Вокс

Розділ шістнадцятий Кам’яна голова

Рук лячно вчепився у своє сидіння. Поруч із ним мав би сидіти його старий професор Алквікс Венвакс, але місце вченого порожнювало. Відколи почалася посадка на судно, Рук його не бачив. Баржа дала кант на правий борт, потім — на лівий. Флотилія майже вся випливла з риштаків. Ще чотири баржі Великої бібліотеки, які пливли попереду, вже покинули каналізаційну Руру і продовжували свій шлях повноводою Крайрікою. Він бачив, як їхні залоги завзято веслують проти течії, а та, немов чинячи опір їхнім відчайдушним намаганням, пузирилася і хвилювалася.

Хоча Рук і встиг надивитися, що спобігало інших, а все ж різкий дужий поштовх води в облавок захопив його зненацька. Баржа загрозливо перекособочилася, вантаж зсунувся на один бік, плавуча посудина обурено зарипіла і застогнала. Рук був мокрий як хлющ.

— Ріжте сітку з летючими аналоями! — заволав баржевий боцман.

Кілька бібліотекарів похапали ножі й кинулися до аналоїв. Сітку перерізали, аналої закружляли в повітрі понад судном.

Баржа вирівнялася. Повернувшись на свої місця, бібліотекарі знову замахали веслами і поволеньки, слухаючись гучних команд баржевого боцмана, розвернули судно проти течії.

— Раз! Раз! Раз! — кричав той. — Десять градусів ліворуч… І — раз! Раз!

Повільно, але певно, баржа заковзала проти течії Крайріки, як і перші чотири. Плавба була не з простих, бо змагатися доводилося не тільки з дужою течією, а й з буйним зустрічним вітром, який шарпав незакріплені аналої і загрожував потягти важку баржу аж до безконечних водоспадів, де кінчається Світокрай.

— Раз! Раз! Раз! — командував баржевий боцман.

Рук набрав повні груди повітря і роззирнувся. На тому боці знов заяскріли вогні. Флотилія трималася середини річки, де було найглибше. Нікому не усміхалося сісти на мілину. Ген-ген попереду вимальовувалися височенні вежі Багнищанської застави.

Рук відчув, як хтось поклав йому руку на плече. Він обернувся. Ззаду стояв Найвищий Академік Санктафракса.

— Бачу, біля тебе є вільне місце, — озвався він. — Не заперечуватимеш, як я сяду?

Рук знизав плечима.

— То було Алквіксове місце, — пояснив він, — але коли ми вантажилися, він десь щез.

Кулькап сумно похитав головою.

— Оцього я й боявся, Руку, хлопче мій, — зауважив Академік, сідаючи біля хлопця.

— Чого? — запитав Рук.

— Що йому не стане духу покинути улюблену бібліотеку, — просто сказав Кулькап.

— Себто він залишився там, дарма що… — На саму згадку про доброго старого професора очі Рукові защеміли від сліз.

— Так, дарма що незабаром одинадцята година, — відказав Кулькап. — На той час гобліни вже валитимуть у риштаки. А там і сорокухи не забаряться. Дякувати Небові, нам таки пощастило вимкнутися вчасно.

Рук понуро кивнув головою, і обидва звели очі до чимраз похмурішого неба. У мигтючому світлі роїлися та зміїлися хмари.

— Усе в нас вийде, правда? — запитав Рук, повертаючись до найвищого Академіка.

Обабіч них бібліотекарі, скоряючись боцманській команді, з ухканням налягали на весла.

Кулькап не зводив з неба очей. Воно темніло на очах.

— Якщо вірити Воксовим підрахункам — він сам мені їх показував, — то чорний вихор ударить рівно об одинадцятій.

Рук відчув у шлунку прикрий корч, але то не хитавиця давалася взнаки. Щось іще крутилося на задвірках його мозку. Щось украй важливе, але що саме, годі було згадати

— Вокс — найкращий хмарогляд за всю історію Коледжу Хмар, — провадив Кулькап. Він передбачав те все. Ось чому багато років тому він був моїм заступником. Якщо Вокс каже «одинадцята година», то так воно і є.

— РАЗ! РАЗ! РАЗ! — ще завзятіше залунав голос боцмана.

— Вежа ночі, Дорога Багнищем, Санктафракський ліс, — Кулькап махнув рукою в бік Нижнього міста, що мріло проти неба. — Можеш казати про цю товстелезну руїну що завгодно, але свій слід він залишив напевняка. — Старий професор блимнув на свою посадову печатку і скрушно покрутив її в руках. Очі його взялися поволокою. — На відміну від декого.

Тепер настала Рукова черга покласти руку на плече Найвищому Академікові.

— То ось як йому вдалося передбачити, коли вдарить вихор, — пробурмотів Кулькап. — Бо цей весь час він сам його плекав. Який же я, Руку, був туман!.. Як мене засліпили небесні мапи та розрахунки…

— Ви тут не винні, — запевнив Рук. — То я не зрозумів справжньої небезпеки Воксового дитятка і не попередив вас усіх.

— Ні, Руку, — заперечив Кулькап, зводячись із сидіння. — Звідки тобі було знати? Мало хто з нас потрафив би проникнути в темну Воксову душу, а хто намагався в неї зазирнути, той погано кінчав.

Кулькап скулився, стис голову руками і тихенько застогнав. Рук зірвався на рівні ноги.

— Що сталося, Найвищий Академіку? — зойкнув він. — Що вам таке?

Кулькап звів голову: обличчя мав бліде та змучене, яким Рук ніколи його не бачив.

— Вокс наполіг, щоб блукай-бурмила на десяту годину перенесли його до Багнищанської застави, — промовив він, — а вихор, що він передбачав, мав ударити об одинадцятій. Розглядаючи оті кляті мапи та обрахунки, я й гадки про це не мав, а тепер…

— Тепер ми знаємо, що він сам здатний спричинити чорний вихор, а ми, бібліотекарі, встигли подбати про безпечну криївку для нього! — ахнув Рук.

— Так, — кивнув Кулькап, стріляючи очима то на темне небо, то на бурхливу Крайріку. — Його ніщо вже не спинить: він запустить своє дитятко, спородить чорний вихор і водномить знищить усіх!

— Чорта з два! — блиснув очима Рук. У хлопцевому голосі бриніла криця. — Я не дам його запустити або згину сам.

Він скочив зі свого сидіння і метнувся до баржевого облавка.

Відтак скинув руки догори.

— Стрінемося біля Багнищанської застави! — гукнув хлопець Кулькапові. —

Якщо буде на те ласка Землі та Неба!

— Ні, Руку! — закричав Кулькап. — Гріх вимагати цього від тебе!

— Я маю це зробити! — прокричав Рук і скочив у клекітливу воду.

Хрипко закрякав у високому небі білий крук і, розвернувшись, полинув до Нижнього міста.

— Щасти тобі, хлопче! — розлігся над збриженим річковим плесом тремтячий Кулькапів голос. Плавуча бібліотека вперто пливла проти течії до свого прихистку — Багнищанської застави. Рук зціпив зуби. Лишалося тільки одне: здатися на ласку фортуни…

Він гріб до далекого берега і молив Бога, щоб і цього разу не напасти на каверзних риб-болотниць. За кілька хвилин він відчув під бутами грузьке річкове дно. Рук випростався і, долаючи течію, побрів до берега. Вийшовши з води, хлопець весь тремтів з утоми, але зараз йому було не до відпочинку.

Провівши поглядом далеку флотилію, він зіп’явся на ноги і подерся мулистим схилом. Попереду мріли зазублені обриси Палацу статуй.

Берегові будівлі поближчали, їхні осяяні ліхтарями вікна показували Рукові шлях, а небо тим часом дедалі супилося. Він кинувся в один з вузьких завулків. За його розрахунками, палац мав бути десь праворуч. Рук круто повернув раз, удруге, помчав порожнім майданом. Сягнувши протилежного його кінця, він проскочив під вузенькою аркою, вибіг на широку, помпезну головну вулицю — і закричав з радощів:

— Дякувати Небові!

Перед ним височів повитий світлотінями Палац статуй. Із кожного вікна падали широкі смуги золотавого лампового сяйва, виразно окреслюючи статуї на балконових та настінних карнизах. А над верхівкою будівлі, пронизуючи шкляну баню Торгової палати, зносився вгору грубезний круглий світляний стовп, підпираючи, мов велетенський комин, буряне небо.

— Ну, ще трішки… — прохарчав Рук. — Кілька кроків — не більше…

Опинившись у палаці, Рук стрімголов кинувся мармуровими сходами і щосили загримав кулаками у важкі двері з дуба-кривавника. Удари голосною луною озвалися всередині будівлі й завмерли. Не достукався!

Рук застогнав. А що тут дивного? промайнула думка. Відчиняв двері Худайло, а де ж би той зараз був, як не високо вгорі, у Торговій палаті, хто ж би там готувався запустити дитятко, як не він? Хіба йому, Рукові, не слід було знати це тут, стоячи перед замкненими дверима?

Спустившись прожогом сходами назад, Рук оббіг палац, на ході прискіпливо вивчаючи його стіни. Зайшовши з затилля, він нарешті знайшов те, за чим шукав.

Одна зі статуй, що стояли упорівень із землею, перекособочилася і спиралася тепер на нижню простопадну безвіконну ділянку стіни. Трохи вправи та сприту — і можна б видертися спершу на неї, а там і на балкон, навислий над порепаною головою статуї. Далі, вдивляючись угору, визначив він, і до самісінького даху вже не штука дістатися.

Рук подерся на статую спілчанина, і та загрозливо похитнулася. Камінь був слизький і не викликав особливої довіри. Пнучись угору по величезних кам’яних колінах статуї, Рук доліз до її пояса і, скориставшись бганкою різьбленої кам’яної мантії як приступкою, підтягся на руках і видряпався на плечі. Звідти він сягнув до балконових поручнів, схопився за них і підскочив угору.

Тієї самої миті під ним оглушливо затріщало: масивна статуя звалилася вниз і розбилася на гамуз об пішохід.

Рук утер спітніле чоло і звів очі догори. Мряка дедалі гусла, але всі статуї було видно. Сотні статуй. Вони манячили всюди: у нішах, на карнизах, на контрфорсових виступах, тулилися до стін…

Хлопець перескочив до статуї по праву руку і по її камінному тілі видерся на вузький горішній карниз.

Поки що все йшло гладенько.

Ще по двох статуях він зліз на вузький летючий контрфорс, пристояв там, аби перевести подих, і відчув у повітрі ще більший жар і духоту. Чимраз густіший туман клубочився під подмухами вітру, що свистів між руками та ногами статуй, а під час подальшого сходження ще й щипав Рука за пальці.

Хлопець спинався усе вище й вище. До Торгової палати на вершечку палацу ще лишалося чотири поверхи. Сименон Ксинтакс. Фаркугар Злоторук. Елерекс Глиномаз. На табличках біля ніг значилося, по чиїх статуях він дерся. Усі до одного вони зображували спілчан.

Кам’яний ніж та стамеска, затиснуті в кам’яних руках Ліндуса Олив’яного Пуза, колишнього голови Спілки «Риштаки і довбачі», неабияк полегшували сходження по ньому. І все ж, коли Рук ступив на вершечок його трирогого ковпака високого посадовця, на нього наринула хвиля несподіваної тривоги. А ще за мить…

Голова статуї зрушилася.

Рук зойкнув, скікнув догори і тільки й спромігся, що схопитися за випнуту вперед ногу жовтожарої горішньої статуї. Підтягшись, зліз на вузький карниз, де та стояла. Глянув униз — і серце закалатало, як навіжене: голова у спілчанина відпала!

Раптом він відчув: щось попихає його в спину. Щось холодне. І тверде… Та це ж бо жовтожара статуя! Що може бути ще? Отже, і вона хоче зіпхнути його з карниза!

Несамовито замахавши руками, юний верхолаз поточився вбік і вчепився в сусідню статую. Жовтожара скульптура віддала чолом і загула вниз. Тієї самої миті щось гучно тріснуло, і правиця статуї, за яку тримався Рук, опинилася у нього в руках, знову порушивши його рівновагу.

Рук заволав із жаху й обкрутився на місці. Пустивши відламану руку, він знову припав до стіни, проводжаючи поглядом уламок різьбленого каменя, що падав перекидом у густому повітрі. Рука гримнула додолу, розлетівшись на друзки, і коли туман на хвильку розступився, Рук побачив її рештки мішма з уламками інших статуй, зрушених з місця ще перше.

Хлопець глибоко вдихнув повітря, щоб заспокоїтися, і кинув оком угору — скільки ще до вершечка і по яких статуях краще туди дертися.

— Вони — не мертві спілчани, вони — звичайні статуї, — бубонів він собі під ніс, спинаючись угору. — Тільки й того. Банальні камінні брили.

Навколо голови йому клубочився туман — ядуча сірчана суміш; від неї сльозили очі й дерло в горлі. Нарешті він досяг статуї, поставленої так близько до вершечка, що зоставалося тільки ступити з неї на дах — аби лиш не забракло снаги! І ось, перемахнувши через кам’яні поручні, Рук опинився на широченному пласкому даху самої Торгової палати, де йому вже ніщо не загрожувало.

Хлопець припав обличчям до шкляної бані. І відразу ж угледів дерев’яне риштування, круглу платформу, де, в тісній люльці, спочивало сферичне дитятко. Та чому не видно Худайла?

Рук кинувся до просвітів, що зяяли в бані на місці вибитих шиб. Зазирнувши в палату, уздрів посередині круглий стіл, потрощений на друзки величезною кам’яною головою. Він наразився на погляд мертвих камінних очей і похолов. На нього солопіло тесане з каменю обличчя самого Вокса Верлікса.

І тут почувся рипучий голос дворецького.

— Дитяткові час випурхувати з гнізда. Старий Худайло знає. Він не підведе свого пана-господаря, о, ні. Час наспів. Десята година…

Рук напружив зір — і побачив, як дворецький підійшов до люльки і вставив у сферичний корпус якусь лійку. Гоблін сягнув по пляшку в себе при боці, відкоркував її і намірився вилити у лійку…

Рук закусив губу. Досить однієї краплини води, щоб дитятко шугнуло в повітря.

— НІ! — зойкнув він і скочив ув ощирену шкляними щербами діромаху в бані. Він падав, несамовито молотячи ногами пустку, аж поки бебехнув на потрощений стіл.

Худайло загарчав і повернувся до Рука. В одній руці дворецький тримав пляшку, в другій — ножа.

— Що там ще за морока для старого Худайла? — рикнув він. — О, невже раб-кухарчук? — Очі його прищулилися.

Біля Рукових ніг валялася камінна голова: він нагнувся і схопив її в руки.

— Худайло, ану покинь пляшку! — скомандував він.

Дворецький завагався, але за мить знов повернувся до лійки. Рук обіруч підніс Воксову голову догори і, крекнувши з натуги, щосили жбурнув її. Кам’яна брила просвистіла в повітрі і влупила Худайла з нудотним хруском. Тамтой охнув, гримнув додолу, і все, що було у пляшці, розлилося у нього під боком.

— Статуї доконали старого Худайла, — прохрипів дворецький. — Таки доконали.

Його очі на мить зустрілися з очима кам’яної голови, відтак скаламутніли й стали такі самі безживні, як у неї. Рук зібрав останні сили і видерся вгору до люльки. Тримаючись рукою за гладеньку металеву поверхню Воксового дитятка, хлопець зазирнув у лійку, встромлену в корпус. Дихати в паркій жароті було неймовірно важко. З кінчика Рукового носа зірвалася крапелька поту і впала в лійку.

Рук відсахнувся назад.

— Лелечки, що я наброїв? — обімлів він.

Та не встиг він вимовити цих слів, як почувся зловіщуватий гуркіт у супроводі якихось скреготів та рипів, таких напосідливих, аж стало видаватися, ніби зараз заходить ходором усе риштування. Рук кинув угору тривожний погляд. Ще мить — і розітнувся пекельний тріскіт, поперечки, які не давали урухомитися пружинному механізмові, з неймовірною силою підкинуло вгору, і дитятко шугнуло в повітря, а тоді крізь роззявину в шкляній бані, спричинивши зливу битого скла, — просто в нічне небо.

Мить напруженої, аж дзвенючої тиші. Коли це…

БАБАХ!!!

Спершу сліпучий спалах, відтак — ураганної сили ударна хвиля. Злітали дахи, падали будівлі, валилися статуї… Рука зняло в повітря і швиргонуло через усю палату…

Коли парубійко зіп’явся на ноги, курява уже вляглася. Осліплений і не на жарт настрашений, він крізь вирву в шкляній бані знову скинув очима на небо. Світло у вишині зсідалося, та, дивна річ! — зменшуючись і дедалі яскріючи, немовби всмоктувало в себе небесне довкілля. Зрештою, обернувшись на крихітний ярий вогник, схожий на зірку, світло зникло згола, а натомість залишилася смоляна цята, настільки ж чорна, наскільки яскрава була зірка.

Немов та чорнильна ляпка, вона дедалі розповзалася по небу. Хмари зчорніли, і земля долі поринула у кромішню пітьму. Закрапали ядерні дощини. Вони важко падали на Нижнє місто, на внутрішній двір Палацу статуй, сіялися крізь вибиті шиби у бані…

А ще за мить небо немовби обернулося на повноводу ріку. Дощ переріс у зливу, водяними каскадами ринучи надолину. Лелечки! думав Рук, щодуху тікаючи до сховку. Достеменний водоспад!

Він побачив, що двір унизу весь затоплений, і повалені статуї немовби хлюпочуться у водах широченного озера. Якщо вже йому тут непереливки, то як же тоді мала почуватися плавуча книгозбірня на Крайріці? Цікаво, чи хтось уже дістався Багнищанської застави? Там було б далеко безпечніше.

— Борони вас Земля і Небо! — промурмотів півголосом Рук. Він повернувся до дверей і побрів через затоплену палату. — Борони Земля і Небо нас усіх!