Володарі півночі. Книга 3

ДЕЩО ПРО ГЕОГРАФІЧНІ НАЗВИ¹

Геґостельдс — Гексхем, графство Нортумберленд

Геден — р. Іден, графство Камбрія

Гоккал — с. Гафл, графство Дарем

Горн — Гепн, Ісландія

Джуруум — Джарроу, графство Дарем

Кайр-Ліґуалід — Карлайл, графство Камбрія

Кумбраленд — графство Камбрія

Кункасестер — Честер-ле-Стріт, графство Дарем

Онріпум — Ріпон, графство Йоркшир

Страт-Клота — Стратклайд

Треск — Тірск, графство Йоркшир

Фіфгідан — с. Файфілд, графство Вілшир

Частина перша

Король-невільник

Я шукав темряви. Тієї літньої ночі, раз по раз визираючи з-за хмар і неабияк дратуючи мене, у небі ясно світив півмісяць. Мені ж була потрібна темрява.

Я виніс два шкіряні мішки на пагорок, що позначав північну межу мого хутора. Мій хутір. Він називався Фіфгідан. Ним король Альфред винагородив мене за службу при Етандуні, де на довгому зеленому пагорбі ми розбили данське військо. Це була битва стін щитів, і в ній Альфред відновив свою владу, розбив данів і вберіг Вессекс. Смію зауважити, що мій внесок у ту перемогу був чи не найбільший. Я втратив жінку й товариша, був поранений списом у ногу — і в нагороду за все це отримав від Альфреда Фіфгідан.

П’ять Шкур. Ось що значить ця назва. П’ять Шкур! Тих земель заледве вистачає на утримання чотирьох невільницьких родин, що обробляють поля, стрижуть овець і ловлять рибу в річці Кенет. Інші вояки здобули величезні угіддя, церкві перепали багаті ліси й пасовиська, а мені — П’ять Шкур! Я ненавидів Альфреда — жалюгідного, богомільного, котрий не довіряв мені, бо я північна нехристь. Я повернув йому королівство в битві при Етандуні, а за це він дарував мені Фіфгідан. Негідник.

Тож я виніс мішки на приземкуватий пагорок, поскубаний вівцями. Скрізь на ньому лежали величезні сірі брили, котрі відсвічували білим світлом, коли з-за подертих хмар виглядав місяць. Я присів біля одної з них, біля мене схилилася Гільда.

Це була моя тодішня коханка. Раніше вона служила черницею в Сіппангамі, а тоді місто захопили дани і зробили з неї свою хвойду. Тепер же вона була зі мною. Інколи я чув уночі, як вона молиться, і молитви ті були сповнені сліз та відчаю. І хоч я розумів, що рано чи пізно вона повернеться до свого бога, та в ті дні я був її розрадою.

— Чого чекаєш? — спитала вона.

Я приклав палець до губ, наказуючи мовчати. Вона дивилася на мене. Мала видовжене обличчя, великі очі, а з-під хустки вибивалося золотисте волосся. Я вважав, що дорога в черниці їй уже навіки закрита, проте Альфред, звісна річ, хотів, аби вона повернулася в монастир. Власне, через це я й дозволив їй залишитись зі мною: щоб подратувати його, негідника.

Я чекав, бо хотів упевнитися, що за нами не стежать. Втім, це було малоймовірно, адже народ не виходить з дому серед ночі, коли світом бродять нічні почвари. Гільда трималася за свій хрест, але мені в темряві було добре. Ще змалку я навчився любити ніч. Я скедуґенґан, бродяча тінь, істота, яку всі бояться.

Вичекавши, аж доки переконався, що крім нас на пагорку нікого немає, я витяг Осине Жало — свій кинджал, вирізав із землі шмат дерну й поклав біля себе. Відтак заходився копати яму, складаючи землю на свій плащ. З кожним ударом лезо натикалося на крейду й камінці, і я знав, що покоцаю Осине Жало, та не зупинявся, доки не вирив ямку завглибшки з дитячу могилку. Туди ми поскладали мішки, в яких зберігався мій скарб: золото, срібло — все багатство, яким я не хотів обтяжувати себе. Тепер мої статки складалися з п’яти шкур, двох клинків, кольчуги, щита, шолома, коня і кістлявої черниці, а от вояків для оборони скарбу я не мав, тому вирішив надійно заховати його. Залишивши собі зовсім трохи срібняків, решту я склав у яму, засипав землею, як слід утрамбував і прикрив дерном. Дочекавшись, коли з-за хмари випливе місяць, я огледів долину й запам’ятав місце сховку, відмітивши його про себе за навколишніми валунами. Одного дня, коли в мене будуть списи для захисту свого скарбу, я повернусь по нього.

Гільда кинула погляд на сховок.

— Альфред каже, ти мусиш лишатися тут, — сказала вона.

— Хай краще в горло собі насцить, — огризнувся я. — Сподіваюсь, той негідник похлинеться і хоч так здохне.

Незабаром король мав померти, бо він був дуже слабий. Мав лише двадцять дев’ять літ віку — на вісім більше від мене, — та виглядав на всі п’ятдесят, тому я, як і багато хто, вважав, що йому лишилося не більше двох-трьох років. Він весь час як не тримався за болючий живіт, так біг до нужника або дрижав, як у пропасниці.

Гільда торкнулася дерну зверх сховку.

— Це означає, що ми повертаємось до Вессексу? — спитала вона.

— Це означає, — відказав я, — що ніхто не подорожує серед ворогів зі своїм скарбом. Залишити його тут — надійніше. А як будемо живі, заберемо.

Вона не відповіла. Ми віднесли землю, що лишилася на моєму плащі, до річки й висипали у воду. А зранку взяли коней і подалися на схід. Ми прямували до Лундена, бо звідти беруть початок усі дороги. Туди мене вела доля. Це був рік 878-й, мені був двадцять один, і я вірив, що своїм мечем здобуду цілий світ. Я був Утредом Беббанбурзьким, чоловіком, що вбив Одду Лотброксона біля моря і скинув із сідла Свейна Білокінного при Етандуні. Це я повернув Альфредові королівство, але так його ненавидів, що вирішив відвернутися від короля. Мій меч торував шлях, яким я мав намір повернутись додому. Я їхав на північ.

Лунден — найбільше місто у всій Британії. Мені завжди подобались його приземкуваті будинки й людні вулички, проте ми з Гільдою провели там лише два дні. Зупинилися в саксонській таверні в новому місті, на захід від ветхого римського муру. У ті часи місто належало Мерсії, тому там стояв данський гарнізон. У пивницях було повно купців, чужоземців і моряків. Був серед того люду й торговець на ім’я Торкільд, котрий згодився провезти нас у Нортумбрію. Йому я назвався Раґнарсоном, і він хоч мені й не повірив, але допитуватися не став — погодився лише підвезти нас за два срібняки й мою допомогу на веслах. Я був саксом, вихованим серед данів, тому розмовляв по-їхньому. Мабуть, через те Торкільд сприйняв мене за дана. Мої блискучий шолом, кольчуга і два мечі вказували на те, що я воїн — як він, либонь, припустив, утікач із розбитої армії. Але яка різниця? Йому були потрібні веслярі. Деякі купці садять на весла лише рабів, проте Торкільд вважав, що від тих самі клопоти, тому наймав на цю роботу вільних людей.

Ми вирушили з відпливом. Наш трюм був повний тканин, франкської олії, бобрових шкур, добрих сідел і шкіряних мішків із дорогими кумином та гірчицею. Тільки-но ми відпливли від міста і зайшли в гирло Темсу, як опинилися в Східній Англії, проте самого королівства майже не бачили, бо вже в першу ніч з моря натягло густющого туману, котрий завис над річкою на кілька днів. У деякі ранки ми взагалі не могли висунутися зі стоянки, а коли трохи розпогоджувалось — трималися ближче до берега. Дістатися додому морем я вирішив, бо вважав, що так буде швидше, та натомість миля за милею ми заледве просувалися в непроглядній імлі серед плутаних берегів і приток, борючись із підступною течією. Щоночі ставали на стоянку, знаходячи, де кинути якір чи прив’язати судно, а одного разу провели цілий тиждень серед якогось забутого богами східноанглійського болота, бо на носі відірвалася дошка, а швидко вичерпувати воду було важко, тож довелося витягати корабель на берег для ремонту. Поки залатали борт, погода покращилася, туман відійшов, на морі заблискотіло сонце, і ми нарешті знову повеслували на північ — щоправда, досі стаючи на ночівлі. Дорогою помітили з десяток кораблів. Усі були довші й вужчі за Торкільдів — данські військові судна, що прямували на північ. Я подумав, що то дезертири з розбитого війська Ґутрума, котрі повертаються додому, в Данію, а може, й у Фризію чи кудись, де збагатитися легше, ніж в Альфредовому Вессексі.

Торкільд був високим понурим чолов’ягою, десь тридцяти п’яти років віку, як він сам гадав. Сиве волосся він заплітав у коси, котрі довгими мотузками звисали йому аж до пояса, а на руках не носив браслетів — ознаки вояка.

— Я ніколи не був воїном, — зізнався він мені якось. — Мене виростили купцем, ним я завжди й був. А після моєї смерті купцем стане мій син.

— Ти живеш в Еофервіку? — спитав я.

— У Лундені. Але в Еофервіку тримаю товар. Там продають чудові руна.

— Там досі править Ріксіґ?

Він похитав головою:

— Уже два роки як Ріксіґа немає в живих. Тепер на престолі сидить Еґберт.

— Коли я був ще малий, в Еофервіку був король Еґберт.

— А це його син. Або онук. А може, й небіж. Хай там як, а він сакс.

— А хто справжній володар Нортумбрії?

— Звичайно, ми, — відказав він, маючи на увазі данів.

У завойованих королівствах дани часто садовили на престол своїх ручних правителів-саксів, тому ким би не був той Еґберт, реальної влади він не мав. Завдяки ньому данські загарбники створювали видимість законності свого панування там. Справжнім володарем тих країв був ярл Іварр, котрому належала більша частина земель навколо міста.

— Це Іварр Іварсон, — гордовито сказав мені Торнкільд, — син Івара Лотброксона.

— Я знав Івара Лотброксона, — відповів я.

Навряд чи Торкільд повірив мені, але я казав правду. Івар Лотброксон був безстрашним воїном, худим, як той кістяк, зате нестримним і лютим. А ще він дружив із ярлом Раґнаром, котрий виховав мене, а братом його був Убба, якого я вбив біля моря.

— Іварр — ось головна сила Нортумбрії, — провадив Торкільд. — Але тільки до долини Війру, де править К’яртан. — Промовивши К’яртанове ім’я, Торкільд узявся за свій молот Тора. — Тепер його кличуть К’яртаном Жорстоким, — додав він. — А син його — то ще гірше.

— Свен, — огидливо промовив я.

Я знав К’яртана і Свена. Вони були моїми ворогами.

— Свен Одноокий, — відказав Торкільд, скривився і ще раз узявся за амулет, наче хотів захиститися від зла, що чаїлося в тих іменах. — А на північ од них править Ельфрік Беббанбурзький.

Того чоловіка я також знав. Ельфрік Беббанбурзький був моїм дядьком, котрий вкрав у мене мою землю, та я вдав, ніби його ім’я мені не знайоме.

— Ельфрік? — перепитав я. — Також сакс?

— Сакс, — підтвердив Торкільд. — Але його замок надто міцний для нас, — додав він, мовби пояснюючи, чому в Нортумбрії дозволили залишитися саксонському володареві. — Та й він нас не зачіпає.

— Дружить з данами?

— Він не ворог, — відказав купець. — Отже, найбільші тамтешні володарі — Іварр, К’яртан і Ельфрік. А далі, за горами, там Кумбраленд. Нікому не відомо, що там діється. — Це він казав про західний берег Нортумбрії, котрий виходив в Ірландське море. — Колись у Кумбраленді був великий данський повелитель, Гардікнутт його звали. Але я чув, що його вбили в усобицях. Тож що там робиться зараз — невідомо, — стенув він плечима.

Отака була вона, Нортумбрія: королівство трьох володарів-суперників, жоден з яких не мав причини любити мене, а двоє ще й прагнули моєї смерті. Та попри все, це був мій дім і я мав сповнити там певний обов’язок, через що і прямував туди.

Цим обов’язком була кровна помста. Почалося все п’ять років тому, коли К’яртан серед ночі привів своїх людей до маєтку ярла Раґнара. Вони спалили будинок і вирізали всіх, хто намагався врятуватися з вогню. Раґнар виростив мене, я любив його як рідного батька, тож мусив помститися за його смерть. Він мав сина, також Раґнара, котрий був моїм другом, проте Раґнар Молодший не міг помститися К’яртану, бо нині перебував у вессекському полоні. Тому я вирішив піти на північ, відшукати К’яртана і вбити його. А разом з ним — порішити його сина Свена Одноокого, що зробив із Раґнарової доньки свою бранку. Чи жива досі Тира? Цього я не знав. Мені важило тоді лише те, що я заприсягнувся помстити смерть Раґнара Старшого. Сидячи в Торкільда на веслах, я інколи думав, що чиню нерозумно, повертаючись додому, бо в Нортумбрії безліч моїх ворогів, проте мене вела доля, тож коли ми звернули в широке гирло річки Гумбер, в горлі мені став клубок.

Дивитися там не було на що, крім наполовину схованого за пеленою дощу низького болотистого берега, порослого вербами, які позначали невидимі потічки, а також клаптів водоростей на сірій воді. Та ця річка вела до Нортумбрії, і в ту мить я нарешті збагнув, що чиню правильно. Мій дім тут, а не в багатому на родючі ґрунти рівнинному Вессексі. Та земля окультурена, загнана під ярмо королем і церквою, зате тут у холодному повітрі вільно ширяли дикі гуси.

— Оце тут ти живеш? — спитала Гільда, щойно з обох боків нас обступили береги.

— Моя земля далі на північ, — відповів я. — Он там Мерсія, — показав я на південний берег річки, — а он — Нортумбрія, — показав у протилежний бік. — Вона пролягає аж до земель дикунів.

— Дикунів?

— Шотландців, — відказав я, сплюнувши.

До приходу данів нашими головними ворогами були шотландці, котрі постійно набігали на наші південні кордони. Проте, як і нас, їх притисли нормани, тому загроза від них зменшилась, хоч і не зникла.

Ми гребли Узом, співаючи в такт веслам, несучись під вербами і вільхами повз долини й ліси, і Торкільд, коли ми зайшли в Нортумбрію, зняв із носа корабля собачу голову, щоб вона не відлякувала духів землі. Того-таки вечора під низьким небом ми прибули в Еофервік — головне місто Нортумбрії, місце, де вбили мого батька і я осиротів, а тоді зустрів Раґнара Старшого, котрий виховав мене і прищепив любов до данів.

На підході до міста я вже не гріб, бо весь день до того сидів на веслах і Торкільд дав мені перепочити. Я стояв на носі судна, дивлячись, як над хатами куриться дим. Провівши поглядом уздовж річки, побачив перший труп. Це був хлопчик десяти-одинадцяти років, голий, у самій ганчірці на стегнах. Він плив з перерізаною горлянкою, хоча кров з рани більше не текла, адже води Узу вимили її всю. Довге волосся колихалось у воді, наче водорості.

Проминувши ще два тіла, ми нарешті підійшли достатньо близько і побачили людей на міському мурі. Їх там було безліч, усі зі списами, щитами. На причалі, пильно стежачи за нами, їх стояло ще більше: в кольчугах, з мечами напоготові. Торкільд дав команду, підняли весла, і з них закрапотіла вода. Далі корабель понесла течія, і до мене долинули крики з міста.

Я повернувся додому.

Розділ перший

Останню сотню кроків Торкільд провів корабель за течією і причалив під вербою. Відтак зіскочив на берег, пришвартував мотузкою до стовбура, а тоді, сердито зиркнувши в бік вояків перед містом, поспішив назад на борт.

— Ти, — тицьнув на мене, — з’ясуй, що там коїться.

— Біда там коїться, — відказав я. — Нащо тобі подробиці?

— Хочу знати, чи все гаразд із моїм складом, — сказав він, тоді кивнув на чоловіків на березі: — А в них питати не хочу. Тому ходи розвідай ти.

Мене він обрав, бо я воїн, а ще — бо в разі моєї загибелі він нічого не втратить. Більшість його гребців уміли битися, та він завжди намагався оминати бій, адже різанина торгівлі не пара. Тим часом вартові вже прямували до нас. Їх було шестеро, але наближались вони дуже нерішуче, бо в Торкільда на борту перебувало вдвічі більше людей, до того ж озброєних списами й сокирами.

Я хутко натягнув кольчугу, дістав свій добрий вовкоголовий шолом, відібраний у данів біля берегів Вельсу, начепив Подих Змія й Осине Жало і, готовий до бою, недбало зіскочив на берег. Підсковзнувшись на слизькій траві, я, щоб не впасти, вхопився за кущ кропиви, обпікся, вилаявся й подерся до стежини. Тут я вже бував, бо це та сама долина, з якої мій батько вів атаку на Еофервік. Я натягнув шолом і гукнув Торкільду кинути мені щит. Він виконав моє прохання, і тільки я намірився рушати до шести чоловіків, котрі зупинилися й розглядали мене, як позаду зіскочила Гільда.

— Краще лишайся на борту, — сказав я їй.

— Без тебе не хочу, — відказала вона. В руках у неї була шкіряна торба з чистим одягом, ножем і точилом. — Хто вони? — спитала вона, киваючи на шістьох, котрі досі стояли за пів сотні кроків від нас, явно не поспішаючи скорочувати відстань.

— Зараз дізнаємося, — відповів я і витягнув Подих Змія.

Тіні лежали довгі, в сутінках над містом курився сіро-золотистий дим від вогнищ. До своїх гнізд повертались ворони, а здаля з пасовиська гнали доїти корів. Я рушив на шістку. На мені була кольчуга, я був озброєний щитом і двома клинками, мав на руках браслети, а на голові — шолом, вартий трьох добрих кольчуг. Налякані моїм виглядом, чоловіки збилися в купку. У всіх були мечі в руках, проте на шиях у двох я помітив хрести і зрозумів, що вони сакси.

— Коли вертаєш додому, — гукнув я їм англійською, — не очікуєш, що тебе стрічатимуть зі зброєю.

Двоє були старші, десь за тридцять, обидва бородаті, в кольчугах. Решта четверо були в шкіряних куртках, молодші — сімнадцяти-вісімнадцятирічні. У їхніх руках мечі виглядали зовсім незвично — як ото б у моїх виглядав плуг. Певно, вони сприйняли мене за дана, бо я зійшов з данського судна, і хоча точно знали, що вшістьох одного дана подужають, розуміли, що один данський воїн, з голови до п’ят у броні, встигне вбити щонайменше двох із них, перш ніж поляже сам, тому почувши, що я звертаюсь англійською, вони заспокоїлися. Щоправда, це й спантеличило їх.

— Хто ти? — спитав один зі старших.

Не відповідаючи, я далі сунув на них. Якщо вони вирішать нападати, мені доведеться безславно тікати або ж загинути, та я продовжував упевнено ступати, опустивши щита й черкаючи кінчиком Подиху Змія по траві. Мою мовчанку вони сприйняли за гординю, та насправді я не знав, що казати, оскільки міг назватись як завгодно, тільки не справжнім іменем: не хотів, аби К’яртан і мій дядько-зрадник знали про моє повернення в Нортумбрію. Одначе ім’я моє було відоме, тому мені кортіло налякати їх ним. На щастя, я вчасно спам’ятався.

— Я Стеапа Дефнаширський, — прорік я, а на випадок, якщо в Нортумбрії не знають Стеапиного імені, додав титул: — Той, хто відправив Свейна Білокінного в могилу.

Чоловік, котрий спитав, як мене звуть, виступив з гурту вперед.

— Той самий Стеапа, що служить Альфредові?

— Так і є.

— Лорде, — промовив він, опускаючи меч.

Один з юнаків узявся за хрест і впав навколішки. Третій сховав меча в піхви, решта за його прикладом вчинили так само.

— А ви хто такі? — спитався я.

— Ми служимо королю Еґберту, — озвався один зі старших.

— А мертві? — показав я на річку, де течія неспішно проносила ще одне тіло. — Хто вони такі?

— Дани, лорде.

— Ви вбиваєте данів?

— Така воля Божа, лорде, — відповів він.

Я показав на Торкільдів корабель:

— Той чоловік — дан, але він друг. Ви і його вб’єте?

— Ми знаємо Торкільда, лорде, — відповів чолов’яга. — Якщо він прийшов із миром, ми його не чіпатимемо.

— А мене? — натиснув я. — Що зробите зі мною?

— З вами захоче зустрітися король, лорде. Він винагородить вас за знищення данів.

— За оце знищення? — зневажливо спитав я, показуючи мечем на ще один труп, який несла річка.

— За звитягу над Ґутрумом, лорде. Адже це правда?

— Це правда, я був там, — відказав я, сховав Подих Змія й махнув до Торкільда.

Він відв’язав корабель і погріб проти течії. Я загукав до нього, розповідаючи, що Еґбертові сакси повстали проти данів, але ці люди пообіцяли не чіпати його, якщо він прийшов до них з миром.

— Як би ти вчинив на моєму місці? — прокричав у відповідь Торкільд. Його веслярі гребли несильно, аби корабель стояв проти течії рівно.

— Пішов би далі за течією, — погукав я данською, — пристав до вояків і чекав подальших вістей.

— А ти?

— А я залишусь тут, — відповів я.

Він попорпався в торбі й шпурнув щось до мене. Зблиснувши в присмерковому світлі, предмет упав між квітками жовтцю, що рясно вкривали долину.

— Це за твою пораду, — гукнув дан. — Довгих років життя тобі, ким би ти не був.

На цьому він розвернув свій корабель — незграбно, адже судно його вздовж було майже таке ж, як Уз ушир, одначе Торкільд таки зробив це, — і весла понесли його геть за течією і з мого життя.

Пізніше я довідався, що його склад розграбували, однорукого охоронця зарізали, а доньку зґвалтували, тому моя порада вартувала більше одного срібняка, якого купець кинув мені.

— Ви відправили його геть? — розчаровано спитав у мене один з бороданів.

— Кажу ж вам, він друг. — Я нахилився, підібрав з трави шилінг і спитав: — А звідки ви знаєте про Альфредову перемогу?

— До нас приходив святий отець, лорде, — відповів чоловік. — Він і розповів.

— Святий отець?

— Із Вессексу, лорде. Прийшов аж із самого Вессексу й приніс нам звістку від короля Альфреда.

Я мав би здогадатися, що Альфред захоче поширити звістку про свою перемогу над Ґутрумом по всій саксонській Англії. Виявилось, він розіслав священників скрізь, де мешкали сакси, й попи рознесли вість про звитягу у Вессексі, твердячи, що йому її дарував Господь зі святими. Один з таких священників прийшов і в Еофервік, на день раніше за мене. Тоді й почалося безглуздя.

Сховавши рясу в торбу, священник верхи проїздив одне сакське обійстя за іншим, поступово просуваючись углиб захопленої данами Мерсії. Мерсійці всіляко допомагали йому в дорозі: щодня видавали свіжого коня і проводили повз великі данські укріплення, аж доки він не добувся до столиці Нортумбрії, принісши туди благу вість для короля Еґберта, що західні сакси здолали велике військо данське. Та найбільше сколихнула нортумбрійських саксів заява про те, буцімто святий Кутберт являвся Альбертові в сні й повідав, як здобути звитягу. За легендою, король побачив той сон розгромної зими в Етелінґеґу, куди купка саксів-утікачів сховалися від загарбників-данів. Байка про той сон гострою стрілою була націлена навмисне на Еґбертових саксів, адже ніде на північ від Гумберу не шанують так високо нікого зі святих, як Кутберта. Кутберт був ідолом Нортумбрії, найсвятішим з християн, яких тільки бачив світ. У цих краях не було жодної побожної родини, котра б щоденно не молилась йому. Думка про те, що славетний північний святий допоміг Вессексу здолати данів, розбурхала розум короля Еґберта, як коса — гніздо куріпок. Безперечно, він мав підстави радіти Альфредовій перемозі й шкодувати, що його самого тримають на повідку дани, проте що він дійсно мав би зробити — це подякувати священнику за чудову новину, а тоді, щоб заткати його пельку, замкнути, як собаку, в буді. Замість того він наказав місцевому архієпископу Вульфгеру провести подячну службу в найбільшій церкві Еофервіка. Вульфгер був не дурень, тому зненацька зліг із лихоманкою й поїхав лікуватися за місто, але його місце в церкві зайняв інший святий отець — бовдур на ім’я Гротверд, котрий виступив з полум’яною проповіддю, в якій заявив, що святий Кутберт сам спустився з небес і повів вессекців до перемоги. Через цю дурнувату байку еофервікські сакси повірили, буцімто Бог і святий Кутберт звільнять від данів і їхню батьківщину. Так почалася різанина.

Все це мені розповіли дорогою до міста. Ще я дізнався, що в Еофервіку на той час залишилося менше сотні данських вояків, а решта з ярлом Іварром висунулись на північ дати відсіч шотландському війську, що перетнуло кордон. На живій пам’яті подібних набігів не ставалося, проте в південних шотландців з’явився новий король, котрий присягнувся зробити Еофервік своєю столицею, тому Іварр повів своє військо на північ провчити нахабу.

Іварр був істинним володарем південної Нортумбрії. Якби він побажав стати королем, його б ніхто не спинив, але йому було вигідніше мати на престолі поступливого сакса: так легше збирати данину, та й сакси мовчали. Сам же Іварр тим часом займався тим, що його рід умів найкраще, — воював. Він належав до Лотброків, котрі славилися тим, що їхні чоловіки не помирають у ліжку. Усі вони полягли в битвах зі зброєю в руках. Іваррів батько й один з дядьків загинули в Ірландії, а Убба, третій з братів Лотброксонів, упав від мого меча при Кінвіті. Тепер же Іварр, наймолодший представник войовничого роду, рушив на шотландців, присягнувшись привести їхнього короля в Еофервік у кайданах.

Я був переконаний, що жоден сакс при своєму розумі не зчинятиме заколоту проти Іварра, котрий, як і його батько, славився безжальністю, проте Альфредова перемога вкупі з байкою, буцімто їй посприяв святий Кутберт, розпалили в Еофервіку безумство. Підживив полум’я своїми проповідями отець Гротверд. Він запевняв, що святий Кутберт із янгольським військом іде проганяти данів з Нортумбрії. Моє прибуття підкріпило це.

— Вас послав Господь, — приказували мої супровідники, гукаючи людям, що це я вбив Свейна.

Поки вузькими вуличками, залитими данською кров’ю, ми дійшли до палацу, за нами з Гільдою пхався вже чималий натовп.

Я бував в Еґбертовому палаці й раніше. Це римська споруда з гарно обтесаного каменю. Черепичний дах, латаний почорнілою соломою, підпирали високі колони. На підлозі лежали плити, на яких колись красувалися зображення римських богів, але нині їх майже всі повиривали, а ті, що лишились, застелили комишами, на яких були плями засохлої крові від учорашньої різанини. У великій залі смерділо, як у різницькій, і стояла кіптява від смолоскипів, що освітлювали її темний простір.

Новий король Еґберт був старому небожем і успадкував дядькове хитре обличчя й примхливо викривлені уста. Він вийшов на узвишшя в дальньому кінці зали з переляканим виразом на лиці, в чому не було дивного, адже він чудово розумів, що Іваррові дани не пробачать йому веремію, яку зчинив навіжений Гротверд. Втім, оточення його неабияк перейнялося думкою, що Альфредова перемога віщує вигнання норманів, а моє прибуття сприйняли за ще один знак небес. Мене виштовхали наперед і прокричали королю звістку про мене. Еґберт стояв спантеличений, та ще більше він знітився, коли на ім’я мене погукав голос, знайомий мені:

— Утреде! Утреде!

Мотнувши головою, я уздрів отця Віллібальда.

— Утреде! — ще раз радісно гукнув він.

Еґберт глипнув на мене набурмосено, відтак перевів погляд на Віллібальда.

— Утреде! — знову повторив святий отець і, не звертаючи уваги на короля, кинувся на мене з розкритими обіймами.

Отець Віллібальд був добрим другом і чудовою людиною. Західний сакс, він колись служив капеланом на Альфредовому флоті, однак велінням долі став посланцем, котрий приніс нортумбрійським саксам благу вість із Етандуна.

Гамір у залі стишився, й Еґберт спробував поновити контроль над ситуацією.

— Тебе звуть… — промовив він, а тоді затнувся, збагнувши, що не знає мого імені.

— Стеапа! — озвався один з чоловіків, що привели нас у місто.

— Утред! — вигукнув Віллібальд, радісно сяючи очима.

— Я Утред Беббанбурзький, — зрештою зізнався я, неспроможний приховати обман.

— Він здолав Уббу Лотброксона! — додав Віллібальд і спробував підняти в повітря мою правицю на знак того, що я звитяжець. — І звалив із коня Свейна Білокінного під Етандуном!

Я подумав, що вже за два дні К’яртан Жорстокий знатиме, що я повернувся в Нортумбрію, а за три про це довідається мій дядько Ельфрік. Мав би я хоч дрібку розуму, взяв би Гільду, пішов геть з того палацу і, як той архієпископ Вульфгер, чимшвидше подався з міста на південь.

— Ти був при Етандуні? — спитав у мене Еґберт.

— Так, мілорде.

— І що ж там було?

Вони вже чули розповідь про битву від отця Віллібальда, але то була попівська байка, щедро приправлена молитвами й чудесами. Я ж повідав їм те, що вони хотіли почути, — розповідь воїна про вбивство данів і криваву різанину, і весь цей час вигуками на хвалу Господу мене перебивав священник із хижими очицями, щетинистим волоссям і буйною бородою.

Я одразу збагнув, що це отець Гротверд, винуватець еофервікської різанини. Він був молодий, заледве старший од мене, проте мав потужний голос і вроджений авторитет, підсилений пристрасністю. З кожним вигуком він щедро розбризкував слину. Не встиг я доказати про те, як дани тікали від нас схилом з етандунської вершини, як Гротверд вискочив наперед і загукав у натовп:

— Це Утред! — штрикнув він мене пальцем між ребра. — Утред Нортумбрійський, Утред Беббанбурзький, убивця данів, воїн Господній, мечоносець Божий! Він прийшов до нас, як блаженний Кутберт, що явився Альфреду в часи поневірянь! Це знак від Всевишнього!

Народ загув, король налякався, а Гротверд, завжди готовий вибухнути палкою проповіддю, з піною на губах заходився змальовувати різанину, яку вони влаштують нортумбрійським данам.

Вислизнувши від Гротверда, я зайшов за поміст, схопив Віллібальда за загривок і потягнув у коридор до королівських покоїв.

— Ви бовдур! — гаркнув я на нього. — Дупоголовий бовдур! Безмозкий кавалок гівна, ось ви хто! Варто було б випустити вам кишки і згодувати свиням!

Віллібальд відкрив був рота, але миттю закрив і безпорадно зиркнув на мене.

— Дани скоро повернуться і заллють тут усе кров’ю, — налякав я його.

Він знову відкрив і закрив рота, але нічого не відповів.

— Тому раджу вам перетнути Уз і тікати звідси якнайдалі, — закінчив я.

— Але це правда, — вичавив нарешті він.

— Що правда?

— Що перемогу нам дарував святий Кутберт!

— Ніяка не правда! — не стримався я. — Це Альфредова вигадка. Чи ви дійсно думаєте, що в Етелінґеґу йому являвся Кутберт? Чого ж він одразу не розповів про свій сон нам? Чому дочекався аж закінчення битви? — Я затнувся, а Віллібальд крекнув. — Він так довго чекав, бо нічого цього не було, — відповів я на власне питання.

— Але ж…

— Він усе вигадав! — проревів я. — Він хоче, щоб нортумбрійці долучилися до Вессексу в боротьбі з данами. Чи вам не ясно, що він просто хоче правити й Нортумбрією? І не тільки Нортумбрією. Не сумніваюся, до мерсійців він послав такого самого телепня, як ви, аби той розповідав їм, нібито котрийсь із їхніх святих являвся йому вві сні.

— Але це правда, — урвав мене Віллібальд, а коли я спантеличено зиркнув на нього, повів далі: — Так і було! Cвятий Кінегельм розмовляв з Альфредом в Етелінґеґу. Він явився королю вві сні й сказав, що той переможе.

— Не було такого, — заледве стримуючись, прошипів я.

— Це правда! — не відступався священник. — Альфред сам мені розповів! Утреде, це діяння Боже, справжнє диво.

Я схопив його за плечі й притиснув до стіни.

— Даю вам вибір, отче, — сказав я. — Або ви забираєтеся з Еофервіка до повернення данів, або нахиляєте голову набік.

— Що зробити? — спантеличився він.

— Нахиліть голову набік, — пояснив я, — і я бахну вас в одне вухо, щоб через друге з голови висипалися всі нісенітниці.

Та його ніщо не могло переконати. Віра у славу Господню, яку розпалила перемога при Етандуні й ще більше роздули брехні про святого Кутберта, охопила всю Нортумбрію, тож сердега Віллібальд щиро вірив, ніби стоїть на порозі великих змін.

Увечері влаштували скупий бенкет із солоним оселедцем, сиром, черствим хлібом та кислим елем, а отець Гротверд виступив зі ще однією палкою промовою, в якій стверджував, що Альфред Вессекський відправив мене, свого найкращого воїна, щоб я очолив оборону міста, і що на захист Еофервіка на землю спуститься небесний фірд. Віллібальд йому вірив і невпинно підтакував, вигукуючи похвали Богу, і тільки на другий день, коли місто оповили сіра мряка й густий туман, він почав сумніватись у скорому прибутті армії янголів.

Народ почав тікати. Містом поповзли чутки про данські загони на півночі. Гротверд продовжував молоти дурниці, водив вулицями процесію священників з мощами й корогвами, проте всі, хто мав клепку, нарешті збагнули: Іварр, скоріш за все, повернеться раніше, ніж із Божим військом їм явиться святий Кутберт. Еґберт відправив по мене посланця зі звісткою, що король прагне розмови, та знаючи, що йому кінець, я нікуди не пішов. Еґберту доведеться покладатися на власні сили.

А мені — на свої. Найперше я хотів від’їхати від міста якнайдалі, поки туди не повернувся Іварр. Вихід знайшовся в таверні «Мечі навхрест», біля північної брами. Там я зустрів дана на ім’я Болті, котрий уцілів у різанині, тому що був одружений із саксонкою і батьки дружини сховали його. Побачивши мене, він спитав, чи я часом не Утред Беббанбурзький.

— Це я.

Він сів навпроти мене, з повагою кивнув до Гільди і клацнув пальцями служниці, щоб та принесла елю. Це був пузатий, лисий чолов’яга з подзьобаним віспою лицем, зламаним носом і переляканим поглядом. За спиною в нього стояло двоє його синів-напівсаксів. На око я прикинув, що одному з них десь двадцять, а другий має бути на п’ять років молодший. Обидва мали на поясі мечі, що явно спричиняло їм незручності.

— Я знав ярла Раґнара Старшого, — промовив Болті.

— І я знав, — відказав я. — А тебе не пригадую.

— Коли він востаннє плавав на «Вітряному змії», то купував у мене канати й весла, — відповів він.

— Ти його дурив? — спитав я зі смішком.

— Він мені подобався, — суворо заперечив дан.

— А я його любив, — відказав я. — Він був мені як батько.

— Я знаю, — погодився Болті. — Пам’ятаю тебе. — Він замовк, зиркнув на Гільду. — Ти був ще зовсім малий, — повів далі, переводячи погляд на мене. — З тобою ще було таке чорняве дівча.

— Значить, ти й справді мене бачив, — відповів я і тут же замовк, бо нам принесли ель.

П’ючи, я зауважив, що Болті хоч і дан, але на шиї носить хрест. Він помітив мій погляд.

— В Еофервіку, — сказав він, торкаючись хреста, — доводиться якось виживати. — Відтак відгорнув полу куртки й показав молот Тора, захований під нею. — Вбивали переважно язичників, — пояснив.

Я дістав свій амулет з-під куртки.

— Багато данів тепер християни? — спитав я.

— Чимало, — понуро буркнув він. — Може, хочеш до елю якоїсь закуски?

— Я хочу знати, нащо я тобі здався, — відрізав я.

Він хотів утекти з міста, забрати свою дружину-саксонку, двох синів і двох доньок подалі від кривавої помсти, якої очікував. Для цього йому були необхідні воїни, котрі супроводили б його. Він кинув на мене розпачливий погляд, не здогадуючись, що я шукаю того самого.

— І куди ж ви підете? — спитав я.

— Точно не на захід, — здригнувшись, мовив він. — У Кумбраленді вирує різанина.

— У Кумбраленді завжди так, — зауважив я.

Кумбраленд — це частина Нортумбрії, що лежить за горами біля самого Ірландського моря, й на неї постійно набігають шотландці зі Страт-Клоти, нормани з Ірландії та брити з Вельсу. Дехто з данів оселився в Кумбраленді, проте для оборони земель від жорстоких набігів їх було замало.

— Я б повернувся в Данію, — сказав Болті, — але бойових кораблів тут не залишилось зовсім.

Єдиними суднами біля берегів Еофервіка були саксонські торговельні, тож навіть якби хтось із купців наважився вирушити на них кудись, їх неодмінно перехоплять дани, котрі, безсумнівно, збирались на Гумбері.

— Тому? — підштовхнув його я.

— Тому планую йти на північ, — продовжив він, — і зустрітися з Іварром. Я заплачу тобі.

— Гадаєш, я зможу провести тебе через К’яртанові землі?

— Гадаю, що з Раґнаровим сином у мене більше шансів, ніж без, — зізнався він. — А почувши, що мене супроводжуєш ти, до нас пристануть люди.

Тож я дозволив йому заплатити собі, назвавши свою ціну: шістнадцять шилінгів, дві кобили й чорний жеребець. Почувши про останнього, Болті аж побілів. Коня вулицями водив чоловік, пропонуючи продати його, і Болті таки купив тварину, розваживши, що перспектива втекти з Еофервіка варта сорока шилінгів. Кінь був бойовий, тому не боявся шуму і покірно звертав куди треба від натиску коліном, завдяки чому вершник міг маневрувати, спокійно тримаючи в руках меч зі щитом. Тварину забрали в одного з убитих данів, тому не дивно, що клички ніхто не знав. Я назвав його Вітнер, що означає Мучитель. Кличка виявилася влучна, бо кобил він одразу не злюбив і постійно кусав їх.

Кобили призначалися для отця Віллібальда й Гільди. Я наказав священнику йти на південь, але він побоявся і захотів зостатися зі мною, тому на другий день після знайомства з Болті всі гуртом ми висунулися на північ римською дорогою. З нами вирушив загін з дюжини чоловік. Троє з них були дани, ще двоє — нормани, котрі врятувалися від Гротвердової різанини, решта ж — сакси, що тікали від Іваррової помсти. Всі мали з собою зброю, а Болті видав мені грошей для платні їм. Давав я небагато — рівно стільки, щоб вистачало на їжу й ель, — однак їхня присутність відлякувала розбійників, котрі могли трапитися в дорозі.

Мені кортіло відправитися в Сюннінґтвейт, де володіли землями Раґнар та його послідовники, та я усвідомлював, що там майже нікого не залишилося, бо більшість вояків пішли за Раґнаром на південь. Дехто загинув під Етандуном, решта досі перебували з Ґутрумом, котрий відвів своє розбите військо в Мерсію, уклав мир з Альфредом і навіть прийняв християнство, що, за словами Віллібальда, було істинним дивом. Отже, в Сюннінґтвейті вояків буде обмаль, і тут мені ніде шукати прихистку від дядькових убивчих амбіцій і К’яртанової ненависті. Так, не маючи чіткого плану на майбутнє, віддавшись на розсуд долі, я довірився Болті й погодився супроводити його до К’яртанових земель на півночі, що перетинали наш маршрут темною хмарою. Щоби пройти ті землі, необхідно було сплатити данину, і то чималу, — лише могутні воїни, як-от Іварр, чиї війська переважали К’яртанові, могли перетнути Війр безкоштовно.

— Ти можеш дозволити собі це, — піддражнив я Болті, бо його сини вели коней, навантажених мішками, що, я підозрював, були напхані монетами, загорнутими в ганчір’я, аби не дзвеніли.

— Ні, а то він захоче забрати моїх доньок, — відказав Болті.

Він мав доньок-близнючок дванадцяти чи тринадцяти років — якраз на виданні. Невисокі, пухкенькі, біляві, кирпаті й чисто однакові на вигляд.

— К’яртан часто так робить? — спитав я.

— Бере що схоче, — сердито буркнув Болті, — і страх як полюбляє молодих дівчат. Але мені здається, тебе він хоче більше.

— Звідки ти це взяв? — байдуже перепитав я.

— Чув, що кажуть люди, — відповів він. — Його син втратив око через тебе.

— Його син втратив око через те, що роздягав Раґнарову дочку, — пояснив я.

— Але він звинувачує тебе.

— Це правда, — погодився я.

Тоді ми були ще дітьми, проте дитячі рани з часом тільки наривають більше, тому я не мав сумніву, що Свен Одноокий залюбки забрав би обидва моїх ока за одне своє.

Отож, просуваючись до Дангольма, ми звернули на захід, поміж пагорбів, щоб не зустрітися з К’яртановими людьми. Стояло літо, але холодний вітер нагнав дощових хмар, з яких посипалася дрібна мряка, тому я радів, що під кольчугою на мені ще шкірянка. Гільда змастила мої браслети лоєм зі свіжознятих шкур, і жир уберігав метал від іржі. Змастила вона також і мої шолом та клинки.

Ми піднялися на второвану стежину. За кілька миль позаду їхала ще одна група, а у вогкій землі під нами я помітив свіжі сліди копит — свідчення того, що незадовго тут проїздив хтось іще. Те, що доріжку використовують так часто, змусило мене замислитись. К’яртан Жорстокий і Свен Одноокий жили з данини, якою обкладали всіх, хто проїжджає їхніми володіннями; коли ж мандрівник не платив, його грабували, поневолювали або просто вбивали. Напевне, К’яртан із сином знали, що люд об’їздить їхні застави гірським манівцем, тому я мусив пильнувати. А от Болті нічого не боявся, бо цілком довірився мені, й усю дорогу розповідав байки, як К’яртан і Свен збагатилися з торгівлі невільниками.

— Вони беруть усіх — данів та саксів — і продають за море, — сказав він. — Якщо дуже постаратися, раба можна викупити, але ціна буде височенна. — Зиркнувши на отця Віллібальда, додав: — А священників він убиває всіх без розбору.

— Та невже?

— Він не терпить християнських попів і вважає їх чаклунами, тому закопує по пояс у землю й згодовує псам.

— Що він каже? — спитав Віллібальд, відводячи кобилу вбік, щоб Вітнер не покусав її.

— Каже, отче, що К’яртан уб’є вас, коли схопить.

— Уб’є?

— Згодує псам.

— Господи милосердний! — зітхнув святий отець.

Далеко від дому, серед незнайомого північного пейзажу, він був розгублений і геть смутний. А от Гільда мала бадьоріший вигляд. У дев’ятнадцять в неї ще вистачало терпіння зносити життєві негаразди. Походила вона із заможного вессекського роду, який був хоч і не шляхетним, зате мав удосталь володінь, щоб непогано жити. Гільда була найменшою з восьми дітей, і батько пообіцяв віддати її на службу церкві: мати мало не померла, народжуючи її, тому те, що його жінка вижила, чоловік вважав за милість Господню. Так в одинадцять років Гільду, яку відтоді звали сестрою Гільдеґіт, відправили в сіппангамський монастир, де вона, закрита від світу, проводила час серед молитов і пряжі, пряжі й молитов, допоки не прийшли дани й не зробили з неї шльондру.

Вона й досі часом плакала вві сні, і я знав, що то їй сняться приниження, яких вона зазнала; однак вдалині від Вессексу й постійних докорів, що вона не повернулася на службу Божу, їй покращало. Отець Віллібальд якось спробував був насварити її за те, що вона покинула благочестиве життя, та я застеріг його: коли ще раз почую подібне — він заробить ще одного пупа в пузі, й відтоді піп притих. Гільда з дитячим подивом вбирала все, що бачила навколо. Її бліде обличчя взялося позолотою, що вигідно пасувало до кольору волосся. Вона була розумна жінка, не найрозумніша з усіх, кого я знав, але дуже кмітлива. За своє довге життя я встиг збагнути, що з жінками буває трудно, але є й такі, з якими легко. Так от, легко, як з Гільдою, мені мало з ким було — не в останню чергу тому, що ми з нею дружили. Кохалися також, але без любові, за що її всякчас терзала провина. Вона тримала все в собі й звірялася тільки молитвам. Вдень вона знову сміялась і раділа простим речам, та часом на неї находили темні думи і вона ридала. Дивлячись, як чіпляються за хрест її довгі пальці, я усвідомлював, як боляче Господь терзає їй душу своїми пазурами.

Ось так їдучи серед пагорбів, я зовсім утратив пильність, тому першою вершників помітила Гільда. Їх було дев’ятнадцятеро: більшість у шкіряних латах, троє в кольчугах.

Побачивши, як вони стягують коло, я зрозумів, що нас заганяють у пастку. Стежина тяглася впоперек схилу, що правіше круто сходив до бистрого струмка. Ми могли би втекти в долину, але переслідувачі, котрі вже виїхали на доріжку за нами, будуть швидші. Наближатися вони не спішили: бачили, що ми озброєні, тому битися не хотіли і тільки пильнували, щоб ми продовжували прямувати на північ, до того, що нам заготувала доля.

— Ти не можеш дати їм відсіч? — спитав мене Болті.

— Втринадцятьох проти дев’ятнадцяти? — пхикнув я. — Можу, якщо ті тринадцятеро битимуться, — показав я на чоловіків, яким Болті заплатив за супровід. — Але вони не будуть. Вони годяться для відлякування розбійників, — провадив я, — але розуму не битися з К’яртановими вояками їм не позичати. Якщо накажу їм нападати, вони, скоріш за все, перекинуться на бік противника і з ним розділять твоїх дочок.

— Але… — почав був він, але тут же замовк, побачивши, що чекає на нас попереду.

На місці, де потічок спадав у глибшу долину, розкинувся невільничий ринок. У більшій долині стояло чимале село, збудоване там, де міст — насправді просто довжелезний валун — перетинав струмок, який я сприйняв за Війр. Посеред селища стояв натовп, і я побачив, що до нього приставлено сторожу. Вершники, котрі їхали за нами, скоротили відстань, проте зупинилися, коли це зробили ми. Я окинув поглядом схил пагорба. Село було занадто далеко, тому я не бачив, чи є там К’яртан зі Свеном, однак припустив, що люди в долині прийшли з Дангольма і що їх привів один з двох дангольмських ватажків. Болті стривожено закректав, але я не звернув на нього уваги.

З півдня в село вели ще дві стежки, тож я здогадався, що вершники контролюють там усі дороги і цілий день перехоплювали мандрівників. Вони заганяли їх у село, а тих, хто не міг сплатити данини, брали в полон.

— Що робитимеш? — перелякано спитався Болті.

— Рятуватиму твою душу, — відказав я, повернувся до однієї з його доньок і попросив чорний полотняний шарф, який вона носила замість пояса.

Вона розв’язала його й віддала мені тремтячою рукою. Я обгорнув його навколо голови, закривши рот, ніс і чоло, а тоді попрохав Гільду защібнути його шпилькою.

— Що ти робиш? — мало не верескнув Болті.

Відповідати йому я не став, натомість натягнув шолом поверх шарфа. Бокові пластини стали так, що за металом і чорною матерією мого обличчя не було видно зовсім — тільки очі виглядали.

Наполовину витягнувши Подих Змія, аби перевірити, чи легко виходить він із піхов, я вивів Вітнера на кілька кроків уперед.

— Тепер я — Торкільд Прокажений, — звернувся я до Болті. Крізь шарф мій голос звучав глибоко й приглушено.

— Ти — хто? — перепитав він, роззявивши рота.

— Мене звуть Торкільд Прокажений, — відповів я. — І ми з тобою поїдемо до них домовлятися.

— Зі мною поїдемо? — кволо промимрив він.

Я спрямував усю нашу ватагу вперед. Група, яка збочила й переслідувала нас, повернулася на південь — либонь, ловити інших подорожніх, котрі намагались обійти К’яртанові застави.

— Я заплатив тобі за охорону! — розпачливо дорікнув мені Болті.

— От я й охороняю, — відказав я.

Його жінка-саксонка завила, як на похороні, тому довелося прицитькати її. За кількасот кроків від села я зупинився і наказав усім, крім Болті, зачекати.

— Далі поїдемо вдвох, — сказав я йому.

— Думаю, буде краще, якщо ти говоритимеш з ними один, — сказав він і тут же вискнув.

А вискнув він, бо я ляснув його коня по огузку так, що той з несподіванки аж скочив.

— Запам’ятай, — продовжив я, порівнявшись із ним, — мене звуть Торкільд Прокажений. Якщо ти викажеш моє справжнє ім’я, я вб’ю тебе, твою дружину й синів, а дочок продам у шльондри. То хто я такий?

— Торкільд, — промимрив він.

— Торкільд Прокажений, — поправив я.

Ми були вже в селі. Воно було мале і складалося з приземкуватих кам’яних халуп, критих дерном. По центру його під вартою стояло три-чотири десятки людей; збоку, ближче до мосту, на траві були розставлені стіл і лави. За столом сиділо двоє чоловіків, перед ними — глек елю. Більше я не бачив нічого, однак направду увагу мою привернула лише одна річ.

Батьків шолом.

Він лежав на столі. Мав закрите забороло, котре, як і вінець, було вкрите сріблом. У металі вирізана вишкірена паща. В дитинстві я часто його розглядав і навіть грався ним, хоча якби батько побачив — дав би добрячого запотиличника. Той шолом був на його голові в день, коли він загинув під Еофервіком. Раґнар Старший викупив шолом у чоловіка, котрий убив мого батька, а тепер обладунок належав одному з убивць Раґнара.

Це був Свен Одноокий. Він встав, коли ми з Болті наблизились, і мене захлеснули спогади. Я знав Свена ще з дитинства, і хоч тепер він був уже дорослий, я миттю впізнав плескате, широке обличчя з одним кровожерним оком. Замість другого зяяла зморщена діра. Він був високий, плечистий, довгокосий і широкобородий — дженджуристий молодик у дорогущій кольчузі й з двома клинками при поясі: довгим і коротким.

— У нас нові гості, — оголосив він про наше прибуття, затим, показавши на лаву з дальнього кінця столу, додав: — Сідайте, обговоримо справи.

— Сядь із ним, — шепнув я Болті.

Перелякано глипнувши на мене, Болті зліз із коня й посунув до столу. Другий чоловік був смаглявий, чорноволосий і значно старший за Свена. Був у чорній одежі, яка робила його схожим на священника — з тією лиш відмінністю, що на шиї висів срібний молот Тора, а не хрест. На столі перед ним стояла дерев’яна таця, хитромудро поділена на різні відсіки, в яких на сонці виблискували срібні монети. Сівши біля нього, Свен плеснув елю в кубок і штовхнув його до Болті, котрий знову зиркнув на мене, а тоді сів як велено.

— Хто ти? — спитав у нього Свен.

— Болті Еріксон.

Болті довелося повторити це, бо першого разу він назвався занадто тихо.

— Болті Еріксон, — повторив Свен. — А я — Свен К’яртансон, і цією землею володіє мій батько. Чув про К’яртана?

— Так, пане.

Свен усміхнувся:

— Болті, мені здається, ти хотів пройти, не сплативши данини! Невже ти планував не платити нам?

— Ні, пане.

— Звідки ти йдеш?

— З Еофервіка.

— А! Еофервікський купець, ге? Уже третій за сьогодні! А що везеш на конях?

— Нічого, пане.

Свен трохи нахилився вперед, залибився і гучно перднув.

— Вибач, Болті, тут грім гримів, і я тебе не чув. Кажеш, у тебе нічого нема? Але я бачу чотирьох жінок, троє з яких молоденькі, — він усміхнувся. — Твої?

— Мої дружина і доньки, пане, — відповів Болті.

— Дружини, доньки — ми їх дуже любимо, — промовив Свен, а тоді зиркнув на мене, і хоч я знав, що мого обличчя не видно за шарфом, а очі затіняє шолом, від його погляду по шкірі мені подерло морозом. — А це хто такий? — спитав Свен.

Либонь, я його зацікавив, бо виглядав як король. Мої кольчуга і зброя були щонайкращі, а браслети виказували шанованого воїна. Болті перелякано озирнувся на мене, але нічого не відповів.

— Я спитав, — уже голосніше повторив Свен, — хто це такий?

— Його звуть, — пропищав Болті, — Торкільд Прокажений.

Свен мимовільно потягся до амулета на шиї, за що я не можу його винуватити. Люди бояться сірої, мертвотної шкіри прокажених. Хорих зазвичай висилають у глушину — жити як прийдеться і померти як належить.

— Нащо тобі прокажений? — спитав Свен у Болті.

З відповіддю купець не знайшовся.

— Я прямую на північ, — озвався я, і мій притлумлений голос аж загримів у шоломі.

— Для чого тобі на північ? — звернувся до мене Свен.

— Бо мені обридло на півдні, — відказав я.

Почувши ворожість у моєму тоні, він списав її на безвихідь. Либонь, здогадався, що Болті найняв мене для супроводу, але не вбачав у мені загрози, адже за кілька кроків від нього стояло п’ятеро його людей з мечами і списами, а в селі позаду — ще щонайменше чотири десятки.

— Я чув, в Еофервіку неспокій, — відпивши елю, звернувся Свен до Болті.

Торговець кивнув. Я бачив, як під столом він конвульсивно стискав і розтискав руку.

— Там убивають данів, — відповів він.

Свен похитав головою, неначе новина його справді засмутила:

— Іварру це не сподобається.

— А де Іварр? — спитав Болті.

— Коли я чув про нього востаннє, був у долині Твіду, — відказав Свен, — а Аед Шотландський витанцьовував перед ним. — Складалося враження, ніби йому подобається такий невимушений обмін останніми вістями, наче дотримання умовностей виправдовує його побори і розбійництво. — То що, Болті, — промовив він урешті, тоді замовк, ще раз перднув і продовжив: — чим торгуєш?

— Шкірою, тканинами, посудом, — почав був перелічувати Болті, але тут же стишив голос, второпавши, що бовкнув зайвого.

— А я — невільниками, — відповів Свен. — А це Ґельґілль, — показав він на чоловіка позаду себе. — Він купує в нас рабів, а в тебе троє молодих жінок. Для нього і для мене це дуже вигідна покупка. То скільки ти мені заплатиш за них? Якщо даси вдосталь, ми їх не чіпатимемо.

Він усміхнувся, мовби показуючи свою неабияку розважливість.

Заціплений, Болті вийняв з-за пазухи калитку й відрахував на стіл трохи срібняків. Проводячи поглядом кожну монету, Свен усміхнувся, коли Болті перестав викладати гроші, і купець продовжив діставати срібло, доки на стільниці не виросло тридцять вісім шилінгів.

— Більше в мене немає, пане, — покірно додав він.

— Немає більше? Сумніваюся, Болті Еріксон, — озвався Свен. — Якщо це правда, я залишу тобі на пам’ять вухо однієї з твоїх доньок. Що скажеш, Ґельґіллю?

Дивне якесь ім’я — Ґельґілль. Я припустив, що він звідкись із-за моря, бо ж найбагатші невільничі ринки — в Дюфліні й далекій Франкії. У відповідь той пробубнів щось нерозбірливо, і Свен кивнув.

— Приведіть дівок, — наказав він своїм вартовим.

Стрепенувшись, Болті кинув на мене прохальний погляд, закликаючи втрутитися, та я не зрушив з місця, поки двоє стражників прямували до нашої групи.

Під бадьоре Свенове просторікування про надії, які він покладає на здобич, вартові наказали Гільді й дочкам Болті злазити з коней. Вояки, найняті Болті, не втручалися. Жінка Болті залементувала, а тоді вдарилася в істерику, коли її доньок разом з Гільдою потягли до столу, де Свен привітав їх з удаваною поштивістю, а Ґельґілль заходився оглядати. Він мацав їх, жмакав, наче обирав коняку. Гільда аж здригнулася, коли здоровань задер її сукню, щоб помацати груди. Втім, молодші дівчата зацікавили його куди більше.

— Сотня шилінгів за кожну, — озвався він після огляду, — а за ту, — кивнув на Гільду, — п’ятдесят.

Розмовляв він дивною говіркою.

— Зате вона гарненька, — втрутився Свен. — Бо ті двійко — як поросята.

— Вони близнючки, а за близнючок добре платять, — заперечив Ґельґілль. — А висока — стара: вже десь дев’ятнадцять, а то й усі двадцять.

— Дорогоцінна річ — цнота, — звернувся Свен до Болті. — Чи ти не згоден?

Болті всього аж колотило.

— Я заплачу вам по сотні шилінгів за доньок, — розпачливо протягнув він.

— Е ні, — відповів Свен. — Це Ґельґіллева ціна. А мені ж теж треба заробляти. Тому, Болті, лишай собі всіх трьох, але заплати шість сотень шилінгів.

Це була захмарна ціна, як він і замислив, але Болті не розгубився.

— Пане, але мої тільки двоє, — проскиглив він. — Третя його, — показав на мене.

— Твоя? — крутнувся до мене Свен. — То в тебе є жінка, прокажений? Ще не все відвалилося? — Жарт здався смішним йому і двом вартовим, що привели дівчат. — Ну як, прокажений, — провадив він, — скільки даєш за свою жінку?

— Ніскільки, — відповів я.

Він почухав дупу. Його вартові продовжували либитися. Вони звикли зустрічатися з гординею і ламати її, тому їм було весело спостерігати, як ватажок облуплює подорожніх. Свен плеснув собі ще елю.

— Непогані браслети, прокажений, — сказав він. — Та й шолом тобі навряд чи згодиться після смерті, тому в обмін на жінку я заберу твої браслети й шолом. І йди собі далі, куди йшов.

Я не ворухнувся, не відповів, тільки тихенько стиснув ногами боки Вітнера і відчув дрож тіла бойового коня, котрий тільки й чекав, коли його пустять. Напевне, Свен відчув його напругу. Глянувши на мій шолом з чорними очницями й вовчою головою на вершечку, він стривожився, бо мав необачність підняти ставку і вже не мав права відступатися, щоб не згубити гідності. Тепер він мусив зіграти, аби отримати щось.

— Язика проковтнув? — гаркнув він мені й підкликав двох вояків, що привели жінок: — Еґілю, Атсуре! Заберіть у прокаженого шолом!

Свен вважав себе в безпеці. В селі стояла щонайменше одна корабельна команда, а я був сам, через що він подумав, що мені настане кінець ще до того, як надійдуть його вартові. Один з них ніс спис, інший тільки діставав меч, та не встиг вийняти його й наполовину, як я вихопив Подих Змія і пустив Вітнера вчвал. Він давно чекав своєї нагоди, тому понісся вперед зі швидкістю славетного Одінового Слейпніра — восьминогого коня. Першим я поклав чоловіка праворуч, котрий ще виймав меча. Торовою блискавицею обрушилось на нього лезо Подиху Змія, розрізавши шолом, як пергамент. Тим часом Вітнер уже слухняно повертав ліворуч, на Свена, а я перемкнувся на списника. Варто було б цілити коневі в шию або груди, але чоловік натомість спробував прохромити ребра мені. Вітнер смикнувся праворуч і здоровенними зубами кусонув його за щоку так, що нападник аж відступив, зашпортався і звалився на траву. Я повернув коня ліворуч, а сам, звільнивши праву ногу зі стремена, скочив на Свена й повалив його на землю. Намагаючись піднятися, він перечепився об лавку, а я прибив його до землі, вигнавши всі гази з його шлунка, зірвався на ноги сам і приставив меча до горла.

— Еґілю! — погукав Свен до списника, якого відігнав Вітнер, але вартовий не насмілювався вдіяти нічого, поки до горлянки його володаря приставлене лезо.

Болті скавулів. Він обмочився: я відчував сморід і чув дзюрчання сечі. Ґельґілль спокійно стояв, оглядаючи мене безвиразним поглядом. Гільда усміхалася. Я був один проти пів дюжини Свенових вояків, але ніхто не наважувався рипнутися, бо скривавлене вістря мого меча перебувало біля горлянки Свена. Вітнер стояв коло мене, вишкіривши зуби і тупцяючи копитом біля самої Свенової голови. Єдиним оком дан кинув на мене сповнений ненависті й страху погляд, і я несподівано відійшов.

— На коліна! — наказав я йому.

— Еґілю! — знову погукав Свен.

Чорнобородий Еґіль, у якого замість відрубаного носа зяяли дві великі ніздрі, підняв списа.

— Нападеш, і він загине, — застеріг я Еґіля, штрикаючи Свена кінчиком свого меча.

Еґіль послухався й відступив. Я провів Подихом Змія Свену по обличчю, пускаючи кров.

— На коліна! — повторив я наказ.

Коли він виконав його, я забрав два його клинки і поклав на стіл до батькового шолома.

— Хочеш убити работорговця? — спитав я у Гільди, показуючи на зброю.

— Ні, — озвалась вона.

— А Ізольда б убила, — дорікнув їй я.

Ізольдою звали мою колишню коханку і подругу Гільди.

— Не убий, — промовила Гільда.

Це одна з християнських заповідей. Як на мене, безглуздіше за це — тільки намагатися наказати сонцю рухатися в інший бік.

— Болті! — погукав я вже данською. — Вбий работорговця.

Мені не хотілося, щоб за спиною мені стовбичив Ґельґілль. Та Болті не ворухнувся. Він був занадто наляканий, а от його дочки, на мій превеликий подив, підійшли і похапали Свенову зброю. Ґельґілль спробував був утекти, але на шляху йому трапився стіл. Одна з дівчат торохнула його мечем по голові, він повалився набік, і там вони й порішили його. Я стеріг Свена, тому самого дійства не бачив — тільки чув крики торговця невільниками і здивований зойк Гільди й спостерігав за приголомшеними обличчями вартових перед собою. Рубаючи, дівчата натужно відсапували. Ґельґілль конав довгенько, але жоден зі Свенових вояків не спробував порятувати його чи свого володаря. Всі вони мали зброю напоготові, та була б бодай в одного з них клепка у голові, вони б давно збагнули, що вбити Свена я нізащо не наважуся, адже його життя — запорука мого. Забери я його душу, вартові тут же накинуться на мене юрбою; але вони боялися того, що зробить із ними К’яртан, дізнавшись, що його син загинув, тому не робили нічого, хоч я притиснув вістря меча міцніше до горла Свена, аж він перелякано крекнув.

Позаду мене нарешті сконав Ґельґілль. Кинувши в той бік швидкий погляд, я побачив, що доньки Болті стоять з ніг до голови заляпані кров’ю і щасливі.

— Це доньки Гель, — оголосив я присутнім, радіючи, що додумався до цього, адже Гель — страшна, потворна богиня мертвих, покровителька тих, хто помер не в битві. — А я — Торкільд! Я наповнив Одінів палац мерцями!

Свен піді мною затрусився, його люди нашорошили вуха, і я, відчувши приплив натхнення, проказав якомога гучніше:

— Мене звуть Торкільд Прокажений, я давно загинув, але Одін послав мене з палацу мертвих по душі К’яртана та його сина!

Мені повірили: вояки похапалися за амулети, а один списник навіть упав навколішки.

Мені кортіло прикінчити Свена тут і зараз, і варто було б так зробити, але в такому разі клубок чарівних нісенітниць, який я так ретельно сплів, розвалився б від одного-однесенького удару.

В ту мить я прагнув не Свенової смерті, а нашої безпеки і був готовий проміняти перше на друге.

— Я відпущу цього хробака, — оголосив я, — щоб він поніс батькові вість про мене. Але спершу підете ви — всі! Коли покинете село, я відпущу його. Бранців зоставте тут.

Чоловіки мовчки подивились на мене, і я смикнув мечем так, що Свен знову зойкнув.

— Пішли! — крикнув я їм.

І вони пішли. Ще й, сповнені страху, зробили це швидко. Переляканий Болті вирячився на своїх любих донечок. Похваливши кожну, я наказав їм узяти грошей зі столу, після чого вони, стискаючи в руках срібло і зброю, повернулись до матері.

— Добрі в тебе дівчата, — сказав я Болті, але він не відповів і підтюпцем побіг за ними.

— Я б не змогла вбити його, — озвалася Гільда, немов соромлячись своєї гидливості.

— Не страшно, — відповів я.

Меча біля Свенового горла я тримав, доки не переконався, що всі його вояки відійшли далеко на схід. Полонені, переважно юнаки й дівчата, залишилися в селі, але жодне не насмілювалось підійти.

Мені закортіло розповісти Свенові правду, аби він знав, що його принизив давній ворог, проте байка про Торкільда Прокаженого була занадто добра, щоб отак її марнувати. Не менше хотів я спитати і про Раґнарову сестру Тиру, але боявся, що, коли вона й досі жива, мій інтерес спричинить її погибель, тому змовчав. Замість того схопив Свена за волосся, відтягнув голову і заглянув у вічі.

— Я прийшов у Мідґард, щоб убити тебе і твого батька, — сказав я йому. — Ще повернусь по тебе, Свене К’яртансон, і наступного разу точно вб’ю. Бо я Торкільд і мій час — ніч. Мене не можна вбити, бо я вже мертвий. Передавай мої вітання батькові й переказуй, що за ним прислали мечоносця з потойбіччя і незабаром на Скідбладнірі всі ми втрьох поплинемо в Ніфльгейм.

Ніфльгейм — страшна безодня для збезчещених душ, а Скідбладнір — корабель богів, який можна скласти як ряднину і сховати в торбу. Відпустивши Свена, я хвицнув його по спині, й той ляпнувся долілиць. Він міг би втекти, але не наважувався, бо був тепер побитим собацюрою. Мені хоч і кортіло прикінчити його, та я тямив, що розумніше відпустити: хай несе батькові мою вість. Безперечно, до К’яртана дійде новина, що в Еофервіку бачили Утреда Беббанбурзького, а з нею і звістка про примарного воїна, що прийшов по його душу; тож мені хотілося, аби сон йому потерзали кошмари.

Не ворухнувся Свен і коли я нахилився й відщібнув від його пояса важкий гаман, а тоді зняв сім браслетів. Гільда відрізала клапоть від Ґельґіллевого плаща і висипала в нього монети з тарелі. Віддавши їй батьків шолом, я сів у сідло, поплескав Вітнера по шиї, і жеребець струсонув головою, немовби розуміючи, що чудово проявив себе сьогодні.

Я вже збирався був поїхати, аж цей божевільний день зробився ще скаженішим. Деякі з бранців, зрозумівши нарешті, що вони вільні, рушили до мосту, інші ж були настільки знічені й спантеличені, що потяглися на схід за вояками. А тоді враз ні з того ні з сього звідкілясь залунали чернечі співи, і з приземкуватих халуп, де сиділи в полоні, потяглися монахи й священники. Їх було семеро, і того дня їм несказанно пощастило, бо, як пізніше довідався я, К’яртан Жорстокий дійсно плекав величезну неприязнь до християн і вбивав кожного ченця і священника, який попадався йому, тож ця сімка врятувалася. Серед них був один юнак у кайданах: високий, міцний, вродливий, одягнений у лахміття. Був він приблизно мого віку, мав золоті кучері — аж майже білі, — світлі вії, синющі очі й засмаглу чисту шкіру. Його обличчя було ніби виточене з каменю — настільки виразні вилиці, ніс і щелепа, — втім, жорсткість обличчя дещо згладжував зичливий вираз, який наштовхував на думку, що для нього життя сповнене див і веселощів. Побачивши Свена, що, скорчившись, лежав під моїм конем, він покинув попів і побіг до нас, по дорозі зупинившись забрати меча у вбитого мною чоловіка. Незграбно тримаючи клинка скованими руками, юнак підійшов до Свена і приставив лезо йому до шиї.

— Ні, — сказав йому я.

— Ні? — перепитав молодик, усміхнувшись до мене, через що я одразу відчув до нього симпатію — настільки відкритим і простодушним було його лице.

— Я пообіцяв зберегти йому життя, — пояснив я.

Хлопець замислився над моїми словами.

— Ти — нехай. А я нічого йому не обіцяв, — промовив він данською.

— Проте якщо відбереш у нього життя, я буду змушений забрати твоє, — відповів я.

Він обміркував мої слова з подивом в очах.

— Чого? — спитав парубок, але без усякої тривоги, а так, ніби щиро хотів знати причину.

— Бо такий закон, — пояснив я.

— Але для Свена К’яртансона закони не писані, — зауважив він.

— Це мій власний закон. Я хочу, щоб він передав своєму батькові звістку.

— Яку?

— Що по нього прийшов воїн із потойбіччя.

Схиливши голову, хлопчина як слід обмислив мої слова, і, вочевидь, йому вони сподобалися, бо меча він узяв під пахву й натомість розв’язав мотузок, що підперізував штани.

— Передай йому вість і від мене, — звернувся він до Свена. — Ось вона. — Він почав мочитися на нього. — Тепер ти похрещений в ім’я Тора, Одіна і Локі.

Семеро церковників — троє ченців і четверо попів — обурено спостерігали за обрядом хрещення, але ніхто нічого не казав і не намагався зупинити блюзнірство. Хлопець мочився довгенько, направляючи струмінь так, щоб повністю намочити Свенові волосся. Скінчивши, він зав’язав мотузок і сліпуче всміхнувся.

— То ти воїн з того світу?

— Так, — відказав я.

— Ану не скавчи, — кинув він Свенові і знову всміхнувся до мене: — То може, зробиш мені честь і станеш на службу до мене?

— До тебе на службу? — настала моя черга дивуватися.

— Я Ґутред, — відповів він, мовби це щось пояснювало.

— Я чув про Ґутрума, — мовив я, — знайомий з Ґутвером і двома Ґутлаками, але ніякого Ґутреда не знаю.

— Я Ґутред, син Гардекнута, — додав юнак.

Це однаково ні про що мені не сказало.

— І чого б то я мав служити тобі, Ґутреде, сину Гардекнута? — спитав я.

— Бо досі я був невільником, а тепер, коли з’явився ти, став королем!

Він говорив захоплено, аж затинався з гордощів. Я усміхнувся під шарфом.

— Ти король, — промовив я, — але яких земель?

— Нортумбрії, звісна річ, — бадьоро кинув він.

Так воїн із потойбіччя зустрів короля-невільника, а Свен Одноокий поплентався до свого батька. Шаленство в Нортумбрії набирало обертів.

Розділ другий

У морі буває так, що відведеш корабель далеко від берега, аж тут як зірветься вітрюган, прискориться течія, з несамовитою силою захлещуть хвилі об борт, і вже не вдіяти нічого, лише покладатися на волю богів. У такому разі треба опустити вітрило, щоб не порвалося, покинути весла, від яких більше немає користі, пустити судно на самоплин, молитися, виглядати в темне небо, слухати свист вітру, терпіти колючий дощ і сподіватися, що хвилі й буревій не викинуть тебе на скелі.

Саме так почувався я того дня в Нортумбрії. Утікши з Еофервіка, від Гротвердового безумства, я не досяг нічого, лише принизив Свена, котрий відтоді бажав тільки вбити мене — звісно, якщо вірив, що мене можна вбити. Тобто більше я не міг залишатися в серці Нортумбрії, адже там забагато моїх ворогів. Так само не міг я просуватися далі на північ, адже так потрапив би на територію Беббанбурґа — своєї землі, на якій мій дядько день і ніч молився про мою смерть, яка зробила б його законним володарем украденого в мене, і я не бажав сприяти здійсненню його мрії. Так вітри К’яртанової ненависті, Свенової мстивості й дядькової неприязні понесли мене на захід — у нетрі Кумбраленду.

Ми рухалися вздовж римського валу, котрий тягнувся через пагорби. Вал той — неймовірне творіння: він перетинає всю нашу землю від моря до моря. Збудовано його з каменю, й він здіймається на пагорбах і спадає в долини, не закінчуючись ніде, не слабнучи ні на мить. Дорогою ми зустріли пастуха, котрий ніколи не чув про римлян і стверджував, що вал побудували древні велетні й у кінці світу через нього повалять дикуни з далекої півночі, несучи смерть і жахіття.

Я згадав його пророцтво пізніше, коли побачив, як верхом валу пробігла вовчиця. Висолопивши язика, вона зиркнула на нас, а тоді зіскочила й подріботіла на південь. Нині камені, з яких збудовано той вал, покришилися, між ними поросли квіти, а верхівка вкрилася густим мохом, однак він досі вражає.

З каменю ми будуємо деякі церкви й монастирі, я бачив навіть кам’яні палаци, проте не можу навіть уявити собі, щоб сьогодні хтось був здатен побудувати такий вал. І він зовсім не простий. Уздовж нього тягнеться широкий рів, за ним — брукований шлях. Кожні кілька миль на дорозі стоїть сторожова застава, а двічі на день ми проминали кам’яниці, в яких колись мешкали римські вояки. Дахи тих казарм давно провалились, і нині в них живуть тільки лисиці й ворони, проте в одному такому форті ми зустріли голого старця з волоссям по пояс. Він був древній — стверджував, що йому сімдесят, — і мав довжелезну сиву бороду, таку саму кошлату, як і його біле волосся. Він був брудний, кістлявий — наче складався з самих кісток, шкіри й бруду, — проте Віллібальд і семеро церковників, яких я звільнив від Свена, стали перед дідом навколішки, запевняючи, що то славетний самітник.

— Колись він був єпископом, — збуджено розповів мені Віллібальд, отримавши благословення старого. — У нього були багатство, дружина, повно прислужників і слава, але він віддав усе і пішов молитися Господу вдалині від світу. Це святий чоловік.

— Або ж звичайний божевільний, — припустив я. — А що, як дружина його — отруйна курва, котра прогнала його з дому?

— Він дитя Боже, — несхвально заперечив Віллібальд, — а з часом його оголосять святим.

Гільда спішилась і поглянула на мене, ніби просячи дозволу підійти до старця — видно, хотіла отримати його благословення, тому й звернулася до мене. Та не мені було вирішувати, що їй робити; я просто знизав плечима, і вона схилила коліна перед обдертюхом.

Хтиво глипнувши на неї, старий почухав промежину і перехрестив їй груди, навмисне натискаючи на них пальцями, щоб намацати пипки. Побачивши це, я захотів тут же зробити з негідника мученика. Коли ж він поклав Гільді на голову свою брудну лапу й забелькотів молитву, вона розридалася від надміру почуттів і подивилася на дідугана з вдячністю. Той невдоволено скосився на мене і простягнув клешню, немов очікуючи грошей, та у відповідь я показав йому молот Тора, і він процідив крізь жовті зуби прокляття. На тому ми лишили його на самоті з вересовищем, небом і молитвами.

З Болті ми розійшлися. З північного боку валу він був у безпеці, адже там починались угіддя Беббанбурґа, які патрулювали вершники Ельфріка і дани, що жили на моїй землі. Тепер на захід уздовж валу я вів отця Віллібальда, Гільду, короля Ґутреда і сімох звільнених духівників. Я розрубав ланцюг Ґутредових кайданів, тож тепер король-невільник їхав на Віллібальдовій кобилі, а руки йому прикрашали два залізні кільця, з яких звисали обрубки іржавого ланцюга. Всю дорогу він без угаву торохтів до мене.

— Нам треба, — сказав він на другий день мандрівки, — зібрати в Кумбраленді військо, перетнути пагорби і захопити Еофервік.

— А далі? — сухо спитав я.

— Іти на північ! — захоплено продовжив він. — На північ! Спершу візьмемо Дангольм, потім — Беббанбурґ. Знаю, ти цього хочеш.

Я вже встиг розповісти Ґутреду, як мене звуть насправді і що я законний володар Беббанбурґа, а тепер мусив додати, що ту фортецю ще ніхто й ніколи не завойовував.

— Кажеш, вона неприступна? — буркнув Ґутред. — Як Дангольм? Нічого, ще побачимо. Але спершу слід розібратися з Іварром.

Говорив він так, ніби знищити наймогутнішого дана в Нортумбрії — раз плюнути.

— Спершу розберемося з Іварром, — повторив він, зненацька прояснівши. — Чи, може, хай він визнає мене королем над собою? Він має сина, а я — сестру, обоє вже, мабуть, шлюбного віку. Думаєш, вони допоможуть нам укласти союз?

— Це якщо твоя сестра досі незаміжня, — урвав я його.

— Навіть не уявляю, хто її захоче, — відказав він. — Вона бридка на пику, як коняка.

— Коняка не коняка, — промовив я, — а вона Гардекнутова донька, тому шлюб із нею — привілей.

— Може, так і було до смерті батька, але не зараз, — невпевнено протягнув Ґутред.

— Зараз король ти, — нагадав я йому.

Звісно, я не йняв великої віри в те, що він король, та він у це вірив, і я не хотів його засмучувати.

— Це правда! — погодився він. — То кажеш, попри гидку мармизу, Ґізела таки комусь треба?

— Невже вона дійсно схожа на коняку?

— В неї занадто довгасте лице, — відповів він, скривившись, — але вона не зовсім бридка. І їй якраз пора заміж: їй вже десь п’ятнадцять чи й всі шістнадцять! Думаю, слід видати її за Іваррового сина. Укладемо з ним союз, він допоможе нам розібратися з К’яртаном, а тоді позбавимося загрози з боку шотландців. Провчимо ту страт-клотську потолоч, як докучати нам.

— Так, це варто б зробити, — згодився я.

— Просто, розумієш, вони вбили мого батька, а мене продали в рабство! — докинув він.

Ґутредів батько Гардекнут був данським ярлом, котрий осів у Кайр-Ліґуаліді, головному місті Кумбраленду, де проголосив себе королем Нортумбрії. Це було дуже зарозуміло, однак на заході за горами кояться дивні речі, й будь-хто там може наректи себе хоч королем самого місяця, а поза межами Кумбраленду того й не помітять. Гардекнут не становив загрози нікому з могутніших володарів довкола Еофервіка — насправді, він не становив загрози взагалі нікому, позаяк Кумбраленд був понурою і дикою пусткою, що всякчас потерпала від набігів норманів з Ірландії і дикунів зі Страт-Клоти, чий ватажок, Йокейд, величав себе королем Шотландії, а цей титул оспорював з ним Аед, котрий нині боровся з Іварром.

Мій батько повторював, що ненависті до шотландців не може бути меж. Він мав усі підстави казати так, адже шотландці претендували на більшу частину земель Беббанбурґа і до приходу данів мій рід вів ненастанну боротьбу з північними племенами.

З дитинства мене вчили, що в Шотландії багато племен, проте біля самих кордонів Нортумбрії жили власне скти, котрими тепер правив Аед; але страт-клотські дикуни, що населяли західний берег, не сміли наближатися до Беббанбурґа. Натомість вони промишляли набігами на Кумбраленд, за що Гардекнут вирішив покарати їх і повів невелику армію на північні пагорби, де Йокейд Страт-Клотський влаштував засідку й розбив його сили. Ґутред пішов у похід з батьком, потрапив у полон і останні два роки провів у неволі.

— Чого вони тебе не вбили? — спитав я.

— Йокейд дійсно мав би мене вбити, — весело зізнався він, — але спершу не знав, хто я такий, а коли довідався — його жага до крові минула. Тому він просто буцнув мене кілька разів, а тоді сказав, що я буду його рабом. Любив подивитися, як я вичищаю його нужник. Я прислуговував по дому, а це страшне приниження.

— Бути на побігеньках?

— Виконувати бабську роботу, — пояснив Ґутред. — Зате так я більшу частину часу проводив серед дівок. А це мені подобалось.

— А як ти втік від Йокейда?

— Я не тікав. Мене купив Ґельґілль. І заплатив неабияк! — гордовито сказав юнак.

— І він збирався продати тебе К’яртанові?

— Ні! Хотів продати попам з Кайр-Ліґуаліда! — кивнув він на сімох священнослужителів, яких я врятував разом з ним. — Про ціну домовилися заздалегідь, але в останню мить Ґельґілль захотів більше. А тоді дорогою їхньому гурту трапився Свен, котрий, звісна річ, не дозволив провести продаж. Він захотів забрати мене в Дангольм, а Ґельґілль був готовий на все для Свена і його батька, тож на нас чекала погибель, аж тут об’явився ти.

У його словах був сенс. Побалакавши зі священниками й порозпитувавши Ґутреда ще трохи, я нарешті склав історію докупи. Работорговця Ґельґілля знали по обидва боки кордону. Він викупив Ґутреда в Йокейда за грубі гроші — але не тому що Ґутред був їх вартий, а тому що для покупки його найняли попи.

— Двісті срібняків, вісім волів, два мішки солоду й посріблений ріг — ось яку ціну правили за мене, — бадьоро розповів Ґутред.

— І Ґельґілль погодився на таке? — вражено перепитав я.

— Ні. Заплатили попи. Ґельґілль лише вів перемовини.

— За тебе заплатили попи?

— Мабуть, забрали з Кумбраленду все срібло, яке там було, — гордовито відказав Ґутред.

— І Йокейд погодився продати тебе?

— За такий статок? Ще б пак! А чого б він відмовлявся?

— Бо вбив твого батька, тож тепер твій обов’язок — вбити його. Він мусив би це знати.

— Я йому подобався, — відказав Ґутред.

І я охоче повірив йому, бо він дійсно вмів подобатися людям. Кожен день він зустрічав з такою радістю, наче той не ніс нічого, крім веселощів, і в його компанії життя здавалося трохи бадьорішим.

— Хоч він однаково змушував мене мити нужник, — зізнався Ґутред, продовжуючи оповідь про своє життя в Йокейда, — зате перестав бити кожного разу, як я це робив. Та й побазікати зі мною полюбляв.

— Про що?

— Про все на світі: про богів і погоду, як ловити рибу і робити добрий сир, про жінок — про все. А ще він розумів, що я не воїн, і це правда. От тільки тепер я король, тож мушу зробитися й воїном, а це мені не дуже до вподоби. Йокейд змусив мене присягнутися, що я ніколи не піду на нього війною.

— І ти дав йому слово?

— Авжеж! Він мені подобається. Ясна річ, я крастиму його худобу і вбиватиму всіх, кого він пришле в Кумбраленд, але ж це не війна, еге ж?

Отже, Йокейд отримав купу церковного срібла, і Ґельґілль привіз Ґутреда на південь, у Нортумбрію, тільки замість віддавати його попам — повів на схід, розваживши, що з продажу Ґутреда К’яртанові заробить більше, ніж виконавши угоду зі святими отцями. Попи й ченці плелися за ним, благаючи звільнити Ґутреда, і якраз тоді на дорозі їм трапився Свен, котрий побачив у Ґутреді власну вигоду. Звільнений раб був Гардекнутовим сином, отже — спадкоємцем Кумбраленду, а це означало, що за нього можна правити чималий мішок срібла. Свен планував забрати його в Дангольм, де, безсумнівно, вбив би всіх сімох церковників, проте втрутився я, і Ґельґілль лежав мертвий, від Свена тхнуло сечею, а Ґутред здобув свободу.

Все це я розумів, але не міг второпати одного: чого сімом церковникам з Кайр-Ліґуаліда платити цілий статок за Ґутреда — данського поганина?

— Бо я їхній король — ось чого, — відказав Ґутред, немовби відповідь очевидна. — Щоправда, ніколи б не подумав, що буду королем, після того як потрапив у полон до Йокейда. Але так захотів християнський бог, а хто я такий, щоб сперечатися?

— Ти потрібен їхньому богові? — перепитав я, витріщившись на попів, котрі прийшли з такої далечіні, щоби врятувати його.

— Потрібен їхньому богові, бо я обраний, — серйозно пояснив Ґутред. — Гадаєш, мені варто прийняти християнство?

— Ні, — відказав я.

— Бо я думаю, це треба зробити, — продовжив він, не слухаючи мене. — На знак вдячності. Боги не люблять невдячності.

— Що боги дійсно люблять — це хаос, — кинув я.

І вони мали б бути задоволені.

Кайр-Ліґуалід виявився безрадісним місцем. За два роки до того, одразу після загибелі Ґутредового батька від рук шотландців, місто розграбували і спалили нормани, й відтоді його не встигли відбудувати і наполовину. Те, що вціліло, стояло на південному березі річки Геден, завдяки якій поселення й існувало, адже було воно на першій переправі через річку, яка надавала певний захист від набігів шотландців. От тільки не врятувала вона від флоту вікінгів, котрі піднялися нею, викрали що могли, зґвалтували кого хотіли, а кого не хотіли — вбили, вцілілих продали в рабство. Прибули ті вікінги з Ірландії, й були вони ворогами саксів, ірландців, шотландців, а іноді навіть інших данів, тому не пощадили і своїх братів, що жили в Кайр-Ліґуаліді. Тож через повалену браму в поруйнованій стіні ми в’їхали на руїни міста. Вечоріло, нарешті вщух дощ, що лив цілий день, і з-за хмар на заході пробивалися промені багряного сонця. Ми в’їхали просто в його сяйво, яке замерехтіло на моєму шоломі з вовчою головою на верхівці, кольчузі, браслетах і руків’ях моїх клинків, і з натовпу почувся викрик, що я — король. І справді, одягнений у розкішний обладунок і їдучи верхи на Вітнері, котрий велично ступав із високо піднятою головою, я нагадував короля.

У Кайр-Ліґуаліді було людно. Тут і там стояли відбудовані хати, проте більшість народу разом з худобою жили в таборах серед обгорілих руїн. Було їх якось підозріло багато як на вцілілих у норманських набігах. Виявилось, що все це кумбралендці, котрих у місто привели їхні попи й лорди, пообіцявши, що туди до них прийде їхній король. А зараз зі сходу в блискучих латах, що відбивали яскраве сонце, верхи на чорному коні їм явився славетний воїн.

— Король! — почувся звідкілясь іще один викрик, який підхопила решта голосів, і з розвалених халуп і наметів подивитися на мене висипали люди.

Віллібальд намагався вгамувати їх, проте його вессекський голос губився серед їхнього гамору. Я думав, Ґутред скаже щось, але він лише натяг на голову каптур, через що став схожий на одного з церковників, котрі з останніх сил намагалися не відставати від нас у тисняві. Коли ми минали, люди ставали навколішки, тоді зривалися на рівні й бігли за нами далі. Гільда засміялась, і я взяв її за руку й повів біля себе як свою королеву. Дедалі зростаючи всю дорогу, юрма провела нас під гірку, на вершині якої стояв новозбудований палац. Наблизившись до нього, я побачив, що то ніякий не палац, а церква, з дверей якої назустріч нам бігли ченці та священники.

У Кайр-Ліґуаліді творилося безумство — не таке, через яке в Еофервіку пролилася кров, але дуже подібне. Жінки ридали, чоловіки кричали, діти зачудовано дивилися на нас. Матері тягнули до мене немовлят, немовби я міг зцілити їх дотиком.

— Зупиніть їх! — гукнув до мене Віллібальд, котрий спромігся-таки догнати мене і вчепився за праве стремено.

— Чого б то?

— Бо вони помиляються! Справжній король — Ґутред!

Я всміхнувся до нього.

— Можливо, — неквапно протягнув я, немовби замишляючи щось, — можливо, мені варто посісти престол замість нього?

— Утреде! — вирячився на мене Віллібальд.

— А чого ні? — перепитав я. — Мої пращури були королями.

— Король — Ґутред! — заперечив святий отець. — Так сказав абат!

З цього й почалося кайр-ліґуалідське божевілля. У місті не жив ніхто, крім лисиць і птахів, коли з-за пагорбів до нього прибув ліндісфаренський абат Едред. Ліндісфарена — це монастир біля самого Беббанбурґа, лежить він на східному узбережжі Нортумбрії, тоді як Кайр-Ліґуалід — на її західному краї. Рятуючись від данської навали, абат приїхав з Ліндісфарени аж туди і збудував там нову церкву, до якої ми оце й піднялись. Едред стверджував, що бачив Ґутреда вві сні. Звичайно, в наші дні всі у Нортумбрії знають історію про те, як святий Кутберт явився абату Едреду вві сні й розповів про Ґутреда, проте тоді, коли Ґутред тільки-но прибув у Кайр-Ліґуалід, та легенда здалася мені черговою дурнуватою байкою, сотні яких вирували в ті божевільні часи. Народ кричав до мене, називаючи королем, а Віллібальд обернувся і погукав до Ґутреда:

— Накажіть їм припинити!

— Народ хоче бачити короля — відказав Ґутред, — а Утред на нього схожий. Хай помилуються на нього.

Кілька молодих ченців, озброївшись ломаками, відганяли збуджених людей від дверей у храм. Едред пообіцяв народу диво, вже багато днів вони чекали, коли прибуде їхній король, і нарешті зі сходу явився я в подобі славного воїна, яким завжди й був. Усе життя я йшов за мечем. Коли мав вибір — а він траплявся нерідко, — я волів дістати меча, а не намагатися владнати суперечку словами, бо саме так належно чинити воїну. Однак більшість людей — не воїни, вони прагнуть миру. Їм не треба в житті нічого, тільки б дивитися, як зростають їхні діти; засівати поля, а тоді чекати врожаю; шанувати свого бога, любити родину й жити спокійно. Однак на нашу долю випало народитися в буремні часи. Прийшли дани і загарбали нашу землю. Щоб грабувати і вбивати, до наших берегів причалили їхні довгасті кораблі з гострими носами. У Кумбраленді, найдикішій із саксонських земель, зібралися дани, нормани й шотландці, і ніхто там не міг жити в мирі. Я ж переконаний, що коли руйнувати людські мрії, нищити будинки й поля, ґвалтувати дочок і неволити синів — неодмінно буде безум. У кінці світу розпочнеться війна між богами, яка знищить усе людство; спояться кров’ю ріки, сповняться криками небеса, а дерево життя Іґґдрасілль упаде зі страшним гуркотом, чутним аж до далеких зір. Та до того ще ой як далеко, і в ті дні 878 року, коли я був ще молодий, божевілля, що вирувало в Кайр-Ліґуаліді, було меншого розмаху і спричинене надією на те, що король, котрий явився абату вві сні, покладе край стражданням народу.

Абат Едред стояв за оточенням ченців, а коли мій кінь наблизився — здійняв руки до неба. Високий, літній, сивий і сухорлявий, він мав хижі, як у сокола, очі й — що особливо дивно для попа — меч на поясі.

Спершу старий не бачив мого обличчя, закритого бічними пластинами шолома, та навіть коли я зняв його, він однаково думав, що король — я. Не відриваючи від мене погляду, абат скинув до неба тонкі руки, немовби дякуючи за моє прибуття, а тоді низько вклонився.

— Мілорде королю! — проревів він громовим голосом.

Монахи попадали ниць і звели погляди до мене.

— Мілорде королю! — повторив абат. — Вітаємо вас!

— Мілорде королю, вітаємо вас! — вторували йому ченці.

А оце вже було цікаво. Пригадайте, що Едред обрав королем Ґутреда, бо святий Кутберт явив Гардекнутового сина йому вві сні. Проте в ту мить він чомусь сприйняв за короля мене — цебто або Кутберт показав йому не того короля, або ж Едред був звичайним брехлом. Чи, може, брехло — святий Кутберт? Хай воно що, а як на диво — а нині Едредів сон згадують не інакше як диво — виглядало все це страшенно підозріло.

Якось я розповів цю історію одному попу, через що він зашипів на мене, перехрестився й побіг молитися. Подальше Ґутредове життя визначалося тим, що святий Кутберт явив його лик абатові Едреду, а той навіть не впізнав його.

Втім, сьогодні мені ніхто не вірить. Ясна річ, що Віллібальд одразу кинувся витанцьовувати перед абатом, наче в штани йому залетіли дві оси, і намагався вказати йому на помилку, тож довелося відважити святому отцю доброго потиличника, щоб заткати його. Відтак, показавши на Ґутреда, котрий зняв капюшон з голови, я промовив:

— Ось ваш король.

На якусь мить Едред не повірив мені, а коли нарешті второпав, його лице спалахнуло гнівом. На відміну від свого почту, він прекрасно розумів, що мусив би впізнати Ґутреда зі свого сну.

Погамувавши гнів, абат уклонився Ґутреду і повторив привітання, на яке молодик відповів зі своєю зичливістю. Взяти його коня підбігли двоє ченців, він спішився і рушив до церкви. Ми попхалися за ним. Я наказав кільком монахам забрати ще й Вітнера та Гільдину кобилу. Вони відмовилися, бо хотіли поскоріше потрапити в церкву, та коли я пригрозив розтрощити їхні голені макітри, якщо наші коні загубляться, вони послухалися.

В церкві було темно. На вівтарі горіло кілька свічок, трохи більше — в нефі, де навколішках співала чимала група ченців, проте щоб розігнати морок, світла однаково не вистачало. Та й церква не становила собою нічого особливого.

Була велика, навіть більша, ніж та, що Альфред будував у Вінтанчестері, проте звели її поспіхом з необтесаних колод, а коли мої очі призвичаїлися до темряви, я побачив, що дах її частково критий грубою соломою. Всередині товпилося п’ять-шість десятків церковників і вдвічі менше танів, якщо такий титул взагалі існував у Кумбраленді. Словом, були це представники знаті, що зібралися там зі своїм почтом. З цікавістю я відмітив, що в декого на шиях висіли хрести, в інших — молоти. Отже, в церкві зібралися дани і сакси, але ворогами вони не були, а прийшли всі разом до Едреда, котрий пообіцяв показати їм їхнього Богом даного короля.

Була там і Ґізела.

Її я помітив майже одразу. Вона була висока, чорнява і мала врочисте довгасте обличчя. Була в сірому плащі й рясі, тому спершу я сприйняв її за черницю, але невдовзі помітив срібні браслети і важку брошку, яка защібала плащ. Її великі очі блищали від сліз — сліз радості. Побачивши її, Ґутред підбіг та обійняв її. Міцно притиснув до себе, тоді відступив, узяв за руки, і я побачив, що вона одночасно плаче і сміється. Відтак він підвів її до мене.

— Це моя сестра Ґізела, — представив він, не відпускаючи її рук. Тоді повернувся до неї: — Завдяки лордові Утреду я вільний.

— Я дуже вам вдячна, — сказала вона, але я не відповів.

Я відчував Гільду біля себе, але не міг відвести очей від Ґізели. Вона мала приблизно п’ятнадцять-шістнадцять років, та досі була незаміжня: її чорне волосся було розпущене. Ґутред казав мені, що в неї лице як у коняки, проте я подумав, що це одне з тих облич, які являються в снах, здатні підпалити небеса і мучити чоловіка. Навіть сьогодні, через багато років, я досі бачу те обличчя. Довгасте, з довгим носом і темними очима, котрі іноді дивилися вдалину, а іноді палахкотіли непокірним вогником. Коли вона вперше подивилася на мене, я розгубився. Її прислали прялі, що тчуть долю, і я зрозумів, що життя моє більше не буде таким, як доти.

— Ти ж досі незаміжня? — стурбовано спитав у неї брат.

Вона торкнулася свого волосся, розпущеного, як у дівчини. Після заміжжя його перев’язували.

— Авжеж, — відказала вона, дивлячись на мене, тоді повернулася до брата: — А ти ще не одружився?

— Ні, — мовив він.

Ґізела оглянула Гільду, потім ще раз зиркнула на мене, а тоді надійшов абат Едред, забрав Ґутреда, й вона пішла назад до жінки, котра опікувалася нею. Дорогою ще раз озирнулася на мене, і той погляд я запам’ятав навіки: приспущені повіки, легка усмішка.

— Гарненька дівчина, — сказала Гільда.

— Мені б краще добру жінку, — відказав я.

— Тобі треба одружитися, — заперечила черниця.

— Я вже одружений, — нагадав я їй.

Це була правда. У Вессексі я мав дружину, котра мене ненавиділа. Одначе Мілдріт пішла в монастир, тому чи вважала вона себе дружиною моєю, а чи Христовою — я не знав, та й не дуже хотілося думати.

— Вона тобі сподобалась, — мовила Гільда.

— Мені подобаються всі молоді дівчата, — відповів я ухильно.

Я загубив Ґізелу з очей, коли натовп притиснувся ближче до вівтаря, щоб бачити церемонію коронації. Абат Едред зняв з пояса меч і провів ним по Ґутредовому лахміттю. Потім надів на нового короля зелену мантію, підшиту хутром, а на голову — срібний вінчик. Монахи не припиняли співати весь цей час і не замовкли, коли Едред провів Ґутреда церквою, аби всі могли подивитись на нього. Абат підняв правицю короля, і, не маю сумніву, багато кому здалося дивним, що їхній король стоїть у невільницьких кайданах. Народ приклонився. Ґутред знав багатьох присутніх данів, котрі служили ще його батькові, тому радісно привітав їх. Розумний, товариський, він чудово розігрував роль короля, проте я помітив, що з лиця його не сходило подивування. Невже він сам не вірив, що став королем? Я вважаю, що в усьому цьому дійстві він вбачав чергову пригоду, тільки значно веселішу від чистки Йокейдового нужника.

Потім Едред прочитав проповідь — навдивовижу коротку, навіть попри те, що вів її як англійською, так і данською мовами. Данською він володів так собі, але йому цілком вистачало слів, щоб пояснити Ґутредовим землякам: Господь і святий Кутберт обрали нового короля, котрий тепер стоїть перед ними і неодмінно принесе їхній землі славу. Закінчивши, абат повів Ґутреда до свічок, що мерехтіли посеред церкви, а ченці, які стовпилися довкола них, розійшлися перед новим королем. Я помітив, що стоять вони всі довкола трьох скринь, навколо кожної з яких розставлено свічки.

— А зараз король складе присягу! — проголосив Едред, і всі присутні християни попадали на коліна, а деякі з данів-язичників повторили за ними.

Це мав би бути врочистий момент, але Ґутред зіпсував усе, повернувшись і погукавши до мене:

— Утреде, тобі місце біля мене! Ходи сюди!

Едред обурився, але Ґутред прагнув, щоб я був поруч, бо остерігався трьох скринь. Вони були позолочені, з кришками на великих металевих петлях, а навколо палахкотіли свічки.

Все це наштовхувало його на думку, що зараз має відбутися християнське чародійство, тому він хотів, щоб я був поруч і розділив ризик. Абат Едред подивився на мене.

— Він назвав тебе Утредом? — спитав він підозріло.

— Лорд Утред — командир моєї варти, — велично проказав Ґутред. Це означало, що під моїм командуванням не було нічого, та я змовчав. — Якщо я мушу скласти присягу, — провадив король, — він зробить це разом зі мною.

— Утред, — задумливо повторив Едред.

Безсумнівно, моє ім’я він знав, адже прибув із Ліндісфарени, якою правив мій рід, тому в його тоні вчувалося невдоволення.

— Я Утред Беббанбурзький! — проголосив я так, щоб чули всі присутні, й мої слова викликали осуд серед ченців. Одні кинулися хреститись, інші ж зиркали на мене з неприхованою ненавистю.

— Він супроводжує вас? — запитав Едред у Ґутреда.

— Він врятував мене, — відповів юнак, — і став моїм другом.

Едред перехрестився. Я не сподобався йому від самого початку, коли він сприйняв мене за богоявленого короля, однак тепер старий своєї неприязні навіть не приховував. Він ненавидів мене, бо мій рід мав би обороняти ліндісфаренський монастир, котрий нині лежав у руїнах, а сам абат мусив рятуватися втечею.

— Тебе прислав Ельфрік? — звернувся він до мене.

— Ельфрік — божевільний узурпатор і злодій, — промовив я з огидою. — Настане день, коли я з радістю розпорю його брехливе черево й відправлю душу до дерева Іґґдрасілль, де нею поласує Нідгьоґґ.

— Ти син лорда Утреда, — здогадався нарешті Едред. Оглянувши мої браслети, кольчугу, меч і молот на шиї, він додав: — Той малий, якого виховали дани.

— Я той малий, котрий убив Уббу Лотброксона на південному узбережжі, — відказав я смішкувато.

— Він мій друг, — втрутився Ґутред.

Абат Едред стрепенувся на такі слова, але таки кивнув легенько, виказуючи цим прийняття мене як Ґутредового компаньйона.

— У такому разі присягни вірно служити королю Ґутреду, — заявив він мені.

Я ступив на пів кроку назад. Присяга — це не іграшки. Присягнувши цьому королю, котрий досі був рабом, я сам втрачу свободу і стану Ґутредовим служником, зобов’язаним померти за нього, слухатися його і служити йому до скону. Це мене обурило. Помітивши моє спантеличення, Ґутред усміхнувся мені.

— Я звільню тебе, — шепнув він мені данською, і мені стало ясно, що, як і я, всю цю церемонію він сприймає за фарс.

— Присягаєшся? — спитав я в нього.

— Власним життям, — безтурботно кинув він.

— Зараз буде дано клятву! — оголосив Едред, закликаючи до тиші, бо народ у церкві загудів.

Він не зводив сердитого погляду з присутніх, доки ті не затихли, і тільки тоді відчинив дві менші скрині. В одній лежала книга, інкрустована коштовними каменями.

— Це великий молитовник Ліндісфарени, — поважно прорік абат і підняв книгу над головою, щоб світло від свічок освітило камені.

Монахи заходилися хреститись, а Едред передав молитовник священнику, що прийняв його тремтячими руками. Відтак абат схилився над другою скринею, перехрестився і підняв ляду. Всередині лежала відрубана голова з заплющеними очима. Не стримавшись, Ґутред гидливо скривився і схопив мене за лікоть, остерігаючись чарів.

— Це голова найсвятішого Освальда, — промовив Едред. — Колись він був королем Нортумбрії, а нині — улюблений святий всемогутнього Господа, — його голос аж тремтів.

Бридуючи відрубаною головою, Ґутред відступив на крок, а я скинув його руку й підійшов ближче роздивитися Освальда. Він дійсно був володарем Беббанбурґа і королем Нортумбрії — щоправда, за двісті років до того. Поліг у битві з мерсійцями, котрі порубали його на шматки, тож мені стало цікаво, як попи врятували голову. Вона, з запалими щоками та потемнілою шкірою, виглядала неушкодженою. Волосся було довге й заплутане, шия замотана пожовклою тканиною. Замість корони її увінчував позолочений бронзовий браслет.

— Святий Освальде, милосердний, — хрестячись, промовив Едред, — заступися за нас молитвою своєю і настав на шлях істинний.

З-під висохлих губ короля іклами стирчали три жовті зуби. Ченці, що стояли найближче до скрині, пристрасно били мовчазні поклони.

— Святий Освальд — воїн Господній, і з ним на нашому боці ніхто нас не здолає, — проголосив Едред.

Відійшовши від голови покійного короля, абат рушив до останньої, найбільшої скрині. В церкві зависла мертва тиша. Християни, ясна річ, розуміли, що, дістаючи на світ мощі, Едред закликає сили небесні стати свідками присяги, а язичники-дани хоч і не розуміли до кінця, що відбувається, стояли вражені чарами, котрі розгорталися перед ними в цій великій будівлі.

Вони відчували, що зараз має статися щось ще більше й чарівніше, позаяк монахи розпласталися на долівці, а Едред заходився мовчки молитися біля останньої скрині. Молився він довго, склавши руки, ворушачи самими губами й піднявши очі до крокв, серед яких сновигали горобці. Скінчивши, абат відімкнув два важкі бронзові замки на останній скрині й підняв велику ляду.

Усередині лежав мертвяк, загорнутий у ряднину, крізь яку, однак, чітко проступали обриси тіла. Ґутред знову схопився за мою руку, немов я був здатний захистити його від Едредових чарів. Тим часом старий абат обережно розгорнув ряднину, відкривши покійного єпископа в білому вбранні. Обличчя того було закрите білою хустиною, обшитою золотими нитками. На шиї в мерця був вишитий скапулярій, біля голови лежала пом’ята митра. На грудях, напівсхований за руками, складеними як у молитві, був золотий хрест, оздоблений гранатами. На одному з висхлих пальців виблискував рубіновий перстень. Деякі з ченців заохали, наче не в змозі витримати святу могуть, що линула від трупа, і навіть Едред принишк. Приклавшись чолом до краю гроба, він випрямився і поглянув на мене.

— Ти знаєш, хто це? — спитав він.

— Ні.

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — промовив він і зняв обшиту золотом хустину з побитого чорними плямами жовтого обличчя мерця. — Це святий Кутберт, — зі слізьми в голосі промовив Едред, — найсвятіший, найблагословенніший, наш найлюбіший Кутберт. Господи милосердний, — додав він, розхитуючись туди-сюди на колінах, — перед нами сам святий Кутберт.

До десяти років я ріс на історіях про Кутберта. Мені розказували про те, як він навчив хор тюленів співати псалми, як орли приносили йому їжу на крихітний острівець біля Беббанбурґа, де він якийсь час жив самітником. Він умів погамувати шторм молитвою і врятував безліч потопаючих моряків. На розмову до нього з неба спускалися янголи. Одного разу він врятував родину, наказавши полум’ю, що охопило їхній будинок, забиратися назад у пекло, і пожежа миттю згасла. Він заходив у зимове море по шию і стояв там цілу ніч, молячись, а коли повертався на світанні на берег, його ряса була суха. У посуху з потрісканого ґрунту він добував воду, а коли птахи крали зерня свіжозасіяного ячменю, наказував повернути його, і вони його слухалися. Ну, так мені розповідали. Кутберт був найвидатнішим святим Нортумбрії, благочестивим, що опікувався всіма нами й котрому ми мусили спрямовувати молитви, щоб він передав їх самому Господу. І ось я побачив його на власні очі в позолоченій скрині з в’яза: він лежав на спині, з широченними ніздрями, злегка розтуленим ротом, запалими щоками і п’ятьма жовто-чорними зубами, що нагадували скоріше ікла, бо ясна над ними геть зотліли. Одне з тих ікол було зламане, очі — міцно заплющені. У моєї мачухи був гребінець Кутберта, і вона частенько повторювала, що знаходила в ньому волосини святого, кольору щонайщирішого золота, проте мертвяк переді мною мав волосся чорне, як смола. Воно було довге, ріденьке й зачесане набік, відкриваючи високе чоло і чернечу тонзуру. Обережно надівши на місце митру, Едред нахилився й поцілував рубіновий перстень.

— Як бачите, — промовив він, захлинаючись від почуттів, — плоть святого неушкоджена. — Він затнувся й погладив кістляву руку трупа. — Це диво є певною ознакою його святості. — Він ще раз нахилився і цього разу поцілував святого в зморщені губи. — О найсвятіший Кутберте, — затягнув абат, — настанови нас, вкажи нам шлях істинний і даруй свою славу в ім’я того, хто загинув за нас і по чию праву руку ти сидиш нині в осяйній вічності. Амінь.

— Амінь, — вторували йому монахи.

Ті з них, що були ближче, повставали з долівки, аби краще роздивитися неушкоджену плоть святого. Більшість дивилася на пожовкле обличчя, не стримуючи сліз. Едред повернувся до мене:

— В цій церкві, юначе, духовний центр Нортумбрії, а в скринях зберігаються наші дива, скарби, слава і засоби, якими ми можемо розмовляти з Богом і просити в нього заступництва. Допоки ці священні реліквії в безпеці, нам ніщо не загрожує. Колись, — він виструнчився, й останнє слово пролунало особливо твердо, — колись усі вони перебували під охороною володарів Беббанбурґа, але ті зрадили нас! Прийшли погани і почали різати ченців, але беббанбурзькі мужі не вийшли дати їм відсіч, а поховалися за своїми мурами. Та наші праотці во Христі врятували ці реліквії, й з тих пір ми блукаємо дикими землями, оберігаючи їх. Одного дня ми зведемо великий храм, і ці мощі осяють своїм світлом землі святії, до яких я веду цих людей! — він провів рукою, показуючи всіх присутніх у церкві. — Господь прислав мені військо, яке здобуде звитягу. Тільки поведу його не я. Господь і святий Кутберт наслали мені сон, щоб об’явити короля, котрий приведе нас усіх на землю обітовану. Він явив мені короля Ґутреда!

Едред підняв Ґутредову руку, і прихожани вибухнули оплесками.

Сам Ґутред мав скоріше спантеличений, аніж величний вигляд. Я ж опустив погляд на труп святого.

У минулому Кутберт був абатом і єпископом острова Ліндісфарена, що лежить одразу на північ від Беббанбурґа. Майже два століття його тіло зберігалось у склепі на острові, доки загроза вікінгів не стала надто великою, — тоді ченці вирішили забрати покійника на велику землю. Відтоді мощі блукали всією Нортумбрією. Едред не злюбив мене, бо мій рід не захистив святих мощей, проте могуть Беббанбурґа полягала в його розміщенні на кручі понад морем, і тільки дурень покинув би його мури, щоб стати до бою з нападниками. Мав би я вибір між утриманням Беббанбурґа і збереженням якихось мощей, залюбки віддав би хоч і всіх святих покійників. Бо священні мертвяки дешеві, а така фортеця, як Беббанбурґ, — велика рідкість.

— Уздріть перед собою короля Галіверфолькланду! — проревів Едред, тримаючи Ґутреда за руку.

Короля чого? Спершу я подумав, що мені почулось, але ж ні. Галіверфолькланд, про який сказав абат, означає «земля, де живе народ святого». Так Едред назвав Ґутредове королівство. Авжеж, святим там був мертвий Кутберт, та хто б не правив тим краєм, він завжди буде вівцею серед вовків. Вовками були Іварр, К’яртан і мій дядько, адже вони володіли справжніми військами, що складалися з натренованих вояків, у той час як Едред уявляв королівство, що складалося б з порожніх мрій, тому я не мав сумніву: вівця, що явилася йому вві сні, неодмінно попадеться в зуби вовкам. Та попри все, в ту мить Кайр-Ліґуалід був найвдалішим сховком для мене у всій Нортумбрії: щоб дістатись до мене, моїм ворогам доведеться перейти через гори, та й, до всього, цей безум чимось мені подобався, бо в безумі є зміни, а в змінах — нагода, котра відкриває шлях до багатства.

— А зараз, — звернувся до мене Едред, відпустивши Ґутредову руку, — ти складеш присягу на вірність нашому королю та його королівству.

Ґутред тихцем підморгнув мені, і я слухняно став на коліна й потягся до його правиці, але Едред перепинив мене.

— Ти присягнеш святому, — прошипів він.

— Святому?

— Поклади руки на благословенні руки святого Кутберта, — наказав він мені, — й прокажи слова присяги.

Я поклав руки на пальці святого Кутберта і, відчувши перстень з рубіном, нишком смикнув його, щоб перевірити, чи не хитається він, бува, одначе той сидів міцно.

— Присягаюся служити тобі, — промовив я до трупа, — й вірно справляти свій обов’язок. — Спробував смикнути перстень ще раз, проте мертві пальці задубіли, й він не ворухнувся.

— Присягаєшся власним життям? — суворо спитав Едред.

Я сіпнув перстень ще раз, однак він уперто не зрушав з місця.

— Присягаюся власним життям, — сказав я високоповажно і ще ніколи в житті не давав присяги так легко, бо хіба може зобов’язувати присяга, дана мертвякові?

— І присягаєшся вірно служити королю Ґутреду?

— Присягаюсь, — промовив я.

— І бути ворогом його ворогам?

— Присягаюся.

— У такому разі поцілуй блаженного Кутберта, — наказав Едред.

Я нахилився до краю труни поцілувати складені руки.

— Ні! — заперечив абат. — В уста!

Я перемнувся на колінах, тоді нахилився і цмокнув мерця в сухі шорсткі губи.

— Славімо Господа, — прорік Едред.

Потому він змусив Ґутреда заприсягнутися на вірну службу Кутберту, і під пильним поглядом присутніх король-невільник пригнув коліна і поцілував труп. Заспівали ченці, а прихожанам дозволили подивитися на мощі Кутберта зблизька. Підійшовши до гроба, Гільда задрижала, впала навколішки й заридала, так що мені довелося силою підняти її і вивести.

Віллібільд вразився не менше, але його обличчя тільки просвітилося радістю. А от Ґізела не вклонилася праху святого. Подивилася з цікавістю, проте мені було ясно, що це для неї нічого не значить, — отже, вона від своєї віри не відступила. Піднявши очі від мертвяка, вона зиркнула на мене, всміхнулась, і мені здалося, що очі її сяють куди яскравіше, ніж рубін на пальці мертвого святого.

Так Ґутред опинився в Кайр-Ліґуаліді. Тоді я ще подумав — і досі так вважаю, — що все це маячня. Проте це була чарівна маячня: воїн із потойбіччя став васалом покійника, а на трон сів раб. Боги в той день, напевне, реготалися донесхочу.

Вже значно пізніше я збагнув, що роблю те, чого хотів від мене Альфред: допомагаю християнам. У ті роки точилося дві війни. Явна велася між саксами і данами, проте в той же час не вщухала битва між язичництвом і християнством.

Оскільки більшість данів були поганами, а саксів — християнами, дві війни могли здатись однією, проте в Нортумбрії, завдяки кмітливості абата Едреда, все перемішалось.

Едред мав на меті покласти край війні між кумбралендськими саксами і данами, для цього йому знадобився Ґутред. Хлопець був даном, тому тамтешні дани радо пішли за ним, а позаяк на престол його посадив саксонський абат, сакси підтримали його з не меншою охотою. Так об’єдналися два найбільших ворожих племені Кумбраленду, сакси і дани, тоді як брити, котрих досі чимало мешкало в тих краях, також були християнами, і їхні священники наказали їм підтримати вибір Едреда, що вони й зробили.

Називатися королем — одна річ, а от правити — зовсім інша, однак Едред зробив хитромудрий вибір, адже Ґутред був не просто хорошою людиною, а й сином Гардекнута, котрий називав себе королем Нортумбрії, що давало його синові право претендувати на престол, а жоден з кумбралендських танів не мав достатньо впливу, щоб оспорити його право.

Король був їм потрібен, бо занадто довго вони чубилися між собою і потерпали від набігів ірландських норманів і страт-клотських дикунів. Об’єднавши саксів з данами, Ґутред отримав сильне військо для опору ворогам. У ті дні лише один чоловік міг би кинути йому виклик. Його звали Ульф. Він був данським землевласником, котрому належали угіддя на південь від Кайр-Ліґуаліда, і більших статків, ніж у нього, не мав ніхто в усьому Кумбраленді. Однак він був уже старий, кволий і не мав синів, через що погодився присягнути на вірність Ґутредові.

Приклад Ульфа переконав інших данів прийняти Едредового ставленика, і так один по одному вони стали перед ним на коліна, а він привітав кожного на ім’я, підняв з долівки та обійняв.

— Мені б теж слід прийняти християнство, — сказав мені Ґутред на другий день після нашого приїзду.

— Нащо?

— Як прояв вдячності, я ж тобі казав. І чи не маєш ти називати мене мілордом?

— Так, мілорде.

— Це боляче?

— Називати вас мілордом, мілорде?

— Ні! — засміявся він. — Приймати християнство.

— А чого це має бути боляче?

— Не знаю. Хіба для хрещення тебе не прибивають до хреста?

— Авжеж ні, — пхикнув я. — Тебе просто скупають.

— Я й так купаюся, — відповів він і насупився. — А чого сакси не миються? Тебе це не стосується, бо ти купаєшся, але більшість саксів ходять немиті. Не те що дани. Чи їм до вподоби бути брудними?

— Бо купаючись можна застудитися.

— Маячня, — відказав він. — То це все? Мене просто скупають?

— Це називається хрещенням.

— І після того доведеться зректися інших богів?

— Цього від вас очікують.

— І мати тільки одну дружину?

— Тільки одну. В християн із цим дуже суворо.

Він замислився.

— Все одно мушу зробити це, — промовив зрештою. — Едредів бог дійсно має силу. Згадай того мерця! Це диво, що його тіло не згнило!

Едредові реліквії заворожували данів. І хоч більшість із них не розуміли, навіщо гурт монахів носить по всій Нортумбрії труп, голову колишнього короля й оздоблену коштовностями книгу, проте знали, що речі ті священні, й це їх вражало. Священні речі мають силу. Вони слугують дверима з нашого світу в потойбічний, і ще навіть до повернення Ґутреда в Кайр-Ліґуалід деякі з тамтешніх данів прийняли хрещення, аби й собі отримати трохи сили тих реліквій.

Щодо мене, то я не християнин. Щоправда, в наші дні говорити про це не заведено, бо єпископи й абати мають величезний вплив, тому легше вдавати, ніби віриш, аніж боротися з їхніми дурними забобонами.

Мене виховували як християнина, проте в десять років я потрапив до Раґнара, де побачив, що старі саксонські боги — такі ж, як і ті, яких шанують дани і всі нормани, і в поклонінні їм я завжди вбачав більше сенсу, ніж у розбиванні лоба перед богом, котрий прийшов до нас із настільки далеких земель, що я не знаю нікого, хто б колись там бував. Тор і Одін блукали серед наших гір, спали в наших долинах, кохали наших жінок і пили з наших водойм, і це все робить їх нашими сусідами. Ще одна річ, яка подобається мені в наших богах: вони не зациклені на нас. Серед них вирують власні чвари й інтриги, тому більшість часу їм не до нас — на відміну від християнського бога, котрий, схоже, не має іншого заняття, крім як вигадувати нам все нові й нові правила. Він ніби весь час тільки те й робить, що створює правила, заборони, заповіді, для виконання яких йому необхідна ціла армія ченців і попів у чорних рясах. Як на мене, це дуже суворий бог, хай попи й твердять, ніби він безмежно нас любить.

Не можу уявити собі більшої дурості, аніж вважати, буцім Тор, Одін або Гед мене люблять, хоч інколи я й сподіваюся на їхню прихильність.

Ґутред хотів мати на своєму боці силу святих реліквій, тому, на превелику радість Едреда, попросив охрестити його. Церемонію провели надворі біля церкви, де його занурили у велике барило річкової води, а монахи замахали руками в небеса і заявили, що їм любо бачити Господні діяння. Відтак Ґутреда замотали в рясу, й Едред коронував його ще раз: надів на мокре волосся вінчик з відрізаної голови короля Освальда, змастив чоло олією, дав меч та щит і наказав поцілувати ліндісфаренський молитовник і уста Кутбертового трупа, якого винесли на огляд натовпу. Ґутред виглядав так, ніби це все дійство йому до вподоби, що настільки зворушило абата Едреда, аж він узяв оздоблений гранатами хрест із рук небіжчика й повісив на шию новому королю. Хоч і ненадовго: хрест повернувся до покійника, як тільки Ґутреда вивели на руїни міста показати обдертому наброду.