Міхал Шьмєляк - Вники

– Це той хлопець, якого я шукаю.

Він підніс дисплей ближче до обличчя Рубенса. Той знову пробурчав, тільки трохи голосніше. Скинув

рюкзак з плеча. Клацання стало голоснішим. Він просунув руку всередину, мить помацав, а потім дістав

скляну цвинтарну лампадку. Ось що там дзвеніло. Хлоп простягнув руку, і подав лампадку Космі. Маленька

червона лампадка. Мабуть найдешевша з тих, що була в крамниці.

Косма прийняв подарунок і побачив у куточку ока волоцюги сльозу. Що, в біса, це було?! Чоловік, однак, показав рукою в бік цвинтаря.

– А що пан робить?! – Позаду почувся підвищений голос. Косма обернувся й побачив невисокого, трохи сутулого чоловіка в старій куртці. – Геть звідси, голодранець! Геть, негайно!

Рубенс здригнувся, почувши перші крики незнайомця. Він схопив лампаду, який щойно простягнув

Космі, накинув на плечі рюкзак і повільно пішов старим цвинтарем, щось сердито бурчачи собі під ніс.

– Що пан робить? – розлютився Косма, він якось добрався до цього чоловіка, а раптом хтось

підступно втрутився в його роботу.

– А лазить тут, зараза, нащо кому він потрібен, – підвищив голос той, махнувши рукою, щоб

підкреслити слова. – Один Бог знає, скільки я наробився з цим костелом, бо навіть парох не може цього

оцінити. П'ятниця, свята та неділя без передиху! А тут лізуть один за другим, смітять чи щось інше!

– То пан є костельним? – трохи здивовано спитав Косма.

– Костельним, пане мій коханий, міністрантом, церемоніймейстером, ризничим і могильником.

Добавляйте, що хочете, бо мене ще й сільським головою зробили. Крім мене, тут ніхто не хоче ворушити

дупою. Допомоги нізвідки не діждатися.

Косма повернувся в бік цвинтаря, але Рубенса ніде не побачив. Принесла ж холера цього!...

– Гарний костел, добре доглянута, — сказав він, хоча хотів дати хлопу по пиці.

– Всі лаври нехай пан виставляє парохові, у мене є робота.

Костельний повернувся і рушив до храму.

Косма глибоко зітхнув. І все ж не всі тут були милі, село виявилося стовідсотково польським. Там був

священик, костел, крамниця, пожежна частина, гарненькі дівчата, пліткарки, любителі пива та місцеві

розчаровані люди. Єдине, чого не вистачало, це камер контролю швидкості та посилкомату. Все в нормі, ніяких таємничих сил тут не було.

Поліцейський зайшов на цвинтар і знову відчув спокій, який мав би охопити людину на місці

останнього спочинку кількох поколінь. Він міг спочивати тут, у затінку в'яза чи, припустимо, дуба, у земляній

могилі. Він підозрював, що 1 листопада, мабуть, не було натовпів доглянутих на високий глянець дамочок у

хутрах, вчорашніх чоловіків, що порізалися під час гоління і яких підштрикують настирливі дружини, продавців лампадок, що гріються в машинах; вирваних з іншого світу вуличних торговців саморобними

цукерками та іншою дешевизною. Ніяких змагань за кількість лампадок, конкурсів на найбільший вінок чи

найдорожчу гробничку. Це місце гарантувало відпочинок.

Рубенс дав йому лампадку, почав плакати. Невже було так? А може це йому здавалося? Кому дають

лампадку на кладовищі? Тому, хто незабаром відвідає могилу близької людини. Волоцюга думав, що шукає

члена сім’ї, можливо, брата, насправді він був схожий на хлопця на фото. Поліцейський не питав би так

лагідно, він спочатку показав би жетон, потім зробив кілька погрозливих мін і так далі. Отже, за цією

логікою, Пьотр Дембіцький був мертвий і покоїться десь тут, на кладовищі. Немає кращого місця, щоб

сховати мертве тіло, ніж цвинтар. Косма знову пройшовся земляними стежками, але свіжих могил не

знайшов. Хоча були й класичні гранітні гробниці, і туди можна було просто покласти тіло. Але як Рубенс

дізнався, до якої саме? І почекайте, у нього в рюкзаку було кілька лампад. Він точно йшов на могилу до

когось із близьких. Когось, хто загинув тут багато років тому? Чортів костельний! Можливо, він уже кілька

разів проганяв безхатченка, тільки трохи агресивніше, але сьогодні дещо збентежився перед незнайомцем.

26

Косма рушив до костелу. Двері були ще відчинені, костельний щойно вийшов із мотикою й рушив

до квітів, які росли поряд із табличками з позначенням зупинок хрестового путі, прикріпленими до кам’яної

стіни, що оточувала територію.

– Вибачте! – сказав Косма таким тоном, що чоловік не сумнівався, що тут ніхто ні перед ким

насправді не вибачався. – Тут десь є ще один цвинтар?

– В мене немає часу, — відповів дядька. – Роботи багато, а я маю няньчитися з туристами. Не

дочекаються. Що далі буде? Може, треба буде ще й вершки з колін священика злизувати!

– Тут є ще один цвинтар? Якийсь старий, історичний? – твердо повторив поліцейський.

– Пиздуй, чоловіче.

Костельний глянув на нього з люттю своїми маленькими очима.

Космі було досить. Цей тип починав його дратувати, дивно було, що у нього така гарненька і на

вигляд мила донька. Можливо, занадто гарна. Він дістав свою поліцейську відзнаку.

– Я з поліції, прошу дати відповідь на питання!

– Засунь собі це в дупу, о! – Він показав йому жест Козакевича9. – Тут одна влада! О так! – Він

показав на небо. – А якщо хтось звідти дасть посвідчення, тоді прошу!

Косма був приголомшений. Що за хам. Він балансував на межі роздратування, і це траплялося з ним

не часто. Старі люди останнім часом його дратували. Зазвичай усі скаржилися, що молодь хамить і

втуплюється в смартфони. Але старі були ще гірші, егоїстично грубі й втуплені в костел. Це, мабуть, заслуговувало особливого засудження, бо повністю поглинало здоровий глузд.

Але що він мав робити? Пиздонути старого, щоб протверезів? Це було не доречно. Налякати? Чого

той міг боятися? Він заплющив очі, розчавив прокляття в роті й відвернувся. Він запитає про це у Майї, і якщо

хтось повинен знати, то це вона. Звісно, можна було піти до священика, але якраз його хотів якомога менше

втягувати його в своє розслідування. Це з його дому зник священик, тому він і сам був підозрюваним.

– Ну, мать твою йоб! – закинув він у космос стару магічну формулу, яка протягом століть дозволяла

людям справлятися з викликами повсякденного життя.

Косма вийшов на дорогу і побачив отця Марка, який повертався з крамниці. Він тримав у руці

великий поліетиленовий пакет і посміхався, наче його щойно викликали до Ватикану, щоб він негайно

прийняв посаду папи. Тільки цього придурка тут не бракувало.

– Вдалася закупівля? – спитав Косма, сподіваючись, що їм не доведеться розмовляти. Цей тип йому

не подобався.

– Все було, – зрадів Марек, піднявши пакет. – Є пивко, вишневка на ніч і курево. Палиш?

– Ні.

– Випиваєш?

– Так.

– То, може, зайшов випити ввечері? – тон голосу молодого священика прозвучав щиро.

– У мене вже призначена зустріч, — швидко сказав Косма.

– Ну, знаєш, в мене теж, власне. Ця Сільвія гарна дупа, чи не так? Але, можливо, це була б єдина

нагода поговорити, можливо, згадати часи в семінарії, так?

Марек запалив тонку сигарету.

– Не люблю про це згадувати, нічого цікавого. Звідки ти знаєш, що я був у семінарії?

– Чоловіче, в Інтернеті є все. Одна фотографія і можна дізнатися про когось багато цікавого.

Наприклад, що хлопця, з яким ви снідали, з тріском вигнали з семінарії.

– Це не секрет.

– Але за що, це секрет, чи не так?

Косма здригнувся. Цього не повинно бути в Інтернеті.

– Так, це секрет», — спокійно відповів він.

– Ну, це глибоко заховано, мушу вам сказати, бо я нічого не знайшов. А я вмію шукати. Повір мені.

– Я мало в які речі вірю, — відповів Косма. Йому набридла ця розмова.

– Ну, якщо не хочеш говорити, то не говори. Хіба що боїшся, що я почну до тебе чіплятися, так? Не

хвилюйся, тобі нічого не загрожує. Я гетеро, аж блювати тягне. І, на жаль, саме тому я опинився тут, у цій

дірі. Щоб я трошки подумав, так вони сказали. Але про що думати? Є в мене одна біда, ніяк не можу

тримати свого "малого" під контролем. І, можливо, якби я віддавав перевагу хлопцям, то міг би знімати

напругу в семінарії чи при іншій можливості. Але мені подобаються дівчата, причому молоді.

– Вітаю, — іронічно сказав поліцейський.

9

30 липня 1980 року польський спортсмен Владислав Козакевич переміг у змаганнях зі стрибків з

жердиною під час Олімпійських ігор у Москві, завоювавши золоту медаль. Відповідаючи на свист

радянських уболівальників, зробив знаменитий жест (ви самі здогадуєтесь, який), який увійшов в історію як

"жест Козакевича".

27

– Але ж не такі молоді, як хотілося б усім тим, хто зводить наклеп на Церкву, – незворушно

продовжував священик. – Ніяких дітей. Я б сам вбив такого, якби зустрів! Ну а ті, що старші, знаходяться в

діапазоні вильоту з граючої ліги, тобто від шістнадцяти до вісімнадцяти. Бажано якомога ближче до цієї

нижньої межі. Молодість, твердість, вогонь, недосвідченість. Оце гарно, кажу вам!

– І що, тебе заскочили з якоюсь парафіяночкою?

– І якби тільки це. Гірше. Знаєте, у мого пароха є жінка і двоє дітей, і це нормально. Вони отримують

бабло з костелу, ти сам був у всьому цьому, ти це знаєш.

Косма кивнув. Будь-який священик, який постраждав від такого промаху з батьківством, міг

розраховувати на гроші зі спеціального фонду, якщо тільки жінка не жила з ним відкрито і мовчала.

– І я вважаю за краще залишатися у віковому вікні, згаданому раніше. І одна з них, яка вже досягла

за моїми стандартами пенсійного віку, тобто їй було двадцять років, не могла прийняти цього до уваги.

Ревнива жінка повідомила батьків таких двох милих дівчат, і вони наскочили в парафію саме тоді, коли ми

були в середині дуже милої трійки, і більше казати не стану. Скандал, крик, рев, мені ледь прутня не

відрізали.

– Неприємно.

– Так, неприємно.

– Але ж, з фірми так легко не вилітають, чи не так? – не без іронії спитав Косма.

– Сам добре знаєш… – Священик глибоко зітхнув. – Тому ти покинув семінарію, так? Рукоположення

не чекав.

– Так.

Як раз перед ксьондзом Космі не треба було це приховувати.

– Я теж хотів піти, я так і сказав, але в мене інша проблема.

– Яка?

– Мій батько - людина, в якої хватає бабла, ангажований в діяльність Церкви. Політик. Різкий

правий. Настільки, що праворуч від нього просто стіна. Як би це виглядало, якби його сина, священика, спіймали на тому, що він трахає двох маленьких дівчаток, га? Я б пішов, все б вилізло на світ божий, нащо

таке кому? А так грошики попливли куди треба, і тиша. Все зроблено. І мене традиційно відправили на іншу

парафію, нібито, я не без кари обійшовся. І ось моя історія.

Марек кинув цигарку і затоптав її.

– У кожного є.

– О так, я над собою не жалюсь. Не думай собі. Не скажу, що моє життя таке легке й солодке, як

пудинг. Але я в такій пастці, що як хочу його утримати, то мушу бігати з колораткою10 і... ой, що й говорити.

Марек глянув у бік костелу, і Косма вже знав, що хлопець рано чи пізно сутану зніме. Довго це не

триватиме. Соціальний тиск був меншим, ніж колись, ніхто більше не дивився на колишнього священика, як

на прокаженого, світ був відкритий для нього. Він навіть міг би завести блог про те, як він втік від касти

чорних.

– Але, якби хотілося поговорити, то ласкаво прошу, — сказав священик, виходячи, взяв свою сумку з

покупками й попрямував до дому.

Косма глянув на нього з інакшого кута. Практично кожен хлопець, який пішов до семінарії, вже ніс

свій хрест. Нарешті щось підштовхнуло його на цей шлях, перспектива життя без сім'ї, сексу, дітей, які

граються в саду, була не для всіх. Особливо зараз, коли світ не мав кордонів. Дуже часто це були забиті

хлопці, в житті яких домінували батьки. Він був іншим. Тому й не витримав. Насправді він не один такий. Їх

було дванадцять, двоє з них витримало до священицького рукоположення. Такі часи.

Однак ця розмова підтвердила його переконання, що йому потрібно дізнатися більше про зниклого

хлопця. Це був ключ, або принаймні один із них. Якщо другий теж потрапив сюди, напевно, була причина.

Настав час повертатися на вечерю, виявилося, що Валясякова не так уже й погано готує. Потім трохи

переглянути Інтернет, а потім зустріч з Майєю. Він мав подзвонити їй, але забув. З самого ранку було багато

чого, чи, може, йому просто було трохи ніяково і соромно? Він дістав візитну картку й набрав номер, вибитий чорними цифрами на зеленому картоні.

– Привіт, — тихо сказав він у трубку. – Це Косма.

– Привіт!

Мабуть, це прозвучало радісно. Його горло злегка стиснуло.

– Не знаю, чи пам’ятаєш ти мене, вчора…

– Пам’ятаю, — швидко відповіла дівчина. – Ти вчора ходив по цвинтарю, а потім тобі довелося

заглянути в лігво лева в образі самого пароха.

– Це воно.

10

Виключно, щоб нагадати. Колоратка - особливий комірець католицького (і протестантського) священика.

28

– Я рада, що ти дзвониш, бо, знаєш, сьогодні буду у Вниках. Хіба що ти не покинув цю забуту світом

країну. Вники інколи швидко набридають туристам, знаєш, там немає принад, діти скаржаться, немає

ресторанів із бутербродами з смаженим сиром-осципком, біда з нужденністю. Ну, то я думала, що ти втік

першим уранішнім автобусом.

– Ну, звідкіля! Я залишаюся тут назавжди.

– Будемо сподіватися, що це пророчі слова, – засміялася Майя. – Я буду у Вниках увечері, бо мені

потрібні дві фотографії сонця, що заходить, а сьогодні небо має бути безхмарним. Якщо хочеш, можемо

зустрітися. Після двох днів у цьому благородному місці, де живуть люди з щедрим серцем і лагідною

вдачею, у тебе, мабуть, виникли сотні питань.

Ой, що виникло, то виникло.

– Тоді на кладовищі? - запитав він.

– На цвинтарі на заході сонця, — захихотіла дівчина. – Романтично. А далі побачимо, як

розвиватиметься ситуація. Ну, тоді до побачення.

Вона поклала трубку. Позитивним моментом було те, що по телефону вона балакала менше, ніж під

час особистої зустрічі.

  

Він швидко повернувся до своєї квартири, відкрив пиво й сів за ноутбук. По-перше, складніша

частина, тобто те, що ми знаємо про зниклу особу. Звісно, він обшукував для цього всі поліцейські бази

даних, але, як і очікувалося, хлопець виявився чистим. Священик може мати бурхливе минуле і приєднатися

до священства, віддавши себе в жертву за гріхи власної молодості, хоча це трапляється дуже рідко. Раніше в

монастирях можна було зустріти тих, хто заблукав і вирішив у рамках покаяння провести решту свого життя

пліч-о-пліч з Ісусом. Хлопець не мав навіть штрафних балів за штрафи автоінспекції, він був пересічним

громадянином, який жодним чином не прибавляв до державного бюджету.

Сайти соціальних мереж надавали настільки ж мізерну інформацію. Пьотр був присутній лише у

Фейсбуці, а вся його активність завершилася рік тому на світлині з паломництва до Ченстохови. Ну, священики, зазвичай, не були дуже активними в приватних профілях, і начальством це не було заборонено, але й не рекомендовано. У наш час кожен запис, фото, подію можна було вирвати з контексту та обернути

проти людини, тож дули на холодну воду. А на сайті своєї парафії він також опублікував лише одне фото та

архівну дописку від січня про розклад душпастирських відвідин під час коляди11. І веб-сайт парафії, і її

профіль у Фейсбуці підтримувалися акуратно та надзвичайно економно. Інформація про послуги, час роботи

канцелярії, графік: яких парафіян закріплено за прибиранням на певному тижні. Класика, ніяких шаленств.

Господиня витягла його з надр Інтернету, покликавши на обід. Косма хотів розпитати її про

костельного, але її не дуже позитивний настрій зранку ніби загострився, бо вона лише поставила перед ним

тарілку з томатним супом, а поруч вареники з м’ясом і пішла, не кажучи ні слова. Хлопець швидко поїв і

повернувся до комп’ютера.

Залишилося одне питання, яке його хвилювало. Чомусь молодого священика відправили до Вників у

так звану відпустку. Дядько, який доручив йому це невелике розслідування, сказав, що воно абсолютно не

має відношення до справи, але Косма не погодився. Зрештою, на кону могла бути помста. Якби Пьотр

Дембіцький, як отець Марек, спокусив малолітню чи, не дай Боже, заміжню жінку, то легко було б вказати

на мотив і на злочинця. Можуть бути й набагато більші злочини, ніж просто забава з дівчиною.

11

Коляда (Kolęda) — у Польщі популярний термін для душпастирського візиту парафіяльного

священика або особи, яка його представляє (парафіяльного вікарія чи дяка) у домівках парафіян.

Пастирський візит є однією з душпастирських форм, яка використовується в багатьох християнських Церквах.

Католицька Церква в Польщі прийняла період після Різдва як час пастирських візитів, який зазвичай

триває до свята Стрітення Господнього (2 лютого).

Залежно від місцевих звичаїв коляда може мати різні форми. Найчастіше до коляди готують стіл із

хрестом та свічками, а в деяких регіонах Польщі ще й із свяченою водою та кропилом. Під час коляди

парафіяни можуть зробити добровільну пожертву на користь парафіяльної спільноти. Іноді практикуються

частування або спільна трапеза. Священика, який колядує, зазвичай супроводжують міністранти, рідше —

ризничий чи органіст.

Сьогодні Коляда викликає все більше суперечок серед багатьох віруючих. Дехто припускає, що

короткий візит священика в основному призначений для збору пожертв. Це проблема, з якою бореться не

лише Католицька Церква в Польщі – наприклад, в Італії, щоб дистанціюватися від подібних звинувачень, священики відвідують лише ті будинки, куди їх попередньо запросили через парафіяльну канцелярію.

Подібні пропозиції розглядають і в Польщі.

29

Пьотр Дембіцький служив в парафії в Дашках біля Ґруйця. Багата місцевість, багато садівників з

грошима, богобоязливі люди. Косма перевіряв місцеві портали з міста зниклого, ніхто нічого не писав.

Мешканці часто коментували на місцевих форумах або в коментарях до статей регіональної преси, поширюючи чутки анонімно. Особливо з такої гарячої теми, як усунення священика з парафії – все має

просто кипіти, а тут тиша. Він зателефонував до поліцейської дільниці в Ґруйці, яка займалася і Дашками, але

ніхто нічого не знав. Можливо, Пьотр Дембіцький зробив щось поза межами парафії, але навіщо тоді його

видалили?

У Косми залишився телефонний дзвінок до приятеля, яким, як мав надію, він не тане користуватися.

І так як Синиця залишився з ним із поліційної школи, так Кацпер з семінарії. Спочатку він ненавидів його всім

серцем і думав, що це взаємно. Однак він неправильно зрозумів їхні стосунки, познайомившись з ним

ближче, виявилося, що вони практично близнюки, споріднені душі і так далі. З однією різницею – Косма

плекав свої мрії, а Кацпер їх реалізовував. А потім була візуальна проблема. Kaцпер був на голову вищий, тепер у нього була борода, широкі плечі та шрам на носі (застереження не їсти консерви прямо з банки). Він

їздив на мотоциклі "Індіан", любив шкіряні куртки, займався боксом і пив тільки вишукані напої. І страшно

лаявся. Косма насправді дивувався, як йому вдалося провести месу, не кинувши принаймні одну "курву".

Його проповіді мали б звучати приблизно так: "І вони тоді прийшли, а той сучий син Юда, манда довбана, тулиться своєю харею до Ісуса і цілує його. Наш Спаситель прогнати б хуя, але ні, він прийняв це як чоловік".

Однак Кацпер був надзвичайно розумним, він мав приголомшливу харизму, і в результаті

проскочив через семінарію, і ніхто йому не заважав. Ну і тому, що Косма взяв на себе провину за їхній

спільний вчинок. Його віра і покликання все одно вигорали в ньому, тому це його не особливо зворушило, але Кацпер був йому вдячний, і це тільки поглибило їхню дружбу.

Косма дзвонив йому, але безрезультатно, його приятель не відповідав. Він надіслав текстове

повідомлення з проханням зв’язатися з ним у вільний час.

З примхи вирішив пошукати ще щось про легенди, перекази та інші місцеві казки. Ймовірно, його

надихнула вся історія з Мстивим Христом. Однак тут він провалився після перегляду перших трьох сторінок

результатів Google. Край просто потопав у таємничих історіях, адже вони знаходилися на межі Ізерських гір і

Судетів. Дух гір, таємничі привиди, білі дами, справжній коктейль польських, чеських та німецьких вірувань.

Що ще гірше, під час Другої світової війни німці особливо любили цей край, мабуть, вони сховали

тут усе золото Третього Рейху, а охороняв його сам Гітлер. За одну мить Косма мав десятки публікацій про

те, що було зроблено в Коварах, в замкові Ксёнж, замкові Чоха та в Антонівці. Треба було запитати у Майї, чи

знає та якогось дослідника регіону, який міг би допомогти йому відокремити зерна від полови.

Косма навіть не помітив, як сонце почало сідати і настав час швидко готуватися до зустрічі з Майєю.

Швидкий душ, свіжа футболка, і він вже готовий.

  

Поліцейський ішов до цвинтаря схвильований, але й трохи стурбований. Звичайно, він не боявся

привидів, він більше боявся чоловічо-жіночих контактів. Поліцейська робота настільки поглинула його, що у

нього зовсім не залишалося часу на стосунки, навіть швидкоплинні. Він вважав програми для знайомств

смішними і вважав за краще платити за секс і не мати про що турбуватися. Більше того, як поліцейський він

чудово знав, де такими послугами можна безпечно скористатися.

На стоянці стояла лише одна машина, "Мерседес" А-класу. Скоріше за все, він належав Майї, хіба

що захід сонця заманив сюди ще когось іншого. Косма зайшов на цвинтар і помітив, що дівчина готується до

зйомки. Вона встановлювала своє обладнання на східній стороні, ставила штатив і возилася з кількома

сумками, які виглядали досить професійно.

– Привіт, — недбало сказав Косма. Принаймні таку він мав надію.

– Привіт! – широко усміхнулася Майя. – Ледве встигла, подивись! - Вона показала на протилежний

кінець кладовища. Справді, сонце повільно прямувало до горизонту, а точніше, до вузької смужки без дерев

між пагорбами. Кілька надгробків, а також сама церква чудово зливалися з горами, та рубіновим сяйвом

створюючи вигляд, гідний поштової листівки. Якщо тільки хтось бажав надіслати листівку з зображенням

цвинтаря.

– Чи можу я вам чимось допомогти? – запитав Косма.

– Розумієшся на цьому? На фотографії?

– Це один із тих етапів юнацького захоплення, який мене оминув.

– Тоді не перешкоджай мені, думаю, у мене є хвилин десять. Це буде чудовим фоном для Facebook.

Можливо, я навіть продам це фото, хто знає.

І справді, дівчина крутилась, мов в окропі. Тут щось клацнуло, там відчинилося, там задзижчало, і

обладнання вже було налаштовано. Вона підійшла ближче до камери і якусь хвилю кадрувала. Вона

випросталася, тримаючи в руці маленький пульт. Вона час від часу натискала кнопки, і камера мовчки

30

знімала. Ласкаво просимо в двадцять перше століття. Де магія клацання затвора? Але, мабуть, про те саме

говорили, коли магнієві спалахи замінили лампами-спалахами.

– Можеш відповідати, знімків не зіпсуєш, – сказала Майя, дивлячись на хлопця з усмішкою.

– Не хочу заважати. Тоді це буде моя провина, що знімки вийшли поганими.

– З сучасними технологіями це не має значення, якщо тільки ви не берете участь у якомусь конкурсі, де вимагають фотографії без ретуші. На комп'ютері все можна виправити або підсилити. Хмари недостатньо

скупані в криваво-червоному? Клік. Сонце розпливлося? Клік. Чи, може, замість цього ти хочеш місяць? Клік.

Але подивись, вже закінчуємо. – Вільною рукою дівчина показала на призахідне сонце. Воно дедалі більше

ховалося за лісом, відливаючи примарним червоним сяйвом надгробки та металічні конструкції на даху

костелу. Красивий момент. В кінці кінців, все потьмяніло, ніби невидимий технік вимкнув світло сцени, даючи сигнал глядачам, що пора додому.

– Ну, робота зроблена, – зраділа Майя. Вона увімкнула ліхтарик, потім маленьку галогенну лампу з

сумки й почала пакувати обладнання. Косма почував себе дурним, нічого не роблячи, тож увімкнув ліхтарик

на телефоні та вирішив допомогти, освітливши територію. На мить він відчув себе на місці злочину, техніки

так само розставляли світло, сумки і фотографували.

– То куди ти мене ведеш? – запитала дівчина, складаючи об'єктиви в спеціальний контейнер.

– Я? – на спині виступив холодний піт, наче дивився фільм жахів.

- Так ти. Ти кликав мене, тож ти повинен мене кудись зараз відвезти. Має бути принаймні так само

романтично, як тут.

– Можеш вибрати костел, магазин, пожежне депо, бар у Жоржа та мою квартиру.

– Тоді не залишається нічого іншого, як стати твоїм рятівником і відвести на найкращі бургери у світі.

– Тут, у Вниках? Я щось пропустив?

– О ні, дурничку. Допоможи мені зібрати валізи в машину, я відвезу тебе до Єленьої Гури. Ми їдемо

в в одне таке місце біля Statoil, "Америкен Бургер". Моє життєве правило: ніхто не повинен померти, не

спробувавши їхніх гамбургерів. І картоплі фрі. І кілець цибулі. І соусу барбекю Джек Деніелс. І взагалі всього.

І не бійся, я відвезу тебе назад. Ми не будемо сидіти ні в машині, ні у твоїй квартирі. Що ми там з'їмо ? Хліб з

паштетом?

– У мене ще є консерви! – пожартував Косма, а дівчина несхвально похитала головою.

– Я скажу тобі один секрет, мій любий, якщо ти хочеш спокусити жінку, ти повинен змусити її

посміхнутися і поїсти. Більше нічого не потрібно. І якщо під час їжі ти зробиш хоч один безглуздий коментар

про калорії, набір ваги чи сакраментальне "щоб у цицьки пішло", я перестрибну через стіл і перегризу тобі

гортань. Я не жартую. Ніколи не дозволяй жінці відчувати себе товстою або навіть думати, що вона може

набрати вагу, навіть якщо вона лопає шоколад із відра. Ти повинен спостерігати, як я їм, давати мені

найкращі шматочки і обов’язково їсти більше за мене, щоб я не почувалася дурною. Натомість я буду

підливати тобі пива і відвезу додому. Це називається ідеальним домовленістю, і стосунки, побудовані на ній, триватимуть роками.

Косма швидко погодився. Він просто сподівався, що Майя трохи менше розмовлятиме під час їжі.

Ресторан був напрочуд близько, що дуже порадувало його і навіть наблизило до того, щоб

врятувати його просте життя. Чверть години в ролі пасажира майже привела його до того, що він покинув

атеїзм і знову прийняв Ісуса Христа як свого Господа і Спасителя. У нього склалося враження, що дівчина

зайнята всім, крім водіння. За кермом вона могла одночасно дістати щось із сумки, розпакувати жуйку, відкрити пляшку мінеральної води та написати комусь повідомлення на телефон, і все це, звичайно, розмовляючи. Вона ставилася до кожного знаку чи світлофора як до м’якої пропозиції від законодавця, а не

до чинного закону, і була наполегливою та впертою щодо цього. Проте, на її честь, Майя однаково

ігнорувала всі правила, жоден знак не міг почуватися більш осторонь, ніж інший. Одного разу він не

витримав і крикнув "червоний!", чим, ймовірно, врятував їхні тендітні життя, на що вона пирхнула: "Бачу!". І

подібно до того, як він їхав сюди, думаючи не пити алкоголь чи зробити якусь дурницю, тепер він збирався

настільки заціпеніти, щоб не відчувати страху на зворотному шляху.

Як виглядав бар зовні, він не пам’ятав, а отямився лише тоді, коли вони сіли за столик під звуки

класики рок-н-ролу.

– Що ви порадиш? – запитав він слабким голосом.

– Ти любиш американський хавчик?

– У мене не було можливості стати знавцем.

– А я обожнюю. При всій моїй любові до тварин я, на жаль, не змогла б стати вегетаріанкою. Крім

того, ніхто не вміє так готувати яловичину, як американці. Їх країна була побудована на кукурудзі і перегонах

корів з місця на місце, яловичина в них в крові.

– А не на рабстві й бавовні? – втрутився Косма.

– В кулінарному сенсі, – додала дівчина. – На жаль, я занадто дурна, щоб говорити про політику, особливо в США, але коли справа доходить до кулінарних питань, перед тобою експерт.

31

– І тут готують, як в Америці?

– Ніде в Польщі не готують так, як у Штатах, не роблять китайської їжі, як у Пекіні, чи суші, як у Токіо.

Це просто неможливо. Але тут близько. Найближче, як на мене.

Косма не був кулінарним експертом. Ну, на службі їхали на швидкого і дешевого "китайця", на

швидкий і дешевий кебаб, до швидкої і дешевої столовки або до "мака" (швидко і дешево). Його знання

ґрунтувалися на кількох переглянутих програмах Роберта Макловича та епізодах "Кухонних революцій", які

не завжди були повністю скачані.

– Тоді покеруй моїм замовленням. я на тебе покладаюсь

– Рекомендую щось класичне, хіба що тобі подобаються польські акценти, цей бургер із осципкем

непоганий.

До них підійшла усміхнена дівчина, щоб прийняти замовлення.

– Для колеги осципек і пиво. Але для мене "Джек Деніелс" із додатковим халапеньо, цибульними

кільцями, картоплею фрі, гострим соусом і кола. Все у великій версії.

Дівчина акуратно записала замовлення і пішла здавати його на кухню.

– І як після першого дня у Вниках? – запитала Майя, дивлячись Космі прямо в очі.

– Цікаво, але нічого сенсаційного. Мене добре нагодували домашньою їжею, я почув трохи про

місцеві легенди, познайомився з цікавими людьми, одні були приємними, інші на мене накричали, така собі

Польща в пігулці.

– Хто посмів на тебе накричати? Парох?

– Ні, костельний.

– Так, це унікальна істота. Я теж з ним на ножах. І з його дочечкою.

– Сільвією?

– Ну як! Це та ще пизда. Гірше за тата. Обережніше з нею.

– Буду.

– А ось про те, що ти дізнаєшся відносно легенд, все було більш ніж певне, – підсумувала Майя, закрутивши волосся навколо пальця. – Вники надзвичайно пишаються своїми традиціями, це одне з тих

загадкових сіл в очах найближчих сусідів. Бо, розумію, що вони розповіли тобі про хрест і Ісуса?

– Так, вірно

– Ну, можеш сміятися, але це жива легенда, вкорінена в головах багатьох людей, не лише у Вниках.

Знаєш, тут у кожній хаті дітей лякають тим, що, якщо ті будуть неслухняними, то Ісус зійде з хреста і вб’є їх. І

як це буває в кожній легенді, є хтось, хто дійсно бачив, як наш дорогий Спаситель вершить правосуддя, інший клянеться, що знає когось, хто знову прибивав його до хреста. Здебільшого це історії, розказані

жінками та п’яницями біля крамниці. Коли старе покоління піде з цього світу, молоде буде згадувати його

все менше і менше, і, як і інші легенди, вони будуть стерті з колективної пам’яті. Щороку менше людей

приходить до костелу, молодь тікає до Вроцлава чи за кордон, щоб знайти роботу. За двадцять років костел

почне руйнуватися, бо не буде грошей на ремонт, з часом його закриють, і вірянам доведеться їхати до

Барцинка чи Єленьої Гури. Хрест так і буде висіти, сповитий пилом, вкритий забуттям.

– Прозвучало дуже поетично, – усміхнувся Косма.

– Час, що минає, страшенно поетичний, у ньому міститься циклічна драматургія, колесо часу і такі

собі нісенітниці, – захихотіла дівчина.

– Розповідали ще й про лицаря Мщуя зі Скшинна.

– Саме ця легенда є навіть у місцевих путівниках. Цікаво, що особисто я вважаю її правдивою.

– Тобто, цей хрест несли поруч з великим магістром у Грюнвальдській битві?

– Я б так далеко не заходила, але... хто його знає.

Тим часом замовлення прибуло на стіл. Бургери були величезні і пахли надзвичайно. М'ясо пустило

ніжний сік, сир лився золотистим каскадом, відбиваючись від помідорів, ніжно вкриваючи зелені огірки, поєднуючись у красиву мозаїку з карамелізованою цибулею. Соуси надали всьому глибину, колір паленого

бурштину збігався з брудно-білим майонезом. Усе це обіцяло бенкет на найвищому рівні. Картопля фрі була

кольору старого золота, а кільця цибулі просили частуватися із брутальністю голодної людини. Вони

накинулися на їжу, і протягом добрих п’яти хвилин їхній безпосередній простір був заповнений лише

жуванням і бурчанням задоволення. Все в цьому світі може пройти, але тільки не радість тамування голоду і

насолода, подарована смаковим рецепторам.

– Майя, ти щось знаєш про старий цвинтар у Вниках? – першим порушив мовчанку Косма.

– Вперше про таке чую, — відповіла дівчина, і не було схоже на те, що вона бреше. Ніякі поліцейські

почуття його не попередили. – Звідки ця ідея?

І тут дійшли до моменту, якого не вдалося уникнути. Якщо Майя повинна була йому допомогти, Косма мав розповісти їй, хто він такий і навіщо приїхав у це таємниче село. Хлопець зробив великий ковток

пива з кухля й досить скупо розповів дівчині про власну місію, підкресливши, що він поліцейський у

відпустці. Потім приточив інцидент з Рубенсом, який, за його словами, мав вирішальне значення для всієї

32

справи. Майя їла, намагаючись не втратити навіть краплі соусу, і, здавалося, вся історія її не вразила. Косма

прийняв це за чисту монету. Нарешті вона доїла гамбургер і люто подивилася на кільця цибулі.

– Ти перший поліцейський, якого я знаю, і, чесно кажучи, це остання професія, яку я б до тебе

допасувала.

– Сприймаю це як комплімент.

– Я завжди вважала, що поліцейський – це скотина в шкірянці, грубіян, який очима може змусити

злочинця зізнатися, а їсть тільки кебаби.

Про цей точний діагноз він промовчав.

– Ну, а ми тут маємо спокійного, красавчика, одягненого настільки стильно, що аж середньо, відвертого, але сором’язливого. Чорне волосся в зачісці замість неохайно поголеної голови, прямий ніс, який жодного разу не зламаний у бійці з вуличними бандитами, погляд, який міг приспати овечку, але не

ламати кримінальні уми на допитах. Так що я маю сумніві, чи ти - пес12.

– Значок у мене в квартирі, але подивитися можна.

– Не можу дочекатися, — сказала вона низьким голосом, облизуючи пальці. Це прозвучало

настільки сексуально, що Косма відчув, як в штанях робиться тісно. Ну ось, він задовольнив першу основну

потребу, тобто голод, а тепер хотів би задовольнити інші.

– Все у тебе попереду. І я не знаю, чи сприймати твою характеристику як комплімент чи радше як

насмішку.

– Як достовірне свідчення дійсного стану речей, любий. Можливо, якщо запросиш мене на

презентацію значка, то дізнаєшся.

– Гаразд, я взяв на замітку. Повернемося до питання, то що з тим кладовищем? – Поліцейський

змінив тему на зручнішу, а головне на цікавішу.

– Я нічого про нього не знаю, чесно. У великих центрах цвинтарі зазвичай розташовувалися на

околицях. Однак у міру того, як певне середовище існування зростало, його переміщували. Тому в містах з

історією археологічні роботи постійно знаходять нові старі кладовища, а сучасні зазвичай досягають ХІХ

століттям. Те ж саме могло статися і з Вниками, хто знає. Це звичайне село, тут немає ні замку, ні залишків

якогось укріпленого поселення, тому на швидкі археологічні роботи розраховувати не доводиться. Що

означає лише те, що кладовище, мабуть, і було, але сьогодні знайти його немає шансів. Зустрічаються також

випадкові кладовища, найчастіше побудовані після чуми чи воєн. Зазвичай вони розташовувалися набагато

далі. Але про таке я теж не чула. Звідки таке питання? Місцеві щось згадували?

– Ні, ніхто нічого не казав. Цікаво, куди міг піти Рубенс з усіма тими лампадками.

– По-перше, він міг піти на головне кладовище, але костельний його налякав.

– Так могло бути. Але якби він не йшов на цвинтар?

– Припустимо, що хлопця, якого ми шукали, хтось дійсно вбив. У такому місці, як Вники, поховати

його на цвинтарі - це напроситися на власну біду. Є дорога, костел, дім пароха, і завжди хтось ходить.

Парохова економка — справжня всезнайка, вона вдивиться хто, з ким і чому з іншого кінця села. Їй би

працювати над проектуванням міських систем моніторингу. Безумовно, занадто великий ризик.

– Тоді?

– Якби я вбила людину навмисно, я б уже підготувала план з позбавлення тіла, – спокійно сказала

Майя і подивилася на простір над його головою.

"Ну так, якщо тільки цей план не передбачає перевезення тіла машиною, він може спрацювати", подумав Косма із задоволенням.

– А от якби це був нещасний випадок, я б відтягнула тіло до найближчих кущів.

– До сьогоднішнього ранку я дотримувався версії про зникнення з однієї важливої причини, – сказав

Косма. – Отож, у вбивстві найголовніше – це мотив. Мені важко його зрозуміти в цьому випадку. Хлопець

був тут лише два тижні, я не вважаю, що комусь став на заваді. Тим паче, що його мало навіть пам’ятають

місцеві з його парафії, а значить, нічого страшного він не зробив.

– Йому нічого не зійшло з рук, або це дуже добре затушували, – сказала Майя.

– Тим не менш, його перебування у Вниках було не стільки секретом, скільки мовчанкою. Якщо

хтось мав щось проти нього, йому довелося добре напрацюватися, щоб дістати його тут.

– Це правда. – Дівчина кивнула і потягнулася за іншим кільцем цибулі.

– Мотив пограбування? – тим часом продовжував свої роздуми Косма. – Не роздивляється. Любов?

Я так не думаю. Випадковість? Не тут, надто маленьке село, щоб якийсь убивця помилково вдарив його по

12

Пси (psy) - так в Польщі називають поліцейських. За деякими даними, так їх називали в

кримінальних колах, тому що вони стежили за ними і вистежували, як гончі собаки. Але є й інше, більш

кумедне пояснення: міліціонери (а сьогодні поліцейські) — це собаки, тому що вони виють, коли їздять.

Цікаво, що можна ризикнути назвати поліцейського собакою і не отримати за це покарання (Знайдено в

Інтернеті).

33

голові. Тож, на мій погляд, хлопець фактично зібрав рюкзак і гітару й подався у світ. Досить йому сутани, він

десь заховався і чекає, поки все стихне. Священство — це важка робота, як би люди її не уявляли. І хоч у

нього було краще за інших, бо хтось зверху їм опікувався, але душевно він не витримав.

– Але так ти вважав, поки не зустрів Рубенса? У тебе з'явилися сумніви?

– Ну так, емоції з часом вщухають...

– І ти вважаєш, що, ймовірно, надмірно інтерпретуєш те, що сталося?

– Тепер так. Можливо, це хвора людина, невідомо, що у нього в голові.

– Тобі нічого не залишається, як зустрітися з ним знову. Якщо він хотів тобі щось показати, значить, десь там, у його затуманеній свідомості, ти проклав стежку. Я думаю, це те, що тобі потрібно прояснити.

Якщо Рубенс відведе тебе до свіжої могили, справа вирішена. Викличеш усі ті служби в комбінезонах і

викопаєш тіло.

– Ти маєш рацію. Або приведе мене до кривого березового хреста, пам'ятки про невідомого

солдата, що теж поверне справу на стару колію.

– На твоєму місці я б придивилася до пароха. Він мені ніколи не подобався, а коли справа доходить

до цвинтаря та церкви, він гарчить на мене, як сторожовий пес, коли я намагаюся там пошукати. Старий цап.

– Майя, те, що хтось не любить гостей, не означає, що він убивця.

– Косма, він щось приховує. Мене дивує, що поліцейський цього не відчуває. Він жахлива людина, від нього я тремчу від страху.

– Заспокойся, – махнув рукою Косма. – Краще скажи мені, чи знаєш когось, хто глибоко займається

місцевим фольклором. У вашому університеті, мабуть, є маніяк місцевих легенд, такий з розпатланим

волоссям, який щось бурмоче собі під ніс, вимазаний крейдою тощо.

– Про регіон пишуть багато, більшість статей стосується зниклих золотих поїздів. – посміхнулася

Майя. – Але я попитаю, чому б і ні, яка шкода? Коли ми зустрінемося на нашому наступному побаченні, можливо, я підкину тобі щось.

– Побаченні? – запитав поліцейський. – Я не знав, що ти так до цього ставишся.

– Точно. І відразу пропоную наступне. Ти питав про старий цвинтар, але я ніколи про нього не чула.

Проте неподалік від церкви, за ліском, збереглися руїни будівлі, нібито, колись там був монастир.

– Руїни? Ідеальне місце, щоб сховати труп.

– Можливо, я вжила занадто гучне слово. Кілька цеглин навхрест, купа каміння, нічого вартого

зусиль. Але перевірити не завадить.

– Обов'язково.

– Можу ще щось для тебе зробити.

Косма злегка почервонів, оскільки йому на думку спадали лише непристойні речі.

– Що саме?

– Надішли мені подробиці про зниклого, я пошукаю в архівах місцевої преси.

– Зараз мій колега як раз перевіряє справи зниклих безвісти у цьому регіоні. Можливо, подібного

буде більше, підозрюю, що це не поодинокий випадок.

– Про що ти говориш?

– Серйозно. Це не єдине зникнення в історії Вників.

– Тоді ти обов'язково повинен надіслати мені ці матеріали. Боже, я відчуваю себе справжнім

детективом. Як романтично, поліцейський шукає зниклого хлопця, дівчина йому допомагає. Разом вони

вирушають в ніч, щоб зупинити зло.

– Більш романтично, ніж захід сонця на цвинтарі? – зухвало запитав Косма.

– Якщо вже ми зупинилися на побаченнях, то давно пора перестати говорити про зниклих

священиків і довідатися щось про себе, тобі не здається? – запитала Майя, дуже чарівно посміхаючись.

Вони довго розмовляли, він потягував пиво, вона пила колу. Він обмалював їй своє минуле, можливо, навіть ширше, ніж хотів. Проте вона розповіла про шлях від маленького села до великого

університету, про те, як важко продовжувати наукову кар’єру, та що після завершення проекту вона, ймовірно, шукатиме більш комерційну роботу.

Потім вони сіли в її колісницю смерті й хаосу, вона відвезла його до його квартири і без зайвих слів

поцілувала в щоку. Тільки й того, і аж стільки.

  

Він намагався увійти до будинку якомога тихіше, щоб не розбудити Валясякову. Однак господиня не

спала, вона дивилася у вітальні телевізор, мабуть, якесь шоу, де люди співали в гумових масках, вдаючи

великих зірок. Він не знав цієї програми і, мабуть, і не бажав дізнаватися.

Це був надзвичайно хвилюючий вечір. Свято для почуттів, як кулінарне, так і емоційне. Перше

захоплення потихеньку збиралося, покидало голову Косми, і вона починала влаштовуватися, переставляти

34

меблі в цьому курному місці, і, здається, щось більше. Майя була надзвичайно розумною, веселою та

відкритою жінкою. І красивою, не забуваймо про красу. В самий раз для колишнього семінариста, священика, яким він збирався стати і не став, а теперішнього поліцейського. Він не міг дочекатися

завтрашньої зустрічі, а також йому було дуже цікаво, що ховається в таємничих руїнах.

Косма сів на ліжко й увімкнув ноутбук. У поштовій скриньці на нього чекало повідомлення від

Синиці. Старий приятель не розчарував.

На жаль, там було небагато. Після перегляду справ виявилося, що це завжди коротка нотатка і

повідомлення про закриття. Хтось приходив до відділку, повідомляв про зникнення, а потім офіцер їхав до

Вників, про що свідчила лаконічна записка. Він з’являвся на місці події, спілкувався з парохом, а потім

отримував інформацію, що зниклий вночі або пішов, або втік. Не було ні його речей, ні підозрілих слідів, ні

свідчень свідків, взагалі нічого. Більше того, за весь час таких випадків було лише кілька, починаючи з 1964

року. Чесно кажучи, нічого підозрілого не було, одна людина за п’ятнадцять років. Ніхто глибоко не копав і

не шукав. Може, Майя щось знайде в архівах місцевої преси? За домовленістю він надіслав їй дати зі справ.

Живіт все ще був повний, його перемогла лінь, вирішив, що душ прийме вранці.

В перших хвилях сну Косма чув, нібито хтось проходить під його вікном, але ж то вулиця була

близько, може то був звиклий гуляючий.

  

Ядвіга Валясяк поволі підійшла до дверей кімнати для гостей. Вона не боялася, що скрип підлоги чи

інші звуки, які могли звучати голосніше, ніж єрихонська труба в темряві сплячого будинку, видадуть її. Вона

знала цей будинок так само добре, як свого покійного чоловіка, могла прочитати кожну його гримасу, жест, бурчання чи міну за частку секунди. Сорок років шлюбу робить двох людей майже однією людиною, а понад

шістдесят років в одному домі насправді випалює його карту у свідомості, як невидиму печатку, яку

неможливо усунути.

Вона встала перед дверима і приклала до них вухо. Єдиним звуком, що долинав із кімнати, було

рівне дихання чоловіка. Він спав. Вона могла б увійти й задушити його подушкою, але чи подолають її старі

руки цей виклик?

Могла й сокирою по голові вдарити, сокиру ще піднесе.

Вона була впевнена, що вбивство цього хлопця не принесе нічого доброго.

Нічого доброго не станеться, якщо його і не вбити.

У цьому вона була ще більше впевнена.

О, так, нічого доброго з цього не вийде.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Ранок був настільки огидно травневим, як тільки можна собі уявити. Сонце, запах весни, яка

змагається з літом за панування над світом, спів птахів, радість життя, цілі вагони свіжого повітря, що

котяться центральною вулицею села. Добру чверть години Косма простояв біля вікна й насолоджувався

моментом. Він згадав минулу ніч, суперечливі розмови, сміливі погляди та поцілунок у щоку: теплий і

вологий. Швидко пішов снідати, але господині не застав. Вона залишила йому включену кавову машину, свіжий хліб, масло, сир і ковбасу. Скромно, але з сільським колоритом. Йому сподобалось. У будь-якому

випадку, сьогодні йому все сподобається. Він з апетитом підлітка з’їв сніданок, випив чашку кави, бо треба

було б щось замовити в "Маку" для компанії, а кава була б найкращим вибором.

Щойно минула дев'ята, за годину він мав зустріч, і чверть години йому знадобилося, щоб доїхати.

Принаймні з Майєю. Йому, може, знадобитися півгодини. Він одягнув шкіряну куртку бо хотів виглядати

перед журналістом справжнім поліцейським. Лише вийшовши з дому, він помітив записку на дверях.

Як буде виходити, треба буде замкнути двері, тому що хазяйці потрібно було йти в місто. Ключ може

взяти з собою, бо в неї є свій.

Так що відсутність Валясякової на сніданку була пояснена. Ключ був у замку, він дістав його, вийшов

і зачинив двері. Після чого стрибнув в машину. Цей день заслужив гарної, веселої музики. Маршрут був

короткий, але можна було послухати щось енергійне. Це був "Культ" і альбом "Остаточний крах системи

корпорацій". Косма підспівував, мугикав, залежно від пісні, і досить швидко прибув на місце зустрічі. На

півгодини раніше часу. Він вирішив ще раз подзвонити Кацперу, можливо, цього разу той відповість. І це

сталося після першого ж сигналу.

– Кажи, що потрібно душі, щоб потрапити на небо, – відповів священик, вітаючи його улюбленим

гаслом, цитатою з другої частини "Дзядів".

– Посипати попелом голову, — усміхнувся Косма. — Що ти не відповідаєш?

35

– Я ж підняв слухавку.

– А вчора?

– Плавав на байдарках з важкою молодіжжю. Маленькі виродки вважають себе центром світу, а

випити пива чи закурити – бунтом масштабу Січневого повстання. Йобані малолітні хуйки. Я хотів втопити це

лайно, але вони б навіть не помітили цього, хіба що, опублікував би це як історію у Facebook.

Ну так. Очевидно, що на іншому кінці лінії був Кацпер, у власній вульгарній особі.

– У мене така ж проблема з мілким злочинним елементом, – засміявся поліцейський.

– Але ти можеш їм, принаймні, приєбати, — відповів приятель. – Серйозно, скажи мені, що

відбувається, бо скоро буду сповідувати. Мені потрібно заспокоїтися, помолитися і тяпнути сотку, щоб не

покінчити життя самогубством після двох годин слухання пиздіння тих старих торб.

– Як справи?

– Дякую, хуйово, але стабільно. Не буду питати, як ти, тому що коли мене цікавить твоя доля, я чую

новини про те, що поліція пшикає газом в обличчя невинним людям.

– Ну, бачиш, я в тій самій ситуації показую фільми братів Секєльських13 про педофілів у Церкві.

– Єбати педофілів, — гукнув Кацпер. – Якщо такий колись прийде на сповідь, я задушу того сучого

сина власним хуєм. Чого ти хочеш?

– Мені потрібна інформація з Ватиканського секретного архіву, — почав Косма. – Я зараз надішлю

тобі дані про одного священика, мене цікавить, чому його видалили з парафії.

– Космику, курва, ти ж добре знаєш, що це непроста справа. Як усувають в карному порядку, то

навіть у картотеки не заносять, щоб не залишити сліду. Навіть новий парох не знає, чому він отримав саме

цього пташка. Все це хуєм підшито, це ж організована злочинна група.

– До якої ти сам належиш. Кацперек, я б не турбував тебе, якби...

– Так, якби ти не знав, що я з цим впораюся. Хуй ти, а не приятель, і кара Божа, що мене покарала

любов'ю до тебе.

– Іншого друга ти не знайдеш, бо ти такий сучий син, знаєш, тому шануй те, що маєш.

– І сказав Господь: брат видасть брата, а батьки повстануть на дітей, – промовив Кацпер голосом

типового проповідника.

– Ти мені з Матеушем не виїжджай, просто допоможи братові в потребі!

– Подзвони завтра.

– Я тебе люблю!

– З тебе морозиво14, – перервав його Кацпер і поклав трубку.

Що ж, з однією справою покінчено.. Косма весь час дивувався, чому його друг і досі залишається

священиком. У семінарії Кацпер зізнався йому, що це його мати на смертному одрі змусила пообіцяти

приєднатися до духовного звання. Тоді він сміявся і пояснив: я обіцяв стати священиком, але відразу після

рукоположення знімаю сутану15 і йду танцювати! Проте сутани він не покинув і вправлявся зовсім непогано, досить швидко став парохом у маленькому містечку, і життя його плинуло своїм темпом. Може, десь під

цим панциром запеклого сучого сина ховався чуйний чоловік, який ставився до свого покликання, як до

справжньої місії?

Косма сидів у саду перед "Макдональдсом" і чекав на журналіста. Сонце лоскотало його обличчя, а

куртка починала нагріватися. Раптом хтось сів перед ним, і Косма спочатку подумав, що це дитина. Чоловік

був сильно згорблений, праве плече вибивалося наверх, невисокого зросту, років сорока, а може, й

п’ятдесяти.

– Казімєж Барщик. – простягнув руку чоловік.

– Косма Ейхерст.

Поліцейський напрочуд міцно потис йому руку.

– Люблю пунктуальних людей. – посміхнувся чоловік. Це була не надто приємна усмішка лисиці, яка

тримає в роті жирну курку.

– Я також. – кивнув Косма. – Ви щось з’їсте?

– Звичайно, інформація коштує грошей», — відповів він. – Прошу великий набір: Біг Мак, кола, картопля фрі. Горілку, мабуть, й досі не запровадили, правда?

– На жаль.

– І як тут жити… – сумно сказав журналіст. – І в дупі вони бачили локальну кухню.

13

Томаш Секєльський, разом з братом, Марком, зняли документальні фільми, яки викликали

загальнопольську дискусію: "Тільки нікому не кажи" (2019) і "Забава в схованки" (2020), темою яких стало

сексуальне використання дітей в польській католицькій церкві.

14

При чому тут морозиво? А тому, що вираз "wisisz loda" в оригіналі можна перекласти, як "ти

повинен выдсосати в мене"..

15

В оригіналі: знімаю юпку (kieckę).

36

– На жаль, до пів на одинадцятої подають лише сніданкові набори.

— Заєбись! — пирхнув Барщик. – Фабрика товстунів турбується про здоровий початок кожного дня.

Довбані дволикі мерзотники. Тоді замов його і скажи, щоб принесли о десятій тридцять одна.

Косма посміхнувся. Як виявилося, за не надто приємною зовнішністю ховався цілком нормальний

чоловік. Чого він взагалі очікував? Що дивна людина, схожа на Квазімодо, накинеться на голуба, який клює

останки, перегризе йому горло, а потім почне виконувати якісь ритуальні танці? Він зайшов усередину, залишив півсотні касиру, пояснюючи, що йому потрібне конкретне замовлення на певний час, разом із

кавою та тістечком. Загалом хлопець отримав дві десятки чайових, тому й оком не змигнув. Косма теж, адже

це були гроші його дядька. Одна корпорація підтримувала іншу. Він повернувся до столу.

– Що привело вас до мене, юначе? – запитав журналіст.

– Зникнення священика в селі Вники, — одразу сказав Косма.

– О так, Вники. Розумієш, я сиджу тут і збираю матеріали для звіту про приховування католицькою

церквою різних гріхів. Це абсолютно безглузда робота.

– Чому? – здивувався Косма.

– Ти дивився документальний фільм братів Секєльських " Тільки нікому не кажи"?

– Так.

Косма задумався над тим, чи журналіст випадково не чув його розмову з Кацпером.

– Звичайно, тому що всі його дивилися або принаймні чули про нього. А в нормальній країні після

такого репортажу мафію розігнали б на всі чотири сторони. Але не тут, не в нас, до фільму поставилися, як

до чергової частини історії про Бетмена. Шок. Тож мій репортаж також буде широко коментований в ЗМІ, він

наробить багато шуму, але ефекту буде мало. Також будуть продовжувати ґвалтувати дітей і переходити з

парафії в парафію. Тому що я зараз працюю над цією темою. У нашій хворій країні священик зґвалтує дитину, а єпископ переведе її до іншої парафії, не повідомивши нового пароху, а чому це в нього новий квартирант.

А цей сучий син йде в інший курник і діє далі, бо знає, що йому нічого не зроблять. Що повинно статися?

Єпископ повинен отримати смертний вирок за приховування злочину, а педофіла прилюдно заєбати на

базарній площі. Але людям це до дупи.

– І це відбувається у Вниках?

– Ніхто не знає, що відбувається у Вниках. У мене є певні підозри, що там нічого не відбувається, просто забита дошками діра, і все. У цій огорожі є лише одна розхитана дошка, блукає по цьому селу, і звуть

її Рубенс.

Косму аж замурувало. Він таки мав рацію. Тим часом касир приніс замовлення. Сказав "приємного

апетиту" і повернувся всередину.

Барщик швиденько відкрив кришку стакану з-під коли, трохи випив, а потім безцеремонно влив

усередину сотку горілки. Перемішав усе соломинкою, накрив кришкою і накинувся на бутерброд.

Після вчорашнього бенкету Косма з огидою дивився на бідолашний гамбургер. Як він міг досі

платити за таке лайно, яке навіть близько не було справжньою американською їжею? Тонкі попелясті

котлети, паперові булочки, блідий, мов утопленик, помідор. Він підсолодив каву й зробив ковток. Ну, що ж, помиї.

– Чому Рубенс? – запитав Косма.

– Мені здається, що він застряг там, як олень, який тікає і натрапляє по дорозі на паркан, а потім

бездумно б’ється об нього головою, не розуміючи, що це ні до чого. Для нього таким парканом, мабуть, є

той, хто зник безвісти багато років тому у Вниках. Проте достукатися до нього мені не вдалося. Ти коп, можливо, візьмеш у нього відбитки пальців, перевіриш по базі даних чи щось таке.

– Не все так просто, я тут у відпустці, техніки з собою не маю, спеціалістів викликати не можу.

– Знаєш, яке в Польщі покарання за педофілію? – з повним ротом запитав журналіст.

– Переведення в іншу парафію, – без усмішки відповів поліцейський. Цей жарт був настільки старим, що, ймовірно, за нього треба було б платити ще Мойсею.

– Ну, Вники, мабуть, одна з таких парафій.

– Я вже про це здогадався, — відповів Косма. - Мені потрібно більше інформації.

– Але ж не всі священики є педофілами, це ясно як білий день, – продовжив журналіст, ніби не

слухаючи Косму. – Вони скоюють і інші злочини: крадуть, обманюють, спокушають парафіян, дають себе

злапати на гомосексуальних стосунках, тощо. На мою думку, Вники - це місце, куди потрапляють ті легші

справи. Я хотів все це зглибити, отримати додаткову інформацію, і ось проблема, тому що немає жодної

згадки про це місце. Якщо священик щось нахомутає і його переводять, то про це мовчать. Однак ми

живемо в епоху смартфонів, Фейсбуку і так далі, і приховати такі дії нині вкрай важко. І все ж у випадку

Вників це якось працює. Є лише два варіанти, дорогенький. Або тут нічого не відбувається, або я не вмію

вишукувати інформацію. Відповідь на це дасть пошукова система "Гугл", коли ми попрощаємося, ти введеш

моє ім'я і побачиш, що винюхувати я вмію.

– То як ми можемо бути впевнені, що Вники є в перелікові цих парафій?

37

– Це точно,бо маю свої джерела. Як то красиво кажуть: наближені до офіційних. Але повір, їх не

підважити. Але тут я нічого не знайшов, тому зараз виїжджаю. Все ж таки раджу придивитися до цього

бродяги. Він не хотів зі мною розмовляти, я пропонував горілку і гроші. І нічого Але дивно, що такий тип

живе в селі, йому всі дають задарма, терплять, навіть захищають. Він приїхав одного дня автобусом і

залишився? О ні, це глибша історія. На жаль, мені не вдалося її зрозуміти, але якщо тобі вдалося, дай мені

знати. Я повернусь.

Він допив колу, точніше, свій "коктейль", витер рота серветкою, підвівся й потис Космі руку. Той

потиснув йому руку у відповідь, але не був задоволений. Насправді він багато чого не дізнався. У нього

склалося враження, що журналіст зустрів його лише для того, щоб змусити пообіцяти надати інформацію, якщо йому самому вдасться щось дізнатися. Ну чого чекати від письмака?

Попиваючи каву, він шукав інформацію про Казімєжа Барщика і змушений був чесно зізнатися, що

щойно зустрів справжню зірку журналістських розслідувань. Список резонансних і нагороджених репортажів

був довгим, і всі вони були високого рівня. Вугільний скандал із розгромом польської гірничодобувної

промисловості, цукровий скандал із ліквідацією польських цукрових заводів, м’ясний скандал із продажем

замороженого м’яса з Росії як польського та екологічно чистого, а на десерт книжка та репортажі про

відомого Інквізитора. Цей психопат був відповідальним за серію жорстоких вбивств, скоєних проти

псевдоцілителів. Він багато разів намагався розслідувати цю справу, в плані власної поліцейської підготовки, але йому завжди бракувало часу. Тож фактично, оскільки Казімєж Барщик нічого не знайшов, не було

підстав сумніватися в його компетентності.

Здавалося, Вники – звичайне село, далеке від спокус сучасного світу. Ідеально для молодих

священиків, які не вміють гартувати свій характер і потяг, аналізувати різні речі. Усе також свідчило про те, що Пьотр Дембіцький добре продумав те, про що мав думати, потім зібрав рюкзак і з відчуттям полегшення

покинув своєрідний санаторій для душі. Дядько не повірив, зрештою, єпископ навіть не дозволяв і думки, нібито він на щось не впливає, у Польщі церковні сановники жили як магнати XVII століття, мали свої

резиденції, садиби, палаци, і проблеми простих людей були для них неважливі. Так, пилинкою на взутті.

Косма стрибнув у машину, змінив диск на останній альбом "Рамштайну", збільшив гучність так, що

барабанні перетинки лопалися, і поїхав у бік Вників. Він вирішив знову зустрітися з парохом і розпитати про

деякі речі. Хто такий Рубенс? Чи є в селі старе кладовище, не зображене на картах? Що це за руїни, що

ховаються за гаєм, який прилягає до костелу?

Його роздуми перервав телефон. Він вимкнув музику, а на дисплеї "форда" з’явилося речення

"Дзвонить Майя". Косма прочистив горло і відповів на сигнал.

– Привіт! – сказав він весело.

– Привіт, пане поліцейський, – кокетливо почала дівчина. – Як служба?

– Служба не дружба! Однак нагадую, що я у відпустці, тому, якщо пані загрожує небезпека, телефонуйте в сто дванадцять.

– Ніщо мені не загрожує, з чим я не зможу впоратися, – засміялася Майя.

– Тоді що?

– Ну, зазвичай після такого застілля, як у нас було вчора, я швидко засинаю. Але в цих гамбургерах, мабуть, щось було, бо всю ніч я не могла зімкнути очей. Замість того щоб лежати без діла і крутитися з боку

на бік, будувати плани на майбутнє, я сіла за комп’ютер і почала шукати твоє кладовище.

– О! – зрадів Косма. – І що люба пані знайшла?

– Щодо кладовища – нічого. Як на мене, це глухий кут. але...

– Але?

– Але під час пошуків я, як це зазвичай буває, перевірила десятки побічних слідів. Ну а коли я шукав

"забуті цвинтарі", вискочило "забуті святилища", потім "зруйновані святилища", а потім цілий список

костелів, садиб і палаців, зруйнованих після Другої світової війни. І в цьому списку я помітила дещо про

Вники.

– Тут був якийсь палац?

– Ні. Знаєш, які масштаби руйнувань були в регіоні після проходу росіян?

– Можу лише припускати.

– Найбільших руйнувань припало на післявоєнний період, коли колишні німецькі садиби, замки та

палаци передали держгоспам16. Потім їх розібрали і спустошили, бо всі потребували будівельних матеріалів.

Хоча Вроцлав був зруйнований на шістдесят відсотків, він постачав цеглою та камінням Варшаву і Нову Гуту в

Кракові. Кожна цеглина була на вагу золота.

16

Історична відомість: Państwowe gospodarstwo rolne - Державне господарство на ріллі; сільськогосподарське об'єднання, власником землі в якому була держава, в Польщі с післявоєнного періоду

до 1976 р. Радянський відповідник - радгоспи.

38

– Ну, про це я щось чув. – Косма ще пам’ятав цеглу, яку старший брат приносив зі школи для

відбудови Королівського замку у Варшаві.

– Ну, я помітила у цьому списку, що залишки монастиря у Вниках насправді були знесені. Вивезли

кілька сотень вантажівок каменю, цегли та щебеню. Ці землі трактувалися як "перехідні", сюди переселяли

весь схід, але це знає кожен поляк, який дивився "Самі свої"17. Тому, як колишні німецькі землі, їх можна

було вкрасти повністю. Замітка про Вники знайшлася тільки тому, що кілька вантажівок цегли було продано

наліво, але спекулянтів спіймали, і вони отримали великі вироки. Народна влада не могла собі дозволити

таких ексцесів.

– Ти знайшла щось більше про цей монастир?

- Більше нічого. Він представляв собою руїну, тому, ймовірно, давно перестав функціонувати.

Можливо, у сімнадцятому столітті, під час Тридцятилітньої війни, коли протестанти зіткнулися з католиками, і вся Європа була у вогні. Габсбурги облягали Єлєню Гуру, тут вешталися Лісовські, які порабували Ковари, багато чого відбувалося. Дуже ймовірно, що саме тоді вирішили переселити монахів, а може, хтось заскочив

сюди і пограбував багатий монастир?

– І залишив костел недоторканим? Дивно.

– Косма, ти маєш доступ до цих церковних книг. Як поліцейський і племінник єпископа. Хіба у вас

там немає нікого, хто міг би перевірити це та щось інше для тебе?

– І що я йому скажу? Знайти мені інформацію про монастир у Вниках, бо я шукаю зниклого

священика?

– Може, він пропав безвісти, тому що шукав знаменитий скарб тамплієрів, Святий Грааль чи Ковчег

Заповіту? – фантазувала дівчина.

– Ха-ха, дуже смішно, – глузливо сказав поліцейський. – Але це цінна інформація, можливо, Рубенс

саме туди йшов зі своїми лампадками, до цих руїн.

– Боюся, що там каменя на камені не залишилося, мабуть, вивезли все.

— Я поговорю з парохом, — сказав Косма. – Мені все одно потрібно спитати у нього про кілька

речей. Не можу повірити, що за стільки років він не знає історію цього місця від дошки до дошки.

– Не роби цього, він підозрілий тип.

– Знаю, пам’ятаю, але повір, якби він щось мав на совісті, я б знав.

– Як хочеш. Однак я хотіла б приїхати вдень, мені потрібно зробити ще одну порцію фотографій і

GPS-вимірів. До речі, ми можемо пошукати ці руїни.

– Чудово! – Косма відчув тремтіння від хвилювання. - Не можу дочекатися.

– Це саме те, про що я кажу! – сказала Майя. - Побачимось. Па!

– Пв!

Він поклав слухавку, і музика на повну силу бухнула по вікнах автомобіля, що йому аж зробилося

боляче. Він зробив тихіше, з сарказмом згадавши почуту фразу про те, що, якщо музика надто голосна, то це

ти вже занадто старий.

Він спокійно заїхав у Вники, атмосфера місця змусила його зняти ногу з педалі газу. Він повільно

котився головною вулицею, коли помітив чоловіка, який лежав біля стоянки у крамниці. Косма зупинив

машину, вийшов і підійшов до чоловіка, який позою, одягом і запахом нагадував звичайного п'яницю, як

багато хто в Польщі.

– Егей, пане! – вигукнув поліцейський, легенько вдаривши чоловіка ногою по литці.

– Спить, п’яний, — почув він за спиною знайомий голос. Сільвія, тимчасова продавщиця, яка

заміняла маму, вийшла з магазину, швидше за все, щоб викурити тонку сигарету, яку вона діставала з синьої

пачки.

– Це він у тебе так заправився?

– Ей, це що, звинувачення? – пирхнула дівчина, стиснувши губи та склавши руки на своїх пухких

грудях, що було справжньою справою, гідною іншої, поки неописаної пози йоги.

– Питання.

– Це Стефек. Прозивають Пробкою. Скільки себе пам’ятаю, п’є. Трохи у мене, трохи в барі, трохи у

друзів і трохи, не знаю де.

– А з ним нічого не станеться? – стурбовано запитав Косма. Він уже кілька разів зустрічався з

людьми, які закінчили життя, задихнувшись блювотою.

17

"Самі свої" (пол. Sami swoi, Польща, 1967) — одна з найвідоміших польських комедій, перша

частина трилогії Сильвестра Хенцицького. Фільм розповідає про два посварені роди Павляків та Каргулів, які

після завершення другої світової війни були примушені полишити "Східні Креси" та оселится на "Повернених

Землях". Їхні сварки одначе мають свій початок у часах іще до війни. Суперечка заводиться про межу та

Каргулеву корову, яка завадила Павлякам, але також і про землю. До конфлікту дійшло, коли Каргул заорав

3 пальці задалеко в бік землі Павляка. З плином часу Ян Павляк емігрує до Штатів.

39

– А що з ним станеться? – войовничо спитала Сільвія. – Виспиться, а потім побреде кудись на

водопій. Розслабтеся.

Поліцейський підійшов до автомобіля, намагаючись не дивитися на дівчину. Однак вона вирішила

його не відпускати.

– Може, морозиво? – запитала вона, проводячи язиком по губах. - Така спека…

Косма обернувся й подивився на Сільвію, розуміючи, що насправді мабуть, ідіотом повинен бути

той, який відмовився з нею фліртувати. Вона була надзвичайно спокусливою дівчиною, і якби зайшла до

його семінарії з криком: Всіх буду мати!", одразу було б видно, у кого які сексуальні уподобання. Його

зупиняла лише одна річ: Майя. Він вирішив змінити тему і піти в атаку, щоб Сільвія не подумала, нібито він

тікає від неї та її пропозицій.

– Чому його називають Пробкою? - спитав він.

– Тому що п’є під пробку. Ні краплею менше, - машинально відповіла Сільвія, певно, трохи

збентежена. Вона кинула сигарету біля сміттєвого відра і тупнула ногою.

Косма щойно сів у машину. Він подивився в її бік, вставив ключ у замок запалювання, а здинаміків

динаміків околицю атакував "Раммштайн". Косма посміхнувся і рушив до костелу.

Поліцейський під'їхав до будинку священика і помітив якийсь рух під альтанкою. Він вийшов, замкнув машину і пішов туди. Отець Марек сидів під дерев’яним дахом, ніби зовсім змінений. Усміхнений, поголений, у сорочці з короткими рукавами, але з коміром. Поруч із ним так само одягнений парох

намагався відкоркувати велику пляшку темно-червоного напою, а обох чоловіків розважали дві жінки

приблизно передпенсійного віку. На столі стояв порцеляновий чайник з чаєм, глечик з компотом, склянки, чашки та келихи. Дами розпаковували ще продукти, ставлячи їх біля порцелянового посуду: яблучна

шарлотка, сирник, булочки, печиво. Все виглядало як з реклами щасливого і заможного життя, яке можна

прожити лише в мирній і богобоязливій провінції.

– Доброго дня, – привітав усіх Косма. - Не перешкоджу?

– Звичайно ж, ні! – Першим його привітав не хто інший, як молодий священик. – Ми якраз сіли тут на

другий сніданок, і наші любі парафіянки, пані Юзя та пані Ігнація, принесли свіже печиво, мабуть, смачне.

– Нехай отець Марек заспокоїться, – почервонівши, махнула рукою одна з парафіянок. У неї було

бузкове волосся та макіяж, зроблений з вмінням п'яного майстра з ремонту. – Це скромні такі млинці, щоб

людина відчула трохи солодкого в цьому житті. Не часто у нас бувають такі милі гості.

– Ну а до шарлотки краще за все пасує вишнівочка. – посміхнувся священик, наливаючи в келихи

рубінову рідину. – Я сам робив, земля тут не сильно родюча, але як доглядати, то буде що мати. Справа в

наливках полягає в тому, що вони повинні стояти тривалий час, але не так, як вино. Настає час, коли вони

втрачають силу і смак, іноді навіть прокисають.

– Це як із жінками, — сказала друга з парафіянок, з дещо більш благородним виглядом. – Чим

старше, тим краще, але настає день, коли вони втрачають силу, колір і прокисають. Пити ще можна, але в

голову не вдарять.

– І що таке пані Ігнація каже? – образився Марек. – Молоді напої лише п’ють, а старшими

насолоджуються, смакують, цінують і думають, коли до них повернутися. Якби не мої обітниці, я б шукав

набагато старшу, красиву, розумну, мудру і турботливу дружину. В молодості лише чарівність, ніякої користі.

Космі довелося сильно прикусити язика, щоб щось не додати. Він уловив підморгування молодого

священика й сів на садовий стілець, який йому вказали. Усі взяли свої келихи.

– Не переживай. – Парох підняв келих і поглянув на вміст критичним поглядом художника, не зовсім

впевненого у своїй роботі. – Можете залишити машину тут, це недалеко від вашого помешкання.

– А хто тут після келишка схопить? – засміялася пані Юзя. – Поліції тут не було, мабуть, з часів

воєнного стану. Я знаю, мій чоловік був поліцейським, і, слава Богу, впився до смерті. Його здоров'я.

– Здоров’я, любі мої, нехай цьогорічне літо буде гарним, мирним і врожайним. – Священик повільно

нахилив келих і трохи спробував напій, перш ніж проковтнути його. - Диво!

І справді, Косма мусив визнати йому рацію. Настоянка спочатку вдарила вишневим кулаком у рот, потім ніжний гіркуватий присмак кісточок, а потім силою алкоголю легенько стягнула стравохід. Він давно не

пив чогось такого смачного. А пивав він багато чого.

– Тепер кожному по шматочку пирога, — сказала пані Ігнація, подаючи йому великий шматок

яблучної шарлотки. – І дякувати Богу за такий гарний день.

– Що привело вас до нас сьогодні? – запитав парох, а потім швидко звернувся до парафіян: – Пан

Косма шукає тут зниклого отця Пьотра, тож якщо ви, пані, щось знаєте, проспівайте йому все зараз же, як на

сповіді.

– Що я можу сказати? – махнула рукою пані Юзя. – Він прийшов сюди, ми його прийняли, як усіх, це

приємно, бо коли людина довіряє своє життя Богові, вона нам особливо мила. Але він був такий не милий і

буркотливий, а потім одного разу він просто взяв і зник. Обрав собі інше життя, інший шлях, без Бога.

40

– А пані бачили, як він вибирав той шлях? – запитав поліцейський. Запанувала коротка ніякова

мовчанка, яку він одразу порушив компліментом: — Чудова шарлотка.

– Мабуть, ніхто цього не бачив, тому що це було вночі, – сказала пані Ігнація. – А вночі порядні люди

сплять і не дивляться у вікна. Ми навіть потім спілкувалися між собою, знаєте, як на селі, нібито всі сміються, що баби пліткарки, то ніхто не знає, куди він подівся.

– Але всі знають чому, – сказала друга жінка.

– Так? Ви можете сказати мені: чому? – спитав Косма, беручи від пароха чергову чарку. Той лише

посміхався, підливав і хитав головою.

– Тому що священство не для всіх. Це таїнство! – акцентуючи, сказала пані Юзя.

– Так! – підтвердила пані Ігнація. – Тільки ті, хто справді любить Ісуса Христа, можуть вистояти в

цьому. Абсолютно. Не може бути ніяких виправдань. Вони відмовляються від мирських задоволень, щоб

служити йому.

Вона швидко вихилила чарку з вишнівкою і красномовно й трохи зі звинуваченням, а може, й

застережливо, подивилася на молодого священика.

Цікаво, чи знали ці жінки, навіщо сюди приїздили різні священики? Напевно, так, хоча вони, напевно, не знали подробиць. А якщо знали, то знали всі.

– Ті, хто бреше Христу, будуть покарані, — продовжувала жінка. – Він сам виміряє кару.

– Сам? – запитав Косма і чекав ще однієї цитати з місцевої легенди про Христа-мстивця, але парох

перервав розмову.

– А хто ж ще має карати? У Старому Заповіті сказано, що людина може бути покарана смертю, це

написано в Книзі Буття: Хто проливає кров людську, того кров проллється через людину, тому що Він створив

людину за образом Божим. Так що смертю можна карати за смерть, але також за ідолопоклонство, гомосексуалізм, інцест, подружню зраду, вбивство батьків або за погані слова їм. Проте ми вірні вченню не

кого іншого, як самого Ісуса Христа, який сказав: "Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб", а ви

знаєте, що жоден душогуб не має в собі життя вічного. Тому тільки Христос може покарати гріх, бо: хто з вас

безгрішний, нехай перший кине в неї камінь. Тільки він сам може карати, бо тільки він без гріха.

– І це він робить, тобто карає, – Ігнація кивнула.

– Було б гріх не скуштувати сирничка, – перервала ці біблійні суперечки пані Юзя, частуючи всіх по

відповідній порції. – І за цей гріх покарати можу, як раз, я.

Всі розсміялися, Косма більше за компанію, бо розмова починала робитися цікавою. Він уже

збирався підняти цю тему знову, як Марек перебив його.

– І як проходять пошуки? - він сказав. – Маєш щось?

– На жаль, чи, може, на щастя, нічого не знайшов.

– На щастя? – здивувався молодий священик.

– Якби я знайшов якісь сліди злочину чи тіло в найближчих лісах, то, мабуть, нічого доброго б не

було. Я шукаю не через якісь службові обов'язки, а через дядька, який попросив у мене послугу. Ми всі

погоджуємося з теорією, що Пьотр Дембіцький побажав відпочити від цілого світу, можливо, він справді не

міг витримати тиску та труднощів священицького життя, але одна справа здогадуватися, а інша справа бути

впевненим. Він ні з ким не говорив, ніхто його не бачив. Тож те, що я нічого не знайшов, я вважаю доброю

новиною.

– Отже, завдання виконано? – запитав парох.

– Я потихеньку приходжу до висновку, що немає сенсу морочити всім і собі голову, мабуть, у Вниках

жорстокий убивця не діє. У мене ще є кілька питань, які потребують роз’яснення, але... Я у відпустці до кінця

тижня, тож посиджу, розпитаю, погуляю, походжу.

– У нас мало чого цікавого, – сумно сказала пані Юзя. – Але от Єлєня Гура красива, і навколо багато

палаців, ви обов'язково повинні побачити Шклярську Порембу, сходити на Якушицьку галявину, прогулятися

до притулку Орле, поїсти вареників в "Господі Бомбей". Принад на два тижні вистачить.

На підтвердження цих слів вони випили вишнівки. З кожним келихом та більше нагрівалася і

смакувала більше. Навіть у поєднанні з солодким печивом.

У Косми були ще дві теми, які йому хотілося обговорити. Він вирішив почати з легшої.

– Я хочу почати з околиці. Скажіть, будь ласка, чи є тут якийсь старий, забутий цвинтар, окрім

головного? – запитав він, смакуючи свіжий сирник.

– По-моєму, немає, або принаймні в парафіяльних книгах нічого такого не збереглося, – відповів

парох. – Але, може, наші дами будуть знати щось більше?

– Немає. – пані Ігнація рішуче похитала головою. – Батько і дід мені багато розповідали про те, що

тут відбувалося під час війни, і ніколи не згадували про інше кладовище. Можливо, ми в кінці світових

шляхів, і тут немає значущих пам’яток, але завдяки цьому ми уникли війни, чуми та інших пошестей.

– Але я десь читав, що тут, окрім костелу, колись був монастир. – Косма вирішив розіграти свіжо

здобуту карту.

41

Парох похмуро глянув на нього, але парафіяни й оком не змигнули.

– Мабуть, був. – Пані Юзя подивилася поверх усіх, наче там показували фільм із її минулого. – Я

тільки пам’ятаю, як одразу після війни великі та галасливі вантажівки цілий тиждень вивозили камінь, нібито

зі старого монастиря, але в моїй родині ніхто не пам’ятає ченців.

– Тому що і не має права пам’ятати, — сказав парох. – Монахи, а точніше камедули18, були тут

встановлені за правління Ягелли. Вони виконували цікаву функцію, керуючи пустельнею, їх тоді називали

пустельниками. Монастир був невеликий і був побудований у такій віддаленій місцевості, тому що в ньому

був скит.

– Та ви що? – поцікавився Косма.

– Будівлі монастиря були досить незвичними та новаторськими для тих часів. Головна будівля

монастиря була досить великою, але будували й будиночки для відлюдників. Вся територія була охоплена

двома монастирями: костельним, який називається папським, і статутним, тобто чернечим. Останній був

призначений лише для монахів, більше ніхто туди не міг увійти. Вони вели відлюдницький спосіб життя, жили в маленьких будиночках з садками, молилися.

– Звичайне, чернече життя, – прокоментував Марек. – Лише під замком.

– Мабуть, так, — погодився парох. – Але в тій частині, яка була охоплена костельними правилами, вільнішій, могли перебувати миряни, а ось жінкам вхід все одно був заборонений. Вони могли входити лише

у визначені дні, мабуть, тричі на рік, точних дат не згадаю, але однією з них, мабуть, був день відпущення

гріхів на святого Ромуальда, засновника ордена ченців-камедулів. Звісно, монастир мусив заробляти на

життя, тож там процвітала справа у вигляді покути. Лицар або шляхтич, який серйозно согрішив, міг прийти

до скиту у Вниках і присвятити себе молитві, покуті, роздумам і покорі. Звичайно, по-благородному, тобто

дотримуючись посту, тільки на рибі, воді і вині. Він платив за своє перебування тут; чим більший грішник, тим важчий мав бути гаманець для сплати за перебування. Через кілька місяців, з легшою душею і трохи

легшим капшуком, він міг повернутися додому і продовжувати грішити.

– Тобто навіть під час посту і покути їм було краще, ніж простим людям? – спитав Марек.

– Такі часи, — зітхнув парафіяльний священик. – Варто додати, що вже тоді були відомі позитивні

якості мінеральних вод, які привозили в монастир. Ченці-камедули не всиділи тут довго, бо буде двісті років

з гаком, перш ніж монастир почав втрачати популярність. З тих пір будівлі занепали, камінь брали на

розширення інших будинків, а я підозрюю, і на ремонт нашого костелу. А після війни монастир фактично

повністю знесли, не залишилося навіть невеликого муру. Може, якісь підвали, хтозна, але від них нема й

сліду. Я часто там буваю і за всі ці роки нічого не знайшов. Все заросло.

– Пошукаю, – кивнув Косма.

– Сьогодні багатії якось менш охоче йдуть на цю покуту, а знаті вже зовсім немає, – філософськи

сказав Марек.

– Але грішників не бракує, — відповів парох.

Косма подумав, що історія зайшла дивним колом, адже грішники приходили сюди так само як і в

минулому, і, мабуть, вони дорого платили за своє перебування. А може, це був не просто випадкова

насмішка історії? Залишилося ще одне питання, можливо, дещо делікатніше. Але він вирішив йти вперед.

– Кажете, що тут немає нічого цікавого, але я час від часу щось відкриваю. – Наступні чарки

вишнівки додали йому бадьорості та відваги, але він вирішив перестати пити. Ще ж була зустріч з Майєю.

– У кожному місці є якісь таємниці, те, що для місцевих здається неважливим, але для чужинця – це

скарб, – сказав Марек.

– Ну, не в кожному селі є такий персонаж, як цей Рубенс. – Косма запустив ракету і чекав розриву.

Постріл мав бути влучним, бо за столом панувала ніякова тиша. Парох крадькома поглядав на парафіянок, які дивилися вбік. Нарешті, любителька бузкового волосся, пані Юзя, прийняла виклик.

– Він бідна людина, дуже заблукана.

– Тому ми всі йому допомагаємо, – сумно додала пані Ігнація. — Загублена душа.

– Не скажу, мене теж це зацікавило, – сказав Марек. – Я знаю, що він не місцевий, що ж його

привело до Вник?

– Що приводить кожного в нові місця, так це пошук відповідей. – Священик відкинувся на спинку

крісла. – Я хотів його висповідати, хоча б поговорити, але він мені ні слова не сказав. Навіть не знаю, чи вміє

він говорити.

– Він тікає, коли бачить пароха, — втрутилася пані Юзя. – На мою думку, якщо хтось боїться

священика, у нього щось на совісті. Це так, якби він від Бога тікав.

– Але що він може шукати тут, у Вниках? – запитав Косма.

– Про це можна довідатися лише від нього, — відповіла пані Ігнація.

18

Католицький чернечий орден камедулів був заснований в ХІ столітті. Це була конгрегація

відлюдників, які ходили босоніж, носили білу одіж і виснажували себе суворим постом.

42

– Де він живе?

– Він нічого тобі не скаже, — різко сказав священик.

– Він живе в хатині лісорубів, – сказала пані Юзя. – Приїхали сюди колись, дуже давно, мітили

дерева, почали рубати, а потім поїхали, а хатка залишилася. Від крамниці через струмок і стежкою нагору.

Хата завжди відчинена, бо що там вкрадеш?

– А краще спитайте у Валясякової, – вставила пані Ігнація. – Вона пере йому білизну, а іноді він їсть у

неї гарячу страву. Якщо комусь він і відкрив рота, то тільки їй.

– Валясякова? – здивувався поліцейський.

– Ну, ви ж у неї спите, чи не так? – відповіла парафіянка з бузковим волоссям.

– Ну так.

– Тоді спитайте.

– А ми будемо збиратися. – пані Ігнація встала з-за столу й почала пакувати кошик, у якому принесла

печиво. – У пароха, мабуть, багато роботи, а нам ще й обід у себе готувати. Люцинка сьогодні готує?

– Як щодня.

Священик поплескав себе по животу. Ще не було чого соромитися, але потроху той ставав помітним.

– То з Богом, — майже одночасно сказали жінки й рушили до воріт.

– Ну, мені теж час.

Косма підвівся, відчуваючи легке запаморочення. Наливка була міцна, хоча й не мала сили

підляського самогону. Однак він був задоволений, бо дізнався більше, ніж планував. Він розраховував на

якусь змову мовчання, на велику таємницю, а тут треба було поставити правильні запитання, і відповіді

з’являться самі собою.

– Ти і справді вважаєш, що він просто вийшов і зник? – запитав Марек.

– Виходить на те. Зазвичай зникнення є найзагадковішими, особливо для близьких. Але так само і з

самогубцями, їх ніхто не сподівається. Зазвичай самовбивця не ходить, погрожуючи самогубством, а робить

це тихо. Найбільше я боюся, що хлопець кудись вийшов і повис на гілці. Тіло знайдемо тіло через рік-два.

Можливо, він не витримав целібату, можливо, у нього були інші проблеми.

– Найгірше і найпрекрасніше, що сталося зі мною в житті – це буття священиком, – несподівано

сказав парох. – Це мала бути дорога, усіяна трояндами, служіння Богу, скажемо чесно, привілей. Правда, це

служіння Богу, але воно до біса невдячне. З кожним роком все гірше і важче.

– Я не відчуваю, що служу Богу, – зізнався Марек. – Це служіння людям, але не парафіянам, а тим, хто зверху. Мені це не дуже подобається.

– Служіть Богу, а не людям. – Старий священик розлив наливку. – Тоді хоч наприкінці життя

матимеш чисту совість.

Вони випили, тепло знову поширилося стравоходом і шлунком.

– Косма, ти віриш в Бога? – несподівано запитав Марек.

– Чи вірю? - замислився той. – Якби Ісус існував, бачачи, що вони роблять від його імені тут, на землі, він би спустився з небес і зробив би довбаний порядок. І я не думаю, що хтось хотів би цього.

– Дозволь тобі сказати, хлопче, щоб бути хорошим священиком, тобі не обов’язково вірити в Бога, –

парох знову наповнив келишки.

– Цікаво, в такому разі, чи є Бог взагалі? – запитав Марек.

Священик подивився в бік костелу.

– Існує, це так, повір мені.

Він підвівся і рушив в бік свого дому.

  

Косма швидко випив з Мареком на коня й рушив на свою квартиру, залишивши молодого

священика одного. Він не був п’яний, але про водіння не могло бути й мови. Він вважав, що кожен, хто керує

автомобілем у нетверезому стані, повинен бути покараний смертю. Він ішов залитою сонцем вулицею, проминувши, мабуть, трьох мешканців, кожен з яких делікатно йому вклонився. Звичайна ввічливість? У

такій глушині легко впізнати незнайомця і бути милим. Проходячи повз крамницю, він помітив стежку за

струмком, що вела під гору. Вона була саме на тому місці, де ще годину тому лежав Стефек Пробка, якого

зараз ніде не було видно. По цій стежці, за словами доброзичливих парафіянок, можна було дістатися до

хатини, в якій жив Рубенс. Може, він його знайде? Варто було спробувати.

Гірський туризм необхідно чітко відрізняти від проживання в горах. Турист із задоволенням

підкорює вершини, витирає піт з лоба і насолоджується чудовими краєвидами, а стежка, що постійно

піднімається, вводить його в стан ейфорії. Але місцевим жителям доводиться навмання долати менші й

більші пагорби, що ускладнює життя і не може компенсуватися красивими панорамами та туманом у

долинах. Так почувався Косма, коли перетнув невеликий місточок, пробрався крізь дику ліщину й побачив

43

вузьку стежку, що ліниво, але вперто петляла під гору. Сонце все сильніше пекло йому в потилицю, вітер не

охолоджував спітніле чоло туриста, а у нього навіть не було із собою пляшечки води. На щастя, через п'ять

хвилин стежка вивела його на невелике плато, а ще через п'ять хвилин він дістався галявини, де, безсумнівно, колись був постій групи лісорубів. Кілька покинутих бочок з-під бензину чи олії, гнилі дошки та

старий жилий вагончик, напевно, колись сучасне соціальне приміщення. Сьогодні, здавалося б, забутий і

занедбаний, але дах був покритий свіжою толлю, а вікна все ще мали скло. Три металеві сходинки, що вели

до дверей, були прямими, до них притулилася мітла з гілок, пластикове відро, пеньок із встромленою в

нього сокирою та кілька шматків дерева. За вагончиком було видно дощату вбиральню, трохи нахилену

вправо, але їй ще не загрожувала будівельна катастрофа. Це тут жив Рубенс? Треба було перевірити.

Косма піднявся східцями й постукав у двері. Йому ніхто не відповів, може Рубенс спав чи пішов на

таємниче кладовище, стукаючи скляними лампадками? Поліцейський постукав знову, теж без відповіді. Він

схопився за ручку, двері були відчинені. Ну, це не була приватна власність, тут ніхто не зареєстрований, тому

він міг легко зайти. Косма не порушував жодних норм, лише моральні. Він штовхнув двері й увійшов.

Будучи поліцейським, він відвідав десятки різних притонів і був готовий до того, що в ніс йому

вдарить той специфічний сморід, характерний для скрученого, обісцяного й обісраного ганчір’я, що є лігвом

соціальних ізгоїв. Він чекав, поки його оточить атмосфера барлогу справжнього ведмедя безпритульності, короля серед безхатченків, принца серед бродяг. Проте цього разу він був дуже здивований, бо не був

приголомшений цією унікальною сумішшю ароматів. Можливо, тут і не було ідеальної чистоти, тест у білих

рукавичках був би провалений, але фургон був наповнений єдиним запахом пилу та затхлості, типовим для

покинутих будинків, з терпимою, але не набридливою інтенсивністю. По суті, інтер’єр оформили в

ультрасучасному стилі, вітальню з’єднали зі спальнею, а їдальню об’єднали з кухнею в одне приміщення.

Ліворуч стояло розкладене похідне ліжко зі спальним мішком, дерев’яний стіл із консервними банками та

залишками хліба, а праворуч — вугільна піч-коза з конфорками нагорі, де можна було спокійно куховарити.

Димовідвідна труба направилася в бік даху. Фургон не мав суцільної теплоізоляції, і взимку піч доводилося

палити постійно.

Перше, що впало в очі, і що не пасувало до похмурого бараку, що суперечить усім естетичним

стандартам, — вирізки з якимось картинами, прикріплені на стінах. Косма не був вправним у цьому

мистецтві, але одного з цих художників знав. Це був, ні що інше, як автопортрет Пітера Пауля Рубенса. Не те

щоб поліцейський особливо цікавився історією мистецтва, але з цікавості нещодавно ввів у пошуковій

системі "Рубенс", сподіваючись, що з’явиться щось пов’язане з місцевим волоцюгою. Звичайно, він не

знайшов нічого цікавого, і йому стало цікаво, звідки це прізвисько, може, через пишну форму чоловіка, бо

він зовсім не був схожий на відомого художника. Фламандський майстер барокового живопису мав

задерикуваті вуса, акуратну борідку і був досить середнього зросту. Він більше нагадував сучасного хіпстера, який проводить вечори в пошуках найдивніших сортів кави і замінників молока, ніж невтомного шукача

жирної їжі. Косма дістав свій телефон і сфотографував усі вирізки, які висіли на стіні над ліжком.

За розкладним ліжком стояли металічні робочі шафки, де, ймовірно, кілька років тому лісоруби

зберігали змінний одяг. Косма поволі, крок за кроком, наближався до цього місця, дивлячись у вікно, чи не

повертається господар. І навіть якщо б той повернувся, він все одно хотів з ним поговорити. Втім, місцеві

жителі могли б погано відреагувати на вламання до дому Рубенса, очевидно, що вони про нього дбали, адже дах він, ймовірно, не ремонтував сам.

Шафка була схожа на ту, яку можна побачити в сучасних басейнах, звичайно, вона була більшою, один бокс розділено на чотири вертикальні шафки, тягнувся зверху вниз. Він був призначений для

обслуговування чотирьох осіб, і кожен з них міг закрити свої речі навісним замком. Сьогодні, звісно, від

замків залишився лише спогад, двері не зачинялися, не помазані петлі поїла іржа. У першій шафі, ймовірно, був зимовий комплект господаря, бо всередині були гумові чоботи, на дерев’яній вішалці висіла товста

дублянка, а на полиці було запхнуто кілька светрів, рукавичок і шапка-ушанка.

У другій шафці були предмети весняно-осінньої колекції, а ймовірно й літньої. Трохи більш тонких

светрів, дві фланелеві сорочки, рвані джинси, толстовка, гумовий плащ - дощовик.

Третя шафка була зоною гігієни, де Косма знайшов кілька шматочків мила "Білий Олень", ймовірно, із запасів лісорубів, гребінець, рушники, зубну щітку та пасту, рідину для гоління "Людвік" і подряпане

дзеркало, незграбно прикріплене до внутрішньої сторони. двері зі стяжним дротом. Був і набір для

психологічної гігієни – внизу акуратними стопками лежали книги. Одна стопка — класика: Генрік Сенкевич, Болеслав Прус, Ярослав Івашкевич і Вітольд Ґомбрович. Друга стопка, трохи нижча, починалася зі Стівена

Кінга і плавно переходила до книг Діна Кунца та Грема Мастертона, з кількома титулами Йоанни

Хмелевської на вершині. Книги були вживані, загнуті краї та підрум’янені сторінки свідчили, що вони не були

засуджені на забуття.

Четверта і остання шафка була порожньою. Косма збирався обережно зачинити двері, але помітив

на їхній внутрішній стороні фото хлопця, на вигляд років двадцяти. Деталі вислизали, у фургоні було темно, Косма дістав телефон і увімкнув ліхтарик. Так, це був молодий чоловік, усміхнений, в ошатній сорочці,

44

можливо, він щойно закінчив школу або просто тішився отриманим атестатом, це було, мабуть, з десяток

років тому, у нього було чорне, гладко зачесане волосся, але саме так давно ніхто не одягався. Звідки така

фотографія в шафі від лісорубів? На дверях зазвичай клеїли фотографії коханих, іноді дружин. Може, хтось

виклав тут фото сина? Косма швидко зробив кілька добре освітлених фото з високою роздільною здатністю, він перевірить їх пізніше і, можливо, надішле друзям.

Він зачинив шафку й пішов у інший кінець фургона. Тут була дерев'яна шафа, в якій він знайшов

кілька консервів, овочі, фрукти, хліб, пачку чаю та шоколад. Біля печі стояв старий чайник, дві каструлі і

сковорідка, алюмінієві тарілки, казанок і військова чи, може, скаутська фляга. Все чисто. На невеличкій

стільниці, де, ймовірно, колись точили пилки й сокири, стояв емальований таз, поруч — ганчірка й шматок

змиленого мила. Біля полички було поставлене помийне відро. Майже як в будинку його бабусі.

Поліцейський ще раз озирнувся, стіни машини були прикрашені старовинною картою навколишніх

лісів, трохи подертою, і двома технічними малюнками щодо заточування пилки та ланцюга в електропилі.

Мабуть, він тут нічого цікавого не знайдеться, може, варто почекати Рубенса? З іншого боку, хто знає, який у

того був розпорядок дня, може, він повернеться лише після настання темряви, а може, переспить у когось із

мешканців Вників? Здалеку було чутно гул грози, і врешті-решт цей момент мав настати. Після кількох

травневих спекотних днів природі потрібно було відпочити. Бурі в горах налетіли надзвичайно швидко і

вразили з завзяттям боксера, який хоче добити суперника в першому ж раунді.

Косма вирішив повернутися до своєї квартири та використати час до зустрічі з Майєю, щоб

перевірити, чи є нові рапорти від помічників, і він сподівався, що вони були. Надішлю і Синиці, і Кацперу це

фото молодого хлопця. Це міг бути помилковий хід, але у Косми було так мало пунктів зачеплення, що не

стане прискіпуватися.

Він вийшов із фургону, і одна секунда виходу з затемненого вагончика у світ, наповнений

панорамою Карконош, ледь не заморочила його. Наскільки красивим мало бути життя, коли кожного ранку і

вечора відкривався б такий прекрасний краєвид? За ділянки, розташовані в подібних місцях, люди платили

величезні гроші, а тут для контакту з природою вистачало фургона лісорубів. Косма зібрався швидко, часу на

сентиментальність не було, вишнівка ще гуділа в голові, треба все розбирати й повертатися в квартиру.

Дорога вниз була набагато приємнішою, по ньому вдарили перші пориви холодного вітру, буря

йшла за поліцейським повільно, гідно, але невблаганно. Коли він дійшов до будинку Валясякової, важкі

краплі почали розсікати повітря, змушуючи птахів мовчати та заганяючи собак у будки. Блискавка переорала

небо, заволодівши зовнішнім світом, людині не було чого тут шукати, незважаючи на широко проголошену

зверхність землі над усім видимим і невидимим – під час грози людина віддавала владу стихіям.

Господиня зустріла його в дверях, нервово тупцюючи на порозі, ніби танцюючи, щоб викликати

дощ.

– Ну, слава Богу, встиг, — зітхнула жінка. – Якраз до вечері, то заходьте. Тому що туристи не звикли

до нашої погоди, це не Варшава, де, якщо буде сильний дощ, то станеться катаклізм. Там калюжа, там

калюжа, і відразу драма. Мені здається, якби на цьому світі залишилися одні городяни, ото був би катаклізм.

– Я хлопець майже із села, дві повені пережив, тому мене такі речі не лякають.

– Повені? – поцікавилася Валясякова.

– Так, тому що я з Сандомира. У дев'яносто сьомому і дві тисячі десятому боролися з великою

водою. Такої грози не боюся.

– Ну, ти своє пережив. Божі кари на цей світ приходять одна за одною.

– Моя бабуся теж так казала, — сказав Косма, сідаючи до столу, де на нього чекала велика миска

бігосу. – Вона розповідала мені, що коли вона була маленькою, до них прийшов якийсь жебрак, і в нього

була книга, в якій були записані всі біди світу. Що б поганого не сталося у світі потім, саме вона згадувала цю

книгу і сумувала. Вона дивилася на небо під час грози і казала, що це написано в книзі. І я вірив їй.

Над будинком сильно бабахнуло, аж затремтіли склянки на сушарці. Господиня швидко

перехрестилася.

– Бог насилає кари, — сказала вона тихим голосом. – На жаль, вони зачіпають і невинних людей.

Для чого? – кинула вона риторичне запитання, але відразу почала відповідати: – Тому що він хоче змусити

хороших хлопців,щоб ті зайнялися поганими. Як у класі, в школі. Коли я ходила на до доньки на батьківські

збори, якщо хтось з її класу прогулював, усіх карали. Щоб потім за тим негідником всі пильнували.

Вона відкрила шафу й дістала контейнер для їжі з трьох частин, у якому одну миску ставили на іншу.

У найбільшу поклала бігос, у другу – хліб, а в третю – вчорашню котлету. Вона подивилася на Косму й, мабуть, прочитала його мовчазне запитання.

– Це для нашого Рубенса. Сьогодні середа, він прийде до мене щось поїсти. А бігос йому

подобається, бо а кому ж ні? Бігос асоціюється з родинним вогнищем, святами, добре іноді поїсти і згадати

старі добрі часи. У нього теж такі були. Бідна душа.

– Звідки він узявся? – спитав Косма, закінчуючи вечерю. Бігос був дуже смачний, і він змушений був

визнати, що хазяйка священика була не права, коли казала, що Валясякова не вміє готувати.

45

– Ми його прийняли, — без емоцій відповіла хазяйка.

– Ви прийняли?

– А що, це не дозволено? Собаку,що біля халупи блукає можна, а людину - ні? То ми його, як ту

собаку, що втратила дім, нагодували, дали йому притулок. Нагодуй голодного, одягни бідного. Так і в нас, то

тут поїсть, то там, викупається, чоловіки йому часом халупу поправлять.

– Але як він потрапив до Вників? Звідки тут взявся?

– Як для мене, з ним було так, як і усе у нас, у Вниках.

– Це ж як? – запитав Косма після хвилини мовчання.

– Додати пану бігосу? – тим часом запитала господиня з похмурим обличчям.

– Будь ласка.

Поліцейський підштовхнув до неї тарілку, боячись, що відмова від добавки означатиме кінець

розмови.

– За порядком у Вниках Ісус Христос стежить, — дуже серйозно сказала жінка, подаючи йому

добавку бугосу. – Він дбає про те, щоб усе було так, як має бути, як було спочатку, нині, завжди і на віки віків, амінь. Тому, якщо запитати, хто привів сюди цю нещасну душу, то це він, Ісус Христос.

– Тобто він не тільки сходить з хреста і мстить грішникам, а й керує людей у ваше село? – намагався

не надто насмішливо звучати Косма.

– Можете й сміятися, але дороги Господні недосліджені. Одного дня якийсь старий китаєць їсть

кажана, а наступного дня у нас не можна до костелу піти. Але це мене вже не хвилює, ми зранку пішли до

нотаріуса, папери підписали, землю продали. Через два тижні я переїжджаю до дочки в місто. Стану гуляти в

парку і годувати голубів.

Вона закрила контейнер з їжею і вийшла з кухні. Ну от, знову вона залишила Космі загадку.

Косма доїв бігос і витер залишки з тарілки шматочком хліба, як завжди вдома. Як такі дрібниці

залишаються з людиною до смерті? Звички, про які не замислюєшся і від яких неможливо відучитися. Він

поставив тарілку в посудомийну машину і відчув легке запаморочення. Вишнівка священика завершила своє

солодке паломництво від шлунку до кровотоку, перетворивши солодкість фруктів в хмільну ейфорію.

По тілу Косми розлилося цілком приємне тепло, але він не повинен був зустрічати Майю в такому

стані. Просто він був злегка під шофе. Він подивився на годинник, мабуть, міг дозволити собі дві години сну.

Потім освіжаючий душ, кава і вперед. Обов'язок переміг, він перекинув фотографії з телефону на ноутбук, запакував все в архів і відправив Синиці з проханням перевірити в базах поліції.

Косма упав на ліжко, поставив будильник на телефоні і, про всяк випадок, ще й на годиннику, і встиг

подумати, що він, мабуть, поганий слідчий. Замість того, щоб стежити за Пьотром Дембіцьким, як гончак, він

пив, їв і заводив романи. Ну і спав. Але загалом-то він був у відпустці. Звуки грози, що виривалася з Вник, і

прохолодне повітря, що просочувалося крізь вікно, повільно заколисували його.

  

Будильник підняв його зі сну, як рятівник потопельника. Якусь мить Косма не міг зрозуміти, де він і

що робить. У голові гуділо, а в роті пересохло. Він подивився на свій телефон і побачив повідомлення:

Майя: Буду за півгодини.

Надіслано п'ятнадцять хвилин тому. Косма вискочив з ліжка, дістав банку кока-коли з холодильника

на кухні й швидко її випив. Цукор закачав в його вени нову енергію. У нього не було похмілля, для нього

було ще зарано, та й випив він не так багато.

Душ повністю розбудив його, кілька бризок дезодоранту, нова футболка, і молодий поліцейський

був готовий добувати світ. Виходячи з дому, він не зустрів господині, але по дорозі натрапив на трьох

відвідувачів магазину, тих самих, які вчора знайомили його з місцевим фольклором. Ті посміхнулися, побачивши його, підняли невимушений тост пивними пляшками, Косма показав на годинник і вибачливо

знизав плечима. Вони засміялися якось вульгарно і липко. Можливо, вони щойно побачили машину Майї, а

чутка про те, що вони разом фотографують захід сонця та їдуть до Єлєньої Гури, вже блискавично

поширюється Вниками?

Ну, до біса з ними.

Він дійшов до цвинтаря, не зустрівши дяка чи жодного зі священиків. Зараз йому було не до

розмови з ними. Мерседес стояв на парковці перед цвинтарем, а Майя метушилася між могилками.

– Привіт, — сказав він у знак привітання.

– Ну, привіт, – з усмішкою відповіла дівчина.

46

На щастя, вона не підійшла до нього з поцілунком, щоб привітати його, він боявся, що він відчує

запах алкоголю, а може, що сам дуже почервоніє. У будь-якому випадку сорому б наївся.

– Що ти робиш сьогодні? – спитав Косма, побачивши, що Майя тримає на метровій жердині

маленький прилад, який поставила посеред могили, натиснула кнопку, а потім пішла до наступної.

– Вчора фотографувала, сьогодні роблю GPS-розмітку. Ідея полягає в тому, що кожен, хто шукає

певну могилу, може скористатися навігацією, щоб дістатися прямо до неї. Звичайно, це для приїжджих, бо

місцевим такі дива не потрібні. Проте дехто виїхав із наших унікальних Вників, залишив тут своїх батьків, дідів, й приїжджає лише на великі свята. Знаєш, можливо, це і не великий цвинтар, але люди сьогодні не

люблять витрачати час. Навіть хвилини. Життя стало настільки швидким, що деякі люди забувають жити і

просто відмічають пункти свого щоденного розкладу. Вони зайдуть на мою сторінку у Facebook і залишать

однозірковий відгук, тому що вони кілька хвилин поблукали кладовищем. Тож тепер я ставлюся до цього

маркування так, ніби це питання життя чи смерті.

– Чи можна ще щось робити, окрім позначення та фотографування?

– Кілька охватів дроном, людям подобається. Безпілотники зараз у моді, і незабаром вони навіть

будуть використовуватися для зйомки пологів. Але я замовляю це приятелю з Єлєньої, після розмітки я

закінчую роботу в полі і починається нудна робота перед комп’ютером. Але мушу сказати, що ти дуже

ввічливий.

– Я? – здивувався поліцейський, не розуміючи, в чому справа. Невже річ йшла про минулий вечір?

– Так ти! – Дівчина голосно засміялася. Як же непристойно чийсь сміх лунав на кладовищі, скільки в

ньому було радісного святотатства і нахабного руйнування світового порядку. – Ти чемно розмовляєш зі

мною, розпитуєш про мою роботу і, мабуть, всередині все рветься, щоб я сказала, чи дізналася чогось.

– Я не підганяю, у нас, напевно, є весь вечір.

– Уууу, весь вечір?

– Хіба ти не згадувала учора, що нас чекає інше побачення?

– Так, у стилі Індіани Джонса. За мить ми рушимо до руїн позаду костелу. Дійсно, колись там був

монастир, про який я дещо дізналася від свого університетського керівника. Насправді нічого цікавого, але

він пообіцяв трохи покопатися сьогодні ввечері, тема його зацікавила. Я навіть і не знала, що він такий фанат

Нижньої Сілезії. Він зізнався мені, що проводить благодійні екскурсії по околицях. Неймовірно.

– Про монастир мені сьогодні згадав і парох, – сказав Косма.

– Чи то, інформація підтверджена. Є також цікавий факт, про який я сама не знала, незважаючи на

те, що проводила багато часу у Вниках. Бо, знаєш, я народилася не тут, але моя бабуся жила в хаті на початку

села, я до неї приїжджала і інколи половину канікул бігала з місцевими дітьми по лісах. Вони розповідали

різні історії, і лише коли я сьогодні в університеті почула про Чортів Дуб, все зв'язала.

– Чортів дуб? – здивувався Косма. – Звучить як приваблива назва для туристичної пам’ятки.

– Слухай сюди. – Майя опустила жердину. – Коли я була малою гівнюхою, то літала тут без жодного

контролю. Інші часи, ніхто не пильнував за дітьми, як сьогодні. У всякому разі, а що тут могло статися? Навіть

машини не їздили, зранку вантажівка по молоко і "жук" з товарами для крамниці. Зрозуміло, у Вниках був

кінець дороги. Остання точка на карті, далі тільки ліси та гори. І ось одного разу ми знайшли стару покришку, не знаю звідки вона і взялася, може залишилася якась післявоєнна, хто знає. Один хлопець надумав зробити

з неї гойдалку, інший нашвидкуруч свиснув у батька мотузку з сараю, і ми пішли шукати відповідне дерево.

Навколо були ліси, але це мало бути особливе місце, подалі від дорослих, щоб нам ніхто не заважав. Ми

натрапили на галявину з величезним дубом, якісь діти щось бурмотіли собі під ніс, що вночі тут страшно, а

вдень кому до того діло? Нарешті наша гойдалка повисла на міцній гілці, і все було чудово. Війни за те, кому

першому гойдатися, потім дуріти, поки не прийшов тато Сільвії, тієї, що зараз працює в крамниці, і не погнав

нас.

– Костельний, — сказав Косма, що, ймовірно, врятувало дівчині життя, бо вона нарешті набрати

повітря в груди.

– Так, костельний. Тільки він нас не прогнав просто тому, що ми шуміли чи ще щось. Він мало не

плакав, наче ми зробили щось жахливе. А потім він розсердився, витяг ремінь зі штанів і кілька наших

отримали по дупах. Підозрюю, що Сільвія більше за всіх.

Майя зробилася сумною.

– Мені не подобається цей чоловік.

– Мабуть, він нікому не подобається, навіть власним дітям. Навіть пароху. Але його терплять і

закривають очі на його хамство і різні витівки. Це значна особа у Вниках. Те, що він нас тоді відлупцював, нікого не хвилювало, були випадки, коли дітей били, і це було нормально.

– Але він мав на увазі дуб, — сказав Косма.

– Так, це кляте дерево. Мене не спіймали, може, тому, що я не місцева, і побити ременем міську

дитину було дурістю, а може, тому, що я швидко підбігла до краю лісу і стрибнула у кущі. Коли старий

Валентій усіх розігнав, він заправив ремінь назад у штани й спокійно пішов до дерева. Кілька разів

47

перехрестився, став на коліна і почав молитися. Я стояла як паралізована, і мені страшенно хотілося пісяти, але я боялася навіть поворухнутися, щоб він мене не почув. Я просто була налякана. А він тим часом

піднявся з колін і підійшов до дерева, обійняв його та погладив, як люди інколи роблять з кіньми, не знаю, чи ти таке бачив.

– Так.

У Косми був у житті короткий епізод верхової їзди, але після другого заняття він її кинув. Коли його

запитували чому, він завжди відповідав, що як тільки він стрибнув у сідло, то був нажаханий тим, що коня

явно було мало попереду і занадто багато ззаду. Йому здавалося, що він ось-ось злетить над вузькою шиєю

тварини в повітря. Однозначно він віддавав перевагу мотоциклам, де відчував, що все залежить від нього

самого. Він згадав, як дівчата, які навчали верховій їзді, виводили тварин зі стайні, ніжно гладили їх по шиях, плескали по боках, а в кінці уроку розчісували і чистили тварин, співаючи їм пісень. Він заздрив цим

тваринам, що хтось так піклується про них.

– І повір мені, – продовжувала Майя, – він плакав і вибачався перед деревом, обіцяючи, що все

буде добре. Ніби воно могло раптом вирвати коріння з мокрої землі, засукати вітки й рушити вниз до села, до тих клятих Вників, і почати вершити правосуддя. Щоб помститися за ці качелі, а може, за роки гріхів, за те, що вбили і стерли пам'ять про старих богів. Хапати втеклих мешканців своїми гіллястими лапами, ламати їм

хребти, пожирати їхні нутрощі, харчуватися ними, як інші дерева сонцем і дощем. Ніби воно потребувало

поклоніння і честі замість сонця. Крові замість дощу. Я майже зовсім забула про цю подію, лише згадка мого

професора про монастир і Диявольським дубі відкрила в моїй пам’яті забуту шухляду.

– Чому діти сказали, що там страшить?

– Це звичайна поведінка в громаді, незалежно від культурного походження. Кожній групі потрібне

місце для прояву добра, у Вниках це, ймовірно, буде костел, і зла, в даному випадку - це дерево. Історії про

диявола, який приходить до дерева, нашіптують довгими зимовими вечорами при світлі свічок, є чітким