Вокс

Сестриця Убийкіготь сиділа на стовпі, що височів неподалік від брами, і чухмарила жмутки пір’я обабіч дзьоба. У таку спеку, як нині, трикляті лісові блохи збіса нахабніли. Очі її, жовті й некліпні, дивилися у тил гоблінівському війську внизу — то була одна з найдоблесніших когорт, і Ватаг Титуґґ залишив її стерегти Багнищанську заставу з боку Нижнього міста.

Сестриця Убийкіготь засичала з захвату. Титуґґ був певний: сорокухам невдогад, що затіває він зі своєю ордою гоблінів. Простак Простакович!

Тієї самої миті ззаду почувся тихенький свист. Свистіла Сестриця Волопера. Вона зачаїлася біля підніжжя лівої вежі. На відповідь — такий самий свист. Він означав Сестриця Хриподзьоб також готова.

З голосним вереском Сестриця Убийкіготь шугонула вниз зі стовпа Великої Баговищанської застави і приземлилась у підвладному гоблінам Нижньому місті. Плескатоголовий сторож крутнувся, і на його грубому обличчі відбилося здуміння. Одна рука його шарпнулася до меча, друга до ножа, але Сестриця Убийкіготь не дала ні тій, ні тій доп’ястися до зброї.

Легко, неначе в танці, сорокуха підскочила і на льоту махнула пазуристою лапою. Чиркнули гострі як лезо кігті, порючи гоблінове черево. Гоблін поточився вперед, судомно хапаючи власні тельбухи, і тут сорокуха вдарила вдруге. Хруснула шия, і сторожева голова повисла на кількох ниточках-сухожиллях.

Тим часом по праву і по ліву від неї руку Сестриці Волопера та Хриподзьоб не менш вправно і нещадно розправлялися зі своїми Сторожами. До них, добувши мечі та махаючи довбеньками, бігли інші гобліни, але було вже запізно. Сестриця Убийкіготь зняла ланцюги з брами Багнищанської застави і розчахнула стулки. У місто рікою ринули кровожерні сорокухи і просто змели нещасну Сторожу.

Очолювала цю потужну зграю блискуча, золотаво-фіялкова Матір Шматуй-пазур, їдучи верхи на величезному, пишно прибраному зубощирі-скрадайлі. Коли всі гобліни навколо неї полягли в лютій січі, вона нап’яла віжки, розвернула свого зубощира і хрипко вереснула:

— Гайда, посестри! Ниньки наша вечеря — гоблінівські серця та бібліотекарська печінка! Що робити, знаєте. Уперед, сестриці! Уперед!

Сестриця Волопера згуртувала круг себе свою бойову зграю, те саме зробила і Сестриця Хриподзьоб, і всі дружно ринули до південних бон-доків. Тихим свистом і горловим квоктанням Сестриця Убийкіготь теж зібрала свою бойову рать. Вони мали рушати до північних бондоків, обнишпорюючи дорогою всі закутки і винищуючи всіх зустрічних гоблінів. Жадна душа не повинна була перешкоджати подальшому просуванню сорокух. Востаннє перелічивши поголівно усю свою зграю і віддавши останні вказівки, Сестриця Убийкіготь скомандувала наступати. За її спиною замкнулася могутня брама Багнищанської застави.

У сутінках ховалося і цвірінькало для хоробрості строкате збіговисько цівенят, що тільки вбивалися в колодочки, обростаючи брудно-жовтим пір’ям із пушком. Біля них, брязкаючи тонесенькими срібними ланцюжками, кволо попискували сухоребрі когути-сорокуни.

Щільно збившись докупи, загін сорокух покинув мостини Дороги Багнищем і вступив до Нижнього міста. Щоразу, досягаючи дорожньої розтоки, загін дрібнився на менші групи. На перехрестях вони ділилися знову і парами обшукували темні вузькі завулки та задвірки, перегукуючись між собою тихим свистом та притлумленими криками, а в кінці завулка знов збивалися докупи. Вулиця за вулицею, прохід за проходом, вони обнишпорили весь терен. Ніхто, крім переляканих городян, що визирали з вікон напіврозвалених осель, не потрапив на очі сорокухам.

Нижнє місто, принаймні обстежена його частина, було вільне від гоблінів. Сестриця Убийкіготь ладна була присягтися власним життям.

Їхня місія скінчилася, і патрульний загін рушив вузенькою вуличкою поміж високими будівлями до Крайріки. Звідти, з місця, де Західний мур міста впирався у річку, вони повернули до бон-доків.

Просто перед себе Сестриця Убийкіготь бачила інші строкаті бойові зграї, що вже місили багнисті береги біля виведених на поверхню труб, з чиїх жерл подеколи цідилася вода. Підійшовши ближче, вона розпізнала й саму Матір Шматуй-пазур: тамта окульбачила бойового зубощира-скрадайла. Коли вже стало чути голос курникової матки, Сестра Убийкіготь збагнула, що та звертається до зграї.

— …зрадливі… Не збочувати… — чулися окремі її слова, бо решту відносив дедалі свіжіший вітер. Сестра Убийкіготь підійшла ще ближче. Мова стала виразніша. — Позаяк тим трубам не можна довіряти, — напучувала Матір Шматуй-пазур. — Декотрі впираються в зазубні. У багатьох із них — пастки…

Сестра Убийкіготь кивнула головою. Як одна з Найвищих Сестриць, вона була свідком того, як один підступний молодик… Як же його звали? Ага, Рук… Коли він заявився до них…

Їй врізався в пам’ять його опис риштакових рур. Якщо вірити його словам, у цій системі, оновленій заходами самих бібліотекарів, рух води у трубах регулювала система клапанів, кожен з яких відчиняв і зачиняв свій шлюз і скеровував воду, від чого напрям водяних потоків вічно мінявся. Ось чому вони стільки років прожили у безпеці…

За весь час жадна сорокуха не прослизнула крізь цю просту, але безвідмовну оборонну систему.

I щось їм іще казав той хлопчисько. Щось украй важливе. Щось таке, у передчутті чого навіть тепер очі Сестриці Убийкіготь спалахували хижим вогнем. Він казав їм, що сьогодні, о десятій годині, всі бібліотекарі зберуться у Бібліотеці Великобуряної палати на якусь там церемонію абощо. Від тої миті й аж до кінця зустрічі жадна душа не торкатиметься клапанів. Ті з них, що будуть на той час відкриті чи закриті, такими й залишатимуться. Тож сорокухи зможуть спокійнісінько пройти мережею труб, не потерпаючи, що їх змиє водою чи затопить. Лишалося тільки знайти прохід до водозбігів.

Сестриця Убийкіготь задерла голову і нюхнула повітря. У рурах витав терпкуватий, затхлий бібліотекарський дух, аж у неї сласно тремтів язик Обличчя сорокухи розпливлося в усмішці.

Матінка Шматуй-пазур проверещала команду, і загін сорокух та бойові зграї стали наповнювати труби, вибираючи собі, які сухіші. Сестриця Убийкіготь повела своїх сестриць-сорокух рурою, звідки дзюрила тонесенька водяна цівка. Вода, від якої мокло пір’я між кігтями, була їй осоружна, але вона розуміла, що струмочок виведе їх куди слід.

Сестриця Убийкіготь провадила сорокух риштаками, звертаючи то ліворуч, то праворуч, її гострий зір і непомильний слух допомагали орієнтуватися у лабіринті рур. Вона йшла і слухала, як за стінками жебонить вода — потужні струмені, що змітають усе на своєму шляху. Досить переладнати клапани, і та вода затопить їх умить і змиє до тванистих берегів бон-доків.

Поминувши ще одну шлюзову розв’язку, за якою ревіли водяні потоки, Сестриця Убийкіготь кудкудакнула, раденька, що продажний хлопчисько не надурив сорокух. I її загін, і решта сорокушачих бойових зграй безперешкодно просувалися трубами. Одна за одною вони пірнали у простору долішню камеру, розміщену в далекому західному кінці Головного тунелю. Дехто вже нишпорив по трубах та каналах, на які тамтой розгалужувався.

Матір-Шматуй-Пазур піднесла оперені руки і засичала, домагаючись тиші.

— Зачекайте, сестри — покликнула вона. — Зачекайте!

Сестриця Убийкіготь, — вона вже й собі лаштувалася пурнути в тунель, затрималася, гамуючи розчарування, що хвилею здіймалося в ній. Зачекати? Коли до місця вже палицею докинути? Ні, сподіватися, що вони зупиняться, — то вже занадто. Ге, вона вже виразно чула бібліотекарський дух. Вона вже майже чула їх на смак! Їхні пухкенькі, тлустенькі серця… Терпкувату печінку…

— Пам’ятаймо, сестри, — об одинадцятій вдарять гобліни, — провадила Матір Шматуй-пазур. — I ми не повинні їм перешкоджати. Хай драпіжники вполюють свою здобич. А потім, зробивши свою справу, хижаки самі перетворяться на дичину. Нашу дичину! I ми поласуємо тими й тими!