Володарі півночі. Книга 3

Усміхнувшись до неї, я підвівся, відчепив меч, який забрав в одного зі Свенових вояків при Джуруумі, зняв брошку, що тримала накидку, і скинув усе на долівку.

— Можеш продати це, — сказав я їй, а тоді, крекчучи від натуги, натягнув свою стару кольчугу, почепив меч і підняв увінчаний вовчою головою шолом.

Кольчуга здалася непосильно важкою, бо відколи я вдягав її востаннє, сплинуло чимало часу. Була вона і завелика, бо за роки, що просидів на веслах у Сверрі, я добряче схуд. Надівши на руки браслети, я подивився на Гільду.

— Я дам тобі лише одну клятву, абатисо Гільдеґіт, — сказав я.

Вона підняла на мене очі й побачила давнього Утреда: величного лорда, воїна-мечоносця.

— Я допомагатиму твоєму монастиреві, — пообіцяв я. — Ви отримуватимете гроші від мене, не знатимете нужди і завжди перебуватимете під моєю опікою.

Усміхнувшись, вона сягнула в сумку на поясі, вийняла срібний хрестик і простягла мені.

— А це мій подарунок тобі, — сказала вона. — Я молитимуся, щоб ти шанував його, як я, і нарешті затямив його урок. Наш Господь помер на цьому хресті за все те зло, яке ми чинимо, і я не маю сумніву, лорде Утреде, що частина болю, який він відчував перед смертю, була і твоїми гріхами.

Вона передала мені хрестик, наші пальці доторкнулись, і я заглянув їй у вічі. Вона похапцем відсмикнула руку, зашарілась і опустила повіки. На якусь мить переді мною постала стара Гільда — тендітна, прекрасна Гільда, — проте майже одразу вона знову прибрала стриманого, суворого виразу.

— А тепер можеш зустріти Ґізелу, — сказала вона.

Про Ґізелу в розмові я не згадував і зараз вирішив удати, ніби майже забув про неї.

— Вона вже, мабуть, заміжня, — кинув я байдуже, — якщо взагалі жива.

— Коли я їхала з Нортумбрії, була жива, — відповіла Гільда, — щоправда, було це півтора року тому. Після того, що вчинив її брат, вона перестала розмовляти з ним, і я довго її втішала. Її охопили нестримні сльози і лють. Вона сильна дівчина.

— Дівчина на виданні, — буркнув я.

Гільда ніжно всміхнулася:

— Вона заприсягнулася діждатися тебе.

Я торкнувся руків’я Подиху Змія. Весь цей час я був сповнений надії, але водночас і страху. Ґізела. Хоч я й розумів, що вона не рівня мрійливому рабові, та не міг викинути її з голови.

— Можливо, вона й досі чекає на тебе, — промовила Гільда і з раптовою різкістю відступила назад. — Нам час на молитву, а після неї мусимо годувати й лікувати нужденних.

Мене відпустили, і через низенькі двері я вийшов назад на брудну вулицю. Жебраків пустили всередину, а я все стояв, спершись на стіну і ридаючи від щастя. Люди обминали мене дальнім боком вулиці, остерігаючись, бо вдягнений я був як до бою і мав два клинки на поясі.

Усі мої думки були з Ґізелою. Можливо, вона й справді чекала на мене, хоч я в цьому й сумнівався, адже цінність її для замирення була напрочуд великою. Та я однаково вирішив: як тільки матиму таку змогу, відправлюся на північ і заберу її.

Я стискав у руці срібний хрест, допоки не відчув, як його краї боляче впиваються в мозолі, залишені на долоні веслом. Тоді вийняв Подих Змія й побачив, що Гільда добре за ним приглянула. Лезо виблискувало на сонці, змащене салом чи лоєм, які уберігали його від іржі. Піднісши клинок до уст, я поцілував його.

— На тебе чекають нові жертви, — сказав я йому, — і нездійснена помста.

І це була суща правда.

Наступного дня я прийшов до коваля, але він заявив, ніби зайнятий на багато днів уперед і не зможе взятися за мій меч. Я сказав йому, що він або зробить усе сьогодні, або ж більше ніколи не зможе працювати, і врешті ми таки дійшли згоди. Він погодився взяти мій клинок у роботу негайно.

Подих Змія — чудовий меч, який мені колись виготовив нортумбрійський коваль Ельдвульф. Лезо в нього неймовірне — гнучке й міцне, — а коли його викували, я попросив прикрасити просте залізне руків’я сріблом або бронзою, та Ельдвульф відмовив.

— Це інструмент, — пояснив він, — звичайний інструмент, покликаний полегшувати людині роботу.

З обох боків на руків’ї клинок мав накладки з ясеня, але за довгі роки деревина витерлась і зробилась гладенька, а це небезпечно. В бою, особливо залитий кров’ю, меч може вислизнути з руки, тому я сказав ковалеві, що мені потрібні нові накладки, завдяки яким клинок надійно лежатиме в руці, а на вершечок руків’я я хочу почепити подарований Гільдою срібний хрестик.

— Я все зроблю, пане, — мовив він.

— Сьогодні ж.

— Постараюся, пане, — кволо проказав він.

— Ти встигнеш і зробиш роботу гарно, — сказав я, витягнув Подих Змія й підніс його до горнила.

Його лезо яскраво виблискувало в темній кузні, й у червоному відблиску печі мені було видно візерунок на металі. Його викували з трьох рівних і чотирьох скручених прутів, збитих воєдино. Ельдвульф ненастанно нагрівав його і кував, а коли закінчив — коли сім прутів злилися в єдине блискуче лезо, — вигини чотирьох прутів залишили у ньому примарний візерунок. Саме так меч і отримав своє ім’я, бо візерунки ті нагадували закрути від вогненного подиху дракона.

— Це прекрасний меч, пане, — сказав коваль.

— Цей меч вбив Уббу біля моря, — промовив я, погладжуючи лезо.

— Так, пане, — тільки й відповів він, переляканий не на жарт.

— Ти зробиш роботу за сьогодні, — повторив я, викладаючи меч і піхви на закопчену лаву.

Зверху на руків’я я поклав хрестик від Гільди, а на нього — срібну монету. Я більше не був багатим, проте й не бідував особливо і знав, що з допомогою Подиху Змія та Осиного Жала поверну собі статок.

Стояв приємний осінній день. Яскраво світило сонце, через що новенькі колоди Альфредової церкви сяяли, як золоті. Чекаючи на короля, ми з Раґнаром сіли на свіжопокошеній траві у дворі храму, й він задивився на групу ченців, які несли до королівського скрипторію стоси пергаменту.

— Тут записують усе, геть усе! — сказав він. — Ти вмієш читати?

— І читати, і писати.

Це його неабияк вразило.

— І є від того якась користь?

— Ще жодної користі воно мені не принесло, — визнав я.

— То нащо ж вони це роблять? — здивувався він.

— Їхня віра вся записана, — мовив я, — а наша — ні.

— Як це — віра записана? — не зрозумів він.

— У них є книга, — пояснив я, — і в ній усе записано.

— Для чого їм записувати це?

— Не знаю. Просто собі записано, та й все. Ну і, звісно, закони вони також записують. Альфред страх як полюбляє вигадувати нові закони, і їх слід заносити в книжки.

— Коли неможливо запам’ятати всі закони, значить, їх забагато, — виснував Раґнар.

Розмову нашу урвали дитячі крики — ображене скигління хлопчика і дражливий сміх дівчинки, — і вже за мить з-за рогу вибігла мала. На вигляд їй було років дев’ять-десять, вона мала блискуче, як сонце, золоте волосся, а в руці несла дерев’яного коника — явно власність хлопчака, котрий гнався за нею. Вимахуючи іграшкою, немов трофеєм, дівча мчало через моріжок. Була вона худенька, вертлява й весела, а малий, на три-чотири роки молодший, був опасистіший і мав нещасний вираз на маленькому личку. Догнати дівчинку йому було зась, бо вона бігла значно швидше, та як забачила мене, округлила оченята і вклякла на місці. Хлопчак догнав її, але так налякався нас із Раґнаром, що миттю забув про свого коника. З-за рогу вибігла розпашіла, захекана нянька, гукаючи дітлахів:

— Едварде! Етельфледо!

— Це ти! — вигукнула Етельфледа, радісно розглядаючи мене.

— Це я, — відказав я і встав, бо Етельфледа була донькою короля, а Едвард — етелінґом, королевичем, котрому перейде влада над Вессексом опісля смерті Альфреда, його батька.

— Де ти пропадав? — запитала Етельфледа, немовби ми не бачилися якийсь тиждень-другий.

— Був у краю велетів, — сказав я, — і навідував землі, де вогонь тече рікою, скрізь височіють крижані гори, а сестри ніколи не кривдять своїх молодших братиків.

— Ніколи? — смішкувато перепитала мала.

— Віддай коня! — заскиглив Едвард і спробував вирвати іграшку в Етельфледи з рук, але вона підняла її високо.

— Не пробуй забрати в дівчини силою те, що можна отримати хитрощами, — сказав Едвардові Раґнар.

— Хитрощами? — насупився Едвард, явно не розуміючи.

Раґнар перевів погляд на Етельфледу:

— Коник голодний?

— Ні.

Вона розуміла, що він грається з нею, і хотіла перевірити, чи вдасться їй виграти.

— А що, як я застосую чари і зроблю так, що він їстиме траву? — продовжив Раґнар.

— Не вийде.

— Чого ти так вирішила? — спитав він. — Я бував у землях, де щоранку на лузі пасуться дерев’яні коні. Вночі трава відростає аж до неба, а вдень дерев’яні коні об’їдають її всю до самої землі.

— Так не буває, — заперечила мала.

— Якщо промовлю заклинання, твій коник їстиме траву, — запевнив її Раґнар.

— Це мій коник, — кинув Едвард.

— Заклинання? — явно зацікавилася Етельфледа.

— Тільки для цього коника треба поставити на траву, — сказав Раґнар.

Вона перевела запитальний погляд на мене, але я лише знизав плечима, потім знову подивилася на Раґнара — саму серйозність. Вирішивши, що таки хоче побачити чари, Етельфледа обережно поставила коника біля купки скошеної трави.

— Що далі? — нетерпляче спитала вона.

— Треба заплющити очі, тричі швидко обернутись, а тоді голосно вигукнути: «Гавакар!», — мовив Раґнар.

— Гавакар?

— Обережно! — застеріг він, не на жарт сполохавшись. — Не можна ось так просто розкидатися чарівним словом.

Вона заплющила очі й стала крутитися, а Раґнар тим часом показав на коника й кивнув Едвардові, котрий схопив іграшку і дременув назад до няньки, тож коли Етельфледа нарешті скінчила обертатись і, заточуючись, вигукнула чарівне слово, іграшки перед нею вже не було.

— Ти надурив мене! — звинуватила вона Раґнара.

— Зате ти затямила урок, — промовив я, присідаючи біля неї, мовби збирався відкрити таємницю. Нахилившись ближче, шепнув їй на вухо: — Ніколи не вір данові.

Дівчинка усміхнулася. Вона запам’ятала мене після довгої, похмурої зими, яку її родина провела в глибині суморсатських боліт, і за ті невеселі місяці полюбила мене, а я — її. Простягнувши руку, вона торкнулася мого носа:

— Як це сталося?

— Мені його зламали, — відказав я.

То зробив Гакка, котрий якось кинувся на мене з кулаками, бо йому здалося, ніби я сачкую за веслом.

— Він кривий, — сказала вона.

— Зате тепер я чую криві запахи.

— А що сталося з тим, хто його тобі зламав?

— Він мертвий.

— Це добре, — зраділа вона. — А мене віддають заміж.

— За кого? — спитав я.

— За Етельреда Мерсійського, — гордовито промовила Етельфледа, а тоді скривилася, побачивши, як несхвально насупився я.

— За мого двоюрідного брата? — запитав я, прибираючи радісного вигляду.

— Етельред — твій двоюрідний брат?

— Так.

— Я стану його дружиною і оселюся в Мерсії, — провадила вона. — А ти був у Мерсії?

— Так.

— Там добре?

— Тобі сподобається, — сказав я

Однак мені так не здавалося, бо коли вона дійсно вийде за нікчему Етельреда, життя її стане нестерпним; проте я змовчав. Вона насупилася:

— А Етельред колупається в носі?

— Навряд, — відповів я.

— Бо Едвард колупається, — відказала вона, — а тоді їсть козульки. Фе.

Нахилившись, Етельфледа енергійно цмокнула мене в поламаного носа і побігла до няньки.

— Миле дівча, — мовив Раґнар.

— Якому змарнують життя, віддавши за Етельреда, — додав я.

— Чого змарнують?

— Бо Етельред — самовпевнений шмат гівна, — відповів я.

Етельред привів під Етандун своїх людей, яких було насправді зовсім мало, але достатньо, аби здобути Альфредову прихильність.

— Суть у тому, що після смерті батька він стане олдерменом Мерсії, — пояснив я. — Віддавши свою доньку за нього, Альфред прив’яже Мерсію до Вессексу.

Раґнар похитав головою:

— У Мерсії повно данів. Сакси ніколи там не правитимуть.

— Навряд чи Альфред марнував би рідну доньку на мерсійця, коли б вважав, що з Мерсії нема чого взяти, — заперечив я.

— Аби взяти щось, треба мати хоробрість, — сказав Раґнар. — Самою писаниною не переможеш, для цього необхідно ризикувати. А Альфред занадто обережний.

Я хмикнув:

— Ти дійсно вважаєш його обережним?

— А як інакше? — зневажливо кинув Раґнар.

— Він такий не завжди, — почав був я, а тоді затнувся, не впевнений, чи варто говорити те, що думаю.

Моє вагання тільки розпалило інтерес Раґнара, бо він побачив, що я щось приховую.

— То що там? — натиснув він.

Повагавшись, я таки вирішив, що стара історія вже нікому не нашкодить.

— Пам’ятаєш ніч у Сіппангамі, коли там стояв Ґутрум і всі вважали, що Вессексу кінець? Ми з тобою ще пиячили тоді в церкві.

— Аякже, пам’ятаю.

То була зима, коли Ґутрум захопив Вессекс і, здавалося, остаточно виграв війну, бо все військо західних саксів розбіглося хто куди. Частина танів утекли за кордон, інші уклали з мир із загарбниками, а Альфред сховався на суморсатських болотах. Та хоч і зазнав поразки, він не зламався і, перевдягнувшись арфістом, вирушив у Сіппангам шпигувати за данами.

Це мало не закінчилося катастрофою, адже Альфредові бракувало хирості, щоб бути хорошим розвідником, тож мені довелося йти рятувати його. Тієї ночі в королівській церкві я й зустрів Раґнара.

— А пригадуєш, що я тоді був зі служником? Він сидів у кутку в каптурі, а я наказував йому заткати пельку? — продовжив я.

Раґнар наморщив лоба, намагаючись пригадати подробиці тієї ночі.

— Так, було, — кивнув він.

— Так от, це був не служник, — сказав я, — а Альфред.

Раґнар ошелешено вирячився на мене, гарячково міркуючи. Він зрозумів, що я збрехав йому тієї далекої ночі й коли б він довідався, що слуга в каптурі — то Альфред, міг би в одну мить здобути данам цілий Вессекс. Я вже був пожалкував, що розказав це йому, і вирішив, що він на мене розсердився, але Раґнар тільки засміявся:

— Альфред? Правда?

— Він пішов шпигувати за вами, — сказав я. — А тоді мені довелося йти його рятувати.

— То був Альфред? У Ґутрумовому таборі?

— Він здатний на ризик, — мовив я, повертаючись до нашої розмови про Мерсію.

Однак Раґнар досі думав про ту далеку холодну ніч.

— Чого ти мені не сказав? — спитав він у мене.

— Бо присягнув йому.

— Ми б зробили тебе багатшим за найбагатшого з королів, — промовив Раґнар. — Ти мав би кораблі, людей, коней, срібло, жінок — що завгодно! І все, що варто було для цього зробити, — промовити одне слово.

— Я присягнув йому, — повторив я, пригадуючи, наскільки близьким тоді був до того, аби зрадити Альфреда.

Мені аж кортіло сказати правду. Тієї ночі лише кількома клинками я міг би остаточно покласти край усякому саксонському правлінню в Англії й перетворити Вессекс на данське королівство. Я міг би зробити це, видавши чоловіка, якого недолюблював, чоловікові, котрого любив як рідного брата, але все одно змовчав. Бо я дав слово, а честь прив’язує нас до шляхів, яких ми не обирали.

— Wyrd bi∂ ful aræd, — додав я.

Доля невблаганна. Вона нам як ярмо. Я гадав, що втік із Вессексу, пішов від Альфреда, але повернувся в його палац. Сам він прибув надвечір, про що ми довідалися зі стукоту копит і галасливої метушні служників, ченців і попів. Двоє чоловіків несли ліжко в королівські покої, за ними чернець тягнув тачку, навантажену документами, без яких Альфред, вочевидь, не міг обійтися в один-єдиний день своєї відсутності в палаці.

Повз нас пробіг монах із попоною для вівтаря і розп’яттям, а двоє інших пронесли реліквії, що супроводжували Альфреда, куди б він не подався. За ними йшла група королівських вартових, єдиних, кому дозволялося носити зброю на території палацу, далі — гурт попів, які без упину щось балакали, а вже серед них крокував сам Альфред. Він зовсім не змінився і мав той самий писарський вигляд: худий, блідий і вчений.

До нього щось завзято тараторив священник, а він кивав головою й уважно слухав. Одягнений був просто і через чорну накидку на плечах сам скидався на попа. Корони на голові не було, лише вовняна шапка. Ішов, тримаючи за руку Етельфледу, котра, як я помітив, знову несла братового коника. Вона скакала збоку нього на одній нозі, відволікаючи батька від священника, але Альфред зовсім не сварився на неї, бо дуже любив дітей. А тоді вона навмисне смикнула його за руку, тягнучи на моріжок, де чекали ми з Раґнаром, і він дав їй привести себе до нас.

Ми з Раґнаром вклонилися. Я опустив голову.

— Утреду зламали носа, — сказала батькові Етельфледа, — але той, хто це зробив, уже мертвий.

Королівська рука торкнулася моєї голови, і я підняв погляд й зазирнув у бліде, вузьке обличчя з розумними очима. Виглядав він зморено, і я списав це на черговий напад болю в животі, який перетворював його життя на вічні муки. Дивлячись на мене зі звичною суворістю, він таки спромігся вичавити з себе усмішку:

— Я не очікував побачити тебе знову, лорде Утреде.

— Я винен вам, мілорде, — покірно промовив я, — і вам моя подяка.

— Встаньте, — наказав він нам, ми обидва піднялись, і Альфред повернувся до Раґнара: — Незабаром ви будете вільні, лорде Раґнаре.

— Дякую, мілорде.

— Однак за тиждень у нас намічається свято: відзначатимемо завершення будівництва нової церкви й офіційно заручимо цю юну леді з лордом Етельредом. Я скликав вітан і попрошу вас обох залишитися до закінчення ради.

— Так, мілорде, — сказав я, хоч насправді не хотів нічого, тільки б скоріше поїхати в Нортумбрію, та був у боргу перед Альфредом, тож мусив почекати ще тиждень-другий.

— А до того часу, — продовжив він, — у мене є деякі справи, — затнувся він, ніби боячись, що бовкнув зайвого. — Справи, в яких мені можуть знадобитися ваші послуги, — додав туманно.

— Так, мілорде, — ще раз промовив я, а він кивнув і пішов геть.

І ми зосталися. В очікуванні святкування місто сповнювалось людом. Це був час возз’єднання. З’їхалися й воєводи, котрі вели Альфредові війська при Етандуні, і всі вони з радістю привітали мене. Віґлаф Суморсатський, Гаральд Дефнаширський, Осрік Вілтунширський і Арнульд Сутсакський — усі з’їхалися до Вінтанчестера. Тепер вони були наймогутнішими людьми королівства, великими лордами, мужами, що не покинули свого короля, коли всім здавалося, що він приречений. Утім, Альфред не покарав тих, хто втік із Вессексу. Так, Вільфріт досі був олдерменом Гамптонширу, незважаючи на те, що здимів у Франкію одразу після нападу Ґутрума. І хоч Альфред ставився до нього з показною поштивістю, він негласно розділяв тих, хто не покинув його у скруті, і втікачів.

Прийшли в місто й штукарі. Були серед них і звичайні жонглери, і ходуни на ходулях, і казкарі з музиками, та найбільший попит мав понурого вигляду мерсієць на ім’я Оффа, котрий мандрував зі зграєю дресированих собак. Були це звичайні дворняги, яких більшість тримає вдома для відлову щурів, але Оффа навчив своїх танцювати, ходити на задніх лапах і стрибати через обруч. Один із псів навіть їздив верхи на поні, тримаючи вуздечку зубами, поки решта собак ішли за ним зі шкіряними торбинками, в які збирали гроші. На мій подив, Оффу запросили до палацу. Здивувався я, тому що Альфреду завжди були чужі веселощі, а гарно проводити час для нього означало розмовляти про Бога.

Проте він наказав привести собак до палацу, і я припустив, що робить він це на втіху дітям. Ми з Раґнаром також пішли подивитися виставу, і там мене й відшукав отець Беокка.

Бідолашний Беокка. Від радості зустрічі він аж просльозився. Зазвичай руде, його волосся встигло добряче посивіти. Йому вже перевалило за сорок — він перетворився на справжнього дідугана, — а косе око взялося полудою. Він був кульгавий, а лівиця всякчас тремтіла, через що з нього насміхалися, проте в моїй присутності ніхто на це не наважувався. Беокка знав мене з дитинства, бо служив у мого батька приходським священником і змалечку навчав мене грамоті, постійно розриваючись між любов’ю і неприязню до мене, хоча друзями ми ніколи не були. А ще він був хорошим священником, розумною людиною й Альфредовим капеланом, а служба в короля приносила йому щастя. Побачивши мене, він не стримував радості, зирячи залитими слізьми очима.

— Ви живий! — промовив він, незграбно обіймаючи мене.

— Вбити мене не так уже й просто, отче.

— Воістину, воістину, — сказав він, — але в дитинстві ви багато слабували.

— Я?

— Ваш батечко називав вас кволим щеням. Аж тоді ви почали рости.

— І відтоді не припиняв, ге?

— Дивина та й годі! — мовив Беокка, дивлячись на двох собачок, що ходили на задніх лапах. — Люблю собак, — додав він.— А вам варто б побалакати з Оффою.

— З Оффою? — не зрозумів я, дивлячись на мерсійця, котрий, клацаючи пальцями і присвистуючи, командував собаками.

— Влітку він був у Беббанбурзі, — сказав Беокка. — Каже, що дядечко ваш перебудував палац, і тепер той навіть більший, ніж раніше. А Ґіта померла. Сердешна Ґіта. — Священник перехрестився. — Хороша була жінка.

Ґіта була моєю мачухою, котра після загибелі батька при Еофервіку вийшла за дядька, ставши таким чином його спільницею в узурпації Беббанбурґа. На згадку про її смерть я змовчав, а після вистави, коли Оффа з двома помічницями складали обручі та прив’язували псів, підійшов до мерсійця і сказав, що маю до нього розмову.

Чудний це був чоловік. Високий, як я, понурий і розумний, та найбільше мене здивувало, що він виявився християнським священником, тому звертатись до нього слід було «отче Оффо».

— Але церква мені обридла, — сказав він мені у «Двох журавлях», де я купив йому глек елю, — і дружина осоружила. Ой і остогидла вона мені.

— І ви пішли від неї?

— Втік, поскакав, — мовив він. — Наділив би Господь мене крилами, то й полетів би.

Ось уже дванадцять років, як він подорожував саксонськими й данськими володіннями по всій Британії, і скрізь його зустрічали радо, бо він дарував людям усмішки, хоча в житті був зовсім не веселим. Та Беокка не помилився. Оффа дійсно був у Нортумбрії, де пильно приглядався до всього. І настільки пильно, що я зрозумів, чому Альфред запросив його з собаками до палацу. Оффа був його розвідником і з усієї Британії зносив вісті до вессекського престолу.

— То розкажіть, що робиться в Нортумбрії, — підігнав я його.

Скривившись, він підніс погляд до балок під стелею. У «Двох журавлях» існував звичай, за яким кожен, хто брав там собі шльондру, лишав на балці зарубку, й Оффа заходився їх лічити, на що не стало б і цілого життя. Врешті він кисло подивився на мене:

— Вісті, лорде, це товар — як ель, шкури або послуги повійниць. Їх продають і купують. — Він дочекався, доки я покладу на стіл між нами монету, глянув на неї й позіхнув. Коли я додав ще одну, продовжив: — Звідки б мені почати?

— З півночі.

Він розповів мені, що в Шотландії тихо, в короля Аеда відкрилася фістула й він тепер з головою зайнятий її лікуванням. Утім, шотландці не припинили красти худобу з Нортумбрії, де мій дядько Ельфрік Узурпатор нині проголосив себе лордом Берніційським.

— Він прагне стати королем Берніції? — запитав я.

— Він хоче, аби йому дали спокій, — відповів Оффа. — Нікого не зачіпає, примножує багатства, визнає Ґутреда королем над собою й гострить мечі. Він не дурний. Визнає данських поселенців, бо вони забезпечують йому захист від шотландців, але й не впускає в Беббанбурґ жодного дана, якому не довіряє. Тримає свою фортецю в неприступності.

— Але хоче стати королем? — повторив питання я.

— Я знаю тільки те, чим займається Ельфрік, — огризнувся Оффа. — А прагнення його — про них відомо лише йому та його богові.

— Його син живий?

— Зараз у нього двоє синів, малолітніх, а дружина померла.

— Про це я чув.

— Старшому хлопцеві сподобалися мої собаки, й він просив батька купити їх, але я відмовив.

Більше якихось суттєвих новин про Беббанбурґ він не мав — сказав хіба, що палац збільшили і, що куди гірше, зовнішній мур і нижню браму укріпили й підвищили. На моє питання, чи радо зустріли його в Дангольмі, він сердито зиркнув на мене й перехрестився.

— Ніхто не потрапляє в Дангольм з власної волі, — сказав Оффа. — Ваш дядько дав мені супровід через К’яртанові землі, чому я несказанно зрадів.

— То К’яртан процвітає? — спитав я.

— Буяє, як молодий лавр, — відказав він, а помітивши мою розгубленість, додав: — Процвітає: грабує, ґвалтує, вбиває і ніколи не полишає Дангольм. Але вплив його величезний. Він має гроші, за які купує собі друзів. Коли якийсь дан нарікає на Ґутреда, будьте певні: він узяв гроші від К’яртана.

— А я думав, К’яртан погодився платити Ґутредові данину.

— Так тривало рівно рік. А далі доброму королю Ґутредові довелося вчитися жити без неї.

— Доброму королю? — перепитав я.

— Так його величають в Еофервіку, — відказав Оффа, — але тільки християни. Дани вважають його легковірним бовдуром.

— Бо він охрестився?

— Чи християнин він? — промовив сам до себе Оффа. — Про це він говорить відкрито і навіть до церкви ходить, але я припускаю, що він досі вірить у старих богів. Ні, дани його не люблять, бо він потурає християнам і намагається нав’язати данам церковний податок. Це було не дуже розумно.

— То скільки залишилося доброму королю Ґутредові? — спитав я.

— За пророцтва я беру дорого, — відказав Оффа, — бо нісенітниці повинні мати велику ціну.

Я залишив гроші у своїй калитці.

— А як стосовно Іварра?

— Що про нього вас цікавить?

— Чи досі він визнає Ґутреда королем?

— Поки що, — обачно промовив Оффа. — Але ярл Іварр — знову наймогутніший правитель Нортумбрії. Кажуть, він прийняв К’яртанові гроші й за них зібрав військо.

— Нащо йому військо?

— А ви як гадаєте? — в’їдливо відповів питанням Оффа.

— Щоб посадити на престол свого ставленика?

— Це було б очевидно, — мовив священник, — однак у Ґутреда є своя армія.

— Армія саксів?

— Армія християн, переважно саксів.

— То там назріває громадянська війна?

— У Нортумбрії, — мовив Оффа, — загроза громадянської війни не зникала ніколи.

— Але в ній переможе Іварр, — сказав я, — бо він нещадний.

— Зараз він розсудливіший, ніж раніше. Три роки тому Аед навчив його обачності. Але з часом він усе одно нападе — коли буде впевнений у перемозі, — відповів Оффа.

— Отже, Ґутредові треба позбутись Іварра і К’яртана, — провадив я.

— Що треба королям, лорде, перебуває поза моїми скромними пізнаннями. Я лише навчаю собак танцювати, а не королів — правити. Бажаєте почути новини з Мерсії?

— Хочу почути про сестру Ґутреда.

Оффа усміхнувся.

— Он воно що! Вона тепер черниця.

— Ґізела — черниця?! — вразився я. — То й вона вже християнка?

— Сумніваюся, — відказав Оффа, — зате в монастирі вона під захистом.

— Від кого?

— Від К’яртана. Він хотів одружити з нею свого сина.

А ось це дійсно мене вразило.

— Але ж К’яртан ненавидить Ґутреда, — промовив я.

— Проте вважає, що Ґутредова сестра буде підхожою нареченою його одноокому синові, — сказав Офа. — Підозрюю, він хоче зробити його королем Еофервіка, тому шлюб з Ґутредовою сестрою зіграє йому на руку. Як би там не було, а він відправив до Еофервіка посланців і запропонував йому грошей, мир і обіцянку припинити переслідування християн, і Ґутред, схоже, мало не погодився.

— Як він міг?

— Коли ти в скруті, без союзників ніяк. Кілька днів він провів у мріях про розділення К’яртана та Іварра. Ґутредові потрібні гроші, до того ж він має згубну звичку бачити в людях тільки хороше. А от сестриця його не обтяжена такими благими поглядами, тому чкурнула в монастир.

— Коли це сталося?

— Торік. Її відмову К’яртан сприйняв за образу і пригрозив, що коли знайде, віддасть її своїм воякам, щоб вони всі зґвалтували її по черзі.

— Вона досі в монастирі?

— Була там, коли я їхав з Еофервіка. Де-де, а там шлюб їй не загрожує. А може, вона й узагалі чоловіків не любить. Таке серед черниць буває. Та я не думаю, що брат дозволить їй затриматися там надовго. Вона потрібна йому для здійснення плану замирення.

— То він віддасть її К’яртановому сину? — зневажливо запитав я.

— Цього не станеться, — відповів Оффа, підливаючи собі елю. — Знаєте отця Гротверда?

— Бридкий виродок, — мовив я, пригадуючи, як Гротверд підбив еофервікський народ різати данів.

— Дійсно, напрочуд неприємне створіння, — погодився Оффа, незвичайно збадьорившись. — Він був серед тих, хто запропонував обкласти данів церковним податком. А ще підбив Ґутреда віддати сестру за вашого дядька, і ця думка, очевидячки, припала Ґутредові до душі. Ельфрікові потрібна нова дружина, а як він згодиться відрядити на південь своїх вояків, це неабияк зміцнить Ґутреда.

— Але ж тоді Беббанбурґ не буде кому захищати, — сказав я.

— Шість десятків чоловік зможуть тримати його хоч до Судного дня, — недбало кинув Оффа. — Ґутреду необхідне більше військо, а дві сотні беббанбуржців — чудовий подарунок, вартий сестри. Зауважте також, що Іварр готовий на все, аби цей шлюб не відбувся. Йому не треба, щоб північнонортумбрійські сакси об’єднувалися з еофервікськими християнами. Тому, лорде, — він відсунув свого ослінця, показуючи, що нашу розмову закінчено, — мир панує по всій Британії, крім Нортумбрії, де Ґутред у халепі.

— І жодного неспокою в Мерсії? — запитав я.

Оффа похитав головою:

— Усе по-старому.

— А в Східній Англії?

Він замислився.

— Там усе спокійно, — протягнув перегодом, але я знав, що він тягне навмисне: це була приманка для мене, тому мовчав.

Він подивився на мене безневинним поглядом, я зітхнув, дістав з гамана ще одну монету і виклав на стіл. Оффа дзенькнув нею, перевіряючи якість срібла.

— Король Етельстан, у минулому відомий як Ґутрум, — сказав нарешті він. — Альфред веде з ним переговори і думає, що я про це не знаю, та мені відомо все. Вони планують розділити Англію між собою.

— Розділити Англію? — здивовано перепитав я. — Вона не належить їм, щоб вони ділили її між собою!

— Данам відійдуть Нортумбрія, Східна Англія та північно-східна частина Мерсії, а Вессекс забере собі південно-західну Мерсію.

Я вирячився на нього:

— Альфред на таке не погодиться.

— Погодиться.

— Він хоче собі всю Англію, — заперечив я.

— Він хоче безпеки для Вессексу, — відрізав Оффа, крутячи монету на столі.

— І погодиться віддати половину Англії? — не повірив я.

Оффа усміхнувся:

— Подивіться на це з іншого боку, пане. У Вессексі данів немає, але на землях, якими вони правлять, повно саксів. Якщо дани погодяться не нападати на Альфреда, він почуватиметься в безпеці. Але звідки взяти відчуття безпеки данам? Навіть коли Альфред і згодиться не нападати, на їхніх землях однаково буде безліч саксів, котрі щомиті можуть повстати, надто коли Вессекс заохочуватиме їх до того. Тож король Етельстан укладе з Альфредом угоду, от тільки вона не буде варта пергаменту, на якому її запишуть.

— Тобто Альфред її порушить?

— Не у відкриту. Він підбиватиме саксів до непокори, підтримуватиме християн — словом, створюватиме всілякий клопіт, продовжуючи читати свої молитви і присягатися ворогу у вічній дружбі. Всі звикли вважати його богомільним книжником, та в дійсності апетит його простягається на всю землю звідсіля й аж до Шотландії. Ви бачите його за молитвою, а я — як він про це мріє. Він відправлятиме до данів місіонерів, і всім здаватиметься, ніби він не робить нічого більше, та кожного разу, як десь сакс убиватиме дана, будьте певні, що меча він отримав від Альфреда.

— Ні, — сказав я, — тільки не Альфред. Його бог не дасть йому зрадити.

— Що вам відомо про Альфредового бога? — зневажливо кинув Оффа, заплющуючи очі. — «І навів Господь Бог наш ворога на нас, — процитував він. — І ми побили його й синів його та ввесь його народ. І того часу ми здобули всі його міста, і зробили закляттям кожне місто, чоловіків і жінок та дітей, нікого не позоставили ми». — Він розплющив очі. — Ось які діяння чинить Альфредів бог, лорде Утреде. Хочете ще уривків зі святого письма? «Коли Господь Бог твій уведе тебе до того Краю, куди ти входиш, щоб заволодіти ним, то Він вижене численні поганські народи перед тобою. І коли дасть їх Господь Бог твій тобі, ти їх понищиш». — Оффа хмикнув. — Альфред вірить у Господні обіцянки і мріє про вільну від поганців землю, на якій не зостанеться жодного його ворога і житимуть самі побожні християни. Тож коли на Британському острові і є кого боятися, лорде Утреде, то тільки Альфреда. — На тому він підвівся. — Мушу перевірити, чи ті дурепи нагодували собак.

Дивлячись йому вслід, я думав, що він розумний чоловік, котрий, однак, зовсім не розуміє Альфреда.

І, звісна річ, щоб я вважав так, було вигідно Альфредові.

Розділ сьомий

Вітан — це королівська рада, до якої входять наймогутніші люди королівства і яку того разу зібрали відзначити завершення будівництва нової церкви Альфреда й заручини Етельфледи з моїм двоюрідним братом. Нас із Раґнаром їхні обговорення не стосувалися, тому ми подалися пиячити в міських тавернах. Бріді дозволили піти з нами, і Раґнар несказанно тому радів. Вона була східноанглійською саксонкою і моєю першою коханкою, однак діялося все це дуже давно, коли ми були ще зовсім дітьми. Зараз же вона стала жінкою і більшою данкою, аніж чимало данів. Формально вони з Раґнаром так і не побрались, але вона була йому вірною супутницею, коханкою, радницею і чаклункою. Він був білявий, вона — чорнява, він жер як вепр, вона ж ледь торкалася їжі, він створював багато галасу, вона дотримувалася мудрої мовчанки, однак разом вони були щасливі. Кілька годин я розповідав їм про Ґізелу, а Бріда терпляче слухала.

— Ти справді віриш, що вона чекала на тебе весь цей час? — спитала вона.

— Сподіваюсь на те, — відповів я, торкаючись свого молота Тора.

— Сердешна, — усміхнулася Бріда. — То ти закохався?

— Так.

— Знову, — додала вона.

Це був переддень заручин Етельфледи, і ми сиділи у «Двох журавлях», де нас і знайшов отець Беокка. Його руки були заляпані чорнилом.

— Ви знову писали, — докірливо кинув я йому.

— Робимо перепис ширських фірдів, — пояснив він. — Тепер кожен чоловік від дванадцяти до шістдесяти повинен скласти присягу на вірність королю. Я укладаю списки, але в нас закінчилося чорнило.

— Воно й не дивно, — сказав я, — бо ви розляпали його все на себе.

— Замішують нове, але на це треба час, — мовив він, пропускаючи мої слова повз вуха. — То я й вирішив, що вам було б цікаво подивитися нову церкву.

— У мене були інші плани, — відказав я.

Та він наполіг показати нам церкву, і мушу визнати, що була вона шикарна. Більша од будь-якого палацу, що я колись бачив, здіймалась у височінь, а дах підтримували велетенські дубові балки з вирізьбленими ликами святих та королів. Різьблення були пофарбовані, а корони правителів, німби та крила святих вкриті сусальним золотом — роботи, за словами Беокки, франкських майстрів. Підлога була вимощена кам’яними плитами, тому встеляти її комишами не було потреби, через що ошелешені пси ніяк не могли збагнути, куди їм тепер сцяти. Альфред запровадив нове правило, за яким собак до церкви не пускали, та вони однаково пробиралися туди, тому він призначив сторожа з батогом, котрий мусив проганяти тварин з широкого нефа.

Щоправда, при Етандуні чоловіку тому відтяло ногу данською сокирою, через що рухався він дуже повільно, й собаки без зайвих зусиль тікали від нього. Нижня частина церковних стін була викладена з обтесаного каменю, верхня і дах — з дерева, а під самою стелею стояли високі вікна, затягнуті плівкою, щоб усередину не потрапляв дощ. Кожний клаптик стін був у шкіряних панелях з картинами раю і пекла. Рай був населений самими саксами, у пеклі ж кишіло данами, хоч я й, на власний подив, помітив серед язиків диявольського полум’я кількох священників.

— Бувають і лихі священники, — запевнив мене Беокка, — хоч їх, звісно, меншість.

— А бувають і добрі, — промовив я на втіху Беоцці. — До речі, щодо цього. Чи чули ви щось про отця Пірліґа?

Пірліґ був бритом, з яким ми разом воювали при Етандуні. Чолов’яга той страшенно мені подобався, але оскільки він розмовляв данською мовою, його відправили у Східну Англію служити при дворі Ґутрума.

— Він виконує роботу Господню! — радісно проказав Беокка. — Каже, дани масово приймають хрещення! Я щиро вірю, що ми є свідками навернення поган.

— Тільки не цього поганина, — буркнув Раґнар.

Беокка похитав головою:

— Одного дня, лорде Раґнар, Христос прийде й до вас, і ви ще уздрите його славу.

Раґнар змовчав, проте я бачив, що його не менше від мене вразила нова Альфредова церква. Оббитий сріблом, гріб святого Світуна стояв перед високим вівтарем, застеленим величезною, як вітрило дракара, червоною полотниною. На вівтарі у срібних підсвічниках стояло дванадцять воскових свічок, біля них — великий срібний хрест, інкрустований золотом, який, пробурчав Раґнар, коштує місячної здобичі в походах. По обидва боки хреста містилися реліквії: золоті та срібні скриньки й пляшечки, прикрашені коштовностями, в деяких — крихітні кришталеві вічка, крізь які можна було розгледіти предмети всередині. Були серед них і кільце Марії Магдалини, і залишки пера голуба, якого Ной пустив з ковчега, а ще — рогова ложка святого Кінегельма, пляшечка праху з могили святого Гедди і копито ослиці, на якій Христос в’їхав у Єрусалим. У великій позолоченій скрині зберігалася ряднина, якою Марія Магдалина витирала ноги Ісусові, а поруч, дещо недолуго серед величі золота навколо, лежав подарунок від Ґутреда — зуби святого Освальда у срібному горщику для устриць, котрий виглядав зовсім недоречно супроти решти посудин. Усі ці священні скарби показав нам Беокка, та найбільшу гордість у ного викликав уламок кістки, схований за шматком каламутного кришталю.

— Це я знайшов, і це дуже цікава річ! — проголосив він, знімаючи кришку зі скриньки й дістаючи звідки кістку, схожу на недоїдок із супу. — Це естел святого Седда! — з трепетом у голосі сказав Беокка, перехрестився і здоровим оком задивився на пожовклий уламок кістки так, ніби той звалився йому в руки з самого раю.

— Що це таке? — перепитав я.

— Естел святого Седда.

— Що таке естел? — запитав Раґнар, бо хоч за роки в заручниках і встиг добре вивчити англійську мову, однак деякі слова досі були йому незнайомі.

— Естел — це прилад для читання, яким водять по рядках. Вказівник, — пояснив Беокка.

— А чого не можна водити пальцем? — поцікавився Раґнар.

— Бо він може змазати чорнило, а естел — чистий.

— І він справді належав святому Седдові? — спитав я, вдаючи захоплення.

— Так, так, — нетямлячися з радощів, притакнув Беокка. — Це естел, яким послуговувався сам святий Седд. І знайшов його я! Раніше він зберігався в церковці в Дорнварачестері, але тамтешній священник дуже недалекий, він не розумів, що це за предмет. Зберігався він у роговій скриньці, на якій було написано ім’я святого Седда, але той священник не міг його прочитати! Уявіть: священник, а неграмотний! Тож я конфіскував реліквію.

— Тобто вкрали її.

— Забрав на зберігання! — ображено наполіг він.

— А коли ви самі станете святим, — сказав я, — ваші смердючі шкари також складуть у золоту скриню й шануватимуть.

Беокка зашарівся:

— Ой, не дражніть мене, Утреде, не дражніть.

Він звів усе на жарт, але з його рум’янця я розібрав, що зачепив потаємне чаяння. Він хотів долучитися до лику святих, та й чого б ні? Він був хорошою людиною, набагато кращою від більшості тих, котрих нині шанують як святих.

Пізніше ми з Брідою навідали Гільду, і я пожертвував на її монастир тридцять шилінгів. Це були майже всі мої гроші, проте Раґнар був твердо переконаний, що в Ютландії на нас чекають багатства Сверрі, та обіцяв поділитися зі мною, тому, покладаючись на його слова, я віддав срібло Гільді, котру неабияк порадував її хрестик на руків’ї Подиху Змія.

— Віднині використовуй меч із розумом, — суворо наказала вона мені.

— Тільки так і роблю.

— Тепер у твоєму клинку сила Господня, тому не можна чинити ним лиха, — мовила вона.

Я сумнівався, що дотримуватимуся цієї настанови, але побачитися з Гільдою завжди добре. Альфред подарував їй трохи пороху з могили святого Гедди, і вона розповіла мені, що, змішавши його з сироваткою, отримаєш чудові ліки, які зцілили щонайменше десяток хворих, котрими опікувалися в монастирі.

— Тож якщо колись захворієш, — додала вона, — приходь до нас. Ми розмішаємо порох зі свіжою сироваткою і змастимо тебе.

На другий день я знову побачив Гільду — коли всіх викликали на освячення нової церкви і заручини Етельфледи. Разом з усіма вінтанчестерськими черницями Гільда стояла в бічному проході, а ми з Раґнаром та Брідою спізнились, і довелося стати на самому краю зали. Я був вищий од більшості присутніх, проте навіть так майже не бачив церемонії, котра тривала, як мені здалося, вічність. Прочитали молитви два єпископи, покропили священники, а тоді завели спів монахи. Потім архієпископ Контварабурзький виступив із проповіддю, в котрій не сказав ані слова про нову церкву чи заручини, а лише насварив вессекське духовенство за носіння коротких тунік замість довгих ряс. Така ганебна практика, прогримів архієпископ, ображає найсвятішого Папу в Римі й повинна негайно бути припинена під страхом відлучення від церкви. Священник, що стояв коло нас, був у коротенькій туніці; на цих словах він присів, ставши схожим на гнома в рясі. Відтак знову заспівали ченці, після чого до вівтаря вийшов мій двоюрідний брат — рудий, бундючний, — і до нього крихітку Етельфледу вивів батько. Архієпископ пробубнів щось над ними, скропив їх святою водою, оголосив прихожанам про успішне заручення, і всі заплескали в долоні.

На цьому Етельфледу вивели з церкви, а чоловіки пішли вітати Етельреда. Йому було двадцять — на одинадцять років більше, ніж Етельфледі, — і він був куцим, рудим, чванливим молодиком, переконаним у власній важливості. Однак уся та важливість полягала лиш у тому, що він був сином свого батька — найстаршого олдермена південної Мерсії, частини тієї країни, яка була найменш заселена данами.

Це означало, що одного дня Етельред очолить вільних мерсійських саксів, а простіше — віддасть більшу частину Мерсії вессекському престолу, заради чого, власне, Альфред і пообіцяв видати за нього свою доньку. Він неквапно сунув нефом, вітаючи вессекську знать, аж тоді з подивом помітив мене.

— А я чув, тебе полонили на півночі, — сказав він.

— Так і було.

— Але ось ти знову тут. І ти саме той, хто мені потрібен. — Він усміхнувся, впевнений, що подобається мені. Це, звичайно, було страшенно далеко від правди, однак Етельред вважав, що весь світ йому заздрить і всі тільки й шукають його прихильності. — Король удостоїв мене честі очолити його особисту варту.

— Альфред? — здивувався я.

— Допоки не переберу на себе батькові обов’язки.

— Сподіваюся, твій батько живий-здоровий, — кинув я сухо.

— Нездужає, — відказав Етельред задоволено, — тому невідомо, як довго я командуватиму Альфредовою вартою. Проте якщо погодишся на службу, станеш мені там у великій нагоді.

— Краще вже лайно черпати, — сказав я, а тоді показав на Бріду: — Пам’ятаєш Бріду? Десять років тому ти намагався її зґвалтувати.

Він розчервонівся і, нічого не сказавши, подибав геть. Бріда розсміялася з такого поквапу, а тоді кивнула, коли повз нас пройшла Ельсвіта, Альфредова дружина. Вона не звернула на нас уваги, бо ніколи не любила ні мене, ні Бріду, а от Енфледа мені усміхнулася. Це була найближча компаньйонка Ельсвіти, і я послав їй повітряний поцілунок.

— Раніше вона була шльондрою в таверні, — сказав я Бріді, — а зараз заправляє всім королівським хазяйством.

— Добре їй, — мовила Бріда.

— Альфреду відомо про її минуле? — запитав Раґнар.

— Він вдає, ніби нічого не знає, — відповів я.

Замикав процесію сам Альфред. Виглядав він нездорово, у чому, втім, не було незвичного. Він злегка кивнув мені, але не сказав нічого, проте поки ми чекали, коли натовп біля дверей порідішає, до мене пришкутильгав Беокка.

— Король бажає бачити вас після обідньої молитви, — промовив він до мене. — І вас, лорде Раґнаре, також. Я вас покличу.

— Ми будемо у «Двох журавлях», — сказав я.

— Не розумію, за що ви так любите ту таверну.

— Бо там є шльондри, за що ж іще? — відповів я. — І якщо навідаєтеся туди, отче, залиште на балці зарубку на знак того, що ви порали одну з них. Раджу Етель. У неї тільки одна рука, але вона вміє творити нею справжні дива.

— Господи милосердний, Утреде, скільки ж бруду у вас в голові. Коли мені й судилося женитися — а я молю Бога про таке щастя, — бажаю прийти до нареченої чистим.

— Я також молюся за це, отче, — відказав я цілком щиро.

Сердешний Беокка. Попри свою бридкість, він не полишав мрій про дружину, але не мав її, і я сумнівався, що вона колись у нього буде. Немало жінок хотіли вийти за нього, навіть косоокого й недолугого, адже попри все був він шанованим священником, якого високо цінував сам Альфред, однак Беокка чекав на кохання, яке вразить його, мов блискавиця. Він дивився на прекрасних жінок, безнадійно мріяв і знай бурмотів свої молитви, тож я сподівався, що його рай дасть йому в нагороду чудесну наречену, хоча все те, що я чув про християнський рай, наводило на думку про те, що подібні радощі в ньому недоступні.

Після обіду Беокка забрав нас із «Двох журавлів». Я помітив, що, зиркнувши на балку, він отетерів від кількості зарубок на ній, хоч і не сказав нічого, натомість поквапивши нас до палацу, де нам наказали залишити зброю перед брамою. Раґнару веліли зачекати на подвір’ї, а мене Беокка провів до Альфредового кабінету — тісної кімнатки у римській будівлі в самому серці вінтанчестерського палацу. Там я бував і раніше, тому мене зовсім не вразили ні скупа обстановка, ані стоси пергаменту на підвіконні. Стіни приміщення були з побіленого каменю, тому світла там було вдосталь, та попри те в кутку все одно горіло кількадесят свічок. Кожну з них на відстані в палець один від одного вкривали глибокі поперечні прорізи. Було ясно, що свічки слугують тут зовсім не для освітлення, позаяк у велике вікно яскраво світило осіннє сонце, та я не хотів питати про призначення свічок, сподіваючись, що Альфред сам мені пояснить. Я припустив, що кожна позначає по святому, яким він молився в ці дні, а кожна насічка на них — то гріх, який варто спокутувати. Альфред надзвичайно суворо ставився до гріхів, особливо моїх.

Він був у брунатній рясі, яка робила його схожим на ченця. Як і в Беокки, руки були заляпані чорнилом. Вигляд він мав блідий і хворий. Я чув, що віднедавна шлунок знову почав непокоїти його. Однак, час від часу посіпуючись від болю, що шпигав у животі, привітав він мене досить тепло.

— Лорде Утреде, сподіваюсь, ви в доброму здоров’ї?

— Воістину, мілорде, — відповів я, схиляючи коліна. — Плекаю надію, ви також.

— Господь мене випробовує. Але для цього є причина, тож мушу радіти. Підведися. Ярл Раґнар з тобою?

— Чекає надворі, мілорде.

— Добре, — промовив він.

Я стояв у єдиному вільному місці в кімнатці, більшу частину якої займали таємничі свічки. Беокка став під стіною біля Стеапи, котрий займав ще більше простору. Бачити його тут було дивно. Альфред віддавав перевагу розумним людям, а Стеапу навряд чи можна було вважати таким. Народжений рабом, він став воїном, але, направду, не вмів більш нічого, тільки жлуктити ель і рубати королевих ворогів — і в обох цих справах був напрочуд успішний. Тепер же він стояв за письмовим столом короля зі спантеличеним обличчям, не розуміючи, навіщо його покликали.

Я гадав, що Альфред хоче розпитати мене про мої злигодні, адже він полюбляв розповіді про далекі землі й чужі народи.

Однак, не обмовившись про це й словом, він натомість запитав моєї думки про Ґутреда, на що я відповів, що той мені подобається. Це неабияк здивувало Альфреда.

— Він тобі подобається навіть попри те, що зробив з тобою? — спитав він.

— Іншого вибору в нього не було, мілорде, — відповів я. — Тим паче, це я розповів йому, що заради добробуту своєї землі король має бути безжалісним.

— Навіть так? — промовив Альфред, не зводячи з мене підозріливого погляду.

— Мілорде, коли б ми, простий народ, очікували вдячності від королів, — промовив я якомога щиріше, — то не знали б нічого, крім розчарувань.

Він зиркнув на мене суворо, але врешті не стримався і засміявся:

— Мені бракувало тебе, Утреде. Ти єдиний, хто дозволяє собі говорити зі мною зухвало.

— Він ненавмисне, мілорде, — стурбовано кинув Беокка.

— Авжеж навмисне, — відрубав Альфред. Відсунувши кілька сувоїв, він сів на підвіконня. — Що ти думаєш про мої свічки?

— Гадаю, мілорде, — протягнув я глибокодумно, — що від них більше користі вночі.

— Я намагаюся зробити годинник, — мовив він.

— Годинник?

— Пристрій для вимірювання плину часу.

— Для цього дивляться на сонце, мілорде, — сказав я, — а вночі — на зорі.

— Не всі бачать крізь хмари, — зауважив він уїдливо. — Кожна поділка має позначати годину. Поки що я перевіряю, яка свічка відміряє час найточніше. Коли від полудня до полудня на котрійсь зі свічок згорить рівно двадцять чотири поділки, я знатиму точний час, адже так?

— Так, мілорде.

— Слід витрачати час правильно, — продовжив він, — а для цього треба знати, скільки його в нас є.

— Так, мілорде, — повторив я, не приховуючи, що мені нудно.

Зітхнувши, Альфред порився в пергаментах і дістав з купи один, запечатаний величезною печаткою з нудотно-зеленого воску.

— Це послання від короля Ґутреда, — промовив він. — Він просить моєї ради, і я готовий дати її. Для цього відправляю в Еофервік послів. Отець Беокка погодився виступити там від мого імені.

— Це честь для мене, мілорде, — радісно озвався Беокка, — велика честь.

— А ще отець Беокка доправить королю Ґутреду цінні дарунки, — провадив Альфред, — і вони потребують охорони, себто військового супроводу. Тож я подумав, що ти, лорде Утреде, зможеш надати їм таку охорону. Ти й Стеапа.

— Так, мілорде, — сказав я, цього разу вже бадьоріше, адже всі мої думки були з Ґізелою, котра якраз перебувала в Еофервіку.

— Однак ти мусиш розуміти, що головним буде отець Беокка. Він мій посол, і ти повинен виконувати його накази. Це зрозуміло?

— Зрозуміло, мілорде, — відповів я

Насправді я не був зобов’язаний виконувати накази короля, адже більше не був прив’язаний до нього присягою і не належав вессекському престолу. Однак він відряджав мене туди, куди я хотів вирушити сам, тому я не став нагадувати йому, що цього разу мого слова він не має. Щоправда, йому й не були потрібні нагадування.

— До Різдва ви всі мусите повернутися зі звітом про виправу, — проказав він. — Але якщо не присягнеш мені, — пильно подивився на мене, — не даси клятву вірності, я тебе нікуди не відпущу.

— Вам потрібна моя присяга? — запитав я.

— На ній я наполягаю, лорде Утреде, — відказав він.

Я завагався.

Не хотілося повертатися на службу до Альфреда, проте я відчував: за цією так званою посольською місією крилося дещо більше, аніж звичайна порада. Коли Альфред хоче дати Ґутредові пораду, чому не напише листа чи не відправить кількох попів, щоб промивали йому мізки? Чомусь він обрав нас зі Стеапою, хоча ми направду годилися лише для одного — бою. Та й з Беокки, хоч який він хороший чоловік, посол далеко не найкращий. Тож я подумав, що Альфред відправляє нас зі Стеапою на північ, бо йому треба, аби ми щось там утнули, і така думка окрилила мене. Та я вагався, і це дратувало короля.

— Чи повинен я нагадувати тобі, — повів Альфред з притиском, — що завдав собі чимало клопоту, звільняючи тебе з рабства?

— Навіщо ви зробили це, мілорде? — спитався я.

Беокка зашипів на мене, сердитий, що я одразу не зголосився виконати королівську примху, а Альфред спантеличився, хоча перегодом збагнув, що моє питання таки заслуговує на відповідь. Махнувши Беоцці мовчати, він втупився в печатку на листі від Ґутреда, колупаючи зелений віск.

— Мене переконала абатиса Гільдеґіт, — промовив він зрештою.

Я чекав продовження. Альфред зиркнув на мене, і з того погляду я зрозумів, що на його рішення вплинули не лише прохання Гільди. Він знизав плечима і додав ніяково:

— А ще мені здалося, що я винен тобі й не відплатив як належить за твою службу при Етелінґеґу.

Навряд чи це можна було вважати вибаченням, однак мені стало ясно, що король визнає: П’ять Шкур — замала винагорода за королівство. Я схилив голову:

— Дякую, мілорде. Ви маєте моє слово.

Не хотілося давати йому присягу, та чи мав я інший вибір?

Долі вирішуються саме так. Роками я розривався між любов’ю до данів і вірністю саксам, а тепер, біля свічкового годинника, мусив дати клятву вірності королю, якого відверто недолюблював.

— Та чи можна спитати, мілорде, — продовжив я, — для чого Ґутредові ваша порада?

— Бо Іварр Іварсон втомився від нього, — відказав Альфред, — і хоче посадити на нортумбрійський престол іншого, поступливішого чоловіка.

— Або ж забрати престол собі, — додав я.

— Не думаю, що Іварр хоче обтяжувати себе монаршими обов’язками, — мовив Альфред. — Він хоче влади, багатства і військ, а для нелегкої роботи з запровадження нових законів і стягнення з саксів податків йому потрібен хтось інший. І для цього він обере собі сакса. — У цьому був сенс, бо саме так дани завжди правили загарбаними саксами. — Тому Іваррові Ґутред більше не потрібен.

— Чому, мілорде?

— Бо король Ґутред, — відповів Альфред, — прагне зобов’язувати своїми законами однаково саксів і данів.

Мені пригадалося, що Ґутред мріяв просто бути королем.

— Невже це так погано? — спитав я.

— Нерозумно постановляти, аби кожен, незалежно від того, християнин він чи поганин, сплачував церкві десятину, — сказав Альфред.

Оффа згадував про той церковний податок — направду дурне рішення. Десятина — це десята частина всього, що людина вирощує або виробляє, і язичники-дани відмовлялися визнавати цей закон.

— А я думав, ви підтримаєте таке починання, мілорде, — мовив я єхидно.

— Звичайно, я підтримую десятину, — відказав Альфред стомлено, — але й платити її слід охоче.

— Hilarem datorem diligit Deus, — кинув Беокка, хоч це мені нічого й не сказало. — Так у священній книзі.

— «Бог любить того, хто з радістю дає», — переклав мені Альфред. — Та коли земля порівну заселена язичниками і християнами, ображаючи могутнішу половину, єдності на ній не доб’єшся. Ґутред мусить бути даном для данів і християнином — для християн. Така моя йому порада.

— А як дани повстануть, чи стане Ґутредові сил здолати їх? — запитав я.

— У нього є саксонський фірд, чи то пак те, що від нього зосталось, і трохи данів-християн, але, на жаль, замало. За моїми оцінками, він здатен зібрати під своє знамено шість сотень вояків, та покластись у битві зможе на менш ніж половину з них.

— А Іварр?

— У нього близько тисячі. А як із ним об’єднається ще й К’яртан — то й значно більше. А К’яртан підбиває Іварра до того.

— К’яртан, — зауважив я, — ніколи не виходить із Дангольма.

— Це йому й не потрібно, — відповів Альфред, — йому вистачить відправити до Іварра і дві сотні войовників. А К’яртан, я чув, плекає особливу неприязнь до Ґутреда.

— Через те що Ґутред помочився на його сина, — сказав я.

— Що він зробив? — глипнув на мене Альфред.

— Омив йому волосся сечею, — перефразував я. — Я бачив це на власні очі.

— Господи милосердний, — промовив Альфред, котрий, либонь, вважав усіх, хто живе північніше Гумберу, дикунами.

— Отже, що необхідно зробити Ґутредові зараз, — мовив я, — це розбити Іварра та К’яртана?

— Це вже його особиста справа, — туманно відповів Альфред.

— Краще укласти з ними мир, — озвався Беокка, несхвально зиркаючи на мене.

— Мир бажаний завжди, — додав Альфред, хоч і без особливого захвату.

— Мілорде, коли ми вже відправляємо до нортумбрійських данів послів, — не вгавав Беокка, — треба схилити їх до миру.

— Ще раз кажу, — відрізав Альфред, — мир бажаний.

І знову він промовив це без жодного запалу, і я зрозумів, що в цьому й полягає суть його слів: він чудово розумів, що мир неможливий. Пригадавши слова Оффи, собачого дресирувальника, про можливий шлюб Ґізели з моїм дядьком, я промовив:

— Ґутред може переконати мого дядька допомогти йому.

Альфред кинув на мене питальний погляд:

— А ти, лорде Утреде, схвалив би такий вибір?

— Ельфрік — узурпатор, — відказав я. — Він присягнувся визнати мене спадкоємцем Беббанбурґа, а тоді порушив слово. Ні, мілорде, цього я не схвалюю.

Альфред задивився на свої свічки, що поволі горіли, коптячи побілені стіни над собою.

— Ось ця горить занадто швидко, — промовив він, лизнув палець і загасив свічку, викинувши її в кошик до інших недогарків. — Було б чудово, якби Нортумбрією правив християнин, — продовжив він, не зводячи погляду зі свічок. — Ґутред там за правителя навіть бажаний. Він дан, а коли ми прагнемо схилити данів до визнання й шанування Христа, необхідно, щоб ними правили данські королі християнської віри. А от чого нам не потрібно — це щоб К’яртан та Іварр ішли війною на християн, бо в такому разі вони знищать церкву.

— К’яртану це точно до снаги, — кинув я.

— Тож я сумніваюся, що твоєму дядькові стане сил подолати Іварра та К’яртана, — промовив Альфред, — навіть у союзі з Ґутредом. Ні. — Він замовк, замислився. — Єдиний вихід для Ґутреда — укласти мир із поганами. Така моя йому порада.

Останні слова були промовлені безпосередньо до Беокки. Священника така відповідь, схоже, вдовольнила.

— Мудре рішення, мілорде, — сказав він. — Славімо Господа.

— І щодо поган, — перевів на мене погляд Альфред. — Що зробить ярл Раґнар, коли я звільню його з полону?

— За Іварра він не воюватиме, — запевнив я його.

— Ти у цьому переконаний?

— Раґнар ненавидить К’яртана, — відповів я, — тож якщо той об’єднається з Іварром, у Раґнара додасться ворогів. Тому так, мілорде, в цьому я впевнений.

— І якщо я звільню Раґнара і відпущу його з вами на північ, він не виступить проти Ґутреда?

— Він вийде проти К’яртана, — сказав я. — Однак його думку про Ґутреда я не знаю.

Зваживши таку відповідь, Альфред кивнув.

— Коли він проти К’яртана, цього буде достатньо, — промовив він і повернувся до Беокки: — Вашим завданням, отче, буде схиляти Ґутреда до миру. Радьте йому бути даном серед данів і християнином серед саксів.

— Добре, мілорде, — проказав Беокка, хоч і було видно, що він нічого не розуміє.

Альфред говорив про мир, але відправляв у путь воїнів, розуміючи, що, поки живі Іварр і К’яртан, ні про який мир не може бути й мови. Щоправда, привселюдно говорити про таке він не наважувався, інакше північні дани могли звинуватити Вессекс у втручанні в справи Нортумбрії, і їхнє обурення зіграло б на руку Іваррові. Ґутред же потрібен був Альфредові на троні, бо він християнин, а християнська Нортумбрія з більшою радістю зустріне саксонське військо, коли — якщо — воно таки туди прийде. Іварр же з К’яртаном зроблять усе, аби перетворити Нортумбрію на поганський оплот, і Альфред прагнув запобігти цьому. Отже, хоч Беокка й мав проповідувати мир і замирення, ми зі Стеапою і Раґнаром несли в ті землі свої мечі. Ми були Альфредовими бойовими псами, і він чудово розумів, що контролювати нас Беокка не зможе.

Альфред мріяв, і мрія його простягалася на весь Британський острів. Я ж знову став його підданим, і це було не те, чого мені хотілося, але він відряджав мене на північ, до Ґізели, тому я схилив перед ним коліна, склав руки, проказав присягу і так утратив свою свободу. Після того в палац викликали Раґнара, і він також схилив коліна, але йому, на противагу, свободу дарували.

А на другий день усі разом ми виступили на північ.

Тим часом Ґізелу встигли видати заміж.

Про це мені розповів Вульфгер, еофервікський архієпископ, а він знав точно, бо сам провів ту церемонію у своїй церкві. Я спізнився всього на п’ять днів, тому, почувши новину, впав у такий же розпач, як той, що змусив мене заридати в Гайтабу. Ґізела була заміжня.

Поки ми добралися до Нортумбрії, настала справжня осінь. Високо в небі ширяли сапсани, кидаючись на куріпок і чайок, що купалися у залитих дощем вибоїнах на дорозі. Поки ми їхали Мерсією, із заходу нагнало дощі й погода зіпсувалася. Нас було десятеро: Раґнар із Брідою, ми зі Стеапою, отець Беокка з трьома служниками, що вели коней, навантажених нашими щитами, обладунком, змінним одягом і подарунками від Альфреда Ґутредові; з Раґнаром ішло двоє чоловіків, які вирішили розділити вигнання з ним. Усі ми їхали верхи на чудових конях, яких Альфред дав нам, аби подорож наша була приємна, проте Беокка всякчас нас затримував. Їздець із нього був ніякий, і хоч він устелив сідло своєї кобили двома хутрами, однаково не припиняв нарікати, що йому муляє. Всю дорогу він репетирував промову, з якою звернеться до Ґутреда, раз по раз повторюючи ті самі слова, допоки вони нам не осточортіли.

У Мерсії в нас не виникло жодних неприємностей, бо присутність Раґнара забезпечувала теплий прийом у данських палацах. Мерсією досі правив саксонський король на ім’я Кеольвульф, проте з ним ми не зустрілися, що показувало: реальна влада перебуває в руках данських можновладців. Кордон із Нортумбрією ми перетнули в шалену зливу, яка не вщухала аж до Еофервіка.

Саме там я й довідався, що Ґізелу віддали заміж. Що куди гірше, брат вивіз її з Еофервіка.

— Шлюб освятив я, — оголосив нам архієпископ Вульфгер. Він їв ячмінний суп, жадібно закидаючи його ложкою до рота, так що в сивій бороді залишалися довгасті краплі. — Дурненька, вона ридала всю церемонію, навіть на літургію не зосталась, але це не має значення. Однаково тепер вона заміжня.

Це мене ошелешило. Я спізнився всього на п’ять днів. Доля невблаганна.

— А я думав, вона пішла в монастир, — сказав я, наче це щось міняло.

— Вона дійсно жила в монастирі, — відповів Вульфгер. — Та якщо поселити кішку в стайні, це ж не зробить її лошицею, так? Там вона просто ховалась, а це марнування такої прекрасної утроби! Вона — зіпсоване дівчисько, ось у чому найбільша її біда. Їй дозволили жити в монастирі, де вона не проказала жодної молитви. А чого їй не вистачало — це добрячого паска, прочухана. І я їй його дав. Тепер вона більше не там. Ґутред забрав її з сестринця й видав заміж.

— За кого? — запитав Беокка.

— За лорда Ельфріка, звичайно.

— І Ельфрік приїхав аж в Еофервік? — здивувався я, бо дядько мій ніколи не полишав Беббанбурґа, як К’яртан — Дангольма.

— Його тут не було, — мовив Вульфгер. — Він відправив своїх людей, і один з них став перед вівтарем за нього. Шлюб укладено через посередника, але він однаково має законну чинність.

— Це правда, — погодився Беокка.

— То де вона зараз? — спитав я.

— Поїхала на північ, — махнув Вульфгер ложкою. — Усі поїхали. Брат повіз її в Беббанбурґ. З ними абат Едред — зрозуміло, з тілом святого Кутберта. Та й той бовдур Гротверд також подався з ними. Терпіти його не можу. Це він переконав Ґутреда запровадити десятину і для данів. Я намагався довести, що це дурість, але Гротверд твердив, що так йому наказав сам святий Кутберт, тому король не бажав мене слухати. А тепер дани збирають війська і готуються до війни.

— До війни? Невже Ґутред оголосив данам війну? — мовив я з недовірою, бо, як на мене, це було малоймовірно.

— Авжеж ні! Але їм треба зупинити його. — Вульфгер обтер бороду рукавом ряси.

— Зупинити від чого? — спитав Раґнар.

— Щоб він не дійшов до Беббанбурґа, від чого ж іще? Бо в день, коли Ґутред доправить у Беббанбурґ свою сестру і святого Кутберта, Ельфрік дасть йому дві сотні списників. Але дани цього не допустять! Раніше вони терпіли Ґутреда, бо він був занадто слабкий, щоб командувати ними, та коли він отримає кількасот вояків від Ельфріка, вони розчавлять його, як вошу. Припускаю, Іварр уже почав збирати військо, аби покласти край цьому неподобству.

— Вони взяли з собою тіло святого Кутберта? — перепитав Беокка.

Архієпископ понуро зиркнув на нього:

— Дивний ви посол.

— Дивний, пане?

— Не можете дивитися прямо. Мабуть, в Альфреда брак людей, коли він відправив до нас такого бридкого посланця. Колись у Беббанбурзі був один косоокий священник — давно, ще за правління старого лорда Утреда.

— Це був я, — збадьорився Беокка.

— Не меліть дурниць. Той був молодий і з рудою чуприною. І стільці також бери, телепню безмозкий! — прикрикнув він на служника. — Усі забирай. І принеси ще хліба. — Вульфгер планував утекти до початку війни між Ґутредом і данами, тому його двір був повний возів, волів і коней, на яких він хотів вивезти в безпечне місце всі скарби зі своєї великої церкви. — Король Ґутред узяв святого Кутберта, бо таку ціну виставив йому Ельфрік. Окрім лона, йому потрібні ще й мощі. Надіюся, він не переплутає, куди тицяти свого прутня.

Я збагнув, що дядько прагне збільшити свій вплив. Ґутред слабкий, а якщо тіло святого опиниться в руках Ельфріка, це зробить того покровителем нортумбрійських християн і до нього рікою потече срібло від прочан.

— Що він робить у дійсності, — сказав я, — це відновлює Берніцію і незабаром проголосить себе королем.

Вульфгер побачив, що я не такий вже й дурний.

— Ваша правда, — промовив він. — А ті дві сотні списників пробудуть із Ґутредом місяць щонайбільше, а коли повернуться додому — дани засмажать його живцем. Я його попереджав! Казав, що тіло святого варте більше двохсот вояків, але він впав у відчай. Тож якщо хочете побачити його, вирушайте на північ.

Вульфгер прийняв нас, бо ми були послами Альфреда, але не запропонував ні харчів, ні притулку, сподіваючись позбутися нас так скоро, як дозволяють правила пристойності.

— Їдьте на північ зараз, — повторив він, — і якщо вам поталанить, ще застанете нещасного дурня в живих.

Ми повернулися в таверну, де на нас чекали Стеапа з Брідою, і я добряче вилаявся на трьох пряль, котрі підвели мене впритул до надії, а тоді безжально її відібрали. Ґізела поїхала чотири дні тому, чого було більш ніж достатньо, щоб добутися до Беббанбурґа, а відчайдушна спроба її брата заручитися підтримкою Ельфріка, скоріш за все, зчинила обурення серед данів. Проте їхнього гніву я не боявся, адже не міг думати ні про що, крім Ґізели.

— Треба їхати на північ шукати короля, — сказав Беокка.

— Тільки ступите в Беббанбурґ, — заперечив я, — як Ельфрік вас уб’є.

Тікаючи з Беббанбурґа, Беокка захопив із собою всі пергаменти, в яких визнавалося моє законне право на замок. Ельфрік знав про це і страшно сердився.

— Якщо Ельфрік піклується про власну душу, то на вбивство священника не наважиться, — мовив Беокка. — До того ж я посол! Не можна вбивати послів.

— Поки сидить у Беббанбурзі, він може робити, що йому заманеться, — вставив Раґнар.

— А може, Ґутред іще не дійшов до Беббанбурґа, — мовив Стеапа.

Мене настільки здивувало те, що він узагалі щось сказав, що самих слів я не почув. Як і решта моїх супутників, бо йому ніхто не відповів.

— Якщо їм не треба, аби дівчина виходила за Ельфріка, — провадив Стеапа, — вони його зупинять.

— Хто «вони»? — запитав Раґнар.

— Дани, пане, — відказав Стеапа.

— Та й Ґутред їхатиме туди дуже повільно, — додала Бріда.

— Чому? — спитав я.

— Бо ти сам казав: він узяв із собою мертвяка.

У мені зажевріла надія. Стеапа і Бріда казали діло. Хоч Ґутред і прямує до Беббанбурґа, їхати він може не швидше, ніж нестимуть мертвяка, тому дани, найвірогідніше, вирішать зупинити його.

— Він може бути вже мертвим, — сказав я.

— Є тільки один спосіб перевірити, — відповів Раґнар.

Ми вирушили на світанні наступного дня і римською дорогою відправились на північ, рухаючись так швидко, як тільки могли. Більше не жаліючи Альфредових коней, ми гнали їх чимдуж, однак Беокка продовжував нас затримувати.

З настанням ранку полив дощ — спершу легенький, уже незабаром він посильнішав і розмив дорогу. Здійнявся вітрюган, що дув в обличчя, загуркотів здаля грім, уперіщив з новою силою дощ. Ми були всі в грязюці, мокрі й змерзлі. Струшуючи останнє листя, гойдались у шквалі дерева. Це був один із днів, у які треба сидіти вдома біля вогню.

Скоро на шляху ми помітили перші тіла. Належали вони двом чоловікам, котрі лежали голі, а всю кров з їхніх ран вимило дощем. Біля одного валявся зламаний серп. За пів милі на північ ми натрапили на ще трьох мерців, у двох із яких на шиях були хрести, а отже, вони були саксами. Беокка перехрестився при вигляді вбитих. Над західними пагорбами сяйнула блискавиця, Раґнар показав перед собою, і крізь стіну дощу я розгледів поселення при дорозі. Там стояло кілька низеньких будівель: певно, церква і шпилястий палац за дерев’яним частоколом, до якого було прив’язано зо два десятки коней.

Коли ми підійшли ближче, з-за воріт висипав гурт чоловіків з мечами та списами. Позаскакувавши на коней, вони погнали дорогою нам назустріч, але сповільнилися, помітивши браслети на руках у мене й Раґнара.

— Ви дани? — гукнув Раґнар.

— Ми дани! — підтвердили вони, опустили зброю і звернули коней, щоб супроводити нас.

— Бачили дорогою саксів? — спитав у Раґнара один із них.

— Лише вбитих.

Коней ми зоставили в одній з хат, розібравши перед тим частину даху, щоб збільшити двері й завести коней усередину. У будинку була саксонська родина, що сахнулася, коли ми зайшли. Жінка заголосила і простягла до мене руки в німій молитві.

— Моя донька нездужає, — проскімлила вона.

Дівчинка лежала в темному кутку і тремтіла. На вигляд була не так хвора, як налякана.

— Скільки їй? — запитав я.

— Одинадцять, пане, — відказала мати.

— Її ґвалтували?

— Четверо.

— Тепер вона в безпеці, — мовив я і дав їй грошей, щоб відшкодувати за дах.

Відтак, залишивши Альфредових слуг і двох Раґнарових супутників охороняти коней, ми пішли з данами до маєтку, де в центральному вогнищі гуділо нестримне полум’я. Чоловіки, що сиділи довкола нього, посунулися для нас, хоч і дещо спантеличилися від того, що ми мандруємо з християнським попом. Вони дивилися на промоклого Беокку з підозрою, проте, зваживши на беззаперечно данський вигляд Раґнара, змовчали — до всього, його браслети, як і мої, вказували, що він дан високого статусу. Вигляд Раґнара настільки вразив ватажка групи, що він навіть злегка кивнув йому.

— Мене звуть Гакон Онріпумський, — представився він.

— Раґнар Раґнарсон, — відказав Раґнар і, не потрудившись представити нас зі Стеапою, кивнув на Бріду: — А це моя жінка.

Гакон чув про Раґнара, в чому не було нічого дивного, адже його ім’я знали всі мешканці пагорбів на захід від Онріпума.

— Це ви були в заручниках у Вессексі, пане? — спитав чоловік.

— Тепер я вільний, — відповів Раґнар.

— Вітаємо вдома, пане, — промовив Гакон.

Нам принесли елю, хліба, сиру і яблук.

— Вбиті, які трапилися нам дорогою, — спитав Раґнар, — це ваших рук справа?

— То сакси, пане. Нам наказано не дати їм зібратися.

— Цих ви точно зупинили, — бадьоро кинув Раґнар, викликавши посмішку на устах Гакона. — Чий це наказ?

— Ярла Іварра, пане. Він нас прикликав і наказав убивати кожного озброєного сакса.

Раґнар жартівливо кивнув на Стеапу:

— Він сакс і озброєний.

Усі Гаконові вояки озирнулися на здоровенного, понурого Стеапу.

— Але він з вами, пане.

— То чого Іварр зібрав вас? — запитав Раґнар.

Так нам повідали історію, чи то пак ту її частину, що була відома Гакону.

Цією самою дорогою на північ їхав Ґутред, але К’яртан відправив вояків перекрити йому шлях.

— У Ґутреда не більш як півтори сотні списників, — сказав Гакон. — К’яртан виставив проти нього більше двох сотень воїнів, і він навіть не став битися.

— І де ж Ґутред тепер?

— Утік, пане.

— Куди? — різко гаркнув Раґнар.

— Гадаємо, на захід, до Кумбраленду.

— І К’яртан за ним не погнався?

— К’яртан, пане, не відходить далеко від Дангольма. Він остерігається, що Ельфрік Беббанбурзький нападе на місто за його відсутності, тому тримається своєї фортеці.

— А куди викликали вас? — продовжив допит Раґнар.

— Ми маємо приєднатися до ярла Іварра біля Треска, — відказав Гакон.

— Біля Треска? — здивувався Раґнар.

Треск був селищем на озері за кілька миль на схід. Ґутред утік на захід, але Іварр чомусь скликав військо на схід. Аж нарешті Раґнар усе зрозумів.

— То Іварр планує напасти на Еофервік? — запитав він.

Гакон кивнув.

— Забери в Ґутреда домівку, і куди йому тоді йти? — мовив він.

— У Беббанбурґ, — вставив я.

— Назирці за ним їдуть наші вершники, — відповів Гакон, — тож якщо він спробує звернути на північ, К’яртан вийде йому назустріч. — Він торкнувся руків’я свого меча. — Нарешті ми остаточно покінчимо з саксами, пане. Ярл Іварр страшенно зрадіє вашому поверненню.

— Мій рід заодно з К’яртаном не битиметься, — сердито буркнув Раґнар.

— Навіть заради здобичі? — запитав Гакон. — Я чув, в Еофервіку повно всякого добра.

— Його давно розграбували, — сказав я. — Гадаєте, багато лишилося?

— Достатньо, — коротко відказав Гакон.

Мені подумалося, що задум Іварра дуже розумний. Поки Ґутред, супроводжуваний всього жменькою войовників і обтяжений численними попами та монахами, ще й мертвим святим, тягатиметься Нортумбрією в негоду, вороги захоплять його палац і місто, а з ними — міський гарнізон, основу Ґутредового війська. Тим часом К’яртан не давав йому сховатися в Беббанбурзі.

— Чий це палац? — запитав Раґнар.

— Він належав одному саксові, пане, — мовив Гакон.

— Належав?

— Він пішов на нас із мечем, тож тепер він і всі його люди мертві, — відказав чоловік. — Окрім двох доньок, — кивнув дальній на край зали. — Якщо схочете їх, вони у хліві.

Надвечір прибули ще дани. Усі вони прямували до Треска, а палац був чудовим сховком від негоди, котра розгулялася не на жарт.

У тамтешніх коморах був ель, тому всі неминуче поперепивалися — на радощах від того, що Ґутред припустився жахливої помилки. Він висунувся на північ, не взявши з собою достатньо людей, бо вірив, що дани йому не заважатимуть, а тепер ці дани передбачали легку війну і багато здобичі.

На ніч ми зайняли одну з платформ збоку.

— Нам треба, — промовив Раґнар, — іти в Сюннінґтвейт.

— На світанку, — погодився я.

— Чому в Сюннінґтвейт? — поцікавився Беокка.

— Бо там стоять мої вояки, — пояснив Раґнар. — А вояки нам зараз потрібні.

— Нам потрібно знайти Ґутреда, — заперечив священник.

— Для цього нам знадобляться люди, — мовив я, — і мечі.

Нортумбрія поринала в хаос, найкращим способом пережити який було оточити себе мечами і списами. За нашою розмовою спостерігало троє п’яних данів, котрих інтригувало — або навіть ображало, — що в ній із нами на рівних бере участь християнський священник. Підійшовши до нас, вони запитали, хто такий Беокка і чому ми тримаємо його біля себе.

— Ми тримаємо його біля себе на випадок, якщо зголодніємо, — сказав я.

Така відповідь їх удовольнила, і вони переказали жарт решті, неабияк насмішивши всіх.

За ніч негода вгамувалася. Грім стихнув, вітрюган припинив розносити вирвану зі стріх солому, а дощ ущух, так що зранку на нас чекали лише мрячка і крапотіння води з критого мохом даху. Одягнувши кольчуги й шоломи, ми взяли курс на західні пагорби, а Гакон зі своїми данами попрямував на схід, до Треска.

Я не припиняв думати про Ґізелу, змушену блукати серед пагорбів через дурість свого брата. Ґутред, либонь, вважав, що в таку пору року ніхто війська не збиратиме і він зможе безперешкодно пройти повз Дангольм до Беббанбурґа, однак тепер ризикував остаточно втратити все, що мав.

— Якщо знайдемо його, можна буде забрати його на південь до Альфреда? — дорогою спитав у мене Беокка.

— На південь до Альфреда? Нащо? — перепитав я.

— Щоб порятувати йому життя. Він християнин, отже, на півдні йому будуть раді.

— Альфред хоче, щоб він правив тут, — сказав я.

— Занадто пізно, — сумовито мовив Беокка.

— Ні, — заперечив я, — ще не пізно.

Беокка вирячився на мене, наче я несповна розуму, і, може, таки й мав рацію. Та в хаосі, що згустився над Нортумбрією, Іварр не врахував одної речі. Він, мабуть, уже вважав себе переможцем. Його сили збирались, а К’яртан гнав Ґутреда в глушину, де жодна армія не простоїть довго на холоді, вітрі й дощі. Однак Іварр забув про Раґнара. А той, хоч і був відсутній дуже довго, зберіг серед гір клапоть землі, де жили люди, які присягнули йому на вірність.

Тому ми прямували в Сюннінґтвейт. У горлі мені став клубок, коли ми в’їхали в долину біля селища, в якому я жив у дитинстві; де Раґнарів батько виховував мене, навчав битися, любив — де я був щасливий і де спостерігав, як К’яртан палить Раґнарів дім з усіма його мешканцями. Я вперше повернувся туди після тієї ночі.

Раґнарові вояки жили в селищі та на його околицях, однак першою людиною, яку я побачив там, була Етне — шотландська бранка, котру ми звільнили в Джуруумі. Вона несла два відра води і не впізнала мене, доки я не покликав її на ім’я. Покинувши ношу, вона, гукаючи, побігла до хат, у дверях одної з яких з’явився Фінан і радісно закричав. За ним потяглись інші мешканці, і миттю нас оточила юрба, щаслива бачити, як до свого народу повернувся господар Раґнар.

Фінан не міг дочекатися, коли я спішусь, і, широко усміхаючись, ішов біля мого коня.

— Хочеш дізнатися, як сконав Сверрі? — спитав він.

— Повільно? — припустив я.

— І дуже гучно. — Він вишкірився ще ширше. — Ми знайшли його скарб.

— Багато там?

— Більше, ніж ти міг собі уявити! — вигукнув Фінан. — Ми спалили його дім і залишили жінку та дітей ні з чим.

— Ви дарували їм життя?

Він знітився:

— Етне їх пожаліла. Проте його вбивати було дуже приємно, — він знову радісно всміхнувся. — То як, збираємося на війну?

— Збираємося на війну.

— Дамо прочухана засранцеві Ґутреду? — спитав Фінан.

— Ти цього хочеш?

— Він прислав до нас попа з наказом сплачувати церкві десятину! Ми його прогнали.

— А я думав, ти християнин, — здивувався я.

— Так і є, — поспішив запевнити мене Фінан, — але буду я проклятий, якщо віддам попам десяту частину своїх грошей.

Сюннінґтвейтці готувалися воювати за Іварра. Вони були данами й розглядали таку війну як протистояння між данами і повсталими саксами, хоча ніхто з них не мав особливої охоти воювати, бо Іварра там недолюблювали. Іваррові посланці дісталися Сюннінґтвейта чотирма днями раніше, і Ролло, котрий за відсутності Раґнара був там за головного, навмисне тягнув час. Тепер право рішення перейшло до Раґнара, і ввечері ми зібрали народ навколо великого багаття перед його палацом, щоб почути їхню думку. Раґнар міг наказати їм що завгодно, проте не бачив їх три роки і хотів дізнатися настрої.

— Спершу послухаю, що вони думають, — пояснив він мені, — а тоді вже й сам скажу, як нам чинити.

— Що ми робитимемо? — запитав я.

Раґнар усміхнувся:

— Поки не знаю.

Першим висловився Ролло. Сказав, що неприязні до Ґутреда не має, але хоче знати, чи найкращий це король для Нортумбрії.

— Нашому краю потрібен король, — промовив він, — і він має бути справедливим, щедрим і сильним. Ґутред не має справедливості й сили, він оббирає християн.

Присутні схвально загули. Беокка сидів біля мене і з усього сказаного зрозумів достатньо, щоб засмутитися.

— Ґутреда підтримує Альфред! — прошипів він до мене.

— Цить! — спинив я його.

— Ґутред, — вів далі Ролло, — постановив платити данину християнським попам.

— І ви платили? — запитав Раґнар.

— Ні.

— Якщо відібрати в Ґутреда престол, кого посадити туди замість нього? — продовжив Раґнар. Усі промовчали. — Іварра? — додав він, і натовпом пробіг невдоволений гул.

Ніхто тут не любив Іварра, тому всі змовчали, крім отця Беокки, котрий спромігся на одне слово, перш ніж я заткав його, стусонувши під ребра.

— Чи, може, ярла Ульфа? — спитав Раґнар.

— Ульф занадто старий, — сказав Ролло. — До того ж він повернувся в Кайр-Ліґуалід і не бажає звідти їхати.

— Чи є якийсь сакс, котрий не чіпатиме нас, данів? — проголосив Раґнар і, не почувши відповіді, додав: — То, може, є такий дан?

— Це має бути Ґутред! — як собака, дзявкнув Беокка.

Ролло зробив крок уперед, мовби збираючись сказати щось важливе.

— Ми підемо за вами, пане, — звернувся він до Раґнара, — бо ви чесний, справедливий, щедрий і сильний.

Це викликало бурхливі оплески всіх присутніх.

— Це зрада! — просичав Беокка.

— Замовкніть! — огризнувся я до нього.

— Але ж Альфред казав…

— Альфреда тут нема, — мовив я. — Зате є ми, тому помовчте.

Раґнар задивився у вогонь. Він був дуже гарний, мав вольове, зичливе, завжди веселе обличчя, котре, однак, у ту мить виглядало занепокоєно. Врешті перевів погляд на мене:

— Ти можеш бути королем.

— Можу, — погодився я.

— Ми тут, щоб підтримати Ґутреда! — знову завівся Беокка.

— Фінане, — звернувся я до свого друга, — тут біля мене сидить один косоокий, клишоногий піп-каліка, який страшенно мене дратує. Якщо він ще раз розтулить рота, приріж його.

— Утреде! — обурився Беокка.

— Цього разу я йому пробачу, — сказав я Фінану, — але якщо ще бодай раз він щось дзявкне, відправ його до праотців.

Усміхнувшись, Фінан дістав меч, і Беокка вмить заткався.

— Ти можеш бути королем, — ще раз промовив Раґнар, і я відчув на собі погляд Брідиних чорних очей.

— Мої предки були королями, — відповів я, — і в мені тече їхня кров. Це — кров Одіна.

Хоч і був християнином, мій батько дуже пишався, що наш родовід тягнеться від бога Одіна.

— І ти будеш добрим королем, — сказав Раґнар. — Буде краще, коли на престолі сидітиме сакс, а ти — хоч і сакс, але прихильний до данів. Ти можеш бути королем Утредом Нортумбрійським, тож чого б ні?

Бріда не зводила з мене погляду. Я знав, що вона пригадує ніч загибелі Раґнарового батька, коли К’яртан зі своїми поплічниками різав усіх чоловіків та жінок, що вибігали з охопленого полум’ям дому.

— То як? — підігнав мене Раґнар.

Спокуса була величезна, не приховуватиму. У минулому мої пращури були королями Берніції, а тут мені дарували нортумбрійський престол. З Раґнаром я міг розраховувати, що дани мене підтримають, а сакси зроблять, як їм накажуть. Звісно, Іварр чинитиме опір, як і К’яртан з моїм дядьком, проте в цьому не було нічого незвичного, та й воїн із мене був куди кращий за Ґутреда.

Проте водночас я розумів, що бути королем мені не судилося. Я бачив чимало королів і знав, що життя їхні не наповнені сріблом, бенкетами та жінками. Альфреда його обов’язок виснажував, хоч частково причиною тому була й невиліковна болячка, а частково — неспроможність ставитися до обов’язку з меншою серйозністю. Втім, король повинен владарювати: витримувати баланс сил між найбільшими танами свого королівства, пильнувати конкурентів, стежити, аби скарбниця завжди була повна, будувати дороги, фортеці й утримувати армію. Про це все я розмірковував під пильними поглядами Раґнара з Брідою, а також Беокки, котрий вичікувально принишк біля мене. Врешті я вирішив, що не хочу нести такої відповідальності. Мені хотілося срібла, бенкетів і жінок, але все це я міг отримати і без престолу.

— Це не моє покликання, — озвався я.

— А що, як ти не розумієш свого покликання? — сказав Раґнар.

Дим від багаття курився в темне небо, у якому витанцьовували іскорки.

— Моя доля — правити Беббанбурґом, — промовив я. — І я розумію, що всією Нортумбрією правити звідти неможливо. Однак я не виключаю, що це твоє покликання, — додав я, подивившись на Раґнара.

Він похитав головою:

— Мій батько, його батько і всі наші пращури були вікінгами. Ми плавали морем скрізь, де на нас чекали багатства, і потроху примножували свої статки. У нас було сповна веселощів, елю, срібла й боїв. Ставши ж королем, я буду змушений боронити все, що маю, від тих, хто захоче забрати його в мене, і з вікінга перетворюся на пастуха. А я хочу бути вільним, дивитися, як мої вітрила напинає вітер, а на клинках виблискує сонце. Я не бажаю обтяжувати себе важкими зобов’язаннями.

Він міркував так само, як і я, тільки висловився красномовніше. Зненацька він усміхнувся, немов позбувшись тягаря.

— Я хочу стати багатшим від будь-якого короля, — звернувся він до своїх вояків, — а зі мною збагатитесь і ви.

— То хто сидітиме на престолі? — спитав Ролло.

— Ґутред, — відказав Раґнар.

— Хвала Господу! — вихопилося в Беокки.

— Цить! — наказав йому я.

Раґнарові люди не зраділи такому рішенню свого ватажка. За них висловився Ролло — кощавий, бородатий і безмежно відданий Раґнару:

— Ґутред любить християн, він більше сакс, аніж дан. Він примусить нас шанувати їхнього розіп’ятого бога.

— Він зробить так, як ми йому скажемо, — твердо мовив я. — І найпершим наказом буде звільнити данів від сплати церкві десятини. Він буде таким королем, як Еґберт: слухатиметься данів і виконуватиме всі їхні побажання.

Беокка щось забелькотів, але я не звернув на нього уваги.

— Тож мусимо визначитися, хто з данів наказуватиме йому, — продовжив я. — Це буде Іварр? К’яртан? Або Раґнар?

— Раґнар! — загукали люди.

— І я бажаю, — промовив Раґнар, підійшовши до вогню так, що в його світлі став здаватися більшим і сильнішим, — я бажаю, — повторив він, — побачити поразку К’яртана. Якщо Іварр здолає Ґутреда, це посилить К’яртана, а він — мій ворог. Він — наш ворог. Між його і моїм родами ворожнеча, якій я прагну покласти край. Ми вийдемо на допомогу Ґутреду, проте як він не допоможе нам узяти Дангольм, присягаюся вбити його разом з усіма прибічниками і зайняти престол. Однак я скоріше вимащуся в К’яртановій крові, ніж буду королем над усіма данами; краще вб’ю його, аніж правитиму хоч і всім світом. Мій ворог — не Ґутред, сакси чи християни. Мій ворог — К’яртан Жорстокий.

— А в Дангольмі, — додав я, — заховано скарби, достойні самих богів.

— Тож ми розшукаємо Ґутреда, — прогримів Раґнар, — і битимемося за нього!

Ще мить тому вояки бажали, аби Раґнар повів їх проти Ґутреда, однак тепер радісно привітали оголошення про те, що вони битимуться за короля. Раґнарове військо налічувало сім десятків чоловік — небагато, але вони були одними з найкращих у всій Нортумбрії. Чоловіки загриміли мечами об щити, вигукуючи ім’я Раґнара.

— Тепер можете говорити, — сказав я Беоцці, однак він не мав чого сказати.

А на світанку під погожим небом ми висунулися на пошуки Ґутреда.

І Ґізели.

Частина третя

Нічний вирискувач

Розділ восьмий

Разом зі мною та Стеапою нас було сімдесят шість воїнів. Усі верхи, усі озброєні, в кольчугах або латах із доброї шкіри та шоломах. Ще кількадесят зброєносців везли наші щити на менших конях і вели запасних скакунів, однак були вони прислужниками, не вояками, тому до нашого числа ми їх не зараховували. В минулі часи Раґнар мав змогу зібрати звиш двох сотень душ, однак багато його людей полягли при Етандуні, а інші знайшли собі нових покровителів за ті довгі місяці, що він був у заручниках, проте сімдесят шість воїнів — також немало.

— І всі вони — надійні люди, — гордо заявив він мені.

Ми виступали під його стягом — орлиним крилом. Було це крило справжнього орла, прибите до довгої жердини, два інших прикрашали його шолом.

— Я мріяв про це, — сказав він мені дорогою на схід, — мріяв про війну. Весь час, що був у заручниках, я тільки й думав про війну. У житті немає нічого кращого, Утреде, нічого!

— А жінки? — запитав я.

— Жінки і війна! — викрикнув він. — Жінки і війна!

Він радісно скрикнув, і його жеребець притиснув вуха до голови й побіг уперед бистрим, високим кроком, неначе розділяючи радість господаря. Ми очолювали колону, а попереду нас на легких поні їхало дванадцятеро чоловік. Дорогою вони передавали сигнали Раґнарові, розмовляли з пастухами, збирали чутки — одне слово, винюхували. Ніби пси, що йдуть по сліду, вони вишукували ознак Ґутреда, котрий, за нашими оцінками, мав іти на захід до Кумбраленду, проте з плином ранку слідопити не припиняли рухатися в східний бік. Просувалися ми повільно, що неабияк розчаровувало отця Беокку, однак перед тим, як їхати швидко, треба знати, куди прямуєш. Нарешті переконавшись, що слід веде на схід, розвідники пришпорили своїх поні й помчали між пагорбів, а ми поїхали за ними.

— Ґутред намагається повернутися в Еофервік, — припустив Раґнар.

— Занадто пізно, — сказав я.

— Або ж він панікує, — весело додав він, — і не знає, що робити.

— Це вже більше схоже на правду — погодився я.

За нами Бріда вела близько двох десятків жінок. Сама вона їхала в шкіряних латах і чорній накидці, защібнутій на шиї гарною брошкою зі срібла й гагату. Волосся її було підняте високо і зав’язане чорною стрічкою, на поясі висів довгий меч.

З неї виросла витончена, але водночас владна жінка, і це, схоже, ображало Беокку, котрий знав її змалечку. В дитинстві вона здобула християнське виховання, проте згодом зреклася віри, і це страшенно засмучувало Беокку, хоча, я вважаю, більше його непокоїла її краса.

— Вона чаклунка, — прошипів він мені у вухо.

— Коли дійсно чаклунка, — відказав я, — значить, нам пощастило мати її на своєму боці.

— Господь покарає нас, — застеріг він.

— Тут вашого господа нема, — сказав я йому. — Це Торова земля.

Він перехрестився, щоб захиститися від лиха, яке могли накликати мої слова.

— І що то ви таке утнули вчора? — невдоволено спитав він у мене. — З чого ви взяли, що можете мнити себе королем?

— Легко, — відповів я. — Бо я походжу з королівського роду. На відміну від вас, отче. Ваш родовід тягнеться від свинопасів, адже так?

Цю шпильку він пустив повз вуха.

— Король — помазаник Божий, — мовив він, — його обирає Господь і сонм святих. Святий Кутберт заповідав Нортумбрію Ґутредові, то як ви могли бодай подумати змістити його? Як ви сміли?

— В такому разі можемо розвернутися й поїхати додому, — кинув я.

— Розвернутися й поїхати додому? — наполохався Беокка. — Чому?

— Бо коли його обрав Кутберт, — сказав я, — то нехай він його і захищає. Ми Ґутреду не потрібні, хай іде у бій зі своїм святим мертвяком. Якщо досі не пішов. Про це ви не думали?

— Про що?

— Про те, що Ґутреда вже могли розбити і він зараз мертвий або закутий у К’яртанові кайдани.

— Боже борони нас, — промовив Беокка, ще раз хрестячись.

— Але цього не сталося, — заспокоїв я його.

— Звідки ви знаєте?

— Бо в такому разі дорогою нам би траплялися втікачі з його армії, — сказав я, хоч і не був у тому переконаний.

Я не виключав, що Ґутред б’ється просто в ту мить, поки ми розмовляємо, але відчував, що він живий і перебуває десь неподалік. Складно описати це відчуття. Це інстинкт, наче знак від бога в падінні воронової пір’їни, та я навчився покладатися на те чуття. І воно мене не підвело, бо перед полуднем через вересовище на повному ходу до нас повернувся один розвідник. Здіймаючи в повітря грязюку й галузки, на захеканому поні він приніс Раґнарові звістку, що бачив у долині річки Свейл велику групу людей і коней.

— Вони стали біля Кетрета, пане, — сказав він.

— З нашого боку річки? — спитав Раґнар.

— З нашого, пане, — підтвердив розвідник, — у старому форті. В облозі.

— В облозі?

— Під фортом стоїть інше військо, пане, — мовив чоловік.

Він був задалеко і не зміг порахувати стяги, однак двоє інших розвідників спустилися в долину, а він помчав до нас зі звісткою, що там має бути Ґутред. Ми прискорилися. Над нами ніс хмари вітер, і опівдні пройшов короткий різкий дощ, після якого ми зустріли двох інших розвідників, що спускалися в долину і змогли докладніше розповісти про військо побіля форту.

— Ґутред у форті, — сказав один з них.

— А ззовні хто?

— К’яртанове військо, пане, — відказав чоловік, усміхаючись, бо знав, що коли поблизу є люди К’яртана, це означає неминучий бій. — Там шість десятків вояків, пане, не більше.

— Серед них є К’яртан або Свен?

— Ні, пане. Їх веде чоловік на ім’я Рольф.

— Ти розмовляв із ним?

— Я з ним говорив і пив його ель, пане. Вони слідкують за Ґутредом, аби він не втік. Планують тримати його там до приходу Іварра.

— Іварра? Не К’яртана? — запитав Раґнар.

— К’яртан залишиться в Дангольмі, пане, — відповів чоловік, — так мені сказали. А Іварр буде тут, як тільки закінчить укріплювати Еофервік.

— У долині шість десятків людей К’яртана, — гукнув Раґнар своїм воїнам, схопившись за руків’я Серцекола. Це був його меч, якого він назвав так само, як клинок Раґнара Старшого, аби не забувати про невідплачену помсту за батька. — Мусимо вбити їх усіх! — додав він, а тоді погукав служникові подати йому щита. Відтак повернувся до розвідників: — А вас вони за кого сприйняли?

— Ми сказали, що служимо Гакону, пане, і шукаємо його.

Раґнар нагородив усіх трьох срібними монетами.

— Гарна робота, — похвалив він їх. — А скільки людей з Ґутредом у фортеці?

— Рольф казав, близько сотні, пане.

— Сотні? І він навіть не спробував прогнати шість десятків нападників?

— Ні, пане.

— Оце тобі й король, — осудливо буркнув Раґнар.

— Якщо він стане з ними на герць, то до вечора в нього зостанеться не більше п’яти десятків вояків, — сказав я.

— І що ж він робить замість того? — продовжив допитуватись Раґнар.

— Молиться, мабуть.

Як ми довідались пізніше, Ґутред запанікував. Не зумівши дістатись до Беббанбурґа, він повернув на захід і відправився в Кумбраленд, гадаючи, що в знайомому краї знайде собі друзів.

Однак негода затримувала його поступ, а назирці постійно йшли ворожі вершники, тож, остерігаючись засідки серед гір, він змінив свої плани і вирішив повертатися в Еофервік, але не зайшов далі старого римського форту, що в давнину охороняв переправу через Свейл. До того часу він остаточно втратив надію. Частина його вояків розбіглися, вважаючи, що коли зостануться з королем, на них чекає погибель, тому Ґутред розіслав гінців із закликом про допомогу від нортумбрійських танів-християн. Втім, дорогою туди ми бачили вбитих, а тому знали, що на поміч йому ніхто не прийде і він втрапив у пастку. Шість десятків вояків триматимуть його в Кетреті, допоки не прийде Іварр і вб’є його.

— Якщо Ґутред молиться, значить, його молитви отримали відповідь, — суворо проказав Беокка.

— Ви хочете сказати, що нас йому надіслав християнський бог? — запитав я.

— А хто ж іще? — виклично кинув він, обтрушуючи свою чорну рясу. — Коли зустрінемося з Ґутредом, я говоритиму першим.

— Гадаєте, зараз час для церемоній?

— Я посол! — нагадав він. — Не забувайте. — Зненацька його злість вирвалась, як наводнена річка з берегів. — У вас немає і найменшого поняття про гідність! Я — посол! Про що ви думали вчора ввечері, коли наказували тому ірландському дикунові перерізати мені горлянку?

— Я думав про те, щоб заткати вам пельку, отче.

— Я розкажу Альфредові про вашу витівку. Можете в цьому не сумніватися. Я йому все розкажу!

Він патякав щось іще, але я його не слухав, бо ми саме проминули пагорби, й під нами біля зміїстого Свейлу розкинувся Кетрет. Римська фортеця містилася біля південного берега річки, старий вал оточував квадратом широку площу, посеред якої стояла церква.

За фортом тягнувся кам’яний міст, збудований римлянами на продовження великої дороги, що вела з Еофервіка на дику північ. Від арки старої переправи до наших днів збереглася тільки половина.

Коли ми під’їхали ближче, я побачив, що у форті повно людей і коней. На шпилі церкви майорів штандарт, тож я припустив, що то Ґутредів прапор зі святим Кутбертом. На північному березі річки стояла група вершників, перекриваючи йому вихід із другого боку форту, а Рольфові шість десятків вояків розмістилися в полі на південь від фортеці. Вони були ніби хорти, що загнали лисицю.

Раґнар заходився перевіряти коней, вояки — готуватись до бою: засовували руки в петлі на щитах, поправляли мечі у піхвах і чекали Раґнарового наказу. Я подивився в долину. Форт був ненадійним укриттям. Його вал давно осунувся в канаву, а на вершечку не стояв частокіл, так що перейти його можна було пішки, не стишуючи ходу. Якби хотіли, шістдесят вершників могли б легко ввірватися в селище, проте вони обрали стати біля валу й викрикувати образи.

Ґутредові вояки спостерігали за ними з валу, решта народу зібралися біля церкви. Побачивши нас, вони, скоріш за все, сприйняли нас за ворогів і кинулися на південний вал. Я оглядав село. Чи там Ґізела? Пригадавши, як вона схилила голову і подивилась на мене темними очима, які відтіняло її чорняве волосся, я мимоволі вивів свого коня на кілька кроків уперед. Два роки я провів у пеклі, сидячи за веслами на судні Сверрі, і весь цей час тільки й чекав цієї миті, тому, не дожидаючись Раґнара, дав коневі остроги й помчав у долину Свейлу.

Беокка, звісна річ, поїхав за мною, квакаючи на ходу, що як Альфредів посол першим перед Ґутредом має явитися він, але я його не слухав. На середині схилу він звалився зі своєї кобили і, розпачливо зойкнувши, гепнувся на землю, та я мчав далі, поки він тупцяв навколо коняки, намагаючись залізти назад у сідло.

Осіннє сонце яскраво виблискувало на мокрій від дощу землі. На руці моїй був щит з важким умбоном, я був у кольчузі й шоломі, браслети сяяли — одне слово, виглядав як справжній воєвода. Обернувшись у сідлі, я побачив, що Раґнар дивиться донизу схилом, але погляд його спрямовано на схід. Він явно планував, як відрізати К’яртановим людям шлях до відступу, що пролягав головно на схід від річки.

Доїхавши до підніжжя пагорба, прирічковою рівниною я пустився вчвал до римської дороги. Проминув християнський цвинтар, грудкувату землю на якому втикували невеликі дерев’яні хрести, звернуті до одного великого, котрий покаже воскреслим шлях до Єрусалиму в день, коли, за віруванням християн, вони постануть із мертвих. Попри ворота дорога вела прямо до південного в’їзду в форт, звідки за мною спостерігала група Ґутредових супутників. Навперейми мені, перекриваючи дорогу, виїхали К’яртанові вояки, втім, вони зовсім не виглядали стривоженими. Та й чого було їм тривожитися? Виглядав я як дан і їхав один, а їх було багато, та й меч мій лежав у піхвах.

— Котрий з вас Рольф? — гукнув я, наблизившись до них.

— Я, — виїхав наперед чорнобородий чолов’яга. — А ти хто такий?

— Твоя погибель, Рольфе, — промовив я, вийняв Подих Змія, пришпорив коня і помчав просто на нього.

Поки Рольф діставав свого меча, я підскочив до нього збоку, змахнув Подихом Змія й рубонув по шиї так, що його голова в шоломі тут же злетіла з плечей, впала на дорогу й закотилася під копита моєму скакуну. Мене охопила бойова радість, і я зареготався. Переді мною стояло троє противників, однак жоден не встиг вийняти меча. Вони ошелешено вирячились на мене, а обезголовлене тіло Рольфа загойдалося в сідлі. Я ж погнав на чоловіка посередині, мій кінь збив його, я змахнув мечем, і ось уже вершники лишились позаду, а переді мною були ворота у форт.

За брамою стояло п’ять-шість десятків чоловік. Лише частина були верхи, однак майже всі мали мечі або списи. Серед них я побачив і Ґутреда, на чиїх золотистих кучерях вигравало сонце. Поряд із ним стояла Ґізела. Скільки не намагався я пригадати її обличчя в ті довгі місяці за веслами у Сверрі, мені не вдавалось, однак у ту мить переді мною враз постали ті самі знайомі широка усмішка і непокірний блиск в очах. На ній була біла полотняна сукня, підперезана срібним ланцюжком, на голові — полотняний чепець, зав’язаний на знак того, що вона заміжня. Вона міцно стискала брата за руку, а Ґутред отетеріло спостерігав за дивними подіями, що розгорталися на порозі його пристанища.

За мною погналися двоє К’яртанових вершників, поки решта топталися на місці, оговтуючись від потрясіння, яке спіткало їх після блискавичної загибелі Рольфа і раптової появи Раґнарового війська на обрії. Я розвернувся і помчав на нападників, погнавши свого скакуна з такою силою, що з-під його копит врізнобіч полетіли грудки мокрої землі. Мій випад налякав переслідувачів, і вони помчали геть, а я кинувся навздогін. Один гнав занадто швидко, зате інший їхав на кульгавому коні. Зачувши мене за собою, він відчайдушно змахнув мечем, намагаючись відігнати мене. Прийнявши його удар на щит, я зробив випад Подихом Змія, поціливши йому в хребет, від чого він вигнувся й закричав. Висмикнувши лезо, я заїхав його руків’ям чоловікові в обличчя. Він повалився на землю, я об’їхав його з червоним від крові мечем, зняв шолом і поскакав назад до форту.

Я нахвалявся. Авжеж, нахвалявся. Хіба може щось один проти шістдесяти? Однак на мене дивилася Ґізела. Та й направду мені нічого не загрожувало, адже шість десятків вершників не були готові до бою, а якби вони й кинулися за мною, я легко сховався б серед Ґутредових людей. Та К’яртанові вояки не стали переслідувати мене. Їх занадто налякала поява Раґнара, тому замість них я спрямував коня до Ґутреда та його свити.

— Чи ви забули, що таке бій? — гукнув я їм.

На Ґутреда я не звертав уваги. Навіть на Ґізелу не глянув, хоч і зняв шолом навмисне, аби вона мене впізнала. Я відчував на собі погляд її чорних очей, її подив — радісний, я сподівався.

— Хай усі вони загинуть! — прокричав я, вказуючи мечем на К’яртанових людей. — Ці наволочі мусять сконати всі до одного. Ідіть і вбийте їх!

У ту мить завдав удару Раґнар. Загриміли щити об щити, задзвеніла криця, закричали люди. К’яртанові вершники кинулися врозсип, деякі, втративши надію врятуватися східним шляхом, погнали на захід. Я ж повернувся до людей у брамі:

— Райпере, Клапо! Зупиніть їх!

Клапа з Райпером дивилися на мене так, ніби їм явився привид, — і в певному сенсі так і було. Я був радий, що Клапа зостався з Ґутредом, адже він дан, а це означало, що дани зберегли вірність Ґутредові.

— Клапо, бовдуре ти дупоголовий! — проревів я. — Чого стоїш як укопаний? Бігом на коня і до бою!

— Так, пане!

Відтак я заглибився в натовп і наблизився до самого Ґутреда. Позаду мене вирувала битва, і його вояки, отямившись від ступору, бігли на різанину, однак того Ґутред не бачив. Він мовчки дивився на мене. За ним стояли священники, збоку — Ґізела, але я дивився тільки на нього і бачив страх в його очах.

— Пам’ятаєш мене? — спитав я холодно.

На відповідь він не спромігся.

— Було б добре, якби ти подав гідний короля приклад і власноручно вбив кількох ворогів. Маєш коня?

Він кивнув, досі онімілий від потрясіння.

— Значить, заскакуй у сідло і вперед до бою, — докінчив я.

Ґутред кивнув, зробив крок назад, та хоч слуга привів його коня, у сідло не сів. Я повернув голову до Ґізели, вона подивилась на мене, і мені здалося, що той погляд здатен запалити вогонь. Хотів щось сказати, та настала моя черга втратити дар мови. Священник поклав руку їй на плече, збираючись забрати подалі від битви, та я спрямував на нього скривавлене лезо Подиху Змія, й він заціпенів. Потому я знову подивився на Ґізелу, і мені відібрало подих, а світ немовби застиг. Здійнявся вітерець, скуйовдив пасмо її чорного волосся, що вибивалося з-під очіпка. Легенько заткавши його назад, вона усміхнулася.

— Утред, — промовила вона, ніби вперше вимовляла моє ім’я.

— Ґізела, — витиснув я з себе.

— Я знала, що ти повернешся.

— Я думав, ти йдеш у бій! — прикрикнув я на Ґутреда, і той побіг геть, як побитий пес. — У тебе є кінь? — спитав я вже в Ґізели.

— Ні.

— Ти! — гукнув я хлопчиську, що витріщався на мене. — Приведи мені того коня! — показав я на жеребця чоловіка, якого вибив із сідла. Вершник був мертвий: його порубали Ґутредові вояки, що вже вступили в бій.

Хлопець привів коня, й Ґізела залізла в його сідло, підсмикнувши спідницю на стегнах. Запхавши брудні чоботи в стремена, вона потяглась до мене і торкнулася щоки:

— Ти схуд.

— Ти також схудла.

— Я не знала щастя, відколи не стало тебе, — мовила вона.

Потримавши руку на моїй щоці ще мить, вона імпульсивно відсмикнула її, зірвала з голови очіпок, розпустила волосся, і воно розсипалося по її плечах, як у незаміжньої дівчини.

— Я не заміжня, — сказала вона, — мене обвінчали незаконно.

— Поки що, — промовив я, і серце моє стрепенулося від щастя.

Я не міг відірвати погляду від неї. Ми знову разом, наче й не було довгих місяців рабства.

— Ти вбив уже достатньо ворогів? — грайливо спитала вона.

— Ні.

І разом ми вирушили в бій.

Усіх вояків у ворожому війську вбити неможливо. Принаймні стається так дуже нечасто. Оспівуючи битви, поети завжди твердять, що жоден ворог не порятувався, але коли самі вони потрапляють у бій, то зазвичай тікають першими. Дивно це якось. Співці завжди виживають там, де решта гинуть, але що їм відомо про війну? Я зроду не бачив поета в стіні щитів. Ну й от при Кетреті ми перебили близько п’яти десятків вояків К’яртана, після чого почався безлад, бо Ґутредові люди не розрізняли К’яртанових послідовників і Раґнарових данів, через що частині ворогів удалося врятуватися, а нам довелося розтягувати своїх. На Фінана напало двоє Ґутредових вартових, він убив обох, а коли я знайшов його — саме йшов на третього.

— Він на твоєму боці! — крикнув я Фінану.

— Він схожий на щура! — гаркнув той у відповідь.

— Його звуть Сітрік, і він присягнув мені на вірність! — гукнув я.

— Все одно він щур!

— Ти на нашому боці чи повернувся до свого батька? — прокричав я до Сітріка.

— Пане, пане! — Сітрік прибіг до мене і впав навколішки у грязюку. — Я досі служу вам, пане.

— І не присягав на вірність Ґутредові?

— Він не казав цього мені, пане.

— Але ти служив йому? Не дременув назад у Дангольм?

— Ні, пане! Я був з королем.

— Це правда, — підтвердила Ґізела.

Я віддав їй Подих Змія, а сам узяв Сітріка за руку:

— Ти досі вірний мені?

— Аякже, пане.

Він міцно вчепився в мою руку, не зводячи з мене враженого погляду.

— Мало з тебе користі, — сказав я йому, — коли тобі не до снаги прикінчити такого миршавого ірландця, як отой.

— Він занадто проворний, пане, — мовив Сітрік.

— То навчи його своїх фокусів, — кинув я Фінану, а тоді поплескав Сітріка по щоці: — Радий бачити тебе, Сітріку.

Раґнар узяв двох полонених, і Сітрік упізнав вищого з них.

— Його звуть Гоґґа, — сказав він мені.

— Тепер його ім’я Гоґґа Мрець, — відповів я.

Я знав, що Раґнар не пощадить нікого з К’яртанових людей, поки живий їхній повелитель. Бо між ними була кривава ворожнеча, ненависть. Таким був початок Раґнарової помсти за вбивство його батька, однак поки що Гоґґа зі своїм нижчим товаришем, видно, вірили, що їм дарують життя, і бадьоро теревенили, розповідаючи, що у К’яртана у Дангольмі близько двох сотень вояків. Вони розповіли, що їхній володар відправив велике військо на допомогу Іварру, а решта пішли за Рольфом на це побоїще біля Кетрета.

— Чому К’яртан не привів сюди все своє військо? — допитувався Раґнар.

— Він не насмілюється покидати Дангольм, пане, бо остерігається, що за його відсутності Ельфрік Беббанбурзький може завдати удару.

— Ельфрік грозився зробити це? — запитав я.

— Це мені невідомо, пане, — відказав Гоґґа.

Навряд чи мій дядько наважився б напасти на Дангольм, хоча, цілком вірогідно, відправив би своїх вояків на підмогу Ґутредові, якби знав, де той перебуває.

Він хотів собі мощі святого, а ще Ґізелу, та я не думав, що він готовий заради них на ризик. Як К’яртан нізащо не наважиться ризикнути Дангольмом, так і мій дядько — Беббанбурґом.

— А Тира Раґнарсдоттір? — продовжив допит Раґнар. — Вона жива?

— Так, пане.

— Щаслива? — притиснув Раґнар.

Полонені завагалися. Тоді, скривившись, Гоґґа повів тихо:

— Вона втратила розум, пане. Вона божевільна.

Раґнар різко зиркнув на обох. Їм стало ніяково під його поглядом, але він підняв очі до неба, на якому від західних пагорбів до нас летів канюк.

— Скажіть мені, — звернувся він до чоловіків, і голос його враз зробився спокійним, невимушеним, — як давно ви служите К’яртанові?

— Вісім років, пане, — відказав Гоґґа.

— Сім років, пане, — кинув коротун.

— Отже, ви обидва були з ним ще до того, як він осів у Дангольмі? — досі м’яко запитав Раґнар.

— Так, пане.

— І обидва служили йому, — провадив Раґнар уже різкіше, — коли він привів своїх людей у Сюннінґтвейт і спалив будинок мого батька. Коли він забрав мою сестру й зробив із неї шльондру для свого сина. Коли вбив моїх батька й матір.

Жоден не відповів. Нижчий задрижав усім тілом, Гоґґа роззирнувся, мовби шукаючи, куди втекти, але зусібіч його оточували озброєні воїни на конях. Коли ж Раґнар вийняв з піхов Серцекола, він стрепенувся.

— Ні, пане, — благально мовив Гоґґа.

— Так! — гаркнув Раґнар, обличчя його засвітилося люттю, й він рубонув мечем.

Щоб закінчити роботу, йому довелося спішитись. Убивши обох, він продовжував люто рубати їхні трупи. Спостерігаючи за ним, я повернувся, щоб побачити Ґізелине лице. На ньому не відбивалося нічого. Помітивши, що я дивлюся на неї, вона повернула голову до мене з радістю в очах, ніби знала, що я очікую побачити в них страх від різанини, яка розгорталася перед нею.

— Вони на це заслужили? — спитала вона.

— Заслужили, — відповів я.

— Це добре.

Одначе брат її, як я помітив, не дивився. Моя присутність його бентежила, за що я не міг його винуватити, і вже безсумнівно, він боявся Раґнара, котрий стояв увесь заляпаний кров’ю, як різник. Тому Ґутред мовчки повернувся в село, залишивши нас із трупами. Отець Беокка розшукав кількох його священників і, побалакавши з ними, пришкандибав до нас.

— Було погоджено, — промовив він, — зустрітися з королем у церкві. — Раптово він побачив дві відрубані голови й понівечені тіла. — Господи всемогутній, хто це зробив?