Володарі півночі. Книга 3

Щоправда, спершу довелося розібратися з іншими справами. В палаці для собак треба було відкопати К’яртанів скарб, що ми наказали зробити невільникам. Розкопавши загиджену лайном долівку, вони дістали барила, повні срібла, золота, хрестів із церков і браслетів, шкіряні торби, напхані бурштином, гагатом і гранатом, навіть сувої дорогоцінного заморського шовку, напівзогнилого в сирій землі. Переможені К’яртанові вояки розвели багаття для загиблих, але Раґнар заборонив проводити такий похорон для К’яртана й решток Свена. Замість того з них познімали обладунок і одяг, а голі тіла викинули свиням, що пережили осінній забій і яких тримали в північно-західному кутку будівлі.

Командувачем фортеці призначили Ролло. Захоплений перемогою, Ґутред оголосив, що відтепер Дангольм — його власність і в ньому він облаштує резиденцію короля Нортумбрії, але я відвів його вбік і порадив передати фортецю Раґнарові.

— Раґнар буде тобі другом, — сказав я, — тому краще довір Дангольм йому.

А ще так я міг бути впевнений, що Раґнар здійснюватиме набіги на беббанбурзькі угіддя, тримаючи цим у страху мого зрадливого дядька.

Тож Ґутред передав Дангольм Раґнарові, а той призначив наглядачем Ролло і залишив йому три десятки вояків стерегти мур, поки ми будемо на півдні. Понад п’ятдесят К’яртанових вояків присягнули на вірність Раґнарові, щоправда, лише по тому, як він переконався, що жоден з них не брав участі в спаленні дому його батьків. Кожного, хто хоч якось пособляв у тому, вбили, а решта поїхали з нами, спершу в Кетрет, а далі — на бій з Іварром.

Половину справи було зроблено. К’яртан Жорстокий і Свен Одноокий були мертві, проте Іварр ще жив, і Альфред Вессекський, хоч ніколи й не казав того прямо, бажав і його смерті.

Тому ми вирушили на південь.

Розділ одинадцятий

Відправилися на другий ранок. Дощ понесло далі на південь, і в погожому небі над нами залишилися тільки дрібні прудкі хмаринки, під якими ми виїхали з брами Дангольма. Скарб залишили під наглядом Ролло. Знайшовши К’яртанів сховок, ми всі в одну мить розбагатіли, і якщо нам пощастить пережити зустріч з Іварром, планували розділити багатства. Я повернув собі з надлишком усе, що зоставив був у Фіфгідані, тому до Альфреда прибуду багатієм, одним з найзаможніших людей у його королівстві, і ця думка неабияк гріла мене, поки я їхав під Раґнаровим стягом до найближчого броду через Війр.

Бріда їхала з Раґнаром, Ґізела — біля мене, Тира не відставала від Беокки. Я так і не довідався, що Раґнар сказав їй у К’яртановому палаці, але після того вона пом’якшала до нього. Божевілля її відпустило. Нігті були підстрижені, волосся акуратно зібране під чепцем, і того ранку вона привітала брата поцілунком. І хоч вигляд мала досі нещасний, Беокка знаходив слова, які її втішали, й вона ними впивалася, мов спрагла водою. Вони обоє їхали на кобилах, і Беокка, весь час теревенячи з Тирою, чи не вперше в житті забув, що йому муляє сідло. Я бачив, як він, розмовляючи, вимахує здоровою рукою. Позаду нього служник вів коня, навантаженого чотирма великими напрестольними хрестами, забраними з К’яртанового сховку. Беокка твердив, що їх необхідно повернути церкві, й ніхто з нас не міг йому заперечити, адже святий отець проявив себе великим героєм, не гіршим від будь-кого з нас, а тепер він їхав, схилившись до Тири і щось їй розповідаючи, а вона уважно слухала.

— Ще тиждень, і вона стане християнкою, — сказала мені Ґізела.

— Коли не раніше, — відповів я.

— То що буде з нею далі? — спитала вона.

Я знизав плечима:

— Мабуть, Беокка вмовить її піти в монастир.

— Сердешна.

— Принаймні там вона навчиться покірності, — мовив я, — й знатиме, як не робити зі звичайної дюжини чортову.

Ґізела штурхнула мене в плече, але тільки сама забилася.

— Я поклялася, — сказала вона, потираючи забиті пальці, — що як тільки знайду тебе, то вже нікуди не відпущу. Ніколи.

— Але тринадцять. Як могла ти утнути таку дурницю? — спитав я.

— Бо знала, що на нашому боці боги, — відказала вона. — Я кидала руни.

— І що вони кажуть про Іварра?

— Що він сконає, як змія під колодою, — понуро мовила вона, змигнувши, коли на лице їй потрапив шматочок бруду, що вилетів з-під копита Стеапиного коня. Стерши його, вона невдоволено глипнула на мене: — Нам обов’язково їхати у Вессекс?

— Я присягнув на вірність Альфредові.

— Та невже?

— Дав йому слово.

— Значить, таки доведеться їхати, — невесело кинула вона. — Тобі подобається у Вессексі?

— Ні.

— А до Альфреда ти прихильний?

— Ні.

— Чому?

— Бо він занадто побожний, — мовив я, — і серйозний. А ще від нього смердить.

— Усі сакси смердючі, — сказала вона.

— Від нього смердить гірше, ніж від інших. Це через його хворобу. Через неї він постійно бігає до вітру.

Вона скривилася:

— І не миється?

— Щонайменше раз на місяць, — відказав я, — а може, й частіше. Він великий чистоплюй, але від нього все одно смердить. А від мене смердить?

— Як від вепра, — усміхнено відповіла вона. — А мені Альфред сподобається?

— Ні. Він тебе не прийме, бо ти не християнка.

На це вона тільки розсміялася:

— А з тобою що він зробить?

— Подарує землю в обмін на обіцянку битися за нього.

— Тобто проти данів?

— Дани — Альфредові вороги, — сказав я. — Тому так, доведеться битися проти данів.

— Але це мій народ, — мовила вона.

— А я дав слово Альфредові, — повторив я, — тому мушу робити, як накаже він. — Я відхилився назад, коли мій кінь рушив під гору. — Я люблю данів, — провадив я, — вони мені набагато ближчі, ніж західні сакси, але моя доля — воювати за Вессекс. Wyrd bi∂ ful aræd.

— Що це означає?

— Що доля — це доля, і вона керує нами.

Вона замислилася над моїми словами. Була знов у кольчузі, але зверху наділа золотий торк² із К’яртанового скарбу. Складався він із семи разків, сплетених в один, і подібні речі я бачив тільки в похованнях древніх британських вождів. Прикраса надавала їй дикого вигляду і дуже личила. Її чорне волосся було зібране під бавовняним чепцем, а на довгастому обличчі відбився задумливий погляд, і я подумав, що ладен милуватися тим лицем довіку.

— І як довго ти мусиш служити Альфредові?

— Допоки він мене не звільнить, — мовив я, — або один з нас не помре.

— Але ти казав, він нездужає. Як довго йому залишилось?

— Навряд чи дуже довго.

— І хто буде королем після нього?

— Не знаю, — відповів я, не бажаючи це знати.

Альфредів син Едвард був ще зовсім дитям, не готовим до престолу, а його небіж Етельвольд, у якого Альфред узурпував владу, — дурнем і гульвісою. Та попри все, дурень і гульвіса мав вагомі претензії на престол, і зненацька я збагнув, що насправді бажаю Альфредові міцного здоров’я. Це мене неабияк здивувало. Я сказав Ґізелі правду, що не люблю короля, однак у ту мить зрозумів, що він — єдина справжня сила на всьому Британському острові. Ніхто більше не мав його бачення й цілеспрямованості, а К’яртанова смерть була не так справою наших, як Альфредових рук. Це він відправив нас на північ, знаючи, що ми зробимо саме так, як треба йому, хоч і не сказав про це прямо. Несподівано для себе я осягнув, що довічна служба йому може бути не такою нудною, як я боявся. А от його скора смерть покладе край Вессексу: тани розпочнуть боротьбу за його корону, а тоді, відчувши слабкість королівства, як ворони на падло, налетять дани.

— Якщо ти Альфредів слуга, чого він відпустив тебе аж сюди? — обачно спитала Ґізела, що навело мене на думку про те, що вона розмірковувала про те саме.

— Бо він хоче, аби в Нортумбрії правив твій брат.

Вона знову замислилася.

— Тому що Ґутред став християнином?

— Для Альфреда це важливо, — відказав я.

— Чи тому що Ґутред слабкий? — додала вона.

— А він слабкий?

— Ти сам це чудово розумієш, — мовила вона невдоволено. — Народ любить його за чуйність, проте він не знає, як це — бути нещадним. Йому слід було вбити Іварра ще при першій зустрічі й прогнати Гротверда, але він не насмілився. В нього занадто великий страх перед святим Кутбертом.

— Але для чого Альфредові слабкий король на нортумбрійському престолі? — м’яко запитав я.

— Щоб Нортумбрія була слабкою і саксам було легше повернути її собі, — відповіла вона.

— Це розповіли тобі руни?

— Вони розповіли, що в нас будуть двоє синів і донька і що один із синів розіб’є тобі серце, інший дасть змогу пишатись, а донька стане матір’ю королів, — сказала вона.

Я розсміявся на те пророцтво, але не зневажливо, а через упевненість, із якою Ґізела промовила ці слова.

— Чи означає це, що ти поїдеш зі мною у Вессекс попри те, що мені доведеться воювати з данами? — спитав я.

— Це означає, що я завжди буду з тобою, — мовила вона. — Бо така моя клятва.

Раґнар відправив наперед розвідників, і пізніше деякі з них повернулися на замилених конях із повідомленням, що, за словами людей, Іварр захопив Еофервік. Зробити це було йому зовсім нескладно. Ослаблений Ґутредів гарнізон здав місто, відмовившись гинути на його вулицях, а Іварр, розграбувавши все, що міг, залишив на мурі своїх вояків і подався назад на північ. Про взяття Дангольма він ще не чув, тому явно збирався захопити Ґутреда, котрий, на його думку, мав досі перебувати у Кетреті або ж, утративши всяку надію, просуватися вглиб кумбралендської глушини. Розвідники дізналися, що Іваррове військо незліченне. Подейкували, що він веде дві тисячі войовників. І хоч ми з Раґнаром поставили таку чисельність під сумнів, було ясно, що Іваррова армія переважає нас і що він, скоріш за все, рухається на північ тим же римським шляхом, яким ми йдемо на південь.

— Ми здатні дати йому бій? — запитав мене Ґутред.

— Так, але його військо нам нізащо не здолати, — відказав за мене Раґнар.

— То нащо ми прямуємо на південь?

— Рятувати Кутберта, — відповів я, — і вбити Іварра.

— Але ж нам його не здолати, — не зрозумів Ґутред.

— Ми дамо йому бій, — мовив я, лише більше спантеличуючи його, — а якщо не розіб’ємо, відійдемо в Дангольм. Для того ми його й захопили — для захисту.

— Дозволимо богам вирішувати нашу долю, — пояснив Раґнар, і, побачивши нашу впевненість, Ґутред не став допитуватися далі.

Надвечір ми добулися до Кетрета. Доїхали швидко, бо не було необхідності сходити з римської дороги, і коли сонце тільки почало червоніти над західними пагорбами, ми вже переходили Свейл. Замість того щоб сховатися серед пагорбів, церковники зосталися в Кетреті, й за нашої відсутності їх ніхто не тривожив. Одного разу вони бачили на півдні данських верхівців, однак ті не стали наближатись до форту, а лише постояли, порахувавши людей там, і поїхали назад. Я припустив, що то були Іваррові розвідники.

Отець Гротверд з абатом Едредом ніби й зовсім не здивувалися, що ми змогли взяти Дангольм. Усе, що їх турбувало, — святий мертвяк та інші дорогоцінні реліквії, які вони викопали з кладовища того ж вечора й урочистою процесією занесли в церкву. Саме там я й зустрівся знову з Айданом, розпорядником Беббанбурґа, та його супровідниками, що зосталися з ним у Кетреті.

— Тепер вам безпечно повертатися додому, — сказав я їм. — К’яртан мертвий.

Спочатку Айдан мені не повірив, а тоді, збагнувши нарешті, на що ми спромоглися, злякався, що, зумівши взяти Дангольм, ми можемо висунутися далі, на Беббанбурґ. Мені й справді хотілося того, але я дав слово Альфредові повернутися до Різдва, і це не лишало мені часу на похід проти дядька.

— Ми поїдемо зранку, — сказав Айдан.

— Саме так, — підтвердив я, — а як приїдете в Беббанбурґ, перекажете моєму дядькові, що я не перестаю думати про нього. Скажете, що його наречена тепер моя, і передасте мою обіцянку одного дня розпороти йому пузо, а якщо він устигне здохнути до того часу — я повипускаю нутрощі його синам, коли ж вони встигнуть завести власних синів, я повбиваю і їх. Перекажіть йому все це і нагадайте, що, як і Беббанбурґ, Дангольм раніше вважали неприступним, але він упав від мого меча.

— Іварр уб’є вас, — виклично кинув Айдан.

— Вам також слід би молитися, — мовив я.

Того вечора молилися всі християни. Вони зібралися в церкві, як я думав, попросити свого бога дарувати нам перемогу над силами Іварра, та натомість вони дякували йому за спасіння своїх реліквій. Тіло Кутберта виставили перед вівтарем, на який поклали голову святого Освальда, молитовник, раку з волосинами з бороди святого Августина, і заходилися співати, тоді — молитись, а далі знову заспівали, і я вже був подумав, що це не припиниться ніколи, аж тут глупої ночі вони нарешті замовкли.

Я обійшов приземкуватий вал навколо форту, оглядаючи південний відрізок римського шляху під світлом блідого місяця. Звідти мав надійти Іварр, і я не мав упевненості, що він не відправить групу добірних вершників для нічного удару, тому виставив сотню чоловік вартувати на вулиці. Проте на нас ніхто не нападав, а коли впав легкий туман, розмивши навколишні поля, заспокоїти мене прийшов Раґнар.

— На ранок буде заморозок, — привітав він мене.

— Так, — погодився я.

Тупцяючи на місці, щоб зігрітися, він продовжив:

— Сестра каже, що збирається у Вессекс і там її похрестять.

— Тебе це дивує?

— Ні, — зізнався він, затим оглянув довгу дорогу попереду. — Так буде краще, — додав він блякло, — та й твій отець Беокка припав їй до душі. То що з нею буде?

— Мабуть, стане черницею, — сказав я, не уявляючи, яка ще доля чекатиме на Тиру в Альфредовому Вессексі.

— Я підвів її, — мовив Раґнар, але я не відповів, бо це була правда. — Тобі дійсно необхідно повертатись у Вессекс?

— Так. Я дав слово.

— Обіцянку можна порушити, — стиха промовив він.

І це була правда, однак у світі, яким керують боги, а доля людська відома лише трьом прялям, клятви — єдина річ, у якій ми можемо бути певними. І якщо я порушу слово, то ніколи не матиму певності, що люди дотримуватимуться обіцянок, даних мені. Це я добре затямив.

— Я не порушуватиму слова, яке дав Альфреду, — сказав я, — але й тобі пообіцяю дещо. Я ніколи не виступлю проти тебе, і все, чим я володію, воно й твоє, а коли тобі знадобиться допомога, я зроблю все, щоб надати її тобі.

Якийсь час Раґнар мовчав, буцаючи чоботом грудки на валу і споглядаючи туман.

— Я обіцяю тобі те саме, — промовив він тихо, а тоді знітився, як я, і знову буцнув грудку. — Скільки людей приведе Іварр?

— Вісім сотень?

Він кивнув:

— А в нас менше трьох сотень.

— Бою не буде, — запевнив я.

— Не буде?

— Іварр загине, — мовив я, — і це покладе край усьому.

Торкнувшись руків’я Подиху Змія на удачу, я відчув долонею край Гільдиного хреста.

— Він загине, — провадив я, тримаючись за хрест, — Ґутред зійде на престол і робитиме, як ти йому скажеш.

— Хочеш, щоб я наказав йому йти на Ельфріка? — запитав він.

Я подумав про це.

— Ні, — відповів я врешті.

— Чому?

— Беббанбурґ занадто міцний, — мовив я, — і там немає задньої брами, як у Дангольмі. Крім того, я хочу вбити Ельфріка самотужки.

— Альфред дозволить тобі це?

— Дозволить, — підтвердив я, і хоч насправді сумнівався, щоб король дозволив мені таку розкіш, був упевнений, що повернутися в Беббанбурґ — моя доля, і в це я плекав непорушну віру. Розвернувшись, окинув поглядом селище: — Там усе тихо?

— Тихо, — відказав Раґнар. — Потомившись молитися, вони сплять. І тобі варто поспати.

І я подибав вулицею до себе, але перед тим, як піти до Ґізели, тихенько відчинив двері церкви й побачив священників та монахів, котрі спали при тьмяному світлі кількох свічок, що миготіли на вівтарі. Один з них хропнув, і я зачинив двері так само тихо, як і відчинив.

Прокинувся я на світанні від того, що Сітрік несамовито гупав мені у двері.

— Пане, вони тут! — кричав він. — Вони тут!

— Хто?

— Іваррові вояки, пане.

— Де?

— Вершники на тому березі, пане!

Біля річки стояла всього сотня верхівців, котрі навіть не намагалися перейти її вбрід, через що я припустив, що їх прислали сюди перекрити нам шлях до відступу північним берегом Свейлу. Головні сили Іварра прийдуть із півдня, втім, це була не основна причина пожвавлення, яке розбурхало досвітню імлу. По всьому селищу лунали розпачливі крики.

— Що трапилося? — спитав я в Сітріка.

— Християни засмучені, пане, — сказав він.

Зайшовши в церкву, я побачив, що раку з волосинами бороди святого Августина, дорогоцінний подарунок Ґутреду від Альфреда, вкрали. Вона лежала була на вівтарі разом з іншими реліквіями, але зникла вночі. Біля дірки, пробитої у побіленій очеретяній стіні за вівтарем, стояв, голосячи, отець Гротверд. Біля нього, слухаючи абата Едреда, котрий твердив, що крадіжка є ознакою Господнього несхвалення, — Ґутред.

— Несхвалення чого? — запитав Ґутред.

— Поган, ясна річ, — мовив Едред.

Отець Гротверд стояв, хитаючись і навіжено розмахуючи кулаками, й закликав свого бога покарати язичників, які осквернили його церкву і викрали священні скарби.

— Яви мені цих винуватців, о Господи! — кричав він, а тоді, забачивши мене, явно вирішив, що явлення відбулось, і тицьнув на мене пальцем: — Це був він!

— Це був ти? — запитав Ґутред.

— Ні, мілорде, — відповів я.

— Це був він! — ще раз прошипів Гротверд.

— Мілорде, треба обшукати всіх поган, — сказав Ґутреду Едред, — бо як не знайдемо реліквії, поразка неминуча. За цей гріх Іварр нас розчавить. Такою буде нам кара Господня.

Дивне якесь покарання — насилати данського поганина знищити християнського короля за вкрадену реліквію, однак, схоже, пророцтво було досить слушне, бо вже до полудня, поки церкву намарно обшукували, намагаючись віднайти раку, один з Раґнарових людей приніс звістку про наближення Іварра. Його військо рухалося з півдня і вже почало утворювати стіну щитів за пів милі від нечисленних сил Раґнара.

Настав час висуватися й нам. Ми з Ґутредом уже були в кольчугах, коні засідлані, і нам залишалося тільки їхати на південь до Раґнарової стіни щитів, але Ґутреда засмутило викрадення реліквії. На виході з церкви він відвів мене вбік.

— Спитаєш у Раґнара, чи то не він її взяв? — попрохав він. — А може, хтось із його людей?

— Раґнар не брав, — зневажливо кинув я. — Якщо хочеш знайти винного, обшукай їх, — я показав на Айдана та його вершників, котрі, побачивши, що Іварр близько, поспішали розпочати мандрівку на північ, та не наважувалися зробити це, поки його люди перекривали брід через Свейл. Ґутред просив їх приєднатися до нашої стіни щитів, але вони відмовились і чекали першої-ліпшої нагоди накивати п’ятами.

— Жоден християнин не крастиме реліквії! — проревів Гротверд. — Цей злочин скоїли погани!

Ґутред був нажаханий. Він не втрачав віри в християнські чари, тому в крадіжці вбачав передвістя нещастя. Айдана він не підозрював, але не знав, хто б іще міг це зробити, тому я вирішив полегшити йому життя.

Я викликав Фінана й Сітріка, котрі чекали мого наказу висуватися.

— Цей чоловік, — сказав я Ґутредові, показуючи на Фінана, — християнин. Фінане, ти ж християнин?

— Християнин, пане.

— А ще він ірландець, — додав я, — а те, що ірландці мають дар ясновидіння, відомо всім.

Фінан, у якого дару ясновидіння було не більше, ніж у мене, спробував прибрати таємничого вигляду.

— Він відшукає вашу реліквію, — пообіцяв я.

— Справді? — щиро звернувся Ґутред до Фінана.

— Так, мілорде, — впевнено промовив Фінан.

— Зроби це, Фінане, а я тим часом розберуся з Іварром, — сказав я. — Як тільки знайдеш злочинця, приведи до нас.

— Буде зроблено, пане, — мовив він.

Служник привів мого коня.

— Твій ірландець дійсно здатний її знайти? — спитав мене Ґутред.

— Я віддам церкві все своє срібло, мілорде, — промовив я достатньо голосно, аби мене чули навколишні, — а ще свою кольчугу, шолом, браслети й клинки, якщо Фінан не знайде реліквію та злодія. Він ірландець, а в того народу є чарівні здібності. — Я зиркнув на Гротверда. — Чув мене, піп? Я пообіцяв твоїй церкві весь свій статок, якщо Фінан не виявить злодія.

На це Гротверд відповіді не знайшов. Лише глипнув на мене злісно, але, оскільки я дав обіцянку привселюдно, що означало мою невинуватість, йому довелося вдовольнитися плювком під ноги моєму скакуну. Ґізелі, котра надійшла перебрати повіддя мого жеребця, довелося відступити, аби не влучило в неї.

— А Фінан здатний розшукати її? — запитала вона тихо.

— Здатний, — запевнив я.

— Бо в нього дійсно є чарівні здібності?

— Бо він же її й викрав, серце моє, — шепнув їй я, — за моїм наказом. І сховав десь у купі гною.

Я всміхнувся їй, і вона тихенько гигикнула. Відтак запхав ногу в стремено і наготувався сісти на коня, але Ґізела знову мене затримала.

— Бережи себе, — сказала вона мені. — Народ боїться Іварра, — застерегла вона.

— Він Лотброк, — мовив я, — а Лотброки — добрі вояки. Вони люблять війну. Але б’ються, як скажені пси — дико і люто, тому врешті й гинуть, як скажені пси.

Я сів на коня, засунув праву ногу в стремено і забрав у Ґізели шолом і щит. Торкнувшись на прощання її руки, натягнув віжки й поїхав за Ґутредом на південь. Ми прямували до нашої стіни щитів. Це був короткий заслін, який Іваррова стіна, що досі складалася докупи на південь від нас, могла легко обійти з боків. Його заслін був удвічі довший од нашого, а це означало, що його вояки могли оточити нас із флангів і вирізати до одного. Якщо дійде до битви, нам кінець, й Іварр це усвідомлював. Його стіна аж виблискувала від списів та сокир і гула в передчутті скорої перемоги. Воїни грюкали зброєю об щити, сповнюючи широку долину Свейлу глухим гуркотом, що переріс у високий брязкіт металу, коли посередині над першим рядом піднялося Іваррове знамено з двома воронами. Під штандартом стояла група вершників, котра відділилася від решти війська й рушила до нас. Серед верхівців був сам Іварр зі своїм сином-щуром.

Ґутред, Стеапа, Раґнар і я виїхали на кілька кроків наперед і стали чекати. Ворожа група складалася з десяти вершників, та я не відривав погляду від Іварра. Він сидів верхи на Вітнері, як я й сподівався, бо це давало мені вагомий привід кинути йому виклик, але я стримався, натомість дозволивши Ґутреду виїхати на кілька кроків уперед. Іварр розглядав нас по одному і здивувався, побачивши мене, хоч і не сказав нічого. Раґнар неприховано дратував його, Стеапа вражав розмірами, проте, відвернувшись від нас трьох, він заговорив до Ґутреда.

— Ну здоров, опаришу гнійний, — привітав він короля.

— Лорде Іварре, — відповів Ґутред.

— Сьогодні в мене на диво миролюбний настрій, — промовив Іварр, — тож якщо ви звільните дорогу, я пожалію твоїх людей.

— Не існує суперечки, яку не можна було б розв’язати словами, — сказав Ґутред.

— Словами! — пхикнув Іварр і похитав головою. — Тікай подалі з Нортумбрії, хробаче, — мовив він. — Біжи до свого друга у Вессекс, тільки сестру свою залиш тут. Коли зробиш так, я буду милостивий.

Він був не милостивий, а розсудливий. Дани завжди були нещадними войовниками, проте, всупереч цій репутації, ще й дуже обачними. Іварр хотів битися, та більше — примусити ворога здатись, адже так він не втрачатиме намарно людей. Він знав, що виграє цей бій, однак за перемогу доведеться заплатити шістьма-сімома десятками полеглих, а це команда цілого корабля — занадто висока ціна. Краще вже пощадити Ґутреда й не платити нічого. Повернувши Вітнера боком, щоб бачити Раґнара, Іварр звернувся до нього:

— Дивну компанію ти обрав собі, ярле Раґнаре.

— Позавчора я вбив К’яртана Жорстокого, — озвався Раґнар. — Тепер Дангольм мій. Гадаю, варто тепер вбити ще й тебе, ярле Іварре, щоб ти не спробував забрати його в мене.

Іварра його слова вразили, однак він стримався. Подивився на Ґутреда, тоді на мене, мовби шукаючи підтвердження, та наші обличчя нічого не виказували. Відтак Іварр знизав плечима:

— Ти давно ворогував із К’яртаном, і це була твоя справа, не моя. Я би прийняв тебе як друга. Адже наші батьки дружили, так?

— Дружили, — погодився Раґнар.

— Значить, нам потрібно цю дружбу відновити, — мовив Іварр.

— Для чого йому злодій за друга? — спитав я.

Іварр різко зиркнув на мене своїми зміїними очиськами.

— Вчора я бачив, як блює козел, — сказав він мені, — а те, що він виригав, нагадало мені тебе.

— А я вчора бачив, як козел сере, — відказав я, — і купа, яку він навалив, була схожа на твою пику.

Пхикнувши, Іварр вирішив не втягуватись у перепалку. А от син його вийняв меч, проте батько перепинив його рукою, мовляв, час убивати ще не настав.

— Забирайся геть, — промовив він до Ґутреда, — тікай якнайдалі, і я забуду, що колись тебе знав.

— Купа гівна нагадала мені про тебе, — продовжив я, — а от сморід від неї — про твою матір. Він стояв нестерпний, але чого ще чекати від шльондри, яка виплодила злодія?

Один з вояків забрав Іваррового сина назад, а сам Іварр лише мовчки глянув на мене.

— Я можу зробити так, що ти конатимеш три заходи сонця, — промовив він врешті.

— Але якщо повернеш награбоване, злодію, і приймеш суд короля Ґутреда за свій злочин, — сказав я, — можливо, ми будемо милосердні до тебе.

Це скоріше потішило, аніж розсердило Іварра.

— І що ж я такого вкрав? — запитав він.

— Ти їздиш на моєму коні, — відказав я, — і я хочу його назад.

Він поплескав Вітнера по шиї.

— Коли вб’ю тебе, — звернувся він до мене, — то накажу видубити твою шкуру й зробити з неї сідло, аби до кінця життя пердіти на тебе. — Він перевів погляд на Ґутреда: — Тікай, біжи якнайдалі. Тільки залиш сестру. Даю тобі трохи часу зібратися з думками, інакше ми тебе вб’ємо.

Він розвернув коня.

— Боягуз! — гукнув я до нього.

Пустивши мої слова повз вуха, він спрямував Вітнера назад до своєї стіни щитів.

— Усі Лотброки боягузи, — кинув я. — Вони всі тікають. То що, Іварре, всцявся, злякався мого меча? Спершу дременув від шотландців, а зараз тікаєш від мене!

Гадаю, ключовою стала згадка про шотландців. Той погром досі саднив Іваррові в пам’яті, а я здер із того садна тонку шкірку, і зненацька в ньому спалахнув лотброкський норов, який він досі успішно контролював. Різким посмиком вуздечки він зробив Вітнерові боляче, але кінь слухняно розвернувся. Іварр вийняв свій довгий меч і кинувся на мене, але я проскочив повз нього й виїхав на відкритий простір просто перед його військом. Так я і планував його вбити — на очах у його ж вояків, тож, спинившись перед ними, розвернув коня. Іварр помчав за мною, але його затримав Вітнер, котрий переднім копитом зав’яз у м’якому ґрунті.

Думаю, Іварр устиг пошкодувати, що втратив самовладання, та було пізно. Кожен вояк в обох стінах щитів бачив, як він дістав меч і погнався за мною в долину, і тепер іншого виходу йому не лишилося. Він мусив убити мене, хоч і не мав у цьому певності: був чудовим воїном, але переніс тяжке поранення, яке досі завдавало йому болю, та й добре знав мою репутацію.

Єдиною його перевагою був Вітнер. Я знав його і розумів, що бився він незгірш за будь-якого воїна. Вітнер міг запросто розірвати мого коня, а за ним і мене, тому найпершою моєю ціллю було вибити Іварра з сідла. Він пильно стежив за мною. Либонь, вирішив дозволити мені напасти, бо не пустив Вітнера в наступ, проте, замість атакувати його, я розвернув свого скакуна і спрямував на Іваррову стіну щитів.

— Іварр — злодій! — прокричав я його армії. Подих Змія висів у мене при боці. — Він звичайний злодюга, котрий дременув, налякавшись шотландців! І тікав, як побите щеня! Коли ми його знайшли, він ридав, як дитина! — Я засміявся, не зводячи погляду із заслону. — Він ридав від болю, тож тепер у Шотландії його кличуть Іварр Плаксивий.

Краєм зору я помітив, що укол мій подіяв, й Іварр погнав Вітнера до мене.

— Він злодій, — продовжив я, — і боягуз!

Вигукуючи останнє слово, я натиснув коліном у бік своєму коню, повернув його і підняв щит. Вітнер нісся, блискаючи білющими очима й зубами, зриваючи копитами вогку землю, та коли він наблизився, я погукав його на ім’я:

— Вітнер! Вітнер!

Я розумів, що Іварр, імовірно, дав коневі інше прізвисько, але той пам’ятав своє ім’я або мене, бо на мій поклик нашорошив вуха, підняв голову й сповільнився. Я ж пустив свого коня просто на нього.

За зброю мені був щит, яким я навалився на Іварра, ставши в стременах. Іварр спробував розвернути Вітнера, але скакун був спантеличений і втратив рівновагу. Мій щит врізався в Іваррів, і я кинувся на нього, виштовхуючи з сідла всією своєю вагою. Я ризикував випасти сам, та не наважувався покинути щит і меч, щоб ухопитися за нього. Лишалося сподіватися, що я звалю його на землю вагою свого тіла.

— Вітнер! — гукнув я знову, кінь крутнувся до мене, і цього дрібного поруху вкупі з моєю вагою вистачило, щоб звалити Іварра додолу.

Він упав на правий бік, а я — між двох скакунів. Падіння було жорстке, ще й мій кінь випадково хвицнув мене, заштовхнувши під задні ноги Вітнерові. Я піднявся, ляснув Вітнера по крупу Подихом Змія, відганяючи його вбік, і тут же присів, побачивши, як на мене несеться Іварр. Він отямився скоріше од мене й рубонув мечем мені по щиту, явно сподіваючись відігнати мене цим ударом, але я прийняв його намертво. Моя ліва рука, поранена списом у Дангольмі, затремтіла від сили удару, але я, вищий, важчий і дужчий за Іварра, наліг щитом і відтиснув його назад.

Він розумів, що програє, бо був достатньо старий, годився мені в батьки, а давні рани сповільнювали його; та він був Лотброк, а той рід навчається битися з пелюшок. Він кидався на мене з риком, високо заносячи меч і рубаючи низько, та я ні на мить не зупинявся і знай відбивав його удари щитом, навіть не намагаючись атакувати, а лише сміючись і обзиваючи його жалюгідним дідуганом.

— Я вбив твого дядька, — дражнив я його, — а він був не набагато кращий від тебе. Коли прикінчу тебе, діду, то випущу кишки з того щура, якого ти кличеш сином, а труп його згодую воронам. Це все, на що ти здатний?

Він спробував розвернути мене, але перестарався, послизнувся на мокрій траві й упав на коліно. Стояв навкарачках, спершись бойовою рукою об землю, і був мені легкою здобиччю, але я відійшов від нього, дозволив підвестися. Все це я зробив на очах у данів, а тоді демонстративно ще й скинув щит.

— Я даю йому надію, — оголосив я їм. — Яким би жалюгідним злодюгою він не був, я даю йому надію!

— Сучий ти саксонський виплодок! — прогарчав Іварр, знову кидаючись на мене.

Це була його манера ведення бою: напад і тільки напад. Він спробував збити мене з ніг щитом, але я відступив убік і огрів його по потилиці пласким боком Подиху Змія. Від удару Іварр ще раз упав, а я знову відійшов. Мені хотілося принизити його.

Другий удар насторожив його, тому тепер він став повільно обходити мене колом.

— Ти продав мене в рабство, — сказав я, — але й навіть те не зміг зробити як слід. Може, віддаси мені свій меч?

— Висерок ти нещасний, — гаркнув він і побіг на мене, цілячи клинком у шию, та в останню мить опустив його, щоб завдати удару по лівій нозі.

Я мовчки відступив убік і ляснув лезом Подиху Змія його по дупі.

— Віддай меч, і я тебе пожалію, — наказав я. — Посаджу в клітку й возитиму Вессексом, щоб усі бачили, хто такий Іварр Іварсон, один з Лотброків: злодюжка, котрий налякався шотландців.

— Наволоч!

Знову він побіг на мене, цього разу намагаючись змахом меча розпороти мені живіт, та я ще раз відступив, і його лезо просвистіло повз мене. Скрикнувши сердито й розпачливо, він підняв меч, а я зробив випад так, що Подих Змія промайнув повз його щит і вдарив у груди, відігнавши далі назад. Від наступного випаду він заточився, я дзеленькнув його по шолому, й він, оглушений, відійшов ще на крок. А третій мій удар припав по його мечу, і то з такою силою, що відвів убік його руку з клинком, і вістря Подиху Змія зупинилося перед самою його горлянкою.

— Боягуз, — промовив я, — злодій.

Він закричав із люті й щосили замахнувся на мене, та я ступнув назад, пропускаючи удар, і потужно торохнув Подихом Змія йому по зап’ястку. Удар розтрощив йому кістки в руці, й Іварр болюче зойкнув.

— Битися без меча важко, — сказав я йому і ще раз ударив по мечу, вибивши того йому з руки.

Тепер уже в його очах загорівся страх. Тільки страх цей був не людини перед лицем смерті, а воїна, котрий гине без зброї в руках.

— Ти продав мене в рабство, — повторив я, завдаючи Подихом Змія удару йому в коліно.

Він спробував вивернутись і схопити свій клинок, та я ще раз рубонув йому по коліну, цього разу сильніше, розрізавши плоть до самої кістки, і він повалився на землю. Огрівши його по шолому лезом Подиху Змія, я став позаду нього.

— Він продав мене в рабство, — прокричав я його людям, — украв мого коня! Одначе він таки Лотброк.

На цих словах я схилився, підняв за лезо його меч і простягнув йому. Він його прийняв.

— Дякую, — промовив він.

А тоді я його вбив, наполовину зрубавши голову з плечей. Він забулькотів, затрусився і гепнувся на траву, проте клинка з рук не випустив. Дав би я йому загинути без зброї — дани б стали вважати мене безпричинно жорстоким. Вони розуміли, що він мій ворог і я маю підстави його порішити, проте ніхто не вважав, що він заслужив на недопущення до палацу мертвих. А одного дня, подумав я, Іварр зі своїм дядьком привітають там і мене, бо ж саме там, у палаці мертвих, ми бенкетуємо за одним столом зі своїми ворогами, пригадуємо наші битви і знову б’ємося.

Почувши дикий крик, я обернувся й побачив, як на мене несеться його син Івар. Нападав він достоту як батько: сліпа лють і безглузда войовничість. Він схилився в сідлі, намагаючись розітнути мене надвоє, та я прийняв його меч Подихом Змія — у рази кращим клинком. Від удару моя рука здригнулась, а Іварів меч зламався. Він прошмигнув повз мене з куцим обрубком клинка в руці, й з лави його батька вискочило двоє вояків, затягуючи назад, доки я не убив ще й його. Я погукав Вітнера.

Він підійшов до мене. Я поплескав його по морді, взявся за сідло й вибрався йому на спину. Відтак повернувся до вояків, що зосталися без свого ватажка, і покликав до себе Ґутреда й Раґнара. Разом ми стали за двадцять кроків від розмальованих данських щитів.

— Іварр Іварсон полинув у Вальгаллу, — звернувся я до його вояків, — і поліг він гідно! Я Утред Раґнарсон! Це я вбив Уббу Лотброксона, а це — мій друг, ярл Раґнар, котрий здолав К’яртана Жорстокого! Разом ми служимо королю Ґутреду.

— Ти християнин? — почулося з заслону.

У відповідь я показав свій молот Тора, і вояки понесли звістку про загибель К’яртана рядами щитів, сокир і мечів.

— Я не християнин! — прорік я, коли вони вгамувалися. — Але я бачив, на що здатні християнські чари! Християни наклали їх на короля Ґутреда! Чи ніхто з вас не страждав від чаклунства? Хіба ніколи не хворіла ні в кого худоба і не злягала з недугою жінка? Всім вам відомо, на що спроможні чари, а в християнських чаклунів вони особливо сильні! У них є прах і відрубані голови їхніх святих, на яких вони чаклують і завдяки яким наклали закляття на нашого короля! Утім, чаклун, який зробив це, припустився великої помилки. Ним заволоділа жадоба, і він спробував викрасти скарб короля Ґутреда! Та Одін зняв його закляття!

Крутнувшись у сідлі, я побачив Фінана, котрий прямував до мене з форту. Дорогою його затримала товкотнеча перед брамою.

Група попів намагалася не випустити Фінана з Сітріком із поселення, але втрутилися Раґнарові вояки, і нарешті ірландець виїхав у долину. За собою він вів отця Гротверда, чи то пак тримав у жмені жмут його патлів, і священник не мав іншого вибору, крім як покірно плентатися за його конем.

— Ось той християнський чаклун, Гротверд! — гукнув я. — Це він за допомогою чарівних мертвяків наслав на короля Ґутреда закляття, але ми його викрили і змусили зняти чари з короля! Тому зараз я хочу запитати у вас: що зробити з чаклуном?

На це була тільки одна відповідь. Дани, котрі чудово знали, що Гротверд служив радником Ґутреда, хотіли його смерті. Тим часом сам Гротверд стояв навколішках серед трави, підвівши погляд на Ґутреда.

— Ні, мілорде! — благав його він.

— То злодієм виявився ти? — спитав у нього Ґутред, і в голосі його забриніла зневіра.

— Я знайшов реліквію в його клунках, мілорде, — озвався Фінан, піднімаючи золотий горщик. — Він був замотаний у його сорочку.

— Він бреше! — заверещав Гротверд.

— Мілорде, він же вас обікрав, — поштиво промовив Фінан і перехрестився. — Присягаюся святим тілом Христовим.

— Він чаклун! — проревів я до Іваррових данів. — Він насилатиме вертячку на вашу худобу і шкідників на збіжжя, жінок поробить безплідними, а дітей — немічними! Хочете розправитися з ним?

Дани ствердно загули, просячи дати їм Гротверда, котрий злякано заридав.

— Ви зможете забрати його, — сказав я, — тільки якщо визнаєте Ґутреда своїм королем.

Вони згідливо заревли і загрюкали об щити мечами й списами — цього разу на знак вітання Ґутредові. Я нахилився до нього і взяв за віжки.

— Час привітати своїх підданих, мілорде, — сказав я йому. — Проявіть щедрість.

— Але ж… — він зиркнув на Гротверда.

— Він злодій, мілорде, — заперечив я, — а злодієві належить кара. Такий закон. Саме так вчинив би Альфред.

— Так, — погодився Ґутред і залишив Гротверда данським поганам.

Ми довго чули його передсмертний лемент. Не знаю, що вони з ним робили, але від тіла його майже нічого не зосталося, а на кілька ярдів навколо вся трава була темна від його крові.

Увечері влаштували скупий бенкет. Скупий, бо харчів у нас було обмаль, зате хоч елю вистачало. Данські вельможі присягнули на вірність Ґутредові, поки попи з монахами купчилися в церкві, очікуючи, що їх переб’ють, і готуючись стати мучениками. Однак для забезпечення їхньої недоторканості вистачило й дюжини тверезих вояків із Ґутредової особистої варти.

— Я таки дозволю їм збудувати гробницю святого Кутберта, — сказав мені Ґутред.

— Альфред таке рішення схвалить, — відповів я.

Він звернув погляд до багаття, що горіло на кетретській вулиці. Попри скалічену руку, Раґнар боровся зі здоровенним даном, котрий служив Іваррові. Обидва були п’яні, навколо них галасували не менш п’яні люди, сперечаючись, хто ж із них переможе. Одначе Ґутред того змагання не бачив. Він думав.

— Нізащо б не повірив, що отець Гротверд може бути злодієм, — озвався він врешті зачудовано.

Ґізела, що під моєю накидкою сиділа, спершись мені на плече, гигикнула.

— Так само, мілорде, ніхто б ніколи не повірив, що ми з вами обидва були невільниками, — відповів я, — а проте це правда.

— Так, — не припиняючи дивуватися, погодився він, — це правда.

Долю нашу визначають три прялі, що сидять при корені дерева Іґґдрасілль і грають з нами свої жарти. Волею одного з таких жартів раб Ґутред зробився королем, а я повертався на південь, у Вессекс.

Та повернення мого в Беббанбурґ, де море безупинно котить свої сірі хвилі на блідий пісок, а холодний вітер тріпає стяг із вовчою головою, вони поки не бажали.

Бо долю не обдуриш. Вона керує нами, а ми всі — її раби.

Історична довідка

Сюжет «Володарів півночі» починається приблизно за місяць після дивовижної звитяги Альфреда над данами при Етандуні — про ті події йдеться в «Блідому вершнику». Ґутрум, ватажок розбитої армії, відступив у Чіппенгем, де Альфред узяв його облогою, та ворожнеча їхня швидко добігла кінця, коли лідери уклали мирну угоду. За нею дани звільнили Вессекс, а Ґутрум та його найбільші ярли прийняли християнство, за що Альфред визнав його королем Східної Англії.

Читачам попередніх двох книг цього циклу вже відомо, що Ґутреда заледве можна вважати тим, хто поважає будь-які договори. Він порушував перемир’я, укладене у Вергамі, а за ним — ексетерську угоду, проте цей останній, уже третій договір лишився непорушним. Ґутрум прийняв Альфреда собі за хрещеного батька і взяв християнське ім’я Етельстан. За однією легендою, охрестили його в купелі, яку досі можна побачити в церкві у селі Аллер, що в графстві Сомерсет, і, схоже, він сприйняв обряд усерйоз, адже, повернувшись у Східну Англію, правив нею як належить християнському монархові. Однак переговори між Ґутрумом і Альфредом тривали, бо у 886 році вони підписали Ведморську угоду, яка ділила Англію на дві сфери впливу. Вессекс і південна Мерсія залишилися під саксонським правлінням, а Східна Англія, північна Мерсія та Нортумбрія почали жити за данським законом. Так виник Данелаг, північно-східна частина Англії, якою певний час правили данські королі й де досі в географічних назвах та діалектах збереглися сліди тієї епохи.

Та угода підтверджує, що Альфредові бракувало сил прогнати з Англії всіх данів одразу, зате вона дала йому час для укріплення серця свого королівства — Вессексу. Найбільша його біда полягала в тому, що Ґутрум був королем не над усіма данами, не кажучи вже про решту норманів, через що не міг повністю зупинити набіги на Вессекс. А вони ще будуть, і про них ітиметься в подальших романах, проте більшою мірою перемога при Етандуні й подальший мир із Ґутрумом забезпечили незалежність Вессексу і дали Альфредові та його нащадкам змогу зрештою повернути Данелаг під своє крило. Одним з перших кроків Альфреда в тому довгому процесі було видати свою старшу доньку Етельфледу за Етельреда Мерсійського. Цим шлюбом король мав намір зміцнити зв’язок між мерсійськими та вессекськими саксами. З часом Етельфледа показала себе великою героїнею в боротьбі з данами.

Перехід від історії Вессексу до хроніки Нортумбрії кінця ІХ — початку Х століття нагадує спуск із денного світла в непроглядну темряву. Навіть у списках правителів тих північних земель і датах їхнього правління панує неузгодженість, однак невдовзі після битви при Етандуні на престол у Йорку (Еофервіку) зійшов король на ім’я Ґутред (у деяких джерелах його називають Ґутфрітом). Він прийшов на зміну саксонському монархові, котрий, без сумніву, був маріонетковим правителем, і правив там до 890-х років. Постать Ґутреда примітна головно з двох причин: по-перше, він був даном, але сповідував християнство, по-друге, існує переконлива історія про те, що в минулому він був рабом. На цьому хисткому фундаменті я й вирішив звести свою оповідь. Вже точно король був пов’язаний з абатом Едредом, опікуном праху Кутберта (а з ним — голови святого Освальда й Ліндісфарнського Євангелія). Це він збудував знамениту гробницю святого Кутберта в Куннкасестері, сучасному селищі Честер-ле-Стріт, що в графстві Дарем. У 995 році тіло святого знайшло пристановище в Даремі (Дангольмі), де зберігається донині.

К’яртан, Раґнар та Ґізела — вигадані персонажі. А от такий собі Іварр дійсно жив у ті часи, щоправда, його життя я описав з певними вольностями. Відомий він насамперед тим, що дав початок роду, котрий спричинить ще чимало клопоту півночі. І хоч не існує спогадів про те, що у дев’ятому сторіччі в Даремі була якась фортеця, мені видається дуже малоймовірним, щоб таке стратегічно вигідне місце оминули увагою, і дуже вірогідним — що залишки форту просто знищили під час будівництва кафедрального собору й замку, котрі прикрашають верхівку того пагорба вже майже тисячу років. Фортеця в Беббанбурзі дійсно існувала і з часом перетворилася на відомий нині розкішний замок Бамбурґ, де в одинадцятому сторіччі правив рід, який носив прізвище Утреда. Це мої пращури, одначе сьогодні про діяльність того роду наприкінці дев’ятого століття майже невідомо.

Історія Англії кінця ІХ — початку Х сторіччя є дорогою, що пролягає з Вессексу на північ. І доля Утредова, яку він тільки-но почав визнавати, — перебувати в самому серці процесу відвоювання західними саксами земель, котрі згодом стануть відомі нам як Англія. Тому його війна далека від завершення, і Подих Змія ще прислужиться йому.

Notes

[

←1

]

У цьому переліку подано лише нові для сюжету назви, щоб не повторювати списків з попередніх книг. Також у попередніх книгах ви знайдете коментарі автора до топоніміки. (Прим. ред. укр. видання.)

[

←2

]

Прикраса, аналогічна слов’янській гривні. — Прим. ред.