Весілля служниці

Роздiл перший

Немає нічого гіршого, ніж бути бідною як церковна миша на Різдво.

Хоча, забираю свої слова назад. Працювати у дві зміни на Святвечір у закусочній в Бронксі — також вельми кепсько. Але якщо я не працюватиму, то не зможу нашкребти достатньо грошей, щоб заплатити за оренду в цьому місяці. А якщо і є щось гірше, ніж не мати пенні за душею на Різдво, то це не мати пенні за душею та дому на Різдво.

Робота у дві зміни сьогодні була б не надто поганою, якби це був якийсь пристойний ресторан, куди люди приходять із сім’ями на Святвечір і залишають гарні, великі чайові, що могли б стати бонусом до моєї принизливої, вкрай низької заробітної плати. Але ні. Я працюю «У Стіві» і впевнена, що на вхідних дверях тут має висіти табличка: «Замовляйте каву, і нічого крім кави». Здебільшого я наливаю додаткові порції половині відвідувачів, які потім залишають на чай самий лише дріб’язок, переважно мідяки.

Ви коли-небудь діставали дрібні монетки з майже порожньої чашки з-під кави? Я — так. Щодня.

З хорошого можу сказати лише те, що зміна майже добігла кінця. Сьогодні «У Стіві» зачиняється об одинадцятій вечора, на три години раніше, ніж зазвичай, і тоді я піду додому до свого чоловіка Джастіна, щоб насолодитися рештою Святвечора.

— Не можу дочекатися, щоб забратися звідси, — каже моя колега Бессі. Вона сидить за одним із порожніх столів, розкладаючи чисте столове приладдя, а я вмостилася за столиком недалеко від неї, дожовуючи залишки батончика O’Henry, і чекаю, поки кілька останніх відвідувачів доп’ють свою кляту каву. — Щойно я буду вдома, відразу ж залізу у ванну й буду відмокати до світанку.

Мугикаю, погоджуючись. Я була на ногах останні дванадцять годин. Навіть мої мозолі мають мозолі. І це не перебільшення — днями я знайшла мозоль, на якому ріс ще один мозоль. Я гідна статті в медичному журналі.

Бессі здіймає брови:

— А ти, Стелло? Маєш плани з Джастіном? — вона починає хрипко кашляти, як це буває останні два роки, відколи я тут працюю, і, здається, з кожним днем стає дедалі гірше. — Напевно, скупаєшся з ним.

— Я була б рада, якби у нас була гаряча вода, — відказую. Ми протермінували оплату рахунків за опалення, тож певний час доводилося обходитися без тепла. Проте сьогодні його мають повернути — приємний різдвяний подаруночок.

— Ну, — зауважує вона, — тебе може зігріти коханий.

Ми з Джастіном провели багато часу в обіймах на дивані, зігріваючись теплом наших тіл відтоді, як нам відключили опалення. Він також почав проводити більше часу в бібліотеці юридичного факультету. Зараз він навчається на другому курсі, тому здебільшого рахунки оплачую я. Робота офіціанткою — це мій другий підробіток, перший — у дитячому садку, де я працюю за спеціальністю, адже маю диплом виховательки, і все це за мінімальну заробітну плату. Чотири роки в коледжі, купа боргів, і мені потрібно працювати на двох роботах, тільки щоб оплачувати рахунки. Слід було здобути освіту за спеціальністю «Як не бути бідною».

Бессі позіхає, потираючи очі, від чого її густо нанесена туш розмазується. Вона вдвічі старша за мене, і на ній удвічі більше макіяжу.

— Як думаєш, що треба зробити, щоб усі забралися звідси просто зараз? — шепоче вона до мене. — Ну справді, який психопат захоче кави за чверть до одинадцятої?

Я обводжу поглядом похмуру закусочну. Навіть попри те, що ми з Бессі вимили всі столи, на них досі лежить шар густого бруду, який нам ніяк не вдається відтерти. Навіть серед білого дня «У Стіві» ніколи не має яскравого чи веселого вигляду, але вночі часом здається, що ми в морзі. Лампи над головою постійно мерехтять, однак двоє відвідувачів, що залишилися, видно, цього не помічають. Один із них — це чоловік, який так і не зняв ні пальта, ні шапки за весь час, поки він тут цмулить каву. А друга — літня жінка, що сидить на диванчику в глибині зали.

Ще п’ятнадцять хвилин. П’ятнадцять хвилин, і ми офіційно зможемо випхати цих двох людей на вулицю, і я буду вільна.

Дістаю із сумочки гумку для волосся і збираю свої біляві локони в ґульку на голові. Більшість офіціанток заплітають волосся під час зміни, але я помітила, що мої чайові щонайменше вдвічі вищі, коли я залишаю волосся розпущеним. (Звісно, вдвічі більше нічого — це все ще нічого.) Волосся світло-золотистого кольору — це моя найбільша принада: люди постійно роблять мені компліменти й час від часу торкаються його. За останні десять років я підстригала лише кінчики, тож воно спадає по всій спині, шовковисте й блискуче.

Я нехтую всім іншим. Майже не сплю. Пропускаю вживання їжі. Ношу одне зимове пальто вже п’ять років поспіль. Але я завжди дбаю про своє волосся. У мене досить пересічні риси обличчя, і без свого волосся я була б дуже непоказною. Коли люди називають мене гарненькою, то саме через це. Точно не через мої тонкі губи чи надто близько посаджені очі.

Прибравши волосся з обличчя, дістаю телефон, щоб зайняти себе чимось. Переглядаю новини в пошуках цікавих історій. Минулого тижня якийсь дев’яносто восьмирічний дідусь виграв величезний джекпот у лотереї Powerball, а тепер з’явилася нова історія про цього ж старенького: виявляється, він помер від серцевого нападу наступного дня. Здуріти можна.

Від Джастіна немає жодних повідомлень, тож пишу йому перша:

Не можу дочекатися, щоб відсвяткувати наше перше подружнє Різдво разом.

На екрані з’являються три крапки, а через хвилину — його відповідь:

Теж не можу дочекатися. Коли ти йтимеш додому?

Ми з Джастіном одружилися влітку, після двох років стосунків. Церемонія була прекрасною, навіть попри те, що в той день дощило. Це наше перше Різдво в ролі чоловіка й дружини, тому воно особливе. Останнім часом він дуже стресував через навчання, і наші стосунки були трохи напруженими, тому я твердо налаштована гарно провести це свято разом. Швидко друкую відповідь:

Закінчую об 11.

Його відповідь з’являється майже миттєво:

Я чекатиму. Думаю, нам слід обмінятися подарунками опівночі.

У мене серце опускається у п’яти. Я завжди любила обмінюватися подарунками на Різдво, але цього року у мене грошей, як кіт наплакав. Ніхто не купує гарні подарунки, якщо навіть не може оплатити рахунки за опалення. Такого просто не буває. Ось, наприклад, я купила мамі комплект із шапки й рукавичок у магазині «Все за долар». А татові зарядний пристрій для айфона, також у «Все за долар». Цей магазин — мій найкращий друг на цьогорічні свята.

Але я не могла змусити себе купити там подарунок Джастіну. Він означає для мене набагато більше, і я хочу, щоб він це знав. Свічка із запахом яблучного сидру — це явно не «я кохаю тебе».

Але як зробити ідеальний подарунок коханому чоловікові, якщо у тебе немає грошей?

— Що таке, Стелло? — запитує Бессі. — У тебе якийсь стурбований вираз обличчя.

Я кривлюся:

— Я нічого не купила Джастіну на Різдво. А він хоче обмінятися подарунками сьогодні вночі. Навіть якби я могла дозволити собі щось йому купити, всі магазини вже зачинені.

— Ну, може, щось із закусочної… — Бессі тягнеться рукою до однієї з куп столового приладдя, які вона склала. — На, тримай. Ніщо так не свідчить про кохання, як виделка.

— Бессі…

Вона бере серветку з іншої купи на столі.

— Б’юся об заклад, ти можеш зробити з неї оригамі у вигляді журавлика.

Клас. Треба було купити йому подарунок у «Все за долар», поки я ще могла.

— Я хотіла подарувати йому щось справді особливе цього року, — кажу їй. — Це ж наше перше Різдво у ролі подружжя.

Бессі байдуже до такої заяви. Вона була заміжня тричі, тож не розуміє мене.

— Це просто подарунок. Закладаюся, що він не переймається цим так сильно, як ти.

Я в цьому так не впевнена. Хоча ми з Джастіном домовилися не витрачати надто багато на подарунки одне одному, він неабияк наголошував на тому, що це наше перше подружнє Різдво. Він, певно, приготував якийсь неймовірно продуманий подарунок, а я буду схожа на безсердечного Ґрінча, коли з’явлюся ні з чим.

Чоловік у шапці й пальті нарешті піднімається зі свого місця. Кидає на стіл два долари, які ледве покривають вартість його кави, і, не кажучи ні слова, проходить повз нас. Дзвінок на дверях брязкає, коли він іде, забираючи із собою невиразний запах сечі.

— Щасливого Різдва! — вигукує Бессі, хоча його вже немає.

Дивлюся на годинник: до одинадцятої залишається дві хвилини. Старенька пані все ще сидить у кутку і не думаючи йти. Я не впевнена, чи вона знає, що ми зачиняємося, чи я повинна їй про це сказати. У мене погане передчуття, що вона буде однією з багатьох відвідувачів, які раптом усвідомлюють, що загубили свій гаманець. А якщо так і буде, то, гадаю, ми просто відпустимо її. Не будемо ж ми дзвонити в поліцію напередодні Різдва, щоб заявити про стареньку бабцю, яка не може заплатити за індичку й картоплю фрі.

— Піду скажу тій старенькій пані, що ми скоро зачиняємось, — кажу я Бессі. — У неї є рахунок?

Бессі стинає плечима:

— Звідки мені знати? Це ж ти її обслуговувала.

— Ні, не я. Це був твій столик.

— Нє-а. Кутовий столик був твоїм.

— Ні, — зціплюю зуби. — Думаю, я б знала, якби обслуговувала її.

— А я б не знала?

Переводжу погляд на стару жінку, яка сидить на самоті.

— То ти хочеш сказати, що ніхто не обслужив цієї жінки за весь час, поки вона була тут?

— Оскільки нас тут лише двоє, думаю, що ні.

Я хмурюся:

— Як довго вона там сидить?

Бессі опускає погляд на свої нігті, досить гострі для того, щоб за потреби когось покалічити. Вона каже, що вони слугують їй захистом по дорозі додому.

— Щонайменше годину. Може, й більше. Щоразу, коли я дивилася, вона сиділа там.

Торкаюся ґульки на потилиці:

— Піду, поговорю з нею.

Стілець шкрябає по лінолеуму, коли я спираюся на ноги. Мозолі — дорослий і малюк — волають болем, але я втішаю себе думкою, що незабаром буду вдома зі своїм коханим чоловіком. І ні, у мене немає для нього подарунка, але я знайду спосіб загладити свою провину. Якщо виберуся звідси сьогодні.

Кроки відлунюють у закусочній, коли я прямую у самий кінець зали, де сидить старенька жіночка. Дешева оббивка диванчика порвана в кількох місцях, і з-під неї видніється жовтий поролон. Звісно, на столі перед жінкою немає їжі. Є тільки серветка з виделкою і ножем, але ніхто не приніс їй навіть склянки води.

Я не розумію. Якщо вона сидить тут вже понад годину, чому ж не спробувала привернути нашу увагу, щоб ми її обслужили?

Підходячи ближче, помічаю зморшки на її обличчі. У неї широкий ніс, а губи, здається, поглинені роззявленим ротом. Сиве волосся скручене в ґульку, таку ж товсту, як у мене.

Але найпомітніше в ній — це очі. Здається, що колись вони були проникливого чорного кольору, але помутніли від катаракти. І поки я йду до неї, вони не кліпають. Вони втупилися вперед, поки вона сидить на диванчику, злегка згорбившись, у неприродній і нерухомій позі.

— Мем? — кличу я.

Вона не рухається. Не повертається до мене й не промовляє жодного слова.

— Мем, — повторюю я. — Ми… е-е, ми скоро зачиняємося.

Те саме, ніби вона навіть не усвідомлює, що біля неї хтось є. Її тіло повністю заклякло.

О боже.

Думаю, вона мертва.

Роздiл другий

— Бессі! — кричу я. — Бессі!

Боже мій, це найгірший Святвечір у моєму житті. Мало того, що я працюю дві зміни поспіль у паршивій забігайлівці, так ще й після того, як я забула обслужити одну з відвідувачок, вона померла. Здавалося б, найгірше, що може статися в роботі офіціантки — це якщо комусь не сподобається їжа. Проте, виявляється, що це не так. Вочевидь, моя недбалість убила цю жінку. Вона померла з голоду, чекаючи, поки хтось із нас принесе їй їжу.

Я ще гірша, ніж Скрудж. Я безумовно заслуговую на різку під ялинкою. (Замість купи дрібничок із крамниці «Все за долар», які, либонь, чекають на мене під ялинкою натомість).

Бессі поспішає до мене із таким самим панічним виглядом, як і у мене. Вона кидає погляд на стару жінку й хапає ротом повітря.

— Вона?..

— Думаю, вона померла, — пищу я.

Це буде жахливо. Доведеться викликати поліцію, а потім… Що ж, я не знаю, що буде далі. Припускаю, спочатку сповістять її сім’ю. Її діти й онуки дізнаються, що їхньої матері чи бабусі не буде поруч, щоб розпакувати з ними подарунки вранці на Різдво. Зіпсоване свято гарантоване.

А якщо у неї немає сім’ї? Зрештою, вона зовсім сама в переддень Різдва. А якщо нікому немає діла до того, що вона померла? Це ще гірше.

— Що нам робити? — шепочу я до Бессі, буцім старенька може нас почути, якщо я говоритиму надто голосно.

— Пані! — кричить Бессі, підходячи впритул до її обличчя. — Ми зачиняємося! Час прокидатися!

Нуль реакції. Боже, вона точно мертва. Як довго мертва жінка сиділа тут із нами?

— Дай-но зазирну в її сумочку, — каже Бессі. — Може, там є посвідчення особи.

— А хіба нам не слід викликати поліцію?

— Ага, але спочатку загляньмо в її сумочку.

Я майже впевнена, що Бессі начхати на посвідчення її особи, і вона просто сподівається здерти з мертвої жінки кілька баксів до того, як поліція забере її до моргу. Не можу навіть уявити, як можна зробити щось подібне. Так, мені подобається жити у квартирі з електрикою та опаленням, але я не обкрадатиму мертвої жінки. У всього є межа, і моя прокреслена тут.

Але коли Бессі тягнеться до сумочки зі шкіри алігатора, зморшкувата рука раптом сіпається і хапає її за передпліччя. Бессі з пронизливим криком відсахується від старої, яка виявляється ще дуже навіть живою.

— Мені так шкода! — вигукую я. — Ми думали… Тобто ми боялися, що ви…

Старенька нарешті кліпає і переводить погляд на мене. Може, вона й жива, але у мене зараз легко може статися серцевий напад. Бессі має не набагато кращий вигляд. Жінка витирає слину з кутика рота й витріщається на нас.

— Так? — каже вона з акцентом, що схожий на європейський.

Я заламую руки:

— Ми… ми зачиняємося, — дивлюся на годинник. — Зараз.

Старенька на мить задумується. Нарешті вона киває і обережно встає з диванчика. У нас немає для неї рахунка, але не видається, що вона щось їла, тож гадаю, все гаразд. Майже пропоную їй чашечку кави, з огляду на те, як ми напартачили й не обслужили її, але думка про те, щоб залишитися тут ще хоч на хвилину занадто жахлива.

Жінка повільно вдягає вельми зношене вовняне пальто, а потім, накульгуючи, прямує до виходу. Складається враження, що вона ось-ось впаде, і їй, мабуть, варто було б скористатися палицею чи ходунками, але хто я така, щоб судити?

— Щасливого Різдва! — вигукую так радісно, як тільки можу. І мені справді стає трохи радісніше. Зрештою, я скоро піду додому, до свого чудового й вродливого чоловіка. Проте передусім я втомлена. Донезмоги втомлена. Станеться чудо, якщо мені вдасться тримати очі розплющеними, поки ми з Джастіном будемо обмінюватися подарунками. Не те щоб я мала чим обмінюватися з ним.

Старенька повертається подивитися на мене. Зупиняється і тягнеться до своєї сумочки.

О боже, що ще? Вона витягне пістолет і пограбує нас? Таким буде фінал цього вечора?

— Я чую твою проблему, — каже старенька трохи ламаною англійською. — Я хочу тобі допомогти.

Моя проблема? Моя проблема полягає в тому, що сьогодні Святвечір, я втомлена й хочу додому. Однак я терпляче стою, поки жінка риється у сумочці, аж поки не дістає щось схоже на візитну картку. Вона простягає її мені.

— Бери, — каже вона.

Слухняно беру картку з її рук. Це справді візитівка. На ній великими літерами красується напис: «ГЕЛЬҐИНА МАНСАРДА». Нижче — адреса за десяток кварталів звідси.

— Що це? — запитую я.

— Це моя крамниця, — відповідає старенька. — Я — Гельґа.

— О, — відказую.

— Я допоможу тобі знайти різдвяний подарунок для чоловіка.

— О, — примушую себе вибачливо всміхнутися. — Насправді я не маю на це грошей.

— Нічого страшного. Ми домовимося.

Бессі уважно прислухається до всієї нашої розмови й раптом озивається:

— То це ломбард?

Жінка, Гельґа, виважено киває головою:

— Я завжди охоче купую цікаві речі.

Я вже готова сказати, що не маю нічого вартісного, аж тут згадую, що на шиї висить намисто, яке тітка з дядьком подарували мені з нагоди випускного. Може, воно чогось варте. Та й узагалі, будь-яка річ із цієї крамниці — це краще, ніж повернутися додому з порожніми руками. Крім того, це по дорозі.

— Проте вже пізно, — зауважую я. — У вас ще буде відчинено?

— У мене завжди відчинено, — каже Гельґа. — Важливо мати подарунок для чоловіка на свята. У мене завжди є подарунки для мого Свена й донечки.

Зиркаю на свій наручний годинник. Я просто хочу додому, та водночас мені відчайдушно потрібний подарунок для Джастіна. Це наше перше Різдво разом як подружжя, і я хочу подарувати йому щось неймовірне.

— Ти прийдеш, — каже Гельґа. Не питає — наказує. — Я знайду тобі ідеальний подарунок.

Із цими словами Гельґа розвертається і виходить із закусочної. Дзвіночки на дверях брязкають трохи довше, ніж слід, коли вона йде.

Щойно ми залишаємося самі, Бессі повертається до мене й хапається за груди:

— Божечки, ця жінка налякала мене до півсмерті. Я думала, що вона постала з мертвих!

— Ага, — погоджуюся я. Моє серце все ще трішки калатає.

— Ти ж не збираєшся йти до її ненормальної крамниці, правда?

— Може, й піду, — зізнаюся. — Це по дорозі додому, і я справді хочу купити щось особливе для Джастіна.

— Чому ти так заморочуєшся? — Бессі знову хапає виделку зі столу й протягує її мені. — Кажу тобі, кожен хлопець просто хоче гарну виделку.

— Добре, добре. Я зрозуміла.

— У будь-якому разі, тобі вже час валити звідси. Іди додому до свого чоловіка. Я закінчу прибирати й зачинюся.

— Упевнена?

— Так, удома мене ніхто не чекає. Забирайся звідси і не думай про ту дурну крамницю.

Можливо, через те, що Бессі була заміжня тричі, вона не така романтична, як я. Не можу я піти додому без різдвяного подарунка для свого чоловіка. Не можу.

Заскочу до крамниці Гельґи, щоб знайти щось хороше й за помірну ціну. А якщо там не буде нічого путнього, то я просто нічого не купуватиму. Це по дорозі додому, тож нема чого втрачати.

Що такого жахливого може статися?

Роздiл третiй

Поки я крокую до крамниці Гельґи, починає сніжити.

Я завжди вірила, що сніг на Різдво — це на щастя. Тому мій настрій значно поліпшується, коли крихітні білі сніжинки падають мені на пальто й небесно-блакитну шапку. Це добрий знак — я в цьому впевнена.

«Гельґина мансарда» розташована на відстані близько десяти кварталів від закусочної. Це маленька, непоказна крамничка, повз яку я проходила, мабуть, із десяток разів за останні кілька років. Усередині темно, і на мить я думаю, що неправильно зрозуміла стареньку, і вона мала на увазі, що мені слід прийти після свят. Але раптом у крамниці загоряється світло. Я штовхаю двері, і вони відчиняються.

Ця крамниця не схожа на жодну з тих, що я бачила раніше. Вона майже схожа на антикварну, але тут повно дрібниць, від звичайних до химерних. Гельґи ніде не видно, тож я вирішую трохи роздивитися. На полиці прямо переді мною стоять фоторамка, керамічна ваза з незнайомими на вигляд позначками й череп.

Мій погляд затримується на черепі. Судячи з розміру, він людський. Це репліка? Рештки, викопані з давнього поховання? Навіщо цій жінці людський череп?

Напевно, я не хочу цього знати.

Позаду мене лунає гучний звук, і я, злякавшись, відскакую від черепа. За мить з’являється Гельґа, одягнена в пишну сукню. Побачивши мене, вона всміхається, її губи повністю зникають у порожнині рота.

— Стелла, чи не так? — каже вона.

Я казала їй своє ім’я? Не пам’ятаю такого, але вона, мабуть, почула, як Бессі зверталася до мене.

— Так.

Вона з’єднує кінчики пальців рук докупи:

— Отже, ти хочеш купити різдвяний подарунок для свого чоловіка?

Я охоче киваю:

— Ви сказали, що згодні на обмін, а у мене є намисто, яке, гадаю, коштує непоганих грошей.

— Що ж, гаразд. Покажу-но я тобі кілька речей, які можуть припасти йому до вподоби.

Надворі мінусова температура, але в крамниці Гельґи дуже тепло. Настільки тепло, що коли я йду за нею всередину приміщення, у мене на потилиці виступає піт. Знімаю шапку й запихаю її в кишеню. Не знаю, чому тут так спекотно, навіть попри великі вікна. Здається, немов товари у крамниці випромінюють тепло.

— Це дуже цікавий подарунок. — Гельґа бере з полиці щось схоже на руку, але вкрите хутром. — Свен придбав це під час мандрівки до Індії.

— Що це?

— Це мавпяча лапка, — пояснює вона. — Продавець сказав моєму чоловікові, що вона здатна виконати три бажання свого власника.

Я закочую очі:

— Та невже?

— На цьому можна… непогано заробити.

— А може, я обміняю своє намисто на чарівні боби?

Губи Гельґи сіпаються:

— Що ж, гаразд. Тоді шукаймо далі.

Наступною вона дістає з полиці ляльку. Ця антикварна фігурка заввишки близько шістдесяти сантиметрів, одягнена в рожеву сукню з мереживною обшивкою та бантиком на талії. На її застиглому пластиковому обличчі сяє усмішка.

— А як щодо цієї балакучої ляльки Тіни? Вона належала моїй доньці.

Перш ніж я встигаю запротестувати, вона смикає за мотузку позаду. Дитячий голосок починає говорити:

— Я — балакуча Тіна, і я дуже тебе люблю!

Я витріщаюся на Гельґу:

— Я ж казала вам, що шукаю подарунок для дорослого чоловіка, правда? Навіщо йому балакуча лялька?

Вона стенає плечима:

— Я не знаю, що зараз подобається молоді. Впродовж певного часу кожен чоловік, який переступав поріг моєї крамниці, прагнув купити виключно іграшкових поні. То Рейнбоу Деш, то Пінкі Пай. Я не засуджую. Якщо дорослий чоловік хоче поні, я продам йому поні.

— Мій чоловік не хоче іграшкового поні, і ляльки він не хоче, — я стискаю губи. — Мені вже справді кортить піти додому. Якщо у вас немає нічого…

— Зачекай.

Я стежу за Гельґою, поки вона шкандибає через усю крамницю до маленького столика у протилежному кінці приміщення. Коли вона добирається туди, то копирсається в одній із шухляд. Зрештою, дістає срібний блискучий ланцюжок.

— Це дуже гарний подарунок, — каже вона.

Він і справді вишуканий. Його блиск переливається у світлі ламп над головою, хоч би під яким кутом на нього дивитися:

— А що це, взагалі, таке?

— Це ланцюжок для кишенькового годинника.

У мене перехоплює подих. Кишеньковий годинник — одна з найцінніших речей Джастіна, яку батько подарував йому перед смертю. Як і ланцюжок, він виготовлений із чистого срібла, і Джастін завжди хизується тим, що годинник показує точний час і, ймовірно, буде працювати ще багато років після нашої з ним смерті.

Він обожнює цей кишеньковий годинник. Я не стверджую, що він любить годинник більше за мене, але якби сталася пожежа, і він міг врятувати лише або мене, або годинник… що ж, сподіваюся, до цього не дійде.

У всякому разі, цей подарунок абсолютно ідеальний. Набагато кращий за все, що я могла б купити в магазині «Все за долар». Судячи з того, наскільки він важкий, то й коштує недешево. Джастін зрозуміє, як сильно я його кохаю, коли я віддам йому цей подарунок опівночі.

— Мені дуже подобається, — кажу. — Він — ідеальний.

Кутики її губ здригаються. Вона всміхалася до мене кілька разів, але я ніколи не бачила її зубів. Цікаво, чи вони взагалі у неї є.

— Я так і думала.

Запускаю руку під футболку і дістаю намисто з підвіскою у вигляді серця. Це подарунок від моїх тітки й дядька, але я не маю до нього особливої прив’язаності. Я рада розпрощатися з ним, щоб купити ланцюжок для Джастіна.

Кладу намисто на стіл перед Гельґою. Вона бере його, і її помутнілі очі уважно розглядають кожну деталь — хоча тільки бог знає, як вона може бачити щось цими каламутними зіницями. Старенька не поспішає, пильно розглядає, тримаючи напрочуд твердими руками. Нарешті вона кладе його назад на стіл.

— Яка ціна намиста? — запитую я.

— Один долар, — відповідає вона.

У мене відвисає щелепа:

— Один долар? Ви не жартуєте? Це ж подарунок на випускний.

— Дешевий подарунок на випускний, — глузує вона. — Дешевий матеріал, усі камінці — фальшивки. Воно нічого не варте. Навіть долара.

Прекрасно. Дякую за нічого, тітко Джин і дядьку Говарде.

— Не думаю, що в мене є щось ще, — безпорадно кажу я. — А скільки коштує ланцюжок для годинника?

Гельґа стукає по маленькій білій бирці, прикріпленій до ланцюжка, яку я не помітила. Перевертаю її, щоб подивитися на ціну, і моє серце завмирає. Ну що ж. Гадаю, Джастін не отримає ланцюжка для годинника на Різдво.

— Вибачте, — бурмочу я. — Але мені аж ніяк не вистачить на нього грошей.

Старенька хитає головою:

— Я ж казала тобі. Ми можемо помінятися.

— У мене більше нічого немає на обмін.

— Є одна річ, — на її губах з’являється посмішка. — У тебе дуже гарне волосся, моя дорогенька.

Інстинктивно тягнуся до своїх шовковистих білявих локонів, все ще заколотих на потилиці:

— Дякую.

— А я казала тобі, що також виготовляю і продаю перуки в цій крамниці?

Гельґа вказує рукою в куток, і, справді, там виставлений асортимент красивих, вишуканих перук, закріплених на пластмасових головах. Я надівала перуки на костюмовані вечірки кілька разів, але не такі. Ці на вигляд неймовірно реалістичні.

— Дуже гарні, — кажу. — Але яке це має…

О. Ох. Боже мій.

— Ні, — я відходжу від столу. — Вибачте, але ні. У жодному разі. Це… навіть не обговорюється.

— Хіба?

— Так.

— Подумай про це, Стелло, — Гельґа обходить стіл збоку. — Волосся відросте. Волосся недовговічне. Але твій чоловік — він запам’ятає це Різдво на все життя. Ваше перше Різдво разом. А ти прийдеш додому ні з чим? — її губи кривляться від огиди. — Як можна будувати спільне життя на такому фундаменті? Він буде довіку ображатися на тебе через це.

— Тоді я куплю йому щось інше, — розпачливо кажу я. — Як щодо тієї фоторамки? Чи моторошної штукенції у формі мавпячої руки?

— Ти нічого не можеш собі дозволити у цій крамниці, — сичить вона мені. — Єдиний спосіб вийти звідси з подарунком для чоловіка, якого ти так кохаєш, — це здійснити цей обмін.

Мої коліна підгинаються. Кожна клітина у тілі кричить, що це погана ідея. І все ж…

Я не можу повернутися додому ні з чим. Вона має рацію — він ніколи цього не забуде. І знаючи Джастіна, я впевнена, що він приготував для мене щось неймовірне.

А волосся і справді відросте, чи не так?

Роздiл четвертий

Гельґа веде мене до підсобки в глибині крамниці, яка освітлюється однісінькою лампочкою, що звисає зі стелі. Фактично це комора, заповнена речами, яким, очевидно, не знайшлося місця в основній залі. Тут багато одягу у картонних коробках, кілька ламп із перекошеними абажурами, а також манекен, одягнений в одну сукню поверх іншої та у фіолетовій перуці. Цей манекен лякає мене до дрижаків.

Гельґа зачиняє за нами двері. А потім замикає їх. Крихітна частинка мене боїться, що весь цей спектакль жінка розіграла, аби заманити мене в цю кімнату й тримати тут як заручницю — ймовірно, щоб провчити за те, що я забула обслужити її сьогодні ввечері. Проте, не те щоб ніхто не знав, що я тут: я сказала Бессі, що заскочу до крамниці. Крім того, гадаю, я зможу перемогти Гельґу в бійці.

Тому я не хвилююся надто сильно. Та все ж трішки хвилююся.

— Сідай, — командує Гельґа.

Вона тицяє своєю кістлявою рукою на дерев’яний стілець у центрі кімнатки. Поруч зі стільцем стоїть маленький столик, а на ньому — кухонні ножиці, кілька гумок для волосся та електробритва.

Я вагаюся, дивлячись на набір предметів, які зібрала Гельґа. Невже я справді так сильно хочу цей ланцюжок? Може, це все-таки помилка?

— Сідай! — гарчить на мене Гельґа.

— Слухайте, — кажу їй, — я не впевнена, що справді хочу…

Стара вибалушує на мене свої помутнілі очі:

— Як хочеш. Колись ти згадаєш це Різдво й те, як твоє марнославство не дало тобі придбати значущого подарунка для свого чоловіка.

Роблю глибокий вдих. Вона має рацію. Джастіну сподобається цей ланцюжок, і те, що мені доведеться пожертвувати чимось вагомим, щоб придбати подарунок для нього, зробить його ще особливішим.

Це буде найкраще Різдво в нашому житті.

Вмощуюся на твердий дерев’яний стілець і знімаю пальто. Не встигаю я повісити пальто на спинку стільця, як Гельґа починає розплітати моє волосся. Попри свої, видається, вражені артритом руки, вона швидко розправляє моє волосся і починає збирати густі світлі пасма в шість окремих кісок.

Я роблю це для тебе, Джастіне. Тому що я дуже сильно тебе кохаю.

Кіски починаються від коренів волосся, майже біля самого черепа.

— А обов’язково починати плести так близько до голови? Не знаю, чи хочу мати настільки коротке волосся.

— Обов’язково, — каже Гельґа різким голосом. — Так і має бути.

Я ще можу її зупинити. Вона досі не взялася за ножиці. Але, здається, я дійшла до точки неповернення. Я зроблю це. І я не хочу її зупиняти. Я хочу зробити Джастіну цей подарунок. Я хочу віддати цю жертву заради нього.

Гельґа тягнеться до ножиць. Відчуваю перший надріз, і коли волосся зникає з моєї голови, почуваюся дивно. Після ще п’яти рухів ножицями моя голова стає значно легшою. Неначе я можу злетіти.

Це насправді досить приємно. Я люблю своє волосся, але добре бути вільною від нього. Крім того, уявіть, скільки грошей я заощаджу на шампуні!

Дзижчання електробритви перериває мої думки. Я смикаю головою:

— Що ви робите?

— Мушу вирівняти довжину, — каже мені Гельґа так, наче я дурна, бо запитала про це. — Зараз ти схожа на божевільну. Я це виправлю.

А тоді я відчуваю, як електробритва ковзає моєю головою, набагато ближче до шкіри, ніж мені хотілося б. Але, мабуть, вона має рацію. Волосся слід вирівняти.

Через кілька хвилин бритва вимикається. Гельґа відступає на крок назад, милуючись своєю роботою:

— Я закінчила.

Тягнуся до сумочки, щоб дістати телефон і подивитися, який це має вигляд. Я відрощувала волосся протягом десяти років, тому змінити щось — дуже приємно. Треба було зробити це давним-давно! Я відкриваю камеру на телефоні, перевертаю її так, щоб побачити своє відображення, і…

О господи.

Який жах.

Я не зовсім усвідомлювала, наскільки коротко вона обрізала моє волосся. Я уявляла собі стильну стрижку піксі, але це не вона. Довжина мого волосся в середньому близько сантиметра, і відсутність шевелюри, яка обрамляє моє обличчя, надає мені майже змарнілого вигляду. А короткі жовті волосинки на маківці нагадують пушок щойно вилупленого курчати.

Зрештою, а яку неймовірну зачіску я очікувала від напівсліпої жінки в підсобці ломбарду?

Однак це набагато гірше, ніж я могла собі уявити. Очі наповнюються сльозами, коли я дивлюся на своє відображення. Що я із собою зробила? Це жахлива помилка. І заради чого? Через дурний різдвяний подарунок?

— Не засмучуйся, — каже Гельґа у своїй мудрій манері. — Це кохання. Ти жертвуєш заради нього. Він жертвує заради тебе.

Вона має рацію. Якщо ми з Джастіном проживемо в шлюбі наступні п’ятдесят років, ми завжди пам’ятатимемо про жертву, на яку я пішла заради нього. А волосся відросте.

— Дякую, — кажу я.

Вона киває:

— Щасливого Різдва, Стелло.

Роздiл п’ятий

Я не усвідомлювала, наскільки сильно волосся зігрівало мене, доки не довелося йти додому з поголеною головою. Навіть шапка не допомагає, адже вітер проймає наскрізь. У мене просто дубіє шкіра голови.

Перший пункт у списку справ: купити теплішу шапку.

Сніжити починає сильніше, тож я пришвидшуюся. Гельґа поклала ланцюжок для годинника в маленьку коробочку, і навіть загорнула його в подарункову упаковку. Я вже так сильно хочу обмінятися подарунками з Джастіном. Він, певно, приготував мені щось неймовірне, але я впевнена, що мій подарунок розчулить його до сліз. Адже той годинник так багато для нього означає.

Легко впізнаю наш будинок у кінці кварталу: він вирізняється невеликим навісом, настільки пошматованим, що здається, ніби на нього напала голодна міль. Це була найдешевша квартира, яку ми змогли знайти, проте навіть її ми ледве можемо собі дозволити. У нас обох є невиплачені кредити — у мене за коледж, а у Джастіна за коледж і навчання на юридичному факультеті — і, здається, що з кожним днем ми дедалі глибше грузнемо в боргах. Я працюю на двох роботах, а у Джастіна була робота минулого року, але цьогоріч він її покинув, бо вона надто сильно впливала на його оцінки. Тому я і взяла додаткові зміни в закусочній.

Забігаю в будинок і не забуваю зачинити за собою двері, бо рівень злочинності в цьому районі жахливий. Шапка мокра від снігу, але я її не знімаю. Коли Джастін побачить моє волосся, то зажадає пояснень, а я не хочу зіпсувати сюрприз.

Ми живемо на четвертому поверсі, але ліфта тут немає, тож я долаю кілька сходових майданчиків, щоб дістатися до нашої квартири. Мозолі не перестають пульсувати. Ще не знаю, що ми з Джастіном робитимемо на Різдво, але точно можу сказати, що багато ходити ми не будемо.

Коли я нарешті дістаюся до квартири 4-Е, мій ключ, як завжди, застрягає в замку. Зрештою, мені вдається його повернути. Джастін сидить у вітальні, а телевізор увімкнений на повну гучність. Борюся з нападом роздратування через те, що він сидить тут і дивиться Netflix цілий день, поки я працюю у дві зміни. Він міг би знайти роботу, принаймні на свята. Магазини завжди шукають чоловіків на роль Санта Клауса.

Але перш ніж я встигаю розсердитися занадто сильно, Джастін вимикає телевізор і йде зустріти мене у дверях. На ньому шкарпетки й спортивні штани, а світло-каштанове волосся мило скуйовджене — на нього неможливо сердитися. Найперше, що він робить, — це цілує мене в губи.

— Щасливого Різдва, місис Гансен, — звертається він до мене. Люблю, коли він так мене називає.

Я сміюся:

— Уже за північ?

Джастін проводить рукою по своєму короткому волоссю, пригладжуючи його. Мені заздрісно, що його волосся тепер довше за моє.

— Ледь-ледь. Я вже почав хвилюватися. Думав, ти закінчила об одинадцятій.

Я нишком усміхаюся:

— Треба було заскочити в одне місце.

— О, правда? — він відступає на крок, щоб я могла зайти до квартири. У ніс вдаряє запах чогось горілого з кухні. — Звучить цікаво.

Обтрушую своє зимове пальто, і Джастін намагається забрати його в мене, щоб повісити, але я відмахуюся від нього. Він ніколи не вішає речі як слід: просто недбало кидає їх на вішак. Тож я відчиняю шафу й хапаю вішалку для свого пальта, але шапки не знімаю. Зачиняючи дверцята, помічаю, що Джастін переставив нашу велику валізу до шафи в передпокої.

Гм. Цікаво, може, його подарунок для мене — це щось на кшталт спільної відпустки? Я б від цього точно не відмовилася.

Коли я крокую слідом за ним до вітальні, то кидаю швидкий погляд на нашу крихітну кухню, і, побачивши, що там усередині, із жахом кричу. Не знаю, що Джастін робив, але на нашій кухні справжня катастрофа. Там ніби щось вибухнуло. Скрізь розкидані каструлі й сковорідки, а на столі розмазане щось коричневе. Молю бога, щоб це був шоколад.

Я працювала дванадцять годин поспіль, а він цілий день був удома. І як так виходить, що я повертаюся додому — а тут такий безлад? Хто має прибирати на кухні? Точно не я.

Окей, я не буду через це засмучуватися. Це наше перше Різдво разом як подружжя, і я збираюся зробити йому найкращий подарунок у житті. Турбуватимуся про безлад на кухні пізніше.

— Гей, — каже Джастін, тягнучись до моєї шапки, — дай я тобі допоможу.

— Ні, — вислизаю, перш ніж він встигає до неї торкнутися. — Мені… холодно.

— Справді? Опалення вже повернули. Збільшити температуру?

Хитаю головою:

— Не хвилюйся, я скоро зігріюся. Обміняймося спочатку подарунками.

Обличчя Джастіна прояснюється. Попри нашу домовленість не витрачати надто багато на презенти, він явно з нетерпінням чекає на обмін подарунками. Я все зробила абсолютно правильно. Мій чоловік багато в чому схожий на маленького хлопчика. Є у ньому трохи юнацької чарівності. Не можна розчаровувати таку людину на Різдво.

Ми йдемо до дивана, щоб я могла присісти, давши ногам відпочити. Диван стоїть прямо навпроти нашої, слід визнати, не надто разючої ялинки. Ми не могли дозволити собі красиве, велике дерево, а якби й могли, то в нашій крихітній квартирці немає для нього місця. Проте ми все ж гарно вбрали нашу ялинку в мішуру й прикраси. І це створює ідеальний настрій, коли я вручаю чоловікові свій святково запакований подарунок. Він усміхається до мене й трясе коробочку.

— Ого, — каже він. — Що це?

— Ти ніколи не здогадаєшся.

Він знову трясе її, але вже біля вуха:

— Це… цуценя?

Я сміюся:

— Відкривай!

Він розриває пакувальний папір, кидаючи його на наш журнальний столик. Я мало не злітаю від хвилювання, коли він підіймає кришку з коробки. Він зазирає всередину, і його губи стискаються.

— Ти купила мені… — він хилить голову набік. — Прикрасу на шию?

— Це ланцюжок для твого кишенькового годинника!

— О! — він витягує його, розглядаючи срібні ланки. — Ого, дивовижно, Стелло. Дякую.

Він має щасливий вигляд. Хоча, щиро кажучи, я думала, що він буде трохи щасливішим. Я думала, він буде на сьомому небі від щастя, але натомість він просто ввічливо всміхається. Але я впевнена, щойно він прикріпить його до кишенькового годинника, то зрозуміє, який це чудовий подарунок.

— Це, гм… — він кусає губу, — мабуть, дорого. Я думав, що ми домовилися не витрачатися на подарунки цього року.

— Взагалі-то, я дістала його безплатно, — з гордістю кажу я.

Він піднімає брову:

— Справді?

— Так, — зізнавшись, я нарешті знімаю шапку, демонструючи своє коротко підстрижене волосся. — Я продала своє волосся, щоб заплатити за нього.

— Ти що?

Напевно, Джастін не мав би здивованішого вигляду, навіть якби я сказала, що продала нирку, аби купити ланцюжок для годинника. Його щелепа наче ось-ось відвалиться.

— Я знайшла один ломбард, — пояснюю. — Хотіла закласти намисто, але воно нічого не варте. Але потім мені сказали, що можуть взяти моє волосся замість цього ланцюжка для годинника.

— Чекай, я все правильно розумію? — Джастін тре скроні кінчиками пальців. — Ти продала своє волосся, щоб купити прикрасу для мого годинника?

— Це ланцюжок для годинника, — кажу крізь зуби. — Я думала, ти будеш щасливий.

Джастін відкидається на спинку дивана із застиглим виразом обличчя. Не такої реакції я очікувала. Я гадала, він ніжно цілуватиме мене прямо зараз, і ми кохатимемося тут-таки, на дивані. Натомість він має такий вигляд, ніби я його чимось обурила.

— Ну, — нарешті кажу я, — а що ти приготував мені?

Він дивиться на мене ще якусь мить, перш ніж зіп’ятися на ноги:

— Воно на кухні. Зараз принесу.

Стискаю руки в кулаки, з нетерпінням чекаючи на свій подарунок. Не можу уявити нічого кращого за ланцюжок для годинника, але мій чоловік дуже турботливий. Тож я зараз у великому передчутті.

Джастін повертається до вітальні. У руках він тримає пательню, на якій лежить щось схоже на тістечка. І червоний бантик зверху.

— Щасливого Різдва, — каже він.

Я хмурюся:

— Що це?

— Брауні, — каже він. — Я приготував їх для тебе. Власноруч.

Озираюся навколо, впевнена, що неодмінно побачу ще якийсь подарунок, захований десь трохи далі. Не може бути, щоб моїм єдиним подарунком на наше перше Різдво в ролі подружжя була таця з брауні. Підгорілими брауні, судячи з вигляду.

— Візьму-но я ножа, щоб розрізати їх, — каже він.

Він поспіхом вертається на кухню. Гаразд, ось і переломний момент. Він переконав мене, що мій єдиний подарунок — це спалені брауні, а зараз він принесе справжній подарунок.

— Гей, Стелло! — гукає він. — Де всі ножі?

— У шухляді під мікрохвильовкою! — озиваюся я у відповідь.

— Точно? Я бачу тут тільки мільйон ложок.

Чую гуркіт, ніби щось падає на підлогу. Чоловіки такі безпорадні — у мене аж руки сверблять встати й допомогти йому, але я не хочу зіпсувати сюрприз. Нарешті він кричить:

— Знайшов!

Я всміхаюся, готуючись побачити той неймовірний подарунок, який він приготував для мене.

Однак, коли він виходить із кухні, у нього в руці лише ніж.

Мовчки дивлюся, як він відрізає мені прямокутний шматочок брауні.

— Я знаю, що ти любиш краєчки, — каже він.

Тістечко тверде, як камінь, тож йому доводиться докласти чималих зусиль, щоб відірвати одне з них від таці. Коли йому це вдається, близько п’яти мільярдів крихт розлітаються по журнальному столику, килимку й дивану.

— Я приберу, — каже він. Ага, звісно.

Беру тістечко з рук свого чоловіка. Воно наче цеглина. Це брауні точно пеклося довше, ніж треба — не дивно, що весь дім пахне горілим шоколадом. Намагаюся відкусити шматочок, але не впевнена, що це можливо зробити людськими зубами. Принаймні не зламавши кількох із них.

— Я не можу це їсти, — кажу.

— Я знаю, що воно трохи перепечене…

— Воно згоріле.

Куточок його губ смикається догори:

— Ну, я намагався. Це ж найголовніше, правда?

— Ти жартуєш?

— Жартую щодо чого?

Схрещую руки на грудях:

— Ти жартуєш, кажучи, що твій єдиний подарунок для мене на Різдво — це таця зі згорілими брауні?

— Гей! — він здіймає руки. — Ми обіцяли не купувати дорогих подарунків. Я зробив усе, що міг, з огляду на наш бюджет.

— Усе, що міг? — кричу. — Я продала своє волосся!

Обличчя Джастіна червоніє:

— А хто тебе про це просив? Я не хотів, щоб ти це робила!

— Я зробила це заради тебе! — знову кричу. — Бо я тебе кохаю, і хотіла зробити тобі неймовірний подарунок!

— Неймовірний подарунок? Я навіть не знаю, що це за штука. Що я, в біса, маю з нею робити?

— Це ланцюжок для годинника! Ним чіпляють годинник до різних речей!

— На біса мені це робити?

— Суть у тому, — пояснюю, — що я пожертвувала чимось важливим для себе, щоб зробити тобі гарний подарунок!

— А знаєш, що було б ще кращим подарунком? — відрізає він. — Якби моя дружина не з’явилася голомозою, щоб подарувати мені прикрасу для годинника.

— Я не голомоза!

— Ну, в тебе немає волосся! Це називається бути голомозою.

Моє обличчя палає. Не пам’ятаю, чи ми коли-небудь так сильно сварилися, і не можу повірити, що це відбувається у час нашого першого Різдва разом у ролі чоловіка й дружини. Проте, я на нього розлючена. Не знаю, чи бувала я коли-небудь такою злою раніше.

— Усе, що я роблю, — це жертвую заради тебе, — огризаюся я. — Працюю на двох роботах, щоб ти міг зосередитися на навчанні. Взяла другу зміну на Святвечір. Я навіть продала своє волосся, щоб зробити тобі чудовий подарунок. І що я отримала? Згорілі тістечка.

Із цими словами я хапаю тацю з брауні й жбурляю їх через усю кімнату. Вони приземляються біля основи нашої ялинки, яка виявляється недостатньо міцною, щоб витримати удар цих твердих, як камінь, тістечок. Ялинка хитається секунду чи дві, а потім падає, прикраси розсипаються по підлозі. Кімнату наповнює звук розбитого скла.

— Ісусе Христе, — видихає Джастін.

— Що? Це ж не ти прикрашав ялинку. А я — як завжди.

— Ти поводишся, як божевільна, ти це знаєш? — Джастін хитає головою. — Боже, ти ще гірша за свою матір.

Гірша за мою матір? О боже, він що, справді це сказав?

— Що з тобою не так? — продовжує він. — Чому ти взагалі припустила, що я хотів би, щоб ти поголила голову?

— Я зробила це, бо кохаю тебе, — шепочу.

— Справді, я знаю, що у нас немає грошей, але тобі треба сходити до психолога, — він стукає кулаком по коліну, підкреслюючи свою думку. — Я серйозно. Я не можу більше терпіти твою божевільну поведінку.

Джастін продовжує говорити, на пальцях перераховуючи всі мої недоліки, й каже, що він навіть не впевнений, чи зможе далі жити зі мною, каже, що нам потрібен час окремо одне від одного. Звучить так, ніби він це планував.

Стоп, то ось чому наша валіза біля шафи? Він планував піти?

Не знаю, чому він так чинить зі мною. Я зробила йому чудовий подарунок, а він йому навіть не сподобався. Я думала, цей ланцюжок розв’яже всі наші проблеми, але, здається, все стало тільки гірше.

Боже, він усе продовжує і продовжує. Чому він не припиняє? Я просто хочу, щоб він заткнувся.

І весь час, поки він говорить, я дивлюся на ніж, яким він різав брауні. Джастін залишив його на журнальному столику, і він просто лежить там. А я не можу позбутися думки, що ніж змусив би його замовкнути.

Можливо, назавжди.

Роздiл шостий

Ніколи не думала, що повернуся до «Гельґиної мансарди», але ось я тут, лише через день після того, як обміняла своє волосся на ланцюжок для годинника.

Я не була впевнена, чи крамниця працюватиме на Різдво, але Гельґа казала, що вона працює завжди. І справді, коли я приходжу до крамниці, всередині горить світло. А коли я відчиняю двері, Гельґа стоїть за прилавком, як і вчора, коли я пішла. Ніби вона не зрушила з місця ні на сантиметр.

— Щасливого Різдва, Стелло, — каже вона мені.

— Щасливого Різдва, Гельґо, — відказую я.

Як і вчора, мій погляд зупиняється на великому черепі, який вона тримає на полиці біля входу. Не те щоб я розбиралася, але він на вигляд геть як справжній. А зважаючи на те, що ця жінка колекціонує людське волосся, то чому б тут не виявитися й людському черепу? Я вмираю від цікавості, але, це, певна річ, не моя справа.

— Чим можу допомогти тобі сьогодні? — запитує Гельґа.

— Ну… — стягую з голови небесно-блакитну бейсболку. — Власне, я хотіла б купити перуку. Виявляється, коротке волосся мені не дуже личить.

— Так, — замислено погоджується Гельґа. — Мабуть, ти маєш рацію. Проте ти маєш знати, що мої перуки дуже дорогі.

— Я сподівалася, що ми зможемо домовитися про обмін.

Вона вагається лише мить:

— Що ж, гаразд.

Вона веде мене у глиб крамниці. Там пів дюжини перук красуються на безтілесних головах манекенів. Моє волосся ще не виставлене, і це логічно, гадаю. Для створення перуки потрібен час.

— До речі, май на увазі, — додає Гельґа, — що до всіх наших перук додається набір декоративних гребінців.

Вона копирсається у скрині з перуками, аж поки не витягує звідти невеличку коробочку. Я відкриваю її, а всередині лежить неймовірної краси набір гребінців із черепахового панцира. Це найчарівніший різдвяний подарунок, який я тільки могла собі уявити.

Гельґа мружиться на мене своїми помутнілими зіницями:

— Хочеш знову бути блондинкою?

— Ні, — задумливо відповідаю я. Проводжу рукою по одній із рудих перук. Цікаво, який би я мала в ній вигляд. Мабуть, ніхто б мене навіть не впізнав. — Гадаю, настав час для змін, вам так не здається?

Вона відкашлюється:

— Що б ти хотіла обміняти на одну з моїх перук?

Запускаю руку в кишеню. Дістаю звідти кишеньковий годинник зі срібним ланцюжком і простягаю їй.

— Яка гарна річ, — вона стискає ланцюжок годинника своїми кістлявими руками. Проводить великим пальцем по скляній кришечці, зупиняючись на темно-червоній плямі. Її очі налякано розширюються.

— Це, гм, томатний соус, — швидко пояснюю я. — Він легко відмиється.

— Звісно, — погоджується вона. — Упевнена, так і буде.

Затамовую подих, поки вона розглядає мою пропозицію. Нарешті старенька піднімає очі:

— Гаразд. Домовилися.

Вона повертається до свого столу й кладе годинник у шухляду. Утім, увесь цей час не зводить з мене погляду. Я не впевнена, чи повірила вона в те, що пляма на годиннику від томатного соусу. Мабуть, мені треба забрати перуку й іти геть.

Зрештою, сьогодні Різдво. У мене ще купа справ.

Епiлог. Гельґа

Стелла покидає мою крамницю зі своєю новою перукою та набором гребінців. На її обличчі сяє усмішка й вона наспівує собі під ніс, і цей настрій значно відрізняється від того, з яким вона пішла додому вчора ввечері.

Волосся — це сила. За багато років виготовлення перук я переконувалася в цьому незліченну кількість разів. Коли я зістригла волосся Стелли минулої ночі, то забрала її силу. Але зараз вона повернула її назад.

Не так я хотіла, щоб усе обернулось. Зовсім не так.

Звук дзвінка стаціонарного телефону луною розноситься крамницею. Моя донька Анджела завжди вмовляє мене купити отой мобільний телефон, але я не довіряю цим дивним штукам. Буду користуватися стаціонарним до самої смерті.

Коли я піднімаю слухавку, на іншій лінії звучить солодкий голос Анджели. Вона — світло мого життя, причина, з якої я прокидаюся щоранку. І тепер, коли мого Свена не стало, вона — єдина, хто мені телефонує.

— Щасливого Різдва, мамо! — щебече вона. Її голос звучить радісніше, ніж будь-коли за останні тижні.

Але так триватиме недовго.

— Щасливого Різдва, моя Анджело, — здавлено вимовляю я.

— Не можу повірити, що ти працюєш на Різдво, — сміється вона. Її сміх завжди нагадує мені звук дзвіночків. Моя дорогоцінна донечка — вона для мене все, як і її щастя.

— Ну, — кажу, — треба було дещо владнати.

— Ти надто багато працюєш, мамо.

Я мушу багато працювати. Після того, як Свен помер від серцевого нападу, мені самотужки довелося забезпечувати себе й Анджелу. Але в моєї донечки все склалося якнайкраще. Вона перша в нашій родині пішла до коледжу, а після нього вступила на юридичний факультет. Зараз вона на другому курсі. Я дуже нею пишаюся.

Однак не обійшлося і без труднощів. Минулого року моя Анджела зустріла чоловіка. Вона миттю закохалася у нього, та він виявився одруженим. «Ти не знаєш, як це — зустріти чоловіка своєї мрії, а потім дізнатися про його красуню дружину», — плакалася вона мені.

Я сказала Анджелі, що це все дурниці. Вона — гарна дівчина. Вона може знайти неодруженого чоловіка, який не зраджує своєї дружини. Вона сказала, що закохалася, а я сказала їй розлюбити.

Але кілька тижнів тому вона повідомила мені дещо інше. Вона зізналася, що всередині неї зростає дитина від цього одруженого чоловіка.

У той момент це перестало здаватися мені дурницею. Цей чоловік, батько мого онука, мусив одружитися з моєю донькою. І я мала посприяти цьому, бо заради Анджели я готова на все.

Отже, я вирішила знайти Стеллу.

Це було дуже легко. Я підстерегла її біля їхнього будинку й пішла за нею до місця її роботи — закусочної. Я збагнула, що не така вона вже й гарна. Це все завдяки волоссю. Її прекрасне волосся — ось джерело її влади над чоловіком.

Я стала вичікувати слушного моменту. Анджела розповіла мені про коштовний кишеньковий годинник Джастіна. Я дуже добре вмію маніпулювати людьми. А маніпулювати Стеллою було напрочуд легко.

Волосся — це сила. Згідно з Біблією, джерелом сили Самсона було його волосся, і коли красуня Даліла обманом відрізала його, вона позбавила чоловіка сили. Тож я була впевнена: заволодіти волоссям Стелли означало заволодіти її силою.

Мої руки вражені артритом, і я вже багато років не робила перук, але я б зробила одну, останню. З волосся Стелли, аби віддати її своїй доньці, щоб її дитя — мій перший онук — мав батька.

Однак, коли я проводжу пальцем по червоній плямі на кишеньковому годиннику, то боюся, що вже надто пізно.

— Тож, мамо, — каже Анджела, — у мене є для тебе чудова новина.

Я пожвавлююся:

— Справді?

— Так, — вона робить глибокий вдих. — Я телефонувала Джастіну вчора й розповіла про вагітність. Він сказав, що хоче виховувати дитину разом зі мною, а після свят скаже дружині, що все скінчено.

— Він… він серйозно?

— Так! Він сказав, що не хоче псувати їм Різдво, тому скаже їй завтра. Він вже спакував валізу й збирається з’їжджати. — Чую, як вона всміхається, навіть через телефон. — Я намагалася додзвонитися до тебе вчора, щоб це розказати, але ти не брала слухавки. Ось чому тобі треба купити мобільний телефон, мамо!

Я впускаю кишеньковий годинник на стіл. Трохи червоного кольору залишається на моїх пальцях.

— Це все, про що я тільки мріяла, — зітхає Анджела. — Іноді різдвяні бажання справді здійснюються.

Моя донечка здається такою щасливою. Я не можу сказати їй правду.

Щойно ми прощаємося, підходжу до полиці біля входу. Ніжно погладжую череп, який я постійно тут тримаю, обводжу вилиці кінчиком пальця. Хоча він і лежить разом з іншими експонатами, виставленими на продаж, на черепі немає цінника. Він не продається.

— Що я накоїла, Свене? — схлипую. — Я лише хотіла допомогти нашій донечці.

Проте, звісно, у нього немає для мене відповіді. І ніколи не буде — більше не буде.

Анджела рано чи пізно дізнається правду, але не сьогодні. Сьогодні вона насолоджуватиметься святом і продовжуватиме будувати плани щодо своєї ще ненародженої дитини. Я ж підходжу до дверей «Гельґиної мансарди» і повертаю замок. Зачиняю крамницю до кінця дня. Зрештою, сьогодні Різдво.

КІНЕЦЬ

Сподіваюся, що вам до вподоби моє моторошне переосмислення старої класики — «Дарів волхвів»!

Подяки

Оскільки це новелета (що б це не було, еге ж?), висловлюся коротко і ясно.

Дякую всім, хто читав її і давав мені поради, зокрема моїй мамі, Пем, Кейт і Емілі. Дякую Ейвері за допомогу з обкладинкою.

І особлива подяка моєму чоловікові, який допоміг мені з кінцівкою. Хочете вірте, хочете ні, але у нього є кілька слушних порад, які не стосуються корів чи сіамських близнюків.