Весна-красна

Проліски

Ольга Іванівна Пролісок лежала на канапі й читала газету.

Олег Петрович Пролісок сидів біля столу й лагодив спінінга.

Проліски — Ольга Іванівна та Олег Петрович — були жінка й чоловік, хороше таке радянське подружжя.

Жили Проліски між собою дружньо, одне одного любили, сварилися, — ні, не сварилися, а сперечалися коли-не-коли, та й то тільки тоді, коли до цього була якась дуже важлива, та до того ще й принципова, причина.

Були вони молоді, повні сили та енергії, працювали радісно та творчо, — і життьова перед ними дорога слалася широка та ясна.

Звали вони одне одного Олею — Ольга Іванівна говорила про свого чоловіка: «Мій Оля», а Олег Петрович про дружину так само говорив: «Моя Оля».

Друзі їхні про них запитували, усміхаючись:

— Як там наші Олі, не чули?

І було в їхній кватирі далеко більше радості, ніж смутку, і значно більше веселих пісень, ніж зітхань.

Ольга Іванівна, продивившись газету, якось так аж ніби з серцем одкинула її набік:

— Ет! Цікаво мені дуже! Подумаєш!

— Що таке, Олю? Що ти там такого вичитала? — запитав Олег Петрович.

— І що наші газети собі думають? — сердито кинула Ольга Іванівна.

— А що, по-твоєму, вони повинні думати? — усміхнувся Олег Петрович.

— Почитай сам! Склад фінляндського уряду надрукували, для його місце знайшлося, а складу Київської футбольної команди ще й досі нема! А вже квітень! Інтересно мені дуже, чи в них там за прем'єра Кекконен, чи Крекконен і чи два в них міністри внутрішніх справ, чи двадцять два. А хто капітан футбольної команди, я й досі не знаю! А хто за воротаря, чи Зубрицький, чи хтось інший, — я й досі не знаю! І чому я повинна мучитись та ворожити, чи перевели Юста до основного складу, чи залишили в дублі? Чи залишився Пономарьов у складі команди, чи не залишився? А вони мені про Кекконена.

Олег Петрович весело засміявся:

— Олю, голубочко! Та не всі ж радянські громадяни футбольні болільники! Може ж, єсть і такі, хто й міжнародною політикою цікавиться?

— Нема таких! — аж підскочила Ольга Іванівна.

— Олю! Що ти?! — і собі аж підскочив Олег Петрович. — Це вже ти занадто!

— Ні, — схаменулась Ольга Іванівна. — Я хотіла сказати, що «кожному овощу — свій час»; взимку, розуміється, можна й про Фінляндію прочитати, а коли за якихось кілька днів початок футболу, газети повинні вчасно інформувати читачів про найпекучіші справи нашого внутрішнього життя, щоб народ не нервувався, та й взагалі міжнародні події могли б почекати до кінця футбольного сезону.

— Ти, може, Олю, ще й таке скажеш, шоб і про весняну сівбу не писати, а тільки…

Ольга Іванівна перебила чоловіка:

— А що ти гадаєш?! Що таке весняна сівба? Агротехніку виконав, вчасно посіяв, — от і врожай! Все ясно! Ніяких тобі ні пасовок, ні комбінацій! І ніколи ніякого гола! А футбол не те! Не зважиш зарані всього, не передбачиш різних комбінацій і… гол! Не переведеш Юста…

— Та що тобі той Юст? Юст, Юст… Юст іще молодий! Уже коли переводити, так Комана…

— А чому саме Комана?

— А чому саме Юста?

— Тому саме Юста, що Юст — Юст! У Юста такі пасовки… І такий удар…

— Який удар у Юста?

— А такий удар у Юста, що він як д-д-дасть, так аж сам увесь блондин, і кучерявий…

— А-а-а…

— І взагалі ти, Олег (коли Оля гнівалася, вона свого Олю звала Олегом)… завжди проти мене в футболі, а який ти, скажи, футболіст… У футбол спінінгом не грають… Я сказала Юст, значить, Юст, і не дратуй мене…

— Олю, голубочко, заспокойся! Тобі не можна хвилюватись, у тебе такий стан… Юст, так Юст! Тільки ж якби ж твій Юст краще по голу бив, а то…

— Хто, Юст не вміє по голу? Юст?!!

— Ну, не буду, не буду. Вміє, вміє! І по голу вміє, і пасовки вміє… Все вміє… Юст…

І запанували в кімнаті спокій і тиша знову.

Олег Петрович, лагодивши спінінга, мугикав:

Ольга Іванівна лежала на канапі, мріяла… А помріявши, зітхнула:

— Аж до 15-го квітня ще чекати! Ой!

— Здоровенькі були, мої любі Олі! — весело вигукнув Іван Іванович Конвалія, друг Пролісків, товариш Олегів по інституту, заходячи до кімнати. — Що, спінінга лаштуєш?

— Та пора вже! Вже Дніпро од криги чистий!

— Пора, пора: вже на базарі щуку бачили! А ви, Олю, про що мрієте?

— Оля про футбол, як завжди! Не дочекається ніяк 15-го квітня, — кинув Олег Петрович.

— Та й ти ж, мабуть, уві сні стадіон ім. Хрущова бачиш! Ви ж обоє не болієте, а горите… Ну, ви кляті болільники, а такого болільника, як директор нашого заводу, їй-бо, я ще не бачив! Хворіє, буквально, хворіє! В день матчу ходе очманілий по заводу, і не підходь!

— А на заводі футбольна команда є? — підвелась Ольга Іванівна.

— Аякже, єсть! І хлопці єсть спритні, та нема ні стадіону, ні путнього майдану.

— Як же ж це так? — підскочила Ольга Іванівна. — Директор — такий болільник, а про свою, заводську команду не дбає! Та я б такого директора й на матчі не пускала!

— А от же бачите — єсть такі люди: чуже любимо, а свого не помічаємо… Буває… А хто то вам шибку розбив?

— Та то вчора хлоп'ята у дворі в футбола грали й торохнули!

— А ти, Олег, любиш футбол?

— Ніби не знаєш?

— Болієш?

— Болію!

— А ти депутат міської Ради?

— Депутат!

— Чого ж ти не подбаєш, щоб міськрада взялася побудувати майданчик для дитячого футболу, щоб юні футболісти били по воротах, а не по вікнах… І взагалі майданчики для дитячого спорту…

Ольга Іванівна засміялася:

— Ага, депутат!

Олег Петрович, махнувши спінінгом, заспівав:

— А я, діти мої, — захоплено говорив Іван Петрович Конвалія, — воду люблю, Дніпро люблю, човна люблю, весла люблю! Сядеш, махнеш веслами і летиш голубими хвилями, крутими дніпровими берегами милуючись… Яка краса! Я й не проти футболу… Але якось аж сумно, що й досі не закінчили відбудови стадіону ім. Хрущова! Навіть душових кімнат, кажуть, для футболістів нема!

— Як нема? — скрикнула Ольга Іванівна.

— А так: нема! Бігають до будинку фізкультури під душ!..

— Ганьба! А куди дивиться міністр цивільного будівництва т. Козюля?

— На матчі дивиться! Він — болільник!

— Не пускать! Університет одбудували, метро будують, а стадіон не готовий!..

— Олю! Олю! То ж таки університет…

— А то таки стадіон! Можна трохи й не повчитися…

— Олю! Олю!

— Ольго Іванівно, — заливався Конвалія, — оце здорово! Спорт, виходить, над усе?!

Гаряча Ольга Іванівна захопилася:

— Над усе! Спорт над усе! Народ здоровий, сильний, красивий…

— Народ грамотний, освічений, культурний, — в тон їй підхопив Олег Петрович…

Конвалія перекричав їх:

— Я вас, мої любі Олі, помирю! Чудесно, що в нас єсть університети, прекрасно, що в нас єсть стадіони… Треба, щоб і університети, і стадіони, коли вони єсть, щоб вони були і обладновані, і устатковані як слід.

— А як їх нема?

— А як їх нема, треба будувати. Спорт набрав всенародної ваги, народ любить всі види спорту й захоплюється ним. Отже…

— Отже, — Олег Петрович серйозно подивився на Ольгу Іванівну. — Отже, Олю, не підскакуй ти так різко… Тобі не можна… Бережи майбутнього футболіста чи спінінгіста!

— Футболіста!

— Ну, гаразд, хай буде футболіст! Так от і не скакай, бережи! І взагалі я задумуюсь, як ти будеш це літо на матчі ходити?

— А що таке?

— Ну, все ж таки такий стан…

— От і ходитиму! Хай дивиться, хай тренірується! Сезон кінчиться, а маленький наш світ побачить… Кажуть, що малятко на того подібне, на кого мама останні місяці найбільше дивиться… От якби ти, Олю, крайнього лівого в команді грав! А то…

— А то що? — аж упав Конвалія. — На всю футбольну команду буде схожий? А ти, Олег Петрович, візьмись… Може, хоч у дубль візьмуть?

Олег Петрович посміхнувся:

— Доведеться, очевидно! На кандидата ж наук вивчився! Може ж, і на крайнього лівого як-небудь видерусь?!

Весело реготалися Проліски з Конвалією…

До початку футбольного сезону залишилося десять день! — промовила Ольга Іванівна.