Вокс

Розділ сімнадцятий Чорнодеревний міст і криваві ріки

Найвищий Сторож стояв на горішньому помості, міцно вхопившись за поручні й якомога випнувши суху шию. Сопла металева машкара. — Час, — промимрив він. — Час наспів. Тут, у клекітливому небесному казані, визріває могутня буря, а скельні гемони шастають тим часом риштаками у пошуках бібліотекарського тіла. Підземелля спекається скверни, а Велика буря зцілить святу скелю.

— Час, — повторив Орбікс, кам’яніючи обличчям. На долішніх ярусах-помостах з’юрмилися мовчазні Сторожі, поприкипавши очима до буряного неба. Величезні скупчення хмар, що цілими місяцями кружляли над Нижнім містом, зливалися в єдине страхітне утворення, схоже на гігантське потужне ковадло. Повітря так згусло й обважніло, що дихати можна було лише на превелику силу.

Зненацька заюрмленими помостами прокотився глухий гул. Орбікс озирнувся. У густому повітрі, дугою огинаючи Нижнє місто, просто до велетенського ковадла, пливла гігантська кульова блискавка.

— Хай благословенне буде Небо, — прохавчала металева машкара. Найвищому Сторожеві перехопило подих.

Кульова блискавка щезла в самісінькому серці кипучої хмари і на мить запала неземна тиша. Найвищий Сторож хрипко вдихнув повітря, і воно обпекло йому легені.

Нараз у самісінькому серці ковадла гримнув пекельний вибух — і небо озорив спалах — спершу сліпучо-білий, а відтак смоляний. Приголомшений несамовитим розкотом, Орбікс високо підніс руки.

— Слава Великій бурі! — прохрипів він.

— Слава Великій бурі! Слава Великій бурі! — залящав по всій Вежі ночі хор екстатичних голосів. — Слава Великій бурі!…

Скрізь, де сягало око, сичала і тріщала чорна туча, крешучи ниточки блискавиць, що кривуляли на всі боки, і утворюючи цілу мережу палахких, сліпучих прожилок. Щоразу, як згасала чергова блискавиця, в небі розлягався такий скажений гуркіт, неначе там гарцювало здоровезне стадо волорогів.

— Опівнічний шпиль! — не своїм голосом заревів Орбікс Ксаксіс, перекриваючи какофонію гуків. Зі своєї горішньої оглядової платформи він стрельнув оком на шпильовий дашок, де височіла постать Моллуса Леддікса, чекаючи на команду. — Підіймай Шпиль!

Леддікс слухняно підніс догори руку і зігнувся біля підіймача. Задерши голову, Орбікс зорив його, аж в обличчя йому вдарила ядерна дощина. Щойно він утер її рукавом, як по масці розпливлася ще одна — потім ще і ще.

За лічені секунди дощ переріс у зливу, ковадло сплескалося у величезний розбурханий диск і накрило Вежу Ночі, мов колесо величезної небесної тарадайки. Обід цього колеса яскрів і лускотів ниточками блискавиць.

— Слава Великій бурі! — грянула Сторожа в надпориві. — Слава Великій бурі!

Час наглив. Ось-ось мала вивільнитися цілюща міць блискавиці. Орбікс важко торохнув кулаком по бильцях.

— Швидше, Леддіксе! — заревів він. — Швидше! Лаючись півголосом, Леддікс порався біля підіймача. Хай йому абищо, це ж бо клопіт отого хирлявого щеняти Ксанта, а не його! Шпиль поволі витикався з добре змащеного гнізда угорі в кипуче повітря. Леддікс затамував подих.

— Майже готово, — прохрипів він. — Майже… Цок!

Шпиль вистромився весь, корба рвалася з рук. Леддікс сягнув по засувку, вона мала висіти збоку на гаку. Рука хапнула повітря.

— Що таке?!! — заверещав він, лапаючи порожнечу під гаком однією рукою, а другою щосили утримуючи корбу. — Не може бути…

Засувка — довга, загострена з одного кінця і прикрашена блискучою темнолесниковою головою з другого — як у воду канула. Леддікс закинув голову назад, підставляючи збентежене обличчя під дощові цівки.

— Побий тебе Небо, Ксанте Філатіне! — прогримів він. Корба випорскувала з рук, і Леддікс несамохіть розтис потиві долоні. Корба з гуркотом закрутилася у другий бік. Опівнічний шпиль поволі сідав у гніздо.

Цок!

Тріснуло і спалахнуло небо. На шпильовому дашку, осатаніло вимахуючи руками, вродилася постать Найвищого Сторожа в машкарі.

— Леддіксе! Я звелів тобі підняти шпиль! — зарепетував він, перекрикуючи оглушливу громову гарматнечу. Він ухопив зіщуленого доглядача клітки цупкими, мов обценьки, руками і тицьнувся машкарою просто в його сполотнілу мармизу.

— Н… н… не можу, — пропхинькав Леддікс. — За… за… засувка… З… з… пропала!

— То пропади ж і ти! — глухо прогув з-під машкари голос Найвищого Сторожа. Руки-обценьки щосили стисли пручливого Леддікса, здійняли над головою — і жбурнули зі шпильового дашка. Вереск доглядача клітки потонув у новому потужному громовому розкоті.

— Слава Великій бурі! Слава Великій бурі! — Волання Сторожів на долішніх помостах сягнуло апогею.

Над височенною вежею кипнем кипіли хмари, немов у велетенському казані гігантська ложка колотила атраментове вариво. Спалахи блискавок стали купчитися в одному пункті, стягуючись у вузол шипучого світла.

— Слава Великій бурі… Піднімати шпиль уже запізно, Орбікс це розумів, але ж не даси Великій бурі отак узяти та й пройти мимо. Завивши з люті та розпачу, він скочив на верх підіймача, розпростер руки і завмер.

Тут буря розродилася несподіваним сліпучим спалахом. Єдина блискавиця — потужний електричний заряд — спіралячись, вихопилася з вихорового крутежу і шугнула надолину. Чорне небо розпанахав могутній сяйний спис.

— Слава Великій бурі! — зикнув Орбікс. — Слава…

Громовиця вдарила з такою несамовитою силою, що Вежа Ночі задвигтіла від верхівки до підвалин. Осипалися стіни, обвалювалися помости. Сторожі, пострушувані зі своїх сидінь, з вереском перекидалися у синьому, палахкому повітрі. Попавши під смертельний удар могутньої блискавиці, все на мить заклякло, потім дерев’яна вежа задиміла, уражена плавуча скеля репнула і почала сльозити, а з вершечка долинув моторошний, нелюдський вереск Орбікса Ксаксіса — Найвищого Сторожа Ночі…

— Гадаєш, ми їх спекалися? — прошепотіла Маґда. Ксант укляк поруч неї. Вони були в тісному водозбізі над Південним траверсом.

— Не знаю, — відказав хлопець. — Я… — Він замовк. — Гадаю, так.

Він весь упрів. Тікаючи від скельних гемонів, своїх невідступних переслідників, вони не раз втрачали надію на порятунок. Добре, що сумлінна Маґда (хай Небо її благословить!) свого часу не знехтувала навіть вивчення мережі водозбігів. Вона знаходила потайні закамарки в таких вузьких і незручних рурах, що дебеліші переслідники, залишившись у тунелях десь позаду, тільки вили у безсилій люті. Тепер вони, як і передбачала Маґда, з’явилися над Південним траверсом — перед самісіньким Головним тунелем, де починалася Велика бібліотека.

— Що воно? — прошепотів Ксант.

Маґда нахмурилася. Вона також помітила. Звідкись попереду, зверху, долинало приглушене рівномірне гупання мішма з дивним дзенькотом, неначе хтось бряжчав металом. Утікачі нашорошили вуха. Ксант, увесь аж сірий, наче попіл, обернувся до Маґди.

— Що воно? — прошепотів він знову.

Маґда занепокоєно похитала головою. Назад дороги не було — там чатували скельні гемони. Дівчина схопила Ксанта за руку, і вони помчали далі — до кінця траверсного тунелю. Під ногами хлюпотіла вода.

Добігши до Головного тунелю, вони зупинилися, нижучи очима темінь. Спереду, із роззявини труби, що круто спускалася вниз, просто в Головний тунель валом валили гобліни — прескатоголовці, чубаї, патлаї, а біля самісіньких дверей до Бібліотеки Великобуряної палати юрмилися лави закутої у панцир золотоголової сторожі.

— Гоблінівське військо? — нажахано зойкнула Маґда і затулила собі рота. — Перед дверима до Великої бібліотеки?

— Попереду — гобліни, за спиною — скельні гемони, — прошепотів Ксант. — Ми в пастці!

Маґда впала навколішки і стисла голову руками. Її тіло затіпалося від беззвучних ридань.

— Усе пропало, Ксанте! — Дівчину душили сльози. — Далі йти я не можу.

— Треба, — почувся ззаду чийсь кволий голос. Ксант обкрутився на місці й замахнувся кулаком, але коли з пітьми виринув старий бібліотекар, Маґда прожогом схопила його за руку.

— Алквіксе? Ви? — Дівчина кинулася до професора, обняла його і знову зайшлася риданнями.

— Ну, годі, буде, — лагідно озвався Алквікс, гладячи дівчину по голові. — Я боявся, що ми тебе втратили так само, як Рука, але він повернувся і ти, бачу, теж.

Маґда перестала ридати і відступила назад.

— Себто Рук живий?

— Так, люба моя юна бібліотекарко, — відказав Алквікс. — І не тільки живий, а й порятував нашу Велику бібліотеку від цих дикунських орд.

— Я… щось я не розумію, — почала Маґда, але Алквікс підніс догори пальця, і вона замовкла.

— Для пояснень часу не бракуватиме, коли ви доженете бібліотекарів біля Багнищанської застави, — зауважив старий. — Але вам треба поспішати. Риштаки вже заливає водою.

Ксант зирнув під ноги. Так і є! В цьому вузькому тунелі вони простояли яких кілька хвилин, але й цього вистачило, щоб тонка цівка води перетворилася на потужну течію. Алквікс підступив до входу в трубу і зазирнув усередину.

— Гей, хлопче, — уперше звернувся він безпосередньо до Ксанта. — Як ти гадаєш, чи подужаєте ви з Маґдою промкнутися Головним тунелем до невеличкої водопропускної труби он там? Вона вас виведе до риштакових ґраток, і тудою ви проникнете у східні квартали міста.

Ксант підвів очі.

— Але ж гобліни! — вигукнув він. — При вході до бібліотеки ми будемо як на долоні…

— Хлопче, полиш гоблінів на мене, — відповів Алквікс. — Я просто хочу, щоб ви обоє напевняка дісталися Багнищанської застави. Якщо бібліотека заміряється досягти Вільних галявин, їй не завадять відважні юні бібліотекарі.

— Ні, Алквіксе! — Маґда знов обняла старого професора. — Як ми можемо залишити вас тут?!

Алквікс легенько відсторонив дівчину.

— Я старий, — із сумним усміхом промовив він. — Найкращу частину свого життя я провів тут, у Бібліотеці Великобуряної палати. Бачте, я власноруч допомагав будувати Чорнодеревний міст: вас тоді ще й на світі не було. І навіть тепер мені несила його покинути. — По бібліотекарському обличчю струменіли сльози. — А тепер — ідіть!

З цими словами він поминув їх і далі спускався Головним тунелем до входу в бібліотеку. Ось він підніс патерицю і загримав нею в стіну.

— Слава Бібліотеці Великобуряної палати! — загорлав професор на щільно зімкнуті перед ним гоблінівські лави.

Тим часом за його спиною прослизнули дві ніким не помічені постаті — одну зсутулену, підтримувала друга — перетяли Головний тунель і пірнули у водопропускну руру з протилежного боку.

— Схопити його! — скомандував Ватаг Титуґґ. Він стояв під дверима Великої бібліотеки, у які вже гупав великий таран.

Старого бібліотекаря оточила фаланга гоблінів-чубаїв. Алквікс завмер, відчуваючи на горлянці десятки гострющих списових жал. Крізь юрмища, що не переставали вливатися у Головний тунель, пробився присадкуватий молотоголовець, ухопив Алквікса, здійняв його над головою, поніс до бібліотечних дверей і брутально жбурнув під ноги Титуґґові. Ватаг усміхнувся.

— А ось і перша пташка. — Він повернувся до лав упрілих молотоголовців. Величезний таран, розгойдуючись над їхніми головами, раз по раз гримав у двері.

— А решта його родичів ховаються за цими благенькими дверми. Що ж, він з ними возз’єднається! Стане нашим бойовим знаменом!

Воєвода ляснув пальцями, і двійко плескатоголових прапороносців порвалися вперед, згребли Алквікса і припнули кощаве професорське тіло до високої тички, увінчаної різьбленим зображенням летючого хробака.

— В атаку! — заревів ватаг, коли старого бібліотекаря було піднято високо над ворушкою гоблінівською масою.

Молотоголовці ринули вперед і з такою скаженою силою гепнули стінобитним тараном у двері, що ті трісли, як сірник.

— Гобліни переможуть! — ревнув ватаг.

— Гобліни переможуть! — підхопило гоблінівське військо, вливаючись у Бібліотеку Великобуряної палати. — Гобліни переможуть!

Прикриваючись щільною стіною зімкнутих щитів, перші лави молотоголової сторожі, над якими високо здіймався прапор із летючим хробаком та Алквіксом, гунули вперед. Вони гупотіли Чорнодеревним мостом, а зверху і знизу цілі рої чубаїв та патлаїв, наїжачені списами і самострілами, заповнювали помости і Світляків міст.

Титуґґ із отаманами пройшли через потрощені ворота і роззирнулися.

— Щось мені невтямки, — буркнув ватаг і грізно зирнув на Алквікса. — Де бібліотекарі?

У старого діда вп’ялася тисяча гоблінівських очей. На мить запанувала мертва тиша. А тоді почувся тоненький, немічний Алквіксів смішок.

— Вони в безпеці! — прохихотів професор. — Бібліотеку врятовано! Слава Великій бібліотеці…

Тут на одному з навислих над головою помостів щось ворухнулося, і повітря протнув свистючий жовто-синій спалах. Потім — ще один. І в серце старого бібліотекаря встромилися дві стріли.

Онімілі з подиву, гобліни недовірливо вирячилися на знамено, де висів Алквікс із пониклою головою та закривавленими грудьми.

— Сорокушачі стріли! — зіпонув на все горло прапороносець, сварячись кулаком у бік помосту навпроти. — Сорокухи також спустилися сюди з…

Не встиг він доказати, як його шию проткнула стріла з яскравим оперенням. Гоблін упав навколішки, і з його розверстої рани бурхнула кров…

— Зрада? — луною прокотився по величезній палаті голос Ватага Титуґґа. — Прибрати з помосту оту сорокушачу потолоч!

Мов у відповідь на команди Ватага Титуґґа, на кожному горішньому помості немов якими чарами вродилися сорокухи, виблискуючи шоломами та панцирними нагрудниками. Вони дико заверещали, позводили свої луки, і в повітрі засвистіли стріли. На протилежному кінці Чорнодеревного Мосту молотоголовий гоблін Тать упав навколішки і рвучко зняв із плеча самостріл.

— Прикрий мене, — прохрипів він товаришеві.

Дуболом підніс щита. Тать набив самостріла і прицілився. Перехрестя видошукача завмерло навпроти пишного яскравого пір’я сорокушачих грудей. Тать усміхнувся і натис на спусковий гачок.

Стріла знайшла свою мішень. Сорокушачі груди вибухнули зливою пір’я та крові. Птахотвар на помості заточилася, зірвалася вниз і з огидним хрускотом бухнула на Чорнодеревний міст.

— Перша кров! — желіпнув Тать. Гоблін знову звів самостріла, пильнуючи, аби Дуболомів щит прикривав його від роїв сорокушачих стріл. Він удруге напнув тятиву, вибрав ціль. Легенько натис пальцем на спусковий гачок, і…

Брама у західному кінці мосту знагла розчахнулася. Татеві одвисла щелепа. Із західних дверей назустріч фаланзі молотоголовців ринули сорокухи. Сотні й сотні сорокух. Усі до одної озброєні до зубів, збиті у метушливі, верескучі бойові зграї.

Захищений муром щитів Тать набрався духу і добув меча — чудове дворучне криве лезо.

— Присягаю Небом, старий Двоїло-Розщепило, сьогодні ти нап’єшся сорокушачої крові! — вигукнув гоблін.

Інші довколишні молотоголовці з фаланги і собі повихоплювали зазублені леза, буркочучи батальні клятви. На них сунули бойові зграї — ціла хвиля грудей, що перла на берегову кручу щитів, щоб розтрощити її на гамуз. Сорокухи були озброєні луками, піками, батогами та ціпами, але Тать знав, що найгрізніші — їхні лискучі дзьоби та пазурі.

Сорокушача хвиля бурхнула на щитову кручу і з несамовитим лементом відринула назад, заюшивши яскравою сорокушачою кров’ю передні лави гоблінів. Перед Татем тут і там з горловим харчанням падали навколішки молотоголовці і на мармизах їхніх малювалися шок і тихий подив: овва! та то ж наша кров слезить із-під нагрудників, то по наших шиях пройшлися сорокушачі кігті.

— Давай, Дуболоме! — хрипів Тать, кидаючись уперед, щоб заповнити собою прогалину в лаві. — Вони знову пруть!

Ще одна бойова зграя вдарила на фалангу молотоголовців — і розшарпала її на кавалки.

Тать упіймав на собі пронизливий погляд пари жовтих очей, обабіч злітали у повітря голови його сповойовників, тіла їхні грузько осідали долу, зачервонюючи дошки Чорнодеревного мосту. Дуболом зробив випад уперед, і по щиту його ковзнув гострий як лезо кіготь, на кілька вершків не доп’явшись до Татевої горлянки.

Тать заревів з люті й замахнувся Двоїлом-Розщепилом на здоровенну бойову сестрицю-сорокуху, що нависла над ним. Пістрява напасниця відхилилася ліворуч, і удар Двоїла-Розщепила прийшовся по її посестрі, що орудувала ціпом за її спиною.

Ззаду застогнав Дуболом, Тать обернувся і побачив, що нагрудник його напарника пробитий і звідти хвилями бурхає кров. Бойова сестриця-сорокуха рвійно обернулася — з її дзьоба спливала Дуболомова кров.

— НІ! — заячав Тать. Засліплений люттю, він блискавично і з такою скаженою силою махнув Двоїлом-Розщепилом, що розполовинив птахотвар, позбавивши її навіть примарної спромоги ударити вдруге.

Тать блимнув на Дуболома. Його друг був мертвий. Гобліна ошануло мстиве почуття.

— У-У-У-О-О-О-А-А-АИ — заревів він і ринув у саму гущу бою.

Сестриця Убийкіготь із проразливим вереском відштовхнулася від землі й навідліг рубонула пазуристими шпорами. По одутій тварі плескатоголового супротивника розплився отетерілий вираз: він глупів на свій розполовинений нагрудник, із-під якого цебеніла юха. Птахотвар підскочила до нього і щосили штрикнула пікою. Гоблін перехнябився через поручні Чорнодеревного моста і брьохнув у прибутну воду.

— Хочу ще! Хочу ще! — загарчала сестра Убийкіготь, і з кінчика її дзьоба закапала слина. У сорокусі прокидався голод.

Краєчком ока вона постерегла блиск криці: то гоблін-патлай махнув біля самісінької її голови ланцюгом з величезною кулею на кінці. Сестра Убийкіготь відскочила назад і злобно плюнула.

По мармизі патлая із сичанням розпливлася зелена жовч.

— Мої очі! — зарепетував він. — Мої очі!

Сестриця Убийкіготь з усього маху опустила дзьоба — і розпорола патлая від груднини до черева. Різко мотнувши головою, вона вирвала його серце, яке ще билося, і проглитнула його живцем. Саме так, одним проковтом! Тілом Посестри Сестриці Шкрябокіготь струснув солодкий дріж, пір’я настовбурчилося: їй таки дошкуляв голод!

На неї кинувся плескатоголовий здоровило. Він був з голови до п’ят заюшений кров’ю, але не своєю. Сестра Убийкіготь випросталася, розчепірила пазурі й заціпеніла в бойовій поставі.

Тать знавісніло поводив очима, у кутиках рота пузирилася піна. Крізь червоний туман він уздрів забризкану кров’ю птахотвар.

— У-У-У-О-О-О-А-А-А! — заревів гоблін і ринув на сорокуху, стискаючи закривавленою рукою Двоїла-Розщепила.

Сестриця Убийкіготь скікнула вперед, разом ударяючи всіма кігтями на руках та ногах.

Вони зіткнулися в повітрі на самісінькій середині Чорнодеревного моста зі страхітливим гуком.

Рештки молотоголової сторожі гуртувалися навколо Титуґґа біля східного входу. А біля західного, навколо стяга Матінки Шматуй-пазур, пищали та лопотіли крильми недобитки бойових сорокушачих зграй. Мостини вкрилися купами трупів, подекуди вищими за бильця. Тим часом унизу, в центральному риштаку, хутко прибувала вода. Ось під нею вже сховався Світляків міст, а вона все прибувала й прибувала, і гобліни та сорокухи почали дертися на найближчі до мосту яруси.

Погляди Татя і Сестриці Убийкіготь на мент зустрілися, і ревіння гобліна та верещання сорокухи злилися в один моторошний звук, коли Двоїло-Розщепило по держак угородився у воло Сестриці Убийкіготь, а сорокушачі кігті розтельбушили гоблінівську горлянку. Ноги у золотоголового гобліна та войовниці-сорокухи підкосилися, і, прокволом осівши на міст, вони так і заклякли у смертельних обіймах.

Над Чорнодеревним мостом запала лиховісна тиша.

Тим часом над кривавим бойовищем, проникаючи крізь тріщини у склепінчастій стелі, почали з’являтися чорні істоти. Чорні проти білого каменю, з блискучими очима, вони пробирались у підземелля, обсідали стелю і, гучно сопучи, вдихали затхле повітря. Тварі перегукувалися між собою, число їх чимраз зростало. Вони промикалися крізь усі шкалубини і розповзались по стелі.

А потім, немов на чиюсь нечутну команду, вся зграя скельних гемонів разом зірвалася зі стелі й, ширяючи на розплатаних шкірястих крилах, стала спускатися вниз.

Тим часом на мості стояли гоблін та сорокуха, нижучи одне одного очима. Нараз, не змовляючись, обоє глипнули вгору: на багряну сцену, мов чорна завіса, опускалися скельні гемони.