 столів на чотирьох, поруч з якими стояли прикручені до підлоги стільці, що могли обертатися. Їжа парувала й чекала роздачі, біля посудин стояла стара товста жінка, яка накладала порції й ставила на пластикові підноси. З приборів давали тільки ложки.

На сніданок готували вівсянку і варені яйця, а до них — хліб з маслом, молоко й апельсиновий сік у паперянці. Хліб можна було брати самому — його кількість не обмежували. аллен пошепки сказав Боббі взяти якомога більше, але так, щоб не викликати підозру. Той передав це Річарду.

Четвертим за їхнім столом був Ґейб. Йому видали подвійну порцію, яку він зосереджено мовчки поглинав. Відволікся він лише раз — його ложка зависла у повітрі на півдорозі до рота, — коли побачив, як три його товариші потай від наглядачів запихають під сорочки хліб. Він нахмурив брови і продовжив працювати ложкою.

— Біллі, а як же ми пронесемо сік? Що, в кишені наливатимемо? — пошепки запитав Боббі.

— Ні-ні. Це ж помаранчевий сік. А нам треба виноградний. Його дають на обід. Я вже придумав, як ми його візьмемо.

— Так-так, — нахмурив Ґейб брови, — виносите хліб під сорочками? Плануєте вкрасти сік? Господи, що ви, в біса, задумали?!

— Друже мій велетню, — відповів аллен, ховаючи ще один шматок хліба під сорочку, — ми робитимемо випивку.

— З хліба і соку?

— Ага. Тому візьми з собою хліба в кімнату. Якщо пощастить, то в суботу у нас буде стільки бухла, що можна буде споїти всіх, у кого ще лишилися мізки.

— Це як той шмурдяк, що роблять у в’язниці?

— Приблизно. Нічого вишуканого, але нам згодиться. Після обіду вони повернулися у відділення і сховали більш як буханку хліба у шафці аллена. Ґейб сів на унітаз, склав ноги на ліжко й закинув руки за голову. Річард тихенько примостився на ліжку, допиваючи свій «Кул-Ейд», а Боббі та аллен пили каву.

— Ну, професоре, розкажіть, як же ми пронесемо сюди сік.

— Ми вкрадемо кілька пакетів з катетерами у медпункті. Вони доволі міцні.

Ґейб не второпав:

— Що за пакети з катетерами?

— Пакети для сечі, дурень, — пояснив йому Боббі. — Як на нозі у старого із зеленою табличкою на дверях!

Ґейб скривився.

— Ні-ні, все нормально, вони стерильні, — пояснив йому аллен. — Використані ми не братимемо.

— А, зрозумів, — нарешті дійшло до Боббі. — Ми закріпимо їх під сорочками й пронесемо сік у них!

— Ага. Тепер лишилося придумати, як поцупити пакети.

— А, це я владнаю, — сказав Ґейб. — У обід будуть, — він підвівся й вийшов.

— Ну, значить, найскладніше ми вирішили, — підсумував аллен.

Річард реготнув. Боббі почухав носа.

— Сподіваюсь, усе вийде. Після того лайна, що випало на нашу долю, випити не завадило б.

До обіду Боббі й аллен грали у шахи. Дошка хиталася на ліжку, але це не заважало. Річард торкнувся ліктя Боббі, питаючи дозволу налити собі ще «Кул-Ейду» — той не заперечував.

Коли малий вийшов, аллен з Боббі обговорили, як важливо підготувати його до самостійного життя, перш ніж Боббі переведуть у в’язницю. Вони погодилися, що його треба «навчити літати», тобто виштовхнути з гнізда, але слід дочекатися слушного моменту. Боббі вважав, що найкраще зробити це після слухання у справі Річарда — він пробуде тут ще кілька тижнів, перш ніж владнають усі формальності й відправлять його додому. Знаючи, що скоро буде вдома, він легше перенесе удар. А там про нього хтось подбає, вважав Боббі, бо Річард усім подобається.

Тут повернувся Річард з «Кул-Ейдом», всівся біля ніг Боббі, і гра продовжилася.

За десять хвилин до полудня у кімнату увійшов Ґейб.

— Скоро на обід, хлопці, — оголосив він, дістаючи з-під сорочки три пакети з катетерами. На його обличчі сяяла бешкетна усмішка.

— Як тобі вдалося? — спитав Боббі.

— То пусте. Головне, що я їх приніс, еге ж?

— Те, що треба! — оглянув їх аллен.

— Чорт забирай, зробімо це! — вигукнув Ґейб.

Усі троє закріпили пакети під сорочками. Річард радісно сплеснув у долоні.

— О-о-обід! — заволав наглядач.

Вони приєдналися до цівочки пацієнтів, що рухалася до кухні. аллен відчув викид адреналіну: він ризикував результатами свого слухання в суді і, якщо чесно, і сам не знав, навіщо це робить. Доктор Кол завжди казав, що в нього схильність випробовувати долю…

— Так, спочатку треба покришити хліб, — сказав аллен, коли вони повернулися з обіду.

Боббі під пильним поглядом Річарда займався хлібом, а Ґейб стежив за дверима.

— Ось так. Тепер складаємо весь хліб у пляшку з-під молока й сиплемо всю пачку цукру — у нас тут грамів триста. У хлібі є дріжджі, а якщо додати цукор і виноградний сік — усе це почне бродити та створюватиме тиск. Що краще воно бродитиме, то більше утворюватиметься алкоголю. Це те саме, що й зерновий спирт — наприклад, кукурудзяне пиво…

— А тиск від бродіння не розірве пластикову пляшку? — перервав його Ґейб. — Вона не вибухне?

— Про це не турбуйся, — аллен витяг із шафки гумову рукавичку. — Я поцупив це зі смітника, але добре вимив, — він натягнув рукавичку на горло пляшки. — Отак. Рукавичка забиратиме зайве повітря, але частково зберігатиме необхідний для процесу тиск.

Боббі потягнув за гумовий палець і відпустив.

— А можна потім додати більше соку?

— Звичайно, якщо треба буде. Лишилося тільки знайти місце, де це лишити, поки природа не зробить своє діло. Це днів вісім. І треба час від часу випускати зайвий тиск із рукавички. Ходитимемо по черзі.

— Та де ж ми це сховаємо? — спитав Ґейб.

аллен підморгнув йому.

— Гадаю, найкраще рішення — поставити її просто над пунктом наглядачів у загальній кімнаті. Віднесемо її, коли прийде нічна зміна.

— Нічого собі! Просто у них під носом! — присвиснув Боббі.

— Майже. У них над носом, — виправив його аллен. — Крім того, у загальній кімнаті завжди так смердить, що наш шмурдяк вони ніколи не почують.

(3)

За день до переведення Міллігана з Афін до Ліми молода студентка факультету журналістики Сьюзан Прентіс примудрилася обійти охорону й зустрітися з ним у відкритому відділенні. Вона представляла університетську газету «Лантерн». Їхня зустріч випала на сплутаний час, і дівчина взяла інтерв’ю у Біллі-М.

Уже після переведення Сьюзан написала йому лист, у якому пояснила, що люди бояться його через страх перед невідомим, через те, що не можуть його зрозуміти. Вона писала, що і сама боялася з ним зустрічатись, але страх зник, щойно його побачила. Дівчина вибачалась за свої упередження і писала, що насправді він дуже мила й добра людина. Зазвичай, додала вона, усі журналісти виступають на захист таких «непотрібних» людей, просто у його випадку ніхто не знав, як правильно поводитися.

Біллі-М погодився зустрітися з нею знов 23 жовтня 1979 року, але зустріч не відбулася, бо артур не довіряв йому говорити з пресою. Він сказав аллену вийти на сцену, щойно вона прийде, так що сам Біллі-М побачив лише її спину у дверях і почув «бувайте». У нього в губах залишилася цигарка аллена, і його ледь не знудило. Так неправильно: артур наказав аллену завжди гасити цигарку, перш ніж залишити сцену. Судячи з повної попільнички, вони довго спілкувалися.

Повернувшись у свою кімнату, Біллі-М застав там Карла Льюїса. Він уже встиг влаштувати повний гармидер: розкидав одяг та всілякі дрібниці по підлозі, розсипав тальк і навіть вичавив зубну пасту.

— Де мої гроші, засранцю? — прошипів він крізь дірку з-під переднього зуба.

— Я сказав, що заплачу, — жалісливо відповів Біллі-М. — Нащо було таке робити? Ви ж стояли у мене за спиною, коли я вранці брехав своєму адвокатові і просив вислати вам сто доларів на новий радіоприймач замість зламаного.

— Уранці? Ти кого хочеш надурити, га? Це було три дні тому! А грошей мені ніхто так і не переказав!

— Я знов йому подзвоню. Він, мабуть, не зміг зробити переказ одразу. Завтра гроші будуть.

Той вищирився й, виходячи з кімнати, кинув:

— Молися, щоб вони прийшли. Ой, молися…

Біллі-М зрозумів погрозу. Він бачив, що буває з іншими пацієнтами, і знав: якщо гроші не прийдуть — йому буде дуже боляче. Після переведення у це пекло в нього більше не було прямого ментального зв’язку з артуром, рейдженом чи алленом, але він був упевнений, що вони повернулися: він бачив записки, написані незнайомим почерком, а люди розповідали йому про речі, яких він не знав чи не робив. І Біллі-М знов почав втрачати час — не просто хвилини чи години, а, як щойно виявилося, навіть дні. Йому було соромно.

Раптом знадвору почувся рев натовпу. Біллі-М підбіг до вікна й побачив, що на подвір’ї зібралися сотні пацієнтів із дрючками в руках. Дехто з них був у капюшонах, що закривали обличчя. Він просто не міг повірити своїм очам — вибіг у коридор і закричав:

— Бунт! Бунт!

Карл Льюїс кинув на нього погляд, повний огиди.

— От же придурок…

— Надворі! Вони вже захопили територію! Нічого ви мені не зробите — вони скоро прийдуть сюди і наведуть лад!

— Ага, аж бігом. Вони кіно знімають — ти що, не чув?

— Кіно?

— Кіно, йолопе. Для телебачення. Вони знімають у Лімі, бо вона схожа на Аттику.

Біллі-М сумно похитав головою й поплентався назад у кімнату. Мав би здогадатися. Це надто добре, щоб бути правдою. У цьому світі немає справедливості.

(1)

Після зустрічі з алленом Сьюзан Прентіс написала статтю, яка вийшла на першій шпальті університетської газети Огайо «Лантерн» 6 листопада 1979 року. Наклад цього випуску перевищив загальний наклад газет Колумбуса й Дейтона.

рейджен страшенно розгнівався через те, що аллен публічно визнав себе винним у злочинах, але артур каже, що стаття вийшла дуже хорошою. аллену ж не сподобалися вибрані цитати: «Складається враження, що я якийсь рохля! Самі лише соплі та жаль до себе!» Біллі-М стаття сподобалася — він сам сказав би щось подібне, аби вмів говорити, як аллен, і набрався сміливості.

Працівники Ліми й Департаменту психічного здоров’я просто оскаженіли.

Після публікації статті Сьюзан запропонували роботу в «Колумбус Сітізен-Джорнал», коли вона закінчить навчання. До Міллігана безуспішно намагалися прорватися безліч журналістів, а у неї тепер є вільний доступ до нього майже будь-коли — Біллі навіть сам час від часу телефонував їй, аби щось розповісти.

(2)

Біллі-М стояв посеред кімнати з газетними вирізками, які знайшов на ліжку, та думав, звідки вони тут узялися. Раптом у двері коротко постукали. Він підняв голову й побачив Боббі, а за ним — Річарда з двома піщанками[5] в клітці.

— Нумо, розкажи йому, — вмовляв його Боббі.

Річард відскочив назад і замотав головою. Боббі почав за нього:

— У Річарда слухання через кілька днів, і піщанок скоро забере соціальний працівник — їх віддадуть у зоомагазин. Так завжди роблять, коли тебе кілька днів немає в лікарні. Річ у тому, що назад тобі їх не віддадуть, бо ти заново стаєш у чергу на отримання тварин, і тобі не дають вибирати. У мене вже і так чотири — я не можу їх узяти, бо якщо дізнаються, що в мене більше тварин, ніж заведено, заберуть усіх. Річард каже, що довіряє тобі і що ти годуватимеш їх і говоритимеш з ними, і в них не розвинуться комплекси.

Біллі-М здивувало таке відповідальне ставлення до психічного стану тваринок, але він відчув, що для Річарда це справді важливо.

— Звісно. Опікатиму їх за будь-яких умов. І годуватиму, й прибиратиму.

Річард указав на більшого ховраха:

— Це Зигмунд, а інший — Фройд. Зигмунд завжди відповідає, коли до нього говориш. Дивися. Зигмунде, знайомся, це Біллі.

Гризун став на задні лапки і пискнув. Біллі-М був шокований. Господи, він наче й справді відповідав Річардові! Хлопець дістав їх із клітки та посадив Біллі-М на плече.

— Дозволь їм з тобою познайомитися. Їм треба понюхати. Вони не кусаються.

Піщанки почали повзати по плечах та шиї і навіть обнюхали вуха. Зрештою Зигмунд виліз з-під волосся на плече та пискнув, вочевидь, вдоволений оглядом. Фройд реагував більш стримано. Смішно, звичайно, але все наче так реально…

Річард на прощання почухав обох:

— Ну що ж, поводьтеся добре. Я до вас завтра зайду.

Боббі потягнув його до дверей:

— Ну ходімо вже, не хвилюйся. Біллі про них подбає.

(3)

Дні були схожими один на інший, і життя в Лімі стало болісно монотонним. Напередодні судового слухання Річарда ранок був так само нудним, як і будь-який інший. Ґейб робив двадцять четверте відтискання на одній руці. Річард сидів у нього на плечах, наче ковбой. Боббі влаштувався на підлозі перед ними. аллен у кріслі читав «Ньюзвік» дворічної давності.

Раптом Боббі підвів очі й радісно прошепотів:

— Слухай, лосю, там же наш шмурдяк вже має бути готовий.

— То коли нап’ємося? — запитав Ґейб, не припиняючи відтискань.

— Думаю, треба забрати пляшку зі схованки до того, як прийде друга зміна. Сховаємо у чиїйсь кімнаті, а після вечері вип’ємо, — запропонував аллен. — До вечері краще не пити, бо нас викриють, якщо ми п’яні підемо до їдальні — туди ж від кола аж 2813 футів[6] іти.

— Звідки знаєш так точно?

— Я рахую кроки, щоб не з’їхати з глузду. Гарантую, після того шмурдяка ви й половину такої відстані рівно не пройдете.

Ґейб зупинився, почекав, поки Річард з нього злізе, і сів.

— Ти що, справді так думаєш? Там не так уже й багато випивки. Не може ж вона бути такою міцною!

Ґейб був тихим, скоріше актором другого плану, аніж лідером, і ніхто не вбачав у ньому загрози. Але якщо його розізлити — його сила приголомшує. Він вбив чоловіка одним ударом — розбив скло авто його обличчям після того, як той усадив дві кулі Ґейбу в живіт. Ніхто навіть не запитав, чому в нього стріляли. Із в’язниці у Ліму Ґейба привезли в броньованому фургоні, бо менш міцний транспорт не викликав довіри — у його особовій справі є запис, що у гніві він відірвав від легкового авто двері.

— Я можу випити те все та ще трохи — і навіть спотикатися не буду.

— Раніше ти пив спиртне з магазину. «Джек Деніелз», «Блек Велвет», «Саузерн Комфорт». На смак воно може й міцне, але насправді там лише від 12 до 80 пруфів[7] з двохсот. А шмурдяк, що ми робили у Лебанонській в’язниці, був від 120 до 160. Він міцний, як блискавка, — просто роблять його не з зерна, а з фруктів. Таким можна машину заправляти!

До них почало доходити, про що він каже.

— Чудово! Чудово! Ну, зробімо це! — Боббі ляснув Ґейба по руці.

Вони дочекалися зміни наглядачів — усі вийшли з відділення, — та підійшли до їхньої клітки в кутку, намагаючись вести себе природно. аллен стояв на варті, а Ґейб схопив Боббі за ремінь і наче пушинку підняв до стелі.

Пластикову пляшку віддали Ґейбу, бо охорона й наглядачі звикли, що він постійно ходить зі схожим бідоном із чаєм. Він відніс спиртне у свою кімнату та став з іншими у чергу на кухню.

Після вечері чотири змовники зібрались у кімнаті Ґейба. Боббі дістав картонний пакет з-під йогурта та розірвану футболку.

— Так, спочатку треба процідити м’якоть, — пояснив аллен.

Він проколов дірку в дні пакета, закрив її тканиною зсередини й почав крізь саморобний фільтр переливати напій у другу пляшку з-під молока.

— Тепер краще відійдіть, бо запах може і з ніг збити. А коли покуштуєте — зрозумієте, чому його ще називають гнилим трунком. Хоча якщо смак напою не викличе огиди, то і м’якоть можна з’їсти.

— А н-н-навіщо її їсти, якщо вона бридка на смак? — Річард кинув на нього спантеличений погляд.

— Для того, для чого ми й п’ємо, — усміхнувся аллен.

Вийшов майже галон[8] випивки, і вони вирішили якомога швидше все випити й знищити докази. Боббі визирнув за двері, перевіряючи, чи все безпечно. аллен налив трохи у велику склянку з емблемою «Кока-Кола» та скуштував. На смак — як бензин з кислотою з акумулятора: рідина прошкреблась униз горлом, опалила серце й каменем впала кудись крізь шлунок. Треба було сказати іншим, що це справжня мука, але він вичавив:

— Просто… чудово!

Боббі запитально глянув на Річарда, і той відповів:

— Я зм-м-можу, н-н-нормально.

Шмурдяк випили швидко.

Після того як вони разом швиденько прибрали всі докази, хвилин двадцять у кімнаті було тихо — окрім звуків радіо. В аллена було таке враження, наче все тіло заціпило. Звуки сприймалися спотворено. У голові паморочилося. Накочувалася депресія. Рівночасно неймовірним чином він почувався щасливим, хоч і дезорієнтованим. Річард невдовзі заснув під ліжком Ґейба. Боббі ледь не впав з унітазу й оголосив, що його тіло померло десять хвилин тому. Лише Ґейб та аллен лишилися достатньо у свідомості, щоб раптом зрозуміти, що вони не продумали.

— Господи, які ми ідіоти! — вигукнув аллен. — Річарду й Боббі треба пройти через коло, щоб повернутися до кімнат! Є ідеї?

Ґейб важко піднявся на ноги й почухав свою біляву голову.

– Іди до кола й попроси у наглядача голку і нитку. Йому доведеться піти у медпункт — вони тримають голки у шафці під замком. Тим часом я їх пронесу. Головне — не дихай. І не спотикайся.

Судячи з усього, органи чуття аллена працювали не так добре, як у Ґейба, але він знав, що велетень все одно був теж п’яний. Він спробував зібрати думки докупи та обдумати план дій.

— Ну, а якщо він запитає, навіщо мені голка?

— Скажеш, що порвав сорочку й хочеш зашити.

аллен потрусив головою, щоб мислити чіткіше:

— Я ж не рвав сорочки.

Ґейб нетерпляче насупився та одним рухом відірвав кишеню від сорочки аллена.

— Рвав, — простягнув йому кишеню.

аллен зробив, як сказав Ґейб. Щойно наглядач пішов у кімнату медсестри шукати голку, Ґейб пробіг через коло, несучи Боббі під правою рукою і Річарда під лівою. аллен з полегшенням пішов до себе, обережно ставлячи одну ногу перед іншою. У кімнаті він заснув, перш ніж голова встигла торкнутися подушки.

(4)

Наступного ранку в аллена було таке відчуття, наче його мозок перетворився на прес-пап’є, яке засунули в баскетбольний м’яч. Носові пазухи розпікало, натякаючи на те, що розплющити очі буде боляче. У темряві власної свідомості він побачив себе самого у світлі — на сцені реальності. Як же дивно, що сам аллен ніколи не бачив сцени, аж поки артур не пояснив їм, що поговорити з кимось поза межами родини чи опинитися в реальному світі можна, лише стоячи на сцені. Зараз він бачив її абсолютно чітко. І бачив, як сам він стоїть, наче комік перед глядачами, а інші ховаються за кулісами чи поруч у темряві. Він хотів вклонитися й залишити сцену, але прожектор переміщувався за ним, утримуючи його в’язнем променю світла.

До аллена дійшло, що артур і рейджен хочуть, щоб він сам переніс похмілля й тому не пустять нікого на сцену. Йому доведеться самостійно відповідати за наслідки своїх дій.

— Любиш кататися — люби й санчата возити, — англійська вимова артура зійшла з його губ і луною повисла в кімнаті.

аллен спробував встати. У роті пересохло, а суглоби задерев’яніли. Напитися до синіх чортів уночі та встати о 5:30 — просто тортури. Нарешті він примусив себе виповзти з кімнати й дійти до фонтанчика з водою. Випив він, мабуть, з галон. Здавалося, під очима повісили мішки з піском.

— Господи, допоможи мені це пережити, — простогнав аллен.

У загальній кімнаті мовчки страждали Боббі та Річард. Боббі підняв на нього налиті кров’ю очі:

— Відчуття таке, наче я з’їв динамітну шашку.

Річард мав непоганий вигляд, зважаючи на умови. Він уже одягся на засідання й більше переживав, аніж мучився похміллям.

— Ти ж подбаєш про Зигмунда і Фройда, Біллі? — спитав він, змахуючи коричневий чубчик з очей.

— Звісно, — відповів аллен. — І я обов’язково розмовлятиму з ними, щоб у них не розвинулися комплекси.

Річард усміхнувся й одразу скривився від головного болю.

— Не хочу, щоб вони забули мене, якщо я не відразу повернуся. Мене можуть затримати на кілька днів у в’язниці після слухання.

Коли настав час іти, Річард встав і глянув на аллена й Боббі. У його очах стояли сльози. Боббі й сам ледь стримувався, тому відвів погляд і схопив його за руку.

— Тримайся, друже.

Прощання урвав Рузолі, який разом з Льюїсом увірвався в кімнату й заволав:

— До стіни, падлюки! — він відштовхнув кількох зомбі та кілька разів пройшовся вздовж шеренги пацієнтів. Очі в нього горіли вогнем, а ніздрі роздувалися. — Так, бидло, ви, чорт забирай, стоятимете тут весь день, аж поки не зізнається той, хто написав на стіні, що я членосос!

аллен здавив у горлі сміх. Саме в цей момент у гучномовець оголосили ім’я Річарда — він мав підійти до кола. Той уже зробив кілька кроків, коли Рузолі заволав:

— Назад у шеренгу, виродку!

Річард до смерті перелякався і зблід:

— Але, с-с-сер, я м-м-маю їхати в с-с-суд.

Очі Боббі стали крижаними.

Рузолі схопив Річарда за сорочку.

— Послухай мене, покидьку. Коли я скажу срати — ти присядеш. Коли я скажу підставити зад — нахилишся. Я що, неясно говорю? — він жбурнув хлопця об стіну, і той ударився головою. — Зрозуміло? Тобі зрозуміло?

Рузолі підтягнув хлопця назад у шеренгу. Тут почувся тихий, але погрозливий голос Боббі:

— Заберіть від нього руки.

Рузолі холодно глянув на Боббі, потім знов на Річарда.

— Стіл, ти що, його трахаєш? Оцього виродка?

Боббі став між Рузолі й Річардом, дістав зі шкарпетки лезо та одним рухом по дузі перерізав зап’ястя Рузолі аж до кістки. Ніхто й поворухнутися не встиг, як він наступним рухом згори вниз розрізав йому обличчя, горло та груди. Кров бризнула фонтаном і залила аллену обличчя.

— Господи Боже! — закричав він. Ноги підкосилися, але впасти він не встиг — на сцену вийшов рейджен і схопив Боббі, поки той ще нікого не вбив. Лезо зі стуком упало на підлогу.

— Код синій! Відділення «А»! Код синій! — ожив гучномовець, і відразу спрацювала сирена тривоги.

Карл Льюїс стягнув із себе сорочку й замотав нею шию Рузолі, щоб спинити фонтани крові.

— Господи, Семе, я ж казав тобі не чіпати цих психів! Господи, Семе, не помирай! Господи, тільки не помирай!

рейджена на сцену штовхнув страх аллена — наближалася небезпека. Тепер вже він чув, як по коридору біжать охоронці. Треба діяти швидко. Він кинув погляд на Ґейба — той усе зрозумів. рейджен лівою ногою миттю штовхнув лезо під кросівок Ґейба, а той негайно затер його в пил.

Охоронці схопили Боббі й потягли в ізолятор. Усіх інших пацієнтів закрили в кімнатах. Нарешті вимкнули сирену. У відділення прислали повно охорони, і почувся наказ головного:

— Обшукати!

Охоронці почали по одному витягати пацієнтів з кімнат і роздягати догола.

— Обличчям до стіни! Руки та ніс на стіну!

Вони перетрушували кожну кімнату до останньої щілини, шукаючи зброю: промацували шви штанів, рвали подушки, вичавлювали зубну пасту й шампуні. Один з охоронців натягнув гумові рукавиці та заходився перевіряти унітази.

Скоро підлогу коридорів щільно вкривали речі пацієнтів. Самі ж голі чоловіки стояли обличчям до стіни.

Леза вони так і не знайшли.

(1)

Суддя Девід Кінворсі видав розпорядження, згідно з яким слухання справи Міллігана 30 листопада 1979 року буде закритим для публіки. На задній лаві сидів представник відділу умовно-дострокового звільнення, готовий заарештувати Міллігана, щойно суддя визнає його «безпечним для оточення і самого себе» й тим самим випустить з-під опіки Департаменту психічного здоров’я.

Алан Ґолдсбері, адвокат Біллі, був схожий на професійного спортсмена з дитячим обличчям. Він сидів біля свого помічника, довготелесого Стіва Томпсона. Коли помічник шерифа привів до зали суду Біллі в кайданках, вони посунулися, звільняючи для нього місце.

За місяць до того, майже відразу після бесіди з доктором Мілкі, аллен попросив Ґолдсбері обов’язково викликати лікаря на слухання. «Мілкі пообіцяв дати свідчення і повідомити, що зі мною все гаразд. Він скасував „Стелазин“ і перевів мене у відділення „А“. Я йому довіряю. І нагадайте йому взяти свої записи за 30 жовтня».

Однак у залі суду Мілкі, звіряючись з медичними документами, заявив, що поставив Міллігану діагноз розладу особистості, а також що пацієнт поводиться антисоціально, проявляє психоневротичну тривожність, має ознаки депресії та дисоціації. За його словами, він двічі проводив огляд Міллігана в лікарні — востаннє 30 жовтня, — а також протягом тридцяти хвилин перед засіданням. Прокурор запитав Мілкі, чи відповідає нинішній стан Біллі його спостереженням у клініці, на що той відповів:

— Так, він психічнохворий.

— Які симптоми ви спостерігаєте?

— Він поводиться неприйнятно. Він правопорушник, відповідальний за зґвалтування й пограбування. Він конфліктує з оточенням — таку людину неможливо виправити покаранням.

Мілкі також пояснив, що Мілліган становить небезпеку для себе й людей навколо, а тому єдине придатне для нього місце — заклад із максимальним рівнем безпеки, тобто Ліма.

— Як до нього ставилися?

— З професійною зневагою.

Цей свій термін він не пояснив, але під час подальшого перехресного допиту, який проводив Ґолдсбері, Мілкі з презирством повідомив, що не згоден з визначенням СМО, яке наведено у другому виданні «Діагностики та статистики» (DSM-II).

— Я виключаю імовірність того, що Мілліган хворий на синдром множинної особистості так само, як міг би виключити сифіліс на основі його аналізу крові. Жодних симптомів у нього немає.

Свідчення Мілкі суперечили твердженням доктора Джорджа Ґардінґа, доктора Девіда Кола, доктора Стелли Керолін та психолога Дороті Тернер, і тому суддя Кінворсі викликав Біллі давати свідчення.

Це вперше Біллі дозволили свідчити від свого імені. Він підвівся, розправив плечі й спокійно і впевнено зайняв своє місце. Усіх присутніх він привітав кивком і стриманою усмішкою. Кайданки заважали йому одночасно покласти одну руку на Біблію та підняти іншу вгору, тому йому довелося зігнутись у три погибелі. Він присягнувся казати всю правду й нічого, крім правди, і всім, хто з ним працював, стало ясно, що свідчити вийшов Учитель — бо лише сума всіх особистостей могла знати всю правду.

Ґолдсбері почав ставити йому запитання щодо лікування в Лімі.

— Ви проходите терапію гіпнозом?

— Ні.

— Групову терапію?

— Ні.

— Музичну терапію?

Учитель розсміявся.

— Купку пацієнтів просто приводили у кімнату, де стояло піаніно, та наказували сидіти. Терапевта з нами не було — ми самі годинами там сиділи.

Потім під час перехресного допиту прокурор запитав його:

— Чи не було б для вашого лікування краще, аби ви співпрацювали з лікарями?

— Я не можу сам собі провести терапію, — понуро похитав головою Учитель. — Відділенням «А» керують, наче загоном для овець. Тобто просто виганяють і заганяють назад.

У Афінах у мене теж траплялася регресія, але я навчився з цим боротися. Там лікарі знали, як мене лікувати. І робили це не шляхом покарань, а за допомогою терапії та ліків.

Суддя Кінворсі оголосив, що ухвалить рішення у цій справі за два тижні.

Через десять днів, 10 грудня 1979 року, Кінворсі ухвалив рішення, згідно з яким Біллі має лишитись у лікарні Ліми, але його мають лікувати відповідно до його діагнозу синдрому множинної особистості. Це вперше в історії суду Огайо суддя наказав психіатрам у клініці, як саме вони мають лікувати пацієнта.

(2)

Рішення судді лишити Міллігана в Лімі розчарувало хлопця — він був переконаний, що тепер наглядачі й охорона докладатимуть подвійних зусиль, щоб робити його життя нестерпним.

За кілька днів після того, як рішення суду опублікували в пресі, у відділенні «А» призначили нового головного наглядача. Він увійшов у загальну кімнату й поважно прокрокував кілька разів уздовж шеренги пацієнтів. Усі розглядали його холодні очі, тоненькі вуса і стиснуті в нитку губи. На поясі в нього висів шматок електричного дроту, частково прихований піджаком — батіг.

— Я — новий головний наглядач, містер Келлі. Я — ваш бог, ваш повелитель і вчитель! Запам’ятайте це. Поки пам’ятатимете — все у нас буде добре. Якщо якось вранці хтось прокинеться і відчує себе крутим покидьком — прошу до мене в коло. Я підготував для таких сюрприз, — він спинився і впився гострим поглядом у аллена. — Тебе це також стосується, Міллігане.

аллен повернувся у свою кімнату і вирішив триматися від Келлі якнайдалі — новий наглядач налякав його, хоча й не розізлив. Здавалось, аллена взагалі більше нічого не злило — це можна було пояснити лише тим, що рейджен десь поряд зі сценою.

Раптом почувся короткий стук у його металеві двері. Вони відчинились, і у кімнату зазирнув Ґейб з блідим обличчям.

— Боббі повернувся, — мовив він слабким голосом. — Він у себе…

аллен кинувся коридором до кімнати Боббі, розчинив двері і завмер, не здатен повірити своїм очам. Очі Боббі закривали чорно-сині набряки. Зі зламаного носа текла кров. Побиті губи набрякли.

— Бісові садисти! Сучі діти! — заволав аллен.

Груди Боббі щільно вкривали синці. Обидві руки були замотані бинтами — назовні визирали лише сині пальці. На правій руці на вказівному пальці не було нігтя.

— Може, воно було того варте, Боббі. Рузолі не віддав Богу душу, але ми навряд чи його побачимо.

Наступного ранку кевін опинився в кімнаті з умивальниками. Сонце ще не встало, і зсередини на вікнах намерзла паморозь. Він поморщився і потер носа — шкіру запекло, наче він його відморозив. У жерстяному дзеркалі побачив налиті кров’ю очі. Спробував умитися холодною водою, але це не допомогло. Ноги вже боліли від холоду, настрій був кепський. кевін глянув униз і побачив, що стоїть босий на підлозі. Добре, що комусь хоч вистачило мізків одягти дві пари шкарпеток. Він попрямував назад у свою кімнату, але вперся в зачинені двері — хоча кімнати всіх інших пацієнтів були відкриті.

— Якого дідька?!

Розлючений, він пішов у коло. Не те щоб йому дуже хотілося спілкуватися з новим головним, але доведеться бути ввічливим, щоб уникнути зайвих проблем для Біллі. Він прокашлявся, щоб привернути до себе увагу й заговорив:

— Містере Келлі, я вийшов умитися до сніданку, а коли повернувся — виявилося, що мою кімнату зачинено.

– І що? — гаркнув той.

— Я б хотів взутися, перш ніж іти снідати.

— Обійдешся!

— Що?

— Я сказав: обійдешся!

Мабуть, хтось щось накоїв. Можливо, це через те, що Учитель на суді погано говорив про доктора Мілкі, доктора Лінднера та клініку.

— Але я ж не зробив нічого поганого! Я хочу подати скаргу!

— Ану пішов геть із кола! — заволав Келлі.

— Та пішов ти в сраку! Хочеш, щоб я вийшов, — тобі доведеться мене винести, йолопе!

Флік та Оггі схопили його під руки і жбурнули в ізолятор, розташований за столом. кевін чекав, що йому на порятунок прийде рейджен, але захисник не з’являвся. За ним грюкнули залізні двері. кевін опанував себе і спробував лишитися на сцені: якщо рейджен не квапиться допомагати, йому доведеться самостійно захищати себе від цих садистів.

артур був вражений здатністю кевіна адекватно поводитись у різних ситуаціях. Йому вдалося довести свою корисність родині, за що артур позбавив його статусу небажаного й долучив до привілейованої групи.

денні сидів на металевій пластині, що слугувала ліжком в ізоляторі. Йому було страшно і холодно. Він підтягнув під себе ноги, щоб хоч трохи зігрітися. Тут, мабуть, було градусів сорок[9].

— Що трапилося? — вголос гукнув він. — Хто що тут накоїв?

Треба бути сміливим. Йому вже майже п’ятнадцять, і треба довести старшим, що він достатньо дорослий для того, щоб йому довіряли діяти самостійно. З-за дверей почулося човгання — значить, пацієнти йдуть на кухню. Щоправда, незрозуміло, на сніданок чи на обід — денні вже давно не був на сцені.

Почулося цокання підборів, і Келлі крикнув через двері ізолятора:

— Міллігане! Твоя таця!

денні підвівся, щоб узяти їжу, аж раптом двері розчинилися: Келлі схопив його за волосся і притис до підлоги. Ніякої таці у нього не було — новий головний наглядач надурив його!

Келлі вихопив свій дріт-батіг і лишив на спині денні три пекучі смуги. А потім, не перестаючи гуляти батогом по спині, кілька разів устромив носки ковбойських чобіт йому під ребра. денні мішком звалився на унітаз, а Келлі вийшов, хряснув за собою дверима і миттю зачинив їх на ключ.

денні катався по підлозі під залізним ліжком. Тіло били дрижаки.

— За що?! Що я такого зробив?! Чому дорослі чоловіки завжди ображають хлопчиків? — здавалося, з очей котяться не сльози, а кров. — рейджене! Де ж ти?! — плакав він.

Десь за півгодини прийшов черговий психолог і випустив денні. Серед його обов’язків було стежити, щоб пацієнти в ізоляторах могли витримати покарання. Синці денні він ніяк не прокоментував.

Витираючи кров з носа, денні поплентався у свою кімнату. Їсти вже не хотілося. Ще в коридорі він помітив, що у дверях стояли начальник Келлі й товстун Оггі. Стало страшно, але він не спинився. Аж раптом побачив, що в коридорі валяється клітка Зигмунда та Фройда. Папір, з якого вони влаштовували собі гніздо, теж лежав назовні.

денні боком пройшов повз наглядачів, намагаючись знайти піщанок Річарда — вони ж мають бути десь тут.

— Міллігане, нам начхати, що там сказав суддя, — з усмішкою мовив Келлі. — Тут усе зміниться. Тож у мене для тебе повідомлення: другий страйк!

Він вийшов геть і зацокотів чоботами об підлогу.

денні з острахом оглядав кімнату і пошепки звав гризунів. Він подивився під ліжком, перевірив усі кутки — марно. Зрештою денні опустився на коліна і зазирнув в унітаз — обидва були там. Він тремтячими руками дістав тваринок, сподіваючись, що вони ще живі. Хлопчик відчайдушно благав, аби це все було лише сном. Річард довірив йому своїх улюбленців, і денні сам уже встиг до них прив’язатися.

Він обережно поклав Зигмунда на шафку і спробував легенько надавити на спинку, щоб видавити воду. Виявилося, що хтось наступив на звірятко чоботом, перш ніж кинути у воду.

Треба розповісти про все Боббі Стілу. Він завжди знає, що робити. денні побіг у кімнату друга аллена, але там нікого не було. Усі його речі кудись поділися.

денні запитав у Джоуї Мейсона, куди подівся Боббі.

— Вранці повезли у в’язницю, — пояснив той.

Господи, Річард повернеться після суду й дізнається, що Зигмунда та Фройда більше немає, а Боббі тут уже не буде, щоб утішити його. Від цієї думки стало так кепсько, що денні заплющив очі й пішов геть зі сцени.

(1)

Коли Алан Ґолдсбері дізнався, що його підзахисного побили, він негайно написав скаргу в суд. Суддя Кінворсі призначив місцевого адвоката Джорджа Катмана його guardian ad litem.[10] Той зателефонував у ФБР і домовився про медичний огляд свого клієнта у звичайній лікарні за межами Державної клініки Ліми. Їхній висновок був короткий: «Серйозні гематоми на грудях та обличчі. Шість довгих ран на спині, схожих на сліди від батога».

2 січня 1980 року прокурор округу Аллен Девід Боверс повідомив ЗМІ, що зі співробітників клініки Ліми знято всі обвинувачення у жорстокому ставленні до Міллігана — тобто всі рани та порізи «було завдано не представниками державної установи».

Згідно з матеріалами «Юнайтед прес інтернешенел», від подальших пояснень природи цих ушкоджень Боверс відмовився. Пізніше з’явилися чутки, нібито синці на обличчі Міллігана — це результат нещасного випадку, а батогом він бив себе сам.

Мілліган повернувся у клініку, але з колишнього відділення його перевели у тьмяний «чоловічий корпус», де пацієнти перебували під цілодобовим наглядом. Начальник клініки Габбард наказав перевести Міллігана саме сюди через те, що ФБР попередило про подальшу перевірку можливих «випадкових» ушкоджень і самопобиття.

аллену ця нова кімната нагадувала склеп — товсті стіни і жодного вікна, лише віконечко спостереження для персоналу. Під стелею були флуоресцентні лампи, але вони не горіли — замість них над віконечком світила єдина тьмяна лампочка.

Ширма розділяла кімнату на дві частини, і з-за неї постійно чулося шипіння респіратора та глибокі гортанні хрипи — наче когось примушували дихати. Монітор серцебиття постійно пищав — схоже, комусь там дійсно кепсько. аллену було цікаво, але через віконечко за ним постійно стежив медбрат, тож він не наважувався встати з ліжка та зазирнути за ширму. Він спробував відволіктися від цих моторошних звуків, але виходило погано, тому заснув лише на світанку.

Наступного ранку на кілька годин приїхала мати Біллі зі своїм новим чоловіком, Делом Муром. Усі троє гаряче обговорювали свідчення Мілкі в суді.

— Мілкі, гнила ж ти мерзота! — постійно повторював аллен.

Коли вони пішли, новий наглядач, Янгблад, провів його назад у палату та попросив показати синці і порізи. Він наче був добріший за інших.

— Я читав про вас у газетах, а вчора ввечері бачив у новинах по телевізору. Може, хоч тепер щось зміниться на краще. Тут відбувається купа дійсно протизаконних речей — і ніхто не може нічого з цим подіяти.

аллен глянув у бік ширми.

— А що з ним трапилось? Апарати всю ніч пищали — я ніяк не міг заснути.

— Повіситися хотів. Його встигли витягти, але мозок сильно постраждав від нестачі кисню. Він увесь там у трубках — овоч, якого тримають на цьому світі лише машини.

— Господи, яке жахіття…

— Його страждання от-от припиняться. Ну все, я маю йти. Відпочивайте. Я зайду після вечері.

аллен кивнув. Думка про те, що в кімнаті за ширмою лежить живий мрець, пригнічувала його. Він спробував відволіктися й почитати, але писк і звук респіраторів заважали сконцентруватися. Він закинув книжку за ліжко, накрився подушкою і задрімав.

Збудило його бряцання таць із вечерею, які розвозили на возику по відділенню. У кімнату увійшла сестра Ґрандінґ з прозорою пластиковою трубкою, шприцом для годування і пляшкою з чимось схожим на зелену крейду. Вона одягла гумові рукавички і зникла за ширмою. Апетит зовсім зник.

З-за ширми почувся голос сестри:

— Моргніть мені, — говорила вона до овоча. — Ви можете моргнути, містере Кейс? Я зараз вас годуватиму. Моргніть, якщо ви розумієте мене, Річарде.

аллен закляк від шоку. Господи, за ширмою Річард! Він схопився й побіг до ширми, збиваючи з ніг наглядача з тацею.

— НІ! — закричав він. Аби тільки це було неправдою. — Господи, ні! Ні!

Він схопив ширму — і та з тріском відірвалася від карниза. аллен побачив Річарда. Ноги підкосились, і він упав на коліна, тримаючись за бильце його ліжка. Усе його крихітне тіло було обвите трубками, наче то був якийсь робот. Піт виступив на обличчі. Він відчайдушно хапав повітря через трахеотомічну трубку. Очі з крихітними зіницями дивилися кудись у стелю.

— Річарде, тримайся! Не вмирай, ні!

Річард був упевнений, що Мілкі дасть свідчення на його користь і що його звільнять та відправлять додому. Вочевидь, судове засідання у Річарда пройшло так само, як і в Біллі, — і надії у хлопця не лишилося.

аллен важко піднявся на ноги, не відриваючи очей від Річарда. Серце у нього вкрилося кригою. Він учепився руками в бильця, щоб його не дуже трусило, але почало трястися ліжко. Такої люті, такої ненависті і такого гніву він ще ніколи не відчував — раніше це були почуття рейджена. Він вдихнув так глибоко, як тільки міг; у вухах задзвеніло — і вони разом з рейдженом заволали довгим криком, висловлюючи протест проти свавілля Мілкі.

Сестра Ґрандінґ вперла руки в боки та повернулася до нього:

— Містере Мілліган, це вас аж ніяк не стосується.

рейджен загарчав крізь стиснуті зуби:

— Забирайся геть звідси негайно, суко! Негайно!

Він відірвав від ліжка бильце і почав розмахувати ним навколо себе, відганяючи наглядачів. Очі місіс Ґрандінґ перелякано розширилися. рейджен розтрощив вікно. Вони спробували скрутити його, але він один за одним відправив усіх наглядачів у нокаут.

— За що?! Господи, за що?! Чому?!

Кілька наглядачів одночасно накинулися на рейджена і схопили його за ноги й руки. Їм удалося втягли його в душову кімнату, і один з наглядачів устромив йому в шию шприц. Очі заступила темрява.

(2)

томмі прокинувся й закліпав очима. Він відчув, як його хтось піднімає, кладе на качалку і прив’язує. Він звільнив руки з ременів, але наглядач швидко знов його прив’язав — цього разу міцніше, — а також затягнув ремені на ногах. томмі знов звільнився, і їм довелося прив’язати його за руки, ноги та груди. Його везли геть із чоловічого корпусу.

томмі знав, що його перевозять у відділення інтенсивної терапії — це дев’яте відділення. Тут найвищий ступінь охорони, і, по суті, він буде просто цілими днями сидіти на стільці. Е, ні. Звідти він утече.

Раптом томмі збагнув, що його везуть не у відділення № 9, а на якусь платформу для завантаження. Він спробував звільнити руки, але наглядачі постійно підтягували ремені дедалі тугіше. Якась огидна жінка засунула йому в горло пігулку. Качалку затягли на платформу і завезли у фургон. Усередині томмі побачив електричні дроти, і відразу все зрозумів. Він у «Барбекю на колесах».

Усі казали, що використання шокотерапії в Лімі протизаконне, але від інших пацієнтів він чув, що обійти правила тут вдається за допомогою електрошоку на колесах, який начебто не є частиною клініки.

За першим же сигналом тривоги машину просто відключали від мережі та відганяли подалі. Дехто з пацієнтів-зомбі неодноразово бував у «Барбекю на колесах», але томмі був переконаний, що рейджен не дозволить і йому перетворитися на овоч.

Він не помітив, як хтось підійшов до нього ззаду, аж раптом над головою з’явилася Біблія й боляче вдарила по лобі. А потім знов. І ще раз. Кожен удар супроводжувався голосом, який закликав:

– Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа заклинаю тебе, демоне! Облиш це тіло й душу!

Голос був схожий на Лінднера. томмі навіть був майже упевнений, що це він, але побачити його не вдавалося. До голови, наче навушники, причепили електроди, змащені якимось провідним гелем, а потім смикнули важіль. томмі почув, як навколо все загуло. У голові була єдина думка: ну хоч Річард поки відпочине від цих виродків…

А потім був удар. Перш ніж усе поглинула темрява, томмі встиг покликати на допомогу. Але рейджен не відповів.

Він отямився від пульсуючого болю у шиї та розплющив очі. Навколо стояли нечіткі люди, які ніяк не хотіли ставати чіткішими. Зап’ястя і ноги утримували залізні кайдани. Він був голий, за винятком простирадла, яким його прив’язали до столу через груди — наче розіп’яли на шматку заліза. Усе тіло розпікав біль. У обидва стегна щось вкололи.

Чийсь голос промовив:

— Вам, містере Мілліган, таки вдалося влаштувати виставу. Ви засунули свого носа в геть усі справи, які вас не стосуються. Ви не підкорюєтеся наказам. Ви ганьбуєте наш заклад у суді. Ваші адвокати завдали чимало неприємностей своїми скаргами у суд, дорожну поліцію та ФБР. Так от що я вам скажу, містере Мілліган: ви тут згнієте. Ви благатимете про смерть. Третій страйк, містере Мілліган! Аут!

Наступного дня доктор Лінднер зробив запис щодо переведення Міллігана у відділення № 9.

У історії хвороби є також звіт одного з наглядачів, у якому описується поведінка Міллігана, — він став одним з доказів необхідності переведення Біллі у відділення з максимально суворим наглядом.

Усі знали, що відділ інтенсивної терапії — це діра. А дев’яте відділення інтенсивної терапії — відділення з найсуворішим наглядом у всій клініці — це діра в дірі. Біллі Міллігана зв’язали та закрили в ізоляторі в найглухішому закутку дев’ятого відділення. У Лімі не існувало більш закритого та недоступного місця, ніж цей ізолятор.

Тут він не зможе нікого турбувати і його будуть повністю контролювати. Ніхто його більше не побачить і не почує. Жодної надії на порятунок.

(1)

Над інформаційним стендом дев’ятого відділення висів плакат:

Коли наглядачі командували «Дим!», пацієнтам дозволялося вийти з палати й піти у загальну залу, більш відому як «залу курців», де можна було нерухомо сидіти на стільці, тримаючи обидві ноги на підлозі. Якщо пацієнт хотів піти в туалет, почитати книжку чи щось запитати, він мав підняти руку і дочекатися, поки на нього звернуть увагу. Щоб повернутися назад у свою кімнату, теж треба було спитати дозволу.

Група контролю пацієнтів — їх ще називали загоном бугаїв — мала абсолютну владу над «небезпечними психами» та обходилася з ними, як із вибухівкою.

(2)

Коли Мілліган розплющив очі в ізоляторі дев’ятого відділення, то навіть не знав, хто він такий. Виявилося, що його прив’язали до ліжка, обкололи «Торазином» та лишили на холоді з відчиненим вікном.

Ніхто всередині не знав, за що.

Почався сплутаний час.

Нарешті двері ізолятора відчинилися, і шона осліпило яскравим світлом. Він був голодний, хотів пити, страшенно ослаб, і ніхто не сказав йому, що відбувається. Якісь тьмяні силуети без облич увійшли всередину, і він знов відчув укол. Було боляче. Роти силуетів відкривалися та щось говорили, але звуків він не чув.

Двері лишилися відчиненими, але шон не міг поворухнутися. Двері до нього теж не квапилися. Ну і висіть там на своїх петлях… йому все одно. Він просто сидітиме тут вічно. Без жодного слова.

Як він опинився в іншій кімнаті, не такій темній, як попередня? Значить… Тут. Чи немає… На його плечах була ковдра. Навколо у цій сірій кімнаті ходили люди. Він не дивився ні на кого — знав, що не можна. Звуків немає — він глухий. Ну то й що? Яка різниця? Усім начхати. Його стілець був великий і жовтий — він хотів встати, але чоловік з ключами штовхнув його назад.

Годинник. Книжки. Сирени. Вихід. Учитель так казав. А хто такий Учитель? А хто це думає? Просто слухай. Годинник каже, час іти. Час спати. Не можна втратити час, якщо не маєш часу. Від часу тікаєш, коли треба втекти від теперішнього. Час переносить у інше місце.

«Що відбувається? Хто це думає?»

«Не має значення, — відповіла думка».

«Я хочу знати, хто ти».

«Ну, тоді припустімо, що я друг родини».

«Я ненавиджу тебе».

«Я знаю, — відповіла думка. — Я — це ти».

шон ударив кулаком у жерстяне дзеркало, щоб сфокусувати свідомість. Потім він спробував подзижчати, щоб відчути вібрацію в голові. Так уже краще. Звуків не чути, але принаймні хоч щось.

Коли чоловік з ключами пішов геть, джейсон сів на ліжку й потягнувся, щоб розім’яти спину. Він потер голову долонями і пішов роздивлятися спільну залу.

джейсон опустив ноги на підлогу й почав уставати, аж раптом ноги провалилися кудись униз. Він перелякався, що вся будівля провалиться під землю, і спробував за щось ухопитися — але нічого не було.

Він закричав.

Це ж не може бути правдою. Але він бачить це на власні очі й відчуває.

Ноги боляче вдарились об підлогу підвалу. Підвалу будівлі, у якій не було підвалу. Він спробував підвестись, але раптовий біль пронизав коліна. Це не могло бути все в його уяві.

Він стояв у квадратному тунелі.

Це що, якийсь підсобний тунель для проведення робіт? Та ні.

За його спиною тунель тягнувся кудись у нескінченну далечінь. Перед ним були широко відчинені дубові двері.

Ні, він точно не втрачає часу — він абсолютно точно стоїть на сцені. Чи ні? Може, це якісь спогади? Ні, це точно відбувається просто зараз. Може… може, він нарешті вільний? Не у в’язниці? Десь, де немає дверей і ґратів? Але де саме?

Цікавість узяла гору над страхом, і він увійшов у двері. Усередині кімната була схожа на велетенське восьмикутне склепіння. Підлогу закривав товстий червоний килим. Звідкись долітала похоронна музика. На стінах висіли полички з книжками та безліч картин — усі, що вони колись намалювали. Щоправда, вони висіли догори ногами. А ще годинники — деякі без цифр та всі без стрілок. Годинники його розбитих життів…

Оніміння змінилося крижаним холодом.

Навколо великого чорного кола в центрі, наче спиці у колесі, стояли двадцять чотири труни. З центру бив промінь світла.

Це і є сцена.

Усі труни були різними, але на кожній містилися таблички з іменами. З іменами членів родини. Він побачив і свою труну з табличкою «джейсон». Тут він угледів крихітну труну з шовковою рожевою серединою й мереживною подушечкою, на якій було вишито «крістін». З очей покотилися сльози. — джейсон ударив стіну — а потім ще раз, і ще. Аж поки руки не вкрилися синцями. Але все одно не чув ані звуку.

— Де я?! — закричав він. — Що це за місце?! Що відбувається?!

Ніхто йому не відповів. Він повернувся й пішов геть.

стів підійшов до центру кімнати й побачив у трунах кількох із тих, кого раніше знав як сусідів: крістофера, адалану, ейпріл та семюеля. Ні, вони не померли — видно було, як вони дихають. стів спробував розбудити лі і волтера, щоб запитати, що трапилось, але вони не прокинулися.

Тут він відчув чиюсь руку в себе на плечі. Це був девід. — Що це за місце? — запитав стів.

— Треба вийти назовні, щоб поговорити про це.

— Як же ми звідси вийдемо? — похитав головою стів. —

Ті квадратні коридори ведуть у нікуди.

девід замість відповіді просто пройшов крізь стіну. стів пішов за ним і опинився сам у своїй кімнаті.

— Де ти, девіде?

— Тут, — відповів голос у його думках.

— Так що то за місце?

— Це… просто місце…

— Але яке саме місце?

— Мені ж лише вісім. Скоро буде дев’ять, — зітхнув девід. — Але ти знаєш більше, ніж кажеш.

— Я створив це місце.

стів миттю обернувся навколо себе, наче хотів куточком ока побачити девіда.

— А нащо ж ти його створив? І коли?

— Коли нас відправили в цю погану клініку.

— Навіщо? Чому ейпріл, волтер та інші сплять у трунах? — Вони покинули надію. Вони не хочуть тут бути, не хочуть боротися.

— Вони можуть звідти вийти?

— Вони можуть вийти і повернутися, — пояснив девід. — Але якщо УСІ здадуться, якщо останній ступить у свою труну за власним бажанням і ніхто його не примушуватиме — тоді це кінець.

— Як це — кінець?

— Я сам не знаю…

— Тоді звідки знаєш, що це кінець?

— Я це відчуваю. Просто знаю.

— Мабуть, у мене галюцинації, — потрусив головою стів. — Не вірю я в це лайно з багатьма особистостями.

девід зітхнув.

— Як же ти створив ту кімнату?

— Вона сама з’явилася, коли я перестав боятися.

Тіло стіва почало охоплювати крижане заціпеніння: серце, горло, мозок.

— То що ж воно таке?

— Я називаю її «кімнатою смерті».

І слова обвалилися на нього молотом, що трощить крижану фігуру.

Скептик стів зник назавжди.

(3)

Кілька сонячних променів пробивалося крізь сітку та ґрати на вікні ізолятора. Усі суглоби заніміли й пульсували болем. Добре, що хоч томмі примудрився зачинити вікно і стало не так холодно. Рипнули двері — хтось штовхнув у кімнату тацю з мискою вівсяної каші. Якийсь час він просто тупо дивився на їжу, а потім почав закидати її до рота пластиковою ложкою. Ложка скоро зламалася, і він продовжив їсти руками. Усередині стало трохи тепліше — голод почав відступати. Він був живий. Хоча й сам не знав як.

Він похапцем скочив і підійшов до брудного жерстяного дзеркала на стіні. Звідти на нього подивився той, кого він і не сподівався побачити у цій богом забутій дірі.

Він сам.

Учитель прийшов спинити смерть.

Перш ніж із кимось спілкуватися, треба зібрати докупи думки й спогади. Цього разу все вкрай ускладнилося. Його двадцять три цапи-відбувайла тепер не могли йому допомогти. Почалося злиття, наче від дози сульфату метамфетаміну. Він почав згадувати події, наче сам їх прожив. Ні, він не піде в ту кімнату смерті, що створив девід. Ні, він зможе боротися. Він боротиметься не лише за себе, а й інших пацієнтів. Треба знищити цей заклад.

Поспішати не треба. Повільно. Крок за кроком. Він згадав, як нещодавно намагався злити всі особистості докупи — і як потім удар струмом усе зруйнував.

Господи, аби тільки знов опинитись у Афінському центрі в доктора Кола! Там у нього була надія на краще майбутнє. Там йому показали, що він може вести ліпше життя, якщо лишиться злитим. Там його оточували хороші люди. А тут — тут усе навпаки.

Доктор Кол тільки-но почав ламати бар’єр між хорошим і поганим, учити його того, що існують покидьки, яких треба стерегтися. «Не будь таким наївним, Біллі! — казав доктор Кол. — На кожну хорошу людину в житті трапляється козел, який намагатиметься нею скористатися. Не забувай про це. Але й не забувай про хороших людей. Ти великодушний, тож за тобою завжди полюватимуть акули». «То що ж мені робити?» — запитував Біллі. «Виживи. Тоді ти зможеш злитися й стати вільним».

Не можна дозволити цьому місцю зламати себе. Їм не вдасться поховати його серед зомбі дев’ятого відділення. Він буде боротися — чи сам, злитий, чи то у вигляді двадцяти трьох загублених душ, що шукають Учителя.

Спогади повертаються. Думки цвяхами пронизують його мозок. Кілька днів — багато довгих днів — він не промовляв ні слова. Ані він сам, ані будь-яка інша його частина. Наглядачі можуть контролювати його тіло — але він може сховати свою свідомість.

Коли його нарешті випустили з ізолятора, він вирішив поводитись, як і решта позбавлених розуму пацієнтів у цьому відділенні. Нехай наглядачі думають, що зламали його. Нехай переконаються, що перетворили його на одного із зомбі, що вештаються цими коридорами. Санітари вже почали ставитися до нього, як до зомбі, — значить, вони вже познайомилися з марком, його власним зомбі з родини. Треба так і продовжувати — тоді адміністрація послабить охорону й не буде так йому допікати.

Учитель всівся на стілець у кімнаті курців, вмостив свої яєчка так, щоб можна було сидіти нескінченно довго, та витріщився на стіну навпроти. Треба лишатися абсолютно беземоційним і не промовляти жодного слова. Якщо сидіти з достатньо порожнім виразом обличчя, наглядачі вважатимуть його тупим овочем. Виявилося, що вдавати марка доволі важко — особливо оцю його відвислу щелепу, з якої капає слина, та пригальмовану відстороненість. Судячи з розмов наглядачів, йому вдалося: вони вважали, що купа ліків уже перетворила його на глухонімого жителя їхньої Небувалії[11].

Мозок працював. Поволі збирав інформацію крізь наркотичний туман: слухав, спостерігав, запам’ятовував. Імен наглядачів він не знав (а запитувати було ризиковано), тож треба було дати їм порядкові номери й навчитися якось їх відрізняти.

Коли закінчився період госпіталізації і його повернули назад у кімнату, він уже встиг їх усіх запам’ятати:

Учитель відчував, як його емоції змішуються одна з одною, і це лякало. Йому було шкода Річарда, але ще більше гнівила несправедливість, яка змусила хлопця повіситися. Крім того, обурювали спогади про те, як били денні та знущалися над томмі у «Барбекю».

У його уяві Лінднер став на місце жахливого вітчима Біллі, Чалмера Міллігана.

Той факт, що адміністрація і працівники клініки вважали Біллі абсолютно підконтрольним їм зомбі, приносив Учителю дивне задоволення. Тепер вони поводитимуться недбало й припускатимуться помилок. А він потай спостерігатиме і провадитиме свої маніпулятивні плани. Насамперед існування цих думок доводить, що він ще не здався. Він зможе вибратися з цієї ями. Десь глибоко в кожній з його особистостей ще живе воля до життя, і тепер усі разом вони дають силу одному цілому.

Ні, це не кінець. Ще буде майбутнє — таке майбутнє, яким він його зробить.

У його пам’яті закарбувалася дата: 14 квітня 1980 року, — дата наступного призначеного слухання. Якщо на цьому слуханні вони не зможуть довести, що він становить небезпеку для себе чи людей навколо, їм — згідно із законом — доведеться відправити його у заклад з меншим ступенем обмеження свободи відповідно до його діагнозу або ж звільнити. Але він знав, що деякі люди зроблять що завгодно, аби цьому завадити. Саме для цього його кинули в найглибшу діру серед дір — щоб зламати будь-яку волю до життя, що могла в нього лишитися.

На них чекає сюрприз.

Але треба бути обачним. Якщо він хоче зненацька завдати удар по всій цій системі, він має приглушити гнів і жагу помсти.

Він має мислити логічно. Треба розібратися не лише з наглядачами, а й з адміністрацією та політиками, що використали його як пішака. Він політичний в’язень — і він має стати найбільшою колючкою для Департаменту психічного здоров’я штату Огайо.

Отруйною колючкою.

(1)

У Лімі наглядачі рідко переймалися дотриманням прав пацієнтів, але розслідування таких випадків майже ніколи не закінчувалися покараннями винних. 28 лютого 1980 року, майже за два місяці після того, як суд виправдав наглядачів, які побили й відшмагали батогом Міллігана, губернатор Джеймс Род наказав поліції Огайо провести розслідування щодо «звинувачень працівників Державної клініки Ліми у знущаннях над пацієнтами та незаконному продажі препаратів і зброї».

Кількома днями по тому у «Колумбус Диспетч» вийшла стаття:

Адміністрацію клініки занепокоїв витік інформації, тож вони заборонили будь-які контакти пацієнтів із зовнішнім світом. Окремо було віддано наказ тримати Міллігана під цілодобовим спостереженням та здійснити будь-які заходи, щоб завадити йому говорити з журналістами.

Двадцять дві години з двадцяти чотирьох Учитель сидів сам у своїй камері в дев’ятому відділенні. Без жодної розумової активності його мозок почав чахнути. Він спробував відтискатися, але після чотирьох разів упав на підлогу з тремтячими руками. Важко дихаючи, він почав розглядати брудні тріщини в бетонній підлозі. Потім помітив таргана, який м’ячиком відскакував від стіни, шукаючи собі схованку.

Нарешті він трохи віддихався і встав, але надто швидко — в очах потемніло. А от розум навпаки прояснів. На мить з’явилося відчуття, ніби він знов розпадеться на двадцять три особистості. Він згадав, як доктор Кол учив його контролювати розпад і злиття за допомогою спеціальної техніки, — і йому вдалося втримати цілісність. Щоправда, з такими маніпуляціями над свідомістю слід поводитись обережніше, бо якщо надто надовго залишити реальний світ — можна загубити дорогу назад.

Він ненавидів цей реальний світ, але органи чуттів не давали від нього відгородитися. Серце гупало ледь не голосніше за дихання. Кров текла по численних судинах та артеріях, охоплюючи всі м’язи й жили. Усе разом посилювало почуття цілісності. Треба лишатися цілісним, бо лише Учитель зможе свідомо маніпулювати всіма ляльками з-за куліс, тільки Учитель здатен використовувати таланти кожного і при цьому не втрачати часу, тільки Учитель зможе розказати судді Кінворсі про те, що ці «лікарі» з ним учинили. Але для цього треба знайти спосіб припинити приймати психотропні засоби, які може й годилися для шизофреніків, але в нього через них лише посилювалася дисоціація.

Він збільшив час фізичних вправ до восьми годин на день. Кожного дня одне й те саме.

Інформації вже накопичилось стільки, що треба було знайти спосіб робити записи. За новими правилами, Мілліган мав право обмежено користуватись олівцем, але просити олівця не можна, бо це викаже існування Учителя. Зрештою він винайшов спосіб: розпускав простирадло на нитки, мочив їх водою в туалеті й викладав з них слова на підлозі під залізним ліжком. Коли нитки висихали, «слова» лишалися. Ненадійно, але хоч щось. Пізніше він знайде олівець та папір і зможе писати листи письменнику.

Ще ніколи раніше він не відчував такого ув’язнення розуму й тіла. Нерідко хотілося залишити цю реальність і випустити когось іншого ладнати з нею, але він знав, що в жодному разі не можна розпадатися знов.

У своїй кімнаті, поки його ніхто не бачив, він дійшов до двадцяти п’яти відтискань за раз. Тіло поступово ставало сильнішим, легені очистились, а на руках виступили м’язи. Він виконував різні вправи — стрибки з плесканням у долоні над головою вже дійшли до п’ятисот (по сто за один підхід). Самопочуття покращилося. Він із самих Афін не почувався так добре.

Вирішивши проблему фізичного занепаду, він задумався, як ще зберегти розум, який усі тут намагалися пригнітити. Йому не вистачало товариства — людини, з якою можна було б просто сісти й поговорити.

Одного дня Учитель здивовано помітив, як у дев’яте відділення прийшов начальник Льюїс. Він сів за стіл у колі й почав роздивлятися «худобу» в кімнаті. Це могло означати тільки одне: його перевели сюди, у відділення із суворішим режимом, після того як він втрапив у халепу, відшмагавши денні електричним дротом. Судячи з розлюченого обличчя, його не відпускала жага помсти. Скоро гнів змінився огидною зневажливою посмішкою, і Учитель збагнув, що радий бачити його таким: неголеним, із чорними мішками під очима, схожого на нікчемного зомбі.

Льюїса треба лишити рейджену.

По радіо, що стояло на поличці за спиною Льюїса, оголосили, що журнал «Тайм» обрав Алі Хаменеї[14] «Людиною року».

1-ЗББ гаркнув:

— На ноги!

Якусь мить він мовчки жував тютюн і причмокував, а потім дістав свій ремінь для правки бритв, склав у петлю і ляснув ним у повітрі зі звуком батога. Усі пацієнти підвелися й безцільно завешталися кімнатою. Почали роздавати ліки, і Учитель скривився. Він згадав, як артур просив томмі винайти якийсь прийом, щоб не ковтати пігулки. А ще не завадила б спритність багдадського злодія[15], щоб здобути ручку й папір, бо нитки вже закінчуються, а пігулки вкрай погано впливають на спільну свідомість. Краще якомога швидше все записати, а ті нитки, що є, використати знов, коли можливості писати не буде.

Учитель подумав, що він здатен зробити це. Він створив томмі й артура, а значить, він має такі ж здібності, як і вони. Учитель колись навіть читав, що ціле становить більше, ніж сума його частин. Хоча одного разу доктор Ґардінґ сказав, що в його випадку навпаки: сума частин становить більше, ніж ціле.

«Я зроблю це краще, — сказав томмі. — Дай мені спробувати».

Учитель поступився сценою.

артур зазирнув під ліжко і замість «ниткового» письма побачив там ручку та медичні бланки, на яких рукою томмі було зроблено кілька записів.

«Журнал: 8:00–11:45 чи щось таке. томмі.

Тобі, мабуть, цікаво знати, звідки в мене ручка й папір. Думаю, ти вже помітив, що з іншого боку цих аркушів бланки лікарських призначень. Як я їх дістав? Це не так уже й важливо. рейджен якось сказав: „Мета виправдовує засоби“. Так, по-перше, треба припинити ковтати те лайно чотири рази на день. Вони вже зламали Учителя — зламають і мене.

Я вже спробував викинути пігулки зі стаканчиком, але мене спіймали. Я намагаюся придумати кращий метод. У загальній залі в туалеті біля унітазу я сховав невеличке кільце, яке витяг із кнопки тривоги. Воно такого ж розміру, як і пігулка, — і я тренуюся пхати його в носа. Ще трохи — і я навчуся пхати його так глибоко, щоб мене не упіймали, — скоро спробую з пігулкою.

А, ось ще що. Я бачив у одного пацієнта касетний програвач. Він тримає його біля вуха, гойдається вперед-назад і підстукує ногою в такт. Я жодного разу не бачив, щоб він змінював касету — мабуть, у нього вона одна. Так от, нам той програвач потрібен більше за нього. Вкради його».

артур написав: «Журнал: 15:30. Молодець, томмі! Доктор Лінднер проводить п’ятнадцятихвилинну нараду з усіма працівниками по вівторках, середах і п’ятницях. А також годинну нараду по понеділках і четвергах. Я хочу дізнатися про це трохи більше. І ніяких більше балачок про крадіжки — ми не крадії».

Підпис: артур.

марк за наказом рейджена вийшов у загальну кімнату, сів на стілець і витріщивсь у стіну. З його рота почала капати слина. Наглядачі в його присутності говорили абсолютно спокійно, а він слухав. Один з них розповів, що хтось украв у пацієнта програвач, але вони не стали про це доповідати, бо вирішили, що у дев’ятому відділенні це міг зробити лише хтось із персоналу.

марк підняв руку і вказав у бік туалету — наглядач кивнув йому й підняв великий палець, дозволяючи вийти.

— Тільки не впади, Міллігане, а то потонеш.

рейджен наказав кевіну вийти на сцену й розібратися, що за дивний звук чується з вентиляційного отвору під раковиною: іноді він чув високе гудіння, схоже на гудок у слухавці телефона. кевін опустився під раковину і впізнав звук машини для полірування воском. Трохи згодом звук обірвався, і чийсь голос промовив: «Вітаю, докторе Лінднер». А той відповів: «У нас зараз нарада. Звільніть приміщення».

От же лисий дідько! кевін не міг дочекатися можливості повернутись у свою кімнату і записати: нарада працівників клініки проходить просто під туалетом у загальній кімнаті!

Тут почулася команда всім підійти в коло по пігулки, і кевін згадав, що томмі вчився ховати ліки. На якусь мить він завагався: якщо в нього не вийде зробити це під наглядом Лінднера, у них будуть серйозні проблеми. Можна лишитися на сцені та випити пігулки, прийнявши на себе їхню дію. Так проблем із наглядачами не буде. Але артур казав, що треба припинити прийом ліків, бо вони тільки погіршують розділення — і всі погодилися, що томмі треба дати можливість спробувати його трюк з носом. Якщо його упіймають — девід прийме на себе біль.

кевін пішов у кімнату перевірити, чи немає нічого нового в записах нитками, та з подивом знайшов там папір і ручку, а також маленький сріблястий касетний програвач. Він узяв стос паперу й прочитав записи. В останньому повідомлялося:

«5:55. Зробив 50 відтискань. Дістав програвач. Жодних проблем. рейджен».

Все-таки ідея Учителя вести записи була просто чудовою. Це захишає від неприємних сюрпризів, і всі добре виконують свою роботу. Він зрозумів, що, мабуть, у томмі були справи, а значить, треба поступитися йому сценою. Без проблем. кевін пішов.

З правої брови томмі стекла крапля поту й запекла в оці. Він засунув пальці під залізні двері так глибоко, як тільки міг — там лежала монетка, яку згубив наглядач. Не те щоб йому були потрібні десять центів — ні, йому був конче необхідний шматочок металу. Його можна використати безліччю різних способів. Дістати монетку пальцями він не зміг, тож довелося залучити цупкий ремінець, на якому висів украдений програвач, — і скоро монетка опинилась у його руках. Він разів сто зіграв сам з собою у «орел чи решка» — програв вісімдесят, — і йому стало самотньо. Він вирішив записати свою ідею в журнал.

«21:00. Я дістав монету. Скажете, нічого особливого? Завтра я зможу нею викрутити шворні, що тримають затулку вентиляційного отвору в туалеті. Я опущу туди наш програвач на нитках і запам’ятаю, як далеко його треба спустити — тоді в понеділок ми зможемо записати на касету наступну нараду. Можете не дякувати.

P. S. Працюю над планом втечі. томмі».

«Це мій четвертий місяць тут. Думки приходять дуже різні. Чи отримаю я колись ту допомогу, яка мені потрібна? Як довго мене триматимуть у неволі? Учора я чув, що мене забрали в доктора Мілкі — значить, тепер я під наглядом доктора Лінднера. Поможи мені Боже. Я спробую подзвонити чи, може, написати Мері». Без підпису.

рейджен не знав, як у нього вийшло встановити спільну свідомість із марком, який сидів у загальній кімнаті відділення № 9, але він раптом побачив нового начальника за столом — і його охопила лють. артур сварив його за те, що минулого разу, коли Льюїс бив денні у відділенні «А», він не вступився. Тепер цього покидька перевели сюди, у закрите відділення. рейджен знав, що зараз щось відбувається, і йому варто поступитися сценою аллену й томмі, а самому лишатися спостерігачем, але це було важко. марк почав сердитися — і раптом він, рейджен, власною особою опинився на стільці навпроти старого, що не міг контролювати власні кишки. рейджен бачив, як чоловік, звиваючись на своєму стільці, почав піднімати руку — аж раптом Льюїс підвівся зі свого місця, і той швидко опустив руку. Льюїс попрямував у напрямку коридору, і старий знов підняв руку.

— У мене тут… конфуз, — сказав він.

Почувши це, Льюїс миттю розвернувся, підійшов до чоловіка, схопив його за сорочку та жбурнув на підлогу. Потім ударив ногою в обличчя. На стіну бризнула кров.

— Потворний вишкребок! — заволав Льюїс, штовхаючи його стусанами в інший бік кімнати по підлозі.

Старий кричав, закриваючи голову руками, та просив припинити. рейджен не зміг утриматися — він скочив на ноги, за кілька кроків перетнув усю кімнату і вдарив начальника кулаком в обличчя так, що в нього голова відкинулася назад. Льюїс зі страхом і подивом в очах підняв руки, намагаючись захиститися, але рейджена вже було не спинити. Він отримав шанс помститися за те, що той зробив з денні. Зрештою Льюїс упав на підлогу, але рейджен на цьому не спинився й продовжив бити його ногами по ребрах. Він знав, що треба опанувати свою лють, але просто не міг.

Усі інші пацієнти ожили. Хтось почав жбурляти стільці. Хтось розтрощив телевізор, що стояв на поличці. Хтось перекинув стіл. Заверещала сирена тривоги — рейджен спершу навіть подумав, що це дзвенить у нього в голові. Льюїса нудило кров’ю — рейджен бачив, що він його вбиває, але давно вже не контролював свої дії. Цей садист має померти.

артуру довелося прибрати рейджена, й аллен відтягнув йогокудись углиб темряви. Потім кевін побачив, що в коридорі вже з’явилась охорона, повернувся на свій стілець і сів. Усе тіло били дрижаки. У голові аллен кричав: «Господи, рейджене, через тебе нам призначать нове покарання! Ми застрягнемо тут назавжди!» Хранитель ненависті нічого не відповів.

Прибіг доктор Лінднер — він показував пальцем на тіло Льюїса. Було зрозуміло, що вони хочуть його забрати та якомога швидше відправити кудись — можливо, у чоловічий корпус, — але для цього вони вимушені пройти повз Міллігана. Тут кевін усвідомив, що всі інші пацієнти припинили трощити кімнату й почали повільно вишиковуватись у захисну стіну між охороною й ним. Він був вражений. Божевільні погляди, моторошні усмішки. Зомбі, які вже давно не думали більш як на хвилину вперед, закривали його собою! Що ними рухало? Про що вони думали?

Почувся голос доктора Лінднера:

— Міллігане, покажіться! Встаньте! Я знаю, що ви тут! кевін підвівся.

— Нам не потрібні неприємності, Міллігане!

— Ну то заходьте й повторіть те саме всім пацієнтам! Чому ви не хочете зайти сюди і поговорити з ними?

— Просто заспокоймося. Ми маємо винести звідси містера Льюїса.

— Він весь ваш.

Охоронці повільно увійшли в кімнату і витягли Льюїса в коридор. Пацієнти мовчки стежили — ніхто не відійшов від кевіна.

— Ми зараз сюди зайдемо, Міллігане, — повідомив Лінднер. — Нам треба з тобою поговорити.

На мить це спантеличило кевіна: що ж казати? Чи робити? Тут він відчув, що аллен хоче вийти на сцену, і швидко відійшов у темряву.

Давай, язикатий, роби своє діло. рейджен нам усе тут спаскудив!

аллен знав, що на пацієнтів довго розраховувати не можна і тепер доведеться якимось чином владнати словами те, що накоїв рейджен руками. Треба блефувати, брехати та обманювати. Адміністрація має лишитися переконаною, що раптом із ним тут щось трапиться — їм доведеться дорого за це заплатити.

Він дозволив персоналу вивести себе з кімнати в коридор. — Ти сидітимеш в ізоляторі, аж поки ми не наведемо лад у дев’ятому й не приберемо тут усе, зрозуміло? — сказав хтось.

Інший голос, можливо, Лінднера, але аллен не знав напевне, додав:

— А як рак на горі свисне, ми, можливо, дамо тобі поговорити з лікарем.

аллен мовчки йшов коридором і вислуховував їхні погрози. Рукою в кишені він намацав програвач: на ньому були записані всі їхні наради протягом останнього тижня. І не тільки наради, а й приватні розмови. Йому вдалося підслухати дуже цікаві подробиці про вкрай підозрілі дії. Тепер же в нього єдиний вихід: посіяти серед персоналу недовіру і вдати, ніби серед них є шпигун.

аллен почав говорити м’яко — це взагалі були його перші слова за два тижні, протягом яких на сцені майже весь час був зомбі марк:

— Тепер слухайте. Мені є що сказати.

Спокійна мова й неочікувано свідомі слова примусили їх замовкнути.

аллен згадав, як по телевізору якось розповідали про медсестру, що давала пацієнтам кінські дози медикаментів. Він повернувся до медсестри Ґрандінґ і видав деякі відомості з медичних документів пацієнтів.

— Я все правильно кажу, місіс Ґрандінґ?

Вона зблідла, й аллен усміхнувся. Тепер вона намагається зрозуміти, звідки йому стало відомо про цю інформацію та як взагалі він міг знати, які ліки отримують інші.

— Ви думали, ми всі давно вже зомбі, — повернувся він до решти наглядачів, — і відкрито припускалися помилок просто в нас на очах.

Він натякнув на кілька їхніх злочинів і повторив окремі уривки з розмов, записаних на касету. У них на обличчях був однаково здивований вираз: «Звідки він міг знати, що саме я казав?» Тепер вони точно перекладатимуть провину одне на одного й не зможуть нормально працювати разом. Треба зберігати спокій. Вони мають думати, що йому відомо набагато більше. Він лише натякнув на якісь речі, а решту нехай завершить їхня уява. Нехай поламають собі мізки й подумають, що ще такого він може знати.

Вони не стали закривати його в ізоляторі й відпустили, дозволивши повернутись у свою кімнату. Господи, майже не вляпався. Ноги трусилися від страху.

Пізніше до нього почали доходити різні чутки. Один із соціальних робітників скаржився, що за ним стежать після роботи. Інші говорили, що Міллігана сюди навмисне прислали як шпигуна.

аллену вдалося переконати їх, що навіть тут, у відділенні з максимально суворим режимом, він становить для них загрозу, а значить, вони спробують дати йому більше свободи. Так і вийшло: за кілька днів його перевели у відділення № 5/7 — напіввідкрите відділення з більшим ступенем свободи. Крім того, покарання за бійку, що влаштував рейджен, не було.

аллен зателефонував сестрі Біллі Кейті й попросив привезти цигарок і кави наступного візиту, який вона планувала того ж тижня.

(1)

Ніхто й подумати не міг, що Міллігана можуть коли-небудь перевести в таке відкрите відділення, як № 5/7. Тут було набагато краще, аніж у дев’ятому, хоча персонал все одно міг «забути» про наказ і лікувати його як шизофреніка — хай там що каже суд.

Пізніше Мілліган дізнався, що існує відділення № 6, яке і пацієнти, і персонал вважають найбільш вільним і відкритим місцем у клініці. Пацієнти там були спокійними, займалися власними справами й загалом не створювали жодних проблем. Двері кімнат там не зачиняли, і можна було вийти в загальну кімнату будь-коли. А під підпис у журналі можна було навіть вільно гуляти будівлею.

У Міллігана було двадцять чотири години на день, щоб розробити план, і двадцять чотири спеціалісти, щоб його виконати. Значить, треба шукати спосіб добитися переведення в шосте відділення. Такою стала його мета, і більше за це він прагнув хіба що повернутись у Афіни.

аллен почав шукати можливості.

Йому оголосили, що згідно з рішенням адміністрації він може користуватися олівцем і папером протягом однієї години на добу в загальній кімнаті під спостереженням наглядача. Тобто якщо він спробує написати листа — його прочитають. І, вочевидь, вхідну кореспонденцію вони також відкривають. Мабуть, адміністрація клініки боїться, що він може комусь написати про умови утримання в Лімі, і зробить усе, щоб не дозволити йому це вчинити.

Виходить, це їхнє слабке місце.

— Ось що я пропоную, — звернувся аллен до артура. — Якщо я зможу переконати Теда Ґормана з кваліфікованого персоналу лікарні, що мені стало краще, а без впливу Льюїса це неважко, то, можливо, він зможе дати нам більше свободи і згодом навіть перевести в шосте відділення.

— Для нас перше завдання зараз — це посварити агресивних наглядачів з параноїками-лікарями. Зробити так, щоб вони вважали одне одного ворогами. Поки над нами стоять ці горили — нам нічого не вдасться. Ними дуже важко маніпулювати. А от кваліфікований персонал дійсно може повірити у прогрес Біллі й наказати наглядачам не погіршувати його стан агресією.

— Саме так. Вони почнуть заважати одне одному виконувати свою роботу. Немає слабшої армії за ту, у якій бракує одностайності.

Наступні кілька днів свідомість ділили між собою аллен та артур. артур підказував, які психологічні прийоми використовувати, а аллен проводив переговори.

— Ти гратимеш роль чесного молодого хлопця, який шкодує про свої гріхи й хоче виправитись. А я підказуватиму, — сказав аллен. — Переконай Ґормана, що ти готовий йому довіритися. Тут ніхто з нас не спілкувався з лікарями, тож для нього це буде великим здобутком. Він пишатиметься тим, що Мілліган хоче з ним говорити, хоче розповісти про свої проблеми. Він забажає дізнатися більше, але, звісно, про множинні особистості не говоритимемо. Розповімо про якісь емоційні проблеми — психологи обожнюють чужі емоційні проблеми.

Коли вони все обговорили, аллен підійшов до старшого наглядача і сказав, що хоче поговорити з Ґорманом. За годину його викликали в коло й повідомили, що його хоче бачити помічник психіатра. Наглядач відчинив двері, що вели в загальну кімнату, і аллен пішов по «вічному коридору» — так називали дуже довге приміщення, де не було анічогісінько. У кінці коридору був кабінет кваліфікованого персоналу. Оскільки це місце входило в зону максимального рівня безпеки, розумні пацієнти могли йти сюди самостійно — наглядачі супроводжували лише зомбі чи агресивних.

На півдорозі праворуч аллен помітив двері, розділені на верхню й нижню половини. Він посмикав ручку — зачинено. Роздратований, він ударив двері ногою — і нижня половина розчахнулась. аллен пригнувсь і зазирнув усередину: кімната була майже порожня, за винятком великого столу з кількома старими стільцями. Усі поверхні були вкриті шаром пилу, навіть підлога. Жодних слідів не було. Ця кімната може знадобитись у майбутньому. Він зачинив нижню половину дверей і попрямував далі до кабінету Ґормана.

Помічник психолога спочатку зустрів його насторожено: — Чим я можу вам допомогти, містере Мілліган?

— Я хотів з кимось поговорити, — почав аллен.

— Поговорити про що?

— Та не знаю… просто поговорити… мене хвилюють певні речі… і я хочу щось з цим зробити…

— Продовжуйте.

— Навіть не знаю, з чого почати.

Звісно, аллен і не збирався ділитися своїми справжніми проблемами з людиною, яка не вірить у СМО та яку можуть викликати до суду для оцінки його психічного стану. Він, згідно з планом артура, збирався говорити те, що той хоче чути.

— Вочевидь, вас мучить якесь питання, яким ви бажаєте з кимось поділитися, — підказав Ґорман.

— Я… я б хотів знати… знати… — він докладав зусиль, щоб утримати серйозне обличчя, — знати, чому я такий гнилий виродок.

Ґорман із розумінням кивнув.

— Я хочу навчитися спілкуватися з людьми… з такими, як ви. З людьми, які хочуть допомогти мені. Мені дуже боляче через те, що я роблю речі, за які ви мене ненавидите.

— Ні, я не відчуваю до вас ненависті, — сказав Ґорман. — Я лише намагаюся зрозуміти вас — щоб допомогти.

аллен ледь не прокусив собі губу, стримуючи сміх. Тут важливо не переборщити. Треба сказати рівно стільки, щоб зацікавити його, але нічого такого, що пізніше він міг би використати проти Біллі — визнавати своєї провини не можна.

— Я буду радий вам допомогти, — продовжував Ґорман. — На жаль, наступні три дні мене не буде, але коли я повернуся, ми зможемо продовжити нашу бесіду.

Ґормана не було аж до наступного тижня. Повернувся він з підготовленим списком запитань — мабуть, йому допомагав доктор Лінднер. артур сказав, що там доволі очевидні й не надто важливі дрібниці, тому аллен розповів Ґорману навіть більше, ніж той сподівався.

— Усе своє життя я тільки те й робив, що маніпулював людьми. Я постійно шукаю способи використати когось. Сам не знаю, чому я такий. Я хочу змінитися, і мені потрібна допомога…

Судячи з виразу обличчя Ґормана та його мови тіла, аллену вдалося натиснути на потрібні кнопки. Саме це лікар і хотів почути.

Під час наступної зустрічі аллен за вказівками артура поводився пригнічено — начебто через втому та відчай.

— Не знаю… — тягнув аллен, уникаючи погляду Ґормана. — Я просто не можу більше… пробачте. Я взагалі не мав довірятися вам. Мені краще замовкнути.

Він опустив очі й усіма способами спробував показати, що хотів от-от відкрити свою найбільшу таємницю, але передумав.

— Що трапилося? — спитав Ґорман.

— Наглядачі. Таке враження, що я їм ворог. Вони читають мої листи. Вони постійно стежать за мною. Я навіть не можу спокійно сісти й щось написати в загальній кімнаті — вони будуть стояти й дивитися, що я пишу.

— Я поговорю про це з вашою терапевтичною групою. Думаю, ми можемо дати вам трохи більше свободи й дозволити писати листи.

аллен страшенно зрадів, але ніяк це не виказав. Це, власне, і все, що йому було треба від Ґормана: папір та олівець.

Можливість записувати те, що відбувається в нього в голові й навколо. Можливість записати історію Ліми.

Після наступної наради персоналу Ґорман у присутності аллена поговорив з одним із наглядачів.

— Містеру Міллігану відсьогодні дозволено користуватися папером та олівцем без нагляду. Простежте, щоб ніхто йому не заважав.

— А що далі? Влаштуємо тут для нього санаторій? — посміхнувся той.

— Це рішення терапевтів. Навіть не думайте читати те, що він пише. Це взагалі протизаконно, і він може засудити нас по самі помідори. Відтепер у нього є право писати листи родичам і взагалі кому захоче. Йому потрібно трохи більше свободи.

Того ж дня аллен сів у загальній кімнаті й почав писати. Ефект був просто приголомшливий. Якщо наглядач лаяв когось із пацієнтів і раптом помічав олівець у руках Міллігана — він негайно замовкав і йшов геть. Варто було комусь підняти руку на зомбі і в цей момент зустрітися поглядом з Мілліганом, як він одразу вгамовувався. Наглядачі почали збиратися навколо свого столу й кидати на нього гнівні погляди. Вони не знали, що він пише й навіщо, лише бачили, як Мілліган виходить з кімнати з аркушем паперу та починає писати. Потім аркуш кудись зникає — і Мілліган пише вже на іншому.

Така реакція наглядачів спонукала його записати й ті події, що сталися відразу після переведення в Ліму: як містер Браксообварив і з’їв свою руку, як вони робили шмурдяк і напилися, як Льюїс убив гризунів, як Річард намагався повіситися…

Він писав вісім-дев’ять годин на день.

Через три дні він зібрав записи й переніс їх зі своєї кімнати в загальну залу. Там він сховав аркуші в одному зі старих журналів, які збирали пил на верхній поличці — просто під носом у наглядачів.

Згодом справи стали серйозніші, й артур вирішив, що надто ризиковано і надалі тримати записи в загальній кімнаті.

Треба знайти більш надійне місце. Таке, де ніхто й не подумає їх шукати.

Наступного тижня аллен знов ішов на зустріч з доктором Ґорманом. Проходячи повз ті розділені навпіл двері, він знов перевірив нижню частину — так і є, не зачинена. Вочевидь, той, хто перевіряє двері, просто смикає ручку і йде далі, впевнений, що двері повністю зачинено. аллен шмигнув усередину і зачинив за собою двері. Тут усе було так само вкрито пилом — навіть пачка старих журналів у кутку. І так само жодних слідів на підлозі. Вікно тут було футів дванадцять заввишки[16], з товстими ґратами й міцними екранами з оргскла в залізній рамі. Бетонне підвіконня було три дюйми[17] завширшки.

аллен підійшов до вікна й постукав по підвіконню. Звук вийшов неочікувано дзвінким. Він думав, що це просто бетон аж до самої підлоги, але, вочевидь, це просто плита, що закриває якусь порожнечу. За допомогою олівця він підняв плиту й побачив, що її підтримують вертикальні підпорки. Засунувши туди руку, він намацав горизонтальну перекладину між підпірками — загалом виходила чудова «скринька», де можна було сховати записи.

Крім того, сюди досить легко дістатися. Двері, що ведуть у «вічний коридор» із загальної кімнати, томмі легко зможе відчинити. Та їх аллен і сам відчинить! Там навіть кредитка не потрібна — вистачить складеного в кілька разів аркуша паперу.

Опустивши на місце плиту, аллен попрямував назад у коридор. Перш ніж вийти, він вирішив пересунути стіл ближче до дверей — потім визирнув назовні, пересвідчився, що нікого немає, виліз через нижню половину і вже з-за дверей підтягнув стіл якомога ближче. Таким чином, якщо хтось із пацієнтів випадково вдарить у двері по дорозі до кабінету Ґормана, вони відчиняться лише на кілька дюймів.

Тепер у аллена була схованка. Місце, де можна лишитися на самоті хоча б на п’ятнадцять чи двадцять хвилин (поки ніхто не почне його шукати у Ґормана чи в загальній кімнаті). Та найважливіше: він знайшов місце для зберігання записів.

Наступного дня аллен переклав усі записи зі старих журналів у зошит, який згодом сховав у підвіконні. Для надійності він поклав зверху на плиту стіс журналів, які лежали в кутку, — щоб ніхто не запідозрив, що підвіконня підіймається.

У загальній кімнаті аллен всівся на стілець, усміхнувся наглядачу й почав описувати його зовнішність та поведінку. Після того як письменник прийшов на судове засідання, усі в лікарні вже знали, хто саме був повіреним Міллігана за стінами Ліми. Усі були впевнені, що Мілліган через інших пацієнтів передає йому звіти про умови в лікарні, поведінку наглядачів та інші факти, які він згодом збирається оприлюднити.

До Біллі дійшли чутки, що наглядачі почали жалітися директору Габбарду: мовляв, якщо ніхто не заборонить Міллігану писати, вони відмовляться працювати у відділенні. Одного дня відразу троє наглядачів не вийшли на роботу нібито через хворобу. Постала дилема. Лінднер не міг відправити Міллігана назад у інтенсивну терапію, бо він не створював проблем і не зчиняв бійки, а там міг знов вступити в конфлікт із Льюїсом. Однак наглядачі не хотіли його більше бачити у відділенні 5/7.

Терапевтична команда запропонувала компроміс: вони на весь день займатимуть Міллігана у програмі професійної освіти, а у відділення він повертатиметься лише вночі. Таким чином він не писатиме.

аллен відразу зрозумів, що пропозиція терапевтів розписати стіни була спробою продемонструвати судді Кінворсі проведення арт-терапії. За роботу з прикрашання будівель адміністрація запропонувала Міллігану мінімальну оплату. Він погодився, і до його історії хвороби долучили такий документ:

До наступного слухання, призначеного на 14 квітня, залишалося менше місяця.

(2)

Наступного ранку по кевіна зайшов Боб Едвардс, керівник терапевтичної діяльності, і повів його в майстерню, де стояли десятки бляшанок із фарбами різних кольорів.

— Ну, що ж?.. — кевін чекав, поки йому хоч щось пояснять.

— Згідно з договором програми професійної освіти, ми пропонуємо вам мінімальну оплату й беремо на себе постачання фарб, пензлів і всього, що вам може знадобитися.

— Гаразд.

Вочевидь, хтось буде щось малювати, але точно не він. Звісно, де б кевін не жив, він постійно бачив довкола всі ті пензлі, фарби й полотна. Йому було відомо, що аллен, денні й томмі малюють, але сам він ніколи того не торкався. Він не писав і не малював нічого — мабуть, і чоловічка з паличок не намалює. У період злиття у Афінах він чув, як Учитель розповідав письменнику про семюеля: артур перевів його в групу небажаних через те, що він продав одну з картин аллена, на якій була зображена жінка, бо хотів позбутися полотна. Згідно з правилами, які встановив артур, ніхто, крім художників, не може навіть торкатися портретів аллена, натюрмортів денні чи ландшафтів томмі. Ну, крім робіт дальтоніка-рейджена, який іноді малював вуглиною. Згадався один з його малюнків — м’яка лялька крістін із зашморгом на шиї. Вона тоді страшенно перелякала охоронців у Франклінській в’язниці.

Так хто ж малюватиме?

Едвардс витяг назовні великого возика.

— Ну що, Біллі, які кольори тобі потрібні?

Доведеться підіграти. Він узяв кілька бляшанок синього, зеленого й білого акрилу, а ще жменю пензлів різного розміру. Мабуть, цього вистачить.

— Це все?

кевін знизав плечима.

— Поки вистачить.

Вони вийшли з майстерні й пішли в кімнату для відвідувачів відділення № 3.

— З чого почнемо? — запитав Едвардс.

— Дайте мені кілька секунд, щоб налаштуватися, добре?

кевін сподівався що от-от вийде хтось із художників. Він заплющив очі й почав чекати.

аллен побачив фарби, пензлі та стіну в кімнаті для відвідувачів і згадав, що домовлявся з терапевтами про розвиток своїх здібностей у розписі стін, щоб «прикрасити клініку» в обмін на можливість проводити час за межами відділення із суворим режимом.

Він відкрив першу бляшанку — з білою фарбою — і почув голос Едвардса:

— А є ескіз?

— Ескіз?

— Мені ж треба побачити, що ти малюватимеш.

— Навіщо?

— Щоб переконатися, що там не буде нічого недоречного.

— Це ж чого недоречного? — здивувався аллен.

— Я б хотів бути впевненим, що малюнок буде гарним. Не таким, як ті дивні картини, що ти малюєш у себе в кімнаті.

— Тобто ви маєте схвалити ескіз, перш ніж я намалюю його на стіні?

Едвардс кивнув.

— Але це ж цензура! — вигукнув аллен.

Два наглядачі, що мили підлогу неподалік, витріщилися на нього.

— Це ж державна установа, — м’яко промовив Едвардс. — Ми наймаємо тебе для розпису стін. І я відповідаю за результат. Наприклад, людей малювати не треба.

— Людей не буде? — скис аллен. Едвардсу не можна казати, що він малює винятково тіла й портрети.

— Адміністрацію непокоїть, що ти можеш намалювати реальну людину, а це порушення її прав. Намалюй красивий пейзаж.

А він би і Рафаелю казав, що не можна малювати людей і портрети? Доведеться піти й поступитися місцем томмі.

— У вас є олівці й папір?

Едвардс простяг йому альбом.

аллен сів за стіл і почав бездумно виводити якісь каракулі. Зрештою довелося почати малювати пейзаж — уперше — з надією, що томмі стане цікаво і він вийде. аллен став насвистувати, аби тільки Едвардс не збагнув, що він свистить кудись у темряву.

Перш ніж піти зі сцени, аллен написав: «Намалюй красивий пейзаж на стіні у третьому відділенні — розмір приблизно 10 футів заввишки та 5 завдовжки[18]».

томмі неочікувано осліпив промінь світла. Він моргнув і глянув на олівець у своїй руці. Перед ним лежав альбом, у якому рукою аллена було написано повідомлення. Він одразу зрозумів, чого від нього чекають — це ж треба, аллен хоч раз здогадався лишити йому підказку.

Так, стіна. П’ять футів завдовжки і десять заввишки.

томмі швидко перетворив каракулі аллена у маяк на краю скелястого берега. На фоні він намалював море з бурхливими хвилями, а над ними — чайок у вільній височині неба. Малюючи такий простір, можна буде хоча б на якийсь час подумки побути на свободі.

— Дуже хороша ідея, — схвалив Едвардс.

томмі перемішав фарби і взявся до роботи.

Наступні три дні Едвардс щоранку заходив по кевіна, аллена чи філіпа о 8:30, але день проводив з томмі, наглядаючи за його роботою. томмі малював приблизно до 11:00, а потім повертався на перевірку перед обідом. Після цього Едвардс знов забирав його з 13:00 до 15:00.

Закінчивши маяк, томмі намалював двох сов чотири фути заввишки[19], що сиділи на гілках дерева, а десь на задньому плані з’явився невеличкий місяць — усе у тьмяних коричнувато-жовтих відтінках.

На стіні навпроти з’явився ще один пейзаж розміром 12 футів заввишки та 35 завдовжки[20]. Тут переважали золотаві й коричневі кольори осені: олень схилився над озером біля старого сараю, а навколо у височінь здіймаються сосни і летять дикі качки.

Біля дверей у третє відділення томмі створив ілюзію: здавалося, що проходиш не крізь звичайні двері, а йдеш по сільському критому містку. Ця частина розпису поєднувалася з намальованим на стіні сірим сараєм для дров і перетікала в інші зображення.

Усі пацієнти щодня вітали Біллі посмішками:

— Привіт, художнику! Тут тепер просто чудово!

— Малюй ще! Ми тепер наче в лісі!

Одного разу томмі просто під час роботи відключився. Коли згодом йому вдалося повернутися на сцену, він побачив, що на малюнку з маяком невеличка частина хвиль була вкрита свіжим шаром водоемульсійної фарби. Він змив і побачив під нею зображення олією: кулак з піднятим середнім пальцем. Впізнати руку аллена було нескладно. Він швидко озирнувся — аби тільки ніхто цього не бачив! — та знов перекрив малюнок акварельною фарбою. Спочатку томмі страшенно гнівався на аллена за те, що той втрутився в його роботу, але згодом зрозумів мотивацію: колись вони або заберуться звідси, або помруть, і адміністрація захоче змити зі стін малюнки Міллігана — от тоді вони і знайдуть останнє послання художника правителям Ліми. Чудова ідея.

За кілька днів Едвардс здивував томмі: мовляв, адміністрації дуже сподобалася робота, і його просять розписати ще коридор між двома ґратованими дверима на вході в будівлю. Цей коридор був 101 фут завдовжки та 12 футів заввишки[21], тобто малюнок міг стати найдовшим у світі настінним розписом у приміщенні. томмі обрав коричневі, помаранчеві й жовті відтінки і дав собі можливість повністю поринути в малювання.

Кожного ранку його приводили до перших дверей, які з електричним дзижчанням відчинялись і впускали його в коридор. На мить складалося враження, що зараз відчиняться й другі двері, випускаючи його на свободу — але ні, він лишався всередині зі своїми фарбами, драбинами та риштуванням. Опинявся десь між психлікарнею та вільним світом. Усе його життя балансувало там само.

За обома дверима збиралися глядачі: відвідувачі знадвору та пацієнти зсередини. На третій день томмі раптом почув незвичний звук: до нього щось котилося по підлозі. Він опустив очі й побачив бляшанку «Пепсі». З-за дверей йому махав усміхнений пацієнт:

— Твори красу, художнику! — гукнув він.

До нього підкотилася ще одна бляшанка, а за нею прилетів пакетик цукерок. Він сховав усе в кишені і вдячно помахав у відповідь. Приємно, що ці психічнохворі люди цінують його роботу.

Після важкого дня з пензлем томмі збирав усе приладдя і втомлено залишав сцену. Його місце займав аллен — він повертався в кімнату й викурював цигарку, яку знаходив у кишені. Решту дня він сидів у загальній кімнаті й писав, аж поки не вимикали світло.

Персоналу такий розклад не подобався. Наглядачі знов почали жалітися — настільки, що Тед Ґорман вимушений був сказати аллену, що надмірне письмо може негативно вплинути на терапію.

— Коли я дозволив вам писати, то не мав на увазі, що вам треба написати книжку.

аллен замислився на хвилину й вирішив, що вже час для наступного кроку.

— Містере Ґорман, вам чудово відомо, що я справді пишу книжку. І ви знаєте, з ким саме я працюю. Ви що, хочете стати на заваді свободі преси? Свободі слова?

— Не треба так це сприймати, — поспіхом відступив Ґорман. — Звісно, ви можете писати книжку, просто не треба приділяти цьому стільки часу. І заради Бога, припиніть витріщатися на наглядачів, коли пишете!

— Але ж мені не дозволяють писати у своїй кімнаті — тому доводиться робити це у загальній залі. Наглядачі теж там сидять — зовсім близько. Тож коли я піднімаю очі від аркуша — вони просто переді мною. Не можу ж я зовсім на них не дивитися!

— Міллігане, у них уже параноя через вас!

аллен мовчки подивився йому в очі.

— То що ж ви пропонуєте? — спитав він після паузи. — Ви знаєте, що мені не місце у відділенні з таким суворим режимом, але все одно тримаєте мене тут уже майже шість місяців. Ви знаєте, що я не маю бути тут. І доктор Лінднер це знає. Однак ви не хочете цього визнавати.

— Ну добре! Визнаю: вам не місце у відділенні 5/7!

аллен втримався від усмішки. Чудово. Вочевидь, наглядачі вже погрожують звільнитися з роботи через нього.

Наступного тижня його перевели у відкрите відділення.

(3)

аллен увійшов до своєї нової кімнати у відділенні № 6 і побачив, що на вікнах є лише ґрати — вони не закриті сітками. Він негайно підійшов до вікна й подивився вниз із висоти другого поверху.

— Це що там таке?! Тварина? — здивовано вигукнув він.

— Ти що, оленя ніколи не бачив? — запитав незнайомий голос.

— Хто це? — озирнувся аллен.

— Твій сусід, — відповів голос.

аллен визирнув назовні й побачив величезного афроамериканця, який відтискався від підлоги.

— Що ти тут робиш? — спитав він.

— Мене перевели сюди, — пояснив аллен.

— Тоді вітаю. Я Зак Грін.

— Там же олень унизу!

— Ага, я знаю. Навіть два. Я тут лише тиждень, але постійно їх бачу. А ще тут є гусак і безліч кролів. Вони зараз ховаються, але ближче до заходу сонця вийдуть.

аллен відчинив вікно й кинув оленю булочку. Той з’їв частування і підняв на аллена неймовірно добрі очі. Вочевидь, це самиця.

— А у неї є ім’я? — спитав аллен.

— Звідки ж мені знати?

— Тоді я зватиму її Сьюзі, — тут тварина скочила й побігла в ліс. Боляче усвідомлювати, що вона вільна, а тебе зачинено тут. аллен пройшовся кілька разів по своїй кімнаті. — Аби ж тільки і я міг отак скочити й пробігтися надворі…

— То йди побігай.

— Тобто?

— Відділення № 6 — напіввідкрите. Ти можеш ходити коридорами, коли схочеш, а під підпис можна вийти надвір і пробігтися навколо будівлі. Тут заохочують фізичні вправи.

аллен ніяк не міг у це повірити.

– І що, я можу отак узяти та вийти? Сам? Без нагляду? — Коли завгодно. аллен вийшов у головний коридор та з прискореним серцебиттям озирнувся довкола. Він так довго просидів під замком, що вже й не знав, чого чекати. Він рушив коридором: спочатку повільно, а потім дедалі швидше. Він би й побіг, але навколо було багато людей. Він ішов далі, не спиняючись. Від незвички ходити почав пітніти. Приємне відчуття. Якийсь час він просто блукав колами, а потім наважився відчинити двері й вийти надвір. Тут аллен перейшов на легкий біг, а потім кинувся щодуху нарізати кола. Ноги важко штовхали бетонну доріжку, волосся тріпав вітер, свіже повітря холодило шкіру. З очей текли сльози. Нарешті він спинився віддихатись і, щасливий, потрусив головою. Такої свободи він не знав дуже давно.

«Бовдуре, ти ж усе одно у в’язниці», — мовив голос у голові.-

(1)

Наближалося 14 квітня 1980 року — день слухання, день юридичного й політичного шахрайства у залі суду в Колумбусі, штат Огайо.

Швидке переведення Міллігана із закритого корпусу № 9 у менш суворий № 5/7, а потім і у напіввідкритий № 6 давало надію на значне покращення його психічного стану. З іншого боку, журналісти й деякі законодавці почали здіймати паніку з приводу того, що суд може (згідно з вимогами закону) перевести Міллігана у повністю відкриту клініку — наприклад, у Афінський центр психічного здоров’я. Або навіть звільнити його.

Під час першого слухання на чолі з суддею Кінворсі (30 листопада 1979 року) адвокати Міллігана заявили, що переведення їхнього клієнта в Ліму було незаконним. На новому засіданні суддя мав вирішити два питання. Перше: чи вимагає теперішній психічний стан Міллігана утримання в установі з високим ступенем безпеки. Друге: притягнути до відповідальності директора клініки Рональда Габбарда та головного лікаря Льюїса Лінднера за порушення рішення судді Кінворсі від 10 грудня 1980 року, у якому йшлося про таке:

«Цим рішенням затверджується, що вказаний обвинувачуваний поміщається у Державну клініку Ліми, штат Огайо, для лікування згідно з діагнозом „синдром множинної особистості“. Нотаріально завірені копії документів, що підтверджують діагноз указаної особи, буде передано в клініку Ліми…»

Коли суспільству стало відомо про можливість переведення Міллігана у відкриту лікарню у Афіни чи навіть взагалі звільнення, законодавці штату за підтримки місцевих ЗМІ почали діяти. Щоб завадити переведенню Міллігана, вони передали у Сенат поправку № 297, метою якої було «…вжити заходів для уникнення того, щоб небезпечних злочинців випускали [з медичних установ] без судового розгляду».

19 березня 1980 року, лише за місяць до слухання, у «Колумбус Диспетч» опублікували цей новий законопроект:

Через таку активну кампанію достатньо було лише вимовити ім’я Біллі, щоб викликати палкі дебати щодо особливих умов його лікування й небезпеки «виправдання у зв’язку з психічною хворобою».

Дата слухання швидко наближалась; представники і обвинувачення, і захисту звернулися до експертів для оцінки діагнозу Міллігана та його лікування.

За два дні до слухання суддя Кінворсі оголосив засідання відкритим. У залі були присутні Мері та письменник. Вона взяла його записник і своїм щільним почерком з крихітними літерами написала: «У охоронців є маленький алфавітний вказівник з іменами пацієнтів. На сторінці з літерою „М“ ліворуч є друкована приписка. Точно не згадаю, але щось на кшталт „Деніелу (доктору або професору) Кізу заборонено відвідувати Вільяма Міллігана та взагалі перебувати на території лікарні“».

Доктор Лінднер до суду не прийшов.

Як головного свідка суд викликав доктора медичних наук Джозефа Тревіно. Цей невисокий кремезний чоловік у товстих окулярах, із сивими вусами й волоссям був терапевтом замість доктора Мілкі. У своїх свідченнях він повідомив, що вперше побачив Міллігана у відділі інтенсивної терапії і що не говорив з пацієнтом про його психічний чи емоційний стан. Однак він був готовий виголосити свої висновки щодо психічного здоров’я Міллігана, зроблені на основі його лікарняної картки з п’ятнадцятирічного віку та власних спостережень, зроблених протягом чотирьох чи п’яти зустрічей.

На запитання, чи працював персонал Ліми з Мілліганом відповідно до його діагнозу (СМО), як було наказано судом, Тревіно відповів, що через рідкісність цього відхилення було важко знайти потрібних спеціалістів, і зрештою він визнав: з ним узагалі ніхто не говорив про рішення суду від 10 грудня щодо плану лікування.

— А хіба копію цього рішення не було долучено до особистої справи? — спитав Ґолдсбері.

— Я не знаю, — відповів Тревіно.

— Тобто ви ні з ким не обговорювали подробиці плану лікування Біллі Міллігана?

— Особисто я не бачу ніяких множинних особистостей, — знизав плечима той, — а сам Мілліган ніколи зі мною про це не говорив.

Тревіно переглянув лікарняні документи, щоб освіжити пам’ять, і погодився з тим, що в грудні 1979 року Міллігану кілька разів виписували антипсихотичні засоби, зокрема «Торазин», хоча жодних симптомів психозу у нього не спостерігалося. Його запитали про причини цього, і він пояснив:

— Це через значну нервовість, щоб заспокоїти пацієнта. Він також розповів, що жодного разу не отримував від директора клініки особливих наказів щодо лікування Міллігана і що до того дня навіть не чув про складений доктором Колом список мінімальних вимог до лікування СМО. Тревіно дали можливість ознайомитись із цим списком, і він з ним не погодився. Його не влаштувала не тільки програма лікування, а й критерії, за якими складався список.

— Якби я все це виконував, я б витрачав увесь свій час на одного лише Міллігана, — махнув він списком.

Окремо Тревіно заперечив щодо необхідності терапевта вірити у СМО для того, щоб успішно його лікувати:

— Не думаю, що для лікування СМО так уже необхідно в нього вірити. Я б міг лікувати шизофреніків, навіть якби зовсім не вірив у шизофренію.

Об 11:05 суд оголосив перерву, після якої викликали наступного свідка — доктора Джона Вермьюлена з відділення психології у Центрі судової медицини. Бородатий лікар з Нідерландів говорив з виразним гортанним акцентом. Він підтвердив, що йому повідомили про вимоги, встановлені судом 10 грудня.

– І якою була ваша реакція? — запитав Алан Ґолдсбері.

— Мене дещо збентежило значення цього рішення для клініки. Я чув про суперечку щодо діагнозу і знав, що Біллі Міллігана перевели в Ліму, тому я спробував дізнатися про СМО більше й вирішити, що робити далі.

Він написав кільком консультантам з Університету штату Огайо, і вони направили його до Джудіт Бокс, молодого спеціаліста з Австралії, яка працювала з пацієнтами зі СМО в огайській в’язниці Чиллікот. Вермьюлен запросив Джудіт Бокс у Ліму для зустрічі з Мілліганом і попрохав особисто звітувати про будь-які висновки. Він також консультувався з лікарями Колом, Ґардінґом, Лінднером і ще кількома спеціалістами.

Суддя попросив його коротко передати основні висновки доктора Бокс, і він сказав, що, на її думку, Ліма не підходить для лікування СМО у Міллігана, і що натомість вона запропонувала кілька інших клінік в Огайо та околиці.

О 13:30 оголосили ще одну перерву, після якої місце свідка зайняв чоловік з чималим подвійним підборіддям та товстою пачкою документів у руках — директор Ліми Рональд Габбард. Стів Томпсон, худорлявий помічник Ґолдсбері, запитав, чи приніс він записи з історії хвороби Міллігана та виписки про догляд за ним у Лімі. Той швидко переглянув папери й підтвердив:

— Так, усе тут.

Він також уперше почув про рішення суду від 10 грудня безпосередньо перед цим слуханням.

— Я отримую безліч усіляких рішень, і вони всі схожі між собою, — почав виправдовуватися він. — Але якщо ви кажете, що воно до мене надходило, значить, так і було. Але я цього не пам’ятаю.

Томпсон попросив Габбарда надати виписки про догляд за Мілліганом протягом перших місяців його перебування в Лімі. Директора це прохання збентежило. Він почав нервово перебирати свої документи і зрештою заявив, що записів про догляд за Мілліганом до 30 листопада немає, хоча його й перевели у клініку ще 5 жовтня 1979 року.

Томпсона це вкрай здивувало. Він продовжив допит:

— Де зазвичай тримають такі важливі документи?

— У відділенні в металевому сейфі.

– І хто має доступ до цих паперів?

— Терапевти, соціальні працівники, педагоги, наглядачі і медсестри.

Після цього Томпсон запитав про дати тих записів, що Габбард приніс з собою. Той схвильовано знов переглянув папери — цього разу повільніше. Потім ще раз. Зрештою, витративши чимало часу на перегляд документів, він визнав, що багатьох записів і звітів щодо Міллігана немає. Крім даних за жовтень і листопад, також відсутні всі записи за грудень і початок січня 1980 року. Збереглися лише записи про стан Міллігана у кінці січня та на початку лютого 1980-го.

Присутні в залі суду почали перешіптуватися.

— Чи може таке бути, що записи про стан Міллігана зберігаються в іншому місці? — запитав Томпсон.

Габбард почервонів і гаряче постукав пальцями об свою теку:

— Ні. Усі документи тут.

Під час слухання 14 квітня свідком була також доктор Бокс. Її викликав Алан Ґолдсбері. Вона не бачила Міллігана з того часу, як Вермьюлен запросив її в Ліму — тоді в неї склалося враження, що від неї чекають спростування діагнозу СМО. Посадовець дав їй зрозуміти, що Департамент психічного здоров’я хоче позбутися цієї проблеми і для цього потрібна її допомога. Вона розгнівалася й одразу зателефонувала Ґолдсбері: «У мене стійке враження, наче я маю зробити штату послугу і сказати, що в цього хлопця немає СМО! Що мене дійсно дивує, так це суворість правил щодо Міллігана у Лімі. Йому навіть олівця не дають! Хіба це не абсурд: зачинити десь людину й відбирати в неї олівець? Такі дрібниці лише більше переконують в тому, що персонал Ліми намагається будь-що зламати Міллігана. Тому якщо я хоча б чимось можу вам допомогти — кажіть».

Після того як доктор Бокс у статусі свідка присяглася говорити лише правду, Ґолдсбері попросив її розповісти про свій досвід роботи зі СМО. Диплом доктора медицини вона отримала у Австралії, а з Департаментом психічного здоров’я почала працювати в 1979-му, коли її запросили в Ліму оцінити процес лікування Міллігана в клініці. Щодо роботи зі СМО, то вона більше року лікувала одного пацієнта з таким діагнозом, а також зустрічала ще близько тридцяти пацієнтів з цим розладом. Стосовно випадку Міллігана вона консультувалася з доктором Колом та доктором Вілбур (психіатром, яка лікувала Сивілу) — і вони обоє підтвердили, що Мілліган може одужати за умов правильного лікування, яке він, на жаль, не в змозі отримати в Лімі.

Суддя попросив доктора Бокс визначити діагноз Міллігана на основі її розмов з ним, і вона підтвердила вже встановлений діагноз:

— Насправді особистість-ядро Міллігана на той момент проводила у «свідомому» стані лише дві чи три години на день. Решту часу займали інші особистості.

Вона також підтвердила, що в його випадку лікування могло б справді допомогти, але належний догляд здатні забезпечити лише установи, що відповідають певним вимогам. Щодо переліку мінімальних вимог для лікування СМО, вона була абсолютно з ними згодна й радила лікувати Міллігана саме згідно з ними.

Під час наступної перерви Мілліган передав своїм адвокатам записку, у якій повідомлялося, що наразі на сцені перебуває стів, бо рейджен вимушений був відправити Біллі-М спати й попросив стіва вийти на сцену.

Нарешті свідчити викликали самого Міллігана, і він зухвало оглянув залу.

— Чому ви не можете просто дати йому спокій? Біллі вже давно спить. Коли він вийде з в’язниці — він зможе поговорити з доктором Колом.

Більше він нічого не сказав.

Представники обох сторін проголосили свої заключні промови, і суддя Кінворті сказав, що не ухвалюватиме рішення відразу, а оголосить його протягом двох тижнів — тобто до 28 квітня.

(2)

Ґолдсбері подав скаргу на ім’я головного прокурора, тому, незважаючи на зусилля Лінднера завадити Міллігану спілкуватися з письменником, адміністрації лікарні довелося зняти всі обмеження. За кілька днів після слухання помічник Белінкі особисто зателефонував письменнику й повідомив, що заборону знято і він може безперешкодно відвідувати Міллігана, коли забажає, у визначені для цього години. Також службі безпеки лікарні окремо наказали дозволяти йому приносити з собою диктофон.

25 квітня 1980 року письменник приїхав у Ліму з рукописом «Таємничої історії Біллі Міллігана» у портфелі. Він пройшов через перші двері й опинився в коридорі між двома ґратами з електричними замками. Чекаючи, поки відчиняють останні двері, він роздивлявся величезний, детально прописаний пейзаж сто футів завдовжки, про який йому вже розповідали інші відвідувачі: велике озеро, вкриті снігом гори на задньому плані та кілька невеличких островів із соснами й осінніми багряними деревами. Арка дерев’яного мосту спрямовувала погляд глядача на стежку, що вела до гірської хатинки з причалом, біля якої гойдався рибальський човен.

Хоча внизу і стояв підпис «Біллі», письменник знав, що лише томмі малював пейзажі. Приємно було знати, що йому випала нагода вийти з палати і займатися тим, що він любить. Поки має можливість малювати — він сам дає собі свободу.

Нарешті другі двері відчинились і його впустили всередину. У головному холі третього відділення вишикувалися пацієнти, очікуючи, поки наглядачі «Полароїдами» сфотографують їх із відвідувачами на фоні картини з маяком.

У кімнаті для відвідувачів теж був розпис, який нагадав письменнику про місце, куди водила його сестра Біллі, Кейті. Він одразу впізнав критий міст і дорогу до Нового Єрусалима, яка вела на ферму вітчима Біллі, де він (згідно з записами свідчень) катував та ґвалтував восьмирічного хлопчика.

Наглядач привів Біллі в кімнату для відвідувачів. З беземоційного виразу обличчя, повільної мови і слабкого рукостискання письменник відразу зрозумів, що це не Учитель. Це частково злитий Біллі.

— З ким я розмовляю? — тихенько спитав він, коли наглядач відійшов.

— Мабуть, у мене немає імені.

— А де ж Учитель?

Хлопець знизав плечима.

— Я й не знаю.

— Чому до мене не вийшов Учитель?

— рейджен не може ділити владу — тут небезпечно.

Письменник згадав, як доктор Марлен Кокан у клініці Ґардінґа пояснювала, що коли рейджен зливається з іншими, він більше не може всіх захищати. А оскільки у цій схожій на в’язницю клініці було небезпечно, йому доводиться лишатися окремим, щоб контролювати сцену.

Письменник запідозрив, що перед зустріччю з ним Біллі навмисне «накачали» ліками, щоб він не зміг розповісти про процес лікування чи умови життя. Але місцеві лікарі не знали, що зустріч Міллігана з письменником та їхня розмова могли допомогти йому знов злитися в Учителя. Оскільки ці «не знаю, хто я» особистості все одно були частиною Учителя, письменник сподівався, що вони згадають про їхні домовленості щодо книжки.

— Мені здається, рейджен захоче знати, чи я дотримав свого слова. Я обіцяв, що в книжці не буде натяків на правопорушення, за які його можуть покарати. Тому, будь ласка, скажи мені, якщо рейджен приєднається до злиття або ж якщо з’явиться Учитель, — сказав письменник.

Мілліган кивнув і заходився читати рукопис.

За якийсь час письменник вийшов у туалет, а коли повернувся, зустрівся поглядом з усміхненим Мілліганом. Той показав пальцем на напис олівцем — «Учитель» — угорі на сторінці 27. Перевтілення важко було не помітити. Вони привіталися і згадали, що не бачилися від самого суду, перед яким його коротко оглянув доктор Мілкі. Тоді процес вів суддя Кінворті.

Учитель звик бути вкрай точним і попросив зробити кілька правок у рукописі:

— Отут ти пишеш: «аллен увійшов у кімнату, де сиділа Марлен з цигаркою». Марлен не курить.

— Зроби там помітку на полях. Я видалю це.

За кілька хвилин Учитель знов похитав головою:

— Отут теж неправильно. «Він на авто своєї матері грабував гомосексуалістів на паркінгах уздовж шосе». Якщо бути точним, то машину було зареєстровано на ім’я матері, але вона належала мені. Можна переписати це місце: «… на авто „Гран Прі“, зареєстрованому на його матір».

— Роби примітку.

Учитель також зробив кілька виправлень в описі сцени Різдва, коли сестра Кейті і брат Джим звинуватили кевіна в нападах на шосе, за які пізніше Біллі посадили до в’язниці. Він запропонував додати кілька речень:

— Додай: «Крім того, ти вже давно кинув родину». Річ у тім, що Джим поїхав, і Біллі довелося дбати про родину. Він вважав, що Джим просто втік. Того вечора кевін виказав усе Джиму просто в обличчя, хоча і знав, що Джиму буде боляче. Але його це не турбувало — він вважав, що брат просто кинув маму й маленьку Кейті. Йому було сімнадцять, коли він вступив до коледжу, а потім одразу пішов у армію, у повітряні сили — а я лишився єдиним чоловіком у домі, і на мої плечі лягла турбота про сестру й маму, хоча мені було лише п’ятнадцять з половиною. Це мав би бути обов’язок Джима, бо він старший брат. Тож я вважав його зрадником, який залишив родину.

— Це важливе зауваження, — погодився письменник. — Я бачив ситуацію лише з погляду Джима — я говорив з ним про це по телефону. Добре, що тепер є можливість все виправити. Тільки згадай: ти справді тоді йому це сказав чи зараз згадуєш свої думки у той момент?

— Ні-ні, я дійсно йому це сказав. Глибоко в душі я завжди дуже сердився на Джима за те, що він кинув родину.

— А кевін тоді розділяв твої почуття?

— Так. кевін знав, що Джим нас залишив. Крім того, кевін не надто схильний брати на себе якусь відповідальність, але він переживав за маму й Кейті і робив усе, що міг, аби їх захистити.

Учитель продовжив читати рукопис.

— Отут у тебе один з персонажів каже: «Так, ти добре вмієш планувати». Але ні, — він похитав головою, — він би сказав: «А ти, чортяко, таки знаєш своє діло!» Оці двоє мають сприйматися грубими і дурнуватими. Вони ж особистості «з низів», багато лаються. Тому, що б вони в тебе не казали, нехай не говорять правильно.

— Оце теж відміть на полях.

«Більше лайки», — написав Учитель.

Він майже дочитав розділ, у якому рейджен проходить крізь двері в Лебанонській в’язниці, де відбуватиме свій строк від 2 до 15 років.

— Мій стан у той момент можна описати реченням «рейджена пронизав гучний брязкіт залізних дверей, що зачинилися за спиною». Той звук усю ніч не полишав мене. Я прокидавсь у холодному поті від того брязкоту. Навіть зараз, коли десь гучно зачиняють двері, я відразу згадую Лебанон. Усе своє життя я відчайдушно ненавидів Чалмера — аж поки не потрапив у в’язницю — тут я відчув, що таке справжня ненависть. Цього не можна зрозуміти, коли сам там не був. Так ненавидіти вміє лише ейпріл — вона хотіла б катувати Чалмера, підпалити живцем і дивитись, як він горить. Серед нас більше ніхто не здатен був такого відчувати. Ми лише сердились, але така ненависть — тільки її. Так було, поки мене не кинули за ґрати. У Лебаноні я пізнав таке, чого не мав би знати ніколи. Такого ніхто не мав би ніколи знати.

Коли на п’ятий день Мілліган увійшов у кімнату для відвідувачів, письменник одразу зрозумів: щось не так.

— Господи, що сталося?

— Вони перестали давати мені ліки.

— Думаєш, це для того, щоб заважати нам працювати?

— Не знаю, — знизав плечима Біллі. Говорив він повільно й без емоцій. — У мене паморочиться голова. Сил немає. Учора ввечері було відчуття, наче в голові гуде компресор. Температура в кімнаті була 54 °F[22], але з мене лився піт. Довелося змінити простирадла — вони були наскрізь мокрі. Бачиш, мене дрижаки б’ють? Це ще нічого. Учора було набагато сильніше. Але я сам казав Лінднеру, що більше не хочу ліків. Він обіцяв зняти препарати у три етапи, щоб мене не «ламало», але…

— То хто ж ти зараз?

— Тут щось… щось не так… Я багато чого не пам’ятаю. Провали в пам’яті почалися вчора — і стає дедалі гірше.

— Ти зможеш читати рукопис?

Він кивнув.

— Але ти ж не Учитель, так?

— Сам не знаю. Я багато чого не можу згадати. Я міг би бути Учителем, але в мене проблеми з пам’яттю.

— Ну добре. Може, Учитель повернеться, коли ти читатимеш.

Він почав працювати над рукописом, і його голос став міцнішати. На обличчі з’явились емоції. Він дійшов до сцени з рейдженом — коли той украв для маленької Ненсі дитячий інвалідний візок зі складу медичного обладнання, — та вдоволено кивнув:

— Оце хай лишається. рейджена це не потривожить, бо проти нього немає доказів. Тут не вистачає тільки опису, як йому було страшно.

— рейджен боявся?

— Саме так. Пограбування — найдурніший вид злочину, бо ніколи не знаєш, що на тебе чекає. Сигналізація, собака, ще щось. Крім того, як виходитимеш звідти — на тебе знов може чекати що завгодно. Йому було дуже страшно.

З поступовим просуванням до кінця рукопису ставала все помітнішою зміна в обличчі Міллігана. Учитель кивнув і відхилився назад на стілець — в очах стояли сльози.

— Ти все зробив саме так, як я хотів. Ти зміг влізти в мою шкуру.

— Радий знов тебе бачити.

– І я радий. Сподівався, що зможу попрощатись. Оце — оце передай Ґолдсбері. Вони змусили мене розписати стіни за мінімальну плату, але в них це не вийде. Я цього не полишу.

Вони потисли один одному руки, і письменник відчув у долоні складений аркуш паперу. Він сховав його в кишеню й розгорнув уже, як виїхав за ворота лікарні:

(3)

Дорогою додому у Афіни письменник проїжджав крізь Колумбус, де купив примірник журналу «Колумбус Сітізен» від 29 квітня. Там він прочитав:

Оскільки в Огайо суддів призначають, то рішення Кінворті нікого не здивувало. Як не здивували і швидкість ухвалення закону № 297 Генеральною асамблеєю штату та його підписання губернатором Джеймсом Родом усього за два дні по тому.

Суддя Джей Флаверз та кілька прокурорів з Огайо (серед них Бернард Явіч, який виступав обвинувачем Міллігана у 1979-му) пізніше у своєму інтерв’ю з письменником пояснили, що така неймовірна швидкість ухвалення нового закону та його негайне погодження губернатором пояснювалися суперечливістю справи Міллігана і бажанням утримувати його в установі з максимальним ступенем безпеки. Згідно з новим законом, Департамент психічного здоров’я не зміг би перевести Міллігана у заклад з менш суворим режимом — а особливо у Афінський центр, — не повідомляючи про це суд (а значить, і ЗМІ, які теж нададуть можливість ворогам Міллігана зашкодити переведенню). Цей закон став широковідомим під назвою «закон Колумбус Диспетч», або «закон Міллігана».

Врешті-решт, це ж був рік виборів, як нагадував «Диспетч» законодавцям і суддям.

(1)

Одного ранку десь у середині травня за сніданком аллен сказав, що хоче детальніше вивчити шосте відділення, і Зак запропонував скласти йому компанію. Удвох вони пішли гуляти коридорами, перевіряючи двері. За одними з них були внутрішні гвинтові сходи, що вели вгору до дверей з написом «Працетерапія». За дверима їх зустрів лисий чоловік з блакитними очима, який курив цигарку й пив каву. Він здивовано підскочив і привітався:

— Вітаю! Я Ленні Кемпбелл. Заходьте-заходьте! — жестом запросив їх усередину.

аллен побачив купу коробок з приладдям для гончарства — він уже бачив таке два роки тому в лікарні Ґардінґа. Зак увійшов до іншої кімнати з табличкою «Столярня», і аллен поквапився за ним. Тут було повно столярських інструментів, а сама майстерня була навдивовижу чистою, наче тут нічого не робили. У кутку стояв щойно виготовлений журнальний столик.

— Яка краса! — сказав аллен. — Хто його зробив?

— Я зробив, — відповів Кемпбелл.

— Довго, мабуть, працював? — поцікавився Зак.

— Тижні три.

– І ти що, отак його й залишиш у своїй кімнаті? — спитав аллен.

— Звісно ж ні! Я продам його комусь із працівників або відвідувачів.

– І що, навіть гроші заплатять?

— Мені вже обіцяли двадцять баксів за нього.

— Двадцять? — вигукнув аллен. — Слухай, друже, я тебе, звісно, не знаю, і, може, то твій родич, але це божевілля. Я дав би щонайменше п’ятдесят і вважав би, що обікрав тебе!

— Продано!

— На жаль, у мене зараз грошей немає.

— Ну, тоді доведеться погодитися на двадцять, — почухав свою лису голову Кемпбелл. — Я на них куплю собі цигарок на цілий місяць.

— Ага, працювати три тижні, щоб заробити на місяць тютюну.

— Аби тільки я вмів таке робити з дерева! — зітхнув Зак.

— Так роби, — махнув Кемпбелл у бік електричної пилки.

— Та я собі тим руку відріжу!

— А чому ніхто не працює? — спитав аллен.

— Сюди ніхто не приходить, — відповів Кемпбелл. — Я вже три роки тут, і за цей час лише раз прийшов якийсь хлопець — кілька днів тут просто сидів і ляси точив. Іноді навідується майстер Боб Девіс — ми з ним у карти граємо. Але найчастіше я тут сам — працюю або займаюся своїми справами.

— Яка ж марна трата грошей! Усе це обладнання майже не використовується! — здивувався Зак.

— То, може, ми виправимо це? — сказав аллен і нагнувся над якимось столом, щоб клацнути вимикачем. — Це що у нас тут таке?

— Агов, забери руку! — гукнув Кемпбелл. — Там унизу лезо!

аллен зробив крок назад і зазирнув під стіл.

— А нащо воно треба?

— Зараз покажу, — сказав Кемпбелл і взяв дерев’яний брусок. — Це останній. Я хотів щось з нього вирізати, та, мабуть, ну його…

Він поклав брусок на стіл і увімкнув машину. Стружка фонтаном злетіла вгору.

— Ого, та це ж стругальний станок! — вигукнув Зак.

— Нічого собі! Ти тільки глянь, яке лезо! Воно, мабуть, будь-яку деревину візьме!

— Озирнися, друже, де ти тут деревину бачиш? — розсміявся Кемпбелл.

Дійсно — навколо були лише машини й бетонні стіни. Повністю обладнана столярня, у якій не вистачало тільки деревини. Зак вказав пальцем на двері з табличкою «Сушильна кімната»:

— Ось же деревина.

— А й справді! Тут майже всі двері дерев’яні! — зауважив аллен.

– І не тільки двері, — підказав Зак.

— Навіть знати не хочу, що ви там надумали, — буркнув Кемпбелл.

На тому аллен і Зак повернулися у свої кімнати, розділені тонкою перегородкою. Через неї вони обговорювали, де роздобути деревини для всіляких виробів. Зак наполягав на тому, щоб зняти двері із сушильної кімнати й пустити їх на дошки, поки ніхто не помітив.

— З них би вийшло два таких столики, — роздумував уголос аллен. — Тільки я їх за двадцять баксів не віддам — я не такий дурень, як Кемпбелл.

— Але тоді в тебе не буде грошей на цигарки та всілякі дрібниці.

— Та їх легко можна продати за сорок чи навіть п’ятдесят.

— Ну добре. Тоді завітаємо завтра в майстерню.

Наступного ранку вони вдвох пішли до завідувача, щоб записатися на працетерапію. Наглядач — рудобородий Санта Клаус на ім’я Гаррі Відмер — кинув на них суворий погляд:

– І нащо це вам?

— Ми хочемо ходити в майстерню. Хочемо навчитися щось робити, — відповів Зак.

— А в карти граєте?

— Граємо, — швидко відповів аллен.

— Ну тоді заходьте до мене на партію чи дві, коли не копирсатиметесь з тими машинами. Головне — не створюйте мені зайвих проблем. І не питайте ні про що, бо я гадки не маю, як те лайно працює. Там ще є ящик з інструментами та все таке інше. Ну все, можете йти. Дивіться, чого ви там хотіли навчитися. Тільки рук собі не повідрізайте.

аллен і Зак уважно оглянули обладнання. Виявилося, що там повно всього, і навіть Кемпбелл не всім уміє користуватися. Він знав лише, що робити з циркуляркою, стрічковою пилкою, буром, стругальним станком і шліфувальним верстатом. А от токарного верстата та лобзика він навіть не торкався.

— Десь тут мають бути вимикачі, — Зак почав оглядати машини.

— Та я вже шукав, але не знайшов.

Вони втрьох залізли під стіл і почали шукати, де ж увімкнути те обладнання. Нарешті Зак знайшов провід, який негайно підключив до розетки. У приладі щось задзижчало, і всі троє підскочили, вдарившись головою об стіл.

— Ну, принаймні воно працює, — підсумував Зак.

— Лишилося лише зрозуміти, як цим користуватися, — буркнув Ленні, потираючи лису маківку.

аллен відчув, як на голові визріває шишка.

— Може, знайдемо якісь інструкції в бібліотеці? — запропонував він.

Вони справді знайшли в бібліотеці потрібні книжки й почали обережно експериментувати з новим обладнанням. Зав’язалася суперечка про те, що вигідніше робити: журнальні столики, вішаки для краваток чи підставки для журналів.

Зак понишпорив у кутку серед коробок і витяг одну — вона дивно торохтіла.

— Що там у тебе?

Він відкрив коробку й розклав на столі кілька коліщаток і маленьких бронзових цифр.

— Не знаю.

— Схоже, це деталі від годинника. Але я про них анічогісінько не знаю, — похитав головою Ленні.

— Дай мені подивитися, — аллен заходився перебирати коліщатка й відчув, як десь усередині прокинувся зацікавлений томмі. От же маленький негідник. — Думаю, я зможу це зібрати.

— Навіть якщо ти збереш механізм — у нас все одно немає деревини, щоб зробити корпус, — сказав Ленні.

Зак знов окинув оком дубові двері сушарні, потім узяв викрутку й відкрутив петлі. Двері подались, і він обережно обпер їх на стіну.

— Тепер є, — усміхнувся він.

— Та тут на три годинники вистачить, — оцінив аллен.

— А до біса ті двері! — Ленні клацнув вимикачем циркулярки, а Зак і аллен удвох поклали двері на стіл, щоб пустити їх на дошки. Працюючи, усі троє наспівували пісеньку «Заспіваймо, робітнику!»

(2)

Протягом останнього тижня травня й на початку червня сцену ділили між собою аллен і томмі: томмі розписував стіни в гончарні, аллен збирав годинник у столярні (свердлив отвори, прилаштовував циферблат, шліфував корпус, клеїв, покривав лаком). Усі троє виготовляти власні годинники. Коли робота нарешті завершилась, аллен сказав Ленні:

— У тебе вийшло найкраще. Оригінальний дизайн. Думаю, його запросто можна продати доларів за тридцять.

— Я віддам за скільки завгодно — у мене цигарки майже закінчилися.

До майстерні увійшов наглядач, який купив журнальний столик, і побачив на столі три годинники.

— О, мені подобається оцей! — вказав він на годинник Ленні. — Даю п’ять баксів.

Ленні відразу простяг руку по свій годинник.

— Стривай! — вигукнув аллен. — Ленні, можна тебе на хвилиночку?

Наглядач різко повернувся до нього:

— А ти хто такий?

— Це Біллі Мілліган, — представив його Ленні. — Ми разом робили годинники.

— А-а-а. Чув я про тебе, — кинув він гострий погляд на аллена.

Той нічого не відповів і потягнув Ленні убік.

— Слухай, не будь таким ідіотом, — зашепотів він. — Дозволь я сам з ним говоритиму. Не можна продавати такий годинник за п’ятірку!

— Ну добре. Але якщо він не погодиться й піде, я візьму п’ятірку.

— Ленні, я справді хочу цей годинник, — гукнув наглядач. — Я просто зараз піду і віддам гроші твоєму соціальному представникові.

— Ленні не віддасть його менш ніж за тридцятку, — оголосив аллен.

— Та ти збожеволів!

— Якщо ви хочете цей годинник — доведеться заплатити саме стільки, — знизав плечима той.

— Та пішов ти! — кинув наглядач і вийшов з майстерні. За годину він повернувся з чеком на 30 доларів і простяг його Ленні. Виходячи з майстерні, він кинув через плече:

— Тримайся від моїх справ подалі, Міллігане.

Ленні радісно застрибав по кімнаті:

— Господи, я навіть не знаю, куди мені діти тридцять баксів!

— Треба витратити половину на матеріали, — поклав йому руку на плече аллен.

— Що?! То ж мій годинник був!

— Слухай, ти ж хотів віддати його за п’ятірку, — сказав Зак. — А що за матеріали ти хочеш купити, Біллі?

— Деревину. На п’ятнадцять доларів можна купити трохи непоганої веймутової сосни.

Ленні погодився, і аллен зробив замовлення, скориставшись телефоном у загальній кімнаті. На жаль, виявилося, що на доставку деревини в майстерню лікарні знадобиться аж два тижні.

— Ну о-о-о-от, — простогнав Ленні. — У нас купа інструментів і прірва часу, а ми просто сидимо тут! Справжній злочин так гаяти час!

— У когось є ідеї? — спитав Зак.

— Ну, одні двері ми вже зняли, — сказав аллен, — можемо зняти ще одні.

— Це вже ризиковано, — не погодився Ленні.

— Нічого не поробиш — нам потрібна деревина.

Двері у буфет зникли швидко.

Двері, що вели у відділення № 15 і до кабінету юриста, вкрасти було складніше, тож троє спільників склали план. Вони встановили перед цими дверима стійку й почали продавати напої. Під цим прикриттям їм удалося послабити завіси дверей. Потім Ленні відволік увагу наглядачів, а Зак і аллен швиденько зняли двері, поклали їх на столик і покотили в майстерню, де швидко розпиляли «докази» на дошки.

Протягом наступного тижня наглядачі й відвідувачі розкупили журнальні столики, як гарячі пиріжки, і партнерів знов охопила жага деревини. Вони розробили план, потренувалися й розділили обов’язки, у результаті чого зі складу зникли чотири дубових столи, а з кабінетів, медпунктів і віталень — кілька стільців.

аллен з невеликих старих столів створив власний шедевр — великий підлоговий годинник. Він навіть зробив підпис на маятнику: «Біллі».

— У нас будуть неприємності, — переживав Ленні.

— Та що вони нам зроблять? Посадять за ґрати? — буркнув Зак. — Аби тут була десь краща деревина — я б миттю і її вкрав!

— Нічого кращого тут уже немає.

— Стривай… — задумався Зак. — У кімнаті музичної терапії стоїть старе піаніно! Ним же ніхто ніколи не користується! Ніхто і не помітить, якщо ми його поцупимо, — а якщо й помітить, то нескоро!

Ленні та аллен застогнали.

Прийшла черга піаніно. У час «ікс» вони з інструментами, ручкою для кермування від тачки й чотирма коліщатками пробрались у кімнату музичної терапії. Тут вони миттю прикрутили коліщатка до верхньої частини піаніно й перевернули його догори дриґом. Про лавку теж не забули — її розібрали й уклали між ніжками інструмента. Наостанок до нього приладнали ручку для кермування й викотили в коридор. Ленні та Зак штовхали всю конструкцію, а аллен тягнув її за ручку спереду й направляв. Ніхто й оком не моргнув на трьох пацієнтів, що котять якусь дерев’яну тачку з дошками.

Нарешті в майстерню доставили замовлену деревину, яка дуже швидко перетворилася на годинники й журнальні столики. У день, коли дозволяли користуватися телефоном, аллен зателефонував у місцевий магазин, який продавав товари поштою, і зробив їм хорошу пропозицію. Скоро у клініку приїхав представник магазину. Йому дуже сподобалися вироби пацієнтів, і він замовив сто годинників.

Партнерам довелося розширятися. За 30 доларів на тиждень вони найняли на роботу пацієнтів із відкритих відділень, і в Лімі почався період такого розвитку працетерапії, якого ще ніхто тут не бачив.

томмі розробив поетапне виробництво, і скоро годинників стало так багато, що товариші змогли заручитися підтримкою кількох наглядачів — адже майже всі вони хотіли й собі такі самі. Згодом «Три партнери», як вони стали себе називати, освоїли інструменти для роботи зі шкірою й чоботарським приладдям, і в клініці з’явилася майстерня шкіряних виробів. У Ленні виникла ідея розібрати одну зі стін майстерні та з тієї цегли скласти піч для обпалу кераміки. Скоро в товаришів було достатньо грошей, щоб купити ще три такі печі.

Гаррі Відмер, начальник відділу працетерапії, одного разу завітав у майстерню у свій вихідний і покликав аллена до кімнати нагорі.

— Міллігане, я бачу, ви багато в чому розумієтеся. У мене тут є кілька машин — але я й гадки не маю, нащо вони треба. Давно вже хотів викинути їх на смітник, та може, вам знадобляться?

томмі оглянув обладнання «Девідсон-5000» — офсетний принтер і друкарський станок, якими вже давно не користувалися.

— Так, гадаю, ми придумаємо, що з цим зробити.

— Ну, тоді беріть. Але не забудьте про мою долю.

Разом зі своїми робітниками партнери перенесли обладнання в невеличку порожню кімнату біля майстерні. На їхній імпровізованій деревооброблювальній фабриці вже давно все було налагоджено, тож Ленні, Зак і аллен могли приділити всю увагу друкарським машинам.

Ленні згадав, що їм може допомогти один з пацієнтів, Ґас Танні, який сидів у Лебанонській в’язниці за підробку документів. Справді — він не тільки розповів, як користуватися обладнанням, а й після кількох спроб зміг виготовити підробні бейджики наглядачів і перепустки. Копії вийшли майже бездоганні — їх було вкрай важко відрізнити від оригіналів.

— Що за маячня? Адміністрація платить чортову купу грошей за те, щоб друкувати все це в місті! А ми могли б робити це просто тут і набагато дешевше! — вигукнув Зак. — Нам треба лише дістати трохи чорнила для цього обладнання й засоби для чищення.

аллен підозрював, що якщо адміністрація почне друкувати свої документи у них, то решта грошей, призначених на типографічні потреби, просто зникне у чиїйсь кишені.

Тим часом до товаришів звернулися Сонні Бекер, в’язничний юрист з відділу зоотерапії на прізвисько Товстун, та Арні Логан, бізнесмен, якого визнали неосудним після вбивства конкурента. Вони заснували відділ розведення домашніх тварин. Логан узяв на себе фінансову частину справи, а Товстун — юридичні тонкощі: оформлення доставки тварин у відділ зоотерапії й підписання договорів із зоомагазинами на постачання здорових й іноді навіть тренованих тварин. Скоро Бекеру вдалося отримати замовлення на п’ятдесят хом’яків щомісяця від оптового зоомагазину в Детройті. У майстерні «Трьох партнерів» вони замовляли клітки для тварин. Згодом у знак подяки Бекер і Логан подарували пацієнтам тварин, за яких зазвичай брали гроші, — двох великих білих какаду, чорного тукана з кольоровим дзьобом та мавпу-павука.

аллен очолив спілку пацієнтів-робітників, яка спочатку налічувала 24 особи зі столярської майстерні, 3 із друкарні й 16 із майстерні кераміки. Згодом за вмовлянням аллена до неї вступили ще 27 пацієнтів з відділу розведення домашніх тварин.

Зак попросив партнерів виділити кошти на створення бейсбольної команди лікарні, для якої закупив спортивне спорядження і форму.

(3)

Спочатку адміністрація ігнорувала розвиток ремесел у працетерапії, але скоро «Трьом партнерам» стало ясно, що наглядачі й інші робітники з невисокою платнею заздрять заробіткам пацієнтів. Досі в них тут був тихий спокійний заклад, де вони могли ображати пацієнтів, коли заманеться, але тепер це в минулому. І персоналу така зміна не подобається.

аллен розумів, що працівників хвилює потенційна небезпека того, що пацієнти отримали контроль над відділом працетерапії. Стало очевидно: наглядачі намагаються встановити колишню систему страху і знущань. Вони роками збиткували над пацієнтами й вимагали з них гроші за «страхування», і тепер їхнє ставлення тільки погіршилося. Один з наглядачів ударив пацієнта ножем. Усе частіше робітники почали приходити до майстерні зі слідами від батога та синцями.

Зака відрядили поскаржитися омбудсмену клініки, але це не допомогло. Пацієнти почувались у безпеці лише в майстерні — особливо після того, як з кількома наглядачами тут трапилися дивні інциденти. Скоро наглядачі зрозуміли, що заходити у майстерню по одному небезпечно, тому без супроводу когось із пацієнтів далі як у куток для відпочинку не заходили. Коридор, що вів у майстерню, також став безпечним для пацієнтів. Поширилися чутки, що якщо з наглядачем щось станеться у майстерні, йому вкрай важко буде довести вину пацієнтів, адже там працюють з небезпечним обладнанням. Деякі особливо жорстокі наглядачі стали вичікувати можливості схопити пацієнтів по одному в порожніх коридорах.

Адміністрація ігнорувала повідомлення про напади. Спочатку вони відімкнули постачання газу в майстерню, пояснюючи це роботами на газопроводі, так що «Трьом партнерам» довелося відключити печі для обпалювання кераміки. Пройшло кілька тижнів, а газопровід так і не відремонтували — стало ясно, що це саботаж. Ленні й томмі довелося переладнати печі на електричне живлення. У відповідь на це адміністрація на три дні відімкнула постачання електроенергії у майстерню — мовляв, перевірка безпеки системи.

Протягом майже всього липня «Три партнери» втрачали стільки ж людей, скільки встигали наймати. Наглядачі нерідко ловили робітників, допитували й били. Адміністрація видала розпорядження, у якому повідомила, що більше не пропускатиме в майстерню деревину — без жодних пояснень.

Справи йшли дедалі гірше, і «Три партнери» зрозуміли, що час готуватися до оборони.

У середині липня прийшла несамовита спека й адміністрація відімкнула водопостачання. Моральний стан пацієнтів досяг апогею. Вночі температура в кімнатах пацієнтів доходила до 100 °F[23]. Ніхто й не думав видати пацієнтам хоча б вентилятори. Директор клініки Габбард звернувся до губернатора Джеймса Рода з проханням прислати національну гвардію. Усім було зрозуміло, що рано чи пізно охорона скористається нагодою і кине всіх «Трьох партнерів» у карцер.

14 липня аллен зателефонував Алану Ґолдсбері й попросив, щоб той відправив кого-небудь сфотографувати його розписи в клініці. Він хотів, щоб адвокат подав позов проти штату Огайо, який не оплатив його рахунку і змусив прийняти мінімальну оплату, яка не враховувала художньої цінності роботи. У позові мали звучати імена Лінднера й Габбарда. Справа була зовсім не в грошах — товстун Бекер порадив аллену зчинити публічний галас лише заради того, щоб у лікарні його не могли так просто вбити.

(1)

Мері, дівчина з депресією, яка захопилася Мілліганом під час його першого перебування у Афінському центрі, уважно стежила за його справами протягом дев’яти місяців після переведення в Ліму. Якщо в неї не було можливості поспілкуватися із самим Біллі, вона дзвонила його сестрі чи адвокату й дізнавалася останні новини. Щоразу як їй випадала нагода поїхати разом з кимось із Афін у Ліму[24], вона відразу вирушала. Влітку Мері взагалі винайняла кімнату в центрі Ліми й переїхала туди, щоб провідувати Біллі щодня. Друкуючи його листи й передаючи таємні записки, вона стала посередником між ним і світом. Наглядачі уважно стежили за їхніми зустрічами і хвилювалися, що з її допомогою Мілліган може передавати інформацію про те, що відбувається в клініці. Своїми скаргами вони просто завалили Лінднера й Габбарда.

Мері вирішила, що записи про життя Міллігана з точки зору іншої людини можуть стати в нагоді, тому почала вести щоденник, фіксуючи коментарі Біллі та його поведінку. Завдяки її освіті у неї вийшло щось схоже на практичне дослідження із соціології.

(2)

Сьогодні вранці Біллі вдалося повернутись у відділ працетерапії. О першій годині він вийшов до мене в кімнату для відвідувачів з кількома зображеннями меблів, які вирвав з журналів, — у нього були великі плани щодо виготовлення нових зразків. Біллі попросив мене замовити 20 годинникових механізмів та аксесуарів для циферблатів. Видно було, що він щасливий знов опинитися в майстерні й щось планувати. Він у гарному настрої — таким радісним я його ще не бачила.

Я не хотіла, щоб Біллі розчаровувався, тому застерегла, щоб не будував повітряні замки.

— Якщо я не візьму себе в руки й не збудую знов зруйновані замки, моє існування буде марним. Тоді навіть жити не варто, — відповів він на те.

Ще він попросив мене надалі приходити о третій замість першої, щоб працювати в майстерні довше.

Сьогодні вранці, коли Біллі був у майстерні, по нього прийшли наглядачі з наказом помістити його в ізолятор відділення № 22. Жодних пояснень вони не надали, і Боб Едвардс — начальник працетерапії — не дозволив забрати Біллі без причин. Інші теж стали на його захист, зчинилась сварка. Півтори години наглядачі, пацієнти й адміністрація на чолі з Габбардом і Лінднером не могли вгамуватися. Зрештою всіх пацієнтів з майстерні відправили в іншу кімнату, а Біллі згорнувся на підлозі калачиком. На щастя, усе закінчилось і в ізолятор його не відправили.

Пізніше він так і не зміг розповісти мені, хто хотів кинути його в карцер та як взагалі розгортався конфлікт. Можливо, усе затіяв наглядач, якого Біллі шантажував, або ж хтось інший, кому не подобалася його робота в працетерапії.

Сьогодні вранці, коли Біллі був у відділі працетерапії, прийшов спільник Габбарда й спробував саботувати роботу, яку Біллі з товаришами, Заком і Ленні, щойно почали відновлювати. Вони саме налагоджували потокову лінію для виробництва товарів. Цей чоловік намагався протестувати, заявлюючи, що вони втягнуть лікарню в неприємності, бо не платять податків зі своїх заробітків. Біллі вдалося переконати його, що відтепер десять доларів з фонду їхнього товариства йтимуть на сплату податків, але, попри вирішену суперечку, вся ця ситуація дуже його засмутила. Він поскаржився, що йому постійно чинять перешкоди і він змушений захищатися.

Минулого тижня підприємці домовилися з лікарнею, що встановлять трибуни на території лікарні, якщо адміністрація виділить їм деревину. Коли матеріали привезли, «Три партнери» відправили на місце робітників, але за дві години відкликали їх на страйк — адміністрація не хотіла оплачувати їхню роботу. Вони вимагали від лікарні оплати роботи деревиною (на суму $1200) — так само, як і лікарня в обмін на матеріали вимагала від пацієнта виготовити другий годинник, якщо він продавав один. Адміністрація довго протестувала, але зрештою погодилася.

Сьогодні «Трьом партнерам» привезли деревину на суму $1200, Біллі з працівниками заніс її у майстерню, після чого відправив кількох пацієнтів лаштувати трибуни. Сам лишився в майстерні малювати. Я спитала, чи це вперше після переведення у відділення «А» він схотів малювати, але він не зміг пригадати.

Біллі надиктував мені три листи, які я надрукувала вже в себе вдома.

(3)

Наступного понеділка лідери пацієнтів — товстун Бекер та Арні Логан з відділу зоотерапії — прийшли в столярню на нараду. Усі зібралися, щоб вирішити, як реагувати на раптовий саботаж їхньої роботи.

— У нас нарада, — сказав Зак старому Попу Мессінґеру, — не пропускай нікого.

Два помічники Мессінґера, що працювали на електропилці, озброїлися брусками дерева й закрили собою двері.

У сушарні лідери налили собі кави й почали обговорювати перешкоди, які чинили їм наглядачі у різних сферах.

— У зоотерапії справи дедалі гірші, — почав Арні Логан. — Багатьох моїх людей постійно б’ють без причини.

— Я вже випробував усе, — підтримав його Бекер. — Намагався провести дипломатичні розмови. Пробував подавати позови в суд. Писав скарги федеральному судді. Усе марно. Адміністрація ніяк не хоче з нами спілкуватися.

— Ми маємо повернути все, як було! Доведеться нам’яти їм боки, щоб вони зрозуміли: пацієнти теж люди! — вигукнув Зак.

— Якщо не поквапимося, вони швидко всіх нас розділять і посіють між нами підозру. А тоді їм буде легко нас контролювати. Треба діяти, поки ми сильні й можемо захищатися разом.

Ленні запропонував масову втечу, але аллен заперечив — це ніяк не допоможе змінити уклад клініки, і пацієнтів продовжуватимуть бити. Зак вважав, що найкращий спосіб — здійняти бунт і захопити клініку.

— Але як же нам дати їм зрозуміти, що ми не жартуємо і все це серйозно? — запитав Ленні.

— У мене є зв’язки за межами клініки, — запропонував Логан. — Я міг би організувати удар ззовні.

— Атака — це найкращий захист, — погодився Ленні. аллен бачив на їхніх обличчях рішучість і готовність піти на що завгодно, аби тільки покласти край нескінченним знущанням.

— Якщо ми вже будемо діяти — то треба діяти, як слід. Треба все зробити правильно, — зрештою промовив аллен. — Чого ми досягнемо, якщо неорганізований натовп пацієнтів пробіжить коридорами й розіб’є кілька вікон? Охорона просто скрутить нас усіх і закриє в кімнатах, звідки ми більше ніколи не вийдемо. Якщо вже дійде до цього — треба зробити все правильно.

— Згоден, — підтримав його Зак.

— То що ж ти пропонуєш? — спитав Товстун.

— Якщо ми вже на це зважимося, треба як слід усе спланувати й підготуватися. Це має бути масована атака.

— Можна організувати окремі групи для руйнування власності клініки в різних місцях, — запропонував Ленні.

— Якщо ми це зробимо, охорона нас так відлупцює, що ми більше нічого не зможемо. Нас накачають і зачинять по кімнатах — і все, ми повернемося туди, звідки почали.

— У нас тут забагато грошей і влади — не можна все це так просто втратити одним хибним кроком.

— Але треба ж бодай щось робити! — наполягав Ленні.

— Треба, — погодився кевін, — але це «щось» має бути масштабним.

— Може, проголосуємо? — запропонував Товстун.

Усі одностайно проголосували за війну.

— Ну, в такому разі, — почав Зак, — наші основні сили виступатимуть звідси, а хлопці із зоотерапії атакуватимуть з флангу.

— Треба спланувати тактику, — зауважив Логан. — А також зібрати зброю й скоординувати наші дії.

Товстун кивнув у бік столярні.

— Ви тут допоможете нам зі зброєю. Може, знайдемо ще щось — у нас є можливості, яких у вас немає. Можна ще зробити дерев’яні палиці — як для нунчаків, — а ми причепимо на них шматки колючого дроту. Вийдуть добрячі батоги.

Заку ідея сподобалася.

— Ми маємо атакувати так швидко, щоб у них не було часу відбитися. Потім ми відступимо й дамо можливість тим, хто лишиться, викликати поліцію, національну гвардію чи хоч кого. Ну, а якщо все піде, як у Кенті[25], чи гірше… тоді треба бути до цього готовими.

— Можемо взяти заручників, — запропонував Ленні.

— Ніяких заручників, — відрізав аллен. — Якщо ми поводитимося, як Аятола Хомейні[26], підтримки публіки нам не отримати. Пам’ятаєш, як було в Аттиці?[27] ЗМІ звинуватили їх у смерті наглядачів, яких вони взяли в заручники, — і лише пізніше слідство довело, що їх застрелили свої.

— Але ми б могли хоча б використати кількох наглядачів чи когось з адміністрації як живий щит, — наполягав Зак.

— А як нам гарантувати їхню безпеку? Не забувайте, що в нас тут купка скажених із довідкою. Скажених, які вбивали і ґвалтували. Ні-ні, ніяких заручників. Уявіть, що нам підуть на зустріч і виконають наші вимоги. Уявіть, що нас переведуть звідси — а потім виявиться, що когось зарізали чи зґвалтували. Чого ж тоді варте наше слово? У такому випадку і вони свого слова не дотримаються. Ні, ніяких живих щитів.

— Що ж ти тоді пропонуєш? — спитав Ленні.

— Треба заздалегідь вирішити, хто не має постраждати в жодному разі. Це стосується і персоналу, і пацієнтів.

Інші здалися й погодилися з алленом. Зброю почали виготовляти негайно. Було домовлено, що більшість робіт проводитимуть в майстерні, а готову зброю ховатимуть у кімнатах зоотерапії.

— Так, нас тут було 31. Лишилося 26. Ще 22 особи в зоотерапії. І ще чотирнадцять у теплицях, — підсумував аллен. — І ще є бейсбольна команда. Треба поговорити з іншими — може, вдасться когось залучити до нас.

аллен наказав зібрати всі докази — документи, записи, касети — та скласти їх у міцний ящик, який вони потім ланцюгами прикують до ґратів біля головного входу. Таким чином, якщо їх усіх уб’ють — громадськість хоча б знатиме, що саме сталося.

Лідери бунту обрали назву — «Сини свободи» — і призначили дату початку війни: понеділок, 8 вересня 1980 року. Кодові слова, які мали передавати пацієнти одне одному, були «чорний понеділок».

(4)

Адміністрація й наглядачі дуже пишалися бейсбольною командою, а ще активно робили ставки на ігри, тож переконати їх у необхідності додаткового обладнання для гравців було нескладно. У список нового обладнання увійшли обтяжувачі для зап’ястків і ніг, а ще боксерська груша, яка начебто була конче необхідна для тренувань гравців. Персонал навіть не підозрював, що гравці розвивають фізичну форму не для покращення результатів у грі, а для підготовки до битви.

Ленні заздалегідь попередив гравців тримати битки під рукою. Це було не так просто, адже вони зберігались у зачиненій на три замки шафці. Ленні запропонував ослабити петлі так, щоб можна було відкрити шафу ззаду. Крім того, вони вкрали кілька биток у іншої команди, що приїжджала на гру. Бейсбольні м’ячі можна буде використати як снаряди, а на взуття прикріпити сталеві шипи для ближнього бою. Зак також розробив бойовий таран, приладнавши до битки дошку з трьома сталевими гачками.

Гравці тренувалися дедалі більше, і удар у них став настільки сильним, що битки від ударів об грушу почали ламатись. Адміністрація погодилася купити алюмінієві битки замість зламаних дерев’яних. Побічним ефектом підготовки до бунту стало те, що команда на радість адміністрації виграла кілька ігор.

Одним з найважливіших завдань була розробка плану з отримання контролю над головним коридором безпеки — того, де стіну прикрашав розпис у 101 фут завдовжки. У процесі підготовки виявилося, що Ленні Кемпбелл розуміється в електриці навіть краще за томмі, тож він і з’ясував, як зробити так, щоб блок живлення електричних дверей спрацював проти них.

Кабелі від блоку живлення на 2300 вольт ішли по стелі до перемикачів електрозамків на пункті охорони. Ленні й томмі вдали, що ремонтують підвіконня, а насправді залізли в розподільну коробку й під’єднали пару кабелів до перемикачів. Після цього вони перевірили живлення, скрутили решту кабелів і зачинили коробку. Ленні назвав цю операцію «Електричний вугор». Під час першої контратаки в коридор прибіжить охорона. Побачивши її, два пацієнти кинуться в протилежний бік. Як тільки зовнішні ворота зачиняться і в проході між воротами нікого не лишиться, Ленні запустить «Електричного вугра»: відкриє коробку й підключить другий кінець кабелів до ґратованих дверей і до однієї із сіток на вікнах.

— Якщо хтось торкнеться ґратів з будь-якого боку — його вдарить струмом, — пояснив Ленні.

— А якщо вимкнуть живлення? — спитав томмі.

— Охороні це не допоможе — відразу спрацюють резервні генератори. Взагалі це дуже важливий етап, бо так ми зможемо заблокувати сили ворога — це дасть нам час доставити решту зброї на позиції.

Щоб не дати охороні можливості використати динаміт, Зак запропонував розлити в коридорі суміш масла, бензину й скипидару. Крім того, цю ж суміш домовилися невеличкими порціями розлити на сходах — охорона змушена буде пересуватися повільно та обережно, уникаючи іскор.

томмі також запланував операцію «Кислотний дощ». Він помітив, що система пожежогасіння біля майстерні заходила в бетонну стіну. Під прикриттям шуму машин вони пробрались у шахту, вимкнули водопостачання й залили в систему сірчану кислоту, яку вдалося запасти під час робіт з обслуговування друкарських машин.

рейджен наполягав, щоб у рукопашному бою використовувалися ножі. Зак запропонував зробити їх зі сталевих бочок з-під мастила. Для цього вони взяли газовий різак (пояснивши, що їм нібито треба різати арматуру для будівництва трибуни на бейсбольному полі) і розрізали ним бочки на смуги. Із цих смуг за допомогою шматків алмазного дроту (їх таємно проніс один з відвідувачів партнерів) вони вирізали ножі.

Битися ножами всіх учасників бунту вчив рейджен. Він показав, як правильно примотати ніж до зап’ястка шкіряними ремінцями (їх видала шкіряна майстерня), — так шанси впустити чи загубити ніж в запалі бійки зменшуються. А ще це завадить якомусь ідіотові кинути ніж у стилі Джима Боуї[28]. Він також змайстрував грушу з мішковини й піску з соломою, яку повісив у одному з приміщень працетерапії, де рідко бувають наглядачі. рейджен розумів, що більшість пацієнтів не були холоднокровними вбивцями, тому вирішив учити їх лише основ ближнього бою і як бити ножем у спину. Він навчив їх правильно тримати ніж для найбільш ефективного удару згори, а також — як різати й завдавати колотих поранень.

Попри постійні тренування й підготовку до битви, аллен потай сподівався, що все це їм не знадобиться. Поки є надія, що товстун Бекер та Арні Логан зможуть домовитися, поки є можливість покращити умови утримання в клініці шляхом судових позовів і скарг, сили «Синів свободи» лишатимуться в резерві. аллен погодив з усіма іншими, що «Чорний понеділок» стане лише крайньою мірою.

(5)

Адміністрація видала розпорядження припинити поставку деревини у столярню, що змусило «Трьох партнерів» знов красти матеріал. Зак згадав, що в музичній кімнаті бачив дерев’яну обшивку на стінах, але виявилося, що тепер там зачинено на замок.

— Забираймося звідси, — захвилювався Ленні. — Хтось дізнався про те, що ми робимо.

— Може, і дізнався, але довести це все одно ніхто не зможе, — відповів Зак. — Докази зникають у годинниках і журнальних столиках, що розходяться по всьому Огайо та Західній Вірджинії.

Вони рушили геть, а по дорозі на сходах аллен побачив подвійні двері. Він штовхнув їх — і одна половина розчахнулася.

— Агов, хлопці!

— Це ж молитовня, друже. Ми не можемо вкрасти двері церкви, — завагався Зак.

— А чом би й ні? — сказав Ленні.

Зак знизав плечима й почав розкручувати завіси.

— Стривай, — спинив його аллен. — Ці двері надто великі.

— Біллі має рацію. Навіть якщо ми їх знімемо, вони просто не пролізуть у інші двері. Доведеться різати їх просто тут ручними пилками.

— Це надто довго, — заперечив Ленні. — Нас точно спіймають.

Вони увійшли в молитовню і озирнулися. Лави мали привабливий вигляд, але виявилося, що їх прикручено до підлоги і без спеціальних інструментів їх не зняти. Зрізáти гайки теж надто довго. Тут було ще одне піаніно, але красти його звідси набагато складніше, ніж із музичної кімнати — а також небезпечніше. аллен зупинився поглядом на вівтарі і великому дубовому хресті вісімнадцяти футів[29] заввишки.

Зак і Ленні помітили, на що він дивиться, проте аллен завагався.

— Ой, Біллі, зараз не час читати проповіді! — мовив Зак.

— Так, друже, нам потрібне дерево, — зітхнув Ленні.

аллен уважно оглянув красиву поліровану деревину: це суцільний шматок дуба. Майстер просто взяв стовбур, вирізав з нього брус і додав товсті шестифутові балки по боках. Зак став на вівтар і зазирнув збоку.

— Чорт забирай, його прикручено до стіни!

— Ну, можна зрізати кріплення, — запропонував Ленні.

— Він важить фунтів 350[30], — зауважив аллен. — Якщо він упаде на мармуровий вівтар, то розколе плиту — а шум буде такий, що сюди негайно всі збіжаться.

Вони витратили трохи часу й відкрутили від підлоги дві лави, якими підперли хрест. Потім стрічками для штор обв’язали бокові бруски хреста й почали зрізати кріплення. За допомогою всіх цих допоміжних засобів вони повільно опустили хрест на плиту. Ще година знадобилася, щоб перенести хрест і кафедру з молитовні в майстерню.

Тут вони швиденько розпиляли хрест на кілька шматків. За підрахунками Ленні, цієї деревини їм би вистачило на шафку для посуду, чотири журнальні столики і сім годинників.

— Пообіцяйте мені дещо, — сказав аллен. — Коли ми домовимося про нормальне постачання деревини в майстерню, ми зробимо новий хрест.

— А я думав, ти не віриш у Бога.

— Я — ні, але цю молитовню відвідує багато тих, хто вірить, тому мені було б спокійніше знати, що ми забрали його звідти лише тимчасово.

— Та ми зробимо навіть кращий! І повернемо його, щойно буде нагода, — пообіцяв Ленні. — Даю слово.

Департамент психічного здоров’я припустився серйозної помилки. Адміністрація зібрала в одній клініці соціопатів із в’язниць та інших установ, у яких, як виявилося, попри душевні хвороби набагато більше розуму й талантів, аніж у всіх, хто керував цією богадільнею.

(1)

Сьогодні вранці Біллі, Зак і Ленні вкрали з молитовні хрест…

Сьогодні вранці Біллі та Ленні вкрали зі спортзалу баскетбольні щити…

Сьогодні вранці Біллі, Арні Логана, товстуна Бекера (юрист із в’язниці), Ленні та ще двох пацієнтів викликали в кабінет Габбарда. Біллі вважає, що представники влади запідозрили клініку в недоцільному використанні бюджетних коштів. Хтось сказав йому, що федеральні агенти отримали ордери на обшук у будинках усіх начальників лікарні, а також у самій лікарні. Біллі здається, що Габбард гнівається на пацієнтів за те, що вони нібито натравили на лікарню федералів — хоча сам Біллі нічого про це не знає. У кабінеті Габбарда він просто мовчки насолоджувався ситуацією.

Окремо Габбард поскаржився на те, що прийшло судове розпорядження щодо розписів Біллі, а вони «не можуть навіть змити цю кляту мазню», бо детектив уже фотографує стіни.

Біллі сказав, що не снідав і не обідав — забув, як їсти…

Уранці Біллі не зміг відкрити свою шафку, бо не дістав до ручки. А ще він був замалий, щоб читати.

Він прийшов дуже пригнічений і роздратований — сказав, що з нього вже досить цього всього і що він зробить так, як вважає правильним. Я подумала, що він от-от має перемінитися — і дійсно, за кілька хвилин так і сталося. Виявилося, що він не пам’ятає дечого з того, що відбулося після першої години дня. Загалом його настрій покращився і на обличчі з’явилася легенька усмішка.

У мене теж сьогодні хороший настрій, бо Біллі сказав, що з нетерпінням чекає на мої візити і що вже за годину починає хвилюватися. Сказав, що міряє кроками майстерню і таке інше. Мені шкода, що це змушує його тривожитись, але приємно знати, що він на мене чекає.

(2)

Приблизно в той самий час, як пацієнти планували свою атаку, газета «Плейн Ділер» почала публікацію серії статей на тему перевірки лікарні в Лімі. Перша з них вийшла 17 серпня 1980 року під заголовком:

Друга стаття вийшла наступного дня:

Остання — третя — стаття з цієї серії вийшла 19 серпня. У ній автор розкрив деякі причини знущання над пацієнтами.

Того ж дня о 12:30 один з пацієнтів Ліми у супроводі наглядачів поїхав у місто складати іспити для отримання диплома про закінчення школи. Скориставшись нагодою, пацієнт узяв наглядача в заручники й, погрожуючи пістолетом, примусив відвезти його в Дейтон, де втік.

Після цього випадку адміністрація оголосила: «Жоден злочинець із тих, кого перевели з в’язниці, більше не вийде за двері клініки! У нас сім втеч за три місяці!»

У зв’язку з цією втечею наступної неділі в «Колумбус Диспетч» вийшла стаття, у якій охоронець Роберт Рід розповідає журналістам: «У нас тут розумні люди. Так, вони душевнохворі, але вони розумні. І їм тут нічим займатись, окрім як сидіти, думати та планувати всіляке».

Габбард розпорядився сильніше закрутити гайки: тепер кожного пацієнта обшукували щоразу, як він виходив з відділення або повертався туди.

(3)

Сьогодні вранці Біллі зателефонував мені. Голос у нього був пригнічений, сухий і беземоційний. У мене було таке враження, наче з його голосу щось зникло — це відчувалось навіть фізично.

Пізніше під час нашої зустрічі він був уже більш зібраний — ми чудово провели час. Сказав, що з минулого грудня (відколи його перевели в Ліму) у нього всередині відбувається щось таке, чого ніколи раніше не було. Я просила його пояснити детальніше, але він відмовився.

Біллі почав спілкуватися з пацієнтами і розпитувати їх про насилля в лікарні. Усі розповіді він записує на диктофон. Прийшов трохи дратівливий.

Я раптом збагнула, що у дітей Біллі немає жодної іграшки тут — особливо в малечі, яка не може навіть до ручки шафки дістати. Тож у понеділок я принесла м’ячик розміром як для софтболу[31] — я обрала таку іграшку, яка б не провокувала їдких коментарів чи знущань. Сьогодні Біллі сказав, що хтось (з нього) грався м’ячиком, бо він пізніше знайшов його на підлозі.

Увесь тиждень Біллі був один і той самий — не думаю, що він змінював особистостей. У неділю й понеділок він приходив у чудовому настрої, у вівторок був дещо роздратований і багато бурчав. Сьогодні він сказав, що вже три ночі не спить. Сам він знає чому, але мені не сказав.

Біллі розповів, що минулого тижня вони з Ленні виготовили муляж динамітної шашки з гнітом із сірникових голівок. Вони підпалили її та кинули в кімнату охоронців — ті почали метушитися й штовхатися, намагаючись вибігти з кімнати.

Вночі Біллі вдалося поспати чотири години підряд, як він звик раніше. Так що він був веселіший, ніж зазвичай. Він розповів, що через численні емоційні травми, завдані йому і Кейті в дитинстві, їх обох іноді може охоплювати напад гніву через якусь просту фразу — лише тому, що її казав Чалмер.

Мені страшенно сумно — уже за сім днів я маю їхати! [в університет Огайо у Афінах].

Біллі розповів мені про ідеальну систему взаємодії його особистостей — за якої їм не потрібно зливатися в одне ціле. Злиття завжди призводить до втрати чогось, бо у його випадку сума частин становить більше, аніж ціле. Він вважає, що треба встановити якусь надійну систему контролю того, хто виходить на сцену, а також винайти спосіб протидії сплутаному часу. Він вважає, що можна влаштувати все так, що будуть враховані бажання й інтереси всіх особистостей, а конфлікти вирішуватимуться логікою.

Я погодилася з тим, що така система була б ідеальною для людини з множинними особистостями. Я й сама про таке думала, бо, якщо чесно, мені б дуже не хотілося, аби Біллі втратив якусь частину самого себе у злитті.

Біллі каже, що незважаючи на вразливість — коли він замалий, щоб дістати до шафи, — такий стан дає певні переваги. Можна подивитися на світ очима дитини. Усе здається новим, цікавим — весь світ повен майбутніх відкриттів. У такому віці нічого не сприймаєш як належне і можеш помічати найдрібніші деталі, які інші люди вже не помічають, бо надто до них звикли. А Біллі ж може поділитися дитячим поглядом з усіма іншими особистостями.

На м’ячі з’явилися відбитки зубів — вочевидь, хтось його гриз. Схоже на відбитки дитячих зубів. Я спитала, хто не може дотягтися до шафки, а він лише відповів: «А кому чотири роки? І це точно не крістін».

Я приїхала о третій годині дня. Біллі сказав, що в нього неприємності й попросив викликати поліцію. Усю лікарню перетрусили до останньої нитки — у вівторок ввечері знайшли ніж. Пацієнти з відділення «А» вже знали, що після такого почнеться обшук, тому Біллі й інші дістали всі свої речі з шафки та розклали на ліжку, щоб наглядачі могли все роздивитися, не перевертаючи кімнату догори дриґом. Але вони все одно розгромили всі палати. У Біллі розірвали одяг і розбили годинник — той невдало впав на підлогу. Добре, що хоча б записи не стали чіпати. Особливо боляче було дивитися, коли вони розірвали два чудові дитячі малюнки — просто на шмаття. Біллі було страшенно кепсько через це…

Він сказав, що в лікарні назріває бунт. Після обшуку Габбард проходив повз будівлю нового відділення — з усіх вікон повизирали пацієнти й кричали: «Піднімайся сюди, покидьку!» та іншими способами намагалися його заманити всередину, де вони могли б до нього дістатися. Він не ризикнув заходити.

Після обіду Біллі пішов у майстерню, де дізнався, що йому не дають дозвіл на замовлення механізмів для напільних годинників. Це через те, що він викликав поліцію. Вони з Ленні страшенно розгнівалися й кинулися знищувати якісь папери. А потім заблокували систему пожежогасіння. Після всього, що сталося, він перебуває в дещо фаталістичному настрої і вважає, що все марно…

Він знов часто говорить про самогубство. Каже, що думає накласти на себе руки й удати, що його вбили наглядачі — може, хоч це якось сколихне світ і змусить когось почистити цю діру.

Я спробувала переконати його, що ЗМІ перекрутять його смерть і спишуть усе на божевілля, і що найкращий спосіб тут щось змінити — це вижити й битися. Але я розумію, що йому тут невимовно важко — так важко, як ще не було ніколи в житті. І якщо він все ж вирішить, що більше не може цього зносити, я бажаю йому віднайти врешті-решт спокій.

О сьомій вечора прийшов поліцейський, і я пішла.

(4)

У «Плейн Ділер» написали, що хвиля втеч призвела до значного тиску на адміністрацію. У свою чергу, внаслідок цього нагляд став більш пильним, правила — суворішими, а покарання — жорстокішими. З постійних обшуків і напруги навколо аллен зрозумів, що адміністрація про щось здогадується. Основних учасників змови з відділу зоотерапії раптом перевели деінде.

Наглядачі побоями намагалися дізнатися від пацієнтів, що саме планується. Декого кинули в карцер на весь день без жодних пояснень. Пішли чутки, що от-от зачинять працетерапію. Від одного чоловіка з персоналу аллен дізнався, що ашерманівців планують відправити назад по в’язницях — мабуть, таким чином Габбард намагався позбутися потенційно небезпечних пацієнтів, які захопили контроль над відділом працетерапії та впливали на решту хворих і навіть деяких наглядачів.

Лідери пацієнтів зрозуміли, що подальше зволікання послабить їх і поставить під загрозу весь бунт.

— Ну, все, — проголосив Зак, — починаймо наступного понеділка. То й буде «чорний понеділок»!

аллен вирішив не казати Мері про бунт, але переконав її виїхати зі своєї кімнати й у вівторок повернутись у Афіни.

Він знав, що коли вона в понеділок о третій прийде його провідати, територія вже буде під контролем поліції, і її навіть за ворота не пустять. Але вона зможе побачити, що там відбуватиметься — побачити й розповісти всім, що ж насправді сталось у Лімі. Так само не пояснюючи причин, він розповів про ідею Арні Логана зібрати свідчення пацієнтів, що постраждали від жорстокості наглядачів, і сховати всі ці афідевіти[32] у металевий ящик. Всередині ящика папери додатково захищав азбест, який вони обідрали з труб опалення — на випадок, якщо ящик потрапить у вогонь. Ззовні вони запечатали ящик чотирма металевими смугами, на одній з яких аллен написав:

Мері він сказав, що папери в ящику зможуть розповісти всьому світові про те, що насправді тут набагато гірше, аніж пишуть у «Плейн Ділер».

— Якщо зі мною чи іншими пацієнтами щось станеться, — додав він, — і тобі в понеділок не дозволять сюди прийти, розкажи все журналістам. Що б тут не коїлося — клич їх сюди й кажи, щоб шукали металевий ящик.

(1)

П’ятниця минула якось дивно.

Вранці всі поводилися дуже спокійно — наче після довгих місяців планування й підготовки встигли змиритися з тим, що вони всі помруть. Але згодом поступово почала з’являтися нервовість і декого навіть доводилося втримувати від передчасних дій.

Лідери проводили останні наради. аллен запропонував використовувати шахові терміни як код: «перший шах і мат» — значить, що на перші двері підключено струм; «час робити рокіровку» — значить, що Зак, чорний ферзь, має помінятися місцями з білим королем у зоотерапії тощо. Крім того, пацієнти на різних постах у кутках коридорів обмінюватимуться сигналами свистом. Наприклад, коли завершиться етап на головному вході, аллен просвистить пацієнту біля спортзалу, той — вартовому на вході у 22-ге відділення, той — вартовому біля дверей майстерні, той — пацієнту вгорі на сходах, а той — вартовому в буфеті. Передавши свій сигнал-свист, кожен пацієнт має бігти на призначений йому пункт оборони.

У п’ятницю ввечері «Три партнери» закрили столярну майстерню і розбили всі гарнітури[33] в друкарні.

Рано вранці восьмого вересня у «чорний понеділок» аллен і Ленні увійшли в головний офіс. аллен узяв слухавку й зателефонував у відділ зоотерапії:

— Пішак ферзя готовий?

— Стоїть просто тут.

Половина сил для атаки вже була в коридорах — пацієнти міцно тримали ножі за спинами. Хтось ще чекав на сигнал у бібліотеці, ховаючи ніж у книжці. Усі були готові.

Раптом з коридору почувся гучний крик. У офіс вбіг один з лейтенантів-робітників і схопив аллена за руку.

— Там щось не так! Ходімо! Там коїться щось дивне!

Разом з Ленні і Заком вони попрямували у друкарську майстерню. Робітник дістав пачку робочих наказів, що принесли для друку, і витяг звідти лист від губернатора Рода щодо ліквідування етапних пунктів у Лімі. Далі в листі зазначалося, що територія клініки буде передана Департаменту виправних установ для переобладнання у в’язницю.

— Стривай, що ж це виходить? Цей лист прийшов сьогодні вранці? Може, вони знали про «чорний понеділок» — і це лише трюк? Вони намагаються переконати нас відкликати бунт? Мовляв, нащо ризикувати життями, якщо Ліму все одно закриють?

аллен кинувся до Арні Логана й попросив його якомога швидше знайти товстуна Бекера. Якщо хтось і зможе зрозуміти цей заплутаний лист, то тільки юрист із в’язниці.

У коридорах запала тиша. Чулися лише кроки соціальних робітників, що йшли у кабінет адміністрації. Вони йшли чітко посередині коридору, спокійні, але квапливі — наче знали, що щось має статися. Ніхто не проронив ані слова.

Товстун Бекер прибіг із портфелем під пахвою.

— Що у вас тут сталося?

— Як думаєш, що це означає? — аллен простягнув йому лист.

Той уважно прочитав документ і почухав голову:

— Вочевидь, Род наказав закрити клініку.

— Мене на це не купиш, — похитав головою аллен. — Не вірю.

— Ну, є лише один спосіб дізнатися правду. Ходімо нагору, зателефонуємо у кілька місць.

Бекер набрав якийсь номер і почав з кимось говорити, удаючи члена персоналу клініки. За кільки хвилин він повісив слухавку й кинув на аллена спантеличений погляд.

— Уявляєш, вони кажусь, що вся адміністрація лікарні зараз у Колумбусі. Я не знаю, чи правда це все, але сьогодні після обіду нам мають усе повідомити — тож якщо до вечора не буде ніяких офіційних оголошень, значить, це якийсь трюк.

аллен побіг у відділ зоотерапії: там пацієнти вже готували зброю — ножі й вогнегасники — і чіпляли на взуття шипи. Він поквапився спинити їх і пояснити, що доведеться відкласти наступ до вечора.

Прийшов час обіду, але наглядачі не наказували зібратися всім у їдальні. Ніхто навіть не зателефонував у відділення. Стало зрозуміло, що Габбард і Лінднер знали про «чорний понеділок».

О 14:40 на сходах унизу з’явився Лінднер і гукнув, щоб покликали Міллігана.

— Чого тобі треба, бісова пико? — гаркнув у відповідь Зак. — Біллі до тебе не спускатиметься. Нікого ти тут не надуриш.

— Стривай, що тут таке? — почув аллен.

— Ми хочемо, щоб ти спустився до нас, — сказав Лінднер.

— А чому б нам не зустрітися десь посередині в коридорі? Якщо хтось із ваших мавп на мене накинеться, я хочу, щоб усі це бачили.

Троє озброєних пацієнтів (свою зброю вони ховали за спиною за ременем) оточили аллена й пішли поруч з ним коридором. Габбард і Лінднер дійшли до ґратів і спинилися.

— Містере Міллігане, у цьому немає жодної необхідності! — крикнув Габбард. — Ви лише налякали людей — вони навіть не хочуть працювати сьогодні. Нам треба поговорити про це!

— З тобою я не говоритиму, свиното! — крикнув у відповідь аллен.

Один з пацієнтів дістав ніж, але лишив руку за спиною. Лінднер, мабуть, побачив цей жест, але нічого не сказав — вочевидь знав, що той уб’є його і оком не моргне.

— Губернатор наказав доктору Моріцу закрити лікарню в Лімі й перетворити її на виправний заклад. Сподіваюся, це вас утішить.

— Ти брешеш, — гаркнув аллен.

— Якби ж, — подивився Лінднер йому прямо в очі. Потім вони обидва повернулися й пішли геть. Чотири їхні охоронці лишилися стояти біля дверей.

аллен злякався. Було неясно, кому вірити. Раптом униз сходами збіг радісний Ленні з радіоприймачем у руках.

— Чорт забирай, ти тільки послухай це! Послухай!

Тімоті Моріц, голова Департаменту психічного здоров’я, особисто оголошував про закриття Ліми. Вони ошелешені стояли посеред коридору й дивилися одне на одного.

— Значить, нас усіх кудись відправлять, — підсумував Ленні.

— Як на мене, то це й добре, — всміхнувся Зак.

— Думаю, вони знали про заколот. Хтось доніс чутки головному керівництву, — припустив Ленні.

— Чорт, у нас проблеми! — отямився аллен.

— Це ж які?

— Ми маємо спинити атаку! Я вже навіть не впевнений, що нам вдасться все скасувати на цьому етапі!

«Три партнери» передали всім бунтівникам команду негайно зібратися в дальньому кінці коридору.

— Позбавтеся ножів, — скомандував Ленні. — Приносьте все в майстерню — ми їх поріжемо.

Пацієнти здивовано дивились одне на одного.

— Стривайте!

— Що тут відбувається?

— Е, ні! Я зброї не віддам! Я битиму наглядачів — як ви вчили!

— Хлопці, послухайте мене, — благав аллен, — заради бога, нам же не треба більше вмирати!

Вони ніяк не могли цього усвідомити — надто довго всі готувалися до битви.

— Усе скінчилося. Усе! Ліму закривають! Ми перемогли!

— Вони наберуть сюди інший персонал, — додав Зак. — Навіть в’язниця краще, ніж Ліма!

Запала тиша. Усі обдумувати новину. А потім усі раптом наче вибухнули: почали стрибати, танцювати, радіти, жбурляти речі довкола. Під радісні крики хтось почав трощити вікна.

Ніякого більше пригнічення. Ніяких гестапівських катувань.

Усі знали, що система в’язниць не зможе прийняти таку кількість людей, бо тюрми й так переповнені, тож почали говорити про зменшення строків ув’язнення, переведення у звичайні лікарні для душевнохворих і навіть звільнення тих, кого не вважали небезпечним. На обличчях суворість змінювалася спочатку подивом, потім полегшенням і врешті радісною усмішкою.

Раптом по гучномовцях почувся голос директора Габбарда, який наказував усім пацієнтам повернутися у свої кімнати. Годинник аллена показував 16:00. Вони все одно запізнилися на годину. Але охорони у відділенні й досі не було.

Три партнери рушили вниз сходами у свої палати. Раптом вони побачили пішак ферзя — він один і досі стояв на своєму посту й тримав кришку смітника як щит. Обличчя в нього було страшенно перелякане, але він готовий був кинутися на будь-кого. Йому повідомили новини, і він неймовірно розгнівався.

— Чорт забирай!!! Якого дідька мені ніхто нічого не каже?!

Усі поволі розходилися по кімнатах. Панувала тиша. Охоронці не знали, що пацієнти готувалися скласти зброю, але обшуків не проводили. Повз аллена у коридорі пройшов наглядач, кинувши:

— Добрий день, містере Міллігане. Що, хороший був у вас день?

(2)

18 вересня у «Плейн Ділер» опублікували коротку замітку, у якій повідомили, що федеральний суддя Ніколас Валінскі постановив: пацієнти Державної клініки Ліми мають повне право відмовлятися від прийому медикаментів.

Протягом періоду очікування — поки аллен думав, що Лінднер опікується його переведенням назад у Афіни, — він звик вранці будити зомбі зі свого відділення на сніданок. Якщо чекати, поки їх прийдуть будити наглядачі, вони запізняться на сніданок, і йому через це доведеться пізніше приходити у майстерню.

Вранці в понеділок 22 вересня аллен одягнувся, почистив зуби, визирнув у коридор та гукнув: «Ї-ї-ї-їсти!» Більшість зомбі вже настільки звикли до його голосу, що відразу вставали з ліжка, варто йому було гукнути. Решту ж доводилося брати за ногу чи за руку й витягати в коридор — звідси вони вже могли самостійно доплентатися до їдальні.

Після сніданку аллен пішов у майстерню, де побачив Попа Мессінґера, — той сидів на самоті з чашкою кави. Старий завжди трохи повільно думав — він за все життя так і не навчився читати.

— Привіт, друже. Усе нормально?

— Мене відправляють у в’язницю у Луїсвіллі, аж поки вони не знайдуть притулок, куди мене можна перевести. Лікар каже, я не зможу сам про себе дбати.

— Звісно ж зможеш! — аллен сів біля старого. — Ти ж тут чудово працював. Ти надійний друг і чудовий столяр.

— Вони справді закривають цю лікарню?

— Ну, так кажуть.

— Я сумуватиму за нею.

— За цією пекельною дірою?

— Та не за нею, а за людьми. Я ще ніколи не зустрічав нікого такого, як ви, хлопці. Ніхто мені ніколи не допомагав. У мене раніше не було такого, щоб лягаючи спати, я з нетерпінням чекав ранку. Ніхто й ніколи не робитиме для мене того, що робили ви всі, — він махнув рукою у бік конвеєра.

аллен поплескав його по спині.

— Та ти легко знайдеш нових друзів. Просто не ховайся в куток. Виходь, говори з людьми. От побачиш — навколо багато тих, хто буде радий тобі допомогти.

Легко було це казати. Та аллен знав, що він пускає старому дим в очі. У них була спільна ціль, спільний ворог — вони всі готові були померти заради того, щоб змінити щось на краще. Один за всіх і всі за одного.

А тепер, коли війни на горизонті немає і зброя перетворилася на шматки дерева й металу, усе розпадеться — кожен сам по собі. У майстерні вже не було тієї енергійності.

аллен став до шліфувального верстата й почав працювати. У голові роїлися думки. Поки він вірив, що за кілька місяців його відправлять у в’язницю — він міг витримати що завгодно, будь-які переведення з однієї діри в іншу. Але тепер, коли на горизонті з’явилось повернення у Афіни, його почала розривати надія, у яку він боявся повірити.

О 15:00 Ленні, як завжди, почав закривати майстерню. Він зазирнув до аллена й повідомив:

— У нас одного робітника не вистачає.

— Як це — не вистачає? — здивувався аллен.

— Я порахував робітників. Когось одного немає.

У аллена з’явилося неприємне передчуття.

— Мессінґера порахував?

— Востаннє я його бачив, коли він пив каву й говорив з тобою.

— Я бачив його трохи пізніше біля стрічкової пилки на конвеєрі, — згадав Зак. — Він ще сказав мені, що ніде у світі про нього так ніхто не дбатиме.

— От же клятий дідько! — аллен кинувся до стрічкової пилки. Під столом лежала рука, від якої тягнулася цівка крові в сушарні.

— Господи, аби тільки живий… Господи, — благав аллен.

На підлозі в сушарні лежав Поп Мессінґер. Увесь його одяг був просякнутий кров’ю.

Наступного ранку в працетерапії говорили лише про одне — про самогубство Попа Мессінґера.

— Як же його ховатимуть? — хвилювався Ленні.

— Він наклав на себе руки, бо вважав, що він усім байдужий — казав, що попереду на нього не чекає нічого хорошого, — роздумував уголос аллен.

— Було б добре, аби на похороні грала музика. Як думаєш, у нього гратиме музика?

— Його просто опустять у загальну могилу та й усе. У нього немає рідних. Нікому домовлятися про музику.

— Я б хотів бути на його похороні.

— Навіть і не сподівайся, — урвав його Зак.

— На похованнях буває різна музика — залежно від того, що найбільше любив небіжчик.

— А хтось знає, яку музику любив Поп?

аллен задумався.

— Я знаю, який звук він любив, — він простяг руку й клацнув вимикачем стрічкової пилки. Машина смикнулася й загула у високій ноті.

Зак увімкнув шліфувальний станок. Інші пацієнти один за одним увімкнули всі чотирнадцять машин, вшановуючи пам’ять Мессінґера. Уся майстерня гула так, що здригалася підлога.

(3)

Ленні потай сказав аллену, що перед переведенням назад у в’язницю він хотів би ще дещо зробити.

— Я позбавлюся «Барбекю на колесах».

– І як же ти це зробиш?

— Ти ж добре розумієшся в електриці. Ти мені й скажи, як це зробити.

— Раніше розумівся. Тепер ні, — відповів аллен. Він згадав, що томмі сердився на себе через те, що не зміг уникнути шокотерапії в «Барбекю», і відтоді уникає всього електричного. аллен визирнув у вікно й подивився на припаркований унизу впритул до стіни фургон.

— Позбавитися його звичайними способами неможливо, — заговорив Зак. — Вони все добре організували. Варто комусь поскаржитися — вони відганяють фургон подалі, як тільки починається розслідування. І все: немає фургона — немає і доказів. Вони якось запхали в «Барбекю» Джоуї Мейсона — і той попросив адвоката поскаржитися федералам. Коли вони приїхали — тут уже нічого не було. Хтось із цих бугаїв відігнав машину на паркінг біля торговельного центру.

— Якщо вивести машину з ладу — вони не зможуть її відігнати, — запропонував Ленні.

— А оце я залюбки, — погодився аллен. — Може, придумаємо якийсь підпал, зробимо якийсь запальний пристрій і спустимо на мотузці з вікна?

— Не думаю, що це спрацює. Я вже давно обдумую цю ідею, але після того, як вони запхнули туди тебе, Біллі, я вирішив, що точно це зроблю. І я вже придумав, як саме.

— То, може, і нам розкажеш?

— Подивись на стіну отам, одразу за вікном, — вказав Ленні пальцем назовні. — Що ти бачиш?

— Нічого, — буркнув Зак.

— Водовідвідну трубу.

— А з чого її зроблено?

— Усі труби в старому корпусі з міді.

— А машина стоїть просто біля цієї труби! — здогадався Зак.

аллен звів брови. Може, томмі й зрозумів би, що тут до чого, аби його не підсмажили струмом. Сам він ніяк не міг утямити, до чого хилить Ленні.

— Так, уже час працівникові Арні із зоотерапії виносити сміття, — глянув він на годинник. — Скажеш, коли побачиш його, Біллі?

аллен влаштувався біля вікна й почав уважно стежити за чорним ходом. Ленні дістав дроти з контактами із шафи й одягнув гумові рукавички. Дроти він передав Заку. Потім відкрив електрощиток, через який струм надходить у майстерню, та під’єднав два дроти просто до клем.

— Виходить один з робітників Логана, — оголосив аллен. Пацієнт відчинив двері й почав викочувати сміттєбаки у двір. Закінчивши з цим, він попрямував до фургона. — Він іде до «Барбекю»!

аллен стежив, як чоловік озирнувся й зайшов за машину так, щоб його не бачили з чорного ходу. Там він підняв сорочку й почав розмотувати чорний дріт, накручений у нього навколо талії.

— Господи! Та у нього ж там «крокодильчики», якими ми підключали струм на ґрати на вході! — аллен продовжував детально коментувати все, що робив чоловік. А той швидко під’єднав один кінець до заднього бампера машини, а інший начепив на кінець мідної труби.

Ленні миттю розбив молотком вікно й схопив два кабелі, що тягнулися з електрощитка. Просунувши руки далеко крізь ґрати, він приготувався торкатися дротами до труби.

— Ану назад! Зараз жахне! — крикнув він.

Дроти замкнулися на металі. Струм миттю поширився мідними трубами — як униз до машини, так і вгору на дах. Світло моргнуло, щось загуло — уся система відчула раптову нестачу струму. Ленні смикнув дроти й упав назад у кімнату. З машини піднімався густий чорний дим.

— Чорт забирай! Дай мені вдихнути цей запах паленої гуми! — крикнув аллен. — Оце так! Усі чотири колеса розплавилися! Усередині там, мабуть, суцільний шматок розплавленого заліза!

З усіх вікон почали визирати пацієнти. Чулися радісні крики. Хтось бив вікна і видавав якийсь переможний лемент.

— Одне тільки погано, — гірко мовив аллен, вказуючи на пера, що падали з даху. — Разом з «Барбекю» ти вбив купу голубів.

(1)

Оскільки бунту так і не було, Мері вирішила не повертатись у Афіни, хоча батьки вмовляли її продовжити навчання в університеті Огайо. Вона просто не могла поїхати звідти. Тільки не зараз — коли кожна мить з Біллі стала для неї одкровенням, справжнім щастям, яке відганяло геть її депресію. Вона вирішила лишитися в Лімі, аж поки Біллі не переведуть в інше місце. А потім поїхати туди, де буде він. Мері вирішила лишатися поруч, поки має змогу йому допомогти. Вона ніколи не говорила про свої почуття як про кохання, ні — не наважувалася дати цим почуттям назву.

— Запиши, — сказав аллен, — ми віддали йому його хліб, але він намок.

– І що це має означати? Окрім біблійної алюзії?

— Ми зробили новий хрест для каплички — із сосни і червоного дерева. Набагато кращий за той, що вкрали, коли потребували матеріалу.

П’ятниця, 10 жовтня.

Священик каже, що сталося диво — Господь подарував молитовні красивий новий хрест.

Мені зателефонував Алан Ґолдсбері і сказав, що штат Огайо виставив Біллі рахунок за лікування й госпіталізацію до Афінського центру психічного здоров’я. Вони хочуть, щоб Біллі заплатив із тих грошей, що отримує з продажу картин. Біллі попросив мене надрукувати відповідь, і ось уривок з того листа:

Біллі вдалося домовитися з наглядачами про те, щоб вони не заходили в загальну кімнату. Вже чотири дні їх там немає. Зі свого боку він пообіцяв їм мовчати про хабарі й інші протизаконні вчинки. Ось уже чотири дні не було ніяких доносів, покарань, обмежень і примушень сидіти нерухомо на стільцях.

Пацієнти насолоджуються своєю новою свободою. Троє почали робити вино — за рецептом Біллі, у мішечках з катетерами та всім іншим — але сам Біллі не бере в цьому участі. Він попросив мене наступного разу принести шахи — хоче навчити мене грати.

Адміністрація відділу працетерапії відбула в Колумбус, тому хлопці сьогодні не працюють. Я приїхала о 13:30, передала Біллі дошку — і він одразу почав розставляти фігурки, щоб мене навчити.

— Мене нелегко вчити, — попередила я.

— Я багато кого вчив — з моїх людей. І ми часто граємо в голові. Шахи добре тренують розумову дисципліну й допомагають зайняти чимось думки. У моєму випадку це важливо.

— Чому?

— Щоб не дозволити свідомості перетворитися на оселю диявола.

— Тільки я буду ходити повільно — мені треба все обдумати.

— Це нічого — я люблю довгі партії.

Я не квапилася й уважно роздумувала над кожним ходом.

— Ну що? Подумала? — він швидко почав нервувати.

— Ти ж сказав, що любиш довгі партії.

— Люблю. Але довгі — це година чи дві максимум.

– І це ти називаєш довгими партіями?

Я сорок п’ять хвилин думала над моїм п’ятим ходом і зрештою вирішила не ходити — на випадок, якщо фігури мені знадобляться для захисту від атаки Біллі.

— Ну?

— Я не хочу ходити.

— Це ж як?

— Ну, мені не треба нікуди ходити.

— Але за правилами ти маєш ходити, — наполягав він.

— Ніхто не може примусити мене робити те, чого я не хочу. А я не хочу рухати фігури.

Він розсміявся так, що з очей покотилися сльози. О 16:45 він не витерпів і почав грати за обидві сторони. На кожен рух йому вистачало і двох хвилин. Граючи то за білих, то за чорних, він ще й встигав відпускати уїдливі коментарі на адресу свого суперника на той момент.

Мабуть, він так само грає у себе в голові.

Через якийсь час він знов дозволив мені ходити, але коли я почала роздумувати над другим ходом, він не витримав і поклав свого короля.

— Усе, ти виграла. Я капітулюю.

— Я так і знала. Треба просто дочекатися, поки ти програєш.

Він щось буркнув, але я не розчула.

— Ось що хочу тебе попросити. Зателефонуй, будь ласка, Ґолдсбері й попроси його з’ясувати, коли мене повезуть в округ Франклін [на слухання] і хто саме. Я маю підготувати дітей до того, що вони можуть прокинутись у в’язниці у Франкліні — щоб вони не злякалися й не наробили дурниць.

Я обдумала поведінку Біллі протягом останніх двох тижнів і дійшла висновку, що він намагається впоратися з напругою від довгого очікування завдяки розпаду на окремі множинні особистості. Наприклад, сьогодні здебільшого був Біллі-М, який час від часу втрачав когось зі своїх компаньйонів. А потім раптом з’явився Учитель, якому на зміну прийшов хлопчисько Біллі, пізніше його змінив аллен, впевнений у тому, що його відправляють у Афіни. Потім вийшов розгублений Біллі, який ледь міг думати.

Коли знов з’явився Учитель, мені стало цікаво, як це — розпадатися, а потім зливатися в одне.

— Приблизно так, як нарешті вийти з автобуса, у якому ти проїхав 75 миль[34] разом з купою набридливих туристів.

— Тоді навіщо ж ти це робиш? Чому не лишишся злитим?

— Вилікувати синдром множинної особистості неможливо. Було б краще, аби лікарі вчили, як жити, маючи багато особистостей.

— Схоже на капітуляцію. Виходить, ти приймаєш неідеальний стан?

— Хтось бачить бородавку, а хтось — величезний коричневий діамант.

— Ніколи так на це не дивилася раніше.

— Якщо забрати в людини старанно створений механізм захисту, вона лишається вразливою, а ще — пригніченою, бо ніяк не може збагнути, як же тепер жити. Лікарям варто не забирати той захист, що дають множинні особистості, а пропонувати інший, більш ефективний механізм. Простіший. На жаль, зараз це, мабуть, неможливо, тому синдром множинної особистості й неможливо вилікувати.

— Доволі песимістично, — зауважила я.

— Не обов’язково. Скажімо так: якщо колись людина зі СМО і вилікується, то їй доведеться робити це самостійно.

Сьогодні ввечері я подзвонила Ґолдсбері. Він ще не знає, коли саме Біллі має приїхати в суд. Помічник прокурора Белінкі не зможе представляти справу Біллі в суді, тому доведеться працювати з тим, хто буде. Ще він сказав, що Белінкі дещо дізнався від Департаменту психічного здоров’я: вони ще не вирішили, куди саме відправити Біллі, якщо суддя погодиться на переведення. Белінкі думає, що це може бути Центральна психіатрична лікарня Огайо в Колумбусі або навіть новий Центр судової медицини в Дейтоні.

Сьогодні мене дійсно нервувало те, що «Біллі» ніколи не каже, хто він є. Мене непокоїть, що якщо Біллі раптом помре, я так ніколи й не дізнаюся, з ким саме я найчастіше говорила й проводила час. Я намагаюся пояснити йому, наскільки мені важливо це знати, але він не хоче казати.

Я намагаюся не набридати й не дратувати його цим, але для мене це дуже важливо, а він мене не розуміє…

Я спитала Біллі, чи є, на його думку, у житті якийсь сенс. Він відповів: «Ні. Люди — це лише біологічна зараза». Він колись почув цю фразу від мене, а я почула її в серіалі «Зоряний шлях». Однак він вважає, що люди зобов’язані пізнати якомога більше й передати знання своїм нащадкам. Найголовніше питання, на яке він і сам шукає відповідь, це: «Навіщо я тут? Навіщо ми тут?» Нам треба спробувати встановити контакт з іншими розумними істотами й ділитися з ними знаннями. Можливо, якийсь інший вид от-от матиме відповідь на головне питання, і єдине, чого йому бракує — це знання людей. Крім того, якщо люди зроблять нашу планету непридатною для життя, людство має знайти спосіб переміститися на іншу й продовжувати накопичувати знання. Я спитала, чи варті знання всіх тих страждань, що випадають на долю людей, і він визнав, що ні, але ми зобов’язані продовжувати.

Думаю, його філософія більш розсудлива, ніж моя.

На початку тижня злиття Біллі було більш повним — десь таким, як у вересні. Але настрій у нього поганий. Сказав, що сьогодні вранці хлопці з працетерапії довго згадували війну, що так і не розпочалася. Біллі дуже переживає через те, що він вчив людей убивати, але якимось чином він розумів, що так було правильно.

О 8:30 ранку Біллі зателефонував мені й розповів, що коли повернувся у свою кімнату, побачив, як наглядачі пакують його речі. Йому пояснили, що в понеділок вранці його відвезуть у Франклінську в’язницю [де він перебуватиме до слухання]. Усі його речі зберігатимуться в приймальному відділенні, аж поки не стане ясно, переведуть його кудись чи ж повернуть назад у клініку. Він попросив мене повідомити про це всім, а також приїхати завтра за деякими його речами. Я помітила, що він нервує — і він пояснив, що, оскільки не повністю злитий, його непокоїть, як відреагують інші, коли раптом прокинуться за ґратами й не знатимуть, що це лише на кілька днів.

КАТАСТРОФА!

Департамент психічного здоров’я вирішив відправити Біллі в Центр судової медицини в Дейтоні. Цей заклад відкрили минулого травня на заміну Лімі, і відтоді про нього ходять жахливі чутки. Вочевидь, вони вирішили, що обвинувач Джеймс О’Ґрейді не буде заперечувати проти Дейтона, і вони легко переведуть туди Біллі. Крім того, оскільки це заклади одного підпорядкування, для переведення пацієнта не потрібне слухання.

Сталося все так: я приїхала о 13:00 і дізналася, що вранці, коли Біллі, одягнений у костюм, вже готовий був їхати у в’язницю в супроводі поліції, прийшов Габбард і оголосив: «Мілліган нікуди не поїде». Біллі спитав, у чім річ, і персонал клініки неохоче визнав, що Біллі рекомендували перевести у Дейтон.

О 13:00 він вийшов до мене абсолютно спокійний, але пульс у нього був 132, а руки тремтіли. Я думаю, що це була якась інша, абсолютно нова для мене особистість, тому я назвала її М. Він був переконаний, що це кінець. Сказав, що не сердиться на доктора Лінднера за цю зраду — скоріше, сердиться на себе за те, що повірив йому. Хоча взагалі-то це не М довірився Лінднеру, а двоє інших. От рейджен, наприклад, абсолютно не довіряв і хотів всадити йому ножа в спину. Біллі попросив мене передати Ґолдсбері, щоб той негайно залишив усі спроби відправити його на слухання.

— Ми вирішили піти. Одностайно, — повідомив він.

Він мав на увазі, що всі вони вирішили заснути. Я сказала, що він квапиться з висновками, що ще навіть неясно, чи справді скасували слухання, що він ризикує знищити себе, поховавши надію на все хороше, що ще лишилося. Але все марно. Він ухвалив рішення та не збирався від нього відступати.

Від думки, що я можу втратити Біллі назавжди, мене охопили страшенні муки й депресія. Я постійно плакала. Пробувала дивитися телевізор, але не могла сконцентруватися на екрані. Мені хотілося до людей, хотілося, щоб хоч хтось був поруч, але в мене нікого не було.

Наступного дня замість М прийшов звичайний Біллі. Він потер долонями обличчя — жест, який, як я вже знаю, допомагає йому позбутися тривоги. На його обличчі були неймовірні страждання. Видно було, що він з усіх сил намагається контролювати свої почуття й утримувати сцену, щоб завершити всі справи.

— У мене лишилося мало часу. Я вже маю йти.

Я зрозуміла, що мова не про реальний час: вочевидь, у нього всередині відбувалося щось, що він не міг контролювати.

— Сподіваюся, я ніколи не побачу Дейтон, — додав він.

— Побачиш. Навіть якщо підеш, — відповіла я.

Він похитав головою.

— Навіть якщо ти не на сцені, ти все одно думаєш. Але якщо ти спиш — це як смерть. Я не знаю, що відбувається з тілом, коли ми спимо, але не думаю, що воно може довго прожити у такому стані.

Можливо, він думав про те, що хтось може прокинутись і накласти на себе руки.

— Я не хочу, щоб ти приходила, — продовжував він, дивлячись мені просто в очі. — Я не хочу, щоб ти бачила мене овочем.

Він узяв мої долоні і стис їх своїми руками, наче ми бачилися востаннє.

— Я люблю тебе. І не можу взяти із собою в пекло.

— Господи! Тобі буде боляче?

— Ні… Усі ми просто ляжемо спати. Але тобі буде боляче на мене дивитись у такому стані. Ти маєш почати нове життя. Я не можу дозволити тобі поїхати у в’язницю зі мною.

— Але я ж можу допомогти. Я можу передавати послання Дену. Передавати записки. Переказувати щось.

Він похитав головою.

— Але мені ж ще рано їхати. Ми навіть не знаємо, коли тебе переведуть, — не здавалася я.

— Ні, ми маємо покласти цьому край просто зараз.

Я ледь стримувала сльози, що були готові от-от покотитися з очей.

— Я думала, ми все життя будемо разом.

— Я теж так вважав. Але тепер це неможливо. Не думай, що мені було погано з тобою — ні. Найбільше я хотів би бути разом з тобою.

У мене серце розривалося від думки про те, що треба його покинути. Але він хотів саме цього, хоча й сам неймовірно страждав через своє рішення. Якщо я приходитиму — йому стане тільки ще гірше від усвідомлення того, що його стан мене пригнічує. Звісно ж, я розуміла: рано чи пізно нам доведеться попрощатися. Біллі ненавидів прощання. А я хотіла, щоб усе минуло гідно. Я не хотіла, щоб його тягли в кімнату для відвідувачів, коли моя присутність тільки принижуватиме його. Я знала, що маю поступитися, але намагалася хоча б на хвилину чи дві відкласти наше розставання. Нам так багато було чого сказати одне одному — і життя б не вистачило. І так мало було сказано…

Він заплакав. Я вперше бачила, як він плаче. Мене засмутило те, що я не плачу, і я сказала:

— Я б, мабуть, теж плакала — просто до мене ще не дійшло, що відбувається.

— Бережи себе, — сказав він.

— Аби тільки й ти міг себе берегти. Спи спокійно.

Перед тим як вийти, я кинула останній погляд на кімнату — я була впевнена, що більше ніколи її не побачу. Він стояв перед постом охорони й чекав, поки його перевірять металодетектором. На годиннику було рівно 16:00.

За нашу зустріч у мені накопичилось стільки страждань, що було враження, наче я просто вибухну. Я повернулася у свою кімнату, але клаустрофобна замкненість тієї коробки давила на мене. Хотілось бути поруч з людьми — не розмовляти, а хоча б просто сидіти поряд. Я спустилась у хол готелю, де сіла писати щоденник. Люди навколо дивилися телевізор. Тут я розплакалась: я забула сказати, що кохаю його…