Вогняна зима

5

— Ніколи б не подумала, що вам так легко зіпсувати настрій.

— Це філософське питання.

— Що саме?

— Поганий настрій.

Котя Стогов із неприхованим сумом підкинув на широкій долоні порожню пласку пляшку з-під віскі. Глянув, блазнюючи, крізь скло на супутницю.

— Ну, там щось видно? Відповідь?

— Якби отак, крізь порожню тару, можна було побачити майбутнє, мене б давно не було в цій країні.

— Здається, ми про це вже говорили.

— Ага, багато й часто, — легко погодився Котя. — Давно. І не лише з вами, Юленько. Тільки від наших розмов нещасна країна не поміняється, як хочеться нам із вами.

— Ви песиміст.

— Навпаки — я найбільший оптиміст у колі своїх друзів. Знаєте, чому?

— Не знаю.

— Сказати?

— Скажіть.

Котя скрутив корок, понюхав спустошені скляні нутрощі. Підніс горлечко до вуст, зобразив, ніби витрушує звідти останні міліграми рятівної рідини. Потім зітхнув, ніби пережив найбільшу за свої тридцять три роки втрату, перевальцем рушив до найближчого смітника. Акуратно, демонстративно не кинув — поклав — туди непотріб, повернувся назад до багажного відділення.

Разом із сотнею пасажирів із Греції він чекав, поки стрічка почне рухатися.

Годинник показував пів на другу ночі.

Літак запізнився на п’ять із половиною годин.

— Ось що бісить, — Котя кивнув на забрану гумовими язиками прямокутну пройму, звідки мали виїхати речі. — Гаразд, там щось збилося, пасажири на Київ мали курити бамбук у тому довбаному Іракліоні. Де б ми ще, Юлю, з вами познайомилися. Правильно, мені складно зіпсувати настрій, коли поруч є «дьюті фрі», де продається якісний алкоголь. І прекрасна молода жінка, котра складе компанію.

— Костю, ви цю пляшку самі впорали. Я навіть язика не вмочила.

— Пляшечку.

— Вибачте?

— Це — пляшечка. Бо пляшка — значно серйозніші об’єми. Бог із ними, не в алкоголі річ. Коли я кажу про складену компанію, маю на увазі — ми з вами мило спілкувалися. Одна людина говорить, інша — слухає. Такий формат. Згодні?

— Буває, — кивнула Юля, печально поглянувши на багажну стрічку, що ніяк не хотіла ожити. — Ви скидалися на оптиміста. Я ще здивувалася, нині нечасто таких зустрінеш. Хоч ніби надії побільшало…

— Надії? Про що ви, Юлю? Про яку надію?

Котя говорив пошепки. Але його природний густий бас навіть так не звучав тихіше. Пасажири, котрі стояли неподалік, нервово озиралися. В очах читалося невдоволення.

Стогов украй рідко їздив маршрутками. Задоволення з дзвіниці затятого автомобіліста сумнівне. Коли все ж доводилося, ловив на собі сповнені неприхованої ворожості погляди щоразу, коли говорив у салоні по телефону. Майже завжди довкола мовчали. Але тотальний осуд Котя відчував фізично, ніби навалювалося щось важке й задушливе. Дуже схоже почувався й тут. Іноді Стогову здавалося: заважає всім настільки, що народ лише чекає команди, аби валити цього нахабного басистого бугая.

Хоч Коті більше подобалося, коли називали велетнем.

Особливо — вороги та жінки.

Юля, випадкова знайома, попутниця, мініатюрна шатенка, не квапилася з відповіддю. Тож Стогов повів далі, заводячись більше, бо вкотре зачепило наболіле.

— Ви звернули увагу, що сьогодні вчасно полетіли всі, крім нас? Наприклад, громадяни держави Росія, якщо ви помітили, пройшли на свій літак без запізнення. Ще й махали нам ручками. Типу — щасливо лишатися, хохли, до побачення. Помітили, скажіть — помітили?

— Господи, нічого такого не бачила!

— Бо не звернули уваги! А суть справи й корінь зла в тому, Юленько, що громадяни України ніколи, ні-ко-ли не відлітають, не від’їжджають та не прибувають нікуди вчасно!

— Весь світ проти нас, ви хочете сказати?

— А! — відмахнуся Котя. — Ми самі проти себе! Нехай, нехай так: десь збій у системі… Хоча системи насправді не існує, але дамо їм шанс мати щось системне…

— Кому?

— Їм. Ось їм.

Стогов кивнув управо, укотре за час їхнього знайомства звертаючи увагу супутниці на непоказного чоловіка у джинсах, кросівках та сорочці поло. Поряд із ним стояли огрядненька коротко стрижена жінка й дівчинка-підліток. Вона не знімала темних окулярів навіть у салоні літака й тут, чекаючи з батьками на багаж, так само закривала ними очі.

— По-моєму, ніхто, крім вас, його не впізнав, — зазначила Юля. — Якби ви не сказали, я так само не мала б поняття, хто це.

— Правильно. Бо він нечасто світить таблом у телевізорі. Але в парламенті, я вам уже казав, цей народний депутат вирішує значно більше, ніж оті всі клоуни з підвішеними язиками на різних телешоу.

— Ох, Костю, чого причепилися до людини… Він так само, як усі, терпляче чекав в аеропорту. І зараз не пішов без черги чи якось інакше. Стоїть людина, сопе у дві дірки, страждає разом із усіма. Може, він демократ…

— Ага! Він, наскільки я знаю, без поглядів.

— Так не буває.

— Буває, — упевнено кивнув Котя. — І є. Сидить на таких темах, що дружать із ним і демократи, і ті, хто навпаки. А він, як розумне теля, смокче у двох маток! Єдине, чого не міг передбачити — ось цього. Що йому разом із народом доведеться нудитися понад п’ять годин в аеропорту! Між іншим, ви в курсі, що парламент ще не на канікулах? Ніби працює. А цей кекс — чому тут? Написав за свій рахунок? За сімейними обставинами? Чи когось попросив, аби проголосували замість нього за щось непринципове для його гаманця? Ось чому я їх ненавиджу. Усіх. І про зіпсований настрій — туди ж.

— Тобто?

— Поки я пропивав залишки євро в грецькому аеропорту, а ви на мене терпляче дивилися, Юленько, усе було добре. Я знав: в однакових зі мною поганих умовах сидить і вислуховує щось від жінки он той народний обранець. Що мені треба для щастя? Долетіти, м’яка посадка, пройти паспортний контроль, отримати багаж. У мене там лише сумка, Юлю. Футболки, шорти, капці, плавки й сувеніри. Міг узяти барахло з собою, ваги вистачало. Ні, вирішив здати в багаж. Чого простіше — видати його відразу, швидко, як це відбувається всюди в Європі? — Тепер уже не стримувався, говорив на повний голос, обурення нагадувало стихійний вуличний мітинг. — Ні! Ти прилітаєш в Україну, до міжнародного аеропорту, це — вікно держави, її візитка картка! І ось ти стоїш, уже скоро, як годину, чекаєш на свою нещасну сумку. Скаржитися нема смислу! Бо нема куди, нема кому й нема на кого!

Юля приклала пальчика до вуст. Котя нахмурив чоло, але так само торкнувся губів пучкою.

— Я звикла, — мовила вона тихо. — Між іншим, за кордон літаю у справах часто, не лише на відпочинок. Чесно кажучи, така затримка рейсу на моїй пам’яті перша.

— І я не пригадую нічого схожого, — легко погодився Котя. — Бачте, ви мене погано зрозуміли. Напружили не ті п’ять годин пустого сидіння в Іракліоні. Самі ж помітили, настрій у мене був усе одно чудовий. Бісить ось це, Юлю: хоч затримуються літаки, хоч прилітають вчасно — багаж у сраному Борисполі мусиш усе одно чекати го-ди-ну! Ніде у світі такого нема!

— Ви всюди були?

— Багато де, — Котя говорив серйозно. — Я ж мандрівник, ви знаєте. Бізнес мій, оці інтернет-магазини, він для чого? Щоб давати мені змогу бувати там, де хочу. На Кріті, до речі, я вже був. То так, зірвався, особисті обставини, треба було кудись забратися геть на тиждень. Хай дехто від мене відпочине…

— Це я вже чула. Як і ваші нарікання на свою країну.

— Ніхто не нарікає, Юлю, — він знову почав заводитися, та, глянувши довкола себе, укотре стишив голос. — Навпаки, ви ж чули. Я найбільший оптиміст. Бо досі тримаю в Україні бізнес і не виїхав звідси. А в мене з десяток тільки близьких друзів уже перенесли офіси до Польщі, Чехії, Словаччини. Ха, одному нашому навіть у Кишеневі простіше, ніж у Києві! Знаєте, чому?

— Ні. Звідки…

Котя скрутив дулю, поворушив великим пальцем. Юля зітхнула.

— І що ця фігура означає?

— Ось такий у друга там прибуток. У Києві — те ж саме. Для чого забрався звідси? Бо в Молдавії чувак стільки заробляє. Вище нуля, та мужик звик і думає про перспективи. А тут, Юлю, у чувака стільки лишалося. Відчуваєте різницю? Менти, податкова, невідомо хто, але теж дай, пожежники — і аж туди! — він знову кивнув у бік втомленого депутата. — Молдаванам теж не цукор. Просто в них, каже, перспектив усе одно більше. Країна хоч як націлена на Захід.

— Ми теж… ніби.

— Отож, ніби, — Котя знову відмахнувся. — Я теж кажу нашим пацанам, аби не тікали, не згорталися, ще потерпіли. Може, як оті упирі восени все підпишуть, що треба, доведеться не так тиснути. Хоч якісь правила намалюються. Пацани не вірять. Одного ось недавно запаяли в СІЗО, на Лук’яна.

— Лук’янівське…

— Воно. З лютого там упрівав. Закрили, як завжди буває, ні за що. З кимось не поділився чи когось не того підтримав грошима… Знайомі в мужика є скрізь, досить круті. Я адвоката підкинув, шкільний товариш. Той розкрутився, ніби наша брала. Коли хоп — знаходять захисника з проламаним черепом.

— На смерть?

— Живий. Говорити наново вчиться. А так нічого. Менти кажуть — гопота. В адвоката — розряд з бойового самбо, ми разом із ним колись займалися, то так, до слова… Поки іншого знайшли… — Котя безнадійно махнув рукою, даючи зрозуміти, що далі нема, про що говорити. — Коротше, чоловік викупив себе з тюрми за гроші, за третину більші від початкової суми. Ще заплатив, аби справу закрили швидше. З криміналом же на кордон не випускають. Отак і виїхав. Утік, драпонув, уважайте, в одних трусах. Це так реалісти роблять. Песимісти не чекають, поки їх запаяють на нари, виводять бізнес та бабло вже. Раз я ще працюю в Києві, значить, Юлю, я поки оптиміст.

Щойно промовив це, як багажна стрічка здригнулася, поволі рушила.

Хтось заплескав у долоні. Почин підхопили. Юля так само не стрималася. Котя іронічно посміхнувся кутиком рота.

— Не минуло й півроку. Побачите, нам із вами зараз не пощастить.

— О, Господи! Тепер чому? — Юля сплеснула руками.

— По-перше, багаж може бути з попереднього рейсу…

— Там же написано, читайте — з Іракліона!

— Ви теж читайте. Поруч іще один. Не факт, що наш буде першим. Навіть якщо так, є ще по-друге: наші з вами торби випливуть останніми. А отой кекс свої отримає раніше за всіх! У-у-у!

Розчепіривши два пальці, Котя замахнувся в бік депутата, хоч той навіть не знав, що привернув чиюсь особливу увагу.

Пройма багажного віконечка вивергнула перші речі.

— Хоп! — вирвалося в Стогова.

Назустріч повільно пливла його сумка.

Юля знову заплескала в долоні — далі, не наступним, але через дві валізи, рухався її чемодан.

— Усе буде добре, — задоволено сказала вона.

Коли вийшли в задуху ночі, Котя втретє за останніх десять хвилин набрав номер, повторивши одне й те саме:

— Ну, так ти де?

Юля рухалася поруч, та вони вже попередньо попрощалися, подякувавши одне одному за компанію, обмінявшись телефонами, аби потім домовитись перетнутися десь на Майдані й випити кави. Зараз Стогов відчував шалену втому. М’язи боліли, лещата стискали скроні, дихалося важко. Так завжди бувало, коли Котя більше двох годин нічим не займався — його виснажував навіть короткий період бездіяльності. П’ять в аеропорту, більше двох — у літаку, майже година — в очікуванні багажу — для нього занадто. Явний передоз байдикування.

Назустріч неквапом сунув джип, Котя впізнав своє авто, махнув рукою. Машина проїхала трохи далі від термінала, пригальмувала. З водійського місця, лунко хряснувши дверцятами, вийшла, точніше — випурхнула струнка, коротко стрижена білявка в мокасинах, мішкуватих штанах-мілітарі з безліччю кишень та кишеньок, кругленькі груди під білою футболкою нічого не тримало.

— У мене гроші скінчилися! — вигукнув Котя замість привітання. — Узагалі диво, що ти вже тут!

— Нічого чудесного, Стогов. Лише Інтернет, — сухо відповіла білявка. — Перевірила, на сайті аеропорту ще зранку повідомили про затримку вашого рейсу. Хоча диво таки зафіксоване.

— О! Це яке? Небо впало на землю?

— Гора прийшла до Магомета, — відрізала дівчина. — Сама собі дивуюся, як знайшла час та натхнення доїхати сюди серед ночі. Нормальні люди сплять.

— Так ми ж ненормальні! — Котя широко всміхнувся.

— Ти ненормальний, Стогов, — відрізала білявка. — І мені це набридло. Сам знаєш.

— Хіба тижня тобі не вистачило, аби відпочити?

— Більш ніж досить. А ще я багато думала.

— З чим тебе й вітаю.

— Дякую. Ти відпочив?

— Знаєш же сама, це не для мене. Пробухав тиждень, як не в себе. Так і час пролетів.

— Можеш бухати далі, Стогов.

— Так, спокійно. Хіба ми не…

— Ми — не! — білявка, не стримавшись, навіть тупнула ногою. — Я приїхала сюди сказати вам, Костянтине Романовичу, що ви — мудак! Можете додати до своєї колекції розлучень друге! Аби закрити тему тут і тепер: живи у своїй квартирі, машина — моя. Ось такий у нас із тобою розподіл майна, Стогов.

Котя пустив сумку на асфальт.

— Може, ну його? Удома поговоримо?

— Уже. Я все сказала. Є що — додай.

Котя видихнув, відчуваючи легкий перегар від випитого кілька годин тому віскі.

— Пішла ти, — це прозвучало беззлобно. — Додому довези, для чогось же приїхала. І спи потім, де хочеш і з ким хочеш.

— Ти, Стогов, спиш, із ким хочеш, краще за мене! — білявка розвернулася, сіла в машину. — Бач, таксі тут повно! Сам доїдеш!

Хряснули дверцята.

Джип рвонув із місця різко, коли вивертав на трасу — ледь не зачепив найближче «шевроле».

— Хоп, — промовив Котя, проводжаючи втрачене авто поглядом, у якому не читалося смутку, розпачу, лише зосередженість на розв’язанні раптової проблеми.

Поруч кахикнули — підійшов інспектор зі смугастим жезлом, котрий весь цей час стовбичив неподалік. Недбало кинув руку до козирка, потім цю ж саму правицю простягнув Стогову. Стиснувши її, Котя відчув опір, міліціонер виявився сильним. Чекав якихось слів. Але той знову козирнув, мовчки запропонував цигарку.

Прилуцькі.

Котя не курив такі. Але з ввічливості пригостився, підпалив від простягнутої дешевої запальнички.

— Проблеми?

Поруч стояла Юля, однією рукою тримаючи за ручку клітчасту дорожню валізу.

— Нема, — пробасив Котя.

— Мало того, що все чула. Ще й бачила. Куди підкинути?

Тим часом інспектор відійшов — затріщала рація біля плеча. Провівши поглядом і його, Стогов повернувся до Юлі. Перепитав, бо справді пропустив повз вуха, зайнятий іншими думками:

— Що?

— Я з машиною. Тут, на стоянці. Тепер зрозуміли, чому не пила з вами?

Котя підхопив сумку, закинув на плече.

— Не та ситуація, аби відмовлятися. Ви чуйна людина, Юленько. Знаєте, для чого я з шістнадцяти років сів за кермо? Аби знайомитися. Підсадиш у машину прекрасну незнайомку, і нам завжди по дорозі.

— Тільки нічого собі не плануйте, — тут же попередила вона. — Ми не в кіно, Костянтине, і на брудершафт поки не п’ємо.

— До чого тут кіно, брудершафт, пити?

— До того. У фільмі я б лишилася з вами на ніч. Або — завезла до себе. Уранці ви б принесли мені каву в ліжко, облили гарячим, ми з цього б довго сміялися. Тоді поїхали б кататися, забули про справи на кілька днів, говорили, говорили, говорили… У житті я підкину вас до під’їзду. І не гарантуватиму, що найближчим часом ми зустрінемося. Хоча з вами цікаво.

— Правда?

— Чиста. Самі ж називаєте себе оптимістом. Так вам куди?

— Оболонь, район набережної.

— Тим більше. Мені по дорозі, у бік Лугової. Їдемо чи стоїмо?

«Не найгірше завершення дня, — подумав Стогов, ставлячи сумку в чужий багажник. — Чи, як буде точніше, початок нового. Друга ночі, з гаком».

4

Звір шкірив зуби.

Що то за хижак, Сірий не розібрав. Бачив за кілька кроків від себе роззявлену пащу, усередині якої не було язика. Лише ікла. До єдиного довгі та гострі. Вищир виглядав загрозливо й мусив би налякати. Особливо вкупі з риками, короткими й лютими. Загрозливі щелепи ставали ширшими або вужчими залежно від того, як супротивник грав м’язами.

Сірий розумів — зараз треба зібратися й викинути зайве з голови. Та все одно, щойно побачив ворога, затявся дізнатися, коли боєць набив собі на грудях татуху у вигляді розкритої хижацької пельки. До того, як почав качатися, чи вже потім, коли перетворив м’язи на тверді бугри.

Мабуть, усе ж таки після. Спершу накачався та освоїв правила бою. Далі — обізвав себе Звіром, коротко й страшно. І аж тоді вирішив прикрасити старанно виголені груди гострозубим малюнком на всю ширину.

Щойно на очах у Сірого та інших, котрих у цьому підвалі зібралося зо два десятки, Звір зламав щелепу своєму третьому супротивнику. Перші двоє, виставлені проти нього, повелися мудріше. Принаймні так уважав Сірий. У широкі чорні зіниці татуйованого бійця він зміг зазирнути тільки тепер, коли настала його черга виходити на ринг. Але мав досить досвіду, аби не по очах визначити: Звір накачався амфетамінами, не бачив країв, вимкнув гальма. Зараз це був убивця, причому — найгірший з усіх, про яких Сірий міг чути та яких міг знати. Такий був готовий забити на смерть будь-кого, наступного дня навіть не згадавши про це. Якщо супротивник ліг, уже не важливо, живий чи мертвий. Валяєшся біля ніг — значить, переможений.

Тож Сірий обрав для себе таку ж тактику, що й двоє попередників, котрим удалося уникнути сильних травм, уберегтися від каліцтв і, за великим рахунком, урятувати життя. Пацанові, якому Звір розкришив щелепу, навряд чи дадуть грошей на лікування. Погоджуючись на двобій, результат якого відомий наперед, як і переможець, Сірий нічого не підписував. Вистачило усної домовленості: треба вийти на ринг, протриматися проти непереможного Звіра стільки, скільки вийде, отримати кілька плюх, бо інакше бій вийде несправжнім, та отримати на виході сто баксів.

Сірий не знав, мало це чи багато. Напевне, чимало, бо вже майже рік кілька разів на тиждень їздив битися за гроші туди, куди скаже старший. Платили зазвичай дві сотні гривень, інколи — три, але й особливої роботи не вимагали. Махатися — голосно сказано. Здебільшого їх привозили на якусь точку, аби стояли, нікого не пускали, блокуючи входи до різних будівель чи на території забудов. Якщо почнеться колотнеча, можна пускати в хід руки, ноги, часом роздавали кастети. Міліція зазвичай товклася неподалік, але — саме товклася, гуртувалася, кучкувалася, тупцяла. Декого з ментів Сірий за цей час уже пізнавав, і вони вже навіть віталися за руки, коли десь заварювалася чергова каша.

За що й проти кого він виходить, Сірого ніколи не цікавило. Вони з пацанами майже не обговорювали це. Хіба коли десь таки вдавалося прикласти комусь із розгніваних лохів у голову, ділилися враженнями й показували одне одному удари, відтворюючи кожен свій подвиг. Вистачало отих двох сотень на півдня, інколи — на день роботи й розуміння: лохи виступають проти законної влади та підтримують педерастів за американські гроші.

Наприклад, люди обрали в парламент нормального мужика. Але Америка проплатила, аби замість нього закони приймав чи то реальний гомик, чи — такий, котрий робитиме те ж саме на користь усяких підорів. Коли в них нічого не виходить, бо народ не такий дурний, вони за бабло збирають натовп, щоб силою змінити результати на свою, педерастичну, користь. Ось тоді треба втручання нормальних людей, таких, як Сірий, для забезпечення громадського порядку, бо міліції, виявляється, на всіх не вистачає.

Або — охороняти будівництво. Йому це подобалося більше, ніж стовбичити десь поряд із установою, та й зрозуміліше. Адже одні стараються, вкладають грубі гроші, створюють робочі місця. Сірому подібний розклад узагалі виявився неабияк близьким. Черговий мамчин співмешканець, з яким познайомився, удруге повернувшись із колонії по амністії, пахав на таких ось будівництвах. Для чорнороба то був чи не єдиний спосіб хоч щось заробити, щоб не сидіти на жінчиній шиї чи йти красти. Усе зашибись, робочим конячкам є, за який хер купити хліба, макаронів, ковбаски та випити вдома після трудового дня. Не жебрати ж, чесне слово! І бач, знаходяться розумники, котрим хтось проплатив, аби збиралися під парканами й волали про нібито незаконність забудови. Ясно, що таку братію треба гнати — чим далі, тим краще.

Їздити на такі акції Сірому подобалося ще й через можливість побуцати київських лохів, а не лише полякати, поголивши голову й скорчивши грізну пику. Серед ночі, зазвичай під ранок, старший давав команду, і броварські пацани носаками, кастетами й ланцюгами змітали табори протестувальників за десять хвилин. Сірий належав до групи, яка хотіла, аби лохи ще трошки огризалися — так цікавіше. Можна потім кричати про провокації. Та, відпустивши гальма, ламати руки й вибивати зуби. Хотілося давати собі волю, недарма ж вони тренуються щодня у своїх залах.

Сірого якось навіть показово загребли менти. Кийком по ребрах перепало тоді не по-дитячому. Ніхто не вибачився, мусори не вміють вибачатися. Але на той час Сірий зрозумів: утручання міліції мало виглядати правдоподібно. Усе знімало телебачення, потім бачив кадри з собою — доказ того, що правоохоронці ні для кого не роблять винятків, затримуючи всіх без розбору учасників бійки.

Удалося Сірому навіть побути секунд двадцять телезіркою. Мамка потім раділа за нього три дні, бо всі сусіди бачили дитину в новинах. Значить, вийшов не просто із зони — пішов у люди, інакше броварського хлопця по телевізору б не показали. Ще й підписали — Олег Сіренко, потерпілий. Справді, терпило — обурювався на камеру, як допомагав міліції наводити порядок, бо свідомий громадянин та завжди проти всяких незаконних дій. Це ж отой, хуліган із довгими патлами, пшикнув йому в лице з балончика. Потім, коли їх відпустили, потиснувши руки, і всі пішли пити пиво, пацани напівжартома нарікали: мілко плаваєш, Сірий. Міг би сказати — той патлатий підор кидався з ножем. Ментам же нема різниці, що підкидати таким, — балончика, ножа, пістолета чи гранату. Треба буде — знайдуть під ліжком вибуховий пристрій, скажуть — готувався підірвати пам’ятник Леніну біля Бесарабки, бо націоналіст, бандерівець і фашист. Ненавидить історію своєї країни та хоче помститися. Кому, за що — нема різниці. За вбивство їхнього Бандери, чого ж, таку справу менти цілком здатні розкрутити.

Але все ж таки сто доларів за вихід проти Звіра — гроші значно більші, ніж триста гривень за підбите око розумника, котрий називає себе громадським активістом.

Сірий щиро шкодував, що така лафа, як зараз — дістати в писок за сто баксів, випадає нечасто. Нагода опинитися на рингу взагалі випала раптово, і він уважав її усмішкою Фортуни. Збирався інший боєць, досвідченіший, трохи старший за віком. Та кілька днів тому, виїхавши з групою на акцію розганяти черговий підорський мітинг, здуру нарвався на кількох футбольних фанатів. Цим по барабану, з ким битися, з ментами чи спортсменами. Сірий, почувши про таке, довго матюкався. Не чесно, коли троє ганяють одного по дворах.

Нічого, тих ультрасів ніби вже випасають по Києву, є шанс поквитатися, і дуже кортіло поїхати з пацанами, аби почухати кулаки. Сірий сам любив футбол, тож уважав — справжні вболівальники не повинні підтримувати різних лохів, котрі порушують громадський порядок усякими бандерівськими гаслами й доводять, що його, Сірого, дід воював із фашистами дарма. Краще б узяв автомат і стріляв у радянських солдатів, нехай німецькі загарбники панують на нашій землі.

І все ж, якби товаришеві не зламали зап’ястя, він не порадив би старшому замість себе Сірого.

Тепер сто доларів у нього в кишені. Якщо, звісно, не буде дурним та вийде з бою вчасно й з мінімальними втратами. Щоправда, бакси все одно віддадуть, пообіцяли. Люди тут солідні, уміють тримати слово. Але дати себе скалічити сильніше, ніж це можливо у звичайній вуличній бійці, означає викинути на лікарню всі зароблені гроші.

Нема дурних.

За десять хвилин можна заробити стільки ж, скільки за три-чотири акції. Їх, на жаль, не щодня возять на акції. Пощастить — пару разів на тиждень. Сотня доларів із огляду на це виглядала солідним капіталом, який треба зберегти по максимуму.

Підтягнувши спортивки, Сірий кілька разів підстрибнув на рингу й теж закричав, наслідуючи манеру Звіра. Попри те, що перемагати не збирався, та й не мав такої змоги, усе одно хотілося бодай трошки запам’ятатися публіці. Глядачі, переважно — молоді, до сорока, солідно вдягнені чоловіки, підбадьорювали бійців закликами, пересипаними беззлобними матюками. Хтось свистів у два пальці. Серед них було кілька дівчат, схожих чи то на дешевих коханок, чи на дорогих, із претензіями, проституток. Ці верещали від захвату, дивлячись на могутнього Звіра, котрий грав на публіку м’язами та гарчав у відповідь, плескали в долоні, а дехто навіть перекрикував мужчин, волаючи:

— Убий його! Убий! Порви, красава, порви!

Нарешті рефері, у мішкуватому дорогому спортивному костюмі й білих «найках», дав сигнал.

Сірий набичив голову, виставив зігнуті в кулаках руки перед собою, зігнув ноги в колінах. Приготувався — і розпрямив, спружинивши, стрибнув убік, коли Звір із ревом понісся просто на нього по прямій.

Крутнувся на п’ятці.

Розвернувся, зробив кілька кроків.

Ударив.

Сірий пірнув під стрімкий кулак, відразу скочивши подалі, ближче до кутка рингу. Зиркнувши на розжарену публіку, заплющив очі, загорлав на всю силу легенів. А тоді зробив те, що задумав від самого початку.

Узявшись зігнутими пальцями за верхній край своєї футболки, з силою рвонув, намагаючись розтяти навпіл та відкинули клапті в різні боки.

Майже вийшло. Комір тріснув, тканину вдалося порвати до пупа. Далі не вийшло, знизу натяжка слабша. Довелося сіпнути ще раз, це забрало додаткову секунду.

Звірові цього вистачило, аби кинутися вперед та гарматним ударом умолотити Сірого в кут між канатами.

Падаючи, Сірий за інерцією тягнув у різні боки шматки футболки. Ефекту не вийшло, дрантя теліпалося на тілі клоччям, і лише досвід вуличних сутичок урятував від наступного удару — Звір збирався наступити згори ногою йому на голову. Не перестаючи кричати, Сірий покотився незграбним колобком, дивом вирвавшись із пастки. Коли зрадів, що обійшлося — заволав тепер уже не для куражу, а від сильного та різкого болю. Звір, скориставшись моментом, сильно копнув його носаком під зад, нижче сідниць, і Сірий зрозумів, як воно: бути футбольним м’ячем.

Далі вже рачкував. Спробував розпрямитися, та Звір рухався за ним і не дав — тепер копнув під низ, цілячи в живіт, і удар перекинув його на спину. Третій прийшовся в бік, по ребрах. Сірий не соромився кричати, бо запідозрив — одному ребру точно капут. Розуміючи — Звір хоче просто затоптати ногами, він зібрав останні зусилля, вивернувся від чергового удару та нарешті звівся на рівні.

Дрантя далі теліпалося, мов облізлі крила. Сірий скинув залишки футболки, жбурнув у Звіра, ніби так можна було його здолати. Той відкинув від себе шмаття й посунув уперед, явно намірившись завдати противнику більшої шкоди, ніж пошкоджене ребро. Голова трохи крутилася, одначе загрозу перед собою Сірий бачив чітко. Уже не горлав. Знову набичився, стиснув зуби та перейшов у свою першу та, як підозрював, останню контратаку.

Або йому таки вдалося вдарити Звіра, знайшовши шпарку в обороні, або той сам дозволив стукнути кулаком просто всередину роззявленої татуйованої пащі.

Бо відразу влупив сталевий молот, в очах потемніло. Падаючи, Сірий міг думати лише про одне — треба згрупуватися, прикрити череп, живіт та яйця й вірити — рефері не душогуб, не дасть Звірові добити його.

Вуха ніби враз заклало товстим ватяним шаром, крізь який линуло:

— Уставай! Уставай!

— Добий! Добий!

Був іще один удар, ззаду. Не сильний, не смертельний, його просто копнули, вимагаючи підводитися.

Нема дурних.

Сірий заплющив очі й дочекався-таки фінального свистка. З рингу його вивели попід руки.

Уже на вулиці, хитаючись, трусячи головою та намагаючись розігнати світлу крупу перед очима, попросив старшого вставити цигарку в рота й дати підкурити.

Руки ще трусилися, у голові гуло, а ребро боліло при найменших рухах так, що не лишалося сумнівів — зламане, таки не вберігся. Затягнувся, випустив дим, не виймаючи цигарки. Навчився цьому в колонії. Курити, не виймаючи рук із кишені, уважалося там особливим шиком. Те, що відсидів двічі, спершу — за крадіжку, по малолітству, потім — за бійку, під час якої смикнув чорт показати ножа, вважав своєю перевагою. Життєвий досвід, як не крути. Нинішний перелом — усе ж невелика плата за можливість отримати сто доларів. А зону вважав реальною можливістю відкосити від військового призову. Іншого шляху, ніж до війська чи в тюрму, Олегові Сіренку після закінчення Броварської середньої школи не відкривалося. І ту скінчив за програмою, яку викладали тюремні вчителі.

Усе ж таки життя — штука, улаштована правильно, підсумував він, затягуючись знову. Ким би став, відбувши службу? Хіба подався б у менти, туди зараз брали всіх без розбору. А бути ментом недобре. Не те саме, що вітатися з ними, коли охороняють тебе під час акцій. Щойно ж вийшов за амністією й відсвяткував двадцять років, відразу запросили до спортивного клубу. Саме по собі ходіння в спортзал — не робота, за неї не платили. Та Сірому сподобалося інше: їх, простих та нормальних пацанів, залучали до реальної охорони порядку на київських вулицях. А ось за таке давали грошей.

Скласти, що капає за місяць, так нічого собі. Виходить мінімальна зарплата в гіршому разі. У кращому вдається піднімати навіть більше. І головне — бонуси, так старші називали горілку й траву. Належалися вони не завжди, лише коли передбачався гарячий вихід.

Таких намічалося чим далі, тим більше.

Сірий не шкодував.

Знати б, чий це будинок, із бійцівським рингом у великому підвалі.

Запитав. Почув — не твоє діло. Загалом правильно, його не стосується. Хоча все одно цікаво.

Уже потім дізнався, зовсім випадково — там якийсь перець із податкової власник.

І десь за маєтком, у глибині парку, тигр у нього живе. Амурський. З тигрицею, аби не нудився.

Коли господарів нема, звірів випускають гуляти. Спеціально навчена людина живе у флігелі. Ніби з цирку дресирувальника перекупили.

Московського.

3

Пізніше, обговорюючи це з подругами, Алла дозволила переконати себе: усе сталося не через розбиту пляшку.

Насправді, цвірінькали дівчата, до розриву йшло. Просто Ігор шукав привід, і тут дуже вдало лягли карти. Не було б того випадку, неодмінно виник інший, навіть дуже скоро. Ще й назвали Аллу козою, бо не помічала, що відбувається. Її взагалі частенько називали козою, хоч це й не її персональне прізвисько.

Поняття не мала, хто з подруг першою запустив у їхнє коло словечко-паразит. Не дражнилися, уживали його на адресу одна одної беззлобно. Та й не розуміли до пуття вкладеного в оту «козу» глибинного змісту. При бажанні пояснювалося значення так: дівчина, котра забила собі голову дурним і вперто не бажала того розуміти, через що знаходила непотрібні проблеми на власного носа. Трошки довго. Зате — по суті.

Ще вони називали одна одну на прізвище. Спершу різало вуха. Потім звикла.

Коли в них на Борщагівці відкрився новий магазин косметики й парфумів із мережі «Diana», Аллу взяли консультантом. Назвавшись, отримавши фірмовий бейджик зі своїм іменем по центру, усе одно в перший день здригнулася, почувши: «Дорош, ходім обідати!» Спершу вирішила — то дівчата так шукають спосіб, як розрізняти одна одну: до неї тут працювало вже чотири Алли, включно з керуючою. Та згодом зрозуміла: це, укупі з «козою», спосіб створити щось схоже на закриту жіночу спільноту, лише для втаємничених. Звикла й до такого.

Як і до постійного повчання розлучених. Більша половина їхнього суто жіночого колективу вже встигла побути одруженою. І за першої ж нагоди починали під різними приводами відмовляти подруг, котрі ще не встигли, від цього зовсім непотрібного, зайвого та обтяжливого статусу. Одностайність розведених виявилася такою, що двоє колег, котрі мали чоловіків, змушені були триматися від решти осібно. Одна з касирок виявилася не просто одруженою, а й щасливою в шлюбі матусею двох діточок. Вона жила поруч, і чоловік регулярно заходив за дружиною під кінець робочого дня. Віта Залевська, котра мала найбільший із усіх досвід, бо у свої тридцять встигла одружитися двічі, час від часу говорила іншим, озираючись на пару:

— Він гуляє, дівчата! Він точно гуляє! Совісті нема, ясно. Але комфорту від гульок так само, я відповідаю! І щоб не мучитися, отак за нею бігає! Очі замилює, можете мені повірити. Ну хто за жінкою просто так заходить на роботу?

Логіка досвідченої Залевської виглядала залізною, непробивною й абсолютною. Тож колектив після інтенсивного промивання мізків у такий спосіб починав щиро жаліти нещасну. Та ж не розуміла причини такого співчуття. Окремо від колективу не трималася, просто мала вдома інші справи, через те не відзначала з усіма календарних свят, не виїздила на корпоративи, час від часу влаштовані фірмою, і, звісно, не збиралася разом із дівчатами на пікнік.

Табу на мужчин у їхньому, як говорила Залевська, майже закритому жіночому клубі не було. Навпаки, чоловіча компанія віталася. Проте тривалими стосунками тут похвалитися ніхто не міг. На їхньому фоні Алла Дорош часом відчувала себе білою вороною — зі своїм Ігорем зустрічалася вже майже півроку.

Про наміри щодо себе не знала. Розпитувати не наважувалася, бо товариство не радило — зазвичай мужики бояться таких запитань, стають підозрілими, і коли все одно доведеться розлучатися, матимуть привід звинуватити в цьому бабу: мовляв, надто прискорювала події. Щодо життєвих планів було значно краще. Ігор займався веб-дизайном, працював із прицілом на Захід, уже продав кілька розробок, хай не дуже дорого й не найпрестижнішим клієнтам. Та вірив — усе ще попереду, особливо після того, як українцям скасують візи в країни Євросоюзу.

Налагоджуючи зв’язки за кордоном, Ігор постійно нарікав на бюрократію, яка примушує стояти в чергах за візами замість того, щоб вільно пересуватися світом. Часом хлопець починав розводитися на політичні теми, від яких Алла була дуже далека. Тим більше, він захоплювався, починав оперувати незрозумілими їй прізвищами, поняттями й категоріями, ставав нудним. Хоч загалом не міг похвалитися аж такою комунікабельністю чи фонтаном ідей, коли треба було вийти за межі професійної діяльності. На тонкощах веб-дизайну Алла Дорош не зналася. Вона взагалі слабко уявляла собі, що це таке, знаючи лиш — Ігор зробив їхньому магазинові персональний сайт, на її погляд — нічого особливого, але так вони зустрілися.

Можна сказати, знайомством із перспективним молодим чоловіком вона завдячує його професії.

Та й мамі Ігор подобався. Хвалила, казала — позитивний. Ночувати кавалера, звісно, Алла до себе не приводила, у нього так само не лишалася, бо теж жив із батьками. Та разом із командою таких самих облаштував собі офіс зі шкіряним диваном, де по черзі хтось із дизайнерів спав і де в них із Ігорем уперше було. Потім це ставалося не так, щоб часто, але й інтервали виходили не надто довгими. Великим досвідом Алла похвалитися не могла. І все ж було, з чим порівняти.

Що можна сказати…

Те, що й дівчатам.

Ігоря цікавив секс.

Проте веб-дизайном він переймався більше.

Алла взагалі здивувалася, коли молодий чоловік згодився виїхати на шашлики з нагоди Дня Незалежності, бо святкувати будь-що не дуже любив. Не просто погодився — узявся все організувати, купивши м’ясо та власноруч замаринувавши шашлики. Аллі навіть стало приємно: змінила думку про свого хлопця в кращий бік, не підозрюючи про його якісь інші, крім дизайнерських, таланти.

Чомусь їй здалося тоді — відбудуться оглядини. Не такі, коли ходиш одне до одного в гості й чемно вітаєшся з батьками. Справжні оглядини, при подругах. Десь глибоко в душі Алла вважала: її колегам просто не пощастило в особистому житті і потрібен власний позитивний приклад розвитку стосунків. Не одружена касирка, матір двох дітей, за якою регулярно заходить чоловік, — та вже мала родину, влаштовуючись на роботу. Ні, вважала Алла, мужчини, звичайно, народ непевний, багато в чому завинили перед жінками. І все ж таки мусять траплятися винятки, які завершуються нехай не до кінця щасливими, зате, що важливіше, стабільними шлюбами.

Хтось колись сказав: абсолютне щастя — прикметна риса ідіотів.

А ось стабільність значно краща за хвалені європейські дороги.

Слухаючи час від часу розмови про те, чому Україна під осінь повинна нарешті зробити перший серйозний крок до європейської родини — так, пафосно й урочисто, це звучало звідусіль, — Алла чомусь найчастіше чула про автошляхи. Ніби широка рівненька асфальтована траса є отим самим головним досягненням цивілізації. Можливо, і так, міркувала Алла, та всі, хто повертався з якоїсь із європейських країн, про дороги говорили менше. Точніше, зовсім їх не згадували, натомість із заздрістю переповідаючи, як там усе спокійно, розплановано, виважено, вивірено й по-хорошому стабільно. Це тут, удома, суцільні нерви та незнання того, що на тебе чекає завтра.

Пояснюючи собі, чому зустрічається з Ігорем і хоче визначеності в стосунках та перспектив, Алла назвала ключовим для себе слово «стабільність», бо її хлопець, нехай на перший — та й на другий, третій та інші погляди, будьмо чесні! — був прикладом класичного зануди з тупеньких комедій. Вона бачила інший бік такого занудства — Ігор прогнозований. Знає, що буде з ним завтра, де опиниться за тиждень, чим займеться за рік. Любив розплановані дні, зрозумілі зв’язки, чіткі та конкретні домовленості.

Може, з ним не так весело, як, напевне, має бути в компаніях. Зате — надійно й чомусь спокійно.

Мама назвала Ігоря позитивним.

З її вуст це вища форма похвали.

Матері Алла звикла довіряти. І у свої двадцять чотири слухалася її. Хоч підсвідомо розуміла — час вже навчитися не озиратися на батьків, приймаючи хоч якісь, бодай невеличкі, нехай навіть помилкові, але — самостійні рішення. Тож материнське визнання багато важило для молодої жінки. Через те, коли все сталося, з усіх сил гнала думку про те, що мама могла помилятися стосовно позитивності Ігоря Лященка.

Але думка «ясамавинна» щоразу переважала, з часом перетворившись на стійке переконання.

Напередодні він вирішив прийти до них і особисто замаринувати м’ясо на шашлик для пікніка.

Батьки, Світлана Русланівна й Петро Семенович, цього року втілили давню мамину мрію — купили дачу. Точніше, то був старий будинок у Биковій Греблі, за два десятки кілометрів від Білої Церкви. До села не ходило нічого, треба було просити водія маршрутки зупинятися на трасі в потрібному місці. Потім теліпати пішки зо два кілометри. Ані маму, ані тата це зовсім не переймало. Навпаки, бачили позитив у тому, що їхня хата була крайньою, коли йти від магістралі, а піші прогулянки завжди корисні.

Там не було нічого з благ цивілізації, крім електрики. Та обидва виросли в селі, і мама ціле літо торочила: ніби повертає молодість. Заплатили недорого, спадкоємці померлої родички збили ціну навіть собі на збиток, аби мати хоча б якусь живу копійку. Мама раділа, що продавці виявилися дуже схожими на алкоголіків чи наркоманів, хоч останніх, за її ж зізнанням, ніколи не бачила й бачити не хоче. З такими важко домовлятися лише попервах. Головне — відкинути інших претендентів й тримати на гачку. Маневруючи тактично, Дороші погодилися на запропоновану ціну, переконалися, що продавці відшили конкурентів, а потім почали м’яко дотискати, показуючи реальні долари як наживку й водночас забалакуючи обох, змушуючи поступово знижувати суму до прийнятної для покупців.

— Я за такі гроші ще далі ходитиму ногами! — заявила мама, коли оборудку нарешті вдалося з успіхом провернути. — Зате маю маєток!

І ось тепер усі вихідні старші Дороші вовтузилися у своїх володіннях, куди Аллу, народжену в Києві, не тягнуло зовсім. Провівши дві доби без душу, ванни та з кособоким сортиром біля городу, згодувавши себе комарам, вона більше не хотіла туди навідуватися. Мама махнула на неї рукою, так і не переконавши нерозумну доцю, що це ж земля. І тепер Алла лишилася вдома сама, сміливо запросивши Ігоря прийти й лишитися.

То мала бути перша ніч, котру обоє збиралися провести разом. Аллі кортіло перевірити, чи правду говорять про якісь дивні, незвичні відчуття, коли прокидаєшся в одному ліжку з чоловіком. Ігор, напевне, крутитиметься, плямкатиме губами уві сні, навіть хропітиме. Аллі чомусь дуже хотілося, аби він хропів — робила б, як мама, затуляючи татові серед ночі носа двома пальцями. Коли поруч сопе й хропе свій мужчина, вирішила вона, можна сміливо говорити — ось вони, головні ознаки стабільного життя.

Ігор приїхав із сухим вином. М’ясо та все інше Алла купила й націлилася різати цибулю кільцями.

— Лиши! — зупинив хлопець жестом.

При цьому різко махнув рукою, яка стискала гострий ніж — Ігор саме краяв свинину на порційні шматочки. Робив це на диво акуратно, навіть, здається, вимірював порції на око із математичною точністю, говорячи при цьому щось незрозуміле про системний підхід.

— Що таке? — запитала здивовано.

— Чоловіча справа, — поважно зауважив Ігор. — Краще відкоркуй вино. Хоча це теж чоловіча справа.

— Цю справу найкраще зробить штопор! — віджартувалася Алла, знайшла в батьковому арсеналі коркотяг, прилаштувала до горлечка пляшки й спритно впоралася, переможно демонструючи хлопцеві витягнутий корок. — Отак! Бачив?

— Тоді ще одну відкрий, — мовив той, не відволікаючись від м’яса.

— Тобі однієї мало? — здивувалася Алла. — Ти шашлик купатимеш у вині?

— То для нас, — пояснив Ігор. — Біле піде на маринад. Червоне зараз вип’ємо.

— Просто зараз?

— Чого ж. Так веселіше.

За весь час їхнього знайомства Алла вперше почула від Ігоря бодай щось про веселощі. Тому вирішила не цікавитися, чому пити вино в процесі маринування шашлика — весело. Просто впоралася з другим корком, витягла з шафи звичайні, не парадні склянки.

— Піде?

— З чашок теж можна, — легко погодився Ігор, відклав ножа, узявся за пляшку.

Він не витер рук.

Тому не втримав — долоня була м’якою та слизькою.

Пляшка вислизнула, упала на підлогу.

Розбилася, обоє відразу опинилися по різні боки червоної винної калюжі.

— Блін! Зараза! — гаркнув Ігор, ступивши назад — капців не вдягнув, стояв босий, бо так і прийшов, у сандалях, без шкарпеток.

— Обережно! — крикнула Алла, бачачи, як хлопець, на мить утративши рівновагу, ураз поточився й почав хапатися за мийку, аби втриматися на ногах.

Повернувся незграбно й невдало. Нога ковзнула по вину, Ігор гидливо відсмикнув її, при цьому підняв, стоячи тепер на одній. Ще можна було б утриматися, та Алла, як з’ясувалося наступної миті, своїм бажанням допомогти зробила тільки гірше, усе зіпсувавши.

Сіпнувшись до хлопця, хотіла підхопити під лікоть. При цьому сама ковзнула в калюжі, у них була не дуже велика кухня, простір для маневру обмежував стіл. Збоку шарпанина справді нагадувала дурнувату американську комедію, навіть падіння могло насмішити, і це можна було б потім багато разів згадувати в компаніях та наодинці. Але обом на той момент було не до сміху.

Ігор, намагаючись таки не впасти та втримати рівновагу попри все, пересунув праву ногу вперед і ступив на підлогу.

Просто на гострий зуб розбитої пляшки.

— А-а-а-а-а!

Тепер переніс вагу на п’яту — і таки впав, хвицьнувши пораненою ногою в повітрі, штовхнувши при цьому Аллу. Машинально потягнувшись до небезпечної склянки, Ігор, сидячи у винній калюжі, спробував відкинути її подалі.

Мабуть, таке трапляється раз у житті — незграбно схопивши осколок, хлопець тепер уже розпанахав руку.

— А-а-а-а-а-ййййй!

Алла вклякла, із жахом дивлячись на хлопця. З глибокого порізу на долоні цебеніло, заливаючи аж до ліктя. Права стопа так само кривавила, але ще й змокла у розлитому, тому не розібрати, кров її залила чи червоне вино.

— Алло!

Вона зрозуміла — до неї кричать крізь невідомо звідки виниклий товстий повстяний шар. Крики болю линули здаля, немов Ігор був зараз не за півкроку, на підлозі, а за стіною чи навіть на вулиці під вікном. Від вигляду крові її заціпило.

Алла Дорош боялася крові.

Дуже боялася.

— Алло! Чого стоїш, блін! Чого дивишся?

— Що робити? — запитала тихо й, на диво, спокійно.

— Кров витирай! Бинт, йод, перекис — давай все сюди! Руку давай, руку!

— Руку чи перекис?

— Ти приколюєшся? Поможи встати, кажу!

Обережно, ніби торкалася чогось небезпечного для її власного життя, Алла нахилилася, простягаючи пораненому руку, складену чомусь човником.

Закривавлена ліва рука стиснула їй зап’ясток. Правою не схопився, бо спирався нею об підлогу.

— А-а-а-а-а!

Це кричала вже Алла. Вона побачила кров на собі, нехай чужу — та враз уявила, що то струменить її власна. В очах потемнішало.

Поточившись, Алла впала просто на Ігоря, не припиняючи кричати й при цьому примудрившись скинути зі столу емальовану каструлю, до половини заповнену м’ясними квадратиками й прямокутниками. Посудина впала, стукнувши між ребрами, і ось обоє вже сиділи серед гострих скалок, у калюжі вина, у м’ясі та крові.

Збоку картина виглядала сюрово, не інакше.

— Злазь! — кричав Ігор. — Пусти мене! Уставай, Алко, вставай!

— Кров! — вона не стримувала сліз. — Ігорю, у тебе кров!

— Та кров же, зараза! Треба зупинити! Бинт давай!

— Не можу, — Алла не кричала — стогнала. — Мені погано! Коли бачу кров — завжди погано!

— Та потім поговоримо! Пусти, сказав!

Різким рухом скинувши її з себе, Ігор Лященко нарешті підвівся. Рухаючись незграбно, немов немовля, що лише вчиться ходити, спершу рачки, потім, тримаючись за стіну — шкутильгаючи, посунув до ванної. Алла, з огидою струсивши шматки свинини й випроставшись, рушила за ним — попри все, відчувала, що мусить допомогти.

Побачила кривавий слід на підлозі й шпалерах.

Остаточно потемніло в очах.

Зойкнула й зомліла.

…Той день скінчився, неначе в тумані. Ігор так і не знайшов бинта, тому замотав руку однією половинкою кухонного рушника, другою — перетягнув поріз на нозі, зав’язавши першою-ліпшою знайденою мотузкою. Про якесь продовження, звісно, не могло бути й мови. Вони навіть не розмовляли, лиш обмінюючись зрідка порожніми фразами. Ігор привів Аллу до тями, надававши ляпасів неушкодженою рукою. Щось обурливе й образливе висловив про те, що через неї він стікає кров’ю, і на неї ані тепер, ані в подальшому жодних надій нема. Зібрав свої речі та пішов, навіть не прибравши сліди розгрому та крові.

Алла робила це сама, час від часу переводячи подих та заплющуючи очі. Млосно ставало вже від згадки про закривавлену руку хлопця. Коли нарешті прибрала, не стрималася — допила залишки білого вина просто з пляшки. Переконала себе — це заспокоїть. Передзвонила Віті Залевській, усе скасувала.

Від неї ж першої почула: аби веб-дизайнер був нормальним, усе б зрозумів. Будь-кого може знудити від вигляду крові. Теж знайшовся супермен.

Наступного дня подруги все одно зібралися. І хоч намагалися веселитися, хто як міг, настрою помітно не було в усіх.

Алла далі думала — могла б стриматися. Це ж не просто кров, людина поранена, треба хоч якось рятувати. Тобто, як не крути, сама винна.

Подруги хором підтримали Залевську: аби не такий привід, Ігор знайшов би інший, щоб її кинути, бо дівчат не кидають за те, що вони бояться крові.

Усі бояться крові.

2

Фари прорізали пізній вечір, і Птаха закрився рукою.

Спершу не думав, що машина у дворі чатує саме на нього. Повертався з мітингу на Майдані, змок, голова була зайнята зовсім іншим. У такі моменти він узагалі ставав небезпечним для оточуючих і водночас наражався на небезпеку сам.

Причина була в тому, що Богдан Пташук часто ширяв думками аж за хмари.

У такому стані він міг легко наскочити на перехожого, ніби намагаючись, як у старому фільмі «Привид» із молодим Патриком Свейзі, пройти крізь людину. І вже боронячись від справедливого гніву під зливою матюків, Птаха бурмотів тоді, затинаючись, свої вибачення. Причому обкладали його як чоловіки, так і жінки. Одного разу Птаху навіть послав школяр, хлопчина років дванадцяти. До того ж одразу — нахер, рубонувши з плеча й не поспішаючи тікати.

Птаха виглядав старшим за свої дев’ятнадцять. Перестав голитися, щоб виглядати солідніше. Та було, мабуть, у ньому щось таке… Не міг пояснити, але воно вилазило на поверхню, відчувалося відразу, навіть здалеку, і дозволяло дівчатам, підліткам, ось тепер і школярам, посилати його, розуміючи: відповіді не буде. Цей проковтне язика, почервоніє, почне бурмотіти щось собі під ніс і задкувати. Адже розвернутися й побігти — означало, на думку Птахи, провокувати: у спину неодмінно щось жбурнуть, а чи доженуть і копнуть ззаду.

Доживши до дев’ятнадцяти, хлопець думав, що встиг вивчити себе повністю. Розібрався у своєму прикрому нутрі до кінця. Якщо б запитали, яку Богдан Пташук сам собі може дати оцінку, то порадив би знайти й почитати казочку, індійську, здається, про мишеня, яке перетворили на тигра, залишивши хижакові мишаче серце. Казка, як і книжка, була старою, з його дитинства. Мама працювала в міській дитячій бібліотеці рідного Козятина, нових книжок, із яскравими обкладинками, у часи його дитинства ще не було, і ота потріпана збірка, списана з фондів, бо розпадалася в руках, стала його першою читанкою. Історія про мишеня, яке не змінити жодними перетвореннями, чомусь найбільше зачепила Птаху. І коли вже підріс і почав займатися самокопанням, то зрозумів, чим тигреня із серцем мишеняти так його зачепило.

Він сам був таким.

Лиш уперто не хотів собі зізнаватися.

Та чим довше жив у Києві, тим частіше доводилося з прикрістю згадувати казку. І намагатися або стежити за собою, зосередитися, обходячи ймовірну біду десятою дорогою, або знаходити зусилля й пробувати хоча б трошки змінити себе.

«Чтобы тело и душа были молоды — закаляйся, как сталь».

Так наспівував тато, коли голився, тягав гирю чи гантелі, приймав холодний душ. Іншого, до речі, не було: багато років Птаха щиро вірив — гаряча вода буває, лиш якщо її нагріти на газовій плиті в чайнику чи каструлі. Вони жили в міській квартирі, там були ванна й старий, ще у вигляді зігнутої мідної труби, душ із пластмасовою насадкою-дощиком. Звісно, тут ще з прадавніх часів, як думав Птаха, лишилися два вентилі з червоною позначкою на одному з них. Та звідти або текла холодна, або, що частіше, не лилося нічого. Проте батько все одно вперто ліз під душ, наспівуючи чи, як підкреслювала мама, горлаючи свою пісню. Ніколи не співав її повністю, лише рядки про душу й тіло.

Гаряча з’явилася, коли до мами переїхав вітчим і народилася менша сестричка. На відміну від батька, новий чоловік у хаті виявився діловитим (на думку Птахи, аж занадто діловим). Мама вже не працювала в бібліотеці, приймала телефоном замовлення на збірні меблі, які вітчим виробляв, маючи фірму та невеличкий гурт працівників. Причому він пишався: нарешті, обпікшись кілька разів із православними, знайшов спокій, найнявши на роботу баптистів. Ці не пили, не лаялися, робили все старанно, вчасно, багато не балакали. Щоправда, були і в цих сектантів свої таргани: віра не в усі дні дозволяла їм працювати, замовники не завжди були задоволені. Та загалом це однаково краще, ніж коли наші влаштовували собі свято, звіряючи своє бажання випити з датами календаря. Ну, а у квартирі, крім, звісно, нових вбудованих шаф, з’явився бойлер. Причому, як любив говорити вітчим, він поставив автономний нагрівач води ледь не одним із перших у Козятині. Добре, нехай у першій сотні…

Птаха не розумів і, мабуть, ніколи вже не зрозуміє, що мама мала проти його рідного батька. Не могло ж бути причиною розлучення те, що хлопець, за татовим прикладом, поліз якось під холодний душ, після чого страшно, за маминим діагнозом, застудився. І дитину ледь вичухали, бо ліків же взяти тоді не було де, доводилося з оказією замовляти через знайомих у Києві. Більше серйозних батьківських сварок Птаха не міг пригадати. Тим не менше, одного разу тато тихо, неквапом зібрав особисті речі, які помістилися в одну велику сумку, погладив сина по стриженій потилиці й, нічого до пуття не пояснивши, пішов. А мама згодом уникала будь-яких згадок про нього. Крім, хіба що, могла дорікнути спересердя Птасі: ні на що, мовляв, не здатний, такий самий тюхтій, як твій татко.

Проте хай там хоч як, але навряд чи рідний батько зміг би платити йому за квартиру в Києві.

Вступивши до Могилянки, аби ґрунтовно вивчати інформатику, два перших роки Птаха жив у гуртожитку. Коли в нього потягнули вже другий ноутбук, мама поставила вітчима перед фактом: хату дитині наймати дешевше. Той зітхнув, але через своїх знайомих ціле літо покірливо шукав фінансово прийнятний варіант, аби цього вересня студент перебрався в однокімнатну шпаківню на дев’ятому поверсі панельного будинку в Дарниці. Тут був нормальний Інтернет, холодильник, стіл на кухні та дві табуретки. Ще власниця пообіцяла й почепила на вікно штори, щоб сонце не било в очі. Помешкання без меблів, за яке ще треба було сплачувати комунальні, обійшлося у дві тисячі гривень на місяць, і то вітчим доводив: по великому блату. Ще й просили нікому не казати, як людина нахабно збиває ціни.

Птаха не чекав сам від себе, що йому сподобається аскетична обстановка. Спав на широкому ортопедичному матраці, який позичив у когось на невизначений час той-таки підприємливий вітчим. Книжки купками стояли в кутку. Верхнім світлом майже не користувався, пристосуваши собі велику лампу на прищепці до опалювальної труби. І, звісно, новий ноутбук.

Інтернет для Птахи означав світ.

Саме з мережі дізнався про зібрання людей на Майдані.

Вибрався туди з цікавості. А ще — бо кілька однокурсників та народ із паралельного потоку вирішили організуватися самі через Facebook, де давно сиділи й часом до глупої ночі різалися не на життя, а на смерть у коментарях чи чатах. Насправді Птаху туди, на акцію, не сильно тягло. За весь період свого життя в столиці дуже часто бачив різні масові зібрання проти чогось, жодного разу не пригадавши, навіть не відшукавши в мережі повідомлення про бодай частковий успіх хоч одного. Ще й не посоромився озвучити сумніви товаришам, і ті прогнозованим хором його затюкали. Мовляв, активні люди не просто мають право — а повинні використовувати це право на протест. Результат, доводили Птасі, безпосередньо залежить від якості того, проти кого протестують. І раз народ, не важливо, у якій кількості, зазвичай протестує проти того, хто наділений бодай невеличкою владою, це означає — влада в країні не найкраща.

Хоч у центрі, хоч — на місцях.

І все одно Птаха звик робити щось не заради процесу.

Він прагнув результату.

Маючи «відмінно» з математики й бувши чемпіоном Козятина з шахів, тобто прораховуючи за звичкою ходи, хлопець доходив власним розумом: ні до чого суттєвого, крім струсу повітря, протестні акції не призведуть. Раз так — у них нема жодного практичного смислу. І відповідаючи тим, хто кричав: «Так що, отак тупо сидіти й мовчати?», казав: «Не хочеш сидіти тупо — сиди гостро. Напиши пост про те, як ти глибоко обурений. Його прочитає рівно та кількість людей, котрі прийшли б на заявлену акцію. Або навіть більше: читати пости в Інтернеті — більш вдячна справа, ніж витрачати час на наперед провальні заходи».

— Ми хочемо вийти, аби нас побачили? Чи хочемо бути почутими? — сперечався якось із одногрупником Геною, заводячись та бризкаючи в запалі слиною. — Побачити — окей! Ми прийшли. Стоїмо мовчки. З тим же успіхом викладіть свої фотки в мережу! Аби почули? Так те ж саме можна написати й поширити! Ну, зрозумійте ж — нічого, зовсім нічого не зміниться довкола!

— Та чому ти так уперся! — кричав той у відповідь.

— Бо для змін та навіть процесів потрібна згода сторін! — махав руками Птаха, збоку нагадуючи диригента. — Ось якби ти, Генич, не почув від Любки «давай», коли запропонував одружитися, у вас не було б весілля! А міг би, домагаючись Люби, влаштовувати під її вікнами акції протесту! Вимагати, щоб вона погодилася жити з тобою довго й щасливо! Ну, старенький, хіба не так? Хіба я не правий?

Подібних диспутів було безліч, і всі вони заходили в глухий кут. Кожен лишався при своєму. Зокрема, Птаха — при тому, що жоден індивідуальний пікет та масовий протест ні на що в країні не впливали й не вплинуть.

Але нині Богдан таки пішов на Майдан під дощем.

Не тому, що змінив погляди, чи за компанію, щоб не виділятися.

Закортіло прийти й укотре переконатися — усе це марно, аби потім, коли подібні суперечки знову спалахнуть, ніхто не міг йому закинути: заперечуєш те, чого не бачив. Так він прийде. Постоїть. Послухає. І повернеться додому, коли захоче.

Ніхто ж не зможе його втримати там, де він бути не збирається.

Так і сталося. Потупцяв серед людей, котрі чомусь прибували й прибували. Послухав, хто що говорить. Погодився з одним поважним, схожим на професора чоловіком у шкіряному плащі до п’ят, шкіряній кепці, з вусами та в окулярах: усе це на Майдані — гра.

— Розумієте, — спокійно пояснював, дивлячись чомусь на Птаху, ніби знайшов найвдячнішого слухача, — Росія проти, аби Україна підписувала будь-які угоди з Європою. Вона не хоче втрачати контроль, і вона його хоч як не втратить. Надто міцні зв’язки між державами, щоб їх можна було просто так розірвати. Та потрібні якісь політичні ігрища. Тому влада домовилася організувати ось такі народні протести з вимогою повернутися до курсу на Захід. Ви не розумієте тонкої політики, — спокій пана в окулярах підкуповував, уселяв упевненість у його беззаперечній правоті, такі чоловіки завжди щось знають. — Путін тисне — нічого не підписуйте. Янукович каже — добре, не будемо. Азаров озвучує це. Тобто ми підстрахувалися — бачте, брати-росіяни, усе йде, як треба. Але ж вони не дурні!

— Хто? — перепитав Птаха.

— Путін, юначе, Путін та його почет, — пояснив майданний лектор. — Вони ж хочуть зберегти лице. Мовляв, зробимо вигляд, що заважаємо хохлам. А насправді, як я вже говорив, далі впливатимуть на нашу владу. Отже, щойно ми таки підпишемо ту угоду, вони на наших плечах швидше наблизяться до Заходу! І міцніше за нього вчепляться!

— Та що ви, пане, таке кажете! — утрутилася жінка середніх літ з жовто-блакитною стрічкою, закріпленою на собачці блискавки куртки. — Хіба москалі не мають всюди своєї агентури? Їм не треба шукати додаткових можливостей, у них є нафтодолари!

— Правильно, — легко погодився чоловік в окулярах. — Але пролазити на Захід на наших плечах, впливаючи на нього через своїх, тобто наших, куплених агентів, дешевше, пані! Ви мусите це зрозуміти! Тож маємо таку схему. Янукович натискає на «стоп». Путін задоволений. Але тут же виходять люди на протест. І Янукович знову натискає на «старт». Мовляв, бачте, пане Путін, український народ хоче в Європу. А я, як президент, не можу не слухати свій народ! Пристойність збережена. Популярним Янукович стає навіть тут, на Майдані. Не кажучи вже про Західну Україну. Опозиція, оті всі Яценюки з Тягнибоками, — пролітають. Юля — сидить, бо вона ж сама ніби вимагає, щоб Україна все підписувала й про неї не думала. Янукович за два роки легко, навіть по-чесному, виграє вибори та йде на другий термін.

— Не треба! — скрикнула жіночка.

— Бачте! А йому треба! Розумієте, усім усе вигідно. Люди, як завжди, використовуються наосліп.

Вони ще довго сперечалися. Підключилися інші, відтіснивши від мудрого майданного лектора Птаху. Він нічого не мав проти, сам збирався йти, бо бачив у словах чоловіка в окулярах залізну логіку — значить, не бачив потреби далі стояти тут.

Така його, Богдана Пташука, особиста акція протесту.

Він проти, аби його використовували. Навіть заради блага.

Отакі думки крутилися в голові, коли в очі вдарило світло від фар, хряснули дверцята й він почув своє прізвище.

— Пташук?

— А що таке?

Голос невідомий, лиця незнайомця він також не розгледів. Та коли синхронно хряснули ще двоє дверцят і з авто вийшло дві інші постаті, позадкував. Нічого хорошого в нетрях Дарниці пізно ввечері не можна чекати від трійці, що чатувала біля під’їзду. Не просто вперто чекаючи на Птаху, але й знаючи — його нема вдома.

— Пізно повертаєшся, — мовив той же голос, і міцний, з широкими плечима чоловік наблизився до нього. — Уже грішним ділом подумав, ти не ночуєш. Ховаєшся.

— Чого б мені ховатися? — Птаха далі повільно задкував, уже підозрюючи, що відбувається й хто це може бути.

Широкоплечий лишився на місці.

Та інші двоє спритно, з двох боків, обійшли Птаху й затиснули його «в коробочку». Гостроносий молодик у натягнутій до брів чорній в’язаній шапочці, який стояв зліва, підштовхнув у спину. Не сильно, але цілком достатньо, щоб надати Птасі прискорення. Як тільки він наблизився до машини, ці двоє перекрили йому шлях до відступу.

— Значить, оце ти такий, Пташук Богдан Петрович, — промовив широкоплечий, судячи з усього, лідер трійці.

Аж тепер, коли очі звикли, хлопець зміг не лише розгледіти його — високе чоло, йоржик волосся, трохи скривлений ніс, — а й згадати, де та за яких обставин бачив.

— Який… — пробубонів Птаха, намагаючись не дивитися на співбесідника, через що нервово крутив головою. — Ніякий. Нормальний.

— Чули, пацани? Батон, Граф, чули? Він нормальний! — реготнув той. — Я ж бачу — нормальний. Раз нормальний, так і поводь себе нормально.

— Я себе нормально поводжу…

— Ніхріна! — гаркнуло у відповідь. — Ти себе, Пташук, поводиш не нормально! Ти підставляєш людей під статтю! А інші люди через тебе, мудака, витрачають бабло! Похер бабло — тепер я винен ментам послугу! Бо вони зробили послугу мені, коли випустили брата на підписку!

Птаха шморгнув носом.

— Він… він же вкрав мобільник. Я сказав у міліції та написав, що бачив. Дівчина плакала, він її налякав… Із ножем…

На плече лягла важка рука.

Легко розвернула Птаху спиною до машини.

Кулак утопився в м’якому животі, біль зігнула навпіл.

Долоня лягла на маківку, натиснула, штовхнула.

Птаха впав на мокрий порепаний асфальт, просто в середину калюжі.

— Тепер слухай, — почув над головою і сидів, не наважуючись глянути вгору. — З тобою зараз поговорили мої друзі. Вони спортсмени, на секундочку: не п’ють і не курять. Запам’ятай, Потоцький Микола, для друзів Коля Граф. Був такий граф, Потоцький, чув?

— Ага, — вичавив Птаха.

— Ще запам’ятай — Грузинов Юрій, для друзів Батон. Спершу називали Батоно, на грузинський манер. Потім скоротили. Узагалі «батоно» — це «пан» грузинською, знаєш?

— Знаю.

— Молодець. Ну, а мене звати Ігор Щербань. Мого молодшого брата-придурка — Вітя Щербань. Він — таки придурок, бо наркоман. Але він мій брат, і я за нього відповідаю. Якщо Ігор навіть украв той мобільник, а не знайшов, як доводить ментам, він лише хотів продати його. Та заробити на свої колеса. Він не хоче лікуватися, доводить нашу маму до інфаркту. Та якщо його посадять — інфаркт у старої жінки точно буде. Знаєш, що ти завтра скажеш і напишеш ментам? Що не бачив, як мій брат крав мобільник. А як він погрожував ножем — тим більше бачити не міг. Вітя знайшов телефон, бо роззява його загубила. Хотів віддати. Вона побачила свою цяцьку в нього — почала горлати. Ти не розібрався. Інші люди скоро вкурили, що до чого. Тому й розійшлися, коли приїхали лягаві. Ти ж лишився єдиним свідком. Менти раді старатися, виконали план по затриманню. Тим більше, на наркомана можна купу всього повісити. Аж до вбивства принцеси Діани, — Щербань перевів подих. — Нормально тебе прошу: забери свою заяву. Напиши іншу. А з малим своїм розберуся сам. Ось ми разом із Батоно та Графом на нього вплинемо. Він уже хоче лікуватися. Зрозумів — рано чи пізно в ментовці його вб’ють за просто так, якщо не захоче зізнатися в серії скоєних по Києву та області вбивств. Ми нормальні, Пташук. Просто, розумієш, є обставини. Ти не завжди можеш їх врахувати. Є обставини?

Птаха кивнув.

— Не чую.

Ззаду копнули. Та він і без того б видушив:

— Є…

— Зробиш, що просять?

— Зроблю.

— Сам — чи заїхати за тобою? З ментами домовлено. Прийдеш у райвідділ, запитаєш Драчука. Капітан Драчук, почув мене? Чи записати?

— Почув.

— Молоток! Та ти ж знаєш Драчука. Ти ж йому писав пояснення, залишив оцю свою адресу. Не лізь ніколи туди, де без тебе розберуться. Добре?

Птаха знову кивнув.

— Тримай.

Він глянув на простягнену правицю. Не відразу, але наважився взяти її. Чекав — знову вдарять чи штовхнуть. Та Щербань ривком підняв його, стукнув по плечу.

— Телефон твій капітан Драчук мені так само дав. Але я вирішив — краще особисто поговорити. Нормальний же ти пацан, скажи?

— Скажу.

— Тоді до завтра. Або — не до завтра. Не сходиш до ментів, ми знову зустрінемося.

Супутники Ігоря повернулися в машину першими. Сівши за кермо, він опустив скло.

— Пташук!

— Ну?

— Тебе в школі Птахою поганяли?

— Птахою.

— Бач. Я й це знаю. Слухай, Птахо, ще. Ми не бандити, ще раз кажу. Нема бандитів, давно. Я тренер у спортклубі. Граф та Батон зі мною працюють. Просто… як би тобі сказати… — він клацнув пальцями, допомагаючи собі знайти потрібні слова. — Треба розв’язати проблему. Розумієш — треба, Птахо, так швидко, як оце зараз. Є практика.

Птаха промовчав.

Коли машина від’їхала, зрозумів — ненавидить сам себе.

За все.

1

— Я тобі довіряю особисто, Коновале. Давно служиш, зарекомендував себе.

Він стояв перед командиром і терпляче чекав, поки скінчиться прелюдія.

Чекати Павло Коновал умів, за що діставав від дружини Ольги регулярно. Коли влаштовувався в «Беркут», обіцяли не лише зарплату й премію — манили квартирою. Хай одна кімната, усе одно краще, ніж третій рік у гуртожитку. З них півтора — з дитиною, донечкою.

Коли приїздить із Бобрика теща, узагалі ховайся. Хазяїнові доводилося спати на розкладачці. Нікого не хвилювало, що в нього був важкий напружений день, знову якісь бандерлоги каламутили воду, доводилося стояти в оточенні годинами, чим далі — тим частіше до глупої ночі, поки все не розсмокчеться. Бійці щоразу могли зачистити територію за кілька хвилин, для того ж спеціально навчені. Але наказу не отримували.

З кожним разом такий розклад сильніше дратував і бісив Павла Коновала.

Змалечку любив давати здачі. Навіть якщо супротивник був несерйозним. Що, здавалося б, небезпечного можна чекати від ботаніка, шклявого маминого синка із зів’ялими м’язами? Через такого можна й треба просто переступати. Ба’, ні! Такий, отримавши по шиї, замість качатися й готуватися до реваншу, каже своїм батькам, як у суді, правду, тільки правду й нічого, крім правди. Чесно здаючи, хто образив. Обурені батьки так само не намагаються домовитися напряму. Вони йдуть до шкільного начальства, ніби директор чи класна керівничка, недолюблена таранька в окулярах, здатні зробити так, щоб нахабний розумник більше не діставав від неврівноваженого Коновала стусанів. На такий удар треба відповідати негайно — розбивати носа, ламати пальця, у крайньому випадку — руку.

Ось так виглядає здача в Павловому розумінні.

Превентивний захід.

Слабак повинен зрозуміти — неправильна поведінка щоразу тягтиме за собою нове каліцтво. І уникнути цього рано чи пізно доведеться лише в один спосіб: зачинитися у своїй квартирі, виходячи на вулицю лише з медичною метою, подихати повітрям. Пересуватися — лише перебіжками. Звичайно, на таке не піде ніхто, усі хочуть почувати себе вільно, ходити й не озиратися. Що ж, таке право мають, бо живі люди.

Павла Коновала ніхто цьому спеціально не навчав. Він не вважав себе зовсім дурним, та й, треба визнати, навіть недруги не сприймали його повним відморозком. Так, у ньому жила агресія, яку хлопець ще з дитинства й отроцтва не надто прагнув приховати глибоко. Повага до себе і неможливість будь-яких, навіть найдрібніших провокацій на свою адресу — були єдиним прийнятним способом спілкування з довколишнім світом.

До цього він дійшов сам.

І вже в сьомому класі фраза: «Не провокуй мене!» стала для нього чимось на зразок чіткої життєвої позиції.

Адже справді, головне — не дражнити, не зачіпати, не діставати. Тобто не робити й не говорити при ньому речей, які для нього особисто неприйнятні. Отже, дратують. Тож після того, громадяни, не ображайтеся за наслідки.

Самі винні.

З огляду на це, улаштовувався в «Беркут» не лише через гарантовану кімнату в гуртожитку, що робило фастівського хлопця киянином із реєстрацією. Не тільки обіцянка розв’язати квартирне питання. «Беркут» наводить порядок. І кожен, хто провокує, цей порядок порушує. Аби відновити статус-кво, бійці-беркутівці й отримують заробітну платню.

Щоправда, гроші Павло Коновал звик діставати за зроблену роботу.

Якщо громадяни порушують не лише заведений порядок, а й певний баланс, коли сильний керує, а слабший — слухняно махає гривою, і не отримують за це належної відсічі, вони знахабніють. Коновал не знав, хто конкретно сказав — безкарність розбещує. Та, дивлячись на погано керовані гурти обурених і агресивних, розумів правоту цих слів.

Хочеш чогось добитися — пиши листа тому начальству, яке здатне розв’язати питання. Стій у чергах. Закуси губи до крові, добивайся свого законним шляхом, для того існують судові інстанції. Але ні, обов’язково треба гуртуватися на вулицях чи майданах, качаючи свої, нікому більше не потрібні права.

Або ось футбольні фанати. Прийшов на стадіон, сів на своє місце, покричав, коли гол. Для чого запалювати вогні чи, ще гірше, лізти битися з тими, хто вболіває за іншу команду? Сусід Коновала, який півроку тому перевівся з Донецька, уболіває за «Шахтар». Сам Павло — за «Динамо», хоч ця команда, чесно кажучи, давно вже не та. І нічого, запросто випивають разом, навіть обнімаються. Співаючи щось старе, добре, з радянського кіно чи репертуару Лепса або Трофима.

Фанатам різних спортивних клубів нема що ділити. Випробувано на собі. Тому гармидер на стадіонах Павло так само вважав провокаціями, народженими повною безкарністю. І тому, намагаючись бодай трохи виправити ситуацію, завжди щедро — до крові — молотив кийком так званих ультрасів. Не розрізняючи, хто за яку команду дере горло.

Тож зараз, коли «Беркут» уже десятий день стримували, дозволяючи цьому строкатому натовпу горлати й стрибати в центрі столиці, Коновал відчував себе виснаженим. Наче не чекав наказу, а всі ці дні без передиху копав у тещі город. Там походжала міліція, без нагляду всю цю підарасню не лишили. Але вони, схоже, відверто знущалися зі стражів порядку.

Коновал бачив це на власні очі. Одного разу, здавши зміну, не спав, як звичайно. Одягнувшись по-гражданці, пішов подивитися на збіговисько зблизька. Чим довше стояв і слухав, тим сильніше стискалися в кишенях кулаки. І повертаючись назад на метро, усю дорогу намагався знайти відповідь: чому, якого хріна, чорт забирай, нема команди? Там же суцільна, махрова провокація…

Але раптом усе скінчилося. Коли Коновала викликали нині під вечір, він спершу нічого не зрозумів. Переговоривши з іншими бійцями та послухавши сержантів, знав, до чого готуватися. Те, що командир почав здалеку, а не влупив одразу в лоба, уважав нормальним ходом.

Про таке відразу не кажуть.

— Тут зараз нема тих, кому б не довіряли, — вів старший далі. — Офіційних наказів, письмових, із зрозумілих причин не готували. Вони є, Коновале. Але для внутрішнього користування, бо, сам же знаєш, взагалі без письмових розпоряджень у нашій системі комар не пердне.

— Так точно.

— Ситуація не штатна. Усі це знають. І кожному пояснюю окремо. Є на цей рахунок особливе розпорядження. За нештатну ситуацію належить премія. Розпишешся, але це так само нікуди не піде. Внутрішня бухгалтерія. Гроші люблять облік, ти ж знаєш.

— Так точно, — іншої відповіді Павло не знаходив.

— Тримай, — командир поклав на стіл перед собою довгастий білий конверт. — П’ятсот доларів. За надстрокові.

Коновал знав суму. Перед ним таку саму отримали інші бійці. Скільки належало сержантам, він навіть не намагався вгадати. Та й не дуже хотів, не звик рахувати чужі гроші. Тим не менше, брати конверт не поспішав.

— П’ятсот, — повторив командир. — Ось, постав автограф.

Поруч ліг розграфлений аркуш із переліком прізвищ. Навпроти більшості з них уже столи закарлючки.

— Не треба.

Коновал промовив твердо. У лице командира дивився прямо. Рішення він прийняв, воно не далося болісно.

— Чого — не треба? — командир явно не чекав такого повороту.

— Премії. Доларів. Я не буду. Не хочу.

— Не хочеш — чого? — командир подався вперед. — Виконувати наказ? Ти відмовляєшся виконувати наказ, Коновале?

— Аж ніяк, — відчеканив Павло. — Грошей не хочу. Я цю сволоту дрібну на Майдані за так розжену. Це мій обов’язок.

Тепер командир відкинувся на спинку стільця.

— Навіть так? Ти глянь… Ідейний. Я приємно здивований, Коновале, що в нашому підрозділі є справді ідейні бійці. Ти б виступив перед товаришами. Лекцію прочитав, розказав, як треба розуміти політику партії. Виступиш?

— З мене поганий лектор. Я краще ділом доведу. Ідеї тут ні до чого, просто — на провокації треба адекватно реагувати.

— Молодець. Значить, грошей не візьмеш?

— Ні. Мені вистачає зарплати, — тут він збрехав.

— І куди накажеш мені їх запхати? — командир знову подався вперед, постукав пальцем по конверту. — Я поважаю тебе, Коновале, ще більше. Ти в мене давно кандидат на підвищення. Рости тобі треба. Подам відповідні папери, ще й про квартиру… Прискорити треба процес, дитина в тебе мала. Для дитини візьми. Для жінки. Теща є?

— Куди без неї?

— Ось, тещі покажеш, який зять домовитий, — ураз тон різко змінився. — Це, значить, ти тут найрозумніший. Ідейний, порядний, свідомий. Гроші не береш, але роботу робитимеш. Тобто іншим хлопцям, твоїм товаришам, повинно бути соромно? Ти себе вище ставиш, га, Коновале? Не чую!

— Ні, — Павло не чекав такого повороту.

— Якого ж видрючуєшся? Якого, я тебе питаю? Гроші на тебе виділені! Узяв дзьобом! Відніс додому! Поклав на комод чи що там у вас…

— Холодильник…

— Значить, на холодильник поклав! Новий, блядь, купив! Там на вісім холодильників буде! Ти ними торгувати зможеш, Коновале! Бізнес почнеш! Хочеш бізнес? Свій?

— Аж ніяк, — це він промовив уже твердо й впевнено.

— Молодець! Тому харе вийобуватися, Коновале! Узяв гроші! Розписався! Роботу зробив! Пішов відпочивати! Усе, я сказав! Сміття з центру треба прибрати! Новий рік скоро, забавляти треба людей! Свято! Щось іще, Коновале?

— Аж ніяк.

Командир знову постукав зігнутим пальцем по конверту.

Коновал слухняно взяв, згорнув. Поклав у кишеню штанів. Треба буде перекласти, не тягати ж це з собою.

Нічого.

Принесе додому.

Хай жінка, Олька, дура така, бачить, чого чоловік вартий. Останнім часом забагато говорить, гроші рахує.

Не свої.

Його.

Виходив із кабінету задоволений. Прочухана дістав — але й наказ, на який давно чекав не лише він.