Володарі півночі. Книга 3

Увечері влаштували бенкет. Наїдків було небагато: копчена риба, тушкована баранина й черствий хліб, зате елю — вдосталь. На ранок із хворою головою я пошкандибав на перший Ґутредів вітанґемот. Як дан, він не звик до того, що поради йому даватимуть усі його тани і старше духовенство, однак Едред наполіг на проведенні вітану, і Ґутред послухався.

Зібрання проводилося в церкві. Вночі пішов дощ, і крізь грубу дранку зі стелі всередину стікала вода, так що люди постійно совалися, намагаючись уникнути крапель. Стільців і лавок було недостатньо, тож ми сіли просто на підлозі, великим колом оточивши Едреда й Ґутреда, що возсідали біля відкритої домовини святого Кутберта. На раду зібралося сорок шість осіб. Одна половина складалася з духівництва, друга — з найбільших землевласників Кумбраленду, данів і саксів, однак порівняно з вессекським вітанґемотом ці збори не являли собою нічого особливого. Тут не було помітно великих багатств. Дехто з данів мав браслети, а кілька саксів — коштовні броші, проте все дійство нагадувало скоріше сільські збори, а не державну раду.

Та Едред зберігав величний вигляд. Почав він із новин про те, що діється в решті Нортумбрії. Він знав усе, бо з усіх усюд отримував повідомлення від церковників, котрі стверджували, що Іварр досі перебуває в долині річки Твід, де веде уривчасту, але кровопролитну війну з шотландським королем Аедом.

— К’яртан Жорстокий засів у своїй твердині й не збирається битися, — сказав абат. — Отже, слабкий Еґберт Еофервікський лишається без допомоги.

— А Ельфрік? — спитав я.

— Ельфрік Беббанбурзький присягнувся обороняти святого Кутберта, — відказав Едред, — тому не виступить проти нього.

Може, він і казав правду, та я не мав сумніву, що дядько попросить мою голову в обмін на недоторканість мертвяка. Більше я не казав нічого, тільки слухав Едредову пропозицію зібрати військо, перейти гори й захопити Еофервік. Його слова викликали нерозуміння присутніх, котрі почали перезиратись, однак Едрікова впевненість була настільки велика, що ніхто не насмілювався питати. Вони очікували наказу надати свої війська для боротьби з ірландськими вікінгами чи протистояння Йокейду Страт-Клотському, а натомість абат наказував їм покинути місто і виступити проти короля Еґберта.

Зрештою втрутився Ульф, найбагатший кумбралендський дан. Він був уже в літах, приблизно сорока років, і мав численні каліцтва та шрами, залишені частими міжусобицями, що вирували в Кумбраленді. Він міг би запросто привести Ґутреду чотири-п’ять десятків своїх вояків, і хоч за британськими мірками це зовсім небагато, для Кумбраленду це була велика сила. Старий хотів знати, нащо йому відправляти своїх людей аж за гори.

— У нас немає ворогів в Еофервіку, — заявив він, — проте купа недругів одразу кинуться на наші землі, щойно відбудемо.

Більшість данів згідливо загули. Та Едред прекрасно знав своїх слухачів.

— В Еофервіку є великі багатства, — проголосив він.

Із цим Ульф погодився, однак не відступився:

— Які саме?

— Срібло, золото, коштовності, — відповів Едред.

— А жінки? — кинув хтось із присутніх.

— Еофервік — лігво розпусти! — прогримів Едред. — Це пристанище гріха й розпусних жінок!

Дани загомоніли на згадку про розпусних жінок і більше не виступали проти походу на Еофервік. А щойно захопимо місто, в чому Едред не мав сумніву, вирушимо далі на північ, підсиливши свої ряди еофервікськими вояками.

— К’яртан Жорстокий не наважиться виступити проти нас, — прорік піп, — бо він боягуз. Він засяде у своїй фортеці, як павук у павутинні, а ми моритимемо його там, доки настане час для удару. А Ельфрік Беббанбурзький не битиметься з нами, бо він християнин.

— На того виродка не можна покладатися, — буркнув я, але мене ніхто не послухав.

— Ми здолаємо Іварра, — продовжив Едред, і я задумався, яким чином наша зграйка прорве його стіну щитів, однак абат був переконаний у нашій перемозі. — На нашому боці битимуться Господь і святий Кутберт. А коли вся Нортумбрія стане нашою і волею Господа постане Галіверфолькланд, ми спорудимо святому Кутберту усипальницю, котра буде новим дивом світу.

Це й було те, чого насправді хотів Едред, — гробниця. От чого зчинився весь цей безлад: щоб збудувати усипальницю для мертвого святого. Для того Едред і коронував Ґутреда, і хотів іти війною на Нортумбрію. А на другий день до нас прибуло восьмеро чорних вершників.

У нас було триста п’ятдесят чотири чоловіки військового віку, з яких менше двадцяти мали кольчуги і тільки сотня — сякі-такі шкіряні лати. Ті, в кого був обладунок, переважно мали шоломи та справжню зброю — мечі й списи, тоді як решта були озброєні сокирами, стругами, серпами й мотиками. Нашому збіговиську Едред дав гучну назву Військо Святого Праведника, та на місці святого я б повернувся на небо чекати, коли в мене з’явиться щось краще.

Третину нашої армії складали дани, решта були сакси й невелика групка бритів, озброєних довгими мисливськими луками, котрі можуть бути страшною зброєю. Їхній загін я назвав Гвардією Святого Праведника і наказав стерегти мощі святого Кутберта, котрі мали супроводжувати нас у поході. Щоправда, почати виправу одразу ми не могли, бо спершу мусили зібрати провізію для людей і корм для коней, яких у нас було лише вісімдесят сім.

Власне, тому ми радо привітали чорних вершників. Їх було восьмеро, приїхали вони на чорних і гнідих конях і мали ще чотирьох про запас. Четверо з них були в кольчугах, решта — у шкіряних латах, але всі мали чорні плащі й щити. В Кайр-Ліґуалід вони заїхали зі сходу, пройшовши вздовж римського муру, що тягнувся до дальнього берега річки, яку верхівці перейшли вбрід, бо старий міст зруйнували нормани.

Восьмеро вершників були не єдині, хто приєднався до нас. Щогодини в місто сходилися нові й нові люди, серед яких було чимало ченців, однак з гір спускалися й вояки, озброєні сокирами та киями. Мало хто з них мав обладунок або коней, проте вісімка чорних вершників прибула в повному спорядженні. Вони були данами і сказали Ґутредові, що приїхали з маєтку Герґіста, котрий володів землями в Геґостельдсі. Через похилий вік їхній володар не зміг прибути особисто, зате відрядив найкращих своїх вояків. Їхнього ватажка звали Текіль, і він справляв враження вправного воїна, бо мав чотири браслети, довгий меч і твердий, упевнений погляд. Зовні йому було близько тридцяти, як і всім його супутникам, крім одного, зовсім хлопчиська, котрий єдиний не мав жодного браслета.

— Для чого Герґіст відправив нам своїх вояків аж із Геґостельдсу? — спитав у Текіля Ґутред.

— Бо його володіння перебувають біля самого Дангольма, володарю, — відповів той, — а Герґіст прагне зруйнувати те осине гніздо.

— У такому разі ми вам раді, — промовив Ґутред, дозволивши вісімці стати перед собою навколішки й присягнути на вірність.

— Введи Текілевих вояків у королівську варту, — наказав він мені пізніше того дня.

Ми були в полі на південь від Кайр-Ліґуаліда, де проводили навчання королівських вартових. Я відібрав навмання тридцятьох молодиків, половина з яких були данами, половина — саксами, і вчив їх утворювати стіну щитів, у якій би поруч із кожним даном стояв сакс. Того дня я саме навчав їх битися, потайки молячи своїх богів, щоб їм ніколи не довелося цього робити, бо були вони геть нетямущі. Звісно, дани справлялися трохи краще, оскільки їх змалечку вчать орудувати мечем і щитом, однак жоден з них не міг добрати дисципліни бою в стіні щитів.

— Щити мають накладатись один на одного! — кричав я їм. — Інакше вам кінець. Чи ви хочете загинути? Хочете шпортатись у власних кишках? Зімкнути щити! Та не так, ти, дупоголовий! Правий край твого щита повинен перекривати лівий край його. Второпав? — повторивши те саме данською, я повернувся до Ґутреда: — Я не хочу, щоб Текілеві люди були у варті.

— Чому?

— Бо я їх не знаю.

— Цих ти також не знаєш, — показав він на свою варту.

— Зате чудово бачу, що всі вони бовдури, — відказав я, — і розумію, що краще б їхні матері не розтуляли ніг. Агов, Клапо, що це ти робиш? — крикнув я до молодого дана.

Його справжнього імені я не пам’ятав, проте всі називали його Клапою, себто незграбою. Це був кремезний селюк, що мав силу двох чоловіків, але далеко не найспритніший розум. Коли я підійшов до ряду, він глипнув на мене тупими очиськами.

— Клапо, що ти повинен робити?

— Не відходити від короля, пане, — спантеличено відказав він.

— Правильно! — сказав я, бо це був найперший і найважливіший урок, який я втокмачив у голови цим молодикам: вони — королівська варта, тому не можна відходити від короля ні на крок. Щоправда, від Клапи я сподівався почути зовсім не це. — У стіні щитів, бовдуре! — гаркнув я, гупаючи його в м’язисті груди. — Що ти повинен робити у стіні щитів?

Він замислився, та згадав:

— Тримати щита піднятим, пане.

— Правильно, — мовив я, підтягуючи його щит угору. — Не волочи його по землі! А ти чого шкіришся, Райпере?

Райпер був саксом, худющим, на противагу здорованеві Клапі, ще й хитрим, як тхір.

Це також було не справжнє його ім’я, а прізвисько, що означало «злодій», бо саме цим промислом він заробляв на життя, і якби в нас діяло правосуддя, його б уже давно таврували і відшмагали. Та попри все мені подобався його пронозуватий погляд: я розумів, що з нього вийде добрий убивця.

— Знаєш, хто ти, Райпере? — звернувся я до нього, штовхаючи щита просто йому в груди. — Ти дупоголовий. Клапо, як це — дупоголовий?

— Дурний, пане.

— Атож, дурний! Щити вгору! Вгору! — прикрикнув я. — Чи ви хочете, щоб вони з вас сміялися? — я показав на інших вояків, котрі тренувалися в долині. Були там і Текілеві люди, але вони сиділи в затінку, всім виглядом показуючи, що тренування їм не потрібне. Я повернувся до Ґутреда:

— Не можна брати в королівську варту всіх найкращих вояків.

— Чому?

— Бо коли всі розбіжаться, вас оточать і ви загинете. А це недобре.

— Так поліг мій батько в бою з Йокейдом, — зізнався він.

— Того й не можна ставити у вашу варту всіх найкращих, — сказав я. — Поставимо Текіля на один фланг, а на другий — Ульфових вояків.

Натхненний мрією про незчисленні багатства і розпусних жінок, Ульф тепер ратував за похід на Еофервік. В день, коли до нас приєдналися чорні вершники, його не було в Кайр-Ліґуаліді: разом зі своїми людьми він поїхав збирати провізію.

Я розбив вартових на дві групи й наказав битися — щоправда, спершу загорнувши мечі в ганчір’я, щоб не перерізали один одного.

Билися вони завзято, але безглуздо. Я прорвав обидві стіни щитів, не встигли вони й оком змигнути, та принаймні ці нездари навчилися битися. Втім, Іваррове військо однаково запросто розбило б їх. Коли всі вони зморились і як слід упріли, я дозволив їм відпочити. Відмітивши про себе, що дани посідали з іншими данами, а сакси — з саксами, я подумав, що це явище тимчасове і з часом вони навчаться довіряти одні одним. Могли вони вже навіть більш-менш спілкуватися, бо я також простежив, що в Нортумбрії мови данів та саксів почали потроху переплітатися. Данська й англійська подібні між собою, і якщо раніше сакс міг розібрати, що каже дан, коли той говорив достатньо гучно, зараз говірки злилися ще тісніше. Скажімо, говорячи про вміння управлятися з мечем, сакси з Ґутредової варти використовували слово skil, себто «майстерність», якої ці дупоголові, звичайно, не мали ніякої; а яйце називали по-данському egg замість ey. Та й дани тим часом привчилися на коня казати horse замість hros, тому часом було важко сказати, дан перед тобою чи сакс. Нерідко один чоловік міг бути і тим, і іншим — сином батька-дана і матері-саксонки, але ніколи не навпаки.

— Мені варто взяти шлюб із саксонкою, — сказав мені якось Ґутред.

Ми ішли край поля, на якому жінки мололи і змішували солому з вівсом, що ми збиралися взяти з собою в похід на корм коням.

— Нащо вам це? — спитав я.

— Показати, що Галіверфолькланд належить обом народам, — відказав він.

— Нортумбрія, — сердито поправив я його.

— Нортумбрія?

— Ця земля зветься Нортумбрія, а ніяк не Галіверфолькланд.

Він знизав плечима, немовби йому байдуже, як вона зветься.

— Однаково треба взяти собі за жінку саксонку, — мовив він. — Хотілося б гарненьку. Таку, як Гільда. От тільки вона вже занадто стара.

— Стара?

— Мені треба, щоб була не старша тринадцяти-чотирнадцяти — щоб могла народити багато дітей. — Він переступив через невисоку огорожу і крутим берегом попрямував до струмка, що тік на північ, до Гедена. — В Еофервіку є гарненькі саксонки?

— Але ж вам, мабуть, треба, щоб ваша жінка була ще й незаймана.

— Мабуть, так, — кивнув він.

— Таких там лишилось небагато, — сказав я.

— От якби не Гільда… — туманно промовив він.

— Про що ви?

— Не була б вона з тобою, — рішуче кинув він, — я віддав би Ґізелу за тебе.

— Ми з Гільдою дружимо, не більше, — відказав я і не збрехав.

Раніше ми з Гільдою любилися, проте відколи побачила мощі святого Кутберта, вона поринула в глибоку задуму. Я знав, що то дівчина відчула поклик свого бога, і спитав, чи не бажає вона знову вдягти черничу рясу, на що Гільда похитала головою і сказала, що поки не готова.

— Але Ґізелу, мабуть, краще видати за короля, — не слухаючи мене, провадив Ґутред. — Може, за Аеда Шотландського, щоб його вгамувати? Або навіть за Іваррового сина. Як гадаєш, вона гарна?

— Авжеж, гарна!

— Кобиляча морда! — бовкнув він і зареготався на старе прізвисько сестри. — В дитинстві ми ловили тут синявок, — додав Ґутред, тоді стягнув чоботи, поклав на березі, зайшов у воду і рушив проти течії.

Я брів за ним берегом, продираючись крізь чагарі попід вільхами. Навколо мене дзижчали мухи. Стояв теплий день.

— Бажаєте наловити синявок? — спитав я в нього, досі думаючи про Ґізелу.

— Хочу знайти острівець, — відповів він.

— Мабуть, він буде малий, — бовкнув я, бо потічок завширшки був не більший двох кроків і сягав хіба до литок.

— Для тринадцятирічного мене він був достатньо великий, — сказав він.

— Достатньо великий для чого? — перепитав я, прибив ґедзя й розмазав його по кольчузі.

Для важкої кольчуги було заспекотно, проте я знав, що до обладунку треба бути звиклим завжди, щоб він не обтяжував у бою, тому носив її щодня, доки вона не стала мені як друга шкіра. Коли знімав її, то почувався, ніби на ногах мені виросли крильця.

— Для мене й саксонки на ім’я Едіта, — усміхнувшись, мовив Ґутред. — Вона була моєю першою. Дуже мила дівчина була.

— І досі, мабуть, така.

Він похитав головою:

— Її буцнув бугай, і вона померла.

Так ми і йшли далі, доки за камінцями, порослими папоротями, Ґутред радісно не скрикнув, побачивши свій острівець, від вигляду якого мені одразу стало шкода сердешну Едіту. Це була всього лиш купа каміння, яке, певно, різало її кощаву спину ножами. Ґутред сів на землю й заходився кидати камінці у воду.

— В нас є надія на перемогу? — спитав він.

— Еофервік узяти нам до снаги, — відповів я, — але лише якщо там не буде Іварра.

— А якщо він прийде?

— Тоді нам кінець, мілорде.

Ґутред нахмурився.

— Можемо попросити в Іварра перемовини, — запропонував він.

— Так би вчинив Альфред.

— Чудово! — хлопець неабияк підбадьорився. — І я запропоную Ґізелу йому в невістки!

Ці слова я пустив повз вуха.

— Іварр не погодиться на переговори з вами. Він битиметься, бо він Лотброк. А перемовини йому потрібні лише щоб затягти час. Він вірить у меч, спис, щит, сокиру і смерть ворога. Тому з Іварром переговорів не вийде, з ним треба тільки битися, а для цього в нас немає вояків.

— Але якщо візьмемо Еофервік, — енергійно промовив Ґутред, — до нас приєднаються його мешканці. Наше військо зросте.

— По-вашому, це військо? — спитав я, хитаючи головою. — Під Іварровим проводом данські войовники, тому, коли вийдемо проти нього, мілорде, більшість наших людей перекинеться до нього.

Він приголомшено глипнув на мене наївними очима:

— Але ж вони присягнули мені на вірність!

— Це не завадить їм перекинутись до Іварра, — понуро проказав я.

— То що нам робити?

— Візьмемо Еофервік, розграбуємо його і повернемося сюди, — сказав я. — Іварр не піде за нами, Кумбраленд йому байдужий. А ви собі й далі правитимете цими землями, доки він про вас забуде.

— Едреду це не сподобається.

— А він чого хоче?

— Гробницю.

— То хай збудує її тут.

Ґутред похитав головою:

— Він хоче поставити її на східному узбережжі, бо більшість народу живе там.

Гадаю, Едред хотів побудувати усипальницю, до якої б тисячами протяглися прочани й засипали його церкву грішми. І хоч він міг збудувати її тут, у Кайр-Ліґуаліді, місто стояло в глушині, тому тисяч паломників очікувати тут намарно.

— Але ж король тут ви, тому й наказуєте також ви, а не Едред, — сказав я.

— Це правда, — понуро згодився він, кинув ще один камінець і повернувся до мене: — Що робить Альфреда хорошим королем?

— А хто каже, що він хороший?

— Всі. Отець Віллібальд твердить, що Альфред — найвидатніший король із часів Карла.

— Віллібальд говорить так, бо він бовдур дупоголовий.

— Ти не любиш Альфреда?

— Ненавиджу того мерзотника.

— Але ж він воїн, законодавець…

— Ніякий не воїн! — грубо урвав я Ґутреда. — Він не терпить війни! Мусить воювати, але ненавидить це. Для стіни щитів він занадто кволий. А от щодо законодавства — це правда. Закони він обожнює і вважає, що коли навигадує побільше їх, то зробить рай на землі.

— Але чому ж тоді всі кажуть, що він хороший? — спантеличено спитав Ґутред.

Я поглянув на орла, що ширяв у синій височині.

— Бо в Альфреда є одна риса, якої не відняти, — відповів я, намагаючись говорити якомога чесніше. — Він справедливий і добре ставиться до свого народу. Принаймні до більшості. Його слову можна довіряти.

— Це добре, — сказав Ґутред.

— Але разом з тим він побожний, бундючний і обережний покидьок, — додав я. — Ось хто.

— Тож я мушу бути справедливим, — промовив Ґутред. — Треба, щоб народ любив мене.

— Вас і так люблять, — відказав я. — Однак крім цього мусять ще й боятися.

— Для чого людям мене боятися? — не сподобалося йому це.

— Бо ви король.

— Я буду хорошим королем! — сказав він пристрасно.

І саме в ту мить на нас напали Текіль та його посіпаки.

Я мусив би здогадатись раніше, що восьмеро добре озброєних вояків не пхатимуться в глухомань, аби пристати до ватаги голодранців. До нас їх прислав зовсім не Герґільд з Геґостельдсу.

Розлючений приниженням сина, К’яртан Жорстокий відправив своїх людей вистежити воїна з потойбіччя, і їм знадобилося небагато часу, аби розвідати, що ми рухалися вздовж римського валу.

Дочекавшись, коли ми з Ґутредом відійдемо подалі від міста на дно долини, вони помчали на нас крутим берегом із мечами наголо.

Я спромігся дістати Подих Змія, але Текіль миттю вибив його в мене з руки, а двоє інших звалили мене у струмок. Я відбивався, проте не міг вивільнити робочу руку з клинком. Один чоловік притиснув коліном мені груди, інший тримав голову під водою. У горлянку мені затекла вода, і я відчув жах. В очах потемніло, захотілося кричати, але я не міг. Подих Змія забрали мені з руки, і я знепритомнів.

Отямився я на кам’яному острівці. Навколо нас із Ґутредом стояла вісімка вояків, наставивши на нас мечі. Широко усміхаючись, Текіль прибрав лезо від моєї горлянки і присів біля мене.

— Утреде Раґнарсон, — привітався він, — здається, ти нещодавно зустрічався зі Свеном Однооким. Він переказував тобі вітання. — Не дочекавшись відповіді, він усміхнувся. — Кажуть, у тебе в торбі є Скідбладнір. То може, на ньому ти попливеш від нас у Ніфльгейм?

Я не відповів. У горлі дерло, я досі викашлював воду. Хотілося дати їм відсіч, але на живіт мені наставили вістря меча.

Текіль відправив двох своїх вояків за кіньми, та навіть так наглядати за нами лишилось аж шестеро.

— Шкода, що не вдалося злапати твою хвойду, — промовив Текіль. — К’яртан її дуже хотів.

Я спробував зібрати всі свої сили, щоб піднятися, та нападник тиснув на меч. Засміявшись, Текіль нахилився до мене, розщібнув і витягнув з-під мене пояс. Почувши брязкіт монет у калитці, зашкірився.

— На нас чекає довга дорога, Утреде Раґнарсон, тому не можна допустити, щоб ти втік. Сітріку!

До нього підійшов хлопчисько — єдиний серед них, хто не мав браслетів. Вигляд він мав стривожений.

— Пане? — озвався він до Текіля.

— Кайдани! — наказав той, і зі шкіряної торби Сітрік дістав дві пари невільницьких оков.

— Його залиште тут, — сказав я, киваючи на Ґутреда.

— К’яртан бажає познайомитися з ним, — відповів Текіль, — хоч і не так сильно, як відновити вашу стару дружбу.

Усміхнувшись на власний жарт, чоловік вийняв з-за пояса кинджал. Той мав тонке лезо і був настільки гострий, аж краї здавалися зазубреними.

— К’яртан казав підрізати тобі жили на ногах, бо так ти нікуди не дременеш. Спершу я зроблю це, а тоді заберу в тебе око. Свен просив залишити одне, щоб було з чим погратися, проте казав, що можу виколоти і я, якщо так ти будеш слухнянішим. А я хочу, щоб ти слухався. То яке око краще виколоти, Утреде Раґнарсон: ліве чи праве?

Я знову нічого не сказав і не приховую, що не на жарт перелякався. Ще раз спробував вивільнитися, та він притискав мою правицю коліном, а інший чолов’яга тримав лівицю. Приставивши лезо мені під ліве око, Текіль знову всміхнувся.

— Попрощайся з оком, Утреде Раґнарсон, — промовив він.

Світило сонце, і його відблиск на лезі був такий яскравий, що аж сліпив мені ліве око. Той сліпучий блиск я бачу й сьогодні, через багато літ.

І досі чую крик.

Розділ третій

То був Клапин крик. Молодик пронизливо горлав, наче кабан на кастрації. Мені його галас був схожий скоріше на переляканий, ніж войовничий, і не дивно, бо хлопець іще ніколи в житті не бився. Женучи донизу схилом, він навіть не розумів, що кричить. З ним мчала решта Ґутредової варти, проте попереду всіх біг саме Клапа — втілення неприборканої сили. Хоч і забув зняти ганчірку зі свого меча, та був він настільки здоровий і дужий, що й загорнутий клинок у його руках був як добрий костур. З Текілем було всього п’ятеро людей, на яких берегом неслося аж тридцятеро. Відсахуючись від мене, нападник ненароком порізав мені щоку. Я спробував схопити його за руку, але він вправно вивернувся. У ту ж мить Клапа торохнув його по голові, й він звалився на землю. Побачивши, що Райпер готується перерізати йому горлянку, я крикнув:

— Залиште їх живими! Не вбивайте нікого!

Попри мій заклик, двоє Текілевих людей уже загинули. Одного проштрикнув щонайменше десяток клинків, він упав у потічок, забившись у конвульсіях, і вода почервоніла від його крові. Клапа покинув меч, звалив Текіля на кам’янистий берег і притиснув усією своєю нелюдською силою.

— Гарна робота, Клапо! — сказав я, плескаючи здорованя по плечу.

Він усміхнувся у відповідь і забрав у Текіля меч та ніж.

Райпер добив чоловіка, що борсався у воді. Одного з моїх хлопців поранили в ногу, проте решта не зазнали ушкоджень і стояли у воді, широко усміхаючись до мене, немов цуценята, що чекають похвали за першу зарвану лисицю.

— Добра робота, — похвалив я їх, і це була правда, бо в полон до нас потрапили Текіль і трійця його посіпак. Сітрік, наймолодший з них, досі стояв, тримаючи окови, які я сердито видер у нього з рук і торохнув його по голові. — Мені потрібні решта двоє, — сказав я Райперу.

— Які двоє, пане?

— Він відправив їх по коней, — пояснив я. — Знайдіть їх.

Відтак я ще раз огрів Сітріка по голові, бажаючи почути його крик, але він стерпів біль навіть попри кров, що цівкою текла зі скроні. Ґутред досі сидів на землі, ошелешено дивлячись на все це.

— Я загубив чоботи, — тільки й промовив він, наче це непокоїло його більше за те, що сталося допіру.

— Вони далі на березі, — сказав я.

— Мої чоботи?

— Вони залишились далі на березі, — повторив я і буцнув Текіля, забивши собі ногу більше, ніж йому ребра, сховані за кольчугою, але я страшенно сердився, бо повівся як останній дурень і тепер відчував приниження.

Начепивши свої клинки на пояс, я нахилився й забрав у Текіля його чотири браслети. Він мовчки подивився на мене. Либонь, знав, що на нього чекає, однак не показав цього. Відвівши полонених назад у місто, ми побачили, що інші двоє Текілевих вояків, які пішли по коней, почули гамір і дременули на схід. У нас пішло багацько часу, щоб осідлати своїх коней і поїхати за втікачами. Я лаяв себе, бо не хотів, щоб вони принесли К’яртану вість про мене. Були б утікачі розумніші, то перетнули б річку й чимдуж погнали б уздовж валу, однак вони, мабуть, розважили, що їхати через Кайр-Ліґуалід занадто небезпечно, тому рушили на південний схід. Крім того, їм було б доцільно покинути незадіяних коней, та через жадібність вони прихопили їх із собою, тому слід їхній було легко вистежити навіть на сухій землі. Двоє чоловіків у незнайомому краї, ще й відійшли задалеко на південь, дозволивши нам перекрити східні шляхи. До вечора на них полювало понад шість десятків наших людей, а вже на світанні ми знайшли їх у грабовому гайку.

На бій з нами вийшов старший. Він усвідомлював, що жити йому залишилось недовго, і мав намір вирушити в Одінів палац полеглих воїнів, а не у вічну мерзлоту Ніфльгейму, тому вискочив з-за дерев нам назустріч верхи на змореному коні, викликаючи нас на бій. Я вже був дав остроги Вітнеру, аж тут поперед мене вирвався Ґутред і, діставши меча з піхов, вигукнув:

— Він мій!

На тому його кінь стрілою помчав уперед — щоправда, це сталось тому, що Вітнер, розсерджений тим, що йому перекрили дорогу, вкусив суперника за огузок. Ґутред повівся як справжній король.

Хоч битися він не любив і бойового досвіду мав у рази менше від мене, зате розумів, що мусить убити чоловіка сам, інакше про нього говоритимуть: сховався за моїм мечем. І визнаю, що впорався він незле. Його кінь спіткнувся, проте це навіть зіграло йому на руку, адже так він збочив від противника, чий потужний удар пройшов повз нього; а сам Ґутред влучним ударом перебив чолов’язі руку, і йому лишилося тільки наздогнати того й зарубати на смерть.

Ґутреду не хотілося цього робити, та він знав, що мусить, аби згодом цей його вчинок перетворився на легенду. З часом з’явилися пісні про те, як Ґутред Нортумбрійський власноруч порішив шістьох лиходіїв у битві, хоча був там усього один противник, і то королю пощастило, що його кінь вчасно зашпортався. Одначе це добре для короля, бо без удачі йому не можна. Коли ми повернулися в Кайр-Ліґуалід, я віддав йому батьків шолом у винагороду за відвагу, і він лишився задоволений подарунком.

Я наказав Райперу вбити другого чоловіка, що молодик зробив з неабияким запалом. Та й це було зовсім не важко, адже другий виявився боягузом і захотів здатися. Він кинув меч, тремтячи став навколішки і прокричав, що здається, та я мав на нього інші плани.

— Вбити його! — наказав я Райперу, і той, по-вовчому посміхнувшись, зарубав неборака.

Ми забрали дванадцятьох коней, познімали з утікачів обладунок і зброю, а тіла залишили на поталу звірам, та спершу я наказав Клапі взяти меч і повідтинати їм голови. Парубок вибалушив на мене свої волячі очі:

— Повідтинати голови, пане?

— Так, відріж їх, Клапо, — повторив я. — А це тобі, — додав, простягаючи йому два Текілеві браслети.

Він прикипів до них поглядом, мовби зроду не бачив такого дива.

— Мені, пане?

— Ти врятував нас, Клапо.

— Але ж нас привів Райпер, — зізнався він. — Він сказав нам, що не можна відходити від короля. Ви пішли, то й ми рушили за ним.

Тож іншими двома браслетами я нагородив Райпера, після чого Клапа заходився рубати трупи. Так здоровань дізнався, як важко перерубати шию, а коли закінчив справу, ми повезли скривавлені голови назад до Кайр-Ліґуаліда. По поверненню в місто я наказав дістати зі струмка перші два тіла й також обезголовити.

Абат Едред хотів повісити решту чотирьох бранців, та я переконав його віддати Текіля мені бодай на ніч і наказав привести його в поруйновану стару будівлю, зведену ще римлянами. У високих стінах з обтесаного каменю було три великих вікна. Даху не було, підлогу вкривали крихітні чорно-білі плитки, котрі раніше складали візерунок, від якого нині не залишилось нічого. На найбільшому клаптику вцілілої плитки я розвів вогонь, що запалахкотів відсвітом на прадавніх стінах. Коли хмари розвіялися, крізь вікно в приміщення полилося світло блідого місяця. Текіля до мене привели Райпер і Клапа. Хлопці хотіли залишитися подивитися, що я з ним зроблю, але я відправив їх геть.

У Текіля забрали обладунок, тож він постав переді мною в самій брудній куртці. Обличчя побите, руки й ноги закуті в кайдани, які спершу призначались мені. Він сів у дальньому кутку, я — навпроти нього. Текіль мовчки подивився на мене. Він мав хороше лице сильної людини, і я подумав, що ми могли б подружитися, якби були заодно. Його ж мій пильний погляд, здається, потішив.

— Воїн із потойбіччя — то був ти, — промовив він урешті.

— Та невже?

— Я чув, що він був у шоломі з вовчою головою, і бачив такий на тобі. — знизав плечима чоловік. — Чи ти позичив у нього?

— Може, й позичив, — сказав я.

Він усміхнувся.

— Воїн із того світу до смерті налякав К’яртана з сином, але, гадаю, саме таким і був твій намір.

— Таким був намір мертвого воїна.

— А зараз ти обезголовив чотирьох моїх людей, щоб передати їхні голови К’яртанові, так?

— Так.

— Бо хочеш, щоб він боявся тебе ще дужче?

— Так, — підтвердив я.

— Проте голів має бути вісім, — продовжив він, — хіба ні?

— Так, — повторив я.

Скривившись, Текіль сперся на стіну й виглянув на хмари, що пропливали повз серпик місяця. Серед руїн міста завалували собаки, й він повернув голову на звук.

— К’яртан любить псів, — промовив він. — Тримає цілу зграю. Вони в нього дуже люті. Він ставить їх битися одне з одним і лишає найсильніших. Вони живуть у палаці, й він використовує їх для двох речей. — Він спинився й запитально поглянув на мене. — Це ж саме те, що ти хочеш почути? Хочеш, щоб я розповів тобі про Дангольм — його силу і слабкість, чисельність гарнізону і лазівки в укріпленнях?

— І це, і не тільки, — відповів я.

— Бо прагнеш помсти, хочеш покарати К’яртана за смерть ярла Раґнара?

— Ярл Раґнар виховав мене, я любив його як рідного батька, — сказав я.

— А його син?

— Заручник у Альфреда.

— Тож ти сповниш синівський обов’язок? — спитав він, а тоді знизав плечима, мовляв, відповідь і так очевидна. — Це буде складно, ще складніше — якщо натрапиш на К’яртанових псів. Для них він збудував палац. Вони живуть як королі, а під палацом тим К’яртан тримає свій скарб. У нього сила-силенна золота й срібла, яких він не чіпає. Але скарб той лежить закопаний під собаками.

— Хто стереже його? — спитав я.

— Це один з обов’язків собак, — відказав Текіль. — Інший — убивати його ворогів. Так він уб’є й тебе. Виколе очі, а тоді кине на розтерзання псам. Або повільно зніме шкіру. Я сам бачив, як він це робить.

— К’яртан Жорстокий, — промовив я.

— Це прізвисько він здобув не просто так.

— А ти чого йому служиш?

— Бо він щедрий, — сказав Текіль. — К’яртан любить лише чотири речі: собак, багатство, жінок і свого сина. З них мені до вподоби тільки дві, й він щедрий на обидві.

— А що з цього ти не любиш? — спитав я.

— Ненавиджу собацюр, — визнав він, — а син його боягуз.

— Свен? — здивувався я. — У дитинстві хоробрості йому не бракувало.

Текіль витяг ногу, скривившись, коли кайдан шкребнув його щиколотку.

— Втративши око, Одін здобув мудрість, — промовив він, — а Свен набрався страху. Йому не бракує сміливості битися зі слабшими, але виступати проти сильніших він не наважиться. А от його батько — не боягуз.

— Я запам’ятав К’яртана як мужнього чоловіка, — погодився я.

— Він мужній, жорстокий і нещадний, — сказав Текіль,— і тепер ти знаєш, що в нього є королівський палац, повний псюр, що розірвуть тебе на криваве шмаття. І це, Утреде Раґнарсон, усе, що я тобі скажу.

Я похитав головою:

— Ти скажеш більше.

Дивлячись, як я підкладаю колоду в вогонь, він промовив:

— Для чого мені казати тобі більше?

— Бо я можу дати саме те, що тобі потрібно, — відповів я.

— Моє життя?

— Вибір, як померти.

Зрозумівши, до чого я хилю, він кволо усміхнувся:

— Я чув, попи хочуть повісити мене?

— Так, — сказав я, — бо в них немає уяви. Але я їм не дозволю.

— І що ж ти зробиш? Віддаси мене шмаркачам, яких називаєш вояками, щоб вони повправлялися на мені?

— Це саме те, що я зроблю, якщо відмовишся говорити, — мовив я. — Їм треба тренуватися. А ще полегшу їм завдання: ти вийдеш без меча.

Без меча він нізащо не потрапить у палац померлих, тому це була велика погроза, яка розв’язала Текілю язика. Він розповів мені, що в Дангольмі у К’яртана три загони войовників — всього приблизно півтори сотні, — проте неподалік укріплення є й інші гарнізони, котрі в разі чого прийдуть на підмогу, тому за бажання К’яртан може зібрати чотириста добре підготованих вояків.

— І всі вони віддані йому, — додав Текіль.

— Бо він не жаліє для них срібла?

— Нам ніколи не бракує срібла і жінок. А чого ще треба воїну?

— Відправитися в Одінів палац, — сказав я, і Текіль кивнув, погодившись. — Звідки в нього невільники? — спитав я.

— Від торговців на кшталт того, що ти вбив. А деяких ми знаходимо самі.

— Їх усіх тримають у Дангольмі?

Текіль похитав головою:

— Залишають тільки дівчат, решту відправляють у Джуруум. Там у нас два загони.

Розумно. Я бував у Джуруумі, де колись стояв монастир, який знищив Раґнар Старший. Це було невелике містечко на березі річки Тін, біля самого моря, що робило його дуже зручним місцем для переправи рабів. На джуруумському мисі стояв старий римський форт, захищений далеко не так добре, як Дангольм, хоча це й не важило особливо, адже в разі загрози джуруумський гарнізон мав удосталь часу відійти до більшої фортеці й разом зі своїми невільниками знайти прихисток там.

— А Дангольм узяти неможливо, — додав Текіль.

— Неможливо? — недовірливо перепитав я.

— Я хочу пити, — сказав він.

— Райпере! — покликав я. — Я знаю, що ти там! Принеси елю!

Я дав Текілеві глек елю, трохи хліба і холодної козлятини, й він заходився їсти, розповідаючи мені про Дангольм і запевняючи, що фортеця неприступна.

— Велика армія здатна взяти його, — припустив я.

На це він тільки пхикнув:

— Підійти до нього можна лише з півночі. Підйом крутий і вузький, тому навіть з найбільшим у світі військом підвести до фортеці можна лише дрібку вояків.

— Хтось уже намагався його взяти?

— Іварр якось приходив, постояв під мурами чотири дні, а тоді подався геть. А до того навідувався син ярла Раґнара, але простояв ще менше. Думаю, можна спробувати виморити їх голодом, але на це знадобиться рік. А в кого стане провізії тримати облогу цілий рік? — Він похитав головою. — Дангольм, він як Беббанбурґ — неприступний.

Та доля вела мене до обох місць. Я посидів, міркуючи, якийсь час, доки Текіль не смикнув свої окови, мовби перевіряючи, чи не вийде розірвати їх. Не вийшло.

— То розкажи, як уб’єш мене, — озвався він.

— У мене лишилося ще одне питання.

Він знизав плечима:

— Питай.

— Тира Раґнарсдоттір.

Це його здивувало, і він замовк на якийсь час, доки не добрав, що я, звісна річ, знаю Тиру з дитинства.

— Мила Тира, — промовив він смішкувато.

— Вона жива?

— Повинна була стати Свеновою дружиною, — сказав Текіль.

— І що сталося?

Він засміявся:

— Її силою затягли в його ложе — то сам як думаєш? Більше він її не чіпає: боїться. Тому вона сидить у темниці, а К’яртан слухає її сни.

— Сни?

— Через неї промовляють боги. Так каже К’яртан.

— А ти як вважаєш?

— Я вважаю, що та курва несповна розуму.

Я кинув на нього погляд через вогонь.

— Але вона жива?

— Якщо це можна назвати життям, — сухо відказав він.

— Тобто божевільна?

— Вона ріже себе, — сказав Текіль, проводячи ребром долоні по руці. — Виє, ріже власну плоть і шле прокльони. К’яртан її остерігається.

— А Свен?

Текіль скривився:

— Вона наганяє на нього жах. Він прагне її смерті.

— То чому вона досі жива?

— Бо пси її не чіпають, — відповів Текіль, — а К’яртан вважає, що вона має дар ясновидіння. Вона вже казала йому, що по нього прийде воїн із потойбіччя, тому він їй вірить.

— Воїн із потойбіччя забере К’яртана, — озвався я. — А завтра він уб’є тебе.

Він змирився з власною долею.

— Прути ліщини?

— Так.

— І мені дадуть меч?

— Якщо бажаєш — хоч у кожну руку, — відповів я, — бо воїн із потойбіччя однаково тебе вб’є.

Він кивнув, заплющив очі й знову сперся на стіну.

— Сітрік — син К’яртана, — сказав він мені.

Сітріком звали хлопця, якого ми захопили разом з Текілем.

— Брат Свена? — спитав я.

— Наполовину. Сітрікова мати була саксонською бранкою. К’яртан кинув її собакам, коли подумав, що вона намагалася його отруїти. Може, так і було, а може, в нього просто розболівся живіт. Коротше, він кинув її на розтерзання псам, а Сітріка пощадив, бо він мій слуга і я заступився за нього. Хороший малий. Ти вчиниш правильно, помилувавши його.

— Але мені треба вісім голів, — нагадав я.

— Так, твоя правда, — промовив він.

Доля невблаганна.

Чотирьох бранців абат Едред хотів повісити. Або втопити. Або задушити. Словом, не просто вбити їх, а збезчестити і піддати забуттю.

— Вони здійснили напад на нашого короля! — пристрасно проголосив він. — І за це заслужили на страшне покарання!

Кілька разів з превеликим запалом повторив він ці слова, на що я тільки знизав плечима і сказав, що обіцяв Текілеві достойну смерть, яка забезпечить йому Вальгаллу замість Ніфльгейму.

Подивившись на мій амулет, Едред тільки прошипів, що в Галіверфолькланді не може бути пощади тим, хто зазіхне на життя обраного Кутбертом короля.

Наша суперечка точилася на схилі біля церкви, а четверо полонених сиділи в кайданах на землі під охороною Ґутредової варти. В очікуванні рішення короля зійшлися городяни. Едред звернувся до Ґутреда, стверджуючи, що прояв слабкості підірве його владу. З абатом погодилися церковники, в чому не було нічого дивного. Найпалкішими його прихильниками виявилися двоє новоприбулих ченців, що через гори прийшли до нас зі східної Нортумбрії, — Янберт та Іда. Обом було ледь за двадцять, і вони мали глибоку пошану до Едреда. За гори монахи ходили з якимось дорученням від абата, а тепер повернулися в Кайр-Ліґуалід і ревно виступали за принизливу й болючу смерть полоненим.

— Спалити їх! — вигукнув Янберт. — Скількох святих мучеників спалили живцем погани? Треба підсмажити їх на пекельному вогнищі!

— Повісити! — наполягав абат Едред.

На відміну від нього, я відчув, що кумбралендських данів, котрі підтримали Ґутреда, ображають попівські слова, тому відвів короля вбік.

— Гадаєте, без данів ви втримаєтесь на престолі? — спитав я в нього.

— Звичайно, ні.

— Але якщо кинете їхніх співвітчизників на тортури, їм це не сподобається. Народ подумає, що ви прихильніші до саксів.

Ґутред стурбувався. Владою він завдячував Едреду, тому не втримав би її, коли б абат відвернувся від нього, проте не збереже він владу і втративши підтримку кумбралендських данів.

— Як би вчинив Альфред? — запитав він у мене.

— Він би молився, — відповів я, — а до молитви залучив би всіх своїх ченців з попами, але зрештою вчинив би так, як необхідно задля збереження престолу.

Ґутред здивовано подивився на мене.

— Він зробив би як вважає за необхідне, — повільно протягнув я.

Ґутред кивнув, насупився і подибав до Едреда.

— За день-два, — промовив він голосно, аби його всі чули, — ми висуваємося на схід і через гори понесемо мощі нашого блаженного святого в нову святу землю. Ми здолаємо ворогів, ким би вони не були, і збудуємо нове королівство.

Говорив він данською, але його слова тлумачили народу кілька англійських драгоманів.

— І можливим це стане, — прорік він з притиском, — бо моєму другові абату Едреду явилися вві сні Господь і святий Кутберт, тому через гори ми підемо з Божим благословенням і поміччю святого Кутберта і зведемо краще, святіше королівство, яке оберігатимуть християнські чари!

Едред насупився на слово «чари», але змовчав. Ґутредова прихильність до нової віри ще не встигла вкорінитись, але водночас він промовляв слова, які абат хотів від нього чути.

— І королівство наше буде засноване на справедливості! — провадив Ґутред. — У тому королівстві всі матимуть віру в Господа і короля, але шануватимуть різних богів.

Тепер уже його слухали всі.

Янберт та Іда зібралися були заперечити останні слова Ґутреда, але він продовжив:

— І я не хочу правити землею, на якій одним нав’язують звичаї інших, а звичаєм цих людей, — показав він на бранців, — є полягти в битві з мечем у руці, тому ми дамо їм це право. Хай зглянеться Господь на їхні душі.

Запала тиша. Ґутред повернувся до Едреда.

— Дехто вважає, що нам не під силу здолати данів у бою, — промовив він тихо до абата англійською. — Тож хай побачать, що це не так.

Едред напружився, але таки змусив себе кивнути.

— Як накажете, мілорде королю, — буркнув він.

Принесли ліщинові прути.

Усі дани знають правила бою на майданчику, позначеному обструганими ліщиновими прутами. З поєдинку живим вийде тільки один, тому якщо хтось вирішить утекти, його може вбити хто завгодно, адже так він стає ніким. Ґутред викликався порішити Текіля самотужки, але я розумів, що він пропонує це лише тому, що таке від нього очікується, а насправді не хоче виходити проти досвідченого воїна. Ну і я не мав настрою на пусті балачки.

— Я розберуся з усіма сам, — сказав я, і він не став сперечатися.

Сьогодні я старий. Такий старий, що часом втрачаю лік своїм літам, але припускаю, що відколи моя мати померла, народжуючи мене, спливло вже приблизно вісімдесят років. Небагато людей живуть так довго, а серед тих, кому доводилося битися в стіні щитів, більшість не проживає й половини мого віку. Я бачу, як люди навколо дивляться на мене, очікуючи моєї смерті, й не маю сумніву, що вже зовсім скоро справджу їхні сподівання. Коли я поруч, люди говорять тихіше, щоб не турбувати мене, і це несказанно дратує, бо чую я вже не так добре, як колись, та й бачу гірше. Цілу ніч я бігаю до вітру, кості мені ломить, старі рани болять, а кожного вечора, лягаючи в ліжко, я кладу біля себе Подих Змія й решту своїх клинків, щоб, коли по мене прийде смерть, я міг схопитися за руків’я котрогось із них. Лежачи в темряві й слухаючи шарудіння моря на піску та шелест вітру в соломі, я згадую, як це — бути молодим, високим, дужим і спритним. А ще — пихатим.

Таким був я, Утред, вбивця Убби. У році 878-му, коли Альфред здолав Ґутрума, а Ґутред сів на нортумбрійський трон, мені був усього двадцять один рік, та ім’я моє знали скрізь, де вміли гострити клинки. Бо я був воїном, мечоносцем і пишався цим. Текіль це знав. Він був майстерним вояком, пройшов безліч битв, але, ступаючи у квадрат, знав, що йому кінець.

Не скажу, що я не переживав. Народ бачив мене в битвах по всьому Британському острову й чудувався, що страх мені невідомий. Однак я знав страх. Усім нам відомо, що це таке. Він заповзає в душу, стискає нутрощі, забирає силу з м’язів, ослаблює кишки і змушує тебе стиснутись і заридати. Але треба струсити його з себе, дати волю майстерності, й тоді на поверхню вирине нестримна лють. Хоч скільки людей намагалися заробити славу вбивці Утреда, завдяки цій люті я живий і досі, хоча зараз уже надто старий для смерті в бою і потроху розчиняюся в небутті. «Wyrd bi∂ ful aræd», — каже приказка, й так воно є. Доля невблаганна.

У той день Текілю судилося загинути, і він вийшов проти мене зі своїми мечем і щитом. До того ж я повернув йому кольчугу, а щоб ніхто не казав, буцімто в мене є якась перевага над ним, сам бився без обладунку і щита. Мною керувала пиха, і ще я знав, що на мене дивиться Ґізела, тому подумки присвятив Текілеву смерть їй. На те, щоб розібратися з ним, у мене пішов короткий час навіть попри те, що я накульгував. Кульгати я почав, відколи при Етандуні дістав поранення списом у ногу, але це ніколи мене не сповільнювало. Текіль кинувся був на мене поспіхом, сподіваючись звалити на землю щитом, а тоді зарубати, але я вправно ухилився і закружляв довкола нього. В цьому запорука перемоги у бою на мечах: не припиняти руху, танцювати. У стіні щитів це неможливо, там лишається тільки махати мечем, рубати ворога і не опускати щита, але в квадраті з прутів рух означає життя. Там необхідно дражнити противника, вибивати з рівноваги. Текіль рухався повільно через кольчугу, а я був легким, хоча навіть і в обладунку вправності мені б не забракло і суперник би нізащо не зрівнявся зі мною в спритності. Він іще раз кинувся на мене, я знов ухилився, а тоді швидко прикінчив його, коли він повертався до мене. Подихом Змія я поцілив у шию понад коміром кольчуги, а що шолома на ньому не було, лезо протнуло хребет. Він повалився в куряву, і я швидко добив його, відправивши в палац полеглих воїнів, де одного дня зустрінуся з ним знову.

Натовп заплескав у долоні. Гадаю, присутні там сакси воліли б подивитися, як полонених палять, топлять або топчуть конями, та вони все одно оцінили мою вправність із мечем і обдарували оплесками. Ґізела широко всміхалася. Гільда не дивилася. Вона стояла позаду з отцем Віллібальдом, з яким багато часу проводила за розмовами. Я знав, що обговорюють вони питання християнської віри, але не втручався, бо мене це не обходило.

Наступні двоє бранців не на жарт перелякалися. Текіль був їхнім ватажком, а вести інших за собою здатен тільки найкращий воїн. Уздрівши в його швидкій загибелі власну смерть, жоден з них не дав мені справжнього бою, бо вони оборонялись, а не нападали. Другий мав досить майстерності, щоб відбивати мої удари один по одному, аж доки я не замахнувся високо, примусив його підняти щита, поставив підніжку, й він загинув під вигуки юрби.

Лишився Сітрік, хлопчисько. Монахи, котрі досі прагнули повісити данів, страшенно розпалились виглядом їхньої почесної загибелі й виштовхали малого на середину майданчика. Я побачив, що Сітрік не вміє правильно тримати меча, а щит для нього — непідйомний тягар. Я порішив би його не змигнувши й оком, для мене це було не складніше, ніж прибити муху. Прекрасно усвідомлюючи це, хлопчина заридав.

Мені були потрібні вісім голів. Я мав уже сім. Подивився на парубійка, але він, не в змозі витримати мій погляд, відвів очі й, побачивши криваві сліди на землі від відтягнутих убитих, звалився на коліна. Натовп заревів, ченці закликали вбити його. Натомість я чекав, що зробить Сітрік. І він таки приборкав страх. Зробивши зусилля над собою, хлопець припинив рюмсати, опанував дихання й зіп’явся на тремтячі ноги. Підняв щита, шморгнув носом і глянув мені у вічі. Я показав на його меч, і він слухняно підняв його, готуючись загинути, як належить чоловікові. Його чоло було вкрите саднами від моїх ударів кайданами.

— Як звали твою матір? — спитав я в нього.

Він вирячився на мене, неспроможний вимовити й слова, а монахи загукали прикінчити його.

— Як звали твою матір? — повторив я.

— Ельфледа, — пропищав він так тихо, що я заледве розчув.

Я насупився, закликаючи його сказати ще раз, і він повторив:

— Ельфледа.

— Ельфледа, пане, — поправив я.

— Її звали Ельфледа, пане, — промовив він.

— Вона була саксонкою?

— Так, пане.

— І дійсно намагалась отруїти твого батька?

Він затнувся, а тоді, збагнувши, що правда не зробить шкоди, проказав:

— Так, пане.

— Як?

Щоб мене було чутно за ревом натовпу, доводилося мало не кричати.

— Чорними ягодами, пане.

— Вовчими?

— Так, пане.

— Скільки тобі років?

— Не знаю, пане.

На мій погляд, йому було чотирнадцять.

— Батько тебе любить? — продовжив я допит.

Питання його спантеличило:

— Любить?

— К’яртан. Це ж він твій батько?

— Я майже не знаю його, пане, — відказав Сітрік, і, скоріш за все, це була правда, бо таких байстрюків у К’яртана в Дангольмі було, мабуть, безліч.

— А мати? — спитав я.

— Я любив її, пане, — слізно промовив Сітрік.

Я підступив до нього на крок, і рука, в якій він стискав меч, здригнулась, але він миттю опанував себе.

— На коліна, малий, — наказав я.

Він кинув на мене непокірний погляд.

— Я загину гідно, — відказав він зашерхлим від страху голосом.

— На коліна! — гаркнув я, і мій тон налякав його, бо хлопець звалився на коліна й терпляче дивився, як я йду до нього.

Коли я перевернув Подих Змія в руці, він зіщулився, очікуючи удару важким набалдашником, проте ошелешено витріщився на мене, побачивши, що я простягаю йому руків’я свого меча.

— Візьми його і присягни мені, — сказав я.

Не зводячи з мене погляду, він покинув щит і меч, вклав руків’я Подиху Змія в долоні, а я накрив їх своїми руками.

— Присягни мені, — повторив я наказ.

— Присягаю на вірність вам, пане, — промовив він, не зводячи з мене очей, — і обіцяю служити вам до смерті.

— І після неї, — додав я.

— І після неї, пане. Присягаюся.

Янберт та Іда тут же здійняли лемент. Обидва монахи забігли за прути, волаючи, що хлопець мусить померти, бо така воля Господня. Сітрік здригнувся, коли я висмикнув меч у нього з рук і крутнувся до них. Вкрите свіжою кров’ю й щербинами лезо метнулося до ченців, застигло перед самою горлянкою Янберта, і в ту мить мене охопила бойова лють — жага крові, радість убивства, і я з останніх сил стримався, щоб не дати Подиху Змія забрати ще одне життя. А він цього прагнув: я відчував це з того, як меч тремтить у руці.

— Сітрік — мій слуга, — сказав я ченцю, — і хто його зачепить, той стане моїм ворогом. І я вб’ю тебе, монаше, якщо посмієш зробити щось йому, і то без зайвих роздумів!

Останні слова я прокричав, і він відступив. У мені аж клекотіла розжарена до червоного лють, що жадала його душі.

— Чи хтось із присутніх тут, — проревів я, прибравши меча від горлянки Янберта і проводячи ним по натовпу, — заперечує проти того, щоб Сітрік служив мені? Є тут не згодні?

Усі промовчали. Кайр-Ліґуалідом носився вітер, і, відчуваючи в ньому подих смерті, ніхто не насмілювався говорити, проте їхня мовчанка не вгамовувала моєї люті.

— То є тут хтось, хто не погоджується з цим? — прокричав я, прагнучи знайти когось, хто прийняв би мій виклик. — Бо ви можете вбити його просто зараз, поки він стоїть на колінах. Але спершу доведеться здолати мене!

Янберт незрушно дивився на мене. Він мав вузьке смагляве обличчя й хитрі очі. Рот викривлений, либонь, унаслідок якоїсь пригоди в дитинстві, й це надавало йому насмішкуватого виразу. Мені захотілося вирвати його гнилу душу з кощавого тіла. Він також хотів мою душу, та поворухнутися не смів. Ніхто не рушав з місця. На майданчик вийшов Ґутред і взяв Сітріка за руки.

— Вітаю, — сказав він хлопцеві.

Отець Віллібальд, котрий тут же прибіг на мій крик, також зайшов за прути.

— Сховайте меч, пане, — промовив він м’яко.

Наблизитися до мене священник боявся, проте йому стало мужності стати переді мною й акуратно відвести вістря Подиху Змія.

— Сховайте меч, — повторив він.

— Хлопець житиме! — процідив я йому.

— Так, лорде, — м’яко відказав Віллібальд, — нехай живе.

Ґізела дивилася на мене тим самим яскравим поглядом, що й тоді, коли я повернув її брата з неволі. А на неї дивилася Гільда.

А мені досі бракувало однієї голови.

Ми висунулися на світанку — військо, готове до війни.

В авангарді йшли Ульфові вояки, за ними — зграя духівництва з дорогоцінними скринями абата Едреда, а позаду на білій кобилі їхав Ґутред. Ґізела йшла біля брата, я — за нею. Гільда вела Вітнера, а коли стомилася, я вмовив її сісти в сідло.

Виглядала вона вже як справжня черниця. Довге золоте волосся заплела, коси закрутила довкруг голови, а зверху натягла сірий каптур.

Плащ її був того ж блідо-сірого кольору, а на шиї висів простий дерев’яний хрест, який вона крутила в руках усю дорогу.

— Вони тебе повчали, так? — спитав я в неї.

— Хто?

— Попи, отець Віллібальд, — відказав я. — Вони всі хочуть, щоб ти повернулася в монастир.

— Мене напучав Госопдь, — відповіла вона.

Я подивився на неї, й вона заспокійливо всміхнулася, показуючи, що не обтяжуватиме мене своїми клопотами.

— Я молилася святому Кутберту, — додала вона.

— І він відповів?

— Я просто молилася, — спокійно промовила вона, крутячи хреста в руці. — А це вже початок.

— Тобі недобре на волі? — кинув я грубо.

Гільда засміялася.

— Я жінка, — сказала вона. — Як можу я бути вільною?

Я не відповів, і вона знов усміхнулася.

— Я мов та омела: мені треба гілка, щоб рости на ній. А без гілки я ніщо.

Говорила вона невимушено, мовби розповідала очевидні речі. І це була правда. Вона походила з хорошої родини, і якби не пішла в монастир, то, як малу Етельфледу, її б видали заміж. Така вже жіноча доля. Згодом я познайомився з жінкою, котра кинула виклик звичаю, але Гільда нагадувала мені вола, що у святковий день тужить за своїм ярмом.

— Але тепер ти вільна, — сказав я.

— Ні, — відповіла вона. — Я залежна від тебе. — Подивилась на Ґізелу, котра реготала з чогось, що говорив їй брат. — І ти, Утреде, робиш дуже добре, що не ганьбиш мене. — Вона мала на увазі, що я не принизив її, покинувши заради Ґізели, і це була правда, але не більше. Побачивши мій вираз, вона засміялася. — Багато в чому ти хороший християнин.

— Я?

— Бо завжди прагнеш добра, еге ж? — Знову розсміялася на мій спантеличений погляд. — Хочу, щоб ти мені дещо пообіцяв.

— Якщо зможу, — обачно сказав я.

— Пообіцяй, що не крастимеш голову святого Освальда, щоб нарешті мати вісім голів.

Я засміявся, радий, що обіцянка не стосується Ґізели.

— Я про це думав, — зізнався я.

— Знаю, — мовила вона. — Але такий фокус не спрацював би. Вона занадто стара. Та й це б засмутило Едреда.

— А хіба це погано?

Це питання вона пустила повз вуха, сказавши натомість:

— Вистачить і семи голів.

— Але вісім — краще.

— Утред Жадібний, — пожартувала вона.

Сім голів лежало в мішку. Сітрік почепив торбу на віслюка, якого вів за мотузок. На сморід налетіли мухи, тому хлопець ішов сам.

У нас була дивна армія. Не рахуючи попів, наша чисельність складала триста вісімнадцять душ, а супроводжувало нас майже стільки ж жінок із дітьми й звична для будь-якого війська зграя собак. Попів із ченцями було шість чи сім десятків, і я б радо проміняв їх на коней і вояків, бо сумнівався, що з трьохсот вісімнадцяти наших чоловіків набереться бодай сотня підхожих для стіни щитів. У дійсності ми були не військом, а набродом.

Ідучи, ченці співали — припускаю, латиною, позаяк слів їхніх я не розумів. Труну святого Кутберта вони загорнули в зелену тканину, вишиту хрестами, на яку дорогою сернув ворон. Спершу я сприйняв це за лихий знак, а тоді, вирішивши, що це птах Одіна так показує свою зневагу до мертвого християнина, поплескав доброму жартові бога, отримавши за це несхвальні погляди братів Іди і Янберта.

— Що ми робитимемо, коли, прийшовши до Еофервіка, побачимо, що Іварр повернувся? — спитала Гільда.

— Звісно, втечемо.

Вона засміялася:

— Ти в доброму гуморі.

— Так.

— Чому?

— Бо біля мене нема Альфреда, — мовив я і збагнув, що це правда.

— Альфред хороший, — дорікнула Гільда.

— Це правда, — відповів я. — Але чи хочеться тобі його компанії? Чи вариш ти для нього особливий ель? Чи запам’ятовуєш кумедні байки, щоб переповісти потім йому? Чи сидять його люди з ним біля вогнища, забавляючись загадками або співаючи з ним пісень? Він тільки й знає, що весь час турбуватися тим, чого хоче його бог, а навіть коли й зробиш для нього щось, цього завжди мало, бо його триклятий бог постійно хоче більшого.

На образу її бога Гільда, як завжди, стримано всміхнулася.

— Альфред чекає твого повернення, — сказала вона.

— Йому потрібен не я, а мій меч, — відрізав я.

— Ти повернешся до нього?

— Ні, — твердо відказав я і спробував зазирнути в майбутнє, щоб перевірити цю відповідь. Проте що готують для мене прялі, які тчуть людські долі, я не знав. Невідь-чому сподівався за допомогою цього наброду знищити К’яртана й захопити Беббанбурґ, і хоча здоровий глузд казав мені, що це неможливо, але хто б міг собі уявити, що звільненого мною раба визнають королем над собою сакси й дани?

— Ніколи не повернешся? — запитала Гільда, не повіривши мені.

— Ніколи, — сказав я, чуючи тихенький сміх пряль і боячись, що доля прив’язала мене до Альфреда. Це мені не подобалося, бо означало, що я не володар собі. Можливо, я також був омелою, тільки такою, що має обов’язок: здійснити кревну помсту.

Через гори ми їхали римськими дорогами. Просувалися страшенно повільно — аж п’ять днів, — бо через ченців, що несли на плечах труп святого, не могли йти швидше. Щовечора вони читали молитви, а щодня до нас долучалося дедалі більше людей, так що в останній день походу рівниною до Еофервіка нас крокувало майже п’ять сотень. Ульф, котрий тепер величав себе ярлом Ульфом, вів наше військо під своїм орлоголовим стягом. Він заприязнився з Ґутредом, і ми з ним стали головними радниками короля. Звісна річ, близьким до нього був і абат Едред, хоч той і не тямив нічого у військовій справі. Як і більшість церковників, він вважав, що перемогу нам дарує його бог, у чому й полягав увесь його внесок у планування походу. Ми ж з Ульфом, на противагу, мали багато що сказати, проте якщо коротко, суть зводилась до того, що з п’ятьма сотнями кепсько підготованих вояків нам не взяти Еофервіка, якщо Еґберт вирішить стати на його захист.

Одначе Еґберт впав у відчай. У священній книзі християн є одна байка про короля, який побачив на стіні напис. Цю небилицю я чув кілька разів, але подробиць не пригадую — пам’ятаю лише, що там ішлося про короля і слова на стіні, які не на жарт перелякали його. Здається, те послання залишив християнський бог, хоч у цьому я не впевнений. Звісно, зараз я можу щомиті послати за попом дружини (бо сьогодні дозволяю їй тримати вдома такого улюбленця) і розпитати докладніше в нього, але він буде валятися в мене у ногах, ниючи збільшити видачу риби, елю і дров для його родини, чого я робити не бажаю, тому до подробиць зараз байдуже. Одне слово, був собі король, який прочитав на стіні певні слова й налякався.

Ту казку я вперше почув від Віллібальда. Коли ми зайшли в місто, він розридався сльозами радості, а коли почув, що Еґберт не чинитиме опору, почав гукати, що король уздрів слова на стіні. Він знай це повторював, а я нічого не розумів, зате тепер знаю, про що казав піп: він мав на увазі, що, навіть не розпочавши битви, Еґберт уже розумів, що програє.

Еофервік очікував на повернення Іварра, і багато городян повтікали з міста, боячись помсти данів. Звісно, в Еґберта була його варта, більша частина якої, однак, накивала п’ятами, так що боронити короля залишилося всього двадцять вісім чоловік, жоден з яких не бажав гинути за володаря, якому на стіні явилося послання, а решта еофервікців не мали наміру перекривати браму і стерегти мур, тому Ґутредове військо ввійшло до міста без найменшого опору. Ба більше, нас там радо привітали. Певне, народ вирішив, що ми прибули боронити його від Іварра, а не забирати в Еґберта корону, та навіть довідавшись, що над ними тепер новий король, люди все одно були щасливі. Найбільше їх тішили мощі святого Кутберта. Едред встановив гроб святого в архієпископському соборі, відкрив кришку, і помолитися мертвякові потягнувся люд.

Архієпископа Вільфгера не було в місті, одначе нікуди не зник отець Гротверд, котрий не припиняв молоти свою маячню і миттю пристав до Едреда. Мабуть, також уздрів напис на стіні, хоча єдине, що бачив я, — це хрести, вирізьблені на дверях домівок. Ними позначали оселі, в яких живуть християни, хоча більшість уцілілих данів також намалювали їх, щоб захиститися від грабунку — а саме такого прагнули Ґутредові люди.

Едред обіцяв їм розпусних жінок і гори срібла, проте зненацька кинув усі свої сили на захист тамтешніх християн від Ґутредових данів. Невелика веремія таки зчинилась, але ненадовго. Містянам не забракло розуму ділитися грошима й елем задля порятунку від грабування, до того ж Ґутред знайшов у палаці цілу скриню срібла й роздав його своїм воякам, а в шинках було повно елю, тож якийсь час кумбралендці були задоволені.

— Що б зробив Альфред? — спитав мене Ґутред у перший вечір в Еофервіку.

Я вже почав звикати до цього питання, бо Ґутред чомусь утовкмачив собі, ніби Альфред — король, гідний наслідування. Цього разу питання стосувалось Еґберта, якого знайшли в покоях. Його витягли в залу, де він упав навколішки й присягнув Ґутредові на вірність. Дуже дивно було дивитись, як один король схиляє коліна перед іншим у прадавньому римському палаці, високі крокви якого коптив дим із жаровень. За Еґбертом зібралася його свита, котра також стала навколішки й поклялася вірно служити Ґутредові. Еґберт був старий, хворий і нещасний, а новий король Ґутред сяяв молодістю. Я відшукав Едредову кольчугу й віддав її Ґутредові, котрий одягнув її, бо вона надала йому величного вигляду. До скинутого правителя він поставився приязно, підняв його з колін, розцілував в обидві щоки й великодушно запросив сісти побіля себе.

— Убийте старого мерзотника, — сказав Ульф.

— Я схильний до милосердя, — високоповажно проказав Ґутред.

— Ви схильні до глупства, — буркнув Ульф.

Він був не в гуморі, бо в Еофервіку не знайшлося й дрібки від тих багатств, на які він сподівався. Щоправда, йому перепало двійко дівчат-близнючок, і це трохи вдовольнило його й утримало від зайвих нарікань.

Коли скінчилися всі церемонії й Едред прочитав довжелезну молитву, ми з Ґутредом пройшлися містом. Прагнучи показатися в новому обладунку або просто провітрити голову після курного палацу, він пив ель у кожній таверні, жартував зі своїми людьми англійською і данською, перецілував щонайменше п’ятдесят дівчат і аж тоді повів мене до муру. Якийсь час ми крокували в тиші, доки не дійшли до східного краю міста, і я зупинився подивитись на долину, де під серпом місяця сріблясто виблискувала річка.

— Тут поліг мій батько, — промовив я.

— З мечем у руках?

— Так.

— Це добре, — сказав він, забувши, що віднедавна став християнином. — Але для тебе це був скорботний день.

— Це був чудовий день, — відповів я. — Тоді я зустрів ярла Раґнара. Та й батька свого я ніколи особливо не любив.

— Не любив? — здивувався Ґутред. — Чому?

— Бо він був сердитий буркотун, — пояснив я. — Люди хотіли його прихильності, та замість неї отримували наганяй.

— Отже, ти весь у нього, — промовив він, і настала моя черга дивуватись.

— Я?

— Мій любий Утреде Буркотливий, — сказав він, — ти сама лють і загроза. Тож скажи мені, що зробити з Еґбертом?

— Аякже. Зробіть, як пропонує Ульф.

— Ульфу тільки б убивати, — мовив Ґутред, — бо так менше клопоту. А як би вчинив Альфред?

— Байдуже, як би вчинив він.

— Ні, не байдуже, — терпляче наполіг він. — Скажи.

В особі Ґутреда було щось, що постійно змушувало мене говорити йому правду чи бодай майже правду, тому, хоч мені й кортіло сказати, що Альфред витяг би старого короля на ринок і відрубав голову, я усвідомлював, що це не так. Після Етандуна Альфред зберіг життя своєму двоюрідному братові-зраднику, пощадив свого небожа Етельреда, хоча той мав більше право на престол, ніж сам Альфред. Тож я просто зітхнув:

— Він би дарував йому життя. Але Альфред — побожний дурень.

— Ні, не дурень, — заперечив Ґутред.

— Він боїться несхвалення свого бога, — сказав я.

— І дуже мудро, — зауважив він.

— Убийте Еґберта, мілорде, — промовив я пристрасно. — А як не зробите цього, він спробує повернути собі престол. На південь від міста в нього є угіддя, з яких він може призвати людей. Якщо помилуєте його, він поведе їх до Іварра, а тому на троні потрібен саме він. Еґберт — ворог!

— Він старий, хворий і наляканий, — терпляче промовив Ґутред.

— То позбавте його страждань, — закликав я. — Або я зроблю це за вас. Королів я ще не вбивав.

— А хотів би?

— Цього я вб’ю за вас, — сказав я. — Він дозволив саксам різати данів! Він не настільки жалюгідний, як ви вважаєте.

Ґутред несхвально зиркнув на мене:

— Я знаю тебе, Утреде. Ти любиш вихвалятися тим, що здолав Уббу біля моря і скинув Свейна Білокінного з коня, а тепер ще й хочеш зажити слави чоловіка, який відправив у могилу Еґберта Еофервікського.

— А ще вбив К’яртана Жорстокого, — додав я, — і зарізав Ельфріка, загарбника Беббанбурґа.

— Я радий, що ми з тобою не вороги, — промовив він з полегкістю, а тоді нахмурився: — Ель тут кислий.

— Бо його тут готують по-іншому, — сказав я. — А що каже абат Едред?

— Те саме, що й ви з Ульфом: вбити Еґберта.

— Ну хоч колись Едред каже діло.

— От тільки Альфред не вбивав би його, — твердо промовив він.

— Альфред — король Вессексу, — мовив я, — йому не загрожує Іварр, і він не має такого суперника, як Еґберт.

— Але він хороший король, — не відступався Ґутред.

Спересердя я буцнув стіну:

— Для чого дарувати Еґбертові життя? Щоб народ полюбив вас?

— Я хочу, щоб люди мене любили, — підтвердив він.

— А мали б боятися! — гаркнув я. — Ви — король! Ви маєте бути безжалісним, наганяти страх.

— Альфред наганяє страх на своїх підданих?

— Так, — сказав я і сам здивувався тому, що кажу правду.

— Бо він нещадний?

Я похитав головою:

— Люди бояться його несхвалення.

Цього я раніше не усвідомлював, проте в ту мить ясно збагнув. Альфред не був безжальний і мав схильність до милосердя, але його все одно боялися. Припускаю, це тому, що люди бачили: над ним панує дисципліна, так само як він — над ними. І дисципліна його — страх Господнього несхвалення. Цього уникнути він не міг. Не мав снаги стати таким, як хотів, та не полишав спроб досягнути мети. Щодо мене, я давно змирився з тим, що маю свої вади, а от Альфред собі того не пробачав.

— Я б хотів, аби піддані боялися мого несхвалення, — м’яко зізнався Ґутред.

— Тоді дайте мені вбити Еґберта, — сказав я, не бажаючи більше сперечатись, але Ґутред, натхненний Альфредовим милосердям, таки вирішив пощадити колишнього короля, і незабаром виявилося, що не помилився.

Він відправив старого в монастир на південь від річки, наказавши тамтешнім ченцям пильнувати, аби Еґберт не полишав його стін. Монахи виконали наказ, і вже менш як за рік Еґберт сконав сам від якоїсь болячки, що лишила від нього самі шкіру та кості. Поховали його у великій церкві в Еофервіку, хоча похорону я не бачив.

На той час у розпалі було літо, і я кожного дня боявся уздріти на півдні Іваррове військо. Однак замість того до нас тільки доходили чутки про велику битву між ним і шотландцями. Подібні чутки ходили завжди, і здебільшого це була брехня, тому я не зважав, а от Ґутред вирішив повірити й дозволив основній частині вояків повернутися в Кумбраленд збирати врожай. Через це обороняти Еофервік лишилося зовсім мало людей. Однак Ґутредова особиста варта зосталася, тому кожен ранок я змушував їх управлятися з мечами, списами й щитами, а вдень — лагодити міський мур, котрий у багатьох місцях сипався. Ґутреда за те, що відпустив більшу частину війська, я вважав йолопом, та він твердив, що без збіжжя народ голодуватиме, і був певен, що вояки повернуться. І вкотре виявився правим. Люди повернулися. З Кумбраленду їх привів Ульф, котрий захотів знати, куди військо рушить далі.

— Підемо на К’яртана, — сказав Ґутред.

— І Ельфріка, — докинув я.

— Аякже, — погодився Ґутред.

— У К’яртана велике багатство? — допитувався Ульф.

— Незліченні скарби, — відповів я, пригадуючи слова Текіля. Щоправда, про злючих псів, які стережуть золото і срібло, не сказав. — К’яртан казково багатий.

— Час гострити мечі, — мовив Ульф.

— А в Ельфріка добра ще більше, — додав я, хоч насправді й гадки не мав.

Однак я щиро вірив, що ми здатні захопити Беббанбурґ. Ще жодного разу його не брав ворог, та це не означало, що його неможливо взяти взагалі. Усе залежало від Іварра, бо як нам вдасться здолати його, Ґутред стане наймогутнішим правителем Нортумбрії, а оскільки він мій друг, я сподівався, що він допоможе мені не тільки вбити К’яртана і помстити смерть Раґнара Старшого, а й повернути мої землі та фортецю біля моря. Ось про що я мріяв того літа, вважаючи, що на мене чекає радісне майбутнє, якщо допоможу Ґутредові закріпити його владу. Однак я зовсім забув про підступність трьох пряль, які тчуть людські долі під світовим деревом.

Отець Віллібальд захотів повернутись у Вессекс, за що я не міг його винуватити. Він був західним саксом, і йому не подобалося в Нортумбрії. Пригадую, якось на вечерю нам подали варене коров’яче вим’я. Я кинувся наминати його з превеликим апетитом, приказуючи, що такої смакоти не їв ще з дитинства, а сердега Віллібальд не міг проковтнути й шматочка, сидячи з такою мармизою, ніби його зараз знудить, що неабияк потішило мене, і я назвав його південним слабаком. Сітрік, тепер мій слуга, приніс йому хліба з сиром, а ми з Гільдою охоче доїли порцію святого отця. Дівчина хоч і була також із півдня, але, на відміну від Віллібальда, харчами не перебирала. Саме того вечора, кривлячись над тарілкою, він і оголосив, що хоче повернутись до Альфреда.

Новин із Вессексу до нас доходило небагато, тому ми знали тільки те, що там панує мир. Після поразки Ґутрум, за мирною угодою, охрестився і взяв собі християнське ім’я Етельстан, що означає «благородний камінь». Альфред став його хрещеним батьком, і вісті з півдня казали, що Ґутрум — чи як його там тепер — дотримується миру. Сам Альфред був живий, і більше ми нічого не знали.

Ґутред вирішив відправити до Альфреда послів. Для поїздки на південь він обрав чотирьох данів і чотирьох саксів, розваживши, що такій групі буде безпечно і на данських, і на саксонських землях. Нести послання довірив Віллібальду, котрий записав його слова, завзято шкребучи пером по чистому пергаменту.

— З Божою поміччю взяв я собі королівство Нортумбрія… — почав Ґутред.

— Яке нині зветься Галіверфолькландом, — втрутився Едред.

Ввічливо кивнувши, мовляв, нехай Віллібальд сам вирішує, додавати ту фразу чи ні, Ґутред продовжив:

— І його ласкою я маю намір правити цією землею в мирі та справедливості…

— Не так швидко, мілорде, — промовив Віллібальд.

— І навчити їх правильно варити ель, — додав Ґутред.

— І навчити їх… — промимрив Віллібальд.

— Ні, ні, отче! Цього не пишіть! — засміявся Ґутред.

Бідний Віллібальд. Той лист був настільки довгим, що довелося здерти, вичинити й постригти ще одну овечу шкуру. Нескінченно довго йшлося там про святого Кутберта, про те, як він привів святу армію під стіни Еофервіка, де Ґутред планує збудувати йому гробницю. Згадувалося в листі й про ворогів, котрі можуть завадити тому задуму, проте правитель не розглядав їх як серйозну загрозу, ніби К’яртан та Іварр — лише дрібна перепона.

Просилося там про Альфредові молитви й запевнялося, що християнський народ Галіверфолькланду щоденно молиться за короля Вессексу.

— Треба надіслати Альфредові подарунок, — сказав Ґутред. — Що б йому сподобалося?

— Реліквія, — сердито буркнув я.

Ідея була добра, оскільки Альфред понад усе на світі любив святі реліквії, одначе в Еофервіку майже нічого не лишилося. В архієпископовій церкві було безліч скарбів, зокрема губка, з якої Христу перед смертю підносили вино, а також уздечка з Валаамової ослиці. Правда, хто такий Валаам, я не знаю, а що святого було в його ослиці — ще більша загадка для мене. У церкві зберігалася ціла купа подібних речей, проте архієпископ забрав їх усі з собою, й ніхто не знав, де тепер Вульфгер, хоч я припускав, що він пристав до Іварра. Гротверд заявив, що має насінину платана, про який згадується в молитовнику, та коли ми відчинили срібну скриньку, в якій зберігалося те зерня, не знайшли нічого, крім пилюки. Тоді я запропонував висмикнути два з трьох зубів святого Освальда. Спершу Едред обурився, та зрештою вирішив, що це слушна думка, й наказав принести кліщі. Скриню відчинили, і двоє ченців висмикнули два жовтих ікла з рота мертвого короля й поклали в прегарний срібний горщик, у якому Едред тримав копчених устриць.

Посланці висунулись у путь наприкінці серпня. Ґутред відвів Віллібальда вбік і передав йому останнє послання для Альфреда, в якому запевняв, що хоч він, Ґутред, і дан, зате християнської віри, і закликав у разі загрози Нортумбрії надати йому військо для оборони королівства Божого. Як на мене, то це було однаково що сцяти проти вітру, адже Вессекс мав удосталь власних ворогів, аби перейматися долею Нортумбрії.

Я також відвів Віллібальда вбік. Мені було шкода, що він іде, бо ж був він добрим чоловіком і подобався мені, але я бачив, що йому не терпиться знову побачити Вессекс.

— Зробіть для мене дещо, отче, — звернувся я до нього.

— Якщо зможу, — обачливо відказав він.

— Передайте королю мої вітання, — продовжив я.

Віллібалльду відлягло: він-бо очікував, що я попрошу про щось напрочуд складне. Власне, моє прохання таким і було, але це він побачить згодом.

— Я хочу, щоб ви відшукали ярла Раґнара, — сказав я.

Його очі округлилися.

— Заручника? — перепитав він.

— Знайдіть його й передайте послання від мене, — промовив я.

— Якщо зможу, — відповів він знову обачно.

Я схопив його за плечі, аби краще дійшло, і він скривився від сили моїх рук.

— Ви його знайдете, — проказав я погрозливо, — і передасте звістку від мене. Скажете, що я вирушаю на північ убити К’яртана. А ще — що його сестра жива. Передайте, що я докладу всіх зусиль, аби знайти й повернути її. Скажіть йому, що в цьому я присягаюся власним життям. І як тільки його звільнять, нехай мчить сюди.

Відтак я змусив його повторити все і присягнутися на розп’ятті, що він передасть мої слова Раґнарові. Віллібальд не дуже хотів давати таку присягу, та боявся мого гніву, тому схопився за хрест і урочисто пообіцяв.

На тому й пішов.

А в нас знову було військо, бо народ зібрав збіжжя. Настав час походу на північ.

На північ Ґутред ішов з трьох причин. Першою був Іварр, котрого необхідно було розбити, другою — К’яртан, що своєю присутністю ятрив Нортумбрію, а третьою — Ельфрік, котрий мусив визнати владу Ґутреда. Найнебезпечнішим ворогом був Іварр, який з легкістю міг знищити нас, якби повернув свою армію на південь. К’яртан становив меншу загрозу, проте його слід було знищити, бо допоки жив він — бачити мир Нортумбрії не судилося. Ельфрік же був найслабшим з них трьох.

— Твій дядько — король Беббанбурґа, — сказав мені Ґутред дорогою на північ.

— Так він тепер себе величає? — сердито спитав я.

— Ні, ні! Він занадто розумний, щоб чинити таку дурницю. Але по суті так. А К’яртанова земля — вона як кордон, і через неї влада еофервікського престолу не поширюється за Дангольм.

— Мої пращури були королями Беббанбурґа, — сказав я.

— Справді? — здивувався Ґутред. — Ви були королями Нортумбрії?

— Берніції, — відказав я. Такої назви Ґутред не знав. — Це була вся північна Нортумбрія, а землі довкола Еофервіка утворювали королівство Дейра.

— То ти претендуєш на тутешній престол? — спитав він, і, на мій подив, у голосі прозвучала підозра. Я мовчки зиркнув на нього, й він зашарівся. — Але ж так і є? — додав він безтуботніше, наче йому байдуже.

Я засміявся:

— Мілорде королю, якщо повернете мені Беббанбурґ, я вклоню перед вами коліна і присягнуся вірно служити вам і вашим нащадкам.

— Нащадкам! — збадьорився він. — Ти бачив Осбургу?

— Бачив, — відказав я.

Осбургою звали Еґбертову небогу. Вона була саксонкою й мешкала в палаці, коли ми взяли Еофервік. Мала чотирнадцять років, чорні коси і гарненьке пухке личко.

— Якщо я одружуся з нею, чи стане Гільда її товаришкою та супровідницею?

— Спитайте в неї самої, — відповів я, киваючи на Гільду, яка йшла з нами. Я думав, вона повернеться у Вессекс із отцем Віллібальдом, але вона сказала, що поки не готова бачитися з Альфредом, і за це я не міг судити її, тому й не тиснув. — Гадаю, для неї буде честю стати товаришкою вашої дружини.

Першої ночі ми стали табором при Онріпумі й тамтешній монастир дав притулок Ґутредові, Едредові та всім духівникам, що супроводжували нас. Наше військо налічувало вже майже шість сотень чоловік, майже половина з яких їхали верхи, і заграва від наших вогнищ освітила поля довкола монастиря. Як командир королівської варти, я стояв найближче до будівель, а мої хлопці, яких нині налічувалось чотири десятки й більшість котрих мали кольчуги, здобуті в Еофервіку, ночували під монастирською брамою.

Першу половину ночі я стояв на чатах із Клапою та двома саксами. Був зі мною й Сітрік, і хоч я й кликав його своїм слугою, він поступово вчився орудувати мечем і щитом, і я бачив, що за рік-другий із нього вийде майстерний воїн.

— Ти надійно сховав голови? — спитав я в нього.

— Сморід аж тут чутно! — поскаржився Клапа.

— Від тебе смердить не краще, Клапо, — відрізав я.

— Вони в безпеці, володарю, — промовив Сітрік.

— Мені було потрібно вісім голів, — сказав я, проводячи пальцем по Сітріковій шиї. — Ох і тонка ж у тебе шия, Сітріку.

— Зате міцна, володарю, — відповів він.

Саме в ту мить прочинилася монастирська брама, і звідти, закутана у все чорне, вислизнула Ґізела.

— Міледі, ви б мали спати, — звернувся я до неї.

— Не спиться, хочу прогулятися.

Вона виклично зиркнула на мене. Її уста були злегка розтулені, й відблиск вогнища мерехтів на зубках і у великих очах.

— Куди б ви хотіли сходити? — спитав я.

Не зводячи з мене погляду, вона знизала плечима, а я подумав про Гільду, яка ночує в монастирі.

— Клапо, ти лишаєшся за головного, — наказав я здоровилу. — Якщо раптом об’явиться Іварр, убий мерзотника.

— Слухаюся, пане.

Почувши за спиною гиготіння вартових, я гаркнув на них і повів Ґізелу до дерев на схід від монастиря, бо там було найтемніше. Вона взяла мене за руку. Дорогою мовчала, задоволена вже самим моїм товариством.

— Ви не боїтеся темряви? — спитав я в неї.

— Тільки не з вами.

— У дитинстві я любив уявляти себе скедуґенґаном.

— Що таке «скедуґенґан»? — запитала вона, бо слово це було саксонське, а отже, незнайоме їй.

— Нічний вирискувач, — пояснив я. — Істота, що живе в тінях.

Понад нами пугукнула сова, і дівчина несамохіть стиснула мою руку.

Ми зупинилися під шурхітливим віттям буків, між листям яких пробивалося трохи світла від вогнищ. Я підняв її обличчя до себе й зазирнув у вічі. Вона була висока, та все ж на голову нижча за мене. Вона була не проти того, щоб я її розглядав, а коли я провів пальцем їй по носу, заплющила очі.

— Я… — промовив я і затнувся.

— Так, — відказала вона, наче знала, що я збирався сказати.

З зусиллям я відвернувся від неї.

— Я не можу зробити Гільду нещасною.

— Вона казала мені, що збирається повернутись із отцем Віллібальдом у Вессекс, — сказала Ґізела, — але хоче подивитися, чи захопите ви Дангольм. Каже, що молиться, аби так сталося, бо якщо вам це вдасться, то буде їй знак від її бога.

— Вона дійсно казала таке?

— І ще — що це означатиме, що їй час повертатися в монастир. Вона розповідала мені вчора.

Цьому я міг повірити. Погладив Ґізелине обличчя.

— Значить, мусимо дочекатися взяття Дангольма, — сказав я, хоч і зовсім не хотів говорити цього.

— Брат хоче віддати мене як мировий дарунок, — гірко промовила вона.

Це була давня традиція — віддавали жінку заміж за когось із ворожого роду для примирення. Певно, Ґутред планував подарувати Ґізелу синові Іварра або когось із шотландських правителів.

— Але ж я не буду нічиїм дарунком, — впевненно продовжила Ґізела. — Я кидала руни і знаю, яка доля чекає на мене.

— І яка ж вона?

— В мене буде двоє синів і донька.

— Це добре, — сказав я.

— Це будуть твої сини, — палко промовила вона, — і твоя донька.

На мить мені відібрало мову. Зненацька ніч навколо освітилася.

— Це сказали вам руни? — врешті вичавив я з себе.

— Вони ще ніколи не помилялися, — спокійно мовила вона. — Коли Ґутреда взяли в полон, вони розповіли мені, що він повернеться в супроводі мого чоловіка. І з ним приїхав ти.

— Але ж він хоче віддати вас у дарунок, — сказав я.

— Значить, мусиш викрасти мене, як робили колись, — відповіла вона.

У давнину в данів було заведено викрадати наречену: напасти на її дім, вирвати з рук родини, одружитися. Так інколи роблять і сьогодні, проте в наші набагато м’якші дні набіг стається вже після офіційних переговорів, а наречена має час зібрати речі до приїзду вершників.

— Тоді я тебе викраду, — пообіцяв я їй і, хоча знав, що створюю зайві неприємності, на які не заслужила Гільда, й що Ґутред почуватиметься зрадженим, притягнув Ґізелу до себе і поцілував.

Тільки-но вона міцно обійняла мене, як почулися крики. Стиснувши Ґізелу в руках, я прислухався. Кричали в таборі, й крізь гілля я бачив, як повз багаття в бік дороги біжать люди.

— Біда, — сказав я, схопив дівчину за руку й побіг до монастиря, де Клапа і вартові стояли з мечами наголо. Заштовхавши Ґізелу за браму, я дістав Подих Змія.

Однак це не була біда. Принаймні не для нас. Приваблені світлом з нашого табору, до нас прийшло троє тяжко зранених незнайомців, що принесли звістку. Вже за годину довкола монастирської церковки засвітились яскраві вогні, а монахи затягли хвалу Господу.

Звістка, яку принесли з півночі мандрівники, миттю облетіла табір, і до монастиря потяглися люди, аби переконатися, що це правда.

— Це диво Господнє! — заволав у натовп Гротверд.

Драбиною він здерся на дах монастиря. Було темно, але багато хто прийшов зі смолоскипами, у світлі яких Гротверд здавався велетнем. Він здійняв руки, закликаючи натовп до тиші. Коли всі вгамувалися, він обвів поглядом їхні підняті обличчя. З-за спини в нього лунав спів ченців, десь у темряві пугукала сова.

Зчепивши кулаки, він підніс руки, немов намагаючись торкнутися неба, і проголосив:

— Іварра подолано! Славімо Господа і святих його за поразку тирана Іварра Іварсона! Він втратив своє військо!

І народ Галіверфолькланду, котрий боявся виступати проти могутнього Іварра, заревів аж до хрипу, позаяк найбільшу перепону на шляху Ґутреда до влади в Нортумбрії було усунуто. Тепер він міг не лише називати себе королем, а й бути ним — королем Ґутредом.

Розділ четвертий

Нам розповіли про страшну, кровопролитну битву, від якої вся долина почервоніла, й Іварра Іварсона, наймогутнішого дана Нортумбрії, в ній розбило військо Аеда Шотландського.

Втрати з обох боків були значні. Більше ми довідалися на другий ранок, коли до нас пристало ще кілька вцілілих у тому побоїщі. Їхня група була малою, К’яртан її не помітив, і вони досі здригалися на згадку про бійню, через яку пройшли. Чоловіки розповіли нам, що Іварра заманили у видолинок по той бік річки, де, як він вважав, заховався Аед, однак це виявилося пасткою. На пагорбах з обох її боків виринула ціла армія шотландців і з криками понеслася на данську стіну щитів.

— Їх було кілька тисяч, — сказав один з новоприбулих, досі тремтячи.

Іваррова стіна щитів витримала навалу, та я легко уявив жорстокість тієї битви. Мій батько багато воював з шотландцями і розповідав, що вони справжні чортяки — божевільні, нестримні, гучні. Іваррові дани розказали нам, як утримали першу навалу, як мечами і списами рубали тих чортів, а ззаду, перелазячи через убитих, валили все нові й нові вояки з червоним від крові волоссям і гострими клинками. Іварр спробував вибратися з долини на узвишшя, а це означало, що він мусив прорубувати собі шлях крізь стіну плоті. У нього нічого не вийшло, бо на найкращих його вояків Аед кинув свою особисту варту. Загуркотіли щити, задзвеніли клинки, й один по одному полягли данські войовники. За словами втікачів, Іварр бився як лев, доки груди йому не протнув меч, а ногу — спис, і вартові витягли його із заслону. Він лаявся на вояків, вимагаючи, щоб вони дали йому загинути в бою сам на сам з ворогом, але ті лише забрали його й продовжили відбивати наступ. Тим часом стало поночіти.

Дальній край данської колони досі тримав оборону, і вцілілі, майже всі поранені, потягли свого ватажка на південь, до річки. Іваррів син Івар, шістнадцятирічний юнак, зібрав найменш поранених вояків і з ними прорвав оточення шотландців, проте, поки дани переходили річку в темряві, загинуло ще кількадесят чоловік. Одні потонули під вагою власних кольчуг, інших порубали на підході до води, одначе бодай шоста частина Іваррового війська перейшла річку вбрід і стала на південному березі, слухаючи крики поранених і шалений рев шотландців. На світанку утворили стіну щитів, очікуючи, що противник перейде річку добити їх, та Аедові люди були майже такі ж побиті та стомлені, як і дани.

— Ми вбили кількасот їхніх, — отупіло промовив чоловік, і пізніше ми довідалися, що це правда і що Аед посунув назад на північ зализувати рани.

Ярл Іварр вижив. Поранення були тяжкі, але він не помер. Подейкували, що, остерігаючись нападу К’яртана, він сховався серед пагорбів, тому Ґутред відрядив на його пошуки сотню вершників, котрі розвідали, що на півночі вирискують К’яртанові загони.

Розуміючи, що його однаково знайдуть, Іварр вирішив, що краще вже бути заручником Ґутреда, ніж полоненим у К’яртана, і здався Ульфовому загону, що надвечір привіз до нас у табір пораненого ярла. Верхи їхати він не міг, тому його несли на щиті. Супроводжували його син Івар і три десятки інших уцілілих, багато з яких були поранені так само важко, як і їхній ватажок. Дізнавшись, що мусить присягнути чоловікові, який захопив нортумбрійський престол, Іварр наполіг зробити це стоячи і пішов до Ґутреда. Не знаю, звідки в нього взялися сили на те, бо біль його був явно нестерпний, та він змусив себе прошкутильгати до нового правителя, хоч і кожні кілька кроків зупинявся перепочити, обпершись на списа. Я чітко бачив його біль, а ще — неосяжну гордість, яка не давала йому погодитися піднести себе до Ґутреда.

Він дибав до нас, кривлячись із кожним кроком, та не втрачав сердитого, непокірного погляду. Раніше ми з ним не зустрічалися, бо зростав він в Ірландії, однак виглядав достоту як батько: так само схожий на скелет, як Івар Безкостий, таке саме череповидне лице із запалими очима, таке саме зібране у хвіст біляве волосся, така сама понура загрозливість. Він мав таку ж силу.

Ґутред чекав перед входом у монастир; його варта утворила коридор, яким мав пройти Іварр. Обабіч від Ґутреда стояли його командири, а також абат Едред, отець Гротверд і решта церковників. За кілька кроків до короля Іварр спинився, обперся на списа й окинув нас усіх зневажливим поглядом. Певне, сприйняв мене за короля, бо обладунок мій був куди кращим від Ґутредового.

— Це ти той хлопчисько, що зве себе королем? — гаркнув дан.

— Я той хлопчисько, що вбив Уббу Лотброксона, — відповів я.

Убба був Іваррові дядьком, тому від моїх слів данський ватажок здивовано підняв голову, і я побачив у його очах дивне зелене мерехтіння. Це були зміїні очі в очницях черепа. Іварр був весь зранений, втратив свою владу, але в ту мить не прагнув нічого іншого, тільки вбити мене.

— Як тебе звуть? — прогарчав він до мене.

— Тобі відоме моє ім’я, — зневажливо кинув я, бо ж молодим воїном керує не що інше як пиха.

Ґутред стиснув мені руку, щоб погамувати, і виступив наперед сам.

— Володарю Іварре, — промовив він, — мені шкода бачити твої рани.

Іварр тільки пхикнув на таке:

— Ти мусив би радіти цьому, а шкодувати — що я не мертвий. Ти Ґутред?

— Я оплакую твої рани, володарю, — повторив Ґутред, — і людей, яких ти втратив, але водночас радію кількості вбитих тобою ворогів. Ми в боргу перед тобою. — Він повернувся на своє місце й подивився за спину Іваррові, де при дорозі стояло наше військо. — Ми в боргу перед Іварром Іварсоном! — прокричав Ґутред. — Він прибрав загрозу з нашого північного кордону! Король Аед поплентався додому оплакувати вбитих і втішати шотландських вдів!

Ясна річ, заледве волочив ноги тут Іварр, тоді як Аед вийшов з битви переможцем, однак Ґутредові слова викликали схвалення, що неабияк спантеличило Іварра. Він очікував, що Ґутред його вб’є, а не виставлятиме героєм.

— Вбийте покидька, — шепнув я Ґутреду.

Він приголомшено глипнув на мене, мовби й на мить не задумувався про подібне.

— Для чого? — спитав у мене.

— Просто вбийте його чимскоріше, — натиснув я. — А з ним порішіть його сина-байстрюка.

— Тобі аби тільки вбивати, — пожартував Ґутред, і я спіймав погляд Іварра, котрий пильно стежив за нами, безсумнівно, розуміючи, що я кажу. — Тобі тут щиро раді, володарю Іварре, — відвернувшись від мене, звернувся Ґутред до Іварра. — Нортумбрії потрібні хороші воїни, а тобі, пане, потрібен відпочинок.

Дивлячись в Іваррові гадючі очі, я побачив у них подив, а ще — що він також вважає Ґутреда дурнем. Проте водночас у ту мить я зрозумів, що доля прихильна до Ґутреда. Wyrd bi∂ ful aræd. Коли я порятував його від Свена і його проголосили королем, я сприйняв це за жарт; коли його посадили на престол у Кайр-Ліґуаліді, я все одно не сприймав його всерйоз, і навіть в Еофервіку з нього сміялися кілька тижнів, адже справжньою силою в Нортумбрії був Іварр. Однак Аед зробив нашу роботу — Іварр втратив більшу частину війська, його поранили, й тепер у Нортумбрії залишилося три великі повелителі: Ельфрік, котрий з останніх сил тримав крадений беббанбурзький трон, К’яртан, що, як чорний павук, міцно засів у твердині на річці, й король Ґутред — володар півночі та єдиний дан у всій Британії, за котрим охоче йшли і дани, і сакси.

Ми зосталися в Онріпумі, хоч і не планували цього, але Ґутред наполіг зачекати, доки загояться Іваррові рани. Ярла гляділи ченці, й Ґутред охоче чекав на нього, даючи йому вдосталь їжі та елю. Більшість Іваррових людей також були поранені, й Гільда мила і перев’язувала їхні рани чистими ганчірками.

— Їм треба їжа, — сказала вона мені, але провізії в нас дедалі меншало, і кожного дня доводилося відряджати фуражирів усе далі на пошуки збіжжя й худоби.

Я підмовляв Ґутреда піти пошукати багатший край, однак він був як причарований до Іварра.

— Він мені подобається! — заявив він. — Не можна залишати його тут.

— То поховаймо його тут, — запропонував я.

— Він наш союзник! — наполіг король, сліпо вірячи в це. Іварр засипв його похвалою, й Ґутред вівся на брехливі слова.

Монахи впорались із завданням, бо Іварр одужав швидко. Я очікував, що він сконає від ран, але вже за три дні побачив його на коні. Йому досі боліло, це було видно. Напевне, біль був нестерпний, однак ярл примушував себе ходити і їздити верхи — достоту так само, як примусив себе скоритися Ґутредові.

Іншого вибору він не мав. В Іварра лишилося менше сотні вояків, більшість лежали поранені, й він уже не був великим воєводою, тому разом із сином схилив коліна перед Ґутредом, склав руки і присягнув на вірність. Син, шістнадцятирічний Івар, мав точно такий самий вигляд, як його батько й дід, — сухий і загрозливий. Я не довіряв обом, але Ґутред не бажав мене чути і знай твердив, що король мусить бути щедрим, а проявивши милосердя до Іварра, він очікує схилити його на свій бік.

— Так вчинив би Альфред, — сказав він.

— Альфред би лишив сина в заручниках, а батька відправив у могилу, — заперечив я.

— Він дав мені слово, — не відступав Ґутред.

— Він збере нове військо, — застеріг я.

— І це чудово! — сліпуче усміхнувся він мені. — Нам потрібні здатні до бою вояки.

— Він захоче посадити на престол свого сина.

— Він не захотів правити сам, то нащо йому робити короля зі свого сина? Утреде, ти скрізь бачиш ворогів. А молодий Івар — показний парубок, ти так не вважаєш?

— Мені він схожий на голодного щура.

— Та й віку він якраз для Ґізели! Кобила і щур, ге? — кинув він, широко либлячись, і мені закортіло збити ту посмішку кулаком. — Хіба не добра думка? — продовжив він. — Їй давно пора заміж, а через шлюб Іварр більше прив’яжеться до мене.

— Чому б вам не прив’язати до себе мене? — спитав я.

— Бо ми й так друзі, — відповів він усміхнено, — і за це я вдячний Господу.

Коли Іварр достатньо зміцнів, ми рушили далі на північ. Ярл був переконаний, що частина його людей вціліли у битві з шотландцями, тому вперед у супроводі п’яти десятків вояків відправили братів Янберта й Іду. Ґутред запевнив мене, що монахи добре знають місцевість навколо Твіду і зможуть повести експедицію в пошуках Іваррових людей.

Більшу частину мандрівки Ґутред їхав біля Іварра. Його заворожувала Іваррова присяга, яку він приписував християнським чарам, а коли ярл відстав від нього, щоб їхати зі своїми людьми, Ґутред викликав до себе отця Гротверда і розпитував кошлатого попа про Кутберта, Освальда і Святу Трійцю. Молодий король хотів знати, як можна використати їхні чари на власну користь, і страшенно засмутився відповіддю священника.

— Син не є отцем, — учергове спробував пояснити Гротверд, — отець не є духом, а дух — сином. Однак отець, син і дух утворюють єдине ціле — невидиме і вічне.

— То це три боги? — запитав Ґутред.

— Один бог! — сердито скрикнув Гротверд.

— Утреде, ти щось розумієш? — погукав мені Ґутред.

— Ніколи не розумів цього, мілорде, — зізнався я. — Як на мене, це все нісенітниці.

— Не нісенітниці! — прошипів мені Гротверд. — Мілорде, це як конюшина, — повернувся він до Ґутреда. — Листків три, а рослина одна.

— Це таїнство, мілорде, — додала Гільда.

— Таїнство?

— Господь загадковий, мілорде, — продовжила вона, не звертаючи уваги на сердитий погляд Гротверда. — В його загадковості ми пізнаємо чудеса. Розуміти це не обов’язково, головне — захоплюватися.

Повернувшись у сідлі до Гільди, Ґутред бадьоро спитав її:

— Ти станеш компаньйонкою моєї дружини?

— Спершу одружіться, мілорде, — відказала Гільда, — а тоді вже я вирішу.

Широко усміхнувшись до неї, він відвернувся.

— Я думав, ти хочеш повернутися в монастир, — тихенько промовив я до неї.

— Тобі це сказала Ґізела?

— Так.

— Я шукаю знаку від Господа, — мовила Гільда

— Падіння Дангольма?

Вона насупилась:

— Можливо. То недобре місце. Тож якщо Ґутред завоює його під стягом святого Кутберта, це буде доказ сили Господньої. Саме тим знаком, якого я чекаю.

— А мені здається, ти вже отримала знак, — сказав я.

Вона відвела свою кобилу від Вітнера, котрий сердито косився на неї.

— Отець Віллібальд пропонував поїхати у Вессекс із ним, — мовила вона, — але я відмовилась. Сказала йому, що знову полишу світ тільки тоді, коли знатиму, який він, світ. — Замовкла, проїхала кілька кроків, тоді додала тихо: — Мені хотілося мати дітей.

— Ти це можеш, — сказав я.

Вона похитала головою:

— Ні, це не моя доля, — вона перевела погляд на мене: — Ти ж знаєш, що Ґутред планує видати Ґізелу за Іваррового сина?

Таке неочікуване питання мене спантеличило.

— Знаю, що він розмірковує про це, — обережно промовив я.

— Іварр дав свою згоду. Вчора.

У мені все похололо, але я доклав зусиль, щоб не виказати цього.

— Звідки ти знаєш? — спитав я.

— Ґізела говорила. Однак спершу Іварр має сплатити викуп.

— Викуп належить платити завжди, — сердито кинув я.

— Іварр хоче Дангольм, — відказала вона.

Це я зрозумів одразу й усвідомив розмах угоди. Іварр втратив більшу частину своїх людей у бійні з Аедом, але, взявши Дангольм і навколишні землі, він відновить свою силу. К’яртанові послідовники підуть за ним, і в одну мить Іварр знову здобуде колишню могуть.

— Ґутред прийняв його умову? — спитав я.

— Ще ні.

— Не вірю, що він аж такий дурний, — крекнув я спересердя.

— Немає кінця людській дурості, — гірко промовила Гільда. — Але пам’ятаєш, коли ми поїхали з Вессексу, ти казав, що в Нортумбрії повно ворогів?

— Пам’ятаю.

— Їх тут більше, ніж ти думав, — продовжила вона. — Тому я залишуся з тобою, доки не розумітиму, що ти в безпеці. — Вона торкнула мене за руку. — Часом мені здається, що крім мене в тебе немає тут жодного друга. Тому дозволь мені залишитися, доки не побачу, що з тобою все буде добре.

Усміхнувшись їй, я торкнувся руків’я Подиху Змія й відповів:

— Зі мною все буде добре.

— За твоєю пихою люди не бачать, який ти добрий, — промовила вона дещо докірливо й подивилась на дорогу поперед себе. — То що робитимеш?

— Сповню кревний обов’язок, — відповів я. — Для того я тут.

І це була правда. На північ я прибув, щоб убити К’яртана і звільнити Тиру, та якщо зроблю це, Дангольм відійде до Іварра, а Ґізела стане дружиною його сина. Я почувався зрадженим, хоч у дійсності мене ніхто не зраджував, адже Ґізела нічого мені не обіцяла. Ґутред був вільний видавати її за кого схоче.

— Може, нам дійсно варто поїхати звідси, — промовив я гірко.

— Куди?

— Куди завгодно.

Гільда усміхнулася:

— Назад у Вессекс?

— Ні!

— То куди?

Нікуди. Я покинув Вессекс і не мав наміру повертатись — хіба що забрати свій скарб, але це буде можливо, лише коли я знайду інший безпечний сховок для нього. Я перебував у руках долі, й вона наслала мені ворогів. По всіх усюдах.

Перейшовши Війр на захід від Дангольма, ми рушили до місця, яке тутешній люд називає Кункасестер. Лежить воно навскіс від римської дороги за п’ять миль на північ від Дангольма. В Кункасестері римляни збудували форт, стіни якого збереглися донині, щоправда, зараз вони нагадують радше горбики серед зеленого поля. Ґутред заявив, що військо мусить залишатися неподалік зруйнованого форту, але я наполіг, що треба прямувати на південь, до самого Дангольма. Через це між нами спалахнула перша суперечка, бо Ґутред не бажав змінювати думку.

— Мілорде, який сенс тримати військо аж за дві години ходу до ворожого укріплення? — спитав я.

— Едред каже, що ми маємо зупинитися тут.

— Абат Едред? Він тямить у штурмі фортець?

— Йому наснився сон, — відказав Ґутред.

— Сон?

— Святий Кутберт хоче, щоб його гробниця була тут, — пояснив він. — На цьому місці, — показав на крихітний пагорок, на якому навколо гроба святого молилися ченці.

Я не бачив у цьому ані найменшого сенсу. Те місце було нічим не примітне, окрім того, що там стояли руїни форту. Пагорби, поля, кілька угідь, річечка — словом, досить приємна місцина, але я не міг добрати, що робить її підхожим місцем для гробниці святого.

— Мілорде, перед нами стоїть завдання взяти Дангольм, — сказав я. — Будівництвом церкви ми цього не досягнемо.

— Але Едредові сни завжди справджуються, — переконано промовив Ґутред. — А святий Кутберт ще жодного разу мене не підвів.

Ту суперечку я програв. Навіть Іварр став на мій бік, переконуючи Ґутреда, що військо слід розмістити ближче до Дангольма, однак абат Едред почув у сні, що нам конче необхідно стати в Кункансестері, і не встигли ми як слід розвернутися — монахи взялися споруджувати церкву. Вирівняли верх пагорба, звалили дерева, а Едред кілками позначив, де повинні стояти стіни.

Фундамент храму він хотів побудувати з каміння, а для цього нам треба було знайти каменоломню чи бодай стару римську споруду, яку можна розібрати, та й мала вона бути великою, оскільки церква мусила перевищувати розмірами палаци багатьох королів.

На другий день того кінця літа попід високими кудлатими хмарами ми рушили на південь — до Дангольма. Їхали подражнити К’яртана, перевірити міцність його твердині. У дорогу вирушило півтори сотні чоловік. Іварр із сином їхали обабіч від Ґутреда, ми з Ульфом — позаду, духівники зосталися в Кункасестері. Ми були дани й сакси, мечоносці, списники, що виступили під новим знаменом Ґутреда, яке зображало святого Кутберта з однією рукою піднятою в благословенні й інкрустованим ліндісфаренським молитовником у другій. Цей стяг зовсім не надихав, принаймні мене, і я шкодував, що не додумався попрохати Гільду виготовити мені власний — з вовчою головою, символом Беббанбурґа. Ярл Ульф мав стяг з орлиною головою, Ґутред — свій, а Іварр їхав під своїм драним прапором з двома воронами, який дивом зберіг після поразки від шотландців. Я ж не мав власного штандарта.

Коли на обрії показався Дангольм, ярл Ульф вилаявся, бо побачив міцне укріплення на високій скелі, оперезаній рікою Війр. Скеля була не повністю прямовисна і мала хоч і круті, та все ж схили, порослі грабами та яворами. На її розчищеній вершині нам відкрився міцний оборонний частокіл, за яким містилися кілька великих палаців. На вході у форт стояла висока сторожка з валом, над якою віявся трикутний стяг із зображенням дракара — нагадування про те, що колись К’яртан був корабельним командиром. Під прапором стояли озброєні списами вартові, на частоколі в кілька рядів висіли щити.

Ульф мовчки задивився на укріплення. Ґутред з Іварром зупинились біля нього. Ми всі мовчали, бо казати було нічого. Фортеця виглядала неприступною — найгірший з варіантів. До її брами, попри пні й валуни, вела стежина, крута і вузька, для оборони якої треба було зовсім небагато людей. Ми могли б спробувати кинути всі сили на ту стежку, але подекуди вона була настільки вузька, що два десятки вартових з легкістю могли стримати ціле військо і на голови нам би сипались каміння й списи. Явно повіривши, що взяти Дангольм неможливо, Ґутред звернув до мене мовчазний питальний погляд.

— Сітріку! — гукнув я, і хлопець підбіг до мене. — Той частокіл, він оточує всю вершину?

— Так, пане, — відказав він, а тоді, повагавшись, додав: — Проте…

— Проте що?

— Проте з південного краю є стрімчак, не захищений частоколом. Туди скидають лайно.

— Стрімчак? — спитав я, і рукою він показав, що скеля там прямовисна. — На нього можна вилізти?

— Ні, пане.

— А що в них з водою? — продовжив я допит. — Колодязь є?

— Два, пане, але обидва за межами форту. Один — на заході. Ним користуються рідко. Інший — на сході, у густому гаю на схилі.

— І він за межами форту?

— Так, пане, за межами. Щоправда, за власним частоколом.

У винагороду я кинув хлопцеві монету, хоча відповідь мене зовсім не обнадіяла. Я ж вважав, що, коли К’яртанові люди беруть воду з річки, можна буде загородити їм дорогу лучниками.

Однак лучники не здатні стріляти наосліп через густий ліс і частокіл навколо колодязя.

— То що робитимемо? — спитав у мене Ґутред, і мені закортіло спитати, чому він не порадився про це зі своїми попами, котрі наполягли розбити табір так далеко звідсіля. Та я спромігся на стриману відповідь: — Висуньте йому умови, мілорде, а як не прийме — візьміть облогою.

— Але ж вони вже завезли збіжжя в укріплення, — зауважив Ґутред.

— Значить, нам знадобиться рік, — відрізав я. — Відгородимо перешийок стіною. Замкнемо його в пастці. Нехай побачить, що ми нікуди не підемо і на нього чекає голодна смерть. До того ж, збудувавши стіну, — продовжив я, пом’якшуючись на таку слушну думку, — можна обійтися без армії, адже для її охорони вистачить і шести десятків вартових.

— Шести десятків? — недовірливо перепитав Ґутред.

— Вони стерегтимуть стіну тут, — сказав я.

Клапоть землі з горою, на якій стояв Дангольм, формою нагадував грушу, вужча частина якої утворювала перешийок, з котрого ми спостерігали за високим валом навколо фортеці. Оббігаючи велетенський виступ праворуч і виринаючи ліворуч від нас, текла річка, і саме в цьому місці відстань між її берегами складала менше трьох сотень кроків. На очищення цієї місцевості від дерев піде тиждень, ще один — викопати рів і поставити частокіл, а на третій укріпимо стіну, аби на її оборону вистачило всього шістдесят вартових.

Перешийок був не рівний, а кам’янистою горбакою, тому огорожу доведеться будувати через неї. Шістдесяти чоловік не вистачило б для оборони загорожі в триста кроків, та більша частина перешийку була непрохідна через круті стрімчаки, атаку біля яких провести неможливо, тому нашим вартовим доведеться стерегти стіну лише в трьох-чотирьох місцях.

— Шість десятків. — Весь цей час Іварр мовчав, тому ці слова прозвучали як лайка. — Знадобиться більше. На ніч вартових треба змінювати, до того ж хтось муситиме тягати воду, пасти худобу й патрулювати берег. Може, шістдесят чоловік і здатні боронити стіну, але для їх підтримки знадобиться ще дві сотні.

На цих словах він презирливо зиркнув на мене. Він казав правду. Якщо при Дангольмі залишиться дві-три сотні душ, це означатиме, що в нас буде на дві-три сотні душ менше для оборони Еофервіка, патрулювання кордону і вирощування збіжжя.

— Але ж завдяки стіні ми зможемо взяти Дангольм, — втрутився Ґутред.

— Це правда, — неохоче погодився Іварр.

— Отже, мені потрібні ще люди, — сказав Ґутред.

Я повів Вітнера на схід перевірити, де можна поставити частокіл. Біля дангольмської брами за нами спостерігала варта.

— Може, на все в нас піде і не рік, — гукнув я до Ґутреда. — Подивіться сюди.

Він погнав коня до мене, і я подумав, що ще ніколи не бачив його настільки пригніченим. До цього часу все давалося йому легко: трон, Еофервік, Іваррова вірність, — але Дангольм являв собою неприступну твердиню, яка позбавила його всього завзяття.

— Що ти хочеш показати? — спитав він, не розуміючи, нащо я відвів його аж так далеко.

Озирнувшись, аби переконатися, що Іварр із сином нас не чують, я показав у бік річки, роблячи вигляд, ніби ми обговорюємо нагальні справи.

— Ми можемо взяти Дангольм, — шепнув я Ґутреду, — але це буде без толку, якщо ви віддасте його Іваррові.

Він здивовано зиркнув на мене, а тоді хитро зблиснув очима, і я зрозумів, що так він готується запевнити мене, що ніколи не обіцяв місто Іваррові.

— Іварр слабкий, — повів я далі, — тому лишатиметься вам другом, доки не посильнішає. Зміцнивши його, ви здобудете ворога.

— Але яка мені користь зі слабкого друга? — спитався він.

— В усякому разі її більше, ніж із сильного ворога, мілорде.

— Іварр не претендує на престол, — сказав Ґутред. — То для чого йому ставати моїм ворогом?

— Бо він хоче керувати королем, наче цуциком на повідці, — відповів я. — Чи ви цього захотіли? Бути його псом?

Він звів погляд на високу браму.

— Комусь доведеться управляти Дангольмом, — кинув він.

— То віддайте його мені, бо я ваш друг. Чи ви сумніваєтеся в мені?

— Ні, Утреде, — запевнив він, торкаючи мене за руку. — У тобі я не сумніваюся. — Весь цей час Іварр не зводив із нас своїх зміїних очей. — Я не давав йому обіцянок, — продовжив Ґутред, але промовив це дуже тривожно. Відтак вичавив із себе посмішку: — Ти здатний захопити Дангольм?

— Гадаю, мілорде, ми можемо виманити К’яртана звідти.

— Як?

— Сьогодні ввечері я застосую свої чари, — пояснив я, — а завтра ви з ним поговоріть. Скажіть, що знищите його, якщо він залишиться, але спочатку спалите його садиби й сараї невільників у Джуруумі. Застережіть, що доведете його до злиднів. Хай К’яртан знає, що, як залишиться тут, на нього не чекатиме нічого іншого, крім смерті, вогню і голоду. А тоді запропонуйте йому вихід і скажіть пливти за море.

Це було не те, чого я хотів, адже прагнув загибелі К’яртана Жорстокого від Подиху Змія, однак тоді важливіше було виманити його з Дангольма.

— То застосуй свої чари, — сказав Ґутред.

— Але, мілорде, якщо в нас усе вийде, пообіцяйте не віддавати фортецю Іваррові.

Трохи повагавшись, він простяг мені руку.

— Якщо все спрацює, друже мій, — промовив він, — обіцяю, що Дангольм дістанеться тобі.

— Дякую, мілорде, — мовив я, і Ґутред обдарував мене своєю заразною усмішкою.

К’яртанових вартових спантеличило наше відбуття надвечір. Щоправда, далеко ми не поїхали, а облаштували табір на схилі північніше від фортеці й розвели багаття, аби К’яртан знав, що ми поблизу. А тоді, як запала темрява, прихопивши Сітріка, я поїхав назад до Дангольма. Я збирався застосувати свої чари, щоб налякати К’яртана, і для цього мені було потрібно перетворитись на скедуґенґана, бродячу тінь. Скедуґенґан блукає світом уночі, коли чесні люди бояться покидати свої будинки. Ніч — це час химер, коли землею бродять перевертні, примари, дикуни, ельфи й дикі звірі.

Втім, я серед ночі почувався чудово. З самого дитинства вправлявся никати в тінях, допоки не перетворився на одну з істот, що наганяють страх на людей, і тієї ночі я повів Сітріка до високої брами. Хлопчина вів наших коней, котрі, як і він сам, були налякані. Нагнало хмар, які затулили місяць, і щоб не губити в темряві стежину, я йшов, Подихом Змія намацуючи перед собою кущі та каменюки. Просувалися ми повільно, Сітрік тримався за мій плащ, щоб не загубитися. Коли ми піднялися вище, іти стало трохи легше, оскільки у фортеці палили багаття, і їхній відблиск понад муром правив нам за маяк. Нам відкрилися темні обриси вартових на брамі, проте нас вони не бачили, і ми вільно пройшли до западини, з якої вгору до воріт простягався останній довгий відрізок. Весь схил від западини аж до брами розчистили від дерев, щоб ніхто не міг пройти непоміченим і завдати неочікуваного удару.

— Лишайся тут, — наказав я Сітріку.

Він був потрібен мені, щоб стерегти коней і нести мої щит, меч і мішок з головами. Забравши в нього все, що було мені треба, я наказав йому сховатися в кущах і чекати.

Я виклав голови на дорозі, найближчу — менш ніж за п’ятдесят кроків від брами, останню — біля дерев, що росли на краю балки. Дістаючи голови з мішка, я відчував, як під руками порпаються хробаки. Голови розмістив так, щоб мертвими очима вони дивились на фортецю; робив це навпомацки, тому, коли закінчив, руки були слизькі. Ніхто мене не чув і не бачив, бо перебував я під покровом темряви, по схилу гасав вітрюган, а знизу голосно плюскотіла по камінню річка. Закінчивши, я розшукав Сітріка, котрий чекав на мене, трусячись від страху, і він дав мені чорний шарф, яким я замотав собі обличчя, натягнув зверху шолом і взяв у руку щит. Відтак став чекати.