Володарі півночі. Книга 3

— Раґнар.

Беокка перехрестився.

— У церкві, — повторив він, — зустріч призначено у церкві. І змийте кров із кольчуги, Утреде. Ми ж із вами посли!

Я оглянувся на групку втікачів, що перетинали пагорби на заході. Скоріш за все, вони перейдуть річку і на дальньому березі приєднаються до вершників, котрі відтепер пильнуватимуть. Вони відправлять у Дангольм звістку про ворога, і, почувши про знамено з орлиного крила, К’яртан знатиме, що Раґнар повернувся у Вессекс.

І, можливо, у своїй твердині на високій кручі він відчує страх.

Ми з Ґізелою поїхали до церкви. Беокка біг за нами, але постійно відставав.

— Заждіть на мене! — гукав він. — Заждіть на мене!

Я не став чекати. Пришпорив коня, пустив його вчвал і залишив Беокку позаду.

У церкві було темно. Трохи світла туди падало з крихітного віконечка над входом і кількох свічок на вівтарі, який був звичайним столом, затягнутим чорною рядниною. Труна святого Кутберта, разом із двома скринями реліквій, стояла перед вівтарем, поряд на доярському ослінці сидів Ґутред, обабіч нього — двоє чоловіків і жінка. Одним з чоловіків був абат Едред, іншим — отець Гротверд. Жінка була молода, мала привабливе повнувате лице і тяжкий живіт. Пізніше я дізнався, що це саксонська королева Осбурга. З мене вона перевела погляд на Ґутреда, вочевидь очікуючи, що чоловік щось скаже, але він мовчав. Під стіною ліворуч стояло два десятки вояків, праворуч — іще більше ченців. Вони про щось завзято сперечались, але миттю замовкли, щойно ввійшов я.

Ґізела тримала мене за ліву руку. Разом ми ввійшли до церкви й постали перед Ґутредом, котрий не міг ані подивитися на мене, ані щось сказати. Відкрив був рота, але не спромігся й на слово, лише глянув мені за спину, мовби надіючись, що у двері зайде хтось не настільки осоружний.

— Я одружуюся з твоєю сестрою, — сказав я йому.

Він ще раз відкрив рота і тут же закрив.

Один з монахів виступив наперед, збираючись заперечити, але його затягнув назад компаньйон. Я ж побачив, що того дня боги були особливо прихильні до мене, адже то були Янберт та Іда — ченці, котрі продали мене в рабство. Тоді з іншого боку церкви озвався інший голос:

— Леді Ґізела вже заміжня.

Подивившись у його бік, я побачив, що то говорить літній чоловік, сивий і гладкий. Одягнений був у короткий коричневий плащ, на шиї мав срібний ланцюжок. Коли я наблизився до нього, він виклично задер голову.

— Ти Айдан, — промовив я.

Минуло цілих чотирнадцять років, відколи я востаннє був у Беббанбурзі, та я впізнав Айдана. Колись він був одним з батькових воротарів, котрі не впускали небажаних відвідувачів до палацу, однак зі срібного ланцюжка мені стало ясно, що відтоді він здобув вищу посаду. Я схопив його за той ланцюжок:

— То хто ти тепер, Айдане?

— Розпорядник лорда беббанбурзького, — сердито буркнув він, не впізнавши мене.

Та й як міг упізнати? Востаннє ми бачилися, коли мені було дев’ять.

— Отже, мій слуга, — мовив я.

— Ваш? — перепитав він, а тоді, збагнувши нарешті, хто я такий, відійшов до двох молодих воїнів.

Зробив він це мимовільно, бо боягузом його я б не назвав. У молодості він був добрим вояком, проте зустріч зі мною неабияк його вразила. Втім, він таки опанував себе і виклично подивився на мене.

— Леді Ґізела вже заміжня, — повторив Айдан.

— Ти заміжня? — спитав я в Ґізели.

— Ні, — відказала вона.

— Вона не заміжня, — сказав я Айданові.

Ґутред прокашлявся, ніби збираючись щось сказати, але тут же заткався, бо в церкву зі своїми людьми зайшов Раґнар.

— Леді заміжня, — пролунав голос із натовпу попів і монахів. Обернувшись, я побачив, що то говорить брат Янберт. — Вона вийшла за лорда Ельфріка, — наполіг він.

— За Ельфріка? — перепитав я, ніби зроду не чув про те. — За того сучого вошивого байстрюка?

Айдан штурхнув одного з вояків біля себе, і той дістав меч. Інший зробив так само. Та я тільки усміхнувся і вийняв Подих Змія.

— Це дім Господній! — залементував абат Едред. — Сховайте зброю!

Вартові завагались, але, бачачи, що я не поспішаю ховати Подих Змія, не прибрали клинків, хоч і не наважувались нападати. Вони чули про мене, та й лезо мого меча було густо вимазане кров’ю К’яртанових поплічників.

— Утреде! — цього разу мене урвав Беокка. Він увірвався у церкву й проштовхався крізь Раґнарових войовників. — Утреде! — ще раз погукав він.

Я крутнувся до нього.

— Це моя справа, отче, — сказав я, — і ви не можете зупинити мене. Пригадуєте Айдана?

Беокка спершу спантеличився, але врешті таки згадав воротаря, котрий служив у Беббанбурзі весь той час, що й він був священником у мого батька.

— Айдан хоче, щоб ці хлопці мене вбили, — продовжив я, — та перш ніж вони зроблять йому таку приємність, — я перевів погляд на розпорядника, — розкажіть, як може бути Ґізела заміжня за чоловіком, якого в очі не бачила?

Айдан кинув погляд на Ґутреда, шукаючи його підтримки, але той закляк на місці, тож розпорядникові довелося продовжувати розмову самотужки:

— Я став із нею біля вівтаря замість лорда Ельфріка, тому в очах церкви вона заміжня.

— То, може, ти її й порав? — гаркнув я, викликавши невдоволене шипіння серед попів і монахів.

— Авжеж ні! — ображено кинув Айдан.

— Коли її ніхто не об’їздив, — промовив я, — це означає, що вона ще незаміжня. Кобила не вважається скаковою, доки її не засідлають і не обкатають. Тебе обкатували? — звернувся я до Ґізели.

— Ще ні, — відказала вона.

— Вона заміжня, — наполіг Айдан.

— Перед вівтарем замість мого дядька був ти, — мовив я. — То хіба це шлюб?

— Так, — тихенько бовкнув Беокка.

— Отже, якщо я тебе заріжу, вона стане вдовою, — продовжив я говорити до Айдана, не звертаючи уваги на Беокку.

Айдан виштовхав одного з вартових на мене, і той, дурень, йому скорився. Змахнув Подих Змія, вибивши його меч і зупинившись вістрям перед самим його животом.

— Хочеш, щоб я випустив твої кишки на підлогу? — м’яко запитав я в хлопчини. — Я Утред, — продовжив я, гордо підвищивши голос, — я володар Беббанбурґа, той, хто вбив Уббу Лотброксона біля моря. — Зробив ривок клинком, відганяючи сердегу назад. — Я вбив більше людей, ніж можу порахувати, але нехай це тобі не заважає. Хочеш мати славу людини, яка вбила мене? Ельфрік, те гівно жаб’яче, буде радий цій новині й щедро тебе винагородить. — Ще раз смикнув мечем. — Ну ж бо, — заохотив я хлопця, дедалі більше скипаючи з люті, — спробуй.

Він не зробив нічого, тільки відступив ще далі. Інший вартовий вчинив так само. І не дивно, адже до мене приєдналися Раґнар зі Стеапою, а за ними стояло військо озброєних сокирами й мечами данських войовників у кольчугах. Я подивився на Айдана:

— Повзи назад до мого дядька і переказуй йому, що він втратив свою наречену.

— Утреде! — таки спромігся на слово Ґутред.

Його я не слухав. Замість того пройшов через залу до гурту священників і ченців. Не відпускаючи моєї руки, за мною пішла й Ґізела, і я дав їй потримати Подих Змія, а сам підійшов до Янберта.

— То ти переконаний, що Ґізела заміжня? — спитав я в нього.

— Так, — твердо відказав він. — Викуп за наречену сплачено, союз освячено.

— Кажеш, сплачено? — я подивився на Ґізелу: — Скільки вони вам заплатили?

— Це ми їм заплатили — мовила вона. — Вони отримали тисячу шилінгів і руку святого Освальда.

— Руку святого Освальда? — мало не порснув я зо сміху.

— Її знайшов абат Едред, — сухо додала Ґізела.

— Скоріш за все, викопав на жебрацькому цвинтарі, — сказав я.

Янберт спаленів:

— Усе було зроблено відповідно до законів — людського і церковного. Жінка, — сердито зиркнув він на Ґізелу, — заміжня.

В його кощавій зарозумілій мордяці було щось, що страшенно мене дратувало, тому я простягнув руку і вхопив його за волосся.

Він спробував опиратися, та для цього йому забракло сили, і я притягнув його голову на себе і врізав коліном, відчуваючи, як його пика розбивається об кольчугу на моєму стегні.

Відтак я підняв його голову й зазирнув у скривавлене обличчя:

— Вона заміжня?

— Заміжня, — проказав він, булькаючи кров’ю з рота, і я знову вдарив його, відчувши, як об коліно ламаються його зуби.

— Вона заміжня? — повторив я питання. Цього разу він не відповів, тому я загилив ще раз, ламаючи йому носа. — Я поставив тобі питання! — гаркнув я.

— Заміжня, — не відступався Янберт.

Він трусився від злості, кривився з болю, а попи круг мене репетували від неподобства, але я не тямив себе з люті. Це був ручний монах мого дядька, чоловік, котрий підбив Ґутреда продати мене в рабство. Він крутив змови, намагаючись знищити мене, і від думки про це я втратив контроль над своїм гнівом. Це був раптовий спалах криваво-червоної люті, підживленої спогадами про приниження, які мені довелося стерпіти на борту «Купця», і я знову підняв до себе Янбертову голову, але цього разу, замість того щоб бити його, я дістав Осине Жало, свій кинджал, і одним махом перетяв йому горлянку. Клинок я вийняв швидко — одним рухом, — але за цей час устиг побачити, як очі ченця розширилися, не вірячи тому, що бачать. Та й мушу зізнатися, сам я не вельми вірив у те, що кою, але зробив це.

Я перерізав йому горлянку, відчуваючи, як лезо Осиного Жала проходить через сухожилля й хрящі, долаючи їхній опір, і кольчугу мені залив струмінь крові. Булькочучи і дриґаючись, Янберт повалився на долівку.

Попи й монахи заверещали, як баби. Вони налякалися, коли я заходився розбивати Янбертові рило, однак того, що станеться далі, ніхто не очікував. Навіть я вразився з того, до чого призвела моя лють, однак жодного розкаяння не відчув, як і не вважав скоєне вбивством. У цьому я вбачав тільки помсту, від якої мене сповнило відчуття задоволеності. У той короткий удар ножем я вклав кожен змах веслом і кожен ляск батогом, які отримав на борту в Сверрі. Зиркнувши на передсмертні корчі Янберта, я перевів погляд на його супутника, брата Іду.

— То Ґізела заміжня? — поставив я йому питання.

— За церковним законом, — почав був Іда, затинаючись, але тут же заткався, глипнувши на скривавлене лезо Осиного Жала. — Вона не заміжня, пане, — поспіхом додав він, — допоки шлюб не набуде належної чинності.

— Ти заміжня? — запитав я в Ґізели.

— Звісно, ні, — відповіла вона.

Я нахилився і начисто витер лезо кинджала об поділ Янбертової ряси. Він хоч і лежав мертвий, та в очах досі відбивався подив. Один з попів, хоробріший за інших, упав навколішки й почав читати молитву над убитим, однак решта церковників стояли, як перелякані вівці, в загін до яких увірвався вовк, і мовчки зирили на мене, не насмілюючись подати голосу.

Я заховав Осине Жало в піхви, забрав Подих Змія в Ґізели, і ми разом повернулися до її брата. Дивлячись на труп Янберта і кров, розлиту по всій долівці, він, либонь, подумав, що я збираюся зробити те саме і з ним, бо потягнувся до свого меча. Вказавши вістрям Подиху Змія на Раґнара, я звернувся до Ґутреда:

— Це ярл Раґнар, і він тут, щоб воювати за тебе, хоча ти й не заслужив на таку поміч. Якби я вирішував, ти повернувся би в кайдани до нужника короля Йокейда.

— Він помазаник Божий! — пробубонів отець Гротверд. — Майте повагу!

— Ви мені також ніколи не подобалися, — сказав я йому, поправляючи Осине Жало.

Вражений моєю поведінкою, Беокка відіпхнув мене вбік, вибіг поперед Ґутреда і вклонився. Святий отець був блідий, що було зовсім не дивно, адже на його очах щойно порішили ченця, та навіть це не давало йому забути про почесну місію вессекського посла.

— Я прибув до вас із вітанням від Альфреда Вессекського, котрий… — почав був він.

— Пізніше, отче, — урвав його я.

— Я приніс вам християнський привіт від… — завів наново Беокка, але тут же звискнув, коли я відтягнув його назад. Ченці й священники явно думали, що зараз я вб’ю і його: деякі з них позатуляли очі.

— Отче, пізніше — повторив я, відпускаючи Беокку. Тоді подивився на Ґутреда. — Що ти робитимеш тепер? — спитав я в нього.

— Га?

— Що ти робитимеш? Ми прибрали людей, які стерегли тебе, тож ти знову вільний. Що робитимеш тепер?

— Що ми зробимо, — відповів за нього Гротверд, — це покараємо вас!

Тицьнувши на мене пальцем, він заходився верещати, що я вбивця, поганин і грішник і що Господь покарає Ґутреда, коли той спустить мені все з рук. Гротвердові крики налякали королеву Осбургу. Енергійно трясучи кудлатою головою й бризкаючи слиною, він продовжував верещати, що я вбив святого брата.

— Єдина надія Галіверфолькланду лежить у союзі з Ельфріком Беббанбурзьким! — репетував далі він. — Треба відправити лордові Ельфріку леді Ґізелу, а цього поганця вбити!

Він ще раз тицьнув на мене пальцем. Ґізела стояла біля мене, мовчки тримаючи мене за руку. Я мовчав. Абат Едред, на вигляд не живіший від святого Кутберта, спробував заспокоїти присутніх. Піднявши руку, він дочекався, коли настане тиша, і подякував Раґнарові за те, що той прогнав К’яртанових вояків.

— Зараз, мілорде королю, — звернувся він до Ґутреда, — нам варто доправити мощі святого на північ, у Беббанбурґ.

— Треба покарати вбивцю! — не вгавав Гротверд.

— Немає ціннішого скарбу на нашій землі, як тіло святого Кутберта, — продовжив Едред, не слухаючи вересків Гротверда, — і слід доправити його в безпечне місце. Потрібно вирушати завтра і прямувати на північ, під захист Беббанбурґа.

Слова попросив Айдан, Ельфріків розпорядник. Він сказав, що прибув на північ попри деякі ризики і плекаючи виключно добрі наміри, але я образив його самого та його володаря і порушив мир у Нортумбрії. Однак він готовий пробачити образу, якщо Ґутред доправить у Беббанбурґ святого Кутберта й Ґізелу.

— Бо тільки в Беббанбурзі святий буде у безпеці, — докінчив він.

— Хай він помре! — знов озвався Гротверд, наводячи на мене дерев’яний хрест.

Ґутред занервувався.

— Якщо поїдемо на північ, — промовив він, — нас зупинить К’яртан.

До такої відповіді Едред був готовий:

— Мілорде, якщо з нами буде ярл Раґнар, нам нічого не загрожує. Церква винагородить ярла Раґнара за його службу.

— Однак жоден з нас не буде в безпеці, допоки серед нас убивця! — знову загорлав Гротверд, ще раз наставивши на мене хреста. — Убивця! Убивця! Брат Янберт — святий мученик!

Попи й ченці схвально загуділи, і Ґутредові вдалося погамувати цей ґвалт, лише нагадавши про посольську місію отця Беокки. Відтак, закликавши до тиші, він надав слово Беоцці.

Сердешний Беокка. Днями він репетирував свою промову: шліфував слова, проговорював їх уголос, міняв місцями, а тоді повертав усе назад. Він просив у нас порад, відкидав їх і продовжував нескінченно повторювати слова, а зараз він нарешті виступив з офіційним привітанням від Альфреда, але Ґутред не чув ані слова з того, що він казав, дивлячись натомість на мене й Ґізелу, поки у вухо йому сердито нашіптував Гротверд. Та Беокка продовжував говорити, нахваляючи Ґутреда й королеву Осбургу, твердячи, що вони божественне світло півночі, і знуджуючи кожного, хто слухав його бубоніння.

Деякі з Ґутредових вартових глузували з промови, корчили пики й косилися, як Беокка, доки, стомившись від їхніх кпинів, Стеапа не став біля священника й не поклав руку йому на плече. Стеапа, хоч і був добрим чоловіком, виглядав як безжальний убивця. А все через його величезні розміри й туго напнуту шкіру на черепі, через що він не був здатний на жоден вираз, крім вовчого голоду й лютої ненависті. Він обвів поглядом приміщення, виклично дивлячись на кожного, хто насміхався з Беокки, і всі враз налякано принишкли.

Беокка ж, ясне діло, подумав, буцімто їх заткало його красномовство. Закінчивши промову низьким поклоном Ґутреду, він передав йому дарунки від Альфреда. Була серед них і книга, яку Альфред, за його словами, сам переклав з латини на англійську мову, і не виключено, що це таки була правда. Сказавши, що вона складається з християнських настанов, Беокка ще раз уклонився і передав королю важкий том в інкрустованій оправі. Ґутред покрутив книжку так і сяк, знайшов, як відкривається защібка, і, проглянувши сторінку догори дриґом, заявив, що це найцінніший подарунок, який він будь-коли отримував. Те саме він сказав і про другий дар — меч. Клинок був франкської роботи, мав срібне руків’я й алмазну головку. А останній дарунок був дійсно щонайдорогоціннішим: прикрашена гранатовими оздобами рака з коштовного золота, всередині якої зберігалися волосини з бороди святого Августина Контварабурзького. Ця річ вразила навіть абата Едреда, стража найцінніших мощів Нортумбрії, й він нахилився доторкнутися до блискучого золота.

— У всі ці дарунки король вкладає особливий сенс, — промовив Беокка.

— Коротше, отче, — буркнув я, і Ґізела стиснула мою руку.

— Я з превеликою радістю вислухаю його послання, — чемно сказав Ґутред.

— Книга символізує науку, — продовжив Беокка, — бо без неї королівство — це край, населений неосвіченими варварами. Меч — інструмент, яким ми захищаємо знання і боронимо земне царство Господа, а діамант означає внутрішнє око, через яке ми пізнаємо волю Спасителя. Нарешті, волосся з бороди пресвятійшого Августина, мілорде королю, покликане нагадувати нам, що без Бога ми ніщо, а без святої церкви — полова на вітрі. Альфред Вессекський зичить вам довгого і мудрого правління, Божого благословення та миру на вашій землі.

Закінчивши, священник вклонився.

Ґутред виступив із подячною промовою, котра закінчувалась, однак, зовсім невесело. Чи відправить Альфред Вессекський допомогу Нортумбрії?

— Допомогу? — перепитав Беокка, не впевнений, як відповідати.

— Мені потрібні войовники, — сказав Ґутред, хоча для мене було загадкою, як він планує вистояти весь той час, поки до нього дійдуть вессекські війська.

— Він відправив мене, — відказав я.

— Убивця! — скрикнув невгамовний Гротверд.

— Він відправив мене, — проказав я ще раз, відпустив руку Ґізели і вийшов на середину нефа до Беокки й Стеапи.

Беокка затріпотів руками, намагаючись прогнати мене, але Ґутред висловив бажання вислухати моє слово.

— Два роки тому, — нагадав я Ґутредові, — ви з Ельфріком уклали союз, ціною якого стала моя свобода. Він обіцяв тобі знищити Дангольм, однак, я чув, місто досі стоїть, а К’яртан живий. Ось чого варта Ельфрікова обіцянка. А ти однаково йому віриш? Гадаєш, Ельфрік битиметься за тебе, якщо віддаси йому сестру і мертвого святого?

— Убивця, — знову просичав Гротверд.

— До Беббанбурґа звідси два дні ходу, — продовжив я, — і без допомоги ярла Раґнара тобі туди не дістатися. Однак ярл Раґнар — мій друг, не твій. Він мене ніколи не зраджував.

На згадку про зраду Ґутред скривився.

— Нам не потрібні данські погани, — звернувся до Ґутреда Гротверд. — Тут, у ріці Йордан, нам слід наново присвятити свої життя Господу, мілорде королю, й Господь проведе нас через К’яртанову землю!

— Йордан? — запитав Раґнар позаду мене. — Це де?

Я думав, що річка Йордан у святій землі християн, однак виявилося, що вона тут, у Нортумбрії.

— У ріці Свейл! — заверещав Гротверд, мовби виступав перед сотнею прочан. — Там благословенний святий Паулін охрестив Едвіна, найпершого короля-християнина, що правив на нашій землі! Це священна ріка! Наш Йордан! Коли омиємо в його водах свої мечі та списи, Господь благословить їх і нас не здолає ніхто!

— Без ярла Раґнара, — зневажливо сказав я Гротверду, — К’яртан порве вас на клапті. Але ярл Раґнар, — перевів я погляд назад на Ґутреда, — мій друг, а не твій.

Узявши дружину за руку, Ґутред прикликав собі на поміч усі сили, щоб поглянути на мене:

— І що ви пропонуєте, лорде Утреде?

Зауваживши, що він назвав мене лордом Утредом, мої вороги, котрих у тій церкві зібралося чимало, несхвально скривилися. Я ж виступив наперед.

— Усе просто, мілорде, — промовив я, і, хоч досі гадки не мав, що казати, враз усе збагнув. Чи то три прялі вирішили пожартувати, чи заповіли мені долю таку ж яскраву, як у Ґутреда, але зненацька все мені здалося легким.

— Просто? — запитав Ґутред.

— Іварр поїхав в Еофервік, мілорде, — сказав я, — а К’яртан відправив своїх людей, щоб не дати вам дійти до Беббанбурґа. Обом їм потрібно, щоб ви були в бігах, мілорде. Вони заберуть ваші міста, захоплять палац, винищать саксів, які вас підтримують, а коли вам не буде куди втікати — схоплять і вб’ють вас.

— І що далі? — жалібно спитав Ґутред. — Що ж нам робити?

— Звичайно, ховатись у фортеці, мілорде. У безпечному місці.

— І де ж це місце?

— У Дангольмі, де ж іще? — мовив я.

Ґутред вражено подивився на мене. Всі враз замовкли. Навіть церковники, котрі ще мить тому бурчали, що мене слід убити, — і ті притихли. Я ж замислився про Альфреда, про те, як у ту страшну зиму, коли здавалося, ще трохи — і Вессексу настане кінець, він думав не про виживання, а про перемогу.

— Якщо рушимо на світанку, — врешті промовив я, — і йтимемо достатньо швидко, через два дні візьмемо Дангольм.

— Ти спроможний на це? — запитав Ґутред.

— Ні, мілорде, — відказав я, — але ми зробимо це разом.

От тільки як — я не мав ані найменшого уявлення. Знав лише, що нас мало, а ворог численний і що до цього часу Ґутред був мишею у нього в лапах. Проте настав час дати відсіч.

А позаяк К’яртан відправив більшість своїх вояків стерегти підходи до Беббанбурґа, Дангольм залишився ослаблений, як ніколи доти.

— Нам це до снаги, — підтвердив Раґнар, стаючи біля мене.

— Отже, ми це зробимо, — сказав Ґутред, і на тому все вирішилось.

Попам і так не сподобалося, що мене вирішено залишити живим і непокараним, але ще більше їх обурило, коли Ґутред, відмахнувшись від їхніх нарікань, запросив мене з собою до хатини, в якій були його покої. Ґізела пішла зі мною, сіла під стіною і мовчки спостерігала за нами обома. Палахкотів невеликий вогник.

День видався холодним — це були перші холоди прийдешньої зими.

Ґутреду було страшенно ніяково перебувати сам на сам зі мною. Він легенько усміхнувся.

— Вибач, — затинаючись, промовив він.

— Ти падлюка, — відповів я.

— Утреде… — почав був він, але не знав, що казати далі.

— Ти шмат тхорячого лайна, — сказав я, — бовдур дупоголовий.

— Я король, — промовив він, силкуючись зберігати гідність.

— Значить, ти королівський шмат тхорячого лайна, коронований бевзь.

— Я… — бовкнув він, але так і не знайшов, що додати, сів на єдиний стілець у кімнаті й стенув плечима.

— Однак вчинив ти правильно, — мовив я.

— Невже? — пожвавився він.

— Тільки план твій не спрацював. В обмін на мене Ельфрік мав би виділити тобі свої війська, й ти б розчавив К’яртана, як вошу. Проте він живий, Ельфрік величає себе володарем Берніції, а у твоїх землях назріває повстання данів. Невже заради цього я більше двох років гарував на веслах?

Він промовчав. Я відчепив меч, стягнув важку кольчугу і скинув її на долівку. Отетеріло Ґутред дивився, як я підкотив лівий рукав сорочки і показав йому мітку, яку Гакка залишив мені на плечі.

— Знаєш, що це? — спитав я.

Він похитав головою.

— Це мітка раба, мілорде королю. В тебе така є?

— Ні, — пробурмотів він.

— Я став жертвою, — повів далі я, — аби ти міг і далі правити тут, а ти натомість зробився втікачем, яким потакають попи. Я давно казав тобі вбити Іварра.

— Варто було послухати тебе, — визнав він.

— Як ти міг дозволити Гротверду, глисту патлатому, нав’язувати данам десятину?

— Це було заради будівництва гробниці, — відповів він. — Гротверд бачив сон, у якому з ним розмовляв святий Кутерт.

— Щось занадто той Кутберт балакучий, як на покійника, ге? Чи ти забув, що тут правиш ти, а не святий Кутберт?

Він знітився.

— На мене завжди діяли християнські чари, — тихо мовив він.

— Схоже, цього разу не подіяли, — пхикнув я зневажливо. — К’яртан живий, Іварр живий, а дани бунтують проти тебе. Забудь свої християнські чари. Тепер у тебе є я і ярл Раґнар. Він найкращий у твоєму королівстві, попіклуйся про нього.

— І про тебе, — промовив він. — Я попіклуюсь і про тебе. Обіцяю.

— Це вже роблю я, — озвалася Ґізела.

— Бо ми з тобою станемо свояками, — сказав я Ґутредові.

Він кивнув і кволо усміхнувся:

— Вона постійно повторювала, що ти повернешся.

— А ти вважав, що я загинув?

— Я сподівався, що живий, — відказав він, підвівся і всміхнувся. — Ти повіриш, коли я скажу, що мені тебе бракувало?

— Так, мілорде, — відповів я, — бо я за вами також сумував.

— Це правда? — обнадієно запитав він.

— Так, мілорде, — запевнив я, — це правда.

Дивно, але я зовсім не брехав. Мені здавалося, що, побачивши його знову, я зненавиджу негідника всім серцем, та я геть забув про його непереборний шарм. Ґутред мені дійсно подобався.

Ми обійнялися, потому, взявши шолом, Ґутред пішов до дверей, за які в хатині служив звичайний шмат ряднини, прибитий до одвірка.

— Сьогодні я залишаю свій дім вам. Вам обом, — усміхнено проказав він.

І так зробив.

Ґізела. Нині, у старості, коли я бачу якусь дівчину, схожу на неї, мені перехоплює дух. Це стається щоразу, як переді мною постає чорнокоса, струнка юнка, що граційно ступає широким кроком, гордовито закинувши голівку. І коли дивлюся на таке чудо, одразу згадую Ґізелу і часто, бо на схилі літ зробився сентиментальним дурнем, розумію, що на очі мені навертаються сльози.

— У мене є дружина, — сказав я їй тої ночі.

— Ти одружений? — запитала Ґізела.

— Її звуть Мілдріт, — відповів я, — ми одружилися давно, бо так розпорядився Альфред. Але вона мене зненавиділа й пішла в монастир.

— Так роблять усі твої жінки, — промовила Ґізела. — Мілдріт, Гільда, а тепер і я.

— Це правда, — здивовано визнав я, бо раніше про таке не думав.

— Це Гільда підказала мені сховатися в монастирі в разі загрози, — сказала Ґізела.

— Гільда?

— Вона сказала, що там я буду в безпеці. Тож коли К’яртан захотів одружити зі мною свого сина, я втекла в монастир.

— Ґутред нізащо не видав би тебе за Свена, — мовив я.

— Але він припустив таку можливість, — відказала вона. — Йому були потрібні гроші й допомога, а я була єдиним, що він міг запропонувати.

— Завдаток за мир.

— Так, — підтвердила вона.

— Сподобалося тобі в монастирі?

— Я не знала щастя ніде, поки зі мною не було тебе. Ти вб’єш К’яртана?

— Так.

— Як?

— Ще не знаю, — зізнався я. — Або ж його порішить Раґнар. У нього на те більше причин, ніж у мене.

— Коли я відмовилася виходити за Свена, — повела далі Ґізела, — К’яртан пригрозив забрати мене силою й віддати на наругу своїм воякам. Казав, що кине мене на землю й дозволить своїм вартовим робити зі мною що захочуть, а коли вони наситяться — віддати мене своїм собакам. У вас із Мілдріт були діти?

— Один син, — відповів я. — Але він помер.

— Мої діти не помруть. Сини стануть воїнами, а донька — матір’ю нових воїнів.

Я усміхнувся і провів рукою по її довгій спині, примусивши її здригнутися. Ми лежали під трьома накидками, її волосся було мокре, бо стріха над нами протікала. Комиші на долівці під нами були гнилі й вологі, та ми однаково були щасливі.

— У монастирі ти прийняла християнство? — спитав я.

— Авжеж ні, — пхикнула вона.

— І монахині нічого тобі не сказали?

— Я дала їм срібла.

— Тоді вони точно не заперечували, — погодився я.

— Я не знаю жодного дана, котрий був би справжнім християнином, — сказала вона.

— Навіть твій брат?

— У нас багато богів, — мовила вона, — і християнський — лише один із них. Я переконана, що Ґутред вважає так само. Як звуть християнського Господа? Бо одна черниця якось казала мені, але я забула.

— Ягве.

— Отже, є Одін, Тор і Ягве. А в нього є дружина?

— Ні.

— Бідолашний Ягве, — зітхнула вона.

«Бідолашний Ягве», — подумав я й собі і продовжував думати про це, коли під проливним дощем, що лопотів по кам’янистих залишках римської дороги, перетворюючи землю на багнюку, ми перетнули Свейл і подалися на північ брати фортецю, яку неможливо було взяти. Ми їхали захоплювати Дангольм.

Розділ дев’ятий

Коли я тільки-но запропонував свій план, усе здавалося мені простим. Ми поїдемо в Дангольм, проведемо несподівану атаку, і таким чином Ґутред отримає безпечний прихисток, а Раґнар помститься за батька. Однак Гротверд мав власний погляд на все це і перед виїздом зчинив ще одну гучну сварку.

— Що буде з тілом святого? — допитувався він у Ґутреда. — Якщо ви поїдете, хто захищатиме Кутберта?

Гротверд мав пристрасть, яка живилася з люті. Я знав чимало таких людей, котрі шаленіють від найменшої образи всього, що їм найдорожче. Для Гротверда такою цінністю була церква, тому кожен нехристиянин був ворогом його церкви. Ця одержимість навіть зробила його головним радником Ґутреда, котрий досі сприймав християнство як потужні чари, а в Гротверді вбачав могутнього чаклуна. Та й виглядав чолов’яга далебі дійсно як той чаклун: буйна чуприна, гостра борода, скажений погляд і голос найгучніший з тих, що я коли-небудь чув. Він був неодружений, цілковито відданий своїй любій вірі, і вважалося, що після смерті Вульфгера саме йому судилося стати новим архієпископом.

Ґутред же пристрасті не мав. Він був розсудливим, м’яким і бажав тільки, аби всі навколо нього почувалися щасливими. Гротверд його безсоромно використовував. В Еофервіку, більшість населення якого були християнами, він будь-якої миті міг вивести на вулиці натовп, тому Ґутред, остерігаючись заворушень, корився йому. А ще Гротверд навчився лякати його несхваленням святого Кутберта і саме цією зброєю скористався напередодні нашого від’їзду в Дангольм. Наша єдина надія захопити фортецю полягала в несподіваному нападі, а для цього ми мусили рухатися швидко, залишивши в Кетреті тіло Кутберта, голову Освальда і дорогоцінний молитовник разом з усіма священниками, ченцями та жінками. Однак отець Гротверд наполягав, що нашим головним обов’язком є захист святого Кутберта.

— Якщо тіло святого потрапить у руки поганам, вони його осквернять! — кричав він Ґутредові.

Звісно ж, він був правий, бо, потрапивши сюди, дани дійсно знімуть зі святого Кутберта хрест і перстень, тіло згодують свиням, з дорогоцінної ліндісфаренської книги молитов здеруть коштовну обкладинку, а сторінки пустять на розпалення багать чи підтирання своїх данських дуп.

— Ваш найперший обов’язок — захищати святого! — продовжив розпинатися Гротверд.

— Наш найперший обов’язок — оберігати короля! — відрізав я.

Зрозуміло, що попи були на боці Гротверда, і щойно я промовив це, він звернув на мене весь свій гнів. Обізвав мене вбивцею, поганином, єретиком, грішником, осквернителем і сказав, що для збереження престолу Ґутред мусить притягти мене до відповідальності. Єдиним серед церковників спробував угамувати патлатого священника Беокка, однак його швидко зацитькали. Далі попи з монахами постановили, що Господь прокляне Ґутреда, коли той покине тіло святого Кутберта. Ґутред знітився, не знаючи, як діяти, доки край суперечці не поклав Раґнар.

— Сховайте святого, — порадив він.

Довелося повторити це тричі, щоб його почули.

— Сховати? — запитав абат Едред.

— Де? — сердито кинув Гротверд.

— Тут є кладовище, — мовив Раґнар. — Закопайте там. Хто шукатиме мертвяка на цвинтарі?

Духівники вирячились на нього. Абат Едред відкрив був рота заперечити, проте Раґнарів план був настільки розумний, що священник не знайшов слів.

— Закопайте його, — продовжив Раґнар, — ідіть на захід і чекайте на нас там.

Гротверд спробував заперечити, але Ґутред підтримав Раґнара. Він призначив десятьох воїнів, котрі залишаться охороняти духівництво, а на ранок, коли ми виїхали, ці ж стражники взялися копати на цвинтарі тимчасову могилу, в якій сховали мощі святого та інші реліквії. Зосталися в Кетреті й беббанбуржці — за моїм наполяганням. Айдан викликався поїхати з нами, але я йому не довіряв. Він міг би легко накликати на мене погибель, вирвавшись наперед і попередивши К’яртана про наше наближення, тому ми забрали всіх його коней, через що він зі своїми людьми мусив сидіти в місті з церковниками. Лишилася з ними й Осбурга, Ґутредова вагітна королева. Для абата Едреда вона була як заручниця, котра гарантувала повернення Ґутреда, а той, хоч і підняв через це невелику бучу, та, як я бачив, не дуже засмутився тим, що їде без неї. Осбурга була такою ж тонкосльозою жалісницею, як і моя дружина Мілдріт, а ще так само любила попів. Гротверд був її сповідником, тому я підозрював, що через неї той шаленець не припиняв чинити вплив на Ґутреда навіть у ліжку. Ґутред пообіцяв їй, що за нашої відсутності жоден данський розбійник не наблизиться до Кетрета, хоч і не був у тому впевнений, адже завжди існувала ймовірність, що, повернувшись, ми застанемо всіх їх тут убитими або полоненими. Проте, маючи бодай найменшу нагоду взяти Дангольм, ми мусили діяти якомога швидше.

Чи була в нас надія? Дангольм був місцем, у якому всякого ворога можна пересидіти хоч до старості. Нас же було менше двох сотень — це коли рахувати разом із жінками, котрі напросилися з нами в похід. Серед них була й Ґізела, і, як решту жіноцтва, ми вдягнули її в штани й шкіряну куртку. Поїхав з нами й отець Беокка. Оскільки він не вмів їздити швидко, я одразу застеріг: якщо він відстане по дорозі, ми його покинемо, — однак залишатися в Кетреті він не схотів.

— Моє місце як посла — поруч із Ґутредом, — високопарно проголосив він.

— Ваше місце — поруч із рештою попів, — кинув я.

— Я їду з вами, — вперся він і не бажав чути ніяких моїх переконань.

Він попросив нас прив’язати його ноги до попруги коня, аби не випадати з сідла, і мужньо терпів їзду чвалом, не нарікаючи на біль. Підозрюю, насправді він хотів відчути шал битви, бо хоч і був косооким клишоногим попом, заляпаним чорнилами писакою, та однаково мав серце воїна.

З Кетрета ми вирушили в помережаному дощем досвітку, і за нами одразу потяглися вцілілі К’яртанові вояки, що після побоїща закріпилися на північному березі. Їх зосталося всього вісімнадцять душ, тож ми дозволили їм поїхати за собою, а щоб збити їх з пантелику — збочили з римської дороги, котра напряму через рівнину вела до Дангольма, і за кілька миль звернули на північний захід, на вужчу стежку, що петляла серед низеньких пагорбів. Перед полуднем з-за хмар вибилося сонце, низько зависнувши над обрієм, так що тіні наші видовжилися. Дрозди сновигали попід хмарами, серед хмар ширяли соколи. У цю пору року зазвичай вибраковують худобу: забивають і ріжуть розжирілих на осінніх жолудях свиней, чиє м’ясо потім солять у діжках або закопчують над багаттям. З ям для відходів смерділо гноєм і сечею. З пасовиськ гнали овець на зимівлю поближче до господ, а в долині дзвеніли сокири: то народ заготовляв дрова на зиму.

Села, які ми проїздили, стояли порожні. Напевно, люди почули про наближення вершників і заздалегідь утекли, сховавшись серед лісів і молячись, щоб ми не розграбували їхніх помешкань. Ми прямували далі, постійно вгору, і я не мав сумніву, що наші переслідувачі відправили римським шляхом вершників до К’яртана попередити, що через пагорби ми намагаємось обійти Дангольм. Важливо було, аби К’яртан повірив, що Ґутред вдався до відчайдушної спроби добутись до Беббанбурґа, і якщо нам вдасться переконати його в цьому, я сподівався, він відрядить до фортеці більше людей, котрі перекриють переправу через Війр біля західних гір.

Ніч ми провели серед пагорбів. Знову знявся дощ. Ми сховалися в ліску, що ріс на південному пагорбі, де знайшлася пастуша хатина, в якій ми залишили жінок, а самі посідали біля багать. Я знав, що К’яртанові розвідники стежать за нами з долини, і сподівався, що вони повірили, ніби ми прямуємо на захід. Під сичання крапель у вогні ми з Раґнаром і Ґутредом розпитували Сітріка, змушуючи його пригадати все про місце, де він зростав. Нічого нового з його розповіді я не довідався. Усе, що розказав мені Сітрік, я знав і так і не раз думав про це, сидячи на веслах у Сверрі; однак мене зацікавили його слова про те, що частокіл довкола міста обходить усю вершину, перериваючись лише на південному її краю, який, однак, занадто крутий, щоб видертись на нього. Воду у фортеці набирали з колодязя на сході.

— Він стоїть за периметром фортеці, — розповів нам Сітрік, — трохи нижче схилом.

— Однак оточений власним частоколом?

— Так, пане.

— Наскільки крутий той схил? — запитав Раґнар.

— Дуже крутий, пане, — мовив Сітрік. — Пригадую, один малий покотився ним, ударився головою об дерево й залишився дурником. На захід є інший колодязь, — додав він, — проте ним користуються рідко. Вода там каламутна.

— Отже, в нього є харчі й вода, — розпачливо сказав Ґутред.

— Облогою його не взяти, — мовив я. — У нас недостатньо людей. Але той східний колодязь стоїть у ліску. Він густий? — звернувся я до Сітріка.

— Густий, пане, — відповів він. — Самі граби та платани.

— Але в частоколі мають бути ворота, крізь які до колодязя можна підійти.

— Так, пане. До нього ходять жінки.

— Ми можемо перейти річку?

— Навряд, пане.

Сітрік намагався принести користь, однак без усякої надії розповів нам про бистру течію Війру, що опоясував дангольмську кручу. Сказав, що річка достатньо мілка, можна перейти вбрід, але трапляються підступні вирви, нестримні течії й лозяні пастки на рибу.

— Обережна людина здатна перетнути її засвітла, пане, але точно не в темряві, — підсумував він.

Я спробував пригадати, що бачив, коли, перевдягнений воїном із потойбіччя, стояв біля муру фортеці. Згадав, що на сході земля круто обривається і вся утикана пнями й каменюками, однак схилом до річки можна спуститися навіть поночі. Пригадав я, однак, і круте плече скелі, що застувало річку внизу, однак сподівався, що в дійсності воно не таке круте, як у моїх спогадах.

— Нам треба, — промовив я врешті, — дістатися Дангольма завтра надвечір. До смерку. В наступ підемо на світанні.

— Якщо прибудемо до смерку, — зауважив Раґнар, — нас помітять і приготуються до нападу.

— Поночі туди нам не дістатися, — відповів я, — бо дороги не знайдемо. Та й мені потрібно, щоб вони готувалися до нашого приходу.

— Навіщо? — здивувався Ґутред.

— Бо, побачивши військо на півночі, вони укріплять вал і кинуть весь гарнізон на оборону брами. Проте вдаримо ми не звідти. — Я подивився понад вогнем на Стеапу. — Ти боїшся темряви, еге ж?

Велике обличчя подивилось на мене. Стеапа не любив визнавати, що боїться чого-небудь, однак чесність його все ж перемогла впертість:

— Так, пане.

— Але завтра дозволиш мені повести тебе через ніч? — спитав я.

— Я вам довіряю, пане, — відказав він.

— Зі мною підеш ти і десять інших вояків, — промовив я.

Я нарешті зрозумів, як ми візьмемо неприступний Дангольм. Для цього треба, аби на нашому боці була доля, однак, сидячи в холодній темряві, я вірив, що три прялі вплели в мою долю золоту нитку. Та й Ґутредову долю я завжди вважав золотою.

— Всього дюжина вояків? — перепитав Раґнар.

— Дюжина скедуґенґанів, — відповів я, бо запланував, що Дангольм візьмуть саме бродячі тіні. Настав час закликати нам на допомогу перевертнів, примар та інших химерних істот, що чигають у темряві.

А як тільки візьмемо Дангольм — якщо візьмемо, — нам ще доведеться розібратися з Іварром.

Ми знали, що К’яртан виставить вартових на переправах Війру. Розуміли ми й що далі на захід переправи будуть дедалі простіші, тому я сподівався, що це переконає його виставити вздовж річки побільше вояків. Якщо він планує зупинити нас, мусить відправити вартових просто зараз, доки ми не дійшли до Війру, тож для створення видимості, ніби рухаємося вглиб пагорбів, на другий ранок ми вирушили не прямо до річки, а в рівнини на північному заході. Зупинившись на довгій вітряній вершині, ми з Раґнаром побачили, як від групи переслідувачів відділилося шість осіб, котрі вирушили на схід.

— Поїхали розповісти йому, куди ми прямуємо, — сказав Раґнар.

— Значить, пора звернути зі шляху, — запропонував я.

— Пізніше, не зараз, — мовив Раґнар.

Сітріків кінь згубив підкову. Дочекавшись, доки хлопець засідлає одного з запасних, ми проїхали на північний захід ще годину. Просувалися повільно, овечими стежинами рухаючись у долину, на якій ріс густий гайок. Щойно спустившись, ми відправили Ґутреда з більшою частиною вершників далі на захід, а двадцятеро нас залишилося в гаю. Побачивши, що Ґутред із групою продовжує рух долиною, К’яртанові розвідники безтурботно поїхали за ними. Їх залишилося всього дев’ятеро, бо решта понесли вісті в Дангольм, і їхали вони на легких конях, на яких могли б втекти в разі загрози, однак про нашу засідку вони не підозрювали. Тільки здолавши половину гаю, помітили Раґнара і розвернулися для втечі, проте ззаду на них чекало ще чотири групи. Раґнар стояв перед ними, я відрізав шлях до відступу, Стеапа зайшов зліва, Ролло — справа, і розвідники нарешті зрозуміли, що попалися. Вони кинулися на мою групу в надії прорватися, але наша п’ятірка перекрила їм дорогу, та й коні наші були важчі, тому двоє їхніх вершників загинули на місці — одного я прохромив Подихом Змія, — а решта семеро спробували кинутися врозсип, але заплуталися серед чагарників і дерев, і ми їх оточили. Стеапа спішився й догнав останнього втікача в кущах. Я бачив, як піднімається й опускається його сокира, чув протяжний крик. Думав, що зараз він урветься, проте вереск не вгавав. Враз Стеапа зупинився, чхнув, ще раз рубонув сокирою, і нарешті все стихло.

— Ти застудився? — спитав я в нього.

— Ні, пане, — відказав він, продираючись крізь хащі й тягнучи за собою труп. — Він просто страшно смердить.

Тепер К’яртан осліп. Хоч поки й не підозрював цього, він втратив своїх розвідників. Покінчивши з переслідувачами, ми просурмили в ріг, прикликаючи Ґутреда назад, а поки чекали на його повернення, познімали з убитих усе цінне. Забрали їхніх коней, браслети, зброю, дрібку грошей, трохи відсирілого хліба і дві фляги березового пива. На одному з убитих була чудова кольчуга — настільки гарна, аж я припустив, що її зробили у Франкії, — проте чоловік був такий худий, що обладунок не підійшов нікому з нас, і Ґізела забрала його собі.

— Тобі не потрібна кольчуга, — кинув докірливо їй брат.

Вона його не послухала. Неабияк здивувавшись, що така витончена річ може важити стільки, дівчина однаково натягла її на себе, звільнила волосся з-під ланок на шиї й почепила на пояс меч одного з убитих. Відтак надягла чорну накидку і глянула на Ґутреда:

— Ну як?

— Ти мене лякаєш, — промовив він усміхнено.

— Це добре, — відповіла вона і підвела до мого коня свою кобилу, аби та стояла рівно, поки вона залазитиме в сідло. Не розрахувавши, однак, ваги кольчуги, Ґізела сіла в сідло з великими потугами.

— Тобі личить, — сказав я, і це була правда. Ґізела тепер виглядала як валькірія, одна з войовничих дів Одіна, що ширяють небесами в блискучих латах.

Звернувши на схід, ми поїхали швидше. Проминувши гай, де всякчас доводилось ухилятися від гілляк, спустилися пагорбом і рушили вздовж повноводного потічка, що вів до Війру. До обіду ми були вже за якихось п’ять-шість миль від Дангольма, і далі нас повів Сітрік, котрий сказав, що знає, де можна перейти річку. Він розповів нам, що одразу за Дангольмом Війр звертає на південь і розширюється, протікаючи через пасовище. Там-то, в долині, й можна знайти брід. Він чудово знав ту місцевість, бо в тих краях мешкали батьки його матері і в дитинстві він часто водив худобу через річку. Ще краще, ті переходи були зі східного боку Дангольма, який К’яртан не охоронятиме, однак існував ризик того, що дощ, котрий нещодавно знову припустився, наповнить Війр і брід стане непрохідний.

Та дощ бодай заховав нас, поки ми спускалися з пагорбів і в’їздили в долину річки. Тепер ми були майже під самим Дангольмом, котрий пролягав трохи далі на північ, але нас закривав від нього лісистий пагорок, при підніжжі якого стояло кілька хат.

— Гоккал, — сказав мені Сітрік, киваючи на село. — Тут народилась моя мати.

— Твої дід з бабою досі тут живуть? — спитав я.

— К’яртан убив їх тоді ж, як згодував матір собакам, пане.

— Скільки в нього тих собак?

— Коли я жив там, було приблизно сорок-п’ятдесят, пане. Здоровенні. Слухаються тільки К’яртана та його мисливців. І леді Тиру.

— Слухаються її? — перепитав я.

— Якось батько вирішив її покарати, — повів Сітрік, — і спустив на неї собак. Не думаю, що він збирався згодувати її їм, скоріше хотів налякати, але вона заспівала їм.

— Заспівала? — перепитав Раґнар.

Останніми тижнями він майже не згадував Тиру. Складалося враження, ніби його мучить провина за те, що він так надовго залишив її у К’яртана. Я знав, що в перші дні після того, як її забрали, він шукав її, а одного разу навіть зустрічався з К’яртаном особисто — коли інший дан уклав між ними перемир’я, — проте К’яртан присягався, що Тира не в Дангольмі, а після того Раґнар із Великим військом пішов на Вессекс і потрапив у заручники, а Тира весь той час перебувала в К’яртановому полоні. Раґнар зачудовано подивився на Сітріка.

— Вона їм заспівала? — повторив він питання.

— Заспівала, пане, — підтвердив Сітрік, — і вони полягали. Батько страшенно розсердився.

Раґнар насупився на ці слова, немов не вірячи власним вухам. Сітрік знизав плечима:

— Про неї кажуть, що вона чаклунка, пане, — додав він сумирно.

— Тира — не чаклунка, — сердито кинув Раґнар. — Вона хотіла тільки вийти заміж і народити дітей.

— Але вона заспівала псам, пане, і вони полягали, — наполіг Сітрік.

— Та коли побачать нас, то не полягають, — сказав я. — К’яртан спустить їх на нас, як тільки ми там об’явимося.

— Так і є, пане, — погодився Сітрік, і я побачив, що він усерйоз занепокоївся.

— Значить, ми їм заспіваємо, — мовив я весело.

Ми рушили розмитою стежкою вздовж затопленої канави до броду, але там Війр швидко котив свої глибокі води, роблячи брід непрохідним. Дощ сильнішав, луплячи по воді, що сягала самих краєчків берегів. На дальньому березі стояв високий пагорб, голі чорні дерева на вершині якого вкривали важкі хмари.

— Тут нам не перейти, — промовив Раґнар.

Прив’язаний до сідла, отець Беокка тремтів у мокрій рясі. Ми стояли в грязюці, дивлячись на річку, що загрожувала будь-якої миті вийти з берегів, аж тут Стеапа, який сидів на великому чорному жеребці, буркнув щось і повів коня просто в річку. Скакун запручався перед водою, але здоровань змусив його зайти в неї по саму вуздечку, тоді спинився і кивнув мені приєднуватись до нього. Він придумав найбільшими кіньми перекрити течію річки. Я поставив свого скакуна біля його коня, за мною потяглись інші, і поволі ми вибудували живу загорожу, перекривши бистру течію Війру, який ушир сягав трьох-чотирьох десятків кроків. Поставити таку дамбу треба було лише на середині, де течія найсильніша, і щойно сотня чоловік погамувала своїх коней, змусивши їх стояти рівно, Раґнар погнав решту через заспокоєну воду. Беокка, сердега, не на жарт перелякався, однак Ґізела взяла його коня за поводи й потягла за собою.

Я не наважувався подивитись на неї, боячись, що коли її кобила звалиться, вона потоне під вагою кольчуги. Однак вони з Беоккою безпечно перебралися на другий берег, а за ними по двоє пройшли інші. Вода таки знесла одну жінку з чоловіком, та вони міцно похапалися за своїх коней, котрі знайшли дно нижче за течією і перебралися на суходіл. Як тільки річку перейшли менші коні, ми неквапно розібрали свій заслін і потихеньку перейшли самі.

Почало темніти. Заледве перевалило за полудень, але небо затягли густющі хмари. Це був і так чорний, сирий, негожий день, а тут нам ще довелося здиратися на узвишшя серед мокрих дерев, а подекуди схил був настільки крутий, що доводилося спішуватись і вести коней. Діставшись до вершини, ми повернули на північ, і коли відступали хмари, мені відкривався вид на Дангольм. Твердиня чорніла на високій кручі, а понад нею до хмар курився дим від гарнізонних вогнищ. Я не виключав, що нас бачать вартові на південному валу, однак нас затуляли від них дерева, та й кольчуги наші були замащені грязюкою, тож навіть коли вони нас і бачили, навряд чи сприймали за ворогів. Останнє, що вони чули про Ґутреда, — це те, що він зі своїми людьми їхав на захід, відчайдушно намагаючись знайти переправу через Війр, тоді як ми перебували на схід від фортеці й уже по цей бік річки. Сітрік досі йшов попереду. Ми спустилися на схід від вершини пагорба, заховавшись від фортеці, і в’їхали у долину, в якій на захід тік струмок. Порівняно легко перетнувши його, ми знову піднялися, минаючи обдерті халупи, з вгрузлих дверей яких за нами сторожко спостерігали налякані люди. Сітрік пояснив, що це особисті раби К’яртана, котрі пораються біля свиней, рубають дрова і вирощують збіжжя для Дангольма.

Наші коні потомилися. Їх довго гнали розмитими стежками, й вони везли на собі людей, закутих у кольчуги і з важкими щитами, однак ми вже майже дійшли до мети. Тепер нам було байдуже, чи бачать нас вартові, бо ми дісталися до гори, на якій стояла твердиня, і щоб вийти з Дангольма, їм би довелося пройти нас із боєм. Тож коли К’яртан і відрядив на захід войовників, щоб ті розшукали нас, він уже не зможе відправити до них гінця з наказом повертатися, оскільки ми зайняли єдину дорогу, що вела від його фортеці.

Отож ми зайняли перешийок, де круча була пологіша, а дорога звертала на південь, перед тим як здійнятися до брами. Ми зупинилися там, залишили коней на узвишші, й вартові на стіні, либонь, сприйняли нас за чорне військо. Усі ми були брудні, наші коні заляпані болотом, однак К’яртанові вояки бачили наші мечі, списи, щити й сокири. Зараз вони вже збагнули, що ми вороги, котрі перекрили їхній єдиний шлях із міста, але насміхалися з нас, бо було нас надто мало, їхня фортеця стояла високо, оточена величезним муром, нас нещадно заливала злива, з долини наступала темрява, а небо на півночі прорізала різкими спалахами блискавиця.

Ми припнули коней на залитому полі. Відчистивши їх як могли й виколупавши грязюку з-під їхніх підков, ми сховалися в заростях терну і взялися розводити багаття. Перше вогнище запалювали нескінченно довго. Більшість із нас мали тріски на розпал, заховані в шкіряних мішках, але щойно ми діставали їх, як вони сиріли. Врешті двоє наших вояків напнули сякий-такий тент із плащів, я почув чирк криці об кремінь і побачив димок. Ми оберігали той крихітний вогник, наче велику коштовність, а коли полум’я нарешті розгорілося, почали накладати на нього дрова. З тріскотом і сичанням задиміли колоди, але вогнище давало мало тепла і тільки показувало К’яртанові, що його ворог досі на схилі. Сумніваюся, щоб він вірив, ніби Ґутреду стало мужності напасти на нього, одначе він точно чув, що Раґнар повернувся з Вессексу, а ще знав, що я повстав із мертвих, тож можливо, тієї негожої темної ночі ним пробіг трепет страху.

А поки він тремтів, у темряві чаївся скедуґенґан.

Коли запала ніч, я огледів маршрут, який муситиму здолати в темряві, й нічого доброго він не віщував. Мені доведеться спуститися до річки і далі рухатися на південь берегом; проте просто під самим муром фортеці, де Війр зникав за кряжем, дорогу перекривав величезний валун. Він був більший од Альфредової нової церкви у Вінтанчестері, і коли не знайду, як його обійти, доведеться перелазити через його широку, пласку вершину, що пролягала менш ніж на кидок списа від укріплення Дангольма. Прикривши очі від дощу і вглядаючись у темряву, я вирішив, що по краю берега камінь якось можна обминути.

— Це можна зробити? — спитав у мене Раґнар.

— Необхідно, — відповів я.

З собою я взяв Стеапу і десятьох вояків. З нами викликалися піти Ґутред і Раґнар, але я не погодився. Раґнар мав вести атаку на браму, а Ґутред не був воїном. До всього, зокрема, і через нього ми прийшли на цей бій, тому якщо його вб’ють на цьому пагорбі, наша кампанія втратить сенс. Відвівши Беокку вбік, я спитав у нього:

— Отче, пам’ятаєте, як мій батько наказував вам тримати мене біля себе при Еофервіку?

— Аякже, пам’ятаю! — обурено мовив він. — Але ви від мене втекли, бо вам кортіло подивитись на битву! І через власну дурість потрапили в полон.

Тоді мені було всього десять і я згоряв від нетерпіння побачити справжній бій.

— А якби ви не втекли від мене, — провадив священник, усе ще обурено, — дани ніколи б вас не захопили і ви були б християнином! Це я винен. Треба було прив’язати вашого коня до свого.

— В такому разі вас захопили б разом зі мною, — сказав я. — Але я хочу, щоб завтра ви вчинили так само з Ґутредом. Не відходьте від нього і не давайте йому ризикувати життям.

Беокку таке прохання наполохало:

— Він король, дорослий чоловік! Я не можу наказувати, що йому робити.

— Скажіть йому, що він потрібен Альфреду живим.

— Може, він і потрібен Альфреду живим, — понуро пробубнів священник, — але дай людині меч у руки, як вона миттю втратить весь глузд. Я не раз це бачив!

— Значить, скажіть йому, що святий Кутберт явився вам у сні й наказав тримати його подалі від небезпеки.

— Він не повірить!

— Повірить, — запевнив я.

— Спробую, — погодився Беокка, а тоді зиркнув на мене здоровим оком: — Утреде, вам це до снаги?

— Не знаю, — чесно зізнався я.

— Я за вас молитимуся.

— Дякую, отче, — відказав я, бо й сам збирався молитись усім богам, яких тільки знав, і вважав, що ще один зайвим не буде.

Врешті-бо, вирішив я, все в руках долі. Прялям давно відомо, що ми замислили, й вони знають, чим усе це скінчиться, тож мені лишилося тільки сподіватися, що вони не дістали ножиці, якими втнуть нитку мого життя. Може, понад усім, сам безум мого задуму міг його окрилити й посприяти успіхові. Від самого мого повернення в Нортумбрію скрізь у її повітрі бриніло безумство: криваве — в Еофервіку, священне — в Кайр-Ліґуаліді, а зараз мені забрела в голову ця відчайдушна думка.

Стеапу я обрав, бо він вартий трьох-чотирьох звичайних вояків; Сітріка — бо якщо ми таки проберемося в Дангольм, він зможе провести нас по ньому; Фінана — бо ірландець мав у душі запал, котрий, як я вважав, у битві перетвориться на справдешню лють; Клапу — бо той дужий і безстрашний, а Райпера — за хитрість і спритність. Інші шестеро вояків були Раґнаровими людьми — сильними, молодими, добре озброєними. Пояснивши гурту, що ми робитимемо, я наказав усім із голови до п’ят закутатися в чорні накидки й намастити руки, лиця та шоломи сумішшю грязюки і попелу.

— Щитів не беремо, — наказав я. Це рішення далося мені складно, адже щит — незамінна річ у бою, але вони важкі й гучно грюкатимуть об каміння та дерева. — Я піду попереду, — додав я. — Просуватимемося повільно, дуже повільно. Попереду в нас ціла ніч.

Ми зв’язалися стременами. Я знав, як легко загубитися в темряві, а вона тієї ночі була цілковита. Коли блідий місяць і вигулькував на небі, його одразу затуляли щільні хмари, з яких ненастанно лив дощ, однак до нашої мети нас вели три речі. Першою був сам схил. Поки підйом залишатиметься праворуч від мене, я знатиму, що ми перебуваємо на східному боці Дангольма. Другим нашим дороговказом був плюскіт річки, що обтікала кряж. Третім — вогні Дангольма. К’яртан остерігався нічного нападу, тому наказав виставити запалені колоди над брамою. Їхній вогонь освітлював дорогу, проте, щоб запалити їх, йому довелося розвести у дворі свого палацу величезне багаття, котре підсвічувало верхівку муру і грало багряною загравою на низьких хмарах. І хоч те слабке світло не освітлювало шляху, воно чітко виступало з чорних тіней і слугувало нам блідим провідником через морок.

На поясі в мене висіли Подих Змія і Осине Жало, і, як усі, я взяв спис, попередньо замотавши його вістря в ряднину, аби від нього не відбивалося світло. Списи були нам потрібні для опори на нерівній землі й намацування шляху перед собою. Ми не висувалися до цілковитої темряви, бо я не бажав, аби гостроокі вартові помітили рух біля річки. Втім, навіть у темряві на початку йшлося нам легко, позаяк з низу схилу дорогу нам освітлювали багаття з нашого табору. Ми відійшли подалі від фортеці, щоб на її стіні не помітили, як хтось покидає освітлений табір, а спустившись до річки, звернули на південь. Тепер шлях наш пролягав через підніжжя гори, на якому повирубували всі дерева, через що нам доводилося маневрувати між пнями. Земля під ногами була поросла кущами й завалена дерев’яними скалками та галузками, котрі гучно тріщали, коли ми на них наступали, однак тріск губився за потужним хлюпотом дощу і гуркотом розбурханої річки ліворуч від нас. Моя накидка всякчас чіплялася за сучки на пнях, тож довелося відірвати її подертий край — щоб не заважав. Раз по раз у небі спалахувала блискавиця, і з кожним синювато-білим зблиском ми застигали і я бачив високий мур над нами. Дивлячись на списи вартових, що колючками впиналися в небо, я думав про те, що вояки стоять там змерзлі, змоклі й нещасні. За блискавкою гуркотів грім — завжди близько, просто над нашими головами, немовби то сам Тор бив своїм молотом по велетенському залізному щиту. Боги спостерігали за нами, я це знав. Бо це саме те, чим вони займаються у своїх небесних палацах: спостерігають за нами, винагороджуючи за хоробрість і караючи за непослух. Стиснувши свій амулет, я звернувся до Тора, закликаючи його на допомогу, і у відповідь він прогримів громом у чорному небі, що я сприйняв за знак згоди.

Схил покрутішав. У деяких місцях злива розмила ґрунт до слизької грязюки. Просуваючись на південь, ми постійно падали. Врешті пеньки порідшали, однак замість них на схилі з’явилися валуни, мокрі й слизькі — настільки, що інколи доводилося повзти по них навкарачках. Ще й стало темніше, бо гора висилася вже просто над нами, затуляючи освітлений вогнями мур. Та ми продовжували прямувати в жаский морок, спотикаючись, падаючи й тихенько лаючись. Річка була дуже близько, і я боявся оступитися на камені і впасти в її розбурхану воду.

Коли мій спис наткнувся на камінь, я зрозумів, що ми дійшли до валуна, котрий у темряві здавався велетенським стрімчаком. Гадаючи, що раніше бачив стежину біля краю річки, я дослідив ту ділянку, пересуваючись повільно й намацуючи списом землю перед собою, та коли й помітив був якусь доріжку в сутінках, знайти її більше не міг. Валун виступав над водою, тож нам не залишалося нічого, як тільки видертися на схил, обійти його верхом і спуститись назад. Ми полізли вгору, чіпляючись за кущі та вкопуючись чобітьми в розмиту землю, із кожним кроком підходячи дедалі ближче до муру. Шкіряні мотузки, що зв’язували нас, чіплялися за гілля, і в нас пішла ціла вічність на те, щоб дістатися місця, де заграва від вогнищ на верху стіни освітлювала доріжку до вершини.

Вершина являла собою ділянку голого каменю, була дещо похила, як пологий дах будинку, і сягала близько п’ятнадцяти кроків ушир. Західний її край здіймався до фортеці, а східний прямовисно обривався понад річкою —

і все це я встиг запримітити в спалаху далекої блискавки, що розітнула хмари на півночі. Від середини верхівки гори, де ми й мали перейти далі, було не більше двадцяти кроків до фортечного муру. Там стояв вартовий, якого видав білий відблиск блискавиці на вістрі його списа. Ми сховалися за каменем, і я наказав усім відв’язати від поясів мотузки, які ми зв’язали в один довгий канат. Я мав іти першим, тягнучи його за собою, мої люди — за мною.

— По одному, — сказав я, — і дочекайтеся, доки я смикну за мотузку тричі. Це буде сигнал для наступного. — Аби мене чули крізь дріботіння дощу і рев вітру, доводилося мало не кричати. — Повзіть на животах, — додав я, бо коли знову вдарить блискавка, варті буде значно важче помітити лежачу людину в брудній накидці, аніж стоячу. — Останнім піде Райпер, — мовив я, — він і забере мотузку з собою.

Здавалося, той коротенький відрізок скелі я проходив половину ночі. Я пішов перший, наосліп повзучи в темряві й мацаючи перед собою списом, де краще злізти з дальнього краю валуна. Діставшись на місце, посмикав за мотузку й після нескінченно довгого очікування почув, як по каменю повзе мій супутник. Це був один з Раґнарових данів, за яким підтяглися решта. Рахуючи кожного, я допомагав їм злазити й молився, аби зараз не сяйнула блискавка. І коли Стеапа був на середині каменя, небом пронеслася синювато-біла галузка, освітивши пагорб, на якому ми борсалися, немов ті хробаки. За той спалах я помітив, як затрусився Стеапа, після чого прогуркотів грім і ще сильніше припустив дощ.

— Стеапо! — крикнув я. — Хутчіш!

Але велетень так налякався, що не міг поворухнутися, через що мені довелося видертися на камінь і стягти його звідти за руку. Поки робив це, я забув, скільки людей уже перелізли через камінь, тому коли мені здалося, що перебралися всі, я помітив на тому боці Райпера. Однак молодик швидко приєднався до нас, змотуючи мотузку на ходу. Відтак ми роз’єднали вуздечки і знову зв’язалися за пояси. Усі ми страшенно змокли і змерзли, проте доля була на нашому боці, й на заставі нас не помітили.

Ми з’їхали вниз на берег річки. По той бік валуна схил був крутіший, зате густо порослий яворами й грабами, які полегшували поступ. Ми прямували на південь, вал фортеці лишався праворуч, а ліворуч вирувала підступна річка. Дорогою нам трапилися й інші валуни, і хоч жоден не був таким велетенським, як той, що перегородив нам шлях до цього, на подолання їх знадобився час, і то немало, а коли ми обійшли один з них верхом, Клапа впустив спис, і той заторохкотів по каменю й гупнув об стовбур дерева.

Я не думав, що на мурі шум почують за періщенням дощу і завиванням вітру, але, схоже, хтось таки щось почув або запідозрив, бо зненацька на дерево перед нами звалилася запалена колода. Впала вона за двадцять кроків на північ від нас, поки моя група стояла, а я шукав обхід чергового каменя. Навкруги лежала глибока темрява, ми були заховані під тінями дерев. Слабкий вогник на колоді зашипів під дощем, і я наказав своїм супутникам пригнутись, очікуючи, що згори кинуть ще вогню. Так і сталося: цього разу прилетів жмут вимоченої в олії соломи, котра горіла набагато яскравіше, ніж колода. І хоч приземлився він знову далеко, його світло впало на нас, і я звернувся подумки до бога вогню Сурта, щоб він погасив полум’я. Ми принишкли понад берегом річки, і тоді я почув те, чого боявся найбільше. Собак.

К’яртан або хтось із вартових, що стерегли той відрізок муру, випустив псів через браму, яка вела до колодязя. Я чув, як єгері гукали їм, женучи до підліска, слухав валування і розумів, що з цього крутого, слизького пагорба нам не втекти. Ми не мали ані найменшої можливості повернутися до валуна й перемахнути його. Я стягнув ряднину з леза Подиху Змія, гадаючи, що вб’ю щонайменше одну тварюку, перш ніж вони нас оточать і роздеруть, і саме в ту мить ніч протнув ще один спалах блискавки, а за ним, мов передвісник кінця світу, гримнув потужний грім. Прокотившись над нами, гуркіт відлунив долиною.

Собаки бояться грому, і він був подарунком нам від Тора. Знову торохнуло в небі, й псюри заскавуліли. Дощ посилився, стрілами сиплючись на землю і глушачи скавчання нажаханих собак.

— Вони не підуть на нас, — прокричав мені у вухо Фінан.

— Не підуть?

— Не в таку зливу.

Знову, вже настирливіше, загукали єгері, й коли дощ трохи вщух, я побачив, як схилом до нас біжать пси. Вони не мчали до нас, як на здобич, а неохоче трюхикали, налякані громом, засліплені блискавкою і приголомшені нестримною зливою. У такий час вони не мали жодного апетиту до здобичі. Один підійшов близько до нас, і мені здалося, ніби я побачив, як зблиснули його очі, хоч і не знаю, як це було можливо в цілковитій темряві, коли від самого пса було видно тільки тінь. Однак звір розвернувся й побіг назад на пагорб крізь сікучий дощ. Єгері замовкли. Жоден собака не озвався, тому чоловіки припустили, що вони ще не знайшли здобичі. Ми стояли нерухомо під зливою, нескінченно чекаючи, аж доки я не вирішив, що пси повернулися у фортецю, і ми нарешті рушили.

Далі нам треба було відшукати колодязь, і це виявилось найскладнішим завданням. Для початку ми знову зв’язали вуздечки докупи, і Фінан тримав кінець каната, поки я вилазив нагору, продираючись крізь дерева, сковзаючись на багнюці й постійно сприймаючи стовбури за частокіл навколо криниці. До всього, мотузка чіплялася за гілляки, і двічі мені довелося повернутися, перевести групу далі на південь і розпочати пошуки заново. Я вже почав був утрачати надію, як раптом спіткнувся, і рука моя ковзнула по порослих мохом дошках, а в долоню вгналася скалка. Гепнувшись об деревину, я побачив, що це стіна, а не обвалена колода, і, зрозумівши, що знайшов частокіл навколо криниці, посмикав за мотузку, закликаючи до себе інших.

І знову довелося чекати. Грім відкотився далі на північ, і дощ послабився до монотонного шерхоту. Трусячись від холоду, ми присіли в очікуванні першого сірого проблиску світанку, і я занепокоївся, що в таку негоду К’яртану можна не відправляти нікого до колодязя, бо ж йому вистачить води, що набралася в діжки. Втім, я тут же подумав, що скрізь на світанку люди ходять до криниці. Так ми вітаємо новий день, адже вода необхідна нам, щоб варити їжу, голитися, вмиватись і варити ель, а протягом довгих, болючих годин за веслом на кораблі Сверрі я часто згадував слова Сітріка про те, що дангольмські колодязі стоять за межами фортеці, а це означало, що К’яртан відчиняє браму кожного ранку. А коли він дійсно так робить, це дає нам нагоду потрапити в його неприступну твердиню. Таким був мій план, єдиний, що я мав, тож якщо він провалиться, на нас усіх чекатиме погибель.

— Скільки жінок спускається по воду? — тихенько спитав я в Сітріка.

— Приблизно десять, пане, — відказав він.

Я зиркнув понад верхом високого муру. За відсвітом багать я припустив, що звідтіля до колодязя приблизно двадцять кроків — ніби й небагато, але здолати ту відстань доведеться, деручись угору крутосхилом.

— На воротах є варта? — запитав я, наперед знаючи відповідь, бо вже й раніше ставив це питання, проте розмова полегшувала очікування різанини в темряві.

— Коли я був там востаннє, пане, виставляли двох-трьох, не більше.

«А після неспокійної ночі ті вартові будуть сонні й мляві», — подумав я. Вони відчинять ворота, випустять жінок, а тоді поспираються на стіну й снитимуть про інших жінок. Та навіть хоч вони й кунятимуть, хтось та й залишиться пильним, і щоб зупинити нас, вистачить одного вартового. Я знав, що з цього боку на мурі немає платформи для бою, зате є невеликі виступи для сторожі. Через це я й непокоївся, уявляючи собі все, що може піти не так, аж тут помітив, як Клапа коло мене заснув на хвильку, і, подивувавшись, що він може спати в таку сирість і холод, штурхнув його, коли він хропнув.

Здавалося, світанок не настане ніколи, а коли й розвидниться, змерзлі й промоклі, ми не зможемо поворухнутися. Проте нарешті в небі на річкою зайнялось, і сіре світло плямою поповзло по світу. Ми збилися тісніше, щоб сховатися за частоколом колодязя від вартового на мурі. Сірість посвітлішала, у фортеці закукурікали півні. Дощ не вгамовувався. Знизу, пінячись на камінні, вирувала річка. Дерева під нами почали проступати з темряви. За десять кроків од нас зупинився борсук, подивився в наш бік, крутнувся і незграбно потрюхикав донизу. Зажевріли тонші хмари на сході, й раптово настав день — понурий, пронизаний срібними цівками дощу. Раґнар мав би вже виставляти людей у заслін, шикуючи їх на стежці, щоби привернути увагу вартових. Подумавши, що жінки підуть по воду скоро, я спустився трохи, аби краще бачити свою групу.

— Коли настане час висуватися, — прошепотів я їм, — треба рухатися швидко! Біжимо до воріт, знімаємо варту і тримаємося купи! А вже всередині підемо повільніше, ніби ми тутешні, вийшли на прогулянку.

Вдванадцятьох усіх К’яртанових людей ми б нізащо не подужали, тому, коли хотіли перемогти, мусили проникнути у фортецю хитрістю. Сітрік розповідав мені, що за брамою, яка веде до криниці, стоїть щільна забудова. Якщо вдасться впоратися з вартовими швидко й непомітно, я сподівався, ми загубимося серед споруд, а як переконаємося, що нас не шукають, — дійдемо до північного муру. Усі ми були в обладунках і шоломах, тож коли гарнізон відволічеться на Раґнара, ми пройдемо непомічені, а як нас і побачать, то сприймуть за своїх. На мурі я хотів захопити частину платформи. Якщо вдасться дійти до неї й швидко вбити вартових на ній, під нашим контролем опиниться чималий відрізок муру, де знайдеться місце і для Раґнара. Його спритні вояки видеруться на частокіл, забиваючи в дерево сокири й ступаючи на них, як на сходинки, а Райпер подасть їм мотузку. Коли до нас приєднається більше людей, ми проб’ємося до високої брами і впустимо решту Раґнарових сил.

Це здавалося мені добрим планом, коли я розповідав його Раґнару і Ґутредові, проте в мокрому світанковому холоді він здався мені настільки провальним і безглуздим, що мною оволодів розпач. Я взявся за свій амулет.

— Моліться своїм богам, — наказав я супутникам. — Моліться, щоб нас не помітили й ми дійшли до стіни.

Не варто було казати цього. Я мав би випромінювати впевненість, але замість того видав свій страх, та й час був зовсім не підходящий для молитви. Бо ми й так перебували в руках богів, і вони або посприяють нам, або вб’ють — залежно від того, яке враження ми справимо на них. Я пригадав, як сліпець Равн, Раґнарів дід, розповідав мені, що богам до вподоби люди хоробрі, що вони люблять зухвалих і не зносять боягузтва й нерішучості.

— Ми існуємо їм на втіху, не більше, — говорив він, — і якщо нам вдасться їх удовольнити, ми бенкетуватимемо з ними до закінчення часів.

Колись Равн був воїном, а як утратив зір, став скальдом — співцем, котрий у своїх піснях звеличував битви й відвагу. «Як нам все вдасться, — подумав я, — то забезпечимо роботою добрий десяток скальдів».

Зачувши на схилі голос, я підсмикнув руку, наказуючи всім сидіти тихо. Затим почулися жіночі голоси і стукіт дерев’яного відра об дошки. Голоси наблизилися. Я чув, що одна жінка на щось нарікала, проте на що саме — не міг розібрати, а тоді значно чіткіше озвалась інша:

— Їм не зайти, і все тут. Нізащо.

Говорили вони англійською, тобто були або невільницями, або дружинами К’яртанових вояків. Я почув, як зі сплеском опустилося відро у криницю. Стояв, досі піднявши руку, сигналізуючи своїм одинадцятьом супутникам не ворушитися. Щоб набрати відра, потрібен час, і чим довше це триватиме, тим краще для нас, бо вартові більше зморяться. Я оглянув замурзані обличчя своїх людей, шукаючи знаку, який би міг образити богів, і зненацька усвідомив, що нас не дванадцять, а тринадцять. Тринадцятий стояв, схиливши голову так, що мені не було видно його лиця, тому я штрикнув йому в ногу списом, і він підняв голову.

Вірніше, вона підняла голову. Бо це була Ґізела.

Вона глянула на мене виклично і благально, я ж нажахався. Бо немає числа більш нещасливого, ніж тринадцять. Одного разу у Вальгаллі дванадцятеро богів учинили бенкет, але Локі, бог-жартун, явився туди без запрошення й розпочав сварку, вмовивши сліпого Геда кинути пагін омели у свого брата Бальдра. Бальдр був добрим, чистим богом, але омела була смертельна для нього. Отож сліпий брат кинув у нього гілочку, Бальдр загинув, а Локі розреготався, і з тих часів тринадцять стало вважатися нещасливим числом. Тринадцять птахів у небі — передвістя лиха, тринадцять камінців, кинутих у казан, отруять будь-яку їжу, зготовану в ньому, а тринадцять гостей за столом — на смерть. Отже, тринадцять списів проти фортеці не віщувало нам нічого, крім поразки. Навіть християнам відомо, що тринадцять — недобре число. Отець Беокка колись розповідав мені, що так повелося, бо саме стільки гостей було на останній вечері Христа, і тринадцятим був Юда. Тому-то я й подивився з таким жахом на Ґізелу, а щоб показати їй, що вона накоїла, поклав спис, підняв десять пальців, потім два, а тоді показав на неї, звівши вгору ще один. Вона похитала головою, мовби заперечуючи те, що я намагався їй донести, але я знову показав на неї й тицьнув на землю, наказуючи лишатися на місці. У Дангольм піде дванадцять, не тринадцять людей.

— А як дитятко не смокче, — сказала жінка за стіною, — помаж йому губки соком калюжниці. Допоможе.

— І на цицьку крапни трохи, — додала інша.

— А ще змасти йому спинку сажею з медом, — порадила третя жінка.

— Ще два відра, — промовив перший голос, — і можна забиратися з цього дощу.

Настав час висуватися. Я ще раз сердито показав Ґізелі зоставатися на місці, а тоді взяв у лівицю спис і вийняв Подих Змія. Поцілувавши його лезо, підвівся. Було дуже дивно знову стояти і рухатися, знову бачити денне світло, обходячи частокіл навколо колодязя. Під муром я почувався голим, всякчас очікуючи почути голос вартового, але нічого не ставалося. Поперед себе, зовсім недалеко, я бачив браму, але на вході не стояв ніхто. Ліворуч від мене йшов Сітрік. Мокра, слизька стежка була викладена необточеними каменями. Позаду мене зойкнула жінка, проте з муру ніхто не озвався. Пройшовши в браму, я побачив праворуч од себе чоловіка, змахнув Подихом Змія, ввігнав лезо йому в горлянку, потім відсмикнув клинок, пустивши в сіре повітря струмінь яскравої крові. Вартовий завалився на частокіл, і я добив його ударом списа. Другий сторож стояв за кілька ярдів від нас, ошелешено спостерігаючи за вбивством. За обладунок йому був простий ковальський фартух, а за зброю — дроворубська сокира, якої він не міг підняти як слід. Він закляк зі здивованим виразом на обличчі й не поворухнувся, навіть коли до нього підійшов Фінан. Опанувавши себе, чолов’яга вирячив очі, крутнувся і спробував утекти, але перечепився об Фінанів спис, а тоді ірландець став над ним і увігнав меч у хребет. Я підняв руку, наказуючи всім зупинитись і мовчати. Ми чекали. Ніхто не озвався. З солом’яних стріх будинків лопотів дощ. Я перерахував своїх людей, але нарахував тільки десятьох, аж тут у браму, зачинивши її за собою, зайшов Стеапа. Тепер нас було дванадцять, не тринадцять.

— Баби залишаться біля криниці, — сказав Стеапа.

— Це точно?

— Вони стоятимуть там! — гаркнув він.

Я наказав йому поговорити з жінками, і, без сумніву, вже самі його розміри відбили їм охоту бити на сполох.

— А Ґізела?

— Вона буде з ними, — мовив він.

Так ми зайшли в Дангольм і попрямували до темного кутка фортеці, де біля довгастої низької будівлі лежали дві купи гною.

— Стайні, — шепнув мені Сітрік, хоча поблизу не було видно нікого, хто міг би нас почути або побачити.

Дощ продовжував лопотіти розмірено й потужно. Я підкрався до краю стайні, але не побачив нічого, крім дерев’яних стін, великих куп хмизу і солом’яних стріх, законопачених мохом. Між двох хат жінка вела козу, поганяючи тварину, аби та поквапилася

Начисто обтерши Подих Змія об плащ убитого мною чоловіка, я передав Стеапі свій спис і забрав у мерця щит.

— Сховайте мечі, — наказав я своєму гурту.

Пересуваючись фортецею з мечами наголо, ми привертали б зайву увагу, а нам треба було мати вигляд людей, котрі щойно прокинулись і неохоче чвалають у дощ і холод виконувати свої обов’язки.

— Куди далі? — спитав я в Сітріка.

Він провів нас уздовж частоколу. Минувши стайні, я побачив три великі будівлі, що затуляли північну частину муру.

— Це К’яртанів палац, — прошепотів Сітрік, показуючи на споруду праворуч.

— Розмовляй природно, — сказав я йому.

Показував він на найбільшу будівлю — єдину, над якою курився дим. Довгими стінами вона виходила на схід і захід, фронтоном упираючись у мур, тому, щоб обійти палац, нам доведеться зайти вглиб поселення. Тепер нам уже було видно людей, а їм — нас, однак ніхто нічого не запідозрив. Для них ми були звичайними вояками, що чвалали собі брудними вулицями, вони ж занадто змокли і змерзли, тому поспішали між будинками, прагнучи чимскоріше дістатися в тепло і затишок, і не звертали уваги на дюжину брудних чоловіків зі зброєю. Перед К’яртановим палацом ріс ясень, під чиїм безлистим гіллям, марно намагаючись сховатися від дощу й вітру, тулився один-єдиний воротар. Нарешті почулися крики, спершу слабкі, але коли ми зайшли між великих споруд, я побачив вартових на мурі. Вони дивилися на північ, дехто вимахував списами. Це означало, що Раґнар висунувся. Його військо було видно навіть у досвітках, ішло воно із запаленими смолоскипами. Раґнар наказав узяти вогонь, аби вартові дивилися на них, відволікшись від оборони тилу Дангольма. Так до міста насувалися вогонь і криця, але вартові тільки насміхалися з Раґнара, бо його вояки знай сковзалися на слизькій стежці. Вони сміялися, бо знали, що мур їхній високий, а нападників мало, та за спинами в них уже стояли скедуґенґани, а вони того не відали, тому страхи, що непокоїли мене в передсвітанковому холоді, почали відступати.

Ми перебували за якісь кілька ярдів від ясеня, що ріс перед входом у палац К’яртана. Ясень висадили там як символ світового дерева Іґґдрасілля, навколо якого лежить згорнута доля, хоча дерево перед нами було кволе, заледве більше від пагона, котрий чіплявся за вбогий дангольмський ґрунт. Вартовий зиркнув на нас і, не помітивши нічого дивного в нашій зовнішності, повернув голову до сторожки, на мурі над якою стояла частина вояків, у той час як інші зайняли платформи обабіч неї. За ворітьми чекала велика група вершників, готових щомиті кинутися добивати нападників, скинутих із частоколу. Я спробував полічити оборонців, але їх було забагато, тому замість того кинув погляд ліворуч і помітив міцну драбину, що вела до платформи на західному відрізку муру. «Ось туди нам і треба», — подумав я. Ми заліземо по тій драбині, захопимо західну частину стіни і впустимо у фортецю Раґнара, щоб він міг помститися за батька, звільнити Тиру і приголомшити всю Нортумбрію.

Я усміхнувся, зненацька усвідомивши, що ми стоїмо за дангольмськими мурами. Відтак подумав про Гільду, уявивши, як вона молиться у своїй простій келійці, поки під ворітьми монастиря товчуться жебраки. Альфред, мабуть, уже працює, псуючи собі очі читанням рукописів при блідому ранковому світлі. У містах по всенькій Британії, позіхаючи й потягуючись, потроху ворушаться люди. Хтось запрягає волів, передчуваючи полювання, радісно скавулять собаки, а ми тут — перед К’яртановою твердинею, а про нашу присутність ніхто навіть не здогадується. Ми були мокрі, змерзлі, задубілі, й на одного з нас припадало щонайменше двадцятеро противників, однак на нашому боці були боги, і я знав, що ми переможемо, від чого відчував велике піднесення. На мене зійшла бойова радість, і я знав, що залишу скальдам на оспівання великий подвиг.

Або ж бодай їм буде над чим потужити, адже саме в ту мить усе почало йти не за планом.

Розділ десятий

Вартовий під ясенем повернуся й заговорив до нас.

— Вони марнують час, — сказав він, явно маючи на увазі Раґнарові сили.

Він нічого не запідозрив, навіть позіхнув, коли ми підійшли ближче, а тоді щось його насторожило. Скоріш за все — Стеапа, адже напевно в Дангольмі не було нікого такого височенного. Чоловік збагнув, що ми чужинці, й одразу відступив, дістаючи меч. Він уже зібрався був ударити на сполох, та Стеапа кинув спис і влучив вартовому в плече, вибивши з рівноваги, а Райпер підскочив до нього і ввігнав свого списа в живіт з такою силою, аж пришпилив бідолаху до деревця. Відтак добив його мечем, і щойно бризнула кров, із-за рогу меншого палацу ліворуч вийшло двоє чоловіків і закричали, що у фортецю проник ворог. Один розвернувся й побіг, інший вийняв меч, і це була його помилка, адже Фінан змахнув списом, мовби готуючись завдати удару йому в живіт, чоловік опустив меч відбити удар, і вістря списа поцілило йому в горло зразу під щелепою. З рота на бороду ринула кров, Фінан підступив до нього і всадив кинджал у живіт.

Ще два трупи. Знову посилився дощ, луплячи важкими краплями по грязюці й розмиваючи кров. Тільки-но я задумався, чи стане нам часу добігти через майдан до драбини, як відчинилися двері до К’яртанового палацу, на поріг вийшло троє чоловіків, і я наказав Стеапі зупинити їх. Діставши свою сокиру, він зі страшною спритністю одним змахом убив першого, шпурнув його на другого і зарубав того ударом в обличчя. Відштовхнувши двох убитих вбік, Стеапа кинувся за третім, котрий устиг відійти в палац. На поміч Стеапі я відправив Клапу.

— Швидко забери його звідти, — наказав я йому, бо вершники біля брами вже почули товкотнечу, побачили вбитих, наші клинки і повернули коней до нас.

Я зрозумів, що ми програли. Наш успіх залежав від несподіванки, але нас розкрили, і ми втратили надію дістатися до північного муру.

Оборонці на платформах повернулися в наш бік, деяким наказали спускатись, і вони заходились утворювати заслін зі щитів біля брами. На нас мчали вершники, біля тридцятьох. Це був провал, і я розумів, що нам неабияк пощастить, якщо нас залишать у живих.

— Назад! — гукнув я. — Назад!

Усе, на що ми могли тепер сподіватися, — це відступити у вузькі провулки, затримати вершників і повернутися до брами біля колодязя. Необхідно було врятувати Ґізелу й тікати від переслідування схилом. Можливо, нам вдасться перетнути річку. Якщо зможемо перейти через повноводний Війр — відірвемося від переслідувачів, але надії на те було обмаль.

— Стеапо! — погукав я. — Стеапо! Клапо!

Обидва вискочили з палацу, сокира Стеапи була густо замащена кров’ю.

— Всім триматися купи! — наказав я.

Вершники швидко мчали на нас, але ми побігли до стаєнь, і переслідувачі не наважилися піти за нами в темні, тінисті закапелки за будівлями, зоставшись біля дерева, на якому досі висів пришпилений вартовий; і я подумав, що їхня обережність дає нам шанс вибратися з фортеці живими. В мені зажевріла надія — тільки вже не на перемогу, а на життя, — але тут почувся шум.

Це був собачий гавкіт. Вершники зупинилися не через страх нашого нападу, а тому, що К’яртан спустив псів, і я з жахом поглянув, як вони оббігли менший палац і кинулися до нас. Скільки їх було? П’ятдесят? Щонайменше п’ятдесят. Полічити було годі. Підганяючи, на них покрикував єгер. Дивлячись на здоровенних товстошкурих собацюр, що, скажено валуючи, гнали на нас, я мимоволі відступив. Це була зграя з самісінького пекла, що вийшла на полювання, потойбічні псюри, які наганяють темряву, а тоді женуть жертву в царство тіней. Добігти до брами ми не встигнемо. Собаки оточать нас, повалять на землю і роздеруть на шмаття. Подумавши, що то мені таке покарання за вбивство беззахисного брата Янберта в Кетреті, я відчув холодний дрож розпачливого страху. «Помри гідно, — нагадував я собі. — Помри гідно». Та як можна загинути гідно в зубах лютих тварюк? Наші кольчуги затримають їхні ікла, але зовсім ненадовго. Та й пси відчули наш страх. Спраглі крові, вони мчали на нас із гарчанням і клацанням зубів, я наставив Подих Змія, рубонув першу набіглу суку в морду, коли раптом зграю покликав новий голос.

Це був голос, сповнений болю. Він звучав чисто і дзвінко, не промовляючи слів, лише виспівуючи чудний, пронизливий мотив, що сурмою розтинав ранкове повітря. Пси вклякли і закрутилися на місці, тривожно повискуючи. Найближче до нас, усього за три-чотири кроки від мене, зупинилася заляпана грязюкою сучка; вона засмикалася і завила, зачувши поклик невидимої мисливиці. У тому безсловесному пронизливому поклику було щось страшенно розпачливе, одиноке, і собака співчутливо вила у відповідь. Єгер спробував батогом примусити їх накинутися на нас, але дощ іще раз розітнув дивний, надривний голос, цього разу різкіший, немовби його власниця зненацька розсердилась, і троє псів кинулися на погонича. Він заверещав, а тоді його завалила маса кудлатого хутра і гострих зубів. Вершники помчали на собак, щоб відігнати їх від конаючого чолов’яги, однак мисливиця пронизливо закричала, спрямовуючи зграю просто на коней, і дощове ранкове повітря сповнилося пронизливого гавкоту й завивання, вершники налякано розвернули коней і кинулися назад до брами. І знову загукав голос, уже лагідніше, і пси слухняно розійшлися навколо ясеня, покинувши переслідувати кінноту.

Я здивовано спостерігав за всім цим. Пси поприсідали, шкірячи ікла й дивлячись на двері К’яртанового палацу, звідки вийшла сама власниця голосу. Переступивши труп, залишений там Стеапою, вона заспівала до собак, і ті залащилися до неї, а вона подивилася на нас.

Це була Тира.

Я впізнав її не одразу. Спливло вже багато років, відколи я востаннє бачив Раґнарову сестру, та й пам’ятав її кмітливою дитиною, щасливою і здоровою, котра мріяла вийти заміж за данського войовника. А тоді К’яртан спалив дім її батька, вбив нареченого, а саму забрав у полон на втіху Свенові. І ось я знову побачив її, тільки вона перетворилася на ману з нічного жахіття.

На ній був довгий плащ із оленячої шкіри, защібнутий на шиї кісткою, під яким вона була зовсім гола. Коли вона ступала між собаками, плащ відривався від тіла — до болю худорлявого і страшно брудного. Її ноги й руки вкривали шрами, наче їх часто різали ножем, а де шрамів не було, там красувалися свіжі рани. Біляве волосся було довге, брудне й заплутане, і в нього вона повплітала сухі паростки плюща, які звисали на плечі. Фінан перехрестився, Стеапа зробив так само, а я схопився за свій молот Тора. Закручені нігті Тири були довгі, як кинджали, і вона замахала ними в повітрі й пронизливо закричала на псів, які болісно заскавуліли й закрутилися на місці. Відтак подивилася на нас, і я відчув приплив страху, коли вона присіла, показала пальцем на мене, і її божевільні очі спалахнули сліпучою ненавистю.

— Раґнар! — прокричала вона. — Раґнар!

Ім’я прозвучало як прокльон. Пси крутнулись, аби бачити, на кого вона показує, і я збагнув, що вони роздеруть мене, як тільки вона озветься знову.

— Я Утред! — гукнув я їй. — Утред!

Я зняв шолом, щоб вона бачила моє лице, і повторив:

— Я Утред!

— Утред? — запитала вона, не зводячи з мене погляду, і на якусь хвильку набула ніби притомного, хоч трохи спантеличеного виразу. — Утред, — повторила, мовби силкуючись пригадати ім’я.

Її тон відвернув собак від нас, і Тира закричала. Тільки кричала вона не на псів, а вила, голосила в небо. Зненацька вона звернула свій гнів на собак: схилилася й стала нагрібати повні жмені грязюки і кидати по них. Кричала, послуговуючись не людськими словами, а мовою, зрозумілою лише псам, котрі її послухались і через кам’янисту вершину скелі кинулися на стіну щитів перед брамою. Тира ступала за ними, прикрикуючи до них, плюючись і смикаючись усім тілом, що розпалювало пекельну зграю. Минув страх, який пронизував мене всього, і я крикнув своїм воякам іти за нею.

Ті псюри, справжнє породження хаосу, були страшнючі, навчені одного — вбивати. Тира гнала їх високими голосними викриками, і стіна щитів розвалилася задовго до того, як собаки туди добігли. Вояки кинулися врозсип по всій дангольмській вершині, пси — за ними. Біля воріт залишилася дрібка найхоробріших, і саме туди я спрямував усі свої сили.

— Брама! — крикнув я Тирі. — Тиро! Пусти їх на браму!

Вона пронизливо, високо загавкала, собаки послухались і помчали до воріт. Безліч разів я бачив, як єгері керують собаками не менш вправно, ніж вершники — кіньми, проте сам цієї майстерності так і не навчився. Тира ж чудово це вміла.

Смерть вартових, що стерегли браму, була страшна. Пси оточили їх, вишкірили ікла, і до мене долинули крики. К’яртана або Свена я досі не бачив, та й не шукав їх зумисне. Я лише хотів дістатися до брами й відчинити її для Раґнара, тому ми пішли за собаками, але тоді один з вершників опанував себе і наказав наляканим воякам заходити нам ззаду. Вершник був кремезний, у брудній білій накидці поверх кольчуги. Обличчя його було під заборолом з позолоченої бронзи, але я впізнав у ньому К’яртана. Він пришпорив свого скакуна, і за ним помчали два десятки вояків, але Тира кілька разів уривчасто скрикнула, і пси кинулися навперейми скакунам. Один вершник, намагаючись оминути собак, повернув коня занадто швидко, той упав, розляпуючи навсібіч грязюку, і кілька собак кинулися коневі на живіт, а решта гризли скинутого їздця. Я почув крик чоловіка й побачив, як від купи відходить пес, волочачи перебиту копитом лапу. Кінь несамовито іржав. Біжучи крізь стіну дощу, я помітив, як, виблискуючи, з муру на мене летить спис. То намагалися зупинити нас вартові на стіні. Вони кидали списи по псах, котрі продовжували шматувати оборонців брами, але тварюк було забагато. Ми були вже біля самих воріт, за якихось двадцять-тридцять кроків. Тира та її пси безпечно провели нас через усю дангольмську вершину, збивши ворога з пантелику, аж тут густобородий вершник у білій накидці спішився і прокричав своїм воякам рубати собак.

Утворивши стіну, вони рушили з опущеними низько щитами, затуляючись ними від собак і вбиваючи їх списами й мечами.

— Стеапо! — гукнув я, і, зрозумівши, чого мені треба, велетень наказав решті групи йти за ним.

Вони з Клапою першими вбігли в зграю собак, і я побачив, як його сокира рубонула по ворожому шолому, а Тира спрямувала псів на новий заслін. На підмогу до своїх збігли з муру вартові, і я розумів, що треба рухатися швидко, поки К’яртанові вояки не перебили всіх собак і не перемкнулися на нас. Я бачив, як один собацюра високо стрибнув і вп’явся зубищами в лице чоловікові, той закричав, а за ним, схопивши меча в черево, завив і пес. Тира підганяла собак, Стеапа тримав середину ворожої стіни щитів, але вона всякчас довшала, бо в неї прибували все нові й нові вояки, і вже за лічені хвилини фланги її загрожували зімкнутися й добити Тириних псів і моїх вояків. Тож я побіг до брами. На землі її ніхто вже не обороняв, проте сторожа на стіні досі мала списи. Крім щита, якого зняв з убитого, я не мав більш нічого, і, помолившись, аби він виявився міцним, закрив ним голову, дістав Подих Змія і помчав.

У мене полетіли важкі списи. Вони грюкали об щит і ляпали в грязюку, а принаймні два пробили його дошки. Я відчув удар у ліве плече, щит зробився важчим від падучих списів, та врешті я таки досягнув арки, під якою опинився в безпеці. Пси завивали і не покидали битися. Стеапа викликав ворогів вийти на бій з ним, але всі його уникали. Подивившись, як змикаються фланги К’яртанової стіни, я зрозумів, що коли не відчиню браму, всі ми загинемо. Бачив, що підняти засув можна лише двома руками, але один спис, окрім щита, протнув і кольчугу мені на плечі, через що я не міг зняти щит, тому довелося зрізати його шкіряні шлейки мечем. Відтак я висмикнув вістря списа з руки. Кольчугу залило кров’ю, зате рука була не зламана, і я зміг підняти величезний засув й відтягти його від брами.

Я відчинив ворота. Раґнар та його військо перебували за п’ятдесят кроків від брами і, побачивши мене, підняли щити, щоб закритися від списів та сокир, які сипалися на них із муру, й побігли в стіну щитів, розтягуючи її й несучи свої клинки та бойову лють приголомшеним К’яртановим воякам.

Так було взято Дангольм, фортецю на високій скелі в закруті річки. Через багато років мене якось потішили при дворі мерсійського лорда, чий скальд виконав пісню про те, як Утред Беббанбурзький самотужки захопив твердиню, через військо у дві сотні чоловік пробивши собі шлях до брами, яку стеріг дракон. Це була гарна пісня, повна слів про бій та відвагу, хоч і безглузда. Бо нас було дванадцятеро, а не один я, та й більшу частину бою взяли на себе собаки, а решту — Стеапа, і якби Тира не вийшла до нас із палацу, К’яртанові нащадки правили б Дангольмом і сьогодні. Так само не скінчилася битва і коли я відчинив браму, адже ми перебували в меншості, проте на нашому боці, на відміну від К’яртана, були пси, тому, коли Раґнар завів свою стіну щитів за мур, бій продовжився.

Це була битва однієї стіни щитів проти іншої, сущий жах. Гриміли один об одного щити, кричали, змахуючи клинками і вганяючи списи в черево ворогу, люди. У грязюці під ногами змішалися кров, лайно і нутрощі вбитих. Стіна щитів — це місце, де або гинуть, або здобувають похвалу від скальдів. Я пристав до Раґнарового заслону, а Стеапа, висмикнувши щит із рук зарваного псами вершника, став біля мене, розмахуючи здоровенною сокирою. Наступаючи, ми йшли через тіла дохлих і конаючих псів. Щит може бути зброєю, адже тяжкий металевий умбон здатен валити ворогів із ніг, і коли бачиш, як противник спіткнувся, треба швидко підійти до нього, рубонути мечем і йти далі, переступаючи через поранених, щоб їх добили твої вояки з задніх рядів. Дуже рідко такий бій триває довго, і закінчується він тоді, коли розвалиться котрийсь із заслонів. Того дня першою розпалася К’яртанова стіна. Прагнучи обійти нас із флангу, він відправив людей нам у тил, однак наші ряди стерегли вцілілі собаки, а Стеапа розмахував сокирою як навіжений, ще й був настільки здоровий і дужий, що завиграшки прорвав ворожий ряд.

— Вессекс! Вессекс! — раз у раз вигукував він, ніби бився за Альфреда.

Я стояв праворуч од нього, Раґнар — ліворуч, і крізь дощ ми просувалися за Стеапою, прориваючи К’яртанів заслін. Коли перед нами не залишилося жодного ворога, розірвана стіна посипалась, і вцілілі кинулися навтьоки до будівель.

Чоловік у брудній білій накидці таки виявився К’яртаном. Він був кремезний, майже такий же високий, як Стеапа, а ще — страшенно дужий. Побачивши капітуляцію своєї фортеці, він закричав підлеглим утворювати новий заслін, але частина його вояків уже здалися в полон. Зазвичай дани так просто не здаються, одначе ці побачили, що б’ються проти таких самих данів, тому в здачі цьому противнику не вбачали нічого ганебного. Інші тікали через браму, яка вела до колодязя, і мені стало страшно, що вони знайдуть і заберуть Ґізелу, однак її захистили жінки, які вийшли набрати води. Усі вони купкою збилися за частоколом навколо криниці, й перелякані втікачі пробігли, не помітивши їх.

Щоправда, втекли або здалися не всі. Знайшлися й такі, що оточили К’яртана колом, зімкнули щити і приготувалися зустріти смерть. Хай яким жорстоким був К’яртан, мужності йому не бракувало. А от його син Свен не мав її взагалі. Він командував вартовими над воротами, майже всі з яких утекли на північ, залишивши Свена лише з двома вояками. Розібратися з ними на мур піднялися Ґутред, Фінан і Ролло, хоча вистачило б і самого Фінана. Ірландець ненавидів битись у стіні щитів, вважаючи себе занадто легким для настільки масивного бою, а от на відкритому просторі був сущим дияволом, за що й отримав прізвисько Фінан Проворний. Я вражено спостерігав, як, вискочивши перед Ґутредом і Ролло, він самотужки зняв усіх трьох оборонців, немов гадюка, роблячи різкі випади обома клинками. Без щита він заплутав Свенових захисників своїми викрутасами, хвацько увертаючись від їхніх ударів, і порішив обох із посмішкою. Відтак перейшов до Свена, але той був боягузом. Він забився в куток стіни і розвів руки в боки, показуючи, що не хоче битися. З тією ж посмішкою на обличчі Фінан присів, наготувавшись увігнати довгий меч йому в живіт, коли почувся крик Тири:

— Він мій! Він мій!

Фінан озирнувся на неї, й Свен скористався моментом і заніс меча, готуючись завдати удару, але тут же до нього підступило вістря ірландцевого клинка. Заціпенівши, Свен заблагав пощади.

— Він мій! — ще раз проверещала Тира, тягнучи кігтисті пальці до Свена і ревучи з ненависті. — Він мій! — повторила вона.

— Нічого не поробиш, лишаю тебе їй, — промовив Фінан, сіпнувся на Свена, а коли той, обороняючись, підняв щит, кинувся всією вагою на нього і скинув з муру.

Заверещавши, Свен полетів донизу. Падати там було невисоко — стіна була заввишки, може, з двох високих чоловіків, — але він гепнувся в грязюку тяжко, як мішок, і заборсався, силкуючись піднятися. Тира стала над ним, протяжно закричала, й до неї прибігли всі вцілілі пси — навіть скалічені поповзли через багно.

— Ні, — заблагав Свен, піднявши до неї своє єдине око. — Ні!

— Так, — прошепотіла вона, нахилилася, забрала меча з його обімлілої руки, затим гучно скрикнула, і собача зграя кинулася на нього.

Він сіпався й волав у їхніх зубищах. Деякі з собак, навчені вбивати швидко, тяглися до його горлянки, але Тира відганяла їх Свеновим мечем, тому вбивали вони його повільно, шматуючи від паху і вище, і його крики лезами прорізали густий дощ. К’яртан прекрасно чув усе це, а Тира спостерігала за видовищем, заливаючись реготом.

Однак К’яртан лишався живим. Його оточувало тридцять чотири воїни, котрі знали, що їм кінець, і готувалися загинути, як належить данам, коли до них підійшов Раґнар. Орлині крила на його шоломі були всі мокрі, пошматовані. Він мовчки показав клинком на К’яртана, той кивнув і вийшов з-за заслону. Пси шматували нутрощі його сина, а Тира танцювала у Свеновій крові, виводячи переможну пісню.

— Я вбив твого батька, — просичав К’яртан Раґнару, — вб’ю і тебе.

Раґнар змовчав. Стоячи на відстані шести кроків, вони зміряли один одного поглядами.

— Доки твоя сестра не здуріла, з неї була гарна хвойда, — промовив К’яртан і зробив випад із піднятим щитом.

Раґнар відступив ліворуч, пропускаючи його, і, очікуючи такого руху, К’яртан низько рубонув мечем, цілячи Раґнарові по щиколотках, однак той зробив крок назад. Обидва знову подивились один на одного.

— Та й після того, як здуріла, шльондра з неї була непогана, — сказав К’яртан, — от тільки доводилося зв’язувати, щоб не пручалася. Щоб було легше її товкти.

Раґнар накинувся на нього, піднявши щит високо, а меч опустивши низько. Торохнули один об одного два клинки, К’яртан парирував удар, і чоловіки зчепилися, намагаючись звалити один одного, доки Раґнар врешті не відступив, знаючи, наскільки спритний і майстерний з К’яртана воїн.

— Але зараз вона зовсім нікудишня, — додав К’яртан. — Геть пришелепкувата, ще й брудна. Порати її відмовиться й жебрак. Я це знаю. На тому тижні пропонував одному, так він не захотів. Сказав, занадто брудна.

Зненацька він скочив наперед і рубонув по Раґнару. Особливої майстерності в цій атаці не було, самі лише сила й швидкість. Раґнар ступив крок назад, прийняв удар на щит, і, злякавшись за нього, я сіпнувся був наперед, але Стеапа мене стримав.

— Це його бій, — мовив він.

— Я вбив твого батька, — сказав К’яртан, вибиваючи тріски з Раґнарового щита, — спалив твою матір, — продовжив він, завдаючи ще удару по умбону, — а з сестри зробив собі шльондру, — докінчив він і наступним ударом відправив Раґнара на два кроки назад. — Я обісцю твій випатраний труп! — проревів К’яртан, замахуючись для ще одного удару Раґнару по щиколотках — цього разу влучного, від якого Раґнар заточився.

Його скалічена рука мимовільно опустила щит нижче, К’яртан навалився на нього, намагаючись збити з ніг, але Раґнар, котрий протягом усього бою мовчав, зненацька закричав. На якусь мить я подумав, що це крик приреченого, однак це був рик чистої люті. Він зігнувся під К’яртановим щитом, із силою відштовхнув від себе більшого чоловіка, а тоді спритно відскочив убік. Я гадав, що удар по щиколотці поранив його, але на чоботі в нього були залізні накладки, і хоч одну з них розрізало надвоє, а сам він був добряче побитий, зате рани не мав жодної. Раптово він заклекотів люттю, зарухався швидше і, неначе нарешті прокинувся, затанцював навколо К’яртана. В цьому — весь секрет успіху в двобої: треба рухатися постійно. Сповнений ненависті до ворога, Раґнар звивався майже так само спритно, як Фінан, і К’яртан, котрий уже повірив, що довів противника до межі, втратив упевненість. Він більше не мав сил кидати образи й міг лише боронитися від нестримних, швидких випадів Раґнара, котрий рубав, змушував К’яртана крутитися на місці, а тоді знову завдавав удару, за яким робив різкий випад, відскакував і не припиняв крутитися. Парирувавши удар щитом, він рубонув Серцеколом К’яртана просто по шолому, проте тільки погнув його, але заліза не пробив. К’яртан затрусив головою, а Раґнар ударив його щитом, змушуючи відступити. Наступний його удар розтрощив одну з дошок на К’яртановому щиті, наступний припав на його обід, розколовши залізо і примушуючи К’яртана відступити ще. Раґнар завив, та так страшно, що до нього озвалися Тирині пси.

За всім цим спостерігало більше двох сотень чоловік. Усі ми знали, чим це скінчиться, адже на Раґнара зійшов бойовий шал, нестримна лють данського воїна, якій не здатен протистояти ніхто. К’яртан тримався як міг, але врешті-таки, вчергове відступаючи, перечепився об труп собаки і впав на спину. Уникнувши відчайдушного змаху важкого ворожого клинка, Раґнар став над ним і щосили рубонув Серцеколом. Удар розітнув рукав К’яртанової кольчуги, перерізавши жили на руці з мечем. Той спробував піднятись, але Раґнар загилив йому ногою в обличчя, наступив на горло, і К’яртан захарчав. Зробивши крок назад, Раґнар скинув з каліченої лівої руки щит, а тоді нею забрав у К’яртана меч. Висмикнув його з неживої долоні цілими пальцями, пошпурив у грязюку, а тоді прикінчив ворога.

Це була повільна смерть, але К’яртан не скрикнув ні разу. Спершу навіть чинив опір, намагаючись відбивати Раґнарові удари щитом, але помалу, удар за ударом, Раґнар спустив із нього всю кров. Конаючи, К’яртан озвався тільки раз, благаючи повернути йому меч, щоб він міг із честю відправитися в палац померлих, але Раґнар похитав головою.

— Ні, — промовив він і не сказав більше й слова, допоки не завдав остаточного удару.

То був потужний випад із двох рук у живіт. Лезо меча прохромило кольчугу, пройшло крізь усе тіло ворога і вп’ялося в землю під ним. К’яртан закорчився в передсмертній агонії, а Раґнар, залишивши Серцекола стриміти, відійшов від нього, звів очі до неба, залишивши пришпиленого до землі ворога лежати позаду, і прокричав у дощові хмари: «Батьку! Батьку!», сповіщаючи таким чином Раґнара Старшого про те, що помстився за його смерть.

Тира також жадала помсти. Вона сиділа разом зі своїми псами, спостерігаючи за К’яртановою загибеллю, але коли все скінчилося, підвелася, гукнула до собак, і ті помчали до Раґнара. Моєю найпершою думкою було, що вона відправила їх роздерти К’яртана, але вони оточили Раґнара. В живих залишилося близько двох десятків здоровенних вовкодавів, котрі, люто шкірячи зуби, взяли Раґнара в кільце, а Тира закричала до нього:

— Ти мав би прийти раніше! Чому не прийшов?

Він подивився на неї, вражений її гнівом.

— Я прийшов, як тільки… — почав був він.

— Ти поїхав вікінгувати! — заверещала вона. — А мене залишив тут!

Відчуваючи її біль, пси з закривавленими шкурами й іклами, з висолопленими довгими язиками засмикалися довкола Раґнара, чекаючи від неї команди роздерти його на криваве місиво.

— Ти залишив мене тут! — провила Тира, зайшла в собачу зграю і стала перед братом.

Вона впала на коліна й заридала. Я хотів був підійти до неї, але пси крутнулись до мене, вишкіривши ікла і заблискотівши злими очиськами, тому довелося стати назад. Тира продовжувала ридати, її печаль була сильна, як буря, що вирувала в той день над Дангольмом.

— Я тебе вб’ю! — врешті крикнула вона Раґнарові.

— Тиро, — озвався він.

— Ти залишив мене тут! — звинуватила вона його. — Залишив мене тут!

Вона звелася на ноги, і враз її обличчя знову стало притомним, а я побачив, що під усіма шрамами і брудом вона зберегла красу.

— Ціною за моє життя, — промовила вона спокійним голосом до брата, — стане твоя смерть.

— Ні, — пролунав звідкись голос, — не бувати цьому.

Ці слова кинув отець Беокка. Весь цей час він стояв під аркою брами, а тепер вийшов і пошкутильгав через криваве побоїще, промовляючи суворим голосом. Тира крутнулася до нього.

— Піп, тобі кінець! — вигукнула вона, дала безсловесну команду псам, і ті повернулись до Беокки, а Тира знову засмикалася як навіжена. — Роздеріть попа! — кричала вона собакам. — Вбийте його! Вбийте його! Вбийте його!

Я вибіг наперед, але зрозумів, що не можу нічого вдіяти.

Християни полюбляють розповідати про дива, і я завжди хотів побачити хоч одне. Існує безліч легенд про те, як сліпі відновлюють зір, каліки знову починають ходити, а прокажені зцілюються. Я чув казки про те, як люди ходять по воді, а мертві постають із могил, але ніколи не бачив подібного на власні очі. Вдалося б мені уздріти котресь із цих див, сьогодні я був би християнином, однак попи знай твердять, що в такі речі треба просто вірити. Проте в той день під ненастанним дощем я побачив дещо близьке до справжнього дива.

Шелестячи заляпаним грязюкою подолом ряси, отець Беокка рушив просто на зграю страшних собацюр. Їм було наказано роздерти його, Тира волала як навіжена, але він не зважав на тварин, і вони кинулися врозтіч від нього, скавулячи, мовби налякалися косоокого каліки. Священник же спокійно пройшов крізь їхній ряд, не спускаючи очей з Тири, чий крик тим часом понизився до стогону і глибоких схлипів. Її накидка була розхристана, відкриваючи брудну наготу, і Беокка зняв свою мокру рясу й загорнув її плечі. Ридаючи, вона затулила обличчя руками, співчутливо завили пси, а Раґнар стояв вражений і мовчки спостерігав за цією картиною. Я думав, Беокка забере Тиру звідсіля, та натомість він узяв її обіруч за голову і щосили затрусив, а трусячи, закричав у небо:

— Господи, позбав її від демона! Прожени нечистого! Спаси її від рук Абаддонових!

Вона закричала, а пси позадирали голови й завили в дощ. Раґнар стояв ошелешений. Беокка ще раз струсонув голову Тири — настільки сильно, аж мені здалося, що він зараз зламає їй шию.

— Вижени з неї лукавого, Господи! — загукав він. — Яви їй свою любов і ласку велику!

Священник звів погляд до неба, його калічена рука не відпускала Тириного волосся зі вплетеним у нього сухим плющем, а він знав хитав її головою вперед-назад, промовляючи громовито, мовби воїн на полі бою:

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, наказую вам, лихі демони, залишити тіло цієї жінки. Я проганяю вас назад у безодню й забороняю повертатися! Відправляю вас у пекло до кінця вічності в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Згиньте!

Несподівано Тира заплакала — без криків, схлипів і задихання, а м’яко, тихенько. Затим поклала голову на плече Беокки, він обійняв її й подивився на нас невдоволено, немов ми, брудні, озброєні й дикі, були друзяками тих самих демонів, котрих він допіру вигнав.

— Тепер з нею все добре, — прокректав він зніяковіло, — вона в порядку. Ану геть звідсіля!

Ця команда призначалася псам, котрі послухались його і перелякано попленталися геть, залишивши Раґнара в спокої.

— Її треба зігріти, — промовив Беокка, — і вдягнути у щось пристойне.

— Так, — відповів я, — треба.

— А коли ви не можете, — невдоволено буркнув священник, бачачи, що я не ворушуся, — я зроблю це сам.

На цих словах він повів Тиру в К’яртанів палац, над яким досі курився дим. Раґнар вирішив був податися за ними, але я похитав головою, і він зупинився. Відтак я ступив чоботом на труп К’яртана, висмикнув Серцекола і повернув його Раґнару. Він обійняв мене, проте радості в нас обох було небагато. Ми зробили неможливе — взяли Дангольм, — однак Іварр досі був живий, а його військо значно більше.

— Що сказати Тирі? — спитав у мене Раґнар.

— Розкажи їй правду, — мовив я, бо й сам не знав, що можна їй говорити, а тоді подався на пошуки Ґізели.

Ґізела з Брідою привели Тиру до ладу. Відмили їй тіло й голову, вийняли засохлий плющ із золотистого волосся, яке потім розчесали, вимили й висушили перед великим вогнищем у К’яртановому палаці, а тоді одягли її в просту вовняну сукню і шубу з видрового хутра. Відтак Раґнар сів побалакати з нею біля багаття. Залишивши їх на самоті, ми з отцем Беоккою вийшли надвір. Дощ ущух.

— Хто такий Абаддон? — запитав я в нього.

— За вашу освіту відповідав я, — промовив він, — і мені тепер соромно. Як ви можете не знати цього?

— Як бачите, можу, — відповів я. — То хто це?

— Темний янгол безодні, звісно ж. Переконаний, я розповідав вам про нього. Це перший демон, який мучитиме вас, якщо не покаєтесь і не приймете християнство.

— Ви хоробрий, отче, — сказав я йому.

— Та де там.

— Я пробував підійти до неї, але боявся псів, — мовив я. — Сьогодні вони вбили більше трьох десятків чоловік, а ви ось так просто взяли і зайшли до них.

— Це лише собаки, — кинув він зневажливо. — Коли Господь і святий Кутберт не здатні вберегти мене від псів, то що вони взагалі можуть?

Я зупинив його, поклав руки на плечі й стиснув.

— Ви дуже мужній, отче, — наполіг я, — і я вами захоплююсь.

Беокку страшенно вдовольнив такий комплімент, але він продовжував удавати скромність.

— Я просто молився, — мовив він, — решту зробив Господь.

Я відпустив його, і він рушив далі, буцнувши кривою ногою звалений спис.

— Я вірив, що пси нічого мені не зроблять, бо люблю собак. У дитинстві в мене навіть був один, — додав він.

— Вам би завести ще, — сказав я. — Була б компанія.

— У дитинстві я не міг працювати, — продовжив Беокка, мовби не чуючи мене. — Ну хіба що прибирав камені з поля й ганяв птахів, але звичайна робота була мені не до снаги. Пес був моїм єдиним другом, та потім якісь хлопчаки його вбили, — він кілька разів кліпнув. — А Тира гарна, еге ж? — тоскно проказав він.

— Тепер так, — погодився я.

— Ті шрами на її руках і ногах, — мовив Беокка, — я думав, то її порізав К’яртан або Свен. Але то були не вони. Вона сама зробила це з собою.

— Сама себе калічила? — перепитав я.

— Вона розповіла мені, що різала себе ножами. Нащо було робити таке?

— Щоб спотворити себе? — припустив я.

— Але в неї не вийшло, — сказав він спантеличено. — Вона прекрасна.

— Так, — кивнув я, — прекрасна.

Мені зробилося жаль Беокки. Він старий, калічений і бридкий, завжди хотів одружитись, але жінки не звертали на нього уваги. Йому слід би було постригтися в ченці, щоб шлюб був йому заборонений, та він обрав долю священника. І, як справжній священник, він несхвально зиркнув на мене:

— Альфред відрядив мене проповідувати мир. Але я бачив, як ви вбили святого брата. А тепер — ось це, — скривився він, киваючи на вбитих.

— Альфред відрядив нас охороняти Ґутреда, — нагадав я йому.

— А ще мусимо поклопотатися про безпеку святого Кутберта, — наполіг Беокка.

— Зробимо.

— Не можна лишатися тут, Утреде, треба повертатися в Кетрет. — Він стривожено подивився на мене здоровим оком. — Необхідно здолати Іварра!

— Здолаємо, отче, — кинув я.

— У нього найбільше військо в усій Нортубмрії!

— Але помре він самотнім, отче, — сказав я, хоч і не був певен чому. Слова просто зірвалися з мого язика, і я подумав, що то, мабуть, моїми устами промовляють боги. — Він помре самотнім, — повторив я, — обіцяю.