В забутій країні

Розділ XXIV ОБЛОГА ПАЛАЦУ

Псаро, Нохрі і Дхандас повернулись до своєї кімнати. В залі нікого не було, крім кількох військових начальників; вони сиділи осторонь у кутку і грали в кості. На Чана ніхто не звертав уваги. Дхандас міг першої-ліпшої хвилини помітити, що амулет зник. Чан не став гаяти ні хвилини, а підвівся і, спираючись на кийок, — його теж викинули до зали, — почвалав непевною, хиткою ходою. Дійшовши до сходів, що вели у гробницю, він швидко збіг ними вниз: хотів перевірити, чи замкнено двері. Побачивши, що Дхандас справді замкнув їх, він про всяк випадок ще раз покрутив круги і повернувся до зали,

Там він знову став безпомічним старим жебраком і, стукаючи кийком по кам’яній підлозі, повільно вийшов з храму на вулицю.

Військо заколотників спало міцним сном. Чан повільно брів між наметів, скоцюрбившись і намацуючи дорогу кийком. Вартовий гукнув Чана, але побачив, що перед ним той самий сліпий та німий жебрак, який уже три дні ходить з ранку до вечора по всьому храму, і не затримав його.

Чан одійшов трохи від останнього вартового і кинувся чимдуж бігти, але не пробіг і сотні метрів, як у таборі вдарили на сполох: мабуть, Дхандас помітив, що амулет зник.

На щастя, нікому із заколотників не могло й на думку спасти, що старий жебрак подасться до царського палацу. Тому почали шукати його коло храму, а коли вартовий сказав, що той вийшов з району, де стояло військо, Чан уже був далеко,

О третій годині ночі Чан підійшов до палацу, постукав, як було умовлено, в потайні двері, і його зразу ж впустили.

Сказати правду, я вже не сподівався побачити Чана, і раптом він з’явився переді мною живий, та ще й з Серафісовим амулетом у руках!

Не можу не сказати, які ми були вражені і як зраділи — скарбницю знову надійно замкнено. Звичайно, Нохрі міг би висадити двері динамітом, але ніяких вибухових речовин серафійці ще не знали. Тепер Нохрі не матиме золота, яким можна спокусити городян!

Рано-вранці скликали військову раду, на якій були присутні Бакні, Яхмос, капітан Дхірендра, Чан і я. Головувала сама цариця. Ми обговорили становище і вирішили насамперед укріпити палац. Ми знали Дхандаса, який до нестями жадав загарбати скарби, і розуміли, що він не заспокоїться, поки не поверне жука-скарабея.

Бакні з солдатами зразу ж почали готуватися до оборони. Насамперед у міцних стінах палацу було зроблено бійниці. Якщо противникові все-таки пощастить вдертися на двір палацу, Бакні пропонував засісти у головному будинку, де жила цариця. Тому він наказав добре забити двері цього будинку і замурувати вікна. Крім того, ми прокопали через весь сад широкий рів і спорудили чимало перегорож.

Ми чекали наступу п’ять днів, але противник не з’являвся. Як ми згодом дізнались, Нохрі не поспішав з облогою палацу, бо ні Псаро, ні Дхандас не були впевнені, що сліпий жебрак — розвідник цариці (можливо, Дхандас до самої смерті так і не догадався, що це Чан перехитрив його), і розшукували цього жебрака в місті.

У місті за ці дні не відбулося нічого. Населення зовсім не виявляло свого ставлення до заколоту. Треба сказати, що більшість городян були прихильні до цариці, але вони не наважувались допомагати їй, бо знали силу Нохрі.

На світанку шостого дня ми побачили з даху головного будинку, що рікою просто до палацу посувається велике військо на чолі з Нохрі і Псаро. Бакні наказав солдатам зайняти свої місця.

Ми мовчки чекали нападу, добре розуміючи, що зараз ідеться про життя або смерть кожного з нас і про долю престолу. Спостерігаючи події, я відчував страх, але водночас і цікавість.

Військо Нохрі довго виходило з човнів у безпечному місці навпроти палацу. Капітан Дхірендра запропонував напасти на ворогів першими, але Чан і Бакні не підтримали його, бо у відкритому бою наше нечисленне військо зазнало б великих втрат.

Дхандас у масці Гора походжав між солдатами Нохрі. Мабуть, він хотів якнайшвидше знов оволодіти амулетом. Тільки цим можна пояснити, чому Нохрі почав штурмувати палац, коли на берег устигли вийти не більш як дві третини його армії. Дхандас сам очолив великий загін і повів його на браму палацу. Солдати Нохрі поприносили довгі драбини і, приставивши їх до стіни, поривалися видертися ними на стіну, але оборонці палацу відчіплювали драбини, залізними гаками і скидали вниз. Гвардійці стояли твердо, мов кам’яна скеля, об яку розбиваються морські хвилі, марно намагаючись зрушити її з місця. Стріли гвардійців завдали противникові великих втрат. Але й заколотники були мужні й стійкі, і коли падав убитий солдат, на його місце ставав інший із заднього ряду.

Бій припинився, аж коли запала ніч. Противник відійшов од палацу і став табором. На південь і на захід від палацу був великий майдан; уночі на ньому спалахнули тисячі багать — їх розпалили солдати Нохрі. Крім того, заколотники, як ми дізнались, зайняли на ніч усі будинки на східній околиці міста. Отже, ми опинились у кільці, бо на північ від нас текла ріка; ми не мали куди відступати і мусили битися до загину.

Коли зійшло сонце, штурм почався знову. Наше становище погіршало: вночі до брами палацу підвели таран. То було таке саме знаряддя, як те, що ним орудували в давнину, добиваючись перемоги над Ніневїєю,[30] Вавілоном та Єрусалимом, — товста колода з вістрям на кінці. Воїни відкочували таран назад, а потім гупали ним щосили в браму.

Дхірендра й Чан билися там, де була найбільша небезпека. А я був у загоні, що його Бакні залишив у резерві, тому тільки від очевидців знаю, яку мужність і відвагу виявив того дня капітан Дхірендра. Він обороняв західний, головний вхід до палацу і не покинув його, аж поки всі воїни коло нього полягли. Нарешті браму таки було розтрощено, і в пробоїну кинулися солдати Нохрі. їх вів за собою Дхандас. Заколотники й досі вважали його за Гора. Чан бився коло східної брами, але й там солдати Нохрі взяли гору. Боячись, що всіх нас оточать, Бакні наказав відступати до головного будинку.

Ми відходили в повному бойовому порядку. Всіх поранених заздалегідь попереносили до головного будинку, і там сама цариця із своїми подругами перев’язувала їм рани і доглядала їх.

У другій половині дня, коли противники насіли ще дужче, я випадково зустрівся з Дхірендрою.

— Становище дуже небезпечне. Я навіть не уявляю собі, як ми зможемо боротися далі, - сказав я.

— На мою думку, нема чого занепадати духом, — відповів Дхірендра. — Їм доведеться ще взяти рів, а це не так легко.

Незабаром Нохрі з солдатами пощастило перетягти таран через браму до саду. Оборонців палацу значно поменшало, і резервному загонові, де був і я, також довелось іти в бій. Ми мали допомагати капітанові Дхірендрі — він обороняв палац з фронту.

Коли вороги намагалися підвести таран до рову, Дхірендра, в масці Анубіса, з патронташем через плече, швидко стріляв у них, і кожна його куля влучала в противника.

Коли зайшло сонце, бій став ще запекліший. Нохрі, вважаючи, що пітьма йому на руку, ввів у бій свіжу підмогу. Ми билися без відпочинку протягом багатьох годин і в нерівній боротьбі втратили багато людей і так стомилися, що ледве стояли на ногах.

О десятій годині вечора Дхандас таки підвів таран упритул до палацу. Капітан Дхірендра й Чан кинулись туди, але пізно: противник міцно закріпився на своїй позиції, і гвардійцям не вдалося відкинути його.

Вже з першого удару тарана карниз будинку з гуркотом обвалився, а в стіні утворилась пробоїна. Нові удари значно розширили її.

Опівночі настав перепочинок. Страшенна втома, голод і спрага змусили обидві сторони без усякого наказу припинити бій і відійти назад.

Мене розшукав Яхмос.

— Цариця хоче бачити вас і ваших друзів, — сказав він.

Ми з товаришами ввійшли до приймальної зали. Бакні вже був там. Цариця привіталася з нами і зразу ж почала нараду. Мені знову довелося виконувати обов’язки перекладача.

— От коли б із цього будинку був якийсь вихід, я зміг би з невеликим загоном раптово напасти на противника з тилу. У них зчинився б переполох, і нам, я думаю, удалося б захопити таран, — висловив свою думку Дхірендра.

— Ай справді, чи немає тут часом потайного виходу? — спитав Чан.

Коли я переклав ці слова, Бакні так міцно вдарив мене по плечу, що я мало не зойкнув.

— Як же я сам не додумався до цього раніше?! Адже з палацу до центра міста веде потайний підземний хід! — вигукнув він і зразу ж звернувся до Дхірендри: — Якщо ви згодні, я опитаю моїх воїнів і відберу з добровольців найвірніших і найдосвідченіших. Ми пройдемо з ними в місто, нападемо на Нохрі з тилу, проб’ємось через його військо до головного будинку і відберемо таран. Ми будь-що відженемо його військо на той берег ріки!

Цієї миті до кімнати вбіг якийсь чоловік і сказав:

— Гонець від Нохрї! Він просить, щоб цариця прийняла його.

Серісіс дозволила ввести гінця, і той шанобливо ставши перед нею на коліна, сказав:

— О царице, полководець вітає вас і заявляє, що вся країна в його руках. Він вимагає, щоб ви здалися; за це він обіцяє зберегти вам життя і тільки вишле вас за межі країни. А якщо будете опиратись, вас спіткає неминуча смерть.

Цариця встала. Очі в неї блищали від гніву, а губи тремтіли.

— Перекажи своєму хазяїнові, що ні володарка Мітні-Хапі, ні її оборонці не бояться зрадників, — відповіла вона твердо.

Коли гонець, низько вклоняючись, вийшов із зали, я глянув на Бакні. Його рука лежала на держаку меча, а очі налилися кров’ю від люті.