Весілля служниці

22

— Що? — питаю я. — Ти хто?

Мужчина, зовнішність якого ідентична до зовнішності мого чоловіка, і який стверджує, що його звуть Брантом, все ще тримає руки в повітрі. Я опускаю лопату, а він — руки.

— Ти однояйцевий близнюк Ґранта? — запитую я з неприхованим скептицизмом.

— Так і є.

— Але це ж безглуздя якесь, — підкреслюю свої слова, встромивши лопату в траву. — Ґрант був єдиною дитиною в сім’ї.

— Він збрехав тобі. Він не був єдиною дитиною. У нього був брат — я.

— І все ж, — кажу, — це здається до смішного малоймовірним. Тобто однояйцеві близнюки дуже рідкісні. І, щиро кажучи, це все здається дешевим і надто легким поясненням того, чому мені всюди ввижається мій мертвий чоловік. Так і кортить закотити очі.

— Що ж, прошу вибачення, — каже Брант. — А яке пояснення ти хочеш? Що Ґрант повернувся з мертвих? Чи, може, тобі все це примарилося? О, як щодо такого: насправді ти лежиш у психіатричній лікарні, і весь цей шлюб був виключно у твоїй голові? Так було б краще?

— Ні, це набагато гірше.

— Точно, — він тягнеться до задньої кишені своїх синіх джинсів і дістає пошарпаний шкіряний гаманець. Нишпорить усередині й зрештою витягує старе, пожмакане фото. — Це ми з Ґрантом у дитинстві.

Беру світлину з його рук. На ній зображені двоє однакових білявих хлопчиків років п’яти у шортах і футболках, разюче схожих один на одного й на чоловіка, що стоїть переді мною. Здається, ця фотографія дуже довго пролежала в його гаманці.

— Вона може бути й несправжньою, — кажу я.

Він висмикує світлину з моєї руки й обережно кладе її у відділення свого гаманця.

— Як скажеш. Але подивись на мене, Еліс. Невже тобі потрібна фотографія для підтвердження того, що я викапаний твій покійний чоловік?

Визнаю, цей чоловік справді дуже схожий на Ґранта. Є лише одна помітна відмінність.

Брант зауважує, куди я дивлюся, і торкається збоку свого обличчя, якраз перед правим вухом, де видніється крихітна родимка близько двох міліметрів у діаметрі:

— Це єдина відмінність між нами.

Коли я дивлюся на Бранта, шматочки пазла починають складатися в одне ціле. Я ніяк не розуміла, як Ґрант міг майже щодня вечеряти зі мною вдома, і водночас мати зовсім іншу сім’ю, будинок якої наповнений фотографіями з ним у ролі люблячого батька. Але зараз усе раптом набуло сенсу.

— Марні — це твоя дружина, — шепочу я.

— Так, — відказує він.

— Але я не розумію. Чому ти сказав їй, що тебе звуть Ґрант?

Він стискає зуби:

— Ти не уявляєш, як мені було в дитинстві. Ґрант завжди був кращим близнюком. Його всі обожнювали, він отримував вищі оцінки в школі, а потім влаштувався на чудову роботу, де заробляв купу грошей. У нього навіть ім’я краще. Брант? Серйозно? Це ж ім’я зарозумілого багатенького хлопчиська з якогось підліткового фільму.

Не можу не погодитися з останнім твердженням.

— У всякому разі, — продовжує він, — коли я зустрів Марні, то подумав, що вона найдивовижніша людина на світі. Усе, чого я хотів, — це сподобатися їй. І тому, коли вона запитала моє ім’я, я назвався Ґрантом. Я гадав, що рано чи пізно скажу їй правду, — він хмуриться. — Мабуть, я трохи із цим затягнув.

— Та невже?

Він схиляє голову:

— Я припустився деяких помилок у житті. Не заперечую.

— Однак, я досі не розумію. Чому Марні думає, що ти помер?

Він глибоко і тяжко зітхає:

— Я кохав Марні — справді кохав. Але з роками багато чого змінилося. Ми одне одному більше не підходимо, але вона, здається, не може із цим змиритися, бо у нас дуже, дуже, дуже багато дітей. Тому, коли я почув про смертельну аварію зі своїм братом, то збагнув, що це мій шанс нарешті втекти із цього жахливого шлюбу.

Згадую вітальню будинку Марні й Бранта. Пригадую фотографії на стінах. Вони здавалися такими щасливими разом. Але я з власного досвіду знаю: усмішки на фотографіях можуть виявитися ілюзією.

— Це все через дітей? — запитую. — Це через них ваш шлюб став таким обтяжливим?

Він хитає головою:

— Ні, діти чудові. Мені прикро щодо них — я справді буду сумувати за своїми дітьми.

— Ви сперечалися щодо кольору тієї сукні?

— Що?

— Нічого. Не бери в голову, — я насуплююся. — То що сталося?

— Мені… — він копирсається п’ятою в землі нашого подвір’я. — Мені трохи важко зізнатися. Я… я не дуже добре тебе знаю, і не хочу, щоб ти думала про мене гірше.

— Я не буду думати про тебе гірше.

— Будь ласка. Я не хочу цього розказувати…

У його очах біль, який нагадує мені мій під час заміжжя. Не знаю, через що він проходив, але починаю підозрювати, що його ситуація була такою ж поганою, як моя. Йому, як і мені, явно потрібно з кимось поговорити.

— Розкажи мені. Будь ласка, Бранте.

— Вона… — він заплющує очі. — Вона не любить Nickelback. А я… — його адамове яблуко смикається. — Я люблю їх. Ну ось, я сказав це. Nickelback — мій найулюбленіший гурт усіх часів, а моя дружина їх терпіти не може.

— Бранте…

— Ти навіть уявити собі не можеш, як це було, — він витирає очі тильною стороною долоні. — Їдемо ми з нею в мінівені, по радіо починає грати How You Remind Me, а вона мені каже: «Вимкни цей жах». Вона вважає, що вони… вони дуже фальшиві, а їхні пісні створені… винятково з комерційною метою, — його голос небезпечно тремтить, ризикуючи ось-ось зірватися. — Вона каже, що… це навіть не справжній гурт. Вона каже, що їх насправді ніхто не любить, і зі мною, либонь, щось не так, — він здавлено схлипує. — А тепер ти, мабуть, теж думаєш, що зі мною щось не так.

Я кліпаю, здивовано витріщившись на нього:

— Бранте, я люблю Nickelback.

Він кидає на мене насторожений погляд:

— Ти ж не серйозно. Просто знущаєшся з мене.

— Ні, я серйозно! Я люблю Nickelback! У них дуже хороша енергетика, такі глибокі тексти, а мелодії — ідеальний мікс попу й гранжу. Це мій улюблений гурт.

На його вустах повільно розтікається усмішка:

— Я… я думав, що один такий на світі.

— А я думала, що я така одна!

Наші очі зустрічаються, і я на мить замислююся, яким було б моє життя, якби я зустріла іншого брата. Я не дуже добре знаю Бранта, але зненацька відчуваю, що між нами є такий зв’язок, якого ніколи не було між Ґрантом і мною. Зрештою, у нас є щось спільне, чого немає у багатьох людей у світі.

— Вибач, що стежив за тобою, — стиха промовляє Брант. — Я не збирався тебе лякати. Просто хотів переконатися, що ти в порядку після смерті мого брата.

— Я в порядку, — кажу. — Насправді, я більш ніж в порядку. Ґрант був… Він не завжди добре ставився до мене. Як сказав би Чад Крюгер, життя з ним ледь до біса мене не вбило.

— Хоча мені і подобається відсилка на Nickelback, але дуже прикро це чути, — Брант простягає руку, щоб ніжно торкнутися мого плеча. — Ґрант дійсно мав деякі проблеми. У нас було, м’яко кажучи, важке дитинство.

— Справді? Він ніколи мені про це не казав.

— Так, воно було жахливим, — він здригається від спогадів. — Це все через оті дослідження однояйцевих близнюків, через які ми проходили, коли були молодшими.

— Дослідження однояйцевих близнюків?

— Так, вони були нескінченними, — стогне Брант. — Постійно перевіряли наші IQ. Одного разу нам обом дали по зефірці й сказали: якщо ми не з’їмо їх протягом п’яти хвилин, то отримаємо ще одну зефірку. А одного разу вони відправили Ґранта в космос, а коли він повернувся, то взяли у нас аналізи крові, слини й сечі, щоб порівняти їх. А йому тоді було лише шість років!

Справді, звучить досить неприємно. Проте це не виправдовує того, що він зробив зі мною.

— Слухай, — кажу я, — тобі краще зайти в будинок. Якщо ще трохи постоїш надворі, то хтось із сусідів точно тебе побачить.

Його брова вигинається:

— Ти настільки мені довіряєш, що готова впустити до себе додому?

Вагаюся всього на мить, а тоді киваю. Хоча я познайомилася з Брантом лише сьогодні, відчуваю незбагненний зв’язок із ним. Я довіряю йому. Не думаю, що він мене скривдить.

Сподіваюся, що не припускаюся жахливої помилки.

23

Брант зачудовано оглядає будинок. Він любується телевізором із діагоналлю сімдесят два дюйми, проводить пальцями по антикварній шафі, а тоді падає на подушки італійського шкіряного дивана із задоволеним стогоном.

— Вау, — нарешті каже він. — Мій брат досягнув неабиякого успіху, — проте промовляючи ці слова, дивиться він прямо на мене.

Прочищаю горло:

— Увімкну-но я якусь музику.

Прошу «Алексу» увімкнути радіо Nickelback. Коли мелодія пісні Rockstar заповнює кімнату, на вродливому обличчі Бранта з’являється усмішка. Зупиняюся над диваном, не знаючи, як поводитися в цій досить унікальній ситуації. Адже він — однояйцевий близнюк чоловіка, якого я вбила, і той, про існування кого я не знала ще п’ять хвилин тому. Таке з людьми нечасто трапляється.

— Бажаєш чогось? — запитую я. — Може, чаю?

— Ненавиджу чай.

Я ахкаю:

— О боже, я теж ненавиджу чай! Я просто… Я запропонувала його тобі, бо подумала…

— Усе гаразд, — каже Брант. — Я розумію. Я пройшов через той самий кошмар, що й ти.

Падаю на диван поруч із ним, зчепивши руки на колінах:

— Не знаю чому, але відчуваю якийсь незрозумілий зв’язок із тобою.

— Тому що я схожий на Ґранта.

— Ні, — рішуче заперечую я. — Це щось більше. Я ніколи не відчувала нічого подібного з Ґрантом. Я любила його, певна річ, але…

— Ні, я розумію, — він супить брови. — Я так само почувався з Марні. Я любив її, але завжди чогось не вистачало. Але тепер, коли я зустрів тебе…Таке відчуття, ніби ми дві сторони однієї медалі.

Нетерпляче нахиляюся до нього:

— Розкажи мені, що ще ти ненавидиш.

— Я ненавиджу купу речей, — він замислюється. — Навіть не знаю, із чого почати. Я… я ненавиджу будь-яку книгу, що отримала Пулітцерівську премію. Ненавиджу людей, які користуються телефонами на базі Android. Ненавиджу чорний шоколад. Ненавиджу свіжі помідори, але обожнюю їх приготованими. Ненавиджу, коли детективи закінчуються кліфгенґером і треба читати другу частину, щоб дізнатися, хто ж це зробив. Ненавиджу пенні.

Мені паморочиться в голові. Я ненавиджу все те саме, що й Брант. Особливо пенні. Взагалі не розумію, чому вони досі в обігу. Від пів пенні відмовилися ще кілька століть тому.

— А ще, — додає він, — ненавиджу те, що Сполучені Штати — єдина країна, яка не перейшла на метричну систему. Як же це мене бісить!

— Метрична система — це, безумовно, найкраща система вимірювання, — кажу я. — Набагато логічніше орієнтуватися на числа, кратні десяти. Ну типу, у футі дванадцять дюймів? Що це таке? І це ніяк не пов’язано з 5280 футами в милі, що навіть не кратно дванадцяти! Наша нинішня система — це, по суті, суміш непослідовних систем вимірювання.

— Я думаю точно так само, — шепоче він.

Я ніколи й не мріяла знайти свою другу половину, але все, про що говорить Брант, дуже сильно мені відгукується. Я не відчувала подібного навіть тоді, коли ми з Ґрантом ще були щасливі разом. Йому взагалі було байдуже до метричної системи. Брант разюче відрізняється від мого чоловіка — і не лише крихітною родимкою біля правого вуха.

Але мої почуття неприйнятні. Я не смію закохуватися в Бранта. Що подумають люди? І як щодо Марні й всіх їхніх численних дітей?

— Хочеш повечеряти сьогодні зі мною? — випалюю я.

— Так, — миттєво відповідає він.

Уперше за дуже довгий час я відчуваю приплив щастя. Ми з ним обмінюємося дурнуватими усмішками, і я бачу, що він хоче цього так само сильно, як і я. Не знаю, чи майбутнє між мною і Брантом має шанс, але я щонайменше хочу пізнати його ближче.

— Мені треба владнати кілька справ, — каже він. — Я куплю щось на вечерю, і ми зустрінемося тут о восьмій годині. Що скажеш?

— Звичайно, — відповідаю. — Ем, а що ти думаєш взяти на вечерю?

— Як щодо McDonald’s?

Я знову ахкаю:

— Ти читаєш мої думки.

Ґранту до вподоби були лише вишукані речі. Він ніколи б не став їсти в ресторані швидкого харчування. Життя з Брантом дуже відрізнялося б від того, яке я мала зі своїм чоловіком. Але це не так уже й погано.

Проводжаю Бранта до вхідних дверей. Він востаннє всміхається мені, і хоча зовні він ідентичний з моїм чоловіком, у цей момент він чомусь здається вродливішим за Ґранта. Він затримується біля дверей, не поспішаючи покидати мій будинок. Стоїть і не зводить з мене очей.

— Еліс, — каже він.

— Бранте, — відповідаю я.

А тоді, перш ніж я усвідомлюю, що відбувається, він нахиляється і притискає свої губи до моїх. Він цілує мене так, як Ґрант не цілував мене вже дуже давно. Цілує мене, аж поки ноги не підкошуються, і йому доводиться втримувати мене, щоб я не впала на коліна. Це нагадує мені той перший поцілунок із Ґрантом біля французького ресторану, коли всі молекули мого тіла вибухнули водночас. Я сумувала за цим відчуттям.

Коли він нарешті відсторонюється, ми обоє важко хапаємо ротом повітря.

— Я прийду о восьмій, — обіцяє він.

Спостерігаю, як Брант віддаляється доріжкою від мого будинку. Імовірно, він поїде на тому ж зеленому седані, яким переслідував мене раніше.

Це Брант переслідував мене. Він сказав, що робив це, бо хотів переконатися, що зі мною все гаразд. Однак тепер, коли я міркую про це, таке пояснення не зовсім має сенс. Якби він справді хотів переконатися, що зі мною все гаразд, то чому просто не прийшов до мене і не представився?

Проте моє нутро підказує, що я можу довіряти Бранту Локвуду.

Оскільки я вже не поїду до Марні додому, то дістаю запіканки з машини й повертаю їх до переповненого холодильника. Запіканки нагадують мені про Поппі й те, як вона хвилювалася за мене останні кілька днів, тож я вирішую зайти до неї додому й розповісти про все, що тільки-но трапилося. Поппі — моя найкраща подруга, і вона дивиться на життя дуже тверезо. Розповім їй усе, що почула від Бранта, а її реакція підкаже, чи можу я йому довіряти.

Поппі — моя сусідка вже п’ять років. Вона живе в будинку у колоніальному стилі праворуч від мене. Її дім, на відміну від мого нового й великого, простенький, прямокутної форми, симетричний, зі стрімким двосхилим дахом. Зазвичай це вона приходить до мене, а не я до неї. Коли я крокую її трохи зарослою бур’янами доріжкою, розумію, що давненько не була у неї вдома.

Вхідні двері будинку Поппі розташовані в самому центрі, а навколо них — кілька маленьких багатостулкових вікон. Притискаю палець до дзвінка, чекаючи, поки подруга мене впустить.

Минає кілька секунд. Нарешті чую човгання за дверима. Але коли вони відчиняються, переді мною стоїть не Поппі. Це літня жіночка з білосніжним волоссям, зібраним у ґульку за головою. Згорблена, із ціпком у вузлуватій руці.

Вона здіймає на мене очі із запитальним виразом на обличчі:

— Чим можу допомогти, дорогенька?

— О, — кажу. — Я просто… А Поппі вдома?

— Поппі?

— Поппі Дерден, — кажу я. — Вона живе тут.

Старенька насуплюється, і наступні слова, що вилітають із її вуст, пробирають мене до кісток:

— Тут не живе ніхто з таким ім’ям.

24

Тут не живе ніхто з таким ім’ям.

Витріщаюся на стареньку. Вочевидь, вона просто стара й розгублена — можливо, це якась літня тітка, що приїхала погостювати до Поппі на тиждень.

— Про що ви говорите? Поппі живе тут останні п’ять років! Вона — моя найкраща подруга!

Жінка задумливо крутить ціпок у руці:

— Колись тут жив хтось із таким ім’ям.

Не розумію, про що вона говорить. Невже Поппі раптом вирішила переїхати, не сказавши мені?

— Куди вона переїхала?

— Вона померла, — каже старенька. — Була страшна пожежа, і жінка, на ім’я Поппі загинула. Але… це було тридцять років тому.

У роті зненацька пересихає, і я насилу вичавлюю з себе наступні слова:

— Ви… ви впевнені?

— О, так. Я живу тут вже багато років.

Мій світ перевертається з ніг на голову. Задкую від дверей, ледь не перечепившись через дві сходинки, що ведуть до парадного входу. Я не розумію, що відбувається. Лише знаю, що мушу забратися звідси до біса, доки мені ноги не відмовили.

Поспішаю назад до свого будинку так швидко, як тільки можу. Зачиняю за собою двері й стою у передпокої, намагаючись перевести дух.

Що там щойно сталося? Поппі була моєю найкращою подругою відтоді, як я переїхала сюди жити до Ґранта. А зараз ця жінка каже мені, що Поппі там не живе — ніколи не жила. Що єдина Поппі, яка жила в тому будинку, загинула під час пожежі тридцять років тому.

Я вигадала собі найкращу подругу? Визнаю, здається вкрай малоймовірним, що я могла б уявити собі багаторічну дружбу з людиною, якої навіть не існує. Таке відчуття, що якби мій мозок був здатен на щось подібне, я б не була спроможна функціонувати в реальному світі. Це вже реально якийсь абсурд.

Однак, дещо із цього відповідає дійсності. Поппі завжди була поруч, коли була необхідна мені, завжди в потрібний для мене момент. Вона завжди говорила слушні речі в правильний час — завжди саме те, що я хотіла почути. Напевно, Поппі допомагала моєму мозку впоратися з Ґрантом, який мучив мене з тією сукнею. Бачить бог, це було мені необхідно.

Чорт, мені треба змінити всі мої екстрені контакти на когось, хто реально існує.

Тепер, коли я розумію, що Поппі була лише плодом моєї уяви, почуваюся трохи розгубленою. Я так сильно покладалася на її дружбу протягом кількох останніх років, але її навіть не існує. Тепер я зовсім самотня. Ну, я і дитина, що росте всередині мене, проте вона ще не скоро зможе стати для мене підтримкою.

Та принаймні у мене є Брант. Він — це все, чим не був мій чоловік, і через кілька годин ми разом смачно повечеряємо, напевно, чимось дешевеньким. Не можу дочекатися, коли знову побачу його. Усе буде добре.

25

Рівно о восьмій годині лунає дверний дзвінок.

Брант не змусив себе довго чекати — я ціную це. Ґрант був настільки зайнятий на роботі, що здавалося, ніколи не повертався додому на вечерю вчасно. Тому я рада, що його ідентичний брат-близнюк краще відповідає моєму уявленню про пунктуальність.

Коли я відчиняю вхідні двері, Брант стоїть переді мною в тих самих потертих синіх джинсах і сірій футболці, в яких він був раніше. Ґрант ніколи б так не вдягнувся, але навіть попри це, Брант має неймовірно гарний вигляд. І він до болю схожий на мого чоловіка — за винятком крихітної родимки біля правого вуха.

В одній руці він стискає коричневий паперовий пакет з логотипом McDonald’s. А в іншій — подарункову коробку.

— У мене для тебе невеличкий подарунок, — каже він. — Сподіваюся, ти не маєш нічого проти.

Він навіть здогадався, що я люблю подарунки. Як же він інтуїтивно мене розуміє.

Брант кладе коричневий паперовий пакет на мій журнальний столик, і ми вдвох сідаємо на диван. Запах смаженої олії наповнює вітальню, і мій шлунок голосно бурчить.

Він сміється:

— Голодна?

— До смерті, — замовкаю, знаючи, що Брант і гадки не має про мою таємницю. Але якщо ми збираємося стати друзями — і, можливо, навіть кимось ближчим, — він заслуговує на правду. — Взагалі-то я… я зараз їм за двох.

Його очі розширюються:

— Ти вагітна?

Повільно киваю, спостерігаючи за його реакцією:

— Я дізналася тільки після смерті Ґранта. Ми довго намагалися зачати дитину, але…

Як я могла переплутати спіральні лампи з внутрішньоматковою спіраллю? Щиро кажучи, вони мають писати якесь попередження на коробці зі спіральними лампами: «Ці лампи не є засобом контрацепції».

Однак, видно, Брант не засмутився. Зовсім навпаки:

— Це ж чудово, Еліс!

— Це нічого не змінює, правда ж? — я облизую губи. — Маю на увазі той факт, що я вагітна дитиною Ґранта?

— У нас з Ґрантом однакова ДНК, — нагадує він мені. — Тож його дитина насправді так само споріднена зі мною, як і моя власна.

— То… ти не проти?

— Звісно, ні! Я люблю дітей! Я завжди… — він замовкає на півслові, й натомість просто всміхається до мене. — Я думаю, це чудово. Справді.

— Це таке полегшення, — мої плечі розслабляються, і я всміхаюся у відповідь. — І я рада, що цю дитину не буде виховувати Ґрант. Її виховуватимуть двоє батьків, які розуміють, що метрична система вимірювання набагато краща за імперську.

— Саме так. Щоранку ми будемо відправляти її до школи з двомастами п’ятдесятьма мілілітрами молока, — Брант смикає себе за горловину футболки й кривиться. — Еліс, мені дуже незручно про це просити, але ти не будеш проти, якщо я перевдягнуся в якийсь одяг Ґранта? Я ходжу в одному й тому ж вже два тижні, і мені страшенно кортить вдягнути щось свіже.

Ґрант дуже трусився над своїм одягом, але, гадаю, тепер це вже не має значення. Зрештою, він мертвий, тож заперечувати не буде:

— Так, бери, що хочеш.

— Дякую, — він жартівливо махає пальцем. — Але пообіцяй мені, що не відкриєш свого подарунка, поки я не повернуся.

— Я можу почекати, — занурюю руку в пакет з McDonald’s. — Тільки якщо мені не доведеться чекати, щоб поїсти картоплю фрі.

Він сміється:

— Я б ніколи не вчинив так жорстоко.

Біжу на кухню, щоб взяти склянку води, бо картоплю фрі з McDonald’s неможливо їсти без води. Закидаю жменю картоплі до рота, насолоджуючись тим, як вона тане на язиці. Ніщо не зрівняється із чистим, нічим не затьмареним задоволенням від поїдання жирної картоплі фрі.

— Готово! — гукає голос із другого поверху. — Я знов тут!

Закидаю голову, щоб глянути на верхню частину сходів. Брант одягнений в один з костюмів Ґранта від Armani. Затамовую подих, дивлячись, як він спускається вниз. Який би приголомшливо гарний вигляд він не мав, хотілося б, щоб він одягнув щось інше, але не костюм. У джинсах і футболці Брант був дуже схожий на Ґранта, але тепер, коли він одягнений в один із цих костюмів, таке відчуття, ніби до життя повернувся мій мертвий чоловік.

Брант схиляє голову набік:

— З тобою усе гаразд, Еліс?

— Так, — лепечу я. — Звісно. Просто… У цьому костюмі ти дуже схожий на…

Він супить брови:

— Ох… тобі через це незручно? Хочеш, щоб я переодягнувся?

— Ні… — мені вдається всміхнутися. Поводжуся по-дурному. — Нічого страшного. Все гаразд.

Він обходить диван і сідає поруч зі мною. На його обличчі хлоп’яча посмішка, наче у дитини на Різдво. Він бере подарункову коробку і простягає мені:

— Тепер настав час для подарунка.

Вираз мого обличчя прояснюється, і я відганяю залишки тривоги щодо його костюма:

— Дякую. Ти такий турботливий, Бранте.

Забираю в нього коробку. Трясу її, сподіваючись почути, як всередині торохтять цукерки. Але ні. Найімовірніше, там щось м’яке. Мені не терпиться дізнатися, що він приготував для мене. Сподіваюся, це новий шарф. Але не теплий, а один із тих непотрібних шовкових шарфиків.

Розриваю зелений обгортковий папір і бачу під ним квадратну білу коробку. Зупиняюся, всміхаючись до Бранта. Він підморгує мені.

— Ну ж бо, — каже він. — Відкривай.

Поволі піднімаю кришку з коробки. І коли бачу, що всередині, моє серце робить сальто назад, а тоді шпагат у повітрі, який переходить у стрибок через гімнастичного козла.

Ні. Ні, цього не може бути.

Це синьо-чорна сукня.

26

— Тобі подобається, Еліс?

Здіймаю очі й дивлюся на чоловіка, що сидить поруч зі мною в костюмі від Armani, з русявим волоссям, блакитними очима й крихітною родимкою біля правого вуха. Він має точно такий самий вигляд, як і хвилину тому, але щось у його голосі змінилося.

— Що це? — шепочу я.

— Це сукня, дурненька, — каже він. — І вона у твоїх улюблених кольорах. Синій і чорний, — він схиляє голову набік. — Ти ж любиш синій і чорний, чи не так, Еліс? Чи тобі більше до вподоби щось біле із золотим?

Страх лещатами стискає груди:

— Хто ти?

— Або, можливо, жовтий і фіолетовий, якщо ми вже говоримо про абсурдні поєднання, — продовжує він. — Чи зелений із салатовим? Усе можливо!

— Ґранте? — видавлюю із себе.

Він вигинає одну зі своїх світло-каштанових брів:

— Як я можу бути Ґрантом? Ґрант мертвий, чи не так? Ти ж убила його, правда?

Я випускаю болісний крик, зіщулившись на дивані:

— Що відбувається? Про що ти говориш, Бранте?

Чоловік поруч зі мною облизує кінчик вказівного пальця. Відтак тре своє обличчя збоку, доки крихітна родимка не зникає. Тепер, коли він у цьому дорогому костюмі, а характерна родимка зникла, у мене більше не залишається жодних сумнівів.

Чоловік переді мною — Ґрант Локвуд.

— Мій брат-близнюк був нікчемною п’явкою, — випльовує він. — Завжди був, є і буде. Він приперся до мене кілька тижнів тому, випрошуючи грошей на свою до абсурду велику сім’ю. Якщо не можеш утримувати вісьмох дітей, то не заводь вісьмох дітей! Який же він невдаха.

Я не знаю, що сказати. Слова вилетіли з моєї голови, і все, що залишилося — це паралізуючий страх.

— Тож я сказав Бранту, що не дам йому грошей, — продовжує він, — однак запропонував узяти мій «мерседес». Я запевнив, що він коштує багато грошей, і його можна продати. Він був на сьомому небі. Авжеж, я вже бачив, як ти копирсалася під моєю машиною. Я знав, що гальма не спрацюють, — посмішка торкається його вуст. — Після довгих років, протягом яких мій брат був як скалка в дупі, він нарешті пішов із життя в променях слави.

Зриваюся з дивана, хоча не впевнена, що ноги мене втримають. Не можу повірити в те, що чую. Чоловік, якого я бачила в морзі, був Брантом, а не Ґрантом. Я звернула увагу на те, що він був одягнений не в той одяг, який зазвичай носить Ґрант, але його сорочка й штани були вкриті кров’ю, тож я не надто зважала на це в той момент.

— Ти справді думала, що зможеш позбутися мене, Еліс? — він хапає синьо-чорну сукню, яку я залишила в коробці. — Ти справді думала, що зможеш мене вбити й вийти сухою з води?

Так. Очевидно, що так. Але я лише оніміло хитаю головою.

— Що ж, ти помилялась, — він підводиться і починає наближатися до мене. Відступаю на крок, міркуючи, чи вдасться мені втекти. — А зараз, я хочу, щоб ти вдягнула цю сукню.

— Ні, — пищу я. — Я не буду цього робити.

— Ти зробиш це! — зривається він. — А оскільки ти тепер вагітна моєю дитиною, у нас будуть деякі зміни. Перш за все, я замовлю тобі цю сукню в розмірі для вагітних. І, напевно, пару підхожих штанів з регульованим поясом.

— Ні! — кричу. — Я не буду цього носити!

— Та ні, будеш, — з кожним моїм кроком назад, він продовжує наступати. — Ти будеш робити все, що я тобі скажу.

— А якщо ні?

— Тоді я розповім поліції, що це ти винна в аварії з моїм братом. І ти решту свого життя проведеш у в’язниці, — він підморгує мені. — Я вже натякнув про це слідчому Манчині.

То це Ґрант повідомив Манчині про те, що в машині були перерізані гальма. Я мала б здогадатися.

Він задумливо нахиляє голову:

— А може, я вчиню по-доброму й покінчу з твоїм маленьким жалюгідним життям.

— Ні… — роблю ще один крок назад і впираюся в стіну. Мені немає куди відступати. Він буквально загнав мене в кут. — Ти цього не зробиш. Ти б не вбив когось насправді.

— Може, і вбив би… — він стискає в кулаках обидва кінці синьо-чорної сукні, витягуючи тканину у форму мотузки. — Зрештою, я вже зробив це одного разу. Нікому й на думку не спало, що Реберта потонула в морі не випадково.

Затамовую подих. Ґрант і свою першу дружину вбив? Я шокована. Коли він розповідав про те, як вони вийшли у відкрите море на його приватній яхті в ніч на третю річницю весілля, і вона послизнулася та впала з палуби за відсутності свідків, залишивши йому свої шалені статки, — це звучало дуже невинно.

— Я можу піти до Марні, — продовжує він, — сказати їй, що справжній Ґрант мертвий, і привласнити життя свого брата. А оскільки тебе не буде серед живих, Брант стане найближчим родичем і успадкує всі мої гроші, — він гордо посміхається. — І нам більше ніколи не доведеться слухати Nickelback.

Сльози навертаються на очі, готові ось-ось пролитися:

— Ти — монстр.

Його очі мерехтять під світлом мансардних вікон:

— Хіба?

— Ти потрапиш у пекло…

Він посміхається до мене:

— Тоді побачимося там, чи не так?

Я не можу його зупинити. Він наближається до мене із синьо-чорною сукнею, скрученою у зашморг. Уявляю, як він обвиває її навколо моєї шиї, і стискає, стискає…

— Тільки подумай, Еліс, — каже він. — Скоро твоє обличчя посиніє. А коли тебе поховають у землю, воно почорніє.

Притискаюся до стіни, гадаючи, чи вдасться втекти, але не думаю, що в мене вийде. Ґрант надто близько, і якщо я зроблю якийсь різкий рух, він накинеться на мене. Він планував цей момент відтоді, як ми побачили ту смугасту сукню на екрані його комп’ютера. Усе це скоро закінчиться. І ніхто ніколи не запідозрить, що це Ґрант убив мене, бо всі вважають, що він мертвий.

Кладу руку на живіт. Мені так шкода, дитинко. Пробач, що не змогла врятувати тебе від цього монстра.

Ґрант витягує руки вперед, стискаючи тканину сукні між кулаками, рухається до моєї шиї, але перш ніж він встигає до неї дотягнутися, кімнатою розноситься гучний звук удару. І враз Ґрант обм’якає і падає на підлогу без свідомості.

Розгублено здіймаю очі. І коли бачу, хто стоїть переді мною, рот широко роззявляється.

Це Поппі. І вона тримає лопату.

27

Що?

Нічого не розумію. Я ходила сьогодні до будинку Поппі й дізналася, що її не існує, але щойно вона якимось чином врятувала мені життя. Як таке можливо?

— Я вже збиралася постукати у вхідні двері, але почула зсередини крики, — каже вона, прибираючи пасмо волосся, яке вибилося зі скуйовдженої ґульки. — Тож я схопила лопату, яку знайшла у тебе на подвір’ї, і зайшла через чорний хід, — вона дивиться донизу на непритомного Ґранта, який валяється на підлозі. — І добре, що я це зробила.

Переводжу погляд із лопати в руках Поппі на свого непритомного чоловіка:

— Але… як ти це зробила?

Поппі спирає лопату на стіну:

— Зробила що?

— Як ти вдарила його по голові, коли я стояла тут?

— Ем, я просто взяла лопату й щосили нею замахнулася. А він ще легко відкинувся!

— Але… — уважно розглядаю жінку, яку вважала своєю найкращою подругою, починаючи з її штанів для йоги й закінчуючи мішкуватою футболкою. Вона на вигляд напрочуд реальна, як для галюцинації. Я зараз навіть трохи вражена тим, на що здатен мій мозок. — Але ти не реальна. Ти лише в моїй голові.

— Я — що?

— Ти — плід моєї уяви, — уточнюю. — Я вигадала тебе, щоб впоратися зі своїм чоловіком і його одержимістю.

— Ем, перепрошую? — вона кладе руку на стегно. — Я щойно врятувала тобі життя, вдаривши твого смертельно небезпечного чоловіка лопатою по голові, а ти віддячуєш мені заявою про те, що я несправжня?

— Але це правда, — стверджую я.

— Тоді як саме я вдарила Ґранта лопатою по голові?

Опускаю погляд на власні долоні:

— Певно, це я вдарила його лопатою по голові. Якимось дивом.

Поппі закочує очі:

— Добре, а як же ті п’ять запіканок, що я тобі принесла?

— Певно, я сама їх приготувала.

— А коли я підвозила тебе до торгового центру, і ми разом ходили за покупками?

— Певно, за кермом була я.

— А як щодо того разу, коли я приготувала величезну тацю закусок для книжкового клубу, з усіма тими маленькими трояндочками з прошуто, на які пішло кілька годин?

— Гадаю, це я приготувала ту тацю і зробила всі трояндочки сама, — Поппі зміряє мене поглядом, і я безпорадно знизую плечима. — Вибач. Повір мені, я чесно хочу, щоб ти була справжньою. Але я заходила до тебе додому кілька годин тому, і… — махаю рукою у вікно на будинок у колоніальному стилі, звідки мене спровадила старенька. — Там живе інша людина. Вона сказала, що там жила якась Поппі багато років тому, але вона загинула під час пожежі.

Поппі витріщається на мене:

— Еліс, ти серйозно? Ти ж знаєш, що я живу в будинку ліворуч, еге ж? А праворуч — місис Габбард, і у неї більшість часу каша в голові.

— Що?

— Боже мій, — вона видихає повітря крізь стиснуті зуби. — Ось чому мене дратує, що лише я завжди приходжу до тебе додому. Може, якби ти приходила до мене трохи частіше, ти б знала, де я в біса живу, Еліс.

— Ох, — тепер, коли вона обмовилася про це, я згадала, що будинок Поппі — це той жовтий зліва. Упс, трошки помилилася. — Вибач, що так вийшло.

Ґрант починає соватися на килимі під нашими ногами. Він щось бурмоче, і його очі розплющуються. Здається, він збирається спробувати встати, але, щиро кажучи, я вже готова із цим покінчити. Зиркаю на Поппі, а тоді, не кажучи більше ні слова, хапаю лопату, яка досі була притулена до стіни. І опускаю її на череп Ґранта. Потім роблю це ще раз.

І ще раз.

І ще раз.

Поппі спостерігає за мною, але не зупиняє. Коли я закінчую, весь килим і лопата в крові. Проте Ґрант більше не рухається.

— Він мертвий, — лопата випадає з руки й із гуркотом падає на підлогу. — Це жахіття нарешті скінчилося.

— Ще ні.

Я піднімаю очі:

— Що ти маєш на увазі?

— Нам ще треба закопати тіло.

28

Наступні дві години ми з Поппі закопуємо мого чоловіка на задньому дворі будинку.

Мушу визнати, що вона абсолютно точно не вигадана, бо я ніяк не змогла б зробити це самотужки. Знаходжу в гаражі ще одну лопату, і ми викопуємо яму, достатньо велику, щоб кинути туди тіло Ґранта. Ми копаємо землю майже на метр у глибину, сподіваючись, що цього буде достатньо, щоб звірі не добралися до нього.

І ніхто не буде шукати Ґранта, бо всі й так думають, що він мертвий. Хоча мені все одно доведеться розібратися зі слідчим Манчині.

Ми разом піднімаємо Ґранта і кидаємо в неглибоку могилу. Він все ще у своєму модному костюмі, і хоча всі м’язи його тіла розслабилися внаслідок смерті, він все ще стискає синьо-чорну сукню в правій руці.

— Ти нізащо не облишиш її, чи не так? — шепочу я.

Він не відповідає.

Ми не витрачаємо часу на те, щоб сказати кілька шанобливих слів. Швиденько засипаємо землю назад у могилу, закопуємо тіло мого чоловіка. Тільки після того, як ми загрібаємо останню грудку землі назад у яму й розрівнюємо його могилу, Поппі кладе руку мені на плече.

— Еліс, — каже вона, — ти затримала дихання.

— Справді?

— Так, затримала.

— О боже! — притискаю руку до грудей. — Я навіть не помітила! Дякую, що сказала мені.

Випускаю повітря. Усе нарешті скінчилося. Слава богу.

Ми з Поппі обидві вимазані брудом і кров’ю. Вона витирає руки об штани для йоги, а тоді уважно їх роздивляється:

— Ти не проти, якщо я сходжу в душ перед тим, як повернутися додому? Не хотілося б, щоб чоловік побачив мене з кров’ю на руках.

— Авжеж, — кажу. — І я дам тобі чисту сукню, коли ти закінчиш.

Віддам Поппі ту синьо-чорну сукню, яку зберігала в шафі, як нагадування про те, що зробив зі мною Ґрант, на випадок, якщо колись сумніватимусь у правильності рішення позбутися його. Після того, як я двічі вбила свого чоловіка, мені вже не потрібне жодне нагадування.

Піднімаємося сходами до спальні, і Поппі йде митися в головну ванну кімнату. На моїх руках мозолі від копання, а нігті вкриті грязюкою. Я збираюся витратити купу часу на вимивання під гарячим душем після того, як Поппі закінчить, але жодна кількість гарячої води не усуне завданої шкоди.

На комоді лежать джинси й футболка, в яких був Ґрант, коли вперше прийшов сюди. Треба буде їх спалити. Піднімаю джинси, і із задньої кишені на підлогу випадає гаманець Ґранта. Дивлюся на нього протягом якоїсь миті, міркуючи, чи варто його позбутися. Проте врешті запихаю гаманець у верхню шухляду комода. Інтуїція підказує, що одного дня він може стати мені в пригоді.

Потік води в душі зненацька зупиняється. Декілька секунд шарудіння у ванній кімнаті, а тоді двері відчиняються так швидко, що грюкають об стіну. Поппі обгорнута рушником навколо грудей, з її мокрого волосся капає на килим у спальні, і вона має дуже сердитий вигляд.

— Чому ти не сказала мені про це, Еліс? — кричить вона, трясучи чимось мені в обличчя.

Я насуплююсь:

— Про що ти говориш?

Тоді я розумію, що вона тримає в руці. Це тест на вагітність, який я викинула у смітник.

— Чому ти мені не сказала?

— Я тобі казала! — можливо, я іноді щось і забуваю, але я пам’ятаю нашу розмову. — Я казала тобі, що вагітна.

— Вагітна? — вона опускає погляд на тест у своїй руці, а потім знову переводить його на моє обличчя. — Еліс, це тест на коронавірус.

— Що? — я ахаю. — Як таке може бути?

— Тут буквально написано Covid-19 Ag прямо на тесті!

— Правда? — ого, можливо, настав час придбати окуляри для читання.

Поппі роздратовано пирхає:

— Ти ж насправді не думала, що це тест на вагітність, чи не так?

— Ну… — кусаю нижню губу. — Я квапилася, і не могла ясно мислити. Просто схопила один із тестів з двома синіми смужками на коробочці. Однак брати мазок із носа, аби дізнатися, чи я вагітна, справді здалося мені дивним.

Хах. Здається, що ті спіральні лампи таки спрацювали. Не можу повірити, що я насправді не вагітна. Цікаво, чому мене тоді так нудило — мабуть, через чай.

Поппі скрегоче зубами:

— Боже мій, не можу повірити, що у тебе коронавірус.

— От тепер, коли ти вже про це сказала, то я пригадую, що у мене справді був нежить і горло боліло…

— Дідько, а мені через кілька днів йти на весілля. Просто чудово. Ідеальне завершення цього дня, серйозно.

— Вибач, — розгладжую зім’яту синьо-чорну сукню, яку дістала з шафи. — Я чесно не знала.

Поппі з досадою падає на моє ліжко:

— Що ж, гаразд, дякую, що заразила мене коронавірусом, Еліс.

На моєму телефоні з’являється сповіщення з новинами. Беру його до рук, і на екрані з’являється репортаж про пограбування цілодобового магазину в центрі міста. Внаслідок інциденту було вбито одного офіцера поліції. Слідчого Манчині.

Я непокоїлася через те, що Манчині вирішив відновити розслідування аварії. Здавалося, він був рішуче налаштований докопатися до істини, і я боялася, що він не зупиниться, доки цього не станеться. Однак, зважаючи на обставини, він більше не буде вести розслідування. Бо він тепер мертвий.

Йому залишався лише тиждень до виходу на пенсію.

Поппі запитально підіймає брови, але я лише хитаю головою. Їй не варто знати про розслідування. Вона й так мені достатньо допомогла, а я ще й напевно заразила її коронавірусом. Не хочу завдавати їй ще більше клопоту. Сподіваюся, все справді закінчилося, раз і назавжди.

— Хай там як, — каже Поппі, — піду переодягнуся. Ти казала, у тебе є щось для мене?

Простягую їй вішалку із сукнею. Роздратування щезає з обличчя Поппі, коли вона бачить її, і подруга всміхається до мене.

— Дякую, Еліс, — каже вона. — Я люблю білий і золотий.

Епiлог

Сплю як убита після того, як поховала свого чоловіка на задньому дворі. Я думала, що мене будуть мучити кошмари про чоловіків-зомбі, які продираються крізь грязюку й вриваються до моєї спальні, спраглі до мізків. Думала, що прокинуся в холодному поту, з криком на вустах. Однак натомість це був найкращий сон за останні роки — і ніякого кошмару про чоловіка-зомбі. Я жодного разу не прокинулась, а коли нарешті розплющую очі, сонце вже високо в небі.

Вперше за довгий час я по-справжньому вільна. І це фантастичне відчуття.

Потягуюся, піднімаючи руки високо над головою і тягнучись пальцями ніг до підніжжя ліжка. Довго й солодко позіхаю протягом кількох секунд. Я планую насолодитися цим днем на повну. На самоті.

Зокрема, сьогодні я випишу чек на кругленьку суму для Марні, хоча Ґрант ніколи й не був її чоловіком. Тепер, коли я вже не чекаю на дитину, можу дозволити собі бути щедрою. Відчуваю відповідальність за її добробут, зважаючи на те, що я, знаєте, випадково вбила її чоловіка.

Сповзаю з ліжка, плануючи довго приймати гарячий душ, але раптом розумію, що вода в душі вже тече. Двері ванної кімнати зачинені, і до спальні долинає характерний звук крапель води, що падають на порцелянову поверхню ванни.

Що відбувається? Чому душ увімкнений?

Припускаю, я могла залишити його ввімкненим минулої ночі. Але ні, це не має сенсу. Якби я залишила душ увімкненим, я б помітила це, коли лягла спати. Ні, цілком очевидно, що хтось зайшов до ванної кімнати, увімкнув душ і перебуває там прямо зараз.

Серце мчить стометрівку, коли я зісковзую з ліжка у своїй блакитній шовковій нічній сорочці. Ступаю через спальню в напрямку головної ванної кімнати. Тремкою рукою відчиняю двері, і, звісно ж, вода в душі ввімкнена. Уся ванна кімната оповита парою, але я можу розрізнити силует чоловіка за скляними дверцятами.

Майже як у трансі, рухаюся вперед. У голові пролітає думка, що я можу бути в небезпеці, але я не здатна себе спинити. Коли доходжу до кабінки, рука простягається і відчиняє скляні дверцята: переді мною постає оголений чоловік. У мене перехоплює подих від вигляду чоловіка, що стоїть у душі: його гола шкіра рожевіє від гарячої води, світле волосся прилипло до голови, він повертається і усміхається мені.

— Доброго ранку, — каже. Він має точнісінько такий самий вигляд, як мій чоловік.

Ні. Ні.

Я зачиняю дверцята душової кабіни й вискакую з ванної, голова йде обертом. Як це можливо? Цього не може бути. Я вбила свого чоловіка й поховала його — двічі. Ну, першого разу я вбила його брата, але другого разу це точно був він. Але ось він тут, миється в нашій ванній кімнаті, ніби нічого не сталося.

Це все був лише сон.

Ні, стривайте. Це точно був не сон, бо мої руки вкриті мозолями від учорашнього копання лопатою, а під нігтями досі забився бруд. Я точно закопала когось минулої ночі. Мені це не наснилося.

То що тут відбувається? Я протираю очі, гадаючи, чи не примарився мені чоловік у душі. Однак навіть після того, як я заплющую очі на рахунок «три», а потім розплющую їх знову, він все ще там. Його розмитий силует втирає шампунь у волосся. Він, безумовно, реальний.

На моєму телефоні спрацьовує будильник, від чого мене буквально підкидає на місці. Звучить одна з моїх улюблених пісень гурту Nickelback — Photograph. Я стаю навпроти вікна, поки проникливі слова пісні про розглядання фотографій накривають мене з головою.

Стоп. Це воно.

Моє тіло гуде, коли я скочуюся з ліжка. Прямую до комода й рвучко висуваю верхню шухляду, куди вчора ввечері закинула гаманець Ґранта. Відкриваю його й пальцями перебираю фотографії. Мені потрібно кілька секунд, щоб знайти ту, яку я шукаю — фотографію Ґранта та його брата-близнюка.

Витягую стару, зіжмакану світлину. Пильно роздивляюся однакових білявих хлопчиків на знімку. Коли Ґрант показав мені це фото, я помітила у ньому щось дивне, але не могла збагнути, що саме. Лише зараз мене осяює, що саме не так із цим фото.

Обережно торкаюся рукою тильної сторони світлини й розгортаю лівий край.

Тепер я бачу фотографію повністю. І нарешті розумію, на що саме дивлюся. Я думала, на фото два брати, які граються разом. Однак на повному знімку зображені не лише Ґрант і Брант — насправді там троє маленьких хлопчиків.

О господи.

Ідентичні трійнята.

КІНЕЦЬ