Весілля служниці

Пролог

Цей чоловік збирається мене прикінчити.

У його очах палає жага вбивства. Мій життєвий досвід підказує, що я в страшній небезпеці. Цей чоловік не чекатиме пояснень. Він не дасть мені й секунди, щоб перевести подих. Він покінчить зі мною.

У цьому задушливому, тісному приміщенні — тільки ми вдвох. Він подбав про це: стежив за мною, дочекався моменту, коли я залишуся на самоті, а потім зачинив за нами двері. Й ось ми тут.

Він може зробити зі мною все, що забажає. Ніхто не знає, де я.

Мій ніс розбитий, можливо, навіть зламаний. Кров тече з ніздрів теплими цівками й стікає по губах. У неї металічний присмак. Удар кулаком у ніс — одна з перших дій, до яких він вдався замість привітання. Так він дав мені зрозуміти рішучість своїх намірів.

— Я зламаю кожну кістку у твоєму тілі, — шипить він мені в обличчя.

Не жартує. О боже, він говорить абсолютно серйозно.

Хто б міг подумати, що цей день завершиться саме так? Якби у мене було хоч якесь уявлення, на що здатний цей чоловік, усі б мої ранкові рішення були інакшими. Як тільки думка про те, що я можу із цим впоратися, спала мені до голови? Із самого початку в мене не було й шансу. Якби ж знати про це раніше.

Але я тут із власної провини. Це все моя жахлива помилка.

І тепер уже надто пізно.

1. Мiллi

— Я переріжу тобі горлянку, Міллі Келловей.

Не з таких слів хочеться починати свій день.

Проте саме так мене зненацька вириває з глибокого, сповненого марень сну цей ранішній телефонний дзвінок. Тримаю телефон біля вуха, гадаючи, чи не був цей жорстокий, загрозливий шепіт частиною мого сновидіння. Зрештою, кого будять обіцянками перерізати горло?

Що ж, мабуть, мене.

— Перепрошую? — кажу я у телефон, все ще хрипким спросоння голосом.

Перевертаюся на бік і протираю очі, намагаючись остаточно прокинутися. Певно, я неправильно почула. Може, замість того, щоб перерізати мені горло, незнайомець на тому кінці лінії насправді хоче урізати ліміти мого поліса автомобільного страхування.

— Ти мене почула, — гарчить низький та зловісний чоловічий голос. — Ти запхала свого носа куди не слід, і тепер ти за це заплатиш.

Він витримує коротку паузу, даючи мені час переварити цю нову порцію інформації, а потім додає:

— Я вбиватиму тебе повільно й болісно, Міллі Келловей.

Ні, це точно не сон. Це, безумовно, реально і явно стосується мене, про що свідчить неодноразове називання мого повного імені. Я не можу вдати, що хтось помилився номером, чи це якийсь спам-дзвінок. Але це не перша смертельна погроза на мою адресу й далеко не остання.

Однак, я не в захваті від того, що вона пролунала в день мого весілля.

Кажуть, дощ у день весілля — на щастя. Смертельні погрози в день весілля? Сумніваюся. Утім, я точно знаю, як розібратись із цим мудаком.

— Іди до біса, — спокійно відповідаю, а потім натискаю великим пальцем на червону кнопку на екрані, завершуючи дзвінок.

Кидаю телефон назад на тумбу, де він весь вечір заряджався поруч із капою, яка мала б завадити мені скреготіти зубами уві сні, якби я хоч колись не забувала її надівати на ніч. Я не дозволю цьому дзвінку зіпсувати мені настрій. Я схильна дратувати людей своїми вчинками, і смертельні погрози у такому разі неминучі, але вони завжди були не більше, ніж порожніми словами. Я до цього вже звикла.

І я не дозволю цьому зруйнувати мій день.

Повертаю голову поглянути на свого нареченого, який заворушився під боком. Мелодія дзвінка могла розбудити Ензо, але, слава богу, він не чув, що той покидьок мені сказав. Якби він дізнався, що хтось мені погрожує, то не на жарт розлютився б. Здійняв би цілу бурю, думаю, навіть запропонував би піти в поліцію. А це останнє, чого я сьогодні хочу.

Я не подарую цього дня якомусь невпевненому в собі мудаку. Сьогодні є лише я та Ензо. Сьогодні ми станемо чоловіком і дружиною.

— Міллі? — бурмоче він низьким, сонним голосом з італійським акцентом. — Хто телефонував?

— Телемаркетолог, — брешу я.

Він кривиться, бо ненавидить, коли вони дзвонять. Знав би він правду, злився б ще більше. Але я не збираюся йому розказувати. Хіба що це повториться, тоді муситиму зізнатися. Але не сьогодні.

Ензо тре очі, намагаючись сісти. Чорне волосся стирчить угору, а на обличчі денна щетина, проте мій наречений найсексуальніший саме зранку. І це багато про що говорить, адже його стандартний рівень сексуальності й так доволі високий. Відтак ковдра зсувається, оголюючи підтягнуті м’язи його грудей, і я геть забуваю про той дурний телефонний дзвінок.

Усього через чотири години він стане моїм чоловіком. Моїм чоловіком. Ми одружимося: з обручками й усім іншим. Попри те, що ми вже давно зустрічаємося і пройшли разом крізь вогонь і воду, я ніколи до кінця не вірила, що цей день колись настане.

Обережно кладу долоню на свій округлий живіт. Як не стараюся, не можу забути, що ми одружуємося саме через це. Коли Ензо зробив мені пропозицію, він виголосив цілу промову про те, як із першої секунди нашого знайомства знав, що я — та сама, і як він хоче присвятити мені все своє життя. Але пропозицію зробив через тиждень після того, як я повідомила йому про свою вагітність. Збіг у часі важко не помітити.

— Як почуваєшся? — він зауважує, що я торкаюся свого живота, і схвильовано супить брови. — Досі нудить?

Ензо був справжнім героєм під час моїх жахливих нападів нудоти в першому триместрі. Купив мені три види імбиру, але це, на жаль, лише тричі підтвердило, що я ненавиджу імбир. Купив дифузор, бо чув, що ароматерапія може допомогти, проте й це не спрацювало. Він навіть прочитав книжку про точковий масаж і провів мені індивідуальний сеанс, який зрештою закінчився сексом, і, варто визнати, на деякий час таки допоміг забути про нудоту. Однак ніщо не давало тривалого результату. Ще минулого місяця я блювала щодня. Іноді декілька разів на день. Було зовсім не весело.

Утім, як-то кажуть, — усе, що не вбиває, робить сильнішим. Якщо я можу впоратися з блюванням двічі на день, то я можу впоратися і з боягузливим гівнюком, який погрожує мені телефоном.

Крім того, я знаю, хто це такий. Гаразд, може, я й не знаю його імені, але за останні кілька років я допомогла багатьом жінкам утекти від чоловіків-тиранів. Ось так і нажила собі серед них кількох ворогів. Не знаю, хто саме погрожував перерізати мені горло, але майже впевнена, що цей чоловік один із них.

— Усе гаразд, — моя усмішка спочатку здається вимушеною, але варто мені побачити, як кутики його губ піднімаються, — і вона стає щирою. — Просто схвильована сьогоднішнім днем.

— Я також, — він тягнеться до мене руками й притискає до себе. — Не можу дочекатися одруження з тобою.

Коли він це каже, я почуваюся, не побоюсь цього слова, щасливицею. Ніколи в житті я не могла сказати, що мені у чомусь пощастило: удача рідко бувала на моєму боці. Але в цей момент я почуваюся найбільшою щасливицею у світі.

Мушу визнати, наше весілля аж ніяк не можна назвати традиційним. Церемонія буде невеликою: ми одружимося в мерії Мангеттену, в крихітній капличці, яка, подейкують, більше нагадує конференц-залу із незначними декораціями. До того ж не забуваймо, що я вагітна. Але що кому до того? Найважливіше те, що ми пройдемо крізь решту нашого життя разом, і це єдина людина, з якою я б хотіла розділити цю подорож.

Крім того, є ще одна річ, яка зробить цей день особливим.

2

— Міллі? — шепоче Ензо в моє волосся, притискаючись до мене в ліжку. — Секс уранці в день весілля — це погана прикмета?

Хороше питання. Як би сильно мені не хотілося, щоб відповідь була «ні», я все ж відчайдушно жадаю продовжити низку везінь у своєму житті.

— Імовірно, — визнаю я.

Його обличчя хмурніє.

— Ти впевнена?

— Знаєш, — кажу, — нам навіть не слід було бачити одне одного сьогодні.

— Справді? — Ензо спантеличено обводить поглядом нашу крихітну оселю. Ми поселилися у маленькій однокімнатній квартирці в Бронксі, у якій вітальня об’єднана з кухнею. — Куди ж я маю піти, щоб не бачити тебе?

— Це радше правило для багатіїв, у яких є друзі з гостьовими спальнями, де можна переночувати.

— Ненавиджу багатіїв, — він цілує мою шию, від чого по всьому тілу пробігають сироти. — Оскільки ми вже почали порушувати правила, то непогано було б продовжити, хіба ні?

Погана це прикмета чи ні, але будь-якого іншого дня я була б безсила йому опиратися. Але сьогодні день мого весілля. Я маю сходити в душ, переконатися, що сукня добре сидить, зробити пристойну зачіску й нанести макіяж, який не обмежиться одним лише аптечним бальзамом. Ледь стримуюся, щоб не піддатися.

— Мабуть, не варто. Мені треба зібратися.

— Зібратися? — він здається розгубленим. — Але ж наше весілля через чотири години.

— Правильно. Всього лише через чотири години.

Ензо насуплюється, але неохоче відпускає мене у ванну. Чоловіки цього просто не розуміють. Мені довелося попрасувати білу сорочку, яку він сьогодні одягне, бо йому таке навіть на думку не спало б, попри те, що вона була явно неприйнятно зім’ята. Він витратить п’ять хвилин у душі, витре рушником волосся, накине костюм, і буде повністю готовий максимум хвилин за десять.

Але я маю бути бездоганною сьогодні. Бо ще дещо зробить цей день неймовірно особливим.

На весілля приїдуть мої батьки.

Це справді важливо. Ми з ними не дуже близькі. Вони покинули мене в скрутний час, коли я була підліткою та потрапила до в’язниці за вбивство виродка, який напав на мою найкращу подругу. Вони залишили мене напризволяще: не дали ні цента на мій захист і жодного разу не відвідали, коли я була за ґратами. І навіть після такого я була готова все пробачити й забути (зрештою вони мої батьки), проте вони цього не захотіли. «Ти паршива вівця, Міллі. Ми не дозволимо тобі знову псувати наші життя».

Ви знаєте, як це, коли батьки називають вас паршивою вівцею? Відчуття не з приємних. Однак, хоч як сильно вони мене відштовхували, я все одно прагнула їхньої підтримки. Я любила їх, і понад усе хотіла показати, що я уже не та дівчинка, якою вони мене знали.

Я боялася, що більше ніколи їх не побачу. А ще мені було сумно, оскільки всі родичі Ензо або померли, або повернулися до Сицилії, і на нашому весіллі не буде нікого з його рідних. Я сказала про це Ензо одного вечора, невдовзі після того, як він зробив мені пропозицію. Саме він переконав мене зателефонувати батькам, повідомити про весілля і дитину.

У голосі моєї мами не було радості, коли вона зрозуміла, що на іншому кінці лінії я. Спочатку я подумала, що вона покладе слухавку. Але потім, почувши, що я намагаюся стати фахівцем у сфері соціальної роботи, вона значно відтанула. Вона не була в захваті, дізнавшись, що я завагітніла не у шлюбі, але була рада почути, що незабаром я вийду заміж за батька дитини. І коли я надіслала запрошення на весілля, вона відповіла, що приїде. Мої батьки будуть єдиними гостями на нашому весіллі — єдиними свідками таїнства нашого шлюбу.

Я дуже нервую перед зустріччю з ними після стількох років. Боюся, що скажу щось не те й знову все зіпсую. Але водночас і радію. Я люблю своїх батьків і завжди сподівалася домогтися пробачення за гріхи минулого, тим паче, справді не думаю, що вони такі вже й тяжкі.

І ні, це не зовсім те весілля, про яке я мріяла, коли була маленькою дівчинкою, але я хочу, щоб воно було настільки ідеальним, наскільки це лише можливо. Ми вже почали день із погрози вбивства, тож маємо багато чого надолужити.

Сповзаю з ліжка, натягуючи на себе оверсайз футболку, яка стає дедалі менш оверсайз. Перш ніж іти до ванної, підходжу до вікна й бачу, що з неба почали падати сніжинки. Зараз лише початок грудня, у прогнозі погоди не передбачали снігу, але він сипле досить рясно й вже вкриває землю.

А сніг у день весілля — це на щастя? Чи тільки дощ? А може, про дощ — це лише іронія?

Ензо позіхає, досі лежачи в ліжку.

— Гей, — каже він, — як щодо Фелісіті?

— Фелісіті? — повторюю я.

— Що не так із Фелісіті?

Стенаю плечима:

— Не знаю. Просто, на мою думку, це не найкраще у світі ім’я.

— Гаразд, тоді яке, на твою думку, найкраще у світі ім’я?

Відтоді, як на останній консультації в акушера-гінеколога ми дізналися, що у нас буде дівчинка, ми щодня принаймні тричі обговорюємо варіанти імені для дитини. Хоча, точніше сказати, хтось щонайменше тричі на день пропонує якесь ім’я, а інший тричі пояснює, чому воно відстійне. Гадаю, протягом наступних чотирьох місяців нам вдасться дійти згоди, інакше наша дівчинка житиме безіменною.

— Зробімо поки паузу в обговоренні імені для дитини, — кажу я. — Мені треба в душ.

— Але мені подобається Фелісіті.

— Ага, а мені подобається Надін.

Ензо кривиться:

— Окей. Робимо паузу.

Я вже прямую до ванної, коли мій телефон знову починає дзвонити. Ензо зиркає на нього й тягнеться узяти, але я кидаюся через усю кімнату, щоб вхопити його першою.

Коли я дивлюся на екран, то радію, що не дозволила Ензо відповісти на дзвінок. На мене блимає незнайомий номер «718», і я майже впевнена, що це той самий номер, який розбудив мене сьогодні. Переадресовую дзвінок на голосову пошту. Я не в настрої вислуховувати чергову погрозу смертю.

— Знову спам, — кажу я.

Він співчутливо киває, але не ставить жодних запитань. А він має право ставити запитання, особливо коли я беру телефон із собою у ванну кімнату, проте він тримає язика за зубами. Знаю, це дивно, але я не можу дозволити йому відповісти й почути голос, що погрожує перерізати мені горло. Ензо сказиться, якщо почує подібне, — він не з тих, хто пропустить це повз вуха й житиме далі, наче й не було нічого.

Я розкажу йому про це. Але завтра.

Швиденько миюся, зауважуючи, як сильно збільшився мій живіт за останній тиждень. Ще місяць тому навіть без одягу мою вагітність було важко помітити. Щонайбільше здавалося, ніби я сильно наїлася. Проте щодня стає дедалі очевидніше, що всередині мене щось росте.

Моя донечка.

Маленька Надін.

Або не Надін. Але точно не Фелісіті.

Я виходжу з ванної кімнати, загорнувшись у куций рушничок. Ензо все ще в ліжку, гортає щось у телефоні, поки я прямую до шафи, в якій висить моя весільна сукня.

Позаяк у нас не традиційне весілля, у мене не буде традиційної весільної сукні. По-перше, вона не біла. Я ненавиджу цей колір, ба більше, він здається вкрай недоречним з огляду на мою… ситуацію. Тому кілька тижнів тому я пішла в універмаг «Мейсіс» і придбала пудрово-блакитну сукню А-силуету з мереживними рукавами. Її ціну знизили з майже трьохсот доларів до трохи більше як сто, і це ледве вписувалося в наш бюджет, але я все одно її купила, бо, господи, це ж наше весілля. До того ж ця сукня може слугувати й за «щось нове», і за «щось блакитне».1

Крім того, у сукні глибокий виріз, що ідеально підійде для демонстрації мого «чогось старого» — золотого ланцюжка з медальйоном, який привезе мама. Це реліквія, що перейшла їй у спадок від матері, а тій — від її матері. Відверто кажучи, я й подумати не могла, що вона коли-небудь віддасть цей ланцюжок мені. А отримати його в день свого весілля — дуже важливо для мене.

— Ти не повинен бачити мене в цій сукні, — я стурбовано зиркаю на Ензо. — Це погана прикмета.

— Я взагалі не повинен тебе бачити, — нагадує він мені. — У всякому разі, я її вже бачив. Пам’ятаєш? Ти влаштувала показ мод, коли повернулася додому.

— О, точно, — мені стає трохи легше. — Гадаю, треба перестати бути такою забобонною.

Він усміхається до мене:

— Це мило. У будь-якому разі, це день твого весілля. Тобі дозволено бути pazza2.

Він неодноразово мене так називав. Я не перевіряла, що це слово означає, бо не впевнена, що хочу знати. Не думаю, що це комплімент, але пропускаю повз вуха.

Рушник падає з мого тіла, й Ензо схвально свистить. Знімаю з вішалки блакитну сукню і просовую ноги в шовковисту тканину. Я купила новенькі колготки спеціально для сьогоднішнього дня, а потім ще одну пару на випадок, якщо перша порветься. Я все продумала. Я готова до будь-якої надзвичайної ситуації. Сьогоднішній день буде ідеальним.

Тільки от…

О ні. Ця дурнувата сукня більше не застібається!

3

— Що сталося?

Ензо стурбовано дивиться на мене, поки я борюся з блискавкою на спині блакитної сукні. Я приміряла її лише тиждень тому, і все було добре. Вона сиділа ідеально. То чому ж зараз я не можу її застібнути?

— Допоможеш із блискавкою? — запитую я.

Він підхоплюється з ліжка, готовий мене виручити. На ньому лише пара боксерів, і це на мить відвертає від тривожних думок щодо блискавки, але ось він стає позаду мене, і хвилювання повертається. Його пальці затримуються на моєму попереку.

— Останній шанс передумати щодо сексу, — шепоче він мені на вухо.

Я майже спокушаюся цією ідеєю, але заперечно хитаю головою.

— Просто застібни мені сукню.

І тут я усвідомлюю реальність ситуації. Ензо старається з усіх сил, хай береже його господь. Він намагається потягнути блискавку, не порвавши тканини, але нічого не виходить. Вона не рухається. За останній тиждень мій живіт збільшився настільки, що сукня більше не налізає.

— Мені шкода, — він опускає руки, визнаючи свою поразку. — Не виходить.

Ховаю обличчя в долонях і опускаюся на наше ліжко.

— Боже мій, і що тепер робити?

Він хмуриться:

— Одягнути іншу сукню?

Я хитаю головою:

— У мене більше немає нічого гарного.

— Ти маєш прекрасний вигляд у всьому.

Його голос такий серйозний, що мені хочеться плакати. Він чимдуж намагається зробити ситуацію менш напруженою, але нічого не допоможе її виправити. У моїй шафі немає вбрання, підхожого для весілля. У мене була одна пристойна сукня, яку я мала вдягнути сьогодні, а вона вже замала. У мене немає грошей на другу сукню. Мені й перша була не по кишені.

Гадаю, я могла б повернутися в «Мейсіс» і спробувати її обміняти. От тільки я купила сукню кілька тижнів тому, і вона здавалася мені більш ніж достатньо вільною, тож я викинула чек. Я й не підозрювала, що так раптово «надмуся» за останній тиждень. Так чи інак, я не зможу зараз піти у якийсь з їхніх магазинів і повернути її — останнє, чого я хочу, це бути звинуваченою у крадіжці сукні. А якщо вони викличуть поліцію? А якщо я потраплю до в’язниці в день свого весілля? Це навіть гірше за погрозу вбивством. Або принаймні так само жахливо.

— Я справді хотіла цю сукню, — тільки й кажу.

— Гаразд, тоді, — Ензо сідає поруч зі мною на ліжко й бере мою руку у свою. — Давай мені цю сукню, я все владнаю.

— Ой, а я не знала, що ти вмієш шити.

Його губи сіпаються:

— Я знаю одного кравця. Він винен мені послугу.

Я вкрай скептично налаштована, але що вдієш? Або друг Ензо мене виручить, або я піду під вінець у джинсах і футболці. Ну добре, у мене є симпатична спідниця і блузка, які я могла б одягнути. Проте вони не зрівняються з моєю гарною блакитною сукнею.

Ензо відразу телефонує своєму другові, який напрочуд впевнено заявляє, що встигне все зробити до церемонії, що відбудеться лише за три години. На його прохання Ензо робить кілька замірів рулеткою зі свого набору інструментів. Відтак іде із числами, написаними на клаптику паперу, моєю сукнею в пакеті й ключами від машини, пообіцявши повернутися за пів години.

Щиро кажучи, не розумію, чому не можу піти з ним, щоб мірки зняв професіонал, але Ензо знайшов якусь дивну причину, чому я не можу поїхати до його друга. Коли він намагається пояснити мені щось італійською, я здаюся. Малоймовірно, що сукня буде готова вчасно, проте мушу визнати: Ензо рідко мене підводить.

Поки його немає, повертаюся до ванної, щоб укласти волосся. Ви ж знаєте, як деякі жінки наймають професійних перукарів, щоб зробити зачіску перед весіллям? Так-от, у домі Келловей такого не трапляється. Є лише я і моя дешева плойка, і ми робимо все, на що є снаги.

Ензо любить, коли моє волосся розпущене, але для весілля його доречніше зібрати. Ми не збираємося публікувати купу фотографій у соціальних мережах, але що, як мої батьки захочуть нас сфотографувати? Чи зробити фото зі мною?

А може, ми зробимо знімок усієї сім’ї разом. Сімейну світлину. Ніколи не думала, що це стане можливим.

Зрештою, вирішую залишити волосся розпущеним, аби побачити вдячний вираз обличчя Ензо. Стараюся не обпектися своєю трохи вередливою плойкою, і приблизно через пів години моє зазвичай ідеально пряме біляве волосся перетворюється на цілком пристойні кучері. До вечора воно знову буде рівним, але мені потрібно, щоб воно протрималося лише наступні три години.

Виходжу з ванної кімнати й чую, як мій телефон дзвонить там, де я його востаннє залишила — на журнальному столику у вітальні. Як і решту меблів у квартирі, журнальний столик ми знайшли на тротуарі біля нашого будинку, а під ліву ніжку підклали книжку, щоб він не хитався. Хапаю телефон зі столика до того, як абонент припинить телефонувати, і у мене завмирає серце.

Це той самий номер «718».

Однак, на щастя, Ензо тут немає, і він не підслухає нашої розмови. Тож я можу спокійно викласти цьому чоловікові все, що про нього думаю, і ніхто не дізнається про погрози на мою адресу. Відплачу йому тією ж монетою.

Роблю глибокий вдих і натискаю на зелену кнопку, відповідаючи на дзвінок.

— Алло?

— Привіт, Міллі, — той самий грубий шепіт, наче він намагається замаскувати свій голос. — Чи краще сказати — прощавай?

Закочую очі:

— Навіщо тобі казати «прощавай»?

— Тому що сьогодні, — каже він, — останній день у твоєму житті.

— О, та невже? — випалюю я, на мить підігруючи йому.

— Ти на це заслуговуєш, — шипить він у відповідь. — Після тієї брехні, якою нагодувала мою дружину. Ти зруйнувала мій шлюб, суко.

Я мала рацію — це один із розлючених чоловіків. Анітрохи не здивована. Я допомогла багатьом жінкам утекти із жахливих шлюбів і в процесі нажила собі кількох ворогів. Ну що ж, так буває. Цікаво, хто це.

— А хто твоя дружина? — запитую. Мені буде легше, якщо я знатиму, хто він такий.

— Моя дружина була шльондрою, — випльовує він. — Їй дуже зі мною пощастило, але ти втовкмачила їй протилежне.

Боже, ну й тип.

— Упевнена, їй без тебе набагато краще, — спокійно відказую я. — Тож раджу тобі змиритися і зробити якісь висновки. — А потім додаю: — А ще, дай мені, бляха, спокій.

— Зробити висновки! — кричить він. — Ну ти й нахаба, Міллі Келловей! Такі жінки, як ти, — найгірші з усіх людей. Але повір, ти за все заплатиш.

Я б усі гроші поставила на те, що цей чувак тільки й вміє, що патякати. Звісно, ризик був би невеликий, адже мій банківський рахунок майже порожній, особливо після купівлі тієї блакитної сукні, яка на мені вже не застібається.

— А я так не думаю.

— Думай, що хочеш, — каже він, — але я маю до тебе запитання, Міллі.

— Гаразд, — я зціплюю зуби, ще трохи підігруючи йому, перш ніж припинити розмову й заблокувати цей номер. — Що за питання?

Його голос веселішає:

— Ти перевіряла свій гардероб після того, як твій хлопець пішов сьогодні вранці?

4

Ти перевіряла свій гардероб після того, як твій хлопець пішов сьогодні вранці?

Серце падає в п’яти, коли мій погляд зупиняється на маленькій шафі для верхнього одягу у протилежному боці кімнати, де заховані наші пальта й черевики. Дверцята шафи зачинені.

— Що ти сказав?

— Гардероб, — повторює він. — Маю чудовий вид на тебе.

— Ти брешеш, — видавлюю із себе я.

— Не брешу, Міллі, — майже проспівує він. Знущається з мене. — Але якщо ти така впевнена, чому б тобі не перевірити?

Я натискаю «закінчити виклик» і тремтячою рукою прибираю телефон від вуха, шкодуючи, що не припинила розмови на хвилину раніше. Я була впевнена, що цей чоловік не зможе мені нашкодити й просто намагається налякати. Що це все порожні балачки.

Проте як він дізнався, що Ензо пішов із квартири?

Мій погляд прикутий до шафи навпроти. Двері зачинені, під ними немає жодних ознак світла чи руху. Чи може там хтось ховатися?

Ні, це неможливо. Ми замикаємо двері на ніч, бо живемо не в найкращому районі. Власне, це ще м’яко сказано. Оскільки наше фінансове становище зараз досить скрутне, і ми відкладаємо кожен цент до народження дитини, головним критерієм при виборі квартири було «що дешевше». Деякі приміські околиці Бронксу дійсно чудові, але ми живемо, мабуть, в найнебезпечнішому кварталі на весь район. У цій частині міста не варто виходити на вулицю після настання темряви. А ще слід встановити до біса надійний замок.

І наш замок до біса надійний. Це першокласний замок, а отже, він витримав випробування молотком, ломом, пилкою, відмичкою і навіть удари ногою. Припускаю, що коли хтось і зможе зламати наш суперзамок, то для цього знадобиться принаймні невеликий вибух. А ми б точно його почули. Крім того, Ензо мав би взяти своє пальто із шафи перед тим, як піти, і якби хтось ховався в цьому крихітному гардеробі, він би його побачив.

Хоча…

Я не замкнула дверей на ключ після того, як Ензо пішов, оскільки була у спальні. Мені це здалося зайвим, адже зараз середина дня, а він сказав, що скоро повернеться. У нас найкращий замок у світі, але він має один суттєвий недолік: не працює, якщо його не замкнути.

Проте ніхто не зумів би потрапити всередину. Часу було замало, і я майже напевно почула б…

Якщо ти така впевнена, чому б тобі не перевірити?

Це неможливо. Я б почула, як він увійшов: я була у ванній, підкручувала волосся. Так, у мене був увімкнений фен, але я б точно почула, як хтось вривається до квартири. Я впевнена на всі сто відсотків.

Окей, на дев’яносто дев’ять відсотків.

Моя перша думка — треба забиратися звідси. Якщо існує хоч найменший шанс, що в шафі сидить чоловік, який хоче перерізати мені горлянку, слід тікати якомога швидше.

А що як це пастка? Я в безпеці за замками на вхідних дверях, але якщо вийду, то стану легкою здобиччю. А що як той, хто телефонував раніше, перебуває прямо за дверима й намагається налякати мене, щоб я покинула безпечну територію своєї квартири?

Звичайно, я могла б зателефонувати 911. Такий варіант є завжди. Але до мого весілля залишилося менш як три години. Якщо я залучу поліцію, то можу сміливо викреслити «одруження» зі списку справ на сьогодні. А скасоване весілля точно не поліпшить думки батьків про мене.

Мені треба поговорити зі своїм нареченим. Негайно.

Руки все ще тремтять, коли я піднімаю телефон і натискаю на ім’я Ензо у списку контактів. Лунає кілька гудків, перш ніж я чую його голос на іншому кінці лінії. Одного лише звучання його італійського акценту достатньо, щоб заспокоїти мене.

— Міллі! — його радість різко контрастує з моїм відчуттям напруги. — Нам пощастило! Мій друг зробить сукню за дві години. Ми встигнемо забрати її до початку церемонії в мерії.

— Круто, — всі хвилювання щодо сукні остаточно відходять на другий план через паралізуючий страх перед вмістом шафи. — Ти… Ти вже майже вдома?

— Скоро буду. Ще п’ять хвилин. Може, десять.

Десять хвилин. До біса багато чого може статися за десять хвилин.

— Усе гаразд, Міллі? — запитує він мене.

Я повинна розказати йому, що відбувається. Не розказувати — безглуздо. Але моя інтуїція все ще підказує, що цей чоловік морочить мені голову. А коли так, то його єдиний шанс перемогти — це якщо я дозволю зіпсувати найважливіший день у своєму житті. Я не хочу, щоб день мого весілля обертався навколо цього мудака. Досить того, що він засмутив мене, але якщо Ензо дізнається, то просто так цього не залишить.

— Усе добре, — видавлюю із себе. — Будь ласка… Будь ласка, повертайся швидше.

— Гаразд, — обіцяє, проте я з голосу чую, що він не зовсім вірить у те, що все добре. Та оскільки він за кермом, то не допитує мене.

Завершую розмову зі своїм майбутнім чоловіком, і мій погляд повертається до шафи. Там нікого немає. Не може бути. Якби там хтось був, я б почула, як він зі мною розмовляє, правда ж? Шафа порожня. Я в цьому впевнена.

Якщо ти така впевнена, чому б тобі не перевірити?

Я могла б дочекатися повернення Ензо, але не хочу. Хочу сама розкрити його блеф — ніхто не сміє залякувати Міллі Келловей. У цій клятій шафі нікого немає. Він намагається вселити у мене страх, а я доведу, що це неможливо.

Повільно, не відводячи очей від шафи, рухаюся до кухонної частини нашої вітальні. Уперше я вдячна за те, наскільки крихітною є наша оселя. Якщо я все ж збираюся перевірити шафу, мені потрібна зброя. Маю бути готова до всього, що може там ховатися.

На кухні є набір ножів. Я хапаю найбільший ніж для м’яса, який у нас є — з таким не промахнуся, навіть якщо колотиму навмання. Відтак крадуся вітальнею до гардероба, стискаючи ніж у руці.

Перетинаю кімнату всього за п’ять кроків. Усе ще тримаю ножа в правій руці, так міцно, що пальці біліють. Якщо хтось сидить у моїй шафі і я його вб’ю, це буде самозахист. Якщо все зведеться до «або він мене, або я його», то я подбаю про те, щоб не виявитися тією, хто лежатиме у калюжі крові.

Але до цього не дійде, бо в тій дурнуватій шафі нікого немає. І я це зараз доведу.

Простягаю руку й охоплюю пальцями ручку на дверцятах шафи.

5

Перш ніж я встигаю крутнути ручку на дверцятах шафи, в замку вхідних дверей брязкають ключі.

Боже мій, це Ензо. Він повернувся.

Відпускаю ручку, і мої плечі опускаються. Я хотіла бути сміливою, але відчуваю полегшення, бо не мушу робити це сама. Тепер, коли він тут, буде набагато легше. Двоє проти одного — це завжди ліпше.

Двері відчиняються і на порозі стоїть мій наречений, уже без пудрово-блакитної весільної сукні. Він одягнений у пальто, накинуте поверх джинсів і футболки, плечі припорошені снігом. На його обличчі сяє усмішка, але вона миттю зникає, а чорні очі ширшають, коли він бачить мене.

— Міллі, — вигукує він. — Що ти робиш із цим ножем?

Пальці правої руки все ще стискають руків’я ножа для м’яса. Я не зовсім впевнена, як пояснити це, не кажучи правди.

— Я… Я побачила мишу.

Він схиляє голову набік:

— Я думав, у нас для цього є пастки.

Намагаюся всміхнутися, але тільки один куточок моїх губ піднімається вгору:

— Я імпровізувала.

— Ясно, — він замикає за собою вхідні двері. Засув тепер надійно зафіксований, і це чудово, за винятком того, що зловмисник уже може бути всередині. — І де та миша?

— Е-е… — я дивлюся на шафу поруч із собою. Жодних звуків зсередини, жодних ознак того, що в ній є щось, окрім одягу. — У шафі. Не хочеш, ем, перевірити?

Ензо все ще дивиться на ніж у моїй руці:

— Думаю, краще взяти мітлу, гаразд?

От тільки я не випущу цього ножа з рук. Принаймні доки не буду абсолютно впевнена, що в нашій шафі нікого немає.

Любий, мені весь ранок телефонують із погрозами. Не думаю, що в нашій шафі хтось сидить, але таке ймовірно. Я трішки починаю непокоїтися, але не хочу, щоб це зруйнувало найщасливіший день у нашому житті. Тож… не міг би ти швиденько перевірити, що там усередині?

Слова крутяться на язиці, але я не можу змусити себе їх вимовити. Я все йому розповім, тільки завтра. Так чи інакше, ми скоро поїдемо до мерії. Сьогодні я ні на хвилину не залишуся наодинці. Усе буде добре.

Ніхто не переріже мені горла найближчим часом.

Ензо рушає до шафи до того, як я встигаю його зупинити. Мої пальці міцніше стискають руків’я ножа, тоді як його долоня охоплює ручку. Відчинивши дверцята, він ахкає. Я здіймаю лезо ножа, готова завдати удару.

— Міллі, — каже він, — нащо тобі стільки чобіт?

Що?

Він присідає і дістає пару високих шкіряних чобіт. Піднімає їх, звинувачувально дивлячись на мене.

— У тебе немає суконь, але є п’ять пар чобіт? Як так?

— Я люблю чоботи, — неохоче зізнаюся. — І вони були на розпродажі.

Він хитає головою:

— Ну, я не бачу жодної миші. Тому можеш опустити свою зброю.

Опускаю ніж, але ще не зовсім готова його покласти. Попри все, відчуваю себе задоволеною. Я знала, що той мудак, який мені телефонував, не в моїй шафі. Тобто я була майже впевнена.

— До речі, — каже він, закидаючи моє взуття назад у шафу, — я придумав ще одне ім’я, коли віддавав твою сукню своєму другові.

— Справді?

— Вайолет.

Я зводжу брови:

— Моя сукня блакитна, ти ж знаєш?3

— Так, але Блакитна — не найкраще ім’я для дівчинки.

— Ну не знаю, мені не дуже подобається Вайолет. Як щодо Саян?4

Він супиться, як завжди, коли хтось вимовляє слово англійською, якого він не знає:

— А що це таке?

— Це колір. Щось середнє між зеленим і блакитним.

— Я думав, це отрута, якою вбивають людей.

— Це ціанід.

— Звучить однаково, — його погляд зупиняється на ножі, який я все ще тримаю в правій руці. — Не хочеш покласти ножа, Міллі? Думаю, миша нам більше не загрожує.

Власне, я хотіла б тримати його й далі, але не можу ж я провести день свого весілля з ножем у руці. Тож я дуже неохоче повертаюся на кухню і кладу його назад у шухлядку.

Зрештою, у мене в сумочці є газовий балончик.

6

Ензо везе нас на Мангеттен, щоб мені не довелося продиратися крізь сніг у своїх туфлях («А хіба не для цього призначені всі ті чоботи, Міллі?»), і йому вдається знайти місце на стоянці без паркомата. Уявляю, якби Ензо під час церемонії довелося кожну чверть години виходити на вулицю, щоб закинути гроші у паркомат, тож я вдячна за хорошу стоянку. Мені щастить.

Друг-кравець Ензо збирається зустріти нас на Мангеттені, де він має свою крамницю. Я одягнула гарну спідницю і блузку, на випадок, якщо коригування сукні виявиться невдалим, що здається цілком можливим. На жаль, це вбрання не схоже на те, що зазвичай одягають на весілля, до того ж у ньому немає нічого блакитного. По дорозі до Мангеттену я загуглила: чи продають сукні у магазині «Все за долар»? (Вочевидь, вони таки продають «одяг та аксесуари».)

Ми знаходимо кав’ярню неподалік від місця нашої стоянки. Сідаємо за столик усередині, біля вікна, щоб я могла спостерігати за сніжинками, які досі літають надворі, проте я надто нервуюся, щоб їсти, тож випиваю лише горнятко кави.

Як можна їсти якийсь кекс, якщо виходиш заміж за годину? Тим паче я не розумію, як Ензо може з’їсти повноцінний сніданок з омлетом і картопляними оладками.

— Якщо заляпаєш сорочку, я тебе вб’ю, — попереджаю його.

Ензо піднімає на мене очі й усміхається. Він неймовірно гарний у своїй (завдяки мені) білосніжній сорочці, а також чорному піджаку й штанах. Він має такий гарний вигляд, що наша офіціантка весь час безсоромно фліртує з ним, попри те, що його майбутня дружина сидить буквально навпроти, барабанячи пальцями по столу.

— У жодному разі, — каже він. — Я обережний.

Стривожено дивлюся на годинник і знову переводжу погляд у вікно:

— Хіба твій друг вже не повинен бути тут? Ми нізащо не встигнемо.

— Не хвилюйся. У нас ще ціла година.

— Якщо не буде сукні, я не матиму ні чогось блакитного, ні нового.

— Твої сережки нові, — зауважує він.

Ензо приємно дивує мене, помічаючи, що я ніколи не надівала їх раніше, але блискучі діамантові сережки на мочках моїх вух — і не блакитні, і не нові.

— Вони позичені, — терпляче пояснюю. Моя колишня клієнтка, якій я допомогла врятуватися із жахливого шлюбу, позичила їх мені із цієї нагоди. Вона хотіла віддати їх назавжди, але я сказала, що вони мають бути позиченими.

Ензо киває на мої слова, хоча, я майже впевнена, він тільки вдає розуміння.

— Тут поруч є сувенірна крамниця. Можемо купити блакитний брелок із твоїм ім’ям.

— Немає брелоків з ім’ям «Міллі». Повір, я перевіряла. У мене не «брелочне» ім’я.

— У мене теж, — каже він. — Може, твоя мама дасть тобі щось блакитне?

— Моя мама дасть мені щось старе, — кажу. — Ланцюжок. До того ж атмосфера й так буде напруженою, не вистачає ще, щоб я просила щось блакитне.

Ензо кладе до рота шматочок омлету:

— Не переймайся. Ти — їхня донька. Вони тебе люблять.

— Угу, — роблю ковток кави, хоча кофеїн, певно, розхитає мої нерви ще більше. Насправді мені потрібна чарка віскі, але не думаю, що в цій кав’ярні продають алкоголь. — Я не бачила їх п’ятнадцять років, так сильно вони мене люблять.

— Звісно, вони тебе люблять, — уже рішучіше повторює він. Правий кутик його губ піднімається догори. — І ти, звичайно, знаєш, що вони полюблять і мене.

Не можу не засміятися. Принаймні моя мама буде в захваті від Ензо. Не можу дочекатися, коли вона з ним познайомиться.

— Ти вже постарайся їх причарувати.

— Неодмінно.

Роблю ще один ковток кави. Всю дорогу з Бронксу до Мангеттену я намагалася перестати труситися після пригоди із шафою. У машині мені знову подзвонили з того самого номера «718», але цього разу я мудро відхилила дзвінок. Я про все розповім Ензо пізніше, але не сьогодні. Цей день і так досить напружений, а тут ще й погрози вбивства, в які я, до речі, все ще не вірю. Я знаю, коли мене просто хочуть залякати.

Думала заблокувати цей номер, але потім вирішила, що цей чоловік може виявитися достатньо тупим, щоб залишити повідомлення, і я змогла б показати його Ензо пізніше. Або використати, як доказ у поліції, якщо справа дійде до цього, у чому я, втім, сумніваюся.

Щоправда, мене трохи непокоїть, звідки цей чоловік знав, що Ензо пішов із квартири. Тільки це змушує мене сумніватися у порожності його погроз.

Ензо запихає до рота кілька шматочків смаженої картоплі:

— Ти впевнена, що нічого не хочеш?

— Впевнена.

— Тобі треба їсти. Ти виношуєш дитину.

Заперечливо хитаю головою:

— Я надто нервую, щоб їсти.

— Чому ти нервуєш? Ти ж не… роздумала?

Якусь мить я розгублено дивлюся на нього, перш ніж усвідомлюю, що він намагається сказати.

— Передумала?

— Так, — він енергійно киває. — Ти ж не передумала, так?

Він каже це жартівливим тоном, але в його голосі відчутна тривога. Проте я не розумію, чому. Як він міг подумати, що я не захочу вийти за нього заміж? Навіть якби я не виношувала його дитину, я б хотіла вийти за нього заміж.

— Звісно, не передумала, — запевняю я його. — Це просто… занадто. Виходити заміж страшно, тобі ні?

— Чому страшно? Це не страшно, — він відкладає виделку, щоб поглянути мені в очі, і від цього у мене досі по всьому тілу пробігають мурашки. — Все, чого я коли-небудь хотів, — це провести решту свого життя з тобою. Сьогодні ми лише закріпимо це на папері, — він тягнеться до моїх рук і переплітає свої пальці з моїми. — Не можу дочекатися, коли ти станеш моєю дружиною.

Це перші його слова, які остаточно мене заспокоїли. Стискаю його руки у відповідь, і знову думаю про те, яка я щасливиця. У нас сьогодні буде чудовий день. Найкращий у нашому житті.

І саме в цей момент, крізь сніжинки, що все ще падають за вікном, я бачу, як на нас витріщається худорлявий чоловік з убивчим блиском в очах.

7

Це він.

Чоловік, який дивиться на нас через вікно кав’ярні, одягнений у мокрий від снігу плащ, руки глибоко в кишенях. Він старший, ніж я думала (можливо, йому за шістдесят), порожні очі дивляться прямо на мене. Його губи кривляться в глузливій посмішці, від якої моя кров застигає в жилах.

Я мала надію приховати дзвінки з погрозами від Ензо, але тепер, коли цей чоловік із загрозливим виразом обличчя з’явився особисто, я мушу щось сказати. У мене немає вибору. Принаймні якщо я не хочу, щоб мене вбили в день мого весілля.

І от чоловік заходить до кав’ярні. Він стоїть менш ніж за три метри від нас. У його правій руці паперовий пакет, який він стискає так міцно, що випирають усі сухожилля. Я із жахом дивлюся, як він засовує руку в пакет.

О боже.

— Ензо, — швидко шепочу я, — бачиш он того чоловіка?

Ензо повертає голову й дивиться на вхід до кав’ярні. Я чекаю, що його очі потемніють, як це завжди буває, коли він відчуває небезпеку. Тому я не готова до несподіваної усмішки, яка осяює його обличчя, коли він підхоплюється на ноги.

— Джузеппе! — вигукує він.

Джузеппе?

На мій великий подив, Ензо біжить через усю кав’ярню, а потім обіймає чоловіка в плащі. За цим виривається низка швидких італійських слів. Я можу розібрати лише два з них, одне — «Міллі», а інше — pazza, що, як я дедалі більше переконуюся, не є компліментом.

Приблизно через хвилину розмови Ензо тягне старшого чоловіка до нашого столика.

— Міллі, — каже він, — це мій хороший друг Джузеппе.

— Buongiorno5, Міллі, — вітається чоловік англійською із сильним акцентом. Це точно не той чоловік, що говорив зі мною телефоном.

— Вітаю, — ввічливо кажу я. — Дуже приємно познайомитися.

— Джузеппе — кравець, — каже Ензо.

Джузеппе тягнеться до паперового пакета й дістає мою блідо-блакитну сукню.

— Для тебе, mia cara6.

Він зробив це. Він устиг перешити її до церемонії. Це весільне чудо. У моїх очах з’являються сльози, коли я стискаю сукню в обох руках.

— Дуже дякую, Джузеппе.

Він радісно дивиться на мене:

— Радий допомогти. Але, будь ласка, приміряй її. Хочу переконатися, що все підходить.

На щастя, у кав’ярні є вбиральня, де можна переодягнутися. Я встаю з-за столу і швиденько йду довгим, тьмяно освітленим коридором, щоб дістатися до окремої туалетної кімнати. Немає жодних ознак того, вільна вона чи ні, але я стукаю кілька разів, і коли ніхто не озивається, натискаю на ручку й переконуюся, що вона порожня. Не в такому місці я мріяла перевдягатися у свою весільну сукню, проте я вдячна, що не мушу робити це посеред кав’ярні чи в McDonald’s.

Обережно знімаю спідницю і блузку, намагаючись не впустити їх на підлогу, або, не дай боже, в унітаз. Ця вбиральня принаймні чиста, чого не скажеш про більшість вбиралень нью-йоркських закладів. Натягую сукню через голову, і блакитна тканина спадає на вигин мого живота й стегон. Здається, вона досить непогано припасована, але питання полягає в тому, чи застібається блискавка ззаду.

Тягнуся руками до спини, намацуючи пальцями блискавку. Ось він — момент істини.

Смикаю блискавку, і, навдивовижу, вона легко ковзає вгору. Сукня має не такий же вигляд, як раніше, і мій живіт помітно випирає, але це не страшно. Я не соромлюся дитини, яка росте всередині мене. Думаю, я маю фантастичний вигляд, втім, стверджувати важко, адже все, що у мене є, — це туалетне дзеркало.

Ензо розв’язав цю проблему, як і обіцяв. Тепер у мене є ідеальна сукня, а отже, щось нове й щось блакитне.

У моїй сумочці, яка балансує на краю умивальника, починає дзвонити телефон. Припускаю, що це Ензо, хоче дізнатися, чи підійшла сукня, тому відповідаю на дзвінок, не вагаючись. Лише коли чую низький, загрозливий голос на іншому кінці лінії, я усвідомлюю свою помилку: треба було заблокувати цей номер раніше.

— Гарна сукня, — звучить тепер уже знайомий голос у моєму вусі. — Не можу дочекатися, щоб побачити її повністю забризканою твоєю кров’ю.

Стискаю телефон у правій руці, занадто вражена, щоб говорити.

— Блакитний із червоним дають фіолетовий, хіба ні? — запитує він глузливо невинним голосом. — Ти мала б чудовий вигляд у фіолетовому, Міллі.

— Тримайся від мене якомога далі, — гаркаю я. — Ти й не уявляєш, з ким маєш справу.

— Я б хотів дізнатися…

— Погане рішення.

— О, думаю, я таки дізнаюся, — каже він. — Зрештою, я стою з іншого боку дверей до вбиральні.

Аж раптом дверна ручка починає обертатися.

8

Я замкнула двері. Звичайно, я їх замкнула.

Як будь-яка нормальна людина, перше, що я зробила, зайшовши в громадську вбиральню, це замкнула двері, щоб ніхто не зміг увійти. Проте цей замок не такий хитромудрий, як у нашій квартирі. Це один з тих гачків з петлею, які, здається, відчиняються від одного сильного поштовху. Ручка повертається проти годинникової стрілки, і я відходжу, притискаючись до білої кахельної стіни туалету, бо той, хто намагається потрапити всередину, грюкає дверима.

Моя сумочка. Вона на краю умивальника, а в ній — газовий балончик. Якщо цей мудак хоче мене скривдити, я битимусь до останнього.

Хапаю сумочку й копирсаюся всередині. Намагаюся знайти той заспокійливий флакон, що завжди ношу із собою. Проте, як на зло, його ніде немає. Де ж мій балончик?

А тоді я згадую. Минулого тижня я розмовляла з однією подругою з групи, і вона обмовилася, що збирається на побачення з хлопцем, з яким познайомилася в застосунку для знайомств. У мене виникло погане передчуття, коли вона сказала, що він не дає їй свій номер телефону й надсилає повідомлення лише через застосунок. Однак, вона вперто вирішила піти на побачення, а я змусила її взяти мій газовий балончик. Про всяк випадок.

Вона пережила те побачення. (Хлопець виявився козлом, але не небезпечним.) Проте я сказала їй залишити балончик собі, вирішивши, що куплю ще один. І забула про це.

Дідько. Що ж мені робити?

Перш ніж я піддаюся паніці, голос з-за дверей гукає:

— Агов? Тут хтось є?

Жіночий голос. Це однозначно не та людина, з якою я розмовляла телефоном. Це просто жінка, яка хоче скористатися вбиральнею.

Його немає по той бік дверей.

— Хвилинку! — кричу я.

Гаразд, він знову молов нісенітниці, принаймні про те, що чекає за дверима вбиральні. Водночас цей дзвінок мене страшенно стривожив. Він знав про блакитну сукню. Він знав, що я була у туалеті. Він стежить за мною.

Він тут.

Хапаю свою сумочку й одяг, у якому я була, і виходжу із вбиральні. Жінка, що стоїть по той бік дверей, обдаровує мене вибачливою усмішкою, але я надто пригнічена, щоб відповісти на неї. Як би мені не хотілося, я мушу про все розповісти Ензо. Він має знати, що мені погрожують, і що ці погрози реальні. Ми повинні разом вирішити, як цьому зарадити.

Коли я повертаюся до зали, Ензо все ще глибоко занурений у розмову зі своїм другом. Але, забачивши мене, він схоплюється на ноги й поправляє краватку. Його обличчя осяює усмішка.

— Міллі, — каже він трохи захриплим голосом. — Ти… ти така гарна.

Якийсь чоловік погрожує мені цілий день. Він сказав, що переріже моє горло. Він стежить за мною.

Я маю сказати Ензо, що відбувається, але слова завмирають на губах, коли його очі наповнюються сльозами.

— Ти зробила мене таким щасливим, — каже він. — Мені так пощастило, що ти станеш моєю дружиною.

Він сказав, що хоче побачити, як моя кров розбризкається по цій сукні.

— Я так сильно тебе кохаю, — він обхоплює мене руками, дозволяючи відчути себе в безпеці й коханою, так, як я не почувалася вже дуже, дуже давно ні з ким, окрім Ензо Аккарді. — Це найкращий день мого життя.

Чорт забирай.

Я не можу сказати йому зараз. Я не дозволю тому мудаку зруйнувати день нашого весілля.

Усе буде добре. Я буду дуже пильною, з балончиком чи без.

Утім, коли я вивільняюся з обіймів Ензо, краєм ока помічаю кремезного чоловіка, що сидить у дальньому кутку кав’ярні, сьорбаючи каву. Він одягнений у невдало підібраний костюм і краватку, а його поголена, яйцеподібна біла голова виблискує під світлом ламп. Він спостерігає за мною та Ензо з нерозбірливим виразом обличчя.

Чи може це бути той чоловік, який мені погрожував?

На мить його очі зустрічаються з моїми, а потім він відводить погляд, зненацька захоплений чимось у своєму телефоні. Він більше не піднімає очей.

Цілком можливо, що я все це вигадую, але інтуїція підказує мені, що цей чоловік впізнав мене, коли ми зустрілися поглядом. А моя інтуїція рідко помиляється.

9

Наша церемонія одруження призначена на одинадцяту тридцять.

Час ідеальний. Спочатку ми одружимося, а потім я, Ензо й мої батьки пообідаємо у гарному ресторані в центрі міста. Він познайомиться з ними як слід, і ми крок за кроком ставатимемо справжньою сім’єю. Я рівною мірою і рада, і нервую. Я радвую.

Боже, я так нервую, що починаю вигадувати слова.

Ми маємо зустрітися з моїми батьками на сходах мерії на Ворт-стріт за десять хвилин на одинадцяту. У нас ще навіть є кілька хвилин у запасі, і це добре, тому що моя мама — прихильниця пунктуальності. Коли я була дитиною, вона дуже сердилася, якщо я кудись запізнювалася, і не приймала жодних виправдань. У середній школі мені довелося відвести подругу в лікарню, бо вона спіткнулася дорогою додому й розбила лоба так сильно, що кров ніяк не зупинялася, але я все одно опинилася під домашнім арештом на місяць за те, що запізнилася на п’ятнадцять хвилин на заняття з гри на фортепіано. Оскільки зараз ми відновлюємо наші стосунки, я хочу бути певною, що покажу себе з найкращого боку.

Сніг уже не падає, але земля досі вкрита білим. За якихось пів години весь сніг перетвориться на сіру кашу (а то й гірше — на жовту кашу), але наразі на вулиці дуже гарно. Я кутаюся у своє смарагдове пальто, щоб зігрітися, хоча найхолодніше моїм вухам, які ризикують відмерзнути, якщо ми не зайдемо всередину найближчим часом.

Ензо, одягнений у чорну шапку, анітрохи не турбуючись про своє волосся, помічає, як я прикриваю вуха, щоб зігріти їх, хоча, здається, від цього лише мерзнуть мої пальці.

— Дати тобі мою шапку? — пропонує він.

Йому кохання мозок розплавило, чи що?

— Ти хоч уявляєш, скільки часу пішло на те, щоб моє волосся мало такий вигляд?

— Воно має такий самий вигляд, як завжди, — не встигає він вимовити ці слова, як усвідомлює свою помилку й швидко додає, — як завжди прекрасний.

Гарно викрутився, Ензо.

— Не хочу, щоб тобі було холодно, — каже він. — Ти ж тепер зігріваєш двох.

Закочую очі:

— Усе гаразд. Мої батьки незабаром будуть тут. Треба ще трішки потерпіти.

Коли я згадую про батьків, то мимоволі торкаюся свого декольте. Я не наділа намиста, бо чекаю на ланцюжок своєї мами. Якби я наділа щось інше, вона б нарікала, що це затьмарює прикрасу, яку вона мені подарувала.

— Розслабся, — каже Ензо. — Не хвилюйся так сильно. Усе буде добре.

— Ти не знаєш моїх батьків, — закручую пальцем вирівняне пасмо волосся. — Їм треба, щоб усе було ідеально. А якщо не все ідеально, то…

— Отже, ми будемо ідеальними, — він обдаровує мене білозубою усмішкою.

— Точно? — зиркаю на годинник. — А де вони взагалі? Чому так сильно запізнюються?

— Сильно запізнюються? Зараз тільки дванадцять хвилин на одинадцяту. Запізнилися на дві хвилини.

— Для моїх батьків це колосальне запізнення, повір мені.

Витягую шию, оглядаючи вулицю, щоб побачити, чи вони не йдуть. Батьків я не бачу, але мою увагу привертає інша людина, яка стоїть біля сходів до мерії. Примружуюсь і кліпаю, не впевнена, чи очі мене не підводять.

Це лисий чоловік з кав’ярні. Той, хто, як мені здалося, витріщався на мене. Його телефон піднесений до вуха, і він знову дивиться в мій бік.

Це може бути збігом, але чомусь я так не думаю. Особливо, коли він піднімає на мене очі, а потім швидко відводить їх, щойно наші погляди зустрічаються. Хочу підійти до нього, щоб роздивитися ближче або навіть сказати щось, але, перш ніж я встигаю це зробити, у мене дзвонить телефон.

Це він? Він тримає телефон у руці, тож це цілком можливо. Утім, якби він подзвонив мені зараз, було б очевидно, що це саме він телефонує.

А може, він хоче, щоб я знала.

Нишпорю у сумочці, мало не впустивши її на сніг. Затамовую подих, коли дістаю телефон, боюся знову побачити номер «718», тож відчуваю полегшення, коли бачу, як на екрані блимає напис «Мама». Певно, вона потрапила в затор і дзвонить, щоб перепросити. Я беру слухавку.

— Мамо? — кажу я.

На тому кінці лінії западає довга пауза. Прислухаюся, чи не шумлять на задньому плані машини, але нічого не чую.

— Привіт, Міллі.

— Ви вже майже приїхали?

Ще одна довга пауза.

— Ні.

— Але наша церемонія розпочнеться менш ніж за 20 хвилин!

— Міллі… — ще одна пауза, яка, здається, триває цілу вічність. — Ми з твоїм батьком не приїдемо.

— Що?

Темні брови Ензо піднімаються вгору від почутого слова.

— Що сталося? — шепоче одними губами він, але я хитаю головою. Він нахиляє свою голову ближче до моєї, щоб почути, що каже моя мама.

— Мені шкода, — каже вона, наче це хоч трохи допоможе.

— Але… чому ви не приїдете?

Я очікую почути про страшну аварію на шосе, яка завадила їм приїхати на весілля їхньої єдиної дитини. Може, мій батько впав і зламав стегно. Може, землетрус утворив глибоку вирву між їхнім будинком і мерією.

— Ми взагалі не повинні були погоджуватися приїжджати, — каже вона тим нестерпно наповненим логікою тоном, який я колись ненавиділа. Я вже й забула, як сильно вона колись мене дратувала. — Ми сподівалися, що випробування, які тобі довелося пройти, змінили тебе. Та після того, як ми з твоїм батьком поговорили, то зрозуміли, що ти як була проблемною, так і залишилася. Зрештою, ти виходиш заміж лише тому, що раптово завагітніла.

Вона не бреше, але все ж…

— Так буває, мамо.

— І взагалі ти виходиш заміж за… кого? — вона глузливо пирхає. — За якогось іммігранта з робітничого класу, якому потрібна ґрін-карта?

Ензо відсмикує голову від телефону, з ображеним виразом обличчя:

— У мене є ґрін-карта!

Я відмахуюсь від нього рукою, знаючи, що це зауваження не допоможе.

— Ви казали мені, що приїдете. Казали, що хочете бути частиною мого життя і життя вашої онуки.

— Мені шкода, — повторює вона, і мені хочеться простягнути руку крізь телефон і придушити її. — Я не зможу дивитися, як ти ростиш дівчинку, яка перетвориться на копію тебе.

Мені відбирає мову.

Ензо користується нагодою і вириває телефон із моїх рук. Не встигаю я його зупинити, як він різко звертається до моєї матері. Хочу сказати йому, щоб не зважав: якщо моя мама ухвалила рішення, то його не змінити. Проте погляд в очах Ензо переконує мене дати йому висловитися.

— Місис Келловей, — каже він. Слід віддати належне його ввічливому тону. — Хочу, щоб ви знали, я дуже люблю вашу доньку й буду дуже добре піклуватися про неї та нашу дитину. У мене вже є ґрін-карта, і я одружуюся з нею не через це. Я хочу одружитися з нею, бо люблю і прагну провести решту нашого життя разом. Вона також любить вас, і ваш приїзд дуже багато для неї означав. Якби ви могли з’явитися, якщо не на церемонію, то…

Настає довга пауза, поки він слухає, що йому говорить моя мама. Його оливкова шкіра обличчя рідко виказує емоції, але зараз вона червоніє.

— Ні, — каже він низьким голосом, що аж бринить від люті, — їй не потрібно було змінюватися, бо з нею й так усе було гаразд, — ще одна напружена пауза, і його голос стихає. — Ні, я не думаю, що припускаюся помилки.

Він слухає ще кілька секунд, а потім, нарешті, хитає головою.

— Ви зовсім не знаєте своєї доньки, — його голос злий і сумний водночас. — Сподіваюся, одного дня ви зрозумієте, якої жахливої помилки припустилися. А поки ми не хочемо бачити вас ні тут, ні в нашому житті.

Я дивлюся, як він завершує розмову й без слів повертає телефон. Чекаю секунду, поки він намагається опанувати себе.

— Що вона сказала? — запитую, хоча не впевнена, що хочу знати.

— Тобі буде краще без неї, — все, що він каже.

Він навіть не хоче повторювати її слова. Але це нічого. Суть я вловила.

Вау. Не можу повірити, що це відбувається насправді. Мої батьки не прийдуть на весілля. Вони залишили свою єдину дитину саму в день її весілля.

— У нас тепер немає свідків, — кажу я, і мій голос ганебно тремтить.

— Ми когось знайдемо, — обіцяє він. — Це ж мерія. Тут багато людей.

— І… І в мене більше немає чогось старого…

Голова йде обертом. Це мав бути найкращий день мого життя, але натомість як не одна катастрофа, то інша. Це знак, що нам з Ензо не судилося бути разом? Чи, може, річ у тім, що сьогодні вранці я наважилася назвати себе щасливицею? Як я могла бути такою дурепою? Мені не щастить… Мені ніколи не щастить! Мені не щастить найбільше в усьому світі.

І як довершення всього, лисий чоловік все ще витріщається на мене.

Витріщаюся на нього у відповідь. Цього разу він не відводить погляду. Дивиться прямо на мене очима, повними отрути. Це явно він — чоловік, який погрожував перерізати мені горло. Це той чоловік, який казав, що вб’є мене в день весілля.

Ну все, з мене годі.

Я рушаю по засніженому тротуару в напрямку лисого чоловіка, перш ніж встигаю себе зупинити, абсолютно не звертаючи уваги на невідповідне взуття. Руки стискаються в кулаки, а серце калатає в грудях.

Це має закінчитися прямо зараз.

10

За дві секунди я долаю відстань до місця, де стоїть лисий чоловік. Ензо квапиться слідом, вигукуючи моє ім’я. З позитивного боку — я геть забула про те, що мої вуха поступово відмерзають.

— Міллі! — кричить він. — Будь ласка! Я люблю тебе. Байдуже на твоїх батьків!

Але я не зупиняюся, доки не опиняюся прямісінько перед чоловіком у темному костюмі. Досить близько, щоб ткнути пальцем йому в обличчя. Хочу, щоб він знав: я його не боюся. Мені наплювати, скільки разів він дзвонитиме і які погрози шипітиме у слухавку. У нього не вийде мене залякати.

Я — Міллі, чорт забирай, Келловей, і я нікого не боюся.

— Слухай сюди, шмат лайна! — випалюю я. — Я знаю, хто ти!

Його очі ширшають, і я дивуюся їхньому яскраво-блакитному кольору.

— Ти — Міллі Келловей, чи не так?

— До біса очевидно! — скрегочу я зубами. — Просто хочу, щоб ти знав: що б я не зробила, я зробила це заради добра. І якщо ти думаєш, що смієш мені погрожувати, то краще подумай ще раз! Я набагато сильніша, ніж ти собі уявляєш.

Він швидко кліпає:

— Так, я знаю, що ти сильна. Ти врятувала життя моєї сестри.

Завмираю на півслові. Не це я очікувала від нього почути.

— Я… Що?

Губи чоловіка сіпаються в боязкій усмішці, він зціплює долоні:

— Я такий радий нарешті з тобою зустрітися, — його вії знову тріпочуть — нервовий тик. — Мене звати Пол. Моя сестра… Її ім’я Діана Відмаєр… Ді… І в неї був жахливий шлюб. Її чоловік неодмінно вбив би її, а у нього були друзі в поліції. Ді була в пастці. А ти допомогла їй утекти, — його очі наповнюються вологою, і одна сльоза витікає з лівого ока. — Ти врятувала життя моєї сестри. Ми в неоплатному боргу перед тобою.

Ді Відмаєр. Ну звісно. Пам’ятаю її, це було десь рік тому. Пригадую синці на руках, ногах і спині, там, де її чоловік гадав, що їх ніхто не побачить.

— З Ді все гаразд?

— Так. Завдяки тобі, — він стискає мою руку у своїх долонях. — Коли я побачив тебе, то не зміг піти, не сказавши, наскільки ми цінуємо те, що ти зробила. Якщо тобі коли-небудь щось знадобиться… Якщо я зможу це зробити…

Гаразд, я вірю, що цей чоловік не той, хто погрожував мені телефоном. Якщо тільки він не оскароносний актор: його слова вдячності справді щирі. Сльози справжні, і вони от-от проллються рікою.

— Ти мені нічого не винен, — виривається у мене. — Я рада, що з твоєю сестрою все гаразд.

— Насправді… — Ензо прочищає горло, вклинюючись у нашу маленьку розмову. — Ти можеш зробити нам одну послугу.

Очі Пола загоряються:

— Звісно! Як я і казав, все, що завгодно.

— Ми з Міллі сьогодні одружуємося, — пояснює Ензо, — і виявилося, що у нас немає жодного свідка. Чи не міг би ти?..

Пол аж сяє:

— Це буде для мене честю!

Ензо підморгує мені:

— Бачиш? Я ж казав, що ми знайдемо свідка. А щодо чогось старого… — він дивиться на Пола, який з нетерпінням поправляє краватку в очікуванні церемонії. Це трохи навіть мило. — Ми на хвилинку, гаразд?

Ензо відводить мене вбік від чоловіка, який зараз має такий безневинний вигляд, що мені навіть ніяково, бо я підозрювала його у погрозах. Ензо зупиняється, коли ми опиняємося поза зоною чутності, і блимає до мене зі змовницькою усмішкою.

— Знаю, ти мріяла про мамине намисто, — каже він, — але натомість я хочу дати тобі те, що належить мені. Це дуже цінна для мене річ, і я був би дуже радий, якби вона була у тебе під час церемонії.

Я насуплююся:

— Що це?

Ензо порпається в кишені кілька секунд, і цього достатньо, щоб я почала хвилюватися. Він завжди носить із собою старий кишеньковий ніж із вигравіюваними ініціалами, подарований йому батьком. Невже він хоче, щоб це було моїм «чимось старим»? Мене б не здивувало, якби він дістав його, але я не збираюся брати ножа на весільну церемонію. Крім того, у мерії є металодетектори.

Однак, натомість він витягує невеличку бірюзову штучку. Вона лежить у нього на долоні, і я розумію, що це брошка у формі метелика.

— Вона належала Антонії, — його голос здригається, як це часто буває, коли він вимовляє ім’я сестри. Саме через Антонію і те, що з нею зробив її чоловік, ми з Ензо разом. — Моя мати дала це їй, коли вона була маленькою дівчинкою, і я знайшов це у скриньці з коштовностями після того, як Антонію вбили. Я завжди ношу її із собою, як нагадування про сестру. І… я хочу, щоб ти взяла її на церемонію.

— Ензо…

— Будь ласка.

Знову я не протестую. Він простягає руку, щоб пришпилити крихітного метелика до тканини на моєму плечі. Колір ідеально пасує до сукні, наче я підібрала його спеціально.

— Ну ось, — каже він. — Тепер ти маєш щось старе.

— Дякую, — видихаю я.

— Отже, — він підіймає свої темні очі, щоб зустрітися з моїми. — Тепер ми можемо одружитися?

Дозволяю усмішці торкнутися моїх губ:

— Можемо.

11

Десять хвилин по тому ми чекаємо в мерії, коли оголосять наш номер.

Так, таким чином відбувається одруження в мерії. Ви отримуєте номер і сидите на пластиковому стільці, чекаючи, поки вас покличуть. Намагаюся не перейматися тим, що одруження дуже схоже на покупку бутерброда в їдальні. З іншого боку, моїм вухам тепло.

У нас номер двадцять шість, а щойно оголосили двадцять три. Зважаючи на те, як швидко пройшли останні кілька номерів, припускаю, що нас викличуть протягом наступних п’яти хвилин. Тільки через п’ятнадцять хвилин Ензо Аккарді офіційно стане моїм чоловіком.

— ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ! — вигукує голос.

— Останній шанс передумати, — дражнить мене Ензо.

Я відкриваю рота, щоб підколоти його у відповідь, але щось мене зупиняє. Легкий рух у животі. Наче бульбашка повітря виринає з нутрощів і штовхає мене. Хапаюся за живіт, чекаючи, чи з’явиться це відчуття знову.

І воно з’являється. Ще один маленький рух.

Ензо зводить брови:

— Все добре?

— Я думаю… — роблю глибокий вдих. — Малеча щойно штовхнула мене.

— Справді? — він кладе свою руку на мій злегка опуклий живіт. — Я нічого не відчуваю.

— ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ!

Ще одна пара підводиться на ноги й зникає в коридорі. Це як стояти в черзі до атракціону в парку розваг, на який ти дуже хочеш потрапити. Тільки ти знаєш, що на атракціоні будуть стрімкі спуски й перевертання з ніг на голову, тож ти водночас і боїшся.

Я знову відчуваю рух, однак Ензо лише хитає головою. Він поки що не відчуває її. Наразі її поштовхи — лише для мене.

— Ти відчуєш її, коли вона підросте, — обіцяю я йому.

Пол, який сидить навпроти нас, вступає в розмову:

— Пам’ятаю, як торкався живота своєї дружини, коли вона була вагітна нашим сином. Малий весь час штовхався! Недарма він так любить футбол.

Ензо продовжує притискати руку до мого живота.

— Я відчую маленьку Гаррієт зовсім скоро.

— Гаррієт? — я категорично хитаю головою. — Навряд чи.

— А як щодо Паули? — пропонує Пол.

— ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ!

— Це ми, — бурмоче мені на вухо Ензо.

Він бере мене за руку, і ми підводимося, як це робили пари до нас. Пол іде слідом.

Я тремчу, поки ми йдемо за працівником мерії коридором до каплички, яка насправді більше схожа на конференц-зал, хоча спереду і є трибуна. У дитинстві я завжди уявляла, що буду вінчатися в церкві в присутності священника. Але тут, перед суддею, це нічим не гірше.

Адже я тут із чоловіком, якого кохаю.

Це стандартна весільна церемонія в суді, яка триває в середньому не більше ніж дві хвилини, тож ми не мали змоги написати власні обітниці чи щось подібне. Але у судді навпроти добрі очі, і він усміхається до нас, кажучи, щоб ми взялися за руки.

— Ти тремтиш, — шепоче мені Ензо, на його губах сяє усмішка.

— Я схвильована.

Я таки тремчу, але не як тоді, вранці, коли думала, що в моїй шафі хтось сидить. Я тремчу, бо це найдивовижніша річ, яка коли-небудь траплялася зі мною, щоправда, вона може відійти на другий план, коли народиться наша донька.

— Сьогодні ми зібралися тут, — починає суддя, — у присутності свідків для того, щоб пов’язати у шлюбі Вільгельміну Келловей та Ензо Аккарді…

Суддя розказує про серйозність шлюбного контракту, і про те, що його не можна укладати легковажно. Що ми присягаємо одне одному на все життя. Ензо киває в такт словам судді, сприймаючи все дуже серйозно.

«Я рада, що це ти», — думаю собі. Цього разу я ухвалила правильне рішення.

— Чи згодні ви, Вільгельміно Келловей, — каже суддя, — взяти Ензо Аккарді за свого законного чоловіка? Обіцяючи любити, шанувати й підтримувати в радості і в горі, у багатстві і в бідності, у здоров’ї і у хворобі, доки смерть не розлучить вас?

— Згодна, — хрипко відповідаю я.

— Чи згодні ви, Ензо Аккарді, — продовжує він, — взяти Вільгельміну Келловей за свою законну дружину? Обіцяючи любити, шанувати та підтримувати в радості і в горі, у багатстві і в бідності, у здоров’ї і у хворобі, доки смерть не розлучить вас?

— Навіть цього часу буде замало, — ніжно відповідає він. — Але так. Так, я згоден.

А тоді ми обмінюємося обручками, простими золотими каблучками, купленими в інтернеті. Після ранкової катастрофи з весільною сукнею, я боюся, що обручка буде замала. Затамовую подих, готуючись до найгіршого, але, на щастя, обручка легко ковзає по пальцю. Я беру тебе за чоловіка.

— Ви поєдналися у священному шлюбі, — каже суддя. — Кохання — це воістину найбільший дар, яким нам дано ділитися, тому ніколи не сприймайте одне одного як належне, позаяк вам судилося провести решту свого життя разом. А тепер, на підставі повноважень, наданих мені штатом Нью-Йорк як заступнику уповноваженого у справах шлюбу, я оголошую вас чоловіком і дружиною, — він витримує паузу. — Можете поцілувати одне одного.

Гаразд, нарешті — найприємніша частина.

Ензо — мій чоловік! — нахиляється, щоб поцілувати мене у вкрай недоречній для будівлі суду манері, але мені байдуже. Майже можу уявити, як доброзичливий суддя кидає на нас косий погляд, і я навіть рада, що мої батьки не бачать цього. Але ми заслужили цей поцілунок. Ми заслужили на вічність разом.

І я житиму зі своїм чоловіком довго й щасливо.

Епiлог. Ензо

Ми з Міллі одружені. Це найкращий день мого життя.

У мене було багато поганих днів. Занадто багато, щоб порахувати. Я бачив, як вбили мою сестру. Я був поруч з обома батьками, коли вони помирали. Було так багато днів, які я хочу стерти зі своєї пам’яті. Але не цей. Цей день — ідеальний.

Ніщо нам його не зіпсує.

Міллі — моя дружина! — все ще тремтить, коли ми виходимо з каплиці, тримаючись за руки. Усмішка не сходить з її обличчя, і я можу думати лише про те, як хочу відвезти її додому — негайно. Я радий, що маю машину, бо не хочу чекати на метро. Їй подобається ця блакитна сукня, але я тримаюся з усіх сил, щоб не зірвати її з неї. Майже не можу дихати, коли уявляю це.

— Про що ти думаєш? — запитує вона.

Це що, жарт?

— Ти знаєш, про що я думаю.

Вона всміхається ще ширше. Мені прикро через те, що її батьки зробили з нею, і через ті жахливі речі, які вони сказали мені, попереджаючи, щоб я не одружувався із цією прекрасною жінкою, бо вона «небезпечна». Вони говорили такі жахливі речі. Я ніколи в житті не повторю цих слів своїй дружині.

Міллі зробить тобі боляче. Вона не може себе контролювати. Одного дня це може коштувати тобі життя.

Вони зовсім не знають моєї Міллі. Вони не заслуговують бути частиною нашої сім’ї.

— Отже, — Міллі стискає мою руку. — Ходімо додому?

Щось привертає мою увагу в іншому кінці кімнати. На мить підводжу погляд, але перш ніж Міллі встигає це помітити, знову зосереджуюся на ній. Мені потрібно вдавати, що я не бачив того, що насправді щойно помітив, однак мені також потрібно розібратися із цим. Адже це важливіше за все, чим ми збираємося займатися в спальні. У нас на це є ціле життя.

— Хвилинку, — кажу я їй. — Мені треба в туалет.

Міллі каже, що їй треба зробити те саме, тож ми розходимося. Я зникаю в чоловічому туалеті, маленькому і, здається, порожньому, за винятком худорлявого чоловіка років сорока з темно-каштановим волоссям, одягненого у футболку й джинси, він саме користується пісуаром. Я дуже швидко зазираю під двері всіх кабінок, але не бачу жодних ознак того, що тут є хтось ще. Ми самі, цей чоловік і я.

Відтак я повертаюся до дверей вбиральні й повертаю замок.

Худий чоловік застібає штани й миє руки в раковині. Даю йому хвилину, щоб змити мило, а потім підходжу ззаду, хапаючи його за комір лівою рукою. Затим б’ю його головою об стіну вбиральні з гучним «гуп».

Його карі очі розширюються від подиву й страху. Він намагається вхопитися за мою руку, що тримає його за комір, але спроба марна. Цей худорлявий чоловік не має жодного шансу вирватися з моєї хватки. Я не випущу його, поки не доведу справи до кінця.

— Що ти робиш? — задихається він.

— Я тебе бачив, — кажу низьким, рівним голосом. Не хочу, щоб він знав, наскільки я розгніваний. Хочу розірвати його на шматки, але не можу зробити цього. Не тут і не зараз. — Я бачив, як ти стежив за нами, ще відколи ми були в кав’ярні.

— Я… Я не…

— Не бреши, — я відводжу праву руку й б’ю його в ніс. Кістка хрустить під моїм кулаком. — Скажи мені, чому ти стежив за нами.

Кров починає текти з його ніздрів, і він хапається за ніс, щоб зупинити її.

— Я не…

— Наступними будуть пальці.

— Добре! — губи чоловіка тремтять від страху. — Твоя дівчина переконала мою дружину піти від мене й забрати дітей. Міллі допомогла їй, і… І вона зруйнувала моє життя. Знаєш, скільки я плачу аліментів? Ця сука забрала у мене все. Твоя дівчина має заплатити.

— Вона не моя дівчина — вона моя дружина, — вперше кажу ці слова вголос. Шкода, що цьому покидьку. — Не знаю, що зробила Міллі, але твоїй дружині буде набагато краще без тебе, — я стишую голос. — І якщо ти не триматимешся якомога далі від моєї дружини, клянуся Богом, я переламаю кожну кістку у твоєму тілі. Capisci?7

Він вирячив на мене очі:

— Але вона…

— Кожну кістку у твоєму тілі, — повторюю я. — Навіть якщо ти хоч раз дихнеш у бік Міллі Аккарді. Ти мене зрозумів?

— Так, — видавлює він. — Так… Я… Так, я буду триматися якомога далі.

— Присягаєшся?

— Так. Присягаюся!

— Гаразд, — спрямовую свій погляд на нього. — Тому що я теж дотримаюся своєї обіцянки. Якщо ти бодай наблизишся до неї, я переламаю кожну кістку у твоєму тілі, одну за одною. А якщо ти її скривдиш… — роблю паузу, достатню для того, щоб в його очах промайнув страх. — Я тебе вб’ю.

Кажучи це, я знову сильно б’ю його об стіну вбиральні, цього разу досить сильно, щоб він зомлів. Тіло чоловіка осідає, і я відпускаю його на підлогу.

Опісля перевіряю його задню кишеню. Там гаманець. Виймаю водійське посвідчення з ім’ям та адресою і забираю собі: хочу, щоб він знав, що воно в мене. Кидаю гаманець на підлогу разом із рештою грошей і кредитних карток. Мене не хвилює, якщо хтось це все забере. Він заслуговує і не на таке.

Чоловік уже приходить до тями, кліпає розфокусованими очима й стогне від болю. Удар був не настільки сильним, щоб він не запам’ятав нашої розмови. Якось я навідаюся до нього, щоб не забував. У мене є його домашня адреса.

Наостанок змиваю кров з кісточок пальців у раковині. Не хочу, щоб Міллі знала, що я щойно зробив. Не можна її засмучувати: у неї і так був важкий день, не треба їй знати, що із самого ранку за нами стежив якийсь чоловік. Я подбав про це. Я не дозволю зіпсувати день нашого весілля.

Я захищатиму її. Поки я живий і здоровий, ніхто ніколи не скривдить її або наших дітей.

Коли я виходжу із вбиральні, Міллі вже чекає на мене, всміхаючись:

— Ти довго там сидів! Зазвичай ти набагато швидший за мене у вбиральні.

Я не скажу їй, що затримався трішки довше, бо довелося зламати носа й погрожувати якомусь чоловікові.

— Вибач.

— До речі… — вона торкається брошки моєї сестри на грудях. Я щиро вірю, що частинка душі моєї сестри міститься в цій брошці у формі метелика, і оскільки Міллі наділа її, сьогодні Антонія була з нами. Я відчував її присутність, і це змусило мене всміхнутися. — Я трохи думала про дитячі імена.

Міллі ніколи не подобаються мої ідеї щодо імен, хоча я здебільшого жартую, коли щось пропоную. Ще досить рано, і у нас є багато часу, щоб визначитися.

— О, справді?

— Так, — вона киває. — Я подумала… Може, назвемо доньку на честь Антонії?

Важко роблю ковток повітря. Я б дуже хотів ушанувати пам’ять своєї сестри, але я також боюся, що дати нашій донечці таке ж ім’я — це занадто. Мені буде сумно. Я ледве можу вимовити її ім’я, не відчуваючи глибокого смутку через те, що вона пішла надто рано.

— Не точно таке ж ім’я, — швидко виправляється Міллі, помітивши мій вираз обличчя, — але щось схоже. На честь неї. Наприклад… Еллісон. Або Ада.

— Гаразд, — я обхоплюю свою дружину руками й притягую її ближче. — Мені подобається.

А тоді я йду додому з дружиною і ще ненародженою дитиною, залишаючи чоловіка, який погрожував нам, у калюжі власної крові на підлозі чоловічого туалету.

КІНЕЦЬ

Подяки

Оскільки ця історія була короткою і милою (прямо як я), то і подяки будуть такими ж самими.

Дякую своїм першим читачам: мамі (як завжди), Емілі, Пем і Вел. Дякую своїй агентці Крістіні, яка допомагала мені з усіма клопотами щодо «Служниці».

То як, досить коротко й мило?

1 Традиція, за якою наречена має мати щось позичене, блакитне, старе й нове у день свого весілля. — Тут і далі прим. пер., якщо не зазначено інше.

2 Pazza (італ.) — божевільна (ний). — Прим. кор.

3 Violet (англ.) — фіолетовий.

4 Cyan (англ.) — ціановий колір.

5 Buongiorno (італ.) — добридень.

6 Mia cara (італ.) — моя люба.

7 Capisci? (італ.) — Зрозумів?