Вогняна зима

Село Нові Петрівці, Київська область, лютий 2014 року

Алла не хотіла сюди їхати.

Її зовсім не приваблювала дивна сакральність резиденції Януковича, до якої весь час, поки тривала революція, хотіли дістатися активісти. Коли він поїхав із Києва, люди пропустили. Оплакувати полеглих на Майдані було значно важливіше, ніж стежити за переміщенням із пункту А в пункт Б особи, котру інакше, як убивцею, ніхто не називав. Алла навіть чула: спершу треба достойно провести жертв, віддати їм належне, подбати про тих, хто вижив, поранених та назавжди скалічених — і вже тоді братися за Яника.

Чомусь усі довкола вирішили: нікуди не втече. Не кине нажите добро, отримає від політиків гарантії й сидітиме безвилазно у своєму Межигір’ї, відгородившись «Беркутом» від громади. Майданом гуляли чутки, ніби така домовленість є між ним та його негласним хазяїном Путіним — російський президент сто відсотків має на межигірську потвору вплив і тепер зливає його, мов лайно в унітаз. Словом, списаний на вторинну сировину той, хто ще називає себе українським президентом, поводитиме себе тихо.

Про нього згадали, коли на ранок дізналися — слід прохолов, маєток не охороняється, траса вільна й народ плине туди великим бурхливим потоком. Аллу все одно туди не тягнуло. Вона сиділа вдома в Іллі, і хоч у того, крім зламаної ноги та синців із забоями, жодних інших пошкоджень не виявили, оголосила йому режим лежання в ліжку.

Батьки друга не заперечували, у них було три кімнати, Алла зайняла вільний диван у великій. Лягати біля Іллі їй в голову не прийшло. Своїм вона сказала, де поки житиме, говорила з батьком. Мамі він у четвер по обіді викликав лікаря, ще й насилу дочекався — вільну «швидку» того страшного дня в Києві знайти було майже неможливо. Їй діагностували нервовий зрив, пояснили — вона не одна така, половину міста трусить, як не більше. Потрібних ліків не виявилося, та батько розговорив лікарів, зітхнули, знайшли сильне рецептурне заспокійливе за додаткові гроші. Зараз Світлана Русланівна вже третій день лежала пластом, дивлячись у стелю, дозволяючи себе погодувати й забороняючи вмикати у квартирі новини. Тож батько переніс свій маленький телевізор в Аллину кімнату й уважно, жадібно дивився інформаційні випуски, намагаючись не пропустити нічого.

З татом взагалі стало раптом легше спілкуватися.

Це він побачив у якомусь випуску згадку про те, що під час останньої спроби розігнати Майдан ледь не згорів боєць «Беркуту». Як звали — не почув чи не сказали. Зате зафіксував: йому пощастило, зумів збити вогонь, має нетяжкі опіки. Щоправда, Алла не дуже в це вірила. Адже показали постраждалого, з батькових слів, у російських новинах, і надто вже оперативно. Українські про нього промовчали, а сама Алла вже без докладних пояснень Іллі цілком припускала: знімаючи подібну історію для російських потреб, їхні журналісти цілком могли перевдягнути в беркутівця підставну особу. Петро Семенович, може, і заперечував. Та в полеміку з донькою мудро вирішив не вступати.

Сама ж Алла швидше повірила повідомленню, наритому Іллею в Інтернеті. Чесно — потішив: проскочило, що майданівці кілька днів тому разом зі своїми пораненими під час місива біля Маріїнського парку випадково прихопили тітушку. Того відмахали свої ж, переплутали — адже провокатори частково маскувалися, оздоблюючи себе українськими стрічками. Звісно, коли розкусили, не прогнали, лікували разом зі своїми, бо йому таки добряче перепало. Утік сам, щойно відлежався. Нікому нічого не сказав, прихопив підходящий одяг із зібраного волонтерами і зробив ноги. Алла тоді знизала плечима — таке теж трапляється.

Значно більше пройняла новина — у лісі, десь за Жовтнем, по Обухівській трасі, знайшли роздягнене та розтерзане тіло чоловіка. Його впізнали, Ілля показав фото, і Алла, побачивши когось віддалено знайомого, напружилася та враз пригадала: один із зниклих безвісти в січні, коли воювала Грушевського, автомайданівець. Чоловіка довго розшукували якісь його знайомі, одна жінка довго роздавала на Майдані листівки й роздруковані на принтері зображення. Алла згадала тоді, де бачила його мельком — високий, схожий на доброго ведмедя, стояв та гарикався з даішниками в кінці того року, по дорозі на кляте Межигір’я.

Костянтин Стогов. Більше нічого про нього невідомо.

Крім, звісно, жахливих подробиць того, що робили з його сильним тілом. Після останніх подій Алла реагувала на подібне настільки адекватно, наскільки взагалі можна таким чином сприймати розповіді про кров, катування й смерті. Та все ж попросила Іллю не розстроювати її ще й таким. Вирішивши згодом дізнатися через знайомих волонтерів, хто збирає допомогу його рідним. Його, напевне, оплакує багато людей, такий сильний, красивий та, попри все, — добрий чоловік не міг бути по життю сам.

Словом, величезні обсяги цих та інших сумних новин не спонукали піддаватися загальній переможній ейфорії та їхати в Межигір’я. Вона дуже втомилася й не бачила для себе жодної практичної користі від подібної мандрівки. Тим більше, соціальні мережі вже в суботу по обіді пістрявіли настільки ж помпезними, наскільки нудними зображеннями, зробленими звідти прочанами. Особливо старалася Іра Шапка. В Алли навіть сумніву не було: подруга прорветься всередину в перших рядах та буде позувати на фоні всього, що побачить.

Та наступного дня погодилася їхати.

Захотів Ілля. Він же домовився за два місця в машині зі знайомими автомайданівцями, продемонстрував Аллі, як чудово вправляється з милицями, і попередив:

— Треба їхати, поки пускають. Помацаємо лігво дракона, коли ще буде така нагода.

— О, дракона знайшов! — пирхнула Алла зневажливо. — Заєць, у кращому випадку. І то, не хочеться ображати зайців, симпатичні звірятка, не такі вже боягузи. Цей бач, намочив штани й чкурнув, аж загуло. Як думаєш, зловлять?

— Повинні. Йому ж заховатися ніде, нікому такий не потрібен.

— Побачимо. Тут без Яника роботи не початий край. Орати — не переорати. Хтось же відповість за вбитих, як думаєш?

— Хто не втік — того судитимуть. Це я так думаю, а там видно буде. Збирайся, Алло, машина вже на підході.

Була сонячна неділя. На підступах до ворожої резиденції довелося почекати чимало. Майданівці прибували й прибували, і потік охочих подивитися, у яких розкошах жив збіглий Янукович, не вщухав. Алла переживала — їх затопчуть у натовпі, та люди поводили себе підкреслено ввічливо, ще й розступилися перед Іллею, даючи чоловікові на милицях пройти вперед.

Нічого з побаченого Аллу Дорош не вразило.

Точніше — вразило цілковитою, кричущою, доведеною до абсолюту відсутністю навіть натяку на смак. Кітчеві статуї кучерявих амурів, грецьких красунь із ледь прикритими грудьми, величезний, у два власних зрости, білий кінь на пагорбі поруч із альтанкою, сам будинок, який навіть після ввімкнення фантазії на повну потужність не сприймався житловим — усе наганяло дивний смуток та дратувало. Пояснити власні відчуття Алла собі не могла, зробивши один, доволі несподіваний та досить вичерпний для себе висновок — Віті Залевській, тій, з її колишньої роботи, тут, напевне, дуже сподобалось б. За відчуттями, не лише вона, а й кілька інших дівчат, у недалекому минулому — подруг, теж щиро захотіли б собі щось подібне.

Тож коли Ілля з компанією вирішив закульгати всередину будинку, який тут називали хонкою, Алла зробила категоричний протестуючий жест:

— От від цього звільніть, ради Бога! Як нікого з вас ще не вирвало тут!

— Та ну, Алчику! Ворога треба знати в лице!

— Ти хіба не знаєш, як воно виглядало? Ідіть, ідіть, там повно його зображень, не переплутаєте.

— Ну тебе, — добродушно відмахнувся Ілля. — Хоча… Як знаєш, кожен тут на двісті відсотків вільна людина. Десь погуляєш, де тебе шукати?

— Он там, — роззирнувшись, Алла кивнула на оздоблений бильцями оглядовий майданчик праворуч від входу в хонку. — Бач, люди там тусуються. Постою, подихаю. Повітря тут менш отруйне, ніж там, усередині.

— Ой, перестань, я тебе прошу! Ми недовго, — пообіцяв Ілля й кивнув на знак подяки чоловікові в касці та камуфляжі, котрий завбачливо прочинив перед ним важкі двері.

Провівши компанію поглядом, Алла знизала плечима. Нехай, усі хочуть відчувати себе переможцями. Мають на те право, бо нині кожен — переможець, незалежно від того, де був цієї довгої, найдовшої на її пам’яті зими. Радість не поспішала приходити, надто багато жертв вистелили собою дорогу сюди, у спорожніле, нікому не потрібне, помпезне й зовсім, як виявилося, не таємниче вороже лігво.

Та переможці все ж мають право радіти.

Це вона псує всім настрій. Можливо, через те, що довго була іншою, не готовою зрозуміти й пережити те, що, хочеться вірити, уже скінчилося.

Більше в її місті та її країні ніхто не повинен загинути наглою смертю.

Хай буде так.

Відійшовши до майданчика, Алла прилаштувалася біля лавки, на якій по черзі фотографувалися гамірні молоді люди, увішані синьо-жовтими стрічками. Повернувшись, глянула зі свого місця на Київське море. Краєвид тут справді виявився кращим, ніж оздоблення території. Їй раптом закортіло збігти сходами вниз, із пагорбів, підійти до набережної, неквапом прогулятися там, зблизька подивитися на воду.

— Дивно.

— А? — почулося поруч.

Зрозумівши — мовила це вголос, Алла повернулася. Поруч стояв юнак у синьому, явно на розмір більшому, точно з чужого плеча бушлаті та бейсболці, що до верхнього одягу не зовсім пасувала. Руку поверх ліктя щільно облягала майданівська пов’язка, над бровою її досвідчений погляд волонтера медичної служби вгледів невеличкий свіжий шрам.

— Нічого. Усе нормально.

— Ви щось сказали. Вам дивно, — проговорив юнак.

— То я до себе. Думки вголос.

— Цікаво, що ви думаєте. Мене тут, наприклад, нічого не дивує та не приваблює. А їм цікаво.

Він кивнув за спину, де двоє чоловіків, одягнутих, як Самооборона, і напевне, звідти, охоче фотографувалися з усіма охочими. Голова одного, неголеного, була перев’язана, і бинт уже помітно посірів. Інший заклеїв пластирем розсічену брову.

— Багатьом цікаво, — знизала Алла плечима.

— І все ж таки — що вас здивувало?

— Море, — просто відповіла вона.

— Тобто?

— Київське море, — пояснила Алла. — Живу в Києві від народження, стільки про нього чула, а ніколи не бачила отак, зблизька.

— Узагалі моря не бачили?

— Чому? У Криму з батьками буваємо, більше нічого не можемо собі дозволити.

— А ми на Дністрі відпочиваємо. У Криму, кажуть, дорого, деруть місцеві безбожно.

— Не скажу, не знаю. У нас мама фінансами займається. Так я про оце море, Київське. У Чорному купалася, а оце, під боком, навіть здаля не бачила. І раптом така нагода. Ще й за яких обставин. Коли б ще вибралися. Треба туди прогулятися.

— Куди?

— До моря. На набережну.

— А! Ми вже були. Шукали, де там зоопарк. Знайшли пусті вольєри, воняє страшно. Гуцул сказав — так у нього на обійсті, тримає коня та трьох корів.

— Хто?

— Ось він, — юнак показав на неголеного товариша. — Донбас йому каже, що то Яник усрався, коли тікав.

— Донбас — це другий?

— Ага, він із Макіївки. Тут подружилися так, що вже й не знаю, як будуть одне без одного. То в них позивні, так себе називають. Донбас каже, що треба додому їхати й усім розказувати, що тут побачив. Там із людьми ще працювати треба. Це вже я від себе.

— Зоопарк знайшли? — поцікавилася Алла. — Я чула, там страуси.

— Ніби знайшли. Хай герої ще пару фоток залишать. Бачте, їм у кайф.

Тим часом самооборонці скінчили фотосесію.

— Обов’язково пришліть! — наполягав той, кого називали Донбасом. — Я адресу залишу, есемескою кину! Дайте телефончики! Даємо, дівчатка, даємо!

Той, хто відгукувася на Гуцула, відступив убік, не заважаючи прихильницям обступити товариша.

— Ідеш, Птахо?

— Зараз, — сказав юнак і мовив до Алли: — Знаєте, а я ось чомусь про це не подумав.

— Про що?

— Тут правда море. І ще — я вас десь бачив. Тільки тепер розгледів.

— Ми всі могли десь бачитися, — посміхнулася вона. — Ідіть, вас чекають.

— Ага. Я Птаха, ви чули. Знайдемося. Усе буде добре.

Він пішов до своїх, і Алла помітила — накульгує, не сильно, та десь зачепило.

Озирнулася на будинок. Іллі та інших не видно. Треба подзвонити, нема чого там довго вештатися.

Чи, може, не дзвонити. Хай собі гуляють, роззяви.

Провела поглядом кульгаючого Птаху й раптом зрозуміла — незнайомець сказав прості слова, які вона давно хотіла почути.

Усе буде добре.

Вона повернулася до моря, підставила обличчя легенькому вітерцеві.

Ще лютий, зима за календарем.

А кругом так… весняно. Навіть співають пташки. Хто б міг подумати.