Весілля служниці - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Фріда Мак-Фадден (ч. 12)

Пролог

Ви думаєте, що знаєте, хто вбивця.

«Це ж так очевидно», — кажете. Ви знали це ще з першого розділу. З першого абзацу. З першого речення. З першої літери.

Але ви помиляєтеся. В особі цього антагоніста немає нічого очевидного. Я продумала купу хибних слідів, вплела у сюжет фальшиві особистості й ненадійних оповідачів, а ще — сфабрикувала докази. Щонайменше троє людей, яких ви вважаєте мертвими, насправді живі.

У вас немає жодного шансу дізнатися правду. Ви ніколи не зможете здогадатися, що вбивця насправді Стів.

Стоп. Бляха.

Ой. Ну, пролог все одно ніхто не читає.

Я розглядаю шампуні в аптеці, коли раптом помічаю, що мене переслідують.

Раніше мене ніколи не переслідували. Навіщо комусь це робити? Я не шпигунка. Проте миттєво усвідомлюю, що саме це зараз і відбувається. Це ніби ви заходите до кімнати й інстинктивно відчуваєте, що всі щойно говорили про вас. (Зі мною таке часто трапляється.)

Саме тому я знаю, що хтось зараз стоїть позаду й стежить за мною, хоча раніше у мене такого досвіду не було. Хтось побачив, як я зайшла в цю аптеку, і спостерігає за кожним моїм кроком.

Перш ніж усвідомити, що мене переслідують, я намагалася вирішити, який шампунь купити. Останні кілька тижнів були неймовірно важкими, і повернення до такої буденної справи, як шопінг, дарує полегшення. Це мій перший крок до відновлення нормального життя.

Зазвичай я користуюся шампунем на основі олії чайного дерева, який пахне м’ятою і покликаний глибоко очищати й освіжати шкіру голови. Проте щоразу, коли потрібно поповнити запаси, я починаю сумніватися у своєму виборі. Чи потрібен мені більш зволожувальний засіб? Менш зволожувальний? У мене жирне чи сухе волосся? Як я прожила тридцять чотири роки, не знаючи цього базового факту про своє волосся?

Це занадто виснажливо, навіть коли мене ніхто не переслідує.

Беру пляшечку якогось шампуню з кокосовим молоком. Тут написано, що він містить кокосову олію та яєчний білок. Я ще розумію, навіщо мені може знадобитися яєчний білок у харчуванні, але чи потрібен він мені у волоссі? Розглядаю пляшечку, уважно вчитуючись у приголомшливо довгий список інгредієнтів, який охоплює чимало слів, що налічують більш як десять складів, і жодне з них не пов’язане з кокосом чи яйцями.

Аж раптом, зупинившись на додеценілсулкцинаті8, озираюсь навколо. П’ять секунд тому я відчула на собі пару пильних очей. Життям ладна присягнути. Але зараз я геть сама у відділі із шампунями. Дивлюся ліворуч і праворуч, але тут нікого немає. Ніхто за мною не стежить.

Певно, я собі це придумала. Вочевидь, моє життя докотилося до того, що мені маряться переслідувачі.

Купівля шампуню не повинна ставати причиною стресу. Власне, саме цим я і займалася, коли вперше зустріла Ґранта. Стояла у відділі шампунів, як і сьогодні, намагаючись зрозуміти, потрібно моєму волоссю більше чи менше поверхнево-активних речовин, а Ґрант за кілька кроків від мене розглядав мило на іншому боці проходу.

Звісно, я зауважила його. Важко було проігнорувати такого чоловіка, як Ґрант Локвуд. Але найдивнішим було те, що він помітив мене також.

Усміхнувся до мене, демонструючи ряд навдивовижу ідеальних зубів, і сказав: «Який би засіб для волосся ви зараз не використовували, варто придбати його знову, тому що волосся у вас ідеальне».

Не минуло й року, як ми одружилися.

Гадаю, цілком можливо, що саме ностальгія привела мене сюди. А також те, що моя пляшка з-під шампуню майже порожня. Я пробувала перевертати її догори дриґом і щосили трясти, але змогла витиснути лише дещицю рідини розміром із монетку.

Повертаю шампунь з кокосовою олією на полицю і беру свій перевірений часом засіб з олією чайного дерева. Насамперед я людина звички. Крім того, я просто хочу заплатити за шампунь і забратися звідси геть.

Стискаю коричневу пляшечку в руках, прямуючи до каси. І з кожним кроком не можу позбутися відчуття, що за мною спостерігають. Можливо, це все в моїй голові — галюцинація. Але я відчуваю чиюсь присутність.

Зупиняюся. Знову обертаюся.

Усе ще нікого.

У тебе дах їде, Еліс. От уже надумала, що тебе переслідують. А далі що?

На півдорозі до каси проходжу повз вітрину із сонцезахисними окулярами. Середина жовтня — не сезон для сонцезахисних окулярів, але я все одно зупиняюся біля них. Асортимент лише трішки поступається кількості шампунів. Беру пару темних поляризаційних окулярів. Гадки не маю, що це означає, але це, мабуть, важливо, бо написано великими друкованими літерами на бирці.

Рухаюся так, ніби збираюся надіти окуляри, але натомість дивлюся в крихітне дзеркальце, призначене для примірки. Чітко бачу своє полум’яно-руде волосся, щоправда, сьогодні воно на вигляд мляве й неживе. Люди часто роблять компліменти моїм виразним очам яскраво-зеленого кольору, але зараз вони припухлі, а краї повік почервонілі. Маю втомлений вигляд.

Однак я бачу не лише це. У дзеркалі помічаю чоловіка, який стоїть позаду мене. Спостерігає за мною. Він на кілька років старший, йому десь під сорок. У нього русяве, пряме волосся, помережане золотистими відблисками від сонця. Точені риси обличчя. Квадратна щелепа. Впевнений погляд блакитних очей.

Затамовую подих. Цей чоловік викапаний Ґрант.

Спостерігаю за ним у відображенні доки вистачає сміливості, а потім повертаюся. Але, як і слід було очікувати, він щез, наче ніколи й не існував.

Придушую хвилю нудоти. Схожість між цим чоловіком і Ґрантом була приголомшливою. Авжеж, у цьому шматочку дзеркала було важко добре його роздивитися, до того ж чоловік був щонайменше за шість метрів від мене. Цілком можливо, що я просто вигадала ці подібності. Насправді це чи не найімовірніше пояснення.

Повертаю пару поляризаційних окулярів на вітрину. Продовжую рухатися проходом, поки не дістаюся кас і не приєднуюся до черги, значно довшої, ніж вона мала б бути о другій годині дня, — попереду мене кілька людей, і, здається, вони стоять тут цілу вічність. Якась жінка розплачується чеком. Чеком? Серйозно? Хто платить чеками в цьому столітті? З таким же успіхом вона могла б розраховуватися золотими монетками.

І протягом усього цього часу моєю потилицею розповзається моторошно-липке відчуття. Востаннє обертаюся, шукаючи очима чоловіка, схожого на Ґранта. Поглядаю на стійку, де можна видрукувати свої фотографії, і на відділ з їжею, і на ряд із засобами жіночої гігієни. Але там немає нікого, схожого на мого чоловіка.

Мені треба заспокоїтися. Що б я не побачила в дзеркалі вітрини із сонцезахисними окулярами, це, найімовірніше, була вигадка моєї уяви. Або оптична ілюзія. Але найважливіше, що я повинна пам’ятати — це був не Ґрант. Це точно не мій чоловік стояв посеред аптеки й спостерігав за мною, поки я вибирала шампунь і міряла сонцезахисні окуляри. Це не міг бути він.

Тому що мій чоловік уже два тижні як мертвий.

У мене найкрасивіший дім.

Це старий будинок, перші два поверхи якого повністю відремонтовані, хоча до горища руки поки не дійшли. Ґрант володів ним багато років до того, як я сюди переїхала, і мені завжди було цікаво, чому він так і не подбав про облаштування верхнього поверху, але я не стала заглиблюватися в цю тему. Будинок зведений з коричневої цегли, з білими декоративними планками, а на даху красується чималий димохід. Тут п’ять спалень, які ми у своїх фантазіях вже заповнили дітьми, прочитавши в якомусь журналі, що в цьому районі Лонг-Айленда одні з найкращих шкіл у штаті.

Нині він здається порожнім.

Коли я повертаю на під’їзну доріжку й паркуюся біля нашого двомісного гаража, то помічаю на ґанку жінку, одягнену в штани для йоги й худі. Її каштанове волосся зібране в неохайну ґульку, а в руках вона тримає велику прямокутну тарілку. Це Поппі, моя сусідка й найближча подруга, і принесла вона, як я припускаю, запіканку.

Я не хочу ще одну запіканку. Однак, здається, відколи помер Ґрант, люди вирішили, що запіканки — це все, чого я хочу. Мені їх приносили частіше, ніж квіти, попри те, що запіканки — це більше родинна річ, а я тут сама. Моєму холодильнику бракує лише однієї прямокутної посудини, щоб перетворитися на суцільну масу локшини й грибного крем-супу.

Вимикаю двигун і виходжу зі свого «лексуса», стискаючи коричневий паперовий пакет, у якому лежить шампунь з олією чайного дерева. Поппі світлішає на обличчі, коли бачить мене, підхоплюючи тарілку однією рукою, щоб помахати мені іншою. На мить я сподіваюся, що тарілка впаде, а яєчна локшина й броколі опиняться на землі.

— Еліс! — гукає вона. — Я принесла тобі вечерю!

Намагаюся всміхнутися, хоча підозрюю, що усмішка не торкається ані моїх очей, ані навіть носа:

— Дуже турботливо з твого боку.

— Просто постав це в духовку на тридцять хвилин при 180 °C, — щебече вона, хоча я добре знаю, як розігрівати запіканку, дуже тобі дякую.

Відмикаю двері до будинку. На якусь мить мене знову охоплює відчуття, що за мною хтось спостерігає. Поппі нетерпляче всміхається, чекаючи, поки я відчиню двері, але коли вона помічає мій вираз обличчя, її усмішка згасає.

— З тобою усе гаразд, Еліс? — запитує вона.

Люди постійно запитують мене про це. Як зі мною усе може бути гаразд? Мій чоловік — мертвий. Він місяць не дожив до тридцяти восьми років і загинув у автокатастрофі, охоплений вогнем. Як узагалі зі мною може бути все гаразд?

Однак я не казатиму нічого із цього. Насправді усі запитують, чи не збираюся я раптом розридатися, рвучи на собі волосся, а потім вибігти на дах і кинутися з нього стрімголов униз. Ось справжнє питання.

— Усе гаразд, — відповідаю.

Нарешті відчиняю двері, і Поппі йде слідом за мною зі своєю запіканкою.

— Ти голодна? — запитує вона. — Я можу зараз розігріти її для тебе.

Не буду казати їй, що я ненавиджу запіканки всіма фібрами своєї душі. Не після того, як вона приготувала мені вже п’ять штук.

— Ні, дякую, — відчиняю дверцята гардеробної шафи біля вхідних дверей — однієї з небагатьох гардеробних у будинку, до якої не можна зайти. Піднімаю очі на спіральні лампи, вмонтовані в стелю шафи, і тихо лаюся собі під ніс. Користі з них нуль. — Я не дуже голодна.

— Тоді я зроблю тобі чаю, — каже Поппі.

Перш ніж я встигаю зауважити, що насправді не люблю чай також (терплю його тільки з невеликою кількістю молока), Поппі вже на моїй кухні. Вона наливає в каструлю теплу воду й ставить її на плиту закипати. Риється в шафці над раковиною, поки не знаходить коробку з трав’яним чаєм. Вона, мабуть, належала Ґранту.

Поки Поппі заварює чай, я перебираюся до вітальні. У цій кімнаті мало що не нагадує мені про Ґранта. Телевізор майже до смішного великого розміру, адже він казав, що у нас є гроші й ми повинні себе балувати. Антикварний журнальний столик, яким я милувалася в магазині, і Ґрант, помітивши це, наполіг на його купівлі, попри захмарну ціну. Навіть італійський шкіряний диван, на якому досі є вм’ятина на місці, де він завжди сидів.

Однак найбільше спогадів зберігають світлини, що стоять на полиці над каміном. Переступаю через східний килим, щоб ближче роздивитися фотографії, на яких закарбовані наші стосунки від початку до кінця. На одній з них ми вдвох святкуємо річницю нашого першого побачення у вишуканому рибному ресторані. Наше весільне фото: я в білій мереживній сукні, з яскраво-багряним волоссям, зібраним у французьку ґульку, та тоненькими пасмами, що спадають з обох боків мого обличчя, і надзвичайно вродливий Ґрант у смокінгу. Ще на одному знімку ми з ним щасливі й засмаглі відпочиваємо на пляжі під час медового місяця в Канкуні.

— Ти, мабуть, дуже за ним сумуєш.

Голос Поппі лунає у мене за спиною, і я мало не підскакую з переляку. Обертаюся і бачу, що вона простягає мені оповиту парою чашку чаю. Беру його, щоб не здатися грубою, і тепер мушу стояти тут із цим огидним чаєм у руках, вдаючи, що п’ю його.

Здавалося б, якщо Поппі — моя найближча подруга, вона має знати, що я не фанатка чаю. Насправді вона багато чого про мене не знає.

— Пий, поки гарячий, — каже вона мені.

Слухняно відсьорбую ковточок. Він жахливий, як і слід було очікувати. Ну, бо це чай.

Поппі сідає поруч і знічев’я бере до рук книжку в м’якій обкладинці, яка валялася на журнальному столику. Вона читає анотацію і гортає сторінки.

— «Бойфренд»… Хороша книжка?

— О, так, мені дуже подобається. Але я тільки на другій сторінці, і вже майже впевнена, що відгадала головний сюжетний поворот. — Роблю ще один обережний ковток. — Ти коли-небудь чула про цю авторку, Фріду Мак-Фадден?

— Та ні.

— Вона пише психологічні трилери. Оті що з короткими розділами й купою приголомшливих сюжетних поворотів, які беруться ні з того ні з сього.

— Все ще ні, — вона на мить вагається. — О, чекай. Це вона написала «П’ятдесят відтінків сірого»?

— Е-е, ні.

— «Гаррі Поттера»?

— Ні.

— Тоді ні, ніколи про неї не чула. А які ще в неї є книжки?

— «Служниця».

— Служниця? Вона британка? — запитує Поппі.

— Ой, я не впевнена. Мабуть, так.

Поппі жбурляє книжку назад на столик. Я вдаю, що відпиваю ще один ковток чаю, поки вона встає переглянути фотографії на камінній полиці. Уважно роздивляється їх одну за одною, на губах з’являється сумна усмішка.

— Ви були такі щасливі разом. Тобі, либонь, дуже важко.

«Ти й гадки не маєш, Поппі, — хочу сказати їй я. — Мені так важко, що я бачу Ґранта в магазині, купуючи шампунь».

— Так, — відповідаю натомість.

— Іноді мені здається, що ми всі отримуємо певну кількість щастя, — розмірковує вголос вона. — І ви з Ґрантом мали так багато щастя, поки були разом. Може, ви просто… вичерпали його вщент.

Чудова теорія, Поппі. Примушую себе всміхнутися:

— Я, поза сумнівом, була безмежно щасливою.

— І, можливо, в той час здавалося інакше, — продовжує вона, — але зрештою добре, що ти так і не завагітніла, хоча я знаю, як ви з Ґрантом про це мріяли.

Заплющую очі на мить, думаючи про всю ту кількість спалень нагорі. У Ґранта очі загорялися, коли ми говорили про те, щоб облаштувати одну з них під дитячу. Але щомісяця, коли в мене починалася менструація, у будинку зависало безмовне розчарування.

Притискаю долоню до свого живота.

— Я просто хочу, щоб ти знала, — каже Поппі, — ти — моя найкраща подруга, і що б не сталося, я завжди поруч.

Але я не слухаю Поппі. Дивлюся через її плече, на вікно, що виходить на бічну сторону, на вузьку безлюдну стежку, яка пролягає між нашими з Поппі будинками. Вони розділені парканом, яким обнесена вся моя ділянка.

І я готова заприсягтися, що на якусь частку секунди з того вікна на мене дивилося чиєсь обличчя.

Після того, як Поппі йде додому, я піднімаюся на другий поверх гвинтовими сходами, що скриплять та стогнуть з кожним моїм кроком.

Я ніколи не піднімаюся вище: жодного разу не наважувалася вилізти на горище, яке складається з однісінької кімнати, що замикається ззовні на ключ. Ґрант казав, що в цій кімнаті зберігаються речі його покійної дружини Реберти, яка жила тут до мене й трагічно загинула задовго до того, як ми познайомилися. У мене навіть немає ключа.

Коли я ступаю коридором, згори долинає якийсь звук. За час проживання в цьому будинку я часто чула загадкові звуки — стукіт і стогони, а одного разу навіть щось дуже схоже на крик, але Ґрант запевняв, що то був вітер. Він пояснив, що це звичайні «звуки будинку», а я цього просто не розумію, бо ніколи раніше не жила в старій будівлі.

Зупиняюся, коли стеля дрижить від іще одного удару зверху. Цей шум дуже схожий на кроки. Там хтось є? Це взагалі можливо?

Та ні, не може бути.

Відганяю думки про таємничу кімнату на горищі, куди мені ніколи не дозволялося заходити, й прямую до головної спальні. Попри те, що Ґранта вже немає, я все ще сплю на правому боці ліжка. Ніяк не можу позбутися цієї звички навіть тепер, коли сама можу розлягтися посеред величезного двоспального ліжка. Щоночі після його смерті я по кілька разів прокидаюся, очікуючи побачити, як він міцно спить на матраці поруч зі мною. Але його сторона ліжка завжди порожня.

Ліжко досі пахне ним. Постільна білизна вже двічі змінювалася після його смерті, але аромат все одно тримається. Вся кімната пахне його сандаловим одеколоном.

Хотіла б я, щоб щось у моєму житті відвертало від думок про смерть чоловіка. Я залишила роботу агентки з нерухомості невдовзі після того, як ми з Ґрантом одружилися. Спочатку я не хотіла її кидати. Але він мене вмовив.

— Моя робота — це моє життя, — пам’ятаю, як сказала йому.

— Але тобі не потрібна робота, — наполягав він. — У мене більш ніж достатньо грошей, щоб забезпечувати нас обох ще кілька життів. Моє завдання — дбати про твоє щастя, і якщо я все роблю правильно, то тобі ніколи не потрібно буде працювати.

І коли він зазирнув мені в очі, я повірила у кожне його слово. Він так старався зробити мене щасливою. Казав, що йому подобалося бачити, як загорялися мої очі, коли він дарував мені подарунки, а робив він це дуже часто. Він любив балувати мене.

Згодом я почала шкодувати про своє звільнення. Із часом всі дні стали здаватися однаковими. Мені було нудно. Життя не обмежувалося переглядом телевізора, шопінгом і зустрічами в книжковому клубі. Але я намагалася бути ідеальною маленькою дружиною, сподівалася догодити йому.

Якось посеред дня до мене зателефонували. Це була поліція, яка повідомила мені про жахливу автокатастрофу на автомагістралі Лонг-Айленда. Була лише одна жертва — мій чоловік, і я була потрібна їм, щоб ідентифікувати тіло. Я їхала до моргу так швидко, як тільки могла, сама заледве уникаючи аварії. Попри страшну понівеченість його тіла, мені знадобилося п’ять секунд, щоб впізнати свого чоловіка. Я дуже добре знала це обличчя.

— Мені дуже шкода, — промовив поліціянт, поки я витирала одиноку сльозу, що котилася по моїй щоці.

Мабуть, так само почувався Ґрант, коли Реберта загинула в тому жахливому нещасному випадку на морі.

Намагаюся відігнати спогади про той доленосний день, коли відкриваю дверцята гардеробної в спальні. Ліва половина заповнена костюмами Ґранта, які він носив на роботу. Проводжу пальцями по дорогій тканині одного з них. Я ніколи не думала, що між дешевим і дорогим костюмом існує значна різниця, але Ґрант довів мені протилежне. Він завжди любив мати бездоганний вигляд.

А ось праворуч — моя частина шафи. Ґрант наполіг на тому, щоб я позбулася всіх речей, які носила до його появи в моєму житті, коли весь мій одяг купувався на розпродажах. Він придбав мені все нове, з етикетками Givenchy, Prada і Gucci.

У кінці ряду суконь висить одна сукня, якої я ніколи не забуду. Вона глузує з мене, невинно звисаючи з вішака. Проводжу пальцями по гладенькій тканині, а серце калатає аж у самому горлі.

Ні. Я більше не буду думати про цю сукню. Той період у моєму житті офіційно скінчився.

Вимикаю світло в гардеробі. Так само як і в тій шафі, що в коридорі, тут над головою горять спіральні лампочки. Ґрант не міг зрозуміти, чому я наполягала на їхньому встановленні. Якби він знав причину, то ніколи б не погодився.

Заплющую очі, пригадуючи відображення обличчя Ґранта у дзеркалі вітрини із сонцезахисними окулярами. У ту мить воно здавалося надзвичайно реальним. Але зараз, прокручуючи в пам’яті той момент, я не розумію, як це було можливо?

Ґрант мертвий. Я бачила його тіло в морзі. Я була на похороні, де його труну опустили в землю і поховали на глибині приблизно двох метрів. Я могла побачити його, тільки якщо він став привидом. А коли б таке виявилося правдою, я б не на жарт розлютилася, бо це дійсно дуже неправдоподібний життєвий поворот.

Мені достоту все це привиділося. Після пережитої мною травми не дивно, що мені ввижається обличчя Ґранта, навіть коли його там насправді немає.

Трав’яний чай, який я змусила себе випити, булькоче в моєму сечовому міхурі. Моя наступна зупинка — це головна ванна кімната з підігрівом підлоги й сидіння для унітаза. Підігрів підлоги й сидіння унітаза — це речі, про необхідність яких я навіть не здогадувалася, поки вони у мене не з’явилися. Якщо рай існує, я гарантую, що в кожній ванній кімнаті є сидіння унітаза з підігрівом і тепла підлога. Хоча я не впевнена, що потраплю саме туди.

Змив умикається автоматично, коли я встаю. Це дуже особливий унітаз — я не перебільшую. Миючи руки в раковині, краєм ока дивлюся на предмет, що лежить у маленькому кошику для сміття поруч з унітазом, і мій живіт стискається.

Я дістала цю тест-смужку з упаковки тиждень тому. Сиділа на підігрітому сидінні унітаза й спостерігала за появою двох синіх ліній, які назавжди змінять моє життя.

Я вагітна.

Наступного ранку прокидаюся під гудіння пилососа. Я завжди була здатна прибирати сама, але Ґрант любив мене балувати, тож наполіг на тому, щоб найняти когось для цієї роботи. І мушу визнати, мати людину, яка миє підлогу, змінює простирадла на ліжках і перемиває посуд, — це дуже зручно.

Оскільки прибирання скоро добереться і до головної спальні, я швиденько біжу в душ, накидаю на себе светр і дизайнерські джинси, а тоді спускаюся. На першому поверсі в ніздрі вдаряє запах яєчні й бекону. Я дістаюся їдальні якраз вчасно, щоб побачити, як тарілку з моїм сніданком ставлять на величезний стіл із червоного дерева, який розрахований на дванадцять осіб.

— Доброго ранку, місис Локвуд, — лунає знайомий голос.

Змушую себе всміхнутися, щоб привітатися з Віллі, нашим помічником:

— Доброго ранку.

— Я приготував вам повний сніданок, — каже Віллі з акцентом, який я ніяк не можу розпізнати. — Нічого особливого. Лише трохи бекону, сосиски, яйця, кров’янка, запечена квасоля, помідори, гриби, тости, підсмажений хліб… — він робить паузу. — І, звичайно, чашечка чаю.

— Дякую, Віллі, — кажу я. — Пахне надзвичайно смачно.

— Сподіваюся, вам сподобається, місис Локвуд.

Наші з Віллі погляди перетинаються через обідній стіл. Віллі десь під тридцять, на голові чорна, як смола, шевелюра, і є в ньому щось неймовірно привабливе. Не впевнена, що саме. Можливо, це його темнющі очі або широкі, м’язисті плечі. А може, той факт, що він завжди прибирає в нашому будинку без сорочки. Важко сказати напевне, але Ґрант йому ніколи повністю не довіряв.

— Чи можу я ще щось для вас зробити, місис Локвуд? — запитує він мене. — Будь-що?

— Ні, дякую.

— Тоді я повернуся до роботи.

Віллі хапає пляшечку спрею з лимонним запахом і йде до вітальні, щоб протерти наш журнальний столик. Я вмощуюся перед тарілкою з їжею таким чином, щоб добре бачити Віллі, який нагинається, витираючи столик.

За кілька тижнів до своєї смерті Ґрант переконував мене звільнити Віллі й знайти нового помічника:

— З ним щось не так, — казав Ґрант.

Він довіряв би нашому помічнику ще менше, якби знав правду про його темне минуле.

По обіді я йду до супермаркету й виявляю, що існує майже стільки ж різновидів вітамінів для вагітних, як і шампунів. От, наприклад, купити ті, що містять вісімнадцять різних вітамінів і мінералів, включно з фолієвою кислотою та ДГК? Чи купити ті, у складі яких особливо наголошується на наявності холіну? Не те щоб я знала, що таке холін, але якщо про нього згадують, то це важливо, так? Чи просто купити зі смаком малинового лимонаду, бо я ніколи не можу встояти перед малиновим лимонадом?

Зрештою, хапаю пляшечку вітамінів, які обіцяють покращену підтримку мозку. Бо хай там як, а я хочу, щоб мозок моєї дитини отримував належну підтримку.

Кидаючи вітаміни для вагітних у візок, притискаю долоню до все ще плаского, як дошка, живота. Важко уявити, що там всередині росте справжня дитинка. Я б у це ніколи не повірила, але тести на вагітність не брешуть. Такого не повинно було статися, але найдивніше те, що тепер, коли це таки трапилося, я люблю її понад усе на світі.

Я наробила помилок у своєму житті, але присягаюся, я все виправлю, крихітко.

Цього разу я вирішила закупитися в супермаркеті, тому що аптека, вочевидь, провокує галюцинації у подобі мого мертвого чоловіка. На щастя, за десять хвилин у супермаркеті я не побачила жодного мерця.

Звісно, я не можу купити лише вітаміни для вагітних. Це все одно, що привселюдно підняти величезний прапор з написом «Я вагітна». Мені потрібно замаскувати свою покупку іншими товарами, аби не привертати уваги до справжньої причини походу до супермаркету. Я жбурляю у візок ще кілька дрібниць, зокрема буханку хліба, шматок сиру, ще одну пляшечку шампуню і — щоб остаточно збити касира з пантелику — упаковку великих прокладок.

Штовхаю візок до кас. На жаль, я прийшла до супермаркету в найгірший час, бо в кожній черзі до каси стоїть щонайменше четверо чи п’ятеро людей. Експрес-каса, де можна розрахуватися тільки, якщо маєш менш ніж десять товарів, здається найбільш перспективною, тому я стаю в чергу за чоловіком, який не дотримується мого правила «маскування» і просто стискає в правій руці коробочку з ребристими презервативами з цілком конкретною метою. Він увесь час позирає на годинник.

— Еліс! Еліс Локвуд! Це ти?

Лаюся під ніс, чуючи знайомий голос. Це Елайза Бредлі — колишня секретарка Ґранта. Вона, у надто теплому, як на таку погоду, пуховику, штовхає візок, у якому немає нічого, окрім бляшанок з преміумкормом для котів.

— Привіт, — бурмочу я, сподіваючись, що коли не дивитимусь на неї, то вона зрозуміє, що я не в настрої для балачок.

Але Елайзу не спинити. Вона підштовхує свій візок так близько до мого, що вони практично цілуються, і розглядає мене. Її обличчя вкрите зморшками, а губи майже щезають у роті:

— Моя дорогенька, я не мала нагоди поговорити з тобою на похороні. Мені страшенно шкода.

З усіх людей, з якими я могла б зіткнутися сьогодні в супермаркеті, вона — остання, кого я хотіла б зустріти.

— Угу, — тільки й можу вичавити з себе.

— Ґрант був такою чудовою людиною, — продовжує вона. — Він був прекрасним босом. Він був таким чуйним. І привабливим. І молодим. Яка жахлива втрата.

— Угу.

— Я казала Ґранту, що його «мерседес» небезпечний, — каже вона. — Американські машини найбезпечніші на ринку. Тільки їм я довіряю, розумієш? Ось чому я їжджу на «форді» останні сорок років.

— Угу.

— До речі, Еліс, — каже Елайза. — Ненавиджу бути занудою, але ти ж розумієш, що це експрес-каса до десяти товарів, правда ж?

— Перепрошую?

— Ну… — вона звинувачувально тицяє пальцем на вміст мого візка. — Власне, у твоєму візку одинадцять товарів. Я знаю, що це лише на один більше, але десять — це межа неспроста. Тобто якщо ми дозволимо одинадцять, то й дванадцять слід пропустити також? Як щодо тринадцяти? Де ми проведемо межу, Еліс?

— Добре, я зрозуміла, — кажу крізь зуби. — Я… я заберу щось одне.

— З радістю допоможу тобі, поки ми чекаємо, окей? — пропонує Елайза.

— Не треба, це справді… Це не…

Але Елайза вже лізе до мого візка, перебираючи потенційні покупки:

— Впевнена, ми можемо обійтися без цього. Тобі дійсно потрібен… — вона дістає пляшечку з візка. — Шампунь від вошей?

Боже мій. Я не знала, що це шампунь від вошей! Хоча тепер, коли вона це сказала, я помічаю на пляшці зображення мертвої комахи. Я думала, комаха означає, що цей шампунь повністю натуральний.

— Ой, — кажу я. — Цілком слушно. Мені не треба шампунь проти вошей. Я просто відкладу його…

Але Елайза мене не слухає. Вона перебирає інші товари в моєму візку, і її пальці зупиняються на пляшечці з вітамінами для вагітних. Вона витріщається на мене крізь трохи помутнілі окуляри.

— Еліс, ти?..

— Господи боже! — хапаюся за серце, імітуючи здивування. — Вітаміни для вагітних? Я думала, це звичайні жіночі мультивітаміни! Яка дурнувата помилка! Їм справді варто зробити зрозумілішу етикетку!

— На етикетці великими рожевими літерами написано, що це вітаміни для вагітних, — зауважує вона.

Намагаюся розсміятись:

— Я побачила тільки, що це вітаміни.

— І тут написано про підтримку мозку малюка.

— Мені дійсно слід уважніше читати етикетки, еге ж?

— І тут є зображення вагітної жінки!

Вириваю пляшечку з вітамінами для вагітних з рук Елайзи, сподіваючись, що вона нарешті замовкне.

— Знаєте, що? Піду покладу їх на місце. І шампунь від вошей також. Можете, коли ваша ласка, приглянути за моїм візком?

— Так, можу, — каже Елайза, — але я не зможу тримати тобі місце, коли надійде твоя черга.

Звісно, вона не зможе.

— Обіцяю, я лише на хвилинку.

Наразі я не знаю, що мені робити. Вітаміни для вагітних — це єдина причина, чому я взагалі прийшла до супермаркету. Я не хочу йти без них, але якщо я повернуся з ними в чергу, Еліза дізнається про мій секрет. А ця жінка — велика пліткарка.

Тому я роблю те, що мушу. Кладу на місце обидва товари, знаючи, що пізніше мені доведеться повернутися за вітамінами. Це вартує того, щоб зберегти мою таємницю від розголосу по всьому місту. Та й узагалі, я можу купити лише десять позицій.

Кваплюся назад до каси, щоб не втратити свого місця. Але коли я наближаюся до черги, мій погляд привертають великі вікна біля виходу. Коли я стояла в черзі, все, що я бачила через вікно, — це автостоянка перед магазином. Але тепер я бачу дещо інше.

Чи то пак, когось іншого. Біля вікна стоїть знайомий мені чоловік, його блакитні очі спрямовані всередину супермаркету. На ньому дорогий діловий костюм, а світле волосся бездоганно укладене. Його погляд безпомилково спрямований на мене. І цього разу, коли наші очі зустрічаються, він не відвертається.

Здається, наче крижана рука стискає моє серце в грудях. Дивлюся на Елайзу, яка гортає надто дорогий журнал, знайдений біля каси.

— Елайзо, — шиплю я.

Вона здіймає очі від фотографії королівської родини:

— Що сталося?

— Бачите того чоловіка біля вікна?

Елайза примружується в тому напрямку, куди я вказую.

— Так…

— Хіба він не схожий на Ґранта?

Вона глипає на мене.

— На Ґранта? Про що ти взагалі говориш, Еліс? Він зовсім не схожий на Ґранта.

Повертаю голову в бік вікна, готова відстоювати свою правоту, але зупиняюся на півслові. Перед вікном стоїть чоловік з пакетом продуктів, але в нього сиве волосся і черевце. Елайза має рацію — він зовсім не схожий на Ґранта. Проте хвилину тому тут стояв інший чоловік. Я в цьому впевнена.

— Мені треба йти, — здавлено кажу я.

— Але, Еліс! — вигукує Елайза. — Ти не можеш просто так лишити свій візок з усіма товарами! Ти маєш покласти їх на місце!

Однак я не слухаю Елайзу. Проштовхуюся між касами без покупок і проскакую крізь автоматичні двері так швидко, що вони ледве встигають вчасно переді мною відчинитися. Нарешті вибігаю на стоянку, хапаючи ротом повітря. Сканую кожен ряд у пошуках блондина в дорогому діловому костюмі.

Його ніде не видно. Але він був тут. Я впевнена в цьому більше, ніж у будь-чому іншому у своєму житті. Біля вікна стояв чоловік, дуже схожий на Ґранта. І він дивився прямо на мене.

— Ти бачила Ґранта на стоянці біля супермаркету?

Так, я не витримала і розповіла Поппі. Не могла не розповісти. Досить того, що я нікому не можу сказати про вагітність, але я не могла зберігати ще й цю таємницю. Тож одразу після повернення додому зателефонувала їй і попросила зайти. Мені потрібно було почути, що вона думає.

Здається, наразі вона вважає, що я з’їхала з глузду.

— Звучить дуже дивно, — кажу я, — але я знаю обличчя свого чоловіка.

— Так… — Поппі пересідає на диван поруч зі мною. — Я в цьому не сумніваюся. Але є багато чоловіків, схожих на Ґранта. Може, здалеку тобі здалося…

— Але він дивився прямо на мене, — наполягаю. — Я впевнена в цьому.

Поппі мені не вірить. І я не докоряю їй, бо не можу придумати жодного пояснення тому, що я бачила свого чоловіка в супермаркеті, тоді як насправді він похований під землею.

А ми точно його поховали. Я чітко пам’ятаю, як стояла біля його могили в оточенні друзів і родичів, витираючи сльози з очей мереживною хустинкою. Пам’ятаю, як його труну опустили в землю.

І ми поховали його на звичайному кладовищі. Ми не ховали його на якомусь спеціальному кладовищі домашніх тварин, з якого він повернувся б до життя через тиждень чи два зі страшним прокляттям9. Ґранта поховали на звичайному кладовищі, з якого ніхто не повертається до життя. А це означає, що він мертвий і лежить у землі.

Я впевнена у цьому на сто відсотків.

Ну, гаразд, гадаю, не на всі сто відсотків.

Поки Поппі намагається знайти вдалий спосіб повідомити мені, що я втратила глузд, з кухні виходить Віллі із чашкою, наповненою трав’яним чаєм. Він досі без сорочки, а підтягнуті м’язи пульсують під його сильно засмаглою та блискучою шкірою.

— Ось ваш чай, міс Локвуд, — каже Віллі.

Забираю чашку, але від запаху мені вивертає шлунок. Я помітила, що стала чутливішою до запахів, аніж раніше. Цікаво, як довго я зможу приховувати свою вагітність.

— Чи можу я ще щось для вас зробити? — запитує він мене. — Будь… будь-що?

У його темних очах з’являється блиск, який змушує мене солодко тремтіти. Віллі надзвичайно вродливий, і тепер, коли мого чоловіка більше немає поруч, що поганого в тому, щоб проявити трохи цікавості?

Але ні. Віллі — це остання людина, з якою я б хотіла мати справу. Я точно знаю, що він за чоловік і на що здатен, і хоча в тому, що він прибирає у моєму будинку, немає нічого поганого, дозволяти йому щось інше було б небезпечно.

— Ні, нічого не треба, — запевняю я його. — Дякую.

Поппі стежить очима за Віллі, коли він повертається на кухню:

— Цей твій помічник, — каже вона. — Є у ньому щось.

— Це точно.

Вона сором’язливо всміхається:

— Як думаєш, він погодиться бути й моїм помічником?

Я не відповідаю на її запитання, почасти тому, що борюся з хвилею нудоти, а почасти тому, що, попри його зовнішній вигляд, вона б насправді не хотіла, щоб Віллі був її помічником. Принаймні якби знала про його тюремне минуле.

Поппі робить паузу, і я помічаю, як вона дивиться на мою шию. Ніяково вовтужуся на місці.

— Яке гарне кольє, Еліс, — каже вона мені.

Мої пальці торкаються ланцюжка на шиї, з якого звисає кулон у вигляді сніжинки.

— Дякую, — відповідаю я.

— Ти надівала його раніше? Мені здається, я бачила цей ланцюжок зі сніжинкою на тобі ще якогось разу.

— Ну, так, я впевнена, що носила його раніше.

— Просто для мене це трохи дивно, — вона хилить голову набік. — Той самий ланцюжок зі сніжинкою, але надітий двічі. У двох різних ситуаціях. Що це означає?

Я хмурюся:

— Нічого.

— Але мусить бути якесь значення чи символізм…

— Ні, я просто двічі наділа один і той самий ланцюжок — ось і все, — перебираю в руках кольє, майже ладна зняти його, аби вона тільки перестала мене про нього розпитувати. Трясця.

— Ти в порядку? — запитує Поппі.

Зміряю її поглядом. Вона серйозно питає мене про це? Мало того, що мій чоловік згорів в автокатастрофі, так я тепер бачу його в супермаркеті. Їй справді потрібно питати мене, чи я в порядку? Я явно не в порядку.

— Я питаю, — швидко додає вона, — бо ти трохи позеленіла.

Намагалася стримувати свою нудоту, але в ту мить, коли вона на неї вказує, я не витримую. Затуляю рота рукою і щодуху біжу на кухню. Схиляюся над раковиною і вибльовую все, що з’їла на обід.

Поки я стою нахилена над раковиною, чекаючи на нову хвилю, кроки Поппі за моєю спиною гучнішають. Я випростовуюсь і бачу, що вона стоїть позаду, дивлячись на мене з роззявленим ротом.

— Еліс? — каже вона.

Я вагітна.

Ледь не випалюю ці слова. Поппі — моя найкраща подруга, і я відчайдушно хочу зізнатись їй. І я б неодмінно так зробила, якби в цей момент у будинку не пролунав дверний дзвінок. Ого, порятунок прийшов в останній момент.

— Треба відчинити, — кажу я.

Принаймні у мене є можливість прополоскати рот водою, щоб вимити присмак блювоти. Поппі залишається на кухні, а я заправляю пасма полум’яно-рудого волосся за вуха й прямую до вхідних дверей. Зазираю у вічко, і на мить я абсолютно впевнена, що там стоятиме Ґрант в одному зі своїх костюмів від Armani, зі шкіряним портфелем від Berluti у правій руці.

Але, слава богу, це не він. Натомість це жінка у вовняному пальті поверх простенької сукні з квітчастим принтом. Вона видається цілком безпечною, тож я відчиняю двері.

Жінка, що стоїть на порозі, приблизно мого зросту й статури — насправді вона трохи схожа на мене. Її волосся на один чи два відтінки темніше, але її ніс, рот і колір шкіри схожі на мої. Хтось міг би прийняти нас за рідних сестер, або, якщо не рідних, то принаймні двоюрідних.

— Вітаю, — ввічливо кажу я. — Чим можу допомогти?

Жінка стоїть, заламуючи руки. Гадаю, вона щось продає. Вона не має при собі нічого, що могло б продаватися, але, можливо, у неї є каталог. А може, вона продає підписку на журнал.

О, а може, печиво від дівчаток-скаутів. Сподіваюся, я маю рацію. Люблю їхнє печиво Thin Mints.

— Вітаю, — відповідає вона. — Ви — Еліс Локвуд?

— Так… — кажу я.

— А Ґрант Локвуд — це … — вона робить паузу. — Ґрант Локвуд був вашим чоловіком?

— Так, — я хмурюся, раптом шкодуючи, що відчинила двері цій дивній жінці. Шанси, що вона зараз витягне коробку печива Thin Mints, зменшуються з кожною секундою. — Що все це означає? Хто ви?

— Мене звати Марні, — вона дивиться мені прямо у вічі. — І я — дружина Ґранта Локвуда.

Що?

Упродовж цілих двадцяти секунд все, що я роблю, — це витріщаюся на цю жінку. «Я — дружина Ґранта Локвуда». Скільки б разів ця фраза не повторювалася в моїй голові, вона все одно не має сенсу.

— Цього не може бути, — кажу я так, ніби ця жінка — дитина, якій треба пояснити концепцію шлюбу. — Я — дружина Ґранта Локвуда. А у чоловіка може бути лише одна дружина.

— Я… я не була його законною дружиною, — каже Марні. — Але ми багато років прожили разом як подружжя.

Це найбезглуздіша річ, яку я коли-небудь чула. Не може бути, щоб Ґрант жив абсолютно окремим таємним життям з іншою жінкою, яка, до того ж дуже схожа на мене. Хіба у когось є час на щось подібне?

— Ґрант казав, що не вірить у шлюб, — у її голосі присутня гіркота. — Я, звісно, не мала про вас жодної гадки. Вже збиралася телефонувати в поліцію, бо Ґрант не повернувся додому напередодні ввечері, а потім… потім побачила його некролог у газеті. — Вона давиться словами, а очі наповнюються слізьми. Я майже починаю її втішати, але зупиняю себе. — У некролозі згадувалося ваше ім’я і… що ж, тому я тут.

Я не знаю, що на це відповісти. Не вірю, що Ґрант вів подвійне життя. Це просто неможливо.

— Навіщо ви мені про це розповідаєте? — запитую я.

Кутики її вуст опускаються, і її обличчя починає здаватися старішим. Я думала, що вона приблизно мого віку, але тепер я б сказала, що вона на кілька років старша — ближче до сорока.

— Ґрант помер, і оскільки ви — його законна дружина, то успадкуєте всі його немалі статки. А я не отримаю нічого.

Окей, тепер я починаю розуміти. Дівка хоче грошей.

— Вибачте, — твердо кажу я. — Не знаю, що це за афера, але у Ґранта була лише одна дружина, і це я. Що б не було між вами двома, якщо щось взагалі було, це явно у минулому. І більше не має жодного стосунку ні до мене, ні до мого чоловіка. За законом, ви не маєте права ані на цент.

Кладу руку на двері, готуючись зачинити їх перед обличчям Марні. Але перш ніж встигаю це зробити, вона випалює слова, від яких я завмираю на місці:

— У мене і Ґранта… У нас є спільні діти.

Що? У Марні є діти від Ґранта? Не просто дитина, а діти — у множині.

Мої ноги тремтять, а нудота повертається з новою силою. Я б побігла назад до раковини, якби в моєму шлунку ще щось залишилося.

— Ти брешеш, — вдається вимовити мені.

Вона сумно хитає головою.

— Він казав, що вказав свою сім’ю у заповіті, але потім я дізналась, що жодного заповіту не було. Усе дісталося тобі. А ми тим часом щосили намагаємося не залишитися без даху над головою.

У мене немає слів. Якщо ця жінка дійсно каже правду — якщо Ґрант справді мав від неї дітей, а вона не знала про моє існування, — то вони таки заслуговують на частку його величезного спадку. Проте мені важко прийняти цю правду. Ґрант дійсно багато працював над своїм бізнесом і навіть часто подорожував, але я досі не розумію, як він міг мати ще одну сім’ю.

— Дозволь, я тобі дещо покажу, — Марні риється в сумочці й дістає телефон. Вона клацає по екрану, а коли її пальці зупиняються, передає телефон мені. — Ось ми разом.

Розглядаю зображення на екрані телефону, і мої очі розширюються від невіри. Це фото Марні й Ґранта, які притулилися щоками одне до одного й широко всміхаються на камеру, — ідеальне селфі. Я ще можу повірити, що той, кого я бачила в аптеці чи супермаркеті, не мій чоловік, але немає жодних сумнівів щодо того, хто на цьому фото. Це Ґрант.

І цей покидьок завжди казав, що ненавидить селфі.

Марні знову проводить пальцем по екрану, і на ньому з’являється світлина Ґранта, який тримає на руках дитину. Він має вигляд дуже гордого батька, а маленький світловолосий хлопчик на його руках разюче схожий на мого чоловіка.

Я досі не розумію, як це можливо. Ми вечеряли разом щонайменше чотири чи п’ять разів на тиждень. Невже коли він сказав мені, що збирається прогулятися околицями після вечері, то насправді йшов вечеряти з іншою сім’єю?

Але тільки тому, що фото видаються справжніми, це не означає, що вони такими є. Все це може бути ретельно продуманою брехнею. У наш час фотошоп робить неймовірні речі.

— Ти все ще не віриш мені, — каже вона.

— Трохи важко вкласти це в голову, — зізнаюся я.

Вона вириває телефон з моїх рук і кидає у сумочку. Не можу не зауважити, що в той час, як моя сумочка — це оригінал від Gucci, її — виготовлена з тканини й має такий вигляд, наче її зробила дитина з тієї фотографії.

— Ти хотіла б побачити дітей? — запитує вона.

Інтуїція підказує мені не сідати в одну машину із цією жінкою. Цілком можливо, що вона говорить правду, але також можливо, вона геть несповна розуму. Що, як тільки ми залишимося наодинці, вона візьме мене в заручниці?

Ніби прочитавши мої думки, вона додає:

— Ми можемо поїхати різними авто. Я дам тобі свою адресу.

Гадки не маю, що робити. Це може бути пастка, але водночас Марні не здається небезпечною. Її горе видається щирим:

— Я не знаю…

Вона шкрябає свою адресу на клаптику паперу із сумочки й передає його мені.

— Будь ласка, Еліс, приїжджай. Якщо ти любила Ґранта, гадаю, ти не хотіла б, щоб його діти голодували.

Вона дивиться на мене, чекаючи на відповідь. Зрештою, вона цілком має рацію.

— Ні, — кажу я, — не хотіла б.

— Дякую, — каже вона. — Я знаю, що ти вчиниш правильно.

Із цими словами вона йде.

Після відходу Марні я притуляюся до дверей, усе моє тіло тремтить. Поппі, яка не показувалася під час моєї розмови з Марні, виходить до мене у передпокій, її здивований вираз обличчя відображає стан моєї душі. Її рот відкритий так широко, що здається, ніби щелепа ось-ось відвалиться.

— Ти ж насправді не збираєшся йти до будинку цієї божевільної? — запитує Поппі.

— Фотографії наче справжні…

— І що з того? — заперечує вона. — Еліс, у наш час можна підробити все, що завгодно. Відео, голоси… Ти не можеш довіряти парі фотографій.

— Правильно. Саме тому я маю поїхати туди й побачити все на власні очі.

— Будь ласка, не йди, Еліс. Присядь на хвилинку й обміркуй це. Я зроблю тобі ще одну чашечку чаю.

— Мені не треба нічого обмірковувати.

— У мене дуже погане передчуття щодо цього, — вона тремтить, хоча температура в кімнаті ідеальна: двадцять три градуси тепла. Можна встановлювати різну температуру в кожній кімнаті будинку, за допомогою лише одного застосунку на телефоні. — Я боюся, що ця жінка може виявитися небезпечною. А ще ти кажеш, що тебе хтось переслідує…

— Але не жінка.

— Це все одно дуже моторошно.

Вона має рацію. Якщо хтось переслідує мене, то навряд зі шляхетної причини. Та людина хоче мене скривдити.

Однак тепер, коли Марні ошелешила мене цією новиною, я не можу думати ні про що інше. Я мушу дізнатися, чи дійсно Ґрант мав таємне життя з іншою сім’єю.

— Вибач, Поппі, — кажу їй. — Я маю піти до неї додому. Маю дізнатися, казала вона правду чи ні.

Адреса, яку дала мені Марні, — всього лише за двадцять хвилин їзди. І хоча територіально це близько, проте, проїжджаючи вулицями її району, я одразу ж усвідомлюю, що потрапила до іншого соціального класу. Це не мій район, де в будинках є туалети з підігрівом, мансардні вікна, відремонтовані кухні й система регулювання температури за допомогою застосунку у телефоні. Це той район, де не хочеться виходити на вулицю з настанням темряви.

Я знаходжу будинок Марні за допомогою GPS, і коли під’їжджаю до двоповерхового котеджу, не можу не помітити, наскільки її будинок має занедбаний вигляд у порівнянні з моїм. Якщо вона мати дітей Ґранта, то чому її будинок має такий вигляд, наче його фундамент ось-ось розвалиться, тоді як у мене є щось під назвою «розумний холодильник»?

Виходжу зі свого «лексуса», який значно кращий за стару побиту «кіа», припарковану на під’їзній доріжці. Коли піднімаюся стежкою до вхідних дверей, у мене знову з’являється відчуття, що за мною хтось стежить. Цього разу воно настільки сильне, що я зупиняюся на півдорозі.

Обертаюся. На вулиці зараз тихо. У кінці кварталу якийсь чоловік косить газон, але крім нього, нікого немає. Авжеж, за мною ніхто не стежить.

А потім я чую легкий шурхіт у кущах по периметру газону. Дивлюся на них, упевнена, що будь-якої миті з кущів вирине мій чоловік, можливо, у вигляді зомбі. Проте я стою так щонайменше шістдесят секунд, і більше немає жодного руху. Ніхто не збирається виходити з кущів, щоб поговорити зі мною чи з’їсти мої мізки. Там узагалі нікого немає.

Можливо, це був вітер.

Розвертаюся і продовжую крокувати до вхідних дверей. Притискаю палець до дзвінка, але не чую жодного звуку. Мабуть, він зламаний. Тож натомість грюкаю кулаком у двері.

Чую вибухи плачу у кількох різних тональностях. У будинку лунає сильне шаркання, і через кілька секунд Марні відчиняє двері, все ще в тій самій сукні з квітковим принтом, але цього разу з плямою молока спереду. На одному зі стегон у неї висить однорічне дитинча.

Коли Марні бачить мене, на її обличчі розпливається втомлена усмішка:

— Еліс! — вигукує вона. — Ти прийшла.

— Так…

Я не розумію, що із цим робити. Невже ця дитина на стегні Марні — дійсно від Ґранта? Справді, малюк схожий на мого чоловіка, але важко розгледіти риси тридцятисемирічного на обличчі немовляти. Я досі не знаю, чому вірити.

— Розумію, це, мабуть, дивно для тебе, — визнає вона. — Для мене це також дивно. Я й гадки не мала, що в житті Ґранта була інша жінка. Але ми обидві знаємо, що Ґрант не хотів би бачити, як його сім’я голодує.

Ледве стримуюся, щоб не випалити: «Але я думала, що була його єдиною сім’єю».

Ґрант був єдиною дитиною, а його батьки померли задовго до того, як ми познайомилися. Це була одна з причин, чому він так сильно хотів мати власну дитину. У нього не було сім’ї, і він відчайдушно хотів створити її зі мною. Я й не підозрювала, що у нього вже хтось був.

— Прошу, — каже Марні, — заходь усередину.

Слухняно йду за нею до вітальні. Я очікувала побачити, як там бавиться ще одна дитина, але перед моїми очима постає зовсім інша картина. Насправді в цій кімнаті так багато дітей, що мені важко їх усіх порахувати. На дивані сидить дівчинка підліткового віку, що з кислим виразом обличчя втупилася у телефон. Інша дитина пише на стіні слово «Айя». Ще один хлопчик віком близько чотирьох років, у самому спідньому, сидить у кріслі й поїдає шоколадне морозиво з миски на колінах.

— На дивані — Мікаела, вона завжди в телефоні, — Марні змовницьки дивиться на мене, наче мені добре відомо, які взаємини між дітьми-підлітками мого чоловіка та їхніми телефонами. — Ось Дікон їсть морозиво. Ембер — це та, що робить ангелів на килимі. Ройс — той, що крутиться по колу. Айя — це та, яка… Айє, перестань писати на стіні! А за обіднім столом сидять Шайлі й Скайла. О, а на моєму стегні — маленький Арло. — Вона всміхається до дитини: — Скажи «привіт» цій милій пані, Арло.

Арло смокче великий палець.

Мені бракує слів. Я допускала крихітну ймовірність того, що мій чоловік міг мати одного чи двох дітей від цієї жінки. Але в кімнаті достатньо дітей, щоб створити попгурт із братів і сестер, який гастролює країною в психоделічному шкільному автобусі. Як всі ці діти можуть бути нащадками мого покійного чоловіка?

Утім, вони, безперечно, схожі на нього. У них його світле волосся, його очі, його риси обличчя. Ба більше, стіни обвішані фотографіями Марні й Ґранта з дітьми. Якщо це й обман, то вкрай ретельно продуманий.

Дікон доїдає останню ложку шоколадного морозива й підбігає до матері. Він смикає її за сукню і зводить на неї своє вимазане шоколадом обличчя:

— Мамусю, а татко скоро повернеться додому?

Марні зиркає на мене, а потім натягнуто посміхається до сина:

— Він дуже багато подорожує, любий. Його повернення додому може зайняти деякий час.

— Мамусю, — знов озивається він, — а ми сьогодні повечеряємо? Мій животик був таким порожнім учора перед сном.

Як можна бути таким голодним, якщо він буквально щойно їв морозиво? Але дитина дійсно майже схожа на скелет. Насправді вони всі мають такий вигляд, ніби трохи недоїдають, зокрема й Марні.

— Сподіваюся, що так, Діконе, — відповідає Марні. — Це залежить від тітоньки Еліс.

— Мамусю, — не вгаває він.

О боже, що ще?

— Як думаєш, ми зможемо подивитися телевізор сьогодні ввечері, чи світло знову вимкнуть?

— Не хвилюйся, — каже вона. — Навіть якщо світло вимкнуть, ми зможемо знову влаштувати ночівлю з ліхтариками. Хіба це було не весело?

Ця дитина доведе мене до сліз. Якщо Марні прагнула зачепити мене за живе, то їй це успішно вдалося. Я не можу піти звідси й лишити без допомоги цих бідолашних дітей.

— Гаразд, — кажу нарешті. — Я подбаю про те, щоб ти отримала частину від спадщини Ґранта.

Її очі загоряються:

— Правда?

— Але потрібно буде зробити тест ДНК. Ти ж сама розумієш, так?

— Авжеж, авжеж…

— Якщо він виявить спорідненість між дітьми й Ґрантом, я подбаю про те, щоб ви отримали половину від страхової виплати та грошей зі спадку.

Її обличчя наливається люттю, на щоках з’являються рожеві плями:

— Половину? — виривається у неї. — Ти взагалі бачиш, скільки дітей у цій кімнаті? Я витрачаю тижневу заробітну плату лише на те, щоб приготувати їм одну вечерю! А ти… — вона морщить ніс. — Це тільки ти. Ти дбаєш лише про себе одну.

— Взагалі-то… — я кладу одну руку на живіт, ніби захищаючись. — Я вагітна.

Уперше вимовляю ці слова вголос. Нехай Марні й не моя подруга, як Поппі, але ми з нею пов’язані. Зрештою, її діти будуть зведеними братами й сестрами для мого малюка, коли він народиться. Ми з Марні тепер сім’я.

— І що з того? — відрізає Марні. — Я — теж!

Серйозно? Скількох дітей мій чоловік збирався завести із цією жінкою до того, як я дізнаюся про це?

Але я не можу звинувачувати Марні. Вона, як і я, була в невіданні. Я не можу дозволити її сім’ї голодувати тільки тому, що мій чоловік був шматком лайна.

— Дай мені подумати, що можна зробити, — кажу я їй.

По дорозі додому, я помічаю темно-зелений седан. Я не з тих людей, які звертають увагу на машини позаду себе. Наскільки мені відомо, щоразу, коли я виходила з дому протягом останніх десяти років, хтось та й був позаду мене.

Але віднедавна я перебуваю у стані підвищеної пильності. До того ж на дзеркалі заднього виду автомобіля висить пара гральних кубиків, що робить його помітним навіть на відстані кількох машин позаду.

Перші п’ятнадцять хвилин їзди я намагаюся переконати себе, що це лише збіг обставин. Так, зелена машина з кубиками на дзеркалі заднього виду висить у мене на хвості на кожному повороті. Але це не означає, що мене переслідують. Може, людина абсолютно випадково їде у те саме місце, що і я.

А згодом я починаю імпровізувати. До мого будинку залишається всього п’ять хвилин, але замість повернути на світлофорі ліворуч, я повертаю праворуч. Дивлюся у дзеркало заднього виду, на щастя, — без кубиків, щоб перевірити, чи зелена машина досі там, чи повернула в інший бік. Проте ось вона — зелена машина, все ще позаду мене.

Я вмикаю лівий поворотник, але натомість повертаю ще раз праворуч. І знову перевіряю дзеркало після повороту. Білі кубики із чорними цяточками досі гойдаються позаду мене.

Знову повертаю праворуч. І знову.

Я вже проїхала повне коло, а машина з кубиками у вікні досі позаду мене. Це вже ніякий не збіг. Не може бути, щоб хтось у тій машині просто вирішив об’їхати цілий квартал. Хто б не був у зеленому седані, він точно мене переслідує.

Натискаю кнопку блокування всіх дверей «лексуса», і зупиняюся на черговому сигналі світлофора. Піднімаю погляд на дзеркало заднього виду, злегка підрегульовуючи його так, щоб дивитися прямо крізь лобове скло автомобіля позаду.

Кубики легенько погойдуються. На водієві велика пара чорних сонцезахисних окулярів, які закривають половину обличчя, однак я добре бачу, що це чоловік з русявим волоссям і чіткими рисами обличчя. Як у мого чоловіка.

А тоді він знімає сонцезахисні окуляри. Наші очі зустрічаються в моєму дзеркалі заднього виду. Його очі ясні, блакитні й до болю знайомі. Це очі Ґранта. Я ще ніколи в житті не була настільки впевнена в чомусь.

Гучний гудок вириває мене з роздумів. Загорілося зелене світло, і хтось позаду мене розлючений, бо я зволікала цілу мілісекунду, перш ніж прибрати ногу з гальма. Я їду на зелене світло, голова йде обертом. Проїжджаю ще пів кварталу, а тоді зупиняюся на узбіччі. Перевіряю дзеркало заднього виду, очікуючи побачити зелений седан, який зупиняється позаду мене.

Але його там немає. Нахиляюся всім тілом, силкуючись добре роздивитись крізь заднє вікно. Машини немає. Вона їхала за мною майже двадцять хвилин, і в ту мить, коли я переконалася, що вона таки переслідує мене, і була майже певна, що людина за кермом — мій чоловік, машина зникла.

Не розумію, що відбувається. Але так чи інакше, я доберуся до правди.

Я планувала їхати додому, але натомість змінюю маршрут. Їду в зовсім іншу локацію — місце, в якому востаннє була два тижні тому, і до якого ще п’ять хвилин до цього не мала жодного наміру повертатися.

Витрачаю ще двадцять хвилин у дорозі. Важко кермувати, коли в голові вирує безліч думок. Вмикаю радіо, щоб заспокоїтися, але гучна попмузика ще більше мене тривожить. Шукаю радіостанцію зі спокійнішими треками, але зрештою здаюся і остаточно вимикаю приймач.

Мені здається, що минає понад двадцять хвилин, і я прибуваю до місця призначення. Виходжу з «лексуса» і стою, дивлячись на металеві ґрати перед собою. Не хочу заходити всередину, але знаю, що тільки так віднайду спокій.

Ненавиджу кладовища.

Щільніше кутаюся в куртку, розправляю плечі, а тоді проходжу крізь ворота цвинтаря, де два тижні тому поховала свого чоловіка. Попри мороз, який пробігає по шкірі, коли я думаю про те, що лежить під землею, кладовище доволі гарне. Ритуальний агент показував мені фотографії, коли ми планували похорон, і я була впевнена, що Ґранту сподобалися б ряди чистих білих надгробків, оточених густою зеленою травою. Периферія кладовища засаджена яскраво-червоними трояндами, а завдяки бездоганній доріжці відвідувачі вільно пересуваються цвинтарем, не витоптуючи трави.

Коли працівник похоронного бюро продавав мені ділянку, він запитав, чи не хотіла б я купити два суміжні місця, щоб колись спочивати з миром поруч зі своїм чоловіком.

— Ні, — відповіла я йому. — У цьому немає потреби.

Стукіт моїх підборів по землі лунає тихим цвинтарем, наче удари грому. Тут є жменька інших ще живих людей, які відвідують могили своїх родичів, але більшість із них поводяться тихо. Гадаю, кладовище — не місце для гучних розмов.

Агент продав мені ділянку під номером вісімдесят шість. Це число не має особливого сенсу, коли я дивлюся на численні ряди майже однакових надгробків. Але я пам’ятаю, де поховали мого чоловіка. Це важко забути.

Іду доріжкою до середини кладовища. Легенький вітерець лоскоче шию, і в мене знову виникає стійке відчуття, що за мною хтось спостерігає. Однак, звісно, саме тому я сюди й прийшла.

Звертаю зі стежки й починаю простувати по землі. Ступаю по зеленій травичці, підбори з кожним кроком вгрузають у багнюку. Ще кілька хвилин — і я знаходжу його: це не складно, адже я придбала вишуканіший надгробок, аніж більшість на цьому кладовищі. Зрештою, у нас не бракує грошей. Звісно, купуючи цей надгробок, я й гадки не мала, що незабаром на мої плечі ляже забезпечення майбутнього вісьмох — з половиною — позашлюбних дітей Ґранта.

Нарешті підходжу до відполірованого чорного гранітного надгробка. На камені викарбувано: «Світлій пам’яті Ґранта Локвуда».

Під цими словами зазначено рік його народження і рік смерті, а знизу, рукописними літерами — «Люблячий чоловік Еліс».

Мило, чи не так?

Розглядаю надгробок занадто довго, аж поки прохолодний вітерець не здіймає волосся з потилиці, і розпущені пасма не починають танцювати на вітрі. Це той самий надгробок, що стояв тут, коли ми ховали Ґранта два тижні тому. З того часу нічого не змінилося.

Опускаю погляд під ноги. Трава непошкоджена, на тому ж місці, де її замінили після опускання труни з тілом Ґранта в землю. Витріщаюся на траву, майже очікуючи, що раптом рука прорветься крізь ґрунт і обхопить пальцями мою щиколотку.

Але ні одна рука зомбі не вилазить з-під землі. Ґрант лежить у домовині. Хіба що…

Це була закрита труна. Ми ухвалили таке рішення через те, наскільки сильно було понівечене тіло Ґранта в аварії. Але суть у тому, що я ніколи не бачила свого чоловіка в труні. А раптом вона була порожня?

Але як таке можливо? Це обов’язково помітили б. Якби тіло просто встало й вийшло з моргу, ніхто б не залишив це без уваги. Принаймні мені хочеться так думати.

Знову прикипаю поглядом до землі. Мене охоплює різке бажання витягнути лопату, яку я тримаю в багажнику на випадок снігопаду, і почати копати. Якби я змогла добратися до труни, то переконалася б, що тіло Ґранта всередині. А якби я це зробила, то точно знала б, що насправді мене переслідує не мій чоловік.

Але у мене напад параної. Цілком очевидно, що це не Ґрант переслідує мене. Ґрант — мертвий. Абсолютно точно мертвий. Я бачила його мертве тіло. І не треба бути лікаркою, щоб з одного погляду на нього зрозуміти, що він був дуже, дуже мертвий. І добре, що це так.

Тому що це я — та, хто його вбила.

І якби він був живий, то точно сказився б.

Я знаю. Ми здавалися ідеальною парою, чи не так?

І ми були ідеальною парою. Протягом тривалого часу ми жили в тій романтичній казочці, про яку мріють маленькі дівчатка. Це був такий роман, що я іноді щипала себе за руку, прагнучи впевнитися, що не сплю.

Ґрант запевняв, що хотів зробити мене своєю дружиною з моменту нашої першої зустрічі. І, щиро кажучи, я відчувала до нього те ж саме. Це було настільки близько до кохання з першого погляду, наскільки я лише могла собі уявити. Він був таким неймовірно вродливим, із цими золотими пасмами волосся, ідеально виточеними рисами обличчя, немислимо блакитними, як води Аруби, очима — важко було безтямно не закохатися в нього. І це було до того, як я дізналася, що він ще й успішний, заможний і навіть веселий. Він був ідеальним.

На перше побачення він запросив мене до французького ресторану. Я ніколи в житті не була у такому вишуканому місці, але він не поводився зверхньо, замовляючи для нас двох. Ми взялися за руки на освітленому свічками столику, і він зауважив, який гарний я мала вигляд. Вечір був чарівним, і, щиро кажучи, тієї ночі я по вуха в нього закохалася, хоч і намагалася цьому протистояти.

Коли ми виходили з ресторану, я помітила, як він краєм ока спостерігав за мною з якимось дивним виразом на обличчі.

— Що? — запитала я.

— Здається, — відповів він, — я не впевнений, що зможу добратися додому, не поцілувавши тебе.

Я не могла не всміхнутися від такої заяви:

— Справді?

— Так. Думка про те, що я не зміг тебе поцілувати, не виходитиме у мене з голови. Я навіть не зможу зосередитися на дорозі, коли їхатиму додому. І неминуче потраплю в жахливу аварію.

Ніколи раніше мені не доводилося чути, що хтось настільки захоплений мною, що не може думати ні про що інше:

— Ну, я б не хотіла, щоб ти постраждав.

— Ти така добра, Еліс, — сказав він, притискаючи свої губи до моїх.

Це було так, наче в кожну молекулу мого тіла заклали крихітну атомну бомбу, і під час цього поцілунку вони всі водночас вибухнули. Мене цілували раніше, але так — ніколи. Він боявся, що може потрапити в аварію, якщо не поцілує мене, але після того поцілунку мені здавалося, що я не зможу думати ні про що інше до кінця свого життя.

Але навіть після того поцілунку я з усіх сил намагалася не закохатися в Ґранта Локвуда. Твердила собі, що такі чоловіки, як Ґрант, саме це й роблять. Вони влаштовують розкішні побачення, але після того, як затягують до себе в ліжко, швидко втрачають цікавість. Що глибше я тонула в цьому почутті, то частіше нагадувала собі про цей факт.

Ґрант був лише інтрижкою. Не більше.

Приблизно через вісім місяців після першого побачення у французькому ресторані, ми знову опинилися в тому самому закладі. Я замовила те саме шоколадне суфле, про яке мріяла з нашої першої спільної вечері, і поки ми чекали, щоб воно достатньо піднялося в духовці, Ґрант зронив свою серветку на підлогу.

— Дай-но я її підніму, — сказав він.

Я здивувалася. Зазвичай Ґрант не був незграбним. Хоча у нього не було багато часу на спорт через щільний графік, він мав вроджену спортивну грацію. Мій хлопець дуже рідко спотикався чи впускав речі. Проте за мить він уже був на підлозі — але не для того, щоб підняти серветку. Ґрант стояв на одному коліні.

— Еліс, — він зазирнув мені в очі, тоді як жінка за сусіднім столиком витріщилася на нас з явною заздрістю. — Останні вісім місяців з тобою були найкращими в моєму житті. Якщо ти зробиш мене найщасливішим чоловіком на землі, я пишатимуся цим. Ти вийдеш за мене, Еліс?

Величезний клубок у горлі заважав говорити. Але мені потрібно було вимовити лише одне слово.

— Так!

Весілля відбулося через пів року. В нас обох не багато родичів, тож ми вирішили не влаштовувати грандіозного свята. Згодом ми переїхали до його великого, просторого будинку з п’ятьма спальнями, плануючи заповнити їх дітьми.

Ніколи в житті я не була такою щасливою. Ні, Ґрант не був геть ідеальним: він багато працював, і я не бачила його так часто, як хотіла б, але він був чоловіком моєї мрії. Щовечора я засинала, запитуючи себе, чому мені так пощастило.

Я й гадки не мала, що мій чоловік був монстром.

Досі пам’ятаю день, коли все змінилося.

Це сталося майже за рік після нашого одруження. Ми вмостилися поруч на двомісному диванчику у вітальні, як це частенько бувало. Я читала книгу, а Ґрант сидів із ноутбуком на колінах.

Я думала, він працює, але раптом він тицьнув мене в руку і запитав:

— Еліс, якого кольору ця сукня?

Я відклала книгу й подивилася через його плече на фотографію коротенької сукні в смужку і з рюшами на рукавах:

— Біло-золотого.

Ґрант відкинув голову назад і розсміявся:

— Ні, насправді вона синьо-чорна10.

— А, як на мене, то біло-золота.

— Як ти взагалі можеш так думати? — пирхнув він. — Чи ти сліпа, Еліс? Вона явно синьо-чорна.

Я знизала плечима:

— Не знаю, що тобі сказати. Я думаю, що вона біло-золота.

Усмішка швидко зійшла з його губ, які відтак вирівнялися в пряму лінію:

— Та що з тобою не так? Як ти можеш дивитися на цю сукню і бачити біле й золоте?

— Я просто… бачу.

— Ну, тоді тобі треба перевірити свої очі. Або, може, мізки, — на його обличчі не залишилося й сліду гумору. Ми були разом вже два роки, і він ніколи раніше так зі мною не розмовляв. — Це неприйнятно. Не можу повірити, що одружений з настільки дурною жінкою, яка не може відрізнити біло-золотий від синьо-чорного.

— Перепрошую?

— Перепрошую! — вибухнув Ґрант. Він метнув свій ноутбук на наш дорогий журнальний столик, і екран розлетівся на друзки. — Що це за відповідь така? Сукня на фото явно синьо-чорна. І я хочу почути, як ти це скажеш.

Я відкрила рота, але не змогла вимовити жодного слова.

— Ця сукня синьо-чорна, — виплюнув він мені в обличчя. — Я. Хочу. Почути. Як. Ти. Це. Скажеш.

Я тільки й змогла, що похитати головою:

— Я скажу це, якщо ти хочеш. Але, як на мене, вона дійсно біло-золота.

Ґрант витріщився на мене, киплячи від гніву. Не кажучи більше ні слова, він підвівся з дивана й вилетів із будинку, грюкнувши за собою дверима. Я чула, як його «мерседес» віддалявся геть.

Його не було два дні.

Я страшенно хвилювалася. Зателефонувала в поліцію, але коли вони почули, що він пішов за власним бажанням, то сказали, що їм доведеться почекати сімдесят дві години, перш ніж почати розслідування. Однак вони були чуйними зі мною. Сказали, що невеличкі перепалки між закоханими — це нормально для молодят. Сказали, що він, імовірно, повернеться додому з підібганим хвостом і вибаченнями.

Саме так усе й сталося. Ґрант повернувся додому через два дні з величезним букетом квітів і подарунковою коробкою з моїм ім’ям на ній. Він стиснув мене в обіймах, і хоча мені знадобилося кілька хвилин, щоб відтанути, зрештою я розслабилася в його руках. Усі пари сваряться — я подумала, що в нашому випадку це всього лиш ознака кінця медового місяця.

— Квіти дуже гарні, — сказала я йому.

— Але не такі гарні, як ти.

Я відчула глибоке полегшення. Так, я все ще злилася на Ґранта за те, що він зник на два дні, але наша перша сварка була неминучою. Приємно було нарешті покінчити із цим і спокійно жити далі.

Ґрант всунув мені в руки подарункову коробку:

— І це також для тебе, моя люба.

Усередині була вишукана біла коробка із золотою стрічкою зверху. Вона була такою красивою, що мені майже не хотілося її розпаковувати. Я понесла подарунок до дивана й поклала його на журнальний столик перед собою. Розв’язала стрічку й обережно зняла кришечку з коробки. Серце на мить зупинилося, коли я побачила, що всередині.

Ґрант спостерігав за мною з дивним виразом обличчя:

— Якого кольору ця сукня, Еліс?

Я глянула на шовкову сукню, складену всередині білої коробки:

— Синьо-чорна, — механічно відказала.

— Правильно, — повільно промовив він, наче вважав мене дурною. — А якого кольору коробка й стрічка?

— Білого та золотого.

— Дуже добре. Тепер ти бачиш різницю?

Мені досі цікаво, що було б, якби я просто погодилася з ним. Але натомість я сказала:

— Але сукня на фото мала інший вигляд.

— Ні, не інший! — Ґрант закричав, здавалося, досить голосно, щоб його почули всі сусіди. — Це та сама сукня, що й на фото! Ти була неправа, Еліс. Неправа!

Він дістав з кишені штанів свій телефон. Розблокував екран, а потім тицьнув телефоном мені в обличчя. На екрані була та сама смугаста сукня.

— Якого кольору ця сукня? — зажадав він відповіді.

— Біло-золота, — прошепотіла я.

— Якого кольору ця сукня?

Я розридалася, і гарячі сльози потекли моїми щоками.

Обличчя мого чоловіка стало яскраво-червоним. Я ніколи не бачила його таким розлюченим, я взагалі ніколи нікого таким не бачила.

— Надягай сукню, — загарчав він.

— Я… — я витерла сльози тильною стороною долоні. — Я одягну її іншим разом, гаразд?

— Якщо ти не одягнеш цієї сукні, — прошипів він на мене, — я посаджу тебе під замок.

— Під замок? — я здивовано витріщилася на нього. — Через що?

— Через те, що у тебе галюцинації! — він замахав телефоном із фотографією золото-білої сукні. — Я міг би це зробити, якби захотів. Завідувач психіатричного відділення — це колишній сусід по кімнаті у коледжі кузена племінника брата мого батька. Він зробить усе, що я захочу, — повір мені.

Я піднялася з дивана, стиснувши руки в кулаки:

— Ти не зможеш так зі мною вчинити. Не зможеш.

— Зможу, якщо ти не зробиш, як я тобі кажу! — тепер його обличчя стало темно-фіолетовим, як стиглий баклажан. — Одягай сукню негайно!

Я ніколи в житті не була так налякана. Побігла нагору до спальні й зачинила за собою двері. Він гамселив у них, кричав на все горло. Намагався проштовхнути сукню в щілину між дверима й підлогою, але вона не пролазила. У якийсь момент я була впевнена, що він виламає двері, але він цього не зробив. Зрештою, Ґрант заспокоївся.

Але відтоді життя вже ніколи не було таким, як раніше. Ґрант став безжальним. Одного ранку я відчинила шафу й побачила, що замість усіх моїх убрань там висіли синьо-чорні сукні. Я виходила з душу, а на ліжку вже лежала одна з них і чекала, поки я одягну її. На день народження він подарував мені торт вкритий синьою глазур’ю, на якому чорними літерами було виведено: «З днем народження, Еліс».

Для всього світу ми здавалися ідеальною парою. Вони й гадки не мали, що відбувалося за зачиненими дверима. Решті світу набридло обговорювати колір тієї сукні, і вони перемкнулися на інші речі, наприклад, на того чоловіка з BBC, до якого в кімнату під час інтерв’ю увірвалися діти. Але наше життя досі крутилося довкола біло-золотої сукні.

Згодом Ґрант заявив, що хоче мати дитину. Коли він вручив мені комбінезончик у синьо-чорну смужку, я твердо вирішила, що ніколи не народжу малюка в нашому шлюбі. Тому я вжила певних заходів, щоб не завагітніти.

Однак так не могло тривати вічно. Ґрант був бомбою уповільненої дії. Одного дня мої сусіди знайшли б мене задушеною синьо-чорним шовковим шарфом у ванній кімнаті. Я мусила щось зробити, поки цього не сталося.

Але Ґрант ніколи б не дозволив мені піти. Це я знала напевно. Я була його власністю, він ніколи б не відпустив мене. Ні, втекти із цього шлюбу можна було лише в один спосіб — якщо хтось із нас помре.

Я ніколи раніше нікого не вбивала.

Не кажу, що ніколи не думала про це. Ми всі іноді думаємо про те, щоб когось убити. Стареньку пані на касі, яка розраховується копійками. Дуже високого хлопця, що сидить перед вами в кінотеатрі. Власне, кожне верескливе немовля в літаку.

Однак це лише фантазії. Ви ж цього не робите.

Проте з Ґрантом у мене не було вибору. Він був справжнім монстром у всіх сенсах цього слова, і єдиний спосіб врятуватися — це позбавити його життя. Насправді я б зробила світові послугу.

Оскільки я ніколи раніше нікого не вбивала, то вирішила підстрахуватися. Підмішала болиголов в апельсиновий сік, який він щоранку пив. Подрібнила трохи беладони11 у молоко, яке він наливав у пластівці. Поклала бананову шкірку на верхню сходинку наших крутих сходів. Але зрештою, його прикінчив перерізаний гальмівний шланг.

А втім, я була здивована тим, наскільки легко мені це вдалося. Коли поліціянт попросив мене приїхати в морг, я не могла повірити в те, що мій лихий чоловік насправді мертвий. Навіть коли я дивилася на його нерухоме тіло на столі, на його біле жорстке обличчя, я майже очікувала, що він оживе, стискаючи синьо-чорну сукню у своїй холодній, мертвій руці.

Але Ґрант не ожив. Він був мертвий. І всі повірили, що та автокатастрофа була просто трагічним нещасним випадком.

Перше, що я зробила після його смерті, це викинула всі ті синьо-чорні сукні. Більшість із них я пожертвувала на благодійність, але одну зберегла. Одну-єдину сукню, на згадку про те, чому я зробила те, що зробила.

Коли я організовувала його похорон, то ледве могла повірити, що мого чоловіка більше немає. Нарешті я звільнилася від цього монстра. Після стількох років страждань він більше ніколи не зможе мені зашкодити. Я обрала білу труну із золотим оздобленням.

А потім, певна річ, я побачила дві сині смужки на тесті на вагітність. Я успішно вбила свого чоловіка, але він встиг залишити частинку себе. Проте я відчуваю полегшення, знаючи, що наша дитина не матиме його за батька.

Ґрант мертвий. Повинен бути.

Але якщо це так, то хто переслідує мене?

Коли я повертаюся додому з кладовища, Поппі чекає на мене біля вхідних дверей, готова почути всі брудні подробиці. На щастя, у неї із собою немає запіканки.

— Що та жінка тобі сказала? — запитує вона, коли я відмикаю вхідні двері.

— Думаю, вона каже правду. Діти… Вони дуже схожі на Ґранта. І там скрізь були їхні сімейні фото.

Я не згадую, скільки там було дітей. Досі не можу цього переварити. Історія із синьо-чорними сукнями сама собою була жахливою, але восьмеро дітей, про яких я нічого не знала, — це вишенька на торті.

— Який кошмар, — бурмоче Поппі. — Я можу для тебе щось зробити? Може, трохи чайку?

Я лише хитаю головою.

— То що ти збираєшся робити?

— Я… я думаю, що повинна віддати їй частину спадку, — кладу руку на живіт, усвідомлюючи, що мушу відкласти частину грошей і для дитини, яка росте всередині мене. — Я, звісно, вимагатиму проведення тесту ДНК. Але якщо це дійсно діти Ґранта, вони заслуговують на частину грошей.

— Просто не можу в це повірити, — вона хитає головою. — Ґрант здавався чудовим чоловіком. Він був таким добрим, чесним і вродливим. Як він міг вести подвійне життя?

Ти собі навіть не уявляєш, Поппі.

— Насправді, — раптом кажу я, — він не був таким добрим і чесним, як ти думаєш.

Вона сміється, ніби я пожартувала.

— Про що ти говориш? Ви з Ґрантом були ідеальною парою.

— Ні, — я опускаю очі. — Не були. Наш ідеальний шлюб… Це все суцільна брехня.

Вона помічає вираз мого обличчя, й усмішка сходить із її губ.

— Що ти маєш на увазі, Еліс?

У мені ніби прорвало кран, і я не можу його перекрити. Не встигаю отямитися, як розповідаю їй усю правду. Про синьо-чорну сукню. Про… ну, оце і є майже все. Але, господи, він став таким мудаком через ту сукню.

Поки Поппі вислуховує всю історію, її обличчя блідне. Їй на очі навертаються сльози, коли я змальовую вміст своєї шафи.

— Бідненька, — вона бере мою руку у свої долоні. Цей дотик теплий і втішний. — Еліс, я поняття не мала. Якби ж ти мені сказала. Я б…

— Я не могла так ризикувати, — витираю сльозу з власних очей. — А якби ти також сказала, що та сукня синьо-чорна?

— Та ні за що! — вигукує Поппі. — Та сукня була біло-золотою! У всіх, хто думає інакше, точно дефектні палички чи колбочки, чи як воно там називається12.

Одних цих слів достатньо, щоб я розплакалася. Поппі обвиває мене руками, і ми обнімаємося кілька хвилин, ридаємо захлинаючись. Я шкодую, що не довіряла їй настільки, щоб звернутися до неї раніше. Можливо, якби я це зробила, мені б не довелося вбивати Ґранта.

— А знаєш, що нам реально треба? — Поппі нарешті відривається від мене, потираючи свій рожевий ніс. — Випити чогось міцненького! Зроблю-но я нам пару коктейлів із горілкою та тоніком.

— Не можна, — жалюгідно промовляю я. — Бо… я вагітна.

Поппі ахає:

— Еліс, я поняття не мала. З твого вигляду і не скажеш, чесне слово! Який у тебе термін? Сім місяців? Вісім?

Я глипаю на неї:

— Шість тижнів.

— Оу, — вона зиркає на мій живіт і здивовано кліпає. — Всього лише? Ну… окей. Як скажеш.

— Я вжила заходів, щоб цього не сталося, — здавлено схлипую. — Встановила спіральні лампи в кожній шафі, але все одно завагітніла. Не розумію, як так вийшло.

Вона схиляє голову набік:

— Спіральні лампи?

Киваю:

— Я читала в інтернеті, що якщо встановити спіралі, то вони запобігають вагітності з ефективністю понад дев’яносто вісім відсотків.

Поппі витріщається на мене з розгубленим виразом обличчя протягом кількох секунд:

— Ти маєш на увазі… ВМС?

— Що таке ВМС?

— Внутрішньоматкова спіраль. Її вводять у матку, і вона запобігає вагітності.

Овва, у цьому значно більше сенсу, ніж у лампочках. Дурнуватий пошук у гугл.

— Що ж мені робити, Поппі? — стогну я. — Мій чоловік був монстром. Тепер він мертвий, а в мені росте його дитина. Мало цього… — я нервово поглядаю на вікно, майже очікуючи побачити, як з нього вигулькує обличчя Ґранта. — Я бачу його всюди, куди б не пішла.

— Еліс, — вона стискає мою руку у своїй. — ти не бачиш Ґранта. Сонечко, Ґрант мертвий. Це все через стрес.

Киваю, неохоче погоджуючись, що це може бути правдою. Я так сильно хочу, щоб це було правдою. Мені треба, щоб цей кошмар припинився.

Після того, як Поппі йде, я намагаюся розслабитися. Вирішую піти нагору й прийняти душ, сподіваючись, що гарячуща вода трохи зніме мою напругу. Зайшовши в кабінку, підкручую температуру води до максимуму. Напруга не спадає, тож я повертаю кран у протилежний бік — на максимально холодну воду.

Щойно я виходжу з ванної, обмотавши груди рушником, унизу лунає дзвінок у двері. Боже, сподіваюся, це не Поппі із черговою запіканкою. Визираю з вікна спальні на під’їзну дорогу, і моє серце робить сальто, коли я бачу, що чекає внизу.

Це поліційна машина.

Я навіть не встигаю висушити волосся. Стягую його у недбалий хвостик, після чого вдягаю сині джинси й кардиган. Щодуху збігаю вниз сходами, коли дзвінок у двері лунає вже втретє.

Відчиняю двері й бачу знайомого чоловіка, одягненого в плащ у поєднанні із сорочкою та краваткою. Впізнаю в ньому слідчого Манчині, з яким ми мали коротку розмову після трагічної аварії мого чоловіка. Це немолодий чоловік із чорно-сивим волоссям — насправді переважно воно сиве, і глибокими зморшками, врізаними у суворе обличчя.

— Добридень, місис Локвуд, — він знімає свого уявного капелюха. — Пробачте, що знову вас турбую. Я детектив Манчині.

— Так, я пам’ятаю вас, — змушую себе всміхнутися, аби приховати той факт, що мої нутрощі перевертаються всередині. — Щось… щось сталося?

Слідчий Манчині вагається. Дізнавшись, що він веде розслідування аварії мого чоловіка, я порозпитувала й довідалася, що він не з тих детективів, які завжди грають за правилами, але виконує свою роботу якісно. Проте останнє, що я чула, це те, що аварія Ґранта була офіційно визнана нещасним випадком.

— Чи можу я зайти? — запитує він.

Не дуже хочу запрошувати слідчого до себе додому, але якщо я цього не зроблю, він може подумати, що мені є що приховувати. Тож я покірно відходжу вбік:

— Звичайно.

Він прямує за мною до вітальні, і я пропоную йому місце на дивані. Сідаючи, він не знімає плаща.

— Бажаєте чогось? — запитую. — Може, чаю? Чи запіканки?

Він хитає головою:

— Ні, дякую.

Опускаюся на двомісне крісло навпроти нього, все моє тіло гуде:

— Чи можу я запитати, що сталося?

— Що ж, — каже він, — нам надійшло анонімне повідомлення. Хтось зателефонував і сказав, що у «мерседесі» вашого чоловіка були перерізані гальма. Що це не було нещасним випадком.

Хтось зателефонував і залишив анонімне повідомлення? Хто б міг таке зробити?

А тоді я згадую про переслідувача, який стежить за мною по всьому місту — того, що підозріло схожий на мого покійного чоловіка.

— О боже! — скрикую я. — Це… це кошмар! Не можу повірити, що це правда…

— Ми не знаємо цього напевно, — каже Манчині. — На жаль, хоч це й суперечить протоколу, ми не перевірили автомобіль після аварії. А тепер машину вашого чоловіка зібгали в один з тих кубів на звалищі. Тож ми ніяк не можемо перевірити, чи це дійсно правда.

Плечі розслаблено опускаються на кілька міліметрів. Машина знищена. Доказів більше немає.

— Але я мушу вас запитати, — каже він, — чи були у вашого чоловіка вороги? Хтось міг бажати йому зла?

На лівій руці слідчого Манчині є ледь помітна смужка від засмаги там, де колись була обручка. Цікаво, що сталося в його власному шлюбі. Цікаво, чи міг би він мене зрозуміти.

Що ж, я цього ніколи не дізнаюся. Бо ніколи не скажу йому правди.

— У нього не було ворогів, — відповідаю я, — але є один хлопець, який у нас прибирає, і Ґрант ніколи повністю йому не довіряв.

— Ви маєте на увазі Віллі, вашого помічника?

— Саме так, — я не дивуюся, що поліція вже цікавилася нашим помічником: вони, без сумніву, дізналися про його темне минуле. — Ми найняли Віллі за рекомендацією іншої родини, тому я не стала перевіряти його біографію. А треба було. Я б ніколи не найняла Віллі, якби знала… що у нього була судимість.

Це брехня. Коли ми наймали Віллі, я сказала Ґранту, що перевірила його біографію, і це правда. Я дізналася про його судимість, і саме тому взяла на роботу — щоб у разі виникнення підозр щодо смерті Ґранта, вони були спрямовані на нашого колишнього в’язня-помічника.

— Але я ніколи не думала, що він скривдить Ґранта, — дозволяю сльозам навернутися на очі, старанно граючи свою роль. — До того ж попри ту жахливу річ, яку він зробив, він заплатив за скоєне.

— Він дійсно зробив жахливу річ, — погоджується слідчий.

— Я ніколи раніше не зустрічала людини, яка мала б понад тридцять протермінованих книг у бібліотеці, — беру серветку з коробки на столі й витираю очі. — Тобто дві чи три, так, я розумію, як це могло статися. Більш як десять — вже досить погано. Але більш як тридцять?

— Розумію, — зітхає він. — Подібне за всю службу поліціянт бачить лише раз — і сподівається ніколи більше не побачити.

Шморгаю носом:

— Як таке могло статися? Я й гадки не мала, що він такий… монстр. Він явно здатен на все, — саме тому я його й обрала.

— Так, у мене також були підозри, — каже Манчині. — Саме тому я організував його перевірку. І виявилося, що Віллі має надійне алібі на день убивства вашого чоловіка.

Моє серце вистрибує з грудей:

— Він… він має алібі?

Слідчий киває:

— Так. Він цілий день брав участь у турнірі з квідичу у Вермонті. Його знімали на відео. Він ніяк не міг бути причетним до нещасного випадку з Ґрантом.

— Що?

— Це правда.

— Стривайте. То квідич — це справжній вид спорту? — недовірливо запитую я. — І його знімають на камеру?

— Саме так, місис Локвуд, — поважно стверджує він.

— І вони користуються мітлами?

— Так.

Я не мала жодного уявлення про все це. Думала, що провина за вбивство Ґранта ляже на Віллі, а я вийду сухою з води. Новина про його надійне алібі під час матчу з квідичу невтішна. Проте, з іншого боку, я більше не потерпаю від потягу до нього.

— Хай там як… — слідчий Манчині підводиться на ноги. — Не буду більше займати ваш час, місис Локвуд. Якщо у нас з’явиться ще якась інформація, я дам вам знати.

І ось, так просто, він закінчує мене допитувати. Я була впевнена: все завершиться тим, що мене виведуть із дому в кайданках, але, здається, він навіть не підозрює мене. Слава богу, вони чомусь так і не перевірили гальм у машині після аварії.

Проводжаю слідчого до вхідних дверей. Майже знемагаю від полегшення, адже він, здається, не має до мене жодних підозр і просто йде без зайвих розмов. Нарешті все скінчилося, і мені більше ніколи не доведеться про це хвилюватися. Він кладе долоню на дверну ручку, та коли вже збирається її повернути, вагається.

— Ще одне питання, місис Локвуд, — каже він.

— Гаразд…

Він порпається в кишені свого плаща, дістає поляроїдну світлину й простягає мені. Виявляється, це фотографія салону розбитого «мерседеса» Ґранта, вочевидь, зроблена до того, як його спресували в куб.

— Скажіть мені, — просить він. — Якого кольору ця сукня?

Мій живіт стискається. Втуплююся в фотографію, помічаючи, що на задньому сидінні автомобіля лежить розірвана сукня.

— Що? — ледве вимовляю я.

Манчині знічено всміхається:

— Я знайшов це фото у справі вашого чоловіка, його зробили на місці аварії. І ми з хлопцями з відділу не можемо перестати сперечатися. Я припускаю, що сукня була ваша. Тоді якого вона кольору? Синьо-чорна чи біло-золота?

У роті пересохло, я не можу навіть слова сказати. Розтуляю губи, але не виходить ні звуку.

— Нам просто було цікаво, — каже він.

— Вона була… — зволожую губи, облизуючи їх. — Біло-золота, взагалі-то.

— Справді? — він здіймає свої густі чорні брови. — Я був упевнений, що вона синьо-чорна.

— Я… я не знаю, що вам відповісти…

Манчині висмикує фотографію з моїх пальців і ховає її назад у кишеню плаща:

— Що ж, у будь-якому разі, ми продовжимо розслідування. Машина вашого чоловіка, може, й спресована у куб, але я не заспокоюся, поки не докопаюся до суті справи. Запам’ятайте мої слова.

Дивлюся, як слідчий Манчині сідає в поліційну машину й від’їжджає геть. Але навіть коли автомобіль зникає з виду, я все ще не можу розслабитися.

Після візиту слідчого, у мене голова не перестає йти обертом.

Хто зателефонував у поліцію та залишив їм це повідомлення? Чи підозрює Манчині мене в причетності до нещасного випадку з Ґрантом? Я у його очах бачила: він ні перед чим не спиниться, поки не добереться до правди.

У скронях пульсує. Йду до ванної у пошуках засобу, що допоможе притупити біль. Зазвичай я вживаю кілька таблеток тайленолу, коли у мене болить голова, але у Ґранта є сильніші ліки за рецептом, які він пив, страждаючи від сильного головного болю. Пляшечка з пігулками стоїть на другій полиці шафки з ліками, і я у розпачі витягую її і відкручую кришечку із захистом від дітей. Відтак висипаю вміст у ліву руку.

Але у пляшечці немає жодної білої пігулки. Натомість там зберігається дещо вельми несподіване. Ключ.

Дивлюся на маленький ключик, що лежить на долоні моєї лівиці. Ніколи раніше його не бачила. Він не схожий на той, що від вхідних дверей. Чи від поштової скриньки. Це точно не ключ від машини.

Може, це ключ від кімнати на горищі — тієї, що замикається лише ззовні?

З моменту переїзду сюди я завжди допитувалася, що в тій кімнаті. Ґрант запевняв, що це просто комора, нічого для мене цікавого. Одного разу він навіть сказав, що загубив ключ. Коли я запропонувала викликати майстра, він огризнувся, мовляв, у цьому немає сенсу, і я маю триматися якнайдалі від таємничої кімнати на горищі.

Але тепер Ґрант мертвий. Принаймні я так думаю. Так чи інакше, його тут немає і він мене не зупинить.

Стискаючи ключ у руці, повільно піднімаюся гвинтовими сходами на другий поверх. Тримаюся за поручні, бо знаю: якщо спіткнуся і впаду, години можуть спливти, перш ніж мене знайдуть. Але ці сходинки навіть близько не такі круті, як ті потріскані дерев’яні, що ведуть на горище.

Коли я дістаюся другого поверху, зверху знову лунає стукіт. Я чую такі звуки відколи почала жити тут, але Ґрант завжди твердив, що причин для хвилювання немає. «Це звуки будинку», — казав він.

Нарешті я дізнаюся правду. Лампочки на сходах, що ведуть на горище, давним-давно перегоріли, тож я вмикаю ліхтарик у телефоні, стискаючи його однією рукою, щоб підсвітити собі дорогу нагору. Поручні розхитуються під моєю рукою, але я міцно тримаюся за них, долаючи одну скрипучу сходинку за іншою.

І ось я нагорі.

Підсвічую променем ліхтарика замок на дверній ручці. Рука тремтить, коли я вставляю ключ у замок. Присягаюся, я чула звуки із цієї кімнати, але зараз там зовсім тихо. Може, Ґрант казав правду. Може, це всього лише комора, і нічого більше.

А може, всередині лежать мертві тіла. Може, в цій кімнаті гниє труп Реберти.

А може… всередині є хтось живий, чекаючи можливості напасти, щойно я відчиню двері.

Повільно повертаю ключ.

Стукіт серця пришвидшується. Чую клацання — замок відімкнений. Тепер я можу зайти в заборонену кімнату на горищі й дізнатися правду про те, що міститься всередині. Штовхаю двері…

Приміщення невелике, приблизно чверть площі нашої спальні, і дуже затхле, ніби тут не прибирали роками. Тут лише одне злегка прочинене вікно. До стіни притулені якісь коробки й манекен із пришитою до нього напівготовою сукнею. І ось тепер вперше усвідомлюю, чому я чула шум із цієї кімнати на горищі. Розумію, що було джерелом цих таємничих звуків.

Це робот-пилосос. А на ньому катається кіт.

Кіт здивовано нявкає, забачивши мене. Зістрибує з пилососа, який все ще прокладає собі шлях між коробками й нечисленними меблями. Кіт треться об мою ногу, очікуючи на частування, але, нічого не отримавши, кидає на мене сердитий погляд і вистрибує у відчинене вікно.

Що ж, гаразд.

Пилосос застряг у кутку кімнати, видаючи незадоволене дзижчання. Я перемикаю увагу на центр кімнати, де стоїть крісло-гойдалка, повернуте до мене спинкою і передом до того єдиного крихітного вікна. Крісло продовжує гойдатися, вперед-назад, вперед-назад. Мабуть, його рухає вітерець з вікна. Хіба що…

У цьому кріслі хтось сидить?

Хутко обходжу крісло-гойдалку збоку, і коли бачу, що воно порожнє, полегшено зітхаю. У кріслі-гойдалці нікого немає. Кімната абсолютно порожня, якщо не брати до уваги робота-пилососа, який тепер безперервно б’ється об стіну. Ні живих людей, ні мертвих — тільки пилосос, і, гадаю, іноді ще кіт, який любить на ньому кататися.

Але на сидінні крісла-гойдалки дещо лежить — невеличкий блокнот. Він припав пилом, але не так сильно, як інші речі в кімнаті. Видається, що ним користувалися зовсім нещодавно — тиждень чи два тому. Насупившись, беру його до рук, і коли гортаю сторінки, на мене дивляться тисячі рядків неохайних каракулів мого чоловіка.

О боже. Це щоденник.

Ґрант вів щоденник. Я нізащо б не здогадалася, що мій чоловік вів щоденник, бо й справді, хто в наш час це робить? Але це явно він. І тепер я можу його прочитати і, можливо, з’ясувати, чому постійно бачу свого чоловіка скрізь, куди б не пішла. Читатиму по дві-три сторінки щодня — можливо, навіть по чотири, якщо матиму натхнення. Я впевнена, що цей щоденник врешті-решт надасть відповідь, хоча з тим темпом, з яким я планую його читати, мені, мабуть, знадобиться кілька місяців, щоб усе з’ясувати.

Обережно сідаю на одну з коробок і починаю читати.

Щоденник Ґранта

Величезний дракон прорвався крізь небо, його могутні крила розітнули пелену купчастих хмар, демонструючи симфонію сили й грації. Дивовижна істота в небі мала темно-фіолетову луску — кожна різного блискучого відтінку — яка вкривала його змієподібне тіло; довгий м’язистий шпичастий хвіст, ряд гострих як бритва зубів та очі, що горіли багатовіковою мудрістю. Для дракона я — лише крихітний недолік на тлі безкрайнього простору, вкритого білим снігом.

— Колись я приборкаю й осідлаю цього дракона, — промовила я.

Позаду мене пролунав сміх. Я повернула голову й побачила Зельвікса Містмаеля, що стояв за кілька метрів від мене, його м’язисті руки були складені на обладунках, що прикривали груди. Зельвікс посміхнувся до мене, його чітко окреслене обличчя випромінювало мужність, скульптурна лінія підборіддя додавала незмінної рішучості, а хвилі золотистого волосся переливалися на світлі при кожному русі. Його досконалі риси псував лише нерівний білий шрам у формі грозової хмари на лобі, який він отримав у битві між нашими сім’ями. Тепер ми запеклі вороги, і він урочисто присягнувся вбити мене одного дня.

— Ти? — пирхнув Зельвікс. — Як ти можеш приборкати цього дракона? Ти всього лише фейрі!

Гаразд, виявляється, це не щоденник.

Вочевидь, Ґрант вирішив написати роман. І він вирішив, що цей роман має бути у жанрі… роментезі? Історія про чоловіка на ім’я Зельвікс Містмаель і вперту фею, на ім’я Ф’юріва Вінґрасморіл?

У всякому разі, не думаю, що в цьому записнику міститься розгадка того, чому мені всюди ввижається Ґрант. І хоча я люблю гарне роментезі, але його версія мені не дуже до вподоби. Тому читати далі не збираюся.

Ну що ж. Із цим покінчено.

Спускаюся вниз, залишаючи горище відчиненим. Рада, що там не виявилося жодних трупів, але водночас і трохи розчарована. Я сподівалася знайти відповідь у тій кімнаті на горищі, але досі її не отримала. Усе ще не розумію, чому мій мертвий чоловік з’являється всюди, куди б я не пішла.

Хочу трохи абстрагуватися, тому дістаю всі запіканки з холодильника й складаю їх до багажника машини. Навіть мови бути не може, щоб я з’їла хоч одну з них, тож найменше, що я можу зробити, — це відвезти їх Марні. Ну, насправді найменше, що я можу зробити, — це ніц не зробити. Проте я вчиню трохи ліпше й віддам їй запіканки.

Коли я захлопую багажник своєї машини, мені вкотре здається, що за мною хтось стежить. Обертаюся, і, певна річ, там нікого немає.

Але раптом чую якийсь звук. Легеньке шурхотіння у живоплоті з дальнього закутка мого газону.

Раніше Ґрант займався доглядом за нашим газоном. Попри сильну зайнятість на роботі, він з гордістю дбав про наш газон, щоб трава завжди була зеленою та доглянутою. Живопліт досі ідеально підстрижений, тому коли я помічаю нехарактерну нерівність у формі, то з повною впевненістю можу сказати, що там щось або хтось є.

А ще я знаю: якщо хтось і ховається в цих кущах, то виходу звідти немає. Територія будинку обнесена високим парканом. Хто б там не зачаївся, йому доведеться вийти зі своєї схованки, щоб вибратися з моєї ділянки. Я загнала непроханого гостя у глухий кут.

Знову відчиняю багажник. Усередині тепер лежать вісім порцій запіканок, але є ще дещо — лопата, яку я ніколи не виймаю з багажника, на випадок, якщо мені доведеться відкопувати машину зі снігу.

Дістаю лопату й прямую до живоплоту з більшою впевненістю, ніж відчуваю насправді. Серце скажено калатає, але руки напрочуд спокійні. Долаю газон за кілька секунд і спиняюся перед огорожею. Шурхіт уже вщух, але по контурах видно, що всередині хтось ховається. Я в цьому впевнена.

— Я знаю, що ти там, — кажу. — І цього разу ти не втечеш.

А тоді здіймаю лопату над головою.

Я готова вдарити нею щосили. Однак, перш ніж я встигаю це зробити, звідти вистрибує чоловік із піднятими догори руками. У нього русяве волосся, блакитні очі й ідеальні чіткі риси обличчя.

Переді мною стоїть мій чоловік. Той, що загинув в автомобілі, який спалахнув внаслідок аварії, лише два тижні тому. А тепер він тут, все ще живий.

Я витріщаюся на нього, у вухах шумить кров:

— Ґрант?

Знайомі очі зустрічаються з моїми.

— Ні, — каже він. — Я не Ґрант.

Як би мені не хотілося вірити, що мій чоловік повстав із мертвих, ніхто не зможе переконати мене, що людина навпроти — не Ґрант Локвуд. Зрештою, я була одружена з ним. Я знаю, який він на вигляд. І я знаю, що це Ґрант.

Але наступні слова, що лунають із його вуст, усе змінюють:

— Я — Брант. Однояйцевий близнюк Ґранта.

8 Модифікований картопляний крохмаль, використовується в шампунях як поверхнево-активна речовина та піноутворювач. — Прим. кор.

9 Згадка про горор-роман «Кладовище домашніх тварин» американського письменника Стівена Кінга, у якому поховані на однойменному кладовищі поверталися до життя.

10 Йдеться про сукню, яка стала об’єктом загальних суперечок у 2015 році. Деякі люди бачили її синьо-чорною, інші — біло-золотою. Цей феномен пов’язано з особливостями роботи людського зору й того, як наш мозок сприймає кольори в умовах різного освітлення.

11 Болиголов і беладона — отруйні рослини, які можуть використовуватись у медицині як лікарські засоби.

12 Палички й колбочки — клітини-фоторецептори сітківки ока, які відповідають за чорно-білий та колірний зір відповідно.