В забутій країні

Розділ III НЕЗВИЧАЙНІ ПОДОРОЖІ ШІВНАТХА ДЖАУХРІ

Поклавши папірус на записні книжки, він сів у крісло і обхопив коліна руками. Я глянув на кисті його рук — вони свідчили про велику фізичну силу.

— Мій дядько купив цей папірус у бродячого торговця в Каїрі. Дядько Шівнатх не вмів читати ієрогліфи, отже, і не розумів вартості папірусу, а купив його тільки як пам’ятку старовини, — почав Дхандас. — Дядько був дуже освічена людина і любив книги. Його велика бібліотека разом з усім іншим майном перейшла до мене в спадщину. А я, правду казати, не читаю нічого, крім юридичної літератури та газет, але недавно, переглядаючи дядькову бібліотеку, знайшов і прочитав оці його щоденники. Зміст їх вразив мене. Дядько багато подорожував, але я ніколи не думав, що йому довелося зазнати таких незвичайних пригод. Оцей папірус може нам знадобитися, бо в ньому перелічено всі Серафісові скарби, поховані разом з його тілом у місті Мітні-Хапі. Дядько вважав, що золотий посуд, пишний одяг, прикраси та скриньки з коштовностями навіть як па ринкові ціпи (а треба ж не забувати, що ці скарби — пам’ятки стародавньої культури) коштують не менш як п’ять-шість мільярдів рупій.[7] Ну, що ви на це скажете, професоре?

Я відповів, що навряд чи в гробниці можуть бути заховані такі багатства, а проте не вірити цьому немає ніяких підстав.

— Чи правда, що всі речі, які під час розкопин знаходять на території Єгипту, — власність єгипетського уряду? — спитав Дхандас.

— Безперечно, — сказав я.

— Навіть і тоді, коли гробницю розкопано десь у районі, де бере початок ріка Собат?

— То Інша справа. Але я не чув, щоб хто-небудь дістався до верхів’я цієї ріки, що бере початок або в окрузі Монгалла, в Судані, або в окрузі Каффа, в Абіссінії.

— Я теж не знаю, де бере початок Собат, але я точно знаю, як туди дістатись. ї я маю намір найближчим часом вирушити до цього малодослідженого району Африки.

— Що вас туди вабить?

— Серафісові скарби.

— Якщо ви навіть справді знаєте, як дістатися до Мітні-Хапі, це не так легко зробити. Але чому ви запрошуєте мене з собою?

— Ще до того, як я прийшов сюди, у мене було кілька причин. А тепер з’явилась ще одна: ви ж власник жука-скарабея, а це ключ, яким ми зможемо відчинити вхід до Серафісової гробниці.

— Так. А інші причини які? — спитав я, почуваючи, як мені дедалі більше хочеться розкрити таємницю священного амулета.

Звичайно, я мріяв не про те, щоб загарбати величезні багатства, заховані в гробниці, а сподівався, що знайдені там скарби допоможуть мені вивчити одну з епох в історії Стародавнього Єгипту. Тому план Дхандаса почав здаватися мені дуже привабливим.

— Чому я звернувся до вас? Головна причина та, що ви — найвизначніший спеціаліст у галузі єгиптології і, мабуть, змогли б навіть говорити староєгипетською мовою, — відповів Дхандас.

— Це, безперечно, правда, хоч такої нагоди я ніколи не матиму: вже немало століть минуло, відколи ця мова стала мертва.

Дхандас відкинувся на спинку крісла і якийсь час мовчки розглядав мене, а потім сказав:

— Ви глибоко помиляєтесь. Староєгипетська мова не вмерла. Вона живе й досі, і зараз, коли ми з вами розмовляємо тут, у Наланді, в далекій од нас країні говорять мовою, яку ви, професоре, вважаєте за мертву.

— Де саме? — недовірливо спитав я.

— В Мітні-Хапі.

Раніше я б ніколи не повірив, що староєгипетська мова як жива збереглася до наших днів, але Дхандас говорив так серйозно й переконано, що в мене мимоволі закралась думка: а може, все це й не вигадка, як здається?

— Звідки ви це знаєте? — все-таки спитав я.

— Я зараз розкажу вам, як мій дядько дізнався, де лежить Мітні-Хапі, і тоді ви все зрозумієте. Шівнатх Джаухрі належав до тієї породи людей, що кохаються у важких і небезпечних подорожах… До речі, не подумайте, будь ласка, ніби я не розумію, які небезпеки й труднощі чекають на нас у дорозі. їх буде чимало. От гляньте хоч би на цю карту…

Дхандас вийняв з кишені аркуш навощеного паперу, розгорнув його і поклав на стіл, Я побачив перед собою стару, обшмульгану, подерту вже карту, підклеєну клаптиками паперу. Карту було накреслено кольоровою тушшю, а написи зроблено письмом мурія.[8] Географічні назви були написані дуже дрібно, але чітко, і читати їх було легко.

Я встав із крісла і почав розглядати карту, нахилившись через плече Дхандаса, а він повільно водив по ній пальцем, показуючи маршрут свого дядька.

Скільки років минуло, відколи Шівнатх Джаухрі, залишивши позаду Білий Ніл, опинився в долині ріки Собат! Пливучи цією рікою та її притоками по лісистій місцевості, що починалася від села Аджак, він дістався до водоспаду і, посуваючись угору течією, досяг села Нівак.

На південний захід від нього села розкинулась кілометрів десь на двісті пустеля. Тут немає ні оазису, ні населеного пункту, ні якоїсь височини, і в тому місці, де на карті позначено цей суворий край, написано: “Тут, у цій країні пісків, сонце палить, як піч”.

З південно-західного краю пустелі здіймалася стрімка, майже прямовисна стіна плато.

В одній записній книжці говорилося, що на плато можна вибратись лише в тому місці, де в скелі висічено величезні скульптури єгипетських богів Тота й Анубіса; між ними збереглися сходи, що ведуть нагору. Хоч дощі й час дуже зруйнували ці сходи, однак удень підніматися ними не дуже важко. Шівнатх був такий спостережливий, що навіть полічив східці й записав, що їх було триста шістдесят п’ять, тобто стільки, скільки рік має днів. Кожен східець був заввишки тридцять сантиметрів, отже, стіна дорівнювала ста десяти метрам.

Нагорі, де кінчаються сходи, на південь прослалося на шістдесят кілометрів зелене родюче плато; воно впирається в далеке пасмо гір.

Раніше від сходів до другого кінця плато пролягав добрий шлях. Тепер він заріс густою, високою травою, але знайти його неважко: обабіч нього на невеликій відстані одна від одної стоять скульптури сидячих писарів, які нічим не відрізняються від статуй, виставлених у музеї в місті Гізі.[9]

Шлях Сидячих Писарів приводить мандрівника до підніжжя південної гори, де лежить місто Мітні-Хапі; там у підземеллі храму бога сонця Ра поховані мумія і скарби Серафіса. Так говорить напис на кам’яних плитах фіванського храму.

У місті Мітні-Хапі Шівнатх бачив людей, схожих виглядом і звичаями на стародавніх єгиптян, жителів долини Нілу; розмовляли вони староєгипетською мовою. Храми, будинки, палаци й вулиці Мітні-Хапі неначе були перенесені з Єгипту епохи фараонів.

Може, Джаухрі збожеволів і все написане в його книжках було витвором хворої уяви, а може, йому й справді страшенно пощастило і він на власні очі побачив місто стародавньої культури — зниклий і забутий світ.

Із Шівнатхових нотаток я зробив висновок, що він не вважав своє відкриття за важливе для науки і не розумів, якої всесвітньої слави зажив би він, коли б опублікував звіт про свою подорож. Єдине, що вабило його на той бік пустелі, це бажання заволодіти Серафісовими скарбами. Та йому не вдалося здійснити це. І хоч у нотатках нічого не говорилось, чому експедиція не мала успіху, проте з окремих висловів можна було зрозуміти, що гробницю протягом цілої доби пильно охороняють непідкупні й жорстокі жерці.

Саме згадка про цих жерців і переконала мене, що Шівнатхові нотатки правдиві, бо я сам читав на амулеті напис: “Серафісову гробницю вічно охоронятимуть невсипущі вартові”.

Очевидно, Шівнатх, діставшись до Мітні-Хапі, чекав слушної нагоди, щоб заволодіти Серафісовими скарбами, і кінець кінцем якось умудрився викрасти скарабея, але в гробницю так і не пробрався.

В одній записній книжечці говорилося, що Шівнатхові довелось тікати, причому вороги переслідували його аж до самої пустелі.

Прочитавши ці рядки, я мимоволі згадав жахливу смерть Шівнатха й закляття скарабея, і в мене від страху стислося серце.

Давній номер “Магадхи” доповнював Шівнатхові нотатки. Тепер я дійшов висновку: жерці, які охороняли Серафісову гробницю, тільки-но помітили, що амулет зник, одразу ж кинулись доганяти Шівнатха. Вони переслідували його від кордонів далекої, оточеної пісками країни до берегів Бхагіратхі,[10] наздогнали кінець кінцем у Данапурі і вбили, сподіваючись одібрати скарабея.

Що довше думав я про вичитане, то більше вірив: усе сталося саме так. Шівнатх напевне знав, що його переслідують, і тільки тому примчав з Данапура в Наланду, щоб передати коштовний амулет до музею; а коли убивці згодом обшукали весь його дім, щоб знайти жука-скарабея, то, звісно, зазнали невдачі.

Жорстокі вартові Серафісової гробниці прибули до Індії, розшукали Шівнатха Джаухрі і довго чекали тієї хвилини, коли можна буде пробратися в його дім. Це все свідчило про те, що амулет справді є ключем від гробниці.

Я ще ніколи так не хвилювався. Руки в мене тремтіли і мимоволі виказували мій стан. Глянувши в дзеркало на стіні, я не пізнав себе: на мене дивилось якесь чуже обличчя, розчервоніле від хвилювання, а очі гарячково блищали.

Я забув, що в кімнаті є гість, хоч він сидів навпроти мене і стежив за мною колючим поглядом, забув і про амулет, а думав тільки одне: в серці Африки є місто, подібне до Фів, Саїса[11] та Мемфіса, і ніхто в нашому цивілізованому світі й гадки не має про нього.

У моїй пам’яті спливло все, що я взнав за довгі роки навчання та наукової роботи, і я малював у своїй уяві Мітні-Хапі. Вузькі, людні вулиці міста, що його відкрив Шівнатх Джаухрі, нагадували мені Качаурі — торговий район старого Бенареса,[12] куди валки караванів доставляли сандалове дерево, кардамон[13]і прянощі з різних місць Індії, золото з Офіру,[14] коштовні самоцвіти з Еламу[15] та бурдюки вина з Ірану.

Не дивно, що я перенісся думкою в інший світ: я любив уявляти собі картини далекого минулого, прикрашаючи їх своєю фантазією. Сидячи на самоті в тихому кабінеті в Наландському музеї, я чув розмірений тупіт тисяч ніг, що марширують під звуки сурм та гуркіт барабанів, бачив, як відчиняється міська брама і виїжджають бойові колісниці, як гордовито позирають пихаті воїни на народ, що проводжає фараона в новий воєнний похід. І не встигають розвіятися білі хмари куряви, зняті кінськими копитами, як з брами виходять легким кроком, схожим на біг, піхотинці, озброєні луками, бойовими сокирами й списами.

Раптом гучний голос сповіщає, що їде цар, і з брами виходять охоронці, або, як їх називають, “супутники фараона” — найсміливіші і найдужчі воїни з африканських племен. Вони могутні тілом і на цілу голову вищі за жителів Нільської долини. Для цих солдатів з товстими губами, густою бородою, широкими плечима та міцними, мов у биків, грудьми війна є розвага, а грабунки — засіб до існування. Саме ім’я їхнє викликає жах у жителів країн, що лежать між горами Ассірії і пустелями Ефіопії. “Супутники фараона” в довгих, вузьких білих сорочках у синю смужку, озброєні бойовими сокирами, що виблискують на сонці, чітко, нога в ногу, ідуть стрункими колонами по двоє.

Далі виїжджають на колісницях старі, уславлені воїни, прапороносець і військові начальники єгипетської армії. І от нарешті з’являється сам фараон у бойовому обладунку, озброєний бронзовим кинджалом і луком із стрілами. Стоячи в колісниці, він править баскими сніжно-білими кіньми. Його довгий плащ має на вітрі. Золотий повід одтягує гарні голови коней назад, і китиці із страусових пер торкаються спин, укритих парчевими попонами. Поряд з колісницею біжить приручений лев, висолопивши, як собака, язика.

Фараона, байдуже, чи звуть його Рамзес, чи Сеті, вважають за сина бога сонця Ра, він необмежений правитель Єгипту. За фараоном іде решта війська. Попереду виступають жителі пустель; вони століттями були кочовики, а тепер стали підданці єгипетського царя. Далі йдуть найманці з Греції, а позаду них уже легка кавалерія, озброєна списами.

Армія фараона вирушила в похід, щоб приєднати до Єгипту нову країну або поставити в далекій Сірійській пустелі величезну кам’яну колону на честь єгипетського царя.

Ще змолоду я любив викликати в своїй уяві такі картини. Багато годин свого самотнього життя, присвяченого науці, я провів серед людей, яких уже давно немає на світі. Разом з ними я молився у храмі бога Амона, вдихаючи запах аравійського ладану, і слухав, як лунають там гімни на честь богині Нілу Ізіди.

Я чув тужіння плакальниць, коли вони, розпустивши на знак жалоби свої довгі коси, проводжали в останню путь фараона. Я навіть сам плавав човном по Нілу у вічне царство Озіріса[16]і бачив там священне дерево. Під тим деревом важили серця померлих людей, а після того богиня справедливості сповіщала, чи вільні вони від гріхів чи грішні.

Усе життя я прожив у думках серед народів далекого минулого, поділяв з ними їхні радощі й тугу, надії і розчарування, захоплювався їхньою архітектурою й мистецтвом, тішився з їхніх успіхів та перемог, плакав разом з ними у страшні часи епідемій та помору.

Тепер мені здавалось, що сталося чудо і я зможу навіч побачити цих людей, почути їхні пісні й музику.

Коли я нарешті отямився і повернувся в сучасний світ, Дхандас стояв переді мною, поклавши руку мені на плече.

— Я згоден! Згоден хоч зараз вирушити разом з вами до місця стародавнього верхів’я Нілу! — гаряче гукнув я.

Це були квапливі й непродумані слова, і згодом я не раз лаяв себе за легковажність і нерозумний запал, бо мало не наклав за це головою.