Володарі півночі. Книга 3

У хмарному небі світанок займається дуже повільно. Спершу східний край лише злегка береться сірим, і на якийсь час у світі западає ні світло, ні темрява — суцільна сірість сповнює все навкруги, і до своїх домівок поспіхом лопотять кажани. Блідне обрій, чорняться дерева, а тоді перші промені сонця додають небу барв. Починають щебетати птахи. Не так багато, як навесні й раннім літом, але я почув, як новий день вітають волові очка, вівчарики й дрозди, а нижче від мене заторохкотів по стовбуру дятел. Чорні дерева позеленіли, і неподалік я побачив яскраво-червоні ягоди горобини. Якраз тоді вартові й помітили голови. До мене долинули їхні крики, на мур збіглися люди, а я чекав. Над брамою підняли стяг, там зібралося ще більше народу, аж нарешті ворота відчинились і з них вийшло двоє чоловіків. У ту ж мить браму зачинили за ними, і я почув гуркіт важкого засува, який опустили на місце. Розвідники завагались. Я сидів у заростях із Подихом Змія в руці, нащічні пластини шолома були відкриті, щоб чорна матерія заповнювала його весь. Поверх кольчуги, яку Гільда до блиску начистила піском, на мені була чорна мантія, на ногах — високі чорні чоботи. Я знову перекинувся на воїна з потойбіччя і вичікувально стежив за двома вартовими, котрі невпевнено прямували до ряду скривавлених голів на стежці. Дійшовши до першої, один обернувся до фортеці, гукнув, що вона належить одному з Текілевих вояків, і спитав, що робити.

Відповів йому К’яртан. Хоч я й не бачив його обличчя, та був переконаний, що то він, бо голос прозвучав як звірячий рик.

— Поскидайте їх! — гукнув він, і вартові послухались, рушивши вперед і по одній буцаючи голови з дороги у високу траву, де лежали колоди.

Вони наближались до мене, доки не залишилась одна з семи голів. Тільки вони підійшли до неї, як я виступив із кущів. Їм явився темний воїн, високий, у блискучих латах, з мечем і щитом у руках. За якихось десять кроків від них, мовчки, нерухомо перед ними стояв воїн із потойбіччя. Вони перелякано вирячились на мене, один тихенько зойкнув, що нагадувало скоріше нявкіт кошеняти, а тоді, не зронивши й слова, обидва кинулися навтьоки.

Я стояв у блідому світанку. На мене дивилися К’яртан і його люди, і в досвітньому світлі я мав вигляд безликого посланця смерті в латах і блискучому шоломі. Перш ніж вони додумалися спустити псів, щоб перевірити, чи я проява, чи звичайна людина з плоті й крові, я пірнув у тіні до Сітріка.

Я виконав свою частину — нажахав К’яртана. Тепер Ґутред мав змусити його здатися, після чого, як я очікував, фортеця на скелі відійде мені, а з нею — Ґізела. На це я сподівався, бо вважав Ґутреда своїм другом, а власне майбутнє бачив таким же безхмарним, як його. У моїх мріях я вже здійснив помсту, мої вояки здійснювали набіги на Беббанбурґ, ослаблюючи мого дядька, а Раґнар повернувся в Нортумбрію і бився пліч-о-пліч зі мною. Одне слово, я забув про богів і вигадував собі власну долю, в той час як під деревом життя з моїх дурних мрій сміялися три прялі.

Вранці до Дангольма прибули три десятки вершників. Попереду їхав Клапа з зеленою гілкою на знак того, що ми прийшли з миром. Усі ми були в кольчугах, хоч я й віддав свій шолом Сітрікові. Спершу думав явитися в подобі воїна з потойбіччя, однак він уже виконав свою роботу, тому я хотів побачити, наскільки добре йому це вдалося.

Ми виїхали до того місця, де я явився вартовим, і стали чекати. Клапа енергійно розмахував гілкою, Ґутред нервово поглядав на браму.

— За скільки часу ми дістанемося до Джуруума завтра? — спитав він.

— До Джуруума? — перепитав я.

— Я думав, ми вирушимо туди завтра — палити невільницькі хліви. Можемо взяти соколів і пополювати.

— Якщо висунемося на світанні, прибудемо туди до полудня, — прогарчав Іварр.

Я поверну голову на захід, де на небі збиралися зловісні темні хмари.

— Насуває негода, — сказав я.

Прибивши ґедзя на шиї свого скакуна, Іварр понуро зиркнув на браму:

— Той мерзотник не бажає говорити з нами.

— Я хочу їхати завтра, — м’яко промовив Ґутред.

— Там нічого нема, — заперечив я.

— Там живуть К’яртанові раби, — відповів він. — Ти сам казав, що їхні домівки треба спалити. Крім того, я хотів би побачити старий монастир. Я чув, він прекрасний.

— Тоді з’їздіть туди, коли розпогодиться, — запропонував я.

На це Ґутред не сказав нічого, бо у відповідь на знак від Клапи на брамі раптово засурмили в ріг. Ми замовкли, ворота відчинились, і назустріч нам виїхало кількадесят вершників.

Попереду на високому плямистому коні їхав К’яртан. Він був кремезний, широколиций, мав здоровенну бороду і малі підозріливі очиці, а велику бойову сокиру тримав у руці так невимушено, ніби вона не важча за пір’їнку. На голові в нього був шолом, до якого кріпилися два воронових крила, а з широких плечей звисав брудний плащ. Зупинившись за кілька кроків, він кинув на нас мовчазний погляд, і я спробував розгледіти страх в його очах. Однак він дивився на нас виклично, хоча, коли нарешті порушив мовчанку, голос злегка тремтів.

— Ярле Іварре, — промовив він, — мені прикро, що тобі не вдалося вбити Аеда.

— Зате я вцілів, — сухо відказав Іварр.

— І я цьому несказанно радий, — сказав К’яртан і перевів на мене прискіпливий погляд.

Я стояв осторонь, на узвишші біля стежки, де дорога переходила в лісистий пагорок, який потім різко спадав у балку. Напевне, К’яртан упізнав мене, Раґнарового пасинка, через якого його син втратив око, але вирішив не виказувати цього, повернувшись назад до Іварра.

— Для перемоги над Аедом тобі забракло чаклуна, — провадив він.

— Чаклуна? — спантеличився Іварр.

— Аед боїться древніх чарів, — пояснив К’яртан. — Він нізащо не виступить проти того, хто здатен ними забирати голови.

Не відповівши, Іварр повернувся до мене, тим самим виказавши К’яртанові, що воїн із потойбіччя — це я. Зрозумівши, що зіткнувся не з чарами, а зі старим ворогом, К’яртан заспокоївся, і я побачив на його обличчі полегшення. Ні з того ні з сього він зневажливо гигикнув, та на мене не поглянув. Замість того звернувся до Ґутреда:

— А ти хто такий?

— Твій король, — відповів Ґутред.

К’яртан знову засміявся. Нарешті він заспокоївся і мав упевненість, що ніяка нечиста сила йому не загрожує.

— Ти в Дангольмі, щеня, і тут над нами немає королів, — прогарчав він.

— Та все ж я тут, — мовив Ґутред, не зважаючи на образу, — і залишатимусь під муром, допоки дангольмське сонце не випалить твоїх кісток.

Це потішило К’яртана.

— Гадаєш, що можеш узяти мене на замору? Думаєш, я вмру з голоду, бо ти тут стоятимеш? Послухай мене, малий. У річці повно риби, а в небі — птахів, тому Дангольму голод не страшний. Можеш стирчати тут аж до кінця світу, та я однаково буду ситіший за тебе. Ярле Іварре, чому не сказав йому про це?

У відповідь Іварр тільки стенув плечима, неначе Ґутредова амбітність його не обходить.

— То як, малий, — повів далі К’яртан, закинувши сокиру на плече, аби показати, що не збирається використовувати її, — що маєш запропонувати мені?

— Можеш відвести своїх вояків до Джуруума, — сказав Ґутред. — Ми надамо вам кораблі, й ви попливете геть. Твої слуги можуть поїхати з тобою, крім тих, хто бажає зостатися в Нортумбрії.

— Ти ба, щеня вирішило побавитись у короля, — пхикнув К’яртан. Перевівши погляд на Іварра, додав: — І ти з ним заодно?

— Я його союзник, — із байдужістю в голосі проказав Іварр.

К’яртан повернувся назад до Ґутреда:

— Малий, мені тут добре й без тебе. Я люблю Дангольм і не прошу нічого, крім спокою. Мені не треба твої престол і землі, хіба що жінку твою я б забрав — це, звісно, якщо вона в тебе є і не дуже бридка. Тому пропоную угоду. Ти лишаєш мене в спокої, а я забуваю про твоє існування.

— Ти порушуєш мій мир, — сказав Ґутред.

— Срати я хотів на твій мир, якщо не облишиш мене, — проревів К’яртан із притиском, від якого Ґутред аж стрепенувся.

— Отже, ти не приймаєш моєї пропозиції? — спитав Ґутред.

Він програв у цій перепалці й чудово це розумів. К’яртан скрушно похитав головою, наче справи значно гірші, ніж він очікував.

— І це, по-твоєму, король? — спитав він в Іварра. — Якщо тобі треба короля, пошукай справжнього чоловіка.

— Я чув, що цьому королю не забракло мужності обісцяти твого сина, — вперше озвався я. — А ще мені казали, що Свен поповз від нього на колінах весь у сльозах. К’яртане, ти виростив боягуза.

К’яртан наставив сокиру на мене.

— У нас із тобою незавершена справа, — проказав він. — І хоча нині не той день, щоб змушувати тебе верещати, як баба, але він ще прийде.

Плюнувши в мій бік, він розвернув свого коня і, не кинувши й слова, поскакав назад до високої брами. За ним поїхали його вартові. Ґутред проводжав їх поглядом. Я повернувся до Іварра, котрий навмисне виказав мене, і здогадався, що хтось розповів йому про обіцянку віддати Дангольм мені, якщо фортеця впаде, тому він вирішив зробити все, аби вона вистояла. Зиркнувши на мене, він шепнув щось своєму синові, обидва зареготалися.

— За два дні розпочнеш будівництво стіни, — звернувся до мене Ґутред. — Для цього я виділю тобі дві сотні чоловік.

— Чом би не почати завтра? — спитався я.

— Бо завтра ми вирушаємо в Джуруум — ось чому. Їдемо на полювання!

Я знизав плечима. У королів свої примхи, і цьому заманулося пополювати. Ми повернулися в Кункасестер, де побачили, що ченці Янберт та Іда встигли повернутися з пошуків уцілілих Іваррових вояків.

— Знайшли когось? — спитав я в них, злазячи з коня.

Янберт вибалушився на мене, мовби не розуміючи питання, а Іда поспішно затрусив головою.

— Нікого, — відказав він.

— Отже, дарма їздили, — підсумував я.

На це Янберт чванливо залибився, чи то мені так здалося через його кривий рот, а тоді обох монахів викликали до Ґутреда звітувати про мандрівку. Я ж пішов до Гільди запитати, чи є у християн прокляття, і, коли це так, попросити її наслати кілька на Іварра.

— Нацькуй на нього свого диявола, — мовив я їй.

Увечері Ґутред спробував підбадьорити нас, влаштувавши бенкет. У долині під пагорбом, де абат Едред зводив свою церкву, він зайняв господу, запросив усіх, хто їздив із ним до К’яртана, і пригостив нас тушкованою ягнятиною, фореллю, елем і свіжим хлібом. Після трапези заграла арфа, а я розповів, як Альфред ходив у Сіппангам, замаскований під арфіста. Слухаючи, як дан відлупцював його за кепську гру, всі нареготалися донесхочу.

Був серед запрошених і абат Едред, котрий, щойно пішов Іварр, запропонував провести вечірню молитву. Християни зібралися з одного боку багаття, а біля дверей обійстя залишилися тільки ми з Ґізелою. На поясі в неї висіла торбина, яку вона відкрила, поки Едред читав молитву, і дістала перев’язані мотузком руни. Вони були білі й довгасті. Дівчина глянула на мене, немов питаючи дозволу кинути їх, і я кивнув. Вона простягла їх над землею, заплющила очі й відпустила.

Як завше, руни безладно розсипалися по долівці. Ґізела присіла біля них, і на її лице впала різка тінь. Вона довго дивилася на звалище паличок, кілька разів піднімаючи голову на мене, аж тут ні з того ні з сього заридала.

— Що трапилося? — спитав я.

Вона заверещала, задерла голову до закопчених крокв і натужно завила.

— Ні! — скрикнула вона, урвавши Едредове бубоніння. — Ні!

До нас підбігла Гільда і спробувала її обійняти, але Ґізела вирвалася з її рук і знову втупилася в руни.

— Ні! — скрикнула вона втретє.

— Ґізело! — Біля неї присів її брат. — Ґізело!

Повернувшись до нього, вона дала йому ляпаса, затим вліпила другого і тяжко задихала, немов їй забракло повітря. Розпашілий від ляпасів Ґутред сердито згріб руни.

— Мілорде, це поганські чари, — звернувся до нього Едред. — Вони богопротивні.

— Забери її, — наказав Ґутред Гільді, — відведи до хатини.

З допомогою двох служниць, які прибігли на Ґізелині крики, Гільда потягла дівчину надвір.

— Це диявол карає її за чаклунство, — промовив Едред.

— Що вона побачила? — спитав у мене Ґутред.

— Не сказала.

Він втупився в мене, і на якусь мить мені привиділось, ніби в його очах стоять сльози, а тоді він крутнувся і викинув руни у вогонь. Вони оглушливо затріскотіли, і до самого сволока з кострища пахнуло високе полум’я, яке тут же вгамувалось і продовжило мирно тріскотіти на обвуглених головешках.

— Якого птаха ти обереш: сокола чи яструба? — спитав у мене Ґутред. На мій спантеличений погляд він додав: — Завтра, на полюванні?

— Сокола, — відповів я.

— Отже, завтра візьмеш собі Швидкокрила, — сказав він.

— Ґізела нездужає, — пізніше повідомила мені Гільда. — У неї жар. Не варто було їй їсти м’ясо.

На ранок в одного з Ульфових людей я купив нові руни. Вони були чорні, довші за ті білі, які спалили минулого вечора, і за них довелося заплатити чимало. Їх я поніс до хати Ґізели, але служниця сказала мені, що та злягла з жіночою недугою і мені не можна її бачити. Я залишив руни їй. Вони передбачають майбутнє, і краще б я кинув їх тоді сам. Але натомість я поїхав на полювання.

День видався жарким. Темні хмари досі купчилися на заході, але не наближалися, сонце палило нещадно, тому лише частина вартових, що супроводжували нас, були в кольчугах. Зустріти ворогів ми не очікували. Нас вів Ґутред, за яким їхали Іварр із сином та Ульф, а ще з нами були двоє монахів, Янберт та Іда, котрі вирушили помолитися за ченців, загиблих при Джуруумі. Я не розповідав їм, що був присутній на тій різанині, вчиненій Раґнаром Старшим. Він мав для того підставу. Ченці вбили данів, і Раґнар прийшов їх покарати, хоча нині легенда каже, буцімто монахи загинули мученицькою смертю в час мирної молитви. Направду ж вони були нещадними вбивцями жінок та дітей, але кому потрібна правда, коли свої небилиці оповідають попи?

Того дня Ґутред був гарячково веселий. Він балакав без угаву, сміявся з власних жартів і навіть пробував викликати усмішку на хижому обличчі Іварра. Той же майже нічого не говорив, лише давав синові поради щодо полювання. Ґутред дав мені свого сокола, однак перший час ми їхали лісами, де звичайний сокіл не міг літати високо, тому його яструб скористався перевагою і приніс двох граків, радісно скрикуючи з кожним убивством. Лише коли ми виїхали на рівнину, я зміг пустити свого сокола високо, і він кинувся на качку, але промахнувся, і та втекла у вільхи.

— Не щастить тобі сьогодні, — сказав мені Ґутред.

— Незабаром усім нам може не пощастити, — відповів я, показуючи на захід, де продовжували збиратися хмари. — Насувається буря.

— Може, й буде щось надвечір, — зневажливо кинув він, — але вже після заходу сонця.

Свого яструба він передав одному служникові, я свого сокола — іншому. Річка пролягала ліворуч від нас, попереду бовваніли обгорілі руїни джуруумського монастиря, який стояв біля води, на узвишші, що стриміло над солончаками. Була пора відпливу, і на сході, де річка впадала в море, з-під води виглядали плетені ятери.

— У Ґізели лихоманка, — промовив Ґутред.

— Я знаю.

— Едред каже, до неї треба торкнутися рядниною, що закриває обличчя святого Кутберта. Це її зцілить.

— Сподіваюсь, — стримано відповів я.

Попереду нас в оточенні десятка своїх вояків у кольчугах їхали Іварр і його син. Я подумав, що коли вони зараз розвернуться, то без зайвого клопоту зможуть зарубати нас із Ґутредом, тому я нахилився і приповільнив його коня, аби з нами могли порівнятися Ульф та його люди. Ґутред дозволив мені зробити це, хоч і не розумів навіщо.

— Утреде, він нам не ворог.

— Одного дня вам доведеться вбити його, — мовив я. — І тільки тоді ви будете в безпеці, мілорде.

— Хіба зараз мені щось загрожує?

— У вас мала і погано підготована армія, — відказав я. — Іварр знову збере військо: найматиме вояків, вправних з мечами, щитами і списами, аж доки знову не стане володарем Нортумбрії. Поки що він слабкий, але так не триватиме вічно. Того він і хоче Дангольм — щоб повернути собі силу.

— Знаю, — терпляче промовив Ґутред. — Я все розумію.

— А видавши Ґізелу за Іваррового сина, скільки людей ви отримаєте за це? — спитав я.

Він кинув на мене різкий погляд.

— А скільки людей можеш дати мені ти? — відповів він питанням.

Не дочекавшись, що я скажу, він пришпорив свого коня і помчав схилом до зруйнованого монастиря, в якому жили К’яртанові люди. На повалені стіни поклали солом’яну стріху, під нею розмістили кострище і з десяток платформ для сну. Мешканці цього місця, скоріш за все, повернулися в Дангольм ще до того, як ми перетнули річку дорогою на північ, адже з усього було видно, що будівля порожня давно. Вогнище було холодне, а за пагорбом, у широкій долині між монастирем і старим римським фортом, стояли повітки для рабів — курені, грубо складені з пруття. Там також було безлюдно.

Втім, у старому форті жили люди, котрі доглядали сигнальне вогнище, яке розводили в разі, якщо на річці з’являлися ворожі кораблі. Та я сумнівався, що сигнал хоч колись використовували, адже жоден дан не насмілиться вторгнутися на К’яртанові землі. Щоправда, під самим пагорбом, у закруті Тіну перед виходом у море, стояло одиноке судно.

— Дізнаємося, для чого він тут, — проказав понуро Ґутред, невдоволений присутністю корабля, і наказав своїм вартовим стягти курені до руїн монастиря і підпалити стріху. — Спалити все дотла! — кинув він. Спостерігаючи за роботою, всміхнувся до мене: — Подивимося, що то за корабель?

— Торговельний, — відповів я.

Належав він однозначно данам, бо інші судна до цих берегів не плавали, та навряд чи це військовий корабель, адже корпус його був коротший і ширший, ніж у бойового.

— У такому разі пояснімо йому, що торгувати тут більше не можна, — сказав Ґутред. — Принаймні рабами.

Ми рушили на схід, за нами — десяток людей. Серед них був Ульф, а також Іварр із сином. Позаду плентався Янберт, що не припиняв умовляти Ґутреда відбудувати монастир.

— Спершу треба закінчити храм святого Кутберта, — сказав Янбертові Ґутред.

— Але тутешню будівлю необхідно відновити, — не вгавав Янберт. — Це священне місце. Тут жив святійший преподобний Беда.

— Відновимо, — пообіцяв Ґутред, зупиняючи коня біля поваленого з п’єдесталу кам’яного хреста, котрий лежав наполовину вгрузлий у землю серед бур’янів. Він був прикрашений майстерними різьбленими зображеннями звірів, рослин і святих. — І хрест цей знову стоятиме тут, — додав він і оглянув широкий закрут річки. — Чудове місце.

— Згоден, — сказав я.

— Якщо сюди повернуться ченці, воно знову процвітатиме, — відповів він. — Вони ловитимуть рибу, добуватимуть сіль, вирощуватимуть збіжжя й розводитимуть худобу. А чим заробляє Альфред?

— Податками, — відказав я.

— А церкву він ними обкладає?

— Зазвичай ні, — мовив я, — лише коли справи йдуть сутужно. Врешті, навіть церква мусить платити, якщо хоче захисту.

— Він карбує власну монету?

— Так, мілорде.

Ґутред засміявся:

— Складно бути королем. Думаю, варто навідати Альфреда і спитати в нього поради.

— Він буде радий, — сказав я.

— Він мене прийме? — стурбовано перепитав він.

— Я в цьому переконаний.

— Навіть попри те, що я дан?

— Ви ж християнин, — запевнив його я.

Замислившись над моїми словами, він спрямував коня туди, де, звиваючись заплавою, стежка перетинала мілкий струмок, у якому ставила пастки на вугрів чернь. Забачивши нас, селяни падали навколішки, а Ґутрум вітав їх усмішкою, якої, втім, ніхто не бачив, адже стояли вони зі схиленими головами.

До берега від корабля брело четверо чоловіків. Усі були без зброї, тому я припустив, що вони вийшли привітатися з нами і запевнити, що не мають злих намірів.

— Скажи мені, — несподівано озвався Ґутред, — те, що Альфред християнин, робить його інакшим?

— Так, — відповів я.

— І в чому ж?

— Він завжди прагне до добра, мілорде, — мовив я.

— На відміну від нашої віри, еге ж? — сказав він, забувши, що й самого його нещодавно охрестили.

— Невже, мілорде?

— Одін і Тор хочуть від нас мужності й вимагають поваги до себе, — промовив він. — Їм не подобається, коли люди творять добро.

— Це правда, — погодився я.

— А в християн інакше, — сказав він, зупиняючи коня в кінці стежини, де починався низький піщано-кам’янистий берег. З дальнього його краю, за сотню кроків від нас, стояла четвірка з корабля. — Дай мені меч, — раптово попросив Ґутред.

— Меч?

Він терпляче усміхнувся:

— Ті моряки не озброєні, Утреде, і я хочу, щоб ти поговорив з ними. Тому віддай мені свій меч.

Зі зброї я мав лише Подих Змія.

— Мілорде, я не люблю ходити без зброї, — м’яко заперечив я.

— Це правило ввічливості, — наполіг Ґутред, простягаючи руку.

Я не ворухнувся. Жодне з відомих мені правил етикету не вимагало, щоб лорд знімав меч для розмови з простим моряком. Подивившись на Ґутреда, я почув за спиною сичання мечів, які виймали з піхов.

— Віддай меч, — повторив Ґутред, — а тоді йди до тих людей. Я потримаю твого коня.

Пригадую, як я озирнувся на заплаву позаду, оглянув широкий берег перед собою й подумав, що варто лиш дати коневі остроги, і він помчить мене геть звідси, але Ґутред схопив його за вузду.

— Передай їм вітання від мене, — з притиском промовив він.

Я все ще міг вирвати вуздечку з його рук і втекти, але мене оточили Іварр та його син. Обидва тримали мечі наголо, Іваррів скакун перекрив дорогу Вітнеру, котрий нервово захвицався. Я вгамував його.

— Що ви коїте, мілорде? — спитав я Ґутреда.

Він не відповів. Та й вигляд мав такий, ніби йому несила глянути мені у вічі. Зрештою він таки спромігся на відповідь:

— Ти сам казав, що Альфред зробить будь-що, необхідне задля збереження свого королівства. Це саме роблю і я.

— І що ж це?

Йому бодай стало пристойності зобразити занепокоєння.

— Ельфрік Беббанбурзький надасть нам свої сили для взяття Дангольма, — промовив він.

Я мовчки вирячився на нього.

— Він уже в дорозі, — продовжив Ґутред, — щоб скласти мені присягу на вірність.

— Але ж ви маєте мою присягу! — сердито кинув я.

— І обіцяв звільнити тебе від неї, — відповів він. — Власне, це я і роблю.

— То ви віддаєте мене моєму дядькові?

Він похитав головою:

— Твій дядько хотів в обмін твоє життя. Я відмовився. Ти мусиш піти, Утреде. Це все. Їдь далеко. А в обмін на твоє вигнання я здобуду союзника з сильним військом. Ти казав правду. Мені потрібні воїни. І їх може надати Ельфрік Беббанбурзький.

— І чому ж мені йти у вигнання без зброї? — спитав я, торкаючись руків’я Подиху Змія.

— Віддай мені меч, — проказав Ґутред.

За спину мені зайшло двоє Іваррових вояків з мечами напоготові.

— Чого я мушу їхати без зброї? — повторив я питання.

Зиркнувши на корабель, на мене, Ґутред вичавив із себе:

— Ти поїдеш без зброї, бо мусиш стати тим, ким був я. Таку ціну я повинен сплатити за Дангольм.

На мить мені забило дух і відібрало мову, і я силою примусив себе визнати, що правильно зрозумів його слова.

— Ви продаєте мене в рабство? — запитав я.

— Навпаки, — відповів він. — Мені довелося заплатити, щоб тебе взяли. Тож іди з Богом, Утреде.

Хоч у ту мить я ненавидів Ґутреда, якась частина мене розуміла, що всякий король мусить іноді чинити безжально. Я міг надати йому лише свої два клинки, не більше, а мій дядько Ельфрік — три сотні мечів і списів; тому Ґутред зробив свій вибір. Гадаю, це було правильне рішення, і я був дурнем, що не бачив, як до цього йде.

— Рушай, — уже суворіше повторив Ґутред.

Поклявшись помститися, я дав остроги Вітнерові, й він смикнувся бігти, але Іваррів кінь збив його з ніг, він упав на коліна, а я — йому на шию.

— Не вбивайте його! — гукнув Ґутред, й Іваррів син тільки ляснув мене боком меча по голові, так що я впав, а коли звівся на рівні, Вітнера вже тримав Іварр, а його люди оточили мене, наставивши мечі.

Ґутред стояв нерухомо, мовчки дивлячись на мене, однак за спиною в нього я помітив кривий оскал Янберта. І в ту мить усе збагнув.

— Вас підмовив оцей вилупок? — спитав я в Ґутреда.

— Брат Янберт і брат Іда служать твоєму дядькові, — зізнався він.

Нарешті я усвідомив усю свою глупоту. Відколи прибули в Кайр-Ліґуалід, монахи весь час обговорювали мою подальшу долю, а я про це ні сном ні духом. Обтріпавши свою брудну куртку, я звернувся до Ґутреда:

— Мілорде, зробите мені одну послугу?

— Якщо зможу.

— Передайте мій меч і мого коня Гільді. Віддайте їй усе моє майно і перекажіть притримати для мене.

Він замислився.

— Утреде, ти ніколи не повернешся, — врешті проказав він м’яко.

— Зробіть мені таку ласку, мілорде, — наполіг я.

— Я зроблю це для тебе, — пообіцяв він. — Але для цього спершу віддай меч.

Я відчепив Подих Змія від пояса. Подумав був швидко дістати його і змахнути гострющим лезом, але зрозумів, що загину, тільки-но спробую зробити це, тому лише поцілував клинок і передав Ґутредові. Відтак познімав свої браслети — ознаки того, що я воїн, — і також передав йому.

— Віддайте їх Гільді, — повторив я своє прохання.

— Гаразд, — мовив він, забираючи браслети, і перевів погляд на моряків, що чекали на мене. — Їх знайшов ярл Ульф, — сказав він мені, киваючи на работорговців. — Вони не знають, хто ти такий, лише мають наказ забрати тебе.

Така анонімність була своєрідним дарунком мені. Якби торговці довідалися про те, що мене розшукує Ельфрік або скільки К’яртан ладен заплатити за мої очі, я не прожив би й тижня.

— А тепер іди, — наказав Ґутред.

— Ви могли би просто прогнати мене, — гірко проказав я.

— Твій дядько призначив ціну, — відповів Ґутред, — і я маю її сплатити. Він прагнув твоєї смерті, але зрештою згодився й на це.

Я кинув погляд йому за спину, туди, де на заході чорними горами громадилися хмари. Вони були вже набагато ближчі, чорніші; повітря холодив дедалі сильніший вітер.

— І ви йдіть, мілорде, — сказав я. — Буря вже близько.

Він не відповів, а я посунув геть. Доля невблаганна. Три прялі, що сидять при корені світового дерева, вирішили, що золота нитка удачі, яка пронизувала моє життя, має обірватися. Я досі не забув шурхіт гальки під своїми чобітьми й лет білих чайок у небі над головою.

Стосовно четвірки моряків я також помилився. Вони були озброєні, тільки не мечами або списами, а коротенькими кийками. Вони дивилися, як я повільно суну до них від Ґутреда та Іварра, а я знав, що станеться зі мною, тому вирішив не чинити опору. Коли я наблизився, один з них виступив наперед і вдарив мене в живіт, забивши подих, а інший огрів по голові так, що я впав на гальку. Після цього на мене градом посипалися удари, допоки я не перестав тямити себе. Я був нортумбрійським лордом, мечоносцем, воїном, що здолав Уббу Лотброксона і Свейна Білокінного, але з мене зробили невільника.

Частина друга

Багряний корабель

Розділ п’ятий

Власника корабля, на який мене продали, звали Сверрі Равнсон, і він був одним із четвірки, яка зустріла мене з кийками. Був на голову нижчий од мене, старший на десять років і вдвічі ширший. Обличчя мав пласке, як весло, ніс — ламаний-переламаний, бороду — чорну, помережану сивими пасмами, шию — коротку, майже відсутню. Один з найсильніших людей, яких я будь-коли зустрічав, він був дуже неговіркий.

Він займався купецтвом, тож корабель його так і називався — «Купець».

Це було міцне судно, гарно збудоване і чудово оснащене, з лавами для шістнадцятьох веслярів. Щоправда, коли я потрапив до Сверрі, він мав усього одинадцять гребців, тому дуже зрадів, що я зрівняв їхню кількість. Гребли тільки невільники. П’ятеро моряків з його команди весел не торкались, а допомагали Сверрі стернувати, наглядати за нашою роботою, стерегли нас, щоб ми не повтікали, і викидали тіла за борт, коли хтось помирав. Двоє з них, як і сам Сверрі, були нормани, ще двоє — дани, а п’ятий — фриз на ім’я Гакка, і саме він надів мені на ноги кайдани. Тоді з мене зняли весь одяг, залишили в самій сорочці й видали вошиві штани. Заклепавши кайдани на моїх ногах, Гакка розірвав мені сорочку на правому плечі й коротким ножем вирізав на ньому літеру S. Кров потекла мені на руку, змішуючись із краплями дощу, який нагнало з заходу.

— Взагалі-то я мав би тебе таврувати вогнем, — сказав Гакка, — але на кораблі вогонь розводити не можна.

Відтак він нагріб жменю грязюки і втер її у свіжу рану. Незабаром вона нарвала, загноїлась і в мене почався жар, зате коли зажила, на руці залишився знак Сверрі. Він є в мене й сьогодні.

Тавро моє могло й не встигнути загоїтись, бо вже в першу ніч ми всі мало не загинули. Зненацька налетів вітрюган, перетворивши річку на буремний котлище стрімких хвиль, і «Купець» засмикався вусібіч на якорі. Вітер посилився, вперіщив навскісний дощ, корабель хитало і трусило. Почався приплив, і вода з вітром намагалися викинути нас на берег, а якір наш, котрий був усього лиш кам’яним кільцем, яке тримало судно власною вагою, поповз по дну.

— Весла! — проревів Сверрі, і я подумав, що він хоче, аби ми гребли проти тиску води, та він перерубав канат, що тримав якір, і «Купця» кинуло на хвилі. — Гребіть, падлюки! — прикрикнув він. — Гребіть!

— Гребіть! — вторував йому Гакка, періщачи нас батогом. — Гребіть!

— Хочете жити? — перекрикуючи рев вітру, гукав Сверрі. — Гребіть!

Він вивів нас у море. Якби ми залишилися в річці, нас би винесло на берег, але так ми бодай були б у безпеці, адже почався відплив, а вже наступний приплив відніс би нас назад на воду. Проте Сверрі мав повний трюм товару і боявся, що на суходолі нападуть відлюдники, які жили в куренях довкола Джуруума, тому вирішив, що краще ризикнути життям у відкритому морі, ніж загинути на березі, тому й вивів нас у сіру круговерть вітру, темряви та води. Він планував у гирлі річки звернути на північ і сховатись від негоди біля берега. Це була непогана ідея, адже ми могли б знайти сховок від негоди, проте Сверрі не врахував сили відпливу, тому, хоч скільки ми гребли і хоч як сильно шмагали нас батогами, довести судно до берега не вдавалося. Замість того нас винесло в море, і майже одразу довелося покинути весла, позатикати отвори в бортах і почати вичерпувати воду. Усю ніч ми виплескували воду з днища за борт, і я досі пригадую ту втому, що зводить кості, й страх перед неозорим морем, яке зі страшним ревищем кидало нас із боку в бік. Подеколи на хвилю нас кидало бортом, і я думав, що зараз ми перекинемося. Досі пам’ятаю, як чіплялися ми за лавки, як торохтіли весла під ними, а вода заливала по пояс, але якимось робом «Купець» продовжував стояти, а ми — черпати воду за борт. Чому наше судно не потонуло — досі не знаю.

Світанок застав корабель наполовину затопленим посеред усе ще сердитого, але вже не буремного моря. Землі на обрії видно не було. Натерті кайданами за ніч, мої щиколотки були скривавлені, але я продовжував черпати. Крім мене, більше ніхто не ворушився.

Решта рабів, чиїх імен я ще не знав, спали на лавах, моряки лежали під стерновою платформою, на якій за стерном стояв сам Сверрі. Відчуваючи спиною погляд його чорних очей, я продовжував набирати повні відра води й виплескувати їх за борт. Хотілося зупинитися. Я був скривавлений, побитий і знеможений, але не бажав проявляти слабкість, черпав відро за відром, хоч руки мої й нили від болю, в шлунку крутило, а очі пекло від солі. Я заледве тримався, але не зупинявся. У воді на днищі плавала блювота, але не моя.

Врешті Сверрі перепинив мене сам. Підійшов, хлеснув по плечах батогом, і я звалився на лаву, а вже наступної миті його помічники дістали черствий хліб, розмочений у воді, й міх прокислого елю. Ніхто не розмовляв. На короткій щоглі тріпотіли шкіряні ґарделі, об борт плескалися хвилі, завивав кусючий вітер, а поверхню моря збурювали краплі дощу. Я взявся за свій амулет. Його мені залишили, адже він був простий, виточений з бичачої кістки і не мав жодної цінності. Я помолився всім богам — передовсім Ньйорду за те, що вберіг мене вночі, а в інших попросив сили для помсти. Думав, що як Сверрі та його моряки заснуть, піду повбиваю їх, та незчувся, як мене зморило. Вітер влігся, і поснули всі, та вже зовсім скоро нас, рабів, побудили і наказали підіймати вітрило, на якому ми понеслися вперед у дощі, до сірого небокраю на сході.

Четверо веслярів були саксами, троє — норвегами, троє — данами, а останній — ірландцем. Він сидів на сусідній лаві, й спершу я не здогадувався, що він ірландець, бо чоловік майже не розмовляв. Був він жилавий, смаглявий, чорноволосий і, хоч лише на рік старший за мене, уже мав бойові шрами, як у старого вояка. Про себе я відмітив, як моряки Сверрі дивляться на нього з осторогою, а коли пізніше того дня вітер змінився на південний і нам наказали гребти, ірландець запрацював веслом із сердитим обличчям. Тоді я й вирішив спитати, як його звуть, але тут же надбіг Гакка, шкіряним батогом уперіщив мене по лицю й зареготався. Побачивши ж, що я ніяк не виказую свій біль, він розсердився й огрів мене ще раз.

— Розмовляти заборонено, — сказав він мені, — бо ви тут — ніщо. Хто ти?

Я не відповів, за що отримав ще раз — уже сильніше.

— Хто ти? — повторив питання він.

— Ніщо, — вичавив із себе я.

— Ти розмовляєш! — вискнув він, завдаючи ще одного удару. — Розмовляти заборонено! — прокричав він мені в лице і вдарив по голові руків’ям батога.

Посміявшись із того, як вправно змусив мене порушити правила, Гакка повернувся на ніс корабля. Далі ми веслували в тиші, а як стемніло — повкладалися спати, але перед цим усіх нас скували одним ланцюгом. Так робили постійно, й один моряк завжди чергував на носі з луком на випадок, коли ми раптом вирішимо збунтуватися, поки наглядач з’єднуватиме наші ланцюги.

Сверрі добре знав, як керувати невільничим судном. В перші дні я всякчас виглядав нагоди зчинити заколот, але не знаходив. Кайданів не знімали ніколи. Коли ми заходили в порт, нас зганяли під стернову палубу й забивали вхід дошками. Проте там дозволялося поговорити, і так я познайомився з іншими рабами. Чотирьох саксів продав туди К’яртан. Вони були селянами і кляли християнського бога за свою долю. Норвеги й дани були злодіями, яких у неволю продали співвітчизники. Усі вони були дуже суворі й понурі. А про Фінана, ірландця, я довідався небагато, бо більшу частину часу він мовчав, уважно слухаючи інших. Він був найменший з нас, зате дужий, і з його обличчя, порослого чорною бородою, не сходив сердитий вираз. Як і сакси, він був християнином або принаймні носив на шворці потрощений дерев’яний хрестик, який інколи прикладав до губ для цілунку й молитви. Хоч балакав він не вельми багато, та завжди уважно слухав байки інших рабів про жінок, наїдки й життя в їхньому минулому, хоча я й припускаю, що здебільшого все те було вигадками. Я ж переважно мовчав, як і Фінан, котрий, однак, часом заводив тихцем журливу пісню своєю мовою, коли решта засинали.

З темниці нас випускали вантажити товар, який ми закріпляли під центральною щоглою. Часом моряки напивалися в порту, одначе двоє незмінно лишались тверезими і стерегли нас. Коли ж корабель ставав на якір, Сверрі дозволяв нам лишитись на палубі, проте всіх сковували одним ланцюгом, щоб ніхто не міг утекти.

Моя перша мандрівка на «Купці» була від штормових берегів Нортумбрії до Фризії, де ми довго пливли вздовж химерного краєвиду низеньких острівців, піщаних і болотистих берегів та раптових течій. Там ми зупинилися в крихітній лагуні, де вже вантажили товари чотири інших судна, всі з рабами на борту. Повантаживши на «Купця» вугрові шкіри, копчену рибу і хутра видр, ми попливли далі.

З Фризії ми попрямували на південь, до берегів Франкії. Про те, що зупинилися ми у Франкії, я довідався після того, як Сверрі повернувся з берега в кепському гуморі.

— Коли кличеш франка своїм другом, це значить, живеш ти далеко від нього, — пробубнів він, підіймаючись на борт. Побачивши, що я дивлюся на нього, він замахнувся на мене рукою, подерши мені лоба своїм срібним перснем з бурштиновою вставкою. — Падлючі франки! Падлючі франки! Злиденні франкські вишкребки!

Того вечора на стерновій платформі він кинув руни. Як і всі моряки, Сверрі був забобонний і мав торбу з в’язкою чорних рун, яку ховав під платформою. Я почув стукіт паличок над собою. Подивившись на розсип рун, він, либонь, уздрів у їх розкладі надію, адже вирішив залишитись у злиденних франкських вишкребків і вже за три дні мав успішний виторг. Ми повантажили на судно леза для мечів, наконечники для списів, серпи, кольчуги, тисові колоди та шкури. Це добро повезли далеко на північ, у землі данів та свеїв, де й продали. Франкські клинки завжди високо цінувались, а з колод виготовляли борони. За виторг Сверрі накупив повний трюм залізної руди, яку ми повезли назад на південь.

Сверрі чудово вмів командувати рабами і ще краще — заробляти гроші. Монети стікалися до його корабля невпинним потоком, і він тримав їх у великій дерев’яній скрині в трюмі.

— Хочете накласти лапи на моє добро? — став кричати він нам одного дня, коли ми наблизилися до якогось безіменного узбережжя. — Щури ви морські! — Думка про те, що ми можемо його пограбувати, розв’язала йому язика. — Думаєте, зможете мене обдурити? Та я повбиваю вас раніше! Потоплю всіх до одного, заллю горлянки тюленячим гівном, доки не передушитеся всі.

Ми продовжували мовчки веслувати під його крики. Рік уже повернув на зиму. Де ми — я не знав, розумів тільки, що десь на півночі, в морі, яке оточує Данію. Доправивши останній вантаж, ми повели свій порожній корабель уздовж безлюдного піщаного берега, доки Сверрі не звернув у порослу очеретами річку й вигнав «Купця» на болотистий суходіл. Почався відплив, і корабель сів на мілині. Поселення біля потічка не було, крім приземкуватої хатини, критої очеретом. З дірки в її стрісі курився димок, угорі кружляли чайки. На порозі з’явилася жінка, і щойно Сверрі зіскочив на берег, вона, радісно скрикнувши, побігла до нього, а він схопив її в обійми й закружляв. За жінкою надвір вибігло троє дітей, і кожному купець дав по жмені срібла, полоскотав, попідкидав у повітря та обійняв.

Тут, видно, Сверрі й планував перезимувати. Він наказав нам винести весь баласт із «Купця», зняти вітрило, щоглу й оснастку, а тоді на колодах вивезти подалі від води. Це було важке судно, тому Сверрі покликав сусіда з того краю долини допомогти парою волів. Його старший син, приблизно десяти років, дуже тішився, поганяючи нас стрекалом. За хатою стояв хлів для рабів, складений повністю з колод — навіть дах був дерев’яний. Там ми спали, закуті в кайдани, а вдень працювали: чистили «Купця», зішкрібаючи з бортів бруд, водорості й молюсків; мили днище, розстеляли вітрило, щоб вимилося під дощем, а тоді голодними очима дивилися, як жінка Сверрі зашиває його кістяною голкою. Вона була тілиста, коротконога, мала дебелі стегна і кругле обличчя, подзьобане якоюсь хворобою, — словом, зовсім не красуня, та ми настільки виголоднілися за жінками, що милувалися навіть нею. Це страх як тішило Сверрі, тому одного разу він обсмикнув їй сукню, показавши нам пухкі білі груди, і добряче нареготався з наших ошелешених поглядів.

Я не переставав мріяти про Ґізелу, намагався викликати її лице у свої сни, але вона не являлася мені, і мрії про неї не приносили мені втіхи.

Робітники Сверрі годували нас кашею, вугровим супом, черствим хлібом і рибною юшкою. Коли випав сніг — постелили в хліві брудні шкури, на яких ми лежали, слухаючи вітрюган і крізь шпарини між колодами дивлячись на сніг. Було настільки холодно, що один сакс не витримав. П’ять днів його била лихоманка, після чого він просто сконав, і двоє моряків віднесли його тіло до річки й викинули за лінію льоду, щоб його знесло відпливом. Неподалік обійстя ріс лісок, і кожні кілька днів нас виводили туди, давали сокири й наказували рубати дрова. Кайдани для цього зумисне затягували вужче, щоб у них не можна було зробити широкий крок, а коли ми були з сокирами, за нами наглядали озброєні луками та списами сторожі, і я розумів, що загину, не встигнувши добігти й до першого, але всякчас кортіло спробувати.

Якось один з данів вдався до такої спроби: зненацька крутнувся, кинувся на вартових — і в ту ж мить у живіт йому прилетіла стріла. Він склався вдвоє, і люди Сверрі повільно добили його. Довго лунали крики, а кров заляпала сніг на кілька ярдів довкола, доки він врешті не загинув. Така болюча смерть була уроком для нас, тому далі я лише мовчки рубав дерева, обтесував колоди, колов дрова клином і києм, а тоді повертався на ніч у хлів.

— Хай тільки його падлючі виплодки підійдуть ближче, і я з великою радістю подушу малих вишкребків, — сказав на другий день після того Фінан.

Я дуже здивувався, бо стільки слів за раз не чув від нього ще ніколи.

— Краще взяти їх у заручники, — промовив я.

— Але малі засранці знають, що краще до нас не наближатися, — продовжив він, не слухаючи мене. Данською він розмовляв із дивною вимовою. — Ти був воїном.

— Я і є воїн, — поправив я.

Ми сиділи біля хліва, на клапті моріжка, вільному від снігу, і тупими ножами патрали оселедців. Над головами кружляли чайки. Один з людей Сверрі спостерігав за нами, сидячи біля хати. На колінах у нього лежав лук, на поясі висів меч. Мені стало цікаво, звідки Фінан дізнався, що я воїн, адже я не розповідав про себе і не розкривав нікому свого справжнього імені, воліючи, аби всі думали, що мене звуть Осберт.

Колись мене дійсно так звали — це ім’я дали при народженні, але потім перейменували на Утреда, коли загинув мій старший брат і батько наполіг, що його старший син має називатися Утредом. Проте на борту «Купця» ніхто не знав, що я Утред, бо це ім’я горде, належить воїну, тому я вирішив тримати його в таємниці, доки не виберуся з рабства.

— Звідки ти взяв, що я воїн? — спитав я у Фінана.

— Бо ти очей не зводиш із тих лайдаків. Тільки й думаєш, як би їх повбивати, — відказав він.

— Ти робиш так само, — зауважив я.

— Колись мене називали Фінаном Проворним, — мовив він. — За те, що я просто-таки витанцьовував навколо ворогів. Танцював і вбивав. Танцював і вбивав. — Він розрізав черево черговій рибині й шпурнув кишки на сніг, де за них кинулися битися чайки. — Були часи, коли я мав п’ять списів, шість коней, два мечі, блискучу кольчугу, щит і шолом, що сяяв як вогонь, — сердито продовжив він. — У мене була жінка з косами по пояс і усмішкою, що затьмарювала полуденне сонце. А зараз я патраю рибу, — він різонув ножем. — Але одного дня я ще повернуся сюди і вб’ю Сверрі, потопчу його жінку, задушу його байстрюків і заберу його скарби, — люто зашкірився він. — Він зберігає його тут — усе своє багатство. Воно закопане тут.

— Звідки знаєш?

— А що ще він з ним робить? Не їсть же, інакше срав би сріблом. Так що гроші сховано тут.

— Знати б ще, яке це «тут», — кинув я.

— Ютландія, — буркнув він. — Його жінка — данка. Сюди ми повертаємося кожної зими.

— Скільки зим тим провів тут?

— Це вже третя, — сказав Фінан.

— Як він тебе захопив?

Фінан кинув ще одну випатрану рибину в кошик.

— Був бій. Ми проти норманів. Вони перемогли, взяли мене в полон і продали Сверрі. А ти як потрапив до нього?

— Мене зрадив мілорд.

— Отже, маєш іще одного мерзотника для помсти, ге? Мене також зрадив командир.

— Як?

— Відмовився викупляти. Хотів мою жінку, розумієш? От і продав мене, й у відповідь на таку люб’язність я молюся, щоб його дружин скрутив правець, худобу роздуло, щоб його діти потопились у власному лайні, врожаї посохли, а пси передохли. — Говорив він це, трясучись, насилу стримуючи лють.

Сніг перемінився на мряку, поволі почала скресати крига на річці. Нас примусили робити весла з ялини, заготовленої ще тої зими, а доки роботу було закінчено, лід зійшов зовсім. Землю затягли сірі тумани, в чагарниках проклюнулися перші квіти. У заплави прилетіли чаплі, сонце остаточно розтопило ранкові заморозки. Насувалась весна, і ми законопатили «Купця» вовною, смолою та мохом, начистили борти і пустили на воду, повернувши баласт у трюми, наставивши щоглу і напнувши чисте, залатане вітрило. Сверрі обійняв жінку, розцілував дітей і побрів до нас. Моряки затягли його на борт, і ми побралися за весла.

— Ану гребіть, сволота! — заревів він. — Гребіть!

І ми погребли.

Гнів може підтримувати життя в людині, але лише коли він праведний. Часом мені бувало дуже зле, я не мав сил гребти, та не відпускав весло, бо якби відпустив — мене викинули б за борт. Я гріб і блював, гріб і прів, гріб і дрижав — гріб попри нестерпний біль у кожному м’язі. Я гріб у дощ і сонце, під вітром і мокрим снігом. Пригадую, як одного разу мене била така пропасниця, що я почав думати: мені кінець. Навіть прагнув смерті, але Фінан не давав спуску, тихенько кленучи мене:

— Нікчемний сакс, слабак. Ти жалюгідний саксонський лайдак!

Я промимрив щось у відповідь, а він ще раз гаркнув на мене — цього разу гучніше, так що Гакка почув нас аж на носі корабля.

— Вони хочуть, щоб ти здох, — сказав мені Фінан. — Покажи їм, що не здасися. Греби, саксонський вилупку, греби!

За балачки він отримав від Гакки батога.

А іншого разу попіклуватися про Фінана довелось уже мені. Пам’ятаю, як обіймав його, годуючи кашею з рук.

— Не смій конати, мерзотнику, — казав я йому. — Не дай цим наволочам перемогти. Живи!

І він вижив.

На друге літо ми подалися на північ — річкою, що бігла повз береги, порослі мохом і березами. Те місце лежить так далеко на півночі, що в затінках досі лежав сніг. Там, у сільці серед беріз, ми закупили оленячі шкури, попливли назад у море, обміняли їх на моржеві бивні й китовий вус, а ці товари — на бурштин і гагачий пух. Далі торгували солодом і тюленячими шкурами, хутром і солониною, залізною рудою та вовною. Якось провели два дні у скелястій бухті, вантажачи каменюки, з яких виготовляють точила, котрі Сверрі обміняв на гребені з оленячого рогу, канати з тюленячої шкіри і дюжину бронзових злитків. Увесь цей крам ми привезли на Ютландію, а звідти — в Гайтабу, величезний торговельний порт, у якому навіть була окрема загорожа для рабів, куди нас завели, зняли кайдани і залишили за високими мурами під наглядом вартових зі списами.

У загоні Фінан знайшов своїх земляків-ірландців, а я познайомився з саксом, котрого дани поневолили біля східноанглійського узбережжя. Він розповів мені, що король Ґутрум, повернувшись у Східну Англію, взяв собі ім’я Етельстан і тепер будує скрізь церкви. Наскільки було відомо чоловікові, Альфред був живий, і хоч східноанглійські дани більше не пробували нападати на Вессекс, подейкували, що він ставить фортеці вздовж кордону. Про Альфредових заручників-данів сакс не знав, тому не міг сказати, чи звільнили Раґнара.

Так само не чув він про Ґутреда Нортумбрійського, через що я вийшов на середину загону і на весь голос прокричав:

— Чи є тут хтось із Нортумбрії?

Присутні тільки тупо подивилися на мене.

— Нортумбрійці є? — повторив я питання, і цього разу з-за загорожі, що відділяла чоловіків від жінок, озвався голос.

Біля паркану, зазираючи в шпарини, товклося повно чоловіків, та я розштовхав їх і підійшов ближче.

— Ти нортумбрійка? — спитав я в жінки, яка відгукнулася на моє питання.

— З Онріпума, — відповіла вона.

Це була саксонка, п’ятнадцятирічна донька онріпумського чинбаря. Її батько заборгував ярлові Іварру грошей, і за це той забрав дівчину і продав К’яртанові.

Спочатку я подумав, що не розчув її слів.

— К’яртанові? — перепитав я.

— К’яртанові, — печально підтвердила вона. — Якийсь час він ґвалтував мене, а тоді продав цим покидькам.

— К’яртан живий? — вражено спитав я.

— Живий, — озвалася дівчина.

— Але ж його взяли облогою, — заперечив я.

— Тільки не тоді, коли я була в нього.

— А Свен, його син?

— Він також ґвалтував мене, — сказала вона.

Вже пізніше, значно пізніше, я склав усю історію по частинах. Ґутред та Іварр, заручившись підтримкою мого дядька Ельфріка, спробували заморою примусити К’яртана до покори; однак зима видалась важка, їхні війська покосила недуга, а К’яртан запропонував платити данину всім трьом, на що вони охоче погодилися. Ще Ґутред узяв із нього слово не чіпати церковників, і якийсь час обіцянка діяла, проте церква була надто заможна, К’яртан — надто жадібний, тому вже за рік порушив своє слово і знову взявся різати й поневолювати ченців.

Та й данину сріблом, яку пообіцяв сплачувати Ґутредові, Ельфріку та Іваррові, він заплатив тільки раз, тож нині все було по-старому. К’яртана вгамували всього на кілька місяців, по яких він зважив міць своїх ворогів і вирішив, що їм його не спинити.

Про Ґізелу чинбарева донька не знала, навіть не чула про неї, через що я вирішив, що вона загинула, і впав у скорботу. Я ридав цілий вечір. Подумав про Гільду та її долю й відчув страх за неї, а тоді згадав ніч із Ґізелою, коли поцілував її під кронами дерев, збагнув, що всі мої мрії були пусті, й заридав ще гіркіше.

У Вессексі я мав дружину, але не знав про неї анічогісінько, та й, правду кажучи, до неї мені було байдуже. Спершу смерть забрала в мене синочка, тоді — Ізольду. А зараз, втративши ще й Гільду, а з нею і всяку надію на Ґізелу, я відчув, як мене сповнює в’язке відчуття жалю до себе, сів на долівку й захлинувся сльозами. Побачивши мене, заплакав і Фінан, і я знав: це тому, що йому нагадали про домівку.

Я спробував розпалити в собі лють, адже це єдине, що здатне утримати життя в людині, та вона ніяк не йшла до мене, і я продовжував ридати ридма, неспроможний зупинитися. Мене поглинула непроглядна розпука від усвідомлення, що до скону я буду змушений веслувати на кораблі Сверрі, а коли не зможу більше робити цього, мене викинуть за борт. І я ридав.

— Ти і я, — промовив Фінан і затнувся.

Споночіло. Попри літню пору, ніч була холодна.

— Ти і я? — перепитав я, заціпивши очі у спробі зупинити сльози.

— З мечами в руках, мій друже, — сказав він. — Ти і я. Це буде.

Він натякав, що колись ми звільнимося з рабства і помстимося кривдникам.

— Пусті мрії, — кинув я.

— Ні! — сердито гаркнув Фінан, підсунувся ближче і взяв мою руку в свої долоні. — Не можна здаватися, — прошипів він мені. — Ми з тобою — воїни!

«Я був воїном у минулому», — подумав я. Колись я носив блискучі лати й шолом, а нині перетворився на вошивого, обдертого, кволого плаксія.

— Ось, — сказав Фінан, просуваючи щось мені в руку. Це був один з оленячих гребінців на продаж, який він спромігся вкрасти і сховати в лахмітті. — Не здавайся, — повторив він.

Тим гребінцем я розчесав своє скуйовджене волосся, котре сягало вже майже до пояса. Я вичесав його, розплутав ковтуни, подіставав вошей, а вранці Фінан заплів його мені, а я — йому.

— Так носять волосся воїни мого клану, — пояснив він. — Ми з тобою воїни, не раби. Ми — войовники!

І хай ми були замучені, брудні та облізлі, смуток мій відступив, мов шквал на морі, і я відчув, як у мені знову оживає лють.

Наступного дня ми повантажили «Купця» злитками міді, бронзи та заліза. На корму викотили барила елю, а решту простору для вантажу заповнили солониною, сухарями й баліями солоної тріски. Сверрі насмішило наше заплетене волосся.

— Думаєте, це допоможе вам знайти собі баб? — пхикнув він до нас. — Чи ви вже самі себе за баб маєте?

Ми не відповідали на його кпини. Сверрі був у доброму гуморі — аж занадто. Він любив ходити в море, а з кількості запасів я розумів, що на нас чекає далека виправа, як і сталося. Раз за разом кидав він руни, і вони, либонь, розповіли йому, що на нього чекає велике багатство, адже він придбав трьох нових рабів, фризів, аби мати вдосталь людей для мандрівки, яка почалася для нас невдало, бо не встигли ми відійти від Гайтабу, як за нами погнався інший корабель. Гакка понуро оголосив, що це пірати, і далі на північ ми йшли на вітрилах і веслах, але переслідувачі скорочували відстань. Судно те було довше, майстерніше збудоване і рухалося швидше од нашого, тож відірватися вдалось, аж як запала ніч, дуже тривожна. Ми прибрали весла та опустили вітрило, щоб «Купець» не шумів, і я чув, як серед темряви плюскочуть весла наших переслідувачів. Сверрі та його команда присіли поруч із нами з мечами в руках, готові порішити нас, якщо ми бодай пискнемо. Мені страшенно кортіло зчинити галас, а Фінан навіть зібрався гупнути по борту нашого судна, аби привабити ворожий корабель, та за таке Сверрі прикінчив би нас на місці, тому ми сиділи тихо, переслідувачі пройшли мимо, і на світанку ми ніде не побачили їхнього судна.

Щоправда, подібні загрози буди рідкістю. Вовк не їсть вовка, сокіл не кидається на сокола, а нормани не полюють одне на одного, хоча деякі з відчаю і могли пробувати нападати на інших данів чи норвегів. До таких піратів ставилися як до покидьків, бруду, але водночас боялися. Зазвичай їх виловлювали і вбивали або продавали в рабство, та це не спиняло людей, і дехто не полишав спроб вдатися до розбою, знаючи, що коли вдасться захопити бодай одне багате судно, як «Купець», це принесе їм статус, владу і визнання. Однак тієї ночі ми уникли нападу, а на ранок попрямували далі на північ, не зупиняючись на ночівлю біля берега — ні тієї ночі, ні в багато інших, аж доки одного ранку я не побачив чорне узбережжя, втикане похмурими страшними скелями, об які билося спінене море, і подумав, що подорож добігла кінця. Проте виявилось, що цю землю ми не шукали. Натомість продовжили пливти, тепер уже на захід, далі взяли трохи південніше, зайшли в бухту біля острова і стали на якір.

Попервах Фінан думав, що це Ірландія, однак люди, котрі припливли до «Купця» на човнику, не розмовляли його мовою. Понад північним узбережжям Британії багато островів, і я думаю, це був один з них. На тих островах живуть дикуни, тому, не сходячи на берег, Сверрі обміняв кілька копійчин на чайчині яйця, в’ялену рибу й козяче м’ясо. На ранок знявся вітер, а ми вирушили в путь і гребли цілий день. Я знав, що прямуємо ми до західних обширів дикого моря. Раґнар Старший застерігав мене від тих морів, твердячи, що хоч за ними і є земля, більшість мандрівників, які рушали на її пошуки, не поверталися. Він розповідав, що ті західні землі населені душами загиблих моряків, там панують вічні сірість і тумани й вирують шторми, але ми взяли курс саме туди. Сверрі стояв на стерні зі щасливим виразом на плескатому обличчі, і я пригадав це відчуття — радість мандрівки на доброму кораблі, що аж бринить власним життям, смикаючи стерном під руками.

Наше плавання тривало два тижні. Ми йшли дорогою китів, і ці морські велетні спливали подивитись на нас і пускали в повітря струмені води. Вітер похолоднішав, хмари не сходили з неба, і я бачив, що в моряках Сверрі зростає невдоволення. Вони вважали, що ми заблукали, та і я думав так само, боячись, що життя моє урветься на краю моря, де велетенські вири поглинають кораблі. Понад нами, тужливо гукаючи в холодній білій порожнечі, кружляли птахи, під кораблем плавали кити-велети, а ми знай веслували до болю в спинах. Неозоре сіре море було неспокійне, холодне, затягнуте білою піною, і за плавання нам випав усього один день, коли дув попутний вітер, завдяки якому ми напнули вітрило й понеслися вперед, із плюскотом розтинаючи сірі хвилі, що билися об наші борти.

Так ми дійшли до самого Край-Рога — вогняної землі, яку називають Туле. Тамтешні гори нескінченно димлять, і ми чули розповіді про чарівні озера гарячої води, хоча, поки був там, я не бачив жодного. Та й була це земля не тільки вогню, а й нескінченної криги. Тут були цілі крижані скелі, ріки, стрімчаки. Там водилася тріска, більша за людський зріст, і ми їли дуже добре, а Сверрі був щасливий. Усі боялися такої далекої мандрівки, але вона вдалась, а на Туле його вантаж коштував утричі більше, ніж у Данії чи Франкії, навіть попри те, що частину дорогоцінних товарів довелося віддати в дарунок тамтешньому володареві. Та Сверрі продав решту злитків, закупив китових кісток, моржевих бивнів і шкур, а також тюленячих шкур і знав, що коли вдасться доправити це все добро додому, буде гарний виторг. Він був у настільки доброму гуморі, що навіть дозволив нам спуститися на берег випити березового вина в довгій халупі, протхнулій китовим м’ясом. Ми були заковані, а до звичних кайданів нам додали ланцюги на шиї, ще й Сверрі найняв кількох сторожів із місцевих, щоб наглядали за нами.

Троє з них були озброєні довгими списами, які на Туле використовують для полювання на китів, четверо інших — ножами. Поки ми були під їхнім наглядом, Сверрі знав, що перебуває в безпеці, тому вперше за ті довгі місяці, що я був у нього, зволив побалакати з нами. Хвастав шляхом, який ми здолали, і навіть похвалив нашу майстерність за веслами.

— Але ви ненавидите мене, — буркнув він, дивлячись на мене й Фінана.

Я змовчав.

— Березове вино добре, — мовив Фінан. — Дякую вам за нього.

— Це не вино, а моржева сеча, — відказав Сверрі, бекаючи. Він був уже добряче п’яний. — Ви ненавидите мене, — повторив він, утішений нашою ненавистю. — Я спостерігаю за вами і бачу це. З решти давно вибили дурощі, а ви ладні вбити мене за першої-ліпшої нагоди. Мабуть, варто було б позбутися вас, віддати в жертву морю.

Ми мовчали. Сиплючи вусібіч іскрами, у вогнищі тріснула березова колода.

— Але гребці з вас нівроку, — продовжив Сверрі. — Якось я звільнив одного раба. Він мені дуже подобався, тому я його звільнив. Довіряв йому. Навіть поставив стерновим. А тоді він спробував мене вбити. І знаєте що я з ним зробив? Убив, а тіло прибив на носі, щоб воно там згнило. Це був мені урок. Ви тут, щоб веслувати, і ні для чого більше. Ви веслуватимете, доки не сконаєте.

Невдовзі він захріп, ми також поснули, а на ранок повернулися на борт «Купця» і під кусючим дощем покинули той дивний край льоду й полум’я.

Дорога на схід забрала набагато менше часу, бо в спину нам дув попутний вітер, тому решту зими ми провели на Ютландії, тулячись ночами у хліві й слухаючи, як Сверрі крекче на своїй жінці. Прийшли сніги, скувала річку крига. Настав 880 рік, я прожив уже двадцять три літа і знав, що мені судилося загинути в кайданах, бо Сверрі спостережливий, розумний і жорстокий.

А тоді прийшов багряний корабель.

Насправді був він не зовсім багряний. Більшість кораблів будують із дубових дощок, які з часом темніють, а цей був зроблений із сосни, і коли водною гладінню розливалося ранкове або вечірнє світло, здавалося, ніби він кольору потемнілої крові.

Коли ми вперше побачили його, він був яскраво-червоного кольору. Низький, довгий, стрункий корабель вигулькнув на східному небокраї й узяв курс на нас увечері після нашого відправлення в дорогу.

Його вітрило було брудно-сіре, помережане канатами, які тримали його, а на носі стриміла звіряча голова, чому Сверрі й вирішив, що це піратське судно, і звернув у плетиво вузьких річечок, які добре знав. Річки ті були мілкі, тому багряний корабель не пішов за нами. На веслах ми йшли зміїстими струмками, що поросли чагарниками, а багряний корабель усе лишався на виду, тримаючи, однак, дистанцію. З настанням ночі ми змінили напрямок, вийшли в море на відпливній течії, а люди Сверрі добряче відшмагали нас, щоб ми чимшвидше веслували від берега. Холодний світанок зустрів нас туманом, а коли той зійшов, ми побачили, що багряний корабель щез.

Ми прямували до Гайтабу взяти перший вантаж сезону, проте на підході до порту Сверрі знову помітив багряний корабель і вилаявся, коли той повернув у наш бік. Ми йшли попереду на попутному вітрі, тому відірвалися легко, та корабель все одно не полишав спроб наздогнати нас. Ішов він на веслах, а що мав щонайменше двадцять лав, то був швидший за «Купця», та через вітер ніяк не міг скоротити відстань, і вже на ранок ми знову були самі серед моря. Не перестаючи клясти переслідувачів, Сверрі кинув руни, і вони переконали його відмовитися від задуму з Гайтабу, тож ми звернули до землі свеїв, де завантажилися бобровими хутрами та брудними шкурами.

Цей вантаж обміняли на першокласні воскові свічки, а тоді — знову на залізну руду. Так потроху минула весна, почалося літо, багряний корабель не об’явився, і ми забули про його існування. Врешті Сверрі розважив, що навідатися в Гайтабу безпечно, і ми повезли туди вантаж оленячих шкур, але в порту нам повідомили, що багряний корабель про нього не забув. Хазяїн повернуся поспіхом, навіть не потрудившись повантажити товар, і я підслухав його розмову з моряками. Він казав, що багряний корабель вирискує узбережжям у пошуках «Купця». Йому розповідали, що це данське судно з вояками на борту.

— Чиє воно? — спитав Гакка.

— Нікому не відомо.

— Навіщо ми йому?

— А я почім знаю? — огризнувся Сверрі, відтак пішов кинути руни, котрі сказали йому чимшвидше забиратися з Гайтабу.

Сверрі нажив собі ворога, але кого — не знав, тому вирішив відвести «Купця» в місце неподалік своєї зимової стоянки, а прибувши туди, відправив подарунки покровителю. Сверрі мав пана над собою. Майже всі мають володаря, котрий дає їм захист. Цього звали Гюрінґ, він мав великі володіння. Кожної зими Сверрі сплачував йому сріблом, а той захищав Сверрі та його родину. Гюрінґ мало що міг вдіяти для його захисту в морі, проте пообіцяв довідатися, хто ходить на багряному кораблі й для чого йому здався Сверрі, котрий тим часом вирішив сховатися подалі й погнав нас у Північне море, на узбережжях якого ми трохи заробили з продажу солоного оселедця. Уперше, відколи я потрапив у рабство, ми припливли в Британію. Причалили на якійсь східноанглійській річці, якій — не знаю й досі, там повантажилися хутрами, які повезли у Франкію, де закупили залізних злитків. Це був багатий вантаж, бо франкське залізо найкраще у світі, до того ж ми придбали сотню славетних франкських клинків. Сверрі, як завше, проклинав затятість франків, хоча й сам був не менш захланним і чудово розумів, що, заплативши цілий статок за те залізо і клинки, в північних землях добряче нагріє на них руки.

Тож наприкінці літа, коли в небі потяглися ключі гусей, що відлітали на південь, ми висунулись на північ, а вже за два дні, повантаживши товар, помітили багряний корабель, який чекав на нас біля фризького узбережжя. Його ми не бачили вже багато тижнів, і Сверрі, либонь, сподівався, що Гюрінґ поклав край цій загрозі, та судно стояло собі біля берега, очікуючи на нас, і цього разу мало перевагу попутного вітру. Ми звернули до внутрішніх річок, а моряки заходилися нещадно шмагати нас. З кожним ударом я тяжко стогнав, удаючи, ніби тягну держак з усієї сили, та в дійсності намагався зменшити натиск весла на воду, аби багряний корабель наздогнав нас. Я бачив його перед собою: весла, що злітали й опадали, слід білої піни за кормою. Він був значно довший від «Купця» і в рази швидший, проте потребував більше води, через що Сверрі й повів нас углиб Фризії, чиє узбережжя — кошмар для будь-якого капітана.

На відміну від багатьох північних узбереж, берег там не утиканий гострими скелями, об які на друзки розіб’ється навіть найкращий корабель. Замість того він являє собою безладне плетиво заростів очерету, острівців, потічків і відмілин. Миля за милею там не зустрічаєш нічого, крім підступних мілин, проходи між якими позначено увіткнутими в землю лозинами. Насилу видимі, ці позначки вказують безпечний шлях тим лабіринтом, проте й самі фризи — ще ті розбійники. Вони люблять позначати хибні канали, котрі ведуть до берегів, де корабель сяде на мілину за першого ж відпливу, а тоді болотяні мешканці, що живуть на крихітних острівцях у трясовині, налітають на судно, як та зграя щурів, убивають команду і забирають вантаж.

Одначе Сверрі тут торгував і, як кожен добрий капітан, знав, де хороші, а де погані води. Багряний корабель наганяв нас, проте Сверрі зберігав спокій.

Веслуючи, я дивився на нього і бачив, як він спершу стріляє поглядом по боках, вирішуючи, куди краще завернути, а тоді налягає на стерно, повертаючи наше судно в обраний канал. Він вишукував наймілкіші проходи й найкрутіші потічки, і на його боці були боги, адже хоч весла наші подекуди й черкали по дну, «Купець» не загруз жодного разу. Через більші розміри і те, що, вірогідно, його капітан знав узбережжя не так добре, як Сверрі, багряний корабель рухався набагато обачніше, і ми впевнено обганяли його.

Він почав знову доганяти нас, коли ми вийшли на широкий відрізок відкритої води, та Сверрі знайшов інший канал із дальнього боку і вперше від початку переслідування наказав нам сповільнитися. Відтак відправив на ніс Гакку, і той заходився кидати у воду жилку зі свинцевим важком, вимірюючи глибину. Ми повзли болотистим лабіринтом, поволі просуваючись на північний схід, та повернувши голову на схід, я побачив, що нарешті наш капітан помилився. Канал, яким ми рухалися, був позначений рядом прутів, однак за ними, поза присадкуватим острівцем, повним птаства, довші прути показували глибший канал, котрий перетинав наш курс, і ним багряний корабель зможе наздогнати нас. Команда переслідувачів також уздріла в цьому нагоду і звернула у глибшу протоку. Вдарили по воді весла, і вороже судно помчало на повній швидкості, хутко нагнало нас, та невдовзі прогриміло веслами по дну і загрузло на мілині.

Сверрі зареготався. Він знав, що більші прути позначають хибний канал, і багряний корабель попався в пастку. Тепер я бачив його повністю. На борту зібралися войовники в кольчугах, з мечами та списами, але він безнадійно загруз.

— Кози ваші матері! — гукав понад трясовиною Сверрі, хоч я й сумніваюся, що його слова доходили до загрузлого корабля. — Лайдаки! Навчіться правити судном, нездари нещасні!

Залишивши багряний корабель позаду, ми звернули в інший канал. Гакка продовжував стояти на носі, вимірюючи глибину, і час до часу гукав, де можна пройти. Цей канал був не позначений, тому йти доводилося дуже обережно, бо Сверрі боявся сісти на мілину. Далеко позаду я бачив, як команда багряного корабля силкується звільнити його. Вояки поскидали кольчуги, зайшли у воду і штовхали довгий корпус, і аж коли споночіло, я побачив, що судно знову на воді й відновило переслідування, проте ми встигли відірватися далеко і сховатися під покровом темряви.

Заночували ми серед очеретів. Сверрі не наважився сходити на берег. На острівці поблизу нас було сільце, чиї вогні освітлювали ніч. Інших багать ми не бачили, що означало: це єдине поселення на багато миль довкола. Сверрі непокоївся, що світло принадить багряний корабель, тому, як тільки на сході почало займатися, він розбудив нас, ми підняли якір і попрямували на північ каналом, позначеним лозинами. Він вів нас уздовж звивистого берега острова до відкритого моря, де вирували білі хвилі. Гакка стояв на носі, раз у раз оголошуючи глибину, і ми зрештою випливли з очеретяного болота. Річечка була мілка — така мілка, що ми всякчас черкали веслами дно, здіймаючи болотисті вихори, проте поступово, крок за кроком просувалися за лозинами, аж тут Гакка крикнув, що багряний корабель знов іде за нами.

Він був далеко позаду. Як і боявся Сверрі, його привабило світло селища, проте він зайшов з південного боку острова, і нас розділяв широкий відрізок болота й ручаїв. Вийти в море на захід було неможливо, бо там об довгий болотистий берег ненастанно били хвилі, і корабель не міг ні переслідувати нас, ні обійти острівець зі сходу в пошуках нового виходу у відкриту воду.

Команда вирішила продовжувати переслідування, і ми дивилися, як корабель тягнеться вздовж південного берега острова в пошуках каналу до затоки, де ми допіру ночували. Ми продовжували просуватися на північ, доки почули, як наш кіль прошкріб по дну, а тоді, злегка струсонувшись, «Купець» завмер.

— Задній хід! — заволав Сверрі.

Ми спробували гребти назад, але «Купець» застряг. Багряний корабель загубився в ранкових сутінках і ріденькій імлі, що оповила довколишні острівці. Вода стояла низько. Це був підступний час між припливом та відпливом, і Сверрі розпачливо дивився на річку, молячись, щоб вода почала прибувати й підняла нас, однак вона лежала під нами холодна й нерухома.

— За борт! — скомандував він. — Зіштовхніть судно на воду!

Ми спробували. Чи то пак усі спробували, а ми з Фінаном лише вдали, ніби штовхаємо, проте «Купець» міцно загруз. Попри те що сів на мілину дуже м’яко і тихо, він ніяк не зрушав з місця, а Сверрі, котрий залишився біля стерна, помітив, як берегом до нас прямують острів’яни. Проте значно більше його непокоїв багряний корабель, що знову виринув на обрії в широкій заплаві, де ми провели ніч. Рабовласник відчував: то за ним іде смерть.

— Скинути баласт! — заволав він до нас.

Таке рішення далося йому складно, та це було куди краще, аніж загинути, тож ми викинули за борт усі злитки. Ми з Фінаном більше не могли лише вдавати роботу, бо, помітивши, що ми майже не стараємося, Сверрі заходився бити нас палицею, тож нам довелося допомагати решті нищити весь заробіток від року торгівлі. За борт викинули навіть клинки. Весь цей час багряний корабель невпинно наближався каналом і перебував уже за якусь чверть милі від нас, коли ми викинули у воду останні злитки і «Купець» накренився. Надійшов приплив, і довкола покинутого краму заплюскотіла вода.

— За весла! — проревів Сверрі.

Острів’яни дивилися здаля, не наважуючись наблизитися через страх перед озброєними воїнами на багряному кораблі. Під їхніми поглядами ми зійшли на воду, звернули на північ і рушили проти течії, з кожним помахом шкребучи веслами по дну, але Сверрі наказав гребти наполегливіше. Він ризикував знову сісти на мілину, проте того дня боги були на його боці, позаяк ми подолали канал, вийшли на хвилі, й «Купець» повернувся в море, де об ніс йому забилися пінисті хвилі. Напнувши вітрило, ми взяли курс на північ, а багряний корабель загруз у тому самому місці, де й ми до цього. Він нагнався на купу скинутого краму, а що був глибший од «Купця», на те, щоб витягти його, пішло більше часу, і поки команда нарешті звільнила судно, ми встигли сховатися за пеленою дощу, що налетів із заходу й залопотів по бортах.

Сверрі поцілував свій амулет. Він утратив своє добро, але був заможний і міг дозволити собі це. Втім, прагнучи лишатися заможним і надалі, він знав, що багряний корабель продовжить переслідування й залишатиметься біля узбережжя, доки не знайде нас, тому з настанням ночі наказав нам опустити вітрило і братися за весла.

Ми попрямували на північ. Багряний корабель досі йшов за нами, але сильно відстав, та й один від одного нас ховали шквали. З останнім Сверрі опустив вітрило, звернув корабель на захід, і моряки взялися хлестати нас. Двоє з них навіть сіли за весла самі — щоб ми могли втекти в темряві, доки на багряному кораблі помітять, що ми змінили курс. Це була нестерпно тяжка робота. Ми боролися з вітром і бурхливим морем, кожен рух віддавав пекучим болем у м’язах, і я вже почав думати, що от-от помру від знесилення. Закінчили ми аж глибокої ночі, коли Сверрі вже не бачив хвиль, що налітали з заходу, і наказав нам ховати весла. Позатикавши віка, ми попадали на борту як убиті, а корабель гойдався на бурхливій чорній воді.

Світанок застав нас самих у морі. З півдня хлестав вітер з дощем, а отже, веслувати не було потрібно, і ми напнули вітрило й понеслися сірими хвилями на вітрі. Я позирнув на водну широчінь, виглядаючи багряний корабель, але його ніде не було. Нас оточували лише хвилі, дощ, що хлестав за вітром, і дикі птахи, які білими стрілами проносилися в негожому небі. «Купець» упіймав потік вітру, вода неслася вздовж його корпусу, а Сверрі сперся на стерно і завів радісну пісню, святкуючи порятунок від таємничого ворога. Мені знову захотілося плакати. Я не знав, чий був багряний корабель і хто на ньому плавав, але чудово розумів, що ворог Сверрі — мій друг. Але його ніде не було. Ми втекли.

Врешті ми повернулись у Британію. Сверрі не мав наміру торгувати там, бо не мав чого запропонувати на продаж, і хоч на кораблі в нього були сховані гроші на закупівлю нового товару, за них він планував купити собі захист. Багряного корабля він уникнув, але розумів, що, повернувшись додому, побачить його біля берегів Ютландії, і я не мав сумніву: він хотів знайти інше місце для безпечної зимівлі. Це означало, що треба було знайти покровителя, який надасть йому притулок, поки «Купця» чиститимуть, ремонтуватимуть і конопатитимуть на березі, а за це доведеться платити сріблом. Ми, веслярі, чули тільки уривки розмов, проте з них збагнули, що Сверрі хоче взяти останній вантаж, продати його в Данії, а тоді знайти порт для сховку, з якого по землі зможе повернутися додому по срібло, необхідне для торгу в прийдешньому році.

Ми були біля британського узбережжя, щоправда, я не розумів, де саме. Та це точно була не Східна Англія, адже тут берег був усіяний скелями.

— Тут нема чого купувати, — буркнув Сверрі.

— Хутра? — кинув Гакка.

— Уявляєш, скільки за них здеруть у цю пору року? — сердито гаркнув Сверрі. — Та й дістанеться нам те, що не продалося навесні: засрані вівцями обрізки. Краще вже набрати вугілля.

Коли ми стали на ночівлю в гирлі річки, подивитись на нас до берега під’їхали озброєні вершники. Підпливати до нас на човнах, що стояли пришвартовані біля берега, вони не стали, отже, не збиралися чіпати нас, якщо ми не створюватимемо неприємностей. З настанням сутінків інше торговельне судно зайшло в річку й стало на якір неподалік. Його власник-дан підплив на човнику й сів побалакати зі Сверрі біля стерна. Жодного слова їхньої розмови ми не чули, бачили тільки, що вони п’ють і теревенять. Незнайомець пішов перед тим, як темрява закрила його корабель від нас, а Сверрі, схоже, лишився задоволений розмовою, бо на ранок прокричав подяку сусідам, а нам наказав піднімати якір і сідати за весла. Вітер ущух, море вгамувалось, і ми погребли на північ уздовж берега. Кинувши погляд на землю, я побачив, як над селами куриться дим, і подумав, що там на мене чекає воля.

Я марив волею, але розумів, що ніколи її не здобуду і помру за веслом, як безліч інших невільників Сверрі. З одинадцяти веслярів, які працювали на «Купці», коли я потрапив туди, в живих залишилося четверо, і одним з них був Фінан. Нині в нас було чотирнадцять гребців: спершу Сверрі замінив загиблих, а відколи полювання на нього розпочав багряний корабель — купив кількох нових. Деякі капітани садять на весла вільних людей, бо вважають, що вони працюють охочіше, однак такі гребці очікують на свою частку від заробленого срібла, а Сверрі був великим скнарою.

Під обід ми добулися до гирла річки, і, глянувши на мис із південного краю берега, я побачив високий маяк, котрий запалювали в разі ворожого нападу. Його я бачив і раніше. Хоч той маяк не відрізнявся від сотень інших, я впізнав його, бо стояв він на руїнах римського форту в місці, з якого почалася моя неволя. Ми повернулися на Тін.

— Раби! — оголосив Сверрі. — Ось що ми купимо — рабів, таких, як ви, падлюки! Ось тільки не зовсім таких, а жінок та дітей. Шотландців. Хтось балакає їхньою псячою мовою?

Жоден з нас не відповів. Та Сверрі не сильно потребував знавця шотландської мови, адже мав батоги, котрі промовляли не менш красномовно. Він не любив возити невільників, оскільки ті потребують постійного нагляду й харчу, але інший торговець розповів йому про жінок і дітей, полонених після чергового набігу на кордон між Нортумбрією та Шотландією, і що на них можна непогано заробити. Якщо серед них будуть гарненькі, їх можна дорого продати на невільничих ринках Ютландії, а Сверрі був потрібен добрий виторг, тому з припливом ми погребли в Тін. Прибувши в Джуруум, Сверрі дочекався, доки вода опуститься, оголивши уламки суден і товарів, а тоді вивів «Купця» на берег. Таке він робив нечасто, але цього разу хотів помити борти корабля перед поверненням у Данію, та й живий товар легше вантажити, коли судно стоїть на березі. Тож ми витягли корабель на мілину, і я помітив, що загорожі для рабів відбудували, а зруйнований монастир покрили свіжою соломою. Все було як раніше.

Щоб ми не повтікали, Сверрі надів на нас сковані докупи нашийники, а сам подався через заплаву до монастиря, залишивши нас драїти корпус корабля камінням. Фінан працював, співаючи рідною мовою і час до часу криво усміхаючись до мене.

— Виривай конопатку, Осберте, — сказав він мені.

— Щоб ми потонули?

— Так. Але разом з нами на дно піде і Сверрі.

— Хай собі живе, щоб ми могли його вбити, — мовив я.

— А ми його таки вб’ємо, — кинув Фінан.

— Не можна втрачати надії.

— Мені це снилося, — сказав він. — Відколи з’явився багряний корабель, я тричі бачив той сон.

— Але багряного корабля більше нема, — зауважив я.

— Ми вб’ємо його, обіцяю. А тоді я станцюю на його тельбухах.

Досягнувши найвищої точки опівдні, приплив спадав решту дня, доки «Купець» не залишився стояти високо понад хвилями, і назад на воду спустити його можна було вже аж після присмерку. Сверрі завжди нервувався, коли його корабель стояв на березі, а я знав, що він воліє завантажуватись і пливти одразу з нічним припливом. Він наготував якір, аби, як тільки споночіє, ми зіштовхнули судно на воду, вийшли на середину річки й були готові висуватися в путь із першими променями світанку.

Він купив тридцять три невільниці. Наймолодшим було не більше п’яти-шести, найстаршим — сімнадцять-вісімнадцять, і всі дівчата — жодного чоловіка. Коли їх привели, ми вже скінчили драїти корпус корабля і сиділи на лавах, оглядаючи їх голодними очима чоловіків, які давно не знали жінки. Рабині всі ридали, тому складно було сказати, наскільки вони вродливі.

Плакали вони через те, що потрапили в неволю, що їх забрали з рідних країв, що боялися моря й нас. Назирці за ними їхало з десяток озброєних вершників, жодного я не знав. Сверрі пройшовся перед рядом закованих у кайдани невільниць, оглядаючи зуби дітей і стягуючи сукні з жінок, аби краще розгледіти груди.

— За цю руду дадуть гарні гроші, — озвався до Сверрі один з вартових.

— За всіх них добре заплатять.

— Її я порав учора ввечері, — продовжив чолов’яга, — тож, мабуть, вона носить дитя від мене. Ох і поталанило ж тобі: маєш тепер двох невільниць за ціною одної.

Рабинь привели вже в кайданах, і Сверрі довелося доплатити за них і ланцюги, ще й купити харчів та елю, щоб тридцять три шотландки дожили до Ютландії. Провізію треба було принести від монастиря, тому Сверрі повів нас назад заплавою, понад потічком і аж до зваленого кам’яного хреста, де вже чекали віз і загін із шести вершників. На возі лежали діжки з елем, солоним оселедцем, копченими вуграми і мішки з яблуками. Сверрі відкусив від одного яблука, скривився і сплюнув.

— Червиве, — буркнув він і кинув нам огризок.

Мені вдалося зловити яблуко першим. Я розламав його навпіл і поділився з Фінаном.

— Зараз іще повбивають один одного за червиве яблуко, — пхикнув Сверрі й висипав на віз торбу монет. — На коліна, мерзото, — прикрикнув він на нас, коли до воза під’їхав сьомий вершник.

Ми покірно схилили коліна перед новоприбулим.

— Треба перевірити гроші, — промовив він, і я впізнав його голос, а піднявши голову, побачив перед собою Свена Одноокого.

Він подивився на мене. Я опустив очі і вгризся в яблуко.

— Франкські денарії, — гордовито проказав Сверрі, простягаючи Свенові монети.

Грошей Свен не взяв, бо задивився на мене.

— А то хто такий? — спитав він.

Сверрі зиркнув на мене.

— Осберт, — сказав він. Піднявши ще кілька монет, простягнув їх Свенові й додав: — А це Альфредові пенні.

— Осберт? — перепитав Свен, не зводячи з мене погляду.

На Утреда Беббанбурзького я був не схожий зовсім. Обличчя в нових шрамах, ніс зламаний, нечесане волосся висіло на голові космами, борода кошлатилась, а шкіра була чорна, як морений дуб. Та Свен не міг відірвати від мене погляду.

— Осберте, підійди-но до мене, — наказав він.

Через ланцюг, який приковував мене до інших веслярів, далеко відійти я не міг, але підвівся, ступив кілька кроків уперед і знову став навколішки, бо був рабом, а він — повелителем.

— Подивись на мене! — гаркнув Свен.

Я послухався, зазирнув йому в обличчя й побачив, що на ньому добра кольчуга і накидка, а сидить він на чудовому скакуні. Відтак я почав смикати щокою й пускати слину, як той божевільний, зашкірився, ніби радий бачити його, і гарячково затрусив головою. Вирішивши, либонь, що я один з тих рабів, які втратили розум у неволі, він махнув мені рукою і забрав гроші у Сверрі. Якийсь час вони поторгувалися, проте врешті порішили, що срібло доброї якості, відтак нам наказали знести бочки до корабля.

Усю дорогу назад Сверрі нещадно лупцював мене по спині.

— Що то ти там витворяв?

— Витворяв, пане?

— Нащо трусився й пускав слину, як недоумок?

— Гадаю, я захворів, пане.

— Ти знаєш того чоловіка?

— Ні, пане.

Сверрі щось запідозрив, але, не зумівши нічого з мене витягти, дав мені спокій, і ми взялися вантажити бочки на борт «Купця», котрий тепер уже стояв у воді майже наполовину.

Проте, роблячи це, я більше не сіпався й не слинився, і Сверрі подумав, що тут щось нечисто, а обміркувавши все як слід, добряче хряснув мене, коли додумався:

— Ти з цих країв!

— Та ну, пане?

Він знов огрів мене, цього разу сильніше. Інші раби мовчки дивились. Приреченого вони бачили з першого погляду, і лише Фінан мав до мене співчуття, проте не міг нічого вдіяти.

— Ти родом звідсіля! — гаркнув Сверрі. — І як я міг забути? Тут тебе й продали мені. — Він показав на Свена, котрий стояв серед руїн на верхівці пагорба за заплавою. — Які в тебе рахунки зі Свеном Однооким?

— Ніяких, — відказав я. — Раніше я його ніколи не бачив.

— Гівно брехливе, — лайнувся він.

Як і всякий купець, Сверрі мав чуття до доброго заробітку, тому наказав відщібнути мене від решти веслярів, залишивши, втім, кайдани на ногах і ланцюг навколо шиї. Узявши його за другий кінець, він зібрався повести мене до монастиря, та ми дійшли не далі відрізка берега, на якому починалася галька, бо Свен також встиг усе обміркувати. Моє лице марилося йому вві сні, тому, розгледівши свій кошмар у подобі пришелепкуватого Осберта, він помчав до нас учвал у супроводі шести своїх вершників.

— На коліна! — наказав мені Сверрі.

Я скорився.

Свен зупинив коня на березі перед нами.

— Поглянь на мене, — вдруге наказав він мені, і я підняв голову, пустив слину по бороді й знову засмикався, за що отримав по голові від Сверрі. — Хто він? — спитав у нього Свен.

— Каже, що зветься Осбертом, пане, — відказав Сверрі.

— Це він сам тобі сказав?

— Мені продали його тут, пане, просто на цьому місці, — сказав купець. — Тоді він і назвався мені Осбертом.

Свен усміхнувся, зіскочив з коня, підійшов до мене й узяв за підборіддя, щоб краще роздивитись обличчя.

— Ти забрав його тут? — спитав він у Сверрі.

— Його віддав мені король Ґутред, пане.

І тоді Свен нарешті впізнав мене, і його єдине око засяяло дивною сумішшю тріумфу і зневаги. Він огрів мене по голові — настільки сильно, що в очах у мене потьмарилось, і я завалився набік.

— Утред! — радісно проголосив він. — Ти Утред!

— Пане! — захищаючи, забіг поперед мене Сверрі. Щоправда, зробив він це не тому, що любив мене, а тому, що я міг принести йому легкий заробіток.

— Він мій, — промовив Свен, виймаючи з піхов довгого меча.

— Він мій, для продажу, і буде ваш, коли ви його купите, — сказав Сверрі покірно, але наполегливо.

— За нього, Сверрі, я вб’ю тебе і всю твою команду, — відповів Свен. — Отже, його ціна — твоє життя.

Тут Сверрі збагнув, що програв торг, уклонився, відпустив ланцюг і відступив, а я вхопився за вільний край і махнув ним на Свена. Цеп промайнув біля нього, змусивши відсахнутись, а я кинувся навтьоки. Ноги мої сковували кайдани, а тікати не було куди, окрім річки. Забрівши у воду, я крутнувся, готовий скористатися ланцюгом як зброєю, хоч і розумів, що мені кінець, бо Свенові вершники неслись на мене чимдуж. Я відступив глибше у воду, ладний скоріше потонути, ніж терпіти Свенові тортури.

Зненацька вершники зупинилися. Розштовхавши їх, наперед вийшов Свен, а тоді також закляк. Я стояв по груди у воді, з останніх сил тримаючи в руках ланцюг і готуючись кинутися назустріч чорній погибелі на дні річки, коли побачив, що він відступив на крок. Зробивши ще крок назад, він крутнувся й побіг до свого коня. На обличчі його відбився страх, і я ризикнув озирнутися, аби подивитися, що ж його налякало.

Позаду мене на веслах бистрою припливною течією з моря до берега нісся багряний корабель.

Розділ шостий

Багряний корабель був уже близько і, не зупиняючись, продовжував прямувати до берега. На носі в нього бовваніла голова чорнозубого дракона, на борту стояло ціле військо озброєних войовників у кольчугах і шоломах. З наближенням його гучнішав і шум: плюскіт весел, вигуки людей, шипіння спіненої води довкола червоного звіра на його високому носі.

Довелося відступити вбік, щоб мене не розчавило, бо біля берега корабель не стишив ходу, доки востаннє не сплеснули його весла, заскреготіло днище по піску, піднявся високо дракон і великий кіль зі страшним гуркотом уп’явся в прибережну гальку. Наді мною забовванів темний борт, у спину гупнуло держаком весла, зваливши мене під воду, а коли я насилу піднявся, то побачив, що судно нарешті зупинилось і з носа його на берег вискочив десяток вояків зі списами, мечами, сокирами й щитами. Вийшовши, вони затягли бойовий клич, гребці покинули весла, схопилися за зброю і приєднались до них. Були це зовсім не торговці, а вікінги, що прибули по здобич.

Свен утік. Видершись на коня, він помчав заплавою геть, тоді як його шестеро супутників виявились хоробрішими і спрямували коней на вікінгів, і ті миттю порубали їхніх скакунів разом з вершниками, забарвивши кров’ю прибережні хвилі біля мене. Я стояв з роззявленим ротом, не вірячи власним очам. Сверрі впав навколішки з піднятими руками, показуючи, що він не озброєний.

Капітан судна, величний чоловік у шоломі з орлиними крилами, повів своїх людей заплавою до монастиря, залишивши біля річки кількох вояків. Одним з них був здоровань, височенний, як дерево, й широченний, як барило, з заляпаною кров’ю сокирою в руках. Стягнувши шолом, він вискалився до мене і сказав щось, але я не почув його слів, ошелешено дивлячись на нього. Він усміхнувся ширше, і нарешті я побачив, що переді мною Стеапа.

Це був Стеапа Снотор, себто Стеапа Розумник. Це такий жарт, бо великим розумом він не вирізнявся, зате воїн був відмінний. Колись ми з ним ворогували, але зрештою подружилися. Зараз же він усміхався до мене, стоячи на березі річки, а я не міг второпати, що західний сакс робить на вікінгівському кораблі. Враз я розридався, усвідомивши, що тепер вільний, а ще тому, що Стеапина широка, шрамована, понура пика була найпрекраснішим, що я бачив, відколи востаннє був на цьому березі.

Я вийшов із води та обійняв його, а він незграбно поплескав мене по спині, не перестаючи шкіритися від радості.

— І оце таке з вами зробили? — спитав він, показуючи на кайдани в мене на ногах.

— Я не знімав їх уже більше двох років, — відповів я.

— Розставте ноги, лорде, — мовив він.

— Лорде? — Сверрі чув Стеапу, але зрозумів тільки одне саксонське слово. Він зірвався на ноги й пошкандибав до нас. — Як він тебе назвав? Лордом? — спитав він у мене.

Я мовчки зиркнув на Сверрі, й той знов опустився на коліна.

— Хто ти? — спитав він перелякано.

— Хочете, я його вб’ю? — прогарчав Стеапа.

— Не зараз, — сказав я.

— Я дарував тобі життя і годував, — заблагав Сверрі.

— Цить! — гаркнув я, тицьнувши в нього пальцем, і він замовк.

— То розставте ноги, лорде, і натягніть ланцюг, — продовжив Стеапа.

Я зробив, як він сказав.

— Тільки обережно.

— Тільки обережно! — перекривив він мене і змахнув сокирою. Її величезне лезо просвистіло біля яєць, і я аж здригнувся від гучного удару. — Не сіпайтесь, — наказав Стеапа і рубонув ще раз, нарешті перерубавши цепуру. — Тепер можете ходити, лорде, — промовив він, і це була правда, от тільки по піску за мною тяглись обрубки ланцюга.

Я підійшов до вбитих і відібрав два мечі.

— Звільни ще його, — звернувся я до Стеапи, показуючи на Фінана.

Стеапа розрубав і його кайдани, й Фінан радісно підбіг до мене. Ми подивились один на одного очима, повними сліз радості, і я простягнув йому клинок. На мить він задивився на лезо, немовби не вірячи власним очам, а тоді схопив руків’я і завив, як вовк, у темне небо. Відтак обійняв мене і заридав.

— Нарешті ти вільний, — сказав я йому.

— І я знову воїн, — промовив він. — Я Фінан Проворний!

— А я Утред, — мовив я, вперше використавши своє справжнє ім’я відтоді, як покинув цей берег. — Мене звуть Утред, — уже гучніше повторив я, — і я володар Беббанбурґа.

Я крутнувся до Сверрі, і в мені скипіла лють.

— Я лорд Утред, — сказав я йому, — той, хто вбив Уббу Лотброксона біля моря й відправив у Вальгаллу Свейна Білокінного. Я — Утред!

Не тямлячи себе з люті, я підступив до Сверрі й кінчиком меча підняв його лице до себе.

— Мене звуть Утред, — промовив я, — а ти мусиш називати мене паном.

— Так, пане, — озвався він.

— А він — Фінан Ірландський, — продовжив я. — Тепер він також твій пан.

Сверрі подивився на Фінана, але, неспроможний витерпіти його погляд, опустив голову.

— Пане, — промовив він стиха.

Хотілося прикінчити його на місці, та я розважив, що зможу використати його в нього на острові, тому вдовольнився тим, що взяв у Стеапи ніж, розрізав Сверрі сорочку й оголив руку. Сверрі затремтів, очікуючи, що я переріжу йому горлянку, та натомість я вирізав йому на руці літеру S і втер у рану пісок.

— То скажи мені, рабе, як зняти ці пута? — звернувся я до нього, постукуючи ножем по кайданах.

— Для цього мені необхідні ковальські інструменти, пане, — мовив він.

— Якщо ти хочеш жити, Сверрі, молися, щоб ми їх знайшли.

Інструменти мали бути в зруйнованому монастирі, адже саме там К’яртанові люди заковували рабів, і Стеапа відрядив двох вояків пошукати, чим можна зняти з нас пута. Фінан тим часом знайшов собі розвагу: заходився різати Гакку, бо чіпати Сверрі я йому не дозволив. Шотландські рабині з жахом дивилися, як у воду біля «Купця» стікає кров. Скінчивши, Фінан станцював радісний танок, затягнув одну зі своїх диких пісень і порішив решту моряків Сверрі.

— Для чого ти тут? — спитав я у Стеапи.

— Бо мене сюди відрядили, пане, — відказав він гордовито.

— Відрядили? Хто?

— Король, ясна річ.

— Тебе відправив за мною Ґутред?

— Ґутред? — спантеличився незнайомим іменем Стеапа і похитав головою. — Ні, пане. Це був не хто інший як Альфред.

— Тебе відправив Альфред? — з подивом перепитав я. — Альфред?

— Нас усіх відрядив Альфред, — підтвердив здоровань.

— Але ж це дани, — показав я на вояків, що залишилися зі Стеапою на березі.

— Серед них дійсно є дани, — промовив він, — але більшість — вессекці. Нас прислав Альфред.

— Вас прислав Альфред? — перепитав я, розуміючи, що говорю як дурник, але неспроможний повірити в те, що чую. — Альфред прислав сюди данів?

— Дюжину, пане, — сказав Стеапа, — але вони тут лише тому, що з нами поїхав їхній ватажок. — Він показав на капітана судна, який саме повертався від монастиря. — То його заручник, — додав Стеапа, наче це все пояснювало. — А мене Альфред відправив наглядати за ним. Я його сторож.

Заручник? А тоді я згадав, чиїм знаменом є орлине крило, і побіг до капітана багряного корабля, волочачи за собою обрубки ланцюгів. Коли воїн зняв шолом, я не побачив його обличчя за сльозами, що заступили очі, і прокричав його ім’я:

— Раґнаре! Раґнаре!

Коли ми зустрілися, він засміявся, обійняв мене, прокрутив у повітрі, ще раз обійняв, а тоді відштовхнув.

— Від тебе смердить, — сказав Раґнар, — ти найпотворніше, найволохатіше і найсмердючіше створіння, яке я коли-небудь бачив. Варто було б викинути тебе крабам на корм, але який нормальний краб захоче їсти таку бридоту?

Я засміявся через сльози.

— Вас прислав Альфред?

— Так, але знав би я, яким огидним ти зробився, то не їхав би нікуди, — відповів він, широко усміхаючись, і та усмішка нагадала мені про його батька, добряка і вояка. Раґнар знов обійняв мене. — Радий бачити тебе, Утреде Раґнарсон.

Раґнарові люди прогнали решту Свенових вартових. Сам Свен утік на коні в Дангольм. Ми спалили невільничі хліви, звільнили рабів, а ввечері при світлі від охоплених полум’ям куренів з мене зняли кайдани, і наступні кілька днів я ходив, піднімаючи ноги занадто високо, незвиклий, що на них нічого не тисне.

Я викупався. Руда шотландка постригла мене під наглядом Фінана.

— Її звуть Етне, — сказав він мені.

Він розмовляв її мовою, або ж принаймні вони розумілися якось інакше, хоча з того, якими очима вони дивились одне на одного, я розумів, що різниця в мові зовсім їх не розділяє. Серед убитих Свенових вояків Етне розшукала двох, котрі ґвалтували її, взяла Фінанів меч і порубала трупи, а Фінан не зводив з неї гордовитого погляду. Закінчивши, ножицями вона підстригла мені волосся й бороду, після чого я вбрався у шкіряну куртку, чисті штани й узув добрі чоботи. А тоді ми зібралися на вечерю в зруйнованому монастирі, і я сидів біля Раґнара, який розповів мені історію мого порятунку.

— Ми ганялися за вами все літо, — сказав він.

— Ми вас бачили.

— Ще б пак не бачили, з отаким корпусом! Ну хіба не страхіття? Ненавиджу судна з сосни. Цей корабель зветься «Драконів пломінь», та я кличу його «Хробача відрижка». Його латали цілий місяць, перш ніж нарешті спустили на воду. Його власник загинув при Етандуні, й відтоді він гнив на Темсі, доки Альфред не віддав його нам.

— Нащо він це зробив?

— Бо, як він сам каже, при Етандуні ти повернув йому престол, — відповів усміхнений Раґнар. — Але то він перебільшує, — провадив він, — інакше й бути не може. Я впевнений, що ти просто тинявся полем бою, галасуючи на все горло, але Альфред купився.

— Я зробив достатньо, — промовив я м’яко, згадуючи довге зелене поле, — але не знав, що Альфред помітив мої старання.

— Помітив, — запевнив мене Раґнар. — От тільки зробив він це не лише заради тебе. За це тепер у нього є ще й монастир, повний черниць.

— Що в нього є?

— За це він отримав монастир. Тільки хтозна, нащо він йому здався. Про мене, я б краще взяв за тебе ватагу повій, але Альфред згодився на черниць і, здається, цим цілком задоволений.

Це був тільки початок історії. Всієї її того вечора я не почув, а лише згодом склав докупи по частинах і зараз розповім її тут. Почалося все з Гільди.

Ґутред дотримав слова і вшанував її, віддавши мій меч та шолом, кольчугу й браслети.

Він запропонував їй стати компаньйонкою його нової дружини, королеви Осбурги, саксонки і небоги скинутого короля Еофервіка. Однак Гільда вважала, що зрадила мене та образила свого бога, відмовившись від покликання черниці, тому попрохала Ґутреда відпустити її у Вессекс сповнити обов’язок. Він хотів, аби вона зосталася в Нортумбрії, але Гільда стала благати й казати, що того від неї вимагають Господь і святий Кутберт. На такий аргумент Ґутред здався і дозволив їй піти разом з послами, яких відрядив до Альфреда. Так Гільда повернулась у Вессекс і розшукала там Стеапу, котрий завжди ставився до неї неабияк прихильно.

— З нею ми поїхали у Фіфгідан, — розповів мені Стеапа тієї ночі, коли ми сіли біля поруйнованого муру біля вогнища з тинів.

— У Фіфгідан?

— Там ми викопали твій скарб, — провадив здоровань. — Гільда показала, де він закопаний, я його вирив, і з грошима ми пішли до Альфреда. Висипали все на підлогу перед ним, а в нього аж очі на лоба полізли.

Це й була головна зброя Гільди. Вона розповіла Альфредові про те, як Ґутред мене зрадив, і пообіцяла, що коли король відрядить експедицію на мої пошуки, на все золото і срібло, що лежить перед ним, вона збудує храм Божий, покається в гріхах і до кінця життя буде нареченою Христа. Вона добровільно наділа на себе церковні кайдани, аби я міг зняти свої залізні.

— То вона знову черниця? — спитав я.

— Каже, це її власний вибір, — відказав Стеапа, — а ще — так хоче Господь. І Альфред. Він погодився на її пропозицію.

— То Альфред тебе звільнив? — звернувся я до Раґнара.

— Сподіваюся, що коли я привезу тебе до нього, то звільнить, — мовив він. — Я поки ще заручник, але Альфред дозволив вирушити на пошуки тебе в обмін на обіцянку повернутися до нього. Скоро ми будемо вільні. Від Ґутрума клопотів більш немає. Тепер його звуть король Етельстан.

— Він у Східній Англії?

— Так, там, — підтвердив Раґнар. — Будує церкви й монастирі.

— І дійсно прийняв християнство?

— Тепер той мерзотник такий самий святоша, як Альфред, — понуро протягнув Раґнар. — Ґутрум завжди був легковірним дурнем. Та Альфред прислав по мене і сказав, що виряджає на пошуки тебе. Дозволив узяти прислужників, а команду набрав Стеапа. Звісно, це все нікудишні саксонські лайдаки, але веслують вони нівроку.

— Стеапа казав, що він твій наглядач, — сказав я.

— Стеапо! — Раґнар зиркнув понад вогнем, який ми розвели в нефі зруйнованої монастирської церкви. — Смердючий ти кавалок гівна, ти казав, що поїхав стерегти мене?

— Але ж так і є, пане, — мовив Стеапа.

— Ти хоч і лайно собаче, але вояк добрий. — Раґнар усміхнувся й повернувся до мене. — Тепер треба повернути тебе до Альфреда.

Я задивився у вогонь, в якому яскраво-червоним палахкотіли лозини з обваленого тину.

— Тира в Дангольмі, — промовив я, — і К’яртан досі живий.

— І туди я й піду, коли Альфред звільнить мене, — відказав Раґнар. — Але спершу доправлю тебе у Вессекс. Я дав слово, заприсягнувся, що не порушуватиму миру в Нортумбрії, а тільки заберу тебе. Ну і, звичайно, як запоруку того, що я дотримаю слова, Альфред залишив собі Бріду.

Брідою звали Раґнарову жінку.

— Вона в нього?

— Тримає її заручницею замість мене. Але він її звільнить, і тоді я зберу грошей, найму людей і зітру Дангольм з лиця землі.

— У тебе нема грошей?

— Є, але небагато.

Я розповів йому про домівку Сверрі на Ютландії й сказав, що там він тримає свій скарб — принаймні ми так вважаємо. Раґнар замислився над моїми словами, а я подумав про Альфреда.

Альфред ніколи мене не любив. Часом навіть ненавидів, проте я все одно служив йому. Я зробив йому неабияку послугу, але за службу не отримав належної винагороди. Він дав мені П’ять Шкур, а я йому — ціле королівство. Одначе тепер я завдячував йому свободою і не розумів, для чого він звільнив мене. Авжеж, Гільда подарувала йому монастир, а це якраз те, чого він прагнув, і неабияк вітав її покаяння, проте і в тому, і в іншому сенсу було небагато. Для чого він врятував мене? Нащо зглянувся наді мною і забрав із рабства? Це було надзвичайно щедро з його боку, але я знав, що все має свою ціну. Отже, Альфред хотів чогось більшого, ніж душа Гільди й чергова церква. Йому потрібен був я.

— А я сподівався, що вже ніколи не побачу Вессекс, — озвався я.

— Доведеться побачити, — сказав Раґнар, — бо я обіцяв повернути тебе. Та й не можна тобі лишатися тут.

— Не можна, — погодився я.

— До ранку тут буде сотня К’яртанових людей, — мовив він.

— Дві сотні, — кинув я.

— Значить, треба забиратися, — промовив він і замислився. — То кажеш, на Ютландії сховано скарб?

— Велике багатство, — сказав Фінан.

— Ми думаємо, він закопаний у хаті, — додав я, — а стережуть його тільки баба і трійко дітлахів.

Раґнар кинув погляд за двері, де серед халуп, збудованих при старому римському форті, блимали відблиски вогнищ.

— Я не можу їхати на Ютландію, — проказав він стиха. — Я присягнувся повернути тебе, щойно знайду.

— Значить, туди може поїхати хтось інший, — запропонував я. — Тепер у тебе два кораблі, а якщо добряче налякати Сверрі, він скаже, де сховав скарб.

Тож на ранок Раґнар наказав своїм дванадцятьом данам сідати в «Купця» і пливти за море. За командира він призначив Ролло, свого найкращого стерничого. Їхати з ними попросився й Фінан, а шотландка Етне подалася з ним, тепер одягненим у кольчугу й шолом, з довгим мечем при поясі. Сверрі прикували до веслярської лави, і як тільки «Купець» відійшов від берега, я побачив, як Фінан заходився шмагати небораку тим самим батогом, який багато місяців шрамував спини нам.

Відправивши «Купця», ми повантажили шотландських бранок у багряний корабель, перевезли через річку й випустили на північному березі.

Вони були налякані і не знали, що робити, тому ми дали їм грошей зі скрині Сверрі й сказали йти вперед, щоб море постійно було праворуч від них, і, як пощастить, вони дістануться додому.

Щоправда, куди ймовірніше було, що варта Беббанбурґа зловить їх і знову продасть у рабство, але з цим вдіяти ми нічого не могли. Залишивши їх на березі, ми зіштовхнули своє судно на воду і повернули в море.

Позаду нас, там, де на верхівці джуруумського пагорба курилися згарища від наших багать, з’явилися вершники в кольчугах і шоломах. Вони вишикувались на пагорбі, а тоді колоною помчали через заплаву до берега, та було вже запізно — на відпливній течії ми неслись у відкрите море. Озирнувшись на К’яртанових вояків, я знав, що побачу їх знову, але в ту ж мить «Драконів пломінь» обігнув закрут річки, вдарили по воді весла, замерехтіло на хвилях сонце, а вгорі над нами шугнула скопа. Я здійняв очі до неба і заплакав.

Це були сльози чистої радості.

За три тижні ми добулися до Лундена, де сплатили мито данам, котрі контролювали річку, і ще за два дні були в Редінґумі, де витягли «Драконів пломінь» на берег і на гроші Сверрі придбали коней. У Вессексі настала осінь — пора туманів і угноєння полів. У високому небі ширяли сапсани, що повернулися з літніх мандрів, бриніло на вітрі побронзовіле дубове листя.

Ми попрямували у Вінтанчестер, бо нам сказали, що Альфред перебуває там, однак коли приїхали, виявилося, що він вирушив до одного зі своїх маєтків і не повернеться до вечора, тому, коли сонце зависло низько над риштованнями великої церкви, яку будував король, я залишив Раґнара в таверні «Два журавлі» й подався до північного краю міста. Дорогу довелося питати в перехожих, котрі показали мені довгу вулицю з затопленими баюрами. В грязюці бабралися дві свині, з одного боку вулиці стояв високий частокіл, з другого — дерев’яна стіна з присадкуватими дверима, прикрашеними хрестом. У болоті біля входу сиділо кількадесят обідраних жебраків. Котрісь були без рук і ніг, більшість — вкриті виразками, а одна жінка стояла з порубцьованою дитиною. Коли я наблизився, гурт нервово засовався.

Я постукав і став чекати. Збирався постукати ще раз, аж тут відсунулася невеличка ляда у дверях. У віконце я пояснив мету свого візиту, й воно зачинилося. Дитина заридала, до мене за подаянням потягла миску сліпа жебрачка. На вершечку муру розгулював кіт, на захід пролетіла зграя шпаків.

Мене проминуло двоє жінок, навантажених дровами, за ними гнав корову чоловік, котрий шанобливо кивнув мені, бо я знову виглядав лордом. Був у шкіряному обладунку і мав меч при боці — щоправда, не Подих Змія. Моя чорна накидка кріпилася на шиї важкою срібною брошкою з бурштиновою вставкою, яку я забрав в одного з убитих моряків Сверрі. Та брошка була моєю єдиною коштовністю, бо своїх браслетів я не мав.

Нарешті двері відімкнули, вони повернулися на шкіряних завісах, прочинилися всередину, і мене запросила ввійти низенька жіночка. Я зайшов, вона зачинила двері й повела мене моріжком, перед входом у церкву зупинившись, щоб я обчистив чоботи від грязюки. Провівши мене всередину, вона схилилася перед вівтарем, прочитала молитву, а тоді махнула мені йти в інші двері, що вели до голої келійки зі стінами, складеними з лозин, замазаних грязюкою. Єдиними меблями там слугували два ослінці, й черниця сказала, що я можу сісти, а тоді відчинила віконницю, впустивши надвечірнє сонце. У комишах, якими була встелена долівка, зашаруділа миша, монахиня вийшла з кімнати, залишивши мене самого.

Я сидів і чекав. На стрісі закаркала ворона, звідкись неподалік линуло розмірене дзюркання молока у відро. Інша корова з повним вим’ям терпляче чекала прямісінько перед вікном. Ще раз каркнула ворона, відчинилися двері, й у кімнату зайшли троє черниць. Дві стали під дальньою стіною, а третя мовчки уважно подивилась на мене і тихенько заридала.

— Гільдо, — промовив я і рушив обійняти її, але вона виставила руку, наказуючи не наближатися. Вона продовжувала ридати, усміхаючись крізь сльози, а тоді затулила обличчя руками і довго стояла так.

— Господь пробачив мені, — нарешті озвалася вона, досі затуляючись долонями.

— Я радий за тебе, — сказав я.

Вона шморгнула, прибрала руки від обличчя і показала мені сідати, а сама сіла навпроти. Якийсь час ми просто дивились одне на одного, і я подумав, що страшенно скучив за нею — не як за коханкою, а як за другом. Хотілось обійняти її, й, либонь, відчувши це, вона випрямила спину і повела офіційним тоном:

— Тепер я абатиса Гільдеґіт.

— А я й забув, що твоє повне ім’я Гільдеґіт, — відповів я.

— Дивлячись на тебе, я радію серцем, — церемонно мовила вона.

На ній була груба сіра ряса — така ж, як у двох її супровідниць, котрі були старші за неї. Усі жінки були підперезані простою мотузкою й ховали волосся під масивними каптурами.

На шиї в Гільди висів простий дерев’яний хрест, який вона нервово перебирала пальцями.

— Я молилася за тебе, — продовжила вона.

— Схоже, молитви подіяли, — сказав я зніяковіло.

— А ще я вкрала твої гроші, — додала вона з проблиском колишньої пустотливості в голосі.

— Дарую їх тобі, — відповів я, — добровільно.

Відтак Гільда розповіла мені про монастир. Його збудували на мій скарб із Фіфгідана, й мешкало в ньому шістнадцять сестер і вісім мирянок.

— Свої життя ми присвятили Христу і Гедді. Знаєш про Гедду?

— Про таку святу я раніше не чув, — мовив я.

Дві старші черниці, що не зводили з мене несхвальних поглядів, враз загиготіли. Гільда усміхнулася.

— Гедда був чоловіком, — пояснила вона м’яко. — Він народився в Нортумбрії й став першим єпископом Вінтанчестерським. Він був надзвичайно святим і добрим, і його я обрала, бо ти також із Нортумбрії і завдяки твоїй мимовільній щедрості ми збудували цей храм у місті, де святий Гедда проповідував. Ми присягнулись молитися йому щодня, допоки ти не повернешся, а зараз молитимемося кожен день у подяку за те, що він почув наші молитви.

Не знаючи, що сказати, я промовчав. Пригадую, як думав тоді, що Гільда говорить якось занадто натужно, наче переконує сама себе, а заразом і мене, що вона щаслива. Виявилось, я помилявся. Вона говорила так скуто, бо моя присутність навіяла на неї неприємні спогади, і з часом я довідався, що тоді вона була по-справжньому щасливою, бо приносила користь людям. Вона нарешті порозумілася зі своїм богом, а після смерті її зарахували до святих. Не так давно один єпископ розповідав мені про благословенну святу Гільдеґіт, твердячи, що вона — яскравий приклад християнського милосердя й непорочності, а мені так і кортіло розповісти йому, як одного разу я товк пречисту святу просто посеред поля, але таки знайшов сили стриматись. А от про милосердя він казав правду. Гільда розповіла мені, що створила монастир святого Гедди не лише щоб молитися за мене, його благодійника, а й допомагати хворим.

— Ми працюємо день і ніч, — сказала вона. — Беремо бідних з вулиці й лікуємо їх. Мабуть, біля воріт зараз чекає повно народу.

— Так і є, — відказав я.

— Допомога тим людям — наше покликання, ми їхні слуги, — сліпуче всміхнулася вона до мене. — А зараз розкажи мені те, що я хотіла почути весь цей час. Про свої пригоди.

І я розповів їй — тільки не все, уникаючи подробиць свого перебування в рабстві та обмежившись тим, що мене закували в кайдани, аби не втік.

Розказав про наші мандри, найдивніші місця й про людей, яких бачив; про край льоду і полум’я, велетенських китів, що борознять безкрає море, і довгу звивисту річку в країні, де ростуть самі берези та лежить вічний сніг. Закінчив, сказавши, що невимовно радий знову бути вільним і вдячний їй за сприяння цьому.

Гільда не відповіла. Надворі продовжувало дзюркати у відро молоко. На підвіконня сів горобець, цвірінькнув і полетів далі. Гільда мовчки дивилась на мене, мовби перевіряючи правдивість моєї оповіді.

— Тобі було погано в неволі? — спитала вона зрештою.

Я замислився, хотів був збрехати, але лише стенув плечима.

— Так, — тільки й відповів я.

— Але тепер ти знову лорд Утред і тобі повертається твоя власність, — сказала Гільда й махнула одній із черниць, котра тут же вийшла з кімнати. — Ми берегли їх для тебе, — радісно додала вона.

— Ви зберегли все? — спитав я.

— Все, крім твого коня, — сумовито мовила вона. — Його я не змогла привести сюди. Як його звали, Вітнер?

— Вітнер, — підтвердив я.

— На жаль, його вкрали.

— Хто?

— Забрав собі лорд Іварр.

Не встиг я відповісти, як до кімнати зайшла черниця зі зброєю та обладунком у руках. Вона принесла мій шолом, важку шкіряну куртку й кольчугу, браслети, Осине Жало і Подих Змія. Поклала все це переді мною, і я зі сльозами на очах схилився над купою і торкнувся руків’я Подиху Змія.

— Кольчуга зазнала пошкодження, — сказала Гільда, — але ми попросили королівського зброяра полагодити її.

— Дякую, — промовив я.

— Я молилася, щоб ти не здумав мститися королю Ґутреду, — мовила Гільда.

— Він продав мене в рабство! — гаркнув я, неспроможний відірвати руку від свого меча.

За останні два роки я пережив безліч моментів відчаю, коли мені здавалося, що вже ніколи не торкнуся звичайного клинка, не те що Подиху Змія. Але врешті він був переді мною, і я неквапно зімкнув пальці навколо його руків’я.

— Ґутред зробив те, що, на його думку, було найкращим для його королівства, — м’яко сказала Гільда. — До того ж він християнин.

— Він продав мене в рабство, — повторив я.

— І ти мусиш пробачити йому, — натиснула Гільда, — як я пробачила чоловікам, що збезчестили мене, і як Господь пробачив мені. Я була грішницею, — провадила вона, — великою грішницею, але Господь зглянувся на мене, напоїв своєю милістю й пробачив. Тому присягнися, що не чіпатимеш Ґутреда.

— Не збираюся я ні в чому присягатися, — сердито кинув я, досі тримаючи Подих Змія.

— Тобі не бракує доброти, — сказала Гільда, — я знаю. Ти виявив до мене більше доброти, ніж я заслужила. А зараз вияв її до Ґутреда. Він хороший.

— Подумаю про це, коли зустрінуся з ним, — мовив я ухильно.

— А ще подумай про те, що він розкаявся у своєму вчинку, — додала вона. — Він пішов на це, бо вважав, що це допоможе зберегти його королівство. Згадай ще й те, що він жертвує нашому монастиреві покуту. Нам постійно треба срібло. На відміну від подаянь, нужденних і хворих з кожним днем не меншає.