Весна-красна

Запорожці

Виявляється, що Запорозької Січі на Запоріжжі вже нема. Перейменовано її на «Запорізьку Сталь», що скорочено зветься «Запоріжсталь».

«Запоріжсталь» — завод-велетень, гордість радянських п'ятирічок або, як його ще називають, — перлина радянської металургії.

Що ж воно таке, як на нього оком глянути?

По-перше, це велике місто Нове Запоріжжя, де живуть запоріжбудівці та запоріжсталівці разом із своїми знаменитими сусідами дніпробудівцями.

Широкі, прямі вулиці вилискують асфальтом, кучерявляться чудовими бульварами й алеями з пірамідальних та сріблястих тополь, акацій, кленів та інших представників зеленокучерявої рослинної родини.

Бігають вулицями автобуси, бігають легкові й вантажні авто, трамваї.

Торгують магазини, кіоски, чайні… Сліпить вечорами електрикою кінотеатр. Вулиці гомінкі, повні народу, дітей і підлітків.

Складається Нове Запоріжжя з кільканадцяти висілків, що горнуться до своїх улюбленців — «Запоріжсталі» та Дніпробуду.

Селища — окремі ніби міста — з'єднані між собою чудовими асфальтовими чи брукованими шляхами.

Через Дніпро тут перекинулась казкова гребля Дніпробуду, а на величезній території розляглася «Запоріжсталь».

Колись потужна й владна, вона давала Батьківщині чималу кількість чавуну.

Тепер, трагічно похиливши свої голови, завалені іржавим брухтом, припорошені їдким порохом, лежать пошматовані конструкції славнозвісного мартенівського цеху…

Красунь цех тепер являє з себе цілі гори розбитих, розтрощених металевих конструкцій, ковшів, труб, заліза, каменю, скла…

І все це буде відновлено!

Силами ентузіастів-запоріжбудівців постала з руїн теплоелектроцентраль, гордо підвела голову відбудована домна № 3 і ось-ось загуде своїми рольгангами та сталевими валками стан-слябінг.

Ставляться рекорди продуктивності праці, пронизує будівництво гостра думка людської винахідливості, на очах виростають хитромудрі плетива із сталевих конструкцій, тисне тридцятьма й двома атмосферами котел на теплоелектроцентралі, легенько, ніби граючись, бігають якимись чудернацькими жуками вгору й униз «скіпи», примірюючись, як вони даватимуть руду й кокс у ненажерливу пащу домни № 3, стукають молотки, скиглять терпуги, спалахують сліпучі вогні електрозварювання…

Шумить, гримить, гуде Запоріжбуд.

Вулицями Нового Запоріжжя снує туди й сюди заклопотаний робочий народ…

І тільки запорізький трамвай сунеться поволеньки, і вигляд у нього, як у того філософськи настроєного дядька: мовляв, земля собі крутиться, сонце світить, воли собі йдуть.

— А куди ж ви ото, дядьку, волами та ще й гарбою?

— Та листа на пошту одвезти треба! Гей!

З приводу всього того, що робиться тепер на землі Запорізькій, закортіло нам взнати погляд славнозвісного кошового отамана Івана Сірка.

— Ходімо, — кажу, — пане отамане, подивимось, яка тепер Січ Запорозька та запорожці які такі тепер суть!

— Ходімо, ходімо, — охоче обізвався славнозвісний кошовий, закидаючи на вухо крутого вуса та підтикаючи під капелюха довгого оселедця. — Ходімо!

Пішли…

— Ну, показуй мені першу паланку, — промовив кошовий отаман. — Де вона і яка вона?

— Перша, — кажу, — паланка, пане отамане, тепер прозивається теплоелектроцентраль.

— Як? Як? — гостро поглянув на мене кошовий.

— Теплоелектроцентраль! ТЕЦ! — кажу.

— Тепло… центро… ні, не вимовлю! — махнув рукою отаман. — А що ж вона робить?

— Тисне, — кажу, — на тридцять дві атмосфери.

— Кого тисне?

— Тисне, пару дає! Парою тисне!

— І більше нічого, тільки тисне? Що ж, їй більше робити нема чого, чи як? А хто керує?

— Воєводін, — кажу, — та Рогачов!

— Курінні?

— Ні, інженери!

— Перемінить негайно! Коли вже вона, ота центораль, чи як там її, тисне, то хай знає, на кого тиснути треба. Хай на бусурмана тисне, за віру православну, за братчиків хай тисне! А то — тисне, а на кого тисне, чому тисне — не знати! Чорт батька зна що! Перемінить!

Похнюпився так кошовий отаман і сердито продмухав вуса.

— Ну, а ще де яка паланка?

— Друга паланка зветься тепер «домна № 3».

— Домаха?

— Не Домаха, а домна, пане отамане!

— Жінки на Січі? До чого Січ славну довели?! Ганьба! Та ще й № 3. Виходить, значить, що не одна тут жінка, а цілих три?!

— Чотири!

— Аж чотири? І всі Домахи? Хто допустив? Хто тут за кошового тепер?

— Димшиць. Керівник тресту тепер зветься…

— А намет його де?

— А там на території Металургбуду.

— Побачити б нового кошового треба.

— Ні, пане отамане, він дуже зараз заклопотаний. ТЕЦ та домну № 3 треба в роботу пускати. Сю ніч тільки сорок хвилин спав! Не варт турбувати!

— Не спав, кажеш? Комарі тнуть, мабуть? От оті гемонські комарі! Я як отаманував, так на чайці з кізяка вогнище розпалював — їх димом і одгонило. А то й задрімать не дадуть. Ти й новому кошовому присовітуй! Дуже мошва диму боїться!

— Та ні, не варт! От уже димить ТЕЦ, кучерявиться димом і домна № 3, на сушку вже її поставили!

— Домаху сушать? Змокріла, чи як? Прала, мабуть, гемонська баба сорочки та й забрьохкалась. Кажу, не пускайте бабів до Січі! Клопіт із ними! То горшки кочергами потовче, то забрьохкається, а потім суши її…

— Та ні, домна сорочок, пане отамане, не пере, сушать її не з того приводу, і ось-ось із неї вогняний струмінь чавуну попливе…

— Чавуну, кажеш? Чавун — річ потрібна: чи борщу зварити, чи галушок. Знаменита річ у поході: не б'ється, не лускає. Чавун для запорожця дуже потрібний. Хай роблять! А хто цією паланкою керує?

— Щербаков! Та й помічники у нього добрі козаки: Світлицький, Бутовецький, Сироватка, Лисько, Шевченко, Каленко…

— Осавули?

— Ні, начальники змін, майстри, бригадири.

— Дивись, скільки за тією Домахою ходять.

— Так, пане отамане, домна — річ серйозна. Треба багато знання, майстерності, уваги й уміння, щоб вона працювала як слід та добрий чавун давала.

— А вони вміють?

— Уміють, пане отамане, та ще й як уміють! А головне — люблять свою домну. Вони кажуть так: «Люблю свою домну більше, як свою жону».

— Іч, які, — кошовий отаман підкрутив вуса, кахикнув та й зітхнув.

Ходили ми з кошовим отаманом по відбудованій домні № 3, бачили рудний двір, підйомник, складне цехове господарство, електрообладнання, розливну машину… Все готове вже до пуску…

Біля одної машини кошовий зупинився.

— Що воно, — питає, — таке?

— Це, — кажу, — пушка Брозіуса!

— Стріляє?

— Стріляє, — кажу, — тільки не так стріляє, як стріляли колись запорозькі гармати.

— А як?

— А це, — кажу, — пушка ось яка. В її «дуло» насипають масу з вогнетривкої глини, потім «націлюють» на оту в доменній печі дірку, що зветься «льоткою», пускають електрику, пушка «стріляє» вогнетривкою масою й замуровує «льотку», щоб звідти не втікав чавун… Отака це пушка!

Кошовий довго дивився на пушку Брозіуса, мацав її, гладив, а потім і каже:

— Дуже добра штука! Мені б отаку!

— А навіщо вона вам?

— Ковбаси начиняти! Ох, і здорово б начиняла! Та швидко!

Пішли ми далі.

— А де ж курені? — питає отаман.

— А ось, — кажу, — й курені. Оцей зветься мартеном.

— Мартин? Може, ще й з балабайкою! — усміхнувся отаман.

— Не Мартин, а мартен. Сталь, крицю тут виливатимуть… Зруйнували його німці. Багацько ще біля нього буде роботи і тов. Чуданові — керівникові «Стальконструкції», і тов. Недужкові — начальникові зварювальних і монтажних робіт.

— Курінні?

— Та ні, беріть вище! Спеціалісти-новатори! Гордість Запоріжбуду — лауреати Сталінської[3] премії…

— Не второпаю щось я всього цього! — кинув отаман. — Не ті люди! Де сині широкі штани? — я тебе питаю.

— Та незручно ж у широких тепер штанах! За конструкції чіплятимуться. Це ж вам не в степу на могилі…

— А оселедці?

— Оселедці в гастрономі продають.

— Та не про ті я оселедці! — скипів отаман. — Я про чуби!

— Поголили! Ну, як же ви з оселедцем будете електрозварювання робити! Згорить оселедець!

— Ох-хо-хо! А ще запорожці звуться. І без оселедців. Казна-що! — сердито махнув рукою кошовий. — А ще курені є?

— Є! Он далі: зветься «Слябінг».

— Слабий?

— Та ні, не «слабий». Стопудові «сляби» кататиме.

— Дивно якось! І не слабий, кажеш, а слябінгом зветься. Коли вже «слябінг» — до баби-шептухи треба, хай пошепче.

— Пошепчуть і без баби! Ось-ось рольгангами загуде!

— Та слова які: центро якесь тепло… Слябінг… Рольганги… Ні вимовити, ні зрозуміти! Піду, мабуть, я та ляжу…

— Ідіть, — кажу, — пане отамане, лягайте й лежіть спокійно. Без вас палатимуть тут домни й мартени, густимуть рольганги й прокатні стани гарячого й холодного прокату і тисячами тонн вискакуватиме тонкий високоякісний сталевий лист… А ви собі лежіть спокійно! Не ваша вже тепер це справа!

Запоріжбуд одбудовує «Запоріжсталь».

«Запоріжсталь» даватиме для Батьківщини тонкий сталевий лист…

Із того листа будуть робити автомобілі, трактори і т. ін.

Коротенько про технічний процес одержання тонкого сталевого листа. Це для того, хто не знає. І хто знає.

Так, значить:

Кривбас дає залізну руду. Донбас дає вугілля. Коксові печі дають кокс. Руда і кокс ідуть у доменну піч. Домна дає чавун. Чавун іде в мартенівські печі. Мартени дають сталь. Сталь іде на слябінги. Слябінг дає сляби… Сляби йдуть на листопрокатні стани. Прокатні стани дають тонкий сталевий лист.

Тонкий сталевий лист іде на атомобільні і тракторні заводи.

І коли ви будете захоплюватись автомобілем «Побєда» або новенькими тракторами, згадайте, скільки серця, скільки запалу, ентузіазму, праці, уміння, знання, сумління дали для «Побєди» славні запорожці. Обов'язково згадайте і потисніть хоч у думці їхні трудові руки.

Вечоріє…

На Запоріжбуді ніби трохи вщухає гамір… Тихшає…

Повітря свіже, пахуче: учора над Запоріжжям пройшов ливний дощ.

Весело зазеленіли дерева, лани, городи…

За столиком, біля кіоска, сидять чоловіка з десяток молодих робітників.

Раптом у одного з них вирвалася пісня:

Дивись: там і отам часом спалахує сліпуча електроіскра, поруч ТЕЦ тисне на тридцять дві атмосфери, і раптом «Ой там Василь сіно косить»…

Уміє наш чудесний радянський народ у труді й на відпочинку сполучати творчий і трудовий запал з піснею, з книжкою, з потягом до культури.

Такий він, народ наш прекрасний…

Там десь Василь сіно косить, а тут відбудовують велетенський завод…

На заводі співають про Василя, а на сіножаті про кращих бригадирів, які значно перевиконують свої норми робіт…

Хай лунають пісні на просторах нашої Батьківщини про таких людей!

Такі люди — достойні пісень!

Жив та був колись на світі знаменитий професор-анатом, Володимир Петрович Воробйов.

Вічна йому пам'ять і вічна йому слава.

Якось у розмові я його запитав:

— От, — кажу, — дорогий мій професоре, Володимире Петровичу. Прожили ви життя своє знаменито. Ви — всесвітній вчений. Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили вашу роботу: на грудях у вас красується орден Леніна. У вас — ціла своя школа. Ваші учні посідають кафедри в радянських вузах. У вас щасливе родинне життя. Чого б ви хотіли ще? Ну, скажіть!

Професор замислився.

Він довгенько думав, а потім і каже мені:

— Знаєте що?

— Ну, що?

— Я б хотів заспівати тенором. От вийти на сцену нашого оперного театру і заспівати «Уймитесь, волнения страсти». Тільки б я не так заспівав, як співають наші співаки. Я б душу вийняв із слухачів своїм співом, поклав би ту душу перед ними. Дивіться, яка така душа ваша. Розіклав би перед ними їхню душу, як розіклав я перед усім світом вегетативну нервову систему. От чого мені хочеться!

Професор говорив цілком серйозно й пристрасно.

І якимось таким пронизливим блиском блищали в нього очі.

Я зараз уже не пригадую (стара стала — слаба стала), хто мені на Запоріжбуді говорив: чи Недужко, чи Щербаков, чи Чадан — знамениті наші радянські будівельники і металурги…

А може, всі вони говорили:

— Читати хочу! Книжку! Співати хочу! Пісню! А як не співати хочу, то слухати хочу.

І таким пронизливим блиском блищали в них очі.

А я їм і кажу:

— А чого ж, — кажу, — ну, й слухайте.

— А хто співатиме?

І я вщух.

Справді: хто співатиме? Я б сам не від того, щоб їм чогось заспівати, так у мене такі «голоса, що підіймають волоса…»

На Запоріжбуді був зліт молоді, передових молодих робітників. У парку зібралося тисячі півтори молодих запорожців. Прийшли вони святково одягнені, веселі, гомінкі, радісні…

Після урочистої частини, де кращих з них нагороджували почесними грамотами, був концерт.

Співали молодята, учні восьмої ремісничої школи.

Співали хором, співали соло. Танцювали.

От якби ви побачили, як блищали очі у молодих робітників-слухачів!

Ой, оті очі. Які ж вони жадібні та бистрі.

Вони не вбирають, а хапають, хватають художнє слово, пісню, музику, танок.

Стоїш перед ними, дивишся на них, і тобі аж ніби страшно.

Хочуть художнього слова, хочуть пісні, — всі хочуть: і знамениті інженери, і бистроока, гомінлива молодь. Всі хочуть.

Ну, а що я міг їм сказати?

Я їм сказав таке:

— Дорогі наші товариші. Давайте ми напишемо такі собі полюбовні листи…

Отакі:

А і отакого листа написали:

Написали ми отаких два листи, помовчали трохи, аж ось хтось із кутка:

— А я хочу, щоб басом.

— Басом хочете?

— Басом, тільки басом!

— Так тоді давайте попросимо Бориса Романовича Гмирю, — він дуже вміє басом.

— Просимо, — кричать усі, — просимо!

А потім як заходилися усі, як заходилися:

— Юрія Васильовича Шумського хочемо! Театр імені Франка хочемо! Театр імені Шевченка хочемо! Оперу хочемо!

— Та не кричіть, — кажу, — так, а то я сі перепудюсь, — як кажуть наші брати-галичани. Всім напишемо, всіх попрохаємо. Тільки не кричіть.

Понаписували всім.

А потім підвівся один дуже серйозний чолов'яга та й каже:

— А що ж робить Комітет у справах культосвітніх установ? Чому він до нас із таким холодочком?

А другий додав:

— А Комітет у справах мистецтв? Невже він не знає, що в нас тут десятки тисяч робітників жадають пісні та художнього слова?

Ну, що я міг зробити?

— Давайте, — кажу, — самі заспіваємо. Поки там вони, комітети, постанови пишуть, давайте, товариші.

І зразу залунало:

А з другого кутка тихесенько попливло:

Пісня шириться, пісня лунає, розлягається.

А очі! Як же вони блищать жадібно, гостро та блискавками. Очі нашого жадібного до пісні, до мистецтва народу.

P. S. Ви пробачте мені, що я пишу про ваші очі. Я знаю, що треба писати і про сталеві конструкції, і про тисячі тонн чавуну, і про все таке технічне чудо.

А мені, — я вам по секрету признаюсь, — хочеться: щоб у пісні, у художньому слові відпочили голови всіх запорожців.

Власне кажучи, коли вже писати про нинішніх запорожців, — треба робити так: узяти список з усіма запорожцями — і всіх згадати за алфавітом, бо всі вони своєю працею заслуговують на пошану нашого радянського читача…

На жаль, цього зробити не можна: не вистачить чорнила, тоннами треба підвозити папір…

Ми поговоримо про окремих запорожців, а ви уявляйте, що за кожним, нами отут згадуваним, стоїть іще один такий самий, а за ним — ще один, а за тим — іще один і т. д.

І вийде величезний колектив прекрасних радянських людей, про яких треба писати, — та не тільки писати, а треба всьому Радянському Союзу про них, про їхню самовіддану роботу знати й при нагоді, підносячи келиха, хоча б в умі говорити:

«За ваше здоров'я! Будьмо!»

Давайте ми з вами потиснемо руку Маркові Івановичу Недужку.

Він інженер, лауреат Сталінської премії, начальник монтажних металоконструкцій.

Це — його фах, спеціальність…

А він собі чорнявий, з бистро-лагідними очима, в синьому спецкостюмі й усміхається…

Може, він коли-небудь буває й сердитий, — ми його таким, між іншим, не бачили, але це може бути, бо робота в нього дуже сердита.

Може ж людина розгніватися, коли бачить перед собою гори пошматованих, понівечених металевих конструкцій, що не знати, як за них братися, з якого кінця, — так усе переплетено, перегнуто, погнуто, а йому ж треба за це братися, треба з цього «конгломерату» змонтувати струнко-ажурне плетиво чудесних цехів…

Може, він і сердиться, а проте береться. Береться сміливо й ретельно.

Батьківщина за його роботу по швидкому монтажу металоконструкцій нагородила його Сталінською премією.

Це — коли він працював на Уралі.

Так ви гадаєте, що він заспокоївся, повернувшись на Запоріжжя?

Нічого подібного.

Він побачив перед собою тисячі тонн покрученого, погнутого, переплетеного в якомусь диявольському хаосі — заліза й сталі і подумав:

«Невже ж йому пропадати? Невже ж усю цю масу людської снаги наново переливати, переробляти?»

— Ні, ні і ні! Треба використати.

І під високим лобом, прикрашеним чорнявим волоссям, зразу ж назріває гостра винахідницька думка…

А за думкою вже вимальовується, а потім вибудовується оригінальний верстат для виправлення покручених конструкцій.

І мертве оживає…

Потвора перетворюється на ажурне мереживо…

А колишній дніпропетровський хлопчисько — тепер знаменита людина не тільки на Запоріжбуді, і не тільки на Запоріжжі та на Україні, а в цілому Радянському Союзі.

А може, та не може, а таки справді, ім'я Марка Івановича Недужка перескочить океани та моря, щоб уславити творчу людську мисль — думку радянського інженера.

Марко Іванович Недужко…

Вчепила йому доля отаке прізвище: Недужко.

Міняємо це прізвище без згоди хазяїна.

Марко Іванович Недужко — не Недужко, а Дужедужко.

І не один раз Дужедужко, а Дужедужедужедужко…

Відбудовані аж тричі ажурні цехи «Запоріжсталі» повік будуть згадувати їхнього автора — Марка Івановича…

Який він собою?

Я ж кажу — чорнявий. І всміхається. Середній на зріст… Голова — кругла…

Як для жінок — симпатичний… Так не з цього боку ми до нього підходимо.

У нього під чорним волоссям, під крутим лобом — думка гостра і розум допитливий.

А це, між іншим, речі не такі вже прості і не такі вже погані. Та й взагалі на Запоріжжі прізвища міняються…

Бригадир, комсомолець, прозивається Недошивко. А як подивишся на графік виконання його робіт, виходить, не Недошивко, а Перешивко.

І секретар ЦК ЛКСМУ вручив йому почесну грамоту ЦК комсомолу не за те, що він «Недо», а за те, що він «Пере».

Родина Макарових.

Батько — Григорій Єгорович — і дві доньки — Ганна й Олександра.

Забайкальці…

На Забайкаллі в бригаді працювали й мама, Тетяна Григорівна, а як виїхали вони на Запоріжбуд, мама залишилася вдома, — треба ж комусь родинне вогнище берегти.

Маму замінила донька — Аня, як її всі на Запоріжбуді кличуть.

Каменярі вони… Ні, мабуть, не каменярі, а каменщики, мулярі…

Які вони?

Уявляйте їх собі як хочете: хочете — блондинками, хочете — брюнетками, а батька таким собі запорожцем з вусами аж до самісінького пояса — не в тім річ.

Річ у їхній ударній роботі.

Проценти виконання норм вони дають тризначні, — може, двісті, може, триста, — а тільки не забувайте про одне: вісім чоловік підсобних робітників не встигають подавати їм цеглу.

А подивіться ви хоча б на Аню Макарову: дівчинка хороша, симпатична, дівчинка на вигляд не дуже богатир, а серце в неї, сумління, робоча хватка, — всього цього на десять богатирів вистачить.

Ім'я її красується в Республіканській Книзі пошани…

З Анею Макаровою в час відпочинку можна, мабуть, потанцювати веселої полечки, але на роботі, на виконанні нею свого робітничо-громадського обов'язку — не беріться її «перетанцювати», бо не «перетанцюєте».

Така вже в неї і в її чудесній сім'ї — у батька Григорія Єгоровича і в сестри Олександри — вдача.

Робітнича вдача! Радянсько-робітнича!

Іван Олександрович Румянцев.

Уславлений бригадир монтажно-трубопровідної бригади.

Чому уславлений?

Що він — бога за бороду впіймав, що всі на будові говорять, що треба працювати по-румянцевському?

Та нічого подібного!

Точний розрахунок, завантаження кожної для себе й членів бригади хвилини, підготовка зарані робочого місця для кожного свого робітника, смілива винахідницька думка, — от вам і Румянцев, от вам і румянцевський метод роботи.

Він знає, що можуть і як можуть працювати його друзі-співбригадники: Іван Гаврилович Іванов, Єгор Іванович Мірошников, Михайло Федорович Гармаш, Анатолій Іванович Попенко, Ніна Петрівна Березіна…

А румянцевський метод роботи поширюється на заводі, удосконалюється. І багацько вже є румянцевських «учнів», що перекривають учителя.

За травень, приміром, першість здобула комсомольсько-молодіжна бригада Щербинкіна, яка виконала план робіт на 300 процентів і завоювала перехідний Червоний прапор. Бригада Румянцева опинилася на другому місці…

Це — закономірно…

Завжди ученики випереджують свого учителя, бо не стоїть життя на місці, не заболочується допитлива людська думка…

А простору для роботи, для думки, для винахідництва, — ой як багато!

На самому тільки Запоріжбуді п'ятнадцять квадратних кілометрів.

Люди!

Ми знайомили наших читачів з кількома тільки Людьми (з великої літери), що ними пишається наша Батьківщина.

А на Запоріжбуді (та хіба тільки на Запоріжбуді?!) їх тисячі, їх мільйони.

Підносьте ж келиха за їхню роботу, за їхнє здоров'я!

Будьмо!