Весна-красна

Кочівники

Надходив Новий рік, надходив січень місяць Нового року, надходили звітно-виборчі колгоспні збори.

Один голова, одного колгоспу, з одного району, однієї області на Новий рік чекав з охотою, з радістю, з гускою, з пирогами, з холодцем, з чаркою, з сім'єю, з гостями, з нетерпінням, з ентузіазмом.

— Чи не забагато? — підраховуючи все приготоване до Нового року, запитала дружина в того одного голови.

— Поїмо! — рішуче промовив голова колгоспу.

— І поп'ємо! — додав того самого колгоспу комірник, що жив з головою в одній хаті і зайшов до голови в кімнату на предмет роз'яснення деяких питань, що самого комірника непокоїли.

А саме:

— Чого воно так поволеньки та зустріч Нового року надходить, і чи не можна почати зустрічати Новий рік хоча б 30 грудня, бо досить уже нам бути в тенетах старих традицій, час уже, як і скрізь, ламати старі норми — це раз, а по-друге — пироги вже готові, холодець захолов, а що гуска не смажена? Доки холодець поїмо, гуска дійде! Тридцятого б почали, воно б і показувало, що зустрічаємо Новий рік активно, а не так — шалай-балай! Як по-вашому?

Дружина не погодилась:

— Зустрічатимемо, як і всі, — 31-го! Ідіть та сирівець після вчорашнього пийте! Хоча б на один день повисихали! Страмнючі!

Про наступні звітно-виборчі збори голова з комірником говорили не з таким запалом, чекали їх без ніякого ентузіазму, і щодо цих зборів аж ніяк їм не хотілося ламати норми часу, щоб їх прискорити.

— Як же ж воно з тими зборами буде? — питав, похнюпившись, комірник.

— А як? — сумно говорив голова. — Зустрінемо Новий рік, одсвяткуємо різдво, тоді коненят у гарбу, все, що в хаті, на гарбу та в район. Бо після зборів навряд чи тут удержусь.

— Та воно так! З квітня жодних колгоспних зборів! Хазяйство…

— Ой, не нагадуй мені про те хазяйство! — махнув рукою голова…

— А випито скільки?! А поїдено з колгоспної комори скільки?! А воно ж, мабуть, і ревізія буде! — нудив комірник.

— Та мовчи вже хоч ти! І без тебе буде кому пиляти! — перебив голова.

— Ну да, ви — в район, я знаю, що район вас кудись у другий колгосп повезе рекомендувати, як і торік. Там провалили, до нас привезли! А я ж як?

— Мене пристроять, тоді й ти до мене перейдеш!

— Якби ж і з коморою!

— Там своя комора буде!

— А не знаєте, в який колгосп вас повезуть?

— Хіба вгадаєш? Де приймуть! Народ тепер здорово потвердішав! Та десь устромлять!

— Та то встромлять! Народ у нас у районі енергійний!

— Взагалі, не журись!

Прочитали ми вищенаписане одному знайомому колгоспникові, чи буває, мовляв, таке на світі білому, а він зразу:

— Та це ж ви про голову колгоспу «Жовтень», Таращанського району, Київської області, Потеряйка!

— Хіба?

— Факт! Отак його й возить районне керівництво з колгоспу в колгосп! З одного колгоспники потурять за нездатність господарювати — другому сватають! Там нахазяйнує по самі тпруті, — наженуть, його везуть до іншого… Так і кочує з місця на місце. Торік Потеряйко був у «Комуністі», цього року в «Жовтні». І в комірника живе, і з комори без ордерів бере! Ну, як в око вліпили!

— А в районі хіба не знають?

— Та яке там не знають? Знають! Самі ж і возять!

Побачивши, що наш знайомий колгоспник дуже обізнаний в цій справі, ми його запитали:

— А по інших районах таке буває?

— Ну, не так уже часто, а проте, на жаль, буває, — відповів мудрий колгоспник.

— Що ж робити?

— Та я вже, — каже, — й сам про це думав! Воно й само має закінчитися, бо дізнаються ж усі колгоспи в районі про таких мандрівних голів, і вже ніде їх не прийматимуть. А людей шкода… По-моєму, слід організувати міжрайонний обмінний пункт для таких голів… Щоб район з районом мінявся такими головами. Можна й додачі давать…

— Та ви винахідник!

— Тільки на директора такого обмінного пункту призначити треба обласного прокурора!

— Ой же ж і молодця! — потиснули ми руку мудрому колгоспникові.