Вогняна зима

Сірий. Бунт

Він розумів — виходу нема так само, як вибору.

Позаду гуртувалися у два ряди з півтора десятки бійців, рядових. Вони пішли за ним, саме від нього чекали рішень та наказів. Не тому, що Сірий раптом став для них лідером. Просто він у гурті виявився єдиним, кого підвищили до десятника. Хоч якесь начальство — саме такий статус цінувався тут найвище.

Довкола висвячення в начальники — жодного офіціозу. Не було значків для вирізнення, тим більше — документів. Відбулося все дуже просто. Коли їх вивели спершу з Будинку профспілок, далі — за територію Майдану, з міліцейським супроводом, і нарешті — з міліцейського відділка, на волю, того ж дня Денис Буряк запросив Олега в автобус, потиснув руку, подякував, що нормально трималися. Сірий нічого не говорив, тільки кивав: каяття, записане на відео, пригнічувало досі, він не міг відійти від приниження.

Востаннє щось подібне пережив у школі, коли змушений був перед усім класом просити пробачення в товстуна, якому розбив губу та окуляри. Тоді повернувся спиною до дошки, поставивши ноги на ширину плечей, руки заклав за спину, наче полонений перед розстрілом, а оте «я більше не буду» промовляв, заплющивши очі й так, ніби підсудний говорив останнє слово. Можна було й не опускатися так низько. Хай би відрахували, як погрожували. Батьки того хлопця робили в школі ремонт, мали якийсь вплив на директора й вимагали вигнати Сіренка до іншої школи, хоч говорили при ньому, але так, ніби його не існувало: навряд чи з нього десь буде толк. Мама теж сиділа в директорському кабінеті, і Сірий згодом міг перетерпіти все, навіть оті вибачення — та зав’язав міцний вузлик напам’ять, коли матір почала просити й плакати, аби дитину не виганяли, бо то ж ганьба, середина навчального року, вона з ним сама не впорається, ніде зараз не прилаштує.

Бурякові тоді Сірий не сказав нічого. А сам старший не торкнувся слизького, хоч, напевне, уже бачив по Інтернету атракціон небаченого каяття. Навпаки, заспокоїв: усе могло бути гірше, молодець, життя собі та іншим урятував. І відразу поставив перед фактом — потрібен новий десятник, харе в рядових ходити, та й народ починає потроху розбігатися, тримати треба.

Олег не заперечував.

Якби й хотів, розумів: або так, або спишуть з корабля. Це означає автоматичну втрату щоденного заробітку. Десятнику клали п’ять сотень на день, і до кінця тижня Сірий негайно отримав у Буряка аванс. Як завжди, ніде не розписуючись. Так само, на чесне слово, йому видали перетягнуту гумкою пачку сотенних купюр — для всіх, до команди ще треба підтягнути пацанів. Сірий і це зробив, доволі швидко згуртувавши охочих, переважно — серед новобранців, яких підвезли вже після затишшя на Грушевського.

Але більше грошей не видавали.

Два тижні якось протягнули. Не бідували, не жалілися, не перепрацьовували. Ночувати їх перевели на іншу базу, порожній оздоровчий табір у Пущі-Водиці. Навантаження стандартне: стоїш у Маріїнському вдень, чергуєш по периметру Майдану вночі, два дні буцаєш груші в лісі. Коли, трошки протверезівши, вибиралися звідти на чергову зміну, пригод на задниці не шукали. Не лише Сірий та його хлопці встигли відчути на собі, як майданівці дають здачі. З тих, хто тепер став під його крило, більшість так чи інакше мала досвід прямого зіткнення, здебільшого сумний. А Гоша Лисенко з Білої Церкви — той узагалі потрапив під унікальну роздачу.

Пацану було дев’ятнадцять, і він приїхав до Києва сам. Можна сказати, за родинним наказом. Так вирішив батько, вантажник із залізничної станції, а мама, прибиральниця на вокзалі, підтримала чоловіка.

Голова сімейства потягнув спину, лежав і лікувався горілкою. Звісно ж, не прикладав, приймав усередину. За якийсь час Гоша Лисенко, якого прозвали Лисим, зробив дуже близький до правдивого висновок: подібний спосіб лікування татові сподобався. Принаймні він витратив багато енергії на походи по лікарях та соціальних установах, аби його визнали інвалідом та призначили пенсію. Після чого, задоволений, знову почав хворіти, уже на законних підставах. Матір не мала нічого проти, бо знала — поки чоловік кректав на дивані, місцева залізниця почала скорочення, і вантажники полетіли одними з перших. Тож, на її думку, краще мати вдома постійно п’яненького мужа, зате виплати йому гарантовані, аніж годувати безробітного. А в них же, крім Гоші, ще троє дітей, усі сестрички, найменшій — шість.

Почувши по телевізору, що найманцям на Антимайдані платять за день від двохсот до трьохсот гривень, батько згадав математику. Прикинув, скільки може заробити старшенький, котрий сидить удома без роботи. І якось увечері відрядив старшого сина в Київ, записуватися в тітушки.

Гоша Лисий не сперечався, погодився переказувати половину щоденного заробітку на тітчину банківську картку з тим, аби вона регулярно знімала й віддавала гроші родичам. Щоправда, побоювався — не візьмуть, бо спортом давно не займався, хіба колись підлітком ходив на бокс, дістав по носі й зав’язав із великим рингом. Виявилося, природної нахабності цілком вистачало, щоб записали в список, почали годувати, нічого особливого, зате безкоштовно. І головне — не відразу, та все ж видали перші три сотні.

Сірий знав — Гоша Лисий боявся міліції. Незважаючи на те, що менти завжди охороняли Антимайдан по периметру й потрапити у відділок означало не сісти за ґрати, а врятуватися від гніву майдаунів. Та все одно новачок довгенько не міг звикнути, що поруч міліціонери й вони безпечні. Щиро вірив: зараз усіх запам’ятовують, беруть на олівець, і коли треба — загребуть списком, аби було, на кого потім усе звалити. Решта пацанів заспокоювала Лисого, пояснюючи — він веде себе провокаційно, тутешні менти лиш звертатимуть на нього більше уваги, ніж треба. Коли ж пацан нарешті заспокоївся, сталася ота прикра історія.

Дуже коротка.

У якусь із ночей після початку війни на Грушевського він ще з кількома бійцями полювали на Оболоні, недалеко від метро. Повели від виходу хлопця з синьо-жовтим шарфиком, наздогнали в найближчому дворі, навалили гуртом, затовкли ногами. Не ховалися, навпаки, переможно волали. Хтось викликав міліцію, і коли патруль наспів, бійці не розбіглися — розбрелися, відступили подалі. Ще й почали жартувати, куди того лоха, у реанімацію чи прямо в морг. Натомість старший патруля викликав «швидку», простежив, аби побитого поклали на ноші, а тоді запитав у бійців, хто готовий поїхати з ними й дати свідчення.

— Ясно, що це не ви, — говорив сержант. — Ви ж, напевне, бачили, хто це зробив. Нам треба скласти словесний портрет, аби шукати по гарячих слідах.

Гоша Лисий був одним із двох, котрі підняли руки, мов на уроці.

Скінчилося все тим, що обох доставили у відділок, завели до порожньої камери, і сержант сказав, уже зовсім іншим тоном:

— Значить, так. У нас інструкція, ніким не написана й не підписана, відпускати таких, як ви. Потримати для порядку, узяти пояснення — і на волю з чистою совістю. Я так і зроблю. Тільки пояснень ваших мені не треба. Стійте, як стоїте. Можете кричати, якщо так легше.

Далі сержант пустив у хід свого кийка, і пацанам нічого не лишалося, крім марно ухилятися від швидких, шалених, лютих ударів. Відходивши обох, сержант поцікавився, чи писатимуть громадяни скарги. Почувши у відповідь: «Ні», вивів обох на вулицю й по черзі копнув ногою, обматюкавши так, ніби благословляючи.

Після такого всі страхи Лисого не просто повернулися, а й подвоїлися. Тож виперти Гошу на чергову силову акцію відтоді стало марною справою. Тікати додому він при цьому не збирався, адже це означало — утратити заробіток. Аби Сірий сам не вліз у пригоду з майданівцями, після якої почував себе паскудно, не зрозумів би Лисого. Навіть почав би його чморити за подібне. Але тепер сам не збирався нариватися. Олегові не хотілося милості ані від ментів, ані від майданутих. Найбільш прийнятною для себе тактикою вважав пересидіти якийсь час спокійно, не нариватися, не маячити без толку. Зображувати якусь мурашину діяльність та отримувати за це бабло.

Тим більше, що віднині він, десятник, мав повне право вимагати їх від старшого.

Коли їм на початку лютого перестали платити, бунт не забарився.

Спершу Буряк відмахнувся: у штабі затримка, чекайте, завтра все буде, пацани сто пудів не на підсосі. Наступного дня поговорив ґрунтовно — треба чекати, бо вирішуються стратегічні питання, змінюється тактика. Залежно від результатів, бійці отримають нові цінні вказівки, що — сто пудів — означає збільшення щоденної оплати. Заради цього команда Сірого погодилася почекати до кінця тижня. Потім — ще три дні. Коли ж Буряк, уже не особисто, а по телефону заявив: отримають борг до Дня закоханих, терпець урвався.

Може, він би й не урвався.

Олег чудово знав себе. Його кидали не раз і не два. І в більшості випадків краще проковтнути, щоб згодом узяти в іншому місці. Ніхто не заважав би йому скласти повноваження, розвернутися й поїхати назад у Бровари. Якби на нього зараз не дивилося дев’ять пар очей, чекаючи від нього, свого командира, адекватного рішення.

Коли Сірий його прийняв, до гурту тут же присобачився ще з десяток таких самих кинутих. Проблема виявилася спільною, інші ображені взагалі не мали стосунку до Дениса Буряка. Проте обурення перло через край, обурений розум бурлив, кортіло поквитатися за кривду з кимось, кого можна дістати, простягнувши руку.

Ось чому Сірий грудневого вечора опинився затиснутим між бійцями в темних куртках, джинсах, спортивках, кросівках і в’язаних шапочках та «вольво» Дениса Буряка.

Олег знав, де можна знайти боржника. Кілька разів бував в одному з офісів без назви й таблички на дверях неподалік базару на Печерську. Там Буряка й вистежили. Дочекалися, поки вийде, сяде в машину, і стрімко, не чекаючи команди, діючи відповідно до ситуації, узяли «вольво» в кільце. Заблокувавши всі двері й навіть почавши хитати машину. Старший щось кричав зсередини, різко сигналив, привертаючи увагу перехожих. Проте люди, хоч озиралися на видовище, поспішали відвернутися й прискорювали кроки.

Утім, двоє цікавих зупинилися на тротуарі з протилежного боку вулиці, заходилися знімати дійство на камери мобільників. Іншим разом Сірий відразу б шугонув їх, іще й спробував би забрати телефони. Зараз же хотілося, аби розправу над Буряком бачило якомога більше народу. Не сумнівався — за кілька годин аматорське відео буде в Інтернеті, і після того кожен, хто вирішить отак запросто кинути пацанів через хрін, багато разів подумає.

Ну, принаймні Олегові хотілося в це вірити.

— Вилазь, блядь! — гаркнув він, мимоволі ловлячи себе на тому, що почав працювати на сторонню публіку. — Не вийдеш, сука!

Не чекаючи команди, пацани знову почали гупати по машині палицями й розгойдувати її з усіх боків. У запалі притиснули до дверцят Сірого, він закричав, народ трошки розтиснув кільце. Сам Олег ударив по склу кулаком, захованим у стару шкіряну рукавичку. Розбивати його не збирався, узагалі не мав наміру завдавати майну старшого шкоди. Інших, напевне, теж щось стримувало від погрому, і то не всіх.

Поряд із розгніваним Гопом маячив високий похмурий тип із вухами, ніби в собаки-гончака, які той не заховав під шапку й вони кумедно стирчали над її краями. Удень Сірий уже встиг познайомитися з ним ближче й зрозумів: нехай нікого не обдурює й не заспокоює потішна зовнішність. В очах ще при денному світлі Олег бачив порожнечу, і досвід спілкування з подібними типами підказував: такого краще не заводити. Йому все одно, кого й де громити. Він не почав діяти активно лише тому, що тупцяв у другому ряді, за спинами інших, не маючи змоги підступити до машини впритул.

Скло зі сторони водія поїхало вниз. Не повністю, опустилося на третину.

— Як я вилізу, коли не вийду? — почулося зсередини.

— Не тягни му-му, Буряк! — вигукнув Сірий, спираючись лівою рукою об верх «вольво» й нахиляючись ближче. — Догрався, пацани злі! Отакий у нас сьогодні пароксод! Не вийдеш, поки бабло не віддаси! Обіцяне! Готовий — виходь, ось що кажу!

— Та чую я, що ти кажеш і вони всі горлають! По-нормальному не можна було домовитися?

— А як по-нормальному? Знову — на День закоханих? Чи вже на Восьме березня пообіцяєш?

— Ти доживи до березня, — парирував Буряк.

— Нічого собі! Можу не дожити?

— То до слова. Узагалі, погано себе поводиш. Можеш реально не дотягнути.

— Ти раніше здохнеш, Буряк! Пацани не випустять!

— Здохну — хто вам гроші віддасть?

— Колеса заберемо! Пацани, заберемо його тачку? — Сірий випростався. — Продати, так буде і на борги, і на премію!

Обурений натовп дружно й схвально загув.

— Чув? — Сірий стукнув розкритою долонею по даху машини. — Нам це на раз-два! Ти сам нарвався, Буряк! Вирішуй! Хоч прямо там, у машині, народи нам бабло!

Ззаду хтось торкнув Сірого за плече.

Озирнувшись, побачив поруч Хряпу. Той дивно й підозріло сопів, і Олег, знаючи товариша давно й добре, сіпнув його за барки.

— Що таке?

— Не заберемо ми в нього тачку, чувак, — Хряпа засопів голосніше, ніби йому щойно заклало ніс.

— Чого це — не заберемо?

Замість відповіді той показав Сірому велику заточену викрутку.

— Ну? — не зрозумів Олег.

— Той… Я колеса пробив. Два, — Хряпа шморгнув носом. — Викинемо його з машини, хіба потім самі попхаємо.

Сірий сплюнув, відштовхнув пацана, знову розвернувся до обложеного «вольво», гепнув по даху вже кулаком.

— Не поїдеш ти нікуди! Вилазь, мудак!

З-за рогу з’явився патруль. Район добре освітлювали ліхтарі, і Олег зачепив міліцію боковим зором сам. Хоч Гоп, котрий підступив ближче, уже штовхав десятника в бік, киваючи на ментів. Їх помітив і Гоша Лисий, занервував, позадкував, проліз за спини товаришів і крутив головою, видивляючись короткий шлях до відступу. Поряд із ним опинився Шмата. Цей, звиклий курити дур відкрито й чим далі, тим більше перестаючи перейматися довкіллям, зараз так само занервував, що зовсім не було на нього схоже. Тим часом цікаві глядачі знімали на свої камери й міліціонерів, котрі не поспішали втручатися в явно кримінальну ситуацію.

Сірий стиснув кулаки, закусив губу.

Небезпеки від патруля не було. Та все ж навіть пасивна присутність міліції при їхніх розбірках моментально охолодила бійців, применшила праведний гнів. Гурт поволі почав розступатися, хоч поки ніхто не мав наміру розбрідатися. Напевне, Буряк помітив це — скло поїхало вгору, дверцята прочинилися.

— Дай пройти! — почулося зсередини.

— Сиди! — Сірий знову стукнув по даху.

— Тю! Сам же кричав — виходь, виходь! Тепер, значить, сидіти. Ти зовсім поплутав, пацанчику, нє?

Відчуваючи, що цей раунд програний, Олег зробив кілька кроків назад.

Денис Буряк вибрався з машини, випнув груди, розставив плечі. Бійці вороже загули, знову посунули на нього. Та разом із ними, немов домовившись рухатися синхронно, ступили вперед патрульні. При цьому демонстративно роблячи вигляд, що все це їх не стосується.

— Слухай сюди, козел, — Буряк нахилився до Сірого. — Якого хріна женеш хвилю? Сказано — буде лаве. Значить, дадуть, коли буде. А тепер, після всього, навіть не знаю, коли. За машину з вас належить утримати. Не на Майдан же по шини їхати.

— Так не по-людськи, — процідив Олег.

— А отак робиться? — Денис обвів рукою невеликий натовп. — Майдан тут мені зібрали? У майданутих навчилися? Дурне заразне, скажи? І ще мені скажеш, як відповідатимеш ось пацанам за свою поведінку.

— Яку поведінку?

— Погану, Сірий. Тобі на руки видавалося для всіх. Мусило вистачити, контора рахує. Чому команда без бабла? Куди воно витекло? У чиїх кишенях шукати? Скажеш?

Сірому враз пересохло в роті.

— Мені видавалося… Коли?

— Тоді! Забув? Нагадаю. При всіх. Кому повірять, мені чи тобі? Що робить десятник? Ділить бабло. Хто бачив, скільки тобі дали, яку суму? Ніхто! — не стримавшись, Буряк дав Олегові несильного щигля по носі. — Отак! Дихай глибше носом у дві дірки!

Старший пішов до патрульних. Його ніхто не чіпав. Бійці мовчки дивилися, як Буряк вітається з кожним за руку, пригощає цигарками, дає прикурити. Сірий потер кінчик носа, подумав, на кому б зараз вимістити безсилу злість, рвучко розвернуся до цікавої парочки з телефонами.

— Якого хера стали! Кіно вам тут! Валіть!

Глядачі не поспішали, і Олег тупнув ногою.

Це сприйнялося сигналом. Першим на них посунув Гоп, за ним — похмурий тип із гострими вухами. Навіть Гоша Лисий щось прокричав нерозбірливе, густо замішане на матюках.

Аж тепер ті двоє відчули справжню небезпеку — поспіхом забралися геть. Кілька пацанів трошки провели їх, без наміру наздоганяти й бити, патрульні не зводили з видовища очей. Коли глядачі зникли за рогом, бійці шугнули довкола себе кількох випадкових перехожих.

Якась бабуся в старомодному демісезонному пальті перехрестилася.

Сірий копнув носаком пробите Хряпою колесо.

Алла. Батьки й діти

Вона простягнула паспорт старанно поголеному брюнетові.

Так відповіла, коли той, показавши міліцейське посвідчення, запитав, чи справді вона Дорош Алла Петрівна. Документи тримала при собі завжди, відтоді, як почала ходити на Майдан. Зараз, коли в її житті сталися стрімкі зміни, паспорт уважала ледь не сильнішим захистом, ніж бронежилет.

Ілля роздобув для неї саморобний броник, Алла примірила, і хтось із тутешніх умільців зголосився підігнати обладунок по фігурі. Та все одно вона відчувала себе в ньому незграбною. Жилет виявився не аж таким важким, проте сковував рухи, тож Алла, поносивши його день, потім розпакувалася й примостила подарунок у кутку, біля свого спальника в одній із кімнат Будинку профспілок.

Уважала, що їй пощастило. Повстанці, котрі свого часу не встигли зайняти місце, мостилися в коридорах, звужуючи й без того не надто широкий прохід.

— Вона, вона! — бубоніла мама з-за спин двох мовчазних міліціонерів.

Батько стояв поруч, теж відмовчувався. Не лише Аллі, а й Іллі та всім іншим, кого згуртувало біля виходу з Профспілок цікаве видовище, було помітно: чоловікові не хотілося тут бути й займатися тим, чого вимагала від нього скандальна дружина. Світлана Русланівна натомість говорила на підвищених тонах, перебиваючи всіх та забиваючи виступи зі сцени. Зазвичай перед обідом серйозних новин ніколи не повідомляли. Частіше звучали оголошення чи хтось із народу раптом вирішив звернутися до Майдану з палкою промовою. Проте чути таке було звичніше, аніж істеричні вигуки розгніваної жінки в дутій китайській куртці з каптуром та надто яскравій, не зовсім логічній для людини її віку штучній шапці.

Аллі стало соромно.

Не від того, що батьки з’явилися сюди з міліцією. Не через те, що матір написала ту заяву, яку зачитав одному з сотників самооборони суворий брюнет. Вона соромилася власних висновків: чи не вперше за свої двадцять чотири роки зрозуміла — у мами зовсім немає смаку. Навіть натяку на те, що він колись може з’явитися.

— Не кричіть мені під руку, — огризнувся слідчий, не повертаючись до Світлани Русланівни.

— Куди ж не кричати! Ви ж самі бачите! Петре, ти чого стоїш, мов стовпа проковтнув!

Мама сіпнула чоловіка за рукав пальта. Батько забрав руку, на півкроку відступив від дружини, промовив рівним голосом, позбавленим жодних емоцій:

— Свєто, хіба не бачиш — Алла ось, розберуться.

— Та де ось! Ти зовсім того, Петре Семеновичу!

— Чого — того?

— Сліпий, кажу! Не бачиш! Нехай вони нам зараз відпустять доньку! Бо підуть у тюрму! Сядуть усі, ти мене знаєш!

— Її ніхто не тримає, аби відпускати.

Алла розуміла, чого вартує батькові зберігати спокій у цій украй неприємній ситуації.

Чорнявий слідчий між тим гортав її паспорт, вивчаючи кожну сторінку так уважно й довго, наче записи й штампи ховали в собі якийсь секрет. Вона б не здивувалася, аби міліціонер почав раптом роздивляться сторінки на сонячному світлі.

Іра Шапка у своїй незмінній арафатці вигулькнула поруч, ніби нічого не сталося.

— Алло, треба антибіотиків! Кажуть, скінчилися! І системи, крапельниці! Заспокійливе ще…

Слідчий зміряв Шапку байдужим поглядом, перегорнув наступну сторінку паспорта.

— Можна? — для чогось запитала Алла, витягаючи з кишені смартфон.

— Що? — не зрозумів той, та відразу кивнув, додавши при цьому зовсім дивне: — У вас, бачу, нема дітей, Алло Петрівно. І в шлюбі ви не перебуваєте.

— Устигну. Те й інше, — забувши зараз про нього, Алла швидко увійшла у Facebook, зайшла на свою сторінку: — Кажи, Іро.

Замість того Шапка простягнула їй списаний акуратним почерком жовтий квадратик стікера. Піддивляючись, аби не наробити помилок, Алла завченим, за цей час доведеним до автоматизму рухом почала набирати текст.

— Треба почекати, там протримаються? — запитала, закриваючи сторінку.

— Поки є. То запас, — Шапка зиркнула на міліціонерів. — У тебе тут усе нормально? Може, наших гукнути?

— Тут кругом наші.

Алла заховала смартфон назад, машинально поправила свій жилет із червоним хрестом, пізнавальний знак Медичної служби, переключилася на чорнявого слідчого:

— Ви вже все в мене в паспорті прочитали? Там група крові не стоїть. Це порушення?

— Не треба тут, — чого саме не треба, той вирішив не пояснювати, легенько постукав корінцем документа по ребру долоні. — Значить, Алло Петрівно, вас тут, у Будинку профспілок, не утримують силою?

— Мене ніде не тримають проти моєї волі, — відчеканила Алла. — Ви слушно зазначили, що я повнолітня. І незаміжня. Дітей не маю… ще. Крім мене, тут, на Майдані, постійно живуть тисячі людей. У Профспілках, у наметах, сплять у мерії на всіх поверхах. Ви знаєте це, пане слідчий, краще за мене. Якщо, звичайно, дивитеся телевізор. Так усе показують, знімати вільно.

— Товариш, — мовив чорнявий.

— Хто? — не зрозуміла Алла.

— Я, — слідчий припинив помахувати чужим документом. — Товариш слідчий. Не пан, ми не в Польщі.

— А-а-а! Чому це вас так напружило звертання? У світі це нормально, не лише в Польщі. Цілком прийнятне звертання. Ви були в Польщі?

— Знаєте — був! — чорнявий помітно пожвавився, на короткий час забувши, для чого прийшов сюди. — Був! Студентом їздив туди праски продавати! Цигарки, міксери, фени, телефони — усе, чого та Поляндія не мала свого! Вони на нас піднялися, а тепер, бач, Європа, пани й усяке різне нам тут диктують! Думаєте, я нічого не розумію, чи он колеги? — слідчий кивнув на міліціонерів. — Ви всі сюди збіглися, бо колись спочатку Горбачов дозволив продавати все з країни, а потім Кравчук дав відмашку не зупинятися! Ось і вивезли туди все, нема нічого! Бо країну розвалили, і тепер ось мають! А ми мусимо все вислуховувати від таких ось!

Махаючи затиснутим у правиці паспортом, чорнявий навмання потицяв круг себе. На нього, крім Алли, Іллі та вусатого сотника, ніхто з людей на Майдані жодної уваги не звернув.

— Вам скільки років? — поцікавилася Алла.

— Скільки треба! Усі мої! — слідчий нарешті простягнув їй документ. — Нате. Тільки не думайте, що просто так все це може минутися.

— Конкретніше можна? Що — все це?

— Вам місця мало! — вигукнула враз Світлана Русланівна.

Про винуватицю міліцейського візиту всі на короткий час забули. Тепер вона нагадала про себе, обурено гаркнувши на невеличку колону самооборонців у камуфляжі та металевих армійських касках. Чоловіки, майже всі — у балаклавах, чорних, коричневих, зелених, навіть майнула одна синьо-жовта, — організованим строєм рухалися через Майдан убік Грушевського, тримаючи кожен ліву руку на плечі того, хто рухався попереду. У правій усі стискали хто замашний кийок, хто щит, дерев’яний чи здобутий у не такому й давньому бою. Колона не зачепила Світлану Русланівну, просто пройшла поруч, зовсім близько — але й цього вона не могла прийняти.

— Гляньте на них! — вигукнула навздогін.

На неї ніхто не озирнувся. Алла знала — тут звикли й не до такого.

— Свєто, ти замовкнеш? — спитав батько, без злості, показуючи, як йому все набридло. — Ходімо додому, досить із нас.

— Без неї з місця не зійду! — Світлана Дорош тицьнула в бік доньки. — Чого встали, міліція ви? Робіть своє діло! Заберіть їх усіх, наведіть порядок!

— Де ти бачиш непорядок, мам? — спитала Алла.

— Чекайте, — слідчий знову перебрав увагу на себе. — Ви в курсі, шановна Алло Петрівно, що ваша мама десь та й права?

— Ніде вона не права. Вона написала в міліцію заяву, що мене тут утримують проти волі. Ґвалтують та катують. Через те я не ночую дома. Вимагають заплатити тисячу доларів у фонд Майдану, на його утримання. Тоді відпустять. Ви переконалися, що це брехня.

— Тобто ваші батьки брешуть? — уточнив чорнявий, озирнувшись на них.

— Вони помиляються. Хіба ви не бачите, що зі мною все добре? Що ще потрібно, аби ви переконалися в цьому?

— О! — чорнявий багатозначно підніс пальця, тепер повертаючись до вусатого сотника. — Це вже наступне питання. Припустімо, з вами справді все в порядку. Хоча медичний огляд може виявити зовсім інше. Навіть якщо лікарі підтвердять, що ви не зазнали фізичного насильства, ніхто не доведе відсутності в підвалах Будинку профспілок чи деінде тих, кого таки утримують силою, — полонених, котрих тут уважають ворогами. Міліціонерів, наприклад. Ви чули про зникнення наших колег на Майдані? А ми чули. У газетах читали, в Інтернеті… Маємо повне право перевірити інформацію, надану громадянами. Зайти з обшуком, наприклад.

— Спробуйте, — знизав плечима сотник. — Ваших уже водили на екскурсію. Можемо ще вас провести, особисто. Кого знайдете, той ваш. Але всі разом будемо ходити там, куди ви захочете запхнути носа. Годиться?

До міліціонерів підійшли дві волонтерки зі штучними українськими віночками на непокритих, бо сніг давно станув, головах. Від запропонованого чаю стражі порядку мовчки відмовилися, і дівчата пішли далі.

— Ви не забалакуйте питання, шановний, — чорнявий підніс голос.

— Так ніхто нічого не забалакує. Ради Бога, кажу, гайда хоч зараз.

— Мамо, ти припиниш це? — Алла відчула: ще трохи — й зірветься на крик.

— Пішли додому, я тобі сказала! — не вгавала Світлана Русланівна. — Я тут усе розжену! Товаришу слідчий, чого ви з ними панькаєтеся? Я в шоці від вас узагалі! Законна влада, з наших податків живете, а дозволяєте в центрі Києва такий бардак! Не вживете заходів зараз — я вище піду! Я до міністра дійду, ясно вам!

Петро Семенович легенько взяв дружину обома руками за плечі.

— Ходімо додому, Світлано. Ходімо, ходім. Провідали доцю — і гайда.

— Забери свої руки! — крикнула жінка.

Слідчий кивнув у їхній бік, далі говорячи з сотником:

— Бач, що робиться? То як, реагуємо на заяву громадян? Чи що?

— Ліпше «чи що», пане начальнику, — той картинно погладив вуса. — Добре, нічого мені з вами робити. Доцю, ми ще потрібні?

Так він називав Аллу. Судячи з батькової реакції, його це трохи зачепило.

У кишені легенько заджмелив смартфон. Уже не питаючи дозволу, Алла витягнула його, глянула на дисплей, простягнула Іллі:

— На, поговори. Думаю, це по ліках уже озиваються. Бач, сама не можу.

Хлопець прийняв дзвінок, закрив пальцем вільне від слухавки вухо, аби не заважав гармидер. Відійшов на кілька кроків далі.

— Я розберуся, — кивнула Алла вусаневі, той теж відступив назад, та далеко відходити не квапився.

Повз них пройшла ще одна чота Самооборони, тепер уже рухалися в протилежний бік, до мерії.

— Ми можемо забрати заяву? — поцікавився Петро Семенович. — Усе в порядку. Повелися на чутки, знаєте. Усяке може бути. Та цього разу все в порядку, донька жива й здорова.

— Забрати можете, — кивнув чорнявий слідчий. — Тільки воно вам треба? Бачте, на них нема управи, закону. Так би знайшли.

— Нічого ви не знайдете, — батько простягнув руку. — Давайте сюди. Можемо й маємо право. Могли — давно б уже розігнали всю цю, так би мовити, зимову казку. Одних саджаєте й судите, інших це, бач, не лякає. Давайте, кажу. Я військовий, за вас вашу роботу не робитиму.

— Маєте право, — слідчий видобув із портфеля складений учетверо аркуш, повернув Дорошу. — А військові ще зроблять. Або — не зроблять. Краще б не робили, і тут це прекрасно розуміють. Чули про домовленості?

— Ні.

— Значить, так воно вам треба.

Не обтяжуючи себе прощанням, чорнявий розвернувся й пішов геть, лавіруючи між людьми. Міліціонери рушили за ним, обличчя в обох були кислими.

— Про щось домовилися? — без жодної зацікавленості, аби продовжити розмову, запитав батько.

— Наші повинні звільнити Грушу від барикад, — пояснила Алла.

— Яку грушу?

— Вулиця Грушевського так у народі називається.

— Петю, чого ти її слухаєш! Яке тобі…

Дорош, не озираючись на дружину, мовив, наче брязнув зброєю:

— Помовч, Свєто. Я хочу поговорити з донькою.

— Удома поговориш!

— Вона ще не вдома. У неї справи, хіба не бачиш? Молодого чоловіка як звуть?

— Ілля. Може, справді чаю? Чи поїсти хочете? Без проблем, на всіх вистачить.

— Яке їсти! — Світлана Русланівна не вгавала. — Я тут дихати не можу! Петре, від тебе не чекала! От не чекала!

— Зараз підемо додому, — батько далі говорив рівно, не повертаючи голови. — Значить, ніби домовилися? Знайшли спільну мову?

— Ніхто ні з ким не домовлявся. Багато незадоволених. Але тим, кого судили, обіцяють амністію. Майдан лишиться, буде, як місяць тому. З мерією вирішують. Тільки Ілля каже: люди цінніші. Якщо знімуть із усіх обвинувачення, дадуть змогу нормально лікуватися, можна здати якісь позиції. Принципово ж нічого не зміниться.

— Диви, заговорила! — укотре втрутилася мама. — Уже, бач, вона висновки робить! Вона стратег, вона тут вирішує…

— Цить, ради Бога! Свєто, по телевізору такого не почуєш, — у батьковому голосі звучали цікаві нотки. — Виходить, оця ваша медицина вже не буде потрібна, і ти прийдеш додому? На роботу повернешся?

— Не знаю, — Алла говорила чесно. — Тут багато цікавих людей. Я не знала раніше, що в нас вони бувають. Ось Іра, прибігала, інші… Мабуть, побуду якийсь час волонтером. Далі побачимо.

— Вирішуй, — кивнув батько. — Тільки дзвони. Чи трубку бери. Бач, мама хвилюється. Правда, ночами не спить. І снодійних не хоче, каже, звикання від них. І взагалі вони імпортні більше.

— Раніше ж не боялася.

— Тепер каже — народ тому й такий, що зомбували імпортними ліками. Своїх не робили спеціально.

Алла перевела погляд на матір. Світлана Русланівна повернулася, гордо піднесла голову, посунула до входу в підземку. Розвівши руками, батько рушив за нею. Хотіла сказати кілька слів навздогін, та підійшов Ілля:

— Проблеми?

— Не в мене.

— Бачу. Шкода.

— Мені теж. Правда, мама була нормальною. Ще за місяць до всього цього.

— Це лікується.

— Вона не хвора.

— Вибач, — Ілля легенько торкнув її за плече, повернув смартфон: — По ліках. Дзвонили з однієї бази, у них там є надлишок. Прикинь, прийшла інспекція якась, заборонили продавати через аптеки. Читають же, гади, що саме треба для Майдану. Блокують…

— Так що, привезуть?

— Передзвонять. У разі чого передамо кудись у лікарню, де наші. Уже ніби рішення таке є. Коли все почне встаканюватися.

— Думаєш, почне?

— Знаю, — Ілля обійняв Аллу за плечі. — Зуби показали. По зубах дали. Бач, аж коли переварили. Усе буде добре. Більше нікого не вб’ють.

Аллі дуже цього хотілося.

Птаха. Прорив

Він не бачив, хто заварив кашу на Шовковичній.

Хоча за місяць, майже безвилазно проведений на Майдані, певного досвіду Богдан Пташук усе ж таки мав би набути. Ще в неділю до хрипоти завівся з Батоном: самбіст переконував — замирення неможливе, тож мирна хода — шняга. Ніхто нікого не пустить до парламенту, та й, за великим рахунком, не треба.

— Як це — не треба! — обурено кричав Птаха, котрий на той час вважав себе експертом ледь не в усьому, що відбувалося довкола: від політики до партизанської війни в міських умовах. — Майдан стане під Радою, почне тиснути на тих придурків!

— На кого ти хочеш тиснути? — Батон, трохи підпилий, стукнув ребром долоні по столу. — На кого, скажи мені, чувак?

— Він правий, — промовив Ігор Щербань, не так емоційно, і ця манера швидше збивала Птаху з рівноваги, аніж Батонові крики чи насмішки Колі Графа. — Ти ніколи не мав справу з капітаном Драчуком. А ми з ним існуємо на одній території вже більше трьох років. Це я лише про тісні контакти кажу.

— До чого тут ваш Драчук, постійно мені ним тицяєте!

— А Драчук, щоб ти знав, універсальний приклад.

— Ага, універсальний солдат, — похмуро вставив Коля Граф.

— Можна й так сказати, — легко погодився Щербань. — Батон не зможе, я тобі трошки поясню.

— Чого це я не зможу! — стрепенувся той.

— Ну, пояснюй! — зробив Щербань широкий жест.

Замість того Батон хильнув ще пива, цим самим даючи зрозуміти — ну їх усіх, він краще послухає.

— Отак, — кивнув Ігор. — Коротше, Птахо, є ситуація. Усе та ж, ти її знаєш, але вона універсальна. Капітан Драчук забрав мого брата, наказав побити чи сам відмахав для профілактики, і тримає в камері. Мета відома, ми повинні заслати в міліцію енну кількість гривень, бо в них там якісь понадпланові витрати чи щось таке. Є два варіанти. Перший — ми ось із командою влаштовуємо мирну ходу до міліцейського управління й там вимагаємо звільнити невинну людину. У відповідь можуть поставити по периметру тих же беркутів. А можуть не ставити, бо все одно толку від нашого мирного протесту — трошки. Тим більше, що капітан Драчук сам нічого ніколи не вирішує. Він виконує накази. Аби натиснути на нього, є другий варіант. Треба захопити заручником керівника МВС України громадянина Захарченка. Змусивши гада під дулом пістолета наказати якомусь нещасному капітанові звільнити нічим не прикметного наркомана. Зрозумів?

— Ти загнув!

— Нічого я не загнув, Птахо! З тими, хто ухвалює рішення, з тими, хто в нас типу влада, домовитися по-людськи вийде так само, як ризикнути розв’язати питання зі звичайним собі капітаном міліції. Не обов’язково Драчуком. Куди там — навіть не конче капітаном! Піди, натисни авторитетом на сержанта! Змусь щось корисне робити дільничного! І так, старий, аж до Верховної Ради!

Птаха вже завівся.

— Слухай, ну ти ж сам бачив — на Груші почалося, бо не дали пройти до Ради! І то — у неділю, там нікого не було! Значить, нас бояться!

— Тебе особисто, Птахо, ніхто не боїться. Піди в Маріїнський, запитай тітушку, якого побачиш: страшний ти для нього чи ні. Або першого-ліпшого мента смикни — що, старий, страшно? А я з Майдану! Ні, вони нічого не бояться. Інакше вже б давно все згорнулося, усі з усіма домовилися, і пацанів би не повбивали.

— Дійшло? — уставив Батон.

— Як до жирафи, — відповів Коля Граф замість Птахи.

— Тоді, раз такі настрої, для чого це все?

Ніхто нічого не сказав, бо питання завершувало будь-яку розмову чи суперечку. Можливо, на Майдані весь цей час стояли люди, розумні, грамотні, з вищою освітою, життєвим досвідом, наділені простою мудрістю, котрі відповідь знали й могли говорити годинами, доводячи, чому влада повинна слухати народ, а народ — тиснути на владу.

Серед повстанців були сотні мудреців.

Часом, наслухавшись їх, Птаха повторював почуті аргументи в компанії спортсменів, яку вважав своєю. Але чомусь усякий раз запал охолоджували то Батон, то Ігор Щербань, а найчастіше — усі хором, включно з Колею Графом.

Вони розуміли, чому раптом кинули всі справи й прийшли на Майдан.

Лише не могли чи не хотіли пояснити іншим та собі, коли і як наблизити кінець протистоянню, яке затягнулося, уважай, на всю зиму. Птаха відчував: їх усіх хочуть виморити. Довести — пробити стіну головою неможливо, не розбивши голову до крові. Та після того стіна лишиться там, де була. Хіба на мурі з’являться криваві плями. Тому чим далі, тим менше вірив у пасивне стояння. Більшу надію вселяли акції, де, на його думку, повстанці грали м’язами.

Бої на Грушевського, наприклад.

Чи ось, як тепер, велика хода під Верховну Раду.

Січневий вир, а за ним — відносне лютневе затишшя, так затягнули Птаху, що він не усвідомив: скоро тиждень, як живе у своїй квартирі на Дарниці сам.

Двоюрідний брат Петро Усатий із друзями подався назад у Козятин за три дні після того, як на Грушевського все стихло. Збиралися повернутися, коли буде треба, та Богдан, тісно спілкуючись із земляками, помітив: щойно напруга спала, хлопаки почали нудитися чим далі, тим відвертіше.

Ті ж двоє, котрих вони привели, Любчик із Коломиї та Альберт із Макіївки, перебралися з квартири на базу однієї з сотень Самооборони. Причому рвався в бій макіївський товариш, західняк же з хазяйською ґрунтовністю щось микитив, зважуючи всі за та проти. Зрештою, записалися обидва. Закріпили за собою прилиплі вже прізвиська Гуцул та Донбас, далі гордо називаючи їх власними позивними. На відміну від брата та його друзів, ці двоє до Птахи жодного разу не озвалися. Хоча він час від часу бачив обох, вартували периметр, маячили здебільшого в районі Європейської площі.

Утім, підтримувати всі набуті контакти, переважно — цікаві й випадкові водночас, Богдан Пташук не мав можливості. Разом із спортсменами увійшов у невеличку групу, яку Ігор Щербань самоназвав мобільним загоном, відразу заявивши: вони не підпорядковуються нікому, хоча діють разом із усіма, орієнтуючись на ситуацію.

Ось чому, не вірячи в можливість та ефективність чергової, надцятої мирної прогулянки, вони все одно прийшли рано на Майдан.

Їхня команда, у роздобутих десь Колею Графом металевих зелених касках, легких бронежилетах і велосипедних наколінниках, улилася в натовп, який уже рушив угору по Інститутській. Хоч частину барикад на Грушевського згідно з якимись домовленостями розібрали, іти туди ніхто не наважився — шлях далі перекривав «Беркут» разом із солдатиками внутрішніх військ. Не планувалося жодного маневру, бо іншої дороги, крім як Інститутською, просто не було. Не входячи до жодного зі штабів, не вважаючи себе великим стратегом, Птаха чудово розумів: там вулицю теж перекриють, колотнечі не уникнути.

До подібних локальних сутичок майданівці готувалися завжди. На кожний такий випадок у них був необмежений, невичерпний запас вигуків: «Ганьба!» та «Зека геть!». Сам збирався трошки покричати.

Тож коли спереду рвонула перша граната, не відразу включився.

У той момент він разом зі своїми вже дійшов до виходу з метро й побачив, як спереду, від Шовковичної, посунули назад люди. З ними змішувалися ті, хто саме виходив із підземки, дорослі чоловіки мовчки завертали вниз, аби обійти чи то розгніваний, чи то наляканий, та хоч як — буремний натовп. Жіночки в зовсім не відповідних до несподіваного лютневого потепління пальтах і шубках почали обурено кричати, коли натикалися на когось чи хтось налітав на них. Уваги на крики ніхто не звертав, бо вже було на що дивитися — у небо, над дахами, ураз піднялися клуби чорного диму.

Заляскали постріли, від звуків яких майданівці встигли відвикнути. Частіше загуркотіли гранати. Прорізав ядучі димові пасма поодинокий феєрверк.

— З Груші, — процідив Батон, не зводячи з диму очей.

— А? — перепитав Птаха.

— Бе. На Грушевського шини запалили, не інакше. Вітер усю радість сюди жене. Спереду — якісь каруселі. Я ж тобі казав…

— До чого тут я!

— Ні до чого, — Батон сплюнув собі під ноги. — Піди розбери, що і хто взагалі до чого. Чує моє серце, буде сьогодні друга серія.

— Груша два, — уставив Коля Граф. — Тільки, старички, вона ж відкрита. Беркутня ломанеться в тил, — для наочності він окреслив у повітрі коло. — Для того все й робилося.

— Зливають, по ходу, — буркнув Батон.

— Зливають в унітаз, — зауважив Ігор. — І тільки того, хто готовий злитися.

— В екстазі, — ляпнув Граф.

— Ну-ну, зараз усім тут готують екстаз, — Щербань поправив каску, перевіривши, чи міцно вона сидить на голові. — Погнали, мужики. Або вперед, або назад, стояти не вийде.

Четвірка швидко, уже не перемовляючись, посунула вперед, ближче до вибухів та пострілів.

Минули Банкову, де вглибині монолітом стояли відгороджені щитами беркутівці, і Птасі стрельнуло — ось, вони ж так само можуть отримати команду й ударити з тилу. Усе одно ніхто не додумається піти на Адміністрацію, тим більше, що Яник навряд чи там. Аби справді сидів на робочому місці, натовп зараз ніщо не могло зупинити.

Та «Беркут» за сотню метрів — не найкраще сусідство, коли попереду починається серйозний заміс. Птаха хотів смикнути когось із своїх, нагадати про невраховану небезпеку. І враз передумав.

Бо повз них, від Шовковичної вниз до Майдану, повстанці вже вели під руки пораненого. Простоволосий чоловік у камуфляжній куртці намагався йти сам, та його тримали міцно. Поруч крутилася швайкою дівчина-волонтерка з Медичної служби, намагаючись витерти йому кров із обличчя.

Поранених раптом стало більше.

Вони були всюди, посеред вулиці, на бруківці, на тротуарах, сиділи, стояли, відходили від шоку, дозволяли оглянути себе й обробити рани, вимагали, аж до істерики, рятувати інших, бігти на допомогу, кликати підмогу. Крики змішувалися з вибухами, теплий, зовсім не лютневий вітер насичував повітря горілим запахом. Птаха в якийсь момент закашлявся, помітив когось із пов’язкою на лиці, згадав — є така сама в кишені джинсів, та не витягав — просто прискорився.

Спершу він та інші, хто квапився до епіцентру нової сутички, почули про вантажівки, якими перегодили вулицю. Далі Птаха побачив перешкоду сам. «КамАЗи» утворили собою барикаду, по обидві боки якої обмінювалися традиційними привітами повстанці й беркути. Звідти летіли шумові гранати, кожен вибух якої розганяв довкола людей, і хтось обов’язково падав на бруківку, оглушений. Туди посилали «коктейлі Молотова», їх уже підносили спритні майданівці. Заразом жбурляли каміння, і цих запасів мало вистачити: по новій лінії зіткнення повстанці заходилися довбати бруківку.

Ще не розібравшись, якою тут і тепер повинна бути його роль, Птаха побачив — вантажівки рухаються. Крізь гуркіт тут же прорвався рев моторів, і одна з машин посунулася, звільняючи прохід. Він ще не встиг стати достатньо широким, як в утворену пройму потік живий людський струмок.

— Беркутівці тікають! — почулося спереду.

— Ганьба! Ганьба! — підхопили недружно з усіх боків, а хтось поодиноко вигукнув:

— Ура! Революція!

Чи заткнули, чи захлинувся сам, Птаха не розібрався. То не мало жодного значення — «КамАЗи» вже горіли, тепер чорний дим огорнув наступаючих.

Подавшись уперед разом із іншими, Богдан пошукав і знайшов у натовпі своїх. Далі погляд ковзнув у пройму між розтягненими вантажівками. Десь там повинні засісти беркутівці, і стрельнуло — ті навмисне дозволили звільнити шлях, аби просто зараз почати контратаку й наступ. Та, хоч дим заважав та їв очі, Птаха бачив попереду лише майданівців. Хода вже давно була не мирною, серйозно налаштовані повстанці таки дійсно тіснили противника — інакше як пояснити, що їх ніхто не намагається спинити.

Чи здалося — чи справді вдарив дзвін із Михайлівського собору.

А може, то дзвеніло у вухах.

Раптом хитнулася земля.

Наступної миті Птаха побачив себе на бруківці. Його тут же підхопили з обох боків, ліворуч — Батон, із правої сторони — незнайомець в оранжевій будівельній касці. Голова паморочилася, світ довкола гойдався.

Знову вибух, теж зовсім поруч. Присів, закривши вуха руками, а потім завалився на бік ще один, поряд із яким рвонуло.

— Цілий? — горлав над головою Щербань, сіпаючи його за плече. — Птахо, ти цілий?

— Живий, — видихнув той, переконуючи в цьому швидше себе, аніж товариша.

— Давай назад, бігом! Сам підеш?

— Куди назад? Чому?

Довкола рвалися гранати.

Хтось хитнувся, схопившись за плече, пораненого відразу ж підхопили й відвели.

Люди розбігалися, пригинаючись.

І аж тепер Птаха помітив — згори, на даху, маячать темні тіні. Світ далі гойдався, та все ж контузія не була серйозною. Він, відповзаючи на тротуар, устиг розгледіти те, що важко сплутати з іншим видовищем.

Над головами повстанців, згори, на будинках, нависли постаті в шоломах.

Вони стріляли вниз, не цілячись. Кидали гранати, не дивлячись, куди летить — розлякували, розганяли народ.

Чомусь, навіть не вдивляючись у небезпечні, смертоносні фігури, Птаха не сумнівався — працює «Беркут».

Випроставшись, Богдан зробив так, як уважав для себе наймудріше. Він рушив назад, до Майдану.

Щербань хотів підтримати — відсмикнув руку. Не дозволив. Сам піде.

Сірий. Без гальм

Він бачив — тепер усе серйозно.

Думка стукнула одна: усе повинно скінчитися скоро. Адже за весь час, поки в Маріїнському парку стояли намети Антимайдану, пацанам ніколи не роздавали зброю.

Чи не вперше від того, як почалося, за ними ввечері не приїхали автобуси, аби замінити. Як любив примовляти Гоп, провести ротацію. Команди лишили в наметах, освітлених та обігрітих, і — так само дивина! — менти разом зі старшими обійшли кожен барліг, шукаючи спиртне й конфіскуючи знайдене. Шмату тут добре знали ледь не всі, тож у нього без зайвих питань забрали цигарки з травою. Ранком, слухаючи, про що говорить народ, Сірий дізнався — потерпів не лише Шмата. Шмонали всіх, трусили жорстко. Хтось оборзів, не віддавав своє добро, і виволокли за шкірку, потягнули за міліцейський периметр, завезли в невідомому напрямку, і більше про непокірних нічого не чули.

А потім, коли вже всі вилазили з наметів рано під завбачливо ввімкнуту музику, Сірий побачив перші озброєні загони.

Короткі штурмові «калаші» вільно висіли на плечах бійців, котрі як зовні, так і за манерою поведінки зовсім не нагадували босоту й гопоту, звезену в Маріїнський від самого початку не лише з Київщини, а й з інших міст. Ватаги «донецьких», із якими час від часу коротко заводилися інші, дивилися на озброєних із неприхованою повагою, що дало Сірому додатковий харч для роздумів.

Зазвичай туристи мали «на увазі» всіх, причому їх не часто відпускали далеко від табору в парку. Вони галасували на мітингах, працюючи підставками для біло-блакитних прапорів, плакатів та портретів Януковича. Могли піти на полювання під вечір невеличкими зграями, нишпорячи дворами й підворітнями довкола Майдану й відловлюючи роззяв із синьо-жовтими стрічками й випадкових перехожих. Та на погроми й інші силові акції тут частіше кидали бійців, котрі хоч трошки знали Київ, могли дати собі раду й навіть при бажанні поводитися так, аби не відразу привернути до себе увагу. Донецьких же дивним чином випасали в гуртах собі подібних. Їх розпізнавали за голосами, манерою говорити, навіть, як припустив Сірий, ходою. Принаймні він уже навчився вираховувати походження «туриста», хоча точне місце його проживання навряд чи назвав би.

Але тепер вони принишкли, зиркаючи на автомати й пістолети в руках не знати звідки прибулої та досить численної групи. Хтось упізнав земляків, вітався за руку, частіше — махав здаля. Більшість же нервово курила, і на коротку мить Сірому, котрий сам затягнувся, привиділося: Маріїнський парк підпалили, вогонь лиш розгоряється, тліє, скоро спалахне одночасно з різних боків.

Прогнавши дурні думки, Сірий став ближче до своєї команди. Пацани зранку теж мовчали, не вражені, швидше — зачудовані видовищем, коли поруч вільно, на очах у міліції, розгулюють озброєні чоловіки, лише на кілька років старші за них. Тим часом кількість людей зі зброєю зростала швидко й непомітно. Вони розбрідалися парком, змішувалися з іншими, знайомилися, говорили, і Сірому закортіло підійти ближче, аби послухати. Напевне, вони мають чіткіші інструкції. Принаймні знають, що буде. Адже автомати й «волини» не роздають просто так.

Хіба, майнуло, планується зараз зняти міліцейську охорону. Мешканці парку чули про заплановану на сьогоднішній ранок ходу з Майдану до парламенту, і захисний кордон з різних причин вирішено прибрати. Навчений за ці місяці не лише оцінювати ситуацію, а й вибудовувати різні, дуже схожі потім на правду версії, Сірий припустив: заплановане зіткнення стінка на стінку. Буде бійка Майдану та Антимайдану, спровокована, ясна річ, майданутими. Адже це ж вони не дають іншим, котрі називають себе прихильниками влади, права висловлювати власні погляди так само вільно, як вони.

Перевіряючи припущення, Сірий навіть заслав Гопа та Гошу Лисого в розвідку. Ті пошастали довкола, повернулися й розказали, що бачили. Після чого Олег Сіренко не повністю, та все ж відсотків на вісімдесят переконався, наскільки близько підійшов до істини.

— Там «Беркут» тусує, — видихнув Гоп. — У ментів «движ», сіпаються туди-сюди. Багато гражданських, з раціями.

— Керують, аж гай шумить, — уставив Гоша Лисий.

— І це… — Гоп почухав носа. — По ходу, там оточують квартал.

— Що з того?

— У нас за спинами, Сірий. Щоб ми не тікали, січеш?

Олег пошкріб потилицю, поправив чорну шапочку на голові.

— Може бути. Бився колись на боях без правил?

Замість відповіді Гоп покрутив пальцем біля скроні. Іншої реакції Сірий не чекав, адже питання справді дурнувате. Хто-хто, а він точно знав: ані Гоп, ані хтось інший із його команди ніколи на його пам’яті не виходив махатися просто так, із принципу. Як правило, коли свербіли кулаки в одного, за друга тут же вписувалися всі, хто в той час сидів чи стояв поруч.

— Вони нам, типу, великий ринг роблять, — пояснив Олег. — Беруть у коло, живе. І дивитимуться. Гляди, ще ставки робити почнуть, хто кого.

— Замісять? — Хряпа, котрий усе чув і тепер ступив ближче.

— Не нас, — заспокоїв його Сірий. — Дивись, усюди вулиці, пацани кажуть, законопачені мусорами й беркутами. Широким фронтом знизу майдануті не підуть, нереально. Ті, хто просочиться, вирулять на нас. А ми зустрінемо.

— Ми? — перепитав Хряпа.

— Не ми з тобою. Ми всі. Бачив, стволи в бійців на руках?

— Ну?

— Гну. Аби розраховували на ментів, як раніше, хер би народу роздали зброю. Значить, мочилово почнеться тут і без них.

— Для чого?

Сірий відповів не відразу. Сам ще не визначив для себе, як має бути. Збираючи думки докупи, укотре за ранок закурив, аж тоді видав:

— Ви чули про стволи на Майдані, пацани? Шняга, не шняга — хрін просциш. Але тему розганяють давно й не дрібно, по-серйозному. Може пройти така тема, що вони йдуть сюди, до депутатів, зі зброєю. Треба дотиснути ситуацію, розхитати гойдалку. Коли тут почнеться стрілянина, її спишуть на майданутих. Навіть підкидатимуть стволи їм.

— Щоб закрити наглухо? — уточнив Гоп.

— Типу того.

— Але ж не стрілятимуть вони одне в одного? — вирвалося в Хряпи, він навіть стишив голос, у якому читався переляк. — Пацани, це що виходить? Фігово виходить. У нас смалити почнуть! А на тих довбнів звалять! Погана тема, Сірий, нехороша…

Сірий знову взяв коротку паузу на затяжку.

— Провокація, — мовив нарешті. — Там же хто, на Майдані? Агенти. Чиї — то наступне питання й не до мене. Головне, що їм треба повернути все так, аби ми, наші пацани, стріляли в них. На смерть. Для того сюди і йдуть. Згадай, як місяць тому полізли он туди? — Олег махнув через голови своїх бійців у напрямку початку Грушевського. — Їх не пускали. Вони полізли. Не полізли б, нічого не було. А так американські снайпери під шумок погасили кілька мішеней. Чув, як тоді тут же, у парку, нам розповідали про тих стрільців?

— Вішали, — буркнув Гоп.

— Не факт, — Сірий говорив серйозно. — Ці депутати, котрі за нас… Ну, чи за яких ми, без різниці… Коротше, у них відомостей у рази більше, ніж у мене чи в тебе. Вони знають, про що говорять. Інформацію не приховують, аби попередити подальші провокації, — він добив цигарку до фільтра, кинув бичок під ноги, накрив його прицільним плювком, розтер. — Коротше, пацани, зараз буде щось типу контрудару. Тоді бандери підставляли наших, тепер наші вломлять їм у відповідь.

— Хто в тебе наші?

Тепер настала черга Сірого крутити пальцем біля скроні у відповідь Гопові.

— Точно не менти. Ти за мене, я за тебе, кожен — сам за себе. Для того «калаші» з пестиками роздають, аби ми могли себе захистити. Думаєш, нас хтось боронитиме? Вони дочекаються сигналу й почнуть зачистку. Широким фронтом, ясно тобі? Ми чогось не знаємо, пацани…

— Ми нічого не знаємо, — кинув Гоша Лисий.

— О, точно! — погодився Олег. — Одне ясно: весь бардак треба згортати. Думаю, за добу на Майдані нікого не буде. Хай за дві, але не більше. Тільки я ставлю на одну.

— Чому?

— Тому, Хряпо, що майдаунам ще не показували зубів. Із ними гралися, усе дозволяли. Тому стоять собі, ні кроку назад. Побачать, як їм серйозно дають здачі, згорнуться, зуб даю. Самі розбіжаться. Інакше, повторюю, нікого б не озброїли.

— Хіба в ментів нема автоматів?

— Ти, Гопе, дурніший, ніж я думав.

— Чого ти стартуєш!

— Ніхто не стартує, — Сірий поволі втрачав терпець. — Уяви, що почнеться, коли на Майдан піде озброєна міліція? Вонятиме на весь світ! А так їм поки натякають: зливайте воду, коротше, бо ще гірше буде.

— У чому натяк, Сірий? Такий тонкий, типу, що я його не бачу?

Сірий укотре зітхнув.

— Пояснюю для тих, хто в танку, Хряпо. Натяк — у тому, що на руках у людей вогнепальна зброя, вони шмаляють, куди хочуть, а менти спокійно дивляться й не втручаються. Якщо проковтнуть тут, не зроблять висновків — ми з тобою, з усіма вами, отак, як є, підемо до них на Майдан. І знову втручатися ніхто не стане. Стінка на стінку ми їх покладемо, хіба ні?

— Ага.

Хряпа відповідав без потрібної в таких випадках упевненості. Сірий же пишався сам собою. Власна теорія, озвучена пацанам, перетворювала його у власних очах на неабиякого стратега, ледь не полководця. Єдине, про що промовчав: уже завтра, якщо справдиться його прогноз, їм перестануть платити.

Після недавнього скандалу з Буряком гроші все ж віддали. Хай дві третини від заборгованої суми, та це краще, ніж нічого. Після того старший далі спілкувався з ними, ніби нічого не сталося. Та Денисові стосунки не лише з командою Сірого, а й з іншими групами натягнулися, аж дзвеніли, і одного ранку пачку купюр Олегові видав уже інший. Раніше його бачили в парку та на мітингах, керував колонами, давав інструкції, розводив групи по точках. На відміну від Буряка та інших старших, цей постійно носив смугасту чорно-оранжеву стрічку. Коли — зав’язував бантиком, та частіше вона просто висіла на такий самий манер, як ті, хто з Майдану, припасовували собі жовто-блакитну символіку.

Звали його Прохор. Ім’я це, прізвисько чи позивний, Сірий не мав зеленого поняття. І його це мало хвилювало, аби лиш вчасно засилав бабки.

Без грошей, на суху, команда вже кілька разів ризикувала розпастися.

…Вони б ще говорили, точніше, товкли б воду в ступі. Та враз поруч виріс Прохор, діловий, зосереджений, відкликав Олега, дав коротке та зрозуміле розпорядження.

За півгодини кожен отримав замашну бейсбольну битку, кастет або ніж. Навіть ті, у кого кастет завжди був при собі, і до таких належав Гоп, озброїлися ще. Тримаючи по одному в кожній руці, боєць відразу почав позувати перед камерами в телефонах, фотографуючись у позах, ніби тримає в кожній руці по пістолету й готується стріляти з двох, по-македонськи. При цьому кривив пику так, ніби збирався налякати ворога одним своїм виглядом.

Гоші Лисому, як і більшості, перепала битка. Та Сірий звернув увагу на те, що проходило повз нього раніше — той сприймав її не як озброєння, а ніби іграшку. Тримав незграбно, невміло, невпевнено. Не боєць, точніше — не вуличний боєць, у цьому Олег не мав сумніву, відколи познайомився з Лисенком ближче. Проте аж тепер дійшло, наскільки Гоша тут і зараз може бути зайвим. І мимоволі озирнувся, ніби можна було вирізнити в накрученому, наелектризованому натовпі таких самих.

Натомість побачив, як у спорожнілі намети затікають строкатими струмочками бійці «Беркуту». У шоломах, у повній бойовій готовності.

Засідка.

Більше жодних сумнівів.

Ніхто не розійдеться. Або — або.

Стиснувши битку в руці, Сірий знову глянув на свою команду. Хоча віднині, відчувалося, уже нема десятників, сотників, поділу на групи, ланки, загони, колони. Усі, хто був у Маріїнському раніше й кого привезли сюди тепер, творили собою одну велику команду. Єдиний організм, де всі діють разом — і кожен відповідає лише за себе.

Погляд перечепився об Хряпу. Користуючись станом загального збудження, коли нікому ні до кого нема діла, той старанно жмакав георгіївську стрічку, ніби її можна було розтерти на порох. Вирішивши нарешті, що все, досить, він бочком підступив до великої урни, наповненої з верхом, ще й валялося довкола. Крадькома запхав стрічку під купку сміття. Потім повівся зовсім дивно — витягнув із кишені штанів синьо-жовту стрічку, дбайливо поклав у бокову кишеню куртки. І аж тоді, відчувши, що за ним стежать, здригнувся, глянув на Сірого.

— Якого чорта? — виплюнув питання Олег.

— Такого, — Хряпа сторожко роззирнуся. — Хер знає, як тут усе піде. Я не дуже вірю, що за нас упишуться менти.

— Чому?

— Нас зіллють, Сірий. Чує моє серце, — для переконливості він притулив долоню зліва до грудей. — Почнеться місиво, усіх гребтимуть без розбору. Звинуватять у масових бійках. По ходу, Майдан завівся з Антимайданом, міліція навела порядок, покарала всіх. Значить, усі кругом винуваті. І ніхто не скаже, що міліція одних покриває, а інших — ні.

— Дурня, — Олег подумки визнав, що Хряпа десь, та й правий. — Нафіга тоді їхня стрічка?

— Наші мене знають. Не всі, але бачили. Їхні — ні. Коли їхня братиме, завжди можна буде прикинутися своїм. Хай виносять, вони витягують поранених, сам бачив. Буду в тилу — здрисну, мене вже все дістало. Правда.

— Так тікав би зараз. Не сци, я прикрию. Усе зрозумію, ти не один такий.

— Ага, знайшов дурного, — фиркнув Хряпа. — Ноги робити треба під шумок. Так не проскочиш. Ти ж кажеш, усе одно лишилося пару днів, і всіх розженуть. Уже нічого ловити ні тут, ні там.

— Ти збирався там, на Майдані, щось зловити?

— Нічого не збирався. Про них кажу, їм же так само платять. Тепер не будуть, серцем чую.

— Голову не забувай, — нагадав Сірий, ще більше дивуючись Хряпі.

З такого боку він ще не бачив давнього приятеля. Навіть не припускав, що той дбатиме про маскування та готуватиме безпечний відступ. Сам Олег поки тікати не збирався. Але, про всяк випадок, зробив подумки зарубку.

Вирішив перекурити.

Та лиш витягнув сигарету, як спереду, далеко, за кілька кварталів, почулися вибухи.

Спершу слабкі. Та чим далі, тим сильніші, частіші, і в небо заклубився спершу сіруватий, потім — чорний густий дим.

Почалося.

І аж тепер до Сірого дійшло, де взялася в Хряпи майданівська символіка — у натовпі замаячили бійці, так само увінчані тими стрічками. Більше того, поруч звідкілясь виросли парубки в солдатських касках, озброєні замість биток дерев’яними кийками, котрі зазвичай носить самооборона. Перше, що майнуло, — налетіли, просочилися, зайшли в тил. Та вже за мить зрозумів: свої, тільки перевдягнені. Коли встигли екіпіруватися, не помітив.

Побачив лише в декількох ряджених пістолети.

Уявив картинку, яку покажуть по телевізору: ось він, майданутий, типовий, озброєний та небезпечний.

Остаточно переконався у власній правоті, коли Прохор, нічого не пояснюючи, підійшов до їхнього гурту й тицьнув синьо-жовтий жмутик.

Зачищатимуть. Подадуть усе так, ніби бандери самі винні.

Правильно.

Адже коли захоплюють будівлі, займаються іншим бєспрєдєлом, то звинувачують у цьому кого завгодно, крім себе. Бити ворога його ж зброєю. Сірий не знав, хто вигадав цю тактику. Та вона йому подобалася з кожною секундою дедалі більше. Адже бачив її втілення на власні очі. Навіть брав участь.

Не головну.

Та все ж таки важливу.

Дотримуючись правил гри, Олег Сіренко приторочив ворожий символ, міцно закріпивши його в петлі ґудзика спереду на куртці.

Майданівський авангард вигулькнув якось відразу, одночасно, з паралельних вулиць. Минути Маріїнський не могли, рухалися просто на них. Усупереч прогнозам Сірого, кордон із вевешників, узявшись так само нізвідки, став між ними та ворогами. Над головами хтось закликав спершу розійтися, тоді — дати негайну відсіч провокаторам, радикалам та екстремістам.

Зі сторони майданівців уже летіли петарди.

Навзаєм хтось жбурнув «коктейль Молотова». Потім — ще один. Боковим зором Сірий помітив пляшки з бензином у тих, хто косив під майданутих.

Один кинув її в небезпечній близькості від солдатика з «веве».

Той відступив. Дістав команду, ні — невідомо.

Далі крок убік зробив той, хто стояв поруч.

І тут же, відтісняючи бійців, з наметів рвонули беркутівці.

За мить простір довкола парку перетворився на суцільну мішанину, де все горлало, волало, стріляло, палало, гуркотіло, гуло. Сірий розгубився, чого не помічав за собою давно — раптом зрозумів, що не знає, хто тут наш, а хто — чужий, ряджені й справжні на короткий час злилися в єдину масу. Та дуже швидко все прояснилося.

«Беркут» уже вклинився в повстанський натовп, розсікаючи його навпіл.

Якась частина людей опинилася всередині створеного кільця, і беркути штовхали їх уперед, до парку, ближче до бійців із битками та кастетами.

Серед них маячили постаті зі стрічками, і попервах ті, хто опинився в пастці, бігли до них, приймаючи за своїх. Помилка відкривалася швидко й запізно, коли їх збивали з ніг та починали топтати. Тих, хто намагався підвестися, хапали під руки, волочили за ноги, тягнули під дерева, ближче до наметів, один із яких уже тлів — примудрилися підпалити.

Інша частина, яка опинилася ззовні строкатого кільця спецпризначенців, спершу відступала, потім — панічно бігла назад. Їх гнали, молотячи кийками всіх без розбору. Хто падав, того підбирали бійці, брали в полон або не возилися, товкли на місці, під стінами.

Бійня спалахнула надто швидко, і Сірому враз відкрилося — він лишається чи не єдиним, хто не бере в ній участі. Просто стоїть серед побоїща й дивиться на все, немов справжній полководець. Тоді як поруч сидів на землі й здивовано дивився на власну кров із розбитого лоба Гоша, котрому перепало від самооборонця. Трохи далі — той самий воїн, який отоварив незграбного Лисого: лежачи в грязюці, з останніх сил намагався закрити голову від ударів Хряпи та ще двох, що взялися за нього. Гоп у дикому запалі, підбадьорюючи себе реготом, поливав бензином із пляшки нерухоме закривавлене тіло без ознак життя, а інший, стоячи на колінах, намагався підпалити. З глибини парку чулися нелюдські крики болю, десь поруч знову рвонуло, у мікрофон зі сцени далі закликали припинити безлад та розійтися, погрожуючи кримінальною справою.

Сірий оговтався.

Зручніше перехопивши битку, навідліг ударив найближчого, збивши першим ударом каску, другим — розкроївши голову. Добивав ногами, уже не стримуючи себе й кілька разів підстрибнувши на збитому з ніг ворогові.

І не відразу втямив, чому це раптом на нього навалило відразу троє, з вигляду — ніби своїх, та раніше Сірий їх не бачив. Відбитися ще міг, якщо б відступив, вирвався з кліщів. Та посипалися вже з чотирьох боків, і Олег, пригинаючись, далі не випускаючи битку, рвонув через дорогу, прагнучи потрапити під прикриття «Беркуту» й перевести подих, аби піти в контрнаступ.

Не вийшло.

Його збили з ніг.

Пальці розтиснулися. Битка випала.

Удар по голові.

Дивно — Сірий розумів, що відбувається. У запалі, коли все довкола змішалося, він випадково переплутав рядженого майданівця зі справжнім.

Тепер його молотили свої.

Бо на куртці в нього майоріла синьо-жовта стрічка.

Хто б це не придумав, задум спрацював: у киплячому вариві жорстокої бійки своїх від чужих справді відрізнити неможливо.

Сірому дивом удалося скочити на рівні. Кричучи й розуміючи, що його не чують, він погнав геть, намагаючись проскочити на паралельну вулицю раніше, ніж його наздоженуть. Стояти й пояснювати, як помиляються бійці, не бачив смислу.

Беркутівець лупить когось, не звертає увагу.

Сірий пробіг за його спиною.

Знову удар. Звідки, хто — уже не бачив, не фіксував.

Тротуарна бровка стрибнула назустріч. Блиснуло в очах.

І вже як у тумані — його підхоплюють, щось говорять, кудись волочать, якось заспокоюють, він машинально перебирає ногами.

Перед тим, як світ довкруж остаточно почорнів, прийшло чергове прозріння: його ж витягнули ті, з Майдану.

За свого прийняли.

Алла. Коридор

Її переповнювала ненависть.

Раніше нічого схожого не відчувала. Пройшла, здається, усі рівні, від байдужості до цікавості, від страху до співчуття, закоханості. Ще була та лишилася надовго, мабуть, таки назавжди впевненість у власних силах. У бажанні бути корисною, умінні це робити. Алла за останній місяць відкрила в собі чимало талантів та здібностей, яких ніколи не побачила б раніше. Сидячи вдома й ритуально ходячи на роботу — так точно.

Була злість, коли бачила поранених. Злилася також на себе — коли ловила на думці, що звикла бачити кров щодня й готова звикнутися з її виглядом назавжди. Раніше мліла, порізавши палець. Тепер спокійно обробляє рани, рвані, стріляні, колоті, різані, завжди — страшні й болючі. Сварила себе за байдужість: не можна, злочинно це — звикати до вигляду крові. Люди не повинні приймати таке нормально, якщо тільки вони не лікарі. Після такого починала всерйоз обдумувати чи обговорювати з Іллею перспективу піти, коли все скінчиться перемогою, працювати в лікарню. Належної освіти нема, так хоча б попервах санітаркою чи сестрою, знайомих лікарів повно, хтось та й прилаштує. Далі — учитися, ніколи не пізно.

Ненависті ж не було. Навіть беркутівців із тітушками приймала, як необхідне зло. Треба ж знати, хто головний ворог та де він, аби не розслаблятися.

Вона спалахнула, коли «швидка» трохи здала назад, розвернулася й поїхала геть із Грушевського.

Це була державна машина. Сотник Самооборони, який вів через забарикадовані двері переговори з командиром «Беркуту», по факту розвів руками. Комерційну службу їм викликати заборонили. Зрозуміло, приватні лікарні не видадуть поранених міліції, натомість працівники державних поліклінік могли коли потай, а останнім часом — не ховаючись, набрати «102» й повідомити про чергового пацієнта з вогнепалом. Їх лише перев’язували, часто цим і обмежуючи надання необхідної допомоги, і далі безпомічними майданівцями, котрих не встигали вивезти й заховати знайомі та незнайомі, займалася вже зовсім інша структура. Алла взагалі дивувалася, чому комерційним клінікам удавалося вберегти поранених — міліцію в Києві вже давно нічого не зупиняло, тим більше — статус лікарні.

Тим не менше, офіцер дозволив викликати лише державну «швидку», по «103». Інші машини до будівлі, де забарикадувалися поранені й уцілілі після вранішньої бійки, «Беркут» пообіцяв не пустити.

Нинішнім ранком, як для середини лютого — сонячним, навіть теплим, Аллі неймовірно пощастило. Зрозуміла це, коли не зайшла, а ввалилася в медпункт на Грушевського. Їх тут було два, та вцілів дальній. Той, що ближче до залишків січневих барикад, уже закидали гранатами, і Алла не знала, не могла ні в кого довідатись, чи вціліли люди, котрі були там. Проте ці питання виникли потім, уже після того, як пораненому Іллі перев’язали голову й вона змогла трошки перевести подих.

Ілля не хотів, аби вона йшла разом із усіма на мітинг під стіни парламенту. Переконавши, тиснучи на те, що в Профспілках у Медичної служби всім стане роботи, попри оголошене перемир’я, сам ранком вирушив у загальній колоні. Сорока хвилин не минуло, як стало відомо про перші сутички, потім Алла з жахом почула про дике криваве побоїще в Маріїнському парку й нарешті змогла додзвонитися до Іллі. Він, слава Богу, уцілів і тепер допомагає в Будинку офіцерів — там нашвидку облаштували медпункт, евакуюють поранених, уже є кілька вбитих.

Почувши про них, Алла Дорош не злякалася й не почала панікувати. Усі довкола майже водночас дізналися про нові смерті. Хтось із Інтернету, більшість — так само в телефонних розмовах. Здається, повстанці були готовими до такого розвитку подій, особливо після перших смертей, місяць тому. Хоч насправді до подібного важко підготуватися, аби страшна новина відскочила, мов м’ячик від стіни.

Та все ж Алла зібрала в сумку все необхідне для надання першої допомоги, і сама, не шукаючи компанії, пішла до Будинку офіцерів.

Їй хотілося на власні очі побачити живого Іллю.

Дістатися до місця, лавіруючи між майданівців, гнаних беркутівцями, та намагаючись не потрапити на очі шаленим, ніби навмисне спущеним із ланцюгів тітушкам, котрі не лишали за собою нічого цілого, удалося дивом. Іншим дивом виявився Ілля — без звичного вже синього велосипедного шолома, простоволосий, замурзаний, та цілий і неушкоджений. Висварив, що ризикувала дарма, після чого залишив її, подавшись на вулицю, щоб далі відбивати поранених та скалічених.

Поринувши в роботу з головою, Алла не помітила, скільки часу минуло, поки в хол не завели побитого Іллю.

Спершу не зрозуміла, що сталося. Він тримався молодцем, крові на лиці вона не побачила. Та щойно виборсався з рук, які тримали, і спробував зробити кілька кроків — поточився й упав. Алла миттю опинилася поруч, лиш тоді зрозумівши — Іллі перебили ногу в районі коліна.

Як, коли, тим більше — хто, її не переймало. Чашечку закривав наколінник, не аж такий міцний, проте удар витримував. Уже пережили кілька ситуацій, коли саморобний обладунок рятував. Зараз же вдарили нижче, Ілля чув, як хруснуло, і Алла навіть крізь штанину промацувала пальцями, як випинала кістка. Оперативно наклали шини, проте їй стукнуло в голову спробувати вивести його кудись у тил. Звісно, ідея виглядала божевільною, дурнуватою. Та Алла затялася і, швидко знайшовши двох чоловіків для підтримки, повела свого Іллю назад до Майдану.

Маріїнський парк оминули. Потім звернули дворами на Грушевського — не логічно, та побачили позаду чергову групу тітушок, вирішили не мозолити їм очі, не провокувати, гулькнули, куди побачили. Дивно, але там, куди вони вийшли, вулиця Грушевського раптом виявилася безпечною для переходу. Видно, основні сили «Беркуту» зараз займалися погромом на Інститутській. Алла до останнього вірила, що медичні пункти мають певну недоторканість. Почасти переконала в цьому ситуація біля Будинку офіцерів — довкола точилися локальні сутички, лилася кров, та саме приміщення з пораненими зачистки поки оминали.

За кілька годин вона переконалася — була неправа.

Червоний хрест нікого не зупиняв. Просто до певного часу ворогу було не до медпунктів. Тепер же, коли знадвору почало сіріти, «Беркут» нагодився. Варта Самооборони помітила вчасно, тому вхід забарикадували.

Ілля зовсім не міг пересуватися сам. З ногою, як з’ясувалося, усе було дуже серйозно, стрибати на одній — смішно й недоречно. Тим більше, милиць, як на лихо, під руками не виявилося. У Будинку профспілок можна роздобути, але туди ж треба докульгати. Алла вже взялася вести Іллю далі, і зашкодила планам поява беркутів.

А потім забралася геть «швидка», яку ще й довелося довго, надто довго як для критичної ситуації, чекати.

— Суки, — промовила вона одними губами, давно не дивуючись факту, що отак, легко, не червоніючи, говорить не лише такі, а й соковитіші словечка. — Ненавиджу. Гади. Гадюки погані.

— Правильно все. Тільки кляни, не кляни — назад не приїдуть. Совість не замучить, — зітхнув Ілля.

— Там нема, чому мучити. Ненавиджу…

— Вибиратися треба, — сказав Ілля, зручніше вмощуючись на підлозі й простягаючи перед собою ногу, при цьому кривлячись від болю. — Неохота, знаєш, аби штурмували, з гранатами й газом. Можеш думати про мене, що хочеш, Алло, після таких слів — але я не хочу, щоб мене вбили. Їм то запросто.

— Я теж не хочу. Ніхто не хоче, ніхто не готовий.

— Це нормально. Тільки я бачив… У мене на очах когось убивали. Застрелили, Алло, розумієш? Просто так. Людина упала, їй пальнули в голову.

— Хто?

— У цивільному. Може, тітуха якийсь. Може, мент перевдягнутий. Тобі не все одно, хто вбиває людей?

— Ти правий. Ще мені зараз здається — у тебе ніби істерика починається, ні?

— Алло, я не знаю! Поняття не маю, що в мене починається! Треба вибиратися звідси. Як — не знаю. Може, тут підвали є. По підземних комунікаціях…

— Фантазія в тебе. Скажи ще — нам би крізь стіни пройти.

Щось привернуло її увагу. Біля дверей явно починалися якісь процеси. Торкнувшись його плеча й попросивши поки посидіти, Алла швидко підійшла до сотника, який вів переговори. Той саме відступив від входу, жестом посунув каску від очей до потилиці, утер спітнілого лоба.

— Вони дають коридор, — заговорив так, аби чули всі, хто поруч, і ті, хто далі займався пораненими вглибині приміщення. — Для виходу. Лише медикам і пацієнтам.

— Тут інших нема, — почувся жіночий голос.

— Є, — відповів інший, молодший. — Ось пан сотник. Не лікар. І без подряпинки, слава Богу.

— Так вони що, хочуть, аби всі інші здалися?

— Не обговорюється, — наперед вийшов лікар, витираючи на ходу окуляри. — Не годиться, не буде діла. Або всі виходять, або…

Запала тиша. Раптом стало зрозумілим очевидне — альтернативи нема. Жодних «або». Вийти коридором повинні всі.

Алла відчувала себе великим годинником, секундна стрілка якого голосно й невблаганно цокала. Здавалося, цей звук луною розходився інститутським холом, відбиваючись від старих стін. Сотник тим часом озирнувся на двері, і присутні разом із ним дослухалися до приглушеної саморобною барикадою зовнішньої канонади.

— Можна якось туди рвонути, — він показав на сходи. — Там вікна, виходять у двір. Хто знає, як вибратися?

— З пораненими — ніяк, — заявив лікар.

— Коридор дають. Поки будете виходити…

— А ви їм вірите? — медик кивнув у бік дверей. — Мене взагалі дивує, як це вони дозволяють вийти пораненим та лікарям із санітарами. Розстріляють на тротуарі, упритул. У тому ж коридорі.

— Та ну! — вирвалося в Алли.

— Ви ж бачили вбитих біля парку, — парирував той. — Самі ось тільки розказали. Думаю, жертви є не лише там. Від «Беркуту» можна чекати всього. Схоже, дістали вказівку зірватися з ланцюга.

— Вони ніколи не сиділи на ланцюзі, — подав голос хтось із легких поранених.

— Були, — заперечив сотник. — На довгому. Але то таке. З цими настроями хоч виходь, хоч сиди тут. Захочуть покласти, висадять двері. Подумаєш.

— Чому досі не вивалили?

— І я про те. Значить, ніби є шанс.

Алла рішуче зняла з себе забруднений за день жилет Медичної служби. Відшукавши поглядом серед повстанців найхудішого, простягнула йому:

— Одягай. Дубину свою лишай тут, закинь далі. Жінок і дівчат не чіпатимуть, є в мене таке передчуття. Чоловікам потрібні халати й інші відзнаки того, що волонтери-медики. Ноші шукайте, тяжких треба нести. Інших, — глянула на Іллю, — будемо тримати. Марш-кидка не вийде, але пройти спробуймо. Десь так.

Боєць без заперечень пакувався в жилет. Одна зі старших жінок уже простягала свій халат сотнику.

— На мене трошки великуватий. Вам, думаю, піде.

Ніхто не обговорював, почалося злагоджене перевдягання. Аж тепер Алла побачила — чоловіків із Самооборони в медпункті виявилося небагато. Переважно — ті, хто привів сюди поранених побратимів. Та зараз основні бої велися біля Маріїнського парку й точилися на Інститутській. Тут, на Грушевського, барикади розтягли. І вулиця, по якій недавно пролягала лінія фронту, до сьогоднішнього ранку нагадувала щось на зразок нейтральної території чи навіть буферної зони. Аж тепер «Беркут» почав активно займати її, і Алла раптом подумала — вони цілком могли зачистити «Український дім», якщо вже не зачистили.

Але саме через спад бойової активності на цій вулиці діючих бійців Самооборони поряд із нею виявилося мало, що давало можливість вислизнути з пастки.

Коли, замаскувавши тих, кого треба, почали вихід, сутінки остаточно вступили у свої права. Ліворуч, із боку Майдану, чулася стійка канонада. Запалені біля стадіону шини вже загасили, вони ядуче диміли, та це була агонія пожежі. На сходах «Українського дому» та й загалом по іншу сторону Європейської площі рухалися темні тіні, і зі свого місця Алла та інші не могли до пуття розгледіти, що відбувається. Зате поруч, за кілька метрів, мовчки стояли строкаті беркутівці в закритих шоломах. Загалом довкола було порівняно тихо, особливо якщо згадати це місце кілька тижнів тому.

І ще страшніше.

Алла намагалася не дивитися на чоловіків у шоломах. Їй вдавалося, бо підтримувала кульгавого Іллю, котрий без милиці волочив перебиту ногу по землі. Ставши з лівого боку від нього, відгородила себе від беркутівців, хоча розуміла — прикривається скаліченою людиною. Подумки переконуючи себе, що вони не битимуть і не добиватимуть, зосередилася на переході, проклавши в голові маршрут від Грушевського до Будинку профспілок. Так і рухалися, пройшовши недовгим коридором та діставшись рогу готелю «Дніпро».

Попереду маячила барикада, біля неї вже так само товклися силовики. Ніхто в невеличкій колоні не коментував прикрого видовища, і Аллі стало зовсім сумно. Адже ще вчора жоден ворог, навіть найнахабніший тітушка, не ризикував підступити до укріплення хоча б на півсотні метрів. Якщо ворог наблизився, могли справдитися найгірші прогнози.

Женучи подалі такі думки, Алла закусила нижню губу. Поки для їхньої маленької групки все складалося досить добре: не затримували, точніше, не звертали особливої уваги, дозволили просочитися за периметр, де, навпаки, вирувало життя й повстанці активно готувалися до оборони. Тих кількох, кого несли на ношах, лікар негайно розпорядився переправити в інше місце, бо логіка подій підказувала: зараз у Профспілках не варто планувати серйозні операції. Тому частина волонтерів зайнялася переміщенням неходячих поранених. Сотник та інші, хто з Самооборони, повернули халати й жилети, тут же злившись із натовпом, а поруч із Аллою дивним чином, ніби з-під землі, причому — так, немов відчувала, де саме знайдеться, вигулькнула Іра Шапка.

— Ти де була? — накинулася обурено, тоді мазнула поглядом Іллю, не питаючи, ковзнула з протилежного боку, підставляючи плече. — Ходім, ходімо, від нас тут зараз толку нема! Тут Жовтневий тікає!

— Куди тікає? — прохрипів Ілля, котрому дедалі важче було стояти на одній нозі, а зламана встигла розпухнути в пошкодженому місці.

— Не тікає, — тут же виправилася Шапка. — Евакуація! Беркути всіх виперли, сунуть згори! Якийсь капець, кажу.

— Повний? — Алла не знайшла, що ще спитати.

— Що? А, ні, не повний! — відмахнулася Ірина. — Метро зупинили, кругом усе заблоковане, а люди все одно йдуть, через Михайлівську, згори. Наша розвідка каже, що там поки єдиний реальний прохід, «Беркутом» не контролюється. Тітух там бачили, у дворах. Кажуть, поки сидять тихо.

— Поки, — уставив Ілля.

— Усе одно, біля Михайлівського наших більше. Я так скажу, люди: у храм не полізуть. От не попруть!

— Ти про них гарної думки, — Алла переступила з ноги на ногу, мостячись зручніше. — Добре, не стіймо. Шапко, ти ж його не дотягнеш, пусти.

— Я ще тебе потягну! Пішли, обережно! Учися стрибати, Ілюхо!

Так вони проштовхалися всередину й нарешті доставили скаліченого Іллю в госпіталь. Тут теж вирувало, але в цьому людському мурашнику все ж відчувалася певна організація процесу. Лікарі вже давно встигли налагодити конвеєр надання допомоги й тепер діяли звично, злагоджено, не відволікаючись по можливості ні що. Тим більше, що госпіталь стрімко розростався — на третьому поверсі, де він був від початку, бракувало місця, і не було іншого виходу: несли вище.

Алла втратила відчуття часу зовсім.

Її не хвилювало, котра година, коли й чим завершиться цей день, який за довжиною й насиченістю нагадував рік, щонайменше. Про іншу реальність, за профспілковими стінами, раптом нагадав смартфон у кишені. Дивно, вона забула й про його існування. Думала не відповідати. Та не вгавало, і вона, обережно переступивши через ноші, вийшла в коридор, де на килимі вздовж стіни сиділи та лежали натомлені, закіптюжені до чорноти повстанці, усі — чоловіки різного віку, витягнула прямокутну слухавку, глянула, хто добивається.

Батько.

Тут же побачила — від нього три пропущених, набирав доньку протягом дня, не міг заспокоїтися. Такої активності раніше не помічалося, і майнуло: щось сталося серйозне, з мамою, не інакше. Та на здоров’я ніби не скаржилася, проте зараз, цими днями, погіршувався стан навіть у тих, хто ще минулої осені не збирався хворіти.

— Що? — видихнула, прийнявши дзвінок.

— З тобою все добре? — почулося на тому боці.

Тато говорив рівно і, навіть якщо хвилювався, умів це стримати, Алла з дитинства вивчила цю його манеру.

— Не знаю, — відповіла чесно. — Важко говорити про щось добре, тату.

— Бачу й чую, Алло. Тому додзвонююся з обіду. Про жертви — правда?

— Чому ти не віриш?

— Я запитую. Ти знаєш маму. Їх завернули сьогодні з роботи. У місті безпорядки, небезпечно, метро закрили. До центру не їздить жоден транспорт. Росія передала — Майдан готує велику провокацію. Убивають своїх, щоб потім звинуватити в усьому Януковича.

— Вона в це вірить?

— Алло… Мама подзвонила мені, ще коли була на роботі й не чула новин із Росії. Сказала те саме. Потім, виходить, там… це дурниця, звичайно… Ніби підтвердили її слова, її… припущення.

— Ти так само повірив, тому мені дзвониш?

— Я вірю в те, що бачу. Мені сумно, що ти погано знаєш свого батька. Може, я в цьому винен. Навіть напевне. Ми мало спілкувалися. Знаєш, — пауза в трубці, — правду кажуть, що чоловіки хочуть синів. Як ти народилася, вирішив — доця буде мамина…

— Тату, ми потім поговоримо. Вибач. Обіцяю, говорити будемо довго. Повно поранених, я потрібна.

— Я чув — штурмують з усіх боків.

— Значить, ми тут у ворожому кільці.

— Де ти?

— У Профспілках. Усе, мене кличуть.

Насправді Аллу ніхто не кликав — сама побачила, де потрібна допомога.

Розмову не затримувала в голові, думала переварити потім, коли матиме трошки передиху. Іллі перекаже обов’язково, він напевне щось порадить. І знову зосередилася на поранених та крові, намагаючись не звертати увагу на вибухи ззовні.

У гармидері не відразу зрозуміла, що в будинку пожежа.

Коли почалося, як, хто запалив — не мало значення. Паніка охопила пізніше. Алла побачила, як згори сходами побігли, тіснячись, штовхаючись і кричучи, люди, переважно — чоловіки, у камуфляжних куртках та звичайному одязі. Уявивши, як ця лавина знесе важких поранених, а ті, котрі не включилися відразу, опиняться під ногами втікачів, вона не стримала крику. На неї ніхто не звернув увагу, бо злякалася не вона одна. Поруч не знати звідки опинився Ілля, балансуючи на одній милиці та намагаючись не стукнути загіпсовану кілька годин тому ногу.

— Горимо, — промовив, ніби це буденне явище, з яким усі звикли боротися щодня й успішно, потім додав: — Гляди, ще згоримо.

— Треба щось із цим робити, — Алла кивнула на збурену й налякану людську масу. — Передушаться ж… І поранені…

Ілля, у якого майже завжди були відповіді, цього разу не поспішав. Міцніше стиснув милицю, при світлі ламп лице виглядало сірим.

Аж раптом, перекрикуючи весь гамір людського вулика, почулося голосне:

— Коридор! Коридор! Коридор!

Слово виявилося чарівним — інакше не скажеш, бо натовп досить швидко позбувся рис неорганізованої, глевкої й небезпечної маси, ураз дружно й дисципліновано розступився. З горішніх поверхів волонтери вже спускали на ношах важких. Ті, хто міг іти, пересувався зі сторонньою допомогою. Чоловіки, котрі ще хвилину тому прагнули збігти й урятуватися чим раніше, стали живим ланцюгом, тримаючи коридор для евакуації госпіталю.

Потягнуло горілим.

— Пішли! — Алла потягнула Іллю ближче до сходів.

— Я сам! — він спробував вирватися.

— Сам! Сам! Виберемося звідси — і сам!

Кульгавий вирішив не гаяти час на опір, тим більше, що час працював проти них. Діставшись проходу, вони дочекалися нагоди, утрапили в коридор і так швидко, як могли, рушили вниз.

Хол теж почав евакуацію, та поранених усе ж пропускали першими. Був момент, коли Алла не втримала Іллю, той поточився й ледве не впав під ноги тим, хто рухався за ними. Проте його підхопило відразу кілька пар рук, утримали, хтось подав милицю, Алла знову опинилася поруч, і нарешті вони вибралися з будинку.

Майдан поглинув лютневий вечір.

Довкола гриміло, з боку Інститутської окреслювали лінію оборони вогняні сполохи. Усі можливі запахи перебивав гар від десятків, як не сотень автомобільних шин. Темні клуби диму робили світ довкола ще чорнішим.

Люди оточили палаючий Будинок профспілок, і далеко не всі хотіли допомогти — частина стояла пліч-о-пліч, водночас зачудовано та з острахом дивлячись на пожежу. У грім від розриву гранат знову вклинився заклик:

— Коридор! Коридор!

Алла разом з іншими відступила, пропускаючи чоловіків із ношами. Потім, далі підтримуючи Іллю, посунула за ними на голос церковних дзвонів, до Михайлівського собору. Іншого виходу хоч як не лишалося.

…Там вона провела ніч і наступний день.

Зранку, трохи поспавши під звуки віддаленої канонади, спершу підключилася до лікарів, котрі переробили під медпункт церковні приміщення, потім — просто робила те, що скажуть. Прагнучи бути там, де найбільш потрібні руки. Тобто одночасно хотіла встигнути всюди. Ілля в цей час прилаштувався зі своєю милицею надворі, узявшись сортувати ліки — медикаменти несли й несли, навіть більше й частіше, ніж харчі. Протягом дня встигнули перекинутися лиш кількома словами, і ніхто не поскаржився на голод. Їсти зовсім не хотілося. Більше того: Алла подумки пояснила собі — гріх їсти, коли довкола стогнуть від болю й помирають люди.

Кілька разів дзвонив тато, і щоразу розмова довго не тривала. Йому досить було почути, де донька тепер і що її життю нічого не загрожує. Востаннє озвався під вечір, тоді ж сказав, прощаючись:

— Тримайся… Усі тримайтеся там…

Знову минула ніч, наповнена вибухами й вогнем із Майдану.

А коли почало спершу сіріти, потім — розвиднюватися, поряд із Аллою, ніби завжди тут сиділа, виринула Шапка. Зараз була простоволосою, кумедна шапочка десь поділася, шарф-арафатка тримався на шиї абияк, і коли Іра машинально провела ним по обличчю, після того лишилися сліди сажі. Очі палали, радісно, шалено іскрили, немов святкові феєрверки.

— Ідуть! — видихнула голосно.

— Хто? Куди? — не зрозуміла Алла.

Ілля підкульгав ближче.

— Що там таке?

— Вони йдуть! Біжать! Беркутівці, менти — усі! — Шапка досі не могла віддихатися. — Вистояли! Ніч простояли! Ранком підмога приїхала! Усе! Вони тікають, Алчику! Вони тікають, тікають, тікають!

У єдиному пориві дівчата обнялися.

Міцно.

Алла не боялася надто сильно притиснути подругу. Біля них тупцяв дещо розгублений Ілля, не зовсім розуміючи, радіти з новини, повтореної не тільки Шапкою — чи визнати: радощів мало, бо люди загинули.

Багато людей.

Більше трьох десятків нарахували.

Птаха. Останній ранок

Він перестав шукати пояснень усьому навколо — і відразу стало легше.

Голова не зайнята дурним. Відбувається те, що ти бачиш. Лише це має значення. Ось найголовніше тлумачення подій, тож краще попуститися, уклинитися в процес, стати частиною єдиного цілого. Роби, що можеш і мусиш, нічим іншим обтяжувати себе не слід.

Кілька разів Птаха думав, що все, кінець настав, і вирішив не геройствувати. Хай потім хто як хоче, так і оцінює. Головне в цій ситуації домовитися з собою, і перед собою ж бути чесним. Полягала відвертість у небажанні ані померти, ані зловити кулю, гумову чи справжню, у ногу, плече чи шию, ані втратити око. Щиро не хотілося потрапляти під битки, кастети й носаки тітушок, опинитися на підлозі автозака, у камері, лежати на лаві підсудних. Саме лежати: Птаха не раз бачив по телевізору, як затримані повстанці, побиті до півсмерті, не можуть сидіти перед судом, не кажучи про те, аби триматися на рівних.

Богдан Пташук був готовий далі не йти з Майдану. Підносити й кидати бруківку, робити «коктейлі Молотова», зміцнювати барикади, ходити на пікети, допомагати переховувати поранених. Йому вже не потрібні були приклади старших, досвідченіших товаришів, будь то Ігор Щербань чи хтось інший. Птаха не називав і не відчував себе героєм, щиро вважаючи: він просто має бути тут і тепер, бо кругом відбувається щось неймовірно важливе, визначне, епічне. І брати участь у подіях — не обов’язок, а звичайна за таких обставин справа.

Але героїчно помирати він не готувався.

Навіть не знав, хто зі старих, нових майданівських знайомих чи незнайомих був готовий до смерті. Самураїв і камікадзе не бачив та не знав. Хоч вони могли бути десь поруч і, напевне, проявлять себе, якщо вже не проявили.

Тому, коли в ніч із боку Європейської площі увірвався броньовик, таранячи хистку, як виявилося, барикаду на фоні палаючого Будинку профспілок, Птаха зрозумів — це не кіно про війну. Усе справжнє: струмені водометів, беркути, кров, вогонь, БТР, сполох із дзвіниці Михайлівського, крики. Метро зупинене, наступ іде з усіх боків, Майдан оточений, і доведеться лягти чи під кулі, чи під колеса військового транспортера. Не хотілося, та паніки не відчував. Навпаки, розум працював на диво чітко, лишався холодним, і Богдан, зупинившись у серці гуркотливого хаосу, завмер, мов степовий бабак, і почав прикидати, як і куди ліпше шаснути, аби втекти, урятувати життя, сховатися.

Власних думок і намірів зовсім не соромився.

А потім побачив, як хтось, невидимий у змішаній із димом темряві, вогнем зупинив броньовик.

Бойова машина спалахнула з двох сторін, смикнулася, завмерла — і почала здавати назад під сотні переможних криків, злитих в один, злий та радісний водночас. Птаха теж закричав, навіть підстрибнув на місці, і майже відразу після того дійшло: нікуди не бігтиме. Їх можна зупинити, вони не чекають опору, і оцей палаючий БТР — не сила, насправді звичайний сплеск істерики.

За своє коротке життя Богданові, вічному, як здавалося, ботаніку, не раз і не два доводилося мати справу з тими, хто вважав свої кулаки розумнішими за його голову. Тікав частенько, та лишали в спокої тоді, коли намагався огризатися, як міг. Варто було показати бажання дати здачі — і ворог, ким би він не був, починав бризкати слиною. Хоч завжди був сильнішим, нахабнішим, безжальнішим.

А тут давав слабину.

Тому, прогнавши зрадницькі думки геть, Птаха діловито поправив пов’язку на лиці, хоч трохи рятуючись від гару й кіптяви. Натягнув жовті садові рукавички, роздобуті кілька днів тому. І заходився робити те, від чого відірвало стрімке й невдале вторгнення броньовика — підносити до залишків найближчої барикади мішки з бруківкою, що, мов мурахи, пакували довкола жінки, серед яких виокремлювалися немолоді, в акуратних пальтах та шубках із сумочками, перекинутими через плечі за спину. Потім узявся тягнути шини, тоді став у живий ланцюг, транспортуючи каміння оборонцям, далі перепочив і наново включився в роботу, не перебираючи й не обираючи щось одне: дивився, де потрібні руки, і ставав туди.

Своїх на якийсь час загубив. Спортсмени теж не озивалися до нього. І ранком наступного дня, коли Птаха лежав на карематі, знайшовши вночі собі клаптик підлоги в знову захопленій повсталими мерії, у крихкий сон увірвався з кишені дзвінок телефону:

— Живий там? — почув голос Щербаня, на диво бадьорий.

— А ви вже поховали? Ага, не діждетеся.

— Ясно. Ми тут із Батоном трошки нижче стели. Підгрібай, тут народ треба змінити.

— А Граф?

— Нема, — почув після короткої паузи.

— Як…

— Отак. Сильна контузія, відтягнули вночі до собору. Під водомет ускочив. Так карта лягла. Батон перевіряв, ніби забрали в лікарню.

— Куди?

— Чорт його знає! Туди, куди й усіх! Не морозься, старичок, дуй сюди!

Вибравшись із мерії, на ходу замість умивання витираючи лице вологою серветкою й жуючи бутерброд, Птаха дістався до передової. Ішов, ледь накульгуючи, відлежав ногу, і тепер вона трохи затерпла. Та розходив досить швидко. На Майдані побачив той самий, звичний уже мурашник із людей, котрі розносили чай, розгрібали мокре почорніле сміття, на яке перетворилася частина барикад, відводили лопатами й мітлами струмочки води, що текла знизу. Попереду, згори, на початку Інститутської, відразу під містком горіли шини, позначаючи відновлену лінію оборони. Густий ядучий дим клубився над містом. І, здавалося, майже повністю закривав не по-зимовому ясне, блакитне небо. З протилежного боку час від часу летіли гранати, у відповідь відправлялися «молотови», сипалася кам’яним дощем бруківка. Профспілки далі диміли, углибині Майдану, ближче до скляного купола, розташувалися по периметру металеві діжки. Довкола примостилися на ящиках повстанці в будівельних та солдатських касках і на вибухи не надто реагували, навпаки — курили, сьорбали щось гаряче з пластянок, вели, як на стороннє око, зовсім мирні розмови.

За звичкою, якої ніяк не вдавалося позбутися, Птаха прикинув єдино можливий зараз шлях до відступу: угору Костьольною, далі — на Михайлівську. Чув, що там ще не чатують беркутівці, а тітушки хоч і крутяться кругом, та атакувати поки чи не ризикують, чи не отримали команди. Але, побачивши вкрите чорними розводами, проте — задоволене лице Ігоря Щербаня, укотре відкинув думки про втечу й порятунок.

Людей помітно менше.

І все одно протрималися ніч.

— Кажуть, тут типу перемир’я, — мовив Щербань. — Що в них тоді називається миром, фіг розбереш.

— Або війною, — уставив Батон.

— Війну бачили, — кинув Птаха, поправляючи каску на голові.

— Нічого ти ще не бачив. І я не бачив. Учора там, біля Маріїнського — ото війна. На знищення.

— Не візьмуть просто так.

— Ти герой, — Батон сплюнув крізь зуби, легенько штовхнув Птаху ліктем у бік. — Бачив героя? За місяць уже треба було порозумнішати.

— Ти про що?

— Ніхто тебе не братиме, — пояснив Батон. — І мене не братиме. За день, думаю, підженуть нагору з десяток бетеерів, стягнуть бійців. Метро зачинене, вони перегрупуються, заблокують вулиці. Лишать охочим коридорчик для відходу. Хто не встиг, двері запечатають. І почнеться місиво.

— Прямо тут? — Ігор обвів рукою почорнілий Майдан.

— Ні, відведуть он туди, до стінки, — Батон кивнув убік консерваторії. — Я, мужики, нічого не знаю. Так само, як ви й більшість людей тут. Слухаю десь новини, щось почую, інше домислюю сам. Думаю так: відносним миром усе це могло заокруглитися ще в понеділок. Позавчора. Як, кому, про що і з ким домовлятися після вчорашнього? Хто вийде на сцену, он туди, і скаже: знаєте, громадяни, а ми далі стоїмо до перемоги. Чи — розходимося, люди добрі, у нас цей самий, політичний, мать його, діалог. Хіба реально? Який варіант підходящий?

Щербань відмахнувся. Птаха знизав плечима.

— І я про те, — кивнув Батон. — Значить, щось почнеться вже скоро. І це щось за будь-яких розкладів нікому з тих, хто тут ще стоїть, не сподобається. Будь-яке рішення не наше, ясно вам? Хіба іноземці за нас почнуть толково вписуватися. Не так, як раніше.

— Мовчав би, політик, — зітхнув Ігор. — Ніхто за оце, — він знову обвів розгромлену територію жестом, — уписуватися не хоче й не буде. Я сам далекий від різної там високої дипломатії. Але скажу так, і ти, Батон, зі мною погодишся. Бо ти правий. З Майданом як таким треба всім щось вирішувати. І з ним вирішать. Запропонують звільнити проїжджу частину, лишать намети по обох боках, виведуть із переговорного процесу. Тільки тоді почнеться «движняк».

— Куди?

— Не знаю. Тільки згадай, як ми вирішуємо справи з капітаном Драчуком. Поки не скінчилася буза, він розмовляти не хоче. Ну, ось Птаха, — рука Щербаня лягла йому на плече, — крутився під ногами тоді зі своєю заявою. Хорохорився, правдолюб, пнувся не знати, куди й для чого. Ми його вивели з гри і далі вже з капітаном Драчуком більш-менш нормально домовилися. Ні вашим, ні нашим. Птаха в наших розкладах узагалі ні при чому.

Богдан зрозумів хід його думки.

— Уважаєш, ми усім заважаємо домовитися нормально?

— Це як? — швидко спитав він, забравши руку.

Зі сторони Інститутської знову гримнуло.

Птаха наморщив лоба, намагаючись підібрати правильні слова для пояснення. Та Щербань не дочекався, сам відповів:

— Їхнє «нормально» і наше «нормально» — різні теми, щоб ти знав. Вони, усі вони, навіть тепер, після вчорашнього, думають — здатні сісти гуртом і реально все розрулити, вирішити, прийти сюди й сказати: буде отак. А ось! — він зігнув праву руку в лікті, переломив лівою на згині. — Не буде! Люди тут хочуть завершити все інакше, ніж оті всі запропонують! Це значить, що ніхто не скаже напевне, чим саме все скінчиться. Єдине можу сказати: на все про все днів три, не більше.

— Чому?

— Згадай, Птахо, — десь стільки ж терли, коли почалося на Груші. Знову поставлять на паузу, і тижнів на три все заглохне. Потім… Краще не думати, що закрутиться потім. І все, ходімо глянемо периметр, бо ляпати язиками можна до морквяного говіння.

— Так людей же змінити треба!

— Ми, уважай, змінили. Ти прийшов — уже сила, — добродушно реготнув Батон.

День сплив відносно спокійно, канонада стала звичною. Птаха навіть припустив: якби зараз раптом настала тиша, народ, напевне, захвилювався б більше. Жодних розпоряджень, закликів, зборів, наказів, утішних новин. Складалося враження — довкола все вимерло, не відбувається нічого, Майдан узагалі перестав мати будь-яке значення.

Найгірше Птаха помітив під вечір: людей не ставало більше.

Ті, хто лишився, або розчинялися в сутінках, або зливалися в темряві, — а може, справді вчинили так, як добу тому планував зробити він сам. Чкурнули через невизначеність. І Богдан не збирався за це нікого засуджувати.

Достоявши до півночі, усі троє подалися спати цього разу — у Головпошту, тут ближче.

Сон виявився міцнішим, ніж напередодні, хай коротшим, ворочатися почали, не було ще сьомої. Ззовні панувала та тиша, якої вчора так боявся Птаха. Майдан далі окутував дим, уже не такий чорний, сіруватий. Тліла барикада на Інститутській. Біля сцени відзначив активніший, ніж зазвичай, рух, побачив чоловічий гурт, ніби свіже підкріплення — лиця ще не встигли закоптитися. Трохи відпустило: раз пройшли — значить, не все заблоковано, впускають і випускають, таки довкола відбуваються процеси, не підвладні його та решти розумінням.

Хтозна.

За спиною прокашлявся Щербань, і коли Птаха обернувся, мовив крізь зуби, так, ніби повідомляв державну таємницю:

— Я, походив, послухав… Коротше… Стволи в мужиків на руках.

— У смислі?

— У прямому. Ще коли людей клали біля парку, хтось заговорив — дістало палицями махати, треба серйозно огризатися. Ясно, їх не світять. Полізуть, так уже не терпітимуть. Валитимуть на ураження.

Птаха збив каску на потилицю.

— І що буде?

— Не войнушка, серйозна війна. Усе, Птахо. Зовсім усе. Гратися в різні віча або переговірників уже ніхто ні з ким не збирається. Побалакав зі знаючими людьми… Коротше, є ідея запустити ментам і беркутівцям інформацію, що наші стрілятимуть у відповідь.

— Полізуть же, відразу!

— Мало вони лізли, коли розмови про зброю були провокаціями? Узагалі, Птахо, відчепися. Говорю те, що почув. Може, тринділи… Не знаю.

Наблизився Батон, спортсмени відступили, перемовляючись про щось своє, а Птаха, не знаходячи собі місця, просто вирішив пройтися, аби не стояти.

Моменту, де й коли спалахнуло, не вловив.

На той час товкся неподалік мерії, дивлячись на організовані групи чоловіків, котрі прибували й прибували, заходячи через дальню барикаду зі сторони Центрального універмагу. Почувши вибухи, розвернувся й швидко пішов, а потім — побіг, на ходу приймаючи дзвінок від Щербаня й зовсім не розбираючи слів у трубці. Коли дістався Майдану, там розриви гранат і стрілянина змішалися з закликами, які лунали в мікрофон зі сцени і яких ніхто, здається, не слухав. У той момент, коли Птаха добіг, повстанці вже сунули в бік стели, і зі свого місця Богданові було добре видно: вевешники та навіть беркути, спершу задкуючи, потім — розвертаючись спинами до Майдану, волочачи свої прямокутні щити, відступають угору по Інститутській.

— Тікають! — зависнув над головами крик. — Вони тікають!

Справді, відступ ворогів виглядав утечею, причини якої Птаха не міг зрозуміти. Можливо, сталося дещо, чого він не міг побачити, поки ходив, мов неприкаяний. Нічого, напевне, тут десь були Щербань із Батоном, без них навряд чи обійшлося.

Ніби викликаний силою уяви, навперейми вибіг Ігор, захеканий, з обрізаним держаком від лопати, дерев’яним щитом.

— Де ти лазиш!

— Тут я! Що таке?

— Хіба не бачиш? Погнали наші! Ці пішли згори, на зачистку. Звідси кілька разів стрельнули. Потім ще, хто — не розбереш. І гади злякалися! Батон там, в авангарді, з Самообороною пішов! Хоче якомусь беркуту під сраку зарядити!

Тепер до Птахи дійшло: усі вони стоять відкриті, кругом ляскають постріли, і кожен може стати мішенню. Шкірою пробіг морозець, але швидко пройшло — окрилений першою за багато днів перемогою натовп спішив відновлювати барикади, повертаючи втрачені раніше території.

Птаха захопився.

Поки звуки бою не розірвало голосне, надривне, якесь безнадійне:

— МЕДИКА! МЕДИКА!

Тут же підхопили:

— КОРИДОР! КОРИДОР!

Богдан ледь устиг відскочити назад, зашпортався об поламаний дерев’яний піддон, ледь не впав.

Повз нього на плащ-наметі четверо в касках та саморобних бронежилетах пронесли закривавлене тіло.

Мертвий.

Птаха мимоволі ляснув себе по боках — голосно вилаявся. Десь залишив свій броник, зняв чи в мерії, чи у фойє поштамту, чи взагалі десь в іншому місці, бо не пригадував, чи вдягнув захисні лати вчора.

— МЕДИКА!

Ще один із залитим кров’ю лицем.

Гриміло.

День стріляв.

Згори не лише зносили вбитих — спускали поранених, переважно були пошкоджені руки, з різних сторін кричали від болю. Розорявся й мікрофон зі сцени, хтось до когось звертався, чулися заклики схаменутися, потім звучали адреси, де приймають кров, тоді — прохання стояти, вивести жінок, знову стояти, десь потрібна термінова допомога, кудись вимагали лікаря.

Птаха остаточно втратив відчуття реальності.

Вибух.

Вогонь. Густий чорний дим.

Маленькі, бо на відстані, озброєні постаті в шоломах, котрі виринали з клубів.

— МЕДИКА!

— КОРИДОР!

Птаха хотів щось робити. Стояти, крутити головою, думати, куди себе подіти, тепер неможливо. Поправив каску, побачив і підібрав із мокрої купи брудного сміття кинутий кимось щит. Прикрився, згадуючи, як бачив тренування самооборонців.

Поруч, ніби не дівався нікуди, вигулькнув Щербань. Розхристаний, збуджений, брудний, без свого щита, зате каску глибоко насунув на голову.

— За мною! — видихнув. — Юра там!

Він кивнув нагору, де вже горіло й куди сунули й сунули повстанці, прикриваючи одне одного щитами.

— Який… — почав Птаха.

Та враз пригадав, що Юрою звали Батона, майстер спорту Юрій Грузинов, спершу — Батоно, на грузинський манер.

— Там він! — повторив Ігор. — Я з ним говорив! Згори пішли беркутівці, стріляють людей, наші тримають барикади! Поранених зносять униз, убитих! Він там був, потім замовк! Треба знайти! Прикривай!

Щербань був не на багато, але вищим за Птаху. Та щит у нього не забрав, пригнувся, як це робили інші, уклоняючись кулям. Уже встигнувши побачити подібні маневри, Богдан миттю прийняв правила, виставив щит перед собою, затуляючи обох. І вони, петляючи, короткими перебіжками, рушили вперед і вгору.

Обігнувши перехід, узявши ліворуч й тримаючи курс на сходи Жовтневого палацу, Птаха пересувався синхронно з Щербанем. Так, він читав, ходять по трясовині: аби не провалитися у твань, ідуть слід у слід. Майже подібним способом маневрували й вони, і до Птахи нарешті дійшло, що ж насправді відбувається з ним.

Звісно, він хотів урятувати Юру Грузинова.

Але інші, кого підстрелили вгорі, так само чекали на порятунок і допомогу. Мертвих теж треба виносити з поля бою. Це готові були робити всі без винятку, хто зараз був під обстрілом і сам міг стати наступною жертвою.

Якщо не вдасться знайти та витягнути Батона, живого чи мертвого, Богдан Пташук прикриє та спробує врятувати іншого.

Кожного, хто трапиться на шляху й кого не можна лишати.

Поки вони з Ігорем, не старший із молодшим, а рівні, ніби ровесники, допомагають одне одному, хтось інший, мабуть, дістався до місця, де куля чи граната зупинили їхнього товариша Юру Грузинова — і волочитиме його до медиків, поки інші намагаються затулитися щитами від стрільців.

Птаха знав — він потрібен.

Він хотів тут бути.

Уже ніхто не змусить його здати назад. Якщо таке пояснення когось не влаштовує — нехай собі. Тут і тепер Богдана Пташука воно цілковито задовольняло.

На сторінках книжок та в піснях кулі свистіли. Затято пробираючись уперед, Птаха не чув нічого подібного. Може, він не був важливою мішенню. А швидше за все, не чув нічого, схожого на свист. Лише сухі хлопки, вибухи, крики.

Найгучніше стукало власне серце. Незграбний крок, необережний порух — усе, вилетить.

Вони перевели подих біля нижньої сходинки, і Щербань голосно пояснив:

— Обійдемо! Отак! — зробив жест рукою, ніби Птаха міг щось побачити. — Зайдемо з того боку. Я бачив, Батон теж сюдою пішов!

— Хіба не там стріляють?

— Вони всюди стріляють, суки!

— Ти ж щось про зброю казав!

— Ага! А ти говорив — полізуть! Угадав! Заманили!

Хто, кого й куди заманив, Птаха не задумувався. Яка різниця, нічого не зміниться, треба йти вперед. Піднімаючись угору сходами, можна було рухатись окремо, їх мали б прикрити масивні бильця. Так і зробили, ривками пересуваючись по черзі. Коли вибралися нагору, Богдан знову став ближе до Щербаня, збираючись закритися, мов черепаха панцирем.

Не відразу побачив тіло на землі.

І бійця, чорного, у закритому шоломі, який висунув із-за жовтого рогу будівлі, теж угледів невчасно.

Навіть якби вчасно — нічого б це не змінило.

Розвернувся до них.

Вистрілив.

Коновал. На ураження

Він стріляв одиночними.

Про те, що дадуть бойові патрони, Павло Коновал знав ще два дні тому. Йому ніхто не говорив, сам ніде не підслухав випадкових шматків розмови. Просто знав. Саня Жданов, навпаки, дуже здивувався, розписавшись за автомат і повні ріжки. Чекав наказу на інструктажі, та замість цього бійці почули від командира: запобігти провокаціям, ефективно протидіяти озброєним радикалам.

Палич нагадав про без нього відоме — постраждалих та навіть загиблих цими днями міліціонерів і курсантів внутрішніх військ, обгорілих й травмованих беркутівців місяць тому, під час провокації на Грушевського. Коротко, стисло й мітко довів особовому складу роти про плани екстремістів захопити владу зі зброєю в руках, що означає спробу збройного перевороту й фактично державну зраду. Адже всі вони, ті, з Майдану, громадяни України, тому свою державу зраджують. Ті ж, хто стимулює бунтівників, у тому числі фінансово, поки, на жаль, недоступні для правосуддя. Тут же запевнив: щойно Київ зачистять від бандитів, наведуть порядок, закриють організаторів із виконавцями й почнуть слідство, ті самі зі страху даватимуть свідчення про своїх американських та європейських господарів.

Слів командир роти не добирав. Можливо, ранкова політінформація принесла комусь із бійців користь, додала ясності в накази та розтлумачила подальші дії. Лише Коновалові все сказане не було потрібне. Він без указівок Палича давно вже все для себе вирішив.

Щойно у вівторок спалахнули сутички, а за ними — знову запалали барикади, а в дію вступили броньовики, яких ще минулої осені годі було побачити навіть на Хрещатику, на якомусь параді, Павлові стало ясно.

Кінець.

Досить.

Він дочекався. Коновала стримувала тільки субординація, не даючи змоги проситися добровольцем і перейти зі своєї роти хоч до тих же дніпропетровських бійців. Знав кількох їхніх, зустрічалися на різних спільних навчаннях. Та був певен: найближчими днями роботи вистачить на всіх, його роту ще введуть у справу. Поки їх притримували, і Коновалові це не подобалося. Рвався в бій, і тут інші мужики прагнення поділяли. Чим довше все тягнулося, тим частіше надходила інформація від самих колег — сил нема, вимотані повністю, не сплять другу добу, дуже пощастить, якщо в когось десь вийде присісти на годинку-півтори, притулившись спиною до стіни чи дерева. Іншого способу покуняти реально нема, і Коновал розумів: своїх треба підмінити, вийти зі свіжими силами. Не бачив іншої причини, чому командир не наказує переміщатися на передову.

Але наказ прийде. Питання кількох годин, не більше.

Ось тоді вони за все заплатять.

Давно хотів виставити рахунок.

Їх набралося за три місяці багато. Нічого, зведе в один, загальний. Вони заплатять. Не захочуть — та ніхто нікого й не питатиме.

Коновал чесно признався собі: не чув і не бачив наказу стріляти на ураження. Більше того, за весь час у «Беркуті» мав безліч нагод робити з живими людьми все, на що вистачить сил та фантазії. Тут же згадалося, як молотив тієї, зовсім ніби недавньої, а наче — такої далекої ночі на Майдані. Стомилася рука, не давав нікому з наляканих молодиків та їхніх дівок прорватися за периметр. Дівиць не жалів особливо, хоча б через те, що ними думали прикритися ті патлаті гомики зі стрічками.

Що ж, вони, на свою біду, нарвалися на Павла Коновала, котрий нікому не дозволить гратися з собою в подібні іграшки й не бачить різниці між статями. Виступаєш проти, не слухаєшся, каламутиш воду, провокуєш — отримуй за все по повній. Будь готовий до цього.

Але не менш відверто визнавав: у людей не стріляв ще жодного разу.

Натискав на гачок у різних ситуаціях, зазвичай даючи попереджувальний постріл у повітря чи посилаючи кілька куль над ворожими головами. Прямих бойових зіткнень, де все йшло, мов у кіно — або ти, або тебе, хто перший пальнув, той і виграв, — за період служби в Коновала не виникало. Та і в армії, звідки його рекомендували до спецпідрозділу, вогнева підготовка проходила без стрільби по живих мішенях.

Здивувало, аби їм дозволили десь постріляти по людях.

Тепер, цим ранком, наказів теж не було.

Як і заборон. Коновал відчував своє право діяти за ситуацією. Оцінивши обстановку вже давно, він налаштував себе на оголошення особистої війни тим, від кого натерпівся цієї проклятої зими більше, ніж, здається, за все життя.

Куди там!

Його, Пашу Коновала, ніхто, ніде та ніколи не міг дотепер безкарно принизити.

Клацнувши ріжком та пересмикнувши автоматний затвор, досилаючи патрон у патронник, Павло відразу ж перевів бойову зброю в режим одиночної стрільби. В інших не питав, чи готові до бою. Собі зізнався — так, але стрілятиме по кінцівках. Навіть після того, що майдануті зробили йому особисто, до останнього не збирався бити на смерть.

Усе помінялося, щойно вийшли на позицію та почали рух Інститутською вниз. І закрутилося так стрімко, що Коновал не встиг продумати план дій персонально для себе. Просто зупинився неподалік будівлі Національного банку, від’єднав сошку приклада, спокійно впер її в праве плече, знайшов прицілом першу постать у касці, що рухалася знизу, узяв під обріз і плавно натис на гачок.

Чоловік не впав.

Та поруч гримнув ще один постріл, потім — ще, ще, і людина незграбно завалилася на бруківку.

Коновал, дивуючись власному спокою, послав новий патрон.

На Майдані теж стріляли. Хто почав першим, нікого не хвилювало. Накази начальства та їхнє скасування вже не мали значення. Почалася реальна війна, сторони визнали цей факт, затіявши перестрілку. Міліція, «Беркут», вевешники — усі відступали, задкували по зовсім недавно відвойованому периметру. З Майдану їх тіснили.

А десь над головами вступили снайпери.

Коновал не бачив, звідки стріляють. Лише чув повідомлення, густо замішані на паніці, і схоже — панікували по обидва боки барикад. Перед собою, зліва, Коновал бачив Жданова. Той рухався, тримаючи автомат напереваги, і враз сполоханим зайцем зірвався з місця, піднісши ствол догори й на бігу крутячи закритою шоломом головою. Добігши до жовтої стіни, де вже знайшли прихисток інші бійці, притулився спиною, тут же послав перед собою кулю — у нікуди, огризаючись. Інші беркутівці теж розходилися в різні боки широким віялом, тримаюсь далі від середини вулиці. Вона ж чудово прострілювалася з даху чи високого вікна будь-якого найближчого будинку.

Провокація.

Коновал пригадав день, коли підняли хвилю після перших убивств на вулиці Грушевського. Тоді теж говорили про снайпера чи навіть кількох. Але Павло, як і більшість бійців його роти, — та де, не тільки вони! — вірив: усе це організовано навмисне, щоб повісити вбивства випадкових людей на владу. Спростовувати можна, скільки завгодно. На Коновала не діяло. Тепер відбувається те ж саме, вирішив він. Місяць тому пристрілювалися, зараз запустили маховик.

Стріляють довкола, у чужих і своїх. Тактика грамотним людям знайома. Не нова, нічого нового нема під сонцем.

Другим пострілом Коновал таки звалив когось біля верхньої барикади. Не цілився, само вийшло. Він криво посміхнувся, язиком пройшовся по чомусь пересохлих губах.

За те, що масою навалювалися, коли закон вимагає розійтися, а він, здоровий та сильний, нічого не міг зробити.

Постріл. Мимо.

За те, що впав на льоду і з нього сміялися, показували пальцем.

Постріл. Є.

За памперси. За справжніх мужиків, бойових товаришів, котрі свічками горіли біля «Динамо».

Постріл. Мимо.

Вони виконували наказ. Вони не збиралися робити ні кроку назад. Що знаєте про бойові накази ви, продажні провокатори! Що ви знаєте про присягу та бойове чоловіче братство!

Стріляли звідусіль, і Коновал зовсім перестав зрозуміти, хто й звідки валить, наскрізь прострілюючи вулицю. Бачив, як один за одним падають чоловіки в касках на протилежному боці вулиці. Вони ховалися за деревами, прикривалися дерев’яними щитами, та кулі все одно знаходили мішені, жалили, збивали — і наступних, хто ставав на місце поваленого, поряд із тілом.

Коновал повів автоматним стволом.

Постріл.

Не влучив, проте відігнав когось на кілька кроків далі. Знову облизнув губи.

Над вулицею стелився чорний ядучий дим від запалених на барикаді шин. Він сліпив, збивав із прицілу, і напевне, таким був замисел. Коновал не думав, що захисний маневр допоможе противнику й стримає наступ надовго. Майнуло: хай би забрали зараз трупи, відступили назад, на свої спалені вщент позиції, ну не зовсім же вони дурні, повинні бачити — зі своєю фанерою, зі своїми дубинками довго тут не протримаються. Себе б пожаліли, інстинкт самозбереження давно пора включити. А там уже нехай здаються, нового способу ніхто ще не придумав, руки вгору, лицями в землю.

І тут же згадав слова дружини, сказані на прощання.

Вона забрала малу, склала речі у дві великі сумки та перебралася до матері. Спершу пояснювала — у Києві небезпечно, багато хто зі знайомих виїздить, і Павло навіть не заперечував. Сам хотів запропонувати, та не наважувався. Адже треба тоді було б шукати час, аби зібрати обох, вивезти, особисто доставити на місце, для власного спокою. Звісно, ніхто не відпустив би, тому додаткової трати нервів не хотілося. Тому зрадів, коли теща сама організувала якогось родича з машиною, придибав на старих «жигулях», тим самим позбавивши Коновала клопоту. Усе зрозумів, коли Ольга, залишивши дитину з матір’ю, підійшла до нього, і замість звичного й очікуваного: «Ну, пока», сказала, дивлячись просто в очі:

— Не хотіла відразу… Ми надовго, Пашо.

— У смислі?

— Зовсім надовго. Вибач, не можу тут. Боюся.

— Кого боїшся? Слухай, скоро ми скрутимо Майдан у бублик, розламаємо на шматочки, з’їмо з чаєм. Потім приїду за вами і…

— Не треба. Я не хочу… Тебе боюся, Пашо. Ніколи не думала, що… — і поки Коновал переварював несподіване, видихнула, так, ніби збиралося давно і тільки ось прорвало: — Ви вбиваєте, ви людей убиваєте! Усе, не треба, не хочу!

Повернулася, ступила до машини, та він встиг схопити за лікоть, міцно стиснути:

— Зінка?! Та Зінка, Зінка накрутила! Своєю головою думай, Олько, своєю! Кого слухаєш!

Дружина не відповіла. Замість неї гаркнула теща, міцно притискаючи онуку до себе:

— Е! Ану, пустив її бігом! Не на роботі! Бач, знайшовся тут!

На них почали звертати увагу люди біля гуртожитку, і Павло відпустив Ольгу. Вона підбігла до «жигулів», швидко забралася всередину, мама передала їй малу, недобро зиркнула на зятя, теж пірнула всередину, хряснули дверцята. За десять днів відтоді, як сталося, ніхто з них на його дзвінки не відповідав.

Бахнула граната.

Сухо хлопали постріли.

Коновал прицілився.

І за це теж. У нього була сім’я, та яке кому з тих, хто внизу, до того діло. Вони далі, навіть зараз, цієї миті, переконані — усе роблять правильно.

Постріл.

Раз так сильно переконані — за віру не гріх постраждати. Хто так говорив і кому, для Коновала не мало зараз жодного значення. І остаточно перестав сумніватися: так само має право на власну правду, тож нічим не відрізняється від тих, у кого стріляє.

Тримаючи автомат напереваги й контролюючи свою сторону вулиці, він рушив далі. Обігнувши барикаду з правого боку, пірнув у димову завісу й виринув, опинившись перед жовтим півколом будівлі Жовтневого палацу.

Неподалік уже розташувалося кілька бійців, водячи перед собою стволами й тримаючи периметр згори.

Чорний дим над Майданом.

Коновал махнув рукою одному з бійців, котрий озирнувся на рух позад себе. Той жестом відповів, і він пройшов ще вперед, обігнувши фасад будівлі. Жодних планів, просто збирався зайти з протилежного боку, щоб вибрати кращий для себе сектор обстрілу.

Прямо на нього вийшли двоє.

З одним саморобним щитом.

Лиця вкриті кіптявою — справжні чорти. Таких він набачився місяць тому на Грушевського.

Один, вищий, зробив у бік Коновала різкий рух. Чи здалося, не має значення. Витягнута вперед рука означає агресію.

Провокацію.

Коновал вистрілив.

З такої близької відстані промазати неможливо.

Вищий хитнувся й упав. Менший, з вигляду слабший, спробував утримати товариша, пускаючи при цьому свій благенький щит.

Коновал прицілився.

Зовсім поруч у стіну вп’ялася куля, і він, ще не зрозумівши, хто й звідки палить, сіпнувся, відступаючи з можливої лінії вогню та на мить відволікшись від своїх мішеней. Коли розвернувся, готуючись стріляти далі, на землі вже лежали обидва. Мабуть, друга куля дістала меншого — той лежав лицем униз, розметавши руки.

Підступив.

Копнув носаком для певності.

Птаха. Чорні сльози

Він завмер, принишк, боячись поворухнутися.

Довкола не існувало нічого. Ані диму, ані криків, ані пострілів та вибухів, ані безперервних закликів зі сцени. Були тільки автоматне дуло, яке дивилося на нього, та Ігор Щербань, котрий в останню секунду штовхнув плечем, виходячи з-під щита й ставши під постріл сам.

Тоді впав, здавлено скрикнувши.

А потім не знати звідки взята сила спершу підбила Птасі ноги під колінами, змушуючи вклонитися кулі. Далі — повалила поруч із товаришем, притисла до асфальту міцно. І всі звуки довкола затихли. Богдан ніби опинився в невагомій порожнечі, між двох світів.

У чистилищі.

Так, здається, це називається.

Почав згадувати молитву, та в голові все перемішалося. А потому, як беркут копнув удруге й, судячи з рухів, почав віддалятися, Птаха обережно розплющив очі. Повернувся в наповнений мішаниною звуків світ. І відразу почув той, найважливіший, головний та рятівний зараз для себе.

Стогін.

Поруч, на землі, у крові, Ігор тихо стогнав, і Птасі стало страшно — беркут може почути, повернеться й доб’є обох. Навіть ворухнувся, без великої надії пробуючи дотягнутися й прикрити долонею рот пораненого. Немов уловивши його думки, Щербань притих, і Птаху знову охопила паніка: усе, замовк, помер. Затамувавши подих, обережно торкнувся закопченої щоки товариша.

Хто його знає.

Живий. Не живий.

Живий!

Але від того, що Ігор, стікаючи кров’ю, уривчасто дихав, легше не стало. Птаха бачив, як несли закривавлені тіла, і не всі, далеко не всі з них лишилися серед живих. Людей у центрі Києва безкарно вбивали третій день. Чи третій місяць, не знаєш, як рахувати. Менше смертей, більше смертей — назад дороги не мав ніхто, невидима червона лінія стала помітною, вона збагрянилася людською кров’ю.

Гірше вже не буде.

Не може бути дві наглі смерті гірше, ніж одна.

А за десятьма плачуть, як за одним.

Птаха далі боявся. Живі бояться помирати.

Але обережно, намагаючись не робити різких рухів, звівся спершу на чотири, потім — на рівні.

Очі погано бачили. Темна постать беркута розпливалася, і Птаха протер вологі очі. Рука змокріла. Волога, яка котилася по щоках із очей, була чорною.

Сльози.

Чи від ядучого диму від палаючих шин — чи від того, що поруч стікає кров’ю той, хто врятував йому життя.

Десь із правої сторони, знизу, з вулиці рвонула граната. Долинули крики у відповідь, люті й наповнені відчаєм.

Очі знову зволожніли.

Не знаючи ще до кінця, для чого це робить, Птаха, скрадаючись, рушив слідом за беркутом. Покрутив головою, перевіряючи, де тут ще може бути ворог та скільки його. Ковзнувши поглядом уздовж стіни, угледів зелений пластмасовий ящик із-під скляних пляшок.

Від нього тягнувся кривавий слід.

Мабуть, коли почався наступ і ворог став відходити звідси, якийсь загін приволік сюди пляшки з «коктейлями Молотова», аби закріпитися на рубежі. Потім зухвальців дістали кулі, живі відтягнули уражених. Ящик лишили, бо не до нього. Хіба відігнали контратаку нападників — бо він стояв майже порожній.

Лише дві пляшки, приготовані до бою.

Ганчірки стирчали зі щільно закритих горлечок.

Витерши очі, Птаха нахилився, узяв одну. Відчув тремтіння в руці, тож другу залишив. Із лівої, змокрілої, точно випаде. Хоч витер об штани, та долоня відразу ж наново вкрилася липким зрадницьким потом.

Беркут віддалявся, розслаблено тримаючи автомат дулом униз. Він ішов із відчуттям добре виконаної роботи.

Знову ці зрадницькі сльози.

Птаха старанно витер очі, розвозячи по щоках бруд і кіптяву. Він знав, що робить. Його ніхто й ніщо не могло стримати. Усе одно назад не бігтиме. Стукнуло: Щербань, його треба витягнути, і хода враз уповільнилася. Та, озирнувшись на лежачого й помітивши ворушіння, Птаха одними губами промовив:

— Зараз. Я зараз.

Зрадницькі сльози, інакше не назвеш.

Світ довкола стріляв, гуркотів, палав, кричав, стогнав.

Ніхто нічим не керував. Нікому ні до чого вже не було діла.

Птаха прискорився. Від беркута з автоматом його відділяло зо три десятки метрів, і він далі не помічав за собою людину.

Змокріла долоня, тепер — права. Запросто міг пустити скляну бомбу собі під ноги. Тож, переклавши в ліву руку, старанно, насухо, витер долоню об стегно, струснув для певності, стиснув довгасте горлечко — пляшка виявилася винною.

Ураз зупинившись, беркут глянув направо. Підніс автомат, готуючись до бою.

— Е! — вирвалося в Птахи. — Ти! Стій!

Боєць обернувся. Обличчя закрите склом на шоломі, тому виразу не бачив. Лише міг здогадатися — беркутівець здивувався і зараз приймає рішення. Навчені вояки роблять це за лічені секунди.

Часу в Птахи не лишалося.

— Стій! — вигукнув знову, швидкими зграбними кроками скорочуючи відстань між ними. — Назад! НАЗАД!

Автомат зметнувся вгору.

Птаха замахнувся.

Беркут повівся так, як підказують інстинкти будь-якій живій істоті, навіть якщо та має очевидну перевагу над тим, хто погрожує. Він сіпнувся вбік, дуло змістилося з ним разом, уже гляділо повз Богдана.

— ГОРИ! ВОГНЕМ ГОРИ, СУКА! — заволав Птаха, підбадьорюючи себе й ніби виганяючи залишки липкого страху.

Його тіпало.

Перед очима пливло від сліз.

Та рука немов жила окремим життям.

Кидок.

Беркут саме нагинався, ухиляючись від пущеної пляшки, і вона влучила в твердий шолом.

Птаха не бачив, що саме розбило скло. Але наступної миті автоматника охопив вогонь.

Він загорлав, закрутився на місці, нагнувся й впав, з криком почав кататися по землі, намагаючись збити полум’я. Автомат випав, валявся поруч, і ворожа зброя Богдана Пташука зовсім не цікавила.

— ГОРИ! — крикнув знову, судомно витираючи об штани вже обидві руки.

А тоді позадкував — назустріч сунули інші чорні постаті.

Боляче вжалило ногу. Він упав на коліно, й це врятувало: наступна куля пролетіла над головою.

Птаха завалився на бік, звиваючись, поповз під стіну.

З-за рогу раптом полетіли пляшки, розбиваючись просто перед нападниками й стримуючи наступ. Це прорвалася, наспіла допомога з Майдану.

Птаха таки доліз до жовтої стіни, притулився до неї спиною і вже не стежив, як повсталі відганяли беркутівців далі, а ті відступали, навіть не відстрілюючись. Так само не бачив, як хтось почав тушити підпаленого ним убивцю. Він нічого не міг бачити.

Дав нарешті волю сльозам.

І не соромився їх.