В забутій країні

Розділ XXVI ПЕРЕМОГА

Побачивши, як люто заколотники пішли в наступ, ми зрозуміли, що Нохрі поклав собі сьогодні будь-що захопити палац. План штурму противник розробив так старанно і йшов на нас. так сміливо, що мені стало страшно. Солдатам Нохрі не раз удавалося пройти вперед, але гвардійці стійко відбивали наступ і відкидали ворога назад.

Противник спробував було пробратися до палацу із сходу та заходу, але ми досить легко зірвали його план. Головні сили заколотників були спрямовані на пробиту тараном стіну будинку.

Чан з групою гвардійців стояв біля пробоїни і відбивав атаку за атакою, його револьвер не замовкав ні на мить. У перших рядах заколотників незмінно йшов Дхандас. Було дивно, як вони обидва й досі живі, неначе справді безсмертні.

Гвардійці втратили багатьох воїнів, але противник зазнав ще більших втрат. Тільки-но хтось із заколотників з’являвся у пробоїні, його зразу пронизувала куля пана Чана або стріла котрогось солдата Бакні. А коли все-таки комусь із ворожого війська удавалось пройти через пробоїну, починалася рукопашна сутичка. Страшно було дивитися на неї. Мені пощастило, що не довелося брати участі в рукопашному бою, — для людини мого віку і моєї сили це була б неминуча смерть.

Я залишався весь час із царицею у тронній залі і тільки часом спускався вниз, щоб дізнатись, як іде бій.

Але от становище раптово змінилось. Дхандасові пощастило револьвером розчистити собі дорогу і вдертись до пробоїни. Слідом за ним у палац кинулись солдати Нохрі. Можливо, їх знову відігнали б, але тієї миті саме з’явились Нохрі і Псаро Із своїм резервом.

Чан та його група відійшли до сходів, і почався жорстокий рукопашний бій. Він тривав хвилин п’ять. Нохрі, Псаро і Дхандас теж запекло билися. Нохрі сміявся — він був певний, що переможе.

Нарешті гвардійці відійшли на останню межу, за барикаду. Настала вирішальна година. Ніколи ще так гостро не стояло питання життя і смерті. На барикаді билось п’ятнадцять чоловік, а решта зібралися в одній верхній кімнаті й чекали своєї черги. Коли хто-небудь із гвардійців на барикаді падав, на його місце зразу ж ставав інший. У приймальній залі було повно-повнісінько солдатів Нохрі, і жодна стріла не проминала їх.

Перший спробував піднятися сходами Псаро. Але він устиг зійти тільки на п’ять чи шість східців, коли пролунав револьверний постріл. Псаро зойкнув, упав ницьма і покотився сходами. Солдатів, які бігли слідом за ним, спіткала така сама доля. Тоді за наказом Нохрі заколотники рушили вперед суцільною стіною. Передні падали, але по їхніх тілах ішли інші. Цієї напруженої хвилини до мене раптом підбіг Чан.

— Вас поранено? — спитав я.

— Коли б мене було поранено — це ще невелике лихо. Сталося гірше: у мене кінчаються патрони, — відповів він.

Це було справді страшне лихо! Адже заколотники тільки тому досі не захопили барикади, що Чан стримував їх своїми влучними пострілами. Дхандас теж більше не стріляв — мабуть, і в нього не лишилось патронів.

— Скільки ж ви ще можете вистояти? — спитав я.

— Кілька хвилин. їх набагато більше, і вони от-от подолають нас.

Тільки-но Чан сказав це, як на барикаді з’явився Дхандас. Розмахуючи навсібіч двосічним мечем, він уперто пробивався вперед. Я певен, що він думав тільки про жука-скарабея, який допоможе йому заволодіти Серафісовими скарбами.

Гвардійцям довелося відступити. Мішки з піском полетіли вниз, відкриваючи прохід солдатам Нохрі.

Цариця сховалась у тронній залі. Голоси заколотників лунали чимраз ближче, 3 оборонців палацу залишились живі Чан, Яхмос, я і не більш як сорок солдатів. Серісіс була бліда, як крейда. Мовчки, сповнена гідності, вона, не поспішаючи, підійшла до трону і сіла з високо піднесеною головою в короні. Вона приготувалась зустріти смерть стійко, як і годиться цариці, нащадкові великих фараонів.

Полководець Нохрі у супроводі Гора-Дхандаса підійшов аж до дверей тронної зали й голосно крикнув:

— Серісіс, покиньте престол Мітні-Хапі тому, хто має заволодіти ним і вдержати його в своїх руках!

Але не встиг Нохрі й рота затулити, як знизу зчинився страшний гамір і залунали сполохані вигуки. Потім запала тиша, і ми всі почули, як хтось глузливо промовив:

— О! Ходімо ж уперед і посадовімо Нохрі на трон!

Я зразу пізнав цей голос. То вигукнув капітан Дхірендра.

Чан, той ніколи не втрачав самовладання, а Дхірендра, навпаки, був дуже запальний і тому, не стямившись, голосно вигукнув цю фразу мовою хінді.

Загін Дхірендри й Бакні з’явився з тилу так несподівано, що заколотники розгубились, більшість їх навіть кинулась тікати. Дхірендра й Бакні швидко зайняли мармурові сходи, а гвардійці вийшли з тронної зали і з’єдналися з ними. Таким чином, Нохрі й Дхандаса було оточено. Дхандас не хотів здаватися; безладно розмахуючи мечем, він калічив більше своїх-таки спільників, ніж гвардійців.

Нохрі, збагнувши, що йому вже ніщо не допоможе, кинувся до тронної зали. Від ран його захищав обладунок, але кілька гвардійців, що залишились охороняти царицю, справилися з ним і обеззброїли.

Дхандас побачив, що він тепер залишився сам один, і напав на Дхірендру. Він був дужчий за капітана і сподівався, що відштовхне його і втече. Дхірендра чогось не став стріляти, але не пропустив Дхандаса, і між ними почалася боротьба. Дхірендра не встояв на ногах, і обидва боги, вчепившись один в одного, покотилися сходами. Коли вони падали, маски поламались і розпалися. Тоді серафійці вперше побачили їхні справжні обличчя.

Можливо, Дхандас убив би Дхірендру, але несподівано один із заколотників люто простромив йому груди списом, і Дхандас простягся горілиць, широко розкинувши ноги й руки. Він ще спробував підвестись, але не подужав, і голова його безсило впала на підлогу. Так негідник, що підло зрадив своїх товаришів, загинув від руки тих, із ким пішов проти нас. А шляхетний капітан Дхірендра навіть перед смертельною небезпекою не вистрілив у свого невірного співвітчизника, хоч мав у руках заряджений револьвер.

Заколотники осатаніли, побачивши, що їх обдурювали, і Дхірендра також не врятувався б, як і Дхандас, але в цей час кмітливий Чан відвернув їхню увагу на себе: він розстріляв останні п’ять-шість патронів у стелю, а тим часом Дхірендра встиг утекти нагору.

Коли було вбито Псаро та Гора і взято в полон Нохрі, заколотники зовсім розгубились. Бакні наказав своїм гвардійцям викинути їх геть, і незабаром жодного противника не залишилося в палаці.

Яхмос зразу ж дав від імені цариці наказ. У наказі говорилося, що заколотники зазнали поразки, але цариця ласкава і ладна простити солдатів, які виступили проти неї, коли вони негайно складуть зброю.

Я розшукав серед речей аптечку і провів усю ніч коло поранених. Правда, я не медик, але анатомію знав добре і міг подати їм першу допомогу. За помічників у мене були люди, що прийшли сюди забрати тіла вбитих воїнів, незалежно від того, проти кого вони бились. Стародавні єгиптяни вірили, що дух, який покинув тіло, коли людина померла, має знову повернутися; тому вони пильнували, щоб тіло добре збереглось і покійник мав вигляд живої людини.

Під час повстання загинули тисячі людей; все місто, вся країна побивалася за полеглими. Серафійці перестали голитись, їсти м’ясо, пити вино. Жінки не зачісувались, не підмальовували очей, не нарум’янювались, не натирали руки миртовим листям, як звичайно. Коли бальзамувальники зібрались до Мітні-Хапі з усієї країни і робили мумії, на майдані перед палацом двічі на день сходились городяни і ридма ридали.

На березі ріки збудовано величезну кам’яну гробницю на мумії загиблих заколотників. Гробницю полеглим гвардійцям спорудили в саду біля палацу.

Увесь цей час я і мої товариші не виходили з палацу, бо серафійці, дізнавшись про обман, жадали нашої смерті. Цю забуту країну століттями не відвідували іноземці. Перший іноземець, що приїхав сюди, був Шівнатх Джаухрі, який украв Серафісового амулета. Тому можна зрозуміти недовір’я і ненависть до нас підданців СерІсіс. Ми не мали тут жодного друга, крім цариці, Бакні та Яхмоса.

За якихось два тижні життя в країні пішло своїм звичаєм. Я годинами розмовляв із царицею. Вона розпитувала мене про все, і я старався, як міг, познайомити її з зовнішнім світом. Вона щиро призналась:

— Те, що ви розповідаєте, скидається на якийсь незвичайний, чудовий сон!

— Так здається і мені, коли я думаю пре все, що бачив і бачу тут, — відповів я.

Якось цариця сказала мені:

— Тутмосе, я шаную вас, як батька, і мені дуже не хочеться, щоб ви їхали звідси.

— Царице, я звик до вас не менш, ніж ви до мене. Але іноземцям не можна жити у вашій країні. Дозвольте мені виїхати, — попросив я.

— Мені дуже сумно розлучатися з вами, але нічого не вдієш, — зітхнула Серісіс. — Яхмос каже, що вам небезпечно загаюватись тут, та й ваші товариші прагнуть повернутися додому. Тому я не смію вас затримувати. Але ви врятували мені життя і трон, і я та мої нащадки ніколи не забудемо вас і завжди будемо вдячні вам за допомогу.

— А як ми виберемося звідси?

— Це скаже Бакні: він знає дорогу через ліс, — відповіла вона.