Вибрані романи

Передмова ^{(Яку може пропустити читач романів)}

Хоч я дуже любила всіх своїх братів, а вони любили мене, та один із них був майже мого віку, і ми вдвох читали житія святих. Ми відчували великий страх, читаючи, що кара й слава тривають вічно. Бувало, довго обговорювали цю тему, й повторювали з великою втіхою: тривають вічно, вічно, вічно. Повторюючи це багато разів, ми ніби зверталися з молитвою до Господа — в дитинстві саме так закарбувалася мені в пам’яті дорога до істини. Оскільки я не бачила, як можна дійти туди, де мене вб’ють за Бога, ми вирішили стати пустельниками й на тому клапті землі, що був біля нашого дому, будували собі скити з цеглин, які відразу ж обвалювалися, й тому ми ніяк не могли задовольнити своє бажання; і тому тепер я відчуваю священний трепет, коли бачу, як Бог повернув мені так швидко те, що я втратила зі своєї вини.

«Пам’ятаю, коли померла моя мати, мені було дванадцять років — хіба трохи менше, позаяк я вже могла зрозуміти, що я втратила, — то у своєму горі підійшла до образу Богородиці й зі слізьми на очах попросила її бути моєю матір’ю. Здається мені, що хоч я поводилася дуже просто, ця простота якраз і стала мені у пригоді, бо я свідомо обрала Пресвяту Діву й віддала себе під її заступництво, а вона, зрештою, вселила в мені глибоку любов до себе».

(З першого розділу «Житія» святої Матері Тереси Ісусової[61], яке написала вона сама за вказівкою свого сповідника).

«Нехай вічно славиться (Бог), який стільки милостей подарував вашій милості, бо Він нагородив вас дружиною, з якою можете знайти втіху та спокій. Я щиро вас вітаю, бо для мене велика радість думати, що ви її маєте. Сеньйорі доньї Марії я багато разів цілую руки; ви маєте в її особі більше, ніж духівника. Ми дуже хотіли б побачитися з нею. Дуже хотіли б із нею побачитися; але тут на неї чекає надто багато роботи, і я волію, щоби вона там більше відпочила, ніж бачити, як вона страждатиме тут од перевтоми».

(З листа, що з Авіли надіслала 15 грудня 1581 року свята Мати й Тітка Тереса Ісусова своєму небожеві донові Лоренсо дель Сепеда, який перебував в Індіях, у Перу, де він одружився з доньєю Марією де Інохоса, тією сеньйорою доньєю Марією, що про неї мовиться в листі).

У другому розділі того самого «Житія», яке ми вже згадували, свята Мати Тереса Ісусова розповідає, що дівчиною вона «любила читати рицарські романи» — вони здавалися їй божественним чтивом — і в одному із сонетів збірника, в якому зібрано молитовні звертання до Діви Марії, про неї написано так:

Можливо, комусь видається, що різниця між святою Тересою й Дон Кіхотом полягає в тому, що Кабальєро — такий собі дядько своєї безсмертної небоги — виставляв себе на посміх і був предметом глузувань та іграшкою отців і матерів, ледарів і королев: та хіба свята Тереса уникла глузувань? Хіба з неї не сміялися? Хіба сьогодні багато людей не вважають донкіхотським — тобто безглуздим — її вчення й авантюрними, у дусі мандрівного рицарства, її творчість і її життя?

Нехай читач не думає, прочитавши попередні рядки, що розповідь, з якою він ознайомиться, буде своєрідним коментарем до життя цієї іспанської святої. Ні, нічого подібного! Ми навіть не думали про Тересу Ісусову, коли взялися за цей твір і почали витворювати його сюжет; не думали й про Дон Кіхота. Ми згадали про них, вже коли закінчили цей роман, коли для нашого розуму, який його задумав, стало очевидним і несподіваним таке порівняння, коли відкрили коріння цієї художньої розповіді. Ми видобули її десь із дна своїх почуттів. І побачили лише згодом, коли пропустили крізь свідомість автора, її тересіанські та донкіхотські корені. Які, власне, нічим між собою не відрізняються.

Можливо, йдеться про рицарський роман? Це нехай читач вирішує... Можливо, комусь здасться, що він прочитав роман агіографічний, про житія святих. У будь-якому випадку, це роман, можете нам повірити.

Ми про це зовсім не думали, але один із наших друзів, здається, француз, звернув нашу увагу на те, що натхнення — пробачте за нескромність! — нашого рюману «Туман» має те саме коріння, що й «Життя — це сон» Кальдерона. Але в цьому випадку ми самі змогли відкрити, після того, як написали роман, який перед твоїми очима, читачу, його донкіхотське та тересіанське коріння. Та це аж ніяк не означає — тут не може бути ніякого сумніву! — що те, про що тут розповідається, не могло відбутися десь поза межами Іспанії.

Перед тим, як закінчити цю передмову, хочемо зробити ще одне спостереження, яке може комусь видатися лінгвістично-філологічною витонченістю, але насправді стосується лише психології. Та хіба психологія — це щось більше, ніж лінгвістика та філологія?

Спостереження стосується того, що так само, як ми маємо слова paternal (батьківський), paternidad (батьківство), утворені від pater (батько), maternal (материнський), maternidad (материнство) — від mater (мати) і немає суттєвої різниці між утвореннями і значеннями слів paternal і maternal або paternidad і maternidad, видається дивним, що поряд із fraternal і fraternidad, словами, утвореними з frater (брат), не маємо паралельних sororal і sororidad, утворених із soror (сестра). У латинській мові є тільки слово sororius, яке означає «сестринський», і дієслово sororiare — «рости разом і в однакових умовах».

Нам можуть сказати, що sororidad відповідатиме fraternidad, але ми так не вважаємо. Оскільки в латинській мові «дочка» утворюється з іншого кореня, ніж «син», то, певно, є суттєва різниця між двома видами спорідненості.

Sororidad була властивістю незрівнянної Антигени, цієї святої давньогрецького поганства, дочки Едіпа, яка пішла на смерть із любові до свого брата Полініка й щоби підтвердити свою віру в те, що вічні закони совісті, ті, які діють у вічному світі мертвих, у світі безсмертя, відрізняються від тих, що їх укладають земні деспоти й тирани, такі, яким був Креонт.

Коли у трагедії Софокла Креонт звинувачує свою небогу Антигону в порушенні закону й царського указу, в тому, що вона з належними почестями поховала свого брата, братовбивцю, то між цими двома відбувається такий словесний поєдинок:

Антигона: Чи ж сором — брата вшанувати рідного?

Креонт: А той, кого убив він, чи не брат тобі?

Антигона: Так, брат він — від одного батька й матері.

Креонт: Чому ж його так само не вшановуєш?

Антигона: Цього тобі померлий не підтвердить сам.

Креонт: То ти із ним рівняєш нечестивого?

Антигона: Але ж це рідний брат мій, а не раб якийсь.

Креонт: Цей захищав вітчизну, той ганьбив її.

Антигона: Обох закон Аїда робить рівними.

Креонт: Там честь лихим і добрим не однакова.

Антигона: Хтозна, чи так це під землею діється?[62]

Можливо, Антигоні дозволило відкрити цей вічний закон, коли вона постала перед очима жителів Фів та Креонта, свого дядька, як анархістка, те, що вона була, за жахливою постановою Долі, рідною сестрою свого батька, Едіпа? Разом із тим також виконуючи обов’язки sororidad.

Сестринський (sororio) вчинок Антигони, яка прикрила землею непохований труп свого брата й так визволила його від царського гніву свого дядька Креонта, здався йому вчинком анархістки. «Немає гіршого зла, ніж анархія!» — поголосив тиран (Антигона, вірш 672). Анархія? Цивілізація?

Антигона, анархістка, на думку свого дядька, тирана Креонта, який був зразком мужності, але не людяності; Антигона, сестра свого батька Едіпа, а тому тітка свого брата Полініка, можливо, репрезентує релігійну домашність, домашню релігію, релігію домашнього вогнища, протиставлену тиранічній і політичній цивілізації громадянського життя, можливо також, вона протиставляє логіку одомашнення цивілізації. Але чи можна прийти до цивілізації, не засвоївши спочатку закони домашнього життя? Чи існують громадянське життя й цивілізація там, де немає підґрунтя з усталеного домашнього життя?

Ми говоримо про patria (батьківщину) і fraternidad (братерство), але не буде лінгвістичною витонченістю припустити, що вони можуть процвітати лише тоді, коли існують matria (материнська земля) і sororidad (сестринство). І спалахуватимуть руйнівні війни та інші катаклізми, поки у вуликах правитимуть трутні, які кружляють довкола матки, щоби запліднити її, і пожирають мед, який вони не виробляють.

Війни? Першим актом війни було, як розповідає книга, яку називаємо Священною Історією, або Біблією, вбивство Авеля його братом Каїном. То була смерть братерська, між двома братами, так би мовити, перший акт братерства. Й у Книзі Буття сказано, що саме Каїн, братовбивця, першим побудував місто, яке назвав іменем свого сина — що його народила йому сестра — Енох (Книга Буття 4, 17). І в тому місті, в тому полісі, певно, почалося громадянське життя, політика й цивілізація. Усе це, як ми бачимо, було створене братовбивцею. І коли за багато століть по тому, наш Лукан, іспанець, назвав війни між Цезарем і Помпеєм plusquam civilia, більше, ніж громадянськими, — в першому вірші книги «Фарсалія», — то мав на увазі, що вони були братовбивчими. Війни більше, ніж громадянські, — це братовбивчі війни.

Арістотель називав людину zoon politicon, тобто твариною громадянською або міською, — не політичною, бо застосоване слово перекладається не так, — твариною, яка схильна жити в містах, у нерухомих будівлях, поставлених на підмурки, й саме такою є людина, а передусім — чоловік. Тварина громадянська, міська, братерська... і схильна до братовбивства. Але ця громадянська тварина хіба не мусить очищатися домашніми діями? І домашнє вогнище, справжнє домашнє вогнище, хіба не можна побачити також у шатрі пастуха, який шукає свою долю в постійних мандрах? Й Антигона супроводжувала свого батька, сліпого й бродячого, стежками пустелі, аж поки той не помер у Колоні. Можна тільки пожаліти братерську, каїнову цивілізацію, якщо вона не підтримана сестринською домашністю!..

Отже, справжні підвалини цивілізації закладаються домашністю, а домашність створюють сестри, тітки. Або дружини духу, цнотливі, як ота Авішаґ, сунамітка, про яку розповідає перший розділ першої Книги Царів, та дівчина, яку привели до старого царя Давида, вже близького до смерті, щоби вона гріла його в ліжку, поки той спатиме. Й Авішаґ принесла йому в жертву своє материнство, залишилася дівчиною через нього — бо цар Давид її не пізнав — і стала причиною того, що пізніше Соломон, син од гріха Давидового з Вірсавією, яка зрадила свого чоловіка, звелів убити Адонія, свого зведеного брата, сина Давида й Аґіт, бо той хотів узяти за дружину Авішаґ, останню царицю при Давиді, сподіваючись успадкувати від нього його царство.

Але цій Авішаг, її долі, її почуттям думаємо присвятити книгу, яка не буде романом. Ані навіть рюманом.

А зараз читач, який прочитав цю передмову, — потрібну для розуміння подальшого тексту, — має змогу познайомитися з тіткою Тулою, яка знала про святу Тересу й Дон Кіхота, але, мабуть, не знала ані про гречанку Антигону, ані про ізраїльтянку Авішаґ.

У романі «Абель Санчес» я спробував проникнути в такі глибини і схованки людського серця, в певні катакомби душі, куди не люблять опускатися більшість смертних. Вони вірять, що в тих катакомбах спочивають мерці, яких не варто навідувати, й ті мерці, до речі, нами керують. Вони — спадкоємці Каїна. Але тут, у цьому романі, я спробував проникнути в інші глибини та схованки. А що не бракувало людей, які мені казали, що так робити було не по-людськи, то не бракуватиме й тих, які докорятимуть мені, хоч і в іншому розумінні, й за цей роман. Попередній, певно, здався їм не по-людськи жорстоким, бо в ньому було багато чоловічого, братерського; цей, либонь, видасться їм занадто жіночним, занадто сестринським. Але хіба можна заперечувати, що чоловік успадковує жіночість від своєї матері, а жінка чоловічість від свого батька? І хіба трутень не має в собі чогось від бджоли, а бджола — від трутня?

І не існує нічого такого, щоби завадило б мені написати новий роман, який би доповнював мій попередній роман.

У місті Сапаманка в день заручин Богородиці,

в рік тисяча дев’ятсот двадцятий від Різдва Христового.

Розділ перший

На Росу, а не на її сестру Хертрудіс, яка завжди виходила з дому з нею, були спрямовані палкі погляди, які кидав на дівчат Раміро. Чи принаймні так вважали обоє, Раміро й Роса, що відчували взаємний потяг.

Дві сестри, які завжди ходили разом, хоч це й не завжди об’єднувало їх, були, на перший погляд, нерозлучною парою. Спочатку всі погляди до цієї пари приваблювала осяйна й дещо провокативна краса Роси — цвітіння плоті, що відкривалося цвітінню неба, світла й вітру; але потім пильні очі Хертрудіс перехоплювали погляди всіх інших очей, які на них падали, й часто зупиняли їх напівдорозі. Були такі, хто, побачивши, як минають його ці дівчата, готувався голосно сказати якусь люб’язність, але мусив стриматися, перестрівши докірливий погляд очей Хертрудіс, які безмовно вимагали серйозності. «З нами двома ліпше не жартувати», — здавалося, промовляв її мовчазний погляд.

І все ж таки погляди, а надто кинуті зблизька, виявляли в Хертрудіс більшу схильність до втіх. І тоді як її сестра Роса відкривала всім вітрам і всьому світлу осяйну красу свого тіла, вона була наче закрита й замкнена скриня, в якій угадується скарб таємної ніжності й потаємних насолод.

Але Раміро, який носив свою душу на поверхні очей, не хотів бачити нікого, крім Роси, й, звичайно, дивився лише на Росу.

— А знаєш, він мені написав, — сказала Роса сестрі.

— Атож, я бачила листа.

— Як? Де ти його бачила? Ти шпигуєш за мною?

— Ти хіба так дуже його ховала? Я ніколи не шпигую, ти знаєш, і ти сказала це, аби тільки щось сказати.

— Твоя правда, Туло, пробач мені.

— Гаразд, пробачу тобі ще раз, адже така ти є. Я не шпигую, але й ніколи нічого не ховаю. Я бачила твого листа.

— Я вже знаю, я вже знаю...

— Я бачила листа, і я чекала, що він надійде.

— І як він тобі здається, Раміро?

— Я його не знаю.

— Але дівчині не треба знати чоловіка, щоби сказати, яким він їй здається.

— Мені треба.

— Але як тобі здається те, що ти бачиш, те, що впадає у вічі?..

— Навіть про це я не можу судити, не знаючи його.

— Може, в тебе немає очей на обличчі?

— Може, й немає, таких, як треба. Ти знаєш, я короткозора.

— Це лише привід! Подивись-но, дівчино, він дуже гарний хлопець.

— Так, здається.

— І симпатичний.

— Якщо він видається тобі таким, то цього досить.

— Ти думаєш, я вже сказала йому «так»?

— Я знаю, що рано чи пізно ти йому скажеш «так».

— Не так важливо, коли я йому це скажу. Треба примусити його почекати й навіть трохи помучитися.

— Навіщо?

— Щоби набити собі ціну.

— Так ти не наб’єш собі ціну, Росо. І таке кокетство до добра не приводить.

— То ти...

— До мене ще ніхто не звертався.

— А якщо звернеться?

— Немає сенсу запитувати про те, чого не було.

— Але якби до тебе хтось звернувся, що ти відповіла б?

— Я не сказала би хлопцеві, що він видається мені гарним і симпатичним, а спробувала б з’ясувати, яким він насправді є.

— А він тим часом пішов би до іншої...

— Цілком можливо.

— Отже, дівчино, ти мусиш приготуватися...

— Авжеж, бути тіткою.

— Як це тіткою?

— Тіткою для твоїх дітей, Росо.

— Що ти говориш! — сказала Роса, й голос у неї зламався.

— Не переживай так, Росіто, й пробач мені, — сказала Хертрудіс, поцілувавши сестру.

— Але якщо ти знову почнеш...

— Ні-ні, не почну!

— Ну, гаразд, то що мені йому сказати?

— Скажи «так»!

— Але він тоді подумає, що зі мною легко...

— Тоді скажи йому «ні»!

— Але ж він...

— Так, розумію, він видається тобі хлопцем гарним і симпатичним. То скажи йому «так» і не вдавайся до кокетування, бо з цього не буде нічого доброго. Скажи йому «так». Зрештою, вельми сумнівно, що ти знайдеш кращу партію. Раміро дуже добре забезпечений, він один син у батька...

— Я про це не думала.

— Але я подумала, Росо, й це те саме.

— А про мене не казатимуть, Туло, що я ганяюся за нареченими?

— Казатимуть — і слушно.

— І в який же це раз, Туло?

— Та хоч і в сотий. Ти хочеш мати нареченого, й нема нічого дивного в тому, що до тебе часто залицяються. Недарма ж Бог створив тебе такою гарненькою.

— Не жартуй!

— Ти ж добре знаєш, я не жартую. Добрим це нам здається чи поганим, але нас попереду чекають або шлюб, або монастир. Ти не маєш покликання стати черницею. Бог створив тебе для життя у світі й для створення домашнього вогнища... Тобто тобі судилося стати матір’ю родини... Монастир — не для тебе. Тому скажи йому «так».

— А ти?

— До чого тут я?

— Що ти потім...

— Про мене не думай, я дам собі раду.

Наступного дня після цієї розмови між Росою та Раміро виникли взаємини, які називають любовними. З того ж таки дня почалася й самотність Хертрудіс.

Обидві сестри, які втратили батька й матір ще в ранньому дитинстві, жили в дядька по материнській лінії, священнослужителя, що не утримував їх, бо вони отримали невеличку спадщину, яка давала їм скромні засоби на прожиття, але він давав їм добрі поради за столом, під час трапези, дозволяючи їм, проте, жити так, як підказував їхній розум. Ті добрі поради, які він їм давав, він брав із книг, тих самих, що допомагали дону Прімітіво готуватися до своїх проповідей, які він виголошував нечасто.

«Крім того, — цілком слушно міркував дон Прімітіво, — чому я повинен повчати їх та втручатися в їхні інтимні почуття? Ліпше не говорити з ними надто багато, не намагатися відкривати їм очі. Хоч... Відкривати їм очі? Оце сказав! Та вони в них завжди відкриті, а надто в жінок. Ми, чоловіки, анічогісінько не знаємо про ці речі. А ми, священики, тим більше. Усе те, що ми вичитуємо з книжок, — дурниці. Але Тула навіює мені справжній страх... Перед нею я не смію, я не смію... Ця дівчина ставить такі запитання! І дивиться на мене так серйозно, так серйозно... Своїми сумними, сумними великими очима — очима моєї сестри, очима моєї матері — царство їм небесне! — дивиться таким жалібним поглядом, що в мене серце завмирає!.. Очима дуже серйозними й водночас такими, що сміються нишком. Здається, вони кажуть мені: „Не верзи більше, дядьку, дурниць!“ То демон, а не дівчина! Я досі пригадую той день, коли вона наполягла піти послухати оту мою невеличку проповідь. Які хвилини довелося мені тоді пережити, Ісусе Христе! Я весь час намагався відводити від неї очі, щоби не спіткнутися на слові. Але це мені не вдавалося, бо вона своїх од мене не відводила! Те саме відбувалося зі мною у присутності її святої матері, моєї сестри, і моєї святої матері, царство їм небесне! Я ніколи не міг проповідувати, коли вони мене слухали, й тому завжди просив їх не приходити на мої проповіді. Мати приходила, але потай, нічого мені не кажучи, й ховалася за колоною, де я не міг її бачити, й потім нічого не казала мені про мою проповідь. І те саме робила моя сестра. Але я знаю, вона думала, хоч і була щирою християнкою: „Яких дурниць можуть наговорити чоловіки!“ І те саме думає ця дівчина, я анітрохи не сумніваюся. То щоб я перед нею проповідував? Давав їй поради? Одного разу я вже почув, як у неї вихопилося: „Яких дурниць можуть наговорити чоловіки!“ — вона мала на увазі не мене, але я її зрозумів...»

Бідолашний панотець відчував глибоку пошану, змішану із захватом, до своєї небоги Хертрудіс. Він мав відчуття, що мудрість у їхньому родоводі передавалася по жіночій лінії, що його мати була розумним провидінням у домі, в якому він виріс, а його сестра, хоч і недовго, була таким самим провидінням у своєму домі. А щодо своєї іншої небоги, Роси, то вона цілком задовольнялася протекцією та опікою сестри. «Але якою гарною створив її Бог, хвала Йому навіки, — казав він собі. — Ця дівчина або вийде заміж за кого їй захочеться, або сьогоднішні молодики не мають очей під лобом».

Й одного дня Хертрудіс, після того, як Роса підвелася з-за столу, вдавши, ніби почуває себе не дуже добре, залишилася наодинці з дядьком, сказала йому:

— Мушу повідомити вас, дядьку, про одну дуже серйозну річ.

— Дуже серйозну... дуже серйозну... — і бідолашний панотець геть розгубився, бо йому здалося, ніби завжди такі дуже серйозні очі племінниці тепер лукаво сміються.

— Атож, дуже серйозну.

— Ну то розповідай мені, дочко, що там сталося, бо ми з тобою тут утворюємо щось подібне до сімейної ради.

— Справа в тому, що Роса вже має нареченого.

— І це все?

— Але цілком формального нареченого, дядьку, ви зрозуміли?

— Отже, мені доведеться їх обвінчати.

— Очевидно!

— І якої ти думки про того її нареченого?

— Ви ще не запитали мене, хто він такий...

— А навіщо мені запитувати, коли я майже нікого не знаю? Тож краще скажи мені, якої ти про нього думки і яким він тобі видається?

— Але я теж його не знаю.

— Але хто він, ти принаймні знаєш?

— Авжеж, знаю, як його звуть, знаю, з якої він родини, і...

— Цього досить. І що ти можеш про нього сказати?

— Що він добра партія для Роси й що вони покохають одне одного.

— А хіба вони ще не кохають одне одного?

— А хіба ви, дядьку, вірите в те, що такі взаємини починаються з кохання?

— Так кажуть, дівчино, кажуть, ніби це приходить, як спалах блискавки...

— То пусті балачки, дядьку.

— Можливо й так. Я повірю тому, що ти мені скажеш.

— Раміро... Раміро Квадрадо...

— То він син доньї Вінансії, вдови? Що ж, тут немає більше про що балакати.

— Саме на цього Раміро, дядьку, Роса кинула оком, і вважає, що він у неї закоханий...

— Він і справді закохається в неї, Туло, справді закохається...

— Я теж кажу, дядьку, що так воно буде. Адже він чоловік слова й має почуття сорому, а тому не зможе не закохатися в дівчину, з якою вже мав стосунки. Я не вірю, що ще чоловік, який зможе відступити назад.

— А вона?

— Хто? Моя сестра? З нею відбудеться те саме.

— Ти знаєш більше, ніж святий Авґустин, дочко.

— Це те знання, якого не можна навчитися, дядьку.

— Тоді нехай одружуються, я благословлю їх, і справі кінець.

— Або тільки початок! Але треба їх одружити і якомога швидше. Перш ніж він передумає..

— То ти боїшся, що він може передумати?..

— Я вважаю, чоловіки завжди спроможні на таке, дядьку.

— А жінки — ні?

— Ці побоювання я залишаю чоловікам. Але, не маючи наміру образити стать — сильну стать, адже так кажуть? — я стверджую, що постійність і сила почуття більше притаманні нам...

— Якби всі були такими, як ти, дівчино, я в це повірив би, але...

— Але що?

— Ти істота виняткова, Туло!

— Я не раз чула, як ви казали, що виняток підтверджує правило...

— Мені з тобою важко сперечатися... Отже, гаразд, одружімо їх, поки він не передумав... Або вона...

На очі Хертрудіс ніби накотилася чорна хмара, і якби хтось міг слухати тишу, він би почув, як у глибинах її душі відлунювала ця фраза, завмираючи вдалині: «Або вона...»

Розділ другий

Але що відбувалося з Раміро, який уже мав стосунки і стосунки формальні з Росою, які лише трохи не дотягували до того, щоби ці двоє утворювали одну родину? Виникало таке враження, ніби одружуватися він не вельми поспішав.

— Знаєш, Туло, я його не розумію; і щодалі, то розумію менше. Він постійно здається неуважним і поводиться так, ніби думає про щось інше — або про іншу особу, хто знає! — або боїться, що хтось заскоче нас зненацька. А коли я беру на себе ініціативу й перша починаю розмову з ним, у мене виникає враження, ніби він не дуже радіє тому, як мають закінчитися наші стосунки, ніби він мене не слухає й чекає, що ось-ось до нього підійде якась інша дівчина...

— Це тому, що ти розмовляєш із ним ніби знехотя. Розмовляй із ним так, ніби ця розмова приносить тобі велику втіху.

— Але ж у такому разі він подумає, що я дуже поспішаю одружитися з ним!

— Звичайно, подумає! Адже насправді так воно і є!

— Невже ти думаєш, Туло, що я божеволію від нетерпіння одружитися з ним?

— Ти його кохаєш?

— Це не має ніякого стосунку до...

— Ти його кохаєш, відповідай?!

— Але ж...

— Ніякого але, ж! Ти його кохаєш? Так чи ні?

Роса опустила очі, зашарілася й промурмотіла, схлипуючи:

— З тобою важко розмовляти, Туло. Ти хочеш, аби я тобі все виклала, як на сповіді!

Хертрудіс узяла сестру за руку, а другою рукою підняла їй обличчя, подивилася їй прямо у вічі й сказала:

— Ми живемо з тобою вдвох, сестро...

— А дядько?

— Ми живемо вдвох — повторюю тобі. Як жінки, ми живемо удвох. Наш бідолашний дядько — святий, але святий книжний, і хоча він священик, але, все-таки, — чоловік.

— Та ж він сповідує людей...

— Можливо, саме тому він дуже мало знає про світ. Крім того, він дуже забудькуватий. І в цьому немає нічого дивного. Ми живемо самі-одні, повторюю. І тепер ти повинна тут висповідатися, але висповідатися самій собі. Повторюю: ти його кохаєш?

Бідолашна Роса розплакалася.

— Ти його кохаєш? — знову пролунав невблаганний голос.

І Роса, зрештою, примусила себе повірити в те, що цей лагідний і врочистий голос, який долітав до неї ніби з далеких околиць життя в чистоті, був її власним голосом, а може, — голосом їхньої матері.

— Атож, думаю, я його кохаю... дуже... дуже... — вигукнула вона низьким голосом, схлипуючи.

— Так, ти дуже його кохаєш, і він кохатиме тебе ще сильніше!

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю, що він дуже тебе кохатиме.

— Тоді, чому він такий неуважний? Чому він уникає розмов про нашу майбутню родину?

— Я поговорю з ним про це, Росо, довірся мені!

— Ти?

— Так, я. Тебе це дивує?

— Але ж...

— Мене не стримає страх, який стримує тебе.

— Але він подумає, я божевільно прагну, щоби він одружився зі мною.

— Ні-ні, він так не подумає! Він, звичайно, може сказати, що я прагну, аби ти одружилася, керуючись якимись власними інтересами, наприклад, аби самій усім порядкувати в домі нашого дядька. Але ти добре знаєш, що це нісенітниця. Він може сказати що завгодно, та я все залагоджу.

Роса впала в обійми сестрі, а та сказала їй на вухо.

— А тепер ти скажеш мені, що ти дуже його кохаєш, так?

— А чому ти так на цьому наполягаєш, Туло?

— Бо це твій обов’язок.

І наступного дня, коли Раміро прийшов навідати свою наречену, його зустріла інша дівчина, її сестра. Вираз обличчя йому змінився, й він, здавалося, завагався. Серйозність цих великих жалобних очей справила на нього таке враження, що вся кров шугнула йому до серця.

— А де Роса? — запитав він майже нечутно.

— Роси немає вдома, і сьогодні я маю поговорити з тобою.

— Ти? — запитав він тремтячими губами.

— Так, я!

— Ти щось дуже серйозна, дівчино! — і він силувано засміявся.

— Кажуть, я й народилася такою серйозною. Дядько каже, я успадкувала цю серйозність од матері, його сестри, й від бабусі, його матері. Я не знаю, й мені байдуже, від кого й чому я така народилася. Але мені подобається, щоб усе відбувалося просто, чесно й без обману.

— Чому ти так кажеш, Туло?

— А чому ти уникаєш говорити про ваше одруження з моєю сестрою? Скажи-но мені, чому?

Бідолашний хлопець почервонів від сорому, як рак, і похилив голову. Цей удар був для нього надто несподіваним.

— Ти їй сказав, що ваші взаємини будуть невинними й матимуть добрий кінець.

— Туло!

— Не про Тулу йдеться! Ти вступив у стосунки з нею, щоби зробити її своєю дружиною і матір’ю твоїх дітей...

— Але навіщо такий поспіх!.. — і він знову силувано засміявся.

— У цьому житті треба поспішати, бо воно надто коротке.

— Життя коротке! І це каже дівчина, якій двадцять два роки!

— Воно коротке незалежно від того, скільки мені років. То ти думаєш одружуватися з Росою чи ні?

— Який може бути сумнів? — і коли він це сказав, то затремтів усім тілом.

— Бо якщо ти думаєш одружуватися з нею, то навіщо це відкладати?

— Ми ще дуже молоді...

— Тим ліпше!

— Нам треба випробувати одне одного...

— Що це означає? Що означає випробувати? Ти думаєш, за рік ти знатимеш її краще? Гірше, набагато гірше...

— Ну, а якщо...

— Ти зовсім не думав про одруження, коли просив у неї дозволу приходити в цей дім!

— Але ж, Туло...

— Забудь про Тулу! Ти її кохаєш чи ні?

— Як ти можеш сумніватися в цьому, Туло?

— Я тобі сказала, забудь про Тулу! Ти її кохаєш?

— Звісно, кохаю!

— Тоді ти кохатимеш її ще сильніше. Вона стане тобі доброю дружиною. У вас буде чудове подружнє життя.

— А з твоїми порадами...

— Ніяких моїх порад. Я буду лише доброю тіткою й більше ніким!

Раміро, здавалося, якусь мить змагався зі самим собою, ніби ніяк не міг наважитися на щось, а тоді, зробивши рішучий розпачливий жест, вигукнув:

— Ну, гаразд, Хертрудіс, я скажу тобі всю правду!

— Ти не повинен казати мені більше ніякої правди, — суворим голосом зупинила його вона. — Ти сказав, що кохаєш Росу і сповнений рішучості одружитися з нею; усю іншу правду ти муситимеш сказати їй, коли одружишся з нею.

— Але є речі...

— Ні-ні, немає таких речей, про які ти не повинен розповідати своїй дружині...

— Але ж, Туло!

— Забудь про Тулу, я вже тобі сказала. Якщо ти кохаєш Росу, то одружуйся з нею, а якщо ти її не кохаєш, тобі нема чого робити в цьому домі.

Ці слова злетіли з холодних губ — і її серце в ту мить зупинилося. Після чого настала крижана тиша, протягом якої кров, доти стримувана, вирвалася на волю, й зафарбувала в червоний колір обличчя сестри. Й у зловісній тиші було чути калатання її серця.

Наступного дня призначили день весілля.

Розділ третій

Дон Прімітіво дав свій дозвіл на шлюб Раміро з Росою і благословив його. І ніхто не радів цьому більше, ніж Хертрудіс. Вона видавалася такою щасливою, що її радість здивувала всіх, хто її знав, але було й чимало людей, які вважали її не дуже природною.

Коли молодята повернулися у свій дім, Роса зажадала, щоби сестра була завжди при ній. Хертрудіс заперечила, що молодим належить бути на самоті.

— Але ж, сестро, я ніколи не відчувала, що мені тебе гак бракує. Тільки тепер я зрозуміла, як я тебе люблю.

І почала обіймати її та цілувати.

— Так-так, — відповідала їй Хертрудіс, стримано всміхаючись. — Ваше щастя потребує свідків. Воно стане ще більшим, знаючи, що іншим відомо про його існування.

Тож вона вряди-годи перебувала в їхньому товаристві. Іноді обідала з ними. Сестра всіляко виявляла свою любов до неї, а потім і до чоловіка, який, здавалося, соромився перед своєю зовицею.

— Я тобі раджу, — сказала одного разу Хертрудіс сестрі, дивлячись на поведінку її чоловіка, — не показувати себе такою поступливою. Враження таке, ніби ти ставишся трохи легковажно до свого шлюбу.

Одного дня вона побачила в домі цуценя.

— А це що таке?

— Собака, дівчино, хіба не бачиш?

— І як вона у вас опинилася?

— Я натрапила на неї на вулиці, покинуту й напівмертву, мені стало її жаль, я нагодувала її, підлікувала, й ось вона перед тобою, — і вона погладила цуценя, взявши його собі на коліна, й кілька разів поцілувала його в мордочку.

— Я думаю, Росо, тобі треба позбутися цього цуценяти, але вбити його було б жорстокістю.

— Позбутися його? А навіщо? Ти чуєш, Тіті, — і кажучи це, вона пригорнула цуценя до грудей, — мені радять викинути тебе з дому? Але куди ж ти підеш, бідолашненький?

— Ну ж бо, не будь дитиною і не сприймай це так. А якщо й твій чоловік буде тієї самої думки, що й я?

— Авжеж, якщо ти йому це скажеш. Ти ж у нас така мудра...

— Облиш ці балачки й собаку.

— Але навіщо? Ти гадаєш, Раміро ревнуватиме мене до нього?

— Я ніколи не думала, Росо, що одруження робить людину такою дурною.

Коли прийшов Раміро й довідався про невеличку суперечку щодо собаки, він не наважився підтримати ні одну, ні другу, проголосивши, що усе це не має жодного значення.

— З одного боку, це, звичайно, не має значення, а з іншого, має та ще й велике, — сказала Хертрудіс.

— Тут ідеться про суто дитячу витівку й навіть щось більше. Ти, Росо, спроможна принести у свій новий дім ту велику ляльку, яку зберігаєш відтоді, як нам подарували дві однакові, коли ми були ще дітьми, й навіть посадити її в окреме крісло.

— Ти вгадала. Вона тут, у вітальні, у своїй найкращій сукні, й сидить у своєму почесному кріслі. Хочеш її побачити?

— Так воно і є, — підтвердив Раміро.

— Навіщо вона тобі тут?

— Як то навіщо? Вона завжди була зі мною.

— Хіба що вона стане іграшкою для твоїх дітей...

— Тобі таке приходить у голову, Туло!.. — сказала Роса, густо почервонівши.

— Щось дивне приходить у голову не мені, а тобі, як, наприклад, принести у свій дім собаку.

— А ти, — вигукнула Роса, якій хотілося закінчити розмову, що дратувала її, — хіба ти не маєш своєї ляльки? Ти її комусь віддала чи розламала на шматки?

— Ні, я її не ламала,— рішуче відповіла сестра. — Я просто заховала її.

— І так добре заховала, що я потім ніколи її не бачила!..

— Певно, Хертрудіс, береже її тільки для себе, — сказав Раміро, до пуття не зрозумівши, про що йдеться.

— Бог знає, навіщо я її зберігаю. Це талісман із мого дитинства.

Хто ж дуже рідко приходив у дім молодят, то це добрий дон Прімітіво. «Одинадцята заповідь наказує нам не втручатися в чужі справи і робити свої власні», — казав він.

Минали дні, всі однакові, в одному й другому домі. Хертрудіс намагалася відвідувати сестру якомога рідше, але та приходила до неї, як тільки минали два дні, відколи вони не бачилися.

— Ти що, може, захворіла, дівчино? Чи тобі досі не до вподоби собака? Бо якщо ти й справді терпіти його не можеш, то я позбудуся його. Чому ти залишаєш мене саму-одну?

— Саму-одну, Росо? Саму-одну? А твій чоловік?

— Але він має свої справи й не так часто буває вдома...

— Або їх вигадує...

— Ти думаєш, він покидає мене умисне? Ти, може, щось знаєш? Скажи мені правду, Туло, ради того, що тобі найдорожче, ради нашої матері.

— Ні, причина в тому, що вам просто набридло ваше щастя і ваша самотність. Позбудься собаки, бо інакше тебе обсядуть примхи, й буде ще гірше.

— Не кажи такого.

— Тебе обсядуть примхи, — твердо відповіла Тула.

І коли одного дня Роса прийшла і сказала, що собаки в домі вже немає, Хертрудіс, серйозно всміхаючись і пестячи її, наче дитину, прошепотіла їй на вухо: «Ти злякалася, що тебе обсядуть примхи, так?» І почувши у відповідь мовлене пошепки «так», обняла сестру з почуттям, на яке та не вважала її здатного.

— Тепер ти переконаєшся, Росо; тепер ви вже не знуджуватиметеся ані від свого щастя, ані від своєї самотності і якщо твій чоловік виходитиме з дому у справах, то вони будуть справжніми. Саме цього вам і бракувало...

— І тобі бракувало теж... Чи не так, сестричко?

— І хто тобі це сказав?

— Знаєш, я не така вже дурна й жила завжди із тобою...

— Гаразд, гаразд, облиш жартувати!

І відтоді Хертрудіс почала навідувати сестру частіше.

Розділ четвертий

Під час пологів Роси, які були дуже тяжкими, ніхто не зберігав стільки мужності й спокою, як Хертрудіс. Можна було подумати, вона має великий досвід у таких ситуаціях. Виникла реальна небезпека, що хтось може померти, або мати, або дитина, яка мала покинути її лоно, і лікар заговорив про те, що треба витягти її звідти або живою, або мертвою.

— Мертвою? — вигукнула Хертрудіс. — Цього ніяк не можна допустити!

— Невже ви не розумієте, — вигукнув лікар, — що коли помре дитина, то житиме мати, яка потім зможе народити інших дітей! А якщо помре мати, то вже нікого не народить.

В уяві Хертрудіс промайнула думка, що існують й інші матері, але вона стрималася й сказала:

— Ні-ні, не можна дозволити, щоби дитина померла. Адже йдеться і про спасіння її душі.

Бідолашна жінка нічого не чула й нічого не розуміла. Аж поки, геть виснажена надмірними зусиллями, таки привела на світ дитину.

Хертрудіс жадібно схопила її й так, ніби нічого більш у світі не робила, помила її й загорнула в пелюшки.

— Ви працюєте, як справжня повитуха, — сказав їй лікар.

Вона взяла це створіннячко й понесла показати його батькові, який сидів у одному з кутків, переляканий і ніби придавлений почуттям провини, чекаючи, коли йому повідомлять про смерть дружини.

— Ось маєш свого первістка, Раміро. Поглянь-но, який він гарненький!

Та коли батько підняв погляд, скинувши із себе тягар тривоги, він побачив лише величезні очі зовиці, які променилися новим світлом, чорнішим, але набагато блискучішим, аніж раніше. І коли він підійшов поцілувати шматочок плоті, який піднесла вона йому як його сина, його почервоніла щока торкнулася щоки Хертрудіс.

— А зараз, — спокійно сказала вона йому, — піди подякуй дружині, попроси в неї пробачення й підбадьор її.

— Попросити в неї пробачення?

— Так, попроси в неї пробачення.

— А за що?

— Я розумію, за що, й вона тебе зрозуміє. А щодо цього, — й вона пригорнула немовля до своїх тремтячих грудей, — я ним займуся, і якщо в мене вистачить уміння та сили, то зроблю з нього чоловіка.

Кімната оберталася навколо Раміро. І з глибин його душі лунав голос, який запитував: «Хто з них мати?»

Незабаром Хертрудіс поклала дитя біля матері, що, здавалося, спала, виснажена, з білим, як сніг, обличчям. Але Роса напіврозплющила очі й зустрілася з поглядом сестри. І коли вона її побачила, тілом нової матері, яке здолало всі випробування, пробіг ніби струм бадьорості.

— Туло! — простогнала вона.

— Я тут, Росо, і я тут буду. А ти відпочивай. Коли будеш спроможна, даси посмоктати груди цьому створінню, щоби воно замовкло. Про все інше не турбуйся.

— Я думала, що помру, Туло. Навіть тепер мені здається, що я мертва й бачу сон. І мені було так шкода Раміро...

— Замовкни. Лікар сказав, аби ти багато не говорила. Бідолашний Раміро був більше мертвий, аніж ти. Тепер підбадьортеся й усю увагу приділіть новому членові вашої родини.

Хвора відповіла їй сумною усмішкою.

— Малий носитиме ім’я Раміро, як і його батько, — постановила згодом Хертрудіс на невеличкій сімейній нараді, — а наступну дитину, бо вона буде дівчинкою, назвемо Хертрудіс, як і мене.

— Ти вже думаєш про наступну, — вигукнув дон Прімітіво, — а твоя бідолашна сестра ще перебуває на межі життя і смерті!

— А що робити? — відповіла Тула. — Хіба не для того вони одружилися, щоби народжувати дітей? Ти зі мною згоден, Раміро? — запитала вона, пильно подивившись йому у вічі.

— Зараз головне, щоби вона одужала, — сказав чоловік, зіщулившись під цим поглядом.

— Ет! Від такої хвороби жінка одужує дуже швидко.

— Правильно сказав лікар, небого, що ти народилася повитухою.

— Кожна жінка народжується матір’ю, дядьку.

І вона сказала це з такою внутрішньою домашньою врочистістю, що Раміро відчув невиразну тривогу й дивне каяття. «Чи кохаю я свою дружину так, як вона того заслуговує?» — запитав він себе.

— Тепер, Раміро, — сказала йому зовиця, — ти можеш сказати, що маєш дружину.

І відтоді Хертрудіс не пропускала жодного дня, щоби прийти в дім сестри. Саме вона роздягала, вдягала й доглядала немовля доти, доки його мати стала спроможною робити це сама.

Роса одужала дуже швидко, і її краса зробилася ще яскравішою. Вона ще з більшою ніжністю почала ставитися до чоловіка й навіть докоряла йому, що він її уникає.

— Я боявся за твоє життя, — сказав їй чоловік, — і я був нажаханий. Нажаханий, опанований розпачем і сповнений каяття.

— Каяття за що?

— Якщо ти помреш, я вистрелю собі в голову!

— А навіщо? «Від чоловіків можна чекати чого завгодно», — сказала б Тула. Але небезпека для мого життя вже минула, і ти це знаєш.

— І це не стало для тебе гіркою наукою, Росо?

— Гіркою наукою?

І наблизившись до чоловіка, обхопивши його руками за шию, пригорнувшись до нього, вона прошепотіла йому на вухо, спалюючи його своїм подихом:

— Ми народимо ще одну дитину, Раміро! Тепер я зрозуміла, що кохаю тебе! Нехай навіть вона мене вб’є!

Тим часом Хертрудіс сповила малого, ревниво оберігаючи невинне створіння від того, щоб воно помітило палкі вияви любовної пристрасті своїх батьків.

Здавалося, тітка не хоче, щоб дитя коли-небудь довідалося про кохання, з якого воно постало, й від раннього віку, віку невинності, вирішила подбати про те, щоб воно не помітило бодай найлегших і найвіддаленіших його ознак. Звичайно ж, вона не забула почепити йому на шию образок Найсвятішої Діви, Богоматері з її Дитям на руках.

Нерідко, коли вона бачила, як її сестра, мати, виявляла нетерпіння, намагаючись утихомирити малого або сповити його в пелюшки, то казала:

— Дай мені його, Росо, дай мені, і йди розважитися зі своїм чоловіком...

— Але ж, Туло...

— Якщо тобі треба опікуватися двома, то мені лише цим одним.

— Ну, Туло, ти як що-небудь скажеш...

— Не будь дитиною, ти вже поважна сеньйора, мама. І подякуй Богові за те, що ми можемо так розділити твою роботу.

— Туло... Туло...

— Раміро... Раміро... Росо.

Мати надула губи, але пішла до чоловіка. І вони, либонь, не марнували часу, бо незабаром у них народилася ще одна дитина, дівчинка.

Розділ п’ятий

Незабаром після народження дівчинки сестри одного дня знайшли мертвим свого доброго дядька, дона Прімітіво. Хертрудіс загорнула його в саван, — але спершу вимила тіло, бо хотіла, щоби він ліг у могилу чистим, — з тією ж старанністю, з якою загортала в пелюшки щойно народжених немовлят Роси. І залишившись у кімнаті на самоті з тілом свого старого доброго дядька, вона оплакала його такими гіркими слізьми, ніби не вірила, що він міг їх покинути. «Я ніколи не думала, що так любила його, — сказала вона собі. — Він був блаженний. І з якою легкістю він умів переконати мене, що я особа надзвичайно розважлива — він сам був людиною, яка вміла мислити дуже тверезо!»

— Він був нашим батьком, — сказала вона сестрі.

— І ми ніколи не чули, щоби він підняв на нас голос.

— Авжеж! — вигукнула Роса. — Він завжди дозволяв нам здійснювати наші святі бажання.

— Бо він знав, Росо, що одна його присутність освячувала наші бажання. Він був нашим батьком; він нас виховав. А щоби нас виховати, йому було досить свого життя, такого чистого, такого прозорого, такого світлого...

— Це правда, — сказала Роса, й очі їй наповнилися слізьми. — Я не знала іншого чоловіка, такого мудрого й розважливого.

— Ми не могли б, сестро, знайти для себе дім, чистіший, аніж цей, щоби вирости в ньому.

— Що ти хочеш цим сказати, Туло?

— Він наповнив наше життя мовчки, майже не сказавши нам жодного слова, культом Найсвятішої Діви, Богоматері, а також культом нашої матері, своєї сестри, й нашої бабусі, його матері. Ти пам’ятаєш, як ночами він наказував нам читати молитви і як змінювався йому голос, коли він доходив до тих слів в отченаші та авемарії, якими молився за вічний спокій душі нашої матері, а потім і за душу своєї матері, нашої бабусі, якої ми не знали? У тих молитвах він говорив нам про матір і в тих молитвах навчив тебе бути нею.

— А тебе, Туло, а тебе? — вигукнула Роса, плачучи.

— Мене?

— Так, тебе, тебе! Хто насправді є матір’ю для моїх дітей?

— Облиш це. Ось ти маєш його перед собою, мовчазного святого. Мені розповідали, що вбогі побожні жінки не раз плакали, слухаючи його проповіді, з яких не розуміли жодного слова. І я знаю, чому так було. Один його голос вкладав у душі любов і вмиротвореність. А зараз, Росо, прочитаймо молитви!

Дві сестри стали навколішки біля смертного ложа дядька й проказали ті самі молитви, які проказували разом із ним упродовж багатьох років, разом із двома отченашами та авемаріями за вічний спокій душ їхньої матері та бабусі, до яких вони додали ще один отченаш і ще одну авемарію за душу щойно померлого чоловіка, який лежав перед ними. І м’які та лагідні вогники двох свічок, які горіли по обидва боки покійника, яскраво освітлюючи його чоло, біле, як їхній віск, здавалося, тремтіли в ритмі молитов, за кожним словом, яке промовляли сестри. Глибокий спокій випромінювала ця смерть. Дві сестри підвелися з колін; спершу Хертрудіс і Роса поцілувалися між собою, а потім поцілували свого дядька в його воскове чоло й обнялися з уже сухими очима.

— А тепер, — сказала на вухо сестрі Хертрудіс, — ти муситимеш палко кохати свого чоловіка, дбати про те, щоби він був щасливим і... народити нам багато дітей.

— Тепер, — відповіла їй Роса, — ти, звичайно, переселишся жити до нас.

— Ні-ні — цього не буде, — швидко відповіла їй сестра.

— Як, не буде? І чому ти так категорично...

— О, сестро, пробач мені за цю категоричність, благаю тебе, пробач, — і ніби згадавши про покійника, знову опустилася біля нього навколішки.

— Не поводься так дивно, Туло, я тебе просто не розумію. У тебе іноді бувають такі химери...

— Це правда, але ти мені їх пробачиш. Ти ж мені їх пробачиш, Росо?

— Про це навіть не запитуй. Але ж ти прийдеш жити до нас?

— Не наполягай, Росо, не наполягай...

— Що? Ти не прийдеш? Покинеш своїх племінників, власне, навіть своїх дітей?

— Але ж я не розлучаюся з ними жодного дня...

— То ти прийдеш?

— Я подумаю, Росо, я подумаю...

— Гаразд, я не наполягатиму.

Але за кілька днів вона знову заговорила про це, й Хертрудіс знову мала захищатися.

— Ні-ні, я не хочу вас турбувати...

— Турбувати нас? Про що ти говориш, Туло?

— Одружені повинні мати власний дім.

— Хіба він не може бути і твоїм домом?

— Ні-ні. Хоч ти так і не думаєш, але я скувала б вашу свободу. Хіба не так, Раміро?

— Ні... я не бачу... — пробелькотів збентежений чоловік, як майже завжди з ним бувало, коли зовиця задавала йому якесь несподіване запитання.

— От, бачиш, Росо. Твій чоловік, хоч він цього й не каже, розуміє, що подружжя, а надто подружжя таке молоде, як ваше, подружжя, в якого досі часто народжуються діти, потребує усамітнення. Я, тітка, приходитиму у свої години, навчати ваших дітей усьому тому, чого ви не маєте часу їх навчити.

І вона й далі щодня приходила до них, іноді дуже рано, зустрічаючись із дитиною, яка вже прокинулася, але ніколи з її батьками. «Мене тут таки справді бракує», — казала вона собі.

Розділ шостий

У Роси скоро мала народитися вже третя дитина. Вона почала нарікати на свою плодючість. «Я завалю нас дітьми», — казала вона. На що її сестра відповідала: «А для чого ви одружилися?»

Вона тяжко переносила свою вагітність і мусила приділяти ще менше уваги своїм іншим дітям, якими доводилося опікуватися тітці, що робила це з великою радістю. І вона навіть почала приводити їх до себе додому, до свого домашнього вогнища незаміжньої жінки, де мешкала зі старою служницею, яка дісталася їй у спадок від дона Прімітіво, й там вони залишалися з нею надовго. І малята прихилялися зі сліпою любов’ю до цієї суворої і поважної жінки.

Раміро, невдоволений майже безперервною вагітністю дружини й раніше, тепер, протягом останніх місяців виявляв своє роздратування ще більше, що дуже не подобалося Хертрудіс.

— Як тяжко все це переносити! — казав він.

— Тобі? — запитувала зовиця, не відриваючи погляду від племінника або племінниці, бо хтось із них майже постійно сидів у неї на колінах.

— Атож, мені. Я живу в постійній напрузі, боячись усього.

— Не переживай, цьому рано чи пізно настане кінець. Природа мудра.

— Але стільки разів ходив глек до джерела...

— Ох, сину, ми маємо у світі стільки ризиків і стільки суперечностей!

Для Раміро стало несподіванкою, коли він почув, що дитину назвали ім’ям його зовиці, яка цього не хотіла, тоді як він натомість був радий зайвий раз почути знайоме ім’я Тула..

— Як добре ти зробила, що не одружилася, Туло!

— Ти справді так думаєш? — запитала вона, вп’явшись у нього поглядом.

— Справді. Ти уникла стількох труднощів і стількох небезпек...

А звідки тобі відомо, що я ще не одружуся?

— Це ж очевидно. У тебе вже не той вік, аби одружуватися!

— Ну то й що, як не той вік? Хіба в такому віці не одружуються?

— Я не бачу в тобі потягу до одруження...

— Потяг до одруження? А що це таке?

— Ну, знаєш...

— Ти не бачиш, аби я шукала собі нареченого, так?

— Та ні, не так.

— Ні, таки так.

— Якби ти вирішила одружитися, претендентів не бракувало б...

— Але я не спроможна шукати їх. Я не чоловік, а жінка мусить чекати, поки її оберуть. А я й справді більше полюбляю обирати, ніж бути обраною.

— Про що ви розмовляєте? — запитала Роса, підходячи до них і стомлено опустившись у крісло.

— Та ні про що особливе, я тут вислуховую мудрі міркування твого чоловіка про переваги та вади життя у шлюбі.

— Не говори про це, Раміро! Ви, чоловіки, нічого не знаєте про життя у шлюбі. Це ми одружуємося, а не ви.

— Але жінко!

— Гаразд, припиняймо, підійми мене, будь ласка, бо я ледве спроможна триматися на ногах. Хочу лягти. До побачення, Туло. Я тобі їх залишаю.

Чоловік підійшов до неї; узяв її вище ліктя обома руками й, доклавши чималих зусиль, поставив на ноги; потім одну руку закинув їй на плече, нахилив голову, майже доторкнувшись своєю щокою до її щоки, свою праву руку підсунув під її праву руку й допоміг їй пересуватися — вона спиралася на нього і так йшла стогнучи. Хертрудіс, тримаючи племінників на колінах, дивилася на важке пересування сестри, яка обплітала чоловіка, наче витка рослина тичку, і її великі очі, сухі очі, спокійно вмиротворені й умиротворено спокійні, наповнилися слізьми, і пригорнувши до грудей обох малят, вона притулила їхні щічки до своїх щік. І маленький Рамірін, побачивши, як плаче тітка, заплакав і собі.

— Ходімо, хлопче, не плач, ходімо гратися.

Треті пологи зовсім підірвали здоров’я Роси.

— У мене погані передчуття, Туло.

— Не звертай уваги на передвістя.

— Це не передвістя; я відчуваю, що життя витікає з мене; я втратила дуже багато крові.

— Вона повернеться.

— Я відчуваю, що не зможу вигодувати цю дитину. І як подумаю, що доведеться віддати її годувальницям, Туло, мене опановує жах!

І вона казала правду. За кілька днів годувальниць змінилося три. Батько лютував і казав, що їх усіх треба відшмагати. А мати робилася дедалі слабшою.

— Справи з нею кепські! — сказав одного дня лікар.

Раміро блукав у домі, геть приголомшений, опанований дивним каяттям і переживаючи раптові напади люті. Одного вечора він сказав зовиці:

— Але ж Роса нічого не робить для того, щоби вижити. Вона вбила собі в голову, що мусить померти, і ясно, що з такими думками вона справді помре. Чому ти не підбадьориш її і не переконаєш боротися за життя?

— Це ти маєш зробити, сину, ти її чоловік. Якщо ти не повернеш їй бажання жити, то хто зможе його повернути? Бо найгірше для неї не те, що вона така слабка й знекровлена. Найгірше те, що вона думає тільки про смерть. Ти ж бачиш, навіть діти швидко стомлюють її. І вона все частіше говорить про те, що доведеться шукати для них годувальницю.

І справді, бідолашна Роса жила наче уві сні, вона перебувала у стані постійного марення й усе бачила немов крізь туман.

Одного вечора вона попросила сестру залишитися наодинці з нею і фразами, які раз у раз уривалися, тонким і схвильованим голосом сказала їй, тримаючи її за руку:

— Ти бачиш, Туло, я помираю і смерть моя неминуча. Я залишаю тобі своїх дітей, уламки свого серця й залишаю також Раміро, ще одну свою дитину. Ти повір мені, що він і справді ще одна моя дитина, дитина велика й примхлива, але дитина добра й лагідна. Він ніколи не зробив мені нічого поганого. Тож я залишаю їх усіх тобі, Туло.

— Не турбуйся, Росо. Я знаю свої обов’язки.

— Обов’язки... обов’язки...

— Так, я знаю, кого я повинна любити. Твоїм дітям не бракуватиме матері, поки я житиму на цьому світі.

— Дякую, Туло, дякую. Я це й хотіла почути від тебе.

— Не сумнівайся в мені.

— Отже, мої діти, шматочки мого серця, не матимуть мачухи!

— Що ти хочеш сказати цими словами, Росо?

— Що коли Раміро захоче знову одружитися... а це природно... він такий молодий... і я знаю, він не зможе жити без жінки, я знаю... тому...

— Що ти хочеш сказати?

— Що ти будеш його жінкою, Туло.

— Я тобі цього не казала, Росо, і тепер, у цю мить не можу, навіть із почуття милосердя, брехати тобі. Я тобі не обіцяла, що одружуся з твоїм чоловіком, якщо тебе в нього не стане; я тобі пообіцяла, що твоїм дітям не бракуватиме матері...

— Ні, ти мені сказала, що в них не буде мачухи.

— Так, я справді сказала, що в них не буде мачухи!

— А це може бути тільки в тому випадку, якщо ти одружишся з моїм Раміро, і я зовсім не ревную його до тебе, ні. Якщо йому судилося взяти іншу дружину, то нехай це будеш ти! Нехай він буде твоїм. Можливо...

— А чому він має одружуватися знову?

— Ох, Туло, ти не знаєш чоловіків! Ти не знаєш мого чоловіка...

— Ні, я його не знаю.

— А я знаю!

— Нічого дивного...

Бідолашна хвора була геть виснажена.

Незабаром вона покликала чоловіка. Коли той вийшов із її кімнати, він хитався й був білим, наче мрець.

Смерть гострила косу на наріжному камені домашнього вогнища Роси й Раміро, й тим часом, як життя молодої матері скапувало з неї крапля за краплею, треба було шукати годувальницю для немовляти, яке страждало від голоду. І Хертрудіс, залишаючи сестру дрімати у стані повільної агонії, тільки те й робила, що шукала налиті молоком груди, які могли б нагодувати її малого племінника. Вона також намагалася пригасити його голод, годуючи його через соску молоком із пляшки.

— Де ж годувальниця?

— До завтра вона не зможе прийти, сеньйорито.

— Знаєш, Туло... — почав Раміро.

— Залиш мене! Залиш мене! Іди й посидь біля своєї дружини, яка може померти щохвилини; знай, твоє місце там і залиш дитину на мене!

— Але ж, Туло...

— Залиш мене, я тобі сказала! Іди, щоби ти був поруч із нею, коли вона помре. Нехай вона увійде в інше життя у твоїх обіймах. Іди до неї! Залиш мене!

Раміро пішов. Хертрудіс узяла племінника, який лише стогнав, зачинилася з ним в одній із кімнат і, діставши одну зі своїх сухих грудей, що аж почервоніла й тремтіла наче в лихоманці, тремтіла від ударів серця — то була права грудь, — запхала світло-рожевий сосок груді у ротик немовляти. І воно застогнало ще голосніше, надавлюючи своїми блідими губками на рухливий сухий сосок.

— Зроби чудо, Найсвятіша Діво, — стогнала Хертрудіс, дивлячись на малого крізь очі, застелені слізьми. — Зроби чудо, й ніхто про це не знатиме, ніхто.

І, мов божевільна, притиснула дитину до своїх грудей.

Вона почула кроки і як хтось намагається відчинити двері. Заховала грудь, застебнула блузку, утерла сльози й пішла відчинити. То був Раміро, який сказав їй:

— Усе закінчилося!

— Нехай Бог прийме її у своє царство. Тепер, Раміро, тобі належить потурбуватися про дітей.

— Потурбуватися? Мені?.. Мені?.. А як же ти?...

— Я хочу сказати, що передусім їх треба вигодувати.

Розділ сьомий

Тепер, коли Раміро залишився вдівцем, він відчув, як сильно, навіть не усвідомлюючи цього, він кохав Росу, свою дружину. Шукаючи бодай якоїсь розради у своєму горі, він зачинився у спальні, в якій вони так довго прожили кохаючись, і в усіх подробицях пригадував своє подружнє життя.

Спочатку заручини, які тривали не дуже довго, заручини спокійні, під час яких здавалося, що Роса заглядала в саму глибінь його душі, проте, мабуть, не могла роздивитися її добре й давала йому також зрозуміти, що він не знатиме її доти, доки вона не належатиме йому цілком і повністю; оті заручини, позначені стриманістю й обачністю, під наглядом Хертрудіс, що була ніби душею їхніх взаємин. Раміро перебирав у пам’яті, — а він усе це пам’ятав добре, — як присутність Хертрудіс, тітки Тули для його дітей, бентежила його й примушувала поводитися стримано, як перед нею він не наважувався кинути бодай один із тих жартів, які вважалися обов’язковими для заручених, а мусив ретельно добирати слів.

Потім одруження і сп’яніння перших місяців, їхніх медових місяців. Роса почала відкривати йому свою душу, але то була душа така щира, така прозора, що Раміро був переконаний: вона не приховувала й не намагалася приховати від нього нічого. Бо його дружина жила із серцем на долоні й разом із тим поєднувала свій внутрішній світ із повітрям світу довколишнього, цілком віддаючись турботам нинішнього моменту, тобто жила так, як живуть троянди в полі або жайворонки в небі. Й водночас душа Роси була ніби віддзеркаленням сестриної душі, як вода, що біжить під сонцем, витікаючи з його прихованого джерела.

Настав нарешті той ранок, коли зір Раміро очистився від пелени, що на ньому була, й він навчився ясно бачити серцем. Роса була не тією красунею, якою він її побачив і зажадав, вона була людиною повсякденного життя, але в її повсякденності були солодкі чари лагідної стриманості; вона була хлібом буденним, хлібом домашнім і звичним, а не якимись рідкісними ласощами. Її погляд, що, здавалося, виражав мир і спокій, її усмішка, весь її зовнішній вигляд свідчили про дух стриманий, лагідний і домашній. У його бідолашної жінки було щось від рослини, оповитої мовчазною лагідністю, яка докладає великих зусиль, аби пити й накопичувати світло очима, а потім випромінювати його, перетворене в мир; у ній було щось від рослини, наділеної прихованою й разом із тим могутньою силою, яка безперервно, хвилина за хвилиною, висмоктує соки з нутрощів повсякденності, й лагідною природністю, з якою вона відкриває свої запашні віночки.

Скільки спогадів! Оті ігри, коли бідолашна втікала від нього, й він ганявся за нею по всьому будинку, щоби здобути переможний тріумф і одержати воєнну здобич у вигляді тривалих і міцних поцілунків, уста в уста; коли брав її обличчя в обидві долоні і крізь очі намагався проникнути поглядом у саму глибінь її душі, а надто, коли притуляв вухо до її грудей і, міцно обнявши її обома руками за талію, слухав спокійне биття її серця й казав: «Замовкни, нехай воно говорить».

І візити Хертрудіс з її серйозним обличчям і великими скорботними очима, крізь які прозирав її дух, що, здавалося, казала їм: «Ви як діти, які, коли я вас не бачу, граєтеся в чоловіка й дружину; не так треба готуватися до виховання дітей, бо шлюб був запроваджений для того, щоби люди одружувалися, знаходили втіху в одруженні й виховували дітей для неба».

Діти! Вони стали причиною його перших глибоких роздумів. Бо минув місяць і ще один місяць, і ще кілька місяців, а не було жодних ознак, що їхнє кохання принесло свої плоди. «То невже, — сказав він тоді собі, — Хертрудіс мала рацію? Невже справді вони лише гралися в чоловіка й дружину, а проте, навіть не усвідомлюючи цього, відчували всю силу віри у свій обов’язок, у те, що кожен шлюб має принести благословенний плід правдивого кохання?» Але найдужче його тоді турбувало — він тепер добре це пам’ятав — що скажуть про нього люди, чи не знайдуться такі, хто подумає, що він неспроможний мати дітей, що він меншою мірою чоловік, аніж інші. Чому він не може зробити й зробити краще те, що зробить будь-який хирляк, слабак або нікчемний боягуз? Його самолюбству було завдано болючої рани; він хотів би, щоб його дружина народила рівно через дев’ять місяців по тому, як вони побралися. Окрім того, тоді вважалося, що мати чи не мати дітей залежало від того, дуже чи не дуже кохають одне одного молодята; хоч нам і відомі випадки, коли шлюб палко закоханих одне в одного людей не приносить плоду; а люди, що поєднали свої долі з міркувань фінансової вигоди або випадкового збігу обставин, народжують купу малечі. Але — і ми добре це пам’ятаємо, — щоби пояснити такі відхилення, було вигадано теорію, згідно з якою є кохання поверхневе й свідоме, кохання за участю голови, яке може здаватися дуже великим, а проте бути безплідним, і є кохання зовсім інше, сутнісне й приховане, яке знаходить лише скромний вияв у тих, кого воно поєднує, кохання, в якому спільно беруть участь душа й тіло, й, мовляв, таке чисте й праведне кохання не може не приносити плодів. Невже він не досить кохав Росу або Роса не досить кохала його? І він пригадував тепер, як він намагався розгадати цю таємницю, обціловуючи її всю, коли ніч огортала їх темрявою й тишею, і він знову й знову нашіптував їй на вухо: «Ти мене кохаєш, ти мене кохаєш, Росо?» — тоді як у неї вихоплювалися знеможені: «Так... Так...Так». То було безумство, дурне безумство, за яке він відчував сором щоразу, коли до них приходила Хертрудіс, завжди приносячи із собою тихомирну серйозність, безумство, від якого його вилікувало повідомлення про те, що в нього буде син. То було справді божевілля... але він його, зрештою, подолав! І тоді, разом зі своїм першим плодом до нього прийшло справжнє кохання.

Кохання? А чи справді то було кохання? Яке, власне, кохання? Що про нього знають усі ті аматори письменства, які, неспроможні бодай раз закохатися, весь час базікають про кохання, сподіваючись, що їхня писанина хвилюватиме всіх тих, хто захоче її прочитати? Що знають про кохання каторжники письма? Кохання? Ні, насправді йдеться про любов і ніжність. Слово «кохання» — переконував себе тепер Раміро — пахне книгою. Лише в театрі та романах можна почути або прочитати фразу: «Я тебе кохаю». У житті плоті, кісток та крові мають звичай казати: «Я люблю тебе», — а ще глибшу ніжність можна виразити мовчанням. Кохання? Ні, йдеться не про кохання й навіть не про любов чи ніжність, а про почуття, яке не має назви і про яке не згадують, аби не змішувати його з реальністю життя. Більшість тих, хто оспівує кохання, знають про нього не більше, ніж знають про молитви ті, хто бубнить їх од ранку до вечора. Ні, молитва не є чимось таким, що має відбутись о такій і такій-то годині, в якомусь окремому й прихованому місці, це лише спосіб виконувати свої обітниці й усією своєю душею жити, виконуючи настанови Бога. Молитва — це їсти, пити, гуляти, розважатися, читати, писати й розмовляти й навіть спати, молитва завжди з нами, й наше життя має бути постійним і безмовним «нехай буде воля Твоя!» і безперервним «нехай прийде царство Твоє!» — цього не треба ні промовляти, ні навіть думати про це — цим треба жити. Так одного разу розповів про молитву донові Раміро один святий чернець, якого вважали вчителем молитов, і він відразу застосував його рекомендації у ставленні до свого кохання. Він розповів про цю науку дружині, й вона її сприйняла, й він переконався, що таке ставлення до кохання проникло в рутинний розпорядок її повсякденного життя, що вона дихала ним у тисячах дрібних і нічим особливо не прикметних подіях свого домашнього життя, що воно стало для неї тим повітрям, яким вона дихала і яке ми відчуваємо лише у хвилини болісної задухи, коли його нам бракує. Й ось тепер задихався Раміро, й туга його вдівства, що навалилося на нього зовсім недавно, відкрила йому всю могутність того кохання, яким він досі жив.

На початку свого шлюбного життя він, звичайно, перебував під владою жадання. Їхні тіла не могли поєднатися без того, щоб його плоть не спалахувала й не тремтіла, а серце йому не починало калатати, мов несамовите, але це відбувалося тому, що його партнерка ще не належала йому цілком і повністю; але потім, коли він клав руку на її голе тіло, він почувався так, ніби притулив її до власного тіла, таким спокійним він залишався; але також, коли їй завдавали болю, то він страждав так, ніби болю було завдано йому. Хіба не відчував він гострого болю у своїх нутрощах під час пологів Роси?

Коли він побачив, як вона тішиться, народивши йому його першого сина після щойно перенесених фізичних страждань, він зрозумів, чому вважають, що кохання сильніше, ніж життя й смерть, і чому воно панує над суперечністю, яка розділяє їх; зрозумів, як кохання примушує померти життя й оживляє смерть; як він міг жити у смерті Роси й помирати у власному житті. Побачивши, як немовля тихомирно спить, склавши квіткою напіврозтулені губки, він побачив кохання, перетворене на живу плоть. І нахилившись над колискою та дивлячись на свій плід, він обіймав матір і тоді, як дитинча всміхалося уві сні й губки йому ворушилися, він цілував Росу у віночок її свіжих уст та в джерело спокою її очей. І казав їй, показуючи два пальці своєї руки: «Ти мені народиш двоє, двоє!..» А вона йому відповідала: «Ні-ні, більше не хочу, хай буде одне — одного досить!» І сміялася. А він: «Двоє, нехай буде двоє, у мене виникла примха, щоб їх у нас було двоє, хлопчик і дівчинка!» А коли вона завагітніла вдруге, то за кожним кроком він їй казав: «Який великий у тебе живіт! Який повний! У мене виникла нова примха. Може, відразу народиш двох?» — «Одного, останнього, й на цьому закінчимо!» — відповідала вона, сміючись. І народилася друга їхня дитина, дівчинка, Росіта, і як тільки вона подала ознаки життя, а мати відпочивала, він поцілував її тривалим і міцним поцілунком, ніби у винагороду, і сказав: «Ти добре потрудилася, бідолашна!»; тоді, як Роса, переможниця смерті й життя, усміхалася тихомирною домашньою усмішкою.

І вона померла! Хоч він і не міг повірити в це, але вона померла. Настав жахливий вечір останньої битви. З ними була Хертрудіс, і коли догляд за бідолашною дитиною, яка помирала з голоду, їй дозволяв, давала хворій непотрібні ліки, перестеляла постіль, підбадьорювала вмираючу, заспокоювала всіх. Лежачи в ліжку, що було тим полем, із якого проросли три життя, вона втрачала мову і сили і, тримаючись за руку свого чоловіка, батька її трьох дітей, дивилася на нього, як дивиться мореплавець, що незабаром загубиться в неозорому морі, на далекий мис, язик суходолу, який відходить від його рідного краю і який зникає вдалині, зливаючись із небом. В агонії і вже перебуваючи на межі вічності, її очі дивилися в очі свого Раміро. І той погляд здавався розпачливим і останнім запитанням, так, ніби в ту мить, коли вона розлучалася із землею, щоб уже ніколи сюди не повернутися, вона намагалася запитати його про прихований сенс життя. Ті погляди, наповнені тихомирною тугою, сумним спокоєм, промовляли: «Ти, ти, який є моїм життям, ти, той, хто разом зі мною привів у світ нових смертних, ти, мій чоловік, скажи мені, що це таке?» То був бездонний вечір. У хвилини короткого перепочинку, тримаючи у своїх вологих і гарячих руках тремтячі руки Раміро, дивлячись у його очі своїми очима, сповненими втомою від життя, вона сумно всміхалася й переводила свій погляд на дитину, що спала зовсім близько, в колисці, й казала очима, а іноді й ледь чутним тонесеньким голосом: «Не буди його, не буди! Нехай воно спить, бідолашне! Нехай спить, поки добре виспиться, нехай спить!» Нарешті вона увійшла в останній транс, транс переходу, й було так, ніби на краю вічної темряви, зависнувши над чорним проваллям, вона чіплялася за нього, за свого чоловіка, який хитався, відчуваючи, як вона тягне його в безодню. Нещасна намагалася розтягти своє горло нігтями, дивилася на нього нажаханим поглядом, очима благала, щоби він дав їй повітря; потім її погляд проник у саму глибінь його душі й, випустивши його руку, вона впала на ліжко, на якому зачала й народила їхніх трьох дітей. Двоє людей, що були при ній, навіть не зворухнулися: Раміро був приголомшений, із застиглим серцем, наче занурений у вічний і безпробудний сон, із мертвою душею, а дитинча спало. Хертрудіс, яка прийшла, притискаючи до грудей немовлятко, закрила очі сестрі, трохи поправила на ній ковдру, а тоді підійшла до колиски, щоби накрити й краще загорнути дитинча, що спало, й передати йому через поцілунок тепло, яке разом з усім іншим вона перехопила від тих решток життя, що досі тріпотіли над чолом її матері, яка щойно відійшла від них навіки.

Але чи померла Роса? Чи справді вона померла? Чи могла вона померти, якщо він, Раміро, живий? Ні, у свої самотні тепер ночі, коли він спав сам-один на тому ліжку смерті, життя й кохання, він відчував ритм її дихання, її теплоту, хоч і з болісним відчуттям порожнечі. І протягував руку, й намацував її на протилежній половині ліжка, й іноді навіть пригортав до себе. А найгірше було тоді, коли, опанувавши себе, він починав про неї думати, йому приходили в голову лише речі книжні, кохання книжне, а не любов життя, і йому було прикро, що це потужне почуття, життя його життя і дух його душі тепер приходили до нього лише у своїх абстрактних виявах. Його біль переходив у сферу духу, тобто у сферу інтелекту й набирав тіла, і то якогось плинного, лише тоді, коли приходила Хертрудіс. І посеред усього цього раптом лунав тоненький голосок, який пищав: «Тату!» Отже, вона була тут, поруч із ним, безсмертна смерть. І той самий тоненький голос проказував: «Мамо!» І голос Хертрудіс, низький і нижній, йому відповідав: «Сину!»

Ні, Роса, його Роса, не померла, неможливо, щоби вона померла; його дружина була тут, жива, як і раніше, й поширювала навколо себе життя; його жінка не могла померти.

Розділ восьмий

Хертрудіс, яка оселилася в домі сестри, відтоді, як та народила свою останню дитину, й жила там протягом хвороби, що звела її в могилу, одного дня сказала своєму зятеві:

— Знаєш, я збираюся покинути свій дім.

Серце в Раміро швидко закалатало.

— Так, — додала вона, — я мушу оселитися тут і доглядати дітей. Крім того, не можна залишати саму-одну нашу добру годувальницю дитини.

— Бог тобі віддячить, Туло.

— Ніякої Тули, я вже тобі сказала: для тебе я Хертрудіс.

— А яка різниця?

— Я знаю, яка різниця.

— Послухай-но, Хертрудіс...

— Гаразд, піду подивлюся, що там робить годувальниця.

За годувальницею вона стежила, не знаючи втоми. Вона не дозволяла їй давати грудь немовляті у присутності його батька і сварила її за нескромність та невимушеність, із якою та розстібала блузку.

— Нема потреби виставляти напоказ свої груди; для дитини має значення тільки те, щоб у них було молоко.

Раміро страждав, і Хертрудіс відчувала, що він страждає.

— Бідолашна Роса! — знову й знову повторював він.

— Бідолашними тепер є діти, й ти повинен думати про них.

— Цього мені мало. Я не знаю спокою. А надто ночами на мене навалюється самотність, і я не стуляю очей до ранку.

— Після вечері виходь гуляти, адже нещодавно ти часто виходив із дому, й не повертайся, поки тобі не захочеться спати. Треба лягати в ліжко тоді, коли тебе змагає сон.

— Але я відчуваю навкруг себе порожнечу...

— Відчуваєш порожнечу, маючи трьох дітей?

— Але вона була незамінна...

— Мабуть, що так... Хоч ви, чоловіки...

— Ти не віриш, що я палко її кохав...

— Ми постійно когось втрачаємо. Не так давно я втратила свого дядька, а потім і свою сестру, твою Росу. Доки вона не померла, я не знала, як я її любила. Я знаю це тепер, коли доглядаю її дітей, ваших дітей. Ми любимо мертвих у живих...

— А може, ми любимо живих у мертвих?..

— Не мудруй занадто.

І щоранку після того, як Раміро підводився з ліжка, його зовиця заходила до спальні й розчиняла навстіж двері на балкон, кажучи собі: «Щоби вивітрився чоловічий дух». А потім намагалася уникати зустрічей з ним, і завжди підходила до нього з якоюсь дитиною.

Сидячи у кріслі, в якому мала звичку сидіти небіжчиця, вона спостерігала за тим, як гралися малята.

— Я хлопчик, а ти всього лише дівчинка, — сказав одного разу своїй сестричці Рамірін своїм тоненьким голоском.

— Раміріне, Раміріне, — докірливо кинула йому тітка, — що це? Ти вже починаєш бути брутальним, бути чоловіком?

Одного разу прийшов Раміро, покликав свою зовицю і сказав їй:

— Я розкрив твою таємницю, Хертрудіс.

— Яку таємницю?

— Про твої взаємини з Рікардо, моїм братом.

— Так, він справді чіплявся до мене, не давав мені спокою, але зрештою пожалів мене.

— Але ж ти справді зберігала все в таємниці...

— А навіщо було розповідати про це?

— І я знаю більше.

— Що ти там знаєш?

— Що ти дала йому одкоша.

— Так воно й було.

— Він сам показав мені твого листа.

— Як? Я не думала, що він на це здатен. Отже, я не помилилася, відхиливши його домагання. Чого ще можна чекати від чоловіка!

Раміро справді прочитав листа, якого його зовиця надіслала Рікардо. Там було написано:

— А тепер я тобі скажу, — додав Раміро, — що, попри все це, Рікардо хоче побачитися з тобою.

— А хіба я ховаюся?

— Ні, але...

— Скажи йому, нехай приходить, коли захоче побачитися зі мною, в цей наш дім.

— Наш дім, Хертрудіс, знаєш...

— Так, це наш дім і дім наших дітей...

— Якщо ти так вважаєш...

— Не говорімо більше про це, — сказала вона, підводячись на ноги.

Наступного дня з’явився Рікардо.

— Але ж побійся Бога, Туло.

— Не повертаймося до цього, Рікардо, справу вирішено.

— Але ж побійся Бога... — і голос йому затремтів.

— Будь чоловіком, Рікардо, будь сильним!

— Але ж вони мають батька...

— Цього не досить. Вони не мають матері... тобто, я хочу сказати, вони її мають.

— Він може одружитися знову.

— Він може одружитися? Тоді я заберу в нього дітей. Я пообіцяла їхній матері, на її смертному ложі, що її діти не матимуть мачухи.

— А якщо це будеш ти, Туло?

— Як я?

— Якщо ти одружишся з Раміро?

— Одружуся з Раміро — ніколи!

— Але я ніяк по-іншому твоїх намірів пояснити не можу.

— А я тобі кажу, що цього ніколи не буде. Я не можу дозволити, щоби мої власні діти, ті, які вийшли б із мого лона, могли зменшити ту любов, яку я відчуваю до цих. І народити ще дітей? Ні, мені вистачить і цих, аби добре їх виховати.

— Але ти нікого не переконаєш, Туло, що оселилася тут лише для цього.

— Я не потребую нікого переконувати ні в чому. А щодо тебе, то я вже тобі все сказала.

І вони розлучилися назавжди.

— Ну то як? — незабаром запитав у неї Раміро.

— Між нами все закінчилося. Інакше бути не може.

— Отже, ти тепер вільна?

— Вільною я була, вільною залишаюся, вільною думаю й померти.

— Хертрудіс... Хертрудіс... — і його голос благально затремтів.

— Я розпрощалася з ним тому, що повинна так зробити, я вже тобі сказала, задля твоїх дітей, задля дітей Роси.

— І твоїх дітей... хіба ти так не сказала?

— І моїх, так!

— Але якби ти захотіла...

— Не наполягай. Я вже тобі сказала, що я не дозволю собі одружитися з тобою, а тим паче з кимось іншим.

— Тим паче?

— Так, тим паче.

— Чому тоді ти не пішла в монастир?

— Я не люблю, коли мені щось наказують.

— Але ж у монастирі тебе могли би зробити абатисою, найвищою над усіма.

— Ще менше я люблю наказувати. Раміріне!

Хлопчик прибіг на оклик. А коли тітка взяла його за руку, то сказав:

— Ходімо гратися у хованки — це так гарно!

— Але ж, Туло...

— Я тобі вже сказала, — і вона наблизилася до нього, тримаючи малого за руку, і прошепотіла йому на вухо, — щоби ти не називав мене Тулою, а надто у присутності дітей. Вони можуть так мене називати, а ти — ні. Май повагу до малих.

— А чому ти вважаєш, що я не маю до них поваги?

— Тому, що виставляєш напоказ перед ними свої інстинкти.

— Але ж вони цього не розуміють...

— Діти все розуміють; розуміють краще, ніж ми. І вони нічого не забувають. А якщо сьогодні вони чогось не зрозуміли, то зрозуміють завтра. Кожна річ, побачена або почута дитиною, — це зерно, зронене в її душу, яке потім проростає і дає плоди. І годі про це!

Розділ дев’ятий

І почалося в цьому домі життя, наповнене сумною тривогою, внутрішньою боротьбою. Вона захищалася дітьми, що їх завжди намагалася мати при собі, а його заохочувала, щоби вийшов прогулятися і розвіятись. Він, зі свого боку, дедалі з більшою ніжністю ставився до дітей і весь час нагадував їм про їхню матір, про їхню нещасну матір. Брав дівчинку на руки й тут-таки, перед тіткою, обсипав її поцілунками.

— Не так палко, чоловіче, не так палко, бо так ти лише набридаєш бідолашній дитині. Й поводишся, дозволь мені це сказати, не зовсім природно. Це добре, що ти їх привчаєш, аби вони називали мене тіткою, а не мамою, але не витрачай стільки емоцій. Стримуйся.

— Хіба мені не дозволено шукати розради у своїх дітей?

— Так, хлопче, дозволено; але головне — добре їх виховати.

— Тобто як?

— Перегодовуючи їх поцілунками та ласощами, ти робиш їх слабкими. І знай, діти багато про що здогадуються...

— Хіба я чимось перед ними завинив?

— Ні, чоловіче, бо хіба можна знайти для кількох дітей кращий дім, аніж цей? Вони мають власну домівку, справжню домівку, з батьком і матір’ю, і це домівка охайна, чиста, і вони можуть блукати по всіх її закутках, коли їм заманеться, домівку в якій жодні двері для них ніколи не зачиняються, домівку без таємниць. Чого ти хочеш більше?

Але він намагався наблизитися до неї, торкнутися її. І кілька разів примушував її сказати за столом:

— Не дивися на мене так, бо діти все бачать.

Вечорами вона мала звичку наказувати їм, аби вони молилися за маму Росу, за мамусю, щоби Бог прийняв її у Своє Царство. А одного вечора після цієї молитви, коли ввійшов батько, вона додала:

— А зараз, діти мої, прочитайте «Отче наш» та «Аве Марію» за свого тата теж.

— Але наш тато не помер, мамо Тула.

— Це не має значення, бо він може померти...

— А ти хіба не можеш?

— Так, можу. Потім ви прочитаєте «Отче наш» та «Аве Марію» й за мене.

А коли діти полягали спати, вона подивилася на свого зятя й сухо сказала йому:

— Так далі не може бути. Якщо ти не стримуватимеш себе, мені доведеться покинути цей дім, хоч Роса мені цього й не простить із неба.

— Але ж...

— Я тобі сказала: я не хочу, щоби ти бруднив, нехай навіть своїми поглядами, цей чистий дім, у чудовому середовищі якого виховуються душі твоїх дітей. Не забувай про Росу.

— Але якими ми є, чоловіки, як ти думаєш?

— Ви з плоті й дуже брутальні.

— А на себе ти ніколи не дивилася?

— Про що ти? — запитала вона зі зміненим виразом обличчя.

— Крім того, що ти їм не мати, якою себе уявляєш, чи маєш ти право, Хертрудіс, переслідувати мене своєю присутністю? Хіба справедливо, що ти мені докоряєш і заповнюєш дім своєю персоною, вогнем своїх очей, магнітом свого тіла, наповненого душею, але душею, яка наповнена тілом?

Хертрудіс, уся розпалена, опустила голову й мовчала, тоді як серце їй тривожно калатало.

— Хто винен у цьому, скажи мені?

— Ти маєш рацію, Раміро, але якщо я піду звідси, діти плакатимуть за мною, бо вони мене люблять...

— Більше, ніж мене, — сумно зізнався батько.

— Хоч я й не обціловую їх, як ти, й не обмацую їх, коли цілую, вони відчувають, що мої поцілунки чистіші, що вони призначені тільки їм.

— А хто в цьому винен? — повторив Раміро.

— У такому разі, гаразд. Зачекай рік, зачекаймо один рік. Дай мені рік часу, щоби ти ясно побачив мої мотиви, щоби ти глибше заглянув у самого себе, щоби ти переконався в тому...

— Один рік, цілий рік...

— Тобі здається багато?

— І що тоді, коли він закінчиться?

— Тоді... побачимо...

— Побачимо... Побачимо...

— Більше я нічого не обіцяю...

— А якщо протягом цього року...

— Що ти хочеш сказати? Якщо протягом цього року ти не утнеш якусь дурницю...

— А що ти називаєш дурницею?

— Закохаєшся в іншу жінку й знову одружишся...

— Цього не буде ніколи!

— Як швидко ти це сказав...

— Ніколи!

— Ет! Клятвені обіцянки чоловіків...

— А якщо так і станеться, то чия буде провина?

— Провина?

— Атож, провина!

— Я саме це й хотіла тобі сказати...

— Що ти хотіла мені сказати?

— Що ти її не кохав, що ти не кохаєш Росу так, як вона кохала б тебе, якби залишилася вдовою...

— Ні, ти хотіла сказати мені щось зовсім інше...

— Гаразд, годі! Раміріне, ходи сюди! Швиденько сюди, Раміріне!

Так і закінчилася та пересварка.

І вона й далі трудилася, виховуючи своїх небожат.

Вона не хотіла, щоби дівчинку навчали шиття та подібних професій. «Жіночі професії? — казала вона. — Ні про які жіночі професії я не хочу чути. Професія жінки — створювати чоловіків і жінок, а не вдягати їх».

Одного дня, коли Рамірін повторив брудну лайку, яку почув на вулиці, й батько хотів насваритися на нього, Хертрудіс зупинила його, тихо йому сказавши: «Ні, облиш його. Краще вдати, ніби ми нічого не чули. Існує світ, про який тут ліпше не згадувати, навіть аби осудити його».

Одного разу, коли вона почула про жінку, яка залишилася незаміжньою, щоб одягати святих, вона зауважила: «Або одягати душі дітей!»

— Росіта — моя наречена, — сказав одного разу Рамірін.

— Не верзи дурниць, Росіта — твоя сестра.

— А вона не може бути і сестрою, і нареченою?

— Ні.

— А що означає бути сестрою?

— Бути сестрою? Бути сестрою — це...

— Жити в одному домі, — сказала дівчинка.

Одного дня дівчинка прибігла плачучи й показуючи пальчик, який укусила бджола. Найперше, що спало на думку тітці, це попробувати висмоктати з пальчика отруту, як, вона прочитала, висмоктують отруту деяких змій. Після цього діти заявили, а до них приєднався й батько, що не залишать живою жодної з бджіл, які прилітають у сад, що вони переслідуватимуть їх до смерті.

— Ні, цього робити не можна! — вигукнула Хертрудіс. — Бджіл чіпати не треба.

— А чому? Тому що вони дають мед? — запитав Раміро.

— Їх не треба чіпати, повторюю.

— Але ж це не матки, Хертрудіс.

— Я знаю це, я це знаю добре. Я прочитала в одній із твоїх книжок усе про бджіл, я про них прочитала. Я знаю, що таке ці бджоли, які кусаються й виробляють мед. Знаю, що таке матка і знаю, що рій не може обійтися без трутнів.

— Трутні — це ми, чоловіки.

— Звичайно, ви!

— А знаєш, я, певно, займуся політикою; мене хочуть обрати провінційним депутатом.

— Справді? — запитала Хертрудіс, не можучи приховати радість.

— Тобі це до вподоби?

— Мені до вподоби все, що може тебе розважити.

— Залишаються ще одинадцять місяців, Хертрудіс...

— До чого? До виборів?

— Так, до виборів!

Розділ десятий

І було очевидно, що в замкненій душі Хертрудіс здіймається потужний і холодний вітер. Її голова сперечалася з серцем, й обоє, серце та голова, сперечалися в ній із чимось наполегливішим, чимось прихованішим, чимось інтимнішим, із чимось таким, що було ніби кістковим мозком у кістках її духу.

Коли вона залишалася сама-одна, коли Раміро не було вдома, вона брала на руки його сина та сина Роси, Раміріна, якого називала своїм сином, і пригортала його до своїх дівочих грудей, що тремтіли від внутрішнього сум’яття й були наповнені тривогою. А іноді вона довго дивилася на портрет тієї, яка досі була її сестрою, дивилася й ніби запитувала її, чи вона справді хоче, щоби вона, Хертрудіс, стала її наступницею у шлюбі з Раміро. «Так, вона мені сказала, що я повинна стати жінкою її чоловіка, його другою жінкою, — думала вона, — але мені це не подобається, я не можу його кохати... я не змогла б його покохати... то нехай візьме іншу? Ні, іншої не треба... Тут має бути лише одна жінка... Ні-ні, я цього не змогла б терпіти... Доки я живу на світі, тут не буде іншої жінки... тут має бути тільки одна. Ні-ні, я цього не терпітиму... я не допущу, щоби між їх чоловіком, між батьком її дітей і мною з’явилася ще якась тінь... ні-ні такого ніколи не буде. Але якби він був під моїм боком, плоть до плоті, чи могла б я бути певна, що він не думає про неї? Я була б для нього лише спогадом... а бути спогадом про неї було б гірше, ніж бути спогадом про якусь іншу! Але ж вона мене попросила, щоб я не допустила, щоб у її дітей з’явилася мачуха. І я цього не допущу. А якби я одружилася з Раміро, віддалася б йому тілом і душею, то не змогла б цьому перешкодити. Бо тоді мачуха в його дітей з’явилася б. А надто, якби він дав мені дітей моєї плоті та моєї крові...» І ця думка про дітей своєї плоті примушувала тремтіти від жаху кістковий мозок у кістках душі Хертрудіс, яка була втіленим материнством, але материнством духу.

І вона зачинялася у своїй кімнаті, у своїй скромній спальні, і плакала перед образом Найсвятішої Діви Марії, шепочучи: «Плід лона твого...»

Одного разу, коли вона пригортала до грудей Раміріна, малий запитав:

— Чого ти плачеш, мамуню? — бо вона привчила його називати її так.

— Я не плачу...

— Ні, ти плачеш...

— Але хіба ти бачиш, що я плачу?

— Ні, але я відчуваю, що ти плачеш... Ти плачеш...

— Я згадала про твою матір...

— А хіба не ти моя мати?

— Так, але ти мав також іншу матір, маму Росу.

— А так, ту, що померла... татову...

— Так, татову!

— А чому тато каже, щоби ми не називали тебе мамою, а тіткою, тіткою Тулою, а ти нам кажеш, аби ми називали тебе мамою, а не тіткою, не тіткою Тулою?..

— А хіба тато вам таке каже?

— Так, він каже, ти ще не наша мама, ти ще тільки наша тітка...

— Ще?

— Атож, він нам каже, що ти ще не наша мама, але ти нею будеш... Атож, ти станеш нашою мамою через кілька місяців...

«Тоді я стану вашою мачухою», — подумала Хертрудіс, але не наважилася висловити цю гріховну думку перед дитиною.

— Ти ліпше не зважай на такі балачки, сину мій...

І коли потім повернувся додому Раміро, батько, вона відкликала його вбік і суворо йому сказала:

— Не говори дитині таких речей. Не кажи, що я ще йому не більш, як тітка, тітка Тула, і що я стану його мамою. Так казати — це зіпсувати його, відкрити йому очі на ті речі, які він не повинен бачити. А якщо ти заводиш ці розмови з малим, щоби так вплинути на мене, щоби примусити мене...

— Але ж ти мені сказала, що призначила термін...

— Якщо йдеться про це, то повинен подумати, яку роль ти готуєш своєму синові, роль...

— Гаразд, замовкни!

— Ти мене не залякаєш своїми словами, але я мовчатиму. А ти подумай про Росу, згадай про Росу... своє перше кохання!

— Туло!

— Годі. І не шукай мачухи для своїх дітей, які мають матір.

Розділ одинадцятий

«Треба нам вибратися на природу», — сказала собі Хертрудіс і нагадала Раміро, що вони домовилися виїздити на літо до невеличкого прибережного села, де були гори, що нависали над морем, і море, яке підступало до самих гір. Вона обрала курорт, який не був надто модним, але де Раміро міг знайти собі партнерів для гри в ломбер, бо їй не дуже хотілося, щоби він постійно перебував у їхній компанії. Це було б тим усамітненням, якого Хертрудіс боялася.

Там вони щодня виходили на прогулянку в гори, звідки можна було милуватися морем, усі разом, Хертрудіс, Раміро й троє дітей: Рамірін, Росіта й Ельвіра. Ніколи, навіть там, де їх ніхто не знав — тобто тим більше там, де їх ніхто не знав, — не ризикувала Хертрудіс виходити на прогулянку лише вдвох зі своїм зятем. Дійшовши до одного з повалених дерев, неподалік од стежки, на якому можна було посидіти, вони сідали там удвох обличчям до моря, тоді як діти гралися неподалік, так близько від них, наскільки було можливо. Коли одного разу Раміро запропонував посидіти на землі, на гірській травичці, Хертрудіс заперечила: «Ні, на землі я сидіти не хочу, а тим більше біля тебе й поруч із дітьми». — «Але якщо земля чиста... якщо вона поросла травою...» — «Я тобі сказала, що на землі я не сидітиму!» — «Тобі здається, що на землі сидіти незручно?..» — «Гірше, ніж незручно!»

Сидячи на тому стовбурі дерева й дивлячись на море, вони розмовляли на тисячу тем, але як тільки чоловік намагався звернути розмову на стежку, що вела до тієї мовчазної домовленості, про яку Хертрудіс не хотіла говорити, вона гукала: «Раміріне!» або: «Росіто!», або: «Ельвіро!» — і розмовляла з дітьми про море, і її слова, що долітали до нього, загорнуті в недалекий шум морських хвиль, були наче туманний лист, наче колискова для душі. Хертрудіс намагалася заколисати пристрасть Раміро, щоби приспати її. У таких випадках вона майже не дивилася на нього — дивилася на море. Але в ньому, в морі, бачила віддзеркалений у якийсь таємничий спосіб погляд чоловіка. Чисте море поєднувало їхні погляди та їхні душі.

Іншого разу вони йшли на прогулянку до лісу, до каштанового гаю, і там вона також мусила пильно стежити за його поведінкою і за поведінкою дітей. І там теж завжди знаходилося повалене дерево, яке правило їм за лаву.

Вона хотіла пом’якшити його, привчивши до чистого селянського життя, зробити так, аби він лягав спати, стомлений від світла та свіжого повітря, щоби спав, слухаючи, як надворі сюрчать коники, і спав без сновидінь, аби його будило кукурікання півня, розмови й біганина селян та моряків.

Щоранку вони спускалися на невеличкий пляж, де збиралася маленька колонія відпочивальників. Діти після купання розважалися, бігаючи босяка й намагаючись ногами змінити русло невеличкого, нерішучого й заблукалого струмочка, який пробивався крізь пісок до моря. Іноді Раміро приєднувався до цієї гри дітей.

Але Хертрудіс почала боятися. Вона помилилася у своїх передбаченнях. Раміро уникав товариства своїх колег по літньому відпочинку й, здавалося, більше, ніж будь-коли, шукав нагоди залишитися на самоті із зовицею. Хатина, в якій вони оселилися, була більше подібна до будару кочових циган, аніж до чогось іншого. Сільська місцевість замість приспати хіть Раміро — про пристрасть тут не йшлося, — здавалося, ще більше розбуджувала цю хіть, і сама Хертрудіс почала відчувати себе занадто збудженою. Життя поставало перед ними у своєму найбільш відвертому вигляді в цій сільській місцевості, у лісі, в долинах гір. І були тут домашні тварини, ті, яких тримають у себе люди і з якими їм тепер доводилося жити зовсім поряд. Хертрудіс страждала, дивлячись, як уважно діти, її небожата, спостерігають за іграми домашньої птиці. Ні, сільська місцевість не могла прочитати їм лекцію чистоти. Чистоту тут можна було побачити, зануривши погляд у глибини моря. Але навіть море... Морський бриз іноді підколював їх, наче голками.

— Погляньте, яка краса! — вигукнула одного вечора Хертрудіс, дивлячись на призахідне сонце, коли вони сиділи й дивилися на море.

Повний місяць, напівчервоний, напівблідий, підіймався з хвиль, наче величезна самотня квітка над розхвильованою поверхнею пустельного краєвиду.

— Чому так часто оспівували місяць поети? — запитав Раміро. — Чому його світло вважають таким романтичним і воно так подобається закоханим?

— Я не знаю, але мені здається тому, що це унікальна земля, земля, на яку, як нам відомо, ми ніколи не зможемо прибути... земля недосяжна... Сонце, то щось зовсім інше, сонце нас відштовхує; ми любимо грітися в його світлі, але знаємо, що жити на ньому не можна, що на ньому ми згоріли б; тоді як нам здається, що на місяці можна було б жити, жити в мирі та вічній темряві, не терплячи болю, бо ми не бачимо, щоби він змінювався, але розуміємо, що прибути на нього ми не зможемо... Він недосяжний...

— І він завжди показує нам одне обличчя... обличчя таке сумне й таке серйозне... іноді він тьмяніє, і тоді все навколо поринає в ніч, а іноді перетворюється на серп...

— Так, — промовила Хертрудіс, і здавалося, вона йде за власними думками, не дослухаючись до думок співрозмовника, хоч насправді було не так. — Він завжди показує нам одне й те саме обличчя, тому що зберігає постійність і вірність. Ми не знаємо, який він із протилежного боку... яким є його друге обличчя.

— І це додає йому таємничості...

— Може бути... може бути... Я думаю, є люди, що прагнуть прилетіти на місяць... неможливо!., щоби подивитися, який він із протилежного боку... щоби розгледіти й дослідити його інше обличчя...

— Темне обличчя...

— Темне? А мені здається, що ні! Тоді як сторона, яку ми бачимо, освітлена, друга сторона перебуває в темряві, але якщо я бодай трохи розуміюся на цих речах, то коли ця сторона стає зовсім темною, під час нового місяця, то друга вся освітлюється, стає повним місяцем із протилежного боку...

— Для кого?

— Як це, для кого?

— Якщо друга сторона освітлюється, то для кого вона освітлюється?

— Для неба, і цього досить. Бо хіба Бог створив місяць не для того, щоби світити нам уночі, людям, які населяють землю? Бо інакше, хіба ми обговорювали б усі ці дурниці?

— Але ти зрозумій, Туло...

— Росіто!

І вона не дала йому далі обговорювати недосяжність та повноту місяця.

Коли вона запропонувала повернутися до міста, він відразу погодився. Це літо, прожите в сільській місцевості, між горами та морем, виявилося несприятливим для його намірів. «Я помилився, — сказав собі він. — Тут вона перебувала в більшій безпеці, ніж удома. Тут вона ніби ховається від мене в горах, у лісі, й навіть море ніби править їй за щит. Тут вона недоторканна, як місяць, а тим часом це солоне повітря, пронизане променями сонця, розпалює кров... і мені здається, вона тут відірвана від свого середовища й ніби боїться чогось. Весь час пильнує і, напевно, навіть не спить...» А вона ж казала собі: «Ні, чистота живе не на лоні природи, чистота живе в келії, в монастирі та в місті; чистоту треба шукати там, де люди оселяються в окремих комірчинах, аби надійніше усамітнитися одне від одного; місто — це монастир, це оселя самітників; тут земля, на якій вони майже лягають спати, поєднує їх не тільки одне з одним, а й з тваринами, що спокушають їх, як змії в раю... до міста, до міста!»

У місті був її монастир, її домашнє вогнище, а в ньому — її келія. І там вона присиплятиме свого зятя з більшим успіхом. «О, якби я могла сказати про нього, — думала Хертрудіс, — те, що свята Тереса в одному зі своїх листів, — а Хертрудіс прочитала багато з творів святої Тереси, — говорила про свого зятя дона Хуана де Овальє, чоловіка доньї Хуани де Аумада: „Він багато в чому поводиться, як дитина...“ Як мені його здитинити?»

Розділ дванадцятий

Зрештою, Хертрудіс не змогла далі витримувати самотність і вирішила поділитися своєю тривогою з падре Альваресом, своїм сповідником, хоч він і не був її духовним наставником. Бо ця жінка завжди намагалася не допустити, щоби нею хтось керував, а тим паче — чоловік. Норми своєї моральної поведінки, свої релігійні переконання та вірування вона формувала на основі того, що чула довкола себе й що вичитувала з книг, проте тлумачила все по-своєму. Її покійний дядько дон Прімітіво, простакуватий священнослужитель, який виховав двох сестер і навчив їх катехізису християнської доктрини, завжди відчував глибоку повагу до розуму своєї небоги Тули, яким він щиро захоплювався. «Якби ти пішла в монастир, — мав звичку казати він, — ти стала б ще однією святою Тересою... Які думки приходять тобі в голову, дочко...» А проте, іншого разу він казав: «Мені здається, те, що ти кажеш, Туліло, трохи пахне єрессю. Не знаю... не знаю... Видається малоймовірним, аби тебе надихав єрессю твій янгол-охоронець, але це для мене звучить... Та хіба я знаю». А вона відповідала йому, сміючись. «Атож, дядьку, мені часто спадають на думку всілякі дурниці, а що вони пахнуть єрессю, як ви кажете, то я більше не буду так думати». Але хто може перешкодити думці?

Хертрудіс завжди почувала себе самотньою. Власне, вона й була самотньою, коли йшлося про допомогу для неї, бо коли йшлося про допомогу іншим, вона себе самотньою не почувала. Вона була як сирота, що має купу дітей. Була опорою для всіх, хто її оточував; та коли ноги їй підгиналися, коли голова відмовлялася вказати правильну стежку, коли її серце починало слабнути й тремтіти, хто міг би стати опорою для неї? Бо вона, така сповнена почуттів, високих пристрастей, інстинктів материнства, не бачила нікого, хто міг би опікуватися нею. «Хіба це не гординя?» — запитувала себе вона.

Зрештою, вона не змогла далі витримувати цю самотність і вирішила поділитися своїми сумнівами та тривогою з падре Альваресом. І розповіла йому про освідчення та пропозицію Раміро й навіть про те, що він наказав своїм дітям, аби вони поки не називали її матір’ю, розповіла йому й про ті причини, які змушували її утримувати чистоту стосунків у тому домі, та про те, що вона не хоче віддаватися жодному чоловікові, щоби мати змогу присвятити себе вихованню дітей Роси.

— Але наміри вашого зятя мені здаються дуже природними, — сказав їй добрий наставник душ.

— Зараз ідеться не про мого зятя, падре, а про мене. І я не сподіваюся знайти у вас союзника.

— Ні-ні, моя дочко, ні!

— Адже кажуть, що у сповідальнях обговорюють шлюби, а ви, священики, виступаєте в ролі сватів...

— Я тільки хотів би вам сказати, дочко моя, що з боку вашого зятя, вдівця молодого й повного сил, дуже природно бажати знову одружитися, а ще природнішим і навіть святим уявляється його намір знайти іншу матір для своїх дітей...

— Іншу? Але ж вони її мають!

— Воно то так... Але якщо ця піде від них...

— Я піду від них? Та я прив’язана до тих дітей, наче я їм мати у плоті й крові, якби вона досі була жива...

— Але тут є про що говорити...

— Про це ми й говоримо, падре, і я вам сказала...

— Ну, в такому разі нема про що й говорити. Але ви загляньте собі в душу й подумайте, чи не йдеться тут про бажання робити не свою роботу, кинути виклик суспільній думці...

— Ну то й що, як я кидаю виклик суспільній думці?

— Бо це гріх. І, зрештою, питання в іншому...

— У чому ж воно?

— Питання в тому, чи ви кохаєте його, чи ні. Ось у чому питання. Ви любите його чи ні?

— Як можливого чоловіка... ні!

— То ви терпіти його не можете?

— Не можу його терпіти?.. Ні, справа не в цьому!

— А якби тоді, коли ваша сестра була ще жива, він запропонував одружитися з ним вам, а не їй?

— Падре! Падре! — простогнала Хертрудіс.

— Нам тепер треба це з’ясувати...

— Але це ж не гріх, падре...

— Проте йдеться про ваш духовний стан, і ви прийшли порадитися зі мною... А гріх тут є, мабуть-таки є... Можливо, давні ревнощі...

— Падре!

— Треба замислитися над цим. Можливо, ви не пробачили йому досі...

— Я сказала йому, падре, що я люблю його. Але люблю не так, щоб узяти його за чоловіка. Я люблю його як брата, навіть більше, ніж брата, як батька його дітей, бо його діти також є моїми, і я вважаю їх своїми всіма своїми почуттями, усім своїм серцем; але я не хочу, щоби він став моїм чоловіком. Я не хочу лежати в його ліжку на тому місці, на якому лежала моя сестра... А головне, я не хочу, я не повинна стати мачухою для своїх дітей...

— Мачухою?

— Атож, мачухою. Якби я одружилася з ним, із батьком дітей мого серця, я би стала їм мачухою, а тим більше, якби народила з ним дітей власної плоті та крові. На це я... ніколи не погоджуся!

— Тепер ви...

— Атож, тепер я маю дітей, що належать моєму серцю... своїх дітей...

— Але ви подумайте про нього, про свого зятя, про його ситуацію...

— Про його ситуацію?

— Так! І ви не співчуваєте йому?

— Співчуваю. І тому допомагаю йому й підтримую його. Він мені як ще одна дитина.

— Допомагаєте йому... Підтримуєте його...

— Так, підтримую його й допомагаю йому бути батьком.

— Бути батьком... Бути батьком... Але ж він чоловік.

А я — жінка!

— Він слабкий...

— А я сильна?

— Більше, ніж треба.

— Більше, ніж треба? А хіба жінка не повинна бути сильною?

— Річ у тому, що ця сила, дочко моя, іноді перетворюється на суворість, на жорстокість. Ви з ним сувора, занадто сувора. Ви його не любите, як люблять чоловіка? Ну то й що? Цього й не треба, щоб одружитися з чоловіком. Скільки разів буває, що жінка одружується з чоловіком зі співчуття, щоби він не залишався сам-один, аби врятувати його, щоби спасти його душу...

— Але ж я не залишаю його самого-одного...

— Ні, ви залишаєте його самого-одного. І сподіваюся, ви розумієте мене й без того, щоб я пояснював вам це детальніше...

— Так, я спроможна його зрозуміти, але розуміти не хочу. Він не сам-один. Це я сама-одна. Сама-одна... сама-одна... завжди сама-одна...

— Але ж ви знаєте прислів’я: «Ліпше одружитися, ніж обпалитися».

— Але я не обпалилася...

— Хіба ви не нарікаєте на свою самотність?

— Це не та самотність, через яку обпікаються; це не та самотність, на яку ви натякаєте, падре. Ні-ні, не та... Я не обпікаюся...

— А якщо обпікається він?

— Нехай освіжає себе в любові до своїх дітей та в піклуванні про них...

— Ви ж сказали, що розумієте мене...

— Аж занадто.

— Ну, а якщо не розумієте, то скажу вам прямо: ваш зять наражається на велику небезпеку і якщо він не зможе її обминути, то винною будете ви...

— Я буду винною?

— Звісно, ви!

— Я не бачу тієї небезпеки так ясно. Мабуть тому, що я не чоловік.

— Ви мені сказали, що одруження з вашим зятем чи не найбільше лякає вас тому, що у вас можуть народитися власні діти, ви так сказали?

— Справді, я так сказала. Якби в нас із ним народилися діти, то я стала б, хочу я цього чи не хочу, мачухою для тих дітей, яких залишила мені моя сестра...

— Але інститут шлюбу встановлений не тільки для народження дітей.

— Він установлений, щоби люди одружувалися й одержували благодать, і народжували дітей для неба.

— Одержували благодать... Ви це розумієте?

— Не дуже ясно...

— Щоби вони жили у благодаті, вільні від гріха...

— Тепер я це розумію ще менше...

— Тоді я скажу вам, що шлюб — це ліки від хтивості.

— Як? Чому і як?

— Шлюб допомагає протистояти гріху... Він змінює людей...

— А що є ліками проти хтивості? Шлюб чи жінка?

— Обоє... Жінка... і... чоловік.

— Але ж ні, падре, ні, ні і ні! Я не можу бути ліками ні проти чого. Як я можу вважати себе ліками? І ліками... проти цього. Ні, я себе ціную...

— Але якщо...

— Ні, я на це не годжуся. Якби він не мав уже дітей від моєї сестри, можливо, я й одружилася б із ним, аби їх народити... аби народити їх від нього... але, щоб я була ліками... ліками від цього? Ні!

— А якби перед тим, як посвататись до вашої сестри, він би посватався до вас?

— До мене? Раніше, ніж до моєї сестри? Коли тільки познайомився з нами? Закінчуймо нашу розмову, падре, бо ми не можемо зрозуміти одне одного, бо я бачу, що ми розмовляємо різними мовами. Ані я не розумію вашої, ані ви не розумієте моєї.

І сказавши це, вона підвелася й вийшла зі сповідальні. Їй було важко йти — так боліли в неї ноги після тривалого стояння навколішках. Водночас їй боліли також суглоби душі, й вона почувала себе самотньою сильніше, ніж будь-коли. «Ні-ні, він мене не зрозумів, — казала вона собі. Він, зрештою, чоловік! Але чи розумію я сама себе? Розумію чи не розумію? Я кохаю його чи не кохаю? Чи не гординя це? Чи не сумна й болісна стриманість горностая, який, щоби не вимастити своє сніжно-біле хутро, не хоче стрибнути в болото і врятувати товариша?.. Не знаю... Не знаю...»

Розділ тринадцятий

А незабаром Хертрудіс зауважила, що її зять став іншою людиною — він зберігав якусь таємницю, здавався стривоженим і недовірливим, часто виходив із дому. Але його тривала відсутність її не обманювала. Таємниця була тут, у домі. Й завдяки терплячому та тривалому спостереженню вона змогла перехопити погляди інтимного взаєморозуміння, якими обмінювалися Раміро та їхня служниця.

Це була Мануела, дев’ятнадцятирічна вихованка сиротинця, хвороблива й бліда, з гарячковим блиском в очах, зі скромними й лагідними манерами, небагатослівна, майже завжди сумна. До Хертрудіс, якої вона боялася, сама не розуміючи чому, вона зверталася «сеньйора». Раміро хотів, аби вона називала її «сеньйоритою».

— Ні, називай мене сеньйорою; ніяких сеньйорит...

Загалом складалося враження, що служниця її боїться, ніби чогось соромлячись або жахаючись у її присутності. А щодо дітей, то вона взагалі уникала їх і майже до них не озивалася. Вони, зі свого боку, теж відчували до неї цілковиту байдужість, близьку до неприязні. Й навіть іноді кепкували з неї, з її манери говорити, від чого вона густо червоніла. «Мене дивує, — думала Хертрудіс, — що попри все це, вона не збирається йти... У цієї дівчини є щось від кицьки». Аж поки не здогадалася, що могла приховувати їхня служниця.

Одного дня вона перестріла бідолашну дівчину, коли та виходила з кімнати Раміро, червона й засапана. Їхні погляди зустрілися, й служниця відвела очі. А незабаром хлопчисько, Рамірін, підійшов до тітки й запитав:

— Скажи мені, мамо Тула, Мануела також наша сестра?

— Я тобі казала, що всі чоловіки й жінки є братами та сестрами.

— Але чи така вона сестра, яка має жити з нами разом?

— Ні, бо хоч вона й живе тут, але це не її дім...

— А де її дім?

— Її дім? Хіба тобі не все одно, де її дім? І чому ти запитуєш?

— Бо я бачив, як тато її цілує...

Того вечора, коли вони повкладали дітей спати, Хертрудіс сказала Раміро:

— Нам треба поговорити.

— Але ж іще маємо вісім місяців...

— Вісім місяців?

— Хіба не минуло тільки чотири відтоді, як ти дала мені один рік терміну?

— Ідеться не про це, чоловіче, а про щось набагато серйозніше.

У Раміро зупинилося серце, й він став білим, як крейда.

— Про щось серйозніше?

— Авжеж, серйозніше. Ідеться про дітей, про їхнє добре виховання, і йдеться також про цю бідолашну дівчину із сиротинця, яку я впевнена, ти безчестиш.

— А якщо й так, то хто винен у цьому?

— Іти ще запитуєш? Може, хочеш звинуватити мене й у цьому?

— Звичайно, ти винна, а хто ж іще?

— Так-от, послухай мене, Раміро. Тут уже не йдеться про річний термін, але так поводитися ти не повинен. І май на увазі, якщо я звідси піду, то нехай там що каже закон, я заберу дітей із собою, тобто вони підуть зі мною.

— Ти збожеволіла, Хертрудіс?

— Це ти збожеволів.

— Але що ти хочеш...

— Нічого я не хочу, або я, або вона. Або я піду, або ти виставиш це дівчисько за двері.

Запала мовчанка.

— Я не можу виставити її за двері, Хертрудіс, я не можу. Куди вона піде? Повернеться в сиротинець?

— Вона піде служити в інший дім.

— Я не можу виставити її за двері, Хертрудіс, я не можу, — і Раміро заплакав.

— Бідолашний чоловіче! — промурмотіла вона, поклавши свою руку на його руку. — Мені тебе шкода.

— І що з того, що тобі мене шкода, що з того?

— Так, мені тебе жаль... І я вже була готова на все...

— Хертрудіс! Туло!

— Але ж ти сказав, що не можеш виставити її за двері...

— Це правда; я не можу виставити її за двері, — і він знову глибоко засмутився.

— У чому ж річ? Вона піде не сама?

— Так, вона піде не сама.

— Вона буде не сама десь через вісім місяців, так?

— Я пропав, Туло, я пропав.

— Ні, це вона пропала, сирота, дівчина із сиротинця, що не має ніякої підтримки.

— Це правда, це правда...

— Але не журися так, Раміро, бо твою проблему можна легко вирішити.

— Вирішити? Легко? — і він наважився подивитися їй в обличчя.

— Атож. Одружися з нею.

Якби в нього вдарила блискавка, вона не вразила б його так сильно, як ці прості слова.

— Щоб я одружився! Одружився зі служницею! Одружився з вихованкою сиротинця? І мені це кажеш ти!..

— І хто б мав більше право тобі це сказати, як не я — справжня мати твоїх дітей.

— Ти хочеш, аби я привів їм мачуху?

— Ні, в жодному разі ні! Бо тут є я, і я залишуся їм матір’ю. Але ти даси батька своїй новій дитині, й ти також даси їй матір. Ця дівчина зі сиротинця має право стати матір’ю, вона вже здобула таке право, вона має право народити свою дитину й дати батька цій дитині.

— Але ж, Хертрудіс...

— Одружися з нею, кажу тобі я... І те саме каже тобі Роса. Так, — і її голос, спокійний і лагідний, тепер задзвенів наче дзвін, — Роса, твоя дружина, тепер каже тобі моїми устами, щоби ти одружився з вихованкою сиротинця — Мануелою!

— Сеньйоро! — почулося наче стогін — то озвалася бідолашна дівчина, скулена перед грубкою на кухні, що все чула, проте не зрушила з місця.

Хертрудіс знову її покликала, і та вдруге простогнала: «Сеньйоро!» — але навіть не ворухнулася.

— Ходи сюди, а то я піду і приведу тебе.

— Ради Бога! — благальним голосом промовив Раміро.

Дівчина з’явилася, затуляючи заплакане обличчя долонями.

— Відкрий обличчя й подивися на нас.

— Ні, сеньйоро, ні!

— Так, подивися на нас. Ось перед тобою твій хазяїн Раміро, який просить у тебе пробачення за те, що він тобі зробив.

— Це я, сеньйоро, прошу пробачення у вас...

— Ні, він просить у тебе пробачення, й він одружиться з тобою.

— Але ж, сеньйоро! — вигукнула Мануела разом із Раміро, який вигукнув: «Але ж, Хертрудіс!»

— Я сказала, він одружиться з тобою — так хоче Роса. Тебе не можна покинути в такому стані. Адже, ти вже... чи не так?

— Думаю, що так, сеньйоро, але я...

— Не плач і не проси пробачення; ти знаєш, це не твоя провина...

— Але можна було б домовитися...

— Мануела добре знає, — сказав Раміро, — що я її не покинув би. Я її влаштував би...

— Так, сеньйоро, так; і я цим би задовольнилася...

— Ні, ти не повинна задовольнятися тим, що кажеш. Або, точніше, Раміро не повинен задовольнятися цим. Ти виросла в сиротинці, чи не так?

— Так, сеньйоро.

— Але твоя дитина не буде приречена рости в ньому. Вона має право мати батька, свого батька, і вона його матиме. А тепер іди... іди до своєї кімнати й залиш нас.

І коли вони залишилися вдвох, вона сказала:

— Я певна, ти не завагаєшся ні на мить...

— Але те, що ти пропонуєш, — це божевілля, Хертрудіс!

— Ні, не божевіллям, але гіршим від божевілля було б те, що мав намір зробити ти.

— Ти, принаймні, порадилася б із падре Альваресом.

— Не маю потреби. Я порадилася про це з Росою.

— Але хіба вона не просила тебе, щоби ти вберегла її дітей від мачухи?

— Її дітей? І твоїх теж!

— Ну, гаразд, наших дітей...

— І я вбережу їх від мачухи. Для наших дітей я залишуся єдиною матір’ю, але для дітей, що їх ця народить...

— Ніхто не перешкодить їй бути матір’ю...

— Перешкодить, якщо ти з нею не одружишся. Так матір’ю не стають...

— Бо вона...

— Ти думаєш, що якщо вона не знала своєї матері, то і своїх дітей не може народити як годиться?

— Але ж візьми до уваги, що ця дівчина...

— Ти це мусив узяти до уваги...

— Це божевілля... божевілля...

— Божевілля було раніше. І подумай про те, що якщо ти не зробиш того, що повинен зробити, то я вчиню справжній скандал. Про це стане відомо всім.

— Хертрудіс!

— Одружуйся з нею! Й на цьому закінчимо.

Розділ чотирнадцятий

Глибокий смуток запанував у домі, після того, як Раміро одружився з вихованкою сиротинця. І вона здавалася служницею ще більше, ніж була раніше, і ще більше, ніж раніше, Хертрудіс здавалася господинею дому. Вона докладала тепер усе більших і більших зусиль, аби утримувати дітей якнайдалі від молодого подружжя. А діти майже не помічали, що в домі відбулися якісь зміни. Але треба було взяти іншу служницю й пояснити малюкам, що ж відбулося.

Але як їм пояснити, чому колишня служниця тепер сідала обідати разом із господарями? Бо на цьому наполягла Хертрудіс.

— Ради Бога, сеньйоро, — благала її Мануела, — не примушуйте мене так соромитися... ви бачите, як я соромлюся. Я не хочу сідати за стіл разом із сеньйорами, а надто з дітьми... і я не можу звертатися до сеньйора на «ти»... Не примушуйте мене, благаю вас!

— Звертайся до нього, як хочеш, але треба, щоби діти, яких ти так боїшся, знали, що ти належиш до родини. І тепер, після того, як усе владнається, вони вже не зможуть підглядати за вашими любощами. Тепер ви зможете кохатися цілком законно. Бо раніше саме прагнення ховатися з цим вас викривало.

Тим часом Мануела переносила вагітність дуже тяжко. Її тендітне тіло витримувало її погано. А Хертрудіс, зі свого боку, радила їй приховувати від дітей ненормальність свого стану.

Раміро жив, поринувши у смиренний розпач, і мусив більше, ніж будь-коли, підкорятися забаганкам Хертрудіс.

— Так, я тепер розумію, — казав він, — у мене не було іншого виходу, а проте...

— Тебе це пригнічує? — запитувала Хертрудіс.

— Те, що я одружився, ні! Але те, що я мусив удруге одружитися з примусу, так!

— Тепер уже пізно про це думати. Будь мужнім!

— О, якби ти лише захотіла, Туло!

— Я дала тобі рік терміну. Ти його витримав?

— А якби я витримав його, як тобі хотілося, то, що ти мені сказала б? Бо ти мені нічого не пообіцяла.

— Навіть якби я тобі щось пообіцяла, було б однаково. Ні, було б навіть гірше. За наших обставин дати тобі обіцянку, попросити тебе лише відтермінувати наше одруження, було б гірше.

— Але якби я дотримав умов нашого замирення так, як ти від мене хотіла, що ти вчинила б?

— Я не знаю.

— Ти не знаєш, Туло... ти не знаєш...

— Так, я й справді не знаю...

— Але твої почуття...

— Ти тепер думай про свою дружину, яка невідомо, чи зможе витримати той стан, у який ти її поставив. Вона така квола, бідолашна! І так усього боїться! Їй страшно бути твоєю дружиною й господинею у твоєму домі.

І коли настав час важких пологів, Хертрудіс виявила ту ж самовідданість, яку виявляла під час пологів своєї сестри, і прийняла дитину, створіння жалюгідне й кволе, сповила його й показала батькові.

— Ось маєш його, чоловіче, ось ти його й маєш.

— Бідолашне створіння! — вигукнув Раміро, відчуваючи, як у нього перевертаються нутрощі від жалю, коли він побачив цей крихітний згорток живого й стражденного тіла.

— Але це твоя дитина, ще одна дитина... Ще одна дитина, яка до нас прийшла.

— Прийшла до нас? До тебе також?

— Також і до мене. Я не стану мачухою для нього, я, що робить усе можливе, аби її не мали інші.

І вона справді не робила різниці між цією дитиною й іншими.

— Ти свята, Хертрудіс, — сказав їй Раміро, — але свята, яка створює грішників.

— Не кажи цього; я грішниця, яка намагається створювати святих — із твоїх дітей, з тебе та твоєї дружини.

— З моєї дружини!

— Так, із твоєї дружини. З матері твоєї дитини. Чому ти ставишся до неї з цією лагідною неприязню й так, ніби вона для тебе тягар?

— А чого ти від мене хочеш — аби я закохався в неї?

— А ти хіба не був у неї закоханий, коли її звабив?

— У кого? У неї?

— Я бачу, я вже знаю, що закоханий у неї ти не був. Але вона заслуговує на це, бідолашна...

— Але якщо в ній майже нема нічого жіночого, анічогісінько!

— Ні, чоловіче, ні. У ній набагато більше жіночого, ніж тобі здається. Ти ще її не знаєш.

— Але вона поводиться, як рабиня...

— Може бути, але ти повинен дати їй волю... Бідолашна дуже налякана... Вона народилася наляканою... Ти скористався її страхом...

— Не знаю, не знаю, як це сталося...

— Такими ви і є, чоловіки. Ви не знаєте, що робите й не думаєте про це. Ви живете бездумно.

— Ми навіть часто про щось думаємо, але робимо навпаки...

— До чого ти це сказав?

— Ні до чого, власне...

— Ти, либонь, вважаєш, що я забагато думаю?

— Ні-ні, я тобі так не казав...

— Ні, ти вважаєш, що я складаюся з одних думок.

Розділ п’ятнадцятий

Бідолашна Мануела, дівчина із сиротинця, рабиня, завагітніла знову. У Раміро через це зіпсувався настрій.

— Так, наче мені не досить тих, яких я маю... — сказав він.

— А що мені робити? — вигукнула жертва.

— Зрештою, ти сам захотів, аби так було, — зробила висновок Хертрудіс.

І Раміро знову почав ставитися до дружини з тією співчутливою неприязню, яку виявляв до неї раніше. А вона переносила цю вагітність ще гірше, ніж попередню.

— Я боюся за бідолашну дівчину, — сказав дон Хуан, лікар, удівець, який збільшив кількість своїх візитів.

— Ви вважаєте, вона в небезпеці? — запитала його Хертрудіс.

— Ця бідолашна дівчина має хворі нутрощі; її спалюють сухоти в тяжкій формі. Та, можливо, вона витримає до пологів, бо природа мудра...

— Ні, не природа! Найсвятіша Діва Марія, доне Хуане! — урвала його Хертрудіс.

— Це вже як ви хочете. Як завжди, я покладаюся на вашу авторитетну думку. Отже, як я сказав, природа або Пресвята Діва, що для мене одне й те саме...

— Ні, Пресвята Діва — це благодать...

— Гаразд, отже, природа, Пресвята Діва чи благодать, чи як ви її назвете, в таких випадках захищає хвору й допомагає їй чинити опір доти, доки вона не приведе в життя нове створіння. Це невинне малятко слугує для майбутньої матері щитом проти смерті.

— А потім?

— А потім? Вам, либонь, доведеться піклуватися ще про одне дитя, взявши для нього годувальницю. Ви вже маєте чотирьох, матимете й п’яте.

— Я опікуватимуся всіма тими, яких пошле мені Бог.

— І мабуть, я не кажу, що напевне, але дуже ймовірно, Раміро знову здобуде волю, — і він подивився пильним поглядом у сірі очі Хертрудіс.

— І захоче одружитися втретє, — докинула вона, вдавши нерозуміння.

— Це вже був би справді героїчний учинок!

— А вам, бачу, далеко до такого геройства, бо ви волієте жити бездітним удівцем.

— Ох, доньє Хертрудіс, якби я міг говорити!

— Тоді краще мовчіть.

— Я мовчу.

Він узяв її за руку, трохи потримав її, і, поплескавши по ній своєю другою рукою, додав, зітхнувши:

— Кожен чоловік — це окремий світ, Хертрудіс.

— А кожна жінка — як місяць, чи не так, доне Хуане?

— Кожна жінка може бути неозорою, як небо.

«Цей чоловік платонічно залицяється до мене», — сказала собі Хертрудіс.

Тоді, як у домі всі боялися за здоров’я бідолашної Мануели, й весь догляд та лікування призначалися їй, зненацька захворів Раміро, й відразу з’ясувалося, що в нього запалення легенів. Бідолашна вихованка сиротинцю була геть приголомшеною.

— Я сама подбаю про нього, Мануело, — сказала їй Хертрудіс. — Ти опікуйся сама собою й тим, кого ти носиш у своєму лоні. Не намагайся доглядати свого чоловіка, бо це може погіршити твій стан.

— Але я повинна...

— Ти повинна дбати про своє.

— А мій чоловік, хіба він не мій?

— Ні, тепер він не твій; твій тепер малюк, який скоро народиться.

Стан Раміро ставав дедалі тяжчим.

— Боюся ускладнень на серце, — проголосив дон Хуан. — Воно в нього слабке. Нічого дивного — стільки прикростей і тривог!

— Він може померти, доне Хуане? — запитала Хертрудіс, опанована тривогою.

— Усе може бути...

— Порятуйте його, доне Хуане, благаю вас, порятуйте!

— Хіба я цього не хочу?..

— Ох, яке нещастя! Яке нещастя! — і вперше ця жінка мусила опуститися у крісло й знепритомніла.

— Це справді страшно навіть собі уявити, — сказав лікар, коли Хертрудіс прийшла до тями. — Залишити чотирьох дітей... та що я кажу, п’ятьох, а не чотирьох, і цю нещасну вдову в тому стані, в якому вона перебуває!..

— Цього найменше треба боятися, доне Хуане. Для цього є я, й мене буде досить. Але яке нещастя! Яке лихо!

А лікар собі сказав: «Тут усе зрозуміло: ця зовиця сподівається, що її зять здобуде волю. Кожна особа — це не тільки окремий світ, а й кілька різних світів. Але яка жінка! Незрівнянна жінка! Яка сила волі! Яка мудрість! І які очі! Яке тіло! Вона промениться вогнем!»

Раміро, одного вечора, коли лихоманка дозволила йому трохи прийти до тями, покликав Хертрудіс, попросив зачинити двері до спальні і сказав їй:

— Я помираю, Туло, помираю безнадійно. Відчуваю, що моє серце не хоче битися, попри всі уколи. Я помираю...

— Не думай про це, Раміро.

Але вона також уже не сумнівалася, що він помре.

— Я помираю, і настав час сказати тобі, Туло, всю правду. Це ти одружила мене з Росою.

— Але ж ти ніяк не міг зважитися...

— І знаєш, чому?

— Так, я знаю, Раміро.

— Спочатку, побачивши вас обох, я помічав лише Росу. Вона впадала у вічі здалеку. Та коли я до вас наблизився, коли почав приходити до вас, то я вже бачив тільки тебе, бо ти була єдиною, кого можна було бачити зблизька. Коли я дивився здалеку, вона затьмарювала тебе; а зблизька ти затьмарювала її.

— Не говори так про мою сестру, матір твоїх дітей.

— Ні. Мати моїх дітей — це ти, ти, ти.

— Думай тепер тільки про Росу, Раміро.

— З якою я скоро поєднаюся, чи не так?

— Хто знає!.. Думай про життя, про своїх дітей...

— З моїми дітьми залишишся ти, їхня мати.

— І Мануела, бідолашна Мануела...

— Той рік, який ти мені призначила, Туло, той фатальний рік.

Очі Хертрудіс наповнилися слізьми.

— Туло! — простогнав хворий, розкриваючи обійми.

— Так, Раміро, так! — вигукнула вона, падаючи в них і обіймаючи його.

Вони припали губами до губ і так лежали, схлипуючи.

— Ти все мені прощаєш, Туло?

— Ні, Раміро, ні. Це ти маєш мені простити.

— Я?

— Ти! Одного разу ти згадав про святих, які творять грішників. Мабуть, у мене було нелюдське уявлення про чоловіків. Та коли ти почав залицятися до моєї сестри, я зробила те, що мусила зробити. А крім того, я тобі признаюся, чоловік, будь-який чоловік, навіть ти, Раміро, вселяв мені страх; я могла бачити в ньому лише брутальність. Діти — так; але чоловік...

— Ти маєш рацію, Туло.

— Але відпочинь, ці емоції можуть завдати тобі великої шкоди.

Вона прибрала йому руки під ковдру, накрила його, поцілувала в лоб, наче дитину, — і він був тоді для неї дитиною — і пішла. Та коли опинилася наодинці з собою, то подумала: «А якщо він одужає й вилікується? Якщо не помре? Тепер, коли таємниця, що існувала між нами, відкрилася? А що буде з бідолашною Мануелою? Мені доведеться піти з цього дому! А куди? А якщо Мануела помре, й він стане вільний?» І вона пішла подивитись на Мануелу, яку знайшла дуже кволою.

Наступного дня вона привела дітей до постелі батька, уже соборуваного і вмираючого: вона підводила їх одного за одним і наказувала їм поцілувати його. Потім, спираючись на Хертрудіс, до хворого підійшла Мануела й мало не померла з розпуки, побачивши, в якому стані перебуває її чоловік. Хертрудіс мусила вивести її звідти й укласти в ліжко. А незабаром, тримаючись за руку Хертрудіс і шепочучи: «Прощай, моя Туло!» — Раміро випустив дух зі своїм останнім подихом. А вона, тітка, полегшила собі серце гіркими риданнями над бездиханним тілом батька своїх дітей, свого бідолашного Раміро.

Розділ шістнадцятий

Не можна сказати, щоби відчуття глибокого горя опанувало дім. Діти були ще неспроможними зрозуміти, що діється, а Мануела, вдова, майже не розуміючи, що вона вдова, зосередила своє життя та свій дух на тому, щоби боротися, як борються рослини, за інше життя, яке вона носила у своєму лоні, й при цьому стогнала, як стогне поранений звір, що хоче вмерти. Хертрудіс дбала про все.

Вона закрила очі мертвому не без того, щоби запитати: «Ти на мене ще дивишся?» Вона загорнула його в саван, як раніше загорнула дядька, не роздягаючи його, а одягнувши його поверх того одягу, в якому він помер, а тоді, знеможена тривалою, багаторічною втомою, на мить притислася губами до холодних губів Раміро й подумки переглянула його та своє життя, які протягом останніх років були пов’язаними. Але тут плач одного з дітей, найменшого, сина вихованки сиротинця, примусив її покинути небіжчика й піти приголубити та заспокоїти створіння, яке було живим.

Мануела згасала.

— Я помираю, сеньйоро. Цього разу мені не вдасться вижити: ці пологи коштуватимуть мені життя.

Так воно й сталося. Вона народила дівчинку, але стекла кров’ю. Дівчинка народилася уся у крові, й Хертрудіс довелося долати огиду, яку відчувала до крові, а надто крові чорної та скипілої. Їй завжди коштувало великих зусиль, аби подолати цю огиду. Коли одного разу, незадовго до своєї смерті, її сестра Роса почала блювати, Хертрудіс мусила втекти; то був не страх, а огида.

Мануела померла, не відриваючи від очей Хертрудіс свого погляду, де блукали постаті з туману впереміш із тінями сиротинця.

— За своїх дітей не турбуйся, — сказала їй Хертрудіс, — бо я маю намір жити доти, доки не виховаю їх і не допоможу облаштуватися у світі, сподіваюся, що їхні брати та сестри також не покинуть їх напризволяще. Особливо я дбатиму про твою останню дівчинку — бідолашна! — яку ти привела на світ ціною свого життя. Я буду для неї і матір’ю й батьком.

— Дякую! Дякую! Дякую! Бог вас винагородить! Ви свята жінка!

І хотіла поцілувати їй руку, але Хертрудіс нахилилася над нею, поцілувала в чоло й підставила їй для поцілунку щоку. Свої вияви вдячності вихованка сиротинця повторювала, як повторюють урок, завчений із дитинства. І померла так, як і жила, як помирає худобина, терпляча й покірлива, а точніше, як створіння, що не знало життя.

Саме ця смерть найглибше запала в душу Хертрудіс, якій уже довелося пережити три інші смерті. Саме в ній вона побачила відгадку своєї таємниці. Ні смерть дядька, ні смерть сестри, ані смерть Раміро не проникли так глибоко в ту безодню, що розверзалася в її душі. Було так, ніби ця смерть підтвердила три інші, ніби вона освітила їх.

У своїх самотніх роздумах вона казала собі: «Інші померли. А цю вбили... я її вбила... ми її вбили! А чи я не вбила її більше, ніж інші? Хіба не я затягла її в цю безвихідь? Але хіба жила ця нещасна? Хіба вона могла жити? Хіба вона народилася на світ? Її підкинули, й хіба підкидання не було її смертю? Хіба не було смертю її одруження? Хіба не вкинули ми її в круговерть вічності, щоби вона увійшла в сиротинець Слави? Чи не буде вона сиротою й там?» І найбільше засмучувала її вперта думка, що її переслідувала, як зустріне її Роса в тому іншому світі, де вона тепер перебуває разом із Раміро? Їхній дядько, добрий священик, який їх виховав, виконав свій обов’язок у цьому світі, захистив своєю присутністю процес їхнього виховання; її сестра Роса виконала своє бажання й народила дітей, яких вона хотіла мати... Раміро? Навіть Раміро відбув свою подорож, хоч і на веслах, і спиною до зірки, яка визначила напрямок його руху, й він страждав, але його страждання було шляхетним, і він грішив, але спокутував свої гріхи. І навіть ця нещасна, яка навіть не страждала, не грішила, яка жила й померла сиротою!... «Сиротою також померла Єва... — подумала Хертрудіс. А потім: — Ні, її батьком був Бог. А матір’ю? Єва не знала матері... Ось так і пояснюється прабатьківський гріх!.. Єва померла сиротою людства!» І згадавши про Єву, вона згадала про ту оповідь із Книги Буття, яку читала недавно, про те, як Господь оживив людину, вдихнувши в неї життя крізь ніздрі, й уявила собі, що забрати життя можна аналогічно. І тоді вона подумала, що в тієї бідолашної дівчини із сиротинця Бог забрав життя поцілунком, притуливши свої нескінченні невидимі губи, які стуляються, утворюючи синє небо, до посинілих од смерті губ бідолашної дівчини, і так висмоктавши з неї дух.

І залишилася Хертрудіс із п’ятьма дітьми, для п’ятої з яких потрібна була годувальниця.

Найстарший із них, Рамірін, був живою копією батька, він був на нього схожий і постаттю, й поведінкою, і його тітка вирішила ще з дитячого віку боротися з тими його рисами та нахилами, які, згідно з її спостереженнями, завдали найбільшої шкоди його батькові. «Я мушу пильнувати, — сказала собі Хертрудіс, — коли в ньому прокинеться чоловік, власне, мачо, й навчити його робити свій вибір спокійно й обачно». Лихо було в тому, що він мав не дуже добре здоров’я, і його розвиток був важким і навіть болісним.

І всіх треба було прилаштувати в житті й виховати в пошані до померлих батьків.

А як вона мала виховувати бідолашних дітей вихованки сиротинця? «Вони також мої, — думала Хертрудіс. — Так само мої, як і ті інші, як діти моєї сестри, вони мої навіть більше. Бо вони діти мого гріха. Мого? А може, все-таки вони діти його гріха? Ні, мого! Вони діти мого гріха! Атож, вони діти мого гріха! Бідолашна дівчина!» І найбільше уваги вона приділяла найменшій дитині.

Розділ сімнадцятий

Хертрудіс, розгнівана натяками дона Хуана, лікаря, який усе частіше приходив оглядати дітей і також намагався оглянути її як хвору, хоч їй нічого не боліло, одного дня повідомила йому, що хоче змінити лікаря.

— Чому, Хертрудіс?

— Причина очевидна. Я зауважую за вами дивацькі вчинки, які примушують мене боятися, що у вас починаються передчасні напади старечої недоумкуватості, а нам потрібен лікар, який був би ще чоловіком, що має ясний і проникливий розум.

— Ну, гаразд. Оскільки настала слушна хвилина, то дозвольте мені висловитися з усією ясністю.

— Кажіть, що хочете, доне Хуане, але ви повинні розуміти, що це буде ваша остання промова в цьому домі.

— Хто знає!..

— Кажіть.

— Я вдівець і не маю дітей, як вам відомо, Хертрудіс. А дітей я дуже люблю.

— То одружіться вдруге.

— До цього я й веду.

— Он як! Ви хочете запитати в мене поради?

— Я хочу від вас більше, ніж поради.

— Ви вже маєте наречену?

— Я лікар, ви знаєте, і я не тільки не мав дітей від своєї дружини, яка була вдовою, і ми втратили ту дитину, яку вона мала, коли одружилися, — я досі оплакую її, бідолашну! — ай маю цілковиту впевненість у тому, що вже ніколи не матиму власних дітей, що я не зможу їх мати. Хоч через це, само собою зрозуміло, я зовсім не почуваюся менш чоловіком, аніж будь-який інший. Ви мене зрозуміли, Хертрудіс?

— Мені не хотілося б розуміти вас, доне Хуане.

— Наприкінець скажу, мені здається, що цим дітям, вашим племінникам, а можливо, й двом іншим...

— Вони такі ж мені племінники, як і троє інших, а сказати точніше — вони мої діти.

— Ну гаразд, то для цих ваших дітей, якщо ви вважаєте їх своїми дітьми, було б непогано мати батька й батька досить заможного й навіть, можна сказати, багатого.

— І це все?

— Атож, я хотів сказати, що вашим дітям потрібен батько.

— Їм досить, доне Хуане, нашого Отця Небесного, який живе на небесах.

— Але ж ви, як їхня мати, не можете претендувати на роль Найсвятішої Матері, чи не так?

— Ви все сказали, доне Хуане, і сказали востаннє в цьому домі.

— Отже?..

— Я правильно вас зрозуміла, доне Хуане, що вам хочеться мати дітей, але ви неспроможні народити їх?

— Ви чудово мене зрозуміли і, як вам відомо, щоби народити дітей, потрібні двоє.

— Я не стану тією жінкою, що перешкодить вашому одруженню з особою, яка більше відповідає вашим потребам. Й історія, яку ви тут розповіли, не переконала мене в тому, що ви шукаєте дітей для всиновлення, бо це було б легко зробити, одружившись із першою-ліпшою жінкою, що має власних дітей, а ви прагнете одружитися саме зі мною, і ви запропонували б мені руку й серце, навіть якби я була сама-одна, й нам довелося б жити самим і без дітей. Я правильно зрозуміла вас, доне Хуане? І ви правильно зрозуміли мене?

— Звичайно, Хертрудіс, якби ви жили сама-одна, я також одружився б із вами, якби ви цього захотіли, бо я висловився цілком ясно, цілком ясно, й саме до вас я відчуваю потяг; але тоді нам довелося б усиновляти дітей у будь-який спосіб, навіть якби довелося взяти їх із сиротинця. Бо я переконався в тому, що ви, як і я, тужите за дітьми, потребуєте їх, шукаєте й ніжно любите.

— Але ні ви, ні хтось інший, доне Хуане, не можете стверджувати, що я неспроможна народжувати їх; ніхто не може назвати мене безплідною, і ви більше не приходьте в цей дім.

— Чому, Хертрудіс?

— Бо я не хочу вас бачити.

І вони попрощалися назавжди.

Але після того, як вона його так вирядила, відчула зневажливий жаль, жалісну зневагу до цього чоловіка. «Чи не надто суворо я з ним повелася, — сказала собі вона. — Цей чоловік розгнівав мене, справді розгнівав; його погляди дратували мене ще більше, ніж його слова, але я мала б поставитися до нього інакше. Бідолаха справді потребує ліків, але не тих, які він шукає, а сильнодіючих і радикальних». Та коли вона довідалася, що дон Хуан справді намагається лікуватись, то подумала, а чи справді він шукає саме домашнього затишку, й незабаром у неї виникла інша підозра, яка роздратувала її ще більше. «Йому потрібна господиня дому, жінка, яка б його доглядала, яка застеляла б йому ліжко чистою білизною, стежила б за тим, аби йому готували їжу... це вже не лікування, це щось набагато гірше! А коли на жінку не дивляться як на ліки, то вона перетворюється на домашню тварину, а іноді на те й на те. Ох, ці чоловіки... О свинство, о паскудство! А ще кажуть, що християнство змінило нашу долю, долю жінок!» І подумавши це, згадала свого доброго дядька й перехрестилася: «Ні-ні, я більш не думатиму про це!»

Але хто може зупинити думку, що намагається проникнути в науку зла? «Християнство, зрештою, попри існування Марії Магдалини, це релігія чоловіків, — сказала собі Хертрудіс. — Адже Отець і Син, і Святий Дух — усі троє чоловіки. А що ж Божа Мати? Релігія Матері виражається словами: „Я твоя служниця, Господи; я все робитиму згідно з Твоїми настановами“, — й у тому, що вона просить Сина про вино на весілля, яке п’янить і звеселяє, і допомагає забути про все погане, й у тому, що Син їй каже: „Що мені до тебе, жінко? Ще не настав Мій час“. Що Мені до тебе? І Він називає її жінкою, а не матір’ю... І Хертрудіс перехрестилася цього разу, затремтівши від страху. І демон, що наглядав за нею, — так вона вірила — прошепотів їй на вухо: „Він був, зрештою, чоловіком!“»

Розділ вісімнадцятий

Минуло кілька мирних і спокійних років. Сирітство осявало цей дім, в якому, з погляду добробуту, нічого не бракувало, лагідним і тихим духовним світлом. Тут думали тільки про завтрашній день. І панувала в цьому домі ще більша невимушеність, аніж тоді, коли тут жили, дихаючи та заповнюючи своїми тілами свої місця, ті троє, Раміро та дві жінки з плоті та кісток, що надали Хертрудіс ту сировину, з якої вона його виліпила. Хертрудіс не стомлювалася нагадувати про них своїм дітям. «Не забувай, твоя мати на тебе дивиться!» або «Будь слухняним, бо твій батько на тебе дивиться!» Ці дві фрази вона промовляла найчастіше. І портрети тих, які відійшли, завжди були в усіх на очах.

Проте діти починали їх забувати. Для них вони існували лише у словах мами Тули, як називали її тепер усі. Безпосередні спогади найстаршого, Раміріна, губилися і змішувалися з тими спогадами, які формувалися з розповідей тітки. Його батьки були тепер для нього її творінням.

Найбільше Хертрудіс хотіла вберегти їх від думки про якусь відмінність між ними, адже вони мали різних матерів і були тільки наполовину братами й сестрами. Але уникнути цього вона не могла. Від початку її змагала спокуса сказати їм, що обидві, Роса й Мануела, були, як і вона сама, матерями для них усіх, але вона зрозуміла, що обманювати їх у такий спосіб довго не вийде. Але передусім її примусила відкинути цю спокусу любов до істини, яка була в ній надто сильною.

Бо любов до істини змішувалася в її душі з любов’ю до чистоти. Вона відчувала огиду до розбалакувань, якими намагаються обманути невинність дітей, коли розповідають, що їх привозять у цей світ із Парижа, де купують на базарі. «Охота ж людям розкидатися грішми на дурниці!» — сказав хлопчик, який мав кілька братів та сестер і якому повідомили, що одному з його друзів батьки скоро привезуть братика. «Охота ж людям марно витрачати брехню, — казала собі Хертрудіс, додаючи: — Брехня ніколи не приносить користі».

— Мені сказали, що я син служниці свого батька; що моя мама була служницею мами моїх братів і сестер.

Так сказав одного дня син Мануели. І тітка Тула своїм найсерйознішим голосом і в присутності всіх заперечила йому:

— Тут ви всі брати й сестри, усі діти одного батька та однієї матері, і ваша мати я.

— Але ж ти сама кажеш, мамо, що ми мали й іншу матір?

— Ви справді мали її, але тепер ваша мати я; і не розмовляймо більше про це!

Але вона не могла уникнути й не могла приховати, що віддавала певним дітям перевагу. І цю перевагу вона віддавала першонародженому Рамірінові, якого батько зачав, коли ще в його серці не втих той біль, який виник, коли йому довелося обирати між двома сестрами, а точніше, він мусив прийняти той факт, що Хертрудіс мала повну владу над Росою, та найменшій Маноліті, блідому й тендітному пуп’янку троянди, якому загрожували передчасний холод або передчасна спека.

Про Раміріна, найстаршого, ніби тихий, ніби навіть сором’язливий голос, але схожий на свистячий диявольський шепіт, який не раз чула Хертрудіс і який пробивався десь із найглибшого закутка нутрощів її духу, — і коли вона його чула, то хрестила собі чоло, а потім груди, щоби він не проникав крізь інтимні органи слуху першого й других, — про Раміріна цей спокусник нашіптував їй, що, мабуть, коли батько його зачинав, то він думав більше про Хертрудіс, ніж про Росу. А про Маноліту, дитину, яка народилася зі смерті вихованки сиротинця, вона казала собі, що якби не її рішення одружити Раміро вдруге, якби вона не примусила його спокутувати свій гріх і врятувати свою жертву, нещасну Мануелу, то цей блідий і тендітний пуп’янок не з’явився б на світ.

А скільки зусиль довелося докласти Хертрудіс, аби вигодувати її! Бо першого сина Раміро й Мануели вигодувала рідна мати, яка, будучи завжди покірною, як худобина, й керуючись природним інстинктом, ніколи не відмовлялася від цього обов’язку, попри кволість свого тіла, й сваритися Хертрудіс доводилося з їх чоловіком. Бо Раміро, бачачи кволість бідолашної дружини, намагався знайти годувальницю для своєї дитини. А Хертрудіс, яка примусила його одружитися з цією кволою істотою, дотримувалася твердого переконання, що мати сама повинна вигодувати своє дитя. «Немає кращого молока, ніж молоко матері», — знай повторювала вона, а коли її зять заперечував: «Але вона така слабка, що небезпека загрожує не тільки їй, а й дитині, що виросте дуже кволою», — то господиня дому відповідала з непохитною рішучістю: «Пуста балаканина! Жінка, яка має молоко в грудях, завжди спроможна вигодувати свою дитину, і природа допомагає їй, а що стосується дитини, то я тобі повторюю: найкраще для неї молоко — це молоко матері, якщо воно не отруєне». А потім, стишивши голос, додавала: «А я не думаю, що ти отруїв кров своєї дружини». І Раміро мусив коритися. Ця суперечка закінчилася одного дня, коли на нові наполягання чоловіка, який, побачивши, що його друга дружина знепритомніла, почав вимагати, щоби дитину в неї забрали, господиня дому відвела його вбік і сказала: «Але який же ти впертий, чоловіче! Кожен подумає, що твоя дитина тобі заважає».

— Як це мені заважає дитина!.. Не розумію...

— Не розумієш? А я розумію!

— Може, поясниш...

— А що тут пояснювати? Ти пам’ятаєш, що сталося з тим дикуном Паскалоном, який доглядає твій хутір Махадальпрієта?

— Що ти маєш на увазі? Той випадок, коли ми говорили про те, з якою байдужістю він сприйняв смерть своєї дитини?

— Так.

— А як це стосується мене? Ради Бога, Туло...

— Бо той випадок зачепив саму глибінь моєї душі, він завдав мені болю, і я вирішила з’ясувати, в чому був корінь зла...

— Твоя вічна манія...

— Так, наш бідолашний дядько сказав мені, що я подібна до Єви, яка вперто намагається проникнути в науку добра і зла.

— І ти з’ясувала?

— Я з’ясувала, що той чоловік...

— Ну-ну, кажи...

— Що тому чоловікові дитина заважала кохатися зі своєю жінкою. Тепер ти мене зрозумів?

— Яке дикунство!

Але після цієї розмови Раміро визнав свою поразку й дозволив Мануелі годувати їхню дитину, більше не сперечаючись із Хертрудіс.

А тепер вона опинилася перед необхідністю вигодувати немовля, дитя смерті, й не мала іншої ради, як знайти для неї годувальницю, наймані груди. І це жахало її. Вона зі страхом думала про те, що випадкова годувальниця, а надто якщо вона незаміжня, могла отруїти молоко своєю кров’ю і скористатися зі свого становища. «Якщо вона незаміжня, — казала вона собі, — погано! Треба її стерегти, щоби не втекла до свого коханця або до когось іншого; а якщо одружена, також погано; а ще гірше, якщо вона покинула власну дитину, щоби вигодувати чужу». Бо до цього вона відчувала найбільшу огиду. Торгувати материнським соком із власних нутрощів і при цьому погано годувати своїх дітей, а може, й дозволити їм померти з голоду — це не могло не відбиватися болісними спазмами в її материнських нутрощах. І тому Хертрудіс від початку бачила себе в постійному конфлікті з годувальницями бідолашного створіння, яких їй, певно, доведеться міняти щочотири дні. Як жаль, що вона сама неспроможна годувати дитину! Тож вона не бачила іншого виходу, як удатися до штучного годування.

Але штучне годування розбудило в ній уявлення про мистецтво, а потім і про поезію, і, нарешті, про глибоку природну силу сліпого інстинкту. Для неї воно стало культом, пожертвою, майже таїнством. Пляшечка із соскою, цей промисловий артефакт, зрештою, став для Хертрудіс символом та інструментом релігійного культу. Вона мила пляшечки, кип’ятила соски щоразу після того, як користувалася ними, готувала й стерилізувала молоко з тією обережною і тривожною пристрастю, з якою жриця готує і приносить ритуальну жертву Коли вона вкладала гумову соску в ротик бідолашного створіння, то відчувала, як тремтять і палають її груди. Бідолашне створіннячко іноді вкладало своє рученя в ту руку Хертрудіс, яка тримала пляшечку.

Вона лягала біля дитини, щоби нагріти її своїм тілом, і тримала в ліжку пляшечку з молоком на той випадок, якщо вночі дитина прокинеться й проситиме їсти. І їй здавалося, що тепло її тіла, яке іноді нагрівалося лихоманкою її дівочого почуття материнства, її материнською дівочістю, наділяло це індустріальне молоко якістю материнського життя, і в якийсь таємничий спосіб передавало їй щось від тих сновидінь, які навідували її в самітному ліжку. І годуючи дитину в тому штучно створеному середовищі, вночі, в темряві й на самоті, вона подавала створіннячку одну зі своїх грудей, неплідних, але набухлих кров’ю, щоби воно поклало на неї ручки, поки смоктало життєвий сік. Їй здавалося, що так туманна й солодка ілюзія наповнюватиме життям сироту. І вона, Хертрудіс, теж марила в такий спосіб. Про що? Вона й сама не знала.

Іноді створіннячко блювало в цьому ліжку, яке завжди було бездоганно чистим, і тоді гострий біль огиди пронизував Хертрудіс. Її хвороблива любов до охайності, яку вона довела до містичного культу чистоти, тоді страждала, й вона мусила докладати неабияких зусиль, аби опанувати себе. Вона розуміла, що неможливо жити без плям і що та пляма була найневиннішою, але підвалини її духу боляче розгойдувалися в такі хвилини. І тоді вона пригортала створіннячко до грудей, мовчки просячи в нього пробачення за цей сумнів у його чистоті.

Розділ дев’ятнадцятий

Окрім цих материнських турбот про бідолашне немовля, що народилося зі смерті Мануели, турбот, які межували з містичною спокутою та містичним культом, і намаганнями не обминати увагою інших і не віддавати перевагу тим дітям, що були споріднені з її кров’ю, Хертрудіс особливо пильно стежила за Раміріном і виховувала його крок за кроком, спостерігаючи за всім тим, що в ньому могло нагадувати риси батька, на якого фізично він був дуже схожий. «Певно, він був таким у його віці», — думала тітка, й навіть почала шукати і знайшла між паперами свого зятя його дитячі фотографії, і вона дивилася та передивлялася їх, намагаючись побачити в них риси сина. Бо вона хотіла виховати малого так, як могла б виховати батька, якби знала його й могла взяти під свою опіку, коли він був ще малим хлопцем і перед ним відкривалися всі дороги життя. «Щоби він не помилявся, як помилявся його батько; щоби, роблячи вибір, замислювався; щоби не давав собі волі, поки вона не буде пов’язана з його живим корінням, з досконалою і добре освітленою любов’ю, освітленою його власним світлом». Бо вона твердо вірила в те, що треба дивитися не в землю, а в небо, перш ніж посадити свій паросток; і посадити його не в земний ґрунт, а в те проміння, яким осяває нас сонце, і що краще росте дерево, яке тримається корінням за скелі й відчуває на собі гарячий вітер спекотного дня, аніж висаджене в родючий і жирний ґрунт, якщо над ним нависає тінь. Її світлом була чистота.

Вона навчалася разом із Раміріном усього того, чого навчався він, бо він мав уроки щодня. І так вона задовольняла той палкий потяг до знань, який мучив її ще з дитинства і спонукав дядька іноді порівнювати її з Євою. І серед тих наук, які вона вивчала з племінником, ніщо не цікавило її більше, ніж геометрія. Вона ніколи про це не подумала б! А річ у тому, що в геометричних теоремах і доведеннях, у науці щонайменше сухій і холодній, знаходила Хертрудіс світло й чистоту, яких ні з чим не могла порівняти. Багато років по тому Рамірін, уже дорослим і коли прах, із якого складалася плоть його тітки, давно спочиватиме під землею, куди не проникає світло сонця, пригадуватиме, із яким ентузіазмом одного сонячного весняного дня тітка пояснювала йому, чому може бути тільки п’ять правильних багатогранників. Три, утворені з трикутників: тетраедр — з чотирьох; октаедр — із восьми; ікосаедр — із двадцяти. Один із чотирикутників: куб — із шести. І один із п’ятикутників: додекаедр — із дванадцяти. «„Але ти бачиш, як це очевидно? — казала вона мені — розповідав племінник. — Ти бачиш? Їх є лише п’ять і не більше, ніж п’ять, жодним менше, жодним більше — яка краса! І не може бути інакше — має бути лише так!“ І кажучи це, вона показувала мені п’ять моделей із білого, сніжно-білого картону, які виготовила сама, своїми святими руками, вправними для будь-якої роботи, і, здавалося, вона сама відкрила цей закон про п’ять можливих багатогранників... бідолашна тітка Тула! І пам’ятаю, як на одній з її геометричних моделей зробилася жирна пляма, і вона зробила іншу, бо вважала, що з плямою її модель не зможе ефективно демонструвати закон. Для неї геометрія була світлом і чистотою».

Натомість відмовлялася вивчати з ним анатомію та фізіологію. «Це науки брудні, — казала вона, — в яких немає ні точності, ні ясності».

Але найбільшу увагу приділяла статевому дозріванню племінника. Вона хотіла домогтися, щоби він не надавав надмірної уваги своїм першим сентиментальним відкриттям і щоби його перше кохання стало для нього останнім і єдиним. «Але чи існує перше кохання?» — запитувала саму себе, не знаходячи на це відповіді.

Найбільше вона боялася, щоби небіж не звик до самоти. Самоти, не осяяної сліпучим світлом, вона боялася. Для неї не було святішої самоти, як самота, освітлена сонцем, і самота Найсвятішої Діви, коли вона втратила свого Сина, Сонце Духу. «Нехай він ніколи не замикається у своїй кімнаті, — думала вона, — нехай ніколи не залишається сам-один, навіть якщо така можливість у нього буде. Самота — найгірша компанія. Нехай не надто багато читає й не надто часто роздивляється гравюри». Вона боялася не живих людей, які товаришили б її племіннику, а мертвих, намальованих. «Мертвий повинен товаришити мертвому», — думала вона.

Хертрудіс ходила на сповідь до сповідника Раміріна й намагалася налаштовувати святого отця, щоби той напоумлював її племінника так, як хотілося їй. І тому на своїх сповідях вона більше говорила не про себе, а про свого старшого сина, як вона його називала. «Але ж, сеньйоро, ви приходите сюди сповідатися у своїх гріхах, а не у гріхах когось іншого», — не раз казав їй падре Альварес, а вона незмінно відповідала йому: «А якщо цей хлопець і є моїм гріхом...»

Коли одного разу їй здалося, що вона помітила у хлопця схильність до аскетизму, майже до містики, вона, стривожена, прибігла до падре Альвареса:

— Цього не може бути, падре!

— А якщо Бог кличе його на цю дорогу?

— Ні-ні, Він його туди не кличе. Я знаю це краще, ніж ви, й, до речі, краще, ніж він сам. Це так прокидається в ньому чуттєвість...

— Але ж, сеньйоро...

— Так, він часто буває сумний, але смуток не свідчить про релігійне покликання. І про каяття теж. У чому він має каятись?

— Помисли Бога, сеньйоро...

— Помисли Бога очевидні. А наміри мого Раміро темні. Зробіть так, аби він їх викинув із голови. Він народився, щоби стати батьком і зробити мене бабусею!

— А ви вже готові стати бабусею?

— Так, готова!

— Але як тисне на вас тягар провини! Скиньте його зі себе... Ви вже сто разів мені казали, що позбулися цієї поганої думки...

— Не можу, падре, не можу! Хоч би вони, мої діти, — бо вони мої діти, мої справжні діти, — хоч би вони не довідалися про це, хоч би вони не довідалися, падре, хоч би вони не здогадалися...

— Заспокойтеся, сеньйоро, ради Бога, заспокойтеся... і відкиньте ці побоювання... цю спокусу диявола, я вже вам казав сто разів... Будьте тією, ким ви є... тіткою Тулою, яку ми всі знаємо і шануємо, якою захоплюємося... атож, захоплюємося...

— Ні, падре, ні! Ви ж бо знаєте! Я всередині зовсім інша...

— Але ви повинні це приховувати...

— Так, мені треба це приховувати, так. Але є дні, коли мені хочеться поєднатися з дітьми, зі своїми дітьми...

— Авжеж, це ваші діти!

— Атож, я мати, так само, як ви... отець.

— Облиште це, сеньйоро, облиште...

— Мені хочеться зібрати їх усіх і сказати їм, що все моє життя було брехнею, помилкою, крахом...

— Ви обмовляєте себе, сеньйоро. Ви не така, ви зовсім інша... ви та, яку ми всі знаємо... тітка Тула...

— Я зробила його нещасним, падре. Я примусила його спіткнутися двічі. Один раз із моєю сестрою, а другий — з іншою...

— Спіткнутися?

— Спіткнутися, так! І це сталося через мою гординю!

— Ні, через любов, справжню любов...

— Через моє самолюбство, падре!

І вона гірко заплакала.

Розділ двадцятий

Їй пощастило прогнати з голови племінника його аскетичні химери, і почала пильно стежити, коли до нього прийде перше кохання. «Пильнуй, сину, — казала йому вона, — і не поспішай, бо коли ти скомпрометуєш дівчину, то вже не зможеш її покинути...»

— Але ж, мамо, справа не в тому, чи скомпрометую я її чи ні... Справа в тому, що треба спробувати...

— Ні, жодних спроб. Жодних таких заручин. Жодних «мені треба ближче її пізнати». Усе має бути серйозно...

Насправді тітка Тула вже зробила вибір і мала намір лагідно переконати Раміріна, щоби він обрав ту, яка припала до вподоби їй, — Каридад.

— Мені здається ти накинув оком на Кариту, — сказала вона йому одного дня.

— Пхе!

— А вона на тебе, якщо не помиляюся.

— А ти на обох — мені так здається.

— Я? Це ваша справа, сину мій, ваша справа...

Але вона все ж таки звела їх докупи й домоглася, щоби вони одружилися якомога раніш. «І нехай вона приходить сюди, —.сказала, — і ми житимемо всі разом, місця вистачить на всіх... У мене буде ще одна донька!»

І коли вона привела Кариту додому як дружину свого племінника, то саме вона стала її найдовіренішою співрозмовницею. І саме в неї вона намагалася випитати найінтимніші таємниці свого небожа.

Від початку вона наполягла, щоби та зверталася до неї на «ти» й називала її матір’ю. І рекомендувала їй піклуватися про найменшу із сестер, лагідну, спокійну й сором’язливу Маноліту.

— Знаєш, Каридад, — сказала вона їй, — ти стався з особливою уважністю до цієї бідолашки, невинної й дуже слабенької, і доброї, як хліб.

— Але ж ця бідолашка майже не сміє заговорити... і ходить по дому майже нечутно... Таке враження, ніби вона соромиться потрапляти нам на очі...

— Так, так, так воно і є... Я доклала чимало зусиль, аби вселити їй впевненість у собі, та коли вона не поруч зі мною, не тримається за мою спідницю, то не знає, як їй бути і що робити. Нічого дивного, адже її вигодувано із соски!

— Вона працьовита, слухняна, послужлива, але розмовляє так мало!.. І я ніколи не чула, щоби вона сміялася!..

— Вона іноді сміється, коли перебуває на одинці зі мною, бо стає зовсім іншою, Маноліта... тоді вона воскресає... І я намагаюся підбадьорити її, втішити, й вона мені каже: «Не докладай надмірних зусиль, мамуню, бо така я є... і мені зовсім не сумно...»

— Але ж вона видається сумною...

— Справді, вона такою видається, але я тепер думаю, що насправді вона не сумна. Бо навіть я, якою я тобі здаюся, Карито, сумною чи веселою?

— Ви, тітко...

— Що означає це «ви» та «тітко»?

— Пробач, мамо, ти пробач... я не знаю, сумна ти чи весела, але мені здаєшся веселою...

— Я здаюся тобі веселою? Так воно і є!

— Принаймні мене ти розвеселяєш...

— Для того Бог і посилає нас у цей світ, аби ми розвеселяли інших.

— Але щоби розвеселяти інших, треба й самій бути веселою...

— Або ні...

— Як-то ні?

— Ніщо так не звеселяє нас, як промінь сонця, а надто коли він падає на зелене листя дерева, а промінь сонця не є ні веселим, ані сумним, і хто знає... можливо, його спалює власний вогонь... Промінь сонця звеселяє тому, що він чистий; усе чисте звеселяє і приносить радість... І бідолашна Маноліта має звеселяти тебе, бо вона чиста...

— Справді так! І ці її очі, що здаються...

— Вони здаються двома тихими ставками між зеленими кронами дерев... Я часто в них дивилася і зблизька. І не знаю, звідки вона взяла такі очі... Не від своєї матері, бо та мала очі сухотні, скаламучені лихоманкою... І не від свого батька, бо в того...

— А знаєш, на чиї схожі очі Маноліти?

— На чиї? — запитала Хертрудіс із тремтінням у голосі.

— Та це ж твої очі!..

— Може бути... може бути... Я ніколи їх не роздивлялася надто доскіпливо й не можу подивитися на них ізсередини, але може бути... може бути... Принаймні, я навчила її дивитися.

Розділ двадцять перший

Що відбувалося з бідолашною Хертрудіс, яка відчувала дедалі більшу внутрішню слабкість? Вона не сумнівалася в тому, що виконала свою місію на цьому світі. Вона залишала свого найстаршого небожа, свого Раміро, свого другого Раміро, в безпеці від найгірших випробувань, повантаженим на човен життя, а інших дітей під його наглядом; залишала домашнє вогнище розпаленим і тих, хто доглядав би його вогонь. А себе вона почувала зовсім зле. І страждала від безперервних ілюзій, непритомностей, і цілими днями бачила все як у тумані, так, ніби все було маревом і димом. І бачила сновидіння; бачила сновидіння, яких вона ніколи раніше не бачила. Їй снилося, що могло би бути, якби Раміро одружився з нею, а не з Росою. І, зрештою, переконувала себе в тому, що нічого особливо не змінилося б. Але вона прожила життям поза життям. Падре Альварес вважав, що бідолашна Хертрудіс постаріла раніше часу, що її гострий розум ослаб і ослаб він від самої своєї гостроти. І вона мусила захищати його від своїх давніх спокус.

Коли одного дня до неї підійшла Каридад і сказала їй на вухо: «Мамо!..» — то побачивши, як зашарілося їй обличчя, вона вигукнула: «Як? Уже?» — «Так, уже!» — прошепотіла дівчина. «Ти певна?» — «Так, певна. Якби не була певна, я тобі не сказала б». І Хертрудіс, посеред своєї радості, спізнала таке відчуття, ніби крижаний меч пронизав їй серце. Їй уже не було чого робити на цьому світі, крім як дочекатися онука, онука своїх Раміро й Роси, свого онука, й піти розповісти їм добру новину. Вона вже не піклувалася ні про кого, крім Каридад, яка для неї заповнювала весь дім. Навіть на Маноліту, на свій витвір, вона перестала звертати увагу, й бідолашна дівчина це відчувала; вона відчувала, що сподіваний онук відсунув її в тінь.

— Ходи сюди, — казала Хертрудіс Каридад, коли їм випадало зустрічатися на самоті, а вона таку можливість завжди шукала, — ходи сюди й сідай тут, поруч зі мною... Ти його відчуваєш, дочко моя, ти його відчуваєш?

— Іноді...

— Він тебе не кличе? Не поспішає, щоби вийти на світло, на світло сонця? Бо там усередині зовсім темно... а проте, тепло й тихо... Він не штовхає тебе? Якщо він надто затримається, то вже мене не побачить... я вже його не побачу... Якщо він вийде назовні надто пізно, а я покваплюся...

— Не кажіть такого, мамо...

— Не кажи, дочко! Але я відчуваю, як моє здоров’я слабне... я вже не годжуся ні на що... Бачу все ніби в тумані... ніби уві сні... Якби я цього не знала, то не могла б тепер сказати, який колір має твоє волосся — русявий чи чорний...

І вона повільно погладила її пишну русяву шевелюру. І так, ніби бачила пальцями, додала:

— Русяве, русяве, золоте, як сонце...

— Ти вже знаєш, якщо буде хлопчик, то назвеш його Раміро, а якщо дівчинка... Роса...

— Ні, мамо, дівчинку я назву Хертрудіс... Вона буде Тулою, мамою Тулою.

— Тулою... гаразд!.. А ще ліпше, якби ти народила двох, близнят, але хлопчика й дівчинку...

— Ради Бога, мамо!

— Що? Ти думаєш, ти не зможеш? Тобі здається, це будуть надто тяжкі пологи?

— Я... не знаю... Я нічого про це не знаю, мамо... Але...

— Так, це було б чудово, народити двійко близнят... хлопчика й дівчинку, які обнялися б іще тоді, коли нічого б не знали про світ, не знали навіть, що вони існують; які обнялися б у теплі материнського лона... Либонь, так люди живуть на небі...

— Які думки приходять тобі в голову, мамо Тула!

— Хіба ти не розумієш, що я прожила все життя, як уві сні...

І саме тоді, коли вона отак снила й наче хотіла зберегти у своїх грудях це останнє сновидіння й віднести його, мов причастя, в лоно матері землі, бідолашна Маноліта дуже тяжко захворіла. «Це я винна, — сказала собі Хертрудіс, — адже захопившись думкою про близнят своєї мрії, я зовсім перестала звертати увагу на цю бідолашну пташечку... Безперечно, в одну з тих хвилин, коли вона особливо потребувала, щоб я була з нею поруч, вона й застудилася...» І відчула, як повернулися до неї сили, повернулися ніби чудом. Голова їй очистилася, й вона стала доглядати хвору.

— Але ж, мамо, — сказала їй Каридад, — дозвольте, я її доглядатиму, ми доглядатимемо її по черзі... я, Росіта й Ельвіра...

— Ні, ти не зможеш доглянути її як годиться, і тобі не треба за це братися... Ти повинна доглядати те, що носиш у собі, й було б погано, якби, доглядаючи Маноліту, ти забула про свою вагітність, а щодо Росіти й Ельвіри, то так, вони її сестри, й вони люблять її, але вони на цьому не розуміються, а крім того, бідолашна, хоч і готова змиритися з чим завгодно, а проте, не уявляє собі, щоби мене не було поруч... Склянка звичайної води, яку я їй подам, принесе їй більше користі, ніж усе те, що можуть зробити для неї інші. Лише я зможу так прилаштувати їй подушку, що голова їй не болітиме й вона не бачитиме тяжких снів...

— Так, це правда...

— Авжеж, я виховала її!.. І я повинна її доглянути...

Вона наче воскресла. До неї повернувся весь осяйний і потужний апломб її найбільш героїчних днів. У неї більше не тремтів пульс і не підгиналися ноги. І коли, тримаючи склянку з лікувальною мікстурою, яку іноді тітка мусила їй давати, бідолашна хвора клала свої тремтячі руки в її дужі й витончені, то над ними ніби спалахувало сяйво ніжних спогадів, що майже погасло під час хвороби. І тоді тітка Тула сідала біля ліжка хворої й залишалася там, а хвора лише мовчки на неї дивилася.

— Я помру, мамуню? — запитувала дівчина.

— Ти помреш? Ні, моя люба пташечко, ні! Ти повинна жити...

— Поки живеш ти...

— І потім... і потім...

— Потім... ні... навіщо?

— Але ж дівчата повинні жити...

— Навіщо?

— Щоби жити... щоб одружитися... щоби створити родину.

— Але ж ти не одружилася, мамуню...

— Ні, я не одружилася; але я жила так, немовби одружилася... І ти повинна жити, щоби піклуватися про свого брата...

— Це правда... про мого брата... про моїх братів і сестер...

— Атож, про них усіх.

— Але ж кажуть, мамуню, ніби я ні на що не придатна...

— І хто це каже, донечко моя?

— Ні, ні, вони так не кажуть... але вони так думають...

— І звідки тобі відомо, що вони так думають?

— Бо... я це знаю! І тому, що так воно і є... бо я справді ні на що не здатна, й коли ти помреш, мені нічого не залишиться робити тут... Якщо ти помреш, я помру від холоду...

— Ну ж бо, ну ж бо, накрийся добре й не думай про це. І зараз я тобі приготую ліки.

І вона стримала сльози, а потім, уклякнувши перед образом Пресвятої Діви, благала її: «Забери моє життя за її життя, Богородице, моє життя за її життя! Вона відчуває, що мені час іти, що мене кличуть мої небіжчики, й хоче піти зі мною. Хоче притулитися до мене хам, під землею, куди не проникає світло і сподівається, що я передам їй там невідомо яке тепло... Забери моє життя, Пресвята Діво, моє життя за її життя! Нехай не впаде так скоро непроникна чорна земля на ці очі, в яких світло не тремтить, на ці очі, які вважають себе моїми очима, на ці очі без жодної плями, які дала їй я... атож я... Нехай вона не помре, нехай вона не помре... Врятуй її, Пресвята Діво, хоч мені й доведеться піти з цього світу, не побачивши того, хто сюди прийде...»

І її прохання було виконане.

Бідолашна хвора дівчина почала повертатися до життя; її щоки знову зарожевіли, й вона знову дивилася на світло сонця, яке падало на зелені крони дерев у їхньому садочку, але тітка Тула підхопила запалення легенів протягом одужання Маноліти. І тоді ця дівчина відчула, як у її нутрощах відкрилося джерело здоров’я, бо їй треба було доглянути ту, яка подарувала їй життя.

Увесь дім із подивом спостерігав, як відродилося до життя це дівча.

— Скажи Маноліті, — сказала Хертрудіс Каридад, — аби вона так не метушилася, адже вона ще дуже слабенька... Ти також, адже тобі є про кого дбати, ти знаєш. Вистачить Росіти й Ельвіри... А крім того, все буде марним... Бо я вже виконала...

— Але ж, мамо...

— Нічого, кажу, мені вже не допоможе, й нехай ця голубка Божа не витрачає...

— Але вона набрала такої сили... Ніколи не подумала б...

— А вона ж хотіла померти й уже думала, що помирає... і я теж цього боялася... Бо сердешна здавалася мені такою слабенькою!.. Звичайно, вона не знала свого батька, який був уже на порозі смерті, коли її зачав, а щодо її бідолашної матері, то, думаю, вона завжди жила напівмертвою... Але ця дівчинка немов відродилася!

— Атож, вона відродилася, коли побачила, що ти в небезпеці!

— Це не дивно — вона ж моя донька!

— Більше, ніж інші?

— Атож, більше! Я тобі відверто в цьому зізнаюся тепер, коли стою на порозі вічності. Атож, більше! Вона й ти!

— Вона і я?

— Так, вона й ти! Тому, що у вас нема моєї крові. У неї і в тебе. У неї кров Раміро, а не моя, але зробила її я, вона мій витвір! А тебе я одружила зі своїм сином.

— Я знаю...

— Атож, так само, як я одружила його батька з його матір’ю, моєю сестрою, а потім знову одружила його з матір’ю Маноліти.

— Я знаю... знаю...

— Я знаю, що ти знаєш, але ти знаєш не все...

— Ні, не все...

— І я теж... Або принаймні не хочу знати. Я хочу піти з цього світу, не знаючи багато про що. Бо є такі речі, знання про які бруднить... Це прабатьківський гріх, а Найсвятіша Діва Богородиця народилася без жодної плями прабатьківського гріха на ній...

— А я чула, ніби вам відомо все...

— Ні-ні, я знала не все; я не знала науки зла... бо це наука...

— Гаразд, не розмовляйте так багато, мамо, бо це вам шкодить.

— Але мені шкідливо думати, а якщо я мовчу, то я думаю... думаю...

Розділ двадцять другий

Тітка Тула більше не могла керувати своїм тілом. Її душа тріпотіла в ньому, як пташка у клітці, яка розпадається і в якій вона боляче обдерла собі крила, але прагне злетіти понад хмари. Їй не вдасться побачити онука. Чи було в неї таке відчуття? «Там, у високості, перебуваючи разом із ними, — мріяла вона, — я довідаюся, хто він, хлопчик чи дівчинка... чи двоє... там я знатиму про це краще, ніж тут, бо згори видніше й там усе чистіше, ніж тут».

Остання лихоманка повалила її в ліжко. Вона могла тепер упізнати своїх племінників лише по ході, а надто Каридад і Маноліту. Коли до неї підходила Каридад, їй здавалося, що до неї наближається створіння, з якого звисають фрукти, й вона навіть відчувала пахощі стиглих плодів. А хода Маноліти була такою легенькою, наче у пташки, коли ми не можемо збагнути, чи вона йде, чи летить, майже не торкаючись землі. «Коли вона заходить, — казала тітка, — я чую, як легенько опускаються й підіймаються крильця».

Вона хотіла насамперед попрощатися з Манолітою, наодинці, й скористалася тією хвилиною, коли дівчина принесла їй ліки. Вона витягнула руку з-під ковдри, простягла, наче хотіла благословити її, й поклавши долоню їй на голову, яку та нахилила, опустивши свої світлі затуманені очі, сказала їй:

— Ну, як моя невинна пташечко, ти досі хочеш померти?.. Скажи правду!

— Якби це допомогло...

— Щоб я не померла, так? Ні, ні, ти не повинна прагнути смерті... Ти маєш брата, маєш братів і сестер... Ти була близько від смерті, але мені здається, що випробування вилікувало тебе від цієї спокуси... Хіба ні? Скажи мені, як на сповіді, що я маю розповісти нашим...

— Справді, більше такі дурниці не приходять мені в голову...

— Дурниці? Ні, то не були дурниці. Й тепер, коли ти заговорила про дурниці, принеси мені свою ляльку, бо ти зберігаєш її, чи не так? Я знаю, ти її зберігаєш... Принеси мені ту ляльку, гаразд? Хочу попрощатися з нею теж і хочу, щоби вона попрощалася зі мною...Ти все пам’ятаєш? Чи не все?

— Так, мамо, я все пам’ятаю.

— І про що ж ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, як я впала на городі з того самоката, й Ельвіра назвала мене дурною, бо я дуже плакала, і сказала мені, що плач нічому не допоможе.

— Так... так... це справді було. А що ти пам’ятаєш іще?

— Пам’ятаю казку, яку ти нам тоді розповіла...

— Яку казку?

— Про дівчинку, в якої лялька випала з рук і впала в сухий колодязь, куди не можна було спуститися, щоб її дістати, і дівчинка почала плакати, вона плакала й плакала, доки колодязь не наповнився її слізьми, й лялька випливла на поверхню.

— А що сказала на це Ельвіріта? Що вона сказала? Бо я не пам’ятаю...

— А я пам’ятаю, мамо.

— То що ж вона сказала?

— Вона сказала, що дівчинка висохла б і померла, якби з неї вилилося так багато сліз...

— А що сказала я...

— Ради Бога, мамо...

— Гаразд, не кажи, але не плач, голубко моя, не плач... а то твоїми слізьми наповниться колодязь, і я впаду в нього й не зможу випливти...

— Якби справді так могло бути...

— Якби справді так могло бути, я виплила б і забрала тебе із собою... Але треба дочекатися своєї години. І ти піклуйся про своїх братів. Я залишаю їх на тебе, ти знаєш? Треба, аби вони не відчули, що я померла.

— Я зроблю все, що зможу...

— А я допомагатиму тобі з неба, й вони не знатимуть, що я померла.

— Я молитимуся за тебе, мамо...

— Молися за Пресвяту Діву, донечко, за Пресвяту Діву...

— Я молитимуся за тебе, мамо, щовечора перед тим, як лягатиму спати...

— Гаразд, але так не плач...

— Але я не плачу, ти хіба не бачиш, що я не плачу?

— Щоби промити очі, коли ти бачила щось бридке, сльози допомагають, але ти не бачила нічого бридкого, ти не могла його бачити...

— А якщо я його бачу, заплющивши очі...

— Ні-ні, речі погані й бридкі бачать не так. І молися за свого батька, за свою матір, за мене... Не забувай свою матір...

— Я не забуваю її...

— Ти ж бо її не знала...

— Але я знаю її!

— Я кажу про іншу матір, про ту, яка тебе привела на світ.

— Атож, завдяки тобі, я її знаю.

— Бідолашна! Вона так і не познайомилася зі своєю дитиною...

— Ти стала для неї матір’ю, ти це знаєш.

— Авжеж, тільки ти не плач.

— Я не плачу! — і дівчина витерла очі тильною стороною долоні, тоді як у другій тремтячій руці тримала склянку з ліками.

— Гаразд, а зараз принеси ляльку, я хочу бачити її. Заглянь у куточок моєї скриньки, яку ти знаєш... Там лежить ключ... Атож, цей, цей... Там, де ніхто не доторкався, крім мене, а іноді й ти. Там, біля кількох фотографій — знаєш? — лежить інша лялька... моя... з якою я гралася, коли була малою дівчинкою... моя найперша любов... Знайшла?.. От і гаразд! Принеси мені її теж... Але нікому не розповідай ані про свою ляльку, ані про мою, нехай ніхто не каже, що ми здитиніли абощо, бо це дитинство належить нам, а дитинство в людини одне... Принеси мені обидві ляльки, я хочу попрощатися з ними, а потім ми знову станемо серйозними, і я попрощаюся з усіма. Іди, а то в мене виникла погана думка, — і вона перехрестилася.

Поганою думкою був диявольський шепіт, що пролунав зі середини її нутрощів, які боліли від необхідності розлуки: «Усі люди — ляльки!»

Розділ двадцять третій

Потім вона покликала всіх, і Каридад разом із усіма.

— Це, діти мої, остання лихоманка, початок вогню Чистилища...

— Не кажи такого, мамо...

— Так, це правда, вогню Чистилища, бо в пеклі вогню немає... Пекло утворене з криги, й там нема нічого, крім криги. А моє тіло зараз горить... І мене змагає відчуття, що я йду, не знаючи й не бачачи, куди йду, куди прийду... до кого прийду...

— Облиш, мамо...

— А ти, Карі, ліпше замовкни й не дорікай мені, ніби я верзу нісенітницю... Бо я хочу все розповісти тим, хто кличе мене до себе... Ну ж бо, не плачте так... Там їх на мене чекає троє...

— Але не кажіть такого...

— А ви хочете, щоб я вам казала речі, з яких ви сміялися б? Усі дурниці вже були сказані в розмові між мною та Манолітою, двома дурненькими з цього дому, а тепер треба, щоб усе було між нами серйозно, як ото буває у книжках.

— Гаразд, мамо, але не розмовляй так багато. Лікар сказав, що він не дозволяє тобі розмовляти багато.

— Ти вже тут, Раміро? Тепер ми маємо й чоловіка! Лікар, кажеш? А що знає лікар? Ви не слухайте його... А крім того, ліпше прожити годину в розмові, ніж два дні в мовчанці. А тепер саме той час, коли нам треба поговорити. Крім того, так я відвертаю свою увагу й не думаю про своє...

— То ти вже знаєш, що падре Альварес порадив тобі зараз думати про своє...

— Ага, то й ти тут, Ельвіро, розважлива Ельвіро? Ти згадала про падре Альвареса, про того, який усе знає... А що він, власне, знає, той падре Альварес? Ще один лікар! Ще один чоловік! А крім того, я не маю нічого власного, про що могла б думати... я не маю нічого власного... Щось моє — це ваше... або їхнє... тих, які мене кличуть... Я тепер ні жива ні мертва... Що? Що ти сказав, Енрікіне? Що в мене марення?..

— Ні, я цього не сказав...

— Ні, ти це сказав, я тебе добре чула... Ти це прошепотів на вухо Росіті... Ти хіба не бачиш, що я чую навіть шум у повітрі від нечутних крил Маноліти... То яке ж може бути в мене марення?..

— Ти повинна відпочити...

— Відпочити... відпочити... хіба я маю час на те, щоби відпочити!

— Але ти не хвилюйся так...

— Я вся палаю... І ти вже знаєш, Каридад, нехай це буде Тула, Тула, як і я... і Раміро... Якщо їх у тебе буде двоє, він і вона, двоє, що лежать тепер, обнявшись... у материнському теплому лоні...

Запала коротка тиша. Й коли вмираюча почула уривчасті й стримувані схлипування, вона додала:

— Ну, гаразд, підбадьортеся! Подумайте добре, добре подумайте, що вам тепер робити, обміркуйте це добре, щоби ви ніколи не каялися, що зробили те або те, або не зробили того чи того... І якщо побачите, що той, кого ви любите, впав у калюжу й досі лежить у тому чорному багні, в нечистотах, спробуйте врятувати його навіть із ризиком захлинутися, спробуйте врятувати його... щоби він там не захлинувся... або задихніться разом із ним... у тій калюжі... подайте йому руку допомоги... атож, подайте йому руку допомоги. І не думайте про те, що ваше життя може знайти свій кінець у тому багні й нечистотах... не думайте про це... І ми не можемо врятувати товариша, перелетівши через край калюжі, бо не маємо крил... ні-ні, ми не маємо крил... а як і маємо, то це крила курячі, які літати не можуть... та й вимажуться вони у грязюці, яку розбризкує той, хто задихається в ній... Ні-ні, ми не маємо крил... а як і маємо, то це крила курячі... ми не янголи... ми станемо схожі на них лише в іншому житті... де немає ані грязюки... ані крові! Грязюка є в Чистилищі, розпечена грязюка, яка обпалює й очищає... грязюка, яка очищає, це справді так... У Чистилищі спалюють тих, хто не хоче вимитися у грязюці... атож, у грязюці... Їх обпалюють у розпеченому гної... Їх обмивають у нечистотах... Це останнє, що я вам хотіла сказати, не бійтеся гниття... Просіть Пресвяту Діву, щоби вона простила мене.

І вона знепритомніла. А коли прийшла до тями, то думки в неї плуталися, вона не могла пов’язати їх між собою. У неї почалася тиха агонія. І вона згасла, як згасає осінній вечір, коли останні промені сонця, фільтруючись крізь криваві хмари, поринають у тихі води річкової заводі, в якій віддзеркалюються тополі, що нависли над її берегами, і листя яких теж забарвлене у кривавий колір.

Розділ двадцять четвертий

Чи померла тітка Тула? Ні, не померла, бо вона й далі жила в родині й променилася в ній новим життям, більш таємничим і наповненим, вічним життям безсмертного сімейного зв’язку. Тепер вона була для своїх дітей, для своїх племінників, Тіткою, не більш, як Тіткою, ні матір’ю, ні мамою, ні навіть тіткою Тулою, а просто Тіткою. Це ім’я промовляли як заклинання, як справжнє релігійне заклинання, як ім’я канонізованої домашньої святої. Сама ж таки Маноліта, її найдорожча дочка й найбільша спадкоємиця її духу, хранителька її традиції, не називала її інакше, як Тітка.

Вона підтримувала єдність і єднання в родині, і якщо, коли вона померла, випливли на поверхню, ставши очевидними, внутрішні розбіжності, раніше приховані, захисні та наступальні союзи між братами й сестрами, то так сталося тільки тому, що ці розбіжності виникали із самого родинного життя. Його дух спричиняв такі суперечності, під якими утворювалася фундаментальна й непохитна єдність родини.

У ній сформувалися дві групи: з одного боку, Росіта, найстарша дочка Роси, об’єдналася з Каридад, своєю зовицею, але не зі своїм братом Раміро; з другого, Ельвіра, друга дочка Роси, з Енріке, своїм зведеним братом, сином вихованки сиротинця, а поза цими об’єднаннями залишалися Раміро й Маноліта. Раміро жив, або, якщо висловитися точніше, дозволяв собі жити, приділяючи всю увагу своєму синові та своєму майбутньому, яке могло дати йому інших дітей, і своїй державній службі. А Маноліта на перше місце поставила культ Тітки й традиції дому.

Маноліта готувалася стати можливою сполучною ланкою між чотирма ймовірними майбутніми родинами. Вона показала це відразу по смерті тітки. Вона успадкувала все її знання, весь її дух; вона розмовляла тими ж короткими гострими фразами, а іноді повторювала ті ж слова, що чула від тітки, у неї були ті ж погляди на життя, той же стиль і навіть ті ж жести. «Ще одна тітка!» — вигукували її брати й не завжди зі схвальною інтонацією. Вона зберігала архів і коштовності тітки Тули. Вона зберігала ключі від потаємних шухляд тієї, яку вона представляла у плоті й крові; вона зберігала разом зі своєю дитячою лялькою ляльку з дитинства Тітки, зберігала кілька її листів і молитовник та чотки дона Прімітіво; вона була в родині тією особою, яка знала про висловлювання та діяння предків, що перебували в пам’яті: дона Прімітіво, який не мав із нею спільної крові; матері першого Раміро, Роси; власної матері Мануели, вихованки сиротинця — від цієї не збереглося ні висловлювань, ні діянь, лише мовчанки й пристрасті — вона була домашньою історією; завдяки їй тривала духовна вічність родини. Вона успадкувала її душу, одухотворену в Тітці.

Успадкувала? Через успадкування у вулику передається духовність бджіл, бджолина традиція, мистецтво виготовлення меду та виробництва стільників, бджолиність, і вона, до речі, не передається крізь їхню плоть та соки. Закони плоті передаються трутнями та матками, але ні трутні, ні матки ніколи не працюють, вони не вміють ані виготовляти стільники, ані виробляти мед, ні доглядати личинки й, не знаючи цього, не можуть передавати це знання, через свою плоть і свої соки, своїм дітям. Так традиція мистецтва бджіл, виготовлення стільників та виробництва меду аналогічна традиції тіток, яка також передається не через плоть, а через дух, бджіл, які ані запліднюють яйця, ані їх кладуть. І все, чого навчилася Маноліта, вона знала від тітки, яка зі свого раннього віку приділяла велику увагу життю бджіл, яке вивчала, над яким міркувала й навіть бачила його у своїх снах. Й однією з фраз, наповненою глибоким інтимним, майже езотеричним змістом, яку Маноліта запозичила від тітки Тули і яку вряди-годи застосовувала проти своїх братів, коли вони надто виставляли напоказ свої чоловічі інстинкти, було сказати їм: «Замовкни, трутню!» І трутень плекав до неї, як колись і до тітки Тули, почуття широкого й глибокого резонансу. Таке почуття було притаманне її братам.

Союз між Ельвірою, дочкою першого Раміро, народження якої коштувало життя Росі, та Енріке, сином гріха вихованки притулку, був дуже тісним. Ці зведені сестра й брат любили одне одного набагато більше, ніж будь-які двоє інші з п’ятьох. Завжди вони про щось перешіптувалися, завжди між ними були якісь таємниці. І це не подобалося Маноліті, здавалося їй чимось подібним до змови. Не можна сказати, щоб їй було прикро, що її єдиноутробний брат, який вийшов із того самого лона, звідки вийшла вона, мав більшу прихильність до сестри, народженої від іншої матері, ні; вона відчувала, що до неї не може прихилитися жоден із братів, і їй це було до вподоби. Але ота любов, більше, ніж братська, вселяла їй відразу.

— Мені хотілося б, — сказала вона одного разу, — щоб одне з вас закохалося; щоби ти, Енріке, знайшов собі наречену, або твоя Ельвіра віддала комусь перевагу перед тобою...

— А чому? — запитала Ельвіра.

— Щоби ви перестали ходити тут попідруч, у домі, та перешіптуватися й сюсюкатися...

— Можливо, тоді цього стане більше... — сказав Енріке. — Бо тоді вона приходитиме розповідати мені таємниці про свого нареченого — правда ж, Ельвіро? — а я — зрозуміло! — розповідатиму їй про свою дівчину...

— Так! Так! — вигукнула Ельвіра, мало не заплескавши в долоні.

— І ви, звичайно, покинете свого іншого нареченого та свою іншу наречену, чи не так! Нічого не скажеш, гарно!

— Ну, гаразд, а що сказала би про це Тітка? — запитала Ельвіра, подивившись Маноліті у вічі.

— Вона сказала б, що не варто гратися святими речами й поводитись, як малі шибеники...

— То ти не згодна з Тіткою, — зауважив Енріке, — яка любила повторювати отой уривок із Євангелії, де написано, що тільки діти зможуть увійти в Царство Небесне?

— Діти — так! Шибеники — ні!

— А чим відрізняється дитина від шибеника?

— Чим відрізняється? Манерою гратися.

— А як грається шибеник?

— Шибеник грається в дорослу людину. Діти, на відміну від дорослих, не є ані чоловіками, ані жінками, вони як янголи. Пам’ятаю, як Тітка казала, ніби вона чула, що існують мови, в яких дитина не належить ані до жіночого, ані до чоловічого роду, а до так званого середнього роду[63]...

— Так, — погодився Енріке. — У німецькій мові. І сеньйорита[64] там також належить до середнього роду.

— Але сеньйорита, яку ти маєш на увазі, — сказала Маноліта, марно намагаючись усміхнутися, говорячи ці слова, — належить до жіночого роду...

— Звичайно ж, я належу до жіночого! А до якого ж я мала б належати ще?

— Звичайно ж, не до роду шибеників.

— До шибеників, ні. Але ж я маю право бути бодай почасти дитиною?

— Безперечно.

— Тоді в чому ж проблема?

— Годі вже про це базікати. Навіщо? Бо є речі, які стають набагато темнішими, коли про них занадто багато балакати.

— Гаразд, гаразд, тітонько! — вигукнула Ельвіра, обіймаючи й цілуючи Маноліту. — Не гнівайся так!.. Це ж правда, ти не гніваєшся, тітонько?..

— Ні. І не гніваюся на тебе навіть за те, що ти мене назвала тітонькою.

— Я зробила це неумисне.

— Я знаю. Але в цьому є певна загроза. Бо неумисне згодом стає умисним...

Енріке зробив гримасу своїй кревній сестрі й, обнявши за стан сестру звідну, повів її зі собою.

Маноліта подивилася їм навздогін і сказала собі: «Шибеники? І справді, шибеники! Але чи добре я вчинила, сказавши їм те, що я сказала! Чи добре я вчинила, Тітко? — і подумки прикликала її образ. — Неумисне згодом стає умисним... Чи мої докори не призведуть до того, що в них з’явиться умисність, якої поки що нема? Не доведи, Господи! Нехай вони так не граються! Бо вони граються!.. І нехай якнайскоріше вона знайде собі нареченого, а він — наречену!»

Розділ двадцять п’ятий

Іншу групу утворювали в родині не Росіта й Раміро, а Росіта й дружина Раміро Каридад. Хоч, точніше, це Росіта постійно шукала Каридад і розповідала їй про свої нарікання, побоювання, підозри. Бо була схильною на все нарікати. Вона вважала, чи принаймні так здавалося, що її тут зневажають і ніхто її не розуміє. Вона ходила засмучена й ніби чекала, що її запитають, чому вона журиться, а що ніхто до неї не підходив і нічого не запитував, то страждала через це. А менше навіть, аніж інші брати й сестри, цікавилася її станом Маноліта, яка казала собі: «Якби вона мала якісь серйозні проблеми, а не просто бажання поманіритися й домогтися, щоб усі ми приділяли увагу лише їй, то вже давно б повідомила про це всіх». Але засмучена Росіта мовчала й страждала, що ніхто не звертає на неї уваги.

А до своєї зовиці, до Каридад, вона передусім підходила з наріканнями на її чоловіка. Вона мала особливу схильність звинувачувати Раміро в егоїзмі. Його дружина вислуховувала її терпляче й не знала, що сказати їй у відповідь.

— Не знаю, Мануело, — казала Каридад, звертаючись до зовиці, — що мені робити з Росою... Вона завжди підходить до мене з наріканнями на Раміро: він, мовляв, пихатий, він егоїст, він ні на кого не звертає уваги...

— А ти підтримуй із нею розмову й з усім погоджуйся.

— То я маю ще й заохочувати її?

— Навпаки.

— Я тебе не розумію. І до того ж це неправда. Раміро зовсім не такий...

— Я знаю, я це добре знаю. І знаю, що Раміро, як і кожен чоловік, має свої вади.

— Як і кожна жінка.

— Звичайно! Але його вади — суто чоловічі...

— Вади трутня, еге ж?

— Називай їх як хочеш. Вади Раміро — справді суто чоловічі вади, або, якщо ти наполягаєш, вади трутня...

— А мої?

— А твої вади, Каридад? Твої — це вади бджоломатки!

— Чудово! Навіть Тітка не вигадала б такого порівняння!

— Але вади Раміро — це не ті вади, про які розповідає Роса. Він не пихатий, не егоїст, і він на всіх звертає увагу...

— А чому тоді я маю з нею погоджуватися, як ти мені радиш?

— Бо це розбудить у ній почуття спротиву. Я знаю її добре. Я дуже добре її знаю.

Одного ранку, коли вони зустрілися втрьох, Каридад, Мануела й Роса, остання пішла в атаку:

Р. — Тобі до вподоби, що твій чоловік прийшов сьогодні так пізно?

Ніколи в розмовах із зовицею вона не називала Раміро «мій брат», а завжди «твій чоловік».

К. — А що в цьому поганого?

М. — А ти, Росо, в цей час ще не спала?

Р. — Мене розбудив його прихід...

М. — Справді?

К. — А я майже не прокинулася, коли він прийшов.

Р. — Оце так міцний сон!

М. — Каридад спить, цілком довіряючи своєму чоловікові, й правильно робить.

Р. — Правильно робить?.. Правильно робить?.. Не розумію.

М. — А що тут розуміти? Але ти, здається, втішаєшся цим, а це небезпечна й погана гра...

К. — Ради Бога, Мануело!

Р. — Дозволь їй зіграти свою роль тітки...

М. — Ти говориш тепер таким повчальним тоном, що тіткою треба вважати тебе...

Р. — Мене? Мене вважати тіткою?

М. — Так, тебе, Росо, тебе. Навіщо ти розбуджуєш ревнощі у своїй сестрі?

К. — Але Роса не намагається розбудити в мені ревнощі, Мануело...

М. — Я знаю, що я кажу, Каридад.

Р. — Атож, вона знає, що вона каже.

М. — Усі ми тут знаємо, що ми хочемо сказати, і я знаю, що я кажу, ти згодна зі мною, Росо?

Р. — Те саме ми вже чули від Тітки.

М. — Можливо. І я хочу тобі сказати, що ти спроможна обрати собі найгіршого нареченого, який тобі трапиться, й одружитися з ним лише, щоби ревнувати його, а не щоби він ревнував тебе...

Р. — Щоб я та одружилася? Щоб я одружилася? Он чого захотіли!

М. — Я знаю, ти так кажеш, але не певна, що так думаєш, ніби ти не хочеш одружуватися й тобі не потрібен наречений... І ти нібито обмірковуєш, піти чи не піти тобі в монастир?

К. — А звідки ти про це довідалася, Мануело?

М. — А ви гадаєте, я не знаю ваших таємниць? Я знаю їх саме тому, що це таємниці.

Р. — Ну то й що, якби я хотіла стати черницею? Що в цьому поганого? Що поганого в тому, аби служити Богові?

М. — У тому, щоби служити Богові, нема нічого поганого. Але погане в тому, що якби ти стала черницею, то не для того, аби служити Богові...

Р. — Не для того? А для чого ж тоді?

М. — Щоби не служити чоловікам... та й жінкам теж...

К. — Побійся Бога, Мануело, що ти говориш?

Р. — Атож, вона думає про своє, а я про своє... Але хто тобі сказав, сестро, що в монастирі не можна служити людям?..

М. — Звичайно, можна, молячись за них...

Р. — Так воно і є! Просячи Бога, щоби Він визволив їх од спокус...

М. — Але мені здається, що замість молитися, кажучи «не введи нас у спокусу», ти проказуватимеш «не введи мене у спокусу»...

Р. — Так, бо я не хочу, щоби мене спокушали.

М. — Але ж ти почала спокушати Каридад, свою сестру? Чи ти може думаєш, що то не була спокуса? Що ти не мала наміру ввести її у спокусу?

К. — Ні, Мануело, йшлося не про це. А крім того, ти знаєш, що я не ревнива, що я неспроможна ревнувати й ніколи не ревнуватиму.

Р. — Облиш, Каридад, облиш, немає такої бджоли, яка не кусалася б... яка не кусалася б...

М. — А що свербить? Тоді почухайся, дочко...

Р. — То я вже для тебе дочка, так?

М. — І завжди сестра.

Р. — А скажи мені, сестро, скажи мені, бджілко, ти ніколи не думала про те, щоби проникнути у стільник, проникнути у вулик?..

М. — Мед та віск можна виготовляти й у світі...

Р. — І кусатися...

М. — І кусатися, правда!

Р. — Отже, ти й справді вирішила замінити нам тітку Тулу...

М. — Я не знаю, чи вирішила я, чи ні, когось замінювати, але не думаю, що брати приклад із тітки Тули було б погано. Чи ти вважаєш, що вона помилялася в чомусь? Чи ти забула її науку? Може, ти думаєш, вона намагалася коли-небудь посварити тих, які живуть у цьому домі? Чи вона ніколи не осуджувала ті або ті вчинки когось із твоїх братів або сестер?

К. — Ради Бога, Мануело, в ім’я тітки Тули замовкни нарешті... А ти, Росо, не плач... Ходімо звідси, підійми чоло... Не затуляй обличчя долонями... Не плач, дочко, не плач так гірко...

Мануела поклала руку на плече своєї зведеної сестри і голосом, який, здавалося, лунав з іншого світу, з вічного світу безсмертної родини, сказала їй:

— Пробач мені, сестро, я перебрала міру... але твоя поведінка завдала мені болю, вона здалася мені негідною нашої родини, і я зробила те, що, як мені здалося, зробила б на моєму місці тітка Тула... Пробач мені!

І Роса, впавши їй в обійми і сховавши голову між грудьми сестри, відповіла їй між схлипуваннями:

— Це я в тебе повинна просити пробачення, сестро, в тебе... Але ж ти мені сестра, а не мати... не мати... Й навіть не Тітка, не тітка Тула!

— Так, лише Тітка, тітка Тула може прощати нам усім, об’єднувати й керувати нами! — підсумувала Мануела.