Рук не повірив своїм вухам. Знайомий голос! Жодних сумнівів, він його десь чув! Прикриваючи очі від світла, він звів голову. Очі його побачили скуйовджену ясну чуприну, кирпатий ніс, дуги брів, а під ними — блакитні блискучі очі…
— Фелікс? — Подиву його не було меж. — Невже ти? Постать наблизилася до Рука. Рук спершу повагався, відтак потис простягнену руку і відчув, як та взяла його за долоню — міцно, енергійно — і підвела з землі. Так, перед ним стояв його давній друзяка Фелікс Лодд — при повному риштунку, у вибілених кістяних обладунках, перев’язаних сірим реміняччям із мордобрилячої шкіри.
До його пояса були приторочені шкіряні капшуки та линви. При боці, поруч із чималим самострілом у побляклому сірому покрівцеві, теліпався кривий зазублений ніж. На сірому курному тлі Осип-Міста його високу ясночубу постать у вибіленому вбранні легко можна було взяти за примару.
— Мо, я й скидаюся на манію, — засміявся Фелікс, неначе прочитавши Рукові думки, — але я доволі справжній, Руку, давній мій друзяко.
— Фелікс! — закричав Рук і міцно обійняв давнього друга. — А я вже не сподівався побачити тебе живого. Та й усі ми не сподівалися, навіть Варіс. Вона казала, що в Осип-Місті ніхто довго не протягне…
— Звісно, мені дуже не хотілося б розчаровувати своїх любих сестричок та вас, учених книжників, — усміхнувся Фелікс, — але й у Осип-Місті можна вижити. Звісно, якщо не стояти біля водозбору і не пасталакати, мов парочка старих недомірків-краль у день прання. — Він підморгнув. — Гайда, Руку! — Фелікс крутнувся і легко скочив на кам’яний насип. — Сьогодні тебе запрошують на вечерю до Підземного палацу!
Рук поп’явся слідом за ним.
— Зачекай, Феліксе, — пропихкав він. — Не так скоро!
Спадала ніч, з настанням темряви всі тіні зливалися водно, та Фелікс рішуче і вельми вправно продирався крізь кам’яні осипи. Він перелазив руїни, обминав розверсті провалля і з легкістю та спритністю лемурчика торував собі шлях через кам’яні захаращення та масивні брили.
Рук ні на крок не відставав од побратима: лучче вже шкопиртати і спотикатись, аніж відбитися. Та Фелікс, якщо задалеко випереджав свого друга, видирався на кам’яну брилу чи недбало спирався на повалену колону і, вибачливо всміхаючись, чекав, заки Рук його наздожене. Дорога була важка, і Рук — розпашілий, укритий грубою верствою куряви і захеканий, — почав занепадати духом.
— Нас не так то вже й мало, — озвався Фелікс, коли Рук уже вкотре наздогнав його. — І в нас ні перед ким жижки не затрусяться, — провадив він, — хоч би хто то був — сорокухи, Сторожа чи гоблінівська варта. — Він усміхнувся. — Ми величаємо себе Примарами Осип-Міста.
— Можеш не пояснювати, чому, — прошкабарчав засапаний Рук, відчайдушно намагаючись перевести дух. — А все ж, якщо не секрет, що ти робиш у цій триклятій місцині?
Фелікс обкрутився на підборах і спинався далі, легко перемахнувши через довгастий виступ відколеної скелі.
— Полюю на мордобрилів, — засміявся він. — Ну, й ще дещо.
— Що? — не вгавав Рук, ледве встигаючи за ним. Вони досягли широкої полонини, обсіяної щербатим камінням.
— Ну, відповів Фелікс, — час від часу ми, я та решта примар, чинимо набіги на Санктафракський ліс, щоб визволити отих поневолених сарак. Їх ми переправляємо до Нижнього міста, де ви, бібліотекарі ще маєте якусь вагу, і допомагаємо їм переправитись до Вільних галявин. А коли хочеться гостреньких відчуттів, влаштовуємо засідки на Сторожівські патрулі, ну, а решту часу я полюю на всяку звірину і ставлю пастки. Бо ж тут чого тільки не водиться — від польових лемурчиків, зачаєних у руїнах Осип-Міста, до риштакових мордобрилів. — Він замовк і озирнувся. — Агов, пильнуй, Руку. Тут стає небезпечно.
Рук похмуро кивнув. Він і так дивився обома.
Вони поминули вузьке чорне провалля, завалене скеллям, кудою можна було б перехопитися на той бік, якби не вельми незручні кругляки, що змушували йти в обхід. Нарешті друзі опинилися біля широкої колони з каннелюрами, поваленої набік і розколотої надвоє. Відразу ж за нею Рук побачив перекособочену статую, одна її рука, зламана в зап’ястку, показувала в небо…
— Знайома місцина, — обімлів Рук, і в голосі його забриніло розчарування. — Виходить, цей весь час ми повторювали мій шлях: верталися ним назад?
Фелікс мовчки кивнув головою. Пройшовши ще трохи, він підважив плечем камінну брилу і показав униз — там відкривався вузький тунель.
— Нам сюди, — кинув він.
Спершу Фелікс, а потім і Рук вступили в темний прохід. Рук зачекав, поки Фелікс повернув камінь на місце.
— Я піду перший, — прошепотів Фелікс. — Тримайся рукою за моє плече. І — ані пари з уст.
Так Рук і вчинив, а коли Фелікс рушив уперед, почовгав за ним. Ґрунт був вибоїстий і круто спускався донизу. Усе, що міг робити Рук, аби не послизнутись і не полетіти сторчголов, — це триматися за Феліксове плече. Повітря ставало прохолодніше, вологіше і мало гострий присмак, з кожним кроком ядучіший. Якби Рук опинився тут сам-один, то негайно повернув би назад, але зараз із ним ішов Фелікс, і він, уперше після катастрофи «Грозового шершня», почувався в безпеці. Його ноги намацали подобу кам’яних сходів. Фелікс, що вів перед, знагла кудись провалився: Рукова рука хапнула порожнечу.
— Тихіше їдеш, далі будеш, — знов озвався Феліксів голос, і Рук відчув, як приятель простяг до нього руку. Він вдячно вхопився за неї і обережно ступив слідом за ним. Пройшовши ще трохи, вони опинились перед другою сходинкою, потім перед третьою… Далі тягся довгий прогін, і скидалося на те, що він сягав у кам’яну товщу на чималу глибину. Дух підземелля робився чимраз нестерпніший.
— Що воно так смердить? — прошепотів Рук.
— Місце гніздування щуроптахів, — так само пошепки пояснив Фелікс. — І повір мені, кращих пахощів у всьому Осип-Місті я ще не вдихав.
Поки Фелікс говорив, Рук почув зверху якесь рипуче цвірінькання, а коли звів очі догори, побачив там не камінь, а темну ворушку масу. Склепіння підземного ходу було обліплене тисячами крилатих звірят. Рук пощулився.
— Жодна порядна домівка не обходиться без щуропташиних гнізд, — вів далі Фелікс, намагаючись шепотом заглушити щуроптахів, які вже тривожно зацівкали. — Тож якщо котрась потвора надумає захопити нас зненацька, щуроптахи швиденько сповістять нас про гостя.
Там, де кінчалися сходи, стояла густіша тьма, зате земля була рівніша і ступалося легше. Вони наче опинилися в якомусь допотопному підземному тунелі. Фелікс придав ходи в ноги. Рук, усе так само тримаючись за плече, дріботів за ним.
Уже близько, — підбадьорив Фелікс. Ще мить — і вони підійшли до цупкої завіси зі шкури якоїсь тварини. Фелікс відхилив її вбік, і Рук побачив різьблену перемичку, вмонтовану в стіну понад вхідним отвором. Рук приглянувся — і мало не скрикнув з подиву.
Він стояв перед війстям до величезної зали. З широко розплющеними очима хлоп’як зайшов слідом за Феліксом досередини. Навіть брудні стіни та закіптюжені перекриття не могли потьмарити величі цієї зали. Впадали в око мармурові колони та викладена мозаїкою долівка, з високих виліпних стель звисали старовинні світники. Можна було битись об заклад, що колись тут жив якийсь дукач: спілчанське цабе чи таланистий купець. Хто ж би ще так розкішно оздоблював залу?
Стіни були поспіль укриті шкурами мордобрилів великими і малими — та ще знаряддям, яке допомагало Феліксові здобувати свої трофеї: кривими ятаганами, довгими тонкими списиками, великими сітями з важками по краях — ними були обвішані цілі шереги великих вигнутих гаків. Один кут зали захаращували ікла, роги, шкури та черепи: валялися урозкидь або громадилися стосами, висіли на стінах. Ув іншому куті, в алькові, над яким палахкотів примоцований до стіни смолоскип, виднів давній різьблений водозбір. Він скидався, як видалося Рукові, на Окострельні купелі, поширені в лісових тролів у празникові дні, але змайстрований був не з дерева, а з каменю. Крізь розколину в стінці у купіль тоненькою цівкою слезила кришталево чиста вода.
— Ласкаво просимо до Підземного палацу, — промовив Фелікс. Він обвів приміщення широким жестом. — Скромненький палацик, але я зву його домом, — реготнув він. — Зайве казати, що коли живеш невилазно у риштаках Нижнього міста, всяка суха кімната видається нечуваною розкішшю.
Рук похитав головою.
— Не домівка, а суще диво, — промурмотів він. Фелікс плеснув у долоні.
— Що ж, ходімо, давній мій друже. Ти, мабуть, гинеш із голоду. Принеси мені казанок води з водозбору, а я тим часом розпалю ватру.
Рук радо виконав його прохання. Він опустив казан у воду і майже по самі вінця наповнив водою. Потім, тримаючи обіруч перед себе, вернувся кумільга по закуреному кахлю, розхлюпуючи на ході воду в рештки вогнища, де колись топили величезними оцупками.
Фелікс саме складав дрова — порубані балки, дошки, ба навіть деякі меблі. Упоравшись, він зняв із пояса один зі своїх шкіряних капшуків, розв’язав його і витрусив із нього все на землю. На світ Божий з’явилися шматок кременю, невеличкий металевий уламок, мелена дубова кора і клубок вовняного труту.
Рук дивився, як Фелікс відщипнув від помаранчевого клубка кілька шерстинок і поклав їх на плескатий камінь. Зверху він насипав дубового пилу. Відтак, узявши кремінь в одну руку, а металевий прут — у другу, кресонув каменем об залізо. Яскрава іскра впала на порох і стала тліти. Фелікс нахилився і легенько подув. Ніяких змін! Аж ось легенько пахнуло димом, легенько тріснуло — і враз уся купка взялася вогнем!
— Тут уся штука в тому, щоб перемістити його у дрова, не розваливши купки, — бурмотів собі під ніс Фелікс, сунучи камінь далі. Полум’я перекинулось на пруття та галузки. Він підсунув камінь акурат на середину. Бухнуло полум’я. — Ну, де наша вода?
— Ось, — промовив Рук, і, піднявши вдвох казанка, вони почепили його дужкою на середній гак.
Жахтіло полум’я, і Рук із часу до часу підсичував його дровами з купи під стіною. Вода мала от-от закипіти. Фелікс, понишпоривши по полицях і обстеживши гачечки, зібрав увесь потрібний провіант і взявся рихтувати вечерю.
Він різав, сік і, пригорща за пригорщею, жбурляв у казан усілякі овочі: нарізане кубиками коріння та бульбу, цибульку та сосник, покришене листя дубової парості й зеленкору, в’язочки м’ясистого баговинного маїсу, що ріс на замулених берегах Крайріки. Потім оббілував і розчинив три невеличкі тушки — снігуна, ящірки-кам’янки та звірятка, підозріло схожого на рябощура, — порізав їх на кавалки і, трохи потримавши м’ясо над вогнем, кинув його в казан з о кропом, не забувши додати туди ще повну чашку овсяч-меню — аби вариво трохи загусло.
— І останнє, але не думай, що найгірше… — муркнув Фелікс собі під ніс, відчіплюючи з пояса ще одного ворочка. — Дрібка присмак. — Він розпустив зав’язку і сягнув усередину пальцями. — Не завадить трохи перчиці. Кілька сухеньких байрак-ягід, листочків шавлії кущистої… — Він нахмурився. — І трішечки-трішечки крайдорожника…
— О, тільки не крайдорожника, — запротестував Рук. — Невже ти забув, що я терпіти його не можу? Квашений, сушений, солений — однакова гидота!
Фелікс засміявся.
— А мені він завжди смакував. Ну, що ж, добре, тільки заради тебе, — погодився він. — Жодного крайдорожника.
Набране насіння, ягоди та сухе листя він потовк на камені тупим боком ножа і висипав те все у паркий казан. Відразу ж палату залив райський аромат, забиваючи цвілий дух, і Рукові аж слинка потекла.
Замислено морщачи лоба, Фелікс заходився чогось шукати на своєму поясі, розв’язав і знову зав’язав ще кілька капшуків. Рук зацікавлено спостерігав за пошуками.
— Куди ж він подівся? — бубонів Фелікс. — Ага, он ти де! Коркотяг! — гукнув він, підіймаючи високо вгору штопор із кістяною ручкою. Давай-но вип’ємо по келиху заболонного вина, ти, Рук, і я, та й відсвяткуємо нашу зустріч!
Він витяг пляшку із грубо збитого зі світлякових дощок ящика, відкоркував її і налив у келихи густого, темно-бурштинового вина марки «Заболонь». Один келих простяг Рукові.
— Кушай, — припросив Фелікс.
Рук підніс келих до уст і пригубив. Блаженний усміх промайнув по його обличчю, коли медова запашна рідина потрапила йому на язик і покотилася далі в горлянку. За мить по всьому його тілу розлилося приємне тепло. Рук іще раз пригубив і похитав головою.
— Мед медом, — похвалив він. — Зроду не пив такої смакоти!
— Ще б пак, — кивнув Фелікс. — Воно призначалося Ватагові Титуґґові. Губу він має не дурну, не стане пити все зряду. — Він хихикнув. — Та от біда, кілька тижнів тому в бон-доках спалахнула невеличка сутичка, і все, що мало йти на стіл у Мурашині вежі, як крізь землю провалилося… — Він підніс келиха і всміхнувся Рукові. — Що ж, п’ємо до Примар Осип-Міста!
— До Примар Осип-Міста! — підхопив його Рук, високо підніс келиха і осушив його душком.
Як любо знову бачити найкращого свого друга! Знайомий щемливий біль озвався у Рукових грудях, щойно він пригадав Церемонію Оголошення, де Фелікс дізнався, що йому, на відміну від Рука, ніколи не стати Бібліотекарським Лицарем. Відразу ж після того, не кажучи нікому ані слова, він десь пропав, як у воду канув.
— Знаєш, усім так тебе бракує, — зауважив Рук.
— Бракує, кажеш? — перепитав Фелікс, не відводячи очей від келиха.
— І батькові твоєму, — провадив Рук, — і сестрі Варіс. Ти ніколи не думав повернутися назад? Чи бодай послати вісточку, що живий-здоровий?
Обличчя Феліксове спохмурніло.
— Думав, Руку, думав. Я вже не раз, не два думав повернутися у риштаки. Але. — Голос його здригнувся, він проковтнув клубок у горлі. — Але ти мусиш зрозуміти. Мене, сина Великого Бібліотекаря, не висвятили у Бібліотекарські Лицарі! Яке для всіх розчарування! І для батька, і для Варіс. І для напутників. І навіть для тебе, Руку.
— Ні, Феліксе, — заперечив Рук. — Я й гадки не мав розчаровуватись у тобі.
— Ти щирий друг, — проголосив Фелікс. — Ти якомога готував мене до іспитів, сидів зі мною цілими ночами. Але ж ти знаєш мою любов до лекцій, берестяних сувоїв та всяких таких матерій. Просто я не був створений для Бібліотекарського Лицарства, але соромився в цьому зізнатися. Ось чому я накивав п’ятами. І мусив звикнути до такого життя. — Він пощулився. — Крім того, мені тут подобається. Ось де моя стихія — не сидіти під замком у якійсь вільготній бібліотеці, не сидіти там в оточенні древніх запліснявілих книг, рукописів та не менш древніх і запліснявілих професорів,
— Як можна любити Осип-Місто? — здивувався Рук. — Тут же гнилесмоків та скельних упирів — аж кишить! — Він пощулився. — Я вже мовчу про інших бестій.
— Інших? — перепитав Фелікс, поглянувши вгору.
— Так, набагато гірших за них, — кивнув головою Рук. — Мій човен упав біля великого каньйону на північ звідси і потривожив тварюк — його мешканців. Феліксе, бачити я їх не бачив, але які звуки вони пускали… Від них мороз ішов поза спиною. Ті потвориська шкребли здоровезними пазурами, ляскали крильми з перетинками.
Фелікс кивнув.
— Цікаво, — сказав він. — А це часом не отой каньйон, що під самісінькою скелею, де Сторожа спускає свої клітки?
Рук кивнув.
— То моторошне місце, Руку, — сказав Фелікс. — Зазвичай я його обминаю десятою вулицею. — На хвильку він загадався. — Але ця звірота, про яку ти розповідаєш. Цікаво-цікаво. Я б не від того, аби збагатити своє житло ще парочкою мисливських трофеїв.
Обличчя Рукове розпливлося в усмішці.
— Ти невиправний, — промовив він.
— Зате ніколи не нудьгую! — підкреслив Фелікс. — Та годі про мене, краще погляньмо, як там наше рагу, а тоді, Руку, ти розповіси про себе. Я хочу знати геть-чисто все. А надто те, як такий зелений, жовторотий Бібліотекарський Лицар, прирозумів уколошкати скельного упиря, та ще й не абиде, а в самому Осип-Місті!
Фелікс заходився колотити юшку, яка чимраз гусла, а Рук тим часом ще сьорбнув із келиха. Він снував думки і хитав головою. Цікаво, що б могло тут ще на нього чекати? Було від чого чухати потилицю.
— Це сталося під час досвітньої варти, — почав він. — Я вже облетів Осип-Місто і повернув до Каменосаду, коли щось ні сіло ні впало талапнуло по «Грозовому шершню» — так звався мій повітряний човен. Ми впали на землю.
Фелікс відірвав погляд від булькітливого казана.
— Часом не сторожівський гарпун? — висловив він здогад.
— Та ні, від Вежі ночі я був далеченько, — сказав Рук. — Крім того, гарпун б’є набагато слабше. Куди слабше. От уяви собі: ти пливеш над землею під усіма вітрилами, гойдаються балансирні гирі.
Фелікс кивнув головою, а заздрий блиск очей засвідчив, що йому й самому страшенно хотілося б пережити відчуття польоту. Рук нахмурив брови.
— …а потім бац! — і тобі аж вуха від грому закладає. І жар такий — не сказати. А світло — аж сліпнеш. І сморід паленої шовковини. Мене жбурнуло через усеньке небо — я ще держався за прову «Грозового шершня», гадав, утримаю його на лету. — Він глянув на Фелікса, в очах його стояли сльози. — А потім ми ввігнались у землю. Я… — Він похилив голову. — Я вцілів, натомість «Грозовий шершень». Знаєш, Феліксе, я власноруч вирізьбив його з мочардеревного стовбура. Ми…
Фелікс відійшов від вогню і поклав руку на плече товаришеві.
— Ну ж бо, друзяко, не побивайся. Я тебе розумію. Тебе обдаровано безцінною якістю — хистом літати. А потім тебе цього хисту позбавлено. Точнісінько так само почувався і я на Церемонії Оголошення багато років тому.
Тут розітнувся пронизливий пташиний крик та лопіт крил — з горішніх сходів до них злетів сніговобілий птах із палаючими очима та калічною лапою і сів Феліксові на плече. Птах зиркнув зизом на Рука: в очах його світилася підозра.
— Невже білий крук? — здивувався Рук. — Я думав, вони вже всі покинули Каменосад, шукаючи кращої долі.
— Усі, крім нашого Гаарна, — пояснив Фелікс, лоскочучи під бородою птаха, озброєного страхітливим дзьобом. — Коли всі відлітали, з ним сталася невеличка пригода. Я знайшов його долі, він тільки вбився у колодочки. Захарчований, хиренний, лапу потрощила каменюка. Я виходив його, і відтоді він прихилився до мене. Правда, Гаарне?
— Кар-р-р! — крякнув білий крук. — Фелікс, Гаар-р-рн др-р-рузі.
Рук аж сахнувся з несподіванки.
— Птах уміє говорити! — здивувався він.
— Я його навчив, — похвалився Фелікс. — Я не можу літати, як ти, Руку, зате Гаарн для мене — пара летючих очей у небі. Птах помічає все і розповідає мені про побачене. — Він витримав паузу. — Як хочеш знати, саме завдяки Гаарнові я пустився на пошуки молодого Бібліотекарського Лицаря. Крук бачив, як ти продирався крізь камінні джунглі Осип-Міста.
— Так ось звідки ти знав, де мене шукати!
Фелікс кивнув головою.
— Утім, я не відав, що то був ти, давній мій друже Руку, — додав він.
— Др-р-руг! Др-р-руг! — розкричався крук.
Фелікс повернувся до клекітливого казана і поколотив рагу великим дерев’яним корцем. Узяв собі шматочок м’яса, пожував, решту віддав Гаарнові.
— По-моєму, вже зварилося, — виснував він. Завр-р-рилося! — підхопив Гаарн. — Руку, ти голодний? — поцікавився Фелікс. — Чи голодний? — перепитав Рук. — Та я б і тілдера ум’яв!
Фелікс розсміявся.
— Я теж, — промовив він замислено. — Та боюся, нам доведеться вминати снігуна, ящірку-кам’янку і…
— Звучить, як музика, — урвав його Рук. Від рагу ширилися божевільні пахощі. А якщо там ще й рябощур, то що йому до того!
Глибоко під Нижнім містом, у риштаках, чулися безладні звуки капежу та приглушений буркіт людських голосів. Був кінець дня, і професори та молодші бібліотекарі видавалися страшенно чимось заклопотаними.
Фенбрус Лодд стояв на Світляковому мосту, весь поглинутий розмовою з Алквіксом Венваксом. Бокораші швартували свої плоти, дружно регочучи над чиїмсь дотепом. На помості один вартовий здавав іншому пост. На плавучих аналоях, в’язками припнутих до Чорнодеревного моста, бурсаки-бібліотекарі закінчували свою нелегку денну працю — робили на бересті останні штрихи, закручували чорнильниці й гукали тим, хто стояв при корбах, щоб вони підіймали їх нагору.
— Гей там, покваптеся, — кричав на відповідь капловухий троль-тягайло, біг по мосту, хапався за корбу і починав її крутити. — Я зараз, добродію. Даруйте, добродію…
На відстані від Бібліотеки Великобуряної палати — сухої і провітрюваної завдяки ретельності деревопалів та вітровертів — вологе повітря тунелів і крайніх приміщень прогрілося більше, ніж зазвичай. Скидалося на те, що з надворішнього Нижнього міста нещадима спека проникала і до підземних риштаків, від чого ті стали задушливо-липкими, а перебування в них — украй тяжким. Усі, окрім хіба що метушливих рябощурів, яким і за такої температури жилося як у раю, усі від найнижчого наглядача за аналоями до самих Професорів Світлознавства і Темрявознавства, сходилися в тому, що атмосфера ставала дедалі нестерпніша.
Двійко новообраних Бібліотекарських Лицарів, щойно повернувшись із Головного тунелю, чимчикували до спальної зали. Зайшли всередину і попадали на свої гамаки.
— Ну й спека! — поскаржився один з них.
— Що не кажи, Керне, — відповів його напарник, — оті всі лойові світники не світять, а йно чадять. — Він помахав рукою перед своїм обличчям, гидливо кривлячись. — Жар, сморід, дим — і, присягаю, вони не так розганяють темряву, як поглиблюють її…
Трохи далі по тунелю, за арковими дверима, ташувалася склепінчаста спальна зала. Повітря тут було затхліше і гарячіше, ніж раніше, і трохи тхнуло пліснявою, як буває, коли розігрівається цвіль на стінах. По сирій кам’яній долівці, нічого не боючись і навіть не намагаючись триматися в затінку, нахабно продріботів рябощур. Тварина наче розуміла, що ті, хто тут живе, не заподіють їй жодної шкоди. Вона обнюхала кігті величезної волохатої лапи, поворушила вусами — і вгородила пару довгих зубів у живе тіло. У підставлену роззявлену пащеку бризнула кров.
— Ве! — заревіло щось, не так із болю, як із несподіванки, і мляво хвицьнуло ногою, відганяючи щура.
То був блукай-бурмило — величезна тварина з цупким шрамом, видним на плечі крізь посплутувані засмальцьовані пелехи, — один із чотирьох блукай-бурмил, які сиділи гуртом у куті зали. Ведмідь знову копнув ногою, цього разу вже злосливіше і рябощур неохоче подріботів геть.
— Вурра воллаг віра-вір, — прогарчала тварина. Бачиш цю падлюку? вона хлебче мою кровицю-живицю. Тутешнє моє життя — справжній морок.
Сусідка ведмедя — стара кощава блукай-бурмилиха — клопоталася біля нього, обережно ськаючи у згортках шкіри риштакових бліх і давлячи їх своїми різцями.
— Ве-ве вурругма, — прошепотіла вона. Терпіння. Скоро знову повня відсвічуватиме у твоїх очах.
— Ве? — запитально проревів третій блукай-бурмило і здригнувся. Але коли? — Віра-вур-уралова…
Четвертий кивнув головою, від чого у жовтому ліхтарному світлі химерно зблиснули дивні знаки на морді.
— Вурра, — затремтів він. — Вуррел-луррагуль-уралова. — Твої слова щира правда. Якщо згинув той, хто прийняв отруйну стрілу, то що тоді чекає на нас?
Щойно він це сказав, як заскреготала дверна засувка, розчинилися двері і всередину вдерлася молода Бібліотекарська Лицарка. Щоки її лисніли від сліз, заплакані очі почервоніли.
— Скажи мені, що це неправда! — заблагала Маґда Берлікс. Блукай-бурмило підвів очі.
— Будь-ласка, — не вгавала вона. — Скажи, що то не Рук. Не може такого бути.
Вемеру, блукай-бурмилиха, з якою Рук заприятелював, ще коли був у науково-дослідній експедиції, важко звелася на ноги і переваги-ваги почвалала до дівчини.
— Ве-ве-віралаг. Уралова. Вура-ве, — лагідно прогарчала вона.
Маґда похнюпила голову. Вона непогано зналася на мові блукай-бурмил і зрозуміла слова Вемеру. Тварина тільки підтверджувала почуте ненароком з розмови між Великим Бібліотекарем та Алквіксом Венваксом.
Слова Вемеру стосувалися молодого Бібліотекарського Лицаря, який вилетів на патрулювання і не впорався з кермом повітряного човна. Той гримнув разом з літуном на землю, і нині Рук значився у списах пропалих безвісти.
Маґда похитала головою і втерла очі.
— Я… я не можу повірити, — жебоніла крізь сльози дівчина. — Ще ж тільки вчора ввечері я розмовляла з ним. У трапезній. Він найкращий з усіх наших літунів. А «Грозовий шершень» завжди був у нього як шовковий. Він…
Вемеру обхопила прибиту горем дівчинку своїми дебеленними лапами і лагідно пригорнула до себе.
— Ве-віра-ловааль, — прогарчала вона. І наші серця сповнені горя.
— О, Руку, — тихенько озвався приглушений густою шерстю Маґдин голос. — Руку.
Знову розчинилися двері. Маґда повернулась — у дверях стояла Варіс Лодд. Обличчя її було сумне.
— Бачу, ти все вже знаєш, — промовила вона, журно похитуючи головою. — А я покладала такі сподівання на Рука, свого найкращого учня. Що й казати, непоправна втрата.
Маґда випручалася з обіймів Вемеру.
— Ви говорите про нього як про небіжчика, — зауважила вона. — Але ж, Варіс, ви самі сказали, що він пропав безвісти. Зник в Осип-Місті. А не загинув.
Варіс підійшла до Маґди і поклала руку їй на плече.
— Повір мені, я знаю, як це важко — втрачати друга, близького всім нам Бібліотекарського Лицаря… Якщо звідомлення не брешуть, його бачили, коли він намагався вирівняти «Грозового шершня». Човен саме мчав до землі.
— Але ж ніхто не бачив, як він розбився, — не здавалася Маґда. — Ми не можемо правити напевне, що він мертвий.
Варіс відвернулася.
— Сподіваюся, його смерть була швидка й безболісна, — промовила вона тихо. — Бо на живого бібліотекаря в Осип-Місті чигає багато небезпек, куди жахливіших, ніж нагла смерть.
— Ні! Ні! Ні — зойкнула Маґда і, затуливши вуха, прожогом кинулася до дверей. — Я в це не вірю, не вірю! Він не загинув! Не загинув! Може, ви й зневірились, але від мене цього не діждетесь!
Рук розплющив одне око і роззирнувся. Якусь часину хлопець не міг дібрати, де він прокинувся, звідки ця розкішна зала.
Під ним був грубий солом’яник, важка тілдеряча шкура правила за укривало. Вгору зносилися зграбні жолобчасті колони, палахкотіли оздобні лойові світники, у мерехтливому світлі висявала позолотою виліпна стеля. Трохи віддалік, ліворуч, хтось тихенько хропнув, — знати, повернувся уві сні, — і спогади лавиною наринули на Рука.
Він засидівся далеко за північ за балачкою з давнім другом Феліксом: розповідав йому про свої пригоди на Великій дорозі Багнищем, на Вільних галявинах та в небі над Нижнім містом. Розповідав — і пас очима розмовника, принишклого біля жарива.
Фелікс іще спав: дихав тихо, ледь посопуючи, на вустах грала ледь помітна, але така знайома усмішка. Фелікс завше усміхався вві сні. На краєчку солом’яника, сховавши голову під крило, примостився Гаарн. Рук вирішив їх не будити. Він би залюбки знов поринув у сон, але знав, що вже не засне. Його гнітили думки про завтрашній день.
Сидячи над мисками з парким рагу, вони цілу минулу ніч укладали плани на майбутнє. Звісно, йому боляче було покидати Фелікса так скоро після їхньої здибанки, але Рук ще й досі ходив у Бібліотекарських Лицарях. Він мав повернутися до Великої бібліотеки і доповісти про всі свої приключки. Зрештою бібліотекарі залежали від своїх юних лицарів та від їхніх відомостей про життя над риштаками. Аби лиш Фелікс допоміг дістатися Нижнього міста, а там він знайшов би тунель чи відкритий водозбіг, куцою можна б потрапити до риштаків.
— Я знаю всі тунельні закапелки, як свої п’ять пальців, — похвалився Рук.
— Я в цьому ніколи не сумнівався, але мені так не хочеться тебе відпускати, — сумно відповів Фелікс. Він здихнув. — Та як на мене, якщо маєш іти, то йди. Я проведу тебе через Осип-Місто, але ти забуваєш на одну річ, Руку.
— Себто? — нашорошився гість.
— Ідеться про Крайріку, — похмуро відказав Фелікс. — Якщо цю затхлу помийницю ще можна назвати рікою, тобі доведеться долати її вплав. Осип-Місто і Нижнє місто не мають риштакового сполучення. Я й сам колись її перепливав… — Фелікс пощулився. — Не заздрю тобі, Руку. І остілечки не заздрю.
Рук тихенько вислизнув з-під важких укривал, скочив з ліжка і солодко потягся. Після випитого вчора заболонного вина в роті пересохло і горенило. Він пройшов до водозбору на протилежному кінці зали і освіжив спрагле горло чистою холодною водою. Фелікс за спиною щось стиха пробелькотів, Гаарн сидів, увесь настовбурчений. І птах, і господар його спали.
Рук сполоснув обличчя водою. Тоді, намагаючись якнайменше шамотіти, взявся обстежувати приміщення.
Нині воно стало підземеллям, та Рукові було ясно, як день, що колись, давним-давно, ця пишна зала містилася на горішньому поверсі величної будівлі. Вікна, нині завалені скеллям та щебінкою, колись виходили на Нижнє місто — аж поки плавуча Санктафракська скеля, руйнуючись, поховала їх під своїми уламками. Височезна стеля — приоздоблена майстерно вирізьбленими зображеннями спілчанських щитів та всіляких істот, закляклих у різних позах, — можливо, й давала на здогад, хто міг тут давніше жити, але для Рука вона була зависока, щоб забачити на ній усе. Одне було зрозуміло: будівля ця не тільки зазнала руйнації, а й потерпіла від нищівної пожежі.
Різьблені бантини звугліли, кахля на долівці потріскалась, а стіни, як міг він зараз бачити, зчорніли від диму.
І тільки порозвішувані мордобрилячі шкури приховували жахливі сліди, що полишило тут полум’я.
Рук перейшов до супротивної стіни і провів по ній долонею. Пучки вробилися в сажу, і він витер їх об мордобрилячу шкуру, почеплену праворуч.
Від доторку рук сіра печериста шкура відхилилася набік, і в око йому впало якесь настінне зображення. Приглянувшись, він розпізнав ледь помітний обрис розцяцькованої трикутки повітряного пірата. Охоплений цікавістю, Рук витяг із кишені хустку й обережно стер масний сажовий наліт.
Під трикуткою проступило обличчя — шляхетне обличчя, облямоване закрученими бурцями та фарбованою бородою. Зачарований, Рук протирав далі. Ось показався строкатий камзол. Цікаво, думав Рук, оті болотяні перлини — їх повшивано в комір чи як? А оті болотяні самоцвіти — ними пообсаджувано піхви? А оті ініціали — їх що, вишито на лямівці?
Хлопець стирав сажу легенько, пильнуючи, щоб не ушкодити крихкої фарби під сподом.
— В Ш, — видихнув Рук.
Не на жарт заінтригований, він не переставав стирати зі стіни сажу, стягнувши з неї величезну мордобрилячу шкуру й обережно поклавши її осторонь. У недовгім часі почав вимальовуватися родинний груповий портрет, де з одного боку красувався гордий та пишний повітряний пірат. Ліворуч від нього стояла його дружина — струнка та вишукана. А біля них — шестеро хлопчиків, — одно за одного менше, але всі схожі з виду, — і кожне зорило на художника, що їх малював, а тепер — на Рука.
Та він і далі вперто працював над замурзаною стіною, обережно стираючи найменший слід сажі з намальованих постатей. Ось визирнули їхні старомодні камізельки та вільного крою куценькі штанці, черевики з застібками. Стираючи п’ядь за п’ядею, Рук додивився, що портретовані стояли на кахляній підлозі — тій самій, у яку впиралися зараз його коліна. Трохи-потроху, він виявив їх усіх, аж поки…
— Що це? — пробуркотів Рук, коли просто під ногами в небесного пірата став окреслюватися намальований закруток.
Затамувавши подих, Рук легенько діткнувся до нього рукою. Фарба була темна, хіба трохи світліша за сажу, яку він зішкрібав, проте всередині кучерявої рамки вирізнялися золоті літери. Одна за одною вони виринали перед Руком.
«Вітроногий Шакал».
Вітроногий Шакал! Ось як звали будівничого цього прегарного палацу в одній з найфешенебельніших дільниць старого Нижнього міста. Таж він славний на весь Світокрай шукач пригод! Цікаво, подумав Рук, що з ним приключилося?
Він повернувся до стіни, сподіваючись знайти ще якусь підказку. Під кожною постаттю стояли взяті в рямця підписи. Дружину і матір звали Гірміною. Хлопчаки — Луціус, Центікс, Мурікс, Пелліус, Марциліус і, найменший з них, Квінтиніус. Під ними всіма, мов стрічка, розмаяна на вітрі, пишався мистецький напис: РОДИНА ОРЛІСА ВЕРГІНІКСА.
Як гарно, подумалося Рукові, жити в такій сім’ї, мати братів, з якими можна бавитися, рости в діловитій шамотні старого Нижнього міста і не знати, що таке тиранія гоблінів чи Сторожів. Ось його погляд прикипів до зображення наймолодшого сина. Щось неспійманно знайоме було в його чорних очах та вольовому підборідді.
— Шкода, що я тебе не знав, — задумливо буркнув він собі під ніс.
Рук звівся на ноги і заходився очищати решту стіни. Якщо він уже взявся до цієї справи, то не заспокоїться, аж поки оголить фреску в усій її красі.
Над відкритою частиною склепіння просторої фамільної зали виднів дах величної будівлі, де, власне, й була та зала: цілий шерег кручених шпилів та круглявих мінаретів. Довкола них височіли ще й інші маєстатичні будівлі: вежі, башти, замки та палаци творили величний міський пейзаж на берегах Крайріки. Із дзьоба намальованого помагай-біди звисав сувій з написом «Західні пристані» на означення цього місця, але то колись були пристані, а тепер там звичайні кам’яні завали!
Рук пильніше приглянувся до даху. Убік від мінарету щось відходило, і коли він розчистив цей фрагмент, з’ясувалося, що то вгору здіймається ланцюг. Він з’являвся з-під сажі, ланка за ланкою, і тягся вгору, доки міг сягнути Рук. Коли ж забракло зросту, він узяв найближчий до себе ослін, став на нього і гарячково витирав стіну далі. Коли весь наліт уже стерто, хлопець ахнув: перед ним відкрилася картина, кращої за яку він ще зроду не бачив.
То було зображення піратського повітряного корабля, відтвореного до найменших подробиць. Рук міг розрізнити в ньому найдрібніший трибик, кожен важіль, усі до одного вузлики на складному сплеті линв бортового оснащення. Туго напнуті вітрила… Блискуча щогла… Під сонцем яскріє мідяна бляха з написом «Приборкувач ураганів»… Аж ось замислений Руків погляд упав на плавучу скелю…
Цікаво, подумав хлопець, чи відродиться колись у Світокраї повітряна навігація?
— Ка-а-аррр! — розляглося в залі
— Оо-ой! — скрикнув Рук: ноги під ним затрусилися і ослін став хилитися набік.
— Шоста година! Шоста година! — репетував Гаарн. Грюк!
— Сили Небесні, що там таке?.. — почувся заклопотаний голос із супротилежного кінця зали. — Рук? Що ти там накоїв?
Рук підвівся з долівки, потер забиту голову і підняв ослін. Фелікс порвався до друга, але уздрів стіну — і став як громом уражений.
— Отакої! — вигукнув він. — А мені й на думку не спадало, що тут щось може бути.
— Розкіш, правда? — запитав Рук, відступаючи назад і милуючись настінним малярством. — Ось що було під сажею та брудом. А поглянь-но на підписи, Феліксе. Хіба не диво? Тут, на цьому місці, давніше стояв палац капітана небесних піратів на ім’я Орлікс Вергінікс, або Вітроногий Шакал. Ось його дружина. А то — його сини.
— Так-так, — промовив Фелікс. — Знаєш, Руку, історія ніколи не була моїм коником. Було та загуло — розумієш, куди я гну? Мене цікавить не минувшина, а те, що діється тут і в даний момент.
— Так, але ж то минуле робить нас тими, ким ми є, — заперечив Рук. — Поглянь, — він обвів рукою величезну залу, — воно оточує нас звідусіль.
— Ну, якщо ти так вважаєш, — позіхнув Фелікс. — Добре, а як ти дивишся на сніданок? Бо мені вже живіт до спини прилип.
Коли за півгодини друзі, часто кліпаючи на світло, покинули підземне сховище, Рука прикро вразив густий жар тремтливого марева. У палацовій залі панували приємна прохолода та легка вологість, а тут, попри ранню годину, душила спека і обліплювала сирість.
Фелікс із Гаарном на лівому плечі вправно маневрував між кам’яними завалами та руйновищами. Рук ступав за ним назирці й намагався бути готовим до того, що могло чекати на них дорогою.
— Прийшли, — почув він за якийсь час слова Фелікса, що саме видерся на вершину здоровенної купи скелля. — Крайріка.
Рук теж видерся на купу і скинув очима на річку. Попри неймовірну спеку, тілом його перебіг дріж. Вигляд річка мала непривітний: каламутні та повільні води, над масною поверхнею клубочиться-кучерявиться густа мряка. Друзі спустилися на берег. У повітрі стояв задушливий сморід, неначе хтось змішав давню овочеву гниль із нечистотами.
— У добрий час, — побажав Фелікс, — і перекажи моєму батькові та Варіс, що я їх люблю.
— Неодмінно перекажу, — запевнив Рук і обернувся до друга. — Ти ще можеш передумати і піти зі мною!
— Ні, — тріпнув головою Фелікс. — Повернутись я… не можу. Мій світ тут, — він випнув квадратове підборіддя в бік річки. — Ну, в добрий час, Руку, — сказав він. — Греби щосили і не марнуй часу. Бо скоро над річкою здійметься туман, і тоді ти легко заблукаєш між двома берегами.
— О Феліксе, — мовив Рук, обіймаючи друга. — Бережи себе!
Фелікс відсторонився.
— Ми ще зустрінемось, — пообіцяв він. — Інакше й бути не може.
Рук мовчки кивнув головою, тамуючи сльози, ладні першої-ліпшої миті бризнути з очей, і відвернувся до річки. Туман клубочився, набучавіла вода мляво хлюпалася біля його ніг.
— Пр-р-рощавай! — розкотисто крикнув Гаарн і знявся в повітря.
— Так, Руку, прощавай, — промовив Фелікс, поплескавши давнього друга по плечу.
Рук обернувся.
— Прощавай Феліксе, — промовив він. У голосі його бриніла тяжка зажура. — Ти правдивий друг.
Він повернувся до річки і ступив крок уперед. Потім — ще і ще…