Розділ сьомий Годівля дитятка

Назавтра, ні світ ні зоря, Рук ураз прокинувся: щось тверде й гостре шпирнуло його в бока. Він різко розплющив очі.

На мить його опанувало збентеження. Де він лежить? На купі деревної тирси абощо? У спину шпирнуло вдруге — гострий різкий укол.

— Ой! — голосно закричав Рук і перевернувся.

Над хлопцем, нижучи його очима, височіла стара сірошкіра гобліниха: у кощавих руках вона тримала палицю, гострим кінцем націлену на Рука.

— Вигляд у тебе бадьорий, голубчику мій, — промовила вона. — Вставай. На тебе чекає купа роботи.

Її пронизливий медоточивий голосочок враз оживив у пам’яті всі спогади вчорашнього дня. Дворецький Худайло, кухарка Естера Шпичколист, осоружний духоблуд Бурштинотоп, той самий, що порпався у його пам’яті й витравив минуле… Чи принаймні силкувався витравити…

Крий Боже, чимось себе виказати! застеріг себе Рук, вилазячи з-під столу і зриваючись на ноги. Він роззирнувся довкіл — і скривився. Гаряче палала піч, і жарке, задушливе повітря хвилювало, як вода. Естера підняла палицю і тицьнула нею у бік столу за його спиною.

— Поживок, — кинула гобліниха.

Рук обернувся. Стіл був накритий на одного чоловіка. На ньому стояла чимала миска паркої сіренької вівсянки з устромленою посередині дерев’яною ложкою та шклянка з рідиною, схожою на ту, що він пив учора ввечері.

— Попоїж, попий, але не дляйся, соколику, — напучувала Естера. — Піч уже чахне.

Ні тобі стільця, ні лави, тож Рукові довелося спожити свій убогий сніданок навстоячки. Неприємна на вигляд вівсянка виявилася не менш неприємною на смак: була вона солона, одгонила димом і мала затхлий присмак цвілі. Але, запиваючи кожну ложку глевкої маси ковтком пінявого зеленого трунку, він зміг утамувати голод і водночас заспокоїти спрагу.

— Поквапся, соколику, — нетерпляче примовляла Естера. — Пора вже закладати нашу піч. — Вона пощулилась і щільніше загорнулася у шаль. — Мої старечі кістки вже промерзли до шпику.

Що вона городить? подумав Рук. Таж на кухні можна спектися. Усе його тіло було мокре від поту. Він осушив шклянку до дна, поставив її біля миски з недоїденою вівсянкою і повернувся до Естери.

— Дякую, — муркнув Рук безбарвно.

— Найкраща подяка для мене — не слова, а діло, — відказала Естера. — Розворуши вогонь, соколику. Нехай він розгориться до білого жару. До білого жару, чуєш? Хай він жахтить найжаркішим жаром, бо нині день годівлі дитятка.

— Слухаюся, — відказав Рук, пильнуючи, аби на обличчі не здригнувся жоден м’яз і не зрадив його чуттів. Він чимчикував до величезної купи дров, а в голові лящали Естерині слова.

«Годівля дитятка? — думав він. — Що воно в гаспида за дитятко?»

Поки Рук доніс до печі перше поліно, Естера вже розчахнула круглі дверцята. Коли він підступив до них ближче, в обличчя йому вдарив тугий струмінь ревучого жару. Хлопець мимоволі застогнав.

Естера обернулася і зміряла Рука довгим прискіпливим поглядом. Він відчував, як гобліниха свердлує його своїми чорними підозріливими очима. Намагаючись і далі зберігати спокій, він натужився, висадив угору дровиняку і вкинув її в піч. Потому обернувся і взявся роздувати міхи, як показувала Естера — чотири різкі рухи, вгору-вниз, вгору-вниз. У печі залускотіло, засичало, і сяйво з тьмяно-золотавого стало ясно-жовте.

— Не забувай, дорогенький, до білого жару, — нагадала Естера. — І чим більше дровець, чим більше дровець. І не забувай про міхи!

Дванадцятка полінець, а тоді ще й виснажливе роздмухування міхів. Рукові аж відлягло від серця, коли Естера дала взнаки, що вже задоволена. Черевата піч зчиняла пальбу і двигтіла: полум’я в ній аж ревло, сліпуче, мов сонце, і палюче, як блискавка.

— Підійди-но сюди, голубчику мій! — гукнула Естера. — Диви, що я роблю.

— Слухаюся, — прохрипів Рук. Він мав таке відчуття, ніби по горлянці його, пересохлій та смажній пройшлися наждачним папером. Ноги були кволі й налилися оливом. Та коли він одірвався від печі й поплентав у затінок, де Естера вовтузилася з обривком мотузки і де повітря було прохолодніше, в голові йому почало прояснюватися.

— Розплутай-но мені оце, соколику, — попросила Естера. — Я сама не дам ради.

Рук покірливо кивнув головою, попнувся вгору до вмурованої у стіну рейки і розсотав сплутаний звій. Кінець линви він вручив Естері, і та, не кажучи ні слова, потягла її до себе. Угорі почулося тихе клацання, Рук звів очі — і побачив, як до них поволі спускається величезне дерев’яне відро. Коли воно було вже досить низько, Рук знову навинув линву на рейку.

— Перевір, соколику, чи добре звій тримається, — застерегла Естера. — Отак. А тепер іди поглянь.

Рук іще раз смикнув линву — для певності, а тоді повернувся до відра, завислого за кілька вершків од підлоги. Спинивши його однією рукою, Естера запустила другу всередину і добула маленький червоний бульбатий предмет. Відтак піднесла його до світла, і той залиснів.

— Жолудь, — пояснила Естера

Рук нахмурився. Червоне м’ясо, тонка слизькувата оболонка і густий сік, що сльозив, наче кров — нічого спільного з жолудями, які йому абиколи випадало бачити! Та й запах не той. Воно більше скидається на якийсь тельбух, подумав хлопець, морщачи носа від затхлого з металевим присмаком духу: можливо, на волорожачу печінку чи на тілдерячу нирку.

— Жолудь, — повторив він, намагаючись не зрадити голосом свого подиву.

— Але, соколику, це тобі не якийсь там залежалий жолудь, — провадила Естера. — Це — жолудь дуба-кривавника. Їх, голубчику мій, збирають у Темнолісі лісові тролі.

Прехитре діло, мушу сказати! Оті дуби-кривавники пожирають усяке живе м’ясо, до якого можуть доп’ястися їхні смоляні лозини, от і виходить, що збирачі та дерева нерідко міняються місцями, ти мене розумієш? Тож вважай, що ти щасливчик, якщо працюєш тут на мене.

— Слухаюся, — відказав Рук, чуючи, як у шлунку йому все перевертається.

— Ось чому жолуді такі дорогі, — не вгавала Естера. — Коментарі, як мовиться, зайві. А спробуй про це заїкнутися отому старому скнарі, Бурштинотопові. Цей старий дундук усе бурчить про дорожнечу. А я завжди йому на те: якщо це робиться для втіхи нашого господаря, замешка Гого нагорі, то дукачі витрачаються недарма, і нема чого тут очі вибивати!

Естера дбайливо поклала жолудя у бганку свого фартуха, відтак узяла другого і піднесла до світла. Рук пильно стежив, як вона бере одну за одною ще чотири тріпотливі жаркі кульки і ховає їх у заплямленому кров’ю фартусі.

— Либонь, годящі, голубчику мій, — проголосила Естера, обертаючись до Рука і, показуючи закривавленим пальцем у бік щита з пічним причандаллям, — щипці, щітки, лопати, міхи та кілька невеличких решіток, — попросила: — Будь ласка, соколику, принеси мені лопату.

Рук подався виконувати її прохання.

— Ні, не ту, — долинув у нього із-за спини Естерин голос, коли його рука сягнула до лопати. — Он оту, з довгим заступилном.

Рук ухопив потрібну лопату і повернувся до гоблінихи.

— Отак, голубчику мій, — похвалила вона. — А тепер держи її переді мною плазом. Молодця! А тепер ми покладемо їх на лопату, отак. — Вона вп’ялася очима у шосток жолудів і замислилась. — Може, взяти ще одного, — озвалася вона нарешті, взяла з відра сьомого жолудя і доклала до решти. — Отак воно краще. А тепер переходьмо до смаження. Ходи за мною.

Естера знов рушила до печі. Рук, тримаючи поперед себе лопату з кривавниковими жолудями, почвалав слідом. Приступивши до печі, Естера нап’яла на руки пару дебелих рукавиць і широко розчахнула дверцята. З нутра шибнув тугий струмінь жару.

— О, яка розкіш! — провуркотіла Естера. — Моїм холодним старим кісточкам буде любенько та тепленько. — Вона обернулася до Рука: — Давай лопату. Тільки обережно.

Рук ступив крок уперед. Хлопця огорнула густа жарота, а з нею і млявість. Передавши Естері дорогоцінну жолудеву ношу, він відступив чимдалі від печі.

— Саджаємо її отак-о, — пояснювала Естера, стромляючи лопату в розпечене до білого жару пічне нутро. У печі засичало і запахло немовби смаженим м’ясом. — А тепер ждімо, — навчала гобліниха. — Хвилин за кілька буде готово. — Естера повернулася до Рука. — Загалом, соколику, тобі не доведеться запікати жолуді такими великими порціями, — цокотіла вона. — Бо одного жолудя вистачає щонайменше на сто пляшок забудь-зілля.

— Забудь-зілля, — луною озвався Рук.

— Коли ти з’явився тут, я саме поралася коло цього зіллячка, — просторікувала Естера, — пам’ятаєш? Ой, ні, звичайно, ти не пам’ятаєш, — схаменулася вона. Дякувати Небові, Рук нічим не встиг себе виказати. — Я стаю забудькувата. Стара дурна Естера. — Гобліниха тицьнула пальцем у краплі заков’язлої криваво-червоної живиці на фартуху. — Забудь-зілля, — зітхнула вона. — Це таке зіллячко для нашого господаря. Аби його не покидало відчуття щастя — ось для чого воно! Рецепт — мій, — додала вона з неприхованими гордощами.

Рук залишався спокійний, жодних тобі емоцій.

— Я переганяю його із заболонного вина найдобірнішої лози, — Естера кивнула на хаотичне плетиво дудочок і циліндрів, пальників і шкляних колб, вмурованих у стіну праворуч від неї. — Дещиця такого зіллячка у мене завжди напохваті, — похвалилася вона. — Та не схожим ні на яке інше, особливим, його робить моя домішка, про яку ніхто не відає. Мелений жолудь дуба-кривавника. То жолудь додає напоєві живлющої сили, такої любої моєму панові… — Вона притягла Рука до себе, глянула йому прямо в чоловічки і прищулила очі. — Це буде наша маленька таємниця. Ти ж нікому про неї не виязичиш, правда, соколику?

Її смердючий подих — кислий і вогкий — шибав просто в обличчя Рукові.

— Ні, — вичавив із себе хлопець.

Естера відпустила Рука, хихикнула і відтрутила від себе.

— Та ти й не зможеш, голубчику мій. Зрештою ти став часткою нашої маленької родини. Скажи, будь ласка, кому ти зрадиш Естерину таємницю, якщо вже нікого не зустрінеш…

Вона повернулася до печі, витягла лопату й оглянула жолуді.

— Хм, ще з півхвилинки не завадило б потримати… — Вона знову послала лопату в піч. — Звісно, забудь-зілля ми сьогодні не варитимемо. Ні. Сьогодні ми годуємо дитятко.

— Годуємо дитятко, — півголосом повторив Рук, а в голові все вихорилися Естерині слова: «Вже нікого не зустрінеш…» Не зустрінеш?

Стара гобліниха знову витягла лопату з печі.

— Знаменито! — вигукнула вона. — Приглянься-но до нього ближче, соколику. Саме такі мають бути і колір, і консистенція, затямив?

— Слухаюся, — відказав Рук, кидаючи оком на лопату. Тепер на ній, замість семи схожих на тельбухи жолудів, самотіла купка порошку — дрібненького, мов борошно, і червоного, як кров.

Естера забрала лопату від печі, плечем прибила дверцята і знов рушила до столу, міцно стискаючи в руках осмалене заступилно.

— Я вже казала тобі, що зазвичай зсипаю цей порошок у бляшанку, аби брати його при потребі для забудь-зілля. Але не сьогодні…

— Ні, сьогодні ми годуємо дитятко, — безбарвним голосом озвався Рук і відчув полегкість, що так вправно приховує свої почуття.

— Усе правильно, соколику, — промовила Естера, блискаючи чорними очицями з-під приплющених повік. — Себто годуєш ти. — Вона опустила краєчок лопати на стільницю. — Ну, голубчику мій, хапай колбу і змітай у неї порошок кривавника. Отак. До останньої крупинки. І поквапся! Найголовніше у нашому ділі — не воловодитися.

Рук кинувся виконувати завдання, ревно пильнуючи, щоб усе зробити достоту, як сказала Естера. І все ж, попри всі його намагання, коли він проводив м’якою щіточкою по лопаті, кілька крупинок червоного порошку не втрапили у шкляну колбу і впали на вологу долівку. Хвала Небові, Естера цього наче не завважила.

Коли на лопаті не залишилося жадної порошинки, гобліниха забрала її і повісила назад на гак. Рук тим часом взяв у руки колбу і задивився на жаркий порошок усередині. Той порошок так ярів червінню, аж здавалося, от-от запульсує…

— Постав на місце, — почувся за спиною Естерин голос.

Цього разу стара гобліниха тримала в руках невеличкого горщика. Вона поставила його на стіл поруч зі шкляною колбою і відкрутила накривку. Рук цікаво зазирнув досередини. Горщик був наполовину заповнений якимось рудявим порошком, що тьмяно поблискував у кухняному світлі.

— Фракспил, — пояснила Естера.

— Фракспил, — безбарвним голосом повторив Рук, гамуючи збудження, що викликало в ньому це слово. Він знав про цю речовину геть усе: і те, що завдячувати свою появу вона має бурефраксові, отій безцінній речовині, яка зароджувалася в надрах Великої бурі, а в темноті була така важка, що колись навіть допомагала утримувати в рівновазі плавучу санктафракську скелю; і те, що фракспил цілком природно утворювався у Присмерковому лісі з решток бурефраксу; і те, що він здатний очищати навіть найбруднішу воду…

— Еге ж, фракспил найвищої проби, соколику, — промовила Естера. — Сорокухи тримають його в нетрях Присмеркового лісу. — Вона постукала себе по носі. — А в нас із ними невеличка домовленість… — Вона моторно повернулася обличчям до Рука і вручила йому два пінцети. — Але ми марнуємо дорогоцінний час, — додала гобліниха. — Порошок дуба-кривавника вистигає. Поглянь, як він тьмяніє. Додай до нього трохи фракспилу, соколику. А тоді струсни, щоб утворилася суміш.

— Слухаюся, — кивнув головою Рук. Узявши пінцета вказівним і великим пальцями, він послав його в горщика і запитав: — Скільки брати фракспилу?

— На сім жолудів дуба-кривавника — сім дрібок фракспилу, — озвалася Естера вже з супротивного кінця кухні. Рук роззирнувся і з подивом спостеріг, що стара гобліниха скулилася за важкою лавою, і звідти визирав тільки краєчок її білого клобука. — Давай! — згукнула Естера.

Рук повернувся до порошків. Серце гарцювало, мов полохливий тілдер. Він зрозумів: те, що він оце робить — річ далеко не безпечна. Бо чого б Естері отак ховатися?

Він нахилився до горщика і, тремтячи всім тілом, ухопив пінцетом дрібку фракспилу й опустив його в колбу. Тамуючи подих, розхилив пінцета, і рудява крихта впала на малиновий порошок.

Рук сягнув по другу дрібку. Долоні змокріли від поту, блискучі його намистинки спливали й по чолу. Рук знову подався вперед, не зводячи некліпного погляду з колби. Рясний піт заливав очі, в голові гуло і стугоніло.

— Вважай, не впусти ані крихти фракспилу, — єлейним голосочком напучувала Естера.

Рук розхилив пінцета, і крихітні часточки фракспилу впали надолину. Проте одна-однісінька порошина відокремилася від решти і закружляла у гарячому повітрі. Вона плавко шугонула вниз, до стільниці, потім знялася вгору, закружляла, виблискуючи, то в ламповому освіті, то в пічному сяйві, а тоді знов полинула вниз, поминула стілі плавко спустилась на долівку, де трохи розсипалося кривавникового порошку…

БАХ!

У кухні гримнув вибух, так само несподіваний, як і потужний. Заходила ходором долівка, перекинувся важкий стіл, а Рука жбурнуло через усеньку кухню, як мокру шмату. Не випускаючи із рук пінцета, він важко бебехнув під стіною.

— Ото який ти необачний, соколику! Так не годиться! — долинув пронизливий голос. — Яспель теж забував про обережність — і надовго його не стачило! — Вона докірливо насварилася на нього своїм кістлявим пальцем. — Я ж по-переджувала: не ловити ґав!

— Що… що то було? — промимрив Рук, підводячись із долівки. Ніздрі його затремтіли від якогось знайомого запаху — лісового імбиру абощо? Смаженого лісового імбиру…

— Ти, мабуть, іще раніше розсипав кривавників порошок, а тепер — ще й фракспил, — пояснила Естера по-знавецькому. — А коли суміш не в посудині, то стає дуже нестійка. Трошки вологи — і бабах!

Рукові мороз пішов поза плечима. Він виразно, дуже виразно усвідомив: якщо причина вибуху — волога, то він — суцільний детонатор. Досить простого дотику спітнілого пальця чи навіть краплини поту, щоб… Від цієї думки піт ще рясніше зросив його тіло. Не хлопець, а діряве цеберко: кожна пора в ньому слезить вологою.

— Поспішай! — підганяла невблаганна Естера. — Нам ще годувати дитятко. До роботи, соколику.

Рук якнайретельніше витер долоні об шкуратянку в себе на грудях, хутенько вернувся до столу і, затамувавши подих, узяв пінцета. Пальці тремтіли, як у бурю гілля верби-плакучниці. Він опустив у колбу ще одну дрібку фракспилу. І так — чотири рази.

— Нарешті, — мовила Естера. — А тепер заткай — і струсни.

— Слухаюся, — кволо озвався Рук. Пересилюючи нудоту, він якої мало нутрощі не вивертало, він узяв колбу і підніс до очей. Поверх купки кривавникового порошку фракспил утворював тоненький шар. Хлопець заткав колбу.

— Добряче струсни, чуєш? — напосідала Естера.

— Слухаюся, — озвався Рук. Він чув, як прожарений порошок пече йому руки — його нервові руки, його вологі, липкі руки… Міцно замружившись, він рвучко струснув колбою. Нічого не сталося. Він розплющив очі. Порошок і фракспил усередині змішалися.

І тут уся кухня залящала від якогось дзеленчання. Воно линуло від стіни позад столу, де на покручених металевих стрічках, прикріплених до дошки, висіла ціла низка дзвоників. Кожен з них мав своє призначення, про що свідчила табличка під ними з написами: «Велика зала», «Бенкетна зала», «Господар»… Цього разу озвався дзвінок, позначений написом «Торгова палата». Він ще колихався й досі.

— Мерщій, соколику! Мерщій! — підганяла хлопця Естера. — Худайло вже чекає. Неси колбу сюди, голубчику мій, я розігрію її, як належить.

Знов опинившись біля печі, Естера поставила колбу на припічок і дочекалася, заки порошок усередині знову заярів червоним сяйвом. Тоді, не зронивши й слова, забрала її і поспішила геть, на ході кинувши Рукові йти за нею.

Перетнувши всю кухню, Естера опинилась у темному супротивному куті. Надійшовши слідом, Рук побачив там витесану з каменю голову, що виставала зі стіни. Вона злобливо скалилася. Розміри її вражали: кожне банькате око завбільшки як Рукова голова, а бульбатий ніс — як волоріг. Під носом щирила зуби здоровецька пащека. Рук спохмурнів. Чи не до цієї голови вела його Естера?

— Заходь, соколику, всередину і міцно тримай оце, — звеліла стара карга, вручаючи Рукові колбу. — Ти маєш доправити її до Торгової палати, це останній поверх палацу. Там тебе стріне Худайло. Тільки не змушуй його чекати.

Рук мовчки кивнув головою. Естера смикнула за важіль по праву руку від кам’яної голови, і оскалені зуби розімкнулися. Приглянувшись до пащеки, хлопець помітив усередині невеличку, схожу на судник штуковину, несподівано скромну, як на такий помпезний вестибюль. З неї звисав шмат линви.

— Це самотяг, — пояснила Естера. — Ним можна дістатися на будь-який палацовий поверх. Нум, соколику.

Дарма що колба немилосердно пекла Рукові груди, він затремтів. Ледь протиснувшись у тісний, мов коробка, відсік, сів скулиніг на платформу. Линва гойдалася в нього перед носом.

— Отак, голубчику мій, — підохотила Естера. — А тепер берися за линву — і цуп. Цуп щомога. І не спиняйся, поки не будеш нагорі. Не можна допустити, щоб колба вистигла. А то шкло всередині запітніє, і тоді…

Рук проковтнув давкий клубок у горлі.

— Та я певна, що такий великий і дужий хлопчина, як ти, не впаде лицем у болото. Не те що отой старий Гицледум. Застряг на півдорозі до бенкетної зали, ось що він утнув! Леле, що там було! Куди не кинь оком, скрізь шкло та кишки!

Рук знову проковтнув клубок і міцно притис колбу до грудей — може, хоч так убереже її від втрати тепла!

— Ну що ж, у дорогу, соколику, — сказала Естера, і в голосі її вчувалася нетерплячка. — Не забувай, Худайло чекає.

Рук узявся за кінець линви і щосили потяг униз. Самотяг двигнувся, і хлопець відчув, що підіймається вгору. Він потяг знову. Щезла кухня — а з нею й задушливий жар від палахкотючої печі. Хлопець плавко, ритмічно перебирав руками, і самотяг підносився усе вище й вище в темній, схожій на комин шахті. Піт зрошував йому обличчя і мочив чуприну, надсадно нили м’язи живота і рук. Але не можна було дати вистигнути колбі. Зціпивши зуби, Рук не переставав тягти далі.

Тьмяне світло вгорі чимраз ближчало… Нараз перед Руком відкрився вузенький прохід, що вів у запорожнений статуями коридор. Величезний, похмурий — як пізніше йому пригадувалося. А що вже холодний! Він міцніше стис линв у і тяг іще завзятіше, ніж перше.

А ще за мить його погляд вихопив багато оздоблену вітальню з килимами на підлозі та силою-силенною стільців. Те все опорядження взялося товстим шаром пилу, схожим на примарне укривало.

Рук підіймався усе вище й вище. Ось перед ним промайнула площадинка для висадки, а опісля, вже по інший бік металевої решітки, — невеличка бібліотека з вишикуваними попід стіною книжками та стендами посередині кімнати. Його руки вже ходором ходили, кожен новий посмик давався важче, ніж попередній. Рукові хотілося полишити линву і відпочити — але він розумів: так міг би вчинити хіба шаленець!

Піднявшись іще дрібку, крізь отвори, схожі на вентиляційні, він угледів розкішно опоряджену світлицю. Стеля в ній була висока і склепінчаста, над довгим чорнодеревним столом, заставленим золотими ножовими виробами та срібними келихами, низько нависала кришталева люстра.

Рукові нило все тіло, немилосердно гуло в голові. І жарота, неймовірна жарота…

— Бенкетна зала… Гицледум! — кволо пробурмотів хлопець і нажахано здригнувся, постерігши, як із вуст його хмаринками вихоплюється пара.

Він сам, може, й гарячий, натомість у бенкетній залі холод собачий! Перед очима промайнув страхітливий Гицледумів кінець.

Рук шарпнув линву із подесятеренною енергією. Бенкетна зала щезла з очей, і самотяг шугнув крізь квадратову, схожу на комин, шахту. Линва закрутилася, запручалася в руках — і самотяг стишив хід. Рук шарпнув ще відчайдушніше. Самотяг смикнувся — і полинув далі. Він підіймався усе вище й вище… Ось промайнули наглухо замкнені двері проходу. Темрява чимраз гусла. Гус і цвілий дух, липке павутиння чіплялося до рук, обличчя. Але Рук не спинявся. І нарешті відчув якусь зміну. Чудасія, та й годі! У повітрі війнуло теплом…

Щось голосно клацнуло, самотяг сіпнувся і рвучко став. Рук тривожно роззирнувся. Темрява тут густіша, ніж деінде.

Чорнильно чорна. Навіть власних рук, піднесених до обличчя, і то не видно!

І тут за спиною у Рука почулося тихе монотонне бубоніння. Хлопець рвучко повернувся на звук. Голос залунав виразніше.

— Хочеш лишитися живим — тримайся темряви, а світла уникай, — шамкав хтось невидимий. Рук упізнав голос старого гобліна, який приволік його до палацу, Худайла. — Хочеш лишитися живим — тримайся темряви, а світла уникай.

Рук сягнув уперед, і пальці його намацали невеличку дверну клямку. Він натис її, і штовхнув двері. Вони не піддавалися. Відчайдушно силкуючись угамувати панічний страх, Рук зачаївся і прислухався.

— Хочеш лишитися живим — тримайся темряви, а світла уникай… — Монотонне бубоніння зненацька урвалося. — О, йому б не завадило бути меткішим, авжеж…

— Я тут, Худайле! — закричав Рук. — У самотягові! — Він щосили забряжчав клямкою, загримав кулаком у двері.

Гоблін замовк, і до Рука долетіло сквапне човгання. Худайлові кроки чимраз ближчали. Почувся металевий брязкіт, заскреготів у замковій шпарі ключ. За мить двері рвучко розчахнулися, і перед Руком, майже осліплим від яскравого світла, уродилася мармиза дворецького.

— Номер одинадцятий! — вигукнув гоблін, і на його обличчі промайнув вираз полегкості. — О, та він не якийсь там здихля, отой номер одинадцятий. Худайло знав йому ціну. — Гоблін прищулив очі. — Вона в тебе? Ти приніс поживу для дитятки?

Рук розстебнув на грудях шкуратянку і добув колбу. Худайло плеснув у долоні, породжуючи звук, схожий на тріск дерева.

— Чудово! — прошамкав старий гоблін. — Скачи сюди, номере одинадцятий, — поквапив він Рука. — Та не барися. Іди за мною.

Бережно притискаючи колбу до грудей, Рук рвучко відштовхнувся ногами і, скочивши на долівку, опинився у розкішній залі з прозорим склепінням. Нещадимий жар, що стояв у ній, задушливою ковдрою огорнув Рука.

Над головою зносилася прозора шкляна баня, крізь яку видніло сліпуче небо. Блискучі скалки розбитих шиб валялися долі навколо величезного круглого столу акурат посередині зали, нашвидкуруч підлатаного з допомогою мотуззя та дерев’яних рейок. По один його бік, ближче до Рука, лежала величезна кам’яна голова, сліпо солопіючи некліпними очима на дерев’яні дошки. По другий, вочевидячки дисгармонуючи з ветхою вишуканістю зали, розкарячилася дерев’яна споруда, ступнів із двадцять, а то й більше заввишки, де на вершечку, немов яйце в гнізді, спочивала здорова металева куля. Сюди й прямував Худайло.

Хрупаючи шкляними скалками, гоблін обійшов стіл і зупинився під неоковирною конструкцією. Рук став біля старого і з цікавістю спостерігав, як Худайло взяв якийсь інструмент, прихилений до дерев’яної снасті — подобу ріжка, ступнів із двадцять завдовжки. Покректуючи з натуги, Худайло підняв інструмент і приклав розширений розтруб до поверхні металевої кулі, а другий кінець — до свого вуха. Його суха і морхла пика розпливлася в задоволеній усмішці.

— Дитятко просить їсти, — вирік він. — Воно вже майже повне, але ще не цілком… — Він відірвався від рурки, обернувся до Рука і наказав: — Ходи за мною. Ходи за Худайлом, ми дамо йому гам-гам.

Рук узяв колбу під ліву пахву і слідом за гобліном побрався вгору хисткою драбиною. Сходження виявилося важчим, ніж можна було гадати. Дерево було шорстке, і Рук раз по раз заганяв у пальці скіпки, щаблі незручні й зарідкі, а тут ще й колба, ладна вислизнути першої-ліпшої миті… Нарешті хлопець, намагаючись не відставати від Худайла, видерся грубим і довгим навскісним трямом до горішньої перехресної конструкції, де спочивала величезна куля.

— Ще дрібку — і ми вже там, номере одинадцятий, — підбадьорливо кинув через плече Худайло.

Рук спустив очі додолу. До підлоги, здавалося, було кілька миль. Знову глянув угору. Він уже був упорівень з кулею. Зблизька з’ясувалося, що вона з мідяним полиском, поділена на сегменти і найбільше скидається на лісову помаранчу. Схожість цю посилювала довга, схожа на стеблину линва, що звисала з невеличкого отвору в спідній її частині. Худайло зліз нагору і простяг руку хлопцеві.

— Сюди, — сказав він. — А тепер — правіше і сходь до платформи.

Рук сягнув угору, піймав гобліна за руку, і видряпався до нього. Обидва стояли на платформі у формі кільця навколо низу кулі.

— Поглянь-но лишень на це дитятко, — прошепотів Худайло. — Хорошунчик, правда? — Він любовно провів пальцями по гладенькій глянсуватій оболонці кулі. — Дитятко це задумав господар. А створив я, Худайло. Достоту, як він велів. Хороше дитятко. Хороше велике дитятко.

Високо в небі безгучно промайнув білий крук. Від його винозорих очей не сховалося те, що діялося під скляною банею величезного Палацу статуй.

— Бачиш накривку, номере одинадцятий? Ген там, посередині дитятка, — шепотів Худайло. — Зніми її. Обережненько… — Рук справно виконував усі вказівки. — А тепер висип туди те, що в колбі. Все до останньої окрушини. Тільки скоренько, поки в дитятко не проникла ота мерзенна вільгота. Ми ж не хочемо, аби… Поки що не хочемо.

Стискаючи колбу отерплими пальцями, Рук сповільна підняв посудину вгору. Різко нахиливши її вниз, уткнув шийку в отвір у мідяному корпусі. Шийка щільно прилягла до отвору.

Заки порошок пересипався в кулю, Рук крізь шкляне дно колби зазирнув усередину «дитятка». Воно було засипане майже по вінця. Хлопець постукав по шклу, і витрусив останні окрушини червоного порошку. Одним рвійним рухом висмикнув спорожнену колбу, прибив накривку і щільно її закрутив.

— Та й по всьому! — прокричав у самісіньке вухо Худайло. Гоблін з очевидною втіхою погладжував крутого бока величезної кулі. — Ще трохи — і ми вщерть наповнимо наше дитятко. Господар нами пишатиме.

Гоблін спустився з риштувань, Рук за ним.

— Дитятко наїлося, — ляснув хлопця по плечу старий, — тож я радив би тобі чимдуж поспішати назад. Ти ж не хочеш нариватися на стару Естеру Шпичколист? Худайло знає, чим воно пахне. — Худайло легенько провів вузлуватою рукою по своєму череву. — Не наривайся, як не хочеш качатися по землі від болю в животі. Естера в цьому ділі мастак. Затям собі слова старого Худайла.

Повертатися на кухню було далеко легше, ніж добиратися сюди. Самотяг ковзав донизу самохіть. Рукові тільки й лишалося, що притримувати линву, аби він надто не розганявся.

— Так он ти де, соколику! — гукнула Естера, коли хлопець досяг споду шахти. Він поминув камінну пащеку й опинився у задушливій кухняній жароті. — Я саме питала себе, де ти запропастився, — провадила вона, знову тягнучи його до печі. — Поки тебе не було, тут тяжко похолодало… Підкинь-но дровець у вогонь, голубчику мій. Та не жадуй.

— Слухаюся, — відказав Рук, ледве повертаючи язиком зі змори.

— І не забувай про міхи. Мушу ж я зігріти свої холодні, болящі кістки.

— Слухаюся.

— А коли ти з цим покінчиш, не завадило б нарубати ще трохи дровець. Їх, певно, в нас замало.

— Так, — відказав Рук. Він повернув Естері порожню колбу та корка, зітхнув і почвалав до дров’яної купи.

Рук падав з ніг від утоми, та розум його гарячково працював: запитання, на які не знаходилося відповіді, та неймовірні припущення аж роїлися йому в голові. Що воно за дитятко? Навіщо його створено і яке його призначення?

Одне він міг сказати напевне: з тим усім малося розібратись. А коли зрозумів, хто відповів би на всі запитання, його пройняв, незважаючи на кухняне пекло, крижаний холод…

Це міг зробити тільки господар Палацу статуй — сам Вокс Верлікс!

Загрузка...