В забутій країні

Розділ ХХV ПЕРЕД ВИРІШАЛЬНИМ БОЄМ

Тими страшними днями нам ніколи було думати про себе. Ми їли, коли голод ставав нестерпний, і лягали спати, коли від утоми вже не могли стояти на ногах.

Задовго до світанку Бакні зібрав усіх гвардійців, крім вартових, і сказав їм, що йде на важку й небезпечну справу. Він не пояснив, куди й чого треба йти, але не приховав, що, може, ніхто живий не повернеться. Після того Бакні спитав, хто хоче піти з ним, і гвардійці всі як один ступили крок уперед.

Бакні звернувся до мене і Яхмоса:

— Бачите, я так і думав! Це щастя для цариці, що її престол охороняють такі відважні воїни!

Загін добровольців пройшов до зали, де сиділа цариця з Чаном і Дхірендрою. Гвардійці досі вірили, що це Тот і Анубіс. Я кілька разів просив дозволу припинити цей обман, але Серісіс та Яхмос відповідали:

— Ми багато втратимо, коли зробимо так. Нехай ваші друзі залишаться богами ще на кілька днів.

Забобонним серафійцям не було дивно, що боги їхніх предків зійшли на землю і б’ються пліч-о-пліч із звичайними смертними. Та це й зрозуміло, коли згадати історію інших народів. Нагадаємо переказ про Троянську війну. Він говорить, що коли Троя почала перемагати, боги Олімпу поділились і взяли участь у боротьбі людей: деякі з них виступили на боці Греції, а інші — на боці Трої. Подібні перекази можна знайти і в стародавніх єгиптян. І ось тепер солдати вважали себе не так прибічниками Серісіс чи полководця Нохрі, як прибічниками й послідовниками Анубіса й Тота чи Гора.

От чому добровольці зраділи й запалилися, коли почули, що їх поведе сам Анубіс, — ніхто не зможе захистити їх краще, ніж бог смерті.

Проводжаючи воїнів до потайного ходу, я згадав підземелля на березі Мерідового озера, що мало три тисячі кімнат; деякі з них я бачив на власні очі.

Попереду йшов раб із смолоскипом у руці. Він вів нас із кімнати в кімнату, і мені здавалося, що ми йдемо вже дуже довго.

Нарешті ми пройшли величезну залу, що мала не менш як двісті п’ятдесят квадратних метрів площі; стеля тут така низька, що людина, трохи вища за середню, могла легко дістати до неї рукою, навіть не стаючи навшпиньки. Хоч я не інженер, проте здивувався, коли помітив, що в залі не було жодного стовпа, який підтримував би таке величезне склепіння.

Раб зупинився біля статуї, що нічим не різнилась від статуй сидячих писарів на дорозі до Мітні-Хапі.

Бакні підійшов і, видно, повернув якийсь механізм, бо статуя відсунулась убік, і в стіні перед нами з’явилася вузька щілина, а за нею кілька східців.

Бакні попрощався зі мною, мовчки наблизився до підземного ходу, спустився вниз східцями і зник у пітьмі. Гвардійці низкою рушили за ним. Вони були спокійні, хоч знали, що перед ними важка й небезпечна справа. Я схвильовано дивився на цих героїв, готових загинути, але виконати свій обов’язок.

Останній ішов Дхірендра в масці Анубіса. Він поклав мені руку на плече і тихо сказав:

— Прощавайте, професоре! Якщо ми з вами загинемо в цьому бою, значить, так судилося. Про мене не турбуйтесь: я самотній, як і ви, немає в мене ні дружини, ні дітей — нікого, хто побивався б за мною… Колись я жив в Аллагабаді і любив вечорами ходити в парк Хусро та пригощати дітлахів ласощами…

— Ви знаєте, і я любив це, — усміхнувся я.

Дхірендра засміявся. Раб здивовано глянув на нього: він ніколи не думав, що бог смерті може сміятися.

— Всі ми схожі один на одного, хоч скільки б нам було років, — промовив Дхірендра і спустився в підземний хід.

Я довго прислухався до його кроків і, коли вони затихли, звернувся до раба:

— Ти залишишся тут?

— Так, вхід одчинено, і я мушу дочекатися загону, що прибуде зараз охороняти його, — відповів раб.

Мене пригнічувала пітьма, і я спитав з острахом:

— Як же мені повернутися?

— Візьміть мій смолоскип: я не дитина і пітьми не боюсь, — сказав він. — Я не можу провести вас, бо не маю права одійти звідси. А ви йдіть із смолоскипом і пильно дивіться собі під ноги. Сліди, що ми залишили, виведуть вас нагору.

Я зрозумів, що раб трохи кепкує з моєї полохливості, але не міг перебороти себе. Мені було моторошно залишатися далі в цьому похмурому підземеллі і хотілося скоріше опинитись у палаці, хоч би там знову точився бій.

Я взяв смолоскип і рушив назад. І справді, на підлозі підземного ходу лежав товстий шар пилу, що осів тут за тисячоліття, і наші сліди були дуже помітні.

У підземеллі я забув про біг часу і, повернувшись до палацу, здивувався: надворі вже зовсім розвиднілось. Але ще більше вразила мене тиша. Я ввійшов у кімнату до цариці, де були Чан та Яхмос, і спитав:

— Що сталося? Чому вони не нападають?

— Вони можуть піти на штурм першої-ліпшої хвилини, — відповів верховний жрець. — Нохрі зібрав усіх своїх солдатів на майдані перед палацом. Мені здається, що він хоче напасти на нас з чотирьох боків.

Я вже казав, що палац стояв на правому березі ріки. Від головної брами до ріки вели широкі кам’яні сходи, схожі на бенареську набережну Панчгангагхат. Цими сходами, коли ми приїхали до Мітні-Хапі, спускалася цариця, щоб шанобливо привітати богів. Зразу ж за брамою починався сад; він оточував головний будинок палацу з півночі, заходу і сходу, а з півдня до самого будинку прилягав мур, такий високий, що на нього не можна було вилізти навіть драбиною.

Заколотники, вдершись через головну браму, зайняли на цей час увесь сад. Пробоїну було зроблено в передній стіні головного будинку, трохи ліворуч від входу до приймальної зали, до якої прилягала безліч маленьких кімнат.

З приймальної зали мармурові сходи вели на другий поверх, до зали засідань; там же були спочивальня цариці і тронна зала. Зійти нагору можна було тільки цим ходом.

Сходи були такі широкі, що на них могли стати в один ряд п’ятнадцять чоловік. Ми подумали, що рано чи пізно противникові вдасться розширити пробоїну, тому заздалегідь добре забарикадували сходи мішками з піском.

Нападу з флангів ми не боялись. Підпалити нас не могли, бо весь будинок змуровано з каменю. Отже, читачі, мабуть, вже уявляють собі, що ми не боялись навіть втратити приймальну залу: на сходах кількісна перевага Нохрі уже не матиме великого значення, солдатів там однаково багато не вміститься.

Протягом кількох годин ми чекали наступу. Я ще не встиг відпочити після вчорашнього дня, тому зайшов до одної верхньої кімнати, де було не так гаряче, хоч надворі палило сонце, ліг на килимі, розстеленому на підлозі, і вмить заснув.

Спав я недовго. Прокинувся і побачив, що біля вікна стоїть сама цариця Серісіс. Я встав, і вона звернулася до мене:

— Я дуже жалкую, що збудила вас, Тутмосе. Сподіваюсь, ви пробачите мені. Хочу сказати вам правду. Ви мудра людина і, думаю, зрозумієте мене. Коли я дивлюсь у вікно, мені здається, що близько мій кінець.

Я глянув у вікно — під нами розкинулось місто Мітні-Хапі. Сонце яскраво освітлювало покрівлі будинків. По вулицях, наче мурашки, ворушились маленькі постаті людей. На базарах було повно народу. Селяни порозкладали свої товари і закликали покупців.

Спочатку я здивувався: за такого жахливого часу життя в місті не було порушене. Але потім я збагнув, що так і повинно бути: точилася боротьба за престол, і цікавила вона тільки царицю й Нохрі.

— Тутмосе, я починаю думати, що фараон і цариця не так багато важать, як мені раз у раз повторювали змалку. Мої предки тисячоліттями керували цим народом. Вся велич Мітні-Хапі, дивовижні пам’ятки мистецтва, які ви бачили тут, — все це залишили після себе фіванські фараони. А проте цих людей, — цариця вказала рукою на місто, — зовсім не турбує доля нашої династії: нам загрожує смертельна небезпека, а вони спокійно ходять на базар.

Юна цариця говорила мені це з болем у серці, а я не міг нічим утішити її. Подумавши трохи, я сказав:

— Ми не повинні нічого боятись. Все буде добре, якщо ми за нашого життя творили добрі діла. Ну, а якщо ми грішили, то все найгірше, що спіткає нас, буде тільки спокута нашої провини.

Враз із саду долинув страшенний гамір, від якого, здавалося, здригнулись і земля, і небо.