Вогняна зима

Алла. Телевізор

Вона не чекала від матері такої реакції.

— Мало!

— Мамо, ну що ти говориш!

— Я знаю, що кажу! Мало! Мало їм дали! Вони страх загубили зовсім! Наривалися самі — і нарвалися! Ти ж бачиш! Сама бачиш! Дивися, це не кіно!

Мама сіпнула Аллу за рукав, так, ніби вона сама не бачила, що відбувається на екрані, тицьнула пальцем просто в середину.

Там, у прямому ефірі, хлопець у темній куртці з каптуром махав довжелезним ланцюгом. Обличчя до очей закривала медична маска. Ланцюг мотилявся перед шеренгою беркутівців. У своїх сірих, зі строкатими смужками формених строях бійці нагадували хижаків, а високі прямокутні щити, загнуті по краях, робили їх подібними до середньовічних лицарів. Тільки модернізованих, осучаснених, і все одно — не надто, на думку Алли, метких та мобільних. Вони стояли плече до плеча, і молода жінка, попри переляк, дивувалася їхній витримці. Лиця закривали прозорі панцирі на чорних шоломах.

І дуже хотіла, аби беркутівці її зберігали. Інакше всі, хто прибіг на Банкову, до президентської адміністрації, матимуть серйозні проблеми.

Такі, як учора вночі. Коли не гірші.

Мама, Світлана Русланівна, зазвичай принципово не дивилася новин. Якщо й переглядала — здебільшого російські. Навмисне переконала батька підключити в кабелі розширений пакет, куди входила максимальна кількість каналів із Росії, а Петро Семенович не опирався. Їй подобалися жіночі ток-шоу, де обговорювалися проблеми краси та здоров’я, а в студії сиділи тамтешні естрадні й кінозірки, демонструючи на собі бажаний для наслідування приклад. Нарікаючи, що в Україні нічого такого не знімають і не зніматимуть, бо нема, на кого рівнятися, самі жлоби, мама з шоу перемикалася на серіали, старанно стежачи за кожною новинкою.

Вона працювала в ЖЕКу, вела там облікову документацію, скаржилася на всіх, хто своїми дзвінками й приходами заважає нормально працювати. Від телевізійних історій про щасливе кохання в яскравих інтер’єрах отримувала не лише задоволення — мама відпочивала, забуваючи про все на світі. З середини жовтня, коли вже не можна було їздити на вихідні в Бикову Греблю, бо там нічим топити й телевізор не ловив улюблені канали, мама просиджувала перед екраном більшість вільного часу, відволікаючись хіба на кухонні справи й прибирання. І то, вовтузячись із ганчіркою, телевізор не вимикала, слухаючи його, мов радіо.

На новинах почала зупинятися частіше, коли в Україні почалися перші протести. Їхнього смислу Алла не могла зрозуміти до пуття, а розпитати не було в кого: на роботі всі подруги, ніби змовившись — а може, справді домовившись, ігнорували обговорення політичних тем. Коли ж Алла пробувала хоч трохи повернути розмову в потрібний та справді цікавий їй бік, відмахувалися дружно. Незмінно примовляючи: «Дорош, воно тобі треба?»

Тоді молода жінка спробувала подивитися новини, чого раніше за собою не помічала, як і взагалі — особливого тяжіння до телевізора, якщо це не пісенне чи танцювальне шоу. Тут же наштовхнулася на грамотну маму: Світлана Русланівна Дорош принципово відмовлялася вірити українським інформаційним програмам, заявляючи — в усі часи влада брехала і зараз так само бреше. Пропаганда, яку наші, за висловом матері, впарюють, не варта довіри. А значить — уваги. Натомість, росіяни бачать збоку те, що старанно намагаються приховати від народу тут, в Україні. Через те їхні новини — набагато об’єктивніші, змістовніші й правдивіші.

Алла взагалі здивувалася, що мама вже другий день не перемикається на Росію.

— Ти глянь, глянь! — Світлана Русланівна довбала пальцем екран. — Це ж націоналісти, Алло! Бандерівці! Ти чуєш, що вони кричать?

— Я чую — вони просто кричать, — зауважила Алла. — Там бійка.

— Правильно! Бійка! — переможно вигукнула мама, ніби донька досі не могла побачити й зрозуміти очевидного. — А ось бачиш того вусатого? Сивий, з вусами, глянь! — палець затулив лице чоловіка, на якого вказував. — Про нього по Росії говорили! Це — найголовніший бандера в Києві! Давно не було видно, а тут — виліз!

Позаду, у кріслі, заворочався й закректав батько.

— Дівчата, я на ваші задниці сів дивитися? Може, відійшли б?

— Дивися, Петю! Дивися, що у світі робиться! Ти колись таке бачив? Розігнати їх усіх, до чортової матері розігнати!

— Уже ж розганяли, Свєто, — батьків голос звучав примирливо. — Тобі-то що? Порядки наведуть, не переживай. На то й влада. Бити, звісно, не треба було. Я проти…

— А я — за! — мама войовничо взяла руки в боки, розвернувшись до чоловіка всім корпусом й знову заступивши йому телевізор. — Пострибали! Поспівали! Побаламутили воду! Нічого не вистрибали! Досить, усе! Баста! Ніхто їм нічого не підписав! Президент знає, що робить! Хто вони такі, аби стрибати проти президента?

— Світлано, вони спали в наметах, — зітхнув батько. — Прийшов «Беркут» під ранок. Побив до крові. Міг би просто сказати — підйом, кроком руш. Усі б розійшлися. Там теж нема дурних, ґулі собі набивати.

— Там якраз дурні й сиділи! — вигукнула мама тоном, яким зазвичай говорять ті, хто давно все знає. — І ти ж слухаєш те, що тобі показують по нашому телебаченню! А тут же всі куплені за американські гроші! Я з цікавості глянула новини на державному телебаченні. От правильно роблять люди, що не показують тих крикунів! Зате роз’яснюють народові, що робиться, чому і як! І знаєш, мені сестра вчора дзвонила з Ленінграда!

Алла звикла, що мама вперто іменує російський Санкт-Петербург на старий манір. Їй же подобалося вимовляти «Пітер». Як і саме місто: тітка Таня одружилася там із морським офіцером, і Дороші часто бували в неї в гостях, поки квитки на поїзд не почали кусатися. У чому мама, за звичкою, звинуватила націоналістів, котрі каламутять воду й нічого не роблять самі.

— Ну, дзвонила, чув, — зітхнув батько. — І що?

— А те! Те! — останнім часом мама дуже швидко заводилася, коли чіплялася політичних тем. — У нас цього точно не скажуть. Зараз, у всякому разі. А в Росії поки говорити заборонено. Тільки в Саші, — так звали тітчиного чоловіка, — є, ти ж знаєш, зв’язки в… Коротше кажучи, є зв’язки. Так ось, коли вчора вночі тут почалося, Саша подзвонив, кому треба. І там, — мама зробила багатозначну паузу, — Саші сказали: у тих, хто називав себе мирними студентами й зараз корчить із себе жертв свавілля, насправді в речах знайшли пістолети, гранати й наркотики!

— Та ну! — відмахнувся батько. — То вже Танька загнула!

— Нічого вона не загнула! — мама тупнула ногою. — Знаєш, чому про це поки не говорять? Аби паніки не було! Їм роздали наркотики. Не всім, але якійсь частині, і звеліли сидіти, чекати. Потім, за сигналом, треба було бігти на Банкову й починати штурм! Під виглядом обурених громадян, розумієш? А далі, у натовпі, вони б почали одне в одного стріляти! Уяви собі, Петю, це ж все проти влади!

— Свєто, ну сама подумай — які пістолети?! Які наркотики?!

— Не знаю, які наркотики! Я в них, слава Богу, не розбираюся! — мама знову тупнула по килиму. — Тільки ж сам бачив і чув — речі їхні, тих нібито студентів, лишилися на Майдані! Їх там же, на місці, оглянули. Не розбереш, кому що належить, тому нікого не взяли відразу. Думаєш, чого вони в церкву забігли? Маневр такий!

— Свєто, ну який маневр?!

— Такий! Почне міліція штурмувати церкву — вонятиме на весь світ! Треба, як я розумію, подумати й щось придумати. Та бач, владі ж навіть доби не дали на роздуми! Знову перехоплюють ініціативу! Заполонили центр міста! Усе одно штурмують! Диви, диви, глянь — що я говорила!

Мамин палець знову націлився на екран, показуючи батькові те, на що вже кілька хвилин, мов заворожена, дивилася Алла.

Чомусь склалося стійке враження — це коїться просто тут, за вікном. Варто вийти на вулицю, і тут же затягне лютий, невідворотний, убивчий вир подій, які Аллі ще позавчора важко було собі навіть уявити.

Хлопець зухвало махав перед беркутівцями ланцюгом, намагаючись стояти так, аби металевий кінець нікого не зачепив.

Зусібіч у напрямку беркутівської шеренги летіло каміння, невідомо, звідки принесене. Гримнуло кілька вибухів, зображення занурилося в густий білий дим.

Трохи далі, де було більше скупчення гамірного натовпу й куди посунула телевізійна камера, повільно їхав трактор із ковшем напереваги. Незрозуміло, хто і з якою метою його отуди пригнав, і взагалі — де серед білого дня взявся цей тракторець просто в серці Києва. Ще й дивом заїхав знизу на пагорб, просто на Банкову.

Знову щось вибухнуло.

Кілька чоловіків у масках-балаклавах сіпнулися вперед, до беркутівських щитів. Ззаду підбадьорливо ревонули, але тут же навперейми першим відчайдухам вискочило кілька молодих, із незакритими лицями. Їх усе одно неможливо було розгледіти, навіть упритул припавши до екрана. Одного смикнули за руку, він рвучко вивільнився, почав щось кричати, махаючи руками. Інших активістів уже зупиняли, розчепіривши руки та стоячи спинами до беркутівців, навіть не боячись раптового нападу.

Тим часом у міліцію полетіло ще кілька запалених фаєрів.

Знову рвонуло, вибухнув феєрверк.

— Ага! — мама закричала так, ніби сама брала участь у сутичці, причому — на боці беркутівців. — Ти кажеш, Алло, побили! Побиті так себе не поводять! Їм мало дали! Страху зовсім не знають! А міліція, міліція чого стоїть і дивиться! Там же такі самі люди! Діти!

Тато, про якого знову на короткий час забули, голосно видихнув.

— Свєто, — протягнув він, ніби кректав від болю чи взятої за раз непомірної ваги. — Де ти там бачиш дітей?

— Хлопчики! З міліції, хлопчики — вони тобі не діти!

— У мене нема дітей, які служать в мі… — Петро Дорош проковтнув частину слова, кахикнув, ніби вибачаючись, тут же виправився: — Які служать там. У Києві, Світлано Русланівно, масові безпорядки. Це так називається. Забула, коли було таке востаннє?

— У дві тисячі четвертому! — миттю парирувала мама. — Тоді перетворили Київ на свинарник, бомжатню та звалище секонду! Я говорила, казала тобі: не скінчиться це добром! Ось, Петре Семеновичу, їж із маслом!

Указівний палець знову націлився на екран телевізора.

— Тоді, Свєто, не було масових безпорядків, — Алла здивувалася, як ураз стишився батьків голос. — І я за п’ятдесят два роки, що живу, нічого такого не пам’ятаю.

— А в Москві! — жінка викрикнула так, ніби зловила чоловіка на брехні. — У Москві, забув? Коли Горбачова скинули! Потім, коли танками лупили по парламенту, забув? Там людей убивали, на секундочку!

Батько підвівся. Для чогось обсмикнув спортивну кофту. Зняв окуляри.

— Сама сказала ось тільки — то в Москві. І танки теж були в Москві. А в нас, не забувай, — Київ.

— Яка різниця! — вирвалося в матері.

Тепер уже й Алла дивилася на неї, ніби бачила вперше.

За цю думку їй стало дуже соромно. Навіть почервоніла.

Та нічого не могла з собою вдіяти.

Вибух — знову хтось по той бік екрана кинув бомбу, явно саморобну.

Чи не бомбу. Алла погано зналася на таких речах.

Поки мама шукала правильну, на її думку, відповідь, батько вийшов до іншої кімнати.

Без телевізора.

Сірий. Смугаста стрічка

Чуйка спрацювала — цього разу їм не казатимуть просто стояти.

Хоча команду на автобусі привезли в Маріїнський парк ще до дев’ятої ранку і потім, як здалося багатьом, забули, Сірий відчув: усе буде не так, як у попередні рази. Тепер усе набагато серйозніше й, очевидно, надовго. Їхній старший, Денис Буряк, сказав узяти рюкзаки з усім необхідним — рушник, зубну пасту, запасні шкарпетки, чисті труси. Усе інше дадуть, з голоду не вмиратимуть. Але є варіант, що доведеться стати табором на невизначений час.

Майдану треба протиставити Антимайдан.

Офіційно, перед строєм, про це не оголошували. Керівники, ким би вони не були, навіть не завдали собі клопоту розтлумачити пацанам, для чого конкретно їх сюди привезли. Сірий сам, корячись звичці тримати вуха напоготові, а ніс — по вітру, покрутився між людьми й почув оте «антимайдан», нічого не маючи проти. Як і не особливо заперечував, коли таких, як він, запросто, ніби так треба, називали тітушками.

Велике діло.

Хай собі будуть тітушки.

З Антимайданом складніше. Принаймні так Сірий вирішив сам для себе.

Звісно, подумав він, ті лохи мають право стояти в центрі Києва й перекривати рух, називаючи себе Майданом. Дізнавшись про початок чергової акції, Сірий навіть зрадів: знову мобілізують, ще й заплатять, причому платитимуть щодня, годуватимуть та навіть поїтимуть. Не лише мінералкою та соком, навпаки, хрін від них соку допросишся. Чим довше бардак у місті, тим довше їх, тітушок, опікатимуть. У тому числі — даватимуть бабло. Навіть якщо по три сотні, шкільних знань із математики йому та більшості пацанів вистачало, аби додати та помножити. Коли годуватимуть, нехай раз на день, заради того, аби скласти в кишені тисячу, а то й дві, можна померзнути. Без перерв та вихідних.

Але, курячи біля автобуса, слухаючи анекдоти й щоразу дружно регочучи, бо з анекдотів треба сміятися, Сірий раптом побачив і негативний бік справи. Він зводився до слова «стояти», якого Олег Сіренко терпіти не міг. Бо якщо на Майдані вони всі стоять і готові, як він чув на власні вуха, стояти до якоїсь перемоги, це напевне означає — Антимайдан, на противагу тим, проти кого їх виставляють, так само повинен стовбичити. Перспектива тинятися парковим периметром, слухаючи військові пісні та шансон, не дуже вабила.

Сірий уважав себе людиною дії. Заради справи готовий був почекати, потерпіти, покурити під мляву безпредметну розмову кілька годин. Але за умови, що старші нарешті порадяться, вирішать усе, що треба, і дадуть команду. Змести лобовою атакою тих, із Майдану, навряд чи вийде. Та менти, напевне, підтягнуться, утрутяться в самий розпал подій, як це було раніше, нагребуть повні камери найактивніших, тих, хто дуже борзий. Решта розсмокчеться сама, зализувати рани. Якщо колись повернуться знову, нехай. Їм же гірше. Сірому з пацанами — заробіток та заразом почухати кулаки.

Стояти ж на місці, навіть за три сотні в день, його не приваблювало.

Десь, немов із прозорого грудневого повітря, намалювалася пляшка «Мороші». Пустили по колу, розливаючи в один пластиковий стаканчик. Коли черга дійшла до Сірого, він зіжмакав пластянку, кинув під ноги, роздушив, хильнув із горлечка, показуючи іншим приклад. Тоді передав далі, Вадикові Гопкалу — той запросто відгукувався на Гопа.

— Ти поплутав! — огризнувся той. — Нахер було стаканчик викидати?

— Туди слини напустили, — Сірий кивнув на Лоба з Хряпою, котрі пили раніше. — Буду я після кожного соплі допивати!

— Не стартуй, Сірий! — миттю обурився Хряпа. — Ти ж зараз туди, у пляхан, своєї наплюєш!

Лобові почуте було до ліхтаря. Йому взагалі все довкола було до ліхтаря. Спокійно, попри те, що за якихось двадцять метрів від їхнього гурту стояли по периметру міліціонери, витягнув заначену напередодні «п’ятку» трави й пихкав, закурюючи випите.

— Культурно треба! — Сірий сплюнув під ноги. — Воно ж, наче гумова рукавичка. Чи гандон. Ти, Хряпо, пив колись із гандона?

Той мовчки покрутив пальцем біля скроні.

— До чого тут? — не зрозумів аналогії Гоп, не поспішаючи перебирати естафету.

— Будеш чи ні? — Сірий гойднув простягнутою рукою в повітрі, і коли товариш поспіхом схопив пляшку, підняв зіпсований стаканчик, показав усім, ніби музейний експонат: — Дивіться сюди. Нормально ж узяти не можна. Плющиться, репається. І він же одноразовий. Забули — одноразовий!

— Ти давно такий правильний? — поцікавився Хряпа.

З них усіх Сірий був найстарший. Лобові, наймолодшому з п’ятірки, недавно стукнуло вісімнадцять. Та однаково різниця у віці не була такою великою, аби пацани не могли триматися на рівних. Серед інших Сірого виділяв лише більший, ніж в інших, тюремний стаж. А Боря Шматко, він же — Шмата, узагалі примудрився не мати навіть приводу в міліцію. Тим не менше, Сірий уважав свій статус у їхній невеличкій команді вищим, ніж в інших, бо, на його глибоке переконання, тюрма додавала мужчині мудрості. Тому відповів через губу, випнувши вперед округле підборіддя:

— Хряпо, правильно — це коли ти не хочеш набиратися від інших різного сифілісу. З пляшки пити культурніше. Гігієна. Усе одно, що з чашки чи стопки. Воно не осідає, укурюєш?

— Хто — воно?

Хряпа почав заводитися. Він завжди накручувався, коли не розумів, що відбувається, але, попри нерозуміння, мусив якось реагувати. Інакше останнє слово лишиться не за ним, чого Вова Храпунов на прізвисько Хряпа категорично не міг собі дозволити й пробачити.

— Відвали, — Сірий поліз по цигарки.

— Ні, ти таки стартуєш! — Хряпа ступив до нього. — От на фіга ти все завів? Ти постійно так, Сірий, скільки тебе знаю!

— Послухав — мовчи, — той прикурив.

— А тебе тут босом поставили? Ти чого мені рота затикаєш?

Поки вони гарикалися, Гоп зробив великий ковток, від чого захлинувся — пішло не в те горло. Шмата, якому випало допивати, несильно стукнув його по спині. Той почав гикати, і увага команди переключилася на невдаху. Лоб уже знайшов десь літрову пляшку коли, тицяв Гопові просто під ніс, той схопив, але промахнувся. Рука зловила повітря, Лоб же розтиснув пальці, кола впала під ноги, рідина полилася на землю.

— Отепер піднімай! — сказав Сірий, теж стукнувши Гопа по спині.

— Та харе вже! — вигукнув той, нарешті перевівши подих.

— Що у вас тут таке?

Усі дружно повернулися на голос. Поруч стояв і з погано прихованою огидою дивися на них Денис Буряк.

— Нормально, — відповів за всіх Сірий.

— Раз нормально — будеш старшим у п’ятірці, — промовив Буряк, копнувши носаком напівпорожню пляшку.

Вона підкотилася до Шмати. Той зробив чергову затяжку. Буряк, повівши носом, скривився.

— Значить, так, пацани. У нас тут обстановка непроста. Тому зав’язуйте оцю всю хрінь. Зранку — так точно. Не знаю, як надовго все затягнеться. Але люди потрібні постійно. Бажано — у нормальному стані. Під кінець дня, коли вас поміняють, що завгодно. Тоді, до речі, бабло отримаєте. Зараз я ваш десятник, підходьте до мене. Завезуть намети, будуть генератори, годуватимуть. Усе, як у них, — він кивнув за периметр, у той бік, де географічно знаходився Майдан Незалежності. — Гроші на всіх братиме Сірий. Усі питання — також до нього. А ти, Сірий, — до мене, якщо чогось не допреш. Тільки що там допирати… Дай курить.

Сірий простягнув зіжмакану пачку. Лоб підніс запальничку.

— Коротше, пацани, вводні такі, — сказав він, затягнувшись і випустивши перед собою густий сизий струмінь диму. — Унизу, у центрі, починається велика буза. Причому київських, наших, навіть із області, тобто — місцевих, там узагалі нема.

— Зовсім? — перепитав Сірий.

— Уточню. Але, по ходу, дуже мало. Києву все це нахрін упало. Сюди понаїхали западенці. Тільки з одного Львова їхнього, я так почув, сто тридцять автобусів. Усі бандери озброєні. Намети в них американські, хоч і вживані. Харчі так само постачають регулярно. Дрова, вугілля. Чужих треба звідси вигнати. Порядок — забезпечити.

Сірий, як і решта, довіряли Бурякові. Ні для кого не було секретом, що не так давно він працював у міліції в Броварах. Потім чи вигнали, чи сам пішов, але, кажуть, зв’язків не втратив. Тому все, що говорив, виглядало перевіреною інформацією, зібраною ментами. Раз так, ситуація справді виглядала в рази критичнішою, ніж усі інші рази, коли їхню групу залучали до акцій.

Тим часом Буряк витягнув із кишені дублянки жмутик червоно-чорних смугастих стрічок.

— Беріть по одній. У них є, у нас теж повинні бути. Поки тут кучкуємося, на базі, — він обвів жестом парк, — стрічки носити. Кругом крутяться журналісти з камерами. Хай бачать, ми тут не просто так, типу отара. Вони нас, до речі, так і показують. Тому, пацани, з ними краще не заводитися взагалі. Хто буде нахабний, лізтиме з мікрофоном просто в морду — валіть сміливо. Скажете — провокація, ніхто нічого вам не зробить. І ще таке, пацани, — черговою, третьою, затяжкою, він добив цигарку до фільтра, сплюнув бичок під ноги. — Про стрічки. Тут бувають нормальні журналісти. Питатимуть, що це у вас за символіка. Скажете — георгіївська, символ перемоги над фашистами. Бандерівці — наймити фашистів. Той, у кого таке, — він простягнув жмутик Сірому, — проти повернення фашизму. Узагалі, ми всі за мир, аби війни не було. Так і кажіть, тільки без самодіяльності. Гуляйте, але поки краще за периметр не йдіть.

З його кишені озвався телефон. Відповівши, десятник матюкнувся, але беззлобно. Швидше — стурбовано, заклопотано. Так лаються завгоспи, коли треба терміново розв’язати якусь марудну поточну проблему. Махнувши вільною рукою, Буряк квапливо відійшов, перегукуючись із співбесідником матюкливими фразами.

— Усе почули? — запитав Сірий. — Розбирайте стрічки.

Шмата взяв останню. Дивлячись на чорні й червоні смуги, добив «п’ятку». Потім, зацікавлено глянувши на пляшку із залишками коли, що докотилася до його ноги, старанно, наче робив найважливішу справу свого життя, наступив на неї.

З горлечка чвиркнув чорний струмінь, бризнувши на кросівок Хряпи.

Той хотів вилаятися — ураз замовк. До них з боку оточення неквапом рухався міліціонер.

Усі завмерли в напрузі. Навіть Шмата, усвідомивши нарешті — щойно курив траву на очах у купи ментів.

— Стоїмо? — запитав, наблизившись, сержант, і в голосі не почулося нічого загрозливого.

— А що? — обережно поцікавився Сірий.

— Нічого. Закурити дайте — що…

У кишенях вони почали порпатися наввипередки.

Котя. Буксир

Він не думав про наслідки, коли заволав на сержанта:

— Документи назад! Зовсім дах поїхав!

Даішник, не зводячи з Коті очей, навпомацки застібнув ґудзика на форменому кітелі. Потім, так само незворушно, застібнув бушлат. Усім своїм виглядом інспектор говорив: спробуй, забери. Котя стояв до нього впритул і, мазнувши поглядом, мимоволі зачепився за мішки під очима. А на самому лиці залишила чіткий відбиток шалена втома. Навіть потіснивши злість та упертість — звичний стан працівників ДАІ, чи, як їх уже давно називали, гайців.

Коті таких ніколи не було жаль. Він, чоловік із великим водійським стажем, багато їздив Україною. За весь час, що крутив кермо, а це — більше п’ятнадцяти років, Костянтин Стогов не бачив жодного гайця, якому кортіло просто, по-людськи, потиснути руку.

Почавши заробляти й ставати на ноги, Котя дозволив собі зухвалість та розкіш водночас. Тримав окремо сотенні купюри, і щойно котрийсь із гайців махав смугастою паличкою, не чекав навіть, поки той назветься — давав сто гривень просто так, замість вітання. Не було випадку, коли б хтось відмовив. І Котя називав це раціональним витрачанням грошей на утримання ДАІ. Навіть доводив скептикам, озброївшись звичайним калькулятором: якщо один раз відбитися, наступного разу, за законом підлоти, відпресують по повній. Доведеться викладати не сто, а двісті. Чи, якщо на полювання вийде багатодітний інспектор, котрий залетів раніше перед начальством, — то й усі п’ятсот.

Таким чином, заплановану суму так чи інакше платити все одно доведеться. Бо український автовласник, якщо не має спеціальних номерів, винен гайцям щоразу, як виїздить рано на проїжджу частину. І якщо за цілий день смугаста паличка жодного разу не замайоріла перед тобою на узбіччі — значить, ДАІ погано працює, у них не вистачає людей або, як варіант, інспектори були зайняті кимось іншим і тобі вдалося проскочити.

— Ви не розумієте нічого! — розходився Котя, барабанячи себе кулаком у широкі груди. — То я не гайцям плачу! То я собі купую в Бога проїзний!

А чуючи у відповідь «не богохульствуй, Стогов», завжди відмахувався обома руками:

— Та навпаки! Ми ж тримаємо машини в порядку! Кожен — свою! І витрачаємо на підтримку транспорту в нормальному стані якісь гроші! Мужики, якщо ми цього не робимо, рано чи пізно доведеться вбухати ті ж самі гроші, якщо не грубші! Не втечеш від долі! А долею керує Господь Бог! Значить, я отак розподіляю ресурс! Усе одно ж доведеться витратити його! Аби не більше!

Котіної логіки зазвичай не хотіли розуміти, та він і не наполягав. Щоразу зводячи все до власної цікавості — буде серед гайців хоч колись один такий, хто не візьме, а зрозумілою мовою пояснить, для чого зупинив водія. І що той порушив. А потім акуратно випише штрафну квитанцію, яку порушник змушений буде оплатити в найближчому банківському відділенні.

Словом, Костя Стогов не любив ДАІ та був у цьому неоригінальний.

Проте зараз, дивлячись на позбавлене жодних людських емоцій, навіть ненависті чи презирства, лице гайця, він із прикрістю визнавав — у дзеркалі останніми днями бачить щоранку те ж саме: мішки під очима від шаленої, нелюдської втоми і незнайому раніше затятість.

Тут, посеред вулиці, засіяної дрібним сніжком, стояли двоє, котрі готові були змагатися в упертості. Зараз вони йшли, немов винищувачі в повітряному бою, на таран. І кожен прагнув, аби відвернувся інший.

Різниця — у тому, що непробивний інспектор досі не зрозумів чи не хотів розуміти: проти нього вийшов камікадзе, котрому повертати нема куди, та й не особливо хочеться. Через те своєю здоровою, безшабашною злістю Котя мав надію перемогти гайця. Навіть якщо той, замість розгорнути й прочитати отримані на вимогу права водія, запхав їх собі до кишені кітеля.

— Документи, кажу! — повторив він, уже давно не дивуючись, як спокійно, без зайвого надриву, виходить не качати — відстоювати свої права.

— Заберете у відділенні, шановний, — останнє слово для інспектора не мало жодного значення та смислу. — Звільніть проїжджу частину.

— Ти вже зовсім по-бєспрєдєлу, командире! І сам це знаєш! У чому річ, можеш нормально пояснити?

— Ви порушуєте, — інспектор дивився на Котю, мов на нерозумну дитину.

— А він, значить, не порушує!

Котя кивнув через плече гайця, показуючи на чорний мінівен — один із двох, котрий перегородив вулицю.

Автомайдан ще зранку оголосив про намір пікетувати низку чиновницьких будинків. Коті було все одно, до якої колони приставати.

Улившись у повстанську кавалерію в понеділок, після показаного в новинах побиття беркутівцями людей на Банковій, він мотався на автоматі вже п’ятий день. Коли бути точним — п’яту добу. Офісом керував у віддаленому режимі, сам не розуміючи, як удається паралельно розв’язувати другорядні, як виявилося, проблеми по бізнесу. Додому заїздив двічі, прийняти душ та перевдягнутися в чисте. Брудне кидав у пральну машину, навіть не думаючи, хто й коли це все буде прати. Решту часу відсипався на задньому сидінні позиченого в товариша джипа. Бідака в середині листопада поламав ногу. І Котя, котрому так і не вдалося видряпати своє авто з чіпких пазурів колишньої, тимчасово купив старий «опель». На більше грошей тоді не було, а без коліс лишатися не звик. Погано себе почував, коли сидів у чужій машині на пасажирському місці.

Але й тут не слава Богу: наприкінці листопада, коли їздив на Майдан, аби просто з цікавості, на пам’ять, сфотографуватися зі співачкою Русланою, поставив «опеля» не там, де дозволяли. Раніше на таке не звертали уваги. Факт, що автівку на його очах затягнули на автовантажник та повезли на штрафний майданчик, був прикрим, та не смертельним. Усе одно Котя збирався ще до Нового року позбутися тимчасових коліс, навіть домовився зі знайомим банкіром про позику.

Цей же приятель розповів про Автомайдан.

А Жека Воропай, власник джипа, попросив Котю, аби той, раз таке діло, сміливо використовував його авто. Якби не нога, сам давно б примкнув до лав кавалерії. Котя знав: це правда. Чому так — не міг пояснити. У тому числі — собі. Ще місяць тому навіть думки не припускав, що з доброго дива заб’є на офіс, стрімко, з головою, вище маківки занурившись у революцію.

Ні з ким зі старих та нових знайомих про це не говорили.

Ніби всі довкола вступили в мовчазну, жодним підписом, жодною офіційною домовленістю не обумовлену угоду: усе сталося само собою, інакше бути не може, так треба.

Кому треба…

Якби комусь іншому, якби був хоч найменший сумнів, що він із власної волі вписався в політичну гру, Костя Стогов далі займався б своїми інтернет-продажами. Інших, ґрунтовніших пояснень він не шукав. Нема коли займатися дурнею, яку його остання за ліком дружина гордо, з розумним виглядом іменувала мудрим словом «рефлексії».

Тому цього ранку Котя особливо не парився. Ярославів Вал — так Ярославів Вал. Недалеко. Інші мотнули за Київ, хто — на Піски, хто — на Кончу-Заспу, а окрема колона рушила до Печерського суду. Разом із Котею подалося з десяток машин, по обох хідниках уздовж вулиці рухалися піші майданівці з прапорами.

Він їхав другим, майже впритул до головного авто. Шлях перекрили просто в них на очах — і Котя, і всі, хто сунув спереду, бачили, як два бусики, один за одним, майже синхронно зрушили з місця, заблокувавши проїзд. Їхні водії, не ховаючись, вибралися з кабін і швидко розчинилися серед транспорту, пірнувши в сигнальну какофонію — довкола загули дружно й обурено. Вибравши момент, Котя вирулив уперед, обігнавши «лексус» із жовто-блакитними стрічками з обох боків, наблизився до перешкоди й вийшов, маючи серйозний намір відшукати й приволочити за карк хоча б одного з водіїв.

Інспектор намалювався відразу. Машину ДАІ Котя помітив тільки тепер, вона скромно, ніби так треба, притулилася недалеко від місця пригоди. Інспектор якось назвався, його просте для сприйняття ім’я зовсім не цікавило Стогова. Як, зрештою, усіх інших, хто тут же запрудив вулицю й узяв територію широким неправильним колом. Він звелів Коті прибрати свою машину, бо вона перешкоджає руху. Коли ж почув у відповідь, хто саме тут заважає, спокійно мовив: «Тоді будемо вирішувати. Напросився», — і після того запхав Котіни документи собі під прихисток бушлата.

— Ганьба! Ганьба! Ганьба! — звичним злагодженим хором відповів на це натовп.

Стогов помітив: до людей з Майдану долучаються звичайні перехожі. Спершу — не активно, просто з цікавості, явно збираючись постояти й піти. Але дуже скоро байдужих довкола майже не лишилося. Заклик: «Банду геть!» підхопили вже ті, хто вирішив не зупинятися, проходячи в своїх справах повз зібрання.

— У мене купа свідків, командире, — Котя далі тримався миролюбно.

— Так і говори з ними, — почулося у відповідь.

Даішник не збирався давати заднього. Його напарник від машини стежив за парою з неприхованим азартом. Підсилювало інтригу ще й те, що обоє виявилися майже однаковими на зріст. Клацнуло кілька апаратів. Котя не мав сумніву: десь за годину перші фото виринуть у мережі, та ще й із підписом на кшталт «Битва гігантів».

Може, й так.

Тільки битися з гайцем Костянтин Стогов не збирався.

Говорити з ним безглуздо. Розвернувшись, Котя пішов до джипа. Крики на його підтримку грянули з новою силою. Складалося враження — один із велетнів, той, котрий за нас, програв та змирився з цим.

Нехай, вирішив Котя.

Витягнути з багажника буксирний трос — справа кількох секунд.

Даішник, не зводячи з нього очей, напевне, до останнього не вірив, що зухвалість одного може бути такою ж безмежною, як його власне нахабство. Або, скоріш за все, гайцеві стало по-людськи цікаво, чим же все може скінчитися.

Тому й не квапився втручатися.

Котя, між тим, обійшов найближчий до себе бус. Трохи пововтузившись, зачепив буксир.

Даішник ступив уперед — наміру забрати трос не приховував.

— Ганьба! Ганьба!

Людський струмок обтік його, заступивши дорогу.

Зі сторони Володимирської вже рухався міліцейський патруль. Інакше, ніж у бронежилетах та з автоматами, стражі порядку давно вже вулицями не ходили.

Котя вже сидів за кермом. Обережно розвернув джип. Здав задом, попередньо погудівши.

Хтось із водіїв, навіть не питаючи, закріпив позаду вільний кінець троса.

— Пішов!

Котя рушив.

Буксир повільно натягнувся, зрушуючи з місця бус, повертаючи його, і ось — уже розтягуючи затор, хоча б частково звільняючи проїжджу частину.

Вулиця, здавалося, здригнулася від оплесків.

— Хоп! — мовив сам до себе Котя.

«Лексус» знову зайняв чільне місце. Невеличка колона рушила вгору по Ярославовому Валу.

Котя затримався, повернувся до гайця. Частина пікетувальників теж не квапилася. Краєм ока зачепив — водій другого буса вже лізе за кермо.

— Розібралися, — мовив Стогов до інспектора. — Там, бач, троса треба було. Допоміг. Ордена не треба. Медалі теж. Права назад давай.

Знизавши плечима, даішник поліз під бушлат.

Його напарник старанно, навіть висолопивши кінчик язика, переписував собі номери Котіної машини.

Коновал. Щит

Він бачив, що сніг не танув на шоломах.

Сипати почало ще вчора звечора. Та на ранок уже валило. Павло не боявся зими й узагалі холоду. Він уважав себе загартованим і навіть час від часу пірнав в ополонку. Не через бажання підтримати якісь народні традиції чи захоплення моржуванням. Навпаки, вважав позбавленим здорового глузду купання голим у крижаній воді лише тому, що є певний ритуал на Водохреща.

Особливо бісило, коли політики, худі й товсті, трусять жирком перед телекамерами, демонструючи на публіку свій гарт і відданість церковним звичаям. Ще нічого, коли по телевізору покажуть якусь артистку чи співачку в купальнику. Бажано — максимально відкритому, аби потім було, про що поговорити з хлопцями за пивом. А загалом же Коновал був далекий від ритуалів, особливо — публічних.

Для нього зануритися в холодну воду означало показати кураж після лазні.

Приятель, Саня Жданов, мав можливість будь-коли резервувати для колег невеличкий оздоровчий комплекс у Гостомелі. Будь-який беркутівець при бажанні може нагнути хоч власника сауни, хоч ресторану, хоч нічного клубу. Дуже продуктивно пресувати власника борделю, бо ця діяльність сто відсотків незаконна. Проте Жданов пишався тим, що той чоловік із Гостомеля сам запропонував дружбу, нічого не вимагаючи навзаєм. Хоч Саня та інші беркутівці розуміли, яка з того користь — усе місто знало, що бійці київського «Беркуту» завжди бажані гості в того підприємця. Значить, йому набагато легше розв’язувати всі питання з місцевим начальством, у тому числі — міліцейським. Коновал на власні вуха чув, як той лисуватий товстун хвалився: коли чогось хоче й несе на підпис будь-який папірець, йому ще ніколи не відмовили.

Згадка про затишну сауну, парну, з якої можна вибігти голяка й з розгону, волаючи на всю силу легенів, пірнути в рукотворний ставок у дворі, а потім, повернувшись, укинути в себе грамів сімдесят п’ять холодного віскаря, дивним чином зігрівала. Бо сніг густо сипав, проте мороз затримався, не встигав. А Павло, стійкий до низьких температур, ненавидів сльоту. У сиру погоду його часто хапав нежить, текли соплі, він починав хлюпати носом, що руйнувало в очах передусім порушників громадського порядку образ бійця елітного спецпідрозділу «Беркут». Людини, витесаної з кременю й сталі.

Їх змінили зранку. Перед тим, під час розведення на плацу, командир, якого навіть в очі частіше називали Паличем, аніж на звання, дав розлоге ввідне. Пояснивши бачене вчора в новинах: радикали та націоналісти захопили урядовий квартал, закріпивши свої блокпости по периметру й заблокувавши рух. Усе це шобло можна було зачистити ще до вечора, але керівництво вирішило не рубати з плеча. Треба було все продумати, зважити й прийняти адекватніше рішення, бо віднедавна кожен рух, навіть кожне чихання законної влади контролюється американськими спецслужбами.

Америка далеко, говорив Палич, і знав, про що казав — сам кілька разів був за океаном, у Нью-Йорку та Чикаго, показуючи фотки своїх апартаментів у пентхаусі з виглядом на Гудзон або ще якусь американську річку. Їхній командир узагалі любив фотографуватися на фоні водойм, і таку його слабкість Коновал сприймав цілком нормально. Отже, пояснив на пальцях Палич, америкоси хрін знає де. Але вони накручують європейців. Ті ж, своєю чергою, з будь-якого приводу волають на весь світ про порушення прав громадян на мирні зібрання, яке відбувається останнім часом у Києві. Значить, беркутівцям слід діяти обережно, адекватно, винятково в рамках закону.

Що означає — одним махом змітати галасливу шушеру разом зі снігом із вулиць вниз на Майдан, а потім — узагалі з Майдану, — ранувато.

Такий підхід Коновала не влаштовував. Павлові хотілося, аби все це скінчилося чимшвидше. Аби можна було відсвяткувати всім взводом у гостомельській сауні, напившись до зеленого слизу й навіть проклювавшись у знаменитий рукотворний хазяйський ставок. Потім отримати премію та відгули, їм уже пообіцяли. Нарешті, має прискоритися черга на квартиру, Коновал уже водив жінку з тещею показувати новий будинок. Життя й служба мусять стати на звичні, стабільні рейки. І рухатися не так, як комусь на вулицях та майданах хочеться, а так, як належить. Для того існує влада, щоб визначати оті всі напрямки й вектори, про які говорять у телевізорі та по радіо.

Коновал відчував у собі сили розігнати всю ту строкату казку з прапорами й незрозумілими гаслами негайно. З кожною годиною стояння на Грушевського під мокрим лапатим снігом бажання піти на натовп одному, з кийком та щитом, невмолимо зростало. Проте наказу не надходило. Видно, у кабінетах ще не домовилися, як краще діяти. Поки там радяться, товчуть воду в ступі, майдануті розцінюватимуть цей процес як демонстрацію слабкості й нахабнітимуть чим далі, тим більше.

У тому, що відбувалося довкола не лише тепер, а взагалі, уже третій тиждень, Павла найбільше бісила оця вимушена власна бездіяльність. Він уважав правильним розпорядження розігнати тієї ночі людей з Майдану. Сам завзято молотив кийком навсібіч, із власної ініціативи полюючи передусім на тих нахаб із камерами та фотоапаратами. Дуже переживав, що не його взвод працював наступного вечора на Банковій, бо руки відтоді чухалися — хіба не для таких операцій їх, беркутівців, довго й наполегливо готували, ще й переатестовуючи регулярно. Після вчорашнього, коли майданівці пішли в наступ та розширили свої кордони, Коновал був певен — ось нарешті момент істини.

Порушення явні, очевидні.

Відповідь влади має бути адекватною.

Палич сказав, хоч і без нього відомо, — на тому ж Заході, у тій-таки Америці, силові структури давно навели б лад, очистивши вулиці. Нічого собі — ніяка Франція не дозволяє собі вказувати ніякій Німеччині, як там на вулицях слід поводити себе їхнім охоронцям порядку. Тут, бач, усі хором роблять зауваження. А ми ще слухаємо. Після того кричать — нема демократії.

Ось вам демократія!

Центр міста перекритий, робота установ паралізована, ніхто за це не покараний. Наче так і треба.

Якщо сила — у слабкості, то Павло Коновал не визнавав таку силу.

Добре, хоч роздали спеціальні памперси. Щоправда, це означало — їх готують до тривалого тупцяння на місці. Так і було: протягом дня бійці лише переходили з шеренги в шеренгу. Попереду, напевне, щось відбувалося. Коновал чув — десь на постах дівки із жовто-блакитними стрічками роздають бутерброди, у такий спосіб ніби намагаючись подружитися. Та Павло чув суворий наказ — під жодним виглядом, у будь-якому разі не брати нічого з рук порушників. Це може бути провокація. Навіть напевно провокація: хто з доброго дива роздаватиме беркутівцям та міліції хліб із чаєм…

Насправді від самого ранку, відтоді, як їхній взвод заступив на Грушевського, бійці чули мало інформації. Хіба знали — поки керівництво оголошує про спроби врегулювати проблему мирно, за столом переговорів, силові підрозділи поступово блокують центр Києва. Спершу Коновал не замислювався, що це може означати. Просто рухався за наказом з місця на місце, зігріваючи себе думками про скорий кінець шабашу. Та ближче до четвертої дня, коли місто почали огортати ранні засніжені грудневі сутінки, Павло раптом стрепенувся, немов прозріваючи.

Чорт забирай — але ж усе робиться правильно! Треба лише до двох додати два!

Квартали зачищали повільно, навіть дуже повільно, ніби між іншим. Ніхто не робив різких рухів, здатних спровокувати небажані дії та непотрібну реакцію. Коновал чітко та яскраво уявив, як усе відбувалося: ось стоїть блокпост десь на розі, на перетині Шовковичної та Богомольця. Майданівці сьорбають чай, пластянки обпікають пальці, вони вдягають рукавички. Триндять по телефонах та між собою, як закріпилися на дальніх рубежах. Сніг ряснішає, густішає, у сутінках нагадує білу стіну. Вмикаються ліхтарі, спалахують вікна будинків, картина дуже мирна, спокійна, нагадує чарівну зимову казку. І ось із цієї казки раптом тихо, без зайвого галасу, виступають бійці міліцейських підрозділів. З ними битися нема дурних, та й битися ніхто не збирається — блокпости беруть у кільце, вичавлюють із зайнятої ділянки, тіснять вниз, до Майдану. За міліцією та вевешками — беркутівці зі щитами мітять звільнену територію. А під їхнім прикриттям комунальники в оранжевих жилетах, котрі з ранку на низькому старті, починають прибирати.

Кожен робить свою роботу.

Усі на своїх місцях.

І обходиться без провокацій.

Щойно прийшло розуміння, що їхній пост на Грушевського — насправді передова, неоголошена лінія фронту, Павло заспокоївся. Навіть перестав перейматися незатишною сльотою, зате ясніше уявив день, коли все нарешті скінчиться. На Майдані нікого й нічого не буде вже в п’ятницю. Субота-неділя — наведення порядків та завершення прибирання ялинки. З понеділка там уже їздитимуть машини, ніби нічого не було.

Павло запланував у якийсь із відгулів сходити з малою до ялинки. Діти люблять таке.

Ще й із Дідом Морозом сфотографується. Безкоштовно. Нєфіг гроші платити, покаже посвідчення — той ряджений ще й сам доплатить, аби не чіпали.

Може — хрін із ним, дасть артистові заробити. Їм же Палич премію обіцяв по завершенню, за хорошу роботу. Нехай підніметься чоловік, не шкода.

Наступні кілька годин пролетіли, на диво, швидко.

Наказ бійці почули близько сьомої, коли мокрий сніг уже засипав товсте скло шоломів і доводилося постійно зчищати білі пластівці руками, немов автомобільними двірниками. Та Коновал відчув раніше — надто активно заворушилися пацани-вевешки спереду. Щойно сині бушлати по команді синхронно та злагоджено розтеклися в різні боки, немов відкриваючи широченні ворота, Павло посунув уперед першим.

Він не намагався бігти. Просто рухався трохи швидше за інших. Між Коновалом та іншими беркутівцями, котрі йшли позад нього клином, «свинею», утворилася невеличка, на перший погляд, шпарка.

Коновал не вправився, як туди кинулися строкато вдягнені чоловіки, відсікаючи його від решти бійців.

Побачивши впритул біля себе зовсім молоде лице, не налякане, швидше зосереджене, так, ніби хлопець завзято виконував важливу для себе роботу, Павло не відчув небезпеки. Навпаки, язик засвербів зауважити цьому та іншим, аби поскидали з себе рюкзаки. Так чи інакше доведеться відступати, повертатися, показувати спини, тікати. Бруківка на Грушевського ковзала від насипаного снігу, наплічники не дозволяли до пуття тримати рівновагу. А наздогнати та схопити будь-кого з них для бійців не було проблемою — простягни руку, чіпляй наплічник за ручку, смикай, ось тобі й полонений.

Та коли відчув — тиснуть, відсовують до тротуару, і далі — до підмурованого пагорба, зрозумів: довкола нема жодного свого. Лише чоловіки зі стрічками та рюкзаками, над чиїми головами теліпаються розгорнуті прапори.

Коновал не злякався.

Не бачив, кого тут боятися.

Завченим, відпрацьованим сотні, як не тисячі разів за час служби, рухом виставив перед собою прямокутний щит.

Відгородився від нападників.

Потім потіснив їх.

Голосно вигукнув, намагаючись перекричати загальне гудіння:

— Розійшлись! Не провокуйте! Ідіть геть, я сказав!

Молодого, у каптурі та в’язаній шапочці, уже не було. Навпроти виріс вусань, здер із голови шапку, закричав, дивлячись просто на щит:

— Ти будеш стріляти? Кажи — є наказ? Ти стрілятимеш у своїх?

— Сам застрелься! — гаркнув Коновал. — Не провокуйте! Розійшлися, з дороги геть!

— Ясно! — вусань махнув шапкою, повернувся до натовпу боком. — Він готовий стріляти! Вони всі готові стріляти! Ганьба!

— Ганьба! Ганьба! — дружно й злагоджено підхопили довкола.

Тут же молодий голос, десь ззаду, дуже схожий на жіночий, тільки захриплий, прокричав:

— Банду — геть!

Це так само підхопили. Вусань, ще раз махнувши шапкою, ураз кудись подівся. Натомість навпроти затиснутого з трьох боків бійця з’явилися інші, з фотоапаратами й навіть двома телекамерами.

— Не провокуйте! — укотре рявкнув Коновал, спробувавши дістати найближчий об’єктив кийком.

Оператор відступив, та знімати не припинив.

Павло зціпив зуби. Зручніше перехопив свою гумову палицю. Наказу бити не чув. Та бачив себе в ситуації, коли загроза небезпеки явна. Отоваривши одного або двох майданутих, жодної інструкції не порушить.

Коновал заніс руку для удару.

Наступної миті крикливий натовп відтіснили — з лівої сторони невблаганно сунули металеві щити, звільняючи Павла з короткочасного полону.

Сипав сніг, не танучи на шоломах.

Павлові хотілося, аби хоча б одному з горлопанів стало ясно: він не збирається забувати приниження.

Боєць спецпідрозділу «Беркут» ще ніколи не впирався спиною в стіну під натиском беззбройних провокаторів.

Комусь із них це має дорого обійтися. Усе одно кому. Вони ж тут усі заодно.

Значить, відповідатиме один за всіх. Не завжди Коновал буде зв’язаний та обмежений відсутністю відповідних наказів.

Котя. На ногах

Йому прокололи колесо.

Як, коли сталося, Котя поняття не мав. Автомайдан блокував під’їзди до центру з боку Хмельницького, запрудивши машинами вулицю та зупиняючи беркутівські й міліцейські автобуси. Протрималися недовго, гайці розігнали. Хоча діяли не жорстко, швидше дозволяли водіям гаркатися з собою. Деякі навіть посміхалися, добродушно та з претензією на приязність. Словами, діями та жестами даішники давали зрозуміти: рипайтеся, хлопці, скільки хочете, на скільки вистачить часу, натхнення та бензину. Усе одно влада не у вас. І раз поки нікого не чіпають, усе — добре, майже все — дозволяють, значить, нема наказу. Так треба. Будемо буцатися з вами, доки хтось перший не постирає й не відіб’є собі роги.

Це будемо не ми, отак гайці заявляли без натяків, прямим текстом.

Коли Котя з іншими вирішили пересунутися трохи нижче, зрозумівши, нікому не стане краще від того, що їхні автівки безкарно протаранять, змітаючи з дороги, він і помітив пробиту камеру.

Улупили від душі, чимось твердим, потужним та гострим. До того ж діяла людина зі знанням справи, напевне, маючи багатий досвід. Звісно, поруч постійно крутилися тітушки, мов саранча, не надто ховаючись, лиш закриваючи лиця каптурами та тримаючись про всяк випадок ближче до гайців або ментівських патрулів. Інших винних Котя не бачив. Розуміючи також — став об’єктом нападу, бо джипи взагалі привертають увагу гопоти. Він не розгнівався, смислу нема, лють ні на що не вплине. Знав, на що йшов. Машина чужа, проте ціла. Навіть якщо її розтрощать одного разу, Жека, власник машини, не особливо засмутиться. Сидячи вдома зі зламаною ногою, міг лише дивитися новини по телевізору, кожних півгодини сіпатися до Інтернету, скреготіти від безсилля зубами. Тож, схоже, змирився з тим, що авто, позичене ним на потреби революції, рано чи пізно може сильно постраждати.

Костя Стогов досі не міг собі пояснити до пуття, чому на місці Жеки думав та чинив би так само.

Але чисто теоретично йому кортіло відшукати серед одноманітних тітушок «свого» шкідника. Дав би щигля. А потім — поставив пляшку. Вони люблять пляшки, нема мови. Гребтимуть усе, що даватимуть. І Котя серйозно готовий був віддячити тому найнятому для шкідництва дурневі. Пояснивши, чим саме той тип його виручив.

Коті дивним чином щастило на подібні збіги обставин.

— Гайці ж чудово все розуміють, — мовив він, струшуючи сніжинки з коміра й піднімаючи його, аби стало затишніше. — Знають, за яким лихом я припхався на Хмельницького. Бачили, що я з усіма. Але є протокол, я викликав евакуатор за свої гроші. Хай доведуть, що я перешкоджав рухові транспорту свідомо, зі злочинними намірами!

— Такий великий, а такий дурний, — гмикнув Юра Шевель.

Новий товариш викладав працю в школі. Йому вже стукнуло сорок, він рано почав лисіти й пояснив: то ознака високої сексуальної активності, доведено науково. Видно, говорив так усім, хто звертав увагу на залисини. Чоловіки познайомилися менше трьох годин тому, знайшовши одне одного біля стели. Сюди після одинадцятої вечора сходилися всі охочі патрулювати нічний Майдан — так кияни відгукувалися на поширені через Інтернет оголошення.

Учора до глибокої ночі солдати внутрішніх військ разом із беркутівцями зачищали довколишню територію. Тепер ближні вулиці рясніли синіми бушлатами, засніженими вушанками, синіми, у рябу смужку комбінезонами. Метро цілий день то зупинялося, то відновлювало роботу, а соцмережами вперто гуляли чутки про можливу нічну силову акцію.

Котя ж лишився без коліс.

Джип залишив у приятелів на СТО, там із машиною точно нічого не станеться. Та вдома, у порожній квартирі, де в холодильник уже скоро тиждень, як нічого не клали, Котю нічого не тримало.

Навіть якби тримало. Нехай би бурчала дружина, кувікали маленькі діти — знаючи себе, Стогов розумів: усе одно не міг би лишитися в чотирьох стінах. Йому давно хотілося, аби в Києві щось почалося. Не знав, з чого та з ким закрутити справи. Тож коли стартувало, долучився відразу. Ще й почав прокручувати подумки варіанти, де б та в кого на короткий час позичити машину, щоб не сидіти без діла.

Тож заклик до всіх охочих вартувати вночі виявився тим, що йому було зараз треба. Просили патрулювати хоча б по три години. Та Котя збирався відстояти, точніше — відходити цілу ніч. Бажаннями збіглися з Шевелем і тепер неквапом походжали Хрещатиком.

Попри попередження, тут цієї ночі було якось незвично тихо. Наметове містечко огортав дим від десятків багать. Люди грілися біля діжок та пічок-буржуйок, які нагадували фільми про війну, а молоді, особливо закорінені містяни, узагалі бачили це чудо вперше. З повстанської сцени біля вільного мікрофона хтось монотонно читав вірші про Майдан, і читця слухало кілька десятків, переважно — люди старшого віку. Де-не-де біля наметів чулися співи — згуртувавшись, люди самі знаходили, чим і як себе забавляти.

Тут ніхто нікого не знає — але можна підійти до першого-ліпшого та поговорити, мов із другом дитинства чи давнім родичем, котрого нарешті побачив. Нічого особливого. Усе, як завжди. Спокій та безпека серед однодумців.

Хтозна.

Може, то заспокоював лапатий сніг. Кортіло, мов у дитинстві, примоститися біля вікна й стежити, як білі пластівці неквапом укривають землю, дерева й машини, демонструючи — нарешті зима помітила територію. А ще можна постояти під снігом, заплющивши очі, і ні про що не думати. Загадуючи бажання щоразу, коли на носа сідає чергова велика кошлата сніжинка.

— Даішник, як мент, Костю, — товариш констатував очевидне. — Придумає тобі те порушення, яке сам захоче. Я ось не водій — і знаю. Ти не тягнеш на наївняка, знаєш усі пастки, які готують гайці. Тільки даішнику все одно насрати на твій досвід боротьби з ними. І твою, братику, пробиту шину.

— Правда, — легко погодився Котя. — Тільки ти врахуй одну обставину. Формально, чисто формально, — він наголосив на цій фразі, навіть повторив: — З формальної точки зору, у мене є відмазка. Так, я підтримую наших, я за Майдан. Он стрічка на джипі причеплена. Але таких машин знаєш, скільки їздить зараз Києвом? Туйова хуча, щонайменше. І не кожен, погодься, не кожен, хто з символікою, — майданівський вершник. Інакше б вони гребли всіх без розбору, будь-де, на будь-якій вулиці.

— До того йде, — зауважив Шевель.

Повз них проходили дівчата-волонтерки. Одна по самі очі закуталася в широку квітчасту хустку. Інша натягнула смішну в’язану шапочку з помпоном та вухами й замоталася, наче плащем, широким синьо-жовтим прапором. Розв’язані шворочки теліпалися в різні боки, коли дівча крутило головою, шукаючи охочих попити чаю. Перехопивши в засніженій напівтемряві Котін погляд, вона ступила в їхній бік, простягнула підніс.

— Карпатські трави.

— Ага, чую, пахне, — Стогов пригостився, узяв ще один стаканчик товаришеві. — Учора, здається, у вас брали.

— Не в мене, — дівча мотнуло головою. — Я тільки в обід приїхала.

— Звідки?

— Умань. Побачила в новинах, як вчора беркутівці наших пресували — усе, кажу, досить. Повертаюся.

— Куди?

— Та сюди ж! — дівчина легенько тупнула ногою. — Коли тут наших побили на Майдані, мама з татом за мною приїхали прямо в гуртожиток. Не хотіла додому їхати, так вони сюди — забрати. Від гріха.

— Учишся?

— Київський універ, Шевченка. Біолог, третій курс.

У кумедній шапочці дівча виглядало старшокласницею.

— Забрали? Ну, від гріха…

— Мені битися з ними? Поїхала. Усе одно ніби занять не буде. Чи лікарняний напишуть, у мене мама з поліклініки. А тут таке! Я втекла! — похвалилася Шапка.

— Знову за тобою приїдуть.

— Не приїдуть! — вона вперто мотнула головою. — Як припруться, хай тут спробують знайти! Я в Профспілках заховаюся! Мене там уже всі знають! А туди без перепустки наші нікого не пустять! Так що я тепер буду на чаєві, підходьте!

Волонтерка в хустці вже йшла до інших вартових, і подружка, махнувши на прощання, подріботіла за нею. Провівши дівчину поглядом, Котя сьорбнув напій.

— Сильно солодкий для мене. Зате ще гарячий, — і відразу, без переходу, продовжив перервану розмову. — Так що кажу, поки цього нема, поки менти не гребуть усіх гамузом. Як почнуть, усіх не перегребуть. Узують народ по повній — згоден. Але вчора я тому типові товчу: командире, коротше, нічого не знаю, не при ділах! Їхав собі у справах. Побачив знайомих. Зупинився привітатися. Пробка величезна, сам, кажу, бачиш. Поки туди, поки сюди — якийсь підор із колорадською стрічкою проколов колесо. Чому мені? Не знаю! Машина не сподобалася. Колір моєї стрічки, бо в нього не такий. Зараз бач, що робиться кругом. Він махає гривою, бо все очевидно. Січеш?

— Не може бути, аби даішник таке схавав!

— Не може! Тільки ж він зжер! — Котя переможно реготнув, зробив ще один ковток, намагаючись не попекти губи. — Ще й облизнувся! Бо я реально не міг поїхати геть із пробитим колесом! У мене аварія! Чепе! Що я порушив, питаю? Мовчить. Дивиться своїми порожніми баньками тупими — і мовчить! Сопе у дві дірки! А сьогодні, бач, усім, із ким я був на Хмельницького, шлють повістки! Мене Бог милував! Бо є протокол — аварійна ситуація! Хоп!

Допивши, Котя пошукав і знайшов смітник, зіжмакав та викинув спорожнілу пластянку. Видобув із кишені куртки цигаркову пачку, витяг сигарету, уставив у рота. Юрій простягнув запальничку, натомість пригостився. Він забув куриво, а Стогов — запальничку.

— Ходили ваші? Що шиють?

— Поки нічого. Типу, знаєш, свідки.

— Чого свідки?

— Піди запитай. Але там попереджають: погано себе поводитимуть — стануть підозрюваними.

— У чому?

— Сам же говорив — для них нема різниці. Щось навішають. Позбавлять прав на півроку. Запросто. Можна відкрутитися, але не всі наші паряться. Один мені так і сказав: знаєш, брате, западло. Усе одно, що просити ката, аби не вішав. Повісить, але з відчуттям, що зламав.

— А ти?

— Бач, Юрку, завжди викручуюся, — Котя гмикнув. — Натура така. Натягнути гайця, забалакати мента, намахати податкову — національний спорт, знаєш.

— Та знаю. У мене брат по бізнесу. Не згортається, бо навчився всіх обкручувати.

Шевель затягнувся, витягнув телефон, глянув на цифри годинника. Тоді повернувся, примружився, звіряючи його з великим електронним кубом на Будинку профспілок. Гмикнув, заховав трубку назад.

— Що таке?

— Перша скоро. Я тут походив, послухав. Люди кажуть — на початку другої можлива зачистка.

— Навіть точний час знають?

— Початок другої — не точний час, — зауважив трудовик. — І ти не думай, Костю, що місцеві не налагодили розвідку.

— Та я знаю. Автомайдан від самого початку слухає ментівську хвилю. Є такі кулібіни, намайстричили програмку. У більшості на приймачах вона стоїть. Часто помагає, а до чого тут розвідка?

— У наших штабах мають вуха на тій стороні, — Юра кивнув у напрямку Банкової. — Я нікуди не входжу, ти так само. Не факт, що дезу не зливають. Тут ментівські тихарі навіть не особливо ховаються в натовпі. Бо їх же не чіпатимуть. Один удар в рило — і все, напад на працівника міліції. Є легальна підстава запустити сюди чистильників. Качелі, Костю, серйозні качелі. Ніколи нічого не прорахуєш.

— Так чому ж повірив про зачистку після першої саме сьогодні?

Вони саме проходили повз діжку з вогнем. Шевель ступив убік, кинув всередину недопалок, засунув руки в кишені.

— Я щодня вірю. І тобі раджу. Порохова бочка цей Майдан.

— У сенсі? Боїшся — рвоне?

— Підірвуть ізсередини. Свої ж, ось що страшно. Один раз розслабляться… Ми один раз дамо слабину, щось пропустимо повз вуха — і гаплик. Удруге це все, — трудовик обвів рукою задимлену й засніжену площу, — уже не зібрати.

— Зібрали ж. Удруге, — нагадав Котя. — Правда, я тоді не був, у нуль четвертому році. Там кричали за політиків. Я їх не дуже. Ніхто не подобається.

— А я — був! Он там, — Юрій повернувся, показуючи в бік мерії, — стояв наш намет. Написав заяву, відпустка за сімейними обставинами. Нічого, підмахнули, у нас у школі директорка бойова, дід був політв’язнем. І скажу тобі, зараз — не те. Тому, вважай, люди вийшли вперше. Кожен сам за себе. Можна так сказати?

— Можна, — легко погодився Котя. — У такому разі не бійся, вийдуть знову й знову. Саме тому, що кожен за себе. Спільний ворог гуртує дуже різних людей, так і знай. А взагалі, думай головою — сьогодні ніхто нікого не розганятиме. Так, дрочать. Лякають. Завертають поганку. Деза, ти правильно сказав.

Шевель зупинився, ступив півкроку вбік. Тепер дивився на Котю підозріло, ніби враз відчувши в ньому провокатора.

— Чому?

— Тому. Новини слухаєш?

— І дивлюся. До чого тут новини?

— Америкоси в Києві, — пояснив Котя. — Офіційна делегація. Як ти це собі уявляєш — ці приїхали мирити, розбиратися, домовлятися. Ті жлоби, — тепер була його черга кивати в сторону Банкової, — бояться не так дихнути, аби не зіпсувати повітря. Вони ж у нас типу не піддаються на провокації радикалів, котрі баламутять обдурених громадян! І тут раз — силова акція! Повір мені, Юрку, — зачищатимуть наступної ночі після того, як американці звідси заберуться. А оті крикуни під партійними прапорами допоможуть.

— Кому?

— Ментам, беркутам. Усім. Ударять ізсередини. Бо хтось про щось домовиться, якісь закони переграють, Росія щось собі виторгує. Думаєш, американці — просто так? Вони посередники, Юрку. Напряму ж ніхто з таким, як Янукович, не говоритиме. Себе не поважати.

Трудовик знизав плечима.

— Я так глибоко в політику не лізу.

— Я теж. Повіриш — не ходив голосувати. Забивав. Нема за кого. І все одно потрібні цифри домалюють.

— Тю! Я завжди ходив!

— І хоч раз вигравав той, за кого ти ставив хрестика?

Помовчавши трохи, Шевель видушив з себе, ніби зізнавався в чомусь паскудному:

— Один раз. Ющенко. І то…

— Бачиш! — Котя від радості навіть потер руки. — Значить, ти не віриш їм так само, як і я! І не дарма боїшся вибуху зсередини. І всі бояться. Бо розпустити народ треба ще до Нового року, зробити це слід красиво. Аби всі були якщо не задоволені, то в усякому разі — не сильно ображені. Про це зараз і домовляються. Тому зачистка, повторюся, буде, але не зараз. І не така, як учора. Ніхто не кидатиме сюди спецназ.

— А як?

— Думаєш, віче щонеділі дарма придумали? Сьогодні вівторок…

— Уже середа.

— А, ну правильно. Середа. До неділі дотягнуть му-му. Далі збереться чергове віче. І нам скажуть, хто про що домовився. Ми перемогли, усе, дякую, будемо розходитися. Отака зачистка.

Юрій пошкріб підборіддя.

— Тебе це влаштовує?

— Ні. Але іншого просто не запропонують. Інакше стояти тут доведеться до морквиного заговіння. Люди не витримають.

Шевель знову почухався.

— Чорт його знає… Я все порівнюю з минулим разом, коли відстояв сорок днів. Тоді всі домовилися… Але ж, Костю, тоді стояли, уважай, до січня. З листопада. Зараз ще мало часу пройшло. Невже так швидко домовляться?

— Повинні. Часи змінюються, Юрку. Ніхто не хоче затяжних майданів. Ще закуримо?

Не чекаючи відповіді, Котя поліз по цигарки.

Коли все довкола раптом занурилося в темряву — нічого не зрозумів.

Засніжило, хрустіли вогнища, тож здавалося — всюди світло.

А потім ніч ожила.

Птаха. Онлайн

З п’ятниці в нього у квартирі жив родич.

Троюрідний брат Петро, старший від Птахи на три роки, клав плитку в Козятині разом із батьком та його кумом. Точніше, старші чоловіки взяли хлопця підсобником, чорноробом, щоб освоював ремесло на практиці. Доручали викладати найбезпечніші місця, а грошей на руки отримував мало.

Батько вважав, що все зароблене має йти в сім’ю, і, за родинною традицією, здававав матері всю касу. Натомість міг брати, скільки хоче, та, вірний тим традиціям, не зловживав, смичучи хіба на пиво, цигарки та проїзд. Стосовно випивки, так це питання в родині Усатих вирішилося ще до Петрового народження: батько гнав самогонку стільки, скільки син його пам’ятав. Сам же хлопець не мав такого вільного доступу до зароблених своєю працею коштів, тож усякий раз змушений був принизливо просити. Коли дозволяв собі час від часу бунти, натикався на жорстку батькову відсіч: «Іди в люди, працюй сам. Але й живи тоді окремо». Тож Петро сопів та старанно навчався ремеслу плиточника, щоб колись піти з батькової бригади на власні хліби.

Останній тиждень поміняв для Усатих усе.

Батько, зібравши за столом родинну нараду, поклав руку на серце та при свідках пообіцяв — далі вони з кумом працюватимуть удвох, та виставлятимуть замовникам рахунки, як за трьох. Належні Петрові гроші будуть відкладатися окремо. Сам же хлопець делегується в Київ на Майдан від усієї родини. «Ми в тилу, синок, а ти — на фронт», — так сказав тато, і син не заперечував: дізнавшись про бійню в останню ніч листопада, негайно почав збиратися. Відмовила мама. Проти не була, навпаки, перехрестила Петра, очі в той момент зробилися вологими. Але тут же сказала: отак, зірвавшись, мов скипідаром намазаний, їхати не треба.

Ось за яких обставин Петя Усатий з’явився на Дарниці, у квартирі Птахи, з великою клітчастою сумкою, повною харчів. Консервовані огірки й помідори, закручені домашні салати, дволітрова банка, натоптана салом, навіть куплені на оптовому базарі у Вінниці упаковки з бульйонними кубиками та «Мівіною». З собою революціонер мав також спальник і килимок-каремат. Усаті знали, що менший Пташук живе без меблів. Проте їм краще було спорядити сина, розуміючи — у нього буде дах над головою й батьки напевне знатимуть, де його в разі чого шукати.

Вони дуже не хотіли, аби Петро розчинився на Майдані серед наметів, загубившись там.

На той час Птаха так до кінця й не визначився зі своїм, персональним ставленням до подій у країні. Звісно, він загалом підтримував протест, та все це лишалося глибоко-глибоко всередині. Коли розігнали й побили народ на Банковій, він наступного дня приїхав у центр разом із товаришами-однокурсниками. Проте, на відміну від них, довго серед вируючого, ділового, заклопотаного, активного натовпу не витримав. Знайшовши прийнятний привід, Птаха пірнув у метро й подався додому. З того часу стежив за Майданом через Інтернет, в онлайн-режимі. Благо, трансляції почали вмикати відразу на кількох платформах, і Птаха вважав — більше інформації йому не потрібно.

Спершу, після братового дзвінка, він напружився. Не для того селився окремо, щоб квартира все одно перетворилася на гуртожиток. Відмовити Усатим не міг, вимушено погодився пустити Петра під дах. Але скоро поміняв ставлення.

Брат зовсім не заважав. Ішов рано, повертався акуратно на останній маршрутці, яка відходила від метро «Дарниця» в їхній бік. І потім ще годину, як не більше, викладав Птасі останні новини з Майдану — те, чого ніколи не побачиш у мережі.

Таким чином, Богдан Пташук міг бути на Майдані, при цьому лишаючись далеко від нього.

Не кожному так пощастить.

Напередодні Петро не приїхав. Подзвонив, попередив — цієї ночі всіх, хто може, закликали чергувати, нікуди не йти. З понеділка міліція з «Беркутом» розганяли повстанців із урядового кварталу, і Птаха не зовсім розумів, для чого керівники приймали таке безглузде рішення. Не знаючись ані на стратегіях, ані на тактиках, він, тим не менше, був свідомий — ніхто й ніколи не дозволить захоплювати весь центр, блокувати й паралізовувати місто, і ударом у відповідь легко зупинять метро та навіть заборонять наземному транспорту виходити на маршрути. Не відчуваючи жодних симпатій до влади, раціональний Птаха визнавав: поки вона сильна, доти може не зважати на протести. Але людей не чіпатиме, якщо ті знайдуть своє, наперед визначене місце, і не почнуть порушувати обумовлену раніше демаркацію.

У тому, що десь хтось про щось із кимось постійно домовляється, Птаха від самого початку Майдану не сумнівався.

Так само вірив і щодня переконував у цьому Петра: до кінця тижня, максимум — до дня Святого Миколая, усе встаканиться, розсмокчеться та розійдеться. Люди стоять, аби сторонам конфлікту було, чим торгуватися й тиснути.

Додумався до цього не сам, вичитав в Інтернеті. Там писалося багато й різного, але Птаха тягнувся до того, з чим готовий погодитися сам. Навіть кілька днів тому почав робити закладки та збирати в окремий файл. Потім, коли все згорнеться, цікаво буде прочитати, хто ж був правий, а чиї прогнози виявилися хибними.

Об одинадцятій вечора спати ще не хотілося. Та й не звик, бо в такий час ще чекав Петра, запасний ключ братові так і не зробив. А якби зробив, нічого б не помінялося. Кімната ж одна, Усатий гупав важкими берцями, спати неможливо. Простіше діждатися його, потриндіти й укладатися далеко по дванадцятій.

За звичкою примостившись на своєму матраці з ноутом на колінах, він вирушив у віртуальні мандри, час від часу повертаючись до живої картинки з Майдану. Там, як і за вікном, густо падав сніг, нічого критичного не відбувалося. А сплески істерик у соцмережах з приводу того, на яких вулицях чорно від беркутів та де в дворах над Майданом бачили зграю тітушок, гасилися здебільшого в зародку: «Перевірено, відбій. Не сійте паніку».

Коли годинник у правому нижньому кутку монітора показав нуль годин, десять хвилин, Птаха посунувся вниз, мостячись зручніше, та примружив очі. Затишна сніжна ніч тягнула в сон, і боротися з цим станом ставало дедалі важче. Птаха не збирався опиратися довго. Раз Петро все одно ночуватиме на Майдані, нічого не заважає Богданові вкластися раніше, ніж завжди. Єдине, чого кортіло — дочекатися першої. Бо мережа пістрявіла попередженнями про реальність штурму після першої ночі. На ці повідомлення з’являлися інші: «Почнуть не раніше четвертої. Люди змучаться. Дуже продуктивний час для нападів та арештів». Їм заперечували так само категорично: «Без паніки, нічого сьогодні не буде. Було вчора. Пильності не втрачаємо. Стоїмо до перемоги». Прийнявши для себе за основу саме таку думку, Птаха перестав боротися з дрімотою.

Занурився.

Розплющив очі, ніби хтось сильно штовхнув у плече. Першої миті здалося — таки повернувся брат, переконавшись — нікому нічого не загрожує, звичайна перестраховка й нічим не мотивована паніка. Та у квартирі нікого не було. Лиш світилася лампа на підлозі, згаслий для сну монітор перетинала по діагоналі заставка-логотип.

Цікаво, котра година?

По той бік вікна уже сипав лапатий сніг.

Указівний палець легенько вдарив по курсору. Раз, другий.

З третьої спроби комп’ютер прокинувся. Заставка зникла, у кількох десятках сантиметрів від очей Птаха побачив суцільну рухому масу.

Так виглядає ікра в банці.

Або — чорні шоломи сотень беркутів.

Темна моторошна маса сунула під снігом униз по Інститутській, у бік найближчої барикади.

Перша тридцять дві.

Онлайн.

Це відбувалося в центрі Києва, на Майдані, просто зараз.

Птаха вкляк, остаточно прокидаючись.

Сірий. Газ

Він, як і решта, отримав балончик та оранжевий жилет.

У таких ходять комунальні працівники, і натягнувши його, Сірий уявив себе двірником. Нічого, подумав він, прикольно. Скільки справжніх двірників збираються виводити на позиції, він не знав, та й не збирався паритися. Головне, що почалося. Скінчиться швидко, шкода, завтра-післязавтра згорнуть Маріїнський парк та розпустять пацанів. Можна було б потусувати ще, заробивши трохи більше, ніж уже прилипло до кишені.

Але Сірий не визначився, чи довго готовий стовбичити на одному місці далі. Ну, поять їх, годують бутерами з ковбасою та сиром. Навіть гречка є, з м’ясом. Хтось виступає, бубонить у мікрофон про зовсім далекі, незрозумілі йому та більшості братків речі. Аби розвіятися, Хряпа з Гопом надибали проституток, видзвонили їх та кудись поїхали, намагаючись і його затягти з собою. Спершу Сірий повівся, та коли дізнався — не просто так, а за свої ж гроші, відмовився відразу. Краще поспати кілька зайвих годин на койці в гуртожитку, де розквартирували немісцевих. По-хорошому — так організатори могли б підігнати своїм людям безкоштовних курв.

Отак він, Олег Сіренко, щиро вважав.

Цієї ночі їх, як завжди, завантажили в автобуси. Та на базу не повезли. Покрутилися містом якусь годину, намотуючи кола, і повернулися назад. Щоправда, не туди, де завжди, не біля самого Маріїнського. Вивантажили раніше, десь у дворах за площею Слави. Потім прийшла команда розбитися на групи й так, на відстані, пішки висуватися назад до антимайданівського табору. Сірий розумів, для чого це робиться: їх пасуть, за периметром міліцейської охорони постійно крутиться хтось із фотоапаратами, відеокамерами і звичайні роззяви, без синьо-жовтих стрічок. Тобто удають туристів, але сто пудів — розвідка знизу, майданівська. Недавно на інструктажі Буряк попередив: там усе серйозно, Америка не дурно вкидає в Майдан мільйони, там діють перевдягнені професійні агенти.

Сірому кортіло зустрітися хоча б із одним таким.

Нічого не сказати — розбити харю першим ударом. Другим вибити зуби. Хай лікується, сука, у них там усіх точно страховка. Покриє витрати на лікаря. Зате знатиме, як лізти.

А ще більше чухалися кулаки підловити якогось глека з Карпат, вуйка з полонини, котрий приїхав сюди й думає, що тут, у Києві, лохи живуть, і їх так легко вдасться нагнути. Подумки провівши не аж такі складні розрахунки, Сірий вирішив: перший-ліпший бандерівець зі Львова цілком може бути й напевне є купленим за долари американським агентом. Значить, гасити можна без розбору. Не промахнеться, дістане, кого треба, так чи інакше. За будь-яких розкладів.

— Коротше, тема, — пояснив Буряк, коли підпорядкована йому п’ятірка зібралася біля намету. — Загального інструктажу не буде, аби не привертати увагу. Усім уже сказали: косимо під комунальників, підчищаємо за «Беркутом». Дуже просто.

— Як — підчищаємо? — поцікавився Хряпа. — Добиваємо бандер?

— Такого наказу нема, — почулася відповідь. — Так само ніхто не говорив їх не чіпати. Полізуть — давати в табло. Гасити зовсім не треба. Їх заберуть, не наш гемор. Тільки вони не полізуть, сциконуть.

— Досі не сцяли, — кинув обережний Шмата.

— А їх досі жаліли! — парирував Буряк. — Ти полізеш на «Беркут»?

— Нема дурних.

— Правильно. І я не полізу. І вони не полізуть, якими б крутими себе не вважали. Пісеньки співати чи гімн їхній — то одне. Прапорами махати — не мішки ворочати. Коли їм там, унизу, серйозно показати зуби, потікають із повними штаньми. Ми не ліземо, пацани. Нікуди. Збираємо намети там, де буде зачищено. Усе валіть докупи, запалюйте. Не лише намети, будь-яке їхнє барахло. Уранці почнеться велике прибирання. Нашим після всього — окрема подяка.

— Бабло? — вирвалося в Гопа.

— Що заслужиш! Бабло йому… А просто так, за безплатно, навести порядок у своєму місті що, слабо?

— Так я з Броварів, — вишкірився Гоп. — Там, по ходу, порядок. У Києві що, типу, нема кому? Усі отам, з бандерлогами?

Буряк зітхнув. Потер перенісся.

— Ти знаєш, Гопченко, хто такі бандерлоги? Кого так називали?

— Бандер! — той гордо випнув груди. — Отих, унизу! Ті, хто за Бандеру!

— Мультики дивився, чувак? Коли був зовсім малим, мультики тобі мама вмикала? Чи у вас навіть телека не було вдома?

— Усе в мене було!

— Мультик про Мауглі бачив?

— Нахер мені той мультик упав!

Буряк знову зітхнув, махнув рукою, повернувся до Сірого.

— Потім йому розкажеш, про мультики й усе інше. Балончики — винятково для самозахисту, пацани. Пояснюю тобі персонально, Сіренко, що це значить. Якщо вам хтось із майданутих заважає — сміливо пшикайте в очі. Відмазка: вас провокували, на вас нападали, ви відбивалися. Отак виглядає самозахист. Тобі ясно?

— Ага.

— Комусь треба додатково розтовкти?

— Нє-а, — відповів за всіх Хряпа.

— Молодці. Тоді чекаємо команди. І вперед, за орденами.

— Серйозно? — перепитав Шмата.

— У смислі — серйозно?

— Ну, орден дадуть?

Буряк вирішив не відповідати, бо надто поважав себе, щоб заводитися на подібні дурні теми. Замість старшого вступив Сірий:

— Дадуть. Доженуть — і ще дадуть. Тобі, Шмато, узагалі треба менше курити траву. Уже ордени ловиш у галюнах.

Знизавши плечима, Шмата демонстративно витягнув заначену раніше «п’ятку».

Ніби знав: усе почалося, щойно він докурив.

Команда Сірого рушила вниз по Грушевського. Ноги ковзали — брук приморозило, його вкривав м’який сніг, час від часу хтось із бійців з матюками та під регіт інших гепався на спину чи задницю, сіпаючи кінцівками в повітрі. Сірому вдалося втримати рівновагу, але Гоп, аж надто поспішаючи, два рази загримів, причому вдруге — лицем уперед, дивом уникнувши поцілунку з асфальтом. Чим ближче підступали до Майдану з боку Європейської, тим ясніше чули крики й хоровий різнобій: заклики до міліції зупинитися змішувалися з традиційним: «Ганьба!» та перемежовувалися піснями — не менш традиційним українським гімном. Сірого ще не так давно він зовсім не дратував. Тепер же готовий був найперше мочити тих, хто старанно тягне ці нічого не значущі слова.

Треба при нагоді пояснити одному такому солістові-розумнику. Ще краще — кільком, по черзі: гімном та криками кастет не зупиниш.

Згадавши, Сірий намацав його в лівій кишені.

Балончик — то таке. Давно пора пустити серйознішу зброю в діло, бо, кажуть, менти з беркутівцями не мають права ось так, при всіх, місити злісних порушників. Для того й тримають їхні бійцівські бригади — обурені свідомі громадяни мають такі самі права, коли гуртують загони самооборони.

Сунучи у фарватері «Беркуту», вони вийшли на Європейську. Узяли курс на Хрещатик, пішли до Майдану.

Сніг далі падав, і від того картина, що відкривалася перед Сірим, набувала ще менш реального вигляду. Згори, знизу, з усіх сторін табір, при денному світлі ніби такий великий, неприступний в оточенні своїх дитячих барикад, стискався, наче кулаком в чорній шкіряній рукавиці, шеренгами «Беркуту». Зсередини велетенського кулака їм щось відчайдушно волали, соромили, закликали та вимагали. Відповідь — гучне, злагоджене, невблаганне гаратання кийками по виставлених уперед високих прямокутних щитах.

У мікрофон затягнули пісню, прислухався — знову чортів гімн.

Ніби таким собі музичним, цілковито сюровим, навіть глюковим супроводом, ударив дзвін із боку Михайлівського собору.

Бом-бом-бом!

Сірий ніколи раніше не чув, але звідкісь знав — отак звучить сполох.

Набат.

Сигнал тривоги.

Бом-бом-бом!

Хай собі.

Шмата на ходу натягав на руки дешеві в’язані рукавички, розминаючи пальці. Гоп свої шкіряні, байкерські, останніми днями взагалі не знімав. Принаймні так здавалося Сірому — той навіть пив і курив, не заголюючи рук. На мотоциклі не їздив, ніколи не мав його. Машину так само не водив. Рукавички — трофей, точніше данина, відкуп. Ще восени один київський знайомий підписав провчити реального байкера: нічого особливого, просто людині потрібен гараж, а власник мотика виявився впертим, не хотів продавати. Брав би, скільки дають. А так лишився без свого залізного коня. Нема чого в гараж ставити. Ще й переломи лікуватиме, теж витрати, медицина зараз кусається. Гоп забрав у того барана новенькі рукавички. За це пожалів, погодився не ламати носа. Досить із лоха вибитих зубів.

Сам Сірий на диво легко переносив холод та мороз. Якщо руки мерзли, ховав у кишені куртки або штанів, від чого вони з часом розтягалися й трошки обвисали.

З боку, мабуть, це виглядало, ніби на пацанові — галімий секонд.

Тільки Олега Сіренка в останню чергу хвилювало, як його сприймають та оцінюють сторонні, бо завжди міг витягнути руки з кишень та пустити в хід, відбивши охоту не лише давати якісь оцінки, а й узагалі — дивитися в його бік.

Коли беркутівці попереду прискорилися і їхній авангард під нерозбірливі крики з боку майданівської сцени та бомкання дзвонів урізався в хистку барикаду, Сірий переклав балончик із перцевим газом у ліву руку. Указівний палець ліг у заглибину на пиптику. Права, стиснута в кулак, відмахувала в такт рухам. Він перейшов із швидкої ходи на біг підтюпцем, не розбираючи нікого й нічого перед собою — на Майдані вже підшаманили й завчасно вирубили світло. Нехай сяяли вогні довкола сцени, там, схоже, працював автономний генератор, — промені все одно не били далеко.

Їхня піхота пірнала в хаос.

З рештками барикад Сірий вирішив не валандатися. Їх активно почали розтягати інші, робили це азартно й весело. Навіть Шмата, котрий через траву постійно тупив і славився повільнішою, ніж у інших, реакцією, зараз пожвавився, волочачи розламаний посередині дерев’яний піддон убік, до бровки. Ще й відштовхуючи Хряпу, так, ніби їхні дії фіксуються прихованими камерами і потім за активність будуть доплачувати по зайвій сотні гривень.

Та все ж протупив — його збили першим.

Сірий не помітив, звідки перед ними враз виринув невеличкий загін майданівців у будівельних касках, білих та помаранчевих. Лиця більшості закривали чорні маски-балаклави, дерев’яними палицями махали тільки бійці з авангарду. Решта, схоже, ішла на піхоту голіруч.

Бом-бом-бом!

Сірий позадкував. Почав відступати, плюючись матюками в бік касок, балаклав та синьо-жовтих стрічок. Поруч товкся, крутячи головою врізнобіч, Гоп, і Сірий смикнув його за лікоть, показуючи: роби, типу, як я. Той кивнув, хоч явно не розібрав, що до чого, та слухняно посунув назад до Європейської. Не повертаючись і налітаючи спиною на тих, хто сунув уперед.

— Тіка-а-а-ай! — рявкнув Олег Сіренко на всю силу легенів, навіть заболіло від напруги горло.

У відповідь з боку наступаючих почулося переможне:

— А-а-а-а-а! — і передовий загін рвонув швидше, явно намірившись відбити стрімку атаку бійців у «комунальних» жилетах.

Підпустивши до себе ближче першого, дорослого, з вигляду — років тридцять, невисокого чорновусого чоловіка, Сірий знову заволав. При цьому зігнув ноги в колінах, розставив руки, аби противник остаточно переконався — штани вже повні, і втратив пильність. А коли вусань заніс над ним руку з уламком держака від лопати — пірнув, дозволивши палиці розсікти повітря. Навіть почув, як свиснуло біля вуха.

Розвернувся корпусом, намагаючись утриматись на бруківці.

Виставив перед собою ліву руку, з балончиком.

Палець утопив пиптик, густий струмінь із шипінням вирвався на волю. Волога хмара обдала не закрите ані пов’язкою, ані маскою обличчя. Вусань мотнув головою, замахав руками, ніби розганяв зграю комарів чи шершнів.

З протилежного боку Гоп, наскочивши, підбив майданівцю ноги.

Коли той упав — спершу так само обдав газом із балончика, пшикаючи згори вниз. А потім замісив ногами, важкі носаки берців молотили, не розбираючи.

Бом-бом-бом!

Сірий вишкірився, зареготав — сміх не рвався назовні, вийшов штучним, зате — голосним. На нього звернули увагу, до Гопа тут же підскочили ще двоє, вусань не стримував криків болю. На допомогу вже поспішали товариші, загрозливо розмахуючи палицями. Та враз, не добігши, розвернулися, незграбно зайнявши кругову оборону. Як і планував Сірий, майданівський авангард захопився гонитвою. Його легко вдалося відтягнути на себе, і просто зараз піхота з Маріїнського відсікала оборонців, оточувала, дрібнила, де-не-де вже валила з ніг.

Над людськими головами зависнула стійка біла хмара газу.

Сірий не помітив, відколи перестав сипати сніг. Навряд чи на це зважали інші.

Побиті майданівці рачкували до хідників. Ті, хто встояв на ногах, відступали.

Пацани дружно розкидали барикади й валили намети — так, ніби все життя займалися цим.

Якщо добре піде, до ранку все вичистять.

Сірий так і прогнозував.

Котя. Лава

Він підхопив руку повстанця, з якого щойно збили оранжеву каску, крикнув:

— Стояти! Триматися! Руку сюди, руку!

В’язаною шапочкою чоловік витер кров із розбитого лиця. Разом з іншими стояв за крок від першої лави беркутів, котрі повільно, але невблаганно тіснили оборонців до Будинку профспілок. Котя не розібрав, що саме той кричав «космонавтові» з кийком навпроти себе. Він узагалі не намагався розібрати, хто що кричить — заклики, лайка, майданівські гасла, молитви святих отців та дзвони з Михайлівського злилися в одну суцільну какофонію звуків.

Та, мабуть, беркут почув про себе щось дошкульне — відсунувши щит, ступив уперед, вільною рукою спритно цапнув кривдника за плече, далі — за руку, тут же завченим жестом перехопив карк. Від несподіванки повстанець утратив рівновагу, упав на коліна, ставши ще легшою здобиччю. Дивно — криків про допомогу Котя від полоненого не чув, той лише махав руками, відчайдушно відбивався й раптом заспівав, точніше — почав проговорювати вголос слова українського гімну.

— Пусти! Відпусти, твою мать! — ревнув Стогов і, хекнувши, наче рубає сокирою, ударив згори вниз правою рукою по руці беркутівця.

Той явно не чекав опору й нападу — послабив хватку.

Збоку на Котю враз пішли двоє, чиїх лиць не видно було під товстим склом шоломів. Один уже заніс руку з кийком для удару, але тут де не взявся високий простоволосий чоловік із саморобним фанерним щитом. Виставив його вперед, зустрічаючи кийок, поточився від сильного удару, але втримався на ногах. Поруч одразу виросла з обох боків людська стіна, зухвалець пірнув у натовп, його відступ негайно прикрили — шеренга замкнулася, чоловіки швидко переплелися лікоть за лікоть.

Тепер навпроти озброєних до зубів беркутівців стояв живий ланцюг.

Лава стримувала лаву.

Тим часом Котя встиг поставити врятованого повстанця на ноги, гаркнув просто в лице:

— Тут будь! Біля мене! — і вже потім, ніби зараз саме це було найважливішим, вигукнув: — Ти хто?

— Дідо! — почулося у відповідь.

— Який дідо? Чий дідо?

— Тут я Дідо! Мене знають!

— Хай знають! Стій тут, біля мене будь! — і додав: — Я Котя!

— Цілий кіт!

Попри те, що кілька хвилин тому мав реальний шанс опинитися в автозаці, Дідо усе ж намагався жартувати.

— Чому — цілий?

— Для малого коті зависокий! Обережно!

Вони знову опинилися в небезпечній близькості від беркутівського скупчення, дружно відійшли назад, зчепилися ліктями. Покрутив головою, намагаючись знайти Юрка.

Дарма.

Вони загубилися, щойно вдарили дзвони…

…Чесно кажучи, коли почалося, Костя Стогов не думав, що вони з новим знайомим відтепер і надалі повинні триматися одне одного. Крикнувши: «Бігом!», — Котя тут же, з місця, рвонув уперед, до стели, не озираючись. Коли вже змішався з натовпом, озирнувся, щиро вірячи — новий товариш рухається в його фарватері. Не вгледівши, гукнув, та вигук потонув у морі інших, стривожених, подекуди — навіть розпачливих.

Юра Шевель дорослий, не загубиться й знайде для себе місце та до чого прикласти руки. Вирішивши так, Котя посунув далі, ближче до епіцентру подій. Поки проштовхувався, чув, ніби беркутівці оточують із усіх сторін. Хтось бачив на власні очі, як загони пішли одночасно від Опери вниз двома шеренгами, по Хмельницького та Прорізній. Ніби міцний кулак уже розбив майданівський моноліт, пробивши оборонців наскрізь. Тепер Хрещатик розділений надвоє. «Беркут» стискує кільце довкола будівлі мерії, когось із повстанців розганяючи, когось, найзатятіших, заганяючи всередину. Інші беркутівські підрозділи змикали коло на самому Майдані, женучи народ до Будинку профспілок.

Котя не думав, що це — паніка. Так цілком могло бути. Принаймні пробившись-таки до стели й побачивши просто перед собою лиховісну чорну масу, що невблаганно рухалася вниз, заповнивши всю Інститутську, зрозумів — операція спланована. З протилежного боку — схожа картина, і навряд чи зараз можливе якесь загальне керівництво обороною. Так само, як ніхто не візьме на себе сміливість зі сцени закликати людей розбігатися в різні боки, рятуючись, хто як може. Аби завтра зібратися ще більшим гуртом та видавити загарбників із Майдану.

Зі свого місця Котя мав змогу спостерігати за ворожим наступом ніби згори.

Щільна лава круглих шоломів віддалено нагадувала чорну ікру — так, страшну масу дорогого буржуйського делікатесу, який чиясь шкідницька рука вихлюпнула з величезної бочки на людський натовп. Він, здається, бачив щось подібне, гротескове, тільки в мультиках, старих, радянського зразка. Або — комедіях, зроблених у ті ж часи. Де саме, зараз не пригадував і не збирався. Навіть якщо подібна картина ніде не відтворювалася, виникнувши просто зараз у його уяві, навіяна моторошним видовищем тотального штурму — це нічого не міняло й не мало зараз жодного значення.

Також Котя не намагався зрозуміти логіку зачистки: зухвало, нахабно, без перебільшення — на очах усього світу. Америка ж точно не спить. Нічний засніжений Київ, сюрово заповнений «чорною ікрою», за короткий час, напевне, буде в їхніх новинах. Все стрімко розійдеться, мов кола по воді, і…

Що буде далі і чи буде взагалі щось, Котя, принципово далекий від розуміння подібних речей, не знав. І не квапився прогнозувати, бо згадав свіжий приклад — увесь світ бачив кадри кривавого побиття студентів, а скоро після того — не менш потворну, жорстку, ганебну зачистку Банкової. Чулися обурення, звучали протести. Але так само була категоричною відповідь з офіційного українського боку: масові безлади придушують у всьому світі, в усіх цивілізованих країнах. Десь — із водометами. Тож не вам, шановні, вказувати нам на дії, які ви там у себе практикуєте давно й успішно.

Слухаючи дзвони, крики: «Ганьба!», «Слава Україні!» та «Зека — геть!», та дивлячись, як панічна метушня на Майдані досить скоро набула помітних ознак організованості, Котя раптом чітко зрозумів для себе — звідси ніхто не піде. Так могло б статися, якби обидва попередніх рази, що було не так уже й давно, повсталі відчули реальну, серйозну підтримку й справді уявляли себе військом, котре має єдиного командира, слухається його й повністю довіряє. Допомоги ж не дочекалися двічі. А той факт, що присутність у Києві наділених високими повноваженнями посланців Заходу не перешкодила наказові почати штурм, підтвердив його висновки та, поза сумнівом, думки ледь не кожного тут — розраховувати можна й треба тільки на себе.

Якщо Майдан сьогодні дозволить себе розігнати, більше людей сюди не пустять.

Важку техніку наженуть. До Нового року. Чого ж, з них станеться. Навіть колючий дріт натягнуть по периметру, електрику пропустять.

Ось чому Костя Стогов, нічим більше не переймаючись та відкинувши чимдалі рештки сумнівів, побіг від стели в бік Будинку профспілок. Туди, куди «Беркут» тіснив оборонців, чавлячи щитами строкатий натовп. Котя на мить відчув себе, немов усередині гігантської соковижималки.

Спершу він пробився в другий ряд. Та коли давити почали з усіх боків, забракло повітря, рухи стали більш скутими, а над головами виникла ядуча газова хмара, рішуче виставив плече, пробився вперед.

І враз опинився на передовій.

У першій лаві…

— Міліція з народом! — вигукнув хтось.

З усіх боків підхопили дружно:

— Міліція — з народом! Міліція — з народом!

— Ага, уже йдуть! — крикнув Котя.

Припускаючи, він єдиний, хто сумнівається в дієвості подібних гасел. І ще більше — у тому, що міліції глибоко в душі самій набридло виступати крайньою в усьому, що відбувається. Приймаючи на себе головний негатив. Навпаки, їм зараз дали перший за всю історію існування карт-бланш: можна безкарно, ні на кого й ні на що не зважаючи, бити людей чим завгодно, як завгодно, куди завгодно.

Раніше силовики також мали негласне право це робити й робили. Одного з Котіних партнерів кілька діб тримали в камері з неадекватним наркоманом, і коли полонений не витримував, бив у відповідь, уривалися на крик менти й тягнули на розправу за бійку в камері. Так у чоловіка відтискали бізнес, зламавши на третю добу.

Нічого нового.

Крім одного — тут і тепер вони навіть не ховаються.

— Ганьба! — прогуркотів хтось позаду, десятки голосів знову це підхопили.

Слова розбивалися об чорний беркутівський моноліт. Жива стіна, прикрившись щитами, далі сунула вперед.

— Тримайся! Тримайся! Стояти! — закричав Котя, сам не знаючи, кого закликав і хто повинен його почути.

— Стоїмо до перемоги! — пролунало у відповідь.

Це підхопили дружніше, укотре бомкнув дзвін, ураз пролунало:

— Назад! Назад! Назад!

Котя, повернувшись на крик та при цьому трохи послабивши хватку, побачив — із протилежного боку, далеко на правому фланзі, чоловіки в оранжевих будівельних касках метушливо, по-мурашиному, і так само злагоджено мостили між двома лавами, своїми й беркутівськими, залишки барикад, прагнучи хоч якось відновити редути й розмежувати лінію фронту.

— Не втримають! — прогуркотів поруч Дідо. — Глянь, відсікають!

— Хто? Кого?

Котя закрутив головою — і враз усе зрозумів.

«Беркут» почав змінювати тактику. Точніше — вносити корективи, роблячи свій наступ ефективнішим. Колона розтягувалася в довжину, перебудовуючись в одну шеренгу. Де-не-де орудуючи кийками, але здебільшого — усе ж таки беручи чисельністю, закуті в бронежилети бійці вкручувалися в повстанський натовп, розрізаючи його неакуратно, мов замерзлий шмат масла тупим кухонним ножем. Людей дрібнили на менші гурти, відтісняли, заганяли, оточували. Оборонці знову намагалися вибудувати єдину лінію, та спроби стрімко захлиналися.

Дуже скоро Котя вже не міг розібрати, хто, де та проти кого стоїть — круглі чорні шоломи змішувалися з червоними та білими касками, лави зміїлися, усі, здавалося, оточували всіх.

Якщо не втримати — почнеться місиво.

Беркути, міліцейські служиві, майданівці й навіть тітушки, котрі виринали з натовпу й кидалися на людей, мов голодні шакали, — усі довкола просто потопчуть одне одного.

— Назад! — гаркнув Котя, не сподіваючись, що його хтось почує, тим більше — послухається. — Назад! В одну лінію!

Чи дійшло, чи хтось без нього додумався — по всьому правому флангу люди враз заворушилися, зчинилася штовханина, нагадуючи морський шторм не менше шести балів. Котя, не розриваючи живий ланцюг, сильніше напружив м’язи й виставив уперед плечі, аби раптом не притиснули в натовпі груди. Зі свого боку Дідо зробив так само, рух передався по всій лаві. Тепер повстанці вже не тіснилися. Навпаки, у внутрішньому колі стало вільніше, народ отримав можливість маневрувати. І ось уже беркутів поволі, але — упевнено вичавили назад, відсіяли, відтіснили, пристосовуючи для оборони віднайдені й винесені на перший ряд, до барикадних елементів, широкі дерев’яні піддони.

— Узяли! Раз! Два! Три!

Не важливо, хто керував — піддони підхопили відразу кілька пар рук.

Сильний поштовх, другий, третій.

Ось уже шеренги нападників ніби самі собою почали рівнятися, мимоволі відкидаючи тітушок у тил. Тепер лави беркутівців і майданівців знову вишикувалися віч-на-віч.

— Київ, уставай! — почулося зсередини, де вже утворилася друга лінія оборони й закріплялася наступна людська лава.

Заклик підхопили.

— Київ, уставай!

Бом-бом-бом!

Поки йшла штовханина, Котя не звертав увагу на дзвони. Бомкання стало таким само звичним, як заклики в мікрофон, яких неможливо було розібрати. Знову звідкись пустили газ, тепер перепало і йому. На короткий час утративши контроль над собою, Стогов висмикнув руку, пускаючи Діда й розриваючи ланцюг — не міг уже терпіти, так випікало очі.

Нападники негайно скористалися.

— Котя! — почув він поруч, зрозумів помилку, смикнувся.

Пізно.

Шеренга беркутів розступилася.

У пройми сипонуло з півдесятка тітушок, розбризкуючи довкруг себе газ, уклинюючись у лаву, прориваючи оборону. Коті, навіть попри вологу в очах, удалося зустріти одного сильним ударом у щелепу. Не чекаючи відсічі, той присів, закриваючи розбите лице. На нього налетіли задні, знову виникла невелика купа мала.

І все одно залатати діру не вдалося.

Беркутів уже атакували, тримаючи прямокутні щити нахиленими й луплячи по них кийками. У тому місці, де так необережно повівся Котя, вони швидко розтяли натовп майданівців.

Точно позаду Коті бовванів Будинок профспілок. Поруч, відпльовуючись та лаючись, знову виріс Дідо. Не змовляючись, діючи, як і раніше, вони разом із іншими знову замкнули ланцюг. Лише тепер беркутівцям удалося зайти вглиб натовпу.

Зупинилися.

Бом-бом-бом!

Завмерли й оборонці.

Перепочити. Закріпитися на нових позиціях.

Хоч які там позиції…

— Київ, уставай!

Ворожа атака вдавалася. Котя не збирався тікати. Та розумів: штовханина триватиме до ранку, потім усе зметуть.

Не зупиняться. Є, мабуть, диявольська задумка: розігнати всю цю зимову казку, поки не запрацює метро. Але треба тримати Майдан до останнього. Нехай оборонці вірять — підземка підвезе допомогу, бо розбита віра набагато страшніша, ніж розбита голова.

Котя різким рухом відбився від не знати чиєї руки із затиснутим молотком. Беркути давали коридори для тітушок, котрі вже не намагалися вдавати з себе працівників комунального господарства.

Болю не відчув, куртка пом’якшила удар по ліктю.

Бомкали дзвони.

Птаха. Таксі

Він усе одно не всидів би вдома, навіть якби Петя Усатий відповів на дзвінок.

Тягнув до останнього, хоч сам остаточно не визначився, де критична точка, після якої повернення вже неможливе. Коли нарешті рішуче відсунув ноут і підвівся, збираючись на вихід, ковзнув поглядом по цифрах, що показували час. Не повірив, труснув головою, звірився з часом на дисплеї мобільного, потім для чогось визирнув у вікно, хоч звідти жодного годинника не видивишся.

Сніг уже не падав.

Але це зовсім не означало, що він припинився за хвилину після того, як центр Києва атакували одночасно з усіх боків. Птаха не вірив, що від початку штурму збігло більше двох годин, надто стрімко все пролетіло. Виявляється, стільки часу він сидів, прикутий до монітора. Машинально, керований незнаним дотепер автопілотом, відповідав на короткі, сповнені ненависті, розпачу, пафосу та закликів «щось робити» фейсбучні повідомлення.

Вдивляючись у неоднорідну людську масу, трохи загальмовану в русі через особливості живої трансляції, Птаха марно намагався розгледіти там родича. І дуже боявся — його дядько з тіткою в Козятині так само сидять в Інтернеті, бачать те саме, що він та ще сотні, як не тисячі людей, і ось-ось почнуть дзвонити. Петро не відгукнеться, набиратимуть його, і треба буде пояснювати, якого дідька сидить у квартирі тоді, коли брат десь там, у воюючому натовпі. І взагалі, його можуть убити, якщо просто тепер не вбивають…

Узувся та вдягнувся нашвидку. Не вимкнув комп’ютер, де вся френд-стрічка вже пістрявіла короткими, оздобленими відразу кількома знаками оклику, закликами на кшталт: «Усі на Майдан!». Не пробував пояснити собі, як дістанеться з Дарниці до центру. Важливіше — що робити потім. Стояти роззявою-глядачем, волати: «Ганьба!», як це зазвичай чинять від безвиході. А може, на той час усіх в’язатимуть, і він потрапить під роздачу. Десь так само сталося десять днів тому із тими, хто погнав по обіді на Банкову, залетівши в міліцію ні за цапову душу.

Богдан Пташук боявся.

Дуже боявся.

І все одно побачене й прочитане штовхало, вело, гнало вперед. Він розумів — сидіти під захистом чотирьох стін й дивитися на реальність, у яку досі не віриш до кінця, набагато страшніше, ніж бути там, на місці.

Поряд із подіями.

Або — у самій гущавині.

То вже куди занесе.

Вилетівши з під’їзду, Птаха враз зупинився. Стрельнуло — він, мабуть, не зачинив за собою двері. Мотнув головою, проганяючи дурні думки: то він залишив увімкненим ноут, ось і тягне за собою інші погані припущення. Уже хотів вертатися назад, перевірити, та хлопнув себе по кишенях розстібнутої куртки, почув брязкіт ключів. Це чомусь заспокоїло — замок захлопувався автоматично, і раз ключі в кишені, то й дверима він, вибігаючи, хряснув. Але водночас заскочило прикре відкриття — не відчув тяжкості від гаманця.

Чорт!

Ось його Птаха точно забув — ураз блимнуло перед очима: стареньке дешеве портмоне з пресованої шкіри лежить на підвіконні. Там, де власник завжди його залишав.

Хлопець знову зупинився, цього разу біля бровки тротуару. Краще б телефон завтикав, чесне слово. Нікуди без грошей не заїдеш. Повертатися назад… Птаха знав себе дуже добре. І чесно зізнався: зайшовши зараз у квартиру, назад уже не захоче виходити. Він соромився таких думок. Лице пашіло. І нічого не міг із собою вдіяти.

З-за рогу, скреготнувши на повороті, виринуло таксі. Здавалося, машина летить на нього і почалося якесь не бачене раніше нічне полювання на мирних перехожих. Відстрибнувши назад цапом, Птаха неабияк здивувався, почувши вищання гальмів. Таксист зупинився точно навпроти, хоч хлопець не просив про це. А може…

Тьху, він же щойно махнув рукою! Або справді хотів на куражі стопнути авто, або, імовірніше, просто намагався утриматися, зберегти рівновагу на слизькому від мокрого снігу асфальті.

— На Майдан? — вигукнув водій, прочинивши двері, і, не дочекавшись відповіді, кивнув назад. — Бігом сідай!

— Гроші…

— Які гроші, дурило! Ша бемоль! Бігом, я сказав!

Птаха не знав, чи треба зараз дякувати. Уже ні про що не думаючи, розуміючи лишень — діє правильно і пояснень його дії зовсім не потребують, смикнув за ручку задніх дверцят, заліз усередину.

Тут уже вмостилося двоє пасажирів. Спереду — чоловік у в’язаній лижній шапочці й такій самій куртці для катання, біло-червоній. Поруч — молода жінка, так само в лижному костюмі. Вона саме припинила розмовляти по телефону, кивнула новому пасажирові, наче старому знайомому, засунула трубку вглиб кишені.

— Наші підтягуються, — не сказала — доповіла, відбарабанила рапорт. — Своєю машиною погнали. Кажуть, гайці перекрили основні дороги до центру.

— Звідки ваші їдуть? — запитав таксист, не зводячи очей з дороги.

— Оболонь. Пробираються городами.

— І ми, значить, городами, — процідив таксист, після короткої паузи додавши, дивлячись у засніжену темряву. — Суки!

— Не те слово! — підхопив лижник.

— Ага. Для них ще слів не придумали, — легко погодився таксист. — По-чесному, я б із ними й не розмовляв. Нема про що. Відразу мочити! Дістали… підори…

Птаха зіщулився, утягнув голову в плечі. Та враз, засоромившись, випростався, випнув уперед груди. Аби чимось зайняти себе, навпомацки застібнув блискавку на куртці, потім узявся за ґудзики. Не знаючи, що сказати й чи треба тепер узагалі говорити, тим не менше, вичавив із себе:

— Як там? — намагаючись, аби прозвучало вагомо, значимо, ніби сказано знавцем, котрий у курсі всіх поточних справ.

— Тиснуть, — відповів лижник, звірившись із дисплеєм свого смартфону, де висвітлювалася завантажена фейсбучна стрічка друзів. — Люди наче прочухалися. Але хто знає, які плани…

— У кого плани, Славо? — лижниця подалася вперед. — У кого плани? Де ті плани? Усі розслабилися після вчора! Я говорила, я всім нашим казала — не треба сьогодні йти! Стояти! Ходити! Стрибати! Співати! Було б більше народу, вони б не полізли!

— Ой, Дано, ми все це вже чули! — відмахнувся Слава. — Коли кого зупиняла кількість людей!

— Славо!

— Дано, цить! — лижник стукнув себе кулаком по коліну, при цьому так само, як таксист, не зводячи погляду з дороги. — Ми могли б стояти цю ніч. Могли наступну. Але рано чи пізно опір матеріалу слабне! Ти ж кандитат наук, фізико-математичних, Богдано Євгенівно! Що не ясно! Одного разу людей усе одно поменшає! Або ті, з «Беркуту», отримають наказ не зважати на кількість! Навпаки — чим більше буде, тим швидше потопчуть один одного! Вони, Дано, так чи інакше влаштували б другу Ходинку!

— Ви Богдана, а я Богдан, — ляпнув Птаха, називаючись.

— От і добре, що ти Богдан, — кивнув лижник Слава, ураз випростався, ще сильніше натягнув шапочку. — Тихо всі! Бачиш, командире?

— Та бачу. Намалювалися — хер зітреш…

— Що…

— Нічого! Ша бемоль! Пристібнися!

Поки лижник метушливо шукав й ладнав пас безпеки, Птаха посунувся вбік, визирнувши з-за водійського плеча. Лижниця Богдана підсунулася зі свого боку, і тепер вони сиділи плечем до плеча, стегном до стегна.

Таксі саме перетинало міст Патона. На тому боці на диво яскраво, немов святковими новорічними вогнями, блимала машина ДАІ. Гайці не перекрили дорогу, не рухалися навперейми. Просто стовбичили превентивно, загрозливо, явно провокуючи водіїв на нерозважливі дії. Таксист тут же збавив швидкість, прокоментувавши свої дії по-філософськи, демонструючи цілковите розуміння ситуації:

— А… то до жопи дверцята…

— Навіть черепаху тепер пригальмують, — підхопив лижник Слава.

— І я про це.

Пост невпинно наближався.

Зі свого місця Птаха, як і інші пасажири, бачив, як від осяяної блимаючими вогнями даішної автівки відокремилася темна постать. Сунула навперейми неквапом. Патрульний був упевнений у своїй абсолютній владі, бо напевне знав, що зараз відбувається в центрі та чому його спрямували саме сюди й саме в цей час.

Не мав жодного сумніву: таксі зупиниться.

З тихим шерехом поїхало донизу бічне скло зі сторони водія. У нагрітий салон війнуло вогкою прохолодою нічної відлиги.

Постать спереду махнула рукою, котра закінчувалася жезлом.

Таксист смачно, явно завченим жестом плюнув крізь вікно.

— Гори ти вогнем! Тримайтеся!

Скло посунуло назад.

Водій крутнув кермо праворуч, огинаючи гайця великим півколом.

Коли пролітав мимо, пустив на мить ліву руку, виставивши середній палець убік інспектора, хоча навряд чи той міг та встиг побачити зухвалий жест.

А тоді, міцніше вчепившись у бублика, вивернув машину прямо.

Незважаючи на слизоту, наддав газу, примудряючись тримати авто, аби не пішло юзом, та шаманячи із важелем коробки передач.

— Браво! — лижниця Богдана заплескала в долоні.

— Не заважай водієві! — застеріг лижник Слава зі свого штурманського місця.

— Норма-ально! — прокричав таксист, ледь не захлинаючись від адреналіну. — Побігаємо! Побачимо, у кого тут яйця!

Птаха озирнувся. Навіть якщо гайці, вражені й обурені нахабством, уже рвонули в погоню, таксі виграло в них ті самі дорогоцінні секунди, які давали досвідченому водієві фору. Якщо знати місто, можна заплутати переслідувача навіть удень, не кажучи вже про ніч. Сам не водячи машину, Птаха чомусь не мав сумнівів у правдивості такого припущення. Він не знав, куди і як вони зараз мчать. Перед очима стрибали у світлі фар вулиці, перехрестя, повороти. Більше ніхто з пасажирів не зронив ані слова, цілком слушно не бажаючи говорити таксистові під руку. А він, своєю чергою, немов вів машину із заплющеними очима. Проскочивши на Печерськ, орієнтувався тут, мов на власному подвір’ї, не стільки бачачи правильну дорогу, скільки відчуваючи її.

Виринувши неподалік парку Слави, таксі тут же минуло небезпечну ділянку — зі сторони Арсеналу, там, де неподалік отаборилися тітушки, імовірність нападу була реальною. Могла дати навіть небезпечніші наслідки, ніж якби зловили гайці. Там хоч випадав шанс забалакати ситуацію, навіть відкупитися, або, в гіршому випадку — утратити на певний час права. Натомість вуличні бійці запросто, здурівши від безкарності, могли, навалившись зграєю, побити битками машину, скалічити пасажирів, ще й підпалити авто разом із людьми — від тих, хто закушує горілку таблетками чи закурює спиртне травичкою, слід чекати й не такого.

Береженого Бог береже.

Щойно пірнули подалі від центральних вулиць, пожвавився лижник Слава.

— Командире, давай через Московську на Кловський! Звідти вгору, до Інститутської!

— Ша бемоль, — процідив таксист. — Без тебе знаю. Там одна дорога. Тільки від ментів, по ходу, чорно.

— Не їдь прямо туди, — лижник знову стукнув себе кулаком по коліну. — Зсадиш нас там, аби було потім куди сховатися.

— Там нема де, — буркнув водій. — Місце таке, навіть удень не сильно закрутиш. Уважай, капкан, — помовчав, додав, і в голосі почулися легенькі виправдальні нотки. — Тільки, здається, не сьогодні. На підступах хапають, тут — навряд.

— Усе одно — не ризикуй більше.

— Куди вже більше, — знизав плечима таксист.

Тим не менше, не сперечався. До самої Інститутської не довіз, висадив пасажирів за кілька кварталів. Подяк не чекав, тут же розвернувся й зник у темряві. Так у казках йдуть добрі чарівники, ось лиш усе довкола менш за все нагадувало Птасі казку.

Лижники в яскравих куртках, не звертаючи вже уваги на випадкового попутника, спершу пішли, потім — побігли підтюпцем у напрямку Майдану. Не зовсім орієнтуючись у центральній частині Києва навіть удень, серед ночі Птаха тим більше не хотів загубитися. Тож наддав, намагаючись не відставати. Одяг обох добре було видно в темряві, і хлопець впевнено тримався у фарватері нових знайомих. На ходу звернув увагу — будинки рясніли ожилими вікнами. Не масово світилися, але все одно: о цій порі тут — і не лише тут! — зазвичай звикли бачити третій сон. Тепер же складалося враження — мешканці збираються на роботу в нічну зміну.

Здалеку долинув дзвін.

Птаха рушив на звук, уже не боячись заблукати. Тим більше, очі звикли до темряви, він навіть управився обігнати Славу з Богданою, махнув обом рукою. Ті відповіли, чоловік ще й підніс угору два пальці, показуючи V — знак перемоги. Ще наддавши, Птаха вибіг на Інститутську. Став на розі, переводячи подих.

І побачив це.

З усіх боків, з вулиць і провулків, по одному, парами, невеличкими групами донизу квапилися кияни. Чоловіки, жінки, молоді, старші, нічого не маючи в руках, вони, не змовляючись, уливалися тонкими струмочками в один великий потік, що стікався на Майдан, над яким і далі сигналом тривоги й проханням допомоги линув дзвін. Чулися крики, нерозбірливі й водночас — дуже зрозумілі, бо надто звичні вигуки тонули в загальному гармидері. Коливалися чорні круглі рухомі параболи — так по шоломах визначалися беркути. Але відтоді, як Птаха вибіг з дому, щось помітно змінилося.

Зрозумів не відразу.

Та, збігши разом із іншими на сам Майдан, зрозумів.

Людський потічок котився не лише з Інститутської. Кияни, розбуркані серед ночі, насувалися одночасно з Михайлівської площі, запрудивши собою прилеглі вулиці, наступали з Європейської, проривалися від Поштової. Зайшовши з тилу, люди вже затискали беркутів, і нападники, прикриваючись щитами, вимушено займали кругову оборону, опинившись у подвійному кільці.

— А-а-а-а-а! — загорлав Птаха, підбадьорюючи себе й водночас — піддаючись загальній ейфорії. Він не знав, що кричати. Та дуже хотілося, і він знову гаркнув на всю силу легенів: — А-а-а-а-а!

На нього, як і на інших наспілих, ніхто не звертав окремої уваги. Люди зосередилися на щільнішому оточенні нападників. Ті ж, прагнучи відлякати розлючений, вочевидь, готовий на все натовп, звично загупали кийками об метал щитів. Відповіддю стало дружне:

— Банду — геть! Зека — геть!

Оточені беркути щось відповідали. Та, схоже, їх мало слухали, наступаючи далі та водночас вимагаючи від тих, хто в тилу, розійтися — тепер уже остаточно обложений «Беркут» штовхали ближче до Будинку профспілок, затискаючи до стін.

Ззаду на Птаху вже почали тиснути наступні.

Відчувши, як здавлює грудну клітину, вирішив — ще задушать. Згадавши колись читане, виставив руки перед собою, для чогось зажмурився, почав рухатися, ніби штопорний ґвинт у корку — і ось уже він за людськими спинами. Можна перевести подих.

Дзвони не вщухали.

Птаха зрозумів — він зараз на Хрещатику, дивиться в бік Європейської та відсторонено стежить за масовим, не менш дружним та злагодженим, ніж прихід на підмогу киян, відходом тітушок. Бойовики вже ні з ким не заїдалися, ні до кого не сіпалися. Навпаки, зараз кидали подалі від себе палиці, молотки й кастети. Дехто навіть скидав від гріха подалі прикметні оранжеві жилети. Та дарма стереглися — у цей момент вони цікавили розгніваний, зосереджений та піднесений натовп найменше.

Ступивши ще далі вбік, Птаха аж тепер утратив рівновагу, не втримався, упав у сіру сніжну кашу. Голосно вилаявся, хоч за собою здебільшого стежив, не часто змішуючи мову з матюками.

— Оп-па! Підйом! Давайте!

Угледівши над головою простягнуту руку, учепився, підвівся, обтрусився. Аж тепер розгледівши в сіріючому світанку — на виручку прийшла дівчина. Тут же побачив її жилет, на якому світилося «Преса». Поруч уже прилаштовувався високий оператор, камера, здавалося, приросла до плеча.

— Скажіть кілька слів! — дівчина намагалася говорити голосніше, ніж бомкали дзвони. — Ви давно тут? Що відбувається? Коли все почалося? Як вас звати?

Мікрофона з квадратиком-логотипом Птаха не злякався. За інших обставин відразу б не придумав, що казати. А тут, дивуючись сам собі, заговорив, дивлячись не на журналістку — просто в мікрофон.

Ніби той мав очі.

— Мене звуть Богдан Пташук! Я побачив уночі… Я не міг… Таксі…

Птаха замовк, відчувши — захлинається власними словами.

— Чудово, Богдане! — підбадьорила дівчина. — Тепер — усе спочатку! Повільніше!

Він перевів подих.

Дзвони ще били.

Сіріло повільно.

Упевнено спадала темрява.

Коновал. Ковзанка

Спершу все йшло так, як він передбачав.

Коли їхній взвод вивезли проти ночі на автобусі до Золотих Воріт, а звідти «Беркут» дістав наказ рухатися вниз, Прорізною, відсікаючи майданутих від мерії, Павло пошкодував, що не забився з Санею Ждановим хоча б на пиво. Той не вірив у швидке розв’язання проблеми, киваючи на почуте десь і від когось краєм вуха. Коновал слухав, багатозначно кивав, ще й гмикав, коли Жданов починав видавати фрази про те, як їх, рядових бійців, використають для залякування, зроблять винними, розміняють, і все для того, аби зняти обіцяну премію за наднормові. Павлові вже язик заболів доводити: їх не здали раніше, після двох жорстких зачисток, не здаватимуть і тепер. Свої гроші не лише Саня, а й інші бійці отримають. Обіцяні відпустки — так само.

Треба зважити: так просто нічого не робиться. Є генерали, а є солдати. Перші — наказують, другі — виконують. Це Жданов та всі, хто його слухає, так розслабилися, не бажаючи зрозуміти: обстановка тепер максимально наближена до бойової. Сам Коновал у гарячих точках не бував, та чудово розумів субординацію, яка зараз зводиться до одного короткого й простого правила: начальство не повинно пояснювати підлеглим, чому.

Воно каже коли.

А як виконати поставлене завдання — то вже справа вміння й досвіду окремого підрозділу, навіть окремого бійця.

Наказ віддадуть, коли настане час. Не раніше. Не тепер. Але — скоро.

Невдоволений бездіяльністю, Саня Жданов так рвався в бій, що наблизився момент, коли Павло Коновал став серйозно перейматися міцністю нервової системи товариша. Зрив різьби цілком здатен призвести до неадекватних дій. І ось це вже, без перебільшення, удар у спину. Доведеться приборкувати не майданутих, а своїх же… довбанутих.

Хоч не хотів Коновал уживати подібні слова до товаришів по зброї, а нема ради — інакше не скажеш, доводиться.

Тож дуже зрадів, отримавши нарешті чітке й зрозуміле завдання — зачистити Хрещатик від наметів, звільнити приміщення мерії від незаконних формувань, відновити законність. Причому, наголосив Палич, у міській адміністрації засіли не якісь там випадкові особи. Група чисельна, озброєна до зубів, називає себе «Правим сектором» — найзатятіші з усіх, хто бузить на Майдані.

Наказу в разі чого стріляти на ураження нема, сказав командир, невдоволено зітхнувши й матюкаючись.

Тут же додав: якщо когось підстрелять під час збройного опору, діючи винятково в правовому полі й стріляючи лише у відповідь, проблем влучний стрілець не матиме. На той «Правий сектор» уже збирається матеріальчик, де треба. Звідти такі ниточки тягнуться, такі зв’язки… Коротше, їхні господарі краще мовчатимуть, бо здійняти хай, обурюватися, чогось вимагати — однозначно означає засвітку.

Щоправда, Коновал так і не зрозумів, чим стріляти на ураження. Бойових патронів нікому не видали. Лише шумові гранати. Хоча при бажанні вбити можна й нею, якщо влучно кинути, й узагалі, маєш певні навички поводження з такою зброєю. До того ж вірний власним переконанням, Павло далі був певен: їм не кажуть усього. Навіть Паличу сто процентів заборонили розкривати різні цікаві деталі. Інакше б не обмовився про постріли у відповідь. Якщо Коновал із Ждановим не розписалися за бойові набої, це аж ніяк не означає, що їх не видали нікому.

Словом, усе не так просто, підсумував він. Готовність відповісти на провокації досить висока.

Уночі «Беркут» узявся до роботи, і Коновал був серед перших, кому вдався бліц-кріг: розкидали намети, які не тягнули на неприступну фортецю, розрізали натовп навпіл, ставши стіною через Хрещатик між Майданом та мерією. Далі, продовжуючи виконувати наказ, мусив би початися штурм будівлі. Того вимагала логіка розвитку подій.

Де, коли, чому і як стався збій у системі, Павло не міг зрозуміти.

І намагався розібратися в цьому до ранку. Хоч роздуми не заважали виконувати наказ, діяв на рівні роками відпрацьованих рефлексів. Та все одно, незвиклий обговорювати рішень керівництва, уже на сьому годину безглуздої облоги Коновал узагалі перестав будь-що розуміти.

Спершу бійці не отримали наказу ламати двері.

Звісно, їх не на те вчили. Проникати в приміщення згори, з-під землі, крізь забарикадовані входи та віконні пройми тренують хлопців з інших підрозділів. Функції «Беркуту», як розумів Павло, досить обмежені — при тому, що в момент локалізації масових безпорядків та припинення різних провокацій беркутівці мають найширші повноваження. Аж до можливості застосувати зброю, застрелити найбільш нахабних і не мати проблем, часом — навіть отримати нагороду.

Але ніхто не заборонить сильним здоровим чоловікам узяти приступом будівлю, усередині якої зачинилися озброєні бандити.

Для цього не треба викликати «Альфу». Навпаки, особисто Коновал уважав би себе приниженим, аби зараз наспіли колеги, відсторонивши беркутівців та звівши їхні функції лише до мовчазного, тупого супроводу операції та поліцейської охорони прилеглих територій.

Команди починати не надходило.

Так само не чулося інформації про підтягнення альфівців.

Бійці лише взяли під контроль периметр, усередину якого входив шмат Хрещатика від фасаду Центрального універмагу, зруйнованого всередині забудовниками, до перетину з Прорізною, убік Головної пошти. Усередині товклися, час від часу вигукуючи своє: «Ганьба!» та ще дурніше — про міліцію з народом, люди. Чоловіки та жінки, різного віку, з синьо-жовтими стрічками й без них, із відкритими лицями або закритими: у кого — білими й жовтими медичними масками, у кого — чорними, рідше — червоними та коричневими балаклавами. У натовпі Коновал угледів кількох дівчат, чиї обличчя через брак масок запинали до самих очей пістряві хустки-арафатки. Також бачив — не всі лишаються.

Натовп повільно, та все ж проріджується. Тих, хто просочувався по той бік периметру, убік Бесарабки, де лише кілька днів тому звалили пам’ятник Володимиру Іллічу, бійці випускали без проблем та затримок. Навіть, як відчував Коновал, із полегшенням — менше роззяв у підсумку потрапить під роздачу. Дехто, навпаки, намагався пробратися через кордон на Майдан, ближче до Будинку профспілок, де саме тривала активна фаза планової зачистки. Тут уже хрін вам, не думайте, заборонено. Одного затятого, у чорній балаклаві, з незрозумілими нашивками на камуфляжній куртці, Павло навіть не втримався — дістав кийком, ступивши вперед та вийшовши із шеренги. За що тут же дістав традиційну «ганьбу», від якої ані холодно, ані жарко.

І все одно бійці лишалися на місцях.

Коновал, не знаючи, чим зараз зайняти голову, раптом порівняв стан не лише свій, а й, напевне, кожного товариша з відчуттями мужика, котрого баба завела, розкочегарила до межі, а потім — прокрутила динамо, раптово згадавши про шалену мігрень. У такі моменти кортить не лише відбити сучці хвору довбешку. Неймовірна, нестримна, надлюдська сила тягне ламати й трощити все круг себе. Хто випадково опиниться поруч… сам винен, хай краще тримається далі.

Справді — для чого було спершу давати старт силовій акції, дозволити бійцям успішно почати її, аби потім вони стовбичили кілька годин, слухаючи образи й звинувачення на свою адресу. Бійці накручені до краю. Аж до того, що готові, порушуючи всі статути й правила, йти далі в наступ без розпорядження.

Зі світанком почули: підрозділи, котрі штурмували профспілки, таки дістали наказ — зніматися й відходити. Що там сталося, хто це погодив, у зв’язку з чим усе міняється, Коновал, за звичкою останніх днів, не зрозумів. І, чесно кажучи, стомився не лише шукати відповіді — узагалі приморився. Не хотілося вже нічого. Був готовий навіть ганебно розвернутися та, за прикладом тих, біля Майдану, забратися геть. Чекав: ось зараз і їм скажуть вантажитися в автобуси.

Не сказали.

«Беркут» далі тримав периметр, розтинаючи собою Хрещатик на нерівні шматки. І Коновал стрепенувся, трошки оживаючи, бо враз осяяло: ось ти який, стратегічний план мудрого керівництва! Лише вказати, хто насправді в Києві та країні хазяїн, зачистивши не всю територію, а тільки більшу її частину. Зробивши так, як було до грудня, відновивши паритет: можете протестувати, громадяни, маєте право. Не даватимуть мудрі керівники карти в руки американським кураторам майданутих. Висловлюйте позицію на окремо взятому п’ятачкові. Маєте місце біля стели — отам стійте, скільки завгодно. Танцюйте, співайте, музику слухайте. А ми, охоронці порядку, охоче послухаємо все разом із вами. Усе, що виходить за межі місця біля стели, — незаконні дії, провокації, націоналістичний шабаш.

Отак.

Задоволений зробленим висновком, Коновал остаточно заспокоївся. Навіть не відразу зреагував, побачивши беркутівські автобуси, які один за одним повільно спускалися Прорізною.

Спершу думав — підмога, ротація, уже восьма година, зміні кінець.

Та коли автобуси посунули до мерії, зосередився. Відчувши, як реагує треноване тіло на скорий початок битви — під броником, під одягом раптом напружилися м’язи.

А потім, нарешті, почалося.

Коновал полегшено зітхнув, коли саме їхній взвод отримав омріяний наказ, і бійці, загрозливо грюкаючи кийками по щитах, рушили на людей, відтісняючи їх від підступів до мерії чимдалі. Аби дати змогу охочим піти нарешті геть, шеренга, яка витягнулася біля універмагу, розступилася, створивши коридор. І все одно ці, з Майдану, чомусь не квапилися забратися подалі від гріха. Вони просто відступили, даючи бійцям прохід, аби не збили з ніг, але відразу розтеклися вулицею, кучкуючись навпроти, махаючи прапорами, вигукуючи гасла в різнобій. Хтось затягнув гімн, інші підхопили — не дружно, не злагоджено, це нагадувало не хоровий спів, а крики відчаю.

На цих можна не зважати. Жирно — розпорошуватися.

Діставшись під прикриття автобуса короткими перебіжками, Коновал пристроївся у хвіст невеличкого ланцюга атакуючих. За ним тут же прилаштувався Жданов, одразу торкнувши за плече, кивнувши вгору. Давав зрозуміти — треба пильнувати вікна мерії, і Павло подумки погодився — мудро. Тим, усередині, терористам, може стукнути, що завгодно. Уже обложені, виходу нема, почнуть жбурляти бойові гранати. Аби ще у своїх — нехай, так цілитимуть саме в беркутівців, не інакше. Щит не захистить, та й корпус автобуса — той ще дот.

Зафіксувавши поглядом віконну пройму, Коновал вирішив надалі пильнувати за нею — маячила точно над його шоломом. Зиркнув на мітингарів із прапорами. Ті не переставали галасувати, гамірний натовп сунув ближче. Нічого, скоро останні так само заспокояться.

Перший удар у двері.

Зручніше перехопиши кийок, Павло приготувався виконувати свою роботу. Треба б відігнати народ на той бік Хрещатика, для їхнього ж блага. Аби пояснив хто, бракує якогось агітатора з матюгальником. Чому в цих вистачає…

Небезпека.

Щось штовхнуло Коновала в плече. Він рвучко підніс голову, перевіряючи потенційно небезпечне вікно.

І тут же копнув Жданова, указуючи кийком на віконницю, котра ще кілька хвилин тому була зачиненою. Тепер її розчахнули зсередини, назовні висунувся ствол.

— Лягай! — гаркнув Коновал, не знаючи, як інакше попередити, що зараз почнуть стріляти.

Не знав, почули бійці в загальному гармидері чи ні, сіпнувся до рації, та передумав — просто розвернувся, притулився спиною до автобусного корпуса, ледь зігнув ноги в колінах. Прикрився щитом, будучи свідомим: їхні обладунки не від усякої кулі захистять. Крупний калібр прошиє наскрізь, а в тому, що всередині, в обложених, зброя серйозна, Павло не мав жодного сумніву.

Ствол тим часом висунувся сильніше.

Звідти порснуло, перш, ніж до Коновала дійшло — то не ствол, а круглий металевий кінець рукава пожежного шланга.

На автобусний дах, на шоломи бійців, на сніг, що випав уночі, згори полилася вода.

Коновала скупали першого й, мабуть, найбільше. З нього стікали тоненькі струмені, а він далі стояв непорушно, немов удома під душем, уклякнувши від несподіваного публічного приниження, навіть опустивши щит, який, виявляється, не лише безпорадний проти автоматних і кулеметних пострілів, а й не захистить від банального знаряддя для гасіння пожеж.

Подібного вишколу в «Беркуті» не проходили.

Ударив другий струмінь — шланг огризнувся з іншого вікна.

— Геть! Геть! Геть! Геть! — тепер розрізнені людські вигуки звучали дружним, злагодженим, зіспіваним хором, просто-таки капелою.

Терпець Коновалові урвався. Хай буде, як буде. Він готовий відповідати за свої дії — і відповість, як буде на те потреба.

Вийшовши з-під струменя, він розвернувся до натовпу, замахнувся кийком. Треба показати, хто головний, хто банкуватиме далі, чия влада й кому сидіти зверху. Якщо йому зараз вдасться похитнути крикунів, до нього приєднаються інші бійці. Раз командири, той же Палич, жують соплі й радяться, треба, як у радянських фільмах про війну, перебрати командування на себе.

Нічого. Відпишеться.

Зробив перший крок уперед.

Другий.

Третій…

Бруківка на хіднику враз хитнулася, ніби покладена на колоду у вигляді качелів дошка. Тоді стрімко й слизько пішла з-під ніг.

Боєць спецпідрозділу «Беркут» Павло Коновал у повній бойовій амуніції падав, дригнувши ногами, послизнувшись на підмерзлій воді. Так він колись відзначився, уперше ставши на дорослі однополозові ковзани.

Хтось із натовпу вибіг, намагаючись допомогти встати. Не розгледів. Здається, той самий тип у балаклаві, якого раніше дістав дубцем. А може, не той, їх тут чимало у балаклавах.

Коновал люто відмахнувся кийком, голосно, на всю силу легенів, матюкаючись. Не підпустив до себе й Жданова. Незграбно, під людський свист та регіт, підвівся сам. Відчув — ноги знову ковзають, ступив назад.

А тоді побачив просто перед собою прочинені двері автобуса. Бійців, котрі похмурим ланцюжком злагоджено вантажилися всередину. Зрозумів — є наказ іти геть, що означало капітуляцію, не інакше.

І, мокрий та злий, слухняно рушив за своїм взводом назад, до своїх автобусів, угору Прорізною до Золотих Воріт.

Алла. Карпатський чай

Вона заснула під ранок, перед четвертою.

Підхопилася, коли не було ще восьмої, так щодня вставала на роботу. Чула, як з великої кімнати, де мешкали батьки, уже бубонів телевізор. Мама про щось голосно розводилася, та слова не доходили до Аллиних вух, ніби застрягали в чомусь товстому й ватяному. Невидиме, але відчутне, воно обхопило її голову, насувалося на очі.

Лежачи з розплющеними очима, Алла нічого не бачила перед собою, навіть звичної білої стелі. Та лущилася, бо мама не визнавала шпалер, які років двадцять тому почали клеїти над головою дбайливі господині. Терпіти не могла натяжних стель, уважаючи їх штучними й переконуючи не лише батька, а й решту родичів — пластик заважає нормально дихати. Тим більше не визнавала всіх отих «безпіщанок», дуже популярних віднедавна. По-перше, багато мороки. По-друге, гроші, ніхто з майстрів не назве реальну ціну, усі дуритимуть. Ну, і саме слово «євроремонт» Світлану Русланівну Дорош дратувало: «Теж мені — вікно в Європу!»

Ні, у цій квартирі стелі всюди білили. Крейдою. Батько тягав стола з кімнати в кімнату, до кухні, передпокою, засовував його у ванну й туалет. Мама, у старому квітчастому халатику, простенькому, ситцевому, купленому на базарі, ще коли Алла ходила в шостий клас, старанно змивала засохлий, місцями сильно облуплений крейдяний шар. А потім, озброївшись відром та квачем, акуратно, дбайливо, посконно наносила новий. Після чого лишалася дуже задоволеною, ніби здійснилася мрія всього життя. Чи хоча б виконане головне завдання на наступний рік. Точніше — на два або три: наступного разу впорядковувати стелю Світлана Русланівна хапалася саме через такий проміжок часу.

Уночі Алла не могла знайти собі місця. Сиділа на ліжку, притулившись у кутку до стіни, не підмостивши подушку, і з острахом поновлювала сторінки новин, тиснучи подушечкою пальця на сенсорні кнопки купленого недавно планшета. Відкладала з трьох зарплат, потім урвався терпець — оформила в магазині кредит, мамі ж сказала: була акція, грошей вистачило, ще й залишилося.

Коли проводила Інтернет, поклялася матері сама за нього платити, бо саме це було причиною, чому стаціонарний комп’ютер у квартирі стояв, але Дороші виявилися єдиними на весь будинок, хто не під’єднався до мережі. Коли Алла вчилася, їй доводилося купувати для під’єднання спеціальні картки, вони сполучалися з телефоном. Але потім, із розвитком технічного прогресу, така послуга відійшла в небуття. Тож Аллі доводилося добувати потрібну інформацію або в подружок, або в Інтернет-кафе, копіюючи тексти в файли, а файли збираючи на флешку.

Тепер мусила здебільшого мовчати й слухати маму: варто було заговорити, щоб просто заперечити — і відразу лунали погрози вимкнути той поганий Інтернет, бо все через нього: засмічений мозок, наркоманія, проституція, різні майдани, дурні революції… Тому відтоді, як усе почалося, Алла Дорош намагалася розмовляти з мамою лише про те, що вони обидві бачили в новинах по телевізору. Інших джерел інформації Світлана Русланівна надалі вперто не визнавала.

— Збоку, з Москви, завжди краще видно! — заявляла мама категорично, додаючи: — Тут, у Києві, усіх фінансують американці, євреї або американські євреї! Вони все замутили! Ще — нацисти! Але то маріонетки, так і знайте! Вони чужі! Навчені за єврейські гранти! Мені Таня недавно розказала, у них у Ленінграді таких зрадників, що гною! Хіба нам отака нестабільність вигідна? Вони нас усіх хочуть купити за рупь-двадцять! А краще — за нуль двадцять, без рубля!

— Тоді вже за долар, — намагалася віджартуватися Алла.

— Чого це — за долар?

— Бо рублі — в Росії.

Від подібних закидів Світлана Русланівна мовчки відмахувалася. Петро Семенович не лише в таких випадках, а й взагалі ні в що не втручався. Хотів дивитися або футбол, або — серіали про війну, які дуже любив. Йому подобалося, коли «наші» били «німців» на землі, у небесах і на морі, і посваритися з дружиною міг лише на цьому ґрунті — коли та перемикала на свіжий новинний випуск, а в цей час радянські диверсанти саме готувалися напасти на фашистську військову базу. Але кілька останніх днів на його вулиці було свято: мама раптом узагалі відмовилася від перегляду новин, принципово відгородившись від усього, що відбувалося довкола. Вимагала нічого їй не казати, не морочити голову дурним, хіба що все нарешті скінчиться, вуйків або посадять, або виженуть до їхнього Львова — отоді хоче почути це першою.

Зараз, ловлячи голосне материне бубоніння, Алла розуміла, що відбувається. Ранком Світлана Русланівна таки подивилася новини. Чи щось почула й увімкнула телевізор, збираючись у свою житлову контору, на роботу. Швидше за все, їй хтось подзвонив. Могла та ж сама петербурзька сестра Тетяна, у них новини починаються на годину раніше. Точно, так напевне й було: озвалася й запитала в істериці, що там, у Києві, твориться.

Сама Алла стежила за подіями так довго, на скільки стало сил та нервів.

Спати себе змусила. Думала — не вийде, та сон здолав навіть швидше, ніж сподівалася. І ось тепер лежала, намагаючись пробитися крізь ватяну пелену, і розуміла: треба вставати, нести себе у ванну, під душ, на кухню, до макаронів із котлетами й консервованими кабачками, які «ще не свої, та на той рік уже наших поїмо» — усе це мовчки, аби не провокувати нікому зараз непотрібну сварку.

Обійшлося.

Мама ледь не вперше від початку грудня на всі лади шпетила міліцію, яка не здатна навести порядок у місті. Перепало й владі — занадто терпляча, всього боїться, а в усіх нормальних країнах подібні шабаші приборкують за двадцять чотири години. Тут же панькаються вже третій тиждень, ніхто нічого не робить, усі на когось озираються. Алла так спокійно, як могла, поцікавилася, що сталося. У відповідь прозвучало: «Тобі воно не треба!», після чого пульт перекочував до надійних татових рук: Петро Семенович, відставний майор-льотчик, охороняв промзону, окуповану, за його власним висловом, різними офісами, і нині була не його зміна. Тож можна пошукати щось про війну чи міліцію в ранковому ефірі.

Аллі вдалося провести цей ранок без звичного вже родинного напруження. Душ повернув до активного життя, та вона все одно відчувала себе политою квіткою, якій потрібна не лише волога земля, а й свіже повітря. Їсти не хотілося, та старанно запхала в себе сніданок, аби не викликати в мами зайвих запитань та підозр на кшталт «захворіла». Кава не збадьорила хоча б тому, що розчинна — іншої Світлана Русланівна просто не пила, бо вважала шкідливою для печінки й кольору шкіри, маючи цьому якесь своє, лиш одній їй зрозуміле пояснення.

Тому, вийшовши нарешті з дому, Алла вдихнула вологого повітря відлиги, постояла, кутаючись у каптур довгої, до середини литок, куртки, дбайливо впольованої мамою в секонд-хенді. Та рушила до найближчого міні-маркету, де з осені на додачу до стандартного, соціального набору продуктів продавали натуральну каву, з автомату. Обмінявши п’ять гривень на паперовий стаканчик еспресо, пошкодувала, що попросила більше цукру — солодка рідина липнула до губ, чомусь викликаючи печію. Раніше подібної реакції на цукор у неї не було. Подумавши, Алла вилила недопите на талий сніг, зіжмакала стаканчик, поцілила ним у спорожнений смітник, повернулася й попросила ще порцію, тепер уже гірку й міцну, нічим не присмачену.

Рішення прийняла, повільно допивши до денця.

Ще тримаючи й мнучи цупкий папір у лівій руці, правою, у тонкій нитяній рукавичці, видобула з сумочки телефон. Переклала в кишеню, стягнула рукавицю зубами. Взяла її лівою рукою, некультурно пустивши сміття під ноги. Пальці вже шукали серед контактів номер Віти Залевської.

— Привіт.

— О! Здоров, Дорош! — на тому боці чувся бадьорий голос виспаної людини, котра починає новий вдалий день і вірить, що саме сьогодні вийде на фінішну пряму стежки щастя. — Щось сталося?

— Не особливо… Тобто, — Алла закашлялася.

— Та чую, подруго, чую. На вулиці такі соплі, усе тече. Ніби сніг, зима нормальна, а все таке противне — бр-р-р! Сама наковталася таблеток. Коротше, відмазати тебе на роботі?

— Я сама можу подзвонити. Тільки номер забула…

— Ой, Дорош, не мороч мені капці! Вихворюйся, будеш ходити, носом хлюпати, чхати в залі — покупців розлякаєш. У нас же народ знаєш, як різних свинських грипів боїться!

— Та який там грип…

— Ось щоб не було ніякого грипу — давай, подруго, лежи вдома! Тільки завтра приходь. У нас же знаєш, як воно заведено…

— Знаю… Залевська. Тому дзвоню тобі.

— Кому ж іще! Усе, вихворюйся! Цьом!

Алла натиснула відбій.

Заховала телефон назад у сумочку. Натягнула рукавичку — рука швидко починала мерзнути.

Ну, половину справи зроблено.

Хоча ще на виході з дому вона цілком серйозно збиралася йти на роботу у свій магазин, ніби нічого не сталося. Усе чудово, життя прекрасне й дивовижне. Фокус лиш у тому, що Алла не знала, як треба діяти далі. І для чого відбрехалася від сьогоднішньої роботи.

Не думати.

Вона сіла в найпершу маршрутку, яка їхала вбік метро, на Шулявці пірнула під землю й вибралася назовні вже на Хрещатику. Поки їхала, чула по радіо — станції там уже працюють на вхід та вихід.

Годинник показував початок одинадцятої, і Алла, ставши біля «МакДональдса», в перші хвилини не побачила нічого особливого. Знайома вулиця, людей повно, як завжди, всі кудись квапляться, перейняті кожен своїми справами. Та дуже скоро зрозуміла: так, але не зовсім.

Справді, народу на Хрещатику вистачало. Від звичного залюднення центральної вулиці теперішня картина відрізнялася помітною наявністю в людей спільної мети. Здавалося, десятки, як не сотні чоловіків та жінок різного віку домовилися, хто що робить. І діями керує хтось невидимий, віддаючи розпорядження з єдиного, непомітного звичайному оку центру.

Бо інакше Алла не могла пояснити цієї дивної, небаченої ніколи раніше, мовчазної і водночас — піднесеної згуртованості. Немолоді киянки в охайних пальтах й теплих шубах, перекинувши ремені сумочок, мов портупеї, завзято відкидали совковими лопатами сніг та уламки талої криги з тротуарів і проїжджої частини. Дівчата й хлопці студентського віку підставляли Бог знає звідки навезені мішки. Чоловіки в камуфляжних куртках, хтось — у теплих смушкових шапках, дехто — у справжніх папахах, але більшість — у в’язаних «менінгітках» затято, зі знанням справи відбивали кригу ломами. Інструменту вистачило не всім, тож працювали по черзі, перекурюючи. Недопалки жбурляли не під ноги, клали акуратно в мішки, до снігу й льоду, підбираючи сміття не лише за собою, а й за іншими.

Між ними в різні боки сновигали ділові, заклопотані та зосереджені мужчини в червоних будівельних касках. Частина помахувала замашними, явно саморобними й досить зручними кийками, і переміщення не було спонтанним: броунівський рух озброєних для рукопашного бою чоловіків насправді був ходою самостворених патрульних загонів, які дбали про порядок на контрольованій території.

Повз Аллу квапилися хлопці у балаклавах, із жовто-синіми та червоно-чорними пов’язками на рукавах, — гуртом перли викорчувані сині вуличні лавки й невідомо де взяті в такій кількості будівельні піддони. Провівши поглядом, вона зрозуміла: повсталий табір розширюється аж до перетину Хрещатика з Хмельницького. Ступивши трохи вперед, зі свого місця побачила, як повільно, але впевнено виростає барикада на розі фасаду Центрального універмагу, поряд із зеленими будівельними риштаками. Навпроти інша барикада, яку зводили з набитих снігом та кригою мішків, перекладених де-не-де брудними піддонами, перегороджувала підходи з боку Прорізної.

Хтось щось говорив у мікрофон на Майдані. Алла не дослухалася — так само, як уранці до маминих коментарів. Поправивши сумочку на плечі, постояла ще трохи, досі не розуміючи, чого хоче: дивитися на все чи їхати назад, сказавши вдома батькові, що, мовляв, захворіла, і спробувати ще поспати. Але поки товклася отак на місці, знову пішов легкий сніжок. І хтозна, можливо, несподівано тиха, справді зимова погода, яка відповідає порі року, хай там що робилося вночі, раптом заспокоїла Аллу.

Пройшовши вперед, діставшись центру вулиці й давши пройти черговій групі суворих чоловіків у касках та з саморобними дерев’яними щитами, вона відчула: страх, що морозив, стискав лещатами всю ніч, кудись зник. З’явилося дивне, яке словами не пояснити, відчуття якщо не безпеки, то хоча б захищеності.

І затишку.

Ніби тут, на цьому місці, де люди зараз завзято розчищали асфальт від льоду, уночі нічого жахливого не відбувалося.

— Чаю? — почула поруч.

Глянувши ліворуч, побачила невисоку дівчину, зовсім дівча, у кумедній шапочці з помпоном. Коричневий китайський пуховик накривав великий, ніби з хазяйку розміром, український прапор. Шию та нижню частину обвітреного лиця прикривав строкатий шарф-арафатка. Руки в простеньких дерматинових рукавичках, та верхні частини пальців зрізані — усі, крім великих.

— Бери! — дівча гойднуло тацею, вірніше — пристосованою під неї широкою картонною коробкою без кришки, у таких зазвичай приносять в офіси велику піцу.

— А що це? — нічого дурнішого Алла вичавити з себе не могла.

— Кажу — чай. Карпатські трави. Там ще лимон, настояний. Грійся.

Повз них пройшов чоловік років сорока в куртці з хутряним каптуром. На хвильку зупинившись, узяв пластянку, обпік руки, переклав із правої в ліву.

— Паперові б уже розносили, — зауважив, тут же додавши: — Я знаю, де на складі є. Завтра підвезуть штук двісті. Чи триста. Куди?

— У Профспілки, — охоче відповіло дівча. — Тільки на вході віддасте, вас так не пропустять. Або гляньте на вулиці, у наметах на Майдані так само чай роблять. І годують.

— Та я себе сам нагодую. У мене на іншому складі гречка. Списана, але хороша. Піде?

— Списана? — підозріло перепитала дівчина.

— От Господи! Украли, украли, ну! Піджену мішків десять! А там, може, ще вкрадуть! Хазяїн на складах — із «регіонів». Не до того зараз.

— А як буде до того?

— Тоді спалимо, — діловито мовив чоловік, сьорбнув чаю, кивнув, схвалюючи: — Смачно. І пахне.

— Карпатські ж трави! — повторила дівчина. — І для чого склади палити?

— А як інакше списати гречку? Дівчата, там наші вже мізкують, як би поволі сюди, людям, оті всі харчі вивезти. Далі пустимо червоного півника. Ніхто нічого не зрозуміє. «Регіонам» — збитки, нормальним людям — підмога, а нам хоч як зарплату платять. Нормально?

— Круто! — вигукнуло дівча, перевело погляд на Аллу: — Так п’єш чай чи дивишся?

Десь глибоко, у кишені пуховика, озвалося рингтоном «Я не здамся без бою». Дівчина покрутила головою, потім тицьнула імпровізовану тацю Аллі:

— Потримай, ага?

Машинально взявши піднос обома руками, міцно вчепившись і намагаючись не впасти на слизькому, Алла ступила трохи вбік. Дівчина тим часом уже тягнула телефон, видихнула:

— Алло! Іра! Уже на Майдані! Ні — ще на Майдані! Буду!

Замовкла, слухаючи, що їй говорять, відступила до бровки. Алла далі тримала стаканчики. Чоловік у куртці вже відійшов, тепер стояв біля невеличкого гурту, слухаючи й мовчки киваючи.

— Можна?

До Алли наблизилися дві жінки, віку її мами, може, навіть трошки старші. Одна спиралася на лопату, інша стискала в руці відразу дві старомодні господарські сумки. Обидві засапалися, та втомленими зовсім не виглядали. Навпаки, обличчя пашіли здоров’ям, бадьорістю, якимось абсолютним щастям.

— Можна? — повторила одна, простягаючи вільну руку.

— Та ясно, що можна! Беріть, беріть! Карпатські трави. Лимон, — усмішка в Алли вийшла природною. — Вітаміни.

— Спасибі, — жіночка взяла стаканчик, зовсім не кривлячись від дотику до гарячого, простягнула подрузі, підхопила ще один: — Хай тільки ще спробують сюди прийти!

— Хто?

— А ти не знаєш, доцю!

Сьорбаючи чай, жінки відійшли.

— Отак! — на їхньому місці тут же стала дівчина-волонтерка. — Помагай-но! Нам люди будуть ще потрібні. Удень почергувати, бо я ще з ночі. Солдатів чаєм поїли. Боялися брати, прикинь? Мерзнуть, мов цуцики, а нас бояться! Гайда, ще за чаєм, бутербродами! Ти хто?

— Тобто? — не відразу включилася Алла.

— Звати. Я — Іра, можна Шапка. Це прізвище таке, у паспорті.

— Алла, — усмішка лишилася. — Можна Дорош, теж прізвище.

Котя. Номери

Він не міг описати цього типа.

Нічим прикметним не вирізнявся високий худий чоловік у зеленому пальті. Хіба дивним, ні на що не схожим головним убором. Чи то картуз, чи шапка, чи кепка — зовсім не зрозумілий фасон. Про себе Котя вже охрестив його Шпаком, бо вирішив — типчик навмисне роздобув собі таку шпаківню на голову, аби по ній впізнавали, адже все інше — сіре, понуре, монотонне. Включно з голосом, рівним, мов залізна школярська лінійка, яким він бубонів одне й те саме:

— Шановні, я вам повторюю — є рішення суду. Є рішення суду. Ми його можемо обговорювати, скільки завгодно. Але воно є.

— Та якого суду! — вигукнув Котя, відсунувши вбік Юру Шевеля, якого взяв пасажиром. — Можете сказати, як називається суд, номер рішення, прізвище судді?

— Нащо воно вам? — відбив Шпак. — Ви будете знати — це щось поміняє? Нічого це не поміняє, шановні. Рішенням суду сьогодні проведення будь-яких акцій у селі Нові Петрівці заборонено.

— А завтра? — виліз наперед Юра. — Завтра буде заборонено?

— Про завтра судового рішення нема, — мовив Шпак, і аж тепер у його тоні майнуло щось живе: — Ви, люди добрі, ще післязавтра приїдьте. Новий рік тут зустрічайте.

— А можна? — поцікавився Коля Зубок, новий Котін знайомий по Автомайдану.

— Ні. Не можна, — відбубонів Шпак.

— Чому? Є рішення суду? А якщо я хочу проїхати? У мене там, може, родичі? — Зубок дуже швидко скипав.

— У вас там родичі? Хай за вами виходять. Доводять, що вони ваші родичі. І йдіть пішки, — пояснив худий.

— Ви знущаєтеся чи серйозно?

— Серйозно. Шановні, я вам повторюю — є рішення суду. Ми його можемо обговорювати. Усі акції в селі Нові Петрівці…

Слухати це справді було вже неможливо. Давши місце іншим охочим, Котя відступив, торкнувши Зубка за плече. Той, кивнувши, не стримався — покрутив пальцем біля скроні, адресуючи жест Шпакові, після чого так само відійшов до центру шосе, ставши просто на білу розділову смугу.

Сніг уже кілька тижнів, як зійшов. Загалом кінець грудня видався зовсім не зимовим. Сонце яскраво й привітно світило від самого ранку, немов за кілька днів до Нового року зима сама вирішила здатися. На певний час поступившись місцем весні.

Котя не заперечував — він любив весняну пору. Для нього весна завжди означала надію. Та зміни, бажано — на краще. Але можна й просто прокидатися, починати жити жвавіше, відходити від зимової ведмежої сплячки. Звісно, цьогорічну зиму Костя Стогов не забуде ніколи. Її взагалі навряд чи хто забуде з притомних людей. І все одно кортіло чогось справді символічного — як ось чудової погоди, яка не заважала машинам проїхатися до Межигір’я.

Ідея висіла в повітрі давно. Кілька разів невеличкі загони майданівської кінноти намагалися туди прорватися. Їх зупиняли ще на виїзді з Києва, знаходячи щоразу інші, часом — зовсім маразматичні приводи завернути мандрівників. Зубок колись був в одній такій групі й розповідав — гайці на повному серйозі втирали їм про якісь військові навчання на полігоні. Раз так, територія довкола стає режимною, потрібна спеціальна перепустка.

Котя переживав — перед святами знову сипоне сніг, дорога змокріє, укриється льодом. Їзда сама по собі стане не надто комфортною. Гайці ж легко використають погодні умови, киваючи на несприятливу, критичну, явно аварійну ситуацію, яку створює на трасі велике скупчення автівок. Звісно, аби не пустити Автомайдан до Мордору — тут, у натовпі, уже давно охрестили так резиденцію Януковича, — гайці разом із ментами та суддями знайдуть інший привід. Власне, придумали — заборонили масові акції, про всяк випадок перегородивши підступи даішними легковиками та завбачливо підігнаними «КамАЗами».

Зараз той блокпост уже обклали з усіх боків повстанці. Майоріли прапори, з різних сторін цілилися професійні камери журналістів і маленькі — з мобілок та смартфонів. Найбільш управні просто звідси, з траси, викидали картинки в Інтернет. Дружна «ганьба» глушила поодинокі мегафонні заклики. Усе це забивали автомобільні сигнали, відтворюючи то звичайне довге дратівливе гудіння, то — скандування динамівських болільників: та-та-татата-тататата-тата!

Мружачись на сонці, Котя позіхнув — раніше делікатно прикривав рота, тепер не зважав, чи пристойно це виглядає, — заховав руки в кишені куртки й неквапом рушив до свого джипа. Шевель із Зубком та іншими обуреними тим часом узяли чиновника зі «шпаківнею» в щільніше кільце. Хоч, за Котіними прогнозами, нічого, крім випускання пари, це не дасть. Уже місяць, відтоді, як почалося, Стогов, знайшовши для себе відповідь на безліч питань, досі не міг пояснити собі та іншим одне, ледь не головне: чому вони всі, від кожного такого безбарвного сірого «шпака» до президента країни, не бояться.

Ішлося навіть не про розгнівані людські маси — проти них завжди знайдеться «Беркут». Котя готовий був триматися до останнього, та відчував: поки це все іграшки. Напевне, у верхах розгойдують ситуацію, і Майдан швидше потрібен їм, аніж навпаки. Щойно існуючий баланс із різних причин буде втрачено, у хід може піти зброя, серйозніша, ніж кийки беркутів та ментів, судові повістки, газові й димові гранати. Він не збирався йти голіруч проти гвинтівок з автоматами. З його нових, — а так здається, старших, дуже давніх! — знайомих так само не було камікадзе. Котя переконався: розігнати людей по норах не просто, проте влада має всі права, можливості й засоби, аби зачистити територію протягом двадцяти чотирьох годин.

Але це — показушна сила. Крайній захід, який людина, що має абсолютну владу в країні, завжди може виправдати й виправдає. Поруч, напевне, є маса мудреців, які готують відповідні закони й постанови, при цьому посилаючись на якийсь міжнародний досвід та світові практики наведення порядків і приборкання непокірних. Котю більше переймало, чому ані президент Янукович, ані всі, хто наближений до тіла й приймає реальні рішення, не боялися застосувати силу раніше. І не боятимуться надалі.

Він зупинився, закурив.

Повз нього пройшла колона чоловіків у камуфляжних штанях, туго зашнурованих берцях, лижних та велосипедних наколінниках. Голови прикривали переважно будівельні каски, та було кілька зелених, солдатських, схожих на невеличкі казанки від польової кухні. Рухалися мовчки, ніби й не знали про заблоковану дорогу. Серед звичних уже синьо-жовтих прапорів Котя побачив довге чорне вудилище, на якому вітерець тріпав полотнище з ликом батька Махна.

Бізнес Котя почав уже на четвертому курсі університету. Можна сміливо твердити, що він активно заробляє гроші вже понад десять років. Щойно почав, швидко зрозумів: успіх прийде, якщо вміти домовлятися. І при цьому раз та назавжди усвідомити дуже просту річ: якщо партнери тобою не задоволені, не лише партнери — середовище, у якому ти варишся, з різних причин відторгає тебе, треба або згортатися, або — домовлятися. Інакше — крах, кінець, амба. Повна втрата всього, включно з довірою до себе й того, чим ти займаєшся. Підприємець Костянтин Стогов боявся такого розвитку подій для себе. Він не ідеал, чудово знав це, та частіше, ніж хотілося, змушений був переступати через себе.

Будучи дорослим мужчиною з вищою освітою, Котя завжди цікавився, чим живе його країна. Не з усім погоджувався. Навіть частіше не приймав того, що робиться у верхах. Проте пам’ять лишалася свіжою. І на його пам’яті влада завжди боялася втратити не стільки підтримку людей, — її вона ніколи не мала навіть на п’ятдесят відсотків! — скільки довіру партнерів. Передусім, звісно, західних. Тож фінал будь-якого конфлікту з тих, ранішніх, можна було прогнозувати більш-менш точно. Відсоток погрішності не аж такий великий.

Нинішні майстри в прийнятті рішень у порівнянні з попередниками прогнозованими не виглядали.

Для Коті такий висновок зовсім не означав велику сміливість ворога.

Але ще менше поведінка впертої рогом влади нагадувала переляк.

Ті, кого на Майдані та за його межами називали не інакше, як бандою, не думали про наслідки для себе, бо не боялися їх.

Стогов і зараз, докурюючи, гнав від себе думки, які давно, повільно й упевнено вкручувалися в голову, щоб закріпитися міцно й лишитися назавжди. Висновок, той самий, очевидний, підказував досвід спілкування з двоюрідною сестрою матері, котра працювала в психіатричній лікарні на Фрунзе, знаменитій Павлівці. Причому не просто в лікарні: вона займалася судовою психіатрією. Тітка могла розповісти й часом розповідала безліч історій, котрі лякали не надто підготованих і вже аж дуже субтильних душею. З чого випливала давно відома, та чомусь забута істина: страху не знають лише ідіоти.

Не лайливе слово.

Медичний, клінічний діагноз.

Здатні налякати інших несподіваними, непередбаченими, нелюдськими вибриками, самі психи, явні й приховані, усвідомлюють небезпеку для себе, коли на власні очі бачать власну кров.

Але будь-який психічно хворий завжди знайде виправдання своїм діям, які нормальна більшість вважає щонайменше неадекватними. Тому з ним неможливо домовитися.

Його можна тільки знищити.

Котя приречено зітхнув — так було щоразу, коли роїлися подібні думки. Ті, кому повстанці протистоять уже місяць, через відсутність страху знають: нічого їм насправді не буде. Ніхто їм не указ, ніхто не прокурор і не суддя.

Для них потрібен кат.

Катів на Майдані Котя не бачив.

Навіть свою кандидатуру не розглядав.

Роздушивши бичок носаком, Стогов наступної миті вже підняв його двома пальцями, пульнув ближче до узбіччя, поквапився до своєї машини, бо там, здається, закручувалося щось нездорове.

Поки стояв і гарикався з сірим чиновником, до джипа з двома синьо-жовтими прапорцями по боках підступило двоє гайців. Раніше Котя вже зафіксував парочку, дует неквапом рухався вздовж автоколони. На відстані не міг, та й не дуже-то хотів розбиратися, якого біса вони роблять. Припустив — раз усе одно приїхали, то вважаються на роботі. Машини дисципліновано, нічого не порушуючи, стоять одна за одною, витягнувшись у акуратну лінію на багато кілометрів. Ніхто ні від кого не тікає, тож не гріх зайняти себе, роздивляючись автівки. Тепер же, підійшовши зовсім близько, Котя побачив — гайці мовчки й старанно оглядають джип, переписуючи номери спереду й ззаду.

— Чого треба? Що ми тут порушили?

З ними запекло завівся Жека Воропай, той самий власник машини, Котін друг із переламаною ногою. Зросталося погано, перелом складний, тому той, дієва натура, ліз на стіну та вив через те, що змушений сидіти вдома й дивитися на все по телевізору чи в мережі. Час від часу Котя вивозив друга на Майдан, здебільшого по неділях, коли збиралося віче, і той якийсь час дибав серед наметів, спираючись на милиці, фотографувався на фоні барикад, обвішавшись революційними стрічками, та навіть сам потрапив у приціл камер. Справді цікаво: повстанець у гіпсі.

Був випадок, коли з Жеки Воропая намагалися витягнути зізнання, що він — жертва міліцейського свавілля і його побили двічі — раз на Майдані, коли розганяли студентів, вдруге додали на Банковій, по-звірячому розтрощивши ногу в кількох місцях. Нарвалися не на того. Просунутий Жека Воропай легко погодився прибрехати, але перед тим запитав, хто це такий цікавий. Побачивши гордо показане посвідчення газети «Вести», відразу перейшов від слів до діла: міцно впершись здоровою ногою та тримаючи баланс одним костуром, іншим без попередження влупив репортера, цілячись у голову. Той із криком відскочив, і вийшло навіть краще — у русі повернувся, каральний костур вліпив по задниці, на крик наспіла Самооборона, моментом розібралася, пообіцяла додати.

Довкола відразу згуртувалися майданівці. Котя особисто конфіскував посвідчення «Вестей», звелів журналістові, водночас наляканому й борзому, аби за документом прийшов у Профспілки особисто редактор. Та нагодився один із сотників, попросив Котю не провокувати, а документ — повернути. Змирившись, Стогов кинув посвідчення на асфальт. Журналіст нагнувся підняти, і потім самооборонці божилися всім довкола: не бачили, хто з натовпу ввалив «віснику» підсрачника.

Відмовити Жеці Воропаю взяти участь в автопробігу пасажиром, ще й на власній машині, Котя не міг. Пішовши на розборки, лишив друга в машині. Тепер він вибрався назовні і, спираючись на один костур, другим обурено махав перед гайцями.

— Я вам сказав — документи покажіть! — розорявся Жека Воропай, горлаючи так, що на нього почали звертати увагу інші водії, дехто навіть потягнувся ближче, сподіваючись побачити повчальну виставу.

— Нічого ніхто вам показувати не буде, — відрізав один даішник, високий, клаповухий, із невеличким черевцем.

Його товариш, кирпатий, вусатий, таких малювали на картинках, ілюструючи закріпачене селянство, погладив себе по надітому на бушлат жовтому жилету з написом «ДАІ».

— Ось документи. Добре видно, шановний?

— Я таких десять можу купити! — Жека Воропай трохи посунув уперед. — Я ними, може, узагалі торгую!

— Де це ви торгуєте формою? — стрепенувся клаповухий.

— Я сказав — може!

— Це незаконно.

— Ага! А ви зараз за законом дієте?

— Що незаконного, шановний?

Котя вже підступив з іншого боку.

— Поясніть, що ми порушили. Інакше ваші дії в принципі незаконні, — мовив голосно, басом, але спокійно.

— Ви нічого не порушили, — кирпатий глянув у його бік. — І взагалі, ви хто? Бо власник машини — ось.

— Власник, бачите самі, травмований. У мене є права, я за кермом. Власник поруч. Ми їдемо у справах. Приватних. Зупинилися, бо з невідомих причин перекрито дорогу. А ви незаконно перевіряєте документи. Оглядаєте транспортний засіб. Та переписуєте номери.

— Наші дії законні, — повторив папугою клаповухий. — Є питання? Будь-ласка, пишіть скаргу. Маєте право.

— Так на кого скаржитися! Документи покажіть! — знову завів Жека Воропай.

Між Котею та гайцями раптом виросла невисока постать у цивільному: чорні штани, туфлі, простора шкірянка, коричнева шапочка, натягнута до брів.

— Що відбувається? — поцікавився, зіпершись рукою на машину.

Аби дивитися в Котіне лице, мусив підняти голову. Очі відбивали впевненість у собі. Придивившись, можна розгледіти глибоко заховану лють. І знову — жодного натяку на страх, навіть якщо довкола розгнівані сильні чоловіки, їх значно більше, вони чекають сигналу й у разі чого як не порвуть, то потовчуть серйозно.

— О! А ви з якого бугра?

— Я питаю — що у вас тут? Чому кричите?

Спереду вчергове гаркнуло багатоголосе: «Банду — геть!» Гасло дружно підхопили автомобільні сигнали. Невисокий поморщився, застромив у вухо мізинець, пошарудів, немов витрушуючи звуки.

Повз них далі проходили дружні, хоч і не завжди організовані повсталі колони. Озирнувшись, невисокий поправив шапочку.

— Чому кричите, я питаю.

— Он там теж кричать, — Котя кивнув через голову співрозмовника.

— Ми не там. Ми тут. У чому річ, ще раз повторюю.

— І скільки разів отак будете питати? — поцікавився Жека Воропай.

— Скільки треба.

— Та це ясно. З ким маю честь? — знову вступив Котя.

Поруч уже згуртувалося кілька хлопців та дівчат із диктофонами. Гайців активно фотографували. Неподалік ладналася камера й мостилася журналістка з мікрофоном, логотип на якому Котя не міг зараз розгледіти.

— Що відбувається? — запитала вже вона.

— Без коментарів, — кинув невисокий у її бік, до чогось додавши: — Усі питання через прес-службу.

— Прес-службу — кого, чого? Ви хто взагалі? — не відступала дівчина з мікрофоном.

— І правда, — розвів руками Котя, ніби закликаючи присутніх бути свідками. — Дивіться, купа якогось начальства, хтось у формі, і всі — без документів. Слова сказати не хочуть! Це підозріло, ні?

— Товариство, це провокація! — прогриміло з невеличкого натовпу. — Гляньте на нього! Тітушка, натуральний! Громадяни, даівці прикривають тітушок! Журналісти, знімайте, знімайте!

Хтось навіть торкнувся невисокого.

— Руки! — він підніс голос, сіпнувши плечем.

— Покажи документи, тітушко!

Тепер уже цього вимагав інший голос. А слово «тітушка» привернуло увагу Самооборони: невеличкий загін уже відокремився від основної колони, і тепер довкола джипа утворилося щільне й загрозливе для гайців та цивільного кільце.

— Який ще тітушка…

— А ви не знаєте, хто такі тітушки і як вони виглядають?

Це питала невисока дівчина в кумедній шапочці, плечі якої прикривав український прапор. Коті здалося — він її звідкись знає.

— Нічого я такого не знаю, — буркнув цивільний.

— Отак! Телевізор не дивитеся? — тиснуло дівча.

— Нема коли. Робота.

— І себе не побачите? — запитала журналістка з мікрофоном.

— Ви не маєте права знімати мене без моєї згоди, — згадав раптом цивільний. — Нікого з працівників ДАІ теж не маєте права показувати.

— А ми не знаємо, хто вони! — відповів за всіх Жека Воропай. — Документи ж не світять! Кажу — свою форму вони купили. Провокатори.

Попереду під супровід сигналів та ревіння фанатських вувузел знову закричали: «Банду — геть!»

Цивільний обвів похмурим поглядом присутніх. Затримав його на хлопцях із Самооборони. Потім — на Коті, трошки довше. Розстібнув куртку, вивудив увібране в пластик посвідчення.

— Видно? Читайте, шановний.

Котя простягнув руку. Цивільний відсунув свою.

— Е-е-е!

Стогов гмикнув. Прочитав уголос.

— Ямщик Іван Іванович. Командир роти ДПС ДАІ. Тепер бачу.

— Це — мої підлеглі, — Ямщик кивнув на мовчазних гайців. — Вони при виконанні. А ви перешкоджаєте.

— Чому перешкоджаємо? Що порушили?

Погляди Коті й Ямщика знову схрестилися.

Відповіді не дочекався — спереду раптом вибухнуло радісним переможним криком. Усі дружно повернулися. За кілька хвилин усе прояснили наспілі Шевель із Зубком:

— «КамАЗи» відігнали! Вільно, можна їхати далі!

— По машинах! — прогудів Котя.

Ямщик та двоє гайців уже йшли геть. Хтось не стримався, свиснув навздогін. Дівча в шапці так само заквапилося вперед. Стогов затримав її фразою:

— А я тебе десь бачив.

— Ха! Я навіть знаю, де! — реготнула вона.

Раптом Котя згадав.

— Точно! Чай, карпатський!

— Іра, — назвалася вона. — Можна Шапка, так у паспорті.

— Хочеш на борт, Іро Шапко? — Котя поплескав рукою по джипу.

— Можна. Тільки я ось із Аллою.

Аж тепер Котя звернув увагу на неговірку дівчину з шарфом-арафаткою круг шиї.

— Ще — Ліза, Соня, Катя…

— Цілий квітник! Хіба на руки, дівчатка. У нас в хаті повний комплект.

— Тоді ми ногами! Прогулянка, свіже повітря, сонечко!

Кивнувши подрузі, дівча пішло вперед, уливаючись у колону. На ходу махнуло Коті:

— З Новим роком!

— Вас також, — посміхнувся той, умостився за кермо, сказав Жеці Воропаю, котрий уже сидів поруч: — Прикинь! Забув, що за два дні Новий рік! Коли таке бувало, скажи?

— Скажу, — погодився той. — А ще скажу, що ми, ясно, круті пацани, Котю. Крутіші нас хіба варені яйця. І пальці наші віялом. Тільки ці мудаки номери переписали.

— І що? — поцікавився ззаду Шевель.

— Нічого! Мені пофіг насправді. Воювати — так під музику. Але я зуб даю, мужики: десь на Різдво прийде подаруночок. Повістка, виклик у ДАІ. Там пояснять популярно, хто що порушив. І права на шість місяців — хап! Ось і весь Автомайдан, чуваки.

Котя спокійно повернув ключ, запускаючи мотор.

— Хай приходить. Ми круті, Жеко. А ти ще й сліпий.

— Чого це?

— Того це! Твій же джип! А номери не роздивився!

— До чого тут номери?

— До всього! Їх дуже просто зробити, сам знаєш. Замовив одним знайомим. Цифри й букви перемалював з якоїсь тачили депутатської. Прогулявся біля «Зоряного», на Печерську, знаєш?

— Ну…

— Бублики гну! Там «регіоналів» штаб. Із будь-якої тачки номери змальовуй, не помилишся. Виглядають справжніми. Гайці зараз хрін там спеціально перевірятимуть. Повернемося — поміняю на твої, вони в мене вдома, не бійся. Хай пробивають оці, що зараз, по своїх розумних базах. Хоп! Маскуватися треба, Воропаю!

— А ля хер ком а ля хер! — уставив Шевель.

— Раз так — тоді нормально.

Ззаду вже нетерпляче гуділи.

Котя рушив із місця — автоколона спереду вже повільно сунула до Межигір’я.