Вогняна зима

Сірий. Бутерброди

Він приїхав до Києва разом із іншими відразу після Різдва.

До того часу від Буряка нічого не було. Сірий спершу турбував старшого сам. Але той коротко посилав, а потім — скидав дзвінок, бачачи, хто дзвонить. Знайти його в Броварах раптом стало великою проблемою. У середині грудня номер, який мав не лише Олег Сіренко, а й інші пацани, узагалі перестав існувати, про що повідомляв з трубки металевий жіночий голос. Ходили чутки — Буряк засвітився в Києві так, що його почала випасати Самооборона з Майдану.

Казали, у тих, зі Львова, добре налагоджена розвідка. Звісно, бандерівці мають дідівський досвід, використовують його, а ще ж там у них американські інструктори замасковані… Щоправда, Хряпа, якому постійно до всього було діло, гатив себе в груди: пробив тему. Мотався в Київ сам, поговорив із правильними людьми, і йому злили під великим секретом — там не Америка рулить, а Ізраїль. Натаскують майданівців грамотні специ з «Моссаду». І знайомий Хряпи, котрий якось удень ходив у наметове містечко типу на розвідку, ніби на власні очі бачив: із Будинку профспілок виходив типовий єврей у камуфляжі, який говорив англійською.

Сірий не дуже в це повірив. Ледь не побився з Хряпою, коли той своєю обізнаністю почав реально діставати й напружувати. Між ними стали Гоп із Лобом, а Шматі, як завжди, було по барабану — накурився й на все, що бачив, тягнув: «Прико-ольно».

Добу після того Сірий із Хряпою не балакали.

А потім, ніби так і треба, з небуття намалювався Денис Буряк. Коротко сказавши: зараз така тема, що треба частіше міняти телефонні картки, операторів, а по-хорошому — самі трубки. На бійців із Антимайдану відкрили серйозне, без базару, полювання. Фотографують на різних акціях ніби між іншим, із цікавості, потім зливають усе це в Інтернет, найчастіше — у Фейсбук, там усі майдануті тусуються. Світять, оголошують у розшук, заодно пробивають по якихось базах телефони, указують їх там же. Пацанам ідуть серйозні погрози. Тому шифруватися треба, не чекаючи спеціального наказу.

Сірий усе зрозумів. Так само не треба було довго пояснювати, чому тоді, після невдалої зачистки на початку грудня, їх усіх розігнали по норах. Засвічені, говорив Буряк. Загубитися краще, а потім, за якийсь час — знову знайтися. Поміняти інших бійців, це називається ротація. Гоп тоді спробував пожартувати:

— Куди-куди? У ротацію?

Буряк беззлобно, не на повну силу, але таки відчутно відважив дотепнику запотиличника разом із коментарем:

— Буде тобі і в ротацію, і в жопацію! В усі дірки буде, раз такий розумний!

— Чого це я розумний? — щиро образився Гоп, якого, схоже, зауваження зачепило більше й сильніше, ніж плюха.

— Пардон, — мовив Буряк із серйозним виразом обличчя. — Вибач, я не так сказав. Не розумний ти, Гоп. Дурний. Нормально? — той мовчав, не знаходячи відповіді, а десятник завершив думку: — Раз дурний, сиди, мовчи й сопи у свої дірки. В усі, які є. Дійшло?

Хряпа й собі спробував долучитися до процесу опускання Гопа — замахнувся, намірившись ударити, та Сірий перехопив руку:

— Тихо. Ще кусатися будемо між собою.

— Правильно, — кивнув Буряк. — Нема чого заводитися. Я все пояснив, що й для чого. Коротше, готуйтеся, пацани. Буде так: після свят знову назад. Що робити — скажуть. Платитимуть уже більше. Провели індексацію.

— Що провели? — ляпнув Гоп.

— Те ж саме, що ротацію! — реготнув Хряпа, і тепер він дістав від Буряка.

— Дуже розумний? Грамотний?

— Мовчу! — Хряпа покірно підняв руки на рівень плечей.

— Отак. Заткнися й слухай. Значить, на руки кожен день матимете по чотириста гривасів. У Маріїнському годуватимуть. З голоду не помрете, розквартирують по койках, є база під Києвом. Не ви одні там будете. Пацанів підтягують кругом, київських уже мало.

— Чому?

Питання вирвалося в Лоба, і Буряк не глянув у його бік, ігноруючи. Та Сірий, котрий так само дещо винюхав, чудово знав, для чого це робиться. Ніколи не любив киян, зажраті. За три-чотири сотні нікуди не впишуться. Хіба зовсім кончені наркомани й спиті гопники, але таким навіть грошей можна не давати. Тільки й толку від них — децал. А ще Буряк правий: усі нормальні, хто проти майданутих і вписувався, засвічені, сто пудів. Тому й везуть звідусіль.

Багато — з Донбасу.

Але таких «туристів» Сірий не любив ще більше, ніж київське кодло. Устиг кілька разів перетнутися, фізично відчув дешеві понти й претензії всюди виглядати царями-королями. Трималися міцно, монолітом, не визнавали нікого, крім себе. Та найбільше бісило Сірого: з донецькими помітно панькалися, здували з них порошинки. Так, ніби не привезли на роботу, а справді зібрали «білу кістку» й «блакитну кров». Адже вони заслужили вже самим фактом власного існування, аби їм показали столицю України з усіма її тисячолітніми пам’ятками історії й культури.

Сам Сірий у носі мав історію з культурою.

Просто не любив, коли такі самі, як він, бійці вважають, що їм всюди всі винні, і роблять вони велику послугу, викроївши час та приїхавши до Києва, бо, бачте, місцеві без них ніяк не обійдуться.

Він ще тоді, коли пересікся з донецькими вперше, вирішив не зачіпатися. Краще обходити їх, кучкуватися зі своїм гуртом. Заведуться мірятися піськами — непорядок, заведуть гризалово у своєму ж тилу. Майданутим таке тільки на руку. Вони й так думають, як би перевербувати тих, хто в Маріїнському. Наївні, носять чай із бутербродами, хочуть купити за шматочок ковбаски…

Про ковбасу згадав не даремно.

Сірий, стоячи з дев’ятої ранку біля намету, слухав чиюсь монотонну промову про те, скільки в Європі підарасів і як їм там дозволяють одружуватися, плюючи на духовні й православні цінності. І чим далі, тим менше виходило в нього ігнорувати сумну музику з власного живота.

Два плавлених сирки й чай не замінили сніданок.

Останнім часом їх узагалі стали годувати гірше. Не можна сказати, що раніше жерли від пуза. Але гречка з тушонкою, три шматки хліба й порція капустяного салату з додаванням моркви народ цілком насичувала. Пайка — так вони називали своє харчування, — присмачувалася горілкою. Спритники десь колядували навіть коньяк, та Сірий це пійло не любив. Міг випити, броварський пацан міг бухнути що завгодно. Таке, від чого отих депутатів, котрі змінюють одне одного на сцені й товчуть їм про переваги дружби з братньою Росією, виверне. Та зазвичай погоджувався як із тими, хто казав, коньяк — це зафарбована водка, так і з тими, хто доводив, коньяк смердить клопами.

Чим саме штиняють ці противні комахи, Олег Сіренко точно сказати не міг. За життя ніколи не бачив клопів у критичній кількості. Хіба ось зараз, у робітничому гуртожитку на Дарниці, куди їх організовано поселили. Нюхати їх, ще чого! Проте двох наведених вище аргументів йому вистачало вище голови, аби зробити алкогольний вибір на користь білої.

Попервах її давали так, запросто. Причому не найдешевшу — коробки «Плакучей ивы», «Хортиці» й «Мороші» стояли біля штабних наметів не те, щоб зовсім без нагляду, але й ніхто особливо пійло не пантрував. Хочеш узяти пляшку — підійди до старшого, скажи, він видасть. Така халява скінчилася швидко, і пацани без проблем почали купувати за свої. Добові виплачували щодня, не дивитися ж на бабло. Але новий рік, як зрозумів Сірий, приніс нові правила. Тепер пацанів могли жорстко пресонути, помітивши в групах пляшки. Пайку так само зменшили, ще й застерегли від виходу за периметр міліцейської охорони. Вивантажившись щоранку з автобусів, пацани опинялися до вечора ніби у вольєрі, у загоні, де можна вільно пересуватися лише Маріїнським парком, і то не всюди.

Були бійці, котрих відправляли, за визначенням Буряка, у нічне. Вони відсипалися вдень, маючи змогу вільно виходити з бази в гастроном і повертатися назад. Сірого з командою обіцяли задіяти в нічних виходах, та не повідомили, коли. А вдень, як уже зрозумів Олег, зазвичай нудно. Хіба роздадуть біло-блакитні прапори, транспаранти з написами: «Янукович — наш Президент!», «Стоп, Майдан!» та «Нацизм не пройдёт!» і скажуть рухатися колоною вниз, до Європейської. Потім, таким самим темпом — назад. Кричати за сигналом, що скажуть. Оце й увесь «движняк».

Нудно.

Ще б годували, випивати дозволяли, час би швидше йшов.

Спробувавши прокачати ситуацію, Сірий почув залізний аргумент, із яким важко сперечатися. Мовляв, зараз кожному видають більше добових, рядовим — по чотири сотні на руки. Три дні — й мінімальна зарплата на кишені. За такі гроші кожен, хто захоче їсти, може й повинен годувати себе сам. Не діти малі.

Неправильно, вирішив Сірий. Але, як не крути, усе одно справедливо. Отакий пароксод, як час від часу примовляв Буряк.

У магазин за периметр випускали без жодних проблем. Складність полягала в тому, що біля Маріїнського гастрономів не густо. Ті ж, які знаходилися довкола, відлякували безбожними, як на здоровий глузд, цінами й не аж таким великим вибором дешевої ковбаси. Як сказав із цього приводу Лоб, хай її негри купують, вони пашуть багато.

Найближче місце, де водилися харчі — Майдан. Пацани з парку час від часу навідувалися туди під офіційним приводом сходити в розвідку. Поверталися цілком задоволені: чай з бутербродами й печивом роздають вільно, прямо на Хрещатику. Частуватися можуть усі. З собою забрати не вийде, аби затаритися на всю контору. Але нормально заморити черв’ячка без проблем, документів ніхто не перевіряє. Пропускна система досить умовна. Тих, хто з синьо-жовтими стрічками, запускають без питань, на інших звертають увагу вибірково. Хіба якщо помітно врізаний чи виглядаєш аж надто засмоктаним, не їхнім, може зупинити Самооборона. І то нічого не зробить, не має права. Виведе за барикади. Можна почекати й просочитися з іншого боку.

Сьогодні не передбачалося жодних мітингів. Ранком Хряпа зібрав із пацанів по десятці, збігав по пляшку. Шмата традиційно не хотів давати. Цей міг обходитися взагалі без їжі. Йому, схоже, цілком вистачало плавлених сирків із брикетиком сухої вермішелі, яку гриз ніби то сухар. Запасся травою і покурював, ні на що не зважаючи. Але саме через це відмовлявся давати на питво: лишіть, мовляв, пацани, я не синяк, я наркоман. Сірому не хотілося возитися з ним, своїм авторитетом гроші зі Шмати всякий раз витрушував Гоп. І тепер, підбадьорившись, вони вирішили сходити у ворожий табір.

Першу вилазку робили не гуртом. Сірий узяв із собою Хряпу, на правах старшого п’ятірки лишивши за себе Гопа. Повернуться, розкажуть, тоді хай ідуть наступні. Шмата сказав — йому все одно, де стояти, пихкав і слухав шансон, що линув із колонок біля сцени. Та готовий був сходити за компанію, заради інтересу. Хоч його думка нікого не цікавила, Сірий погодився: хай буде так.

Пішли.

Менти провели обох суворими поглядами, але не зупинили. Тим більше, сьогодні на зміну заступив знайомий, котрий постійно розживався в Сірого куривом, тож Олег потиснув йому руку на ходу. Снігу не було вже місяць, зате трошки приморожувало. Часом сіяв дощик, і хоч удень благенька крига зникала, зараз, ранком, під ногами ще ковзало. Не тримати рівновагу — зловиш задницю. Тому вниз, звичним маршрутом по Грушевського до Європейської площі, Сірий із Хряпою сунули, мов циркові канатохідці. Та внизу, на початку Хрещатика, стало нормально.

Далі рушили впевнено. Наче свої й завжди тут, на Майдані, стояли.

На площі саме зійшлися дві невеличкі групи. Чоловіки в камуфляжних куртках із синьо-жовтими стрічками оточили носіїв георгіївської символіки, міцних, здалеку схожих одне на одного, навіть чорні шапочки виглядали, мов із одного конвеєра. Поки пацани обходили гурт, із різних боків підтягувалася підмога: спершу біло-чорні оточили майданутих, але дуже швидко від Будинку профспілок підтягнувся летючий камуфляжний загін у берцях та сталевих касках, і майданівці отримали кількісну перевагу. Ніхто розходитися не збирався — так само, як не намічалася бійка. Краєм вуха Сірий уловив: дві машини з прапорцями когось заблокували, одній під шумок пробили колесо, і тепер чоловіки з’ясовували прикордонні стосунки, марно намагаючись помітити кожен свою територію.

Знайома картинка.

Узявши ліворуч, Сірий із Хряпою пройшли повз кафе «Два гуся». Сірий штурхнув Хряпу ліктем, кивнувши на гурт біля входу:

— Глянь, вони там постійно тусують. І жеруть. Я сам бачив.

— Як тусують чи як жеруть?

— Ще б мені туди заходити! — Сірий сплюнув цівкою на бруківку. — Ти не зрозумів тему. Там же не богадільня, не пункт роздачі продуктових наборів. Вони там за свої хряцають.

— Що з того, блядь, Сірий?

— Нічого! Де в них гроші?

— А в тебе звідки? — парирував той.

— Я не можу отак вільно все прожирати! — завівся Олег. — А вони — можуть! Який дурак за свої бабки буде цілий день жерти в кафе? Значить, правду кажуть! Їм там платять, чувак! І платять жирно! Усе оце, — він обвів рукою барикаду, — кусається по баблу! Правильно кажуть — майданутих хтось оплачує.

— Нас так само.

— Нас — не так! — на мить зупинившись, Сірий тупнув ногою.

— Так переходь до них, — знизав плечима Хряпа. — Тобі не один хер? Майданних ще годують від пуза, сам же сказав.

— У нас із ними різна ця-а…

Забувши потрібне слово, намагаючись видовбати з пам’яті або підібрати підходяще, Сірий клацнув пальцями раз, другий, третій. Потім махнув рукою, підсумував:

— Різна фігня, коротше. Рвонули.

Вони пройшли повз вартового в прикрашеному тризубом повстяному кашкеті й опинилися на ворожій території.

Тут не відчувалося жодної загрози. Просто перед собою побачили сцену, з якої жінка, закутана у квітчасту хустку, емоційно про щось говорила, часто згадуючи з різних приводів європейський вибір, якого Україну ніхто не міг позбавити століттями. Її слухав невеличкий гурт старших людей, двоє чи троє тримали синьо-жовті прапори. Загалом о цій порі Майдан не виглядав залюдненим, і Сірому стрельнуло: аби зараз проникнути сюди з різних боків, затесатися в натовп, потім дочекатися сигналу, ударити разом — упоратися можна за пару годин. Припускав — не один він такий стратег. Є розумніші, і сидять вони багато вище. Раз нічого такого не робиться, значить, так треба.

Нехай.

Пройшовши повз наметове містечко й минувши сцену, вони порівнялися з поштамтом. Тут роздавали газети, і Хряпа взяв одну, машинально. Згорнувши в кілька разів, запхав у кишеню. Сірий знизав плечима — ані він, ані Хряпа, ані хтось з його команди ніколи газет не читали. Дивно, що цього не догнали ті, хто так само регулярно роздає їм у Маріїнському якісь друковані листки. Усе йшло в пісок, їх навіть не розгортали, і Олег цілком погоджувався з висновком Буряка: потрібні не газетки, а можливість списати на них грубі гроші. Намалював стотисячний тираж, освоїв відповідний кошторис, листки по-любому роздаються — ніхто не проконтролює.

За такі думки Сірий поважав Буряка.

Сам же уявити не міг, як працюють подібні простенькі, виявляється, схеми.

Сто пудів — тут, на Майдані, так само.

Від того, що хтось нахабно закопує в землю бабло, яке могло б дійти до його власної кишені, Сірому стало погано. Лють охопила неймовірна. Закортіло ввалити сосці, котра роздає газети, з ноги в живіт — іншого способу випустити пару не бачив. Та, глибоко вдихнувши, загнав злість усередину: не за цим прийшов тепер, а потім він сюди ще добереться.

Особисто він.

Знайде цю дівку, повозить лицем об асфальт, усе одно страшна, мов смертний гріх, стрічечки в косі й віночок не прикрашають.

І не лише з нею розбереться.

Потім.

Побувши на Майдані лише півгодини, Сірий уже ненавидів тут усе. Кожного персонально й усіх загалом — за оцей спокій, упевнений, не награний, зовсім не штучний. Тут ніби накривало ватяною ковдрою в морозяну ніч, а дим та запах щойно спалених дров підсилювали ефект.

Ще Сірому здалося: тут усі кругом смажать шашлики. Так завжди було, коли влаштовували гуляння.

Запах вогнища дорівнював святковому.

Тут відчувалося свято.

Чуже.

Бочки з багаттям, польові кухні, «буржуйки», чорні труби, що диміли з наметів, стоси дров, чоловіки без верхнього одягу, котрі вправно рубали поліна — саме ця звичайна, побутова картинка ятрила Сірого, накручуючи до самої межі.

Тим часом вони дійшли до початку Прорізної, читаючи на ходу лайливі плакати на адресу Януковича, і Олег відчув: краще повернути, вийти за периметр, і ось так, без холодної зброї серед білого дня, більше сюди не приходити. Хоч на нього тут ніхто не звертав уваги, Сірий роздратувався, ніби проходив крізь стрій, де в його бік дружно тицяли пальці й дулі. Але натомість спокійно, перевальцем, ніби гуляючи, пішов назад, до Майдану.

Бутерброди засік праворуч від сцени.

Поки поверталися, жінка в хустці вже перестала лікувати зібрання. Замість неї біля мікрофона лаштувався чоловік із гітарою, бринькаючи, аби настроїти. Люди розсмокталися, та надходили інші. Лавіруючи між ними, Сірий з Хряпою наблизилися до дівчини з бутербродами.

— Можна брати?

Білявка з довгим, до плечей, волоссям прикрила голову каптуром від теплої куртки-«кенгуру». Поверх неї натягнула безрукавку, зелену й легку, від пухової лижної куртки. Джинси заправлені у високі чоботи на товстій підошві. На руках — рукавички з відрізаними пальцями.

— Чого ж, беріть.

Піднос стояв на столику. Та помітивши — голодні вагаються, білявка взяла його, піднесла до них.

— Беріть уже.

Тут був чорний хліб із салом та часником, ще — білий, з ковбасою та плавленим сиром. Десь поруч приємно пахнуло кухнею.

— Що не бачили? — білявка притупнула ногою. — Не буду ж вічно тримати.

— А ви всі тут зі Львова? — ляпнув Хряпа, взявши двома пальцями бутерброд із салом.

Брови дівчини скочили вгору.

— Чому — всі зі Львова? Я з Краматорська взагалі. Це Донбас, між іншим.

— Та я знаю.

Сірий збрехав — він поняття не мав, де це: Краматорськ. Та й Донбас, про який останнім часом багато чув, теж не міг визначити географічно. Є він — і хай собі.

— Просто в нас кажуть, що ви тут усі зі Львова, — продовжив Хряпа, узявши в другу руку шматок булки з ковбасою.

— У вас — це де?

Нарешті до Хряпи дійшло — розпустив язика. Тому подалі від гріха запхав до рота відразу половину бутерброда, незграбно, жадібним поспіхом відкусив, закашлявся. Сірий постукав його по спині, утішений, що вдається зістрибнути з небезпечної теми, кинув недбало:

— У нас. У Броварах.

— У мене подружка з Броварів! — сказала дівчина. — Може, ви її знаєте. Зараз гукну.

— Та Бровари великі…

Жодних зустрічей Олегові не хотілося. Він уже навіть не радів халявним бутербродам.

Куснув.

Почав жувати, при цьому киваючи білявці на знак подяки й задкуючи — треба відступати від небезпечного місця.

З кишені джинсів хрипко затягнуло про рюмку водки на столе.

Григорій Лепс. Рингтон на телефоні Сірого. Він уважав його крутим. Довго не міг установити, лише зовсім недавно знайшов спеціаліста.

Дівчина стрепенулася, напружилася.

Сірий поліз по трубку — відповісти треба бігом чи скинути небезпечний дзвінок. Дивлячись, хто його набрав.

Поки тягнув слухавку, зачепив щось пальцями. Коли згадав, що саме лежало в одній кишені з мобілкою й зараз випало під ноги, було пізно. Оранжева в чорну смужку стрічка вже валялася на мокрому асфальті. Він хутко наступив ногою, немов так можна було заховати.

— Оп-па! — почулося поруч.

— Тітушки! — не закричала перелякано, мовила голосно й дзвінко білявка. — Тітушки тут!

Якби стояли десь в іншому місці, змогли б утекти швидше. Та поруч із Будинком профспілок, відразу біля майданівського штабу, їх узяли в щільне кільце менш, ніж за тридцять секунд. Хряпа, до якого завжди доходило туго, підняв руки, в одній далі стискав бутерброд. При цьому старанно працював щелепами, дожовуючи попередній.

Телефон замовк.

Сірий не збирався здаватися, поклав надкусаний хліб назад на піднос, вигукнув:

— Що таке! Ми нічого не робимо! Просто прийшли!

— Зараз із вами теж просто поговорять, — почулося ззаду.

Повернувшись, аби глянути, хто говорить, Сірий побачив лиця: молоді, не дуже, жіночі, чоловічі, вусаті, бородаті, поголені — і жодного розлюченого. У десятках пар очей читалася лише цікавість. Дехто навіть посміхався.

— Пропустіть! Дорогу!

Білявка відступила. Невеличкий натовп теж розтікся, даючи дорогу хлопцям із Самооборони.

— Можна доїсти? — поцікавився Хряпа, виставляючи перед собою бутерброд. — Правда, ми за цим прийшли. Що такого?

— Нічого, — буркнув старший із Самооборони, стомлений чоловік років за тридцять, зі свіжим порізом від бритви на підборідді. — Зовсім у вас там справи погані? Голодний пайок?

— Сюди ходити не заборонено! — Сірий випнув уперед груди.

— Ніхто нікому нічого не забороняє, — зітхнув чоловік. — Зброя є при собі?

— Яка, нахер, зброя!

— Та будь-яка! Самі здасте чи підете з нами?

— Хлопці, забирайте їх! То провокатори! — почулося ззаду, говорила жінка.

— І наркомани! — додав чоловічий голос.

— Сам ти наркоман! — сіпнувся Сірий, та його стримали, стиснувши за лікоть.

— Тихо будь, — це сказав вусань у білій касці та не знати, звідки взятому бронежилеті. — Що вони робили?

Тепер всі дивилися на білявку, вона ж підняла тривогу.

— Нічого особливого, — дівчина знизала плечима. — Правда, їсти попросили. Питали, чи всі тут львівські.

— Земляків шукаєте? — поцікавився старший Самооборони.

— Нікого ми не шукаємо! — визвірився Сірий.

— Чого ж питали про львівських? Я з Ковеля, знаєш, де Ковель? Ось він, — кивок на товариша в бронику, — з-під Генічеська. Піде? Чи вам все ж таки львівських висвистіти?

— Не свисти, грошей не буде, — бовкнув Хряпа.

Старший Самооборони знизав плечима.

— Пусти їх, Гриню. Хай валять, звідки прийшли. Бач, возитися ще з такими…

— З якими? — Сірий уже не міг стримати злості, ось-ось вихлюпнеться назовні.

— Проведіть, — мовив той замість відповіді. — Ніколи з ними.

До барикади, туди, звідки прийшли, небажаних гостей довели під конвоєм. Сірий знову відчував себе обпльованим. Тим більше, коли засік боковим зором: двоє зовсім молодих, один у балаклаві, другий — з відкритим лицем, простоволосий, уже зайнялися трофеєм — зрадницькою стрічкою.

— Тримай, — урочисто мовив той, у масці.

Товариш узяв її двома пальцями, ніби щось бридке, витягнув руку перед собою. Хлопець у масці підніс знизу запальничку.

— Погано горять колоради, — забідкався. — Нічого, згорять. Довше тлітимуть.

Нічого не мав Сірий до смугастої стрічки. Жодних сентиментів.

Та зараз чомусь шкода стало.

І вузлик зав’язав на пам’ять.

Коновал. Суд

Він вирішив: убивати їх треба.

Усіх. Це не перебільшення. Павло Коновал цілковито поділяв намір Сані Жданова почати серйозну, справді жорстку зачистку тут і тепер. Коли товариш із криком: «Усе, майдануті, догралися! Приб’ю!», — рвонув до найближчого з тих, хто стояв в оточенні, дуже кортіло зробити те саме.

Коновал знав та вірив: їх не зупинятимуть, бо сьогодні, — та яке там, на годиннику початок першої, уже вчора ввечері! — тих бандитів після оголошення вироку вивели з будівлі суду, нікого не боячись. Звісно, сюди вже підтягнулися бійці з Майдану, коли тільки встигли, наче вертольотами перелітають. Начальство як відчувало п’ятою точкою, послало у Святошино їхню роту. Виводити засуджених до автозака довелося з боєм — Коновал особисто попрацював кийком, пробиваючи, фактично — прорубуючи прохід крізь розлючений галасливий натовп. І нічого, жодних проблем. Так треба, не інакше, бо ще трохи — і терористів, котрі отримали справедливий вирок, точно б відбили.

Кого й за що сьогодні судили, боєць «Беркуту» не переймався. Жданов — той знав, навіть намагався просвітити Коновала. Та Павлові віднедавна було все одно. За неповний місяць відтоді, як безпосередньо зіткнувся з майданутими вперше, зрозумів і остаточно визначив для себе кілька важливих речей.

Наприклад, владі слід довіряти. Міліція знає, кого затримувати. Прокуратура — кого обвинувачувати. Суддя — кому зачитувати вирок. Варто поставити під сумнів це, відразу можна писати заяву на звільнення і: або запивати до червоних чортів, або — проситися на Майдан, хай вони тепер за все відповідають. Жодне з рішень Коновалові не подобалося, тож шляхом цілком логічних доводів і міркувань дійшов очевидного: влада на те й влада, а закон на те й закон, аби не помилятися. Той, кого назвали злочинцем, насправді є злочинцем. Нормальна людина в тюрму не сяде.

Сам Коновал, його дружина Ольга, батьки й теща з Бобрика мали безліч родичів та знайомих. Ті мали своїх чоловіків, жінок, рідних, близьких, приятелів. Павло знав це точно: ніхто з них ніколи ніде не мав проблем із правоохоронними органами. Вони були нормальними людьми, котрі поважали закон, притримувалися порядку, їх усе влаштовувало в країні, жили спокійно, стабільно, весело. Що заважає більшості громадян чинити так само, не нариватися й не зариватися, Коновалові не вкладалося в голову.

Звідси Павло доходив простого висновку, не раз озвученого ним у присутності дружини та її матері: усякий, кого забрала міліція й судить суддя, — злочинець.

Крапка.

Спроба звільнити злочинця з-під варти — сприяння скоєнню злочину. На це є відповідна стаття в Кримінальному кодексі. І, що значно важливіше, запобіганням скоєнню подібного злочину цілком може стати удар кийком по дурній голові. Навіть стріляти можна. Ніхто нікому нічого за подібне не скаже й не зробить. Цілком правомірне застосування зброї.

Тому, роздаючи удари в різні боки й чуючи крики тих, кого дістав, Коновал не відчував провини. Совість не мучитиме його й надалі. Останнім часом, повернувшись із чергування, він випивав за столом ледь не пляшку горілки, аби провалитися в міцний сон. Ольга нічого не казала, побоюючись. Зате в тещі, котра остаточно кинула якір у їхній гуртожитській кімнатці, знаходилися для зятя прикрі слова. Вона перебралася, бо в Києві неспокійно, Павла зараз ніколи нема вдома, ніхто доньку з дитиною в разі чого не захистить, та й не так страшно. З усім цим Коновал, знаючи обстановку, загалом погоджувався. Аби ще жінчина мама тримала язика за зубами…

Усе помінялося на краще ніби само собою. Ще в середині грудня їх послали зачистити територію біля суду, під яким ладналися на ніч майдануті. Збиралися взяти будівлю в облогу, бо там мусили когось із їхніх судити за участь у масових безпорядках на Банковій. Як сказав на розводі Палич, треба діяти на випередження, інформація секретна. Не можна, аби протекло, бо відразу почнуть кричати зі сцени, посилаючи на місце значно більше людей, ніж вимагалося. Можна подумати, як їх злізеться багато, розігнати не вийде. Тільки вголос Коновал це не сказав, бо накази не обговорюються. Словом, не встигли порушники розкластися там із своїми наметами, як взвод «Беркуту» з’явився, мов нічні месники, і відбив усяку охоту пікетувати державну установу. Нікого не хапали, указівки не надійшло. Так само не дали інших спеціальних інструкцій, про «можна — не можна». Ось чому Коновал із дорогою душею відходив кийком відразу трьох найбільш борзих із компанії.

На ранок, повернувшись додому, захотів спати без звичних стимуляторів.

Відтоді зрозумів: добре спиться й зникає душевна тривога, коли чесно виконаєш свою роботу. Не терпиш, зціпивши зуби, бо не дають відповідних наказів. А вільний у своїх бажаннях поводитися з порушниками закону так жорстко, як того вимагає порядок і елементарна логіка речей.

Тому щоразу Коновал шукав способу спустити пару.

Для цього не треба особливо напружуватися. Знайомих у міліції повно. Домовився, зайшов після чергування у відділення. У КПЗ постійно привозять когось за підозрою в хуліганстві. Міліцейські колеги тихцем ловили так званих активістів, варто комусь із них відійти подалі. Ніколи не помилишся: куртка воняє димом, стрічка, марлева пов’язка в кишені — після того, як тоді, уночі, під снігом пішли в хід газові гранати й димові шашки, усіх їх хтось розумний напоумив запастися засобами для закриття облич. Дуже сильно їм це допоможе…

Словом, особливих прикмет вистачало. З ними нічого не робили, здебільшого тримали до ранку й виганяли пенделями, оголосивши останнє китайське попередження. Та поки баламути там сидять, можна лишитися з котримось із них в окремій кімнаті хвилин на десять, більше Павлові не треба. Після того, витрушуючи крики з вух, спокійно повертався додому, їв і засинав, мов немовля.

Покарав злочинця — маєш чисту совість.

Той, у кого чиста совість, завжди добре спить.

І ще одна важлива річ, усвідомлена Коновалом: пакувати в тюрму треба всіх із Майдану, бажано — якомога швидше. Зрозумів це після того, як купка злобних хуліганів приїхала під їхній гуртожиток, так само намагаючись стати там табором. Хтось кидався камінням. Нічого не розбили, обмалювали стіни, покричали своє: «Ганьба!» й забралися геть. Та Коновал запам’ятав жінчину розповідь, як та перелякалася й плакала, притискаючи дитину до грудей. І була не одна така, молодих мам вистачало. Діти, побуджені криками, ревли, деякі жінки збіглися в одну кімнату, а бійці, сержанти й молодші офіцери, котрі були вдома на той час, нічого не могли зробити: не мали при собі зброї.

Звичайно, Коновал розумів — провокація.

Та зупиняти майданівський шабаш треба давно.

Ось чому він сподівався, що розбив минулого вечора хоча б пару дурних голів.

І з цієї ж причини, поділяючи праведний гнів Сані Жданова, кинувся за ним — але не на допомогу, не вбивати тих, хто на це заслужив. Павло встиг схопити Сашка обома руками, зупинити, утримати, а потім разом із наспілими хлопцями — затягнути назад. Спершу в стрій, потім — усередину, до автобуса.

Майданівці спровокували бійця «Беркуту». Навмисне дрочилися, чекаючи, у кого першого здадуть нерви. У них у всіх — камери, професійні та в телефонах. Почнеться розгін, відразу запишуть, викладуть у Інтернет, засмердять усе довкола: порушення прав людини, перевищення повноважень, ганьба. Коновалу те все — як об стіну горохом. Але все одно мета його та інших бійців — насамперед уникати провокацій.

Свої рахунки з Майданом він ще зведе.

І за те приниження на льоду біля мерії.

І за те, що набралися наглості припертися до гуртожитку й налякати його жінку з дитиною.

І за… Там великий список.

Зокрема — за сьогоднішнє.

Командир міг передбачити, що так станеться, але якось затерлося. Між тим, перекривати дороги — улюблена забавка майданутих. Ось і зараз: вивезти засуджених та поїхати самим не виходить, бо їхній чортів Автомайдан заблокував проїзд. Автобуси «Беркуту» застрягли в облозі. Коновал не розумів, чому ніхто не мчить на допомогу, аби налетіти з тилу, розкидати всіх та навести порядок. Ніби вже не лише Києву — усій країні відомо, як героїчно наступає Майдан. Хтось чогось боїться, іншої відповіді Павло не знаходив.

По-людськи не погоджуючись із начальством.

Та, як сумлінний підлеглий, визнавав усі рішення.

Навіть лишити їх тут, на проспекті Перемоги, в оточенні розлючених порушників закону.

— Ганьба! — кричали з усіх боків. — Ганьба! Знімайте маски!

— Сам знімай! — не витримав Коновал, огризнувся до хлопця з закритим темною балаклавою обличчям. — Боїшся?

— Я? — для переконливості хлопець тицьнув себе в груди пальцем. — Я боюся? Сюди глянь!

Він рвучко і, як відзначив Павло, показушно стягнув із себе маску. З-під неї вигулькнуло кругле, зблизька — дитяче лице.

— Я боюся? Та я у своєму місті! Я у своїй країні, ясно тобі? Я нічого не боюся!

— А я чужий, так виходить? — гаркнув Коновал, ступивши на півкроку ближче. — Я з Америки приїхав?

— До чого тут Америка! Хіба не розумієш, кого захищаєш?

— О! Починається! Стара пісня! Чули вже, чули! Кого треба — того захищаю! А ви отут для чого все це робите? Розходьтесь — нічого не буде!

— А не розійдемося — що буде?

Коновал сильніше стиснув кийок.

Заговорювати йому та іншим бійцям зуби намагалися не вперше. Агітатори працювали не лише з «Беркутом». Активно обробляли міліцію, особливо — пацанів із внутрішніх військ, ті зовсім ще зелені. Павло знав усі хитрі прийоми: на строковиків насилали красунь у віночках, аби своїми руцями давали їм гарячий чай, різні тортики, бутербродики, ще й посміхалися, розкладаючи особовий склад. З ним чи, скажімо, Ждановим подібні номери не пройдуть. Міліція так само тренована. Вевешники коливалися, давали моральну слабину, часом брали, чим пригощають.

У одного такого Коновал особисто вибив кийком пластянку з чаєм. Стукнув не сильно, щоб хлопчина розтиснув руку. Потім пояснював дурному солдатику: набухають туди, усередину, пургену чи інших ліків для срачки. Ото побігати доведеться. Малий не повірив спершу, та довіра такого ось хлопчиська — ще одна річ, якої Коновал дуже мало потребував. Його діло — сказати, попередити. Висновки робитиме сам солдат. Ще краще — його мудрий командир.

— Так що буде? — напирав тим часом хлопець, у запалі махаючи перед бійцем балаклавою. — Ви виконуєте злочинні накази! Повинні розуміти це! І маєте право їх не виконувати! Нічого не буде, врахується, я слово даю!

— Хто ти такий! Кому твоє слово треба!

— Він — громадянин! — викрикнув інший чоловік.

Цей трохи старший, у будівельній касці та жовтій медичній пов’язці, що повністю закривала рота, приглушуючи. Зрозумівши це, потягнув її донизу, опускаючи на підборіддя — не різко, аби не зірвати. З рота парувало.

— Він — громадянин, ясно? — повторив чоловік. — А ти кому служиш? За кого стоїш? За жирного упиря? За його банду? Ти ж сам розумієш, що народ правий! Хазяї твої так само це розуміють! Інакше б давно задавили нас!

— Наказу нема! — рявкнув Жданов, ставши поруч із Павлом. — Буде — тоді побачите, хто упир, а хто бандити!

Коновал легенько відтиснув товариша, сам висунуся трохи вперед:

— Він — громадянин? А я хто, по-твоєму? Бидло я тупориле, ти це хочеш сказати? І ви там, на Майдані, не весь народ! За всіх не розписуйся! Тебе хто уповноважив?

— А тебе?

— Я присягу давав! Народу України, між іншим!

— Так чого ж ти народу не служиш?

— Бо ви тут — не весь народ! Навіть не весь Київ!

Павло вже й не пам’ятав, коли отак заводився з такими. За будь-яких обставин уникав розмов. Утягнуть у провокацію — усе, підставишся. Та саме тепер накипіло й наривало. Одна справа — тримати всю цю гамірну зграю в оточенні по периметру чи стояти на чітко розмежованій лінії конфлікту. І зовсім інша — коли їх уже кілька годин, та де — фактично з учорашнього вечора принизливо тримають в блокаді. Варто б справді дізнатися, чого вони хочуть.

Спереду, біля першого автобуса, раптом щось почалося.

Сплеск криків, змішаних із матом та закликами. Майже відразу протяжне:

— Убили! Убили! «Беркут» — фашисти! Ганьба! Ганьба!

Ще не зовсім зрозумівши раптових змін, Коновал уже відчув подих небезпеки. І тут же просто на них щільною невблаганною стіною посунув розгніваний натовп. Очі сліпили спалахи фотокамер, лампочок, якими оздоблені відеокамери, позаду, за спинами, від хідника глухо рвонуло.

— Назад! — заволав Коновал. — Назад, сказано!

— Фашисти! — знову повисло над головами, дуже швидко рознеслося проспектом. — Убивці! Убивці!

Нічого не бачачи зі свого місця, розуміючи лиш — хтось із майданутих, і мабуть, не один, нарвався на заслужене покарання, аби не був такий борзий, Павло не вбачав у цьому нічого доброго. Скоріш за все, у когось біля іншого автобуса здали нерви так само, як ось недавно — у Жданова. І не знайшлося поруч нікого, здатного стримати накрученого до краю мужика.

— Назад! — повторив Павло.

Схоже, його чули й слухали не розгнівані майданівці, а свої ж. Бійці поволі, але злагоджено задкували, один за одним утискуючись в автобусне черево.

Рухаючись за своїми, Коновал наново оцінив обстановку. Дотепер не особливо звертав увагу на об’єкти довкола. Думав — шлях для них один, уперед, треба лиш розчистити проспект. Хай нікого з порушників не затримають, важливіше вирватися з пастки. Тепер шукав інших варіантів, і вони були.

Точніше, один, найпевніший.

Залишити автобуси, пробивши собі крізь людську масу коридор до міліцейського відділка, від якого бійців відділяв вируючий натовп. Інакше знесуть, хтось у натовпі вже кричав про кров. Їх не зупинити, саме з подібних іскор спалахує полум’я. Коновал навіть готовий був зрозуміти цих людей. Поводив би себе так само, якби хтось із них, не дай Боже, скалічив когось із його товаришів, Жданова чи інших.

Але розуміння нічого не полегшувало.

Їх уже загнали, — інакше не скажеш! — назад до автобусів, і тепер гаратали в стінки чимось важким та міцним. Ще трохи — і почнуть бити шиби, цілком імовірно — перевернуть колесами догори. Якщо не піти на прорив просто зараз, Коновал передбачав і значно гірший сценарій. Між собою бійці не перемовлялися, похмуро й натягнуто мовчали. Хіба хтось не стримається, матюкнеться голосно, безадресно.

Виявляється, так буває: здорові, сильні, навчені, треновані мужчини, у бронежилетах, шоломах із міцним склом, в обладунках, повністю готові до бою, мають владу, уміють битися, стояти за себе — і відчувають при цьому власне безсилля.

Аж раптом щось сталося.

Павло проґавив момент, коли могли початися й завершитися переговори. Не помітив, хто їх провів. Але людська хвиля відкотилася, звільняючи місце для проходу. Хтось щось прокричав, у загальному гармидері не розібралося. І нарешті почулося:

— Виходьте! Коридор! Коридор!

Автобусні дверцята відчинилися. Коновал стояв найближче до виходу, першим. Прогнозуючи подлянку, якусь незрозумілу й підступну пастку, він, тим не менше, виставив праву ногу, намацавши опору. Ось уже стоїть перед автобусом, оцінюючи обстановку й роздивляючись на всі боки.

Ніби все гаразд, мирова.

Люди розступалися, утворюючи живий коридор від автобуса, який ледь не перетворився на фортецю, до міліцейського відділка.

Коновал рушив уперед.

— Маску! Знімай маску! — гаркнуло з обох боків. — Лице покажи!

Павло зупинився. Та за ним висувалися інші, вертати назад і починати все спочатку безглуздо.

— Гюльчатай, відкрий личко! — вигукнув хтось дзвінко, чи то в ейфорії, чи в істериці, чи — показуючи суміш усіх емоцій.

Коновал завмер. Він не знав, як правильно вчинити. Ненавидів себе за це — але не знав.

— Знімай! Знімай і проходь! — чулося звідусіль.

Часу на прийняття рішення не лишалося зовсім. Він скінчився, щойно бійці відступили в автобус. Діяти або так, або — інакше, тільки діяти. Не стояти стовпом.

Намагаючись виглядати гідно передусім у власних очах, Коновал зняв шолом.

— Ганьба! Ганьба! Ганьба! — дружно гаркнули десятки горлянок, щойно десяткам пар очей при світлі ліхтариків із мобільних трубок та лампочок від телекамер відкрилося його обличчя.

Павло примружився, закриваючись рукою. Тоді прикрився шоломом, намагаючись, наскільки це можливо, уникнути поглядів чи об’єктивів. Пішов уперед під крики, оплески й хуліганський зухвалий свист. Найважливіше сталося: ніхто й нічого не перешкоджали. Шлях був вільним, людський коридор навіть трошки розширився.

А вже переступивши поріг відділка, не дивлячись ні на кого, не озираючись, хто там за ним, Коновал, різко замахнувшись, пожбурив важкий шолом перед собою.

В останній момент стримавшись, аби не розтрощити скло чергової частини — угатив ним об стіну.

Укарбував, уявивши перед собою лице того хлопця, котрий нахабно стягнув перед ним свою балаклаву.

Алла. Друшляк

— Для чого це тобі? Америка посуд не дає?

— Мамо, ну скільки можна…

— Закрий рота! Скільки треба — стільки й буду говорити! По-перше, ти моя донька, і я маю право знати! По-друге, ти мені рота не закриєш!

— Ох, тобі ніхто не закриє…

— По-третє, ти як із матір’ю балакаєш! Петю, ти чуєш, як вона стала говорити з рідною матір’ю!

Тато традиційно намагався тримати нейтралітет і виступати миротворцем.

— Світлано Русланівно, ти вже пересмикуєш.

— Я? Що я пересмикую? Де я пересмикую? Петре Семеновичу, ти їй підіграєш! Де твоя позиція! Ти ж за неї! Раз так — то й за них усіх, Петю!

У таких випадках батько волів умощуватися в кріслі. Алла з матір’ю під час традиційних уже родинних світоглядних сварок стояли одна навпроти одної. Він же, утиснувшись у м’яку заглибину потертого, але ще міцного, радянської роботи фотеля, мав змогу стежити за словесною сутичкою ніби знизу вгору, немов із невеличкого безпечного бункера.

— Світлано, у нас доросла донька. Ти не помітила? Я давно помітив. Хай робить, що хоче.

— Вона дуже доросла, Петре! У тому проблема, як ти не розумієш! Була б малою — зачинила б її тут, на ключ! Зсередини!

— Навіть до школи б не пускала? — Алла зробила невинні очі, чим останнім часом сильно дратувала маму. — Я б училася вдома?

— Ти навчилася! — вигукнула Світлана Русланівна. — Ти в мене ох як навчилася! Петю, ти зовсім глухий, нічого не чув? Саджатимуть не малих дітей! Саджатимуть дорослих! І надовго! Для жінок, молодих та дурних, винятків не робитимуть! Закони нові ухвалили, батьку, ти ж усе проспав!

Не підводячись, Петро Семенович хлопнув у долоні, вимагаючи в такий спосіб звернути на себе увагу.

— Свєто, я з тебе дивуюся! За новинами в нашій квартирі стежиш по телевізору ти, а не я. Мені вони не потрібні, бо ти все одно переповіси. Але навіть в армії, — він багатозначно націлив у стелю вказівного пальця, — у військах, дівчата, будь-який наказ дійсний тоді, коли віддається в письмовому вигляді. Офіцер може звеліти солдатові драїти підлогу, тут нічого писати не треба. Тільки є накази різної значимості, Свєто, і ти у свої роки мала б це знати!

— Які мої роки!

Батько зітхнув.

— То я просто так сказав. Знаєш, фігурально.

— Не треба фігурально! Кажи мені прямо!

— Будь ласка! На тобі прямо! — тепер тато трохи подався вперед. — Від рішення до його затвердження проходить якийсь час. Так, в армії, хоч у військових структурах усе вирішується значно швидше. Чого вже казати про наш парламент! Вони проголосували в четвер…

— Незаконно! — вирвалося в Алли. — Копитами!

— Чому копитами? — не зрозумів Петро Семенович.

— Так на Майдані говорять. Не руки піднімали вгору — копита.

— На чорта мені твій Майдан! — вибухнула мама.

— Цитьте! — підніс голос батько. — Обидві цить! Набридли! Дослухайте, що скажу! Копитами, хвостами — не має значення! Поки рішення не вступили в силу! Їх треба підписати на всіх рівнях! Затвердити! Здається, надрукувати в якійсь там газеті! І аж після цього, Свєто, тільки після цього закони, проголосовані в цей четвер, набирають сили! А це означає — сьогодні, у неділю, Алла може йти на свій Майдан, як захоче! Її там не затримають і нікуди не заберуть! Зібрання на вулицях ще поки в країні не заборонені! За це ще не судитимуть! І не саджатимуть!

Тепер не стрималася Алла.

— Тату, ти це приймаєш? Серйозно?

— Що саме я приймаю, по-твоєму?

— Протест — кримінальний злочин. Ти так сказав.

— Нічого подібного я не говорив.

— Соррі, Петре Семеновичу! Ти дозволяєш мені вийти на Майдан сьогодні, бо за це ще не посадять! Дякую! Коли оці скотські закони наберуть сили, ти з ними погодишся! Кивнеш, отак, покірно й спокійно, — Алла спробувала відтворити подібний кивок, — якщо людей почнуть гребти на вулицях, бо вони зібралися гуртом! Тверезі, пристойно вдягнуті, не матюкаються! Не скоюють злочинів! Вони просто зібралися, наприклад, біля мерії, хочуть протестувати. Кримінальний злочин, тату! Передбачає міру покарання таку саму, як за торгівлю наркотиками!

— Не пересмикуй.

— Нічого я не пересмикую! Ти, про всяк випадок, аби я не потрапила під дію якогось із таких законів, уже не випускатимеш мене з дому, правильно? Та й сам сто разів подумаєш, перш ніж вийти! Потім оті, з «регіонів», проголосують руками й заборонять тобі думати!

— Алло! Не мітингуй! Дитячий садок, їй-богу…

— Проголосують, чого ж! І президент Янукович підпише! Йому найпростіше! Він ніколи не думав! Нема чим! Він дурний, розумієш?

Мама вирішила — досить передишки, відкрила другий фронт:

— За нього люди голосували! Ми з батьком, між іншим, теж! Законно обраний, за-кон-но! Тепер, значить, він у вас на Майдані — дурень. Усі, хто його обрав, і твої батьки — теж ідіоти? Скажи, доцю, скажи! Давай, говори про нас! У вас же там модно — від батьків відмовлятися!

Алла зітхнула.

Коли вперше прийшла з Майдану, тоді обійшлося. Петрові Семеновичу було все одно, де ходила доросла донька. Світлана Русланівна вирішила — вона прийшла з роботи. Тим більше, за часом збіглося. Алла тоді не помітила, як проминув день, під кінець назнайомилася з купою дівчат, узяла всі телефони. Свій при цьому давати не спішила, навіть Ірі Шапці: хоча їй чомусь довірилася найбільше. Кілька наступних днів вони періодично озивалися, тримаючись так, ніби знали її давно. І сприймали так, ніби новенька вже вирішила для себе кинути все та пірнути з головою у волонтерство. Не будучи загалом проти, Алла все ж пояснювала дівчатам — треба зважати, що вона працює. А в магазині, коли черговий раз дзвонили з Майдану, вона сторожко озиралася, ніби хтось міг навмисне шпигувати. Для розмови виходила в підсобку, ще краще — на вулицю: тільки так могла собі дозволити говорити вільно.

Крига скресла на перші після великого штурму вихідні. Провівши на Майдані два повних дні за роздаванням чаю, бутербродів, флаєрів чи просто спілкуючись із нереальною для себе кількістю незнайомців, Алла під вечір не мала сил приховувати, де пропадає. Навпаки, відчувала глибоко всередині непереборне бажання розказати вдома все почуте й побачене.

Почала ніби між іншим. Так, наче в їхній родині прийнято підтримувати революцію. Тато прогнозовано гмикнув, та промовчав. Мама прогнозовано встала дибки, і Аллі протягом наступного тижня довелося вислуховувати коли агресивні, коли — ядучі материнські коментарі з приводу того, хто гуртується в центрі Києва, скільки й за що їм платять, а також — про те, звідки такі гроші й хто там фашист, а хто — єврей.

Не будучи так добре підкутою в подібних питаннях, Алла Дорош, тим не менше, розуміла: фашисти з євреями ніколи не знайшли б спільну мову. Отже, за маминою логікою, на Майдані зібралися нацисти, аби знищити євреїв, або навпаки — євреї борються з нацизмом. Висловивши подібний сумнів уголос, вона миттю нарвалася на материнський гнів, і в скандал Світлана Русланівна спробувала втягнути чоловіка. Як кадровий військовий, Петро Семенович зобов’язаний промити своїй доньці вже один раз прополощені мізки.

Дивно, та батько став на Аллин бік. Не так категорично. Дружині не заперечував, та й згодом далі тримав нейтралітет, скільки міг. Але пояснив, у якому місці дружина перегинає палицю. Мама тоді спалахнула, почервоніла, спершу спробувала гарикатися, швидко заплуталася в аргументах, надула губи й пішла з кухні, усамітнившись наодинці з телевізором. Батько так само вирішив не продовжувати подібних розмов.

І незабаром у родині Дорошів установилося хитке, проте — стабільне перемир’я.

Алла за замовчуванням не обговорювала вдома Майдан та все, пов’язане з ним.

Світлана Русланівна не розповідала вголос страшну правду про кривавих нацистів та бандерівців, почуту в російських новинах. Хіба коли перемикала для порівняння на українські, кидала мимохідь: наші знову брешуть за американські гроші. Один раз, правда, не стрималася, ляпнула щось про проституток, котрі сплять у наметах із западенцями за долари. Та, не отримавши нічого у відповідь, утратила до теми інтерес.

Петро Семенович дізнався перед Новим роком, як він, військовий пенсіонер, може оформити кредит, і купив собі другий телевізор, маленький, плазмовий. Та власним коштом підключив додаткову «точку» до кабельної мережі, аби не воювати за своє законне право дивитися серіали й нічим більше не забивати голову.

Так тривало до середини січня.

Коли мама побачила в Аллиних руках емальований друшляк…

— Ну? Відмовляються від батьків?

— Ага. Перед строєм. Кров’ю підписують відмову, — Алла вже не знала, чого від неї хочуть і як треба відповідати.

Мудріше — зібратися й мовчки піти.

— Петю! Петю, вона знущається! Ти чуєш чи не чуєш?

— Вона доросла, Світлано Русланівно.

— Ага! Виростила! На свою голову! На твою так само! На нашу голову, батьку, на нашу! Замість того, щоб узятися за розум нарешті… Друшляк для чого преш туди, питаю? Поклади на місце! Не дам!

Алла стояла, далі тримаючи посудину для відкидання макаронів у стиснутій руці. Мама, не стримуючи себе, ступила вперед, спробувала забрати.

Зловила повітря — Алла машинально сіпнула рукою.

— Дай!

— Свєто! — гаркнув батько, ураз стрімко випроставшись, ставши кордоном між обома. — Світлано, досить уже! Завелися з самого ранку на рівному місці! У тебе, здається, два друшляки! Воно нервів та злості не варте! Ясно?

Мама пирхнула, виклично випнула підборіддя, витримала батьків погляд, але промовчала.

— Отак, — задоволено кивнув він. — Тепер із тобою, доцю. Для чого тобі оце? Поясни спокійно. Раніше не треба було. Тут раптом береш. Нам просто цікаво.

Замість відповіді Алла Дорош театральним жестом одягнула друшляк на голову. Навіть, кокетуючи, підняла плече, зіперши вільну руку на бік, виставила стегно, зігнула ногу в коліні — так на журнальних картинках демонструють моди.

— До чого це?

— Протест, тату. Закони, про які ми тут говорили, забороняють носити каски та шоломи. Про каструлі, миски та інший кухонний інвентар нічого не сказано. Ми домовилися прийти сьогодні на Майдан із усім оцим на головах замість касок. Акція.

— Клоуни! — пирхнула мама. — Дорослі люди, а такі клоуни!

— Тихо, — відмахнувся тато. — Алло, це справді важливо для тебе… для вас?

— Для мене — ще не вирішила. Для нас — так, важливо.

— О, о! — зацмокала мама язиком. — Гляньте на неї! Свято сьогодні! Православне! Водохреща! А вони з друшляками й каструлями на головах! Тьфу!

Алла не витримала — коротко замахнувшись, жбурнула злощасний друшляк у куток між диваном та кріслом.

Крутнулася на п’ятах, скинула капці — теж по різних кутах розлетілись.

— Стій.

Тато не крикнув. Сказав спокійно, інакше б Алла точно не послухала. Забралася, хряснувши дверима. А так зупинилася, повернулася, глянула на батька запитально. Він тим часом нахилився, підняв друшляк, підкинув у руці, простягнув Аллі.

— Тримай. Не жбурляйся, теж мені… Не туди полетить, вікно розгатить. І послухай мене, серйозно: бажаю й тобі, й усім іншим там, на Майдані, тільки добра. Миру теж. Я офіцер, нагадаю тобі.

— Не забула.

— Молодець. Скажу, як військовий, — війна нікому не потрібна. Нічого хорошого з цього не вийде. Тим більше, коли воюєш зі своєю ж владою. Усе треба вирішувати законним шляхом. Якщо ці закони змусять вас задуматися й розійтися, далі може піти лише на краще. Буцатися з державною машиною не вийде, Аллочко. Влада права завжди, хай це комусь і не подобається. Воювати мали б не люди, а закони.

— Ти у своїх серіалах таке бачив?

— Не має значення, що й де я бачив. Важливіше — це закон життя, Алло. В армії все вирішує статут. Солдатові він зазвичай не подобається. Та мусить виконувати, поки не придумали іншого статуту. Порушення — покарання.

— Ми ж не за військовими законами живемо…

— Погано, — зараз батько говорив серйозно, навіть мама зрозуміла, трохи перейнялася моментом, помітно заспокоїлася. — Треба хоч за якимись жити. Корися чи домовляйся. Іншого не дано.

— Мудро, — вставила мати.

— Ага, — кивнула Алла. — Тільки що робити, якщо одні не хочуть коритися, а інші — домовлятися?

Вона знала: відповіді не буде.

Зараз — так точно.

Птаха. Шини

Він ніколи не міг правильно вирахувати відстань.

Граната перелетіла через вогнище й упала поруч. Десять метрів, двадцять, тридцять — на око не виходило. Для Птахи існувало лише два визначення: далеко й близько.

Зараз, стукнувшись об укриту снігом та льодом бруківку, темне яйце лягло десь посередині. Ще ніколи не бачивши це на власні очі, хлопець сіпнувся, ступив уперед крок, потім — другий. Ураз виникло непереборне бажання роздивитися, як же воно виглядає й що зараз станеться.

Мабуть, схожий інстинкт тягне маленьких дітей до розетки, кортить не пхнути туди пальчика — лише торкнутися, бо все воно таке інтересне, батьки не можуть без цих дірочок обійтися. Коли застромлять у них щось, відразу починаються неймовірні цікавинки. У такі моменти мама, яка пильнує дитину боковим зором, миттю опиняється поруч, ляскає дитя по руці, не сильно, але має відчути, і нагадує говорене багато разів: «Жижа! Не можна! Жижа!» Ображене починає рюмсати, та матуся невблаганна…

— Назад!

Птаху штовхнули вбік, мов м’яч, доклавши максимум сили. Рівновагу втратив відразу, упав на сніг, боляче забивши всю ліву сторону, та не лежав — порачкував чимдалі, на безпечну відстань. Ззаду бахнуло, вечір коротко спалахнув, хоч вогню кругом не бракувало. Птаху трошки оглушило, він ткнувся лицем у сніг, закриваючи руками голову, та вже наступної миті став на чотири, тоді звівся на рівні, різко відсторонивши лютого Ігоря Щербаня.

— Куди преш! — рявкнув той.

Його крик не зміг перебити вибухи шумових гранат, відчайдушне й дружне гуркотіння палицями по залізних пожежних діжах, які виставили серед вулиці Грушевського барабанщики в жовтих та оранжевих касках, вигуки: «Банду геть!» і механічне й монотонне бубоніння:

— Громадяни! Ваші дії незаконні! Ви повинні припинити порушувати громадський порядок і розійтися по домах! Громадяни! Ви порушуєте спокій! Громадяни! Ви порушуєте закон! Ваші дії підпадають під статтю Кримінального кодексу України…

— Пішов нахер, підарас! — почулося зовсім поруч, з правого боку, від бровки тротуару.

Горлав високий молодий повстанець у залізній армійській касці, зсунувши на підборіддя респіратор. Вигукуючи, нахилився, подався вперед, підхопив із землі шматок бруківки, замахнувся, різкий кидок — каменюка полетіла на голос. Він навряд чи хотів у когось вцілити, аби заглушити безбарвні заклики. Як і більшість тих, хто підтягнувся під вечір на Грушевського, чоловік не знав, чи правильно чинить, — та дуже хотів щось зробити, випустивши нарешті лють, яку пружиною стискав уже майже шістдесят днів.

І не він один.

З цього майданівця ніхто не брав прикладу. І він нікого не наслідував. Хто першим почав довбати ломом вуличну бруківку, Птаха не бачив й подумав: навряд чи колись це буде відомо. Богдан узагалі не знав, чи треба встановлювати особу тієї людини. Не думав, що буде завтра і чи буде бодай якесь завтра у відчайдушному войовничому спалаху біля стадіону «Динамо».

Почалося неочікувано.

Серед білого від свіжого снігу, морозяного, по-справжньому водохресного дня, тут, здається, так далеко ніхто з присутніх не заглядав.

Передові загони стягували до щойно утвореної лінії фронту все, з чого можна будувати барикаду й чим зміцнювати її. Завзяті чоловічі гурти дружно й мовчки бралися за рекламні борди, лавки на транспортній зупинці, основи самої зупинки, вивертали з бруку й волочили на передову. Від Майдану на саморобних санчатах, нашвидку зігнутих, зроблених із порізаного бляшаного риштування, волочили по притрушеному снігом льоду білі мішки з піском та камінням. Тут же, поруч, дівчата й старші жінки, перекинувши поперек тулубів шлейки своїх сумок та сумочок, у чотири руки тримали мішки, куди чоловіки, закусивши від зосередження губи, насипали не знати звідки взятими лопатами сніг. Натоптавши, передавали черговому, хто надходив, допомагали наддати на спину, і той, ковзаючи й намагаючись не впасти з цінним вантажем, пер будівельний матеріал убік стадіону.

Біля Птахи з двох сторін виросли, ніби з-під землі, дівчата в червоних жилетах, білих марлевих масках і такого ж кольору касках із жирно намальованими червоними хрестами.

— Поранений? — крикнула одна, смикнувши його за руку.

— Дурний! — голосно відповів за нього Щербань.

— Дорогу! — почулося ззаду.

Усі сипонули врізнобіч, даючи пройти медикам. Четверо чоловіків у протигазах тягнули, тримаючи брезентове полотнище за краї, пораненого із закривавленим лицем. Дівчата, відразу забувши про Птаху, кинулися за ними. На спинах двох санітарів зеленим світилися в темряві літери — МНС.

Коли група відійшла, Щербань відважив Птасі по шиї, тепер уже відчутніше.

— Ти чого!

— Нічого! Не бачив гранати? Скільки раз тебе, дурня, учити — рота відкрив, вуха закрив, нахер від неї пішов! Він лізе! Куди лізеш? У війну не награвся?

— Я не грав ніколи, — буркнув Птаха, потираючи забиту шию.

Не ображався.

Щербань усе правильно зробив, а він сам — справді ідіот. Узагалі, без Ігоря та його компанії Птаха свого життя вже не уявляв. Хоч ще на початку грудня боявся: знову виринуть із сутінків, почнуть пресувати сильніше, адже до того капітана Драчука, попри погрози, не сходив. Нині ж це була його команда. Тепер, коли спортсмени поруч, знав напевне, що означає, коли хтось каже: «Роби, як я».

…Вони все ж з’явилися біля його будинку за три дні після невдалого штурму Майдану беркутівцями.

Так само прорізали вечір автомобільні фари, з машини знову вийшло троє, гукнули його, і Птаха впізнав Щербаня, Графа й Батона. Своєю появою нагадали йому про якесь інше, давно забуте життя, яке, здавалося, уже ніколи не повернеться. Проблеми з наркоманом Вітею, котрий обікрав дівчину, його старшим братом Ігорем, який силою примушував Богдана Пташука забрати заяву, капітаном міліції Драчуком, із яким брат злочинця підтримував дивні стосунки, — усе відійшло на другий, як не далі, план.

Птаха тоді навіть не злякався — більше здивувався.

Не зміг відразу пригадати, що саме означає поява цієї трійці.

Коли ж згадав — усередині зрадницьки похололо. Птасі не хотілося більше мати справу з Ігорем Щербанем. Подумав: невже хтось у Києві ще живе іншими, суто своїми справами, які важливіші за те, що відбувається в серці міста саме тепер, коли він повертався з Майдану, бо зараз була його черга спати.

Його однокімнатка на Дарниці за добу після пам’ятного штурму перетворилася на перевалочну базу.

Уже з вечора середи до нього на хату підтягнулися з Козятина четверо земляків. Двоє — друзі троюрідного брата Петра Усатого. Той знайшовся ранком, десь у нічній колотнечі зловив від тітушки кастетом у скроню, від беркутівця — кийком по голові, зате роздобув каску, тримався по-діловому, відразу почав пояснювати, як самому змайструвати бронежилет, і тоді ж поставив Птаху перед фактом: до нього на підмогу їдуть із Козятина пацани. Поки розберуться, кантуватися доведеться всім разом.

Дивно, але Богдан, дотепер не надто схильний до подібного гуртування, сприйняв новину нормально. Нічого не сказав, коли ці двоє наступного дня привели з собою ще двох — Любчика з Коломиї і Альберта з Макіївки. Цей, рудий і клаповухий, утік із дому ще в неділю, телефон викинув після того, як батьки щиро порадили або вертатися тут же, або не вертатися зовсім, і прикипів до Любчика намертво. Не мав жодних прохань, лиш просив не називати його Алею чи Алькою. Коломийський будівельник охрестив його Донбасом, а себе попросив кликати Гуцулом, сказавши: «Такий маю позивний». Любомир був старшим за інших, йому цього року стукала тридцятка. Але на верховенство в новоствореній команді не претендував.

Не змовляючись, хлопці вирішили відмовитися від призначення ватажків. Так само ніхто не претендував на окупацію квартири. Спершу Гуцул з Донбасом приїхали разом із усіма, аби помитися — гарячого душу обоє не бачили від минулої суботи. Усе це пропонувалося повстанцям і так, з Майдану постійно возили народ до різних центрів, де вони могли привести себе в порядок, тут волонтери досить швидко налагодили процес. Але Гуцул логічно розсудив: мати на підхваті хату набагато простіше, аніж товктися з усіма. Можна приїхати, коли заплануєш, поїхати, коли треба. Тож пропозиція облаштувати тут подібне до запасної перевалочної бази прийнялася одноголосно, без заперечень.

Новоспечена команда відразу домовилася: поки одна частина чергує на Майдані чи тримає периметр на барикадах, інша відсипається. Причому записуватися до загонів Самооборони не захотів ніхто з компанії.

Любчик лишився в меншості, бо ще роздумував. На відміну від козятинців та Донбаса, нормально, із розумінням ставився до необхідності дотримуватися дисципліни й проходити нуднуватий вишкіл. Та відчував іншу відповідальність — ближче до Миколая збирався навідатися додому. Раз так, доведеться відпрошуватися в сотника чи ставити його перед фактом: пару тижнів побути в загоні, а потім — звиняйте, до побачення. Може, вернуся, може — ні. Звісно, Гуцул збирався повертатися назад, якщо ситуація загостриться, і тому не хотів, аби команда залежала від нього. Усе ж таки одна справа — прийти, коли треба й відчуваєш, і зовсім інша — коли від тебе вже хтось залежить і щось комусь пообіцяв. Утім, Любомир не відкинув зовсім імовірності, що таки запишеться в Самооборону. Поки ж вирішили жити й діяти так, як того вимагала звичайна самостійна організація.

Ось чому Птаха, побачивши трійцю спортсменів, відступив і поліз у кишеню за телефоном. Зараз у квартирі спало двоє, Гуцул серед них, та підхопляться за першим же викликом, прийдуть на допомогу. До того ж сяйнуло: цей Щербань та інші цілком могли записатися в тітушки і тепер полюють на людей із Майдану. Виконуючи наказ… ну, хоча б того свого капітана Драчука.

— Що там у тебе? — запитав тоді Ігор, спокійно, без жодної агресії, підкреслено миролюбно. — Ствол?

— Чому відразу — ствол?

— Ходять чутки — у вас там стволи на руках.

— Де — у нас?

— Вимкни дурня, Птахо. Ось Граф тебе по ящику бачив, — Щербань кивнув на свого гостроносого товариша. — Скажи, Коль?

— Скажу. Говорив щось на камеру, як не міг усидіти вдома й прибіг на допомогу своїм, — охоче повторив Микола Потоцький, котрий відгукувався на Графа. — Скажеш, не було такого?

Птаха мовчки мотнув головою. Зранку, коли беркутівці з тітушками відступали від Профспілок, він справді про щось говорив із журналісткою. Не надав цьому значення, навіть не стежив за власними словами. Зате, виявляється, його показали в якихось новинах. Кілька секунд, підпис: «Богдан Пташук, учасник протесту» — і все, йому почали дзвонити з дому. Батьки не бачили, їм негайно подзвонили козятинські родичі, потім уже знайшли ці новини в якомусь повторі. Отримавши відміряні йому хвилини слави, Птаха забув про те — вир подій наступних днів захопив. А бач, не лише в рідному Козятині впізнали.

— Не сци, — сказав Щербань. — Ти ж нормальний ніби пацан. Заведи мене до ваших.

— Нас, — поправив гостроносий Коля Граф.

— Во-во, нас, — кивнув Ігор. — Ви ж там ментів гасите. Святе діло. Знаєш, скільки я капітану Драчуку бабла за братана засилав? Тачку можна купити. Нульову.

— А лягавий купив, — уставив широкоплечий Батон.

— Чув, Птахо? Людина правду каже. Мент за хабарі купив собі тачку, на яку той же Батон не може заробити ось уже четвертий рік. А він, між іншим, дипломований тренер із фітнесу. До нього жирні тітки ходять, жопами трусять, фігуру шукають. А ще Юрій Грузинов — чемпіон Київської області з бойового самбо. У Колі Графа оно — розряд по грецькій боротьбі, дзюдо й карате. Я — стронгмен, Васю Вірастюка й Діму Халаджі отак знаю, — зчепивши хрестом два вказівних пальця, Щербань потягнув їх, показуючи, як міцно тримає й важко розірвати. — І ще різні такі штуки знаю. Спортклуб у нас. Хочеш — приходь качатися, бо дохлий ти якийсь, бачу.

— Прийду, — Птаха сам собі повірив.

— Пізніше приходь, як ментів розженемо. Я серйозно, людину з тебе зробимо.

— А я хто?

— Молодець! — наблизившись, Батон хлопнув Птаху по плечу. — Розберемося, чувак. Так ходімо до ваших?

— Ходімо, — кивнув Богдан. — Тільки там усі наші. Ніхто ніким не командує.

— Та ну!

— Сам побачиш. Хочете — приходьте, вартуйте, допомагайте. Як ось ми. Люди завжди потрібні.

— А проведеш?

— Вхід відкритий.

— Лади. Тоді давай, до завтра.

Отак, на рівному місці, Птаха знайшов команду.

Ще відтоді, коли все починалося, відчував потребу когось триматися. Рухатися не в загальному, хаотичному, хоч на позір організованому, а в конкретному, чітко визначеному фарватері. Не готовий був назвати саме Ігоря Щербаня своїм лідером. Просто поряд із ним та іншими спортсменами почувався впевненіше й навіть безпечніше…

І ось тепер, коли палаючу вулицю Грушевського накрила морозяна водохресна ніч, Птаха не знав, що йому треба робити. Як діяти, аби принести той максимум користі, на який здатен. Та поруч із зосередженим діловим Щербанем відчував себе потрібним. Людиною, котра знайшла у вогняному хаосі й революційному гармидері своє власне місце.

Коли почалося, був удома. Уночі хтось пустив чергову чутку, що перед грядущим віче планується зачистка, щоб політики не встигли, не змогли сказати людям щось важливе. Та нічого традиційно не сталося, холодна ніч минула спокійно, розвідка не бачила навіть тітушок по дворах, і всі кругом бубоніли: набридло стояння просто так, балакають і балакають, ніхто ж не слухає нікого, тому правильно завтра народ зібрався йти вгору по Грушевського до парламенту. Чув Птаха й заперечення: пощо туди йти, неділя, там і по буднях вони не завжди є, чого волати під порожніми стінами?! До прийняття жодних рішень ані він, ані козятинська команда, ані Ігор зі своїми спортсменами стосунку не мали. Як домовляться, так і буде. Що скажуть, те й зроблять.

Тим більше, не знав Птаха, хто звелів почати війну з беркутівцями на Грушевського.

Почувши таке, підхопився негайно, Щербаня не чекав, погнав туди сам. По дорозі набрав його. Виявляється, Ігор узагалі вирішив забити на мирні зібрання й почав натякати на розчарування. Тепер же голос у трубці звучав бадьоро, як ніколи. А головним словом стало: «Нарешті!»

Вони зустрілися на Європейській, на розі біля готелю «Дніпро», коли вже сіріло й палало. Повз них молоді хлопці й трохи старші чоловіки, мов мурахи, несли до лінії вогню автомобільні шини: хтось котив перед собою одну, хтось тримав, начепивши по одній на кожну руку, та здебільшого їх чіпляли по кілька на довгі міцні жердини й перли вперед.

Скинувши, відходили.

А бійці з передової, у касках, масках-балаклавах, поверх них — респіратори, немов носи викопних тварин, підхоплювали шини з землі, коротко розбігалися, сильний кидок — і кружальце летіло у вогонь. Чаділо, клуби чорного диму закривали повстанців від міліції та беркутівців по той бік вулиці, розділяли їх, створювали густу ядучу завісу.

З-за неї, прориваючи димову стіну, летіли гранати, бахкаючи й розганяючи від себе народ. У відповідь сипався кам’яний дощ, коли — ріденький, та частіше — густий. Швидко й упевнено виростали пірамідки з вивернутої бруківки. Каміння клали так, щоб зручніше було брати й не бігати за ним далеко. Поруч, у шаховому порядку, мостили одна на одну шини, котрі невідомо де бралися в небаченій раніше кількості.

— Громадяни! Ваші дії незаконні!

— Банду — геть! — гаркало у відповідь.

— Слава Україні! — кричали з іншого боку, від «динамівської» арки.

— Героям слава! — вибухали дружним, ніби після тривалих репетицій, хором усіяні людьми пагорби, що нависали над будівлею Парламентської бібліотеки й зрівнювали тих, хто забрався нагору, із колонами стадіону.

На кожен такий вигук летіли нові гранати.

З ворожої сторони час від часу проривалися клуби білого диму, відганяючи повстанців далі від охоплених вогнем автобусів та машин. У такі моменти натовп здавав назад, до початку вулиці, або розсипався до стін прилеглої будівлі. Люди кашляли, закривали очі, терли їх, тут же наспівали дівчата-волонтери з великими пластиковими бутлями — там чай з лимоном, треба промивати. Щойно дим розходився, натовп підсувався ближче знову, летіли нові шини, беркутівців по той бік вогню накривали зливою каміння, присмачуючи матюками — так, ніби вони все це чують.

А серед організованого хаосу спокійно, ніби нічого особливого не відбувається, лише театралізоване дійство, походжав чоловік в окулярах, сіруватій куртці, темній в’язаній шапочці.

Він грав на трубі.

Музика, — мотиви «Марсельєзи», «Прощання слов’янки», імпровізація повстанських маршів чи щось інше, не дешифроване Птахою, — лунала щоразу, коли з іншого боку барикади жбурляли гранати, шумові й димові, народ прогнозовано сахався врізнобіч і назад, а медики кидалися до нових поранених та контужених. Це була його, трубача, персональна відповідь.

Особиста зброя.

Те єдине, чим немолодий чоловік в окулярах міг відповісти на силу, міць, безжальність та безкарність ворожих атак.

Звуки труби гострим клинком урізалися в какофонію гуркотів, вибухів, вигуків, закликів.

Легко пронизували її, мов кухонний ніж — розталий масляний брус. Розтинали, перебираючи людську увагу на себе.

І ставали симфонією морозяної, наповненої нечуваними раніше вибухами січневої київської ночі.

Коновал. Чорти

Їм видали памперси.

Коновал після того намагався не дивитися на інших бійців, ховаючи погляд. Йому було соромно. Він відчував навіть більше приниження, ніж коли падав на льоду біля мерії місяць тому. Щоправда, коли їх освистували в «коридорі ганьби» минулого тижня, це все ж таки переважило відчуття від необхідності вдягнути це.

Павло гидував дитячими памперсами. Не міг нічого з собою вдіяти, не здатен був пересилити себе, коли дружина перевдягала малу. Відвертався, кривився, коли просила викинути, і особливо бісило, що робила так, знаючи — чоловіка не виверне від літра випитої з мінімальною закускою горілки, але знудить, щойно візьме закаляний дитячий підгузок двома пальцями: усією рукою Коновал не брав це ніколи від часу народження дитини. Якось жінка не стримала язика, указала Павлові — так, мовляв, не можна, здоровий мужик, а кривишся, сам же був колись дитиною, усе таке. Він не любив зауважень, якщо вони не від командира роти чи іншого начальства, удома жінці слід обережніше з язиком. Але тоді саме приїхала бавити довгождану онуку теща, тож змушений був проковтнути — та чорнорота, її не закриєш двома словами, а на службі без неї проблеми. Пізніше, заспокоївшись, спробував так делікатно, як міг, розказати жінці про індивідуальні особливості свого організму. Тільки або погано тлумачив, або вона не зрозуміла, бо не хотіла.

Так чи інакше, відтоді до дитячих памперсів і всього, що з ними пов’язано, боєць роти полку спеціального призначення «Беркут» Павло Коновал відчував стійку неприязнь, яка межувала з огидою.

Ще раніше ненавидів затриманих, котрі мочили штани з переляку. Може, не завжди боялися, та все одно давали слабину: улупиш їм легенько по нирках чи в сонячне сплетіння, життєво важливих органів не чіпаєш, а вони то блюють, то мочаться, а то — узагалі… Такий результат заводив Коновала ще більше, і злість у подібних випадках переважувала відчуття огиди.

Маєш тепер.

Самому видали памперси. Ще й устілки для взуття, щоб ноги не померзли. Стояти треба на морозі, мінімум дванадцять годин. Не змінять, то й добу. Хоч ніби заспокоювали, що ротації проводитимуть швидко, оперативно, не затягуючи, аби не втомлювати бійців, практика останніх тижнів доводила зворотне. Двадцять чотири години вартування з можливістю хіба перехопити годинку сну в холодному автобусному череві — ситуація цілком реальна.

Стоячи за кілька метрів від згорілих, згаслих під ранок автобусів, перед укритими льодяними бурульками залізними остовами, перетвореними на природні барикади, де час від часу миготіли чорні балаклави, Коновал повільно просякав ненавистю.

Він ненавидів тих, із Майдану. Це через їхні провокації змушений одягати на себе всяку гидоту й при потребі фактично ходити під себе. Чого Павло собі не дозволяв, відколи себе пам’ятав.

Він ненавидів ментів. Ці вільно пересувалися всюди, навіть по тій стороні вулиці Грушевського, де ось уже скоро добу тримали оборону озлоблені майданівці. Хоч працівники міліції не блукали там постійно, їх ніхто не обмежував у русі. І навряд чи котрийсь реально ризикував життям. Та чорт із ним, із їхнім ментівським життям: аби попісяти чи зробити щось серйозніше, колеги не мусили оснащуватися принизливими підгузками. Стань у куточку, біля стіни чи під дерево — уперед. Хазяйство б не застудити, мороз кусався небачено, обіцяли до мінус двадцяти. Замерзлі на порожніх автобусних шибах бурулі нагадували апокаліптичну картину, справжнє потойбічне видовище.

Ненавидів і пацанів-вевешок. Хоч вони дисципліновано стояли між «Беркутом» і обгорілими барикадами, були чомусь не так скуті наказами. Беркутівські командири постійно з кимось домовлялися через дірки в барикадах, їм тицяли свої посвідчення депутати, намагалися підступитися попи в куфайках, одягнутих поверх довгих чорних ряс. Пускали за лінію розмежування далеко не всіх, подібні речі треба було регулярно узгоджувати, і керівництво, включно з Паличем, бігало, мов смалені зайці. Проте до солдатиків чомусь сміливо, без жодних обмежень, могли підійти дівчата у віночках та накидках, зроблених із широких прапорів. Тицяти їм квіти, пропонувати чай, від якого вевешки про всяк випадок відмовлялися — не було наказу брати. Головне: перші змерзлі ряди могли помінятися з другими, а ті, своєю чергою, негайно поспішали зробити свої природні справи, так само не відходячи далеко.

Або на всіх памперсів нема. Або їм не належить. Або до «Беркуту» особливе ставлення.

І якщо так, то нічого доброго й вигідного персонально для себе Коновал у виданих «дорослих» підгузках не помічав.

Як загалом не бачив нічого хорошого в тому, що відбувалося зараз на Грушевського, і в чому йому, Сані Жданову та іншим бійцям з чиєїсь злої волі вперто не давали взяти активну участь.

Теща, котра була на Різдво й забралася після свят із речами, учора пізно ввечері примчала назад. Судячи з її поведінки, вирішила окопатися остаточно. Дивно, чому не хотіла забрати доньку з малою до себе, усе ж безпечніше, ніж у Києві. Адже, побачивши по телевізору наживо, як «Беркут» не пустив колону з Майдану до Верховної Ради, виконуючи наказ уникати провокацій, а провокації тут же в буквальному розумінні спалахнули й вибухнули, вона вирішила бути біля онучки.

Павлові справді так було легше. Хтозна, який тепер буде в нього графік чергувань. Може, узагалі переведуть на казармений стан, про щось подібне Палич обмовлявся кілька разів. Але вдома спокою не буде. Теща раніше, коли все було не дуже добре, але й не так погано, тріскотіла сорокою: Павлику, як там, Павлику, що там, Павлику, а коли… Ну, і так далі.

Ось ще одна причина, чому Коновал не квапився повертатися в гуртожиток після того, як їх змінювали.

У тещі, напевне, з’явиться більше запитань, ніж у нього — відповідей.

До всього, що відбувалося на Грушевського, сам Павло натомість мав лише одне питання: коли, нарешті, їм дадуть наказ змести весь цей бардак.

Зчистити з бруківки, зішкребти з асфальту, розтикати по камерах. Аби щось залежало від думки й волі окремо взятого бійця, Коновал уже б пішов у наступ. Чудово розуміючи: там, по той бік великої барикади, — хай відморозки, але не повні. Кожному з тих, у касках, масках і балаклавах, є що втрачати. Минулого разу, під мокрим снігом, у грудні, ніхто нічого не розумів. Штовхалися, лаялися, проте від прямої агресії в останній момент утримувалися обидві сторони. Тому майдануті мали цілком реальний шанс розв’язати все миром. Домовлятися, як розумів Павло, керівництво сторін було готове. Пускати кров наказу не було, гусей не дражнили — таке пояснення дав собі тоді Коновал.

Зараз же перейдено всі розумні межі. Усякий, хто кинув хоча б один камінь у бік працівників міліції, хай не влучив, не докинув, уже порушив закон. Поставивши себе на місце когось із тих, чиї писки закриті чорними масками, Павло погодився: у разі чого треба тікати. Будь-кому, хто попадеться в руки, легко пришити серйозну статтю про напад на міліціонера при виконанні — навіть якщо бідолаха щойно підійшов, стояв, дивився на інших, руки в кишенях, рот роззявлений.

Напевне, по той бік барикад усі все чудово розуміють. Тож варто посунути на них, далі заходити не ризикнуть. Сипонуть зайцями, хто куди. Тут вийдуть хованки: хто не сховався — я не винен. Є можливість зразково покарати десяток-два, аби решта запхала язики, куди подалі, і розбіглася по норах.

Приблизно так Павло Коновал уявляв становище, яке склалося.

Залишалося дивуватися, чому подібного уявлення нема в начальства. Не тільки того, яке набагато вище їхнього командира. Хотілося б знати, про що в ці хвилини радяться міністри й товариш президент. І якщо там думають — усе розсмокчеться навіть після того, що почалося вчора вдень…

Він роздратовано мотнув закутою в захисний шолом головою.

Ні.

Про таке ліпше просто не думати.

Тим більше, що солдати перед «Беркутом» раптом організовано розступилися. І Павло подумки вилаяв себе: ворочав мізками, занурився в себе, відволікся, пропустив важливу команду.

Ось воно.

Нарешті.

Прикриваючись щитами, перший ряд, у якому стояв Коновал, посунув уперед, ближче до побитих автобусів, над якими з того боку далі коптили січневе небо хмари чорного диму від палаючих покришок. Далі діяли механічно, відпрацьованими рухами — Павлова рука витягнула чеку й пожбурила гранату, рухаючись ніби окремо від хазяїна, приймаючи рішення самостійно, живучи власним життям.

Поруч старався Жданов — кинувши відразу одну за одною, присів, прикриваючись щитом від імовірної атаки з тієї сторони. У відповідь летіло вже звичне каміння, шматки бруку стукалися об щити, та відступати наказу на було. Узагалі нічого не надходило, і Павло сприйняв це як добрий знак: робіть, мужики, що хочете.

Висунувшись уперед та відставивши щит, нагнувся.

Підібрав каменюк, скільки зміг.

Пожбурив назад. Нате вам, їжте.

Щось ударило об щит із того боку, де щойно була голова. Не забрав би — таки отримав.

— ВОГОНЬ!

Не відразу здогадавшись, Коновал вирішив — Жданов кричить, бо є команда стріляти. Бойових набоїв не видавали, зате гумових було вдосталь. Маючи бажання, ними теж можна серйозно вразити противника, забезпечити нахабі інвалідність. До того ж їм уже роздали інші, трохи серйозніші засоби захисту — є хитрі гранати, напхані різними вразливими залізками. Вибухнувши, розкидають скалки далеко, метрів на тридцять у радіусі, і горе тому, хто не встиг відбігти.

А той, хто кидає, не винен.

— ВОГОНЬ! ГОРИТЬ!

Оговтавшись за мить, Павло зрозумів усе.

Горіла мерзла бруківка у нього під ногами.

Бабах!

Поруч, тепер уже розбившись об вчасно підставлений щит Жданова, спалахнула ще одна маленька пожежа. Шибнуло бензином навіть крізь непробивне скло шолома. Різкий запах ні з чим не сплутаєш, він змішався з ядучим гаривом.

— Голову! Обережно! Твою мать!

Третя пляшка з бензином розбилася, не долетівши півтора метра до щита одного з бійців на правому фланзі.

«Коктейлі Молотова».

Досить.

Не ховаючись більше за щитом, Коновал ступив уперед, пригинаючись, завченим жестом узяв помповик напереваги. Хоч гумові там кулі, але все одно здатні відігнати подалі. Не знав і не думав, чи зрозуміли інші, звідки кидають саморобні, досить серйозні та руйнівні бомби, бо він уже все побачив, відчувши: не дарма кілька годин поспіль, від самого ранку, стовбичив тут, на передовій, мов безглузда, закута в обладунки статуя. Дивився перед собою. Думав, удивлявся в, здавалося б, монолітну барикаду, на яку перетворилися скупчені остови машин та автобусів.

Дійшло, де засів противник.

Просто перед ним у порожніх, ще й запнутих димом віконних проймах, майоріли постаті в масках-балаклавах. Мов рухомі мішені, з’являлися вони то тут, то там.

Виринали, мов чорні чорти з коробочки-сюрприза.

І так само швидко зникали в невеличкому барикадному лабіринті, не даючи змоги прицілитися, пристрілятися, уразити, влучити, навіть розгледіти до пуття.

По той бік шалено, без перебою били барабани.

Скільки їх — два, три, десять, сотня… Кожен удар немов пробивав шолом, вбиваючи в мозок два, три, десять, сотню цвяхів.

Каміння.

Дим.

Полум’я й густий дим.

Шини не можуть горіти так яскраво. Напевне, з того боку їх поливають бензином.

Ось знову чорне ядуче пасмо.

Коновал уже знав — щойно автобуси накриває нова хмара, там, між обгорілими остовами, зринає під її прикриттям черговий чорний чорт.

Зловивши рух, пальнув.

Постать зникла — аби виринути знову. Ніби завжди чатувала саме в тому місці, а не там, де Павло зафіксував її раніше. Наче створила ефект оптичного обману, чорти на таке здатні.

Злетіла вгору рука.

Коновал більше не стріляв — зачудовано дивився, як із ядучої чорноти, котра кіптюжила сніг довкола й осідала на неприкритих нічим лицях солдатиків-вевешок, вилетіла запалена вгорі пляшка з довгим горлечком. Її прийняв на щит один із бійців, скло розлетілося з веселим дзенькотом, вогняна калюжа розтеклася біля самих ніг вояка.

Чорт тим часом уже зник.

Пірнув під захист цього перетвореного на лабіринт металевого брухту, маленького автоцвинтаря. На його місце тут же прийшов інший, виринув із диму, виструнчився на повний зріст, ніби народився безсмертним. Тепер у нього пальнули з іншого боку, і Коновал побачив — стріляє Жданов, валить, не цілячись, немов відганяв прикрих мишей. Зрозуміло, не влучив, бо чорний чоловік, один в один схожий у своїй балаклаві на попередника, пожбурив у їхній бік наступну пляшку — і розчинився в диму, поки та летіла.

Їм підносили вибухові «коктейлі» з тилу, вирахував Коновал. Інакше бути не може. Одні готують, інші підносять під вогнем. Чітко уявив, як спритно лавірує такий зброєносець між пірамідами з каміння та покришок, проходить крізь вогонь на великій барикаді, ступає на випалену територію між нею та горою брухту.

Там уже чекають ті, у кого з невідомої Павлові причини остаточно поїхав дах, бо лише безбашенні, повністю відморожені готові так ризикувати.

І ось ці чорні чорти без певної мети, не зупиняючись, довівши свої рухи до автоматизму, завзято, ніби виконують важливу лише для них роботу, смислу в якій нема за визначенням, шастають вузькими проходами, черговий раз народжуються з просяклого гаривом пекла, кидають пляшки, запалюючи довколишній світ — і розчиняються, немов зливаючись із чадом, стаючи його частинками.

Перехопивши помповик у ліву руку, правою Коновал зняв із пояса чергову гранату.

Примірився.

Щойно майнув котрийсь із чортів у холодній проймі — послав «яйце» туди.

Не встиг узяти рушницю, як тримав — завмер, тепер остаточно не вірячи своїм очам.

Його граната летіла назад.

Відкинули, не зовсім зграбно, без наміру влучити, завдати шкоди. Просто чорти вирішили й тут похвалитися своїми здібностями. Нате вам, мовляв, ось як ми вміємо.

БАХ!

Гримнуло, блиснуло, спалахнуло. Коновал закрився рукою.

Били барабани.

У відповідь із різних боків бійці молотили кийками по своїх щитах.

На плече поклали руку. Озирнувся — Саня Жданов, підняв скло шолома:

— Цілий? Пашо, цілий?

— Не дочекаються, — процідив він, так само відкривши обличчя, додав: — От же суки.

Праворуч, з пагорба, який виводив до арки стадіону, долинув різкий крик.

Один із бійців, охоплений полум’ям, із розбігу впав на сніг, почав качатися, збиваючи вогонь. До нього вже бігли звідусіль, хтось викликав по рації медиків.

Коновал не зрушив із місця.

Чомусь аж тепер відчув — мороз притискає.

Сніг теж тільки зараз побачив. Сипали з неба білі мухи, їх підхоплював вітер.

Змішував із димом, розчиняв.

Птаха. Атака

Він не відразу зрозумів, що і як сталося.

Перед тим, у понеділок, домовилися зі спортсменами розійтися по домах. До того часу Птаха дізнався про себе чимало цікавого. Зокрема, не міг подумати, що зможе відстояти на лютому морозі день та переходити ніч.

У неділю товклися на Грушевського до самого закриття метро — Щербань, Коля Граф та Батон домовилися поки пересуватися пішки. Так більше гарантій, що в разі небезпеки можна втекти. Ігор кілька разів, аж набридло, переповів історію про одного знайомого, який возив на Майдан продукти й теплі речі своїм бусиком. З ним завжди було четверо друзів, серед них — дівчина, дружина товариша, займалася медикаментами. Мінівен, напевне, мозолив очі гайцям, бо чомусь постійно заїздив до центру однією дорогою, повз постійний пост ДАІ, їх по периметру розкидали рясно. Одного вечора, коли бусик розвантажився й поїхав назад, узявши курс на Відрадне, за Індустріальним мостом підрізала патрульна машина. Водій зупинився й вийшов, аби з’ясувати, у чому справа і що він порушив. Патруль від’їхав далі, ніби передумав. Тут же мінівен узяли кліщами джип «Беркуту» і «опель» із номерами, які завбачливо заляпали грязюкою. Усю компанію витягли назовні, чоловіків розпихали по машинах, перелякану жінку лишили біля буса з чотирма пробитими колесами, а за кілька годин мужчини знайшлися за містом — роздягнуті до пояса, побиті, прикуті одне до одного наручниками.

Батон тоді розказав у відповідь іншу історію — як біля виходів із метро тихушники в цивільному винюхують людей із Майдану по задимленому одягу й забирають тут же, нічого не пояснюючи. Так само можуть пасти, якщо вертаєшся темними вулицями, і загребти на кілька діб до найближчого відділка. На що почув резонну відповідь: троє спортсменів-чемпіонів відіб’ються за таких розкладів запросто, бо навряд чи нападатимуть у формі, менти для таких випадків перевдягаються по-гражданці. У крайньому разі є план «Б» — сипонути врізнобіч. Тільки до такої ганьби навряд чи дійде: тримаючись гуртом, швидше дадуть раду собі, а звіздюлів — усякому, хто стане на дорозі. Батон щиро визнав себе бараном, на тому й погодили.

Підтягнулися на Грушевського, як домовлялися, у вівторок під вечір. Тут уже створили справжній укріплений район, і Щербань, обійшовши територію, авторитетно заявив: ніхто сюди не поткнеться. Оборону тримає «Правий сектор», другу лінію контролюють ультраси та інші безумні чорти. Єдиного центру керування нема, і це добре — ніхто не командує, ні від кого не залежиш, усі знають, що робити.

Тому їхня компанія до світанку прасувала територію від Грушевського через Майдан до ЦУМу. Завертали звідти по Хмельницького крізь Пушкінську на Прорізну, до перехрестя. Там спускалися вниз, переконавшись, що тітушки не ховаються по холодних закапелках, і аж тоді брали зворотний курс.

Мороз не спадав, і Щербань прихопив із собою коньяк, розливши пляшку у дві пласкі фляги.

Птаха ніколи не був великим шанувальником спиртного, дозволяв собі хіба пиво, і то — більше за компанію, не сам із собою. Хоч останні тижні, відтоді, як житло перетворилося на табір, доводилося випивати гуртом — щоразу після повернення це був ритуал, заведений Петром Усатим. Гуцул, як обіцяв, повернувся, та в Самооборону не поспішав, узявся за патріотичне виховання Донбаса, досяг у цьому неабияких успіхів, і перше, що зробив — заборонив рудому випивати з компанією. Той спершу комизився, та раптом перестав, погодився. Коли решта товариства засідала, обговорюючи останні новини й вибудовуючи кожен свою версію того, що є й буде, Альберт із Макіївки мостився в кутку й читав книжки, які або знаходив у Птахи, або — добував на Майдані.

Загалом же, до надмірних пиятик не доходило ніколи: Гуцул і це взяв під свій суворий контроль після того, як один із козятинців роздобув десь у наметах самогонку й на ранок хлопці дихали, мов змії-гориничі.

Але коли Птаха зі спортсменами рухалися цілу ніч, час від часу прикладаючись по черзі до вузенького горлечка фляжки, він не відчував дії алкоголю. На морозі все виходило геть разом із адреналіном — цього вистачало, коли поверталися на Грушевського й милувалися загравою. До ранку навіть тут, в активній бойовій зоні, не трапилося нічого екстремальнішого за звичні вже обміни «коктейлів Молотова» на шумові беркутівські гранати. У натовпі тих, хто зосереджено готував заряди з порожніх пляшок, бензину та ґнотів, було майже порівну з роззявами, котрі старанно все фільмували на телефони, планшети й камери. Час від часу зникаючи в натовпі, щоб послухати останні новини, Щербань вертався й переповідав: поранених і контужених не завжди забирають справжні медики.

— Тут, — обводив він рукою вулицю, — насправді дохера перевдягнутих ментів. Не обов’язково опери. Вони агентуру залучають, джерела інформації перевірені. Так що ви, мужики, справді тримайтеся разом. Особливо, Птахо, тебе стосується.

— І що? — прогундосив гостролиций Коля Граф.

Йому за ці дні заклало носа, носив із собою для чогось аж два флакончики з краплями різних виробників: тестував на собі ефективність.

— Нічого! — огризнувся Щербань. — Крутяться там, біля барикад, на передку. Когось контузить чи зачепить розривним, вони вже на стрьомі! Схоплять під руки, ніби допомога. Самі волочать кудись подалі. Такі самі фальшиві медики шастають.

— Смисл? — запитав Батон.

— Заручників беруть, — видав Щербань, закурюючи — після шести років утримання недавно знову почав. — Не для викупу. Точніше, викуп — щиросердне власноручне зізнання. Вимагають, аби писали, хто підбурює людей на Майдані вбивати працівників міліції. Або як тут людей катують у Профспілках, тих, хто проти революції й говорить російською. Чи як змушують українські пісні співати під дулами пістолетів. Ну, і про самі пістолети, скільки зброї в Самооборони. Таке різне.

— Звідки випадкові люди можуть все це знати? — Птасі не вірилося.

— Птахо, ти наче не малий зовсім, а такий дурний! — Ігор змочив коньяком губи, затягнувся. — Їм не треба справжніх свідчень від тих, хто щось реально може знати! Називають прізвища відомі. Політиків, наприклад. Кажуть: напиши — такий і такий платить сотникам Самооборони долари за вбивства працівників міліції. Усе, для ментів це вже доказ, Птахо! Он пацани знають, як воно — мати справу з колегами капітана Драчука!

— Так не буває, — Птаха гойднув головою.

— Ще не так буває, старий, — прогудів Батон, потерши зламане перенісся, узяв у Щербаня флягу, теж змочивши губи. — І я так само чув, що люди тут, на Груші, зникають. Не тільки вночі, удень так само. Тільки я чув, Ігорьок, гребуть не кого попало. Вираховують найперше «Правий сектор».

— А ти мені скажеш, Батончику, хто тут «Правий сектор»? — Щербань широким красномовним жестом обвів темну задимлену вулицю. — Може, он той? Може, цей? Чи ті двоє? Старичок, ментам усе одно, вони тебе в «Правий сектор» запишуть! Знімуть штани, засунуть оголений дріт просто в член, усередину! Ще можуть штепсель у розетку вставити на пару сєк. Мертвий підпише!

Уявивши це, Птаха здригнувся.

Справді, до їхніх лап краще не попадатися. Звичайно, як зловлять раптом, від чого не застрахований тут ніхто, можна було б застрелитися, було б із чого. Чи ампулу з отрутою в роті розгризти, аби така можливість теж була. Фантазії фантазіями, та підстрахуватися хлопцеві все ж хотілося. Не знав, як саме це робитиме — але варіанти в голові прокручував чим далі, тим більше.

І коли ранком середи почалося, ясно зрозумів — нема варіантів.

Як не крути…

Десь відразу після шостої компанія стояла під сценою на Майдані.

Саме вирішили попити чаю, коли натовпом прошелестіло — ніби людину вбили. Не розібравшись, не змовляючись, рвонули до передової. Розпитували по дорозі всіх підряд, та ніхто нічого до пуття не міг сказати. Хіба почули: там не один убитий, з дахів територію прострілюють снайпери. І краще взагалі зараз туди не потикатися, — попри це, жоден не зупинився. Уже повернувши біля «Дніпра», Птаха мимоволі втягнув голову в плечі, насунув глибше шапку, ніби так вона могла вберегти від кулі. Тут гуркотіло й палало, як звичайно, та несподівано стихло, причому — з обох боків. Цілковитої тиші не настало, дим від вогнища далі кіптявив сіріюче ранкове небо, та інтенсивність обопільних вибухів зменшувалася в рази буквально з кожним кроком.

Так добігли до другої лінії оборони, внутрішньої, зведеної з мішків та різного мотлоху барикади. Покрутившись серед людей, котрих виявилося незвично мало, Птаха почув — справді підстрелили людину, кого — невідомо, звідки стріляли — неясно, ніхто розходитися не збирається, та, про всяк випадок, треба берегти голову, не стояти на місці, рухатися. Якщо валитимуть далі, якщо є наказ — стрілятимуть у натовп, без розбору, головне — посіяти паніку.

Ну, а потім, коли вже зовсім розвиднілося, згори почався наступ.

Тихо, стрімко, без криків: «Ура!» чи інших переможних вигуків.

Беркути з’явилися нізвідки — і звідусіль.

Барикада вже не горіла, лише повільно піднімався білий дим. Тихо, нагадуючи різдвяні телевізійні ролики, падав ранковий сніг. Серед усього цього Птаха завмер, дивлячись на бійців у сірому й строкатому камуфляжі та шоломах, мов на інопланетян. А саме видовище виглядало реально, ніби на великому екрані кінотеатру чи плазмовому моніторі ноутбука, коли дивишся скачані піратським способом американські блокбастери.

Тільки беркути не намальовані.

Вони рухалися стрімко, злагоджено, рішуче.

У наступі не було жодного бойового порядку. Сунули не лавою чи клином — просто ломанули вперед, мов одночасно спущена з десятка ланцюгів зграя голодних, і від того лютих собак бійцівських порід. Хіба не гарчали, не гавкали, і від того Птасі стало ще страшніше — у насуванні беркутівців було щось безжальне.

Але він не біг, не тікав. Завмер точно навпроти будівлі Парламентської бібліотеки, навіть опустив руки, зачудовано дивлячись, як бійці збивають із ніг тих, хто опинився на шляху, не оговтавшись і не встигнувши сипонути за товаришами. Валив авангард, атакував далі, не зупиняючись. Ті, хто йшли в другому ряду, дружно й злагоджено починали місити лежачих важкими носаками, додавали кийками, коротко замахуючись і опускаючи їх на м’які тіла, мов дроворуби — сокири. Попрацювавши, гребли полонених за карки, хапали за руки, ноги, волочили по засніженій, укритій тонким шаром льоду землі — бруківку в цих місцях уже розбили й повитягали. Кому вдавалося — ковзав спиною, інших тягнули лицями, непокірних швидко впокорювали, добиваючи дубцями по голові. Комусь удалося встати на рівні з піднятими руками, і ці полонені йшли вгору по Грушевського своїм ходом, під щільним конвоєм.

Вони оминали барикади, які люто й завзято розбирали ті беркути, хто лишився в тилу.

Птаху аж тепер накрило хвилею розпачливих криків — повстанці, серед них більшість молодих хлопців у масках-балаклавах, відступали в паніці. Богдан і собі ступив кілька кроків назад, закрутив головою, шукаючи своїх. Здоровий глузд підказував розвертатися й, за прикладом десятків інших, давати драла, поки не потрапив під беркутівську руку. Та, виявляється, буває ще щось, крім глузду. Це чуття вперше дало про себе знати тоді, у ніч штурму Майдану. З того часу проявлялося, направляючи там, де Птаха коливався, постаючи перед вибором між бажанням уберегтися й соромом за такі думки. Він не міг пояснити, що відбувається.

Та в цю мить відчував подібне.

Тікати — ганебно.

Але — можна спокійно відступати, зберігаючи гідність. Задкувати, дивлячись просто на небезпеку.

Його обтікали з усіх боків струмочки погромлених майданівців.

Не зводячи очей з атакуючих беркутів, не бажаючи показувати їм спину, Птаха позадкував.

Хтось знайомий майнув праворуч, на хіднику, біля стіни будинку, з якого починалася вулиця, перед входом до книгарні.

Розвернувся боком, придивився. Спершу побачив бійця у строкатому камуфляжі — притиснув до муру якогось старого діда з пакетом, він ходив тут із сьомої, з’явився невдовзі після відкриття метро. Приніс пиріжки й сало, просився підійти ближче до барикади, аби кинути по той бік хоча б пару каменюк. З нього тоді ще посміялися, однак жбурнути дозволили. Тепер же дідка тиснув беркут, явно намагаючись заарештувати разом із іншими.

Та зі спини до нього вже заходив Батон — це його зачепив боковим зором Птаха.

Беркут не міг бачити рух за спиною через шолом на голові та заклопотаність: боровся з дідом, упевнено перемагаючи. Інші бійці не звертали увагу, зосередившись на загальному наступі й не відволікаючись на поодинокі рухи й сіпання. Ніхто з них навіть припустити не міг, що хтось наважиться опиратися чи вступати в ближній бій. Справді, це не жбурляти пляшки з бензином та бруковані шматки через вулицю, розділену вогнем.

Батон налетів ззаду, спритно підбивши беркутові ногу. Цілив по берцю, у те місце, де кісточка. Чи поспішав, чи погано розрахував удар, чи не врахував ковзанки — послизнувся сам, утративши рівновагу. Упав разом із бійцем, але скочив швидше — без броника, без шолома, з голими руками, став рачки, далі — випростався, сіпнув за рукав діда: біжи.

— ТІКАЙ! — заволав Птаха, аж заболіло горло.

На допомогу товаришеві бігло відразу троє беркутів, і зухвалого спортсмена вже затискали «коробочкою».

Тим часом інший атакуючий, без обличчя, фантомний і реальний водночас, уже замахувався кийком на Птаху.

Богдан не вмів ухилятися від ударів — підказало тіло. Пірнувши, уберіг голову від прямого зіткнення з кийком. Дубець ковзнув по плечу, не завдавши болю. Але цього виявилося досить, аби тепер заточився сам Птаха.

Падаючи, відчув міцний удар: беркутівець допомагав, копнувши носаком, бив сильно, старався нашкодити по максимуму. Богдан, уже не стримуючи крику й не соромлячись укласти в нього весь глибинний переляк, заволав, закрутився на спині, незграбно мотляючи ногами в повітрі.

— НІ! НІ! НІ-І-І-І-І!

Тут наспів інший боєць. Зловив ногу, перехопив, стиснув у лещатах.

Смикнув.

І Птаха відчув — його волочать уперед, по залишках бруківки, один камінь потрапив під спину.

Полон.

Він знову нічого не чув довкола — заклало вуха.

Та враз лещата, мов по команді, розімкнулися. Нога вивільнилася, і Птаха, не вірячи щастю, спритно підібгав її, аби більше не перехоплювали. Завалився на бік, став на чотири, тоді на дві. Розвернувся.

За кілька кроків від нього Ігор Щербань, озброєний шматком металевої труби, бився з беркутом, котрий тримав Птаху кілька секунд тому. Поруч Коля Граф, без каски, з поголеною головою, запекло махав бейсбольною биткою перед шоломом іншого бійця. Де взяв битку — Богдан зрозумів: підібрав на землі, хтось кинув її в панічній втечі. Трохи далі валявся прямокутний беркутівський щит. Мить — і його вже підхопив хлопець у балаклаві. Круг Птахи їх ставало дедалі більше.

Вуха знову чули.

У них увірвалися крики, суміш радості й злості, чоловічий хор — із боку Майдану вже почалася відчайдушна контратака.

Беркути відступали разом. Хтось залишав щити, хтось тягнув за собою. У когось виривали з рук, луплячи палицями по зап’ястках. Ті, хто рухався в другому ешелоні, ішли швидко, але спокійно — немов зробили важливу роботу й тепер повертаються на відпочинок. Та перші ряди, ще недавно атакуючі, відбивалися від сил, що прибували, прибували й прибували.

Десь бабахнула поодинока граната.

Покрутивши головою, Птаха побачив і підняв замашну палицю — холодний шматок невідомо звідки взятої металевої труби.

Узяв щит.

Міцно стиснувши, стукнув по ньому кілька разів, підбадьорюючи себе диким криком переможця-мисливця.

Сніг уже не падав.

Батон обтрушував від снігу старе пальто врятованого ним діда.

Той за весь час так і не випустив із рук свій білий, помітно пожмаканий, ледь цілий поліетиленовий пакет.

Алла. Госпіталь

Вона несла молоко й лимони.

Спершу вклала все у два великих пакети. Щойно підважила, один тут же розірвався збоку, дірку прорізав край молочної упаковки. Алла вилаялася — беззлобно, та не червоніючи. Раніше матючок іноді зривався з язика, особливо коли треба було розказати дівчатам пікантний анекдот, де вся суть у солоних словечках. Загалом же не зловживала, та й батько, хоч відставний військовий, удома не практикував казармені загини. Але кілька останніх днів, починаючи від вечора понеділка, вона перестала стежити, що говорить. Не добирала виразів. І не вважала ані себе, ані всіх довкола вульгарними.

Іра Шапка — ту взагалі баби в Биковій Греблі назвали б чорноротою, не інакше.

Сварила Алла себе: не продумала. Зітхнувши, вивантажила все з обох пакетів, попросила в котроїсь із дівчат-волонтерок наплічника. Їй дали, не питаючи, для чого, не цікавлячись, коли віддасть. Просто сказали вибрати потрібний із тих, що звалені в кутку. Брала обережно, боялася розбудити чорнявого чоловіка в старій камуфляжній куртці, зелених армійських штанях і важких черевиках: закіптюжений, він спав на простеленому на підлозі карематі, підмостивши під голову замість подушки один із рюкзаків.

Нічого, не прокинувся.

Гарматами не розбудиш. Точніше — гранатами.

Алла дивувалася. Чорнявий, як і з десяток інших, кілька годин тому повернулися з Грушевського. Стомлені, задимлені, укриті кіптявою, чоловіки познімали каски й маски, старанно вимили руки, так само ґрунтовно натовкли себе бутербродами з ковбасою та салом і вклалися спати. Ніби прийшли не з передової, де з короткими перервами точиться справжня війна, а напрацювалися на будівництві чи власних городах. Утома їхня — приємна, міцний сон після праці — здоровий.

Хоча ясно, що це не так. Усім ясно, не тільки Аллі Дорош.

Вона досі не могла зрозуміти до кінця, що відбувається на Грушевського, для чого це робиться, коли й чим завершиться.

…Обговорювати це вдома не могла. Щойно почалося, мама категорично заборонила доньці потикатися в центр, бо не збирається її ховати. На що Алла, дивуючись власному спокою, відповіла: «Без тебе поховають, на вулиці не лишать». Тоді ще не знала, наскільки реальними стануть перші наглі смерті. Спересердя зірвалася на крик: ти, мовляв, накаркала. Ніколи раніше не дозволяючи собі говорити з матір’ю в такому тоні, тож не здивувалася, отримавши ляпаса. Не чекала від себе іншого — спробувала дати здачі, не вагаючись ані секунди. Їх традиційно розборонив батько, гаркнув, що теж за ним удома не водилося: «Іди звідси, Алло! Марш! Бігом!» — і вона забралася з дому. Прихопивши лише банківську кредитку, на яку їм перераховували платню, і навіть не уявляючи, як повернеться назад.

І чи треба тепер, після всього, вертатися.

Тут же, не лише на Майдані, а й у мерії, де отаборилися Шапка та інші дівчата-волонтери, нікому нічого пояснювати не було потреби. Усі розуміли, що й заради чого почалося. Засукали рукави, зціпили зуби. Між собою говорили про що завгодно, аби не мусолити одне й те саме: як бути далі. Хіба чоловіки, вертаючись на перепочинок, казали — усе правильно, давно пора, скільки можна му-му тягати з тими безтолковими віче. Вода в ступі й то скоріше розтовчеться. Давно час показати зуби й улупити по зубах, не все ж гімн співати щогодини. До речі, гімн співати можна й на Грушевського.

З роботи Алла відпросилася на кілька днів. Хотіла писати заяву, щоб усе зробити правильно. Та начальниця, директорка магазина, похитала головою:

— Не треба. Знаю, куди ходиш. Усе одно взяли стажерку, нехай, випробувальний термін, — і, помовчавши, додала: — Тільки, дорогенька, постарайся не довго. І за мене там побудь трохи.

Сказавши так, витягнула з гаманця сто гривень. Простягнула Аллі, та взяла, а директорка, подумавши, доклала ще сотню.

— Комусь віддаси. Знаю, там збирають.

Алла подякувала, узяла, а коли виходила з кабінету — зловила погляди дівчат у торговому залі. Причому Віта Залевська чомусь відразу відвернулася, ніби її зловили за чимось сороміцьким. Колеги від самого початку демонстративно уникали розмов про Майдан та все, хоч трохи з ним пов’язане. Алла так само нічого їм не говорила про події в центрі Києва, і спілкування, зовсім недавно — тісне, плідне й товариське, раптом перетворилося на підкреслено ввічливе, ділове, дещо відсторонене.

Голову займало інше. Хіба якось зловила випадково уривок розмови Залевської з двома іншими дівчатами:

— Глядіть, бо потім як виявлять, що ми її знали… Нас же тепер слухають усіх… Точно, слухають, в однієї там є знайомий… Бойфренд… Капітан, есбеушник…

Помітивши, що Алла слухає й чує, Віта Залевська кліпнула очима, зробила лялькове личко, натягнуто посміхнулася. Запитала, чи питиме вона з дівчатами трав’яний чай. Останнім часом з’явилася нова мода: змішувати різні трави, бо кава псує колір обличчя, чорний чай в’яже, а зелений надміру сечогінний. Алла ввічливо відмовилася, прийнявши гру: зробила вигляд — нічого не почула, а Віта — ніби гри не помітила…

Намагаючись, за прикладом Шапки та інших, не заморочуватися зайвим, а просто робити, що мусить, Алла застібнула натоптаний молоком та лимонами рюкзак, спробувала підняти. Важкенький. Саме проходив повз молодий чоловік у наполовину жовтій, наполовину синій касці. Зупинився на мить, аби мовчки піддати. Вона подякувала, та повстанець відмахнувся, не глянувши на неї — тер руками очі, і посунув далі, до білого полотнища з червоним хрестом.

Алла вже давно не проводжала таких поглядом.

Картина звична.

Поправила рюкзак на плечі, рушила на вихід.

Трохи затримавшись біля дверей, бо вузький прохід, контрольований оборонцями в чорних балаклавах, мав невисоку пропускну здатність, вона вибралася нарешті на Хрещатик. Не вперше відзначивши: тут — на диво тихо, відносний спокій. Ніби попереду не рвуться гранати, не палає барикада, не змагаються десятки майданівських барабанщиків із беркутівцями, хто довше й гучніше гупає по бочках і щитах.

Сама Алла була на Грушевського кілька разів, та здебільшого — глядачем. Разом із Шапкою вони залазили на гору, вище Лялькового театру, і звідти зачаровано зирили на небачене раніше видовище. Аллу не полишала думка — тут знімають кіно, усе несправжнє, ось-ось скінчиться, усі обнімуться й почнуть дружно розбирати вулиці. Та від нинішнього ранку, коли дізналася про вбитих і зниклих безвісти людей, останні ілюзії розвіялися.

Замість них прийшов страх. Більше не тягнуло на Грушевського. Від розуміння — так кожен відтепер жива мішень, і нічого з цим не зробиш, по шкірі пробігав зрадницький морозець. Сильніший навіть за той, що прихопив Київ від Водохреща й тримав відтоді в міцних крижаних обіймах, ніби підкидаючи повстанцям додаткове випробування.

Та коли засіріли ранні січневі сутінки, Алла сама викликалася віднести на Грушевського все, що потрібно. Там уже кілька днів цілодобово працював польовий госпіталь, Шапка тримала з медиками постійний зв’язок, і в голові не вкладалося, як маленька Ірина, котра, здається, спала у своїй кумедній шапочці, тримає контакти ледь не з усім Майданом. Могла не звірятися із записником у телефоні, тримала в пам’яті телефони всіх штабів у Будинку профспілок, священика з Михайлівського собору, кількох сотників Самооборони, психолога-волонтера, двох чоловіків та однієї жінки з Автомайдану, тепер — медичної служби.

Негайної потреби в молоці та лимонах на передовій не було. Хтось раніше заніс до мерії по картонному ящику того й того, бо пішла хвиля закликів: це найперша допомога при газових атаках. Тому Шапка, якій коробки передали особисто, вирішила — треба нести, хай буде, не зайве.

Алла йшла Хрещатиком. Час від часу пропускаючи то загони самооборонців, уже озброєних дубцями й не лише саморобними, а справжніми, здобутими в ранковій сутичці трофейними щитами, то — активістів у будівельних касках, що волочили шини, нанизані на довжелезні палиці, то автівки, оздоблені синьо-жовтими й зореносними, євросоюзівськими прапорцями. На самому Майдані біля сцени слухали черговий випуск новин ті, хто вже зігрівся. Інші ж товклися довкола металевих бочок. Чоловіки в смушкових шапках та розчахнутих кожухах хазяйновито рубали дрова, жінки роздавали всім підряд газети, листівки, а чи просто стояли, когось клянучи й жваво киваючи одна одній. Тут так само зберігався спокій, хоч чоловіків у касках, масках, берцях, камуфляжі та з холодною зброєю було на порядок більше, ніж ще кілька днів тому.

Хлопчина, котрий височів на купі мішків, відчутно захриплим голосом вимагав прийняти праворуч. Послухавшись та обійшовши барикаду, бо іншого проходу все одно не було, Алла пішла на звуки канонади. Тут вони вже чулися, хоч частота вибухів помітно впала. На гуркіт чергової гранати барикада відповідала барабанним дробом, він скоро замовкав — і так до наступного разу.

Завернувши за ріг, обігнувши темний готель «Дніпро» й намагаючись далі триматися правої сторони, ближче до стін довжелезної будівлі, Алла прискорилася. Їй хотілося проскочити небезпечну ділянку швидше, хоча, схоже, ніхто з тих, хто скупчився тут, на початку Грушевського, небезпеки не відчував. Поки йшла, сутінки зовсім накрили поле бою, і територію освітлювала заграва від охопленого полум’ям переднього краю.

Алла не знала, який саме інститут був там, куди вона прямувала. Живучи на Борщагівці, раніше вибиралася в центр нечасто. І то — хіба в кафе з дівчатами, на концерт під відкритим небом чи кудись на розпродаж: Віта Залевська завжди мала нюх на подібні речі. Тож поняття не мала, що за установи містяться в центральних кварталах. Коли Шапка сказала мимохідь — там Інститут літератури, — Алла, котра не могла похвалитися начитаністю, здивувалася: для чого літературі цілі інститути, що вони там із книжками роблять. Проте більше таким не переймалася. Зараз там госпіталь, усе, жодних питань.

Біля входу маячив високий активіст у синьому велосипедному шоломі, надітому поверх в’язаної шапочки. З-під неї вибивалося довге русяве волосся. Обличчя закривала біла прямокутна пов’язка. Він, як і більшість тих, хто стояв тут, дивився на вогонь. Щойно Алла підійшла, просто посеред вулиці, блиснувши, упала й розірвалася шумова граната. Вибух уже не лякав, до таких звуків дівчина звикла. Та вперше за весь час рвонуло не десь далеко, а метрів за десять, як не ближче.

Зойкнувши, Алла сахнулася до стіни. Присіла, закриваючи вуха руками. Загриміли барабани, а юнак у шоломі виріс над нею, прикрив щитом:

— Жива?

— Жива, — крикнула Алла, чомусь засоромившись власної поведінки.

Випроставшись, побачила — щит незнайомець у велосипедному шоломі зробив собі з прямокутного дорожнього знака. За свого «життя» він показував водіям, де найближча бензозаправка.

— Дивися, обережно.

— Без тебе знаю.

— Куди?

— Туди, — вона кивнула на масивні вхідні двері.

Новий знайомий провів, далі старанно прикриваючи з лівої сторони. Відчинив, пропускаючи Аллу всередину. Сам лишися назовні.

Відразу вдарив запах лікарні, але не так гостро, як у районній поліклініці, куди її батьки водили змалечку й ходили самі. Лікарські запахи змішувалися з іншими, зовсім не характерними для медичного закладу: додавалися гар, кіптява, піт, трохи кухні, і при цьому волонтерки, у халатах поверх одягу, марлевих пов’язках і тонких гумових рукавичках, мили підлогу. Терли так зосереджено, ніби від цього залежало життя всіх присутніх.

Далі, углибині невеличкого холу, стояли три письмових столи, накриті простирадлами. Поруч із кожним примостили крапельниці й системи для переливання крові. Більше нічого Алла зі свого місця не розгледіла, довкола стояли чоловіки в зелених та білих халатах, поруч — медсестри, вони закривали столи собою. Зрозумівши — там роблять операції, Алла вирішила не потикати туди носа, не придивлятися.

Звільнила плечі від рюкзака, пошукала, кому б усе це лишити.

Знадвору знову рвонуло.

Без паузи — ще раз.

Почувся зболений, не надто приглушений товстими дверима крик.

Спершу Аллині підошви приросли до підлоги. Та наступної миті вона вибігла на вулицю.

Активіст у велосипедному шоломі саме став на коліна перед трохи старшим за нього чоловіком, котрий лежав на боці. Саморобний щит валявся поруч. З різних сторін до пораненого вже поспішали, та Алла стояла ближче. Побачивши дівчину, котра вискочила з госпіталю, не роздивившись до пуття, хто вона, юнак гаркнув:

— Сюди! Бери його! Узяли!

Вона не думала ні про що.

Ураз опинившись поруч, нахилилася, аби допомогти.

Навіть у сутінках побачила кров — залило всю ліву половину обличчя.

Алла завмерла, уклякла на місці. Їй за весь цей час чомусь не могло прийти в голову, що госпіталь — це не для хворих із застудою чи, наприклад, коклюшем. Тут рани, тут кров, віднедавна — ще й смерті. На морозі це не могло нічим пахнути. Та Аллі здалося — запах крові забиває всі інші. Принаймні так було для неї, і аж тепер у мозку клацнуло: ось що домішувалося там, усередині, до решти запахів.

— Узяли! — почула, мов у тумані.

Гриміли барабани.

Пораненого вже оточило кілька повстанців, із усіх сторін пропонували допомогу.

Знову бабахнуло — чергова граната рвонула поруч, цього разу — газова. Невеличкий натовп кинувся врозтіч, закриваючи очі. Лишився тільки один, у протигазі. Чорний дим огорнув його, перетворивши на прибульця з іншої планети.

Алла глибоко вдихнула.

На видиху з горла ніби вилетіло щось противне, гливке, слизьке й непомітне сторонньому оку. Вона закашлялася.

— Газ? — крикнув активіст у велосипедному шоломі.

— Узяли! — гукнула вона замість відповіді.

Підхопила враженого під руку, наче тільки тим і займалася все свідоме життя, що носила поранених. Чоловік у протигазі спробував підтримати за ноги, та Алла гойднула головою — волочити недалеко, зайвих не треба. Зрозуміла помилку, коли помічник, усе ж підключившись, переніс ноги через бордюр, щоб той не зачепився.

— Очі! — стогнав чоловік. — Очі! Очі!

Щойно його занесли й поклали при вході на підлогу, наспіла медсестра. Хлопець у велосипедному шоломі відійшов, аби не заважати.

Алла лишилася поруч, присіла навпочіпки. Тепер закривавлене лице можна було роздивитися. І вона нахилилася ближче, неабияк дивуючись власному спокою.

Вигляд крові раптом перестав лякати. Став звичним.

Їй не хотілося такої звичайності.

— Очі!

— Де болить? — швидко запитала медсестра, з вигляду — ровесниця Аллиної мами.

— Протріть очі, кажу! Стукнувся, коли впав! Рвонуло — гепнувся! Порядок такий!

— О! — вирвалося в Алли. — Цілий, чи що?

— Тобі жалко? — чоловік спробував підвестися. — Контузило, вуха заклало!

— Слава Богу! — медсестра розпрямилася, глянула на Аллу, хутко прийняла рішення: — Ти хто? А, яка різниця! Веди дядька он туди, у куток! Там вода, тампони, бинти! Витри кров!

— Та я сам, ви чого… Тяжкими займайтеся!

— Мовчи вже! Давай, давай, не гуляй! У проході не стійте!

Крекчучи, чоловік підвівся з підлоги.

Алла міцно стиснула його руку. З іншого боку знову виріс активіст у велосипедному шоломі.

— Повели, чи що?

— Сам піду! — контужений спробував вивільнитися й говорив голосно, вуха точно заклало.

— Краще разом! — примирливо мовив він, глянув на дівчину, посунув шолом трохи вгору. — Ведімо?!

— Ведем, — кивнула вона.

— Тебе як звати?

— Ілля.

— Що? — голосно втрутився контужений, думаючи — говорять про нього.

— Нічого! Порядок! — сказала вона, і вже до хлопця. — Я — Алла, — і тут же додала: — Дуже приємно.

Котя. Кавалерія

Він прийняв сигнал тривоги на початку другої ночі.

Машини Автомайдану координували дії по спеціальному каналу зв’язку. Хто розробив та запустив програмку, Котя не знав і не хотів. Важливіше, що це працювало, і кожен міг, крім іншого, ловити та слухати міліцейську хвилю.

Але так само Костя Стогов розумів — якщо він ненавидить міліцію й усе, що з нею пов’язане, це в жодному разі не означає: там усі ідіоти. Навпаки, гра на випередження з ментами та гайцями йшла щоденно, починаючи від перших днів грудня минулого року.

Ані Майдан, ані Автомайдан не могли похвалитися, що переграють правоохоронні органи. Радше ворогу вдавалося перемагати частіше, бо, крім зброї, яку супротивник міг легально носити й безкарно застосовувати, на їхньому боці був закон. Прокурори й судді не були однаково безпристрасні до міліцейського сержанта, котрий скалічив затриманого, рядового члена Партії регіонів, який мчав по вулиці п’яний і збив жінку з дитиною, та беззбройного студента з жовто-блакитною стрічкою, забраного лише за участь в акції протесту.

Так, закони не працювали на людей. Принаймні бажанням поміняти саме це Стогов пояснював свою присутність на Майдані з першого дня.

Проте інших законів нема.

Більше того: ці, що є, на перший погляд, правильні та справедливі.

Інша річ, статті знаходилися лише на тих, кого треба посадити. Опір громадянина незаконному арешту автоматично обтяжував провину.

Тож проти людей на повну потужність працювала машина Системи, усі коліщатка якої крутилися злагоджено, без жодних збоїв. Навіть попри те, що вже кілька днів повстанці забули про гальма й спалили за собою всі мости.

Ані влада, ані вірна їй міліція, з гайцями та беркутівцями вкупі, не кажучи вже про Службу безпеки, чомусь уперто не боялися нестримного народного гніву. Ворог справді озброєний краще. Тож похвалитися суттєвими стратегічними перемогами ніхто на Майдані не міг. Хіба перегравали в окремих випадках тактично, і Котя визнавав: добре, хоч це вдається якимось дивом.

Мертвих могло бути набагато більше.

І від того, аби почали стріляти на ураження раніше, їх усіх берегла вища сила, не інакше.

Утім, подібні висновки не змушували Котю покладатися на Господа Бога й думати: хорошим людям він підкине удачі. А поганим — затьмарить розум.

Така реалістична оцінка ситуації лише додавала куражу.

Адже Костянтин Стогов уже давно кинув ментам особистий виклик. Хоч ніде й ні перед ким власного настрою на партизанську війну з ними не демонстрував.

І саме тому Котя не здивувався, коли тривожна новина прийшла не через рацію.

Жінка, яка її принесла, відчинила дверцята, усе ж перепитала:

— Наші?

— Тут усі наші. Хтось конкретно потрібен?

— Ви Автомайдан?

Стогов кивнув, і жінка сіла в салон.

— Думала, просто стоїте.

— Давно до мене в машину не сідали красиві жінки.

— Вимкніть мачо. Їдьмо, — сказала коротко.

Останні дні відбили в Коті звичку дивуватися будь-чому.

— Куди? — запитав коротко й діловито, розігріваючи мотор. — До речі, ми не знайомі. Костянтин. Позивний «Котя». Для друзів.

— Ага, — кивнула жінка, скинула обшитий хутром каптур.

Труснула головою. По плечах розсипалося біляве волосся. Увімкнувши світло в салоні, Котя придивився, тут же помітив — фарбоване. Ще пахнуло цигарками. Незнайомка порилася в кишенях, витягнула синій «Bond», зовсім не жіноче куриво. Не питаючи дозволу, узяла прикурювач.

— Могли б дозволу запитати, — зауважив Котя.

— У вас алергія?

— Сам курець.

— Так у чому річ? — вона затягнулася. — Женя.

— Що?

— Євгенія. Ви Котя, я почула. Їдьмо.

— Куди?

— Дарниця. «Швидка допомога», лікарня, на Братиславській. Там наші, поранені. Двоє, кульові. Привезли дві години тому. На місці вже адвокат, Паша, мій знайомий.

— Сам?

— Ще двоє з Самооборони.

— Мало.

Котя зрушив із місця, здаючи назад. Припаркувався з боку Прорізної, на тротуарі, ближче до барикади. Перед тим вивозив поранених і тепер повернувся на висхідну, чекаючи наступного сигналу.

Коли на Грушевського спалахнула війна, підстрелених, уражених беркутівською картеччю та контужених почали розвозити по лікарнях. Того вимагали правила, лікарі зі «швидкої» чергували поруч постійно. Та вже під ранок понеділка пішли чутки, які згодом стали перевіреними фактами — з лікарень жертв організовано вивозить міліція в невідомому напрямку. Зазвичай відомостей про викраденого нема близько доби. Потім його знаходять десь у райвідділі, у камері, як підозрюваного в організації масових заворушень, участі в них, незаконному володінні зброєю, замаху на працівників правоохоронних органів тощо. Частина підписує будь-які папери або не відповідаючи за себе, у неадекватному після поранення стані, або — в обмін на медичну допомогу, яку чесно надають, але водночас майстрячать справу.

Автомайданівці налаштувалися вивозити таких у безпечні місця.

Звісно, якщо вдасться спрацювати на випередження і якщо є змога сховати людину в клініці, де охорона та адміністрація можуть собі дозволити буцатися з міліцією. Люди допомагали приватно, і Жека Воропай, який ось тільки щойно зняв гіпс, уже переховував у себе в чотирикімнатній квартирі двох: ультраса «Дніпра» і бійця з «Правого сектора».

Власник джипа, зціпивши зуби, виконував настанови лікарів давати нозі менше навантажень та проходити реабілітацію. Тому Жека Воропай далі сидів удома, аби дружина не тріпала нерви, і притулок пораненим запропонував сам. Після чого Котя про всяк випадок купив картку іншого, ніж у нього є, мобільного оператора. Жека знав лише цей номер. Перехованих просили нікому без нагальної потреби не дзвонити. Воропай, окрилений тим, що нарешті при революції, занурився в процес по самі вуха, перебравши на себе роль зв’язкового. Тож бодай за цих двох, практично незнайомих йому пацанів, Котя був спокійний.

— Ага, мало, — погодилася Женя, приспускаючи бокове скло й випускаючи в мороз тонкий білий струмінь. — Ще п’ятеро на вулиці. В охороні. Півгодини тому намалювалися підозрілі тачки. Схоже, їх випасли, гребтимуть по команді. Там лікар ще кудись зник.

— Черговий?

— Черговий. Був — і загув, — Женя роздратовано гойднула головою, волосся ковзнуло по коміру парки. — Медсестра прийшла до адвоката. Сказала — доктор здав. Подзвонив кудись, після того пішов геть. Телефон вимкнув. Сестричка дала Паші свій. Ніхто не просив, сама. Адвокат мене смикнув, щоб шукала кавалерію. З ліжка підняв, тільки я все одно не спала.

— Молодця.

З того, що вона сказала, Котя зрозумів: жінка так само, як і він, не вважає міліцію дурнішою за себе, бо припускає: навіть найхитріші програми можна зламати й узяти на прослушку. Не кажучи вже про мобілки — їх зафіксували давно й тепер тримають на постійному контролі. Особливо, якщо стосується не рядових, котрих десятки, як не сотні тисяч, активістів.

Проскочивши Прорізну й вируливши на Володимирську, джип узяв праворуч, поїхав бульваром Шевченка, далі Котя скрутив на Петлюри.

— Гачок зробимо, — пояснив. — Утратимо небагато, місто порожнє. Підемо через Червонозоряний, потім ляжемо прямим курсом. Навряд чи пости стоятимуть кругом, проскочимо.

Женя мовчки курила. Котя хотів приєднатися, та передумав, запитав натомість:

— Медсестра, значить, за нас?

— За нас. Дзвоніть, каже, з мого, ваші, напевне, слухають.

— Ще минулого літа сказав би — манька шпигунська. Зараз не буду.

Історія вкотре підтвердила Котіне переконання — не один він, слава Богу, розуміє, що менти зовсім не дурні й здатні на будь-яку каверзу. Подвійне страхування. Навіть потрійне. Женя ж нікому не дзвонила, не запустила інформацію по каналах зв’язку: теж передбачлива, на воду дме.

— Стоп! — вигукнула вона раптом, знову труснувши волоссям. — Стоп, ми куди?

— На допомогу, — Котя холоднокровно стискав кермо, дивлячись перед собою в чорноту морозяної ночі.

— Чому самі? Ти ж один! Паша просив кавалерію!

— По-перше, нас двоє, — Котін голос звучав спокійно. — А по-друге, ми з вами, Євгеніє, малознайомі.

— Ми зовсім незнайомі!

— Бачте! А ви вже мені не вірите. Я до цього звик, Євгеніє.

— До чого?

— До жіночої недовіри. Трохи про себе. Бізнесмен, тридцять три роки, двічі розлучений. Дітей нема.

— Цінна інформація. Ми не про те говоримо. Хоча… не можете втримати жінок біля себе. Не робить вам честі.

— Ви заміжня, Женю?

Зависла коротка пауза.

— Розлучена, — вичавила вона нарешті. — Один раз.

— Тему закрито, — Котя кивнув сам собі. — Тепер до справ, які нас познайомили. Сьогодні гаряче, як і вчора, і позавчора. Наші гасають Києвом третю добу. Збирати зараз когось, підтягувати на підмогу — палити час. Час — не шини, багато не спалиш, — він коротко реготнув із власного жарту. — Тим більше, ви самі цілком виправдано боїтеся слати маяки випробуваними способами, бо вони відомі ментам. Серед тих поранених ваші друзі, знайомі, родичі?

— Яка різниця? — Женя дивувалася щиро. — Люди. Вони в біді. Хіба віддавати ворогу можна того, хто тобі не родич?

— Логічно. Беру свої слова назад.

Поки говорили, джип упевнено розтинав ніч, без особливих перешкод вискочивши на міст Патона, перетнувши його й лігши потрібним курсом. Хвилин десять, максимум — п’ятнадцять…

Дзенькнув Женін телефон. Вона глянула на дисплей, промовила:

— Номер медсестри. Це Паша, — миттю відповіла: — Ну? Що?

Слухаючи, похмурніла. Закусивши губу, сказала в трубку:

— Уже на підході, — і, скинувши дзвінок, сказала, дивлячись просто перед собою: — Самооборону на вулиці пов’язали. Беркутівці. Паша бачив із вікна. Прямо кіно американське, захоплення якоїсь Аль-Каїди.

— Херово… вибачте.

— Нічого. Це справді херово, — погодилася Женя. — Наші ще всередині. Але…

— Спокійно. Колеса є?

— Адвокат із машиною.

— Усі влізуть?

— Куди дінуться.

— Хай виводить людей. Зараз. Коли їхатимуть від лікарні, треба дати маяк. Фарами моргнути чи ще щось. Ніколи сліпати в темряві. Але — щойно ми там будемо, не раніше. Керуйте, усе треба робити швидко.

Нічого не питаючи більше, Женя швидко вийшла на зв’язок із товаришем, переказала інструкцію дослівно. Після того замовкла, відчувши: під руку краще не говорити.

Перед лікарнею Котя збавив газу, дочекавшись, поки пасажирка кине товаришу повідомлення. Утікачі не барилися — виїхали з двору на шосе, мигнувши й визначивши себе.

— Тільки зрозумійте правильно, Женю, але їм пощастило, що раніше забрали інших, — сказав Стогов.

— Чому? — стрепенулася вона. — У чому щастя? У тому, що наших зараз пресують?

— Ресурс не безмежний, — зітхнувши, пояснив Котя. — Менти не можуть постійно проводити ротацію своїм форпостам. Вони зняли групу супроводу, бо отак, на «нахалці», ще не готові витягати поранених із палати. Не підозрюють, що лікар пацієнтів здав, а медсестра наших попередила. Завезуть одних, тоді думають спокійно повернутися за іншими. А тут, дивися, тільки пост лишили… О, гляньте!

Він витягнув руку, і Женя побачила: за машиною адвоката Паші рушила назирці інша, що випливла з темряви, немов хижак із засідки.

— Погнали, — поцідив Котя.

Його вже тіпало від викидів адреналіну.

Наддавши газу, він прилаштував джип за шпигуном, тримаючись так, аби привернути до себе увагу якомога пізніше. Задуманий план був простий і водночас мав одну ваду. Вели майданівців напевне міліцейські, хтось із «наружки», розвідники, з ними Котя останнім часом стикався, хоч не входив у прямі конфлікти. Значить, їхнє завдання не лише сісти на хвоста вказаним об’єктам, а й «висвистіти» підтримку. Спрямовуючи хоч «Беркут», хоч інший міліцейський бойовий підрозділ туди, де найлегше перехопити втікачів.

Коли це станеться, як швидко підкріплення зорієнтується в міській навігації, Котя не знав навіть приблизно.

Або вже викликали, або — можуть тягнути, щоб дати точніші координати.

За будь-якого розвитку подій у Стогова на реалізацію плану було обмаль часу.

Зате на його боці був фактор несподіванки.

Включатися треба швидше, бо втратить і цю перевагу. Адже, як відомо, там, у міліцейській машині, навряд чи сидять ідіоти. Вони — майстри своєї справи, «хвоста» за собою вирахують як не тепер, то за п’ять хвилин, не більше. З Коті ж був дуже поганий шпигун, він ніколи ще не їздив ні за ким отак, назирці, потай.

— Тримайся, — мовив рівним голосом, застібнув пас безпеки, порадив: — І пристібнися. Від гріха.

Женя, далі нічого не питаючи, послухала.

Клацнув, защіпаючись, карабін.

А Котя вдарив по газах.

З вигляду незграбний, схожий на слона чи ведмедя середніх розмірів, джип рвонув уперед, тримаючись на ледь схопленому льодом асфальті, наче досвідчена, упевнена в собі та власній перемозі балерина. Женя втиснулася спиною в крісло, думаючи — зараз їх занесе, і водій не зможе впоратися з такою брилою на чотирьох колесах. Та Котя тримав кермо так упевнено, як, здається, ніколи до цього, починаючи чи не найризикованіші у своєму житті перегони.

Часу практично не лишалося, адже рівне шосе скоро скінчиться, доведеться пірнати й петляти між будинками. За себе та пасажирку Стогов був спокійний. Та попереду везли поранених, він не знав, у якому вони стані і чи готові включитися у вуличну гонитву на виживання. Назустріч виїхав хтось одинокий, і Котя взяв праворуч, пропускаючи випадкового свідка — а тоді знову погнав, швидко скоротивши відстань між собою та міліцейською машиною.

На ній не було жодних знаків, які б указували на її приналежність.

Але їхали менти, сумніву Костянтин Стогов не мав.

Вони вже встигли помітити переслідувача і тепер блимали фарами, ніби намагаючись цим зупинити гонитву чи попередити про небажані для зухвальця наслідки. У відповідь Котя загудів. Сигнал вийшов довгим, противним, Женя скривилася, затиснула долонями вуха.

Ззовні теж прогули.

Котя видав відомий усім футбольний сигнал: та-та-татата-тататата-тата! Йому вдалося втримати джип точно навпроти супротивника, аж тепер він зміг розгледіти обриси «опеля». Посміхнувшись сам до себе, потім — підморгнувши пасажирці, легенько повернув кермо праворуч.

Джип підрізав «опеля», намагаючись зіштовхнути з траси на узбіччя.

Коті кортіло побачити, як менти реагують на подібне нахабство, і послухати, що вони зараз говорять. Напевне, викликають підмогу, дають точні координати, тим самим відволікаючись від своєї основної мети — вести втікачів. Хто був за кермом, адвокат Паша чи інший водій, Стогов віддав йому належне: у мить зорієнтувавшись, зрозумівши, що до чого, головна машина прискорилася.

Поки джип із «опелем» мірялися яйцями на слизькому асфальті, утікачі потроху відривалися.

— Отак, — мовив Котя.

Спритно вправляючись із кермом, педалями та коробкою передач, уклинився між ними та міліцейською машиною. Міг поцілуватися з лівою ворожою фарою, та водій «опеля» вчасно помітив, вийшов з-під удару, ніби пірнув.

Тепер Котя прийняв вогонь на себе.

Не мав надії, що впорається найкраще. Та вийшло навіть не добре — філігранно. Справді ювелірна робота.

Машина з пораненими, яку на короткий час вивели з гри, уже дісталася до першого ж повороту. Мить — і втікачі зникли серед будинків.

Котя боявся: погоня плюне на нього. Менти зав’яжуть вузлик на пам’ять і все одно сипонуть за повстанцями. Якщо так, доведеться починати гру спочатку, і не факт, що вийде — джип уже проскочив поворот, куди завернув адвокат Паша зі своїми підопічними. Тож у разі, якщо міліція продовжить свою гонитву, треба розвертатися й гнати за ними.

Це гірше.

Зникне фактор несподіванки.

Та «опель» тримався за джипом. На місці ментів Котя теж захотів би себе наздогнати й покарати.

Лишалася небезпека, що ось-ось підтягнеться підмога, запрацює якийсь план-перехват і навперейми вже мчить беркутівська кіннота. Лише тепер Стогов лишився з ворогом сам на сам. Значить, відповідав тільки за себе.

Напружено стежачи за дорогою, не зрозумів спершу, що гримнуло позаду. Коли жахнуло вдруге, зиркнув у дзеркальце.

Йому не здалося.

Праворуч від водія «опеля» з вікна стирчала рука. Зі свого місця, у темряві та на швидкості, Котя не міг розгледіти чітко, чи справді вона стискає пістолет. Але в них стріляли, без варіантів. Били не прицільно, лякали, показуючи, на чиєму боці сила й кого треба слухатися. Коли ляснуло втретє, Стогов кинув машину вбік, петляючи.

— Це…

Женя озирнулася, і собі намагаючись роздивитися погоню.

— Спокійно. Мажуть.

Вона повернулася, посунулася на сидінні вниз, ховаючи голову за краєм спинки свого сидіння.

Рука зникла.

Котя провів язиком по враз пересохлих губах.

— Зараз, — мовив знову, глянувши на принишклу пасажирку.

— Що — зараз? — голос звучав слабенько, показний кураж випарувався.

— Те саме.

Не втримався.

Забравши на мить руку з керма, перехрестився, похапцем, але щиро.

Тоді міцно стиснув бублика.

Ось воно!

Розігнавши джип із порушенням усіх можливих правил руху та його безпеки, Котя на наступному повороті стрімко й круто розвернувся.

Скреготнуло.

Не гальма — шини ковзнули по асфальту.

З іншим, менш досвідченим водієм машина запросто могла втратити рівновагу при такому маневрі, та ще й на льоду. Стогов, не зупиняючись, помчав прямо. Подумки молячись, аби зараз спереду на перпендикулярну вулицю не вискочив жоден автомобіль. Він не встигне загальмувати, той навряд чи зорієнтується й пропустить. Доведеться зупинятися за допомогою найближчої стіни.

Молитва дійшла, куди треба.

Шлях лежав вільно.

А позаду в «опелі», не чекаючи такого фінта, не готуючись до подібних вибриків, надто пізно допетрали, що робити.

Скреготнули гальма.

Переслідувач не вписався в поворот.

«Опель» занесло, крутнуло довкола своєї вісі.

А потім автівка боком стукнулася об стовп.

Женя зачудовано дивилася на видовище в дзеркальце зі свого боку.

— Хоп, — сказав Котя.

Аж тепер відчувши, як змокріло чоло.

Сірий. Молоток

Він давно чекав, аж трусило й тіпало.

На ціль вивіз Денис Буряк. Мав не одну адресу — цілий список, роздрукований із комп’ютера, на двох аркушах. Нічого до пуття не пояснивши, старший сказав: такий список не один, і адреси розподіляються між усіма командами. Додавши: саме їм пощастило. Підкидає роботу своїм, ще й особисто доставляє до місця, бо за кожну акцію залякування виконавцям належить зверху по дві сотні на рило. Проконтролює, аби все пройшло чітко. Там же, на місці, розрахунок.

Акцій Сірому та його пацанам доручається відразу дві. Потрібні терпили живуть у сусідніх будинках і навряд чи ставлять свої машини в гаражі.

Щоб зовсім точніше: Буряк отримав списки тих, хто напевне тримає тачки на вулиці.

Перевірено.

Хто й що там перевіряв, Сірому було до лампочки. Не малий, тим більше — не дурний. Хіба не ясно: даішники постаралися. Фіксують номери тих, із їхнього Автомайдану. Пробивають по базах адреси. Попередньо проводять відповідну роботу. І аж тоді дають команду.

Ланцюжок виглядав Сірому занадто довгим. І, чесно кажучи, безглуздим. Їх у Маріїнському парку щодня охороняє міліція. З багатьма пацани вітаються за руку, знають, кого як звати, і не ховаються, покурюючи травичку. Не кажучи вже про пиятику, тим ніхто не заморочується, від самого початку все відкрито.

Лоб, щоправда, один раз зовсім поплутав, забагато на себе взяв — запропонував ментові випити разом. Утративши страх, наблизився впритул, простягнув відкорковану пляшку «Мороші»: смали, значить, зі ствола, прийми позу сурмача. Сержант довго не думав. Ступив крок назад, зняв кийка з пояса, замахнувся й влупив Лоба по кисті. Той заволав, пустив напівпорожню пляшку, замахав забитою рукою, застрибав на одній нозі. Коли ж у запалі назвав сержанта підарасом, дістав наново, тепер — по нирках. Ніхто не заступився. Навпаки, кілька колег сержанта пообіцяли додати, і не лише Лобові, якщо пацани не повимикають борзоту й не поводитимуть себе нормально.

Сірий вибачився, простягнув сержантові руку, бажаючи примирення. Той так зиркнув на його праву, що Олег Сіренко зрозумів: може стати наступним. Тож звелів Хряпі з Гопом забрати придурка подалі. А під кінець дня довідалися — Лоб догрався, кисть зламана. Буряк спершу відправив страждальця кудись до лікаря, а потім, коли наклали гіпс, звелів повертатися до Броварів своїм ходом. Жодних грошей йому більше не дав, ще й міліціонери кілька днів зирили вовками. Згодом попустило, але осад лишився.

І все одно — їх охороняли відкрито. Нема смислу ховатися й шифруватися, витягуючи довжелезні ланцюжки. Усі все знають, хто хотів — зробив фото-відео.

Те ж саме з ДАІ. Хто їм що скаже за злив інфи про адреси водіїв? Отож.

Сірий почував себе безпечно, як ніколи. Після прикрої пригоди на Майдані туди намагався не потикатися під жодним приводом. Хіба накажуть різати майданутих і роздадуть зброю. Ножі, наприклад, чи кастети. Маючи свої засоби для скалічення людини, Сірий не збирався пускати їх у діло без нагальної потреби. Тоді, коли вони з Хряпою так по-дурному спалилися, Олега не полишала противна думка: вони не самі пішли. Їм дозволили це зробити.

Саме так: пожаліли й відпустили.

Жалості Сірий потребував найменше, особливо — від тих, хто на Майдані. Але відтоді шукав способу звести з ними рахунки. Не важливо, з ким, зовсім не має значення. Перепинити б когось у темному місці, завалити на землю, замісити носаками, зламати пару ребер чи ніс. Краще ніс, тоді писок перекосить, не буде таким красивим розказувати по телевізору про революцію.

Поки команди «фас» не було, Сірий зосередився на журналістах, котрих до Маріїнського тягнуло, мов мух на мед. Попервах міліція вибірково пускала їх із камерами за периметр, особливо — якщо бачили красиву дівчину, і вона пускала бісики. Олега таким не візьмеш, і щойно чергова група йшла в їхній бік, переходив у наступ. Було кілька кізочок із пласкими диктофонами, які дуже легко вибивалися з рук. Менти не втручалися, до того ж щоразу Олег, а за ним — уся його команда заводили дружно: «Нас не можна знімати! Це порушує наші права!» Нахабні дівчата спершу кликали міліцію на допомогу, потім, побачивши марність зусиль, перестали, почали доводити: нема фотоапаратів, хіба не видно, лише кілька запитань. На що Шмата, постійно й безкарно обкурений, заявляв із серйозним виглядом:

— У вас американська апаратура. Знаємо, не дурні. Це ви там думаєте, що ми дурні. А ми — не дурні. Отакий пароксод, — із усіх він найчастіше вживав улюблене слівце Дениса Буряка. — Там у вас камера всередині. Сфоткаєте нас — і у свій Інтернет закинете. А там під нашими пиками будуть різні лохи писати дебільні підписи. З матюками.

На це ніхто з нахабних дівчаток не заперечував. Вони відходили, переключаючись на інші групи. Та Сірий одразу ж рухався за ними, пацани за його командою брали набридливих провокаторш у «коробочку», і тим не лишалося нічого іншого, крім як іти геть, за периметр. Якщо потикався чоловік, корочка журналіста не захищала: Хряпа з Гопом натовкли одного, міліція прийшла розбороняти й порадила: краще справді дати хлопцям спокій. Обходити Маріїнський десятою дорогою, не провокувати. Так же набагато спокійніше, для власної ж безпеки. Ну, а якщо проходили з мікрофонами й камерами, Сірий особисто починав виривати техніку з рук журналюг, знову вголос кричучи про свої права, заборону себе знімати й провокативну поведінку незваних гостей.

Здебільшого вигнати вдавалося. Якось Олег чув, як міліцейський старлей виважено, цілком серйозно пояснював обуреним:

— Ви стоїте на Майдані? Добре, не ви — ваші там стоять? Добре, не ваші — але люди там стоять? Стоять. Ви їх знімаєте? Знімаєте. Вони вам дозволяють? Отож. А ці хлопці мають право бути тут, як вони — отам. Чого ви думаєте, що в людей на Майдані прав більше, а в цих громадян — менше? Вони тут відстоюють свою позицію. Так само, як люди на Майдані. Можуть відмовити вам у спілкуванні, на роботі ви чи ні. Ми, як міліція, вас пустили, не порушуємо, не перешкоджаємо. Хлопці не хочуть, чого ви до них лізете? Потім же самі будете говорити, скарги писати… Техніка у вас дорога? Пошкодили? Так не лізьте сюди з дорогою технікою!

Справді, розмірковував у подібних випадках Сірий. Чого б ото пертися туди, де їм не раді? Теж, бач, знайшли зоопарк…

Коли на Грушевського почалася війна, спершу Буряк, потім — якийсь міліцейський начальник у цивільному заборонили пацанам потикатися вниз, до ворожого табору, поки ситуація не проясниться й не буде нових розпоряджень. За пару днів накази надійшли: бити майданутих по тилах.

Тоді групі Сірого й видали знаряддя праці: так назвав Хряпа будівельні молотки, горілку й пакетики з травичкою, кожному. Не хочеш — не кури, але дають — бери. Шмата, знаючи, що, крім нього, ніхто особливо не бавився «веселими» цигарками, почав канючити, аби все здали на його користь. Та Гоп із Хряпою не погодилися, а Сірий не поділився з принципу. Хай Шмата розуміє: благодійників тут нема. Заслужи, далі побачимо.

Акції залякування й відплати відбувалися ночами, після дванадцятої, коли всі кругом уже спали. Минулої ночі команду Сірого завезли бусиком на Поділ, де вони швидко, голосно й результативно пройшлися кількома вулицями, трощачи на своєму шляху вітрини різних буржуйських бутиків та кафе. Хряпа пропонував, наче в якомусь кіно, лишити там десь синьо-жовту стрічку, почепити на скалок скла. Сірий відмовився. Не тому, що в причетність майданутих повірило б дуже мало народу. Інструкції відповідної не було. А самодіяльності в подібних речах Олег не любив.

Ініціатива карається.

Він давно в цьому переконався, тому не шукав ніколи ініціативи на власний зад і нікому з пацанів так робити не радив.

Є завдання, платять, прикривають — більше нічого не треба.

Тож, коли Буряк вивіз зменшену на одного команду Сірого кудись углиб Дарниці, висадив із машини та тицьнув аркуш, Олег із поважним виглядом пошурхотів папірцем, повернув назад.

— Женеш, начальнику.

— Ти поплутав? З ким говориш! — підніс голос старший.

— Хіба я що? — тону Сірий не змінив, лише додав примирливих ноток. — Я цю інструкцію записав сюди.

Скрючений палець постукав по лобі, точніше, по м’якій в’язці шапочки, натягнутої до брів. Мороз не відпускав, і пацани реально підмерзали на вулиці. Коли вивозили, зима ще не повернулася, одягнулися легше, ніж завжди, для мобільності. Не по погоді. Звісно, ніхто тепер не видасть їм тепліших речей, тому ставка робилася на власну швидкість та оперативність.

— Там є на що записувати? — Буряк поліз по цигарки.

Сірий навчився пропускати подібне повз вуха. Старший часто дражнився, зовсім без злоби. Менти, обзиваючи їх пустоголовими в часи, коли ще затягували до відділків та лупили для науки, були щирішими. І відверто називали мавпами й гоблінами всіх, хто в Маріїнському, на Антимайдані, ненависні Сірому журналісти.

Якось не витримав, спробував поговорити з однією брюнеткою серйозно: чому, типу, усі на вашому Майдані — розумні і всякі воїни світла, а ми тут — п’яне бидло, яке не знати, за що стоїть. Розмови не вийшло, брюнетка з мікрофоном почала серйозно виховувати його та інших, говорити про гідність, якої в нього нема, і Олегу набридло. Сам на себе розізлився: бач, повівся на дешеву розводку. Дозволив утягнути себе в розмову. Дивуючись потім власній стриманості, хоч міг би й у лоба дати, дарма, що баба, пояснив: «Лікувати мене можуть тільки люди в білих халатах. Сходи по халат, коза». Більше на жодну провокацію не вівся.

І тут, серед морозяної ночі, відповів замість гарикатися:

— Ну ось, ми приїхали, Декабристів, правильно? Тридцять шість, синій «бумер», державний номер… — заплющивши на мить очі, Олег витягнув букви й цифри з пам’яті, випалив, наче пароль, який відкриває сейф із мільйоном баксів усередині. — Нічого не наплутав?

Буряк звірився з аркушем, підсвітивши запальничкою. Потім підкурив, пихнув цигаркою, вицідив:

— Годиться. Шариш, Сірий.

— А то! Наступна тачка, «вектра» — на паралельній вулиці, яка там у нас…

— Та вірю, вірю, не понтуйся, — відмахнувся старший. — Коротше, чекаю тут. Поряд усе. Раз навігатор у Сірого під скальпом, мослайте самі. Там тієї роботи… Погнали, пацани.

Два рази просити нікого з четвірки не було потреби.

Олег рушив попереду. Хряпа з Гопом — по боках, сунули клином. При світлі вуличних ліхтарів Сірий помітив, як пацани перезирнулися, засік повагу до себе, чергове визнання його лідером. Звісно, не всякий зазубрить таку лабуду, у школі ніхто з них не вправлявся вивчити вірша з чотирьох рядків, а тут такі фокуси. Красава в них Сірий, ох, красава.

Може, Гоп і Хряпа подумали не точно так. Але загальна суть уловлена.

Шмата замикав маленьку процесію. Він був єдиним, хто ставився до бойового виходу без належного ентузіазму. Уже встиг посмакувати виділеним косячком, навіть оцінити куриво досить низько. Жлоби, не дають хорошої дурі, краще б грішми, а він уже сам знайде. Сірий серйозно міркував, як би надалі обходитися без цього клоуна, бо починав напружувати й обтяжувати. Треба для маси — хай собі тусує в Маріїнському чи ходить туди-назад, де скажуть. Утрьох діятимуть ефективніше.

Завернувши у двір указаного будинку, обриси потрібної машини побачили відразу. «Беха» тут була одна, притулилася перпендикулярно під’їзду, власник загнав її трошки вглиб, до невеличкої ніші біля дитячого майданчика.

Сірий покрутив головою.

Вікна спали.

Лише де-не-де блимали поодиноко невсипущі.

Жестом звелів усім оточити машину. Сам зайшов спереду, на ходу виймаючи з сумки замашний молоток.

Довго не чекав, не примірявся. Замах — і лобове скло від сильного удару пішло тріщинами, мов розколотий лід.

Завила сирена.

Другий удар. Тим часом ліворуч уже кришив скло з боку водія Хряпа. Шмата невпевнено, мабуть, ще не розігрівшись, тюкав у заднє. Гоп уже тягнув із сумки пляшку з бензином, відкоркував. У носи шибонуло, запахи морозу й пального змішалися в рівних пропорціях.

Сирена ревла.

Сірий добивав лобове.

Гоп хлюпнув із пляшки всередину, потім закинув у салон цілу, майже порожню. Хряпа, добивши скло зі свого боку, присів, для чогось ударив молотком по шині. Тоді випростався, відступив, даючи дорогу Гопові — той ладнав до бою другу пляшку, підпалював запальничкою просякнуту шмату.

— Тікай! — рявкнув він, не закинув — засунув її в діру.

Спалахнуло відразу.

З глибини вогнища далі ревла сирена.

— Ходу!

Четвірка кинулася врізнобіч. Сірий навіть не думав ховати молоток, тримав його за вкритий гумою держак. Морозу не відчував. Викид адреналіну додавав спритності, п’янив голову.

Не змовляючись, вони пробігли, петляючи, дворами, перетнувши їх і вискочивши майже точно туди, де мусила чекати інша автомайданівська машина. Сірий раніше бував на Дарниці, але в цьому районі — ніколи. Та все одно демонстрував неабиякий хист полководця: напередодні попросив знайомого мента з оточення парку знайти по навігатору потрібні вулиці. Замалював карту, як міг, на зворотному боці прямокутної біло-блакитної листівки, таких валялося всюди повно. І місцевість вивчив, перед виїздом просвітив інших. Хряпа виявився найкмітливішим, Гоп вирішив триматися друга, а Шмата — той ніколи не вийде з потрібного фарватеру. Така вдача, хай і постійно накурений.

Чорт його знає: раптом таким щастить. Є якийсь ефект, у часі та просторі орієнтується краще за інших.

Відбігши далі від пожежі, почувши, як далеко за спинами рвонуло, четвірка зібралася біля трансформаторної будки — тільки так могли зачаїтися, перевести подих. Тут теж було тихо, ніби за кілька дворів звідси не гула пожежа. Довкола мирно спали люди, у більшості своїй, як прикинув Сірий, далекі від того, що коїться довкола.

Правильно.

Краще не рипатися. Не витикати цікавого носа, тим більше — уночі, бо не лише морозець клюне, ще щось сильніше.

Він задоволено підважив молоток, постукав ним по розкритій долоні.

— Пробий тачки, Хряпо. «Опеля» шукай.

— Без тебе знаю, — буркнув той, засунув свій молоток у сумку, пригнувся, вийшов із-за буди. Злився з холодною темрявою.

Скоро свиснув.

Є.

Спершу Сірий, за ним, по черзі — інші, один за одним, перетнули дворик. Свою «опель-вектру» хазяїн притулив біля бровки, між двома сусідськими машинами. Постраждають через нього, але хай. Може, паяльник начистять, нема чого їздити, де попало, порядок порушувати.

Жестом відігнавши пацанів на кілька кроків далі, він махнув молотком.

Хряснули дверцята.

Зовсім поруч.

— Стій! Стояти, сука!

— Тримай!

Темрява вибухнула різкими вигуками несподівано, миттєво. Окрилений попереднім легким успіхом, Сірий не відразу зрозумів, у чому справа, звідки взялися прудкі тіні, котрі стрімко насувалися з різних боків. Дві так точно вилетіли з найближчого під’їзду, один чоловік уже вибрався з салону «фольксвагена», що стояв трошки далі, тепер сунув навперейми.

Стискав щось у руці.

Монтировка, не інакше.

Шмату збивали з ніг, валили. З-за рогу на підмогу мчало ще двоє, утекти вдалося Гопові — лише тому, що Хряпа підковзнувся на льоду, упав, потягши за собою одного з нападників.

— Назад! — загорлав Сірий не знати, кому.

Зірвав сумку, яку почепив перед тим через плече, поперек грудей. Закрутив над головою, жбурнув у найближчого нападника.

Замахнувся молотком на того, з монтировкою.

Та звалили.

Лицем сильно тицьнули в асфальт. Носа розквасили — потекло.

Котя. Новини

Він злився на себе.

Зовсім не тому, що вночі, після шаленої гонитви, дозволив подіям розвиватися так, як між ним та ледь знайомими жінками відбувалося до того, у мирний час, досить часто. Не виправдовував себе: мовляв, Женя, яка зараз лежить у його ліжку й на диво мирно сопе, зробила перший крок. Неправда. Вона лише кинулася йому на шию, без сторонньої думки, у пориві радості від того, що їм удалося, що вони вирвалися, урятували людей, уціліли самі. Ще й нічого нікому за це не буде.

Сталося це, коли Котя, покружлявши ще трохи, вибрався з лівого берега на правий іншим шляхом. Узяв курс назад, на міст Патона, та враз стрельнуло: про зухвалий джип уже, напевне, відмаякували на всі пости. Тому прикметну машину найпростіше випасати саме там. Через те зробив великий гак, виїхавши через Лісовий масив на трасу, далі — ліг курсом на Троєщину, аби потім, звідти, розкрутитися й пірнути на рідну Оболонь. Пасажирка не заперечувала, сиділа тихо, утиснулася в спинку сидіння, мов горобець. І лиш коли Стогов перетнув Московський міст, раптом попросила зупинитися.

Котя подумав: їй стало погано. Нерви здали із запізненням, захитало, таке буває.

Але вона відщипнула пас безпеки. Подалася вперед. Зовсім по-дитячому, незграбно, обхопила його тушу руками, почала обціловувати погано поголені щоки. Він теж позбавився ременя й перехопив ініціативу. Відповідав на поцілунки, чекаючи обуреного ляпаса: куди, руки забери, губи геть, усе не так зрозумів… Та ні, виявляється, усе так.

Женя прийняла гру.

Не противилася.

Не змовляючись, поїхали до нього. Ближче, лише відстань мала значення.

Заснули близько шостої. Ще не почало сіріти, годинника в темряві Котя теж не бачив. Не вмикав світло ніде далі передпокою, раптом засоромившись свого холостяцького аскетичного й не надто охайного побуту. Зазвичай елементарно прибирався, хоч перед останнім розлученням замість нього хазяйнувала друга дружина. Утім, як і перша, Костянтин Стогов не любив хатньої роботи. Як почав холостякувати з літа, трохи підтримував у квартирі елементарний порядок. Та з кінця листопада, а особливо — з початком грудня минулого року вдома лише ночував. І то, не завжди потрапляв.

З минулого року…

Лише шість десятків днів минулого. Або — аж шістдесят, то вже як оцінювати. Ніби небагато. Здається, усе міряється від січня, будь-який початок. Бач, зараз так не виходило.

Ні, Котя не дивився на годинник. Не знав часу, вимкнувши телефон, аби ніхто не турбував у найменш підходящий момент. Просто навчився визначати час інакше, як — не міг пояснити навіть собі. Відчував — і по всьому. Похибка в межах п’ятнадцяти хвилин.

Прокинувшись, ще лежачи із заплющеними очима, подумав — по дванадцятій. Знайшовши поглядом годинник на стіні, не стримався, гмикнув: не «яблучко», але «вісімочку» пострілом вибив, влучив у час: тринадцята тридцять. Женя спала, будити не хотілося, Котя вже приймав її присутність у ліжку, як належне, таке, що мало статися саме по собі. Відчув провину й неабияк розізлився, коли, голий, прочапав на кухню й відчинив дверцята величезного, вищого за нього, холодильника.

Порожньо.

Нуль.

Раніше в загашнику самітника теж було не густо. Жінки, хоч ставали вони дружинами, хоч обходилося короткими чи довшими романами, самі приносили продукти, тішачись із нагоди погодувати «свого велетня». Він не вважав себе чиєюсь власністю, проте не заперечував — подобалося не визначення «свій», а оце категоричне, очевидне, часом захоплене: велетень. Іноді Коті здавалося, жінки ніколи не бачили високих чоловіків понад сто кілограмів живої ваги, з яких власне жирових відкладень трошки. Усе решта — дана природою сила, яку він до того ж переганяв у спортзалі з сала в м’язи. Отже, донедавна не надто комплексував, навіть якщо в холодильнику повісилася миша: бо ж цим відкриттям робив приятелькам приємне. Давав їм нагоду піклуватися про себе.

Зараз нічого доброго в тому, що в хаті нема харчів, Костя Стогов не бачив.

Злість через те, що не подумав, переходила в давно забутий сором — і потім назад у злість. Відчуття бігали по колу.

— Котю!

Вона кричала голосно, з надривом, ніби смертельна небезпека вже стояла за крок від ліжка. Хряснувши дверцятами, аж струснувся холодильник, він забіг до кімнати й став перед Женею, як був, зовсім без нічого, широко розставивши міцні сильні ноги, упершись у підлогу, ніби готуючись до бою.

Мабуть, видовище справді вийшло кумедне. Натягнувши на себе ковдру, Женя всміхнулася так, ніби не зойкала з переляку.

— Ох, який…

— Ти чого?

— Розплющила очі — тебе нема поруч. Нікого нема. Я в чужому домі. Не відразу прокинулася, розумієш. Сама у квартирі, це завжди страшно.

— Завжди? Ти ж сама живеш. Чи я щось не так зрозумів?

— Усе так… Вибач. Зараз страшно, останні дні, тижні, місяці. Коли тобі погрожують, з невідомих номерів. Коли валять есемески, попереджають — знають адресу. Кажуть: можу міняти сімки, скільки завгодно. Піднімуться на цьому хіба мобільні оператори… Мені ж, «сучці майданутій», не заховатися.

Котя присів на ліжко, накрився вільною частиною ковдри. Женя тут же подалася вперед, лягла йому на коліна.

— Тепер добре, — повернулася на спину, глянула знизу вгору, в очах майнуло щось сіре. — Узагалі-то ти не подумай… Не знаю… Вибач, не розумію ще, якої ти про мене думки…

— Усе добре, Женю.

— Я не отак, відразу, з першим-ліпшим…

— Дякую за комплімент. Я — перший, хто попав під руку. Міг трапитися не я.

— Вибач, вибач, пробач! — Женя ляснула в долоні, немов збираючи докупи власні думки й слова. — Не те я кажу, Костю, не те! У мене не часто… Тобто майже ніколи… Словом, отак, випадково… У чужому ліжку…

— Не випадково, — його важка долоня накрила її ротик. — Учора ти сіла в мою машину сама. Теж, скажеш, випадково?

— Треба було щось робити. Якось діяти. Шукала когось із своїх, наших. Ти ж сам знаєш, бачив, яка ситуація, як усе складалося.

— О! — тепер він багатозначно підніс догори палець. — Щойно сказані золоті, навіть пророчі слова. Отже, я не хто попало. Не чужий. Свій, надійний, безпечний. Ми лише закріпили цю істину, цей очевидний факт. Тож не муч себе. Усе в порядку. Кому треба виправдовуватися, так мені.

— Тобі? Перед ким?

— Перед тобою.

— Дурний.

— Дякую.

— Дурненький. Величенький і дурненький. Усе було добре.

— Я не про те. Мушу вибачитися. Їсти нема чого. Пригостити гостю нічим. Є віскі, почата пляшка, «Джек Деніелс».

— Не спокусите, мужчино. І не підпоїте. Нарешті, погано про мене думаєте. Я не їсти приїхала, — підвівшись, обіпершись на витягнуту руку, Женя відкинула волосся, глянула йому в очі, погляду не відводила: — Я вчора злякалася, Костю. Не відразу. Коли вже під’їхали до лікарні. Не хотіла нічого тобі говорити, бо сама не думала, що боятимуся. Раптом стукнуло — як воно буде? Ну, як нічого не вийде, ти ризикуєш, ніби так треба, а я тебе втягнула, і ось тепер ми перекинемося разом, ти не втримаєш машину… І в мене ніколи раніше не стріляли. Розумієш?

— Ти говори, — долоня легенько провела по лобі, відсуваючи непокірне пасмо.

— Потім, після всього… Правда, не хотіла лишатися сама. Не була до кінця впевнена, що саме з тобою. Але сама — ні. Кортіло заховатися, залізти в нору. Туди, де тебе точно ніхто не знайде.

— Миша.

— Звідки ти знаєш?

— Що знаю?

— Мене мама колись називала мишею. Мишеням. І чоловік… колишній…

Обоє, не змовляючись, відчули: пішло не туди.

— Новини є якісь? — запитав Котя після короткої паузи.

— Вимкнула телефон, Інтернет у ньому. Знаєш, — Женя вмостилася зручніше, — уперше за багато днів захотілося його вирубати. Дзвонитимуть. Та навряд чи поміняється щось, як відгукнуся пізніше. Новин останнім часом узагалі боюся. До Груші — не так, усе ж була надія. Зараз… не знаю.

— Нема надії? Тоді для чого…

Рвучко підвівшись, Женя сіла, підтягнувши ковдру до себе й закрившись до плечей. Котя знову лишився у власній незатишній голизні, тому, аби не перетягувати, устав і натягнув штани, при цьому завершивши думку:

— Для чого тоді все це, раз надія зникла?

— Ти сам можеш пояснити, чому вчора грався з ментами у квача?

— Кому?

— Собі.

— Давно пояснив.

— Я теж. Але ми, Костю, далеко не весь Майдан. Я спілкуюся з людьми, як юрист, слухаю, що кажуть та чого хочуть. Бачу проблему, причому — давно. Нема єдиної цілі, тобі не здається?

— У кого?

— Та хоч у нас із тобою.

— Чому?

— А я звернула увагу: про різні угоди з Європою, асоціації, інтеграції давно не говорять. Ніби сині із зірочками прапори, євросоюзівські, досі поряд із нашими. Тільки це вже більше символіка, ніж мета. Кожен вийшов за своє, Костю. І стоїть за своє. Досвід підказує — так буде важко домовитися, навіть якщо все скінчиться миром.

— Ну, а що тоді, у твоєму розумінні, мир?

— Коли погані покарані. Хороші — задоволені. Усі розходяться, і кожен займається своїм.

— Так не буває.

— Буває. Якщо суди нормальні, сторони рано чи пізно домовляються. Навіть у наших кінчених судах, де замість законів тарифи та гнучка система знижок, подібне можливе. А тут — скільки й чим треба заплатити Майданові, аби він розійшовся та більше не збирався? Звичайно, я утрирую, але така проблема вже помітна. Наприклад, западенці роз’їдуться, бо влада спише когось, противного особисто їм. Але лишаться, скажімо, одесити — їхні вимоги не виконані.

— Ніколи не чув, щоб у когось були персональні вимоги. Наче ж «банду геть» — одне для всіх…

— Так я тобі про що кажу! — Женя легенько плеснула в долоні. — Банда для кожного своя! Одним досить вигнати нашого дурного прем’єра, який лякає пенсіонерів із Донбасу гомосексуальними шлюбами, ніби сам потерпів! А іншим на додачу хочеться вигнати мера Харкова! Третім набрид власний сільський голова та його друг, місцевий міліціонер! А десь стоять суворі дядьки й вимагають люструвати просто на Майдані головного санітарного лікаря їхнього містечка! Костю, на Грушевського горять шини, летить каміння, стріляють та вбивають! Там кров на снігу! У камерах — купа народу, не лише в Києві, кругом! Більшість судять за двадцять чотири години, підсудні лежать на лавах, напівпритомні! До них не пускають адвокатів і штампують вироки! І все одно — є такі, хто далі талдичить: провокація, мирний протест, треба не так! Між собою готові битися на радість ворогам! Ось коли надію втрачаєш, ясно?

Вона вже зовсім розійшлася, ковдра сповзла до пояса, оголивши акуратні, схожі на дві достиглі грушки, груди. Женя вже не прикривалася, і Котя, аби відволіктися й зібратися з думками, кинув їй свій джемпер.

— Лови. Зрозуміло все. Ніколи таким голову не забивав. Ти права, я за своє. Ментів ненавиджу, наших, у будь-якому форматі. Податківців теж. Мені правда до лампочки, які хабарі бере санітарний лікар десь у райцентрі.

— Погано, — вона влізла в джемпер, труснула волоссям, застібнулася. — Хоча… Соромно, тільки мені теж так само. Принаймні було донедавна. У тебе тут курять?

— У ліжку? Курять. І каву п’ють, — Котя хутко скористався нагодою поміняти тему розмови, бо не уявляв, куди вона далі поведе. — До речі, кава в мене є. Нести?

— Вари. Дай запальничку, — Женя потягнулася до телефону. — Я поки справді новини гляну. Ламає, віриш? Залежність, новий різновид, не описаний лікарями.

— Окей, — Стогов простягнув їй запальничку, нахилився, цмокнув у маківку, провів по волоссю широкою п’ятірнею. — Значить, п’ємо каву, потім поїдемо десь поїмо.

Женя увімкнула телефон.

— Звучить зовсім мирно. Поїдемо поїмо. Ніби нічого не сталося.

— Так тут, на Оболоні, хіба щось може статися? Люди бенкетують у кафешках, сам бачив.

— Не заборониш. Ще одне пояснення, чому так сумно — не всі на Майдані. Багатьом пофіг, Костю.

— Не нам.

— І не тим, кого ми відбили вчора.

Прямокутний монітор засвітився. Свою трубку Стогов поки вирішив не чіпати, підчепив зі спинки стільця футболку, вчорашню, несвіжу, навіть ще вологу від поту. Натягнув, сховав босі ноги в капці, почовгав варити каву.

Женя прийшла сама. Задумавшись, Котя здригнувся, почувши рух за спиною. Кава в турці саме пінилася, він перемішував. Тому не розвернувся всім корпусом, глянув через плече.

— Що?

Сірий колір її лиця говорив сам за себе.

— Ваші, четверо…

— Наші — хто?

— З Автомайдану. Учора. Гранатами закидали.

Кава могла собі кипіти далі.

— Як це — гранатами? Де? Хто?

— Новина вранішня. Подробиць досі нема. Тільки прізвища. Один уже в суді. Мої друзі його знають, есемеску кинули, не могли додзвонитися…

— Гранати звідки, питаю!

— Не кричи. Пишуть — засідка. Ніби гайці чи менти кинули хибний SOS, типу, треба когось рятувати. Машина, яка була ближче, підтягнулася. Вступили беркути, перекрили дорогу з двох боків. Усіх, хто в машині, витягли. Машину розстріляли, закидали гранатами, шумовими. Це зі слів того, кого зараз повинні судити. Я їду.

Котя загасив плиту.

Каву вивернув у мийку.

— Я теж. Тільки… Жень…

— А?

— Слухай… Візьми запасні ключі. Мої. Разом зараз спокійніше. Про безпеку не кажу. Візьмеш?

— Не знаю, Костю, чому погоджуюсь.

Коновал. Удома

Він дочекався, поки гостя піде.

Приходила жінчина подружка, з роботи. Обидві працювали в дитячому садку, і раніше ця Зіна частіше заходила до його Ольги. Навіть гуляли різні свята разом. Зінка недавно розлучилася, сама піднімала чотирирічну малу, і добре, що можна без проблем тримати в себе на роботі. Ще й годують державним коштом, якось викрутиться.

Щоправда, з грудня наче відрізало — у гуртожиток «Беркуту» носа не потикала, хоч жила на сусідній вулиці. Подруги зустрічалися в найближчому сквері, коли обидві вибиралися з дітьми гуляти. Потім Ольга почала дихати повітрям у тутешньому дворику. Сама боялася ходити далі після того, як одна старша жінка назвала її сукою: «Знаю тебе, сучка, у тебе чоловік у „Беркуті“, убивця дітей! А в самої ж дитина!» Ковтнувши сльози, дружина тоді забралася геть. І, що Павла напружило більше, — промовчала. Розказали сусідки, яким Ольга поскаржилася. Не чоловікові жалілася, мамі. Теща, звісно, змовчати не могла, негайно взяла зятя в оборот, вимагаючи провести власне розслідування й навести порядки, бо дружину ґвалтують, а він ковтає.

— До чого тут діти? — намагався тоді зрозуміти Павло.

— Я теж запитала. У неї сина побили на Майдані, — неохоче пояснила Ольга. — Упав, лупили в пах. Та тітка казала, що в хлопця ніби дітей уже не буде. А в неї — онуків.

— Ти запитала її, що буде пацанам із патрульної служби чи вевешкам, котрі всі ці дні стоять на морозі? — психонув Коновал. — Вони собі, значить, нічого не відморозять, у них нормальні діти вийдуть?

Дивно, та Ольга якось дуже швидко заговорила того разу неприємну для неї тему. Далі гуртожицького двору гуляти ходила хіба з мамою. Зінка ж немов розчинилася. Звісно, по буднях працювала, проте по вихідних забігала частенько. Разом щось готували, міняючись рецептами, пили чай, дражнили Павла, коли той був не на чергуванні. Хоч із недавніх пір Коновалові справді стало не до жінчиних подруг, бо й на власну родину часу бракувало, якось відзначив — Зінаїда зникла, Ольга її не згадувала навіть побіжно.

Тож здивувався, побачивши її ввечері в кімнаті.

Змінившись, не пив з мужиками, що дивувало не менше. Не те, щоб бійці, повідхаркувавши разом із матюками ядучий дим, регулярно напивалися до нестями. Навпаки. Щоразу ритуал чаркування, котрий завжди проходив у піднесеній атмосфері, очікувався й усіляко стимулювався, зараз перетворився на обтяжливе дійство, яке слід відбути якомога швидше, без жодної радості, мовчки, старанно, немов здаєш у полку черговий плановий норматив.

Урешті-решт, сьогодні Коновал цілком свідомо вирішив відколотися від колективу. Жоден не дорікнув. Жданов кивнув із серйозним виразом на втомленому обличчі, потиснув руку на прощання так, ніби він зважився на те, на що в самого Сані бракувало сили волі. Тож Павло не зовсім зрозумів, чому Зіну збентежила його поява. Чоловіка прогнала, бо сильно пив, наслідком такого подружнього життя стало погане сприйняття підпилих мужчин. Звісно, будучи в гостях, могла собі дозволити лише підсмикувати господаря, і то — коли Ольга задавала тон, аж тоді Зіна підспівувала другим голосом. Такий підхід теж став свого роду традицією.

Але зараз Павло зайшов тверезий.

Зінаїда бачила це. Зі своїм досвідом не могла не помітити.

І все одно перевела якусь дуже важливу й помітно цікаву обом розмову в скоромовку. Так роблять, коли згадують про невідкладні справи й треба вже йти. Повернувшись із душу, Коновал не застав гості. А Ольга, збираючи чоловікові на стіл, намагалася уникати прямого погляду.

Павло не мав ані сил, ані бажання гратися з дружиною невідомо в що. Пригладивши коротке мокре волосся, жбурнув рушника на край ліжечка, де мирно гралася донька. Машинально відзначив — нові іграшки, раніше таких не було. Знав, бо купували забавки дитині не так часто, як тій самій, мабуть, хотілося.

— Зінка принесла?

— Вона ж день народження малої пропустила.

— О! — Коновал картинно здивувався. — А чого це вона пропустила? Забула?

— Пашо, сядь поїж.

Ступивши ближче, Коновал узяв Ольгу за лікоть, легенько стиснув, ногою посунув стільця вбік, кивнув:

— Ти сядь. Сядь, сядь.

— Пусти руку.

Павло розтиснув пальці. Вони всілися навпроти.

— Кажи.

— Що?

— Чого Зінку занесло.

— У гості.

— Давно не було, а тут — здрасьтє. Дивиться вовком, ніби я їй у борщ плюнув. Явно чогось наговорила. Кажи. Про мене?

— Вона зустрічається.

— Слава Богу. Бабі треба мужика. Тим більше, Зінці твоїй. Станок простоює…

— Паша!

— Що таке?

— Перестань. Грубо. Ти таким не був.

— Ага, я на балет ходив, — Коновал скривив кутик рота, зображуючи посмішку. — І по музеях та виставкових залах. Потім, знаєш, випадково записався в полк спеціального призначення, видали мені форму та берці, і перестав я любити оперу та балет. Став увесь такий грубий, неотесаний…

— Припини, Пашо.

— А що не так? Я вже грубий, сама сказала. Раніше не був грубим, тепер став.

— Не чіпляйся до слів.

— А ти не кидайся словами! — Коновал підніс голос. — У нас давно щось не так. Я бачу, тільки часу нема поговорити. Приводу теж не було. Оль, ми ж сім’я. Чоловік і жінка, правильно?

— Пашо, що тобі треба від мене?

Брови скочили догори.

— Мені від тебе? Подружка, з якою на той Новий рік цілувалися під йолкою, сьогодні вовком дивиться! Замість чайку попити по старій дружбі — тікає, наче тут їй усе завоняли! Олько, кругом таке робиться, а в мене тили тріщать. Терпіти не буду.

— Нічого терпіти не треба, Пашо. Тебе ніхто не чіпає.

— Ага, ще чого! Мене ігнорують, Олько! Твої подружки! Навіть мама твоя. Думаєш, останній раз, коли приїздила, не бачив нічого? Сліпий я вам?

— Не сліпий.

— О! І не глухий. Слухаю, говори.

Озирнувшись на доньку, котра далі гралася, не відчуваючи хвиль із батьківського боку, Ольга зітхнула:

— Добре. Зіна зустрічається з чоловіком. Андрій. Я не бачила його, та багато чула. Зіна почала дзвонити часто, ділиться своїми новинами.

— До чого…

— Її Андрій на Майдані. Ось недавно записався в Самооборону.

Коновал відкинувся на спинку стільця.

— Та-ак. Вечір перестає бути томним.

— Ще ранок.

— Приказка така.

— Знаю я цю приказку.

Випроставшись, Коновал запхав руки глибоко в кишені китайських спортивок, пройшовся периметром кімнати. Постояв трохи біля доньки. Нахилився, узяв на руки. Мала спершу радо заплямкала губами, та дуже швидко захникала, просячись назад на дно ліжечка.

— Рідна дитина мені не рада.

— Пашо, вона гарно гралася. Пусти, вона ні до чого.

Посадивши доньку назад, Коновал розвернувся до Ольги всім корпусом.

— «Ні до чого» — це до чого? — і поки дружина шукала відповідь, запитав знову: — Зінка ходить із ним? Теж майданутою стала, наслухалася? Той її перець — бандерівець?

— Місцевий. Тут народився, системний адміністратор десь на фірмі. У Зіни полетів комп’ютер, якась її подружка дала телефон. Андрій приїхав…

— …І не поїхав. Оль, мене найменше цікавлять зараз, як твоя Зінка знайшла собі мужика. Чомусь не дивує, що він майданутий і її заразив. Ти тут до чого?

— Я ні до чого, — вона зітхнула. — Крім того хіба, що твоя дружина.

— Яке їм до мене діло?

— Ти служиш у «Беркуті».

— Зінка завжди це знала.

— Тепер вона знає також, що ви роздягаєте людей на морозі, — у голосі Ольги бриніли незнайомі раніше Павлові нотки. — Ви поливаєте їх водою в мороз. Б’єте, катуєте, кидаєте на Грушевського ці гранати, стріляєте — у людей стріляєте, Пашо! У живих людей! Хіба ви не бачите, що робиться? Чому люди прийшли, за що стоять, чого вимагають? Кого ви охороняєте, Пашо, кого захищаєте? Невже не можна просто піти? Напиши рапорт, звільнися, будемо без роботи, хай, поїдемо, усе одно тут общага, перспектив на свою квартиру вже точно не буде, із цим усім…

— Цить! — крикнув Коновал.

Прозвучало різко. Від несподіванки злякалася мала, заревла з низького старту. Ольга зірвалася, кинулася до дитини, вихопила, притисла до себе. Гойдаючи, відійшла до протилежної стіни, притулилася спиною.

— Не кричи. Налякав.

— Бачу. Не тільки дитину — усіх кругом. «Беркутом» на тому Майдані давно вже всіх лякають. Страшили ми. І не тільки там, по ящику, істерика. Знаєш, до чого вони, оті, хто за Європу, додумалися? Натягнули нам екран, на Грушевського, ближче до нейтральної смуги, і крутять там свої чесні новини. Ми для них усі дурні, нічого не розуміємо, бо, бач, новини нам показують неправильні. Задурили голови пацанам. Олько, розумієш? Нам щодня почали показувати, які ми, блядь, погані!

— Не матюкайся, тут дитина.

— А, вона не розуміє нічого. Наші грюкають кийками по щитах, глушать. Хай бачать — нема смислу нам мозок полоскати. Тобі, бач, промивають, з тилу заходять.

— Ніхто мені нічого не промиває. Чому ти вирішив, що я не знала раніше, чим ти займаєшся на службі?

— І чим же я займаюся? Чого ти не знала? Що я вбиваю людей на вулицях кожен день? Кого не застрелю — роздягну на морозі й обіллю водою?

— Добре, не так сказала. Не те. Андрій говорив Зіні — ви почали стріляти в людей на Грушевського, цілите точно по очах. Він зараз удома, лежить, боїться йти в лікарню, щоб не забрали, як порушника. Пощастило, куля вдарила над оком, розсікла брову, тому вирішив відлежатися пару днів. А поруч із ним людині око вибило!

— І твоя Зінка прийшла сказати — це я в них усіх стріляю?

— Вона говорить: «Ваш „Беркут“ навмисне стріляє в людей». Ось буквально тобі повторила.

— Вона сама бачила? Вона була там, вихователька з дитячого садочка? Кинула дітей, свою малу в тому числі? — жестом зупинивши дружину, не давши їй уставити слово, Коновал продовжив: — Нічого вона не бачила, отак! Їй втирає мужик, котрому просто могли дати в рило! Свої ж, на Майдані, по п’яні! Або з рогатки хтось пальнув! Чи каменюку не докинув, не туди полетіла, там же бруківку роздовбали, каміння — море. Людей ми вбиваємо… А ми не люди хіба? Хто твій чоловік, людина? Кажи — людина?

— Факт.

— Бач, а в мене, — Коновал постукав себе кулаком у груди, — придурки в чорних масках кидають пляшки з бензином! Знаєш, скільки наших уже забрали з опіками? Мужики горять факелами, наші, солдатики з «веве»! А ті радіють! Кричать, називають усе це фаєр-шоу! Палає людина, жива — а їм шоу, Олько! Ми що, повинні терпіти? Чому? — Павло витягнув руку долонею вперед. — Ось цією підхопив пляшку, яка дивом не розбилася, перекинув назад. Ні в кого не цілив! Бачу — там уже моститься хтось із камерою! Вони показують, як боєць «Беркуту» воює з мирним населенням! Хочеш подивитися на те мирне населення зблизька? Валяй, викликай маму, хай посидить заради такого моменту з дитиною. А ти із Зінкою та її коханим — уперед, по той бік барикади! Ми захищаємося, Олю! Маємо таке ж право, як оті, майдауни!

Донька, яка вже заспокоїлася, знову невдоволено кувікнула.

— Тихіше на півтону, — зауважила Ольга, погладила малу по голові. — Ми давно так не розмовляли, Пашо. Тобі все ніколи. Не хотіла говорити під руку. Думала, розумію ситуацію. Зараз… тобто, — вона перевела подих, збираючись із думками. — Тобто, тепер доходить — треба було отак побалакати з тобою раніше. Бачу — пізно.

— Чому?

— Ти вже озлобився, Пашо. На всіх.

— Я озлобився? — палець тицьнувся в центр грудей. — Я? А ти чула, що на Майдані, зі сцени, волають у мікрофон, аби всі бралися за ножі та йшли різати наших бійців? Виловлювати потайки, партизанити, із засідки — і різати! Ще краще — брати в заручники наші родини. Дружин та дітей. Тебе в заручники брати, ясно? Аби ми склали зброю й пропустили їх! Аби дозволили убивати!

— Не знаю. Такого не чула. Зіна теж не говорила. Зате всі чули про те, як людей повбивали на Грушевського.

— Нам не видають бойової зброї. Є наказ, — відрізав Коновал. — Хоча закон дозволяє. Інструкції є відповідні. Наближається противник ближче, ніж на дванадцять метрів — вогонь на ураження. А нам, Олю, видають травмати! Гумові кульки, ними вбити неможливо! Нас начальство від нас же страхує! Узагалі, що тобі вішала Зінка? У них там, у майданутих і тих, хто за них, все правильно, чесно, чисто? Вони будинки захоплюють кругом, у Києві, Вінниці, ще десь… Скрізь! Це вони так хочуть у Європу! Маски на головах, каміння та палиці в руках! Дикуни, а кричать про цивілізацію!

— Кричиш поки ти.

Коновал скреготнув зубами.

— Нехай. Ти що хотіла від мене зараз почути? Для чого завела розмову?

— Завів ти, Пашо. Я мовчала.

— От краще говорити, ніж так мовчати!

— Тихо. Дитина боїться.

— Не закривай мені рота! — Коновал уже не міг зупинитися, його несло, з нього лилося невпинним потоком. — Якщо це така агітація, з чорного ходу, якщо твоя Зінка виконує якесь партизанське завдання свого майдауна Андрія, скажеш — ось! — він скрутив дулю. — Ще краще — покажеш. Передаси. Я на державній службі. Я складав присягу. Я підтримую уряд і працюю на нього. А якби не працював, пішов би на іншу акцію, ту, у Маріїнському парку, бо маю право на іншу думку. Чому моя неправильна? Чому маю кидати зброю? На бік якого народу треба переходити? Того, який виламує бруківку, трощить майно в центрі столиці держави й наполягає на своєму праві не відповідати за це? Жирно, Олю, дуже жирно! Хай себе нормально поводять! І знаєш, що ще? Навіть коли влада накаже нам розійтися, пропустити їх, почне домовлятися й усе закруглиться, нічого не скінчиться. Знаєш, чому? Бо ми бачили, як наші хлопці горіли. Як їх били, збивали з ніг, як плювали в обличчя. Сам витирав харки, ось цією, — Павло знову виставив уперед руку. — Чули, як нас обзивають. Нічого не можемо зробити у відповідь зараз. Але зробимо. Там уже пішли особисті рахунки, Олько. Як у школі, шара на шару.

— Ти й говориш, мов школяр, Пашо.

— Уже як умію. Майдауни розпинаються солов’ями. Їх на це вчили. Нас, хто по наш бік барикади на Груші, учили інакше. Скоро побачимо, чия наука сильніша. Так і перекажи Зінці, що б вона там собі не планувала стосовно мене.

— Вона нічого не планує. Просто не хоче після почутого бути в одному приміщенні з беркутом.

— Отак заговорила? Чого ж приходила? Її кликав хтось? До побачення! Тобі, до речі, як зі мною в одній кімнаті?

— Ти мій чоловік.

— Слава Богу. Тоді заспокой дитину. Давай їсти. І більше на цю тему ми не говоримо. Ти мене почула, усе.

Узявши цигарки й сірники, Павло Коновал пішов курити на балкон.

Підмивало хряпнути дверима.

Хотілося розгатити скло.

Кулаком.

Аби кров пішла.

Стримався. Справді, можна малу налякати. Дитина тут точно ні до чого.

Котя. Апельсинова жуйка

Його привів до тями біль.

Не так: Котю привели до тями болем, пекучим, гострим, різким. Охопивши все тіло за раз, розтікся стрімко й рівномірно. Від низу живота, звідки прийшов, вище, стовбуром хребта, до потилиці, звідти в мозок, немов безжальний у своїй байдужості велет закручував туди величезний шуруп-саморіз. У протилежний бік — одночасно по обох ногах, до п’ят, там затримався, ніби вщух. Але той, невидимий, хто завдавав болю, ніби відчув це — ударив просто в середину стопи, раз, другий, третій. Бив сильно, замах короткий. Обробивши праву, кат переключився на ліву.

Тепер хвиля болю пішла знизу вгору.

Котя смикнув ногою. Так реагували на удари природні рефлекси, та вона не зрушила, лиш сіпнулась, залишившись у тому положенні, у якому він її відчував. Напад болю притупив усе інше, але коли відступило, знову спробував смикнути по черзі кожною з ніг. Аби зрозуміти: їх міцно, зі знанням справи прикрутили до якоїсь опори за литки.

Дротом.

Не тонким, бо дротяні пута не впивалися в оголену шкіру, тільки щільно, кількома витками, охоплювали її в найтоншому місці. Руки, розведені в різні боки, так само прикрутили мідними шматками до якихось опор.

Костя Стогов лежав зовсім голий.

У темряві.

Хтозна, може, там, де його тримали, і горіло світло. Полонений не міг цього бачити: очі закривала широка щільна чорна пов’язка.

Щойно біль відступив ще далі, Котя знову сіпнувся, порухавши тазом. Сідниці потерлися об гладке дерево. Його роздягнули, виклали долілиць на столі, занурили в біль та морок, розтягнули, ніби розіп’яли.

Мабуть, бранець мусив, очунявши, найперше усвідомити себе голісіньким. Беззахисним та приниженим. Такий міцний чолов’яга навряд чи звик до такого поводження з собою. Особливо, коли всі дивляться на його голизну, а він натомість не бачить нікого й нічого довкола себе, слабнучи від безсилля та приниження. Хтозна, раптом після такого невидимі вороги дали йому реальний шанс чимшвидше все скінчити — померти прямо на столі, від сорому.

Котя вирішив не давати їм, ким би вони не виявилися, можливості втілити саме цей свій задум. Геть сором.

Нема чого червоніти.

Нема перед ким.

Якщо тобі ніяково, людина чи люди, котрих соромишся, бодай мають бути варті того, аби полонений хотів виглядати краще в їхніх очах.

Голим лежати не соромно.

Стогнати й кричати, коли болить, не соромно.

Котя не стримав стогін. Відразу за ним випустив крик.

— Очухався, сука!

Полонений мовчав. Не хотів робити невидимим катам приємність, із надривом питаючи: «Де я?», «Хто ви такі?», і тим більше, без жодної надії бути почутим, вимагаючи: «Відпустіть мене негайно!» Себе вони не назвуть. Куди привезли — не скажуть. Не відпустять за першою вимогою. Не для того викрадали, везли сюди та влаштовували цю, як казала одна знайома художниця, інсталяцію, аби відповісти на всі питання жертви, налякати до напівсмерті й нарешті відпустити на всі чотири сторони. Побитого, голого, приниженого — але живого.

— Пішов нахер!

Нічого іншого зараз не прийшло. Випаливши це, Котя приготувався до чергової порції ударів.

Їх не було. Навпаки, довкола запала дзвінка крижана тиша.

Полонений лише тепер відчув холод. І нарешті — сором: за те, що дозволив отак по-дурному заманити в пастку себе та, найгірше, ще двох повстанців.

Одного знав добре, Данило, інженер, нема ще тридцяти, перед Водохрещем забрав другу дитину з пологового. Народився хлопчик, а він щиро хотів дівчинку — ще одну. Їздив із Автомайданом від самого початку, захоплююче розповідав, як недавно зловили тітушок на Дарниці, ті встигли, гади, спалити одну машину, та з другою прокололися. Виявляється, власник першої, розбуджений серед ночі сиреною та звуками розбитого скла, усе зрозумів. Та, замість панахиди за втраченим авто, бігом набрав товариша, котрий жив неподалік, на паралельній вулиці. Не дарма попередив — у нього саме сиділи земляки, кілька хлопців із Черкас, приїхали після Водохреща на підмогу. Оперативно вискочили, зловили майже всіх, здали в Профспілки, Самообороні. Чесно клялися — пальцем ніхто їх не зачепив. Допитали на відеокамеру, змусили вибачатися перед нею ж, провели з ганьбою через Майдан та видали міліції, інакше не можна. Кіно виклали в Інтернет, видно ж було — у жодного тітушки нема фінгалу. А ті потім усе одно дружно написали заяву, як їх катували в «Правому секторі». Ще й показали синці під баньками. Данило припустив, а Котя погодився: треба бути дебілами, аби дозволити бити собі пики.

Другого не знав зовсім. Назвався Миколою, ландшафтний дизайнер, чемпіон із армрестлінгу в себе на районі, завзятий собачник і фанат київського «Динамо». Напередодні разом із іншою командою витрушували житомирських тітушок із гуртожитку на Борщагівці — завезли зовсім недавно, за оперативною інформацією, навіть не встигли озброїти, роздали тільки горілку й траву. Знайшовся в когось автобус, зо два десятки бійців по одному, тримаючи руки на потилицях, затекли в салон. При вході здавали всю готівку, яку отримали від старших, — на ліки для тих, кого їхні колеги з Автомайдану вже встигли скалічити цими днями. Далі вивезли з Києва назад, до Житомира, і тут обійшлося без пригод.

Дизайнер Коля дуже переймався — хотів їх.

Ну, отримав. Як і решта. Усе через Котіне нехлюйство.

Чи то попередня нічна пригода спершу з гонитвою, потім — із адвокатом Женею, притлумила рецептори й рефлекси, чи він справді дав слабину, уперше за цей шалений тиждень, і втома зробила чорну справу: проґавив небезпеку. Хоч знав, що таке може статися. Але до останнього самовпевнено думав — не з ним. І ні з ким більше взагалі. Автомайданівці навчені, попереджені. Значить, озброєні.

Отримавши сигнал про черговий нічний напад на лікарню, Котя прийняв виклик, узяв на борт Данила з Миколою, погнали на підмогу. Коли зрозумів — пастка, міліція знову сіла на їхню ефірну хвилю й «Беркут» пішов на перехоплення, було запізно. Мав шанс вирватися. Мізерний — але мав. Уже проривав блокаду.

Не впорався з кермом.

Джип занесло на льоду, повело юзом. Вирівняти машину не встиг.

Їх виволокли, усю трійцю. Беркути не ховалися, повний прес пішов відразу. Котя перший отримав по голові, хоча вирубити його виявилося не так легко. Три удари замість одного.

І ось він тут. Де…

— Люди де?

— Які? — почулося звідкілясь збоку.

— Зі мною були. Де?

— Про себе думай, козел.

Над головою пролунав інший голос, хрипкуватий, із тих, котрі називають ще прокуреними:

— Заткніть йому пасть нахрін!

— А чим він буде говорити? — парирував перший, як аж тепер розчув полонений — різкий, грубуватий, його власник не промовляв слова, випльовував.

— Та нах його слухати! Хіба останнє слово!

Удар.

Били згори, чимось тонким, гнучким та замашним. Знаряддя з легким свистом розсікло повітря.

Голе тіло обпекло.

Кричати не соромно.

— Вам робити нічого?

Долучився третій. Цей говорив спокійно, якось навіть буденно. Так поводяться керівники середньої ланки, котрі довіряють підлеглим, але при цьому вказують на недоліки в поточній роботі. Не для критики: лише тому, що поставлені тут керувати, і повинні виконувати певні завдання. Інакше підлеглі рано чи пізно зрозуміють: можна діяти й без керівного втручання.

На власний розсуд.

І відчують себе більш незалежними, ніж передбачає їхня компетентність й загальний рівень професійної підготовки. Це стає причиною поступової втрати контролю над ситуацією, чого допустити не можна в жодному разі.

Котя вирахував старшого автоматично, саме за такими ознаками.

Дуже просто. Сам керівник, багато разів стикався з подібним.

— Чуєш, ти, люди наші де? — вигукнув голосніше. — Тебе питаю, ти!

— Не чіпай.

Старший не міняв тону, і полонений зрозумів: зараз його знову хотіли вдарити.

І аж тепер, пробившись крізь холод та біль, нарешті зрозумів, що саме зачепило вухо.

Акцент. Характерна вимова.

За час, поки займається бізнесом, Котя зазвичай два-три рази на рік бував по справах у Москві й Петербурзі. Телефоном та скайпом спілкувався з російськими партнерами частіше. Між першим та другим шлюбом відбув короткий та бурхливий роман із корінною, як називала себе коханка, ленінградкою.

Чого там: в Україні практично кожен, маючи бодай мінімальний досвід спілкування з російськими громадянами, із заплющеними очима вичислить їх за говіркою.

Українці, навіть якщо від народження спілкуються лише російською, усе одно говорять не так.

— Відійди, — сказав комусь старший, і за мить його характерний голос Котя чув уже зовсім поруч. — Ти будеш говорити?

— Хто? — вичавив із себе полонений.

— Вимкни дурня. Тут, крім тебе, нікого ні про що не запитують.

— Це ясно. Ти — хто?

— Смерть твоя геройська! — гаркнув хрипкий.

— Закрий його, — старший говорив до володаря грубого голосу, майже відразу після цього почулася коротка штовханина, і допит відновився: — Яка тобі різниця, хто я? Я ставлю питання. І я вирішую, коли ти підеш звідси.

— У мене є шанс?

— Завжди є шанс. Не всі користаються.

— Для чого так? Я не ховаюся. Могли б просто поговорити. Десь у місті, у кафе. Навіть на Майдані, якщо не страшно.

— Тобі зараз страшно буде, сука! — прохрипіло з глибини приміщення.

— Може, виведи його, начальнику? На морозець. Хай охолоне, гарячий дуже.

Старший прокашлявся.

— Добре. Ми зрозуміли, який ти сміливий. Ти сам собі показав, як мужньо тримаєшся. Ти виріс у власних очах і зберіг лице, здорованю. Тебе звати Костя, у правах написано.

— Вони фальшиві. Від ментів шифруюся. Номера на джипі теж ліві.

— Он як? — голос старшого звучав уже не лише спокійно, а й безбарвно. — Як же тебе звуть насправді, Костя Стогов?

— Це державна таємниця. Я підписку давав про нерозголо… А-а-а-а!

Кричати не соромно.

Старший не бив — розсік на грудях шкіру навскоси чимось пекучо-гострим. Кров була гарячою, текла по тулубу, і Котя зовсім недоречно подумав: своє зігріває.

— Як. Тебе. Звуть. Ти широкий, місця для порізати багато.

— Пішов у жопу!

Кричати не соромно.

— Як. Тебе. Звуть.

— Добре, добре, харе, — полонений важко дихав. — Усе, награлися. Мене звуть Бонд. Джеймс Бонд.

Приготувався до нової порції болю. Не отримав. Кров далі цебеніла з рани на грудях.

— Значить, ось ким ти себе уявляєш, Костя Стогов, — тон старшого не змінився. — Ось у що ви там граєтеся. Супергерої, воїни світла. Усі інші — темна сторона. Ви — добро. Усі інші — зло. Американська технологія, типова. Скільки американських консультантів на Майдані?

Котя захлинуся власним диханням.

— Не бачив жодного.

— Хто фінансує Майдан? Скільки зброї у «Правого сектора»? Кого ти знаєш із «Правого сектора»? Хто керує Автомайданом? Ти з «Правого сектора»? Кого ти знаєш із «Правого сектора»?

Питання сипалися, мов горох із мішка.

Відповіді на них не було. Не збирався корчити героя. Сказав би, чого там. Усе одно нічого не поміняється. Але ж… це питання без відповіді.

Узагалі.

Кричати не соромно.

— Дай я! Пусти, дай я! — хрипкий голос. — Колися, ти! Туша! На тушонку підеш, кабан!

Кричати не соромно.

Він не зрозумів, знепритомнів — чи пірнає в холодну темряву на вдих, виринає на видих, рухається інтенсивно, з незвички паморочиться голова, і з кожним вдихом чіпає біль. Тому треба пірнути, аби хоч трохи відпустило.

Довкола вже туман.

Усе хитається.

Краще померти.

Не треба помирати.

Удома чекає Женя. Вони давно знайомі. З дитинства. Усе життя, просто не знали цього. Ні він, ні вона. Женя. У неї м’яке волосся, воно приємно пахне й дуже кумедне, коли голова мокра, стирчить у різні боки. Так вона схожа на мокру мишу. Шкіра. Гладенька, на спині три родимки. Коли гладиш, пучки пальців чіпаються за них. Це приємно, хочеться проводити там ще раз, ще, ще. А ще вона любить… Що вона ще любить… Він же знає Женю давно… З дитинства… Просто ніколи не мав сміливості сказати їй це. Прийде додому й скаже. А він прийде. Він повернеться, бо на нього чекають.

Той, на кого чекають, завжди…

Кричати не соромно.

Дихання.

Зовсім не сморідне, навіть приємне. Апельсин. Він жує апельсинову жуйку. Весь час її жує. Можна почути, як ходять щелепи. Треба націлитися на цей звук, тільки на нього. Зосередитися, думати про щось одне, інакше холод та біль переможуть.

— Хто фінансує «Правий сектор»?

Він щось каже у відповідь. Видавлює слова разом зі стогоном. Не контролює сказане. Почуте не подобається тому, хто жує апельсинову жуйку.

— Тобі яке вухо відрізати? Праве, ліве? Яке ти краще жуватимеш? Яке смачніше, Костя Стогов? Кажи! Яке. Вухо. Тобі. Відрізати.

Кричати не соромно.

Скільки він уже в цій темряві — годину, три, дванадцять? Яка доба пішла… Яка різниця…

Щось гостре вже коле в паху. Там шкіра тонша, кілька порізів, ніби павутинки, там стікає тепла крівця.

— Ні. Ти не все сказав. Ти нічого нам не сказав, Костя Стогов! Я хочу почути від тебе правду. Ти її знаєш. Усякий, там, у вас, на Майдані, її знає. Хто дав наказ убивати міліціонерів? У кого списки на ліквідацію? Їх складає «Правий сектор»?

Котя вже не стежив за своїми словами. Тим, кого він не бачив, напевне, усе одно, мовчатиме він, кричатиме чи говоритиме.

Знову апельсинове дихання.

— Для чого ти це робиш? Тебе ніхто не бачить, Костя Стогов. Ніхто, розумієш? Не бачить і не чує. Ти не хочеш говорити нам правду. Багато балакаєш. Про себе вже все розказав. Просишся. Нормальний же мужик, не хочеш помирати тут і отак. Послухай, ти крутий. Здорово тримаєшся. Молодець. Тепер скажи, дуже просто: кого ти знаєш із «Правого сектора»? Хто фінансує Майдан? Скільки зброї в Будинку профспілок? Три питання. Усе інше — дурне, чуєш мене? Три правильних відповіді — і відпускаю. Слово офіцера, я особисто тебе вивезу звідси.

Кричати не соромно.

— Ти мученик? Ти хочеш бути мучеником? Ти в Бога віриш? У тебе був хрестик, але це нічого не значить. Ти віруючий? Ти знаєш, що мученик, великий мученик, тільки один? На всі часи — один. Мучеників розпинають на хрестах. Ти хочеш так? Хочеш піти до кінця — чи скажеш? Добре, Костя Стогов, тільки одне питання. Одне — і все. Скільки бойовиків у «Правого сектора»?

Кричати не соромно.

Холод і біль.

У Жені родимки на спині.

Ось як дихає смерть.

Апельсинова жуйка.

Смаленим пахне. Так шкіра горить, коли сильний опік.

Нарешті — тиша. Тиша…

Алла. Вечірка

Вона запізнилася.

Спершу не хотіла йти взагалі. Забула, що бувають дні народження, уже не кажучи про якісь там інші свята. Проте Віті Залевській чомусь не хотілося відмовляти. Тим більше, коли вона дзвонить сама й запрошує таким тоном, ніби Алла Дорош — близька родичка. Ближче нема, ледь не рідна сестра, навіть узагалі близнючка. І через те не має права не приходити.

Віта не тиснула, не наказувала, не вмовляла. Говорила звичайно, як завжди. Це сама Алла чи не вперше від часу їхнього знайомства зрозуміла: Залевська спілкувалася в подібній манері завжди й з усіма, із ким тримала рівні стосунки. Звісно ж, із керівництвом на роботі Віта поводилася зовсім інакше. Проте це нормально, субординація була, є й буде в усьому світі. Ішлося про приватне спілкування. І особливості тону — коли розмова ведеться з позиції, ніби їй усі винні й світ обертається довкола неї, — привернули Аллину увагу аж тепер.

Вона не готова сказати, добра ця риса чи погана. Просто враз дійшло, чим Віта притягувала її. Алла потай хотіла бути схожою з усіх своїх знайомих саме на Залевську, бо часто відчувала невпевненість у собі. Можливо, ті ж самі труднощі по життю мала й Віта, через те осідлала й загнуздала таку лінію поведінки.

Одне уточнення.

Алла Дорош внутрішньо хотіла нагадувати Віту Залевську, поки в грудні не прийшла на Майдан і не познайомилася з Ірою Шапкою.

Вона не збиралася відтоді наслідувати в усьому свою нову подругу. Коло Аллиних знайомств із того дня розширилося до небачених меж. Чесно, вона не могла собі уявити, що бачитиме щодня нових людей. Молодих, старих, чоловіків, жінок, чоловіків, говірких, мовчазних, гамірних, спокійних, емоційних, мудрих — усяких. Когось бачила один раз, із кимось перетиналася частіше, когось постійно трималася. А з Іллею, худим хлопцем у синьому велосипедному шоломі, з яким познайомилася біля госпіталю на Грушевського, ніби виросли разом. Здається, знали одне про одного все. Лиш із якихось причин раніше не перетиналися. Дзвонили одне одному щогодини, або — щодві, як у кого виходило глянути вгору й передихнути.

Алла відразу, того ж вечора, коли познайомилися, дізналася: Ілля на чотири роки молодший, хоч виглядав ровесником. Та її це не зупиняло. Ще не пояснивши самій собі, як ставиться до нього й чи може скластися далі якесь майбутнє, чітко усвідомила: хочеться знати, де він, навіть коли не думає про нього, що робить, чим живе, про що думає. Нехай нічого не відбувається. Кортіло стояти поруч, слухати, говорити, знову слухати. Більше поки нічого не приходило, і, чесно кажучи, у госпіталі та поза ним вистачало, чим себе зайняти, аби ще відволікатися на думки, котрі зараз справді виглядають сторонніми.

Потрібними. Важливими.

На потім. Коли все скінчиться.

Та Аллі, безвідносно до Іллі, кортіло стати схожою не на когось конкретного зі своїх численних нових знайомих. Вона хотіла бути подібною до всіх разом. Злитися з ними, якщо таке взагалі можливо.

Ніколи раніше вона не відчувала подібного.

Тим не менше, Залевська подзвонила, не сказала нічого особливого, просто запросила на день народження. У кафе «Лицар», недалеко від них, відкрилося зовсім недавно. Дівчата з магазину часом навідувалися туди пити сухе винце з тортиком, коли отримували платню. І Алла не знайшла в собі сили відмовитися. Хоч внутрішній опір мала величезний. Не те, щоб її не влаштовувало місце, компанія чи привід для вечірки — дзвінок Залевської раптом нагадав про існування іншого, знайомого, затишного, комфортного світу, який нікуди не подівся, значно більший від того, куди вона занурилася з головою, і, напевне, має право на існування.

Лиш Алла не до кінця могла пояснити собі, чи має вона право існувати у двох світах. На два світи. І який із цих світів їй слід уважати правильним.

З роєм подібних думок вона переступила поріг «Лицаря», запізнившись майже на годину.

Чомусь не сумнівалася — на неї чекає звичний дівичник. Та компанію, де нікого, крім колективу їхнього магазину, не було, щедро розбавляло чоловіче товариство. На перший погляд, представництво не аж таке серйозне, хлопців нарахувала лише трійко на шестеро дівчат, але й те прогрес: зазвичай їхній жіночий колектив принципово лишався монолітним. Ще й підвівши під це певну філософську основу.

— Вас там, бачу, серйозно тримають, — сказала Віта, вийшовши з-за столу назустріч запізнілій гості, притримавшись за плече молодика по праву сторону від себе.

Могла б не спиратися, підвестися без сторонньої допомоги. Проте Алла зловила не лише цей жест, а й те, як мужчина накрив її руку своєю, легенько поплескавши, і вже наступної миті тягнувся за пляшкою шампанського, промовляючи, немов закляття:

— Штрафну, штрафну, штрафну!

Компанія займала окремий столик, точніше — три зсунутих у куток столики. Освітлення зали при бажанні можна назвати інтимним. Та навіть при не надто яскравому світлі Алла побачила: іменинниця перехопила цікавий погляд, а отже, потрібний ефект є. Пантоміма навряд чи адресувалася персонально тій, хто спізнився. Віта вочевидь демонструвала свої стосунки з доглянутим рожевощоким брюнетом усім присутнім, ще й підтверджуючи їх власне кавалерові. Той нічого не мав проти, насолоджуючись міні-виставою та відчуваючи себе хазяїном вечора.

Між іншим, так цілком могло бути. Друг Залевської, напевне, оплатив стіл. Нічого надзвичайного — капустяні салати, картопля фрі, ковбасна та рибна нарізки, «київські» котлети, залишки бутербродів із не надто щедро розподіленою червоною ікрою. Вино, коньяк, відкорковане шампанське.

Стандарт, не лише для кафе типу «Лицар».

І не тільки для Борщагівки.

— Вітаю, бажаю здоров’я, — видала Алла звичну скоромовку, простягнула іменинниці букет, куди встромила святково прикрашений конверт із купюрою в двісті гривень.

Не хотіла сушити собі голову пошуком подарунку, бо не уявляла, що може бути зараз потрібно людині, крім знеболюючих, антибіотиків, одноразових шприців та бинтів. Озвучувати подібне не збиралася, тож подзвонила першій із колег, чий телефон знайшла, і дізналася — усі скидаються по дві сотні, Віта запланувала собі якийсь трендовий смартфон, із купою функцій, яких не має її нинішній телефон — до речі, не зовсім старий, куплений лише в середині літа. Щоправда, Віта з неприхованим сумом називала його бюджетним — так, ніби це був головний недолік телефонної трубки.

— Дякую, дякую, подруго! — Віта голосно цмокнула її в щоку. — Так що, у вас там правда суворий режим? Не вийдеш просто так за цей, як його… — вона клацнула пальцями.

— Периметр, — промовив інший гість, коротко стрижений опецьок, на перший погляд — зовсім без шиї, кругла голова лежала на плечах, котрі зліва направо утворювали бездоганно рівний прямокутник.

— Ага! Так вас, Дорош, не випускають за периметр?

— Не починай, Залевська, — невдоволено протягнула Юля Мироненко, круглоока фарбована блондинка.

Тон не означав, що їй не подобається тема розмови. Навіть коли все навкруги йшло чудово, Юля говорила так, ніби їй завинили.

— А що я починаю! — завелася Віта. — От що я починаю? Ми тут сидимо й триндимо про тему, яку краще Дорош ніхто не пояснить! Бо вона реально краще все знає! Ти ж знаєш усе, скажи? І сідай, сідай уже! Ага, знайомимося. Русик, Макс, Аркаша. Це в нас Аллочка.

Максом був її приятель-брюнет. Аркашею — хлопець без шиї.

— Та сама Аллочка? — перепитав Русик, худий шатен із забраним у стильний хвостик волоссям.

— Чому — та сама?

Вона здогадувалася, та не збиралася випереджати події. Хіба, сідаючи на вільне місце скраю, між Юлею та Катею Ситник, коротко стриженою кадровичкою з центрального офісу в стильних окулярах. З Вітою вони ходили в одну школу, Катя була колись свідком у подруги на весіллі, а загалом нинішня іменинниця працювала тут, бо однокласниця доклала зусиль.

— Ви ж на Майдан ходите, правильно, Аллочко?

Запитуючи, Русик узяв налитий Максом бокал, нахилився через стіл, передаючи його молодій жінці.

— Може, хай тост спочатку? — заметушилася Віта. — Штрафниця все ж таки. Мужчини… Макс… Наливайте, наливайте, дівчата нудьгують.

— Нічого подібного, — заперечила Юля. — Аркаша стільки анекдотів знає, нудно не буде. Скільки ти ще знаєш, Аркашо?

— Стільки ж само, — той налив коньяку собі та Максу, передав пляшку Русику, перед цим гойднув. — Друга пішла. Мася, треба ще.

— Треба, сонце? — Макс повернуся до розпашілої Віти.

— Кажуть — значить, треба. Ви самі вирішуйте, нам поки є.

— І вам нема, — прогудів Аркаша.

— Усе під контролем, — діловито запевнив Макс, по-хазяйськи поклавши ліву руку іменинниці на плече.

Ще зовсім недавно Аллу б це здивувало. Віта категорично заявляла, що підпускати до себе мужчину на близьку відстань є правилом поганого тону. Зараз вона сприйняла все байдуже. Значить, так треба. Була одна думка — тепер інша. Життя змінюється швидше, ніж усі до того звикли.

Навіть тут, за межами Майдану.

— Мало, — капризно протягнула Юля.

— Чого тобі мало? — поцікавилася Катя.

— Анекдотів. Аркаша сказав — знає стільки, скільки вже видав! А мені мало! Нам усім мало!

— Ой, Мироненко, мовчи вже зі своїми анекдотами! Дорош, не тягни вже, кажи.

Зітхнувши, Алла підвелася, відкашлялася.

— Дорога Віто. Не знаю, що треба бажати тобі, коли ти сьогодні — найбажаніша жінка нашого вечора. Завжди лишайся такою, як була і є. Душею нашої маленької компанії, її мотором, її серцем і…

— Гірко! — перервав Аркаша, реготнув і, не дочекавшись, випив.

— Дурак! — пирхнула Віта, картинно зсунувши брови, грайливо відсунулася від Макса, широко й трошки натужно всміхнулася Аллі: — Дякую тобі, подруго. Це був найкращий тост. За це й вип’ємо!

Алла лише пригубила свій келих.

— У вас там сухий закон? — поцікавився Русик, тут же додавши: — Тільки не перепитуйте «де». Віта все про вас розказала.

— Можемо на «ти».

— Тоді брудершафт!

— Без брудершафту. Так простіше, коли за одним столом. А якщо ви про Майдан, то я нічого про сухий закон не знаю. Його офіційно не оголошували. Там узагалі ніхто ніким не керує. Немає того, хто б один командував…

— Стадом.

Сказавши так, Аркаша спокійно підчепив виделкою шматок ковбаси, прожував у суцільній тиші, потім глянув на враз принишклих присутніх:

— Чого ви? Хіба ми не про це говорили? І хіба ти, Руся, не розказав ось тільки, як там, на Майдані, у наметах бухають? Хто обіцяв — зараз людина звідти прийде під цим ділом?

Пальці красномовно дали щигля в те місце, де в інших шия виглядає помітнішою.

— Ломов, закрий рота, — випалив Руслан.

— То — Аркаша, давай анекдот. То — Ломов, закрий рота. Ви вже б якось домовилися між собою. Головне діло, тільки перемили всім кісточки, усе розклали по полицях, і тепер — я вам усім щось винен.

— Ти нікому нічого не винен, — утрутилася Віта, і говорила вже знайомим Аллі тоном. — Просто я прошу тебе помовчати. Не всі здатні оцінити твій гумор.

— А в чому гумор, Вітусь? — він розвернувся разом зі стільцем так, аби дивитися на Аллу, і зі свого місця вона нарешті розгледіла п’яну зухвалість його очей. — Сама грузила, що на Майдані одні западенці. Понаїхали в Київ типу на безкоштовну екскурсію, заодно бабла підняти. Вони ж там за гроші стоять, бо ті клієнти без грошей нічого не зроблять. І я це знаю, і ти, Русику, це ще краще знаєш! У твоєї ж мамки є інститутська подружка, яка стояла на Майдані у дві тисячі четвертому, за Ющенка кричала, і вистояла собі хату під Тернополем. До того думала, куди їй, у Київ чи Італію, жопи мити їхнім пенсіонерам. Бач, заробіток однаковий. Ну, є така тема, народ, чи бісики тут одне одному пустимо?

Алла нічого нового для себе не почула. Навпаки, Вітин гість ще тримався більш-менш пристойно. Міг би відразу, з перших слів вилити більше.

Вона не розуміла, чому досі сидить тут і все це, на диво, спокійно слухає.

— По-моєму, Ломов напився, — промовив Макс.

— По-моєму, він прийшов п’яний, — додала Юля.

— А по-моєму, любі друзі, вам усім тут усе подобалося, — реготнув Аркаша. — Кого ми із себе строїмо, народ?

— Сонце, він жартує, — Віта зробила останню спробу врятувати вечірку. — У Ломова товариш служить у міліції. Тобто внутрішні війська, вони ж там, у вас, Дорош, стоять в оточенні. Каменем по голові попало, у неділю, на Грушевського. Тиждень тому, виходить… Нікому за це нічого не було, він злиться.

— Кому й що за це повинно бути? — спокійно поцікавилася Алла, відсовуючи від себе келих якомога далі, на відстань витягнутої руки. — А кому що зробили за вбитих людей? А хто шукає зниклих, не лише вночі, а й серед білого дня? А чи всіх знаходять живими? Ви, надіюся, про такі речі тут теж тринділи? Між Аркашиними анекдотами…

Більше її нічого не тримало.

Ні тут, у кафе «Лицар».

Ні на роботі. Насправді дуже вдало все склалося, Алла шукала бодай найменшого приводу звільнятися. Усе вигадувала пояснення для дівчат. Тепер нема смислу, усе сталося само собою.

Вона підвелася.

— Дякую всім, мені вже час. Треба йти, люди чекають. І ще таке, ледь не забула. Про западенців чи хто там до нас у Київ понаїхав за грішми. Про вас, мужчини, нічого не скажу. Бачу вперше. Дівчата… Юля, Катя, інші… Ви все це слухаєте. Не знаю, чи подобається, чи вірите, але слухаєте. Вас знаю краще. Не забули, що я серед вас — єдина, хто в Києві народився? Колись сюди понаїхали мама з татом. Я, уважайте, корінна. А ви всі або шукали тут чоловіків, і хтось навіть знаходив, або винаймаєте квартири. І заробляєте впритик на оренду. Тому майже всі живете по двоє. Руслане, у твоїх батьків подібні знайомі, напевне, є не лише в хатах під Тернополем. До побачення.

Коли йшла геть, чекала — Віта Залевська побіжить навздогін, спробує на ходу щось залагодити. Раніше такі жести їй були не надто властиві. Але сьогодні загалом не дуже звична для всіх обстановка. Подумки готувала відповідь.

Нічого не сталося.

За нею ніхто не квапився.

…Доїхавши до Майдану, укотре почула від Іллі: ніби є домовленість про перемир’я. Не остаточна, бо навряд чи в когось вийде домовитися остаточно з протилежною стороною. Адже досі не ясно, хто кого офіційно представляє й коли нарешті почнуться серйозні перемовини.

Але, пройшовши з Іллею до барикади на Грушевського, переконалася — тут уже не воюють. Та й мороз почав відступати.

Почав — чи здається.

Вертаючись назад, на ходу взяла листівку з рук молодої жінки в парці з відкинутим каптуром. Когось розшукує, хтось знову зник без сліду.

Уже роздивившись при світлі, згадала щось смутно. Ніби бачила симпатичного крупного чоловіка, причому — зблизька. Біля якоїсь машини, великої, джипа.

Склала листівку, сховала в кишеню. Щодня сотні людей перед очима. Її так само може хтось побачити мельком і потім почне мучитися, поки не згадає.

Може, і не почне.