Вибрані романи

Святий Мануель Добрий, мученик

Тепер, коли владика єпископства Ренади, до якої належить моє любе село Вальверде де Люсерна, працює, як-то говорять, над процесом беатифікації нашого дона Мануеля або, краще сказати, святого Мануеля Доброго, що був тут парохом, я хотіла б у формі сповіді — лише Бог знає для чого — викласти на цих сторінках усе те, що знаю та пригадую про того матріархального чоловіка, який наповнив усі глибини життя моєї душі, був для мене справжнім духовним батьком, батьком мого духу, мого — Анхели Карбальїно.

Отой інший, тілесний і тимчасовий батько, який помер, коли я була ще дуже маленькою, майже невідомий мені. Я знаю, що він прийшов звідкілясь до нашого Вальверде де Люсерна, що тут пустив коріння, одружившись із моєю матір’ю. Зі собою він приніс кілька книг — «Дон Кіхота», твори класичного театру, якісь романи, історії, «Бертольдо»[65] (усе в перемішку) — і з цими книгами, чи не єдиними в усьому селі, я пов’язувала свої дитячі мрії. Моя турботлива мати майже нічого не розповідала про слова і вчинки батька. А слова і вчинки дона Мануеля, якими вона, як і весь світ, захоплювалася, в якого вона була закоханою — звичайно, чистою любов’ю — стерли спогади про діяння їх чоловіка. Його вона довірила Богові та щодня палко молила за нього вервичку.

Про нашого дона Мануеля пам’ятаю так, ніби це було вчора, коли я була десятирічною дівчинкою, ще до того, як мене віддали до монастирської школи катедрального міста Ренади. Тоді він, наш святий, мав якихось тридцять сім років. Високий, худорлявий, випрямлений, голову тримав так, як наша Грифова скеля тримає свою вершину, а в очах затаїлася вся синя глибина нашого озера. У ньому відображалися всі наші погляди, а через погляди — серця; а коли він дивився на нас, то здавалося, що, проникаючи крізь тіло, ніби крізь скло, він дивиться в наші серця. Усі любили його, а над усе — діти. Про які речі він нам тільки не розповідав! То були речі, а не слова. Люди відчували запах його святості, вони почувалися наповненими і сп’янілими від його пахощів. Тоді мій брат Ласаро, що жив у Америці, звідкіля регулярно надсилав гроші, завдяки чому ми не відчували нужди життя, змусив матір відіслати мене до монастирської школи, в якій, далеко від села, довершилося моє навчання, хоча в самого Ласаро й не було великої прихильності до черниць. «Позаяк там, — писав він, — доки не має, як я знаю, світських і прогресивних шкіл, особливо для панянок, потрібно скористатися тим, що є. Найважливіше, щоб Анхеліта вибилася в люди і не залишилася серед отих сільських неуків». Тож я вступила до школи, сподіваючись, спершу, бути вчителькою, але згодом педагогіка стала мені поперек горла.

У школі я познайомилася з міськими дівчатами, а з деякими потоваришувала. Однак мене й далі цікавили події та люди нашого села, з якого я часто одержувала повідомлення, а інколи й відвідувачів. Слава про нашого пароха добралася і до школи, про нього почали говорити в єпископському місті. Черниці тільки те й робили, що розпитували мене про нього.

Не знаю як, але з дитинства я сповнювалася цікавістю, хвилюванням і тривогою, спричиненими, мабуть, щонайменше отим стосом книг, і все це зросло ще більше у школі, у шкільному спілкуванні, особливо з однією товаришкою. Вона надзвичайно прив’язалася до мене й, інколи, пропонувала разом вступити до монастиря, присягнувши та скріпивши присягу своєю кров’ю на вічне сестринство, а деколи — розповідала, із напівзаплющеними очима, про наречених і подружні пригоди. Звичайно, згодом я не знала нічого ні про неї, ні про її долю. Однак коли мова заходила про нашого дона Мануеля або коли моя мати щось переповідала мені про нього у своїх листах, — а це траплялося майже завжди, — які я читала своїй подрузі, вона вигукувала, немов в екстазі: «Яке щастя, дівчинко, мати можливість жити поруч із святим! Так, поруч із живим святим, із плоті та крові, і мати можливість цілувати його руку! Коли повернешся до свого села, пиши мені багато-багато, і розповідай про нього!»

Я провела у школі близько п’яти років, які тепер призабулися в далині спогадів, як ранковий сон, і в п’ятнадцять повернулася до мого Вальверде де Люсерна. Усе село вже було доном Мануелем: доном Мануелем із озером і вершиною. Я повернулася із жадобою пізнати його, віддатися під його опіку, щоби він вказав шлях мого життя.

Розповідали, що він вступив до семінарії, щоби стати священиком і батьком для дітей своєї сестри, яка тільки-но овдовіла; що в семінарії він виділявся гостротою розуму, та відкинув пропозицію блискучої церковної кар’єри, тому що бажав лише свого Вальверде де Люсерна, свого загубленого, наче застібка, села між озером і горою, яка розглядає себе в ньому.

А як він любив своїх! Його життя полягало у примиренні розсварених сімей, у наверненні примхливих дітей до батьків і поверненні батьків до дітей, а над усе — в утішанні засмучених і стомлених, і в допомозі всім легко померти.

Серед іншого, я пригадую, як повернулася з міста нещасна донька тітки Рабони, яку вважали зниклою, та вона з’явилася, самотня й викинута на вулицю, привівши дитинку, і дон Мануель не спинився доти, доки з нею не одружився її колишній наречений — Пероте — і не визнав її дитину, як свою власну. Він сказав йому:

— Будь батьком цьому бідному створінню, в якого є лише Той, що на небі.

— Але, доне Мануелю, це не мій гріх!..

— Хто його знає, сину, хто його знає!.. Та й, узагалі, не йдеться про гріх.

І сьогодні опорою та втіхою життя для бідного Пероте, паралізованого каліки, є той самий син, якого, заражений святістю дона Мануеля, він визнав своїм.

Проти ночі на Івана, в найкоротшу ніч у році, до нашого озера мали звичку приходити і все ще приходять бабиська — та й чимало дідуганів, — які вважають себе одержимими, біснуватими, але, як видається, є всього лиш істериками та, інколи, епілептиками, і дон Мануель навчився перетворювати озеро в овечу купіль і намагався полегшити їхні страждання та, за можливості, зцілити їх. І його присутність, його погляд та, над усе, солодкий вплив його слів і, ще більше, його голосу — що за диво голос! — були настільки великими, що відбувалися вражаючі зцілення. Його слава притягувала до нашого озера й до нього хворих з усіх околиць. А коли одного разу прийшла жінка, аби просити в нього дива для своєї дитини, то він, сумно усміхаючись, відповів:

— У мене немає дозволу від пана єпископа творити дива.

Над усе його турбувало, щоби всі ходили охайно вдягненими. А якщо хтось з’являвся в порваному одязі, він казав йому: «Сходи-но спершу до паламаря, нехай залатає твоє вбрання». Паламар був кравцем. І коли в перший день року того вітали з іменинами — святим захисником паламаря був сам Ісус, наш Господь, — дон Мануель хотів, аби всі приходили до нього в новій сорочці, і сам дарував сорочки убогим.

До всіх він виявляв однакову турботу, і якщо виділяв когось, то це були найбільш нещасливі та норовливі. А позаяк серед люду був один убогий дурень від народження — Бласіліо-дурник, — то до нього він виявляв найбільше ніжності та, навіть, зумів такого навчити, що його вміння видавалися справжнім дивом.

І та невелика жаринка розуму, що все ще тліла в голові дурника, запалила його, як бідну мавпочку, до наслідування свого дона Мануеля.

Його дивом був голос — божественний голос, який пронизував до сліз. Коли він відправляв Месу або урочисто промовляв слова подяки Богові, церква здригалася і всіх, хто чув його, охоплював глибокий трепет. Його спів, покидаючи храм, вкладався до сну на поверхню озера, біля підніжжя гори. А коли на проповіді у Страсну п’ятницю він вигукував: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» — людей переймало таке ж велике дрижання, як воду в озері під час пориву північного вітру. Здавалося, що чуємо самого Господа нашого, Ісуса Христа, ніби Його голос проривається з того старого розп’яття, до чиїх ніг стільки поколінь матерів вкладали свої тривоги. І, почувши це, його мати, мати дона Мануеля, не змогла стриматися та з останніх рядів, де вона сиділа, вигукнула: «Сину мій!» І злива сліз пролилася серед нас. Ми вірили, що материнський крик вирвався з привідкритих уст тієї Скорботної Матері — із серцем проколотим сімома мечами, — яка стояла в одній із каплиць храму. Згодом, Бласіліо-дурень, тиняючись вулицями, повторював патетичним тоном, ніби луна: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» — і робив це так, що, почувши його, в усіх, на велику радість дурня, задоволеного тріумфом свого наслідування, виступали сльози.

Його вплив на людей був таким великим, що ніхто не наважувався брехати при ньому і, навіть не йдучи до сповідальні, сповідався йому. Так, коли одного разу в сусідньому селі стався жахливий злочин, суддя — якийсь недоумок, що мало знав про дона Мануеля, — закликав його і сказав:

— Подивимося, доне Мануелю, чи зможете ви переконати цього розбійника зізнатися.

— Щоби, згодом, його було покарано? — перепитав святий чоловік. — Ні, пане суддя, ні; я ні з кого не витягую правди, яка може привести його до загибелі. Це справа лише між ним і Богом... Людська справедливість мене не стосується. «Не судіть, і не суджені будете», — казав наш Господь.

— Але ж, я, отче...

— Зрозуміло, ви, пане суддя, віддайте кесареві те, що належить кесареві, а я віддам Богові Боже.

І, вийшовши, подивився пильно на підозрюваного, і сказав:

— Пильнуй, аби Бог тебе простив, бо це найважливіше.

У селі всі ходили на Месу, хоча би для того, щоби почути і побачити його біля вівтаря, де, як здавалося, він увесь перевтілювався, а лице — спалахувало.

То була священна служба, що перетворювалася на народний культ, під час якого об’єднаний у храмі люд — чоловіки й жінки, старці й діти — кілька тисяч осіб в унісон декламували «Вірую»: «Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі...» — і так далі. І то не був хор, а лише один голос, один простий і єдиний голос, злитий голос усіх в одне ціле і перетворений в гору, вершиною якої, інколи невидимою з-за хмар, був дон Мануель. І дійшовши до «вірую у воскресіння мертвих і життя будучого віку», голос дона Мануеля тонув, ніби в озері, в голосі народу, наче він змовкав. І я чула гул дзвонів того села, про яке розповідають, що воно занурилося на дно озера — той самий передзвін, що, як також розповідають, чутно проти ночі на Івана — і то були дзвони села, зануреного в духовне озеро нашого народу; чула голос наших мертвих, які воскресали в нас під час оголошення таїнства віри. Згодом, коли дізналася про таємницю нашого святого, я зрозуміла, що він був, ніби караваном, який простував серед пустелі, втративши поводиря перед наближенням до мети, і подорожні взяли на плечі неживе тіло, аби донести його до обітованої землі.

Більшість не хотіли помирати і чіплялися за його руку, наче за рятівний якір.

У проповідях він ніколи не вдавався до звинувачень невірних, масонів, лібералів або єретиків. Для чого, якщо їх і так не було в селі? Він також не звертав уваги на погану пресу. Натомість, найчастіше у його проповідях звучали виступи проти злих язиків. Тому що він прощав усе і всім. Він не хотів вірити у злий намір будь-кого.

— Заздрість, — любив повторювати, — притаманна тим, хто примушує себе вірити, ніби йому заздрять; гірша за переслідувача — манія переслідування.

— Але, доне Мануелю, зверніть увагу, що мені хотіли сказати...

А він:

— Тому, що хтось хоче сказати, не маємо надавати такого ж значення, що й не зумисному...

Його життя було активним, а не споглядальним, він щосили втікав від байдикування. Коли чув про те, що неробство — це мати всіх бід, то відповідав: «І найгірше з усього — це мислити намарно». Коли я запитала в нього, що він має на увазі, то почула: «Мислити намарно — це мислити, щоби нічого не робити або мислити забагато про те, що зроблено, а не про те, що потрібно зробити. Сказано — зроблено або, іншими словами, не має нічого гіршого, ніж докори сумління без виправлення». Робити! Робити! Відтоді я добре зрозуміла, що дон Мануель утікав од марного мислення наодинці так, ніби його переслідує якась думка.

Тому він завжди був зайнятий чимось, не раз — винайденням занять. Для себе писав мало, так, що майже не залишив документів або записок; та, попри це, був писарем для інших, особливо для матерів, яким писав листи до відсутніх дітей.

Також займався ручною працею, допомагаючи в багатьох сільських роботах. У час молотіння він ішов на тік молотити і віяти, а, відтак, повчав і розважав інших. Відразу підміняв хворого в його роботі. Одного найлютішого зимового дня він зустрів промерзлого хлопчину, якого батько послав за якоюсь худобиною далеко в гори.

— Хлопче, — сказав він, — повертайся додому, зігрійся і скажи батькові, що я виконаю його завдання.

А повертаючись із худобою, зустрів цілком збентеженого батька, який ішов йому назустріч.

Узимку ділився дровами з убогими. Коли висох отой розкішний горіх («матріархальний горіх» — як він його називав), у тіні якого дон Мануель бавився в дитинстві, а плодами насолоджувався стільки років, він попросив, аби йому дали стовбура, відніс його додому і, розділивши на шість дощок, які заховав під своїм ліжком, решту віддав на дрова бідним. Також він любив робити м’ячі для розваги підліткам і чимало забавок для дітей.

Часто супроводжував лікаря у відвідинах хворих і роз’яснював його рецепти. Особливо цікавився перебігом вагітності та годуванням дітей, і вважав найбільшим богохульством оте «Цицька й турбота Господня» або «Ангелята небесні». Він сильно переймався смертю дітей.

— Народжена мертвою або померла відразу після пологів дитина, як і самогубець, — сказав він мені якось, — це для мене найжахливіше таїнство — розіп’яте дитя!

Якось, коли чоловік покінчив із життям, і його батько, будучи не з нашого села, запитав у дона Мануеля, чи він освятить могилу, той відповів:

— Звичайно, що так, адже в останню хвилину, в мить агонії, він, безперечно, розкаявся.

Також він неодноразово навідувався до школи, щоби допомогти вчителю, навчати з ним, і не лише катехізису. Адже він утікав од бездіяльності та самотності. Тому, перебуваючи між людьми, особливо серед молоді чи дітвори, він пускався в танок. І не раз починав танцювати під перші звуки тамбурина, аби затягти до танцю хлопців і дівчат, так, що декому його поведінка могла видатися комічним паплюженням священства, та в нього вона набувала священних і, навіть, релігійних рис. Дзвонив вечірній дзвін, він кидав інструмент, знімав головний убір — а за ним й інші — і молився: «Ангел Господній сповістив Марії: Радуйся, Маріє...» І згодом:

— А тепер — відпочивати до ранку.

— Найперше, — казав він, — люди задоволені тоді, коли всі задоволені життям. Задоволення життям — це найголовніше. Ніхто не повинен бажати смерті, доки Бог цього не захоче.

— Але я хочу, — сказала йому щойно овдовіла жінка, — я хочу піти за своїм чоловіком...

— Для чого? — відповів він. — Залишайся тут, аби довірити його душу Богові.

На одному весіллі він сказав: «Ой, якщо б я зміг перетворити всю воду з нашого озера на вино, на винце, опісля вживання якого ми б завжди веселилися, не п’яніючи ніколи... або, принаймні, піддавалися веселому хмелю!»

Якось селом пройшла група бідних акторів. Їхній керівник, що подорожував із важкохворого вагітною жінкою і трьома дітьми, які їй допомагали, грав блазня. Доки він був на сільській площі, розважаючи дітей і дорослих, вона, відчувши несподіване загострення, змушена була відійти під тривожний погляд блазня та регіт дітей у супроводі дона Мануеля, який згодом у куточку конюшні заїжджого двору допоміг їй легко померти. А коли свято закінчилося, люди і блазень дізналися про трагедію та прийшли до заїзду, де бідний чоловік, ридаючи, сказав: «Правду говорять, отче, що ви святий», — і наблизився до нього, бажаючи поцілувати йому руку, але дон Мануель відсахнувся та, взявши руку блазня, сказав голосно, щоби всі почули:

— Святим є ти, шановний блазню; я бачив, як ти працюєш і зрозумів, що твоя робота не лише годує твоїх дітей, але й веселить інших, тому твоя жінка — матір твоїх дітей, яку я провів до Бога, доки ти працював — спочиває в Господі, і колись ти поєднаєшся з нею, а тобі платитимуть, сміючись, ангели, яких ти змусиш веселитися на небесах.

І всі, великі й малі, плакали, і плакали як від жалю, так і від таємничої радості, в якій потонув отой жаль. Уже згодом, пригадуючи ту урочисту мить, я зрозуміла, що незворушна радість дона Мануеля була тимчасовою, земною формою його безконечного і вічного смутку, який він із героїчною святістю приховував від зору та слуху всіх інших.

Своєю незмінною активністю, своєю участю в турботах і радощах інших, він, здавалося, хотів утекти від самого себе, хотів утекти від своєї самотності. «Я боюся самоти», — повтррював він. Та все ж інколи він самотньо прогулювався берегом озера, серед руїн того старого абатства, де, напевне, досі спочивають душі благочестивих цистерціанців, яких отут поховала в забутті історія. Там все ще збереглася келія так званого отця-капітана, на стінах якої, як кажуть, досі проглядаються краплини крові, розприскані під час самокатування. Про що думав там наш дон Мануель? Я пригадую лише, як, розмовляючи про абатство, запитала, чому так сталося, що він не пішов у монастир, на що той відповів:

— Це не тому, що мені доводилося, хоча й доводилося, піклуватися про мою овдовілу сестру та племінників — нехай Бог допоможе всім нужденним, — а тому, що я не народився для відлюдництва, для пустельництва; самотність убила б мою душу, а щодо монастиря, то мій монастир — це Вальверде де Люсерна. Я не повинен жити наодинці; я не повинен померти наодинці. Я мушу жити для своїх людей і померти для своїх людей. Як я зможу врятувати свою душу, якщо не врятую душі своїх людей?

— Але ж були святі пустельники, самітники... — відказала я.

— Так, їх Господь наділив благодаттю самотності, якою обділив мене, тому я мусів зректися. Я не можу втратити своїх людей, аби врятувати свою душу. Таким сотворив мене Бог. Я не зміг би стерпіти спокус пустелі. Я не зміг би наодинці нести хреста народження.

Цими спогадами, завдяки яким живе моя віра, я хотіла змалювати нашого дона Мануеля таким, яким він був тоді, коли я, молода дівчина шістнадцяти років, повернулася з монастирської школи Ренади до нашого монастиря Вальверде де Люсерна. Повернулася, аби схилитися до ніг свого абата.

— Вітаю тебе, донько Симони, — проказав він, коли побачив мене, — зробившись зрілою дівчиною, оволодівши французькою мовою, вишивкою, грою на фортеп’яно і ще чимало чим, тепер ти повинна приготуватися, щоби подарувати нам нову сім’ю. А твій брат, Ласаро, коли повертається? Він усе ще в Новому світі, чи не так?

— Так, отче, він ще в Америці...

— Новий світ! А наш — Старий. Отож, коли писатимеш йому, то передай від мого імені, від імені священика, що я бажаю знати, коли він повернеться з Нового світу до Старого, принісши нам звідти новини. І скажи йому, що тут він знайде ті самі озеро та гору, які залишив.

Коли я прийшла до нього сповідатися, то так розхвилювалася, що не втрапила вимовити й слова. Пробурмотівши «я грішниця», затнулася, ледь не заплакавши. І він, спостерігши це, сказав:

— Що сталося, овечко? Чого або кого ти боїшся? Ти не тремтиш під тягарем твоїх гріхів чи перед страхом Божим, а тремтиш переді мною? Чи не так?

Я заплакала.

— Так, що там нарозповідали тобі про мене? Що за легенди? Це, напевне, твоя мати? Годі-годі, заспокойся і розкажи, про що пише твій брат...

Я збадьорилася і почала сповідатися про мої хвилювання, сумніви і смутки.

— О-йо-йой! І де ж ти прочитала все це, всезнайко?

Усе це література. Не переймайся надто ні нею, ні, навіть, святою Терезою. А якщо хочеш розважитися, то читай «Бертольдо», якого читав твій батько.

Такою, глибоко втішною, вийшла моя перша сповідь у святого чоловіка. Отой мій перший страх, швидше страх, ніж повага, з яким я наблизилася до нього, змінився глибоким жалем. Тоді я була всього лише дівчиною, ще майже дитиною; але вже ставала жінкою, вже відчувала всередині себе сутність материнства і, опинившись у сповідальниці із святим чоловіком, у лагідному шепотінні його голосу я відчула мовчазну сповідь та пригадала, як він волав у церкві слова Ісуса Христа — «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» — і його мати, мати дона Мануеля, відповіла з останніх рядів: «Сину мій!» — і я почула той крик, що розірвав спокій храму. Я знову сповідалася, аби втішити його.

Одного разу під час сповіді я розповіла йому про один із тих сумнівів, і він відповів:

— Про це ти вже знаєш із катехізису: «Про це не питай у мене, бо я необізнаний, свята Мати Церква має вчених, які зможуть відповісти».

— Але, якщо тут ученим є ви, доне Мануелю!...

— Я? Я учений? Я учений. Не вигадуй! Я, розумничко, всього лиш бідний сільський священик. А ці запитання; знаєш, хто їх навіює та посилає тобі? Диявол!

Відтак, насмілившись, я випалила йому:

— А якщо він посилає їх вам, доне Мануелю?

— Кому? Мені? Диявол? Ми не знайомі з ним, донько.

— А якщо б він посилав вам їх?

— Я б на нього не зважав. І годі, закінчуймо, бо мене ще чекають справді хворі.

Не знаю, чому, але відійшла, думаючи, що наш дон Мануель, такий знаменитий цілитель біснуватих, не вірить у диявола. Йдучи додому, я натрапила на Бласіліо-дурника, який, мабуть, кружляв довкола храму і, побачивши мене, повторив — і як! — аби потішити своїм умінням, оте: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» Додому я прийшла засмучена, замкнулася в своїй кімнаті та плакала, доки не прийшла мати.

— Мені здається, Анхеліто, що після стількох сповідей, ти станеш у мене черницею.

— Не бійся, мамо, — відповіла я, — у мене достатньо роботи тут, у селі, що є моїм монастирем.

— Доки не одружишся.

— Я не думаю про це, — відказала.

Зустрівши іншого разу дона Мануеля, я запитала в нього, дивлячись просто у вічі:

— Доне Мануелю, чи існує пекло?

А він, незворушно:

— Для тебе, доню? Не існує.

— А для інших існує?

— А що тобі з того, якщо ти не потрапиш до нього?

— Мені розходиться про інших. Для них існує?

— Вір у небо, в небо, яке ми бачимо. Подивись на нього.

І він показав понад гору і вниз, на відображення в озері.

— Але потрібно вірити в пекло так само, як у небо, — відповіла я.

— Так, потрібно вірити в усе, в що вірить і чого навчає свята Мати католицька, апостольська, римська Церква. І годі!

Та у його синіх, як озерна вода, очах я прочитала не знати який, глибокий смуток.

Ті роки минули, ніби сон. Образ дона Мануеля виростав у мені незалежно від мого бажання, позаяк то був чоловік настільки ж буденний, наскільки й необхідний кожного дня, як хліб насущний, якого ми просимо в Отця нашого. Я допомагала йому, як могла, в його обов’язках: відвідувала його хворих — наших хворих — дівчат у школі, лагодила церковний гардероб, була ніби, як він називав мене, дияконесою. На запрошення однієї шкільної товаришки, я кілька днів гостювала в місті, та була змушена повернутися, бо місто тиснуло на мене, мені ніби чогось бракувало, я відчувала спрагу за спогляданням озерної води і голод за гірськими вершинами; а над усе я відчувала сум за моїм доном Мануелем: його відсутність ніби кликала мене так, наче далеко від мене він піддавався небезпеці та потребував мене. Я немов почала відчувати якийсь різновид материнської прихильності до свого духовного батька; я хотіла полегшити ваготу його хреста.

Так тривало до моїх двадцяти чотирьох років, коли повернувся з Америки, з якимось звільненим із рабства вожденям, мій брат Ласаро. Він приїхав сюди, до Вальверде де Люсерна, з наміром перевезти нас — мене і нашу матір — до міста, мабуть, до Мадрида.

— У селі, — казав він, — тупіють, втрачають людську подобу й бідніють.

І додав:

— Цивілізація — це протилежність до селянськості; ні селюцтву! Я не для того посилав тебе до школи, щоби ти загнивала тут, серед отих безкультурних селюків.

Я мовчала, але була готовою боронитися проти переселення; однак наша мати, якій уже минув сьомий десяток, відразу спротивилася. «У моєму віці не міняють болота!» — сказала вона спершу; а згодом дала чітко зрозуміти, що не зможе жити без свого озера, без своєї гори і, над усе, без свого дона Мануеля.

— Ви причепилися до цієї хати, немов коти! — повторював брат.

А коли здогадався, який вплив на все село та, передусім, на нас — на мою матір і на мене — має святий євангельський чоловік, то розгнівався й на нього. Він видався йому взірцем темної теократії, в яку задумав занурити всю Іспанію. Ласаро без упину бурмотів усі старі, заяложені, антиклерикальні та, навіть, антирелігійні й прогресистські істини, принесені з Нового світу.

— У тій Іспанії одні скиглії, — казав він, — священики маніпулюють жінками, а жінки — чоловіками... А село! Село! Це феодальне село...

Для нього слово «феодальний» було особливо страшним; феодальний і середньовічний — два визначення, якими він розкидався, коли хотів щось осудити. Відсутність будь-якого ефекту його проповідей на нас, як і майже на всіх інших у селі, де його слухали з поштивою байдужістю, збентежила Ласаро. «До тих селюків ніхто не достукається». Однак, будучи достатньо розумним, він швидко збагнув, яку владу дон Мануель має над людьми, він швидко дізнався про вплив священика на його село.

— Ні-ні він не такий, як інші, — казав Ласаро, — він святий!

— А ти знаєш, якими є інші священики? — запитала я.

— Уявляю собі.

Проте він і далі й кроку не ступав до церкви, і не переставав вихвалятися своїм невірством, хоча завжди намагався робити виняток для дона Мануеля. Не знаю як, але в селі появилося очікування такої собі дуелі між моїм братом Ласаро і доном Мануелем або, краще сказати, всі сподівалися на навернення першого останнім. Ніхто не сумнівався, що, зрештою, парох приведе його до своєї парохії. Натомість Ласаро згодом, він розповів мені про це, — горів бажанням послухати дона Мануеля, побачити і почути його в церкві, наблизитися до нього і порозмовляти з ним, пізнати таємницю тієї духовної влади над душами. Він шукав цієї можливості, доки, врешті-решт, із цікавості — так він сказав — не наважився послухати його.

— Так, це інша справа, — розповів мені Ласаро опісля почутого, — він не такий, як інші, хоча й не переконав мене; він занадто розумний, щоби вірити в усе те, чого мусить навчати.

— То ти вважаєш його лицеміром? — перепитала я.

— Лицеміром... Ні! Але це професія, якою він повинен жити.

І мій брат наполягав, аби я читала книги, які він привіз, і деякі інші, які він підбивав мене купувати.

— Отож, твій брат Ласаро, — сказав мені дон Мануель, — наполягає на тому, щоби ти читала? То читай, доню моя, читай і дай йому таке задоволення. Знаю, що ти читатимеш лише хороші речі; читай, навіть якщо це будуть романи. Історії, які називають істинними, не є найкращими. Краще читати, ніж наповнюватися чутками й пересудами. Але читай, передусім, благочестиві книжки, які даватимуть тобі задоволення від життя, спокійне і тихе задоволення. Чи він знає про це?

Саме в ту пору померла наша смертельно хвора мати, і єдине бажання її останніх днів полягало в тому, щоби дон Мануель навернув Ласаро, якого вона сподівалася колись побачити на небі, в тому зоряному куточку, де проглядаються озеро і гора Вальверде де Люсерна. Вона відходила на зутріч із Богом.

— Ви не відійдете, — сказав їй дон Мануель, — ви залишитеся. Ваше тіло залишиться тут, у цій землі, і ваша душа також залишиться — в цьому будинку, споглядаючи та слухаючи своїх дітей, хоч вони вас не бачитимуть і не чутимуть.

— Але я, отче, — сказала, — іду побачитися з Богом.

— Бог, донько моя, перебуває тут, як і в будь-якому іншому місці, і ви побачите Його звідси, звідси. І всіх нас у Ньому, і Його в нас.

— Вашими молитвами, — сказала я.

— Радість, із якою помирає твоя мати, — відказав він, — буде її вічним життям.

І, повернувшись до Ласаро, промовив:

— Її небеса — це знову бачити тебе, і саме тепер ти повинен спасти її. Скажи їй, що молитимешся за неї.

— Але...

— Але?.. Скажи, що молитимешся за неї, бо їй ти зобов’язаний життям, і я знаю, що коли ти їй пообіцяєш, то помолишся, і знаю, що, помолившись...

Із сповненими слізьми очима мій брат наблизився до нашої вмираючої матері й урочисто пообіцяв молитися за неї.

— І я на небі молитимусь за тебе, за вас усіх, — відповіла мати, — і, поцілувавши розп’яття та підвівши очі до очей дона Мануеля, віддала Богові свою душу.

— «Тобі довіряю свою душу!» — проказав святий чоловік.

Мій брат і я залишилися вдома наодинці. Те, що сталося під час смерті матері, дозволило налагодити взаємини Ласаро з доном Мануелем, який, здавалося, занедбав решту своїх пацієнтів, інших потребуючих, аби подбати про мого брата. Вечорами вони прогулювалися берегом озера або до зодягнених у плющ руїн старого абатства цистерціанців.

— Це дивовижна людина, — розповідав мені Ласаро. — Ти знаєш, що переказують, ніби на дні цього озера є затоплене поселення і що проти ночі на Івана, о дванадцятій, чути передзвін із його церкви?

— Так, — відповідала я, — феодальне й середньовічне поселення...

— Я вірю, — додавав він, — що на дні душі нашого дона Мануеля також є затоплене, придушене поселення, і що одного разу ми почуємо його передзвін.

— Так, — сказала я, — це затоплене поселення в душі дона Мануеля, але, хіба його немає також у твоїй душі? Це кладовище душ наших дідів, душ нашого Вальверде де Люсерна... Феодального й середньовічного!

Врешті, аби почути дона Мануеля, мій брат почав ходити на кожну Месу, і коли казали, що він доповнив парохію, що поділяє ті ж погляди, що й інші, тоді всіх людей охоплювала внутрішня радість, бо вони вірили, що його вдалося навернути. І ця радість була настільки чистою, що Ласаро не відчував себе ні переможеним, ні обмеженим.

Настав день його причастя перед усім селом і разом із усім селом. Коли настала черга мого брата, я побачила, як дон Мануель, білий, як зимовий сніг на вершині гори, і схвильований, як озеро під поривом північного вітру, підійшов до нього із священним хлібом у руці, яка тряслася, наближаючись до вуст Ласаро, і як той хліб випав у мить тимчасового запаморочення. Мій брат особисто підняв облатку та вклав собі до рота. І люди побачили ридаючого дона Мануеля, і говорили між собою, крізь сльози: «Як Він його любить!» Тоді настав світанок і заспівав півень. Повернувшись додому та закрившись у ньому із братом, я обняла його за шию і, цілуючи, сказала:

— Ой, Ласаро, Ласаро, як ти втішив нас усіх, усіх, усе село, усіх живих і мертвих, а найбільше маму, нашу маму! Ти бачив? Бідний дон Мануель плакав од радості. Як ти втішив нас усіх!

— Саме тому я зробив це, — відповів він.

— Саме тому? Аби втішити нас? Ти зробив це найперше для самого себе — ти навернувся.

І тоді Ласаро, мій брат, такий же блідий і схвильований, як і дон Мануель під час причастя, посадив мене в те саме крісло, в якому, зазвичай, сиділа наша мати, віддихався і, невдовзі, немов у інтимній домашній і сімейній сповіді, проказав:

— Послухай, Анхеліто, настав час розповісти тобі правду, всю правду, і я розкажу її тобі, тому що повинен це зробити, тому що перед тобою не можу, не мушу приховуватись, тому що, так чи так, раніше чи пізніше, ти розкриєш її, і буде ще гірше.

І тоді, незворушно й спокійно, впівголоса, він переповів мені одну історію, яка занурила мене в озеро смутку. Він розповів, як дон Мануель переконував його, головно серед отих руїн старого цистерціанського абатства, щоби він не обурювався, щоби подав хороший приклад, щоби долучився до релігійного життя села, щоб удавав віру не вірячи, щоби приховував свої думки з цього приводу, навіть на намагаючись повчати когось, навернувшись по-іншому.

— Але, хіба таке можливо? — вигукнула я зніяковіло.

— Ще й як можливо, сестро, ще й як можливо! Коли я запитав у нього: «Але ж ви, ви, священик, радите мені вдавати?» — то він пробурмотів: «Удавати? Ні, не вдавати! Це не означає вдавати! Випий святої води — як сказав хтось — і станеш вірним». А коли я, дивлячись йому у вічі, запитав: «А ви, відправляючи Месу, починаєте вірити?» — то він опустив погляд до озера і його очі наповнилися слізьми. Саме так я витяг із нього його таємницю.

— Ласаро! — простогнала.

Тієї миті вулицею пройшов Бласіліо-дурник, волаючи своє: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» Ласаро стрепенувся, ніби почув голос дона Мануеля, а може, й Господа нашого Ісуса Христа.

— Відтак, — продовжив мій брат, — я зрозумів його мотиви, а разом із ними зрозумів його святість; тому що він святий, сестро, насправді святий. Йому не розходилося в тому, щоби залучити мене до своєї святої справи, — бо це свята справа, найсвятіша — і приписати собі перемогу; він зробив це заради миру, заради щастя, заради омани, якщо хочеш знати, тих, кого йому довірено; я зрозумів, що коли він і обманює їх — адже це обман, — то робить це не заради себе. Я здався перед його доводами і саме тому навернувся. Я ніколи не забуду того дня, коли сказав йому: «Але ж, доне Мануелю, істина, істина передусім», — а він, тремтячи, прошепотів мені на вухо, хоч ми й були наодинці серед поля: «Істина? Істина, Ласаро, є, мабуть, чимось жахливим, нестерпним, згубним; прості люди не змогли б ужитися з нею». «То чому ви дозволили мені підглянути її тут і тепер, ніби на сповіді?» — запитав я. А він: «Бо вона так мучить мене, що коли б я не зробив цього зараз, то закричав би про неї серед площі, а цього не можна робити ніколи, ніколи. Я тут для того, щоби дозволити жити душам моїх парохіян, щоби зробити їх щасливими, щоби допомогти їм уявляти себе безсмертними, а не вбивати їх. Їм бракує здорового життя, їм не вистачає одностайного чуттєвого життя, і з істиною, з моєю істиною, вони не виживуть. Нехай живуть. Саме для цього існує церква — допомогти їм жити. Істинна релігія? Усі релігії істинні, якщо вони сприяють духовному життю народів, які сповідують їх, якщо вони втішають їхню необхідність народження заради смерті, і найбільш істинна релігія для кожного народу — його релігія, що сотворила його. А моя? Моя релігія втішає мене тим, що я втішаю інших, хоча й утіха, яку я даю, не є моєю втіхою». Я ніколи не забуду цих слів.

— Тоді твоє причастя було святотатством! — наважилася я заперечити, відразу ж пошкодувавши про це.

— Святотатством? А як щодо того, хто підніс мені його? Як щодо його Мес?

— Який мученик! — вигукнула я.

— А тепер, — додав мій брат, — є ще один мученик для утіхи народу.

— Щоби обманювати його? — відказала.

— Ні, не обманювати, — заперечив, — а лише укріпляти у вірі.

— А він, народ, — перепитала я, — насправді вірить?

— Звідки я знаю!.. Вірить, мимоволі, за звичкою, за традицією. Важливо не розбудити його. Нехай живе у своїй убогості сприйняття та не здобуде тортур розкоші. Блаженні вбогі духом!

— Виходить, брате, ти цього навчився від дона Мануеля. А тепер, скажи мені, ти виконав обіцянку, дану нашій матері в час її смерті, оту, що молитимешся за неї?

— Як би це я мав її не виконати! Та за кого ти мене маєш, сестро? Ти віриш, що я здатен не дотримати слова, не дотримати урочистої обіцянки, не дотримати даної обіцянки на смертному ложі матері?

— Звідки я знаю!.. Ти ж міг захотіти обманути її, щоби вона померла втішеною.

— Якщо б я не виконав обіцянки, то жив би без утіхи.

— Он як?

— Я виконав обіцянку і не переставав молитися за неї щодня.

— Лише за неї?

— Ну, а за кого ще?

— За себе! А відтепер і за дона Мануеля.

І ми розійшлися кожен у свою кімнату, я — плакати всю ніч і просити за навернення мого брата й дона Мануеля, а він — Ласаро — я так і не знаю для чого.

Опісля того дня я боялася зустрітися наодинці з доном Мануелем, якому продовжувала допомагати в його благочестивих турботах. Він, здається, зауважив мій внутрішній стан і розгадав причину. Коли ж, нарешті, я наблизилася до нього під час суду сповіді — хто був суддею, а хто злочинцем? — ми обоє, він і я, схилили голови в мовчанні та залилися слізьми. І саме він, дон Мануель, порушив моторошну тишу, аби сказати мені голосом, який, здавалося, виходив із могили:

— Але ж ти, Анхеліто, ти віриш, як у десять років, чи не так? Ти віриш?

— Так, вірю, отче.

— То продовжуй вірити. А якщо тебе охоплять сумніви, замкни їх усередині себе. Потрібно жити...

Я набралася сміливості і, тремтячи, запитала в нього:

— А ви, отче, ви вірите?

На якусь мить він розхвилювався і, заспокоївшись, сказав:

— Вірю!

— Але, в що, отче, в що? Ви вірите в інше життя? Ви вірите, що, померши, ми не помираємо цілком? Ви вірите, що знову зустрінемося й полюбимо один одного в іншому, будучому світі? Ви вірите в інше життя?

Бідний святий схлипував.

— Годі, донько, облишмо цю тему!

Тепер, написавши ці спогади, я запитую себе: «Чому він не обдурив мене?» Чому тоді він не обдурив мене так само, як обдурював інших? Я хочу вірити, що він засмутився, тому що не зміг, обдуривши себе, обдурити мене.

— Тепер, — додав він, — молися за мене, за свого брата, за себе, за всіх. Потрібно жити. І потрібно давати життя.

І після короткої мовчанки:

— А чому ти не одружуєшся, Анхеліно?

— Ви знаєте, отче, чому.

— Та ні, не знаю; ти повинна одружитися. Ласаро і я знайдемо тобі нареченого. Ти повинна погодитися на одруження, аби вилікуватися від цих турбот.

— Турбот, доне Мануелю?

— Я добре знаю, що кажу. Ти не повинна надто засмучуватися за інших, достатньо, що кожен із нас відповідатиме за самого себе.

— І це ви, доне Мануелю, говорите мені про це! Це ви радите мені одружитися, щоби відповідати за себе і не журитися за інших! Це кажете ви!

— Маєш рацію, Анхеліно, я вже не знаю, що говорю; я не знаю, про що говорю відтоді, як сповідаюся тобі. Саме так, так, потрібно жити, потрібно жити.

Коли я вже приготувалася встати, щоби вийти з храму, він сказав мені:

— А тепер, Анхеліно, іменем людей, ти відпустиш мої гріхи?

І я відчула себе, ніби охопленою таємничим посвяченням і сказала:

— Іменем Отця, Сина і Святого Духа, я прощаю вам, отче.

Ми вийшли з церкви і, вийшовши, у мені заговорило моє материнське лоно.

Мій брат, уже повністю відданий служінню справі дона Мануеля, був його більшим помічником і товаришем. Він супроводжував його під час відвідин хворих, навідувався з ним до шкіл і передав свої гроші в розпорядження цього святого чоловіка. Мало що бракувало, аби він навчився допомагати йому під час Меси. Він усе більше занурювався в бездонну душу дона Мануеля.

— Який чоловік, — казав він. — Знаєш, учора, прогулюючись берегом озера, він сказав мені: «Тут моя найбільша спокуса». А позаяк я перервав його поглядом, додав: «Мій бідний батько, який помер майже дев’яносторічним, прожив життя, як він сам зізнався мені, в муках спокуси самогубства, що гніздилася в ньому невідомо відколи, від народження, — казав він, — але він боронився від неї. І та оборона була його життям. Аби не піддатися спокусі, він довів до крайнощів турботу про збереження життя. Він переповідав жахливі сцени. Вони видавалися мені божевіллям. І я успадкував його. Як кличе мене ця вода, що своїм видимим спокоєм — течія захована всередині — віддзеркалює небо! Моє життя, Ласаро, — це віддзеркалення вічного самогубства, боротьба проти самогубства, що одне і те ж; однак, вони нехай живуть, нехай живуть!» І згодом додав: «Тут, в озері, спиняється течія річки, щоби далі, спускаючись плоскогір’ям, ринути водоспадами, стрибками й потоками, тіснинами й ущелинами, і дістатися до міста; і тут спиняється життя, тут, у селі. Але спокуса самогубства більша тут, поруч із заводдю, що віддзеркалює нічні зорі, а не поблизу водоспадів, які лякають. Знаєш, Ласаро, я допомагав легко померти вбогим, невченим, неписьменним селянам, які майже ніколи не покидали села, і з їхніх вуст я зумів дізнатися, хоча й не розгадав цього, справжню причину захворювання смертю, і там, у головах їхнього смертного ложа, я зумів побачити всю темноту провалля смутку життя. Це в тисячі разів гірше, ніж голод! Отож, Ласаро, продовжуймо вбивати себе в нашій справі та наших людях, нехай вони снять своїм життям, як озеро снить небом».

— Іншого разу, — також розповідав мені брат, — коли ми повернулися сюди, то побачили дівчину, пастушку, яка, видершись на вершину гірського схилу, навпроти озера, співала свіжішим, ніж його вода, голосом. Дон Мануель стримав мене і, показавши на неї, сказав: «Дивись, здається, ніби час зупинився, ніби ця дівчина була там завжди, і завжди співала, і залишиться там назавжди, як на початку моєї свідомості, так і наприкінці. Ця дівчина, разом із скелями, хмарами, деревами, водою — частина природи, а не історії».

Як він відчуває, як одухотворяє природа! Я ніколи не забуду того сніжного дня, коли він сказав мені: «Ласаро, ти бачив більшу таємницю, ніж падіння снігу в озеро та його вмирання в ньому, коли, водночас, своїм капелюхом він вкриває гору?»

Дон Мануель був змушений стримувати мого брата в його пориваннях і відсутності досвіду неофіта. А коли розумів, що він обдумує проповідь проти деяких народних забобонів, то застеріг його:

— Облиш їх! Змусити їх зрозуміти, де закінчується ортодоксальна віра та починається марновірство надзвичайно важко! Тим паче для нас. Тому облиш їх, нехай утішаються. Буде краще, якщо вони віритимуть у все, хоча б і в суперечливі між собою речі, ніж не віритимуть взагалі. Твердження про те, що надмірна віра закінчується невірством, — протестантське. Не протестуймо. Протест убиває задоволення.

Однієї місячної ночі — також переповідав мені брат — вони поверталися до села берегом озера, на поверхні якого саме звивався гірський вітерець, а в його завитках переливалися смужки місячного світла, і дон Мануель сказав Ласаро:

— Поглянь-но, вода відмолює літанію і саме говорить: anua caeli, ora pro nobis! — небесні ворота, моліться за нас!

І з його тремтячих зіниць упали ниць до трави дві зрадливі сльози, в яких, як у росі, вмився трепетний місячний вогник.

Час минав швидко, і ми — мій брат і я — спостерігали, як сили дона Мануеля почали танути, як він уже не міг умістити в собі того неосяжного смутку, що пожирав його, як, мабуть, якась підступна хвороба підривала його тіло та душу. І Ласаро, швидше, мабуть, для розради, запропонував йому заснувати при церкві щось на взірець сільськогосподарського католицького синдикату.

— Синдикат? — сумно перепитав дон Мануель. — Синдикат? А що це таке? Я не знаю іншого синдикату, крім Церкви, і ти ж знаєш «царство моє не від світу цього». Наше царство, Ласаро, не від світу цього.

— Воно від іншого?

Дон Мануель схилив голову:

— Інший світ, Ласаро, також перебуває тут, тому що в цьому світі присутні два світи. Або, краще сказати, інший світ... Годі, бо я вже й сам не знаю, про що говорю. А щодо того синдикату, то це неприємний присмак твоєї епохи прогресизму. Ні, Ласаро, ні; призначення релігії — це не вирішення економічних або політичних конфліктів цього світу, відданого Богом людським суперечкам. Людина мислить і людина творить, вона мислитиме й творитиме, щоб утішитися від народження, щоби жити втішеною, піддавшись омані, що все це має якесь призначення. Не я підпорядкував бідних багатим і не переконував останніх підпорядковувати перших. Смирення і милосердя серед усіх і для всіх. Бо навіть багач повинен скоритися своєму багатству й життю, а бідний повинен мати милосердя до багатого. Соціальне питання? Облиш його — воно нас не стосується. Прийде нове суспільство, в якому не буде ні багачів, ні бідних, в якому справедливо розділять багатство, в якому все належатиме всім, і що? Чи ти не думаєш, що із загального добробуту з іще більшою силою прориватиметься смуток життя? Так, я знаю, що один із отих вождів, які закликають до соціальної революції, сказав, що релігії! — це опіум для народу. Опіум... Опіум... Так, опіум. Даймо опіум народові, нехай спить, нехай снить. Я особисто, своєю божевільною активністю, вводжу йому опіум. І я не можу спокійно спати і бачити сни...

Ці страшні жахіття! Разом із Божественним Учителем я також можу сказати: «Обгорнена сумом смертельним душа моя». Ні, Ласаро, жодних синдикатів! Якщо вони створять їх, то я це сприйму, бо так вони розважаються. Нехай бавляться в синдикати, якщо це їх утішить.

Вже усе село помітило, що дона Мануеля покидають сили, що він утомився. Навіть його голос, отой дивний голос, набрав якогось інтимного дрижання, а на очах з’являлися сльози з будь-якого приводу. Особливо тоді, коли він розповідав людям про інший світ, про інше життя, і був змушений замовкати на мить, заплющуючи очі. «Він бачить його», — казали. У такі хвилини Бласіліо-дурник найбільше заливався слізьми. Тому що Бласіліо вже плакав більше, ніж сміявся, а його сміх віддавав плачем.

Коли настав останній Страсний тиждень, який дон Мануель провів із нами, зі всім селом, усі ми передчули кінець трагедії. Як тоді звучало оте: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» — останній плач дона Мануеля перед людьми! І він повторив слова Божественного Учителя, сказані доброму злочинцеві — «усі злочинці добрі», — які наш дон Мануель мав звичку повторювати: «Ти будеш зі мною завтра в раю». І було останнє спільне причастя із нашим святим! Коли він підійшов причастити мого брата, цього разу твердою рукою, то після літургійних слів «...in vitam aetemam»[66], нахилився до нього і промовив: «Немає іншого вічного життя, окрім цього... нехай марять про вічність... про вічність у кілька років...» А коли причащав мене, то сказав: «Молися, донько моя, молися за нас»; і згодом ще щось таке надзвичайне, що я ношу в серці як найбільшу таємницю, — голосом, ніби з іншого світу, він сказав мені: «...і молися також за Господа нашого Ісуса Христа...»

Я піднялася безсила, ніби спляча. Все довкола здалося мені сном. І подумала: «Я молитимуся також за озеро і гору». А згодом: «Я, мабуть, біснувата?» І вже вдома, взявши розп’яття, з яким моя мати віддала Богові душу, і дивлячись на нього крізь сльози, пригадуючи оте «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» обох наших Христів — цієї землі й цього села — промовила: «...нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі, сьогодні і в годину смерті нашої, амінь». Опісля, я повернулася до того образу Скорботної Матері із серцем, пронизаним сімома мечами, що був найболючішою втіхою моєї бідної матері, й проказала: «Свята Маріє, Мати Божа, молися за нас, грішних, сьогодні і в годину смерті нашої, амінь». Тільки я це вимовила, як Вона відповіла мені: «Грішних? За нас грішних? А в чому наш гріх? У чому?» І під тягарем цього запитання я провела весь день.

А наступного навідала дона Мануеля, який уже прибрав якоїсь релігійної урочистості упадку, і запитала його:

— Пригадуєте, отче, як кілька років тому ви відповіли на моє запитання: «Про це не питай у мене, бо я необізнаний, свята Мати Церква має вчених, які зможуть відповісти?»

— Так, пригадую! І також пригадую, як сказав, що ці запитання навіює тобі диявол.

— Отож, отче, сьогодні я, біснувата, задам вам інше запитання, навіяне моїм дияволом-охоронцем.

— Запитуй.

— Учора, причащаючи мене, ви просили, щоб я молилася за всіх нас і, навіть, за...

— Гаразд, промовчи і продовжуй.

— Я прийшла додому та почала молитися і, дійшовши до «молися за нас, грішних, сьогодні і в годину смерті нашої», якийсь інтимний голос проказав мені: «Грішних? За нас грішних? У чому наш гріх?» У чому наш гріх, отче?

— У чому? — відповів він. — Про це вже сказав великий учений іспанської Католицької, Апостольської, Римської Церкви, автор «Життя — це сон»: «найбільшим злочином людини є народження». Ось у чому, доню, наш гріх: у тому, що ми народилися.

— І він вилікувався, отче?

— Іди й молися! Молися знову за нас, грішних, сьогодні і в годину смерті нашої... Так, врешті він лікується сном... урешті лікується життям... нарешті, довершується хрест народження... І, як сказав Кальдерон, добрі діла та добрий обман навіть у снах не втрачаються...

Зрештою, прийшов час його смерті. Усе село зійшлося до нього. То було його найбільше повчання. Він не хотів умирати наодинці, намарно. Він помер, проповідуючи людям, у храмі. Ще до того, як наказати перенести себе до церкви, адже через параліч він уже не міг рухатися, дон Мануель прикликав нас, Ласаро і мене, до свого дому. І там, коли ми були лише утрьох, сказав нам:

— Послухайте, турбуйтеся про цих бідних овець, які втішаються життям, які вірять у те, в що я не міг вірити. А ти, Ласаро, коли прийде твоя черга вмерти, помри, як я, як помре наша Анхела, у лоні Святої, Католицької, Апостольської, Римської Матері, у лоні Святої Матері Церкви Вальверде де Люсерна. Щоби більше ніколи не бачити, тому що закінчиться цей сон життя...

— Отче, отче! — заскиглила я.

— Не засмучуйся, Анхело, і продовжуй молитися за всіх грішних, за всіх народжених. Нехай і далі снять. Як мені хочеться спати, спати, спати без кінця, спати всю вічність і не бачити снів! Забувши про сни! Коли мене поховають, нехай це буде домовина з отих шести дощок, вирізаних із старого горіха — бідний горіх! — у тіні якого я бавився в дитинстві, коли почав снити... Тоді я вірив у вічне життя! Тобто, тепер мені здається, що тоді я вірив. Для дитини вірити — це снити. І для народу. Оті шість дощок, які я вирізав власними руками, ви знайдете їх під ліжком.

Трохи віддихавшись і оправившись, він продовжив:

— Пригадуєте, коли ми промовляли всі в один голос, із відчуттям єдності, усім народом, «Вірую» і я замовкав наприкінці. Коли ізраїльтяни дісталися кінця своєї мандрівки пустелею, Господь сказав Ааронові й Мойсееві, щоби, не вірячи, не вводили свого народу до землі обіцяної, та змусив їх зійти на Гор-гору, де Мойсей роздягнув Аарона, який помер на горі, і вийшов Мойсей із моавських степів на гору Нево, на верхів’я Пісґі, що навпроти Єрихону, а Господь дав йому побачити весь край обіцяний його народові, але сказав до нього: «Та туди ти не перейдеш!» — і впокоївся там Мойсей, і ніхто не знає гробу його. І передав провід Ісусу Навину. Я знаю, Ласаро, ти мій Ісус, і якщо зможеш зупинити сонце, то спини його, не переймайся прогресом. Як і Мойсей, я пізнав Господа, наше найвище сновидіння, лице в лице, і ти вже знаєш, що сказано в Писанні: той, хто побачить Бога в лице, хто у сні побачить очі й лице Його, той помре неминуче і назавжди. Нехай наш народ не бачить лиця Божого доти, доки живе, хоча після смерті вже не буде турбот, тому що не бачитиме нічого...

— Отче, отче, отче! — знову заскиглила я.

А він:

— Ти, Анхело, завжди молися, продовжуй молитися, щоб усі грішники снили до смерті про воскресіння тіла і вічне життя...

Коли дон Мануель мусив знову віддихатися, я очікувала наступного «хто знає?»

— А тепер, — додав він, — тепер, у годину смерті моєї, час перенести мене на цьому ж кріслі до церкви, щоб я попрощався з моїм народом, який чекає на мене.

Його перенесли до церкви і поставили, у кріслі, на криласі, перед вівтарем. У руках він тримав розп’яття.

Мій брат і я присіли біля нього, але найближче підійшов Бласіліо-дурник. Він хотів узяти руку дона Мануеля, поцілувати її. А позаяк дехто намагався перешкодити йому в цьому, дон Мануель дорікнув їм, кажучи:

— Облиште, нехай підійде до мене. Агов, Бласіліо, дай мені свою руку.

Дурник плакав од радості. А дон Мануель говорив:

— Кілька слів, діти мої, бо я відчуваю, що сил мені вистачить лише для смерті. Нічого нового не говоритиму. Я вже все вам сказав. Живіть у мирі й радості та очікуйте, що одного дня всі ми побачимося у Вальверде де Люсерна, розташованому там, над горою, серед нічних зірок, що відбиваються в озері. І моліться, моліться до Найсвятішої Марії, моліться до нашого Господа. Будьте добрими, і цього буде достатньо. Вибачте мені провини, які я вчинив, не бажаючи цього і не знаючи про це. А тепер, опісля мого благословення, прокажімо всі один раз «Отче наш», «Радуйся, Маріє», «Вітаю» і, наостанок, «Вірую».

Потім, із розп’яттям у руках, він поблагословив людей — ридаючих жінок, дітей і чимало чоловіків — і, відтак, почалися молитви, які дон Мануель слухав мовчки, тримаючи за руку Бласіліо, який, під звуки молитви, поринув в сон. Спершу «Отче наш» із його «нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі», згодом, Свята Марія з її «молися за нас, грішних, сьогодні і в годину смерті нашої», далі «Вітаю» із «стогнучи й ридаючи в цій долині сліз», і, нарешті, «Вірую». І, дійшовши до «воскресіння мертвих і життя будучого віку», весь люд відчув, що їхній святий віддав Богові душу. Йому не закривали очей, бо він помер із закритими очима. А намагаючись розбудити Бласіліо, ми зауважили, що і він заснув у Богові назавжди. Відтак, нам довелося поховати два тіла.

Опісля, все село вирушило до будинку святого, щоби забрати святині, щоби розібрати по клаптях його убір, щоби забрати все, що можна, як реліквію та згадку про благословенного мученика. Мій брат зберіг його молитовник, серед сторінок якого знайшов висушену, ніби гербарій, гвоздику, приклеєну до листка паперу, а на ньому хрест із датою.

Ніхто в селі не хотів вірити у смерть дона Мануеля; усі сподівалися побачити його таким, як завжди, а інколи бачили, як він прогулювався уздовж озера й відображався в нім, або на фоні гір; усі і далі чули його голос і всі приходили до його могили, довкола якої утворився цілий культ. Біснуваті приходили, щоби торкнутися горіхового хреста, зробленого доном Мануелем з того ж дерева, що й шість дощок, в яких його поховали. А найбільше не могли повірити в його смерть мій брат і я.

Він — Ласаро — продовжував традицію святого та почав записувати все, що почув від нього, — нотатки, які лягли в основу цих спогадів.

— Він перетворив мене в нову людину, у справжнього Лазаря, воскреслого, — казав він. — Він дав мені віру.

— Віру? — перебивала я.

— Так, віру, віру в утіху життя, віру в радість життя. Він вилікував мене від мого прогресизму. Тому що, Анхело, є два типи небезпечних і шкідливих людей: це ті, що вірять у потойбічне життя, у воскресіння плоті, які, будучи інквізиторами, піддають мукам інших, аби вони, зневаживши це життя як минуще, здобули інше життя; і ті, що вірять лише в це життя...

— Як, наприклад, ти, — сказала я.

— Так, і як дон Мануель. Але вірячи лише в це життя, вони сподіваються не знати ніякого суспільства майбутнього, і докладають зусиль, аби заперечити народну втіху в інше життя...

— Це означає, що...

— Це означає, що потрібно допомагати оманливому життю.

Бідний священик, який замінив дона Мануеля на парохії, прибув до Вальверде де Люсерна пригнічений спогадами про святого і довірився моєму братові й мені, щоби ми провадили його. Він хотів лише наслідувати святого. І мій брат казав йому: «Менше теології, чуєш, менше теології; релігії, релігії». Чуючи це, я усміхалася, бо то була наша теологія.

Відтоді я почала боятися за мого бідного брата. Відколи помер дон Мануель, не можна було сказати, що він живе. Він щоденно приходив на його могилу й годинами споглядав озеро. Він відчував тугу справжнього спокою.

— Не дивися стільки на озеро, — казала йому я.

— Ні, сестро, не бійся. Мене кличе інше озеро, інша гора. Я не можу жити без нього.

— А радість життя, Ласаро, радість життя?

— Це для інших грішників, не для нас, бо ми побачили лице Боже, бо з Його очей на нас подивився сон життя.

— І що, ти готуєшся до зустрічі з доном Мануелем?

— Ні, сестро, ні; тепер і тут, у будинку, лише між нами, вся правда, якою б гіркою вона не була, гіркою, як море, що потрапило б до цього солодкого озера, вся правда для тебе, щоби ти була захищеною від неї...

— Ні-ні, Ласаро; це не правда!

— Моя правда.

— Твоя, але й?..

— І також його.

— Не тепер, Ласаро, не тепер! Тепер вір у щось інше, тепер вір...

— Знаєш, Анхело, одного разу, коли дон Мануель сказав мені, що є речі, які хоча й промовляються кимось, інші все ж повинні мовчати про них, я зауважив, що він говорить мені про це тому, що я сказав про ті речі, сказав йому про ті самі речі, а він признався, що вірить, що не один великий святий, мабуть і найбільший, помер без віри в інше життя.

— Таке можливе?

— Ще й як можливе! А тепер, сестро, будь обережною, щоби навіть тут, у селі, ніхто не запідозрив про нашу таємницю...

— Запідозрити? — сказала я. — Якщо б, утративши голову, я й спробувала щось розтлумачити, ніхто не зрозумів би мене. Люди не розуміють слів — вони розуміли лише вашу працю. Бажання розповісти їм щось подібне — це те саме, що прочитати восьмирічним дітям кілька сторінок зі святого Томи Аквінського... латиною.

— Гаразд, отож, коли я піду, молися за мене і за нього, і за всіх.

Врешті, його час також настав. Хвороба, що підривала його міцне здоров’я, здається, загострилася після смерті дона Мануеля.

— Я не жалію, що можу померти, — казав він мені впродовж своїх останніх днів, — бо зі мною помре шматочок душі дона Мануеля. Але решта його житиме з тобою. Доки одного дня, вже будучи мертвими, ми помремо цілком.

Коли він уже згасав, прийшли, як це було заведено в нашому селі, люди, щоби побачити його смерть, і довірили його душу дону Мануелю, святому Мануелю, мученику. Мій брат не сказав їм нічого, він уже не мав їм що сказати; він залишив їм усе сказане, все, що залишив сказаним. То була ще одна скоба, що з’єднувала два Вальверде де Люсерна: одне — на дні озера, друге — видиме на його поверхні; то був ще один наш живий мрець, ще один, свого роду, наш святий.

Я залишилася більш ніж спустошена, але у своєму селі та зі своїми людьми. І тепер, утративши дона Мануеля — батька мого духу, і Ласаро — мого, хоча й тілесного, та все ж більше духовного брата, тепер я збагнула, що зістарілася та ще й як зістарілася. Та чи я втратила їх? Чи я зістарілася? Чи я наблизилася до своєї смерті?

Потрібно жити! І він навчив мене жити, він навчив нас жити, відчувати життя, відчувати значення життя, занурюватися в душу гори, в душу озера, в душу сільського люду і втрачати себе в них, аби залишитися в них. Своїм життям він навчив мене втрачати себе в житті людей мого села, і я не відчувала більше плину часу, днів і років, як не відчувала плину води в озері. Мені здавалося, що моє життя завжди було однаковим. Я не відчувала старіння. Я вже не жила в собі, а у своїх людях, а мої люди жили в мені. Мені хотілося сказати все те, що вони, мої люди, говорили, не бажаючи цього. Я виходила на вулицю, на дорогу, і поза-як знала всіх, то й жила в них і забувала про себе, в той час як у Мадриді, де одного разу мені довелося побувати із братом, не знаючи нікого, я почувалася жахливо самотньою й вимученою всіма тими незнайомцями.

Тепер, написавши ці спогади, цю інтимну сповідь мого досвіду чужої святості, я вірю, що дон Мануель Добрий, мій святий Мануель, і мій брат Ласаро померли — і це найбільше нас цікавить, — вважаючи, що вони не вірять, але не вірячи, вони вірили, вірили в активну й самовіддану безутішність.

Я багато разів запитувала себе, чому дон Мануель не спробував навернути мого брата обманом, збрехавши, вдаючи вірного, не вірячи? І зрозуміла — він усвідомив, що не зможе його обманути, що в цьому випадку він не зможе скористатися обманом, а лише правдою, своєю правдою, наверне його; він розумів, що не доб’ється нічого, намагаючись грати ту саму комедію — радше, трагедію, — яку грав для спасіння народу. Насправді, саме так він завоював його і залучив до свого благочестивого шахрайства; він завоював його правдою смерті як життєвим аргументом. Саме так він завоював і мене, і я ніколи й нікому не дозволила побачити моєї божественної, священної гри. Я вірила і вірю, що Бог, наш Господь, невідомими мені, святими й пильними задумами, змусить повірити тих, що не вірили. І, мабуть, на кінці шляху з їхній очей спала облуда. Я вірю!

Написавши тепер ці рядки, тут, у моїй старій материнській хаті, у моїх понад п’ятдесят років, коли разом із головою почала сивіти моя пам’ять, розпочався снігопад; сніг падав на озеро, на гору, на мої спогади про батька, який прийшов невідомо звідки, про матір, про брата Ласаро, про моє село, про мого святого Мануеля і також про мою згадку про бідного Бласіліо, мого святого Бласіліо, нехай він оберігає мене з небес.

І цей сніг згладив кути і вибілив тіні, та відсвітлював навіть уночі. І я не знаю, що є правдою, а що брехнею, що я бачу, а що сню — або, краще сказати, що мені сниться, а що я лише бачу — що я знаю, а в що вірю.

Не знаю, чи я переливаю на цей, білий, як сніг, папір, мою свідомість, що залишається на ньому, а чи залишаюся без неї. Для чого вона тепер потрібна?..

Чи я щось знаю? Чи я вірю в щось? Чи я насправді перебуваю тут, переповідаючи минуле, що минуло саме так, як я розповідаю? Чи могли відбутися подібні речі? Чи все це може бути більше, ніж сон, що приснився всередині іншого сну? Чи, може, я, Анхела Карбальїно, тепер п’ятдесятирічна, залишилася єдиною особою, яка в цьому селі піддалася нападу думок, що виявилися дивними для інших? А ті інші, які довкола мене, вірять? Що означає оте вірити? Принаймні, вони живуть. А тепер ще й вірять у святого Мануеля Доброго, мученика, який, не сподіваючись безсмертя, підтримав їхнє очікування-вічності.

Здається, ясновельможний пан єпископ, який працював над беатифікацією нашого святого з Вальверде де Люсерна, задумав описати його життя, написати такий собі підручник про досконалого пароха, і для цього збирає різну інформацію. Він наполегливо попросив мене, під час спеціальної зустрічі, подати всі відомі мені дані, та я завжди мовчатиму про трагічну таємницю дона Мануеля й мого брата. Дивно, що він навіть не запідозрив цього і повірив, що для ознайомлення йому потрапить усе викладене в цих спогадах. Я боюся їх, отих земних володарів, тимчасових повелителів, хоча вони й представляють Церкву.

Та все це залишиться тут, і нехай буде, що буде.

Як до моїх рук потрапив цей документ, ці спогади Анхели Карбальїно? Тут, читачу, є дещо, дещо, що я повинен зберегти в таємниці. Я передав тобі його таким, яким отримав, внісши лише невеличкі редакційні правки. Він видається дуже подібним до інших текстів, що я написав? Це нічого не свідчить проти його об’єктивності чи оригінальності. Хоча, не знаю, чи це не я створив його поза моїм теперішнім, реальним існуванням, поза моєю безсмертною душею? Хіба я не знаю, що отой Ауґусто Перес, головний герой мого роману «Туман», не мав рації, намагаючись стати реальнішим, об’єктивнішим, ніж я, коли вірив, що вигадав його? Щодо реальності святого Мануеля Доброго, мученика, якого відкрила мені його учениця й духовна донька Анхела Карбальїно, щодо його реальності я не маю жодних підстав сумніватися. Я вірю в неї більше, ніж вірив сам святий; вірю більше, ніж у власну реальність.

А тепер, перед тим, як закінчити цей епілог, хочу пригадати тобі, читачу, дев’ятий вірш із забутого Послання святого апостола Юди — як впливає ім’я! — в якому розповідається, як мій небесний охоронець, святий Архангел Михаїл (Михаїл означає «Наче Бог?», а архангел — «головний посланець») сперечався з дияволом (диявол означає «обвинувач, прокурор») і говорив за Мойсеєве тіло та не наважився винести суду зневажливого, а сказав дияволові: «Хай Господь докорить тобі». Тому той, хто хоче зрозуміти, нехай розуміє.

Оскільки Анхела Карбальїно, навіть на знаючи цього, перемішала в цьому оповіданні й власні думки, я також хочу розтлумачити її слова про те, що дон Мануель і його учень Ласаро не могли визнати перед селом свого стану віри, бо люди не зрозуміли б їх. Вони б і не повірили їм — додам я. Вони вірили їхній праці, а не словам, тому що слова не служать для підтримки діл, діла є самодостатніми. Для будь-якого села, як Вальверде де Люсерна, немає іншого визнання, ніж поведінка. І люди не знають, що означає віра, та й не настільки вона для них важлива.

Я свідомий того, що, зі всього переказаного в цьому оповіданні, або, якщо хочете, романі (роман — це більш інтимна історія, більш правдива, тому я не можу пояснити собі, чому дехто обурюється визначенню Євангелія як роману, що, насправді, підносить його до рівня будь-якого літопису), я переконаний, що, зі всього розказаного в цьому оповіданні, не сталося нічого; але я сподіваюся, що так сталося тому, що в ньому все залишилося, як залишаються озера і гори, і прості, святі душі, що перебувають поза вірою та безнадією; що в них, в озерах і горах, поза історією, в божественному романі, вони знайшли прихисток.

Саламанка, листопад 1930 року