Воно

1 БІЛЛ ДЕНБРО БЕРЕ ТАКСІ

Телефон дзвонив, будячи й вириваючи його зі сну, що був занадто глибоким для сновидінь. Він намацував слухавку, не розплющуючи очей, не прокинувшись і наполовину. Якби телефон тоді ж і припинив дзвонити, він би знов, як по маслу, з’їхав у сон; так само легко й просто, як колись з’їжджав із засніжених пагорбів у МакКаррон-парку на своєму «Податливому Літуні».[471] Біжиш навздогін за санчатами, кидаєшся на них і мчиш униз — і самому здається, наче зі швидкістю звуку. Дорослим такого не зробиш; знівечиш к чорту собі яйця.

Його пальці поблукали по телефонному диску, зісковзнули, знову зійшли на нього. Непевно передчувалося, що це має бути Майк Хенлон, Майк Хенлон телефонує з Деррі й каже йому, що він мусить повернутись туди, каже йому, що він мусить згадати, каже йому, що він давав обіцянку, що Стен Юріс порізав їм долоні скалкою пляшки від кока-коли й вони дали обіцянку…

От тільки все це вже відбулося.

Він прибув сюди вчора надвечір, близько шостої години… якщо точніше. Якщо його ім’я стояло останнім у Майковому списку дзвінків, припускав він, то всі вони, либонь, уже прибули сюди, кожен у різний час; можливо, дехто провів тут навіть більшу частину дня. Сам він нікого з них не бачив і не прагнув побачити когось з них. Він просто зареєструвався в готелі, піднявся до свого номера, замовив у номер вечерю, зрозумівши, щойно її поставили перед ним, що не зможе нічого з’їсти, а потім завалився в ліжко й проспав без сновидінь до цього моменту.

Білл розліпив одне око й нарешті намацав слухавку. Слухавка впала на столик, і він, розплющивши тепер уже й друге око, потягнувся по неї. У голові відчувалася цілковита порожнеча, цілковита непідключеність, виснаженість акумулятора.

Нарешті він зумів уловити слухавку. Підвівшись на одному лікті, він притулив її до вуха.

— Алло?

— Білле? — там дійсно був голос Майка Хенлона — з цим він принаймні вгадав. Ще минулого тижня він зовсім не пам’ятав Майка, а зараз лише одного слова вистачило, щоб його впізнати. Яка дивовижна штука… хоча в зловісному сенсі.

— Йо, Майку.

— Розбудив тебе, ге?

— Йо, розбудив. Та все гаразд. — На стіні понад телевізором висіла огидна картина олією, де ловці лобстерів у жовтих дощовиках і жовтих рибальських капелюхах витягували пастки з уловом. Дивлячись на картину, Білл згадав, де він: в деррійському «Таун Хаусі» на Верхній Головній вулиці. По той її бік, за півмилі далі Бессі-парк… Міст поцілунків… Канал. — Котра година зараз, Майку?

— За чверть десята.

— Який день?

— Тридцяте число, — відповів Майк дещо здивовано.

— Йо, ’аразд.

— Я тут організував невеличкі сходини возз’єднання, — промовив Майк. Голос у нього тепер звучав інакше.

— Йо? — Білл скинув з ліжка ноги. — Вони всі приїхали?

— Всі, крім Стена Юріса, — сказав Майк. Тепер у його голосі прозвучало щось, чого Білл розпізнати не зміг. — Бев останньою. Вона прибула вчора пізно ввечері.

— Чому ти кажеш останньою, Майку? Стен може з’явитися сьогодні.

— Білле, Стен загинув.

— Що? Як? Невже його літак…

— Зовсім інше, — сказав Майк. — Послухай, якщо ти не проти, нехай це почекає, поки ми зберемося докупи. Краще буде, якщо я зможу розповісти вам усім разом.

— Це має стосунок до…

— Так, я гадаю, що так, — а після короткої паузи Майк уточнив: — Я певен, що так.

Білл відчув, як серце йому знов облягає знайомий тягар жаху: невже це та річ, до якої можна так швидко призвичаїтися? Чи це те, що він весь цей час носив у собі, тільки не відчуваючи, не усвідомлюючи, як не усвідомлюєш неуникного факту власної смерті?

Він потягнувся по сигарети, закурив і погасив сірника першим видихом диму.

— Ніхто з них одне з одним не зустрічалися учора?

— Ні, гадаю, що ні.

— І ти нікого з нас поки що не бачив?

— Ні, тільки говорив з кожним по телефону.

— Гаразд, — сказав Білл. — Де зустріч?

— Ти пам’ятаєш, де була колись стара ливарня?

— Звичайно, Попасний шлях.

— Ти відстав від часу, старий друзяко. Тепер це Торговий шлях. У нас там тепер третій із найбільших торговельних центрів штату. Сорок Вісім Різних Торговельних Фірм Під Одним Дахом До Ваших Послуг.

— Дійсно звучить суто в а-а-американському стилі, авжеж.

— Білле?

— Що?

— Ти в порядку?

— Так.

Але серце в нього билося занадто швидко, трішечки дрижав кінчик сигарети. Він заїкався. Майк почув це.

Залягла мить мовчанки, а потім Майк заговорив знову:

— Відразу поза торговельним центром там є ресторан, називається «Нефрит Сходу». Там маються окремі кабінети для приватних заходів. Учора я замовив один із таких кабінетів. Якщо захочемо, можемо користуватися ним всю другу половину дня.

— Ти гадаєш, це забере аж стільки часу?

— Я просто не знаю.

— Таксисти знають, як туди їхати?

— Звичайно.

— Гаразд, — сказав Білл. Він записав назву ресторану в блокнот біля телефону. — Чому саме там?

— Тому що це нове місце, я гадаю, — спроквола промовив Майк. — Неначебто як… ну, не знаю.

— Нейтральна територія, — здогадався Білл.

— Так, мабуть, саме так.

— Їжа хоч добра?

— Я не знаю, — відповів Майк. — А як у тебе з апетитом?

Білл пихнув димом, напіврозсміявшись-напівзакашлявшись:

— От він не дуже добрий, старий друже.

— Йо, — відгукнувся Майк. — Он воно як.

— Опівдні?

— Краще о першій, я гадаю. Подаруємо Беверлі трохи часу виспатися.

Білл погасив сигарету.

— Вона заміжня?

Майк знову завагався.

— Ми все з’ясуємо там, — сказав він.

— Це наче через десять років після закінчення школи повертатися туди на зустріч випускників, ні? — промовив Білл. — Побачиш, хто потовстішав, хто полисів, хто має д-д-ітей.

— Хотілося б мені, аби це було так, — промовив Майк.

— Йо, мені також, Майкі. Мені також.

Він поклав слухавку, довго простояв у душі й замовив сніданок, якого не хотів і в якому тільки поколупався. Атож, апетит у нього був зовсім недобрий.

Білл набрав компанію «Великі жовті таксі» й попрохав забрати його о чверть до першої, вважаючи, що п’ятнадцяти хвилин буде цілком достатньо, щоб підвезти його на Попасний шлях (як з’ясувалося, він був абсолютно неспроможний думати про цю дорогу як про Торговий шлях, навіть коли побачив той торговельний центр на власні очі), але Білл недооцінив дорожній рух обіднього часу й те, як сильно виросло Деррі.

У 1958 році воно було маленьким містом, та й поготів. У межах офіційної території самого Деррі тоді було тисяч тридцять мешканців та ще, можливо, тисяч сім у сусідніх містечках поза цими межами.

Тепер воно стало справжнім містом — дуже маленьким містом за стандартами Лондона чи Нью-Йорка, проте цілком пристойним за стандартами Мейна, де Портленд, найбільше в штаті місто, могло похвалитися всього лиш трьомастами тисячами.

Поки таксі повільно рухалося Головною вулицею («Ми над Каналом зараз, — думав Білл, — його не видно, але він там, унизу, тече в темряві»), а потім завертало на Централ-стрит, перша його думка була цілком передбачуваною: як багато всього змінилось. Але разом із тією передбачуваною думкою надійшов глибокий смуток, якого він аж ніяк не очікував. Білл згадував власне дитинство тут як лячний, незатишний час… не тільки через літо 1958 року, коли їхня сімка постала лицем до лиця з тим жахом, але й через смерть Джорджа й те глибоке обмарення, в яке, здавалося, запали його батьки після тієї смерті, через постійне глузування з його заїкуватості, через Баверза, Хаґґінса й Кріса, що постійно шукали, як би утнути йому капость після тієї битви камінням у Пустовищі

(«Баверз, Хаґґінс і Кріс, ой леле! Баверз, Хаґґінс і Кріс, ой леле!»)

і просто через відчуття того, що Деррі холодне, Деррі суворе, Деррі насрати на те, помре хтось із них чи виживе, і, звичайно ж, на те, чи подужають вони Клоуна Пеннівайза. Мешканці Деррі жили-були з Пеннівайзом в усіх його подобизнах довгий час… і, можливо, якимсь божевільним чином навіть дійшли до розуміння його. До вподобання його, до потреби в ньому. Любові до нього? Можливо. Так, можливо, і це також.

То звідки ж цей смуток?

Може, тільки від того, що тутешні переміни такі нудні, скажімо так? Чи, може, від того, що на позір Деррі для нього втратило свій автентичний образ?

Нема вже кінотеатру «Самоцвіт», на його місці парковка («ТІЛЬКИ ЗА КВИТКАМИ» — повідомляє щит на в’їзді, «МАШИНИ ПОРУШНИКІВ БУДЕ ЕВАКУЙОВАНО»). Зникли також «Човник-Чобіток" і "Їдальня Бейлі", які стояли поряд із кінотеатром. Їх замінила філія «Північного національного банку». На безликій споруді з бетоніту стирчить цифрове табло, показуючи час і температуру — останню у двох шкалах, градуси за Фаренгейтом і градуси за Цельсієм. Аптека на Централ-стрит, лігво містера Кіна, де Білл того дня брав для Едді ліки проти його астми, також зникла. Провулок Річарда перетворився на якийсь гібрид під назвою «міні-мол». Зазирнувши туди, поки таксі чекало проти світлофора, Білл встиг побачити крамничку грамплатівок, крамничку натуральних харчів та крамничку іграшок й ігор, яка оголошувала про повний розпродаж «УСІХ ЗАПАСІВ ПІДЗЕМЕЛЬ І ДРАКОНІВ».

Таксі смикнулося, трохи просунувшись уперед.

— Забере якийсь час, — промовив таксист. — Х’тілося б мені, аби ці чортові банки розбили між собою їхні обідні години. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина.

— Усе гаразд, — відгукнувся Білл. Надворі було похмуро, а тепер уже й дощ почав потроху бризкати на лобове скло таксі. Радіо бурмотіло про пацієнта якогось закладу для душевнохворих, котрий втік звідти, і нібито є вельми небезпечним, а потім почало бурмотіти про «Ред Сокс», котрі нікому не становили жодної небезпеки. Спочатку зливи, потім прояснення. Коли Беррі Менілоу почав стогнати про Менді[472], яка прийшла й віддала, сама не взявши нічого, таксист рвучко вимкнув радіо.

— Коли вони повиростали?

— Що? Ці банки?

— Угу.

— Ох, та в кінці шіісятих і на початку сімсятих більшість із них, — відповів таксист. Це був дебелий чолов’яга з могутньою шиєю. Одягнений у картату червоно-чорну мисливську куртку. На голові в нього сидів тісно нацуплений флюоресцентно-помаранчевий кашкет[473], закаляний машинним мастилом. — Вони отримали оті гроші, що дають на моде’нізацію міст. З отого, що вони називають «пере’озподіл фінансів»[474]. А як їх розподілили — знесли все. І тоді з’явились банки. Гадаю, тільки вони й могли собі дозволити тут з’явитися. Оце так чортів сю’приз, хіба ні? Моде’нізація міста, кажуть вони. Гівно на тарелі, кажу я. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина. Багацько було балачок, як вони збираються оживити середмістя. Ейа-б, оживили просто чудесно. Знесли більшість старих магазинів і наставили купу нових банків та парковок. І знаєте, так само хер знайдеш де щілину, щоб приткнути машину. Варто всю міську раду підвісити за хери. Окрім тієї жінки, місіс Полок, тобто. Її підвісити за цицьки. Хоча, якщо подумати, в неї їх, здаєцця, ’овсім нема. Пласка курва, як та дошка. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина.

— Істинно релігійна, — підтвердив Білл.

— Тоді вилізайте геть із моєї машини та йдіть собі до йо’аної церкви, — гукнув таксист, й обидва вибухнули реготом.

— Ви тут давно живете? — спитав Білл.

— Усе життя. Народився в Деррійському міському шпиталі, та й рештки мої поховають нахер на цвинтарі «Гора надії».

— Так тому й бути, — зауважив Білл.

— Йо, авжеж, — погодився таксист. Він відкашлявся, опустив вікно й харкнув у дощове повітря надзвичайно великим жовто-зеленим згустком. Його поводження, задерикувате, але чимсь привабливе — майже грайливе — було з роду похмурої веселості. — Тому хто підхопить оте, не тре’ буде цілий тиждень купувати собі йобану жувальну гумку. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина.

— Не все тут змінилося, — промовив Білл. Тим часом як вони їхали вгору по Централ-стрит, гнітючий парад банків і парковок зникав позаду. Подолавши пагорб повз «Перший національний», вони потроху почали набирати швидкості. — Он «Аладдін» ще стоїть.

— Йо, — підтвердив таксист. — Але тільки дивом. Мудаки х’тіли і його знести також.

— Заради чергового банку? — перепитав Білл, часткою душі дивуючись, що інша частка його душі заклякла в жаху від такої ідеї. Він не міг повірити, що комусь при здоровому глузді схотілося б знищити цей величний банястий храм насолоди з його іскристою скляною люстрою, з його рознесеними праворуч і ліворуч сходами, що в’ються вгору на балкон, і його велетенською завісою, яка не просто розходилася, коли розпочинався сеанс, а натомість здіймалася вгору чарівними фалдами, і згортками, і бганками, і всі вони підсвічуються казковими відтінками червоного, і синього, і жовтого, і зеленого, тим часом як за лаштунками крекчуть і стогнуть шківи. «Тільки не „Аладдін“, — скрикнула та, шокована, частка його душі. — Як вони навіть думати наважилися, щоб знести „Аладдін“ заради якогось БАНКУ?»

— Ох, ейа-б, саме заради банку, — підтвердив таксист. — Вам п’ять нахер. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина. Оті з «Першого торгового банку округу Пенобскот» були поклали око на «’ладдін». Хотіли його знести, щоб звести, як вони це називали, «цілісний банківський комплекс». Отримали всі папери в міській раді, й «Аладдін» було приречено. А потім купка людей організувалися в комітет — людей, які тут довго прожили — і вони писали петиції, і вони маршували, і вони кричали, і врешті вони домоглися публічного засідання міської ради щодо цього, і Хенлон розніс тих мудаків на друзки, — таксист промовив це надзвичайно задоволеним голосом.

— Хенлон? — перепитав ошелешений Білл. — Майк Хенлон?

— Ейа-б, — кивнув таксист. Він на мить обернувся, щоб коротко подивитись на Білла, показавши кругле, дражливе обличчя й окуляри в роговій оправі з давніми цятками білої фарби на дужках. — Бібліотекар. Чорний парубок. Ви його знаєте?

— Знав, — відповів Білл, згадуючи, як він познайомився з Майком тоді, у 1958-му. І знову згадалися Баверз, Хаґґінс і Кріс… звісно ж. Баверз, Хаґґінс і Кріс

(«ой леле»)

на кожному повороті, граючи свою власну роль, неусвідомлено стискали лещата, зганяючи їхню сімку в гурт — тісний, тісніший, найтісніший. — Дітьми ми гралися разом. До того як я звідси переїхав.

— Ну, ти ба, — промовив таксист. — Який нахер малий цей світ, вибачте мою…

— …французьку, якщо ви релігійна людина, — закінчив Білл разом із ним.

— Ну, ти ба, — повторив таксист задоволено, і якийсь час вони їхали мовчки, перш ніж заговорив знову. — Воно сильно змінилося, Деррі тобто, але хой-йо чимало й залишилося. Той же «Таун Хаус», де я вас забрав. Водонапірна Вежа у Меморіальному парку. Ви пам’ятаєте це місце, містере? Дітьми ми думали, що там є привиди.

— Я пам’ятаю його, — відповів Білл.

— Погляньте-но, оно наш шпиталь. Впізнаєте його?

Вони проїжджали Деррійську міську лікарню, що стояла праворуч. Поза нею до місця своєї злуки з Кендаскіґ текла річка Пенобскот. Нудно-олов’яна під дощовитим весняним небом. Шпиталь, яким і пам’ятав його Білл, — білого кольору дерев’яна каркасна будівля на два крила, три поверхи заввишки, — стояв на своєму місці, але тепер змалілий, оточений цілим комплексом споруд, загалом, мабуть, з дюжину. Лівіше Білл устиг побачити парковку, на якій на позір стояло не менш як п’ять сотень машин.

— Боже мій, — вигукнув Білл. — Це ж не шпиталь, це ж якийсь блядьський університетський кампус.

Таксист гигикнув:

— Не, не релігійна ви людина, вибачте мою французьку. Йо, наш шпиталь тепер майже такий само великий, як Східно-Мейнський у Бенгорі. Мають радіаційну лабораторію, і терапевтичний центр, і шіссот палат, і власну пральню, і бозна-що ще. Старий шпиталь на своїм місці стоїть, але там тепер тільки адміністрація.

Білл відчув у голові якусь химерну двоїстість, схожу на те відчуття, яке він запам’ятав з того разу, коли вперше дивився фільм 3D. Коли намагався звести докупи два зображення, які не зовсім між собою узгоджувалися. Він пам’ятав, що зміг тоді утнути потрібний трюк, надурити власні очі й мозок, але в кінцевому підсумку це залишило колосальний головний біль… і зараз він відчував, як у його голові оселяється власний біль. Нове Деррі, чудово. Але все ще залишається й старе Деррі, як оця дерев’яна будівля міського шпиталю. Здебільшого старе Деррі тепер поховане під усіма цими новими спорудами, але погляд якось безпорадно тягнеться в минуле, видивляючись його… вишукуючи його.

— А залізничної станції, мабуть, також уже нема, чи як? — запитав Білл.

Таксист розсміявся, задоволений:

— Для того, хто переїхав звідси ще дитиною, ви маєте добру пам’ять, містере.

Білл подумав: «Зустрівся б ти зі мною ще минулого тижня, мій франкомовний друже».

— Вона так само на своєму місці, але там тепер нема нічого, крім руїн та іржавих рейок. Вантажні потяги більше навіть не зупиняються. Один х’тів купити там землю й забацати оту придорожню розважальну штуку — малий гольф, малі бейсбольні поля під сіткою, гольф-ділянки для початківців, картинг, мікрогольф, халабуду, повну відеоігор, казнашоще, я не знаю — але там зара’ типу велика плутаниця, кому належить та земля. Гадаю, він зрештою її посяде — він парубок настирливий, — але поки що тривають суди.

— І Канал, — пробурмотів Білл, коли вони повернули з Позаміської Централ-стрит на Попасний шлях — який, як і казав Майк, було позначено зеленим дорожнім щитом із написом «ТОРГОВИЙ ШЛЯХ». — Канал так само тут.

— Ейа-б, — відгукнувся таксист. — Оце-то завше буде тут, я гадаю.

Тепер Деррійський торговельний центр опинився по ліву руку від Білла, і, поки вони його минали, він знову відчув ту химерну двоїстість. Коли вони були дітьми, тут тягнулося величезне, буйно поросле травою поле, велетенські соняхи на ньому, киваючи, позначали північно-східний край Пустовища. Поза ним, далі на захід, був Старий Відріг, район, забудований житлами для незаможних. Білл згадав, як вони досліджували це поле, не забуваючи про обережність, щоб не впасти до зяючого провалля підвалів ливарні Кіченера, яка вибухнула у великодню неділю 1906 року. На цьому полі було повно реліквій, і вони відкопували їх зі щирою цікавістю археологів, які досліджують якісь єгипетські руїни: цеглини, ковші, шматки заліза з іржавими болтами, що хилиталися в них, уламки віконних шибок, пляшки, повні якогось не-добери-назви глею, що тхнув, як найгірша в світі отрута. Також щось погане сталося неподалік звідси, у гравійному кар’єрі біля сміттєзвалища, але зараз він не міг пригадати, що саме. Йому згадалося тільки ім’я — Патрік Гамболдт — і те, що там щось було з холодильником. І щось про якогось птаха, який переслідував Майка Хенлона. Що…

Він похитав головою. Уривки. Соломинки серед вітру. Ото й усе.

Тепер уже поля не було, як і решток тієї ливарні. Біллу згадався раптом її величезний димар. Облицьована череп’яною плиткою, закопчена чорною сажею на останніх десяти футах, труба лежала у високій траві, мов гігантська люлька. Якось вони на неї вилазили й прогулювалися по ній, розставивши руки, наче канатохідці, і сміялися… Він струснув головою, немов проганяючи міраж цього торговельного центру, огидного зборища споруд з вивісками: «SEARS», «J. С. PENNEY», «WOOLWORTH’S», «CVS», «YORK’S STEAK HOUSE», «WALDENBOOKS» і десятками інших.

Впліталися у парковки й випліталися з них дороги. Торговельний центр не пропав, бо не був маревом. Пропала ливарня Кіченера, і те поле, що було розрослося довкола її руїн, також пропало. Не спогади, торговельний центр був реальністю.

Проте йому чомусь у це не вірилося.

— От ви й приїхали, містере, — промовив таксист. Він зупинився на парковці біля будівлі, що мала вигляд великої пластмасової пагоди. — Троха спізнилися, але краще пізно, ніж ніколи, чи я не правий?

— Ви цілком праві, — сказав Білл. І подав таксистові п’ятірку. — Решту залиште собі.

— Оце нахер добре діло! — вигукнув таксист. — Якщо вам тре’ буде, щоб хтось вас десь повіз, дзвоніть у «Великі жовті» й замовляйте собі Дейва. Замовляйте мене за іменем.

— Я просто замовлю одного їхнього релігійного парубка, — зауважив Білл, щирячись. — Того, який вже вибрав собі гарну ділянку на «Горі надії».

— Ви втямили, — сміючись, сказав Дейв. — Гарного вам дня, містере.

— Вам теж, Дейве.

Він трохи постояв під легеньким дощиком, дивлячись, як від’їжджає таксі. І зрозумів, що збирався ще дещо спитати в таксиста, але забув… можливо, навмисне.

Він збирався спитати у Дейва, чи подобається йому жити в Деррі.

Білл Денбро рвучко розвернувся і зайшов до «Нефриту Сходу». У тамтешнім холі в плетеному кріслі з величезною розложистою спинкою сидів Майк Хенлон. Він підвівся на рівні, й глибоке почуття ірреальності омило Білла — промилось крізь нього. Повернулося те відчуття двоїстості, але тепер воно було набагато-багато гіршим.

Він пам’ятав хлопчика зростом приблизно п’ять футів три дюйми, стрункого й моторного. Перед ним постав чоловік приблизно п’ять і сім на зріст[475]. Щуплий. Одяг, здавалося, висить на ньому. Рівчачки на його обличчі проказували, ніби цей чоловік має не тридцять вісім чи близького того років, а перебуває на похмурішому боці четвертого десятку.

Мабуть, шок Білла проявився на його обличчі, бо Майк спокійно промовив:

— Я знаю, який маю вигляд.

Білл почервонів і сказав:

— Не такий уже й поганий, просто я пам’ятаю тебе малим хлопчаком. У цьому все діло.

— Чи справді?

— У тебе дещо втомлений вигляд.

— Я й є дещо втомленим, — підтвердив Майк, — але я впораюсь. Сподіваюсь. — На цьому він усміхнувся, і ця посмішка освітила його лице. І в ньому Білл упізнав того хлопця, якого він знав двадцять сім років тому. Як той старий каркасно-дерев’яний міський шпиталь переобтяжений модерним склом і бетонітом, так і хлопчик, якого колись був знав Білл, тепер переобтяжений неуникними декораціями дорослості. Лоб у нього був у зморшках, від кутиків губ майже до підборіддя прорізались борозни, і волосся сивіло з обох боків над вухами. Проте, як той шпиталь, нехай і переобтяжений, залишався тут, усе ще видимим, так само й хлопчик, якого колись знав Білл.

Майк простягнув руку й промовив:

— Вітаю тебе з поверненням у Деррі, Великий Білле.

Білл руку проігнорував і обняв Майка. Майк відчайдушно обняв його навзаєм, і Білл відчув у себе на плечі та збоку на шиї доторк його волосся, жорсткого й пружнястого.

— Що б тут не було недоброго, Майку, ми про нього подбаємо, — сказав Білл. Він почув у своєму голосі гіркий призвук сліз, але не зважав на те. — Ми побили його раз, і змо-о-ожемо п-п-побити з-з-знову.

Майк відірвався від Білла, тримаючи його на відстані простягнутих рук; хоча він усе ще усміхався, занадто багато іскристості було в його очах.

Витягши хустинку, він їх утер.

— Звісно, Білле, — промовив він. — Ще б пак.

— Ви не проти пройти за мною, джентльмени? — запитала господиня. Усміхнена східна жінка в делікатному рожевому кімоно, на якому дракон звивав і вигинав свій лускатий хвіст. Її зібране високо на голові темне волосся підтримували гребені зі слонової кістки.

— Я знаю дорогу, Розо, — сказав Майк.

— Дуже добре, містере Хенлон, — усміхнулася вона їм обом. — У вас приємно пройде дружня зустріч, я гадаю.

— Я теж так гадаю, — кивнув Майк. — Сюди, Білле.

Майк повів його тьмяним коридором повз головний ресторанний зал до завішених бісерною шторою дверей.

— А інші… — почав Білл.

— Усі вже тут, — сказав Майк. — Усі, хто зміг прибути.

Білл на мить завагався перед дверима, раптом зляканий. І це не те неспізнанне злякало його, не надприродне; то було просто усвідомлення, що він зараз на п’ятнадцять дюймів вищий, ніж був у 1958 році, і майже цілком позбавлений свого колишнього волосся. Він раптом збентежився, відчуваючи ледь не жах від думки, що зараз побачить їх знову, їхні дитячі обличчя майже цілком зношеними, майже похованими під змінами, як поховано той старий шпиталь. Банки, зведені в їхніх головах, там, де колись стояли чарівні кінопалаци.

«Ми виросли, — думав він. — Ми не думали, що це станеться, тоді — ні, з нами — ні. Але це сталося, і якщо я туди увійду, це буде насправді: ми всі тепер дорослі».

Він подивився на Майка, раптом зніяковілий і боязкий:

— Як вони виглядають? — почув він власний тремтячий голос і перепитав: — Майку… як вони тепер виглядають?

— Заходь і дізнаєшся, — досить ласкаво відповів Майк і завів Білла у невеликий приватний кабінет.

2 БІЛЛ ДЕНБРО ОТРИМУЄ ВРАЖЕННЯ

Можливо, просто сутінь кімнати спричинилася до тієї ілюзії, яка тривала лиш найкоротшу мить, але пізніше Білл загадувався, чи не було це певного роду адресованим саме йому посланням, що доля подеколи може бути й лагідною.

Тієї короткої миті йому здалося, що ніхто з них не подорослішав, що його друзі якимсь чином утнули трюк Пітера Пена й досі залишились дітьми.

Ухоплений у той момент, коли він відхилився на кріслі, упершись його спинкою в стіну, Річі Тозіер щось розповідав Беверлі Марш, котра, ховаючи хихотіння, прикривала собі рота човником долоні; абсолютно знайомою була бешкетна посмішка на обличчі Річі. Там же, по ліву руку від Беверлі, сидів Едді Каспбрак, а перед ним на столі, поряд із склянкою для води, лежав пластиковий флакон з вигнутою, пістолетного типу рукояттю. Обриси він мав ледь не ультрамодерні, але призначення вочевидь те саме: звісно, це був інгалятор. За одним кінцем столу, дивлячись на це тріо з виразом, в якому змішалася тривога, зачудування й уважність, сидів Бен Генском.

Білл виявив, що його рука поривається до голови, з печального роду здивуванням усвідомивши, що в цю секунду він ледве не погладив себе по тімені, щоб перевірити, чи не повернулося туди якимсь магічним чином волосся — те його руде, гарне волосся, яке він почав втрачати, коли ще був другокурсником у коледжі.

За цим пузир омани лопнув. На обличчі в Річі не було окулярів, побачивши це, Білл подумав: «Він тепер, мабуть, носить контактні лінзи — радше за все. Він так ненавидів ті окуляри». Майці й вельветовим штанам, які він зазвичай носив, прийшов на зміну костюм, якого неможливо було придбати в жодній крамниці готового одягу — Білл на око побіжно оцінив його вартість у дев’ять сотень доларів лише кравецької роботи.

Беверлі Марш (якщо її прізвище досі Марш) стала неймовірно вродливою жінкою. Замість буденного кінського хвостика її волосся, що мало колір майже цілком ідентичний з його колишнім волоссям, тепер розсипалося по плечах її простенької блузки «Шип’н’Шор» каскадом пом’якшених відтінків. У цьому приглушеному освітленні воно стиха само світилося потоками живого приску. При денному світлі, навіть такому, як надворі сьогодні, уявив собі Білл, воно мусить полум’яно палати. Він уловив себе на тому, що думає, яким буде відчуття, якщо зануритися руками в це волосся. «Найстаріша в світі історія, — подумав він з кислою іронією. — Я кохаю свою дружину, але ж себе не обдуриш».

Едді — як це не химерно, але правда — подорослішав до того, що став доволі схожим на Ентоні Перкінса[476]. Обличчя мав дочасно пооране борознами (хоча в рухах здавався дещо молодшим за Річі й Бена) і виглядав усе ж таки старшим завдяки своїм окулярам без оправи — окулярам, які можна було уявити на якомусь англійському адвокаті, що надягає їх, ідучи до Королівського суду або гортаючи обґрунтування справи. Волосся мав коротке, підстрижене в тому давно немодному стилі, що був знаний наприкінці п’ятдесятих і на початку шістдесятих як «Ліга плюща»[477]. Одягнений він був у кричуще картатий піджак, який скидався на щось схоплене з вішака на «пожежному розпродажі» в крамниці чоловічого одягу, яка ось-ось вилетить із бізнесу… проте годинник на зап’ястку мав «Пате Філіп»[478] і перстень на мізинці лівої руки з рубіном. Камінь той був занадто вульгарним й нахабно виставним, щоб бути чимсь іншим, ніж справжнім.

Бен був єдиним, хто насправді змінився, і подивившись на нього знову, Білл відчув, як його легко накрило тим відчуттям ірреальності. Обличчя залишилось тим самим, і волосся, хоча тепер посивіле й довше, було розчесане на той самий, незвичайний, правий проділ. Але Бен став худим. Він досить вільготно сидів у своєму кріслі, простий, без жодних прикрас, шкіряний жилет на ньому був розстебнутий, показуючи під собою робочу сорочку з синього батисту-шамбре. На Бені були ковбойські чоботи, прямі джинси «Лівайс» і широкий ремінь з пряжкою з карбованого срібла. Цей одяг легко окреслював його струнку, з вузькими стегнами фігуру. На одному зап’ястку він носив браслет з важкими ланками — не золотими, а мідними. «Він став худим, — подумав Білл. — Він став тінню самого себе колишнього, так би мовити… Друзяка Бен схуднув. Дивам нема зупину».

Між шістьма ними запала мить мовчанки, яку годі описати. Це була одна з найбільш дивних митей, крізь які в житті проходив Білл Денбро. Стена тут не було, але тим не менше хтось сьомий прибув. Тут, у цьому ресторанному кабінеті для приватних вечірок, Білл відчув його присутність так повно, немов в очі побачив — але не в образі старого чоловіка в білій халамиді та з косою на плечі[479]. Тут була біла пляма на мапі, що пролягла між 1958 і 1985 роками, територія, яку дослідник міг би назвати Великим Незнаним. Білл загадувався, що ж саме там могло відбуватись. Беверлі Марш у короткій спідничці, яка відкриває більшу частину її довгих, грайливих ніг, Беверлі Марш у білих чобітках «ґоу-ґоу», з переділеним посередині й розгладженим праскою волоссям? Річі Тозіер з плакатом, на якому з одного боку напис «СТОП ВІЙНІ», а з іншого — «ГЕТЬ З КАМПУСУ ВІЙСЬКОВУ КАФЕДРУ»? Бен Генском у жовтій касці, на якій спереду липучка-прапорець, він їздить бульдозером під парусиновим дашком, сам без сорочки, і дедалі менше й менше стирчить черево над поясом його штанів. А чи ця, сьома сутність, чорна? Ні, нічого спільного з X. Репом Бравном чи Грандмастером Флешем[480], тільки не в цього парубка, цей парубок носив прості білі сорочки та скромні-аж-ніякі слакси «Джей Сі Пенні»[481] і, просиджуючи їх у кабінці бібліотеки Мейнського університету, писав роботи про джерела коментарів та ймовірні зручності ISBN у каталогуванні книжок, тим часом як за стінами проходили протестні марші, і Філ Окс співав: «Річарде Ніксоне, знайди собі для життя якусь іншу країну»[482], і солдати гинули з вирваними нутрощами за якісь селища, назв яких самі не спроможні були вимовити; ось він сидить, старанно схилившись над своїми паперами (Білл побачив його), які лежать у скісному струмені хрусткого, білого зимового світла, з обличчям серйозним і зібраним, розуміючи — бути бібліотекарем означає максимально, як лишень тільки це для людини можливо, наблизитися до того, щоб посісти найкраще місце в локомотиві вічності. Хіба він цей сьомий? Чи це отой юнак, що стоїть перед дзеркалом, роздивляється, як у нього зростає лоб, дивиться на повний гребінець вилізлого рудого волосся, дивиться на купу університетських зошитів на столі, які відбиваються в тому дзеркалі, зошитів, що в них міститься перша, безладна версія роману під назвою «Джоанна», який уже за рік буде опубліковано?

Дехто з вищезгаданих, усі вищезгадані, ніхто з вищезгаданих.

Та це не має значення насправді. Сьомий присутній тут, і саме цієї миті всі вони його відчули… і, можливо, зрозуміли остаточно жахливу потужність тієї сутності, яка знов привела їх сюди. «Воно живе, — подумав Білл, холонучи під одягом. — Око саламандри, хвіст дракона, Рука Повішеника… що Воно не є, Воно знову тут, у Деррі. Воно».

І раптом він відчув, що саме те Воно і є сьомим; що Воно і час якимсь чином взаємопереплетені, що Воно носило обличчя кожного з них разом із тисячами інших, під якими жахало й убивало… і ця думка, що Воно може бути ними самими, якось так виявилася найлячнішою з усіх. «Що з нас було залишено тут, — подумав він зненацька зі зростаючим жахом. — Що й скільки нашого так ніколи й не вийшло з дренажних труб і каналізаційних колекторів, де Воно жило… і де Воно годувалося? І чи не тому ми про все забули? Тому що частка кожного з нас ніколи не мала жодного майбутнього, ніколи не дорослішала, ніколи не полишала Деррі? Чи це не тому?»

Він не побачив відповідей на їхніх обличчях… тільки як відбилося його власне запитання, повернувшись знову до нього.

Думки формувалися й минали протягом якихось секунд чи мілісекунд, утворюючи свої часові рамки, тож усе це промайнуло в голові Білла Денбро за період не довший, як п’ять секунд.

Тоді Річі Тозіер, що сидів відкинувшись спинкою крісла на стіну, знов усміхнувся і промовив:

— Ой леле, ви лишень на це погляньте! Білл Денбро набув собі образу з хромованою банею. Ти довго полірував череп пастою «Черепаха», Великий Білле?

І Білл, не маючи жодного уявлення, що зараз прозвучить, відкрив рота й почув, як промовляє:

— Їбать тебе, Базікало, і ту кобилу, яку ти сам пораєш.

Запала мить тиші — а потім кабінет вибухнув реготом. Білл рушив до них і почав потискати руки, і, хоча почувався він зараз дещо жахливо, було в цьому також і дещо втішливе: то було відчуття, що він повернувся додому назавжди.

З БЕН ГЕНСКОМ СТАЄ ХУДИМ

Майк Хенлон замовив напої і, немов надолужуючи попередню тишу, всі почали балакати разом. Як виявилося, Беверлі Марш тепер стала Беверлі Роган. Сказала, що заміжня за чудовим чоловіком у Чикаго, котрий цілком перевернув її життя і, наче силою якоїсь білої магії, спромігся перетворити здатність своєї дружини до кравецтва в успішний одежний бізнес. Едді Каспбрак володів лімузинною компанією в Нью-Йорку.

— Наскільки я розумію, моя дружина зараз може лежати в ліжку з Аль Пачино, — промовив він, добродушно усміхаючись, і кімната грянула сміхом.

Усі тут знали, чим займаються Білл і Бен, але Білл мав дивне відчуття, що до зовсім-зовсім недавнього часу ніхто з них не пов’язував цих імен — Бена як архітектора, його самого як письменника — з особами тих, кого вони знали в дитинстві. У Беверлі в сумочці знайшлися дві його книжки в м’яких обкладинках — «Джоанна» і «Чорні пороги» — і вона попрохала його їх підписати. Білл попідписував, тим часом зауваживши собі, що обидві книжки в ідеальному стані — так, ніби їх було придбано на ятці в аеропорту, коли Беверлі вийшла з літака.

Подібним же чином Едді повідомив Бену, в якому він захваті від телекомунікаційного центру «Бі-бі-сі» в Лондоні… але в його очах світилося певне збентеження, ніби йому не зовсім вдавалося пов’язувати ту споруду з цим чоловіком… чи з тим старанним товстим хлопчиком, який колись показав їм, як за допомогою поцуплених дощок й іржавих дверей від машини затопити половину Пустовища.

Річі працював диск-жокеєм у Каліфорнії. Він розповів їм, що відомий під ім’ям Людина Тисячі Голосів, і Білл простогнав:

— Господи, Річі, ті твої Голоси завжди були сущим жахом.

— Лестощами ви нічого не досягнете, містуре, — відповів Річі пихато.

Коли Беверлі запитала, чи він носить тепер контактні лінзи, Річі промовив притишеним голосом:

— Підійди-но ближче, бей… бі. Подивись мені в очі.

Беверлі послухалася і радісно вигукнула, коли Річі трішки нахилив голову, щоб вона побачила нижні краї його м’яких лінз «Гідроміст».

— А бібліотека така сама? — запитав Бен у Майка.

Майк дістав гаманець і пред’явив знімок бібліотеки, зроблений з повітря. Зробив він це з гордим виразом людини, яка, коли її спитали про її родину, демонструє знімки своїх дітей.

— Один парубок зняв з легкого літака, — пояснював він, поки фотографія переходила з рук у руки. — Я намагався умовити міську раду або знайти якогось забезпеченого приватного донора, щоб дали достатньо грошей, щоби збільшити цей знімок до розмірів стінного розпису для дитячої бібліотеки. Втім, поки що це даремне діло. А фотографія гарна, еге ж?

З цим усі погодилися. Бен затримав знімок найдовше, вдивляючись у нього невідривно. Нарешті він поплескав пальцем по скляному коридору, що з’єднував дві будівлі:

— Ти ніде більше не впізнаєш оцю штуку, Майку?

Майк усміхнувся:

— Це твій комунікаційний центр, — промовив він, і всі шестеро вибухнули сміхом.

Принесли напої. Усі посідали.

Та мовчанка — раптова, ніякова, незатишна — запала знову. Вони перезиралися.

— Ну? — промовила Беверлі своїм ніжним, злегка хриплуватим голосом. — За що ми вип’ємо?

— За нас, — зненацька відгукнувся Річі. І зараз він не усміхався. Очима він перехопив погляд Білла, і той — з яскравістю такою потужною, що ледве міг її терпіти, — згадав себе й Річі посеред Нейболт-стрит після того, як та істота, що могла бути клоуном, а могла бути й вовкулаком, зникла; згадав, як вони обнімались і плакали. Коли Білл підняв келих, рука в нього тремтіла й трохи пролилося на скатертину.

Річі повільно підвівся на рівні, слідом за ним один по одному це почали робити й інші: першим Білл, потім Бен і Едді, Беверлі, і останнім Майк Хенлон.

— За нас, — промовив Річі і, як у Білла рука, в нього тремтів голос. — За Клуб Невдах 1958.

— За невдах, — повторила Беверлі, дещо смішливо.

— За невдах, — мовив Едді. Обличчя в нього було блідим і постарілим за скельцями окулярів без оправи.

— За невдах, — погодився Бен. Слабенька примара гіркої усмішки торкнулася кутиків його губ.

— За невдах, — тихо сказав Майк Хенлон.

— За невдах, — закінчив Білл.

Вони цокнулись. Випили.

Знову запала тиша, і цього разу Річі її не порушував. Цього разу тиша здавалася необхідною.

Вони знов сіли, і Білл сказав:

— Ну, то розповідай, Майку. Розкажи нам, що тут відбувалося і що можемо зробити ми.

— Спершу поїмо, — відповів Майк. — Поговоримо потім.

Отже, вони їли… і їли вони довго й добре. «Як у тому старому анекдоті про засудженого на смерть, — подумав Білл, але й у нього самого вже дуже давно не траплялося такого чудового апетиту… — відтоді, як я був іще хлопчиком», — спокушувала думка. Їжа не була аж так щоб надзвичайно доброю, але далебі зовсім непоганою, і її було багато. Всі шестеро почали передавати одне одному різні страви — свинячі реберця, мо-ґу-ґай-пін,[483] делікатно стушковані курячі крильця, яєчні рулети, водяні горіхи в обгортках з бекону, нанизані на дерев’яні шпажки смуги яловичини.

Розпочали вони з тарелів з передобіднім асорті, і Річі зайнявся дитячою, але захопливою справою, підсмажуючи кожен шматочок усього на вогні, що палав у горщику в центрі тарелі, яку він ділив разом з Беверлі, — включно з половинкою яєчного рулету й кількома червоними квасолинами.

— Фламбе на моєму столі, я це обожнюю, — повідомив він Бену. — Я б з’їв і лайно на паличці, якби воно було підсмажене над відкритим вогнем у мене на столі.

— А таки, мабуть, їв, — зауважив Білл. На це Беверлі розсміялася так відчайдушно, що їй довелося виплюнути собі в серветку повний рот їжі.

— О Боже, здається, в мене зараз станеться ралф, — видав Річі, ледь не моторошно точно імітуючи голос Дона Пардо[484], і Беверлі зареготала ще дужче, розшаріла тепер уже яскраво-червоним кольором.

— Припини це, Річі, — скрикнула вона. — Я тебе попереджаю.

— Попередження прийнято, — погодився Річі. — Приємного апетиту, любонько.

Десерт їм принесла сама Роза — величезний курган «Печеної Аляски»[485], яку й запалила особисто на чолі столу, де сидів Майк.

— Ще фламбе на моєму столі, — промовив Річі голосом людини, що померла й потрапила до раю. — Мабуть, це найкращий обід з усіх, які я мав у своєму житті.

— Звичайно, так і є, — скромно погодилась Роза.

— Якщо я задмухну на ньому вогонь, моє бажання виповниться? — спитав у неї Річі.

— У «Нефриті Сходу» задовольняються всі бажання, сер.

Раптом усмішка Річі стала непевною:

— Я аплодую такому сентименту, — промовив він, — але, знаєте, насправді я вельми сумніваюсь у його істинності.

Вони знищили майже всю «Печену Аляску». Уже коли Білл відкинувся на спинку крісла, живіт у нього випинався понад паском, він раптом звернув увагу на склянки на столі. Здалося, ніби їх там сотні. Він трохи вищирився, усвідомивши-, що сам вихилив два мартіні перед їдою та бозна-скільки пляшок пива «Кірін»[486] під час неї. Друзі справлялися з цим загалом не гірше за нього. У такому їх стані навіть смажені відрубки кеглів для боулінгу, мабуть, смакували б цілком непогано. Та проте він не почувався п’яним.

— Я отак ніколи не їв відтоді, як був дитиною, — промовив Бен. Усі подивились на нього, і щоки Бена торкнула легка рожевість. — Я маю на увазі буквально. Це, либонь, був найбільший обід відтоді, як ще навчався в десятому класі.

— Ти сидів на дієті? — запитав Річі.

— Так, — кивнув Бен. — Сидів. На «Дієті Звільнення» Бена Генскома.

— А що тебе змусило? — запитав Річі.

— Навряд чи вам цікаво буде слухати всю ту древню історію… — ніяково засовався Бен.

— Я не знаю щодо решти, — сказав Білл, — але мені цікаво. Нумо, Бене. Давай. Що перетворило Скирта Келхуна на журнальну модель, яку ми сьогодні бачимо перед собою?

Річі стиха пирхнув:

— Точно, Скирте. А я вже й забув це.

— Та це так собі історія, — почав Бен. — Навіть зовсім не історія насправді. Після того літа — після 1958-го — ми прожили в Деррі ще два роки. Потім моя мама втратила роботу й нам довелося переїхати до Небраски, де в мами жила сестра, котра запропонувала взяти нас до себе, поки мама не зведеться знову на ноги. Усе це було зовсім не прекрасно. Її сестра, моя тітка Джін, була ще тою мізерною курвою, яка повсякчас нам повторювала, що ми мусимо знати своє місце в заведеному порядку речей і як нам пощастило, що моя мама має таку сестру, яка виявила до нас милосердя, які ми щасливі, що не сидимо на соціальній допомозі, та всякі такі речі. Я був таким товстим, що їй було огидно. Вона не могла спокійно ставитися до цього: «Бене, ти мусиш більше займатися фізичними вправами. Бене, якщо ти не скинеш вагу, у тебе станеться інфаркт ще до того, як тобі виповниться сорок років. Бене, тобі мусить бути соромно за себе, коли у світі голодують маленькі діти».

Він ненадовго зупинився, ковтнув води.

— Справа в тому, що вона так само висувала голодуючих дітей, якщо я не підчищав геть до решти свою тарілку.

Річі засміявся й кивнув.

— У всякому разі країна тільки-но виходила з рецесії, і моя мати шукала собі постійну роботу майже рік. На той час коли ми переїхали з хати тітки Джін у Ла Вісті[487] до власного житла в Омасі, я набрав ще приблизно дев’яносто фунтів понад ту вагу, з якою ви мене колись знали. Гадаю, я набрався її головним чином на зло тітці Джін.

Едді присвиснув:

— Це ж тоді ти мусив важити…

— Близько двохсот десяти[488], — нерадісно промовив Бен. — Отже, в Омасі я ходив до Істсайдської середньої школи… ну, й з уроками фізкультури в мене там було досить погано. Мене обзивали Буферистим. Це вам, гадаю, зрозуміло. Вони діставали мене місяців сім приблизно, а потім одного дня, коли ми після уроку одягалися у гардеробі, пара, чи троє, хлопців почали, ну… ляскати мене по череву. Вигукували, що це вони «стоплюють смалець». Потім до них приєдналися ще двоє чи троє. А невдовзі вже й усі разом вони ганяли мене по перевдягальні й по коридору, хльоскаючи мене по животу, по сідницях, по спині, по ногах. Я перелякався, почав кричати. А вони від цього реготали, мов навіжені. І знаєте, — промовив він, дивлячись униз, ретельно поправляючи свій куверт, — то був останній раз, коли я думав про Генрі Баверза, аж до того моменту, коли два дні тому мені зателефонував Майк. Хлопець, який усе те розпочав, був таким собі типовим парубком з ферми, з великими руками, і поки вони мене ганяли, я, пам’ятаю, подумав, що повернувся Генрі Баверз. Гадаю — ні, я знаю, — що саме тоді я й запанікував.

Вони гналися за мною по коридору повз шафки, де тримали свої речі учні, які займалися спортом. Я був голий і червоний, як лобстер. Я втратив усяке почуття гідності чи… чи самого себе, гадаю, ви так могли б сказати. Де я є. Я криком благав про допомогу. А вони гнали мене з криками: «Стопимо смалець! Стопимо смалець! Стопимо смалець!» Там стояла лавка…

— Бене, ти не мусиш знову проводити себе через те, — зненацька промовила Беверлі. Обличчя в неї стало попелясто-блідим. Вона крутила в руках склянку з водою, мало її не розплескуючи.

— Дозволь йому закінчити, — сказав Білл.

Бен на мить затримав на ньому погляд, а потім кивнув:

— Там, у кінці того коридору, стояла лавка. Я впав через неї і вдарився головою. За пару хвилин усі вони вже скупчилися навкруг мене, а потім інший голос промовив: «Гаразд. Це вже досить. Ідіть, хлопці, перевдягайтесь». То був тренер. Стояв у дверях у своїх синіх спортивних штанях із білими лампасами й білій майці. Хтозна, скільки часу він там уже простояв. Вони всі подивились на нього, хтось із вищиром, хтось винувато, хтось без усякого виразу. Вони пішли. А я заливався сльозами. Тренер так і стояв там у тих дверях, що вели до спортзалу, дивився на мене, дивився на жирного хлопця з червоною від стоплювання смальцю шкірою, дивився, як той жирний хлопець ридає на підлозі. І зрештою він сказав: «Бенні, чому б тобі просто не заткнутися к-їбеням?» Мене це так сильно шокувало, почути таке слово від учителя, що я замовк. Я дивився вгору на нього, а він підійшов і сів на лавку, через яку я перечепився. Він нахилився наді мною, і свисток, що висів у нього на шиї, хитнувся і цюкнув мене в лоба. На якусь секунду мені подумалося, що він збирається мене поцілувати чи щось таке, і я відсахнувся від нього, але що він зробив насправді, так це вхопився руками за мої цицьки й стиснув. Потім прибрав руки й витер їх собі об штани, наче щойно був торкнувся чогось брудного. «Ти думаєш, я збираюся тебе втішати? — спитав він мене. — Ні, не збираюся. Ти огидний їм і також огидний мені. У нас на це різні причини, але це тому, що вони діти, а я ні. Вони не знають, чому ти їм огидний. Натомість я знаю. Тому що бачу, як ти ховаєш дароване тобі Богом чудове тіло у цій величезній купі жиру. І все це через безкінечне дурне потурання самому собі, від якого мені ригати хочеться. А тепер послухай мене, Бенні, бо це єдина мелодія, яку я тобі збираюся насвистіти. У мене ще тренування футбольної команди, і баскетбольної, і бігуни, а десь між ними ще й команда плавців. Тому я скажу це тільки раз. Ожиріння в тебе отут, — він поплескав мене по лобі в тому місці, де мене був цюкнув отой його чортів свисток. — Саме звідси кожний жиріє. Якщо ставиш на дієту те, що в тебе між вухами, тоді можеш скинути й вагу. Але такі хлопці, як ти, цього ніколи не роблять».

— От же ж сволота! — промовила Беверлі обурено.

— Йо, — вищирився Бенні. — Але він не знав, що він сволота, отакий він був тупий. Він, либонь, разів шістдесят дивився отой фільм Джека Вебба, «Сержант-інструктор»,[489] і насправді думав, що робить мені послугу. І, як виявилося, він її таки зробив. Бо в ту мить я про дещо подумав… Я подумав…

Бен нахмурився, погляд у нього став відсутнім, і Біллу прийшло вельми дивне відчуття, ніби він знає, що збирається сказати Бен, раніше, ніж той щось промовить.

— Я вже казав вам, що останній раз згадав про Генрі Баверза, коли мене ганяли й «стоплювали смалець» ті хлопці. Ну, а коли тренер підвівся, щоби йти, то був останній раз, коли я насправді подумав про те, що ми зробили того літа, у 1958 році. Я подумав…

Він знову завагався, дивлячись по черзі на кожного з них, немов шукаючи щось у їхніх обличчях. І обережно продовжив.

— Я подумав, якими класними ми були разом. Я подумав про те, що ми зробили і як ми це робили, і раптом мені дійшло, що, якби тренер зіткнувся лице в лице з дечим подібним, в нього б напевне враз посивіло все волосся і серце зупинилося б у нього в грудях, як старий годинник. Це було, звісно, непорядно, але й він повівся зі мною непорядно. Те, що відбулося, було досить простим…

— Ти розлютився, — вставив Білл.

Бен усміхнувся:

— Йо, саме так, — підтвердив він. — Я гукнув: «Тренере! Ви сказали, що тренуєте команду бігунів». Він обернувся, подивився на мене. «Саме так, — відповів він. — Але тебе це аж ніяк не стосується». — «Слухай сюди, ти, дубоголовий сучий сину, — гукаю я йому, і в нього відпадає щелепа, стоїть такий, з виряченими очима. — У березні я вже буду на треку. Що ти про це думаєш?» — «Я думаю, тобі краще стулити пельку, перш ніж вона не довела тебе до неприємностей», — відповідає він. «Я пережену всіх, кого ти виставиш, — кажу я йому. — Я пережену всіх твоїх найкращих. А потім, к-їбеням, вимагатиму від тебе вибачення». У нього кулаки стиснулись, і якусь мить я думав, він зараз повернеться й дасть мені їх скуштувати. Потім вони знову розтислися. «Базікай так і далі, гладунчику, — тихо промовив він. — Язик у тебе моторний. Але день, коли ти зумієш перегнати моїх найкращих, стане тим днем, коли я кину цю роботу й повернуся до сезонного збирання кукурудзи по округах». І він пішов.

— Ти скидав вагу? — запитав Річі.

— Ще й як, — сказав Бен. — Але тренер помилився. Це почалося не в мене в голові. Це почалося з моєї матері. Того вечора я прийшов додому й сказав їй, що хочу трохи схуднути. Це призвело до пекельного скандалу, ми з нею обоє плакали. Вона відразу ж завела ту саму стару пісню з танцями: мовляв, я насправді не товстий, просто в мене кістки великі, а великий хлопчик, який збирається вирости великим чоловіком, мусить багато їсти, щоб себе підтримувати. Це було щось… типу якоїсь системи безпеки для неї, я так думаю. Їй лячно це було, з усіх сил виховувати хлопця самій. Вона не мала ні освіти, ні справжньої кваліфікації, тільки снагу наполегливо працювати. І коли могла подати мені другу добавку… або побачити, поглянувши на мене через стіл, який я весь такий з себе на вигляд солідний…

— Вона почувалася так, наче виграє цю битву, — промовив Майк.

Бен допив решту свого пива й витер сподом долоні з верхньої губи маленькі вусики піни.

— Отже, найбільша битва відбувалася не в мене в голові; битва велася з матір’ю. Вона просто з цим не погоджувалася, і то тривало місяці. Вона не вшивала мій одяг і не купувала мені нового. Я тоді вже бігав, я бігав усюди, і подеколи серце калатало так сильно, що мені здавалося, я ось-ось знепритомнію. Моя перша пробіжка на милю закінчилася тим, що я виригав і таки зомлів. Потім деякий час я тільки ригав. А ще через деякий час мені довелося підтримувати на собі штани під час бігу.

Я взявся за рознесення газет і бігав своїм маршрутом з торбою на шиї, яка билася мені об груди, тим часом як я підтримував штани. Сорочки на мені стали нагадувати вітрила. А вечорами, коли я приходив додому й з’їдав тільки половину того, що вона поклала на тарілку, мати, заливаючись слізьми, повторювала, що я себе нищу голодом, вбиваю себе, що я її більше не люблю, що мені байдуже, як важко вона працює заради мене.

— Господи, — пробурмотів Річі, підкурюючи сигарету. — Не уявляю, як ти собі з цим давав раду, Бене.

— Я просто весь час тримав у себе перед очима обличчя тренера, — сказав Бен. — Я просто весь час пам’ятав той його вираз, після того, як він тоді ухопив мене за цицьки в тому коридорі біля хлопчачої перевдягальні. Отак я це й зробив. З грошей за рознесення газет я купив собі нові джинси та ще дещо, а один старий дядько з першого поверху в нашому домі поступово проколював шилом нові дірки в моєму паску — загалом п’ять, здається, якщо я правильно пам’ятаю. Здається, тоді мені пригадався й інший випадок, коли я мусив купити собі нові джинси — це було того дня, коли Генрі штовхнув мене в Пустовище й вони мало не порвали на шмаття моє тіло.

— Йо, — вигукнув Едді, вишкіряючись. — І ти розповів мені про шоколадне молоко. Пам’ятаєш?

Бен кивнув.

— Якщо я щось і згадував, — продовжував він, — це тривало лише секунду: ось воно є — і щезло. У школі я почав ходити на факультатив «Здоров’я і харчування» й дізнався, що можна їсти майже скільки завгодно сирої зелені й не гладшати. І от одного вечора мати подала салат — латук і сирий шпинат, скибочки яблука і, мабуть, трішки вчорашньої шинки там було. Раніше я ніколи не любив кролячої їжі, але тоді три рази попрохав добавки й усе розводився та розводився перед матір’ю про те, як це смачно. Таким чином було прокладено шлях до вирішення моєї проблеми. Її не дуже хвилювало, що саме я їм, аби лиш я їв багато. Вона завалювала мене салатами. Я харчувався ними наступні три роки. Траплялись моменти, коли я мусив поглянути в люстро, чи не труситься в мене ніс.

— А що ж сталося з тим тренером? — запитав Едді. — Ти дійсно вийшов на трек? — Він торкнувся свого інгалятора так, наче думка про біг нагадала йому про ліки.

— О, авжеж, вийшов, — сказав Бен. — На двісті двадцять і чотириста сорок[490]. На той час я вже скинув сімдесят фунтів і на два дюйми витягнувся, отже, те, що на мені залишилося, краще розподілилося. У перший день забігів я переміг на двістідвадцятці з відривом шість корпусів, а на чотиристасороківці — вісім. Потім підійшов до тренера — той був такий розлючений, що міг би цвяхи гризти й плюватися скріпками — і кажу: «Схоже, вже час вам виїжджати на округи та починати збирати кукурудзу. Коли ви вирушаєте на південь, до Канзасу?» Він спершу ані словом не відповів — просто врізав мені навідліг так, що я перекинувся на спину. А потім наказав мені забиратися геть з поля. Сказав, що не бажає бачити в своїй команді таких пащекуватих байстрюків, як я. «Я би до неї не вступив, навіть якби мене президент Кеннеді туди призначив, — сказав йому я, витираючи кров з краєчка губ. — А оскільки саме ви дали мені поштовх, я вас за це не переслідуватиму… але коли ви наступного разу сядете перед великим тарелем з качанами вареної кукурудзи, приділіть мені згадку». Він сказав мені, якщо я негайно звідти не заберуся, він зіб’є мене на лайно, — Бен злегка усміхався… але нічого приємного не було у тій усмішці та, безперечно, нічого ностальгійного. — Це його точні слова. На нас усі дивилися, включно з тими хлопцями, яких я щойно був переміг. Вигляд у них був ніяковий. Тому я просто сказав: «Ось що я вам повідаю, тренере. Цей раз вам минеться дарма через те, що ви ображений невдаха, та й занадто старий, щоби навчитися чогось нового. Але торкнетеся мене ще раз, і я вже постараюся, щоб ви втратили цю роботу. Не певен, що мені це вдасться, але я таки добре постараюсь. Вагу я скинув, а отже, можу претендувати на певну гідність і певний спокій. Це ті речі, за які варто боротися».

Білл сказав:

— Усе це звучить чудово, Бене… Але письменник у мені чудується, чи балакав колись насправді таким чином бодай якийсь хлопець?

Бен кивнув, усе ще усміхаючись тією своєю химерною посмішкою.

— Я сумніваюся, щоб так балакала хоч якась дитина, яка не пройшла через те, через що тоді пройшли ми, — мовив він. — Але я сказав ті слова… з цілковитою відповідальністю за них.

Білл обдумав цю відповідь, а потім кивнув:

— Гаразд.

— Тренер на крок відступив, притискаючи руки собі до стегон у спортивних штанах, — продовжив Бен. — Він було відкрив уже рота, але знову його закрив. Ніхто не промовив нічого. Я пішов геть, і то було востаннє, коли я мав якусь справу з тренером Вудлі. Коли мій класний керівник вручив мені розклад уроків на передостанній рік у середній школі, проти фізичного виховання кимсь було написано: звільнений, і він це затвердив.

— Ти його переміг! — вигукнув Річі, струснувши над головою стиснутими в кулаки руками. — Оце діло, Бене!

Бен стенув плечима:

— Думаю, почасти я переміг самого себе. Тренер дав мені поштовх, я гадаю… але саме думки про вас, друзі, допомогли мені повірити, що я можу це зробити. І я це зробив.

Бен чарівливо знизав плечима, проте Білл не сумнівався, що бачить у нього дрібні краплинки поту в лінії волосся.

— Годі Правдивих Сповідей. Крім того, я певен, що буду не проти випити ще пива. Говоріння — це така робота, що дарує спрагу.

Майк подав знак офіціантці.

Усі шестеро теж зробили собі замовлення і, поки чекали напої, теревенили про якісь неважливі дрібниці. Білл задивився на своє пиво, спостерігаючи, як бульбашки пнуться вгору по стінках склянки. Йому було одночасно кумедно й огидно усвідомлювати, що він сподівається, що хтось інший зараз також почне оповідати про минулі роки — що Беверлі розповість їм про чудового чоловіка, за яким вона заміжня (навіть якщо той нудний, якими є більшість чудових чоловіків), або Річі Тозіер почне переказувати Кумедні Інциденти в Радіостудії, або Едді Каспбрак розповість їм, який насправді Тедді Кеннеді[491] та скільки дає на чай Роберт Редфорд[492]… або запропонує деякі розмисли на тему, чому Бен зумів розлучитися із зайвими фунтами, тоді як сам він змушений триматися свого інгалятора.

«Факт той, — думав Білл, — що будь-якої миті готовий заговорити Майк, а я не впевнений, що хочу почути те, що він має сказати. Факт той, що серце в мене б’ється лише трішки прискорено й руки в мене лише трішки холонуть. Факт той, що я років на двадцять п’ять старіший за той вік, коли можна переживати такий жах. Усі ми такі. Тож скажіть же хто-небудь що-небудь. Давайте балакати про наші кар’єри та шлюби та про те, як воно — бачити давніх друзів дитинства й усвідомлювати, що ти таки встиг отримати кілька добрячих щиглів по носі від самого часу. Давайте балакати про секс, про бейсбол, про ціни на пальне, про майбутнє країн Варшавського договору. Про будь-що, крім того, про що ми з’їхалися сюди побалакати. Тож скажіть же що-небудь, бодай хтось».

Дехто це зробив. Заговорив Едді Каспбрак. Але не про те, який насправді Тедді Кеннеді чи скільки давав на чай Роберт Редфорд, і навіть не про те, чому він вважає за необхідне триматися того, що в ті давні дні Річі інколи називав «легеневою смоктулькою Едді». Він запитав у Майка, коли помер Стен Юріс.

— Позаминулого вечора. Коли я вам телефонував.

— Це якось пов’язано з… з тим, чого ми зараз тут?

— Я міг би ухилитися від прямої відповіді, сказавши, що, оскільки записки він не залишив, ніхто не може знати цього напевне, — сказав Майк, — але оскільки це трапилося майже відразу після того, як йому подзвонив я, то вважаю таке припущення доволі слушним.

— Він сам собі заподіяв смерть, чи не так? — глухо озвалася Беверлі. — Ох, Господи, бідний Стен.

Решта всі дивились на Майка, котрий допив свою склянку й сказав:

— Так, він учинив самогубство. Начебто пішов у ванну незабаром по тому, як ми з ним побалакали, набрав води, ліг туди й порізав собі зап’ястки.

Білл подивився вздовж стола, який раптом здався оточеним шокованими, блідими лицями — тіл нема, тільки ці лиця, наче білі кола. Наче білі повітряні кульки, місячні кульки, прив’язані тут якоюсь старою обіцянкою, яка вже давно мусила б втратити силу.

— Як ти дізнався? — запитав Річі. — Це висвітлювалося в тутешніх газетах?

— Ні. Уже певний час я передплачую газети тих міст, що найближчі до всіх вас. Я стежив за вами роками.

— Я шпигую[493], з кислим обличчям кинув Річі. — Дякую, Майку.

— Це була моя робота, — просто сказав Майк.

— Бідний Стен, — повторила Беверлі. Вигляд у неї був приголомшений, наче вона не в змозі примиритися з цією новиною. — Але ж він був таким хоробрим тоді, давно. Таким… сповненим рішучості.

— Люди змінюються, — промовив Едді.

— Невже? — перепитав Білл. — Стен був… — він поводив руками по скатертині, намагаючись намацати правильні слова. — Він був упорядкованою особистістю. Того роду особистістю, котра розставить книжки в себе в шафі окремо — тут художня література, там документальна, а потім захоче, щоб на кожній полиці вони ще й стояли в абетковому порядку. Я пригадую, як він сказав одного разу — не пам’ятаю, де ми тоді були й що робили, принаймні поки ще не пам’ятаю, але гадаю, то було вже під кінець тих подій. Він сказав, що може витримати жах, але ненавидить бути брудним. Мені це здавалося самою суттю Стена. Можливо, то вже було занадто, коли зателефонував Майк. Стен побачив, що має вибір з двох варіантів: залишитись живим і забруднитися або померти чистим. Можливо, насправді люди не змінюються аж так, як нам про це думається. Можливо, вони просто тужавішають.

Запала мить тиші, а потім Річі промовив:

— Гаразд, Майку. Що відбувається в Деррі? Розкажи нам.

— Я можу розповісти вам дещо, — почав Майк. — Я можу вам розповісти, наприклад, що відбувається зараз, і можу розповісти вам дещо про вас самих. Але я не можу розповісти вам усе, що відбувалось тоді, влітку 1958 року, і не вважаю, що мені бодай колись це доведеться робити. Поступово ви все згадаєте самі. І я боюсь, якщо розповім вам занадто багато, перш ніж мозок кожного з вас сам буде готовий згадати, тоді те, що сталось зі Стеном…

— Може статися з нами? — спитав тихо Бен.

Майк кивнув:

— Так. Саме цього я й боюся.

Подав голос Білл:

— Тоді розкажи нам, що можеш, Майку.

— Гаразд, — відповів той. — Розкажу.

4 НЕВДАХИ ДІЗНАЮТЬСЯ НОВИНИ

— Убивства розпочалися знову, — прямо повідомив Майк.

Він озирнув всіх за столом, а потім його очі зафіксувались на Біллі.

— Перше з «нових убивств» — якщо ви мені дозволите таку доволі моторошну самовпевненість — розпочалося на Мосту Головної вулиці, а завершилося під ним. Жертвою став один ґей, парубок з доволі дитячим характером на ім’я Ейдріан Меллон. У нього була важкої форми астма.

Рука Едді крадькома сягнула боку інгалятора.

— Це трапилося минулого літа, 21 липня, в останній вечір фестивалю «Дні Каналу», такого свята на кшталт… е… е…

— Деррійського ритуалу, — низьким голосом підказав Білл. Його довгі пальці масажували скроні, і було неважко здогадатися, що думає він про свого брата Джорджа… Джорджа, який майже напевне відкрив список жертв, коли це почалося попереднього разу.

— Ритуалу, — спокійно погодився Майк. — Так.

Історію того, що трапилося з Ейдріаном Меллоном, він розповідав їм швидко, без утіхи відзначаючи, як дедалі більшають у них очі. Він розповів їм, про що повідомляла у своїх репортажах «Ньюз», а про що ні… Серед останнього були свідчення Дона Хагарті й Крістофера Анвіна про якогось клоуна, що ховався під мостом, наче троль у тій прадавній казці, клоуна, який, за словами Хагарті, скидався на суміш Роналда МакДоналда й Бозо.

— Це він, — промовив хворобливо захриплим голосом Бен. — То був він, той сучий покруч Пеннівайз.

— Там є ще одна деталь, — промовив Майк, дивлячись на Білла. — Одним зі слідчих — саме тим офіцером, який особисто діставав Меллона з Каналу — був міський коп на ім’я Гарольд Ґарденер.

— Ох, Господи Ісусе, — прошепотів Білл слабеньким, повним сліз голосом.

— Білле, — подивилась на нього Беверлі, а потім поклала свою руку на його. Голос у неї був сповнений зляканого співчуття. — Що в цьому не так, Білле?

— Гарольду тоді було десь років п’ять, — сказав Білл. Його ошелешені очі шукали очей Майка на підтвердження.

— Так.

— Про що це ти, Білле? — спитав Річі.

— Г-г-гарольд Ґарденер — це син Дейва Ґарденера, — відповів Білл. — Дейв тоді жив трохи далі від нас по вулиці, коли Джорджа було в-в-вбито. Це він першим підійшов до Дж-дж… до мого брата й приніс його до нас додому, загорнутого у к-к-ковдру.

Усі сиділи тихо, не кажучи ні слова. Беверлі на мить затулила долонею собі очі.

— Усе це досить добре збігається, чи не так? — нарешті промовив Майк.

— Так, — глухо погодився Білл. — Збігається, авжеж.

— За вами шістьма я стежив роками, як я вже про це казав, — продовжив Майк, — але тільки після того випадку я почав розуміти, навіщо весь час це робив, що для цього була реальна й конкретна причина. Тим не менше, я себе стримував, вичікував, щоб побачити, як розвиватимуться далі події. Розумієте, я вважав, що мушу стати абсолютно впевненим, перш ніж… втручатися у ваші життя. Не на дев’яносто відсотків, навіть не на дев’яносто п’ять відсотків. Тільки сто змусили мене це зробити.

— У грудні минулого року одного восьмирічного хлопчика, на ім’я Стівен Джонсон, було знайдено мертвим у Меморіальному парку. Як і в Ейдріана Меллона, тіло було сильно понівечено до або відразу після його смерті, але, судячи з його вигляду, хлопчик міг померти суто від переляку.

— Зґвалтований? — спитав Едді.

— Ні. Просто понівечений.

— Скільки загалом? — спитав Едді, не виглядаючи людиною, якій хочеться насправді дізнатись.

— Чимало, — промовив Майк.

— Скільки? — повторив Білл.

— Дев’ять. На сьогоднішній день.

— Цього не може бути! — скрикнула Беверлі. — Я б прочитала про це в газетах… побачила в новинах! Коли той скажений коп повбивав усіх тих жінок у Касл Року, тут, у Мейні… чи ті діти, вбиті в Атланті…[494]

— Так, авжеж, — сказав Майк. — Я про це багато думав. Це найближче корелюється з тим, що відбувається тут, і Бев має рацію: це дійсно новини, що мусили б поширюватися від узбережжя до узбережжя. У певному сенсі, порівняння з Атлантою — це той момент, який у всьому цьому лякає мене найбільше. Вбито дев’ятеро дітей… тут мусили б юрмитися кореспонденти новинних телеканалів, і аферисти-екстрасенси, і репортери «Атлантик Манслі», і «Роллінг Стона»[495]… весь мас-медійний цирк, словом.

— Але цього не сталося, — уточнив Білл.

— Ні, — відгукнувся Майк, — не сталося. Утім, була про це одна стаття в недільному випуску Портлендської «Санді Телегрем», і ще одна в Бостонській «Глоб» після останніх двох убивств. Також минулого лютого в одній Бостонській телепрограмі, яка називається «Добридень!», вийшов сюжет про нерозкриті вбивства, і там один з експертів згадав про деррійські вбивства, але тільки побіжно… і звісно, навіть натяку не було від нього, що він знає про подібні вбивства в 1957–1958 й раніше, у 1929–1930 роках. На це є, звісно, очевидні причини. Атланта, Нью-Йорк, Чикаго, Детройт… то все великі медійні міста, а у великих медійних містах, коли щось трапляється, це викликає вибуховий розголос. У Деррі ж нема жодної радіо- чи телестанції, якщо не рахувати маленької ФМ-станції факультету англійської мови та літератури Деррійської середньої школи. Бенгор залишається крайнім пунктом на цьому ринку, якщо йдеться про інтерес із боку преси.

— Але є виняток, «Деррі Ньюз», — закинув Едді, і всі розсміялись.

— Проте всі ми розуміємо, що це не клеїться з тим, як влаштований світ сьогодні. Комунікаційна мережа присутня тут, і в якийсь момент ця історія мусила б виплеснутися на всю країну. Але цього не сталося. І я гадаю, причина тут проста: Воно цього не бажає.

— Воно, — мугикнув Білл, майже тільки собі самому чутно.

— Воно, — погодився Майк. — Якщо ми мусимо це якось називати, то хай це так і залишається, як ми колись були звикли — Воно. Бачте, я почав думати, що Воно живе тут уже так давно… чим би насправді це не було… що Воно стало частиною Деррі, чимсь притаманним нашому місту так само, як Вежа, Канал, Бессі-парк чи бібліотека. Але це Воно не є чинником зовнішнього рельєфу, розумієте. Можливо, колись так дійсно було, але тепер Воно… всередині. Якось воно пробралось досередини. Це єдиний відомий мені шлях до розуміння всіх тих жахливих подій, які тут відбувалися — номінально пояснюваних і в той же час абсолютно не до витлумачення. У 1930 році тут була сталася пожежа в одному негритянському клубі, що називався «Чорна мітка». За рік до того просто посеред дня на Канал-стрит було розстріляно зграю якихось породжених Великою Депресією недоумкуватих злочинців.

— Банда Бредлі, — сказав Білл. — Їх запопали ефбеерівці, правильно?

— Це так пишуть історики, але це не достеменна правда. Наскільки мені вдалося з’ясувати (а я б дорого дав, аби мене переконали в протилежному, бо я люблю це місто), банду Бредлі, усіх сімох, насправді перестріляли добропорядні громадяни Деррі. Я вам про це коли-небудь розповім.

Був тут той вибух на ливарні Кіченера під час великоднього полювання на яйця в 1906 році. У тому ж році була серія випадків, коли заподіювалося каліцтво тваринам, розслідування зрештою вивело на Ендрю Руліна, двоюрідного діда того чоловіка, який зараз керує фермерським господарством Руліна. Його напевне забили на смерть троє помічників шерифа, яких послали його привести. Жодного з тих помічників ніколи не було притягнуто до суду.

Видобувши з внутрішньої кишені маленький записник, Майк Хенлон почав його гортати й продовжив далі, не піднімаючи очей:

— У 1877 році в межах офіційної території міста трапилося чотири лінчування. Одним із тих, хто повис на мотузці, був громадський проповідник методистської церкви, який, певно, потопив у ванні всіх своїх чотирьох дітей, наче кошенят, а потім вистрелив у голову своїй дружині. Він вставив револьвер їй у руку, щоб це виглядало самогубством, але нікого це не ввело в оману. За рік до цього в хижці нижче за течією Кендаскіґ було знайдено мертвими чотирьох лісорубів. Буквально роздертих на шматки. Зникнення дітей або цілих родин занотовані у витягах зі старих щоденників, але цього нема в жодному з офіційних документів. Тут такого є ще й ще, але ви, либонь, второпали суть.

— Я второпав суть, гаразд, — промовив Білл. — Щось тут відбувається, але широко не оприлюднюється.

Майк закрив свого записника, повернув його до внутрішньої кишені й подивився на них ясним поглядом.

— Якби я був не бібліотекарем, а страховим агентом, можливо, я б намалював вам діаграму. Вона б показала надзвичайно високий рівень різних, про які ми лишень тільки знаємо, кримінальних злочинів, не виключаючи зґвалтувань, інцесту, вламування до чужих помешкань і грабунку, крадіжок автомобілів, жорстокого поводження з дітьми, шлюбного насильства, хуліганських нападів.

— Є одне середніх розмірів місто в Техасі, де рівень кримінальної злочинності набагато нижчий, якого можна було б очікувати в місті такого розміру й з расово мішаним населенням. Надзвичайну лагідність людей, які там живуть, покладають на рахунок чогось у тамтешній воді… якийсь натуральний транквілізатор певного роду. Повна протилежність виявляє себе тут. Деррі жорстоке місто для життя у будь-який звичайний рік. Але кожні двадцять сім років — хоча цикл ніколи не був абсолютно точним — рівень насильства тут підстрибував на дику височінь… і це ніколи не потрапляло в загальнонаціональні новини.

— Ти хочеш сказати, що тут розвивається якась ракова хвороба? — зауважила Беверлі.

— Зовсім ні. Нелікований рак доконечно вбиває. Деррі не вмерло; навпаки, місто квітне… звісно, що в такий собі власний, неефектний, несенсаційний спосіб. Це просто досить заможне невеличке місто у відносно малонаселеному штаті, де, занадто часто трапляються погані речі… а кожні чверть століття, чи близько того, трапляються трагічно жахливі речі.

— Така послідовність зберігається неухильно? — спитав Бен.

Майк кивнув:

— Упродовж усієї історії: 1715–1716 роки, від 1740 приблизно до 1743 — це мусив бути поганющий період, — потім 1769–1770 і так далі й далі. Аж до теперішнього часу. У мене таке відчуття, що дедалі все послідовно погіршувалося, можливо, тому що наприкінці кожного циклу в Деррі жило більше людей, можливо, з якихось інших причин. А в 1958 році, схоже, цикл добіг свого передчасного кінця. Завдяки нам.

Білл Денбро нахилився вперед, раптом з яскраво палаючими очима.

— Ти цього певен? Ти впевнений?

— Так, — підтвердив Майк. — Усі інші цикли сягали піку десь у вересні, закінчуючись чимось масштабним. Як правило, життя поверталося у більш-менш звичайне русло десь під Різдво… найпізніше — до Великодня. Іншими словами, кожні двадцять сім років приходив поганий «рік» тривалістю місяців чотирнадцять-двадцять. Але той поганий рік, що почався, коли в жовтні 1957 було вбито твого брата Джорджа, нагло обірвався у серпні 1958-го.

— Чому? — запитав Едді схвильовано. Дихання в нього стало стиснутим; Білл згадав той тонкий свист, з яким Едді втягував повітря, і зрозумів, що він невдовзі вхопиться погудіти на своїй старій подружці легеневій смоктульці. — Що ми тоді зробили?

Запитання так і повисло. Здавалося, Майк його розважує… та зрештою він похитав головою:

— Ви самі згадаєте, — промовив він. — 3 часом згадаєте.

— А якщо ні? — запитав Бен.

— Тоді допоможи нам усім, Господи.

— Дев’ятеро дітей загинули цього року, — промовив Річі. — Господи Ісусе.

— Ліса Альбрехт і Стівен Джонсон у кінці 1984-го, — сказав Майк. — У лютому зник хлопець на ім’я Денніс Торріо. Старшокласник. Його тіло знайшли в середині березня, в Пустовищі. Понівечене. Поряд лежало оце.

З тієї ж кишені, до якої він був сховав записника, Майк дістав фотографію. Вона пішла по руках кругом столу. Беверлі й Едді подивилися на неї, не розуміючи, натомість яро відреагував Річі Тозіер. Він впустив її, немов карточка була розжарена.

— Ісусе правий! Господи, Майку! — підвів він величезні, шоковані очі. За мить Річі передав фотографію Біллу.

Білл подивився на неї й відчув, що навкруг нього завертівся світ у сірих тонах. Якусь мить він був упевнений, що зараз зомліє.

Почув стогін і зрозумів, що цей звук видає він сам. Він випустив із пальців фотокартку.

— Що це таке? — почув він голос Беверлі. — Що це означає, Білле?

— Це шкільна фотографія мого брата, — нарешті промовив Білл. — Це Дж-Джорджі. Фотографія з його альбому. Та, яка рухалася. Та, яка підморгувала.

Вони почали знову передавати її з рук у руки, тим часом як Білл на чолі стола сидів змертвілий, мов камінь, дивлячись кудись у простір. Це була фотографія фотографії. Вона зображувала шкільний знімок Джорджа, притулений до якогось білого тла — усміхнені губи розійшлися, показуючи дві дірки, де ніколи не виростуть нові зуби. («Якщо тільки вони не ростуть у тебе в труні», — подумав Білл і здригнувся.) На порожньому полі під знімком Джорджа містився підпис «ШКІЛЬНІ ДРУЗІ 1957–1958».

— Її було знайдено цього року? — знову запитала Беверлі. Майк кивнув, і вона обернулась до Білла: — Коли ти бачив її востаннє, Білле?

Він утер собі губи, намагаючись заговорити. Нічого не вийшло. Він спробував знову, чуючи, що слова лунають у його голові, усвідомлюючи, що знов повернулась заїкуватість, борючись з нею, борючись із жахом.

— Я не бачив цієї фотографії з 1958 року. З весни наступного після смерті Джорджа року. А коли хотів був показати її Річі, вона з-з-зникла.

Вибухово пролунав звук спазматичного вдиху, який змусив усіх озирнутися. З дещо ніяковим виглядом Едді клав назад на стіл свій інгалятор.

— Стартує Едді Каспбрак! — радісно скрикнув Річі, а потім, зненацька й моторошно з рота Річі полився Голос Диктора Кінохроніки МувіТон[496]: «Сьогодні в Деррі все місто зібралося на імпрезу Парад Астматиків, і зіркою цього видовища виступає Великий Ед на прізвисько Шмарклеголовий, відомий усій Новій Англії, як…»

Він раптом замовк, метнувшись рукою собі до обличчя, немов, щоб прикрити очі, і Білл тут же подумав: «Ні-ні, це не те. Не прикрити очі, а посунути собі вище на носі окуляри. Окуляри, яких там давно вже нема. Ох, Ісусе-правий, що це тут таке відбувається?»

— Вибач мені, Едді, — промовив Річі. — Це було жорстоко. Сам не знаю, чорти забирай, про що я думав, — він обвів поглядом інших, сконфужений.

Майк Хенлон порушив тишу:

— Після того як було знайдено тіло Стівена Джонсона, я собі пообіцяв: якщо трапиться ще щось таке, якщо станеться ще один очевидний випадок, я телефонуватиму, на що я зважився тільки через два місяці. Я був немов загіпнотизований тим, що відбувається, явною демонстративністю… нарочитістю. Фотографію Джорджа було знайдено біля поваленого дерева, менш ніж за десять футів від тіла того хлопця, Торріо. Не схованою, зовсім навпаки. Виглядало так, ніби вбивця хотів, щоб її знайшли. І я певен, що саме цього вбивця й хотів.

— А яким чином ти дістав поліцейський знімок? — спитав Бен. — Це ж він, чи не так?

— Так, це саме він. Є один парубок у нашому Департаменті поліції, який не проти заробити трохи додаткових грошей. Я плачу йому двадцять баксів на місяць — це все, на що я спроможний. Він моє джерело.

— Через чотири дні після Торріо було знайдено тіло Дон Рой. У МакКаррон-парку. Тринадцятирічна. Обезголовлена.

— Двадцять третє квітня цього року. Адам Терро. Шістнадцять років. Заява про зникнення, коли він не повернувся додому з репетиції оркестру. Знайдений наступного дня поряд зі стежкою, яка йде повз лісосмугу поза Західним Бродвеєм. Також обезголовлений.

— Шосте травня. Фредерик Ковен. Два з половиною роки. Знайдений у ванній кімнаті на другому поверсі. Втоплений в унітазі.

— Ох, Майку! — скрикнула Беверлі.

— Йо, це жахливо, — відгукнувся він ледь не сердито, — невже ти гадаєш, я цього не розумію?

— Поліція переконана, що це не могла бути… ну, якась, трагічна пригода? — запитала Бев.

Майк похитав головою:

— Його мати розвішувала білизну на задньому подвір’ї. Вона почула звуки боротьби — почула крик свого сина. І щодуху побігла в дім. Збігаючи вгору по сходах, каже вона, почула, як в унітазі знову і знову спускають воду, а також як хтось сміється. Вона сказала, що сміх той звучав нелюдськи.

— І зовсім нікого не бачила?

— Свого сина, — просто відповів Майк. — У нього був зламаний хребет, проломлена голова. Скляні двері душової секції були розтрощені. І всюди кров. Сама мати зараз у Бенгорській психіатричній клініці. Моє джерело в Департаменті поліції каже, що вона цілком збожеволіла.

— Ніхера дивного, — хрипло промовив Річі. — У кого є закурити?

Беверлі подала йому сигарету. Річі підкурив її страшно тремтячими руками.

Версія поліції така, що вбивця увійшов через передні двері, коли мати хлопчика розвішувала білизну на задньому подвір’ї. Потім, коли вона побігла вгору сходами, він нібито вистрибнув з вікна ванної у двір, який вона щойно залишила, і непомітно забрався геть. Але вікно там з отих, піврозмірних; крізь нього й семирічній дитині довелося б протискуватися. А стрибати в замощене кам’яною плиткою патіо треба з двадцятип’ятифутової висоти. Редімахеру про ці деталі не подобається говорити, і ніхто з преси — зрозуміло, що жодна особа з «Ньюз» — його на цю тему не пресувала.

Майк випив ковток води, а потім пустив по руках іншу фотографію. Це вже був не поліцейський знімок; це була традиційна шкільна фотографія. На ній усміхнений хлопчик років тринадцяти. Одягнений на фотографування для шкільного альбому в найкраще, з чистими, акуратно покладеними на коліна руками… але в очах його прозирав якийсь бісівський блиск. Чорношкірий хлопчик.

— Джефрі Голлі, — сказав Майк. — Тринадцяте травня. За тиждень після того, як було вбито малюка Ковена. Розідраний. Його знайшли в Бессі-парку, біля Каналу.

— Через дев’ять днів після цього, 22 травня, мертвим було знайдено п’ятикласника на ім’я Джон Ф’юрі — на Нейболт-стрит..

Едді видав високий, скімливий скрик. Намацуючи інгалятор, він збив його зі столу. Той покотився до Білла, котрий його підняв. Обличчя Едді набуло хворобливого жовтого кольору. У горлі в нього холодно посвистувало дихання.

— Подайте йому щось випити! — гарикнув Бен. — Хто-небудь, подайте йому…

Але Едді замотав головою. Він пустив собі до горла струмінь з інгалятора. Груди його здіймалися, він ривками хапав повітря. Ковтнувши ще раз з інгалятора, він відкинувся на спинку — очі напівзаплющені, дихання важке.

— Зі мною все гаразд, — хекнув він. — Пода’уйте мені хвильку, я з вами.

— Едді, ти цього певен? — перепитала Беверлі. — Може, тобі краще лягти…

— Зі мною все гаразд, — повторив він роздратовано. — Це просто був шок. Розумієте? Просто шок. Я вже забув геть усе про Нейболт-стрит.

Ніхто на це не відгукнувся; не було такої потреби. Білл подумав: «Думаєш, що сягнув уже власних меж сприйняття, аж тут Майк називає нове ім’я, а потім іще… наче якийсь чорний чарівник з повним капелюхом зловредних трюків… і знову тебе збиває з ніг на сраку».

Це було занадто — ураз зіткнутися з таким, з таким потоком нез’ясовного насильства, якимсь чином спрямованим на шістьох людей за цим столом — на це принаймні натякала та фотографія Джорджа.

— Обидві ноги Джона Ф’юрі щезли, — тихо продовжував Майк, — але судово-медичний експерт каже, що трапилося це вже після його смерті. У нього не витримало серце. Здається, хлопчик буквально помер від страху. Його знайшов листоноша, який помітив, що там стирчить рука, з-під ґанку…

— Це був будинок № 29, чи не так? — спитав Річ, і Білл кинув на нього швидкий погляд. Річ зустрівся з ним очима, злегка кивнув, а потім знову подивився на Майка. — Будинок номер двадцять дев’ять на Нейболт-стрит.

— О, так, — підтвердив Майк тим самим спокійним голосом. — Це був будинок номер двадцять дев’ять, — він випив ще трохи води. — 3 тобою справді все гаразд, Едді?

Едді кивнув. Дихання в нього полегшало.

— Через день після того, як було знайдено Ф’юрі, Редімахер зробив арешт, — сказав Майк. — Того ж дня «Ньюз» вийшла з редакційною статтею на першій шпальті, в якій закликалося до його відставки, до речі.

— Після того як уже сталося вісім убивств? — запитав Бен. — Вельми радикально з їхнього боку, що ви на це скажете?

Беверлі зажадала знати, кого було заарештовано.

— Одного парубка, який живе в маленькій халупці там, на шосе № 7, майже за межею нашого міста й Ньюпорта, — сказав Майк. — Відлюдник свого роду. Піч топить лісорубними рештками, дах хатини покритий назбираним на смітниках ґонтом та колісними ковпаками. Звати його Гаролд Ерл. Либонь, протягом року не бачить і двохсот доларів готівкою. Хтось проїжджав повз того дня, коли було знайдено тіло Джона Ф’юрі, і побачив, як він стоїть у себе на подвір’ї і просто дивиться вгору, на небо. Одяг на ньому був заляпаний кров’ю.

— Тоді, можливо… — почав з надією Річі.

— У нього в сараї лежали три оббілованих олені, — сказав Майк. — Його було перекинуто у Гейвен. Та кров на його одягу виявилася оленячою кров’ю. Редімахер його запитав, чи вбив він Джона Ф’юрі, і Ерл начебто відповів: «Ох, ейа, я, вбив багацько людей. Більшість з них застрелив на війні». Іще він сказав, що бачить дещо у лісі вночі. Блакитні вогники інколи, які плинуть за кілька дюймів понад землею. Трупні вогники, за його словами. І Єті.

— Вони відправили його до Бенгорської психіатричної клініки. Судячи з медичного обстеження, печінки в нього вже майже нема. Він пив розчинник для фарб…

— О Боже мій, — мовила Беверлі.

—... і схильний до галюцинацій. Вони вчепилися в нього, і ще три дні тому Редімахер тримався своєї ідеї, що Ерл є найбільш ймовірним підозрюваним. Він вирядив восьмеро хлопців переривати його халупу й довкола, шукати пропалі голови, зроблені з людської шкіри абажури, бозна-що ще.

Майк замовк, опустивши голову, а потім продовжив. Голос у нього тепер уже був трохи захриплим.

— Я все відволікав та відволікав. Але коли побачив оте, останнє, тоді вже почав телефонувати. На жаль, не напоумив мене Господь зробити це раніше.

— Нумо, що там? — раптом вирвалося в Бена.

— Жертва — ще один п’ятикласник, — сказав Майк. — Однокласник Джона Ф’юрі. Його було знайдено біля Канзас-стрит, неподалік від того місця, де Білл зазвичай ховав свій велосипед, коли ми ходили в Пустовище. Звали його Джеррі Беллвуд. Його було роздерто на шмаття. Те… те, що від нього залишилося, знайшли при підніжжі бетонної підпорної стіни, яку звели вздовж більшої частини Канзас-стрит років двадцять тому, щоб зупинити ерозію ґрунту. Цей поліцейський знімок тієї секції стіни, де знайшли Беллвуда, було зроблено менш ніж за півгодини після того, як прибрали тіло. Ось.

Він подав фотографію Річі Тозіеру, котрий подивився і передав її Беверлі. Вона коротко глянула, скривилася і передала її Едді, який розглядав її довго й пронизливо, перш ніж віддати Бену. Бен передав фотографію Біллу, ледь кинувши на неї оком.

По бетонній підпорній стіні криво тягнулися літери. Напис був таким:

(ВЕРТАЙТЕСЬ ДОДОМУ ВЕРТАЙТЕСЬ ДОДОМУ ВЕРТАЙТЕСЬ ДОДОМУ)

Білл похмуро підвів очі на Майка. Збентежений і наляканий до цього, тепер він відчував, як у ньому закипає злість. І зрадів. Злість — не найкращий із станів, але це вже краще за шок, краще за жалюгідний страх.

— Це написано тим, чим я думаю?..

— Так, — підтвердив Майк. — Кров’ю Джеррі Беллвуда.

5 РІЧІ ПІДДАЄТЬСЯ БІПІКУВАННЮ

Майк зібрав фотографії назад. Він гадав, що Білл може попросити одну з них — останній шкільний знімок Джорджа, — але Білл не попросив. Коли він сховав їх до внутрішньої кишені піджака, прибравши з очей, усі — включно з самим Майком — відчули полегшення.

— Дев’ятеро дітей, — промовила стиха Беверлі. — Не можу повірити. Я маю на увазі… я в це вірю, але не можу повірити. Дев’ятеро дітей і нічого? Зовсім нічого?

— Не зовсім так, — сказав Майк. — Люди сердиті, люди настрахані… чи то так здається. Насправді ж неможливо здогадатися, в кого дійсно такі почуття, а хто прикидається.

— Прикидається?

— Беверлі, ти пам’ятаєш, коли ми були дітьми, того чоловіка, котрий просто склав газету й зайшов до свого будинку, коли ти кричала, благаючи його про допомогу?

На мить здалося, ніби щось промайнуло в її очах, і на обличчі відбилися одночасно жах і впізнавання. Але потім вона вже дивилася спантеличено:

— Ні… коли це було, Майку?

— Не переймайся. Свого часу це тобі прийде. Єдине, що я зараз хочу сказати: у Деррі все виглядає так, як воно й мусить тут бути. Зіткнувшись із такою жахливою низкою вбивств, люди поводяться так, як від них і можна було б очікувати, і більшість їхніх дій — це ті самі дії, які запроваджувалися, коли діти зникали, коли їх знаходили вбитими тоді, у 1958 році. Знову проводить збори комітет «Врятуймо наших дітей», тільки цього разу замість Деррійської середньої у Деррійській початковій школі. У місті працюють шістнадцять детективів з офісу Генерального прокурора штату, а також певний контингент агентів ФБР — я не знаю, скільки їх, а Редімахер хоча й говорить багато, не думаю, щоб він над цим працював. Знову запроваджено комендантську годину…

— Ох, так, комендантська година, — Бен повільно й настирливо тер собі шию. — Вона творила дива тоді, у п’ятдесят восьмому, це я вже пам’ятаю. А ще є Материнські групи супроводу, які забезпечують, щоб усіх дітей, котрі ходять у дитсадок, і школярів першого-восьмого класів було проведено додому. Тільки протягом останніх трьох тижнів у «Ньюз» отримали понад дві тисячі листів з вимогами якогось вирішення. Ну й, звичайно, знову почалася виїзна міграція. Інколи я думаю, що це єдиний спосіб з’ясувати, хто щиро бажає, аби це припинилося, а хто — ні. Насправді щирі лякаються й виїжджають.

— Люди насправді їдуть з міста?

— Це відбувається кожного разу, коли розкручується черговий цикл. Просто неможливо сказати, скільки саме їх виїжджає, оскільки приблизно після 1850 року цикл не вкладається точно в статистичний рік. Але кількість їх чимала. Вони, врешті-решт, тікають, як ті діти, яким раптом відкрилося, що будинок насправді пойнятий привидами.

— Повертайтесь додому, повертайтесь додому, повертайтесь додому, — неголосно прорекла Беверлі. Підвівши очі від своїх рук, вона подивилася на Білла, не на Майка. — Воно бажало нашого повернення. Чому?

— Воно може бажати нашого повернення, — промовив Майк дещо ухильно. — Звісно. Воно може. Воно може бажати помсти. Зрештою, Воно колись було вгамоване нашими зусиллями.

— Помсти… або впорядкування, — докинув Білл.

Майк кивнув:

— Зрозумійте, ваші власні життя суперечать ладу речей. Ніхто з вас не залишив Деррі неторкнутим… без позначки, яку на кожному залишило Воно. Усі ви забули, що відбувалося тут, а ваші згадки про те літо досі залишаються фрагментарними. І, між іншим, є ще один цікавий факт — ви всі багаті.

— Ох, тільки не треба! — вигукнув Річі. — Це навряд чи…

— Спокійніше, спокійніше, — підняв руку Майк, ледь усміхаючись. — Я вас ні в чому не звинувачую, лише намагаюся викладати факти на стіл. Ви багаті люди, порівняно з бібліотекарем, що живе в маленькому місті, маючи після сплати податків менш ніж одинадцять тисяч на рік, гаразд?

Річі ніяково знизав плечима свого дорогого піджака. Бен на позір був глибоко заклопотаний відриванням маленьких смужок від краю серветки. Ніхто не дивився на Майка прямо, окрім Білла.

— Звісно, ніхто з вас не належить до класу Г. Л. Ганта[497], — сказав Майк. — Але навіть за стандартами американців вищого середнього класу всі ви заможні люди. Ми тут усі друзі, тож коліться: підніміть руку, якщо з вас є хоч один, хто задекларував у податкових паперах за 1984 рік менше дев’яноста тисяч доларів?

Вони почали перезиратися заледве не крадькома, зніяковілі, як це звичайно буває з американцями, поставленими перед грубим фактом їхнього успіху — немов гроші це те саме, що й круто зварені яйця, і надмірне споживання тих і тих однаково неминуче призводить до пердіння. Білл відчував, як кров припливає йому до щік, безпорадний це зупинити. Йому заплатили на десять тисяч більше від названої Майком суми тільки за першу версію сценарію «Мансарди». І пообіцяли ще по двадцять додаткових тисяч за кожну з двох його переробок, якщо ті знадобляться. А ще ж є роялті… і здоровезний аванс за щойно підписаним контрактом на дві книжки… скільки ж це він указав у своїй податковій декларації за 1984 рік? Загалом близько восьмисот тисяч доларів, авжеж? Достатньо, щоб це здавалося монструозним у порівнянні з оголошеним Майком Хенлоном річним заробітком менше одинадцяти тисяч доларів.

«Отже, стільки вони тобі платять за підтримування цього маяка, Майку, старий хлопчина? — подумав Білл. — Господи Ісусе, десь по ходу справи ти мусив би вимагати прибавки!»

Майк наголосив:

— Білл Денбро, успішний романіст у суспільстві, де є хіба що дрібка романістів, а ще менше таких вдатних, які можуть заробляти на життя своїм ремеслом. Беверлі Роган в одежному бізнесі — справі, де багато званих, та мало обраних. Фактично ж наразі вона є найжаданішою дизайнеркою в центральній третині нашої країни.

— Ой, я тут ні до чого, — заперечила Беверлі. Видавши короткий нервовий смішок, вона підкурила нову сигарету від тліючого недопалка попередньої. — Це Том. Усе він. Без нього я б і досі перелицьовувала спідниці й підшивала подоли. Я не маю жодного бізнесового чуття, абсолютно, навіть Том так каже. Це просто… розумієте, це Том. І удача.

Вона зробила єдину, глибоку затяжку й відразу ж загасила сигарету.

— Моя думай, ся леді заперечувать занадьто дуже, — промовив лукаво Річі.

Вона швидко крутнулася в своєму кріслі, подарувавши йому гострий погляд, уся розчервоніла:

— Та що це має означати, Річі Тозіер?

— Не бити моя, міз Скавлеть! — заверещав Річі високим, тремтячим Голосом Негритосика — і в цю мить Білл з моторошною ясністю побачив того хлопчика, якого він колись знав; то була не просто якась попередня сутність, що ховалася під дорослою зовнішністю Річі Тозіера, а істота ледь не більш реальна за самого цього чоловіка. — Не бити моя! Звольте моя вам іше принести мнятний жуліп[498], міз Скавлеть! Ви пити йо тама, на ґ’нку, де бу’е троха холодку! Не шмахаття сього вашого хлопчика.

— Річі, ти неможливий, — промовила холодно Беверлі. — Ти мусиш подорослішати.

Річі дивився на неї, усмішка його поволі вицвітала на непевність.

— Поки не повернувся сюди… — мовив він. — Я гадав, що це вже давно сталося.

— Річі, ти, либонь, найуспішніший диск-жокей у Сполучених Штатах, — вів далі Майк. — Лос-Анджелес, безперечно, лежить на твоїй долоні. А поверх того ще дві синдиковані програми[499]: одна з них стандартна сороківка хітів із відліком знизу вгору, а інша — щось таке з назвою «Прибацана сороківка»…

— Краще тобі постерегтися, дурню, — гарикнув Річі Голосом Містера Т[500], проте червоніючи. — Я тобі зад і перед місцями поміняю. Я тобі трепанацію черепа кулаком зроблю. Я тобі…

— Едді, — провадив далі Майк, не звертаючи на Річі уваги, — ти володієш міцним лімузинним сервісом у місті, де, коли переходиш вулицю, заледве не ліктями треба між довгими чорними автомобілями проштовхуватися. Щотижня у Великому Яблуку банкрутують дві лімузинні компанії, а в тебе справи чудові.

— Ти, Бене, мабуть, найуспішніший архітектор у світі.

Бен відкрив було рота, ймовірно, щоб заперечити, та потім хутко його стулив.

Майк усміхнувся до них, розкинувши руки:

— Я не бажаю нікого бентежити, але викласти всі карти на стіл я таки бажаю. Є люди, які сягають успіху в юності, є й люди, які сягають успіху у вельми специфічних професіях — якби не траплялося людей, які виграють супроти всіх шансів, гадаю, капітулювали б усі. Якби це був хтось один або двійко з вас, ми могли б вважати це за випадковість. Але тут не один і навіть не двоє; всі ви, а це включає і Стена Юріса, котрий був найуспішнішим молодим бухгалтером в Атланті… що означає — на всьому Півдні. Мій висновок полягає в тому, що ваші успіхи виростають з того, що відбувалося тут двадцять сім років тому. Якби в той час ви піддавалися впливу асбесту й зараз кожний мав рак, кореляція була б не менш ясною і переконливою. Чи хтось із вас бажає це заперечити?

Він дивився на них. Не відповів ніхто.

— Усі, окрім тебе, — зауважив Білл. — Що трапилося з тобою, Майку?

— Хіба це не очевидно? — вишкірився той. — Я залишався тут.

— Ти підтримував маяк, — промовив Бен. Білл посмиком обернувся, здивовано подивившись на Бена, але Бен цього не бачив, пильним поглядом втупившись у Майка. — І мені від цього недобре, Майку. Фактично, через це я почуваюся якимсь гнойовиком.

— Амінь, — прорекла Беверлі.

Майк терпляче похитав головою.

— Вам нема через що почуватися винними, нікому з вас. А чи ви дійсно вважаєте, ніби мій вибір залишитися тут був чимсь самостійнішим за ваш вибір — кожного з вас — поїхати звідси геть? Чорти забирай, ми ж були дітьми. З тієї чи іншої причини ваші батьки виїжджали, а ви, діти, були частиною того багажу, який вони забирали з собою. Мої батьки залишились на місці. І чи це дійсно були їхні рішення — будь-кого з них? Я так не думаю. Як вирішувалося, кому виїжджати, а кому залишатися? Стояла за цим удача? Доля? Воно? Щось Інше? Не знаю. Але вирішували аж ніяк не ми. Тому облишмо це.

— Ти не… не ображаєшся? — несміливо спитав Едді.

— Я був занадто заклопотаним, щоб ображатися, — відповів Майк. — Я провів багато часу, спостерігаючи й чекаючи… Гадаю, я почав спостерігати й чекати ще до того, як сам це усвідомив, але останні років з п’ять я перебував, як ви це могли б назвати, у червоному стані тривожної готовності. Від початку цього року я вів щоденник. А коли людина пише, вона думає напруженіше… чи, може, просто конкретніше. І одна з тем, на які я витрачав час, пишучи й роздумуючи — яку природу має Воно. Воно змінюється; ми це знаємо. Я вважаю, Воно також маніпулює, залишаючи власні позначки на людях просто за природою того, чим Воно є — так, як ото навіть після довгого миття у ванні можна відчути на собі запах скунса, якщо той випорожнив свій секреторний міхур поблизу тебе. Так, як ото, коли вловиш рукою коника, він випльовує тобі на долоню свій жучачий сік.

Майк повільно розстебнув на собі сорочку й широко її розкрив. Усі побачили рожевуваті розчерки шрамів, зарубцьованих на гладенькій коричневій шкірі в нього на грудях між сосками.

— Так, як ото кігті залишають шрами, — сказав він.

— Той вовкулака! — ледь не стогоном відреагував Річі. — О Боже, Великий Білле, той вовкулака! Коли ми ходили на Нейболт-стрит!

— Що? — перепитав Білл голосом людини, вирваної зі сну. — Що, Річі?

— Хіба ти не пригадуєш?

— Ні… а ти?

— Я… я майже.

З виглядом одночасно ніяковим і переляканим Річі затих.

— Ти хочеш сказати, що це створіння не є злом? — зненацька запитав у Майка Едді. Він задивився на його шрами, наче загіпнотизований. — Що це просто якась частина, ну… природного ладу?

— Аж ніяк це не частина того природного ладу, який ми розуміємо або з яким змиряємося, — сказав Майк, застібаючи на собі сорочку, — і я не бачу жодних причин діяти на будь-якій іншій підставі, окрім тієї, яку ми чітко розуміємо: Воно вбиває, вбиває дітей, і це погано. Білл зрозумів це раніше за всіх нас. Ти пам’ятаєш, Білле?

— Я пам’ятаю, що хотів убити Воно, — промовив Білл і вперше (й ніколи після) почув, як у його власному голосі цей займенник набув статусу справжнього імені. — Але я не мав якогось світоглядного ставлення щодо цього, якщо ви розумієте, що я маю на увазі… я просто хотів убити Воно, бо Воно вбило Джорджа.

— І досі хочеш?

Білл це ретельно обмислював. Він дивився на свої розпластані на столі долоні й згадував Джорджа в його жовтому дощовику, з каптуром на голові, з покритим тонкою парафіновою поливою паперовим корабликом у руці. Білл підвів очі на Майка.

— Д-д-дужче, ніж завжди, — промовив він.

Майк кивнув так, ніби це було саме те, на що він очікував.

— Воно залишило на нас свої позначки. Воно нав’язувало нам свою волю так само, як Воно нав’язувало свою волю всьому цьому місту день-у-день і ніч-у-ніч, навіть у ті довгі періоди, коли Воно спить, чи перебуває в анабіозі, чи що там Воно робить між своїми більш… більш жвавими періодами.

Майк підняв палець.

— Але якщо Воно нав’язувало нам свою волю, в якийсь момент якимсь чином ми також нав'язали власну волю Воно. Ми зупинили Воно раніше, ніж Воно зупинилося б само — я знаю, ми це зробили. Чи ми послабили Воно? Поранили Воно? Чи ми, фактично, майже вбили Воно? Я гадаю, саме це ми зробили. Я вважаю, ми так близько підібралися до знищення Воно, що пішли назад, гадаючи, ніби саме це й зробили.

— Але ти теж не пам’ятаєш того моменту, авжеж? — запитав Білл.

— Так. Я пам’ятаю все майже з перфектною ясністю аж до 15 серпня 1958 року. Але відтоді й приблизно до 4 вересня, коли знову треба було вертатись до школи, зяє суцільна порожнеча. Це не туманність, не каламуть — там просто все зникло. За одним винятком: здається, я пам’ятаю, як Білл кричав про щось таке, ніби смертевогні.

Рука Білла конвульсивно смикнулась. Вона вдарила одну з порожніх пивних пляшок, і та пляшка вибухнула друзками на підлозі, наче бомба.

— Ти не порізався? — запитала Беверлі, підводячись.

— Ні, — відповів він сухим, захриплим голосом. Руки його взялися гусячою шкірою. Здавалося, ніби в нього якимсь чином росте череп; він відчував

(«смертевогні»)

як той, ритмічно пульсуючи, давить на до затерплості напнуту шкіру обличчя.

— Я позбираю…

— Ні, просто сядь на місце.

Білл хотів було подивитися на неї, але не зміг. Він не міг відірвати очей від Майка.

— Ти пам’ятаєш ті смертевогні? — запитав делікатно Майк.

— Ні, — відповів Білл. У роті в нього було відчуття, ніби там із зайвим ентузіазмом попорався з новокаїном дантист.

— Згадаєш.

— На Бога сподіваюся, що ні.

— Безперечно згадаєш, — наголосив Майк. — А поки що… ні. Я також не пам’ятаю. Може, хтось із вас?

Один по одному всі похитали головами.

— Але ми тоді зробили щось, — тихо промовив Майк. — У якийсь момент ми спромоглися сотворити щось на кшталт гуртової волі. У якийсь момент ми сягнули якогось особливого розуміння, чи то свідомо, чи несвідомо, — він схвильовано засовався. — Господи, як би мені хотілося, аби Стен був тут. У мене таке відчуття, що Стен з його впорядкованим розумом зміг би запропонувати якусь ідею.

— Можливо б, і зміг, — сказала Беверлі. — Можливо, саме тому він себе й убив. Можливо, він зрозумів, що якщо там була присутня якась магія, то з дорослими вона не діятиме.

— А проте, я гадаю, вона може подіяти, — сказав Майк. — Бо є ще одна спільна для нас усіх шістьох річ. Цікаво мені, чи хтось із вас уже зрозумів, що це таке?

Надійшла черга Біллу розкрити рота, а потім закрити його знову.

— Нумо, — підбадьорив його Майк. — Ти ж знаєш, про що мова. Я бачу це з твого обличчя.

— Я не впевнений, що знаю, — відповів Білл, — але гадаю, м-м-ми всі бездітні. Це т-т-те?

По цих словах запала мить збентеженої мовчанки.

— Йо, — підтвердив Майк. — Саме так і є.

— Ісусе Христе Всевладний! — обурено вигукнув Едді. — Який це має стосунок до цін на ярмарку? Звідки ти взяв цю ідею, ніби кожен у цім світі мусить мати дітей? Це нісенітниця!

— Ви зі своєю дружиною маєте дітей? — запитав Майк.

— Якщо, як ти казав, ти постійно за нами стежив, то збіса добре знаєш, що не маємо. Але я все одно кажу, що це нічого к чорту не означає.

— А ви намагалися завести собі дітей?

— Ми не користуємося протизаплідними засобами, якщо це те, що ти маєш на увазі, — проголосив Едді з кумедно зворушливою гідністю, хоча щоки в нього спалахнули. — Просто так сталося, що моя дружина має трохи… Ох, чорт. Вона має задуже велику вагу. Ми були в лікарки, і та сказала нам, що моя дружина, можливо, ніколи не матиме дітей, якщо не скине трохи ваги. А чи це робить нас злочинцями?

— Легше стався до цього, Едсе, — заспокоїв Річі, нахиляючись до Едді.

— Не називай мене Едсом і не смій щипати мене за шоку! — обрушився з криком той на Річі. — Сам знаєш, як я це ненавиджу! Я завжди це ненавидів!

Річі відсахнувся, моргаючи.

— Беверлі? — запитав Майк. — А як щодо вас із Томом?

— Дітей нема, — відповіла вона. — І також не оберігаємося. Том хоче дітей… і я теж, звичайно, — додала вона похапливо, окинувши всіх швидким поглядом. Біллу подумалося, що очі в неї надто яскраві, майже як очі в якоїсь актриси, котра добре виконує свою роль. — Просто поки що цього не трапилося.

— Ти обстежувалася де слід? — запитав Бен.

— О так, звичайно, — сказала вона, видавши легенький смішок, що прозвучав майже хихотінням. І тут у зблиску того осягнення, які стаються в людей обдарованих одночасно цікавістю й проникливістю, Білл раптом багато чого збагнув про Беверлі та її чоловіка Тома, псевдонім — Найчудовіший Чоловік у Світі. Беверлі дійсно пішла й обстежилася на плідність. Але, на здогад Білла, Найчудовіший Чоловік відмовився навіть на мить розглянути припущення, ніби щось може бути не так зі спермою, виробленою в його Священних Надрах.

— А як щодо тебе з твоєю дружиною, Великий Білле? — запитав Річі. — Намагалися?

Усі зацікавлено подивились на Білла… тому що його дружина була особою, яку вони знали. Одра аж ніяк не була найвідомішою чи найулюбленішою з актрис, проте вона безумовно належала до монетарні, де карбують знаменитостей, що у другій половині двадцятого століття певним чином підмінило такий засіб розрахунків, як талант; коли вона коротко підстриглася, її фотографія з’явилася в журналі «Люди»,[501] а під час здебільшого нудного періоду в Нью-Йорку (та п’єса, у якій вона планувала виступати на Бродвеї, провалилася) Одра, попри наполегливі заперечення її агента, подарувала тиждень свого часу «Голлівудським квадратам»[502]. Вона була незнайомкою, чиє гарне обличчя було їм відоме. Білл подумав, що особливо зацікавлений вигляд наразі має Беверлі.

— Ми намагалися час від часу протягом останніх шести років, — сказав Білл. — Останні місяців вісім це було не на часі через той фільм, який ми робили — називається «Мансарда».

— Знаєш, у нас виходить невеличкий синдикований щоденний розважальний блок із п’ятої п’ятнадцяти до пів на шосту вечора, — сказав Річі. — «Огляд зірок» називається. Буквально минулого тижня там був сюжет про цей клятий фільм — типу «Чоловік і Дружина Щасливо Працюють Разом». Прозвучали обидва ваші імені, але в мене не виникло жодної асоціації. Кумедно, хіба ні?

— Дуже, — зауважив Білл. — У всякому разі, Одра сказала, це була б така наша вдача, якби вона завагітніла під час пре-продакшена й протягом десяти тижнів зранку блювала, а потім напружено грала свою роль. Але дітей ми хочемо, так. І намагалися ми достатньо серйозно.

— Обстежувалися на плідність? — запитав Бен.

— Еге ж. Чотири роки тому, в Нью-Йорку. Лікарі знайшли дуже маленьку доброякісну пухлину в матці Одри й сказали, що це наше щастя, бо, хоча та пухлина не завадила б їй завагітніти, вона могла б призвести до позаматкової вагітності. У будь-якому разі, ми з нею обоє плідні.

Едді вперто повторив:

— Нічого це збіса не доводить.

— Тим не менше, наводить на думку, — пробурмотів Бен.

— А на твоєму фронті жодних маленьких розладів, Бене? — спитав Білл. Він сам собі шоковано здивувався, второпавши, що його губи мало не промовили «Скирт» замість «Бен».

— Я ніколи не був жонатим, я завжди був обережним і ніколи не мав судових позовів з приводу батьківства, — відповів Бен. — Поза цим, я не думаю, що існує якийсь дієвий спосіб щось з’ясувати.

— Бажаєте почути кумедну історію? — запитав Річі. Він усміхався, але в його очах не було веселості.

— Звичайно, — кивнув Білл. — Ти завжди був майстром кумедних речей, Річі.

— Твоє лице чисто муя срака, хльопче, — відгукнувся Річі Голосом Копа-ірландця. Це був дійсно класний Голос Копа-Ірландця.

«Ти безмірно покращив свою майстерність, Річі, — подумав Білл. — У дитинстві, як не дувся мозком, ти не міг зобразити копа-ірландця. Хіба що раз… або два… коли

(смертевогні)

було що?»

— Твоє лице чисто муя срака; просто не за’увай це пу… рів… няння, мій пречу’есний закантико.

Зненацька Бен Генском затиснув собі носа й високим, тремтячим хлопчачим голосом запищав: «Біп-біп, Річі! Біп-біп! Біп-біп!»

За якусь мить, сміючись, також затиснувши собі носа, до цього приєднався й Едді. Те саме зробила Беверлі.

— ’Аразд! ’Аразд! — загукав Річі, і сам сміючись. — ’Аразд, я здаюся! Заради Христа!

— Ой леле, — Едді відкинувся на спинку крісла, сміючись так, що ледь не ридаючи. — Ми запопали тебе, як тоді, Базікало. Так і треба, Бене.

Бен усміхався, але дещо розгублено.

— Біп-біп, — повторила Бев і захихотіла. — Я була зовсім про це забула. Ми ж завжди тебе забіпікували, Річі.

— Ви, друзі, ніколи не могли визнати справжнього таланту, от і все, — задоволено промовив Річі. Як і в давні часи, його можна було вибити з рівноваги, але він так само залишався Джо Палукою[503] у вигляді надувної ляльки з піском в основі — він майже миттєво випрямлявся. — Це ж був один із твоїх невеличких внесків до Клубу Невдах, чи не так, Скирте?

— Йо, гадаю, начебто так.

— Яка людина! — промовив Річі тремтячим, сповненим благоговіння голосом і почав віддавати поклони над столом, з кожним нахилом ледь не встромляючи носа до чашки з чаєм. — Яка людина! Ох, д-і-і-і-тоньки, яка людина!

— Біп-біп, Річі, — серйозно промовив Бен, та зразу ж вибухнув сміхом, його звучний баритон був зовсім не схожим на тремтливий дитячий голос. — Ти й досі той самий зозулястий марафонець[504].

— То ви, друзі, бажаєте почути цю історію чи ні? — перепитав Річі. — Мені-то взагалі без різниці, хоч так, хоч інак. Біпікайте, якщо захочеться. Я прийму образу. Я маю на увазі, що ви дивитеся на чоловіка, який одного разу взяв інтерв’ю в Оззі Осборна.[505]

— Розповідай, — мовив Білл. Кинувши поверх голів погляд на Майка, він побачив, що той ніби повеселішав чи принаймні виглядає розслабленішим, відтоді як розпочався їхній обід. Це сталося завдяки тому, що відбулося майже несвідоме возз’єднання, свого роду легке повернення до старих ролей, чого майже не трапляється, коли збираються разом колишні приятелі. Білл так і думав. А ще він подумав: «Якщо існують певні передумови для віри в магію, які уможливлюють використання магії, тоді такі передумови, мабуть, неминуче мусять бути самоуправними». Думка була не вельми втішливою. Від неї він відчув себе людиною, прив’язаною до боєголовки керованої ракети.

Воістину, біп-біп.

— Гаразд, — провадив Річі. — Я міг би відтворити цю історію довгою й печальною або подати її як версію коміксу про Блонді й Дегвуда[506], але виберу щось проміжне. За рік по тому, як переїхав до Каліфорнії, я зустрів дівчину, і ми з нею доволі сильно запали одне на одного. Почали жити разом. Спершу вона була на тій пігулці, але від неї її майже весь час нудило. Вона говорила про те, щоб уставити спіраль, але мене це не вельми надихало — в пресі тільки-но почали з’являтися публікації, що ті спіралі можуть бути не цілком безпечними.

Ми тоді часто балакали про дітей і дійшли рішення, що не хочемо їх мати, навіть якщо узаконимо наші стосунки. Безвідповідально приводити дітей у такий гівняний, небезпечний, перенаселений світ… і бла-бла-бла, і всяке а-бе-ве-ге-де, ходімо, підкладемо бомбу в чоловічий туалет «Бенк оф Америка», а потім повернемося до нашої орендованої квартирки, курнемо дуру, потеревенимо про розбіжності між маоїзмом і троцькізмом, якщо ви розумієте, про що я кажу. Чи, може, я зараз занадто несправедливий до обох нас тодішніх. Отаке-от лайно, ми були молоді й природно ідеалістичні. Скінчилося тим, що я вирішив обрізати собі дроти, як це називають у тусовці Беверлі-Гіллз із тамтешнім безвідмінно вульгарним шиком. Операція пройшла без проблем, я не мав жодних незручних наслідків. А вони трапляються, розумієте. В одного мого друга яйця розпухли ледь не до розмірів коліс «кадилака» 1959 року. Я було хтів йому подарувати на день народження підтяжки й пару діжок — такий собі дизайнерський грижовий бандаж, — але набряклість спала ще до того.

— Викладаєш усе зі звичайно притаманними тобі тактом і гідністю, — зауважив Білл, і Беверлі знову почала сміятись.

Річі відреагував величезною, щирою усмішкою:

— Дякую тобі, Білле, за такі слова підтримки. У твоїй останній книжці слово «їбати» було використано двісті шість разів, я рахував.

— Біп-біп, Базікало, — серйозно промовив Білл, і тут уже засміялися всі. Білл подумав, що зараз майже неможливо повірити, що менш як десять хвилин тому вони балакали про мертвих дітей.

— Катай далі, Річі, — сказав Бен. — Час минає.

— Ми з Сенді прожили разом два з половиною роки, — продовжив Річі. — Двічі впритул наблизилися до того, щоб побратися. Далі все обернулося так, що, я гадаю, ми вберегли себе від купи головного болю з усім тим лайном стосовно спільної власності завдяки простоті наших відносин. Вона отримала пропозицію приєднатися до однієї корпоративної юридичної фірми у Вашингтоні майже в той самий час, як мені запропонували стати вікендовим жокеєм на радіо «КЛАД» — невеличкий прогрес, але ногу в двері уже просунув. Вона сказала мені, що для неї це великий шанс і я буду зажерливою свинею, найнечуттєвішим чоловічим шовіністом на всі Сполучені Штати, якщо гальмуватиму, крім того, у будь-якому випадку Каліфорнії їй уже задосить. Я відповів їй, що теж отримав свій шанс. Ми це перетерли, потім витерли ноги одне об одного, і врешті-решт після всіх перетирань і витирань Сенді поїхала.

— Приблизно через рік після того я вирішив спробувати повернути себе в стан до вазектомії. Жодних реальних підстав для цього не було, і з того, що я читав, мені було ясно, що шанси я маю доволі мізерні, але подумав — та що за чорт.

— Ти з кимсь тоді постійно зустрічався? — спитав Білл.

— Ні — у тому-то й полягає кумедність, — відповів Річі, хмурячись. — Просто прокинувся одного дня з такою… сам не знаю, з такою примхою, з бажанням повернути все назад.

— Чи ти не здурів був? — сказав Едді. — Замість місцевої — загальна анестезія? Операція? Не менше тижня в лікарні після того?

— Йо, лікар про все це мене попередив, — відповів Річі. — А я сказав йому, що все одно хочу це пройти. Сам не знаю чому. Той док мене перепитав, чи я усвідомлюю, що відчуття після операції напевне будуть болючими, а результат у найкращому випадку — сліпий казав «побачимо». Я відповів: «Так». Він сказав: «Окей», і я спитав його: «Коли?» У мене був настрій — що швидше, то краще, розумієте. Ну й він мені каже: «Не жени коней, синку, не жени коней, першим чином треба взяти зразок сперми, щоб упевнитися, чи зворотна операція необхідна». А я йому: «Та де там, я здавав аналіз після вазектомії. Усе чисто». А він мені каже: «Інколи судини возз’єднуються спонтанно». «Вашу маму! — кажу я. — Ніхто мені ніколи про таке не казав». Він сказав, що шанси на це дуже малі — насправді безмірно крихітні, — але оскільки операція така серйозна, ми мусимо перевірити. Тож я пішов до чоловічої вбиральні з каталогом «Фредерікс оф Голлівуд»[507] і здрочив до паперової чашки…

— Біп-біп, Річі, — подала голос Беверлі.

— Йо, ти права, — кивнув Річі. — Про каталог «Фредерікс» я збрехав — такої гарної речі ніколи не знайдеш у кабінеті лікаря. Ну, як там не було, а док зателефонував мені через три дні й запитав, що я бажаю почути першим чином — добру новину чи погану. «Подавайте мені першою добру новину», — сказав я. «Добра новина така, що в операції потреби немає, — сказав він. — Погана ж новина та, що кожна, з ким ти лягав до ліжка протягом останніх двох чи трьох років, запросто може подати й виграти позов про визнання твого батьківства». — «Ви мені кажете саме те, що, як мені здається, ви мені кажете?» — перепитав я його. «Я тобі кажу, що ти стріляєш не холостими, і це триває вже певний час, — сказав він. — У зразку твоєї сперми мільйони маленьких крутиків. Часи, коли ти міг весело скакати незагнузданим, не ставлячи запитань, тимчасово дійшли краю, Річарде». Я йому подякував і поклав слухавку. А потім зателефонував Сенді у Вашингтон. «Річе! — каже вона мені. (І голос Річі раптом став голосом тієї дівчини, Сенді, якої ніхто з них ніколи не бачив. То була не імітація чи подобизна, аж ніяк; то було більше схожим на звуковий живопис). — Це так чудово — тебе почути! Я вийшла заміж!» — «Йо, це чудово, — кажу я. — Шкода, що ти не дала мені знати. Я б надіслав тобі якийсь блендер». А вона: «Той самий, незмінний Річі, завжди повний жартів». Ну, і я їй: «Звичайно, той самий, незмінний Річі, завжди повний жартів. До речі, Сенді, тобі не трапилося народити дитину чи ще щось, після того як ти поїхала з Лос-Анджелеса, га? Чи може, позапланове вишкрібання матки було або щось таке?» — «Цей жарт зовсім не забавний, Річі», — сказала вона, і мене осяяло, що вона ось-ось буде готова обірвати розмову зі мною, тому я розповів їй, що трапилось. Вона почала сміятися, тільки цього разу вже по-справжньому реготати — вона реготала так, як ото я завжди реготав з вами, друзі, наче хтось розповів їй найприкольніший у світі анекдот. Ну, а коли вона нарешті почала потроху стишуватися, я в неї запитав, що в цьому, заради Бога, такого смішного. «Це ж просто чудово, — сказала вона. — Цього разу доля пожартувала з тебе. Після стількох років посміховиськом нарешті став сам Диски Тозіер. Скількох байстрюків ти наплодив, відтоді як я переїхала на схід, Річе?» — «Я так розумію, це означає, що ти досі не відчула радощів материнства?» — запитав я в неї. «Я народжую в липні, — каже вона. — Маєш іще якісь запитання?» — «Йо, — веду далі я. — Коли це ти перемінила думку щодо аморальності приведення у цей гівняний світ дітей?» — «Коли нарешті зустріла чоловіка, який виявився не гівнюком», — відповідає вона й кидає слухавку.

Білл зареготав. Він реготав, аж поки сльози не почали котитися йому по щоках.

— Йо, — промовив Річі. — Я гадаю, вона так швидко обірвала розмову, щоб останнє слово було її, хоча зазвичай могла зависати на телефоні цілий день. Я розумію, коли програю. За тиждень я знову пішов до того лікаря і спитав у нього, чи не міг би він мені детальніше роз’яснити шанси на таку спонтанну регенерацію. Він сказав, що балакав на цю тему з деякими своїми колегами. Виявилося, що впродовж трирічного періоду, у 1980–1982, каліфорнійське відділення «Ей-ем-ей»[508] зафіксувало двадцять три повідомлення про спонтанну регенерацію. Шість із них виявилися просто наслідками невдалих операцій. Ще шість були містифікаціями або шахрайством — хлопці намагалися відгризти шматок від банківського рахунку якогось лікаря. Отже… одинадцять справжніх за три роки.

— Одинадцять на скільки операцій? — запитала Беверлі.

— Двадцять вісім тисяч шістсот вісімнадцять, — спокійно повідомив Річі.

Тиша навкруг столу.

— Отак я взяв і попри мінімальні шанси виграв в «Ірландський тоталізатор»,[509] — сказав Річі, — проте жодної дитини так і не отримав. Маєш з чого поіржати, Едсе?

Едді знову вперто почав:

— І все одно це не доводить…

— Так, — перебив Білл, — це абсолютно нічого не доводить. Але беззаперечно натякає на певний зв’язок. Питання в тому, що ми тепер маємо робити? Ти про це міркував, Майку?

— Звісно, я про це міркував, — сказав Майк. — Але неможливо було бодай щось вирішити, поки ви не зберетеся разом і побалакаєте — так, як ви оце й зробили. Ніяк мені було передбачити, як пройді наше возз’єднання, поки воно насправді не відбулося.

Він надовго замовк, задумливо дивлячись на них.

— Я маю одну ідею, — сказав він, — але перш ніж розповім, у чому вона полягає, гадаю, ми мусимо визначитися, чи згодні ми на цю справу. Чи бажаємо ми спробувати знову зробити те, що ми були пробували тут зробити колись давно? Чи бажаємо ми спробувати вбити Воно знову? Чи ми просто поділимо на шістьох рахунок і повернемося до того, що кожний робив перед цим?

— Схоже на те, що… — почала Беверлі, але Майк заперечливо мотнув у її бік головою. Він ще не закінчив.

— Ви мусите зрозуміти, що наші шанси на успіх передбачити неможливо. Я знаю, що вони не вельми гарні, так само як знаю, що вони були б трішки кращими, якби тут зараз був також Стен.

Усе ще не по-справжньому гарними, проте кращими. Зі смертю Стена те коло, яке ми створили того дня, розірвалося. Я насправді не думаю, ніби з таким розірваним колом ми можемо знищити Воно чи навіть прогнати Воно геть на якийсь час, як ми це зробили колись. Я думаю, Воно повбиває нас, одного по одному, і, ймовірно, якимись жахливими способами. Дітьми ми були утворили цілісне коло, яким саме чином, я не розумію навіть тепер. Я думаю так, що, якщо ми погодимося взятись за цю справу, ми мусимо спробувати утворити менше коло. Я не знаю, чи можна це зробити. Я вважаю, існує така ймовірність, що ми думатимемо, ніби його утворили, а з’ясується — коли вже буде запізно — ну… що вже запізно.

Майк знову вдивлявся в них — очі запалі, втомлені на його коричневому обличчі.

— Отже, я гадаю, нам треба проголосувати. Залишитися й спробувати знову або роз’їжджатися по домах. Отакий-от вибір. Я зібрав вас сюди силою старої обіцянки, щодо якої навіть не був певен, що ви її пам’ятаєте, але утримувати вас тут силою тієї обіцянки я не можу. У результаті не вийшло б нічого доброго, і навіть гірше.

Він подивився на Білла, і тієї ж миті Білл зрозумів, що зараз буде. Він боявся цього, був безсилий цьому запобігти, але потім із тим полегшенням, що його, як він собі уявляв, мусить відчувати самогубець, коли відриває руки від керма розігнаного автомобіля, щоби просто закрити ними собі очі, він прийняв неминуче. Майк зібрав їх тут, Майк усе детально перед ними розклав… і тепер він скидає з себе лідерську мантію. Він зібрався передати її тій людині, яка носила цю мантію тоді, у 1958 році.

— Як ти на це, Великий Білле? Став питання на голосування.

— Перш ніж мені це зробити, — почав Білл, — ч-ч-чи усі тут розуміють це питання? Ти щось хотіла сказати, Бев.

Беверлі похитала головою.

— Гаразд. Г-г-гадаю, питання стоїть так: ми залишаємося і б’ємося чи геть про це забуваємо? Хто за те, щоб залишитися?

Ніхто за столом не поворухнувся зовсім протягом, мабуть, секунд п’яти, і Біллу згадалися відвідувані ним аукціони, де ціна якогось лота раптом злітала в стратосферу й ті, хто більше не бажали торгуватися, майже буквально перетворювалися на статуї: хтось не наважувався почухатися, хтось зігнати собі муху з кінчика носа, боячись, що аукціоніст сприйме це за підвищення ставки на п’ять, а то й на двадцять п’ять тисяч.

Білл подумав про Джорджі, про Джорджі, який нікому не заподіяв зла, який усього лиш хотів вийти з хати, після того як цілий тиждень просидів під замком, про Джорджі з його розчервонілими щоками, з газетним корабликом в одній руці, застібаючи іншою пряжки свого жовтого дощовика, Джорджі, який подякував… а потім нахилився і поцілував гарячу від хвороби Біллову щоку: «Дякую, Білле. Це чудесний корабель».

Він відчув, як у ньому здіймається та стара лють, але тепер він був старшим і бачення мав ширше. Тепер справа була не тільки в Джорджі. Жахлива безліч імен маршувала йому крізь голову: Бетті Ріпсом, знайдена примерзлою до землі; Шеріл Ламоніка, виловлена з Кендаскіґ; Метью Клементс, зірваний з його триколісного велосипедика; Вероніка Ґроґан, дев’ятирічна, знайдена в зливовому колодязі; Стівен Джонсон, Ліса Альбрехт і всі інші, і бозна-скільки тих, які зникли.

Він повільно підняв руку й сказав:

— Давайте вб’ємо Воно. Давайте цього разу дійсно вб’ємо Воно.

Якусь мить його рука стирчала вгору самотньо, як рука єдиного учня в класі, котрий знає правильну відповідь, того, якого ненавидить решта учнів. Потім Річі зітхнув і промовив:

— Та що за чорт. Це не може бути гіршим за те, як брати інтерв’ю в Оззі Осборна.

Підняла свою руку Беверлі. Обличчя її знов набуло кольорів, проте у вигляді гарячкових смуг, що горіли на щоках. Вигляд вона мала надзвичайно схвильований і одночасно, на смерть переляканий.

Майк підняв руку.

Бен свою.

Едді Каспбрак втискався у спинку крісла, здавалося, він хоче в ній розчинитися і щезнути таким чином. Його обличчя, тонке й вишукане, було жалюгідно переляканим, коли він поглянув спершу праворуч, потім ліворуч, а потім знову на Білла. На мить Білл відчув упевненість, що Едді зараз відштовхнеться від крісла, підведеться і кинеться геть з кімнати, не озираючись. Та потім той підняв одну руку, в іншій міцно стискаючи свій інгалятор.

— Оце добре, Едсе, — промовив Річі. — Можу закластися, цього разу в нас буде чимало з чого поіржати.

— Біп-біп, Річі, — відгукнувся Едді тремтячим голосом.

6 НЕВДАХИ ЛАСУЮТЬ ДЕСЕРТОМ

— То в чому полягає та твоя одна ідея, Майку? — запитав Білл. Хмарність розвіяла Роза, господиня, котра принесла вазу коржиків із вкладеними до них папірцями-віщуваннями. Шістьох гостей із піднятими вгору руками вона окинула ввічливим поглядом, сумлінно демонструючи відсутність цікавості. Руки вони поспішно опустили, але ніхто не промовив і слова, поки Роза не пішла.

— Вона досить проста, — сказав Майк, — але водночас може збіса виявитися доволі небезпечною.

— Викладай, — заохотив Річі.

— Гадаю, на решту дня нам треба розділитися. Гадаю, кожен із нас мусить піти до того місця в Деррі, яке він або вона пам’ятає найкраще… поза Пустовищем, тобто. Не думаю, щоб комусь із нас варто було ходити туди — поки ще ні. Вважайте це пішими екскурсіями, якщо ваша ласка.

— А яка мета цього, Майку? — спитав Бен.

— Я не цілком упевнений. Ви мусите зрозуміти, що я тут керуюся більшим чином інтуїцією…

— Але ця річ ритмічна, тож танцювати можна вічно[510], — прорік Річі.

Усі заусміхались. Тільки Майк ні; натомість він кивнув:

— Таке означення не гірше за будь-яке інше. Керуватися інтуїцією — це дійсно як вловити ритм і під нього танцювати. Користування інтуїцією важка справа для дорослих, і це головна причина, чому я вважаю правильним покластися на неї. Зрештою, діти діють інтуїтивно близько вісімдесяти відсотків свого часу, принаймні, поки їм не виповнюється років чотирнадцять чи десь так.

— Ти говориш про включення знову в ту ситуацію, — сказав Едді.

— Мабуть, так. У всякому разі, це й є моєю ідеєю. Якщо вам не спаде на думку жодне конкретне місце, просто довіртеся власним ногам і подивіться, куди вони вас приведуть. Потім ми зустрінемося ввечері, в бібліотеці, і побалакаємо про те, що відбувалося.

— Якщо бодай щось відбудеться, — зауважив Бен.

— О, я думаю певні речі обов’язково.

— Якого роду речі? — запитав Білл.

Майк похитав головою.

— Уявлення не маю. Гадаю, що б не відбулося, воно не буде приємним. Гадаю, навіть існує можливість того, що один із вас не з’явиться в бібліотеці сьогодні ввечері. Причини так вважати нема… крім тієї, що це знову те саме інтуїтивне відчуття.

Відповіддю на це була тиша.

— Чому йти самотою? — нарешті запитала Беверлі. — Якщо ми збираємося робити це групою, чому ти хочеш, аби ми розпочинали наодинці, Майку? Особливо, якщо ризик на твою думку дійсно може бути таким високим?

— Гадаю, на це запитання можу відповісти я, — сказав Білл.

— Нумо, Білле, — заохотив його Майк.

— Кожний із нас уперше зіштовхнувся з Воно наодинці, — сказав Білл Беверлі. — Я не пам’ятаю всього — поки ще ні, — але це пам’ятаю точно. Фотографія в кімнаті Джорджа, яка рухалася. Бенова мумія. Той прокажений, якого Едді побачив під ґанком на Нейболт-стрит. Майк знайшов кров у Бессі-парку біля Каналу. І ще птах… був іще якийсь птах, хіба не так, Майку?

Майк похмуро кивнув.

— Величенький птах.

— Так, але не такий приязний, як у «Сезам-стрит».[511]

Річі дико засокорив:

— Відповідь від Деррі Джеймсу Бравну, Утнемо Класну Штуку![512] Ох, д-і-і-і-тоньки, чи ми є благословенні, а чи є ми прокляті?

— Біп-біп, Річі, — промовив Майк, і Річі вгамувався.

— Для тебе це був голос із труби й кров, що ляпала з каналізації, — сказав Білл Беверлі. — А для Річі… — Але тут він замовк, спантеличений.

— Я маю бути тим винятком, який підтверджує правило, Великий Білле, — кинув Річі. — Коли того літа в мене відбувся контакт із химерним — я маю на увазі насправді химерне, химерне рівня великої ліги — уперше це трапилося разом із тобою, в кімнаті Джорджа. Коли ми з тобою того дня прийшли до тебе додому й роздивлялися його фотоальбом. І та фотографія Централ-стрит біля Каналу почала рухатися. Ти пам’ятаєш?

— Так, — кивнув Білл. — Але чи ти дійсно певен, що нічого не було до того, Річі? Зовсім нічого?

— Я… — щось зблиснуло у Річі в очах. Він спроквола почав: — Ну, було якось Генрі з його дружками гналися за мною одного дня — перед кінцем шкільного року це було, і я забіг у «Фрізіс», відірвався від них в іграшковому відділі. Тоді я пішов у бік міської ради й посидів на парковій лавочці якийсь час, і мені здалося, ніби я бачив… але то мені просто лише щось примарилося.

— Що там було? — спитала Беверлі.

— Нічого, — відказав Річі майже брутально. — Просто примарилось, — він подивився на Майка. — Утім, я не проти прогулятися. Убити час до вечора. Поглянути на рідні, старі місцини.

— Отже, ми погодилися? — перепитав Білл.

Вони кивнули.

— І ми зустрінемося в бібліотеці ввечері о… о котрій годині ти пропонуєш, Майку?

— О сьомій. Там є дзвоник, якщо хтось запізниться. До початку літніх канікул «бібліо» закривається по буднях о сьомій.

— Гаразд, о сьомій, — кивнув Білл, оббігаючи присутніх серйозними очима. — І будьте обережними. Усім варто пам’ятати, що ніхто з нас насправді не розуміє, що ми р-р-робимо. Думайте про це, як про рекогносцировку. Якщо щось побачите, не вступайте в бійку. Тікайте.

— Я коханець, не боєць, — промовив Річі замріяним Голосом Майкла Джексона[513].

— Ну, якщо ми хочемо це зробити, то треба вже вирушати, — сказав Бен. Легка усмішка підсмикнула лівий кутик його губ, більш гірка, ніж весела. — Хоча, нехай мене чорти візьмуть, якщо я можу вам цієї хвилини сказати, куди сам піду, якщо до Пустовища зась. Для мене це було найкращим з усього того — спускатися туди разом із вами, друзі, — його очі метнулися до Беверлі, затрималися на мить та перевелися знову. — Я не можу згадати жодного іншого місця, яке було б дуже значущим для мене. Мабуть, я просто поблукаю деінде пару годин, порозглядаю будівлі, промочу собі ноги.

— Та знайдуться місця, куди тобі сходити, Скирте, — сказав Річі. — Завітай до своїх давніх харчевень, заправся.

Бен розсміявся:

— Моя місткість значно зменшилася відтоді, як мені було одинадцять. Я такий зараз переповнений, що ви, друзі, могли б мене просто покотити звідси.

— Ну, я вже готовий, — промовив Едді.

— Зачекайте хвильку! — вигукнула Беверлі, коли вони почали відсовувати свої крісла. — А коржики з віщуваннями! Не забудьте про них!

— Йо, — підтримав її Річі. — Я вже бачу своє: «ТЕБЕ СКОРО З’ЇСТЬ ВЕЛИКЕ ЧУДОВИСЬКО. ГАРНОГО ТОБІ ДНЯ».

Усі засміялися, і Майк подав вазочку Річі, котрий, взявши з неї один коржик, передав її далі по столу. Білл подумки зауважив, що ніхто з них не відкриває свого коржика, поки їх не розібрали всі; усі сиділи, кладучи невеличкі, у формі капелюшків, коржики перед собою або тримаючи їх у руках, і вже тієї миті, коли Беверлі, все ще усміхаючись, вибрала один собі, Білл відчув, як у горлі йому здіймається крик: «Ні! Ні! Не роби цього, це не наша гра, поклади назад, не розламуй».

Але було вже запізно. Беверлі відкрила свій, те саме робив зі своїм Бен, Едді розколупував свій краєм виделки, і, перш ніж усмішка Беверлі обернулася на гримасу жаху, Білл устиг подумати: «Ми знали, якимсь чином ми знали, бо ніхто просто не вкусив свого віщувального коржика. А так зазвичай нормально й робиться, але ніхто цього не зробив. Якимсь чином, якось у глибині себе ми досі пам'ятаємо… все».

І це сліпе, підсвідоме знання здалося йому найжахливішим справдженням усього; промовистіше за все сказане Майком, знання це доводило те, як глибоко Воно торкнуло кожного з них… і як доторк Воно досі закарбований у них.

Кров хлюпнула з віщувального коржика Беверлі, немов з розрубаної артерії. Плеснувши їй на руку, вона спливла на білу скатертину, якою було покрито стіл, забруднивши її яскраво-червоною плямою, що, всотуючись в обрус, почала розчепірювати свої захланні рожеві пальці.

Едді Каспбрак видав задавлений скрик і відштовхнувся від стола з такою раптовою огидою в безладному відруху рук і ніг, що ледве не перекинув своє крісло. Якась величезна комаха — бридкий жовто-коричневий хітиновий панцир — важко вибиралася з його віщувального коржика, немов із кокона. Її обсидіанові очі сліпо витріщалися вперед. Коли вона перехилилася до його тарілочки для хліба й масла, крихти коржика посипалися зі спини комахи невеличкою зливою, звук якої Білл ясно розчув, і звук цей навідав його потім знову в сновидінні, коли Білл ненадовго заснув того дня. Звільнившись цілком, комаха потерла свої тонкі задні лапки, видавши сухе пронизливе дзижчання, і Білл зрозумів, що це якийсь жахливий цвіркун-мутант. Той почовгав до краю тарілки й перекинувся спиною на обрус.

— О Боже! — озвався Річі стисненим голосом. — О Боже, Великий Білле, це ж око, Боже правий, це ж око, йобане око…

Голова Білла смикнулась у той бік, і він побачив, що Річі дивиться вниз, на свій віщувальний коржик, а губи друга розтягнулися, оголивши зуби в якомусь бридливому оскалі. Шматок глазурованої кірки його коржика впав на обрус, відкривши діру, з якої дивилося з осклялою пронизливістю людське око. Його райдужка була всіяна крихтами коржика, крихти уп’ялись і в білкову оболонку.

Бен Генском віджбурнув свій — то був не свідомий кидок, а раптова реакція людини, цілковито шокованої якимсь гидотним витвором. Коржик покотився по столу, і Білл побачив у його провалині пару зубів з потемнілими від скипілої крові коренями. Вдаряючись між собою, вони торохтіли, наче насінини в порожньому грушковому гарбузику.

Білл знову глянув на Беверлі й побачив, що вона хапає ротом повітря, щоб закричати. Очима вона вчепилася в ту істоту, яка була виповзала з коржика Едді, і тепер, лежачи догори дригом на обрусі, сукала млявими лапками.

Білл шарпнувся. Не думав, просто реагував. «Інтуїція, — дико майнуло йому в голові, коли він підхопився з крісла й затиснув Беверлі рота раніше, ніж вона встигла видати крик. — Ось який я, дію інтуїтивно. Майк мусить мною пишатися».

Таким чином з вуст Беверлі пролунав не крик, а здавлене: «Ммммф!»

Едді видавав свистячі звуки, які так добре пам’ятав Білл. З цим жодних проблем, хапне вволю зі своєї вірної легеневої смоктульки й буде в порядку. «Стабільний, як ослін», — сказав би Фредді Фаєрстоун. Тут Білл зачудувався (і то далебі не вперше), чому в такі хвилини людям навертаються такі дивні думки.

Він окинув шпарким поглядом інших, і з того літа прорвалося ще дещо, дещо таке, що прозвучало неймовірно архаїчним і рівночасно правильним:

— Мовчок! Усі ви! Ні звуку! Просто усім мовчати!

Річі витер рукою собі губи. Обличчя Майка взялося, брудно-сірими кольорами, але він кивнув Біллу. Усі до одного відсунулись від стола. Білл не розкривав свого віщувального коржика, але тепер побачив, що його боковини повільно ворушаться, напинаючись і спадаючи — здимаються й стихають, здимаються й стихають, здимаються й стихають, — це його сюрприз-дарунок намагався вирватися на волю.

— «Ммммммф!» — знову подала голос Беверлі з-під його долоні, Біллу було лоскотно від її дихання.

— Мовчок, Бев, — сказав він і прибрав долоню.

Здавалося, очі заповнили все її обличчя. Губи в неї смикалися.

— Білле… Білле, ти бачив…

Погляд її переблукав на цвіркуна, вчепившись у нього. Цвіркун начебто помирав. Його збористі очі також дивились на Беверлі, і тут уже вона почала стогнати.

— П-п-припини це, — наказав Білл суворо. — Підсунься до столу.

— Я не можу, Біллі, я не можу наблизитися до цьо…

— Можеш! Ти м-м-мусиш! — Він почув кроки, легкі, швидкі, що наближалися коротким коридором по той бік бісерної завіси. Кинув погляд довкола на інших. — Усі ви! Підсунулись до столу! Балакайте! Тримайтесь природно!

Беверлі подивилась на нього, очі — саме благання, але Білл помотав головою.

Він сів і підсунув крісло, намагаючись не дивитися на віщувальний коржик на своїй тарілці. Той розпух уже, наче якийсь неймовірний, набрякаючий гноєм фурункул. Але все ще пульсував, повільно напинаючись і спадаючи. «А я ж міг його вкусити», — майнуло слабенько Біллу в голові.

Едді знову пускав собі в горло туман з інгалятора, втягуючи його в легені з довгими, тоненько-верескливими звуками.

— То хто, на твою думку, виграє першість? — спитав Білл у Майка, безумно посміхаючись.

Якраз цієї миті крізь завісу увійшла Роза з ввічливим запитальним виразом на обличчі. Кутиком ока Білл помітив, що Беверлі підсіла ближче до столу. «Хороша дівчинка», — подумав він.

— Я думаю, гарну перспективу мають «Чиказькі ведмеді», — відізвався Майк.

— Усе гаразд? — запитала Роза.

— Д-добре, — відповів Білл. Він кивнув великим пальцем у бік Едді. — У нашого друга стався напад астми. Він прийняв свої ліки. Йому вже покращало.

Роза подивилась на Едді, занепокоєна.

— Уже краще, — прохрипів той.

— Чи ви бажаєте, щоб я тут зараз прибрала?

— Трішки незабаром, — сказав Майк, даруючи їй велику, фальшиву посмішку.

— Добре було? — Її очі знову оббігли стіл, і дещиця сумніву насунулася на глибокий колодязь супокою. Вона не бачила ні цвіркуна, ні ока, ні зубів, ні того, як на позір дихає віщувальний коржик Білла. Так само її очі без проблем майнули по кривавій плямі на скатертині.

— Усе було дуже добре, — сказала Беверлі й усміхнулась — натуральнішою усмішкою за Біллову чи Майкову. Вона начебто повернула Розин розум до погідного стану, переконавши її, що, якщо щось тут і пішло було не так, у цім нема вини ні самої Рози, ні її кухні. «Дівчинка має сильну вдачу», — подумав Білл.

— Віщування добрі були? — спитала Роза.

— Ну, — мовив Річі, — не знаю, як в інших, але щодо мене, то мені у самісіньке око вцілило.

Білл почув дрібне потріскування. Опустивши очі до своєї тарілки, він побачив, що з його віщувального коржика виткнулась чиясь лапа. Вона наосліп дряпала по тарілці.

«А я ж міг його вкусити», — знову подумав він, але усмішку тримав.

— Дуже приємні, — сказав він.

Річі теж дивився на тарілку Білла. З розкришених решток коржика самонароджувалася якась велетенська сірувато-чорна муха. Вона слабенько дзижчала. З коржика мляво спливав жовтуватий слиз, збираючись у калюжку на обрусі. Тепер уже було чутно й сморід, такий собі помірно густий сморід інфікованої рани.

— Ну, якщо я вам зовсім наразі не потрібна…

— Наразі ні, — промовив Бен. — Чудові страви. Такі… такі незвичайні.

— Тоді я вас залишаю, — сказала Роза й, кланяючись, зникла за бісерною завісою. Бісерини ще погойдувалися, перестукуючись, коли всі вони знову відсахнулись від стола.

— Що це? — запитав хрипко Бен, дивлячись на істоту в Білла на тарілці.

— Просто муха, — сказав Білл. — Муха-мутант. З доробку письменника на ім’я Джордж Ленглаан[514], я гадаю. У нього є оповідання, так і називається «Муха». За ним ще було знято фільм — не вельми добрий. Але саме оповідання лякало мене до нутра кісток. Ті самі старі трюки Воно, авжеж. Ідея мухи останнім часом мені не виходила з думки, бо я собі запланував один роман — «Дорожні комахи», так і думав його назвати. Я знаю, назва звучить доволі по-ідіотському, але розумієте…

— Перепрошую, — апатично перебила його Беверлі. — Здається, я мушу вирвати.

Вона пішла раніше, ніж хтось із чоловіків устиг підвестися.

Білл струсив свою серветку й накинув її на муху, яка мала розмір гороб’ячого пуцьвірінка. Ніщо настільки велике не могло з’явитися з такої невеличкої речі, як китайський віщувальний коржик… але ж з’явилося. Муха двічі продзижчала під серветкою, а потім затихла.

— Господи, — слабенько промовив Едді.

— Давайте вже пристойно уйобувати звідси, — сказав Майк. — Бев ми зможемо перестріти у фойє.

Бев якраз виходила з жіночої вбиральні, коли вони зібралися біля каси. Вона була блідою, але зібраною. Майк сплатив рахунок, поцілував Розу в щоку, і після цього всі вийшли у дощовий післяполудень.

— Когось це змусило передумати? — запитав Майк.

— Не думаю, щоби змусило мене, — сказав Бен.

— Ні, — сказав Едді.

— Що передумати? — перепитав Річі.

Білл похитав головою, а потім подивився на Беверлі.

— Я залишаюсь, — промовила вона. — Білле, що ти мав на увазі, коли сказав: ті самі старі трюки Воно?

— Я думав про написання роману про комах, — почав він. — Те оповідання Ленглаана вперлося в мої думки. А отже, я побачив муху. Ти отримала кров, Беверлі. Чому в тебе на думці була кров?

— Гадаю, через ту кров зі стоку, — відразу ж відповіла Беверлі. — Ту кров, що вихлюпувалася зі стоку у ванній кімнаті в тій старій квартирі, де я жила, коли мені було одинадцять.

Але чи дійсно це було так? Насправді сама Бев так не думала. Тому що коли їй крізь пальці маленькою теплою цівкою бризнула кров, їй у пам’яті миттю спалахнув той кривавий слід ступні, який вона залишала по собі після того, як наступила на розбиту пляшечку парфумів. Том. І…

(«Бевві, я інколи непокоюся, і то сильно»)

її батько.

— Ти теж отримав комаху, — звернувся Білл до Едді. — Чому?

— Не просто комаху, — сказав Едді, — а цвіркуна. У нас у підвалі живуть цвіркуни. Двісті тисяч доларів коштує будинок, а ми не можемо здихатися цвіркунів. Вони нас з розуму зводять по ночах. За пару ночей перед тим, як зателефонував Майк, мені наснився дійсно жахливий кошмар. Мені наснилося, що я прокинувся, а в ліжку в мене повно цвіркунів. Я спробував розстрілювати їх зі свого інгалятора, але коли я натискав гашетку, той видавав лише якесь рипіння, і перш ніж мені прокинутися, я усвідомив, що інгалятор також заповнений цвіркунами.

— Господиня нічого з цього не побачила, — промовив Бен. Він дивився на Беверлі. — Як твої батьки не бачили тієї крові, що виплескувалася зі зливного отвору, хоча вона була повсюди.

— Так, — кивнула вона.

Вони стояли, задивившись одне на одного, під делікатним весняним дощиком.

Майк поглянув собі на годинник.

— Приблизно хвилин через двадцять буде автобус, — сказав він. — Або я можу забрати чотирьох із вас до себе в машину, якщо ми втиснемося. Або можу викликати кілька таксі. Як забажаєте, так і зробимо.

— Гадаю, я піду звідси пішки, — промовив Білл. — Не знаю, куди саме піду, але подихати по дорозі свіжим повітрям наразі здається мені чудовою ідеєю.

— Я викличу таксі, — сказав Бен.

— Я поїду з тобою, якщо підкинеш мене до середмістя, — сказав Річі.

— Окей. А куди ти збираєшся піти?

Річі знизав плечима:

— Поки ще не впевнений насправді.

Решта вирішила чекати автобуса.

— Сьома вечора, — нагадав Майк. — І будьте обережними, усі ви.

Вони погодилися бути обережними, хоча Білл не розумів, як можна правдиво давати таку обіцянку, коли маєш справу з таким грандіозним комплексом невідомих факторів.

Він мало не почав про це казати, але, поглянувши на їхні обличчя, побачив, що вони й самі це розуміють.

Натомість він пішов, коротко скинувши руку на прощання. Мжичка в повітрі приємно відчувалася на обличчі. Прогулянка назад до міста мусить бути довгою, але це також було добре. Йому багато про що треба подумати. Він радів, що возз’єднання вже відбулося і розпочалося діло.

1 БЕН ГЕНСКОМ РОБИТЬ ВИБІР

Річі Тозіер виліз на перехресті трьох вулиць — Головної, Централ- та Канзас-стрит, — а Бен відпустив таксі на верхівці Горбатого Пагорба. Водієм був той самий Біллів «релігійний приятель», хоча ні Річі, ні Бен цього не знали: Дейв запав у якесь депресивне мовчання. Бен думав, що міг би вийти разом з Річі, але кращим чомусь здавалося, якщо всі вони розпочнуть окремо.

Стоячи на розі Канзас-стрит і Долтрі-кловз, Бен дивився, як таксі знову вливається в потік автомобілів, з руками, глибоко встромленими в кишені, намагаючись викинути собі з голови огидне завершення їхнього обіду. І не міг цього зробити; думки безперервно поверталися до тієї чорно-сірої мухи, що виповзла з віщувального коржика на тарілці Білла, з тими її крильцями в прожилках, розпластаними на спині. Він намагався відвернути свій розум від цього потворного образу, вірив, що досяг у цьому успіху, але за якихось п’ять хвилин усвідомлював, що знов повернувся думками до мухи.

«Я намагаюся це якось виправдати», — подумав він, маючи на увазі не в моральному сенсі, а радше в математичному. Будівлі зводять, засновуючись на певних природних законах; закони природи можна виразити формулами; формули мусять бути обґрунтованими. Де ж обґрунтування того, що відбулося менш ніж півгодини тому?

«Облиш це, — наказав він собі, і то не вперше. — Ти цього не можеш обгрунтувати, тож облиш».

Дуже добра порада; проблема лише в тім, що прийняти її він не міг. Він пам’ятав, що наступного дня після того, як він на покритому кригою Каналі бачив мумію, його життя пішло звичайним чином. Він розумів, що та істота, чим би вона не була, підійшла тоді дуже близько до того, щоб його запопасти, але його життя продовжувалося: він пішов до школи, написав контрольну з арифметики, після школи пішов до бібліотеки і їв зі звичайною для себе жадобою. Він просто прийняв ту істоту, яку побачив на Каналі, у своє життя, а якщо вона його тоді ледве не вбила… ну, дітей завжди щось ледь не вбиває. Вони, не дивлячись, кидаються через вулицю, вони дуркують на озері й раптом помічають, що запливли далеко на глибину на своїх надувних матрацах і змушені гребти назад, вони падають з гімнастичних драбин собі на гузна та з дерев на голови.

Тепер, коли він стояв тут, серед слабнучої мжички, перед крамницею «Надійний реманент»,[515] яка у 1958 році була ломбардом (Брати Фраті, пригадав Бен, у подвійній вітрині завади повно рушниць та пістолетів, небезпечних бритв та підвішених за шийки, наче якісь екзотичні тварини, гітар), йому дійшло, що діти почувалися краще на грані смерті, а також вони краще почувалися, приймаючи незбагненне в своє життя. Вони невимушено вірили в невидимий світ. Дива — як світлі, так і темні — бралися до уваги, о так, безсумнівно, але дива аж ніяк не зупиняли цього світу. Раптове потрясіння красою або жахом у десять років не виключало додаткового чиз-дога чи й парочки за обідом опівдні.

Але коли ти вже дорослий, усе перемінюється. Ти більше не лежиш у своєму ліжку без сну, упевнений, що щось чаїться в шафі або дряпається у вікно… але коли щось таки трапляється, щось поза раціональним поясненням, уся схема перенапружується. Аксони й дендрити[516] розпаляються. Тебе починає трясти й теліпати, тебе починає смикати, тріпати й калатати, твоя уява починає стрибати, скакати й шкварити «маленьких курчат» по всіх нервах. Ти просто неспроможний прийняти те, що трапилося, у свій життєвий досвід. Воно не засвоюється. Твій розум повсякчас до нього повертається, мацаючи його легенько лапкою, наче кошеня клубочок шерсті… звичайно, поки ти врешті-решт не божеволієш або потрапляєш у таке місце, де не можеш функціонувати.

«І якщо трапиться так, — подумав Бен, — отже, Воно запопало мене. Нас. Цілком».

Він вирушив уздовж Канзас-стрит, не маючи на меті жодного конкретного місця. І раптом подумав: «Що ми зробили з тим срібним доларом?»

Він досі не міг цього пригадати.

«Той срібний долар, Бене… Беверлі врятувала тобі ним життя. Вам… напевне, усім вам… а особливо Біллу. Воно ледве не випустило мені кишки, перш ніж Беверлі це зробила… що? Що саме вона тоді зробила? І яким чином воно могло зробитися? Вона відігнала Воно, і всі ми їй допомагали. Але як?»

Раптом йому навернулося слово, слово, що зовсім нічого не означало, але від якого він увесь напружився: «Чуд».

Він подивився вниз на хідник і на мить побачив там накреслений крейдою обрис черепахи, і світ наче поплив йому в очах. Він їх міцно заплющив, а коли відкрив знову, там виявилася не черепаха; всього лише майже змита легким дощиком решітка для гри в класи.

«Чудь».

Що це означало?

— Я не знаю, — промовив Бен уголос, а коли швидко роззирнувся, щоб побачити, чи не почув хтось, як він балакає сам з собою, помітив, що з Канзас-стрит він уже завернув на Костелло-авеню. За обідом він сказав іншим, що Пустовище — єдине місце в Деррі, де він почувався в дитинстві щасливим… але ж це було не зовсім правдою, хіба не так? Було тут й інше місце. Чи то випадково, чи несвідомо він і прийшов до того іншого місця: Деррійської публічної бібліотеки.

Він постояв перед її фасадом хвилину чи дві, все ще тримаючи руки в кишенях. Вона не змінилася; так само як у дитинстві, Бен відчував захват від її ліній. Як чимало інших добре спроектованих кам’яниць, бібліотека вдало бентежила уважного спостерігача суперечностями: якимсь чином її кам’яна поважність урівноважувалася делікатністю арок і стрункістю колон; вона мала вигляд приземлено надійної будівлі банку й одночасно залишалася стрункою і легкою (ну, стрункою — зі своїми перехрещеними вузькими залізними смугами, граційно заокругленими вікнами — вона була настільки, наскільки це властиво міським будівлям, особливо зведеним на зламі XIX й XX століть). Ці суперечності рятували її від потворності, і Бен майже не здивувався, відчувши хвилю любові до бібліотеки.

Мало що змінилося на Костелло-авеню. Поглянувши вздовж неї, він побачив Деррійський Громадський центр і раптом загадався, чи існує ще «Костелло-авеню Маркет» на тому місці, де півколова Костелло-авеню знову возз’єднується з Канзас-стрит.

Ледь зауважуючи, як промокають його парадні черевики, він вирушив через бібліотечний моріжок, щоб подивитися на скляний коридор між дорослою і дитячою бібліотеками. Той також не змінився, і звідси, стоячи перед похилими гілками плакучої верби, Бен бачив, як туди-сюди коридором проходять люди. Його знов затопило старим захватом, і він уперше дійсно забув про те, що трапилося наприкінці їхнього возз’єднувального обіду. Йому згадалося, як він дитиною обходив будівлю саме до цього місця, тільки взимку, пробиваючись крізь сніг, який був йому майже по кульші, а потім стояв тут замалим не п’ятнадцять хвилин. Він пригадав, що зазвичай приходив у присмерку, і знову ж таки притягував і утримував його тут контраст, хоча в нього німіли пучки пальців і сніг танув усередині його зелених гумових чобіт. Стягувалася й гуснула темрява там, де він стояв, світ ставав бузковим з ранніми зимовими сутінками, небо набувало кольорів попелу на сході й бурштину на заході. Де він стояв, було холодно, градусів з десять напевне, і ще морозніше, коли вітер задував із замерзлого Пустовища, як воно часто й бувало.

Але там, менш ніж за сорок ярдів від того місця, де він стояв, люди ходили туди-сюди у самих лиш сорочках. Там, менш ніж за сорок ярдів від того місця, де він стояв, пролягала магістраль яскравого білого світла, розлитого згори флуоресцентними лампами. Пересміювалися малі діти, трималися за руки зі старшокласницями закохані старшокласники (а якщо таке бачила бібліотекарка, вона наказувала це припинити). Було в цьому щось чарівне, чарівним у гарному сенсі було те, що він був занадто юним, щоб пояснювати це такими банальними речами, як електрика й мазутне опалення. Чарівним було те, що цей осяйний циліндр світла й тепла поєднував дві темні будівлі, мов дорога життя, чарівним було дивитися на людей, які проходять по ньому крізь темне засніжене поле, недоторканні для темряви й холоду. І це робило їх вродливими й богоподібними.

Зрештою він ішов геть (як це він робить і зараз), обходячи будівлю до її передніх дверей (як це він робить і зараз), але завжди затримувався, щоб оглянутись назад (як це він робить і зараз) перед тим, як громіздке кам’яне рамено дорослої бібліотеки затулить йому вид на ту делікатну пуповину.

Сумовито дивуючись ностальгійному болю, що стискав йому серце, Бен зійшов сходами до дверей дорослої бібліотеки й на мить затримався на вузькій терасі відразу поза колонами, завжди такій збудливій і прохолодній, хоч яким би спекотним був день. Потім він потягнув на себе обкуті залізом двері з прорізом для вкидання книжок і увійшов у тишу.

Коли він вступив у м’яке світло підвісних скляних куль, сила спогадів на мить майже запаморочила його. Та сила не була фізичною — не схожою на удар у щелепу чи ляпас. Вона була радше спорідненою з тим химерним відчуттям повернення самого часу до власного сліду, яке, не маючи кращого терміна, люди називають дежавю. У Бена й раніше траплялося це відчуття, але ще ніколи воно не вражало його з такою дезорієнтуючою потужністю; пару митей він так і простояв у дверях, почуваючись буквально загубленим у часі, не певний, скільки йому зараз років. Тридцять вісім чи одинадцять?

Тут панувала та сама мурмотлива тиша, лише вряди-годи перебивана чиїмсь шепотом, тихенькими «гуп» бібліотекарки, яка штемпелює книжки чи повідомлення про їх затримку, притишеним шурхотінням перегортуваних сторінок газет і журналів. Так само, як і тоді, він був у захваті від особливості тутешнього світла. Воно косо спадало крізь високі вікна, сіре, мов голубине крило цього дощового дня, світло, яке якимсь чином заколисувало й навіювало мрійливість.

Бен вирушив крізь широкий простір по лінолеуму з червоно-чорним, тепер уже майже стертим візерунком, намагаючись, як це він колись робив завжди, притишувати звуки своїх кроків — доросла бібліотека здіймалася посередині куполом, тож усі звуки підсилювалися.

Він побачив, що залізні ґвинтові сходи, які вели до книгосховища, все ще на своєму місці, обабіч підковоподібної головної стійки, але також побачив, що в якийсь момент протягом минулих двадцяти п’яти років, відтоді як він з мамою переїхав із Деррі, там додався крихітний кошиковий ліфт. Це подарувало йому деяке полегшення — вбило клин у те задушливе відчуття дежавю.

Перетинаючи цей широкий простір, він почувався якимсь стороннім прибульцем, шпигуном із чужої країни. Не переставав очікувати, що бібліотекарка за стійкою підведе зараз голову, подивиться на нього, а потім окликне його з чистою, дзвінкою інтонацією, яка зруйнує зосередженість кожного читача тут і приверне до нього кожне око: «Ви! Так, ви! Що ви тут робите? Вам тут нема чого робити! Ви з Позамежжя! Ви з Колишнього! Вертайтесь туди, звідки з’явилися! Вертайтеся зараз же, перш ніж я викличу поліцію!»

Вона дійсно підвела голову, молода дівчина, гарненька, і на якусь мить Бенові здалося, що його фантазія зараз мусить справдитися, і серце стрибнуло йому в горло, коли її світло-блакитні очі зустрілися з його очима. Та потім її погляд майнув далі, індиферентно, і Бен зрозумів, що він може ходити знову. Якщо він і був шпигуном, то залишився невикритим.

Дорогою до коридору, що вів у дитячу бібліотеку, він пройшов під закрутом одного з прогонів вузьких і майже вбивчо крутих кованих сходів, з подивом усвідомивши (тільки після того, як це зробив), що щойно був утрапив у стару колію своєї дитячої звички. Він подивився вгору з надією, яку плекав колись хлопчиком — побачити якусь дівчину в спідниці, що спускатиметься тими сходами. Він згадав (щойно лишень згадав), як був поглянув туди без усякої причини одного дня, коли йому було років вісім чи дев’ять, і зазирнув просто під саржеву спідницю якоїсь гарненької старшокласниці, побачив її чистенькі рожеві трусики. Як той раптовий відблиск сонця з браслета на щиколотці Беверлі Марш був поцілив стрілою примітивнішого за просту прихильність чи закоханість відчуття йому в серце в день закінчення школи 1958 року, так і побачені трусики старшокласниці тоді вразили його; він пригадав, як сидів потім за столом у дитячій бібліотеці й думав про те несподіване видовище, мабуть, цілих двадцять хвилин думав, з розпашілими щоками й лобом, з розкритою і нечитаною книжкою з історії залізничних потягів перед собою, його пеніс став твердим паростком у штанях, паростком, що запустив своє коріння вгору, по всьому його животу. Він дофантазувався до того, що вони з нею побралися і живуть у маленькому будиночку на околиці міста, віддаючись утіхам, яких він ані найменшою мірою не розумів.

Ті відчуття минулися майже так само раптово, як і надійшли; але він більше ніколи не проходив під сходами без того, щоб позирнути вгору. Він більше ніколи не бачив там нічого такого ж цікавого та хвилюючого (одного разу там з ваговитою обережністю спускалась якась товста пані, але він постійно відвернув очі від цього видовища з відчуттям сорому, наче якийсь напасник), але звичка залишилася — він їй оце щойно був піддався, уже дорослим.

Він повільно йшов заскленим коридором, відзначаючи тепер ще й інші зміни: жовті липучки з написами «ОПЕК[517] ЛЮБИТЬ, КОЛИ ВИ МАРНУЄТЕ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЮ, ТОМУ ЕКОНОМТЕ КОЖЕН ВАТ!», наклеєні на панелі вмикачів. З обрамлених фотографій на дальній стіні, коли він увійшов до цього маломірного світу столиків з білого дикту й маленьких стільців з білого дикту, світу, де питний фонтанчик був лише чотири фути заввишки, дивилися не Двайт Айзенгавер і Річард Ніксон, а Роналд Рейган і Джордж Буш — Рейган[518], пригадав Бен, був ведучим «Дж. Е. Театру» [519] в тому році, коли Бен закінчив п’ятий клас, а Джордж Буш тоді ще не сягнув і тридцяти.

Але…

Те відчуття дежавю охопило його знову. Бен був перед ним безпорадним, і цього разу відчув терпкий жах людини, яка після півгодинного бовтання врешті усвідомила, що берег не наближається, а вона тоне.

Тривала година оповідок, далі в кутку приблизно дюжина малюків тихо сиділи півколом на маленьких стільчиках і слухали. «Хто це такий тупотить тут по моєму мосту?», — прогарчала бібліотекарка голосом троля з казки. І Бен подумав: «Коли вона підведе голову, я побачу, що це міс Дейвіс, так, це буде міс Дейвіс і лице в неї буде ані на день не старшим за…»

Але коли вона підвела голову, він побачив жінку набагато молодшу, ніж та, якою була міс Дейвіс навіть у ті часи.

Дехто з дітей, прикриваючи собі рота, хихотів, але решта тільки дивились на неї, в їхніх очах відбивалося вічне питання чарівної казки: буде подолано чудовисько… чи воно попоїсть?

— Це я, Біллі Кмітливий Козлик, тупочу по твоєму мосту, — продовжила бібліотекарка, і Бен, збліднувши, пройшов повз неї.

«Як таке може бути, що тут звучить та сама казка? Точнісінько та сама казка. І я мушу повірити, що це лише збіг? Тому що я не… не можу я просто, чорти забирай, у це повірити!»

Він нахилився до питного фонтанчика так низько, що відчув себе Річі, котрий робить отой свій ритуал з поклонами, теревенячи заразом оті свої нісенітниці.

«Я мушу з кимсь поговорити, — подумав він, панікуючи. — З Майком… Біллом… з ким-небудь. Чи це насправді щось зшиває тут разом минуле й теперішнє, чи мені це тільки уявляється? Тому що, якщо це не просто моя уява, я не певен, що достатньо підготовлений до такого. Я…»

Він подивився на реєстраційну стійку, і серце на мить немов зупинилося йому в грудях, перш ніж почати битися вдвічі швидше. Простий плакат впадав у вічі… і був знайомим. Він просто повідомляв:

Тієї ж миті йому нібито все стало ясно — усе прояснилося для нього в одному страшному спалаху просвітлення, і він зрозумів, що голосування, у якому вони взяли участь, було жартом. Не було ніякого повернення, ніколи не було. Вони потрапили в колію так само наперед визначену, як та колія пам’яті, що змусила його подивитися вгору, коли він проходив під сходами, які ведуть до книгосховища. Тут, у Деррі, якесь відлуння, якесь смертельне відлуння, і все, на що вони можуть надіятися, це те, що це відлуння вони зможуть змінити на свою користь так, аби забратися звідси разом зі своїми життями.

— Господи, — пробурмотів він, потираючи долонею собі щоку, і то жорстко.

— Чи можу я вам чимось допомогти, сер? — пролунав голос у нього біля ліктя, і він аж трохи здригнувся. Питала дівчина, либонь сімнадцятирічна, її русяве волосся було стягнуте назад від гарненького обличчя старшокласниці шпильками-пряжками. Бібліотечна помічниця, звичайно; вони були тут і в 1958, старшокласниці й старшокласники, які розставляли по полицях книжки, показували дітям, як користуватися картотекою, обговорювали задані твори з аналізом прочитаних книжок і шкільні газети, допомагали розгубленим школярам, які писали наукові роботи, з коментарями й бібліографіями. Платня була жалюгідною, але завжди знаходилися діти, які бажали цим займатися. Це була приємна робота.

Навздогін за цим, уважніше прочитавши приємний, проте допитливий вираз на обличчі дівчини, Бен згадав, що насправді він не належить більше до цього місця — він тут велетень у країні маленьких людей. Сторонній. У дорослій бібліотеці він почувався незатишно через можливість того, що його розглядатимуть або заговорять з ним, але тут отримав щось на кшталт полегшення. По-перше, це доводило, що він усе-таки дорослий, і той факт, що дівчина під своєю тонкою сорочкою в стилі вестерн не мала ліфчика, також дарував полегшення, а не збудження: якщо потрібен був доказ того, що зараз 1985, а не 1958 рік, то явно виражені соски, що впиралися у тканину її сорочки, якраз ним і був.

— Ні, дякую, — відповів Бен, а потім без жодної зрозумілої йому самому причини почув, як він додає: — Я шукав свого сина.

— О? А як його ім’я? Можливо, я його бачила, — посміхнулась вона. — Більшість дітей я знаю.

— Його звуть Бен Генском, — сказав він. — Але я його тут не бачу.

— Скажіть мені, як він виглядає, і я передам йому звістку від вас, якщо треба.

— Ну, — промовив Бен, почуваючись уже незручно та шкодуючи, що розпочав це, — він такий, доволі огрядний і дещо схожий на мене. Але нічого важливого нема, міс. Якщо ви його побачите, просто перекажіть, що сюди зазирнув його тато дорогою додому.

— Так і зроблю, — сказала вона й усміхнулась, але та усмішка не відбилася в її очах, і Бен раптом усвідомив, що вона підійшла до нього й заговорила не з простої ввічливості й бажання допомогти. Тут така справа, що вона помічниця в дитячій бібліотеці міста, в якому протягом останніх восьми місяців було замордовано дев’ятеро дітей. Бачиш чужого чоловіка в цьому маломірному світі, куди рідко заходять дорослі, хіба що залишити або забрати своїх дітей. Вмикається підозріливість… природно.

— Дякую вам, — сказав він, подарував їй посмішку, яка, як він сподівався, була заспокійливою, а потім забрався к чорту геть.

Він повернувся коридором назад до дорослої бібліотеки й за якимсь імпульсом, якого не розумів, вирушив до стійки… але ж, звісно, вони й мусять сьогодні керуватися своїми імпульсами, хіба не так? Керуватися своїми імпульсами й дивитися, куди вони приведуть.

Табличка на абонементській стійці підказувала, що молоду, гарну бібліотекарку звуть Керол Деннер. Поза дівчиною Бен роздивився двері з панеллю з матового скла; на них був напис: МАЙКЛ ХЕНЛОН. ДИРЕКТОР БІБЛІОТЕКИ.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — спитала міс Деннер.

— Гадаю, так, — сказав Бен. — Тобто, сподіваюсь, що так. Я хотів би отримати читацький квиток.

— Дуже добре, — кивнула вона, витягаючи бланк. — Ви мешканець Деррі?

— Наразі ні.

— У такому разі, ваша домашня адреса?

— Шлях Сільська Зірка, 2, Гемінгфорд-Хоум, Небраска, — він на мить затнувся, подумки трохи підсміюючись з виразу її очей, а потім продиктував поштовий індекс: — 59341.

— Це такий жарт, містере Генском?

— Зовсім ні.

— Отже, ви переїжджаєте в Деррі?

— Ні, таких планів я не маю.

— Доволі довгий шлях, щоб приїздити по книжки, чи не так? Там, у Небрасці, немає бібліотек?

— Це певного роду сентиментальний жест, — сказав Бен. Він думав, що пояснювати таке чужій людині йому буде ніяково, але виявив, що це не так. — Розумієте, я виріс у Деррі. І оце вперше сюди повернувся, відтоді як був дитиною. Я ходив містом, роздивлявся, що тут змінилося, а що ні. І зненацька мені дійшло, що я провів тут майже десять років свого життя, від трирічного до тринадцятирічного віку, але не маю жодної речі на згадку про ті роки. Навіть такої дрібниці, як поштова листівка. У мене було кілька срібних доларів, але один я загубив, а решту подарував одному другові. Гадаю, мені таки потрібен якийсь сувенір на згадку про дитинство. Трохи ніби запізно, але хіба не кажуть: краще пізно, ніж ніколи?

Керол Деннер усміхнулась, і ця посмішка перетворила її гарненьке обличчя на обличчя красуні.

— Гадаю, це дуже ґречно, — сказала вона. — Якщо ваша ласка, пороздивляйтеся хвилин десять-п’ятнадцять книжки, а коли повернетеся до мене, ваш читацький квиток буде готовий.

Бен злегка вишкірився:

— Здогадуюсь, що тут мусить бути якийсь внесок, — промовив він. — Людина з-поза цього міста, і все таке.

— Ви мали читацький квиток у дитинстві?

— Звичайно, мав, — посміхнувся Бен. — Гадаю, за винятком моїх друзів, читацький квиток був для мене найважливішим…

— Бене, ти не міг би підійти сюди? — раптом гукнув чийсь голос, розрізавши бібліотечний затишок, немов скальпелем.

Він обернувся, винувато смикнувшись, як ото роблять люди, коли хтось закричить у бібліотеці. Він не побачив жодної знайомої людини… а за мить зрозумів, що ніхто там не підвів голови й не виказав ознак роздратування. Старі люди так і читали свої журнали й газети: «Деррі Ньюз», Бостонську «Глоб», «Нейшенел Джеографікл», «Тайм», «Ньюзвік», «Ю.Ес. Ньюз & Ворлд Ріпорт». Дві старшокласниці за столиками в довідниковому відділі сиділи, так само схиливши разом голови над стосом паперів і купою каталожних карток. Кілька осіб продовжували перебирати книжки на полицях під написом: ПОТОЧНА ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА — ВИДАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ НА СІМ ДНІВ. Якийсь літній чоловік у кумедному шоферському картузі, із затиснутою в зубах холодною люлькою, продовжував гортати альбом ескізів Луїса де Варгаса[520].

Він знову обернувся до молодої жінки, яка дивилася на нього з подивом.

— Щось не так? — запитала вона.

— Ні, — відповів Бен, усміхаючись. — Здалося, ніби я дещо почув. Гадаю, втома після перельоту дужче дається мені взнаки, ніж я припускав. Що ви казали?

— Ну, насправді це ви казали. Але я збиралася пояснити, що, якщо у вас був читацький квиток, коли ви жили тут, ваше ім’я мусить досі залишатися в реєстрі, — сказала бібліотекарка. — Тепер ми все зберігаємо на мікрофільмах. Дещо таки змінилося з часів вашого дитинства, я гадаю.

— Так, — погодився він. — Багато чого змінилося в Деррі… але, здається, чимало речей залишилися такими ж, як і колись.

— У всякому разі, я можу пошукати ваше ім’я і видати вам оновлений квиток. Без жодної плати.

— Це просто чудово, — сказав Бен, але перш ніж він устиг додати слова подяки, той голос знову прорізав священну бібліотечну тишу, тепер іще гучніший, зловісно веселий: «Піднімайся сюди, Бене! Піднімайся сюди, ти, малий жирний задрипанець! „Це Твоє Життя“,[521] Бене Генскоме!»

Бен прокашлявся:

— Буду вдячний, — промовив він.

— Нема за що, — вона скинула на нього очима. — Надворі вже потеплішало?

— Трохи, — відповів він. — А що?

— Ви…

«Бен Генском це зробив! — проверещав той голос. Він звучав згори — надходив із книгосховища. — Бен Генском замордував тих дітей! Ловіть його! Хапайте його!»

— … пітнієте, — договорила вона.

— Невже? — перепитав він ідіотично.

— Я зараз же все зроблю, — сказала вона.

— Дякую.

Вона пішла до старої друкарської машинки «Роял» на куті своєї стійки.

Бен повільно вирушив геть, серце барабаном гупало йому в грудях. Так, він пітнів; він відчував, як піт сочиться з лоба, під пахвами, воложить волосся в нього на грудях. Він поглянув угору й побачив Клоуна Пеннівайза, той стояв на вершечку лівих сходів і дивився вниз, на нього. З обличчям, білим від гриму. З кривавою помадою на губах, викривлених у вбивчій усмішці.

Там, де в нього мусили бути очі, зяяли порожні очниці. В одній руці він тримав низку повітряних кульок, а в іншій якусь книгу.

«Не він, — подумав Бен. — Воно. Я стою тут, посеред ротонди Деррійської публічної бібліотеки, вдень, наприкінці весни 1985 року, я доросла людина, і я бачу лице в лице найбільший кошмар мого дитинства. Я зараз лице в лице з Воно».

— Піднімайся сюди, Бене, — погукав згори Пеннівайз. — Я тебе не ображу. Маю для тебе книжку! Певну книжку… і повітряну кульку! Піднімайся нагору!

Бен відкрив рота, щоб гукнути у відповідь: «Ти божевільний, якщо думаєш, що я піднімуся туди», і раптом второпав — якщо він це зробить, усі тут подивляться на нього, всі тут подумають: «Що це за божевільний?»

— Ох, я розумію, що ти не можеш відповідати, — гукнув згори Пеннівайз і захихотів. — Хоча на хвильку я тебе, дурня, до цього майже підштовхнув, авжеж, я такий. «Перепрошую, сер, у вас є принц Альберт у коробці?.. Є?.. Краще випустіть неборака!»[522] «Перепрошую, мем, холодильник у вас працює?.. Справді?.. То чому б вам не платити йому зарплату?»

Клоун на верхньому майданчику закинув голову назад і верескливо розсміявся. Сміх громовою луною відбився у куполі ротонди, наче полетіла зграя чорних кажанів, і Бен тільки величезним зусиллям волі втримався від того, щоб ляснути себе долонями, прикривши вуха.

— Піднімайся сюди, Бене, — гукнув згори Пеннівайз. — Побалакаємо. Нейтральна територія. Що ти на це скажеш?

«Я туди не підніматимусь, — подумав Бен. — Гадаю, коли я нарешті доберуся до тебе, тобі не хотітиметься мене бачити. Ми збираємося тебе вбити».

Клоун знову зайшовся верескливим реготом: «Убити? Убити мене?» І раптом, моторошно, голосом Річі Тозіера, себто не його власним голосом, але Голосом Негритосика у виконанні Річі Тозіера: «Маса, не вбиваття моя, моя бу’е слухняна ніга, не вбиваття сей ваша чорни хлопчик, Скирте!» І потім знову той верескливий регіт.

Здригаючись, з побілілим обличчям, Бен пішов з лункого центру дорослої бібліотеки. Він відчував, що ось-ось виблює. Зупинившись перед полицею, він узяв з неї жахливо тремтячою рукою навмання якусь книжку. Його похололі пальці зашурхотіли сторінками.

— Це твій єдиний шанс, Скирте! — гукнув той самий голос згори в нього за спиною. — Забирайся геть із міста. Забирайся до того, як стемніє сьогодні ввечері. Я запопаду тебе цієї ночі… тебе й усіх інших. Ти занадто старий, щоб мене зупинити, Бене. Ви всі занадто старі. Занадто старі для будь-чого, окрім як бути вбитими. Забирайся геть, Бене. Таке ти хочеш побачити цієї ночі?

Бен повільно обернувся, все ще тримаючи в крижаних руках книгу. Він не хотів дивитися, але немов якась невидима рука під його підборіддям піднімала йому голову вище, й вище, й вище.

Клоун пропав. Дракула стояв на верхньому майданчику лівих сходів, але не кінематографічний Дракула; не Бела Лутоші, чи Крістофер Лі, чи Френк Ленджел, чи Френсіс Ледерер, чи Реджі Нолдер[523]. Якесь древнє, подібне до людини страховисько з обличчям, немов покручений корінь, стояло там. Обличчя в нього було смертельно блідим, а очі пурпурово-червоними, кольору кривавих згустків. Раптом у нього відпала щелепа, показавши повну пащу бритвених лез «Джиллет Блу Блейдс», що під різними кутами стирчали з ясен; це було так, немов дивишся в якийсь смертоносний дзеркальний лабіринт, де єдиний хибний крок може призвести до того, що тебе розріже навпіл.

— Їііі-КРЕК, — закричало воно, і його щелепи різко заклацнулись. Кров ринула йому з рота червоно-чорним потоком. Шмаття порубаних губ падало на сяйливо-білий шовк його бальної сорочки, сповзаючи равликами донизу, залишаючи по собі криваві стежки.

«Що побачив Стен Юріс, перед тим як померти? — кричав йому вампір з верхнього майданчика сходів, регочучи кривавою дірою свого рота. — Принца Альберта в коробці? Короля дикого фронтиру Дейві Крокета? Що він побачив, Бене? Ти теж хочеш це побачити? Що він побачив? Що він побачив?» А тоді знову той верескливий регіт, і Бен зрозумів, що й сам він зараз закричить, так, ніяк йому утримати крик, той уже ось-ось вирветься. Кров ляпотіла вниз зі сходового майданчика жахливою зливою. Одна її крапля впала на покручену артритом руку якогось старого, котрий читав «Волл Стрит Джорнел». Вона просочилась йому між кісточок пальців, невидима й невідчутна.

Бен рвучко втягнув повітря, упевнений, що зараз вирветься крик, немислимий серед спокою цього весняного, ласкаво-дощівливого пополудня, такий же шокуючий, як розтин ножем… чи повною пащею бритвених лез.

Натомість тремтливим, непевним потоком, промовлені, а не викрикнуті, промовлені стиха, неначе молитва, з нього вийшли такі слова: «Ми наробили з нього зарядів, авжеж. Ми переробили той срібний долар на срібні заряди».

Джентльмен у шоферському картузі, який переглядав малюнки де Варгаса, різко скинув голову:

— Нісенітниця, — сказав старий.

Тепер уже люди дивились насправді; хтось роздратовано шикнув на цього старого: «Шшшш».

— Перепрошую, — мовив Бен тихим, тремтячим голосом. Він немов звіддаля усвідомлював, що його обличчя зараз буквально спливає потом, а сорочка прилипла до тіла. — Я було подумав уголос…

— Нісенітниця, — повторив старий джентльмен, тепер ще гучніше. — Неможливо зробити срібні кулі зі срібного долара. Поширене непорозуміння. З дешевого читва. Проблема полягає в специфіці гравітації…

Раптом та жінка, міс Деннер, опинилась поряд:.

— Містере Брокгілл, поводьтеся тихіше, — сказала вона доволі лагідно. — Люди читають…

— Чоловік хворий, — зненацька кинув Брокгілл і повернувся до свого альбому. — Дайте йому якогось аспірину, Керол.

Керол Деннер подивилася на Бена, і обличчя в неї стривожено вагострилося:

— Ви дійсно недобре почуваєтеся, містере Генском? Я розумію, таке неввічливо казати, але вигляд у вас жахливий.

Бен почав:

— Я… я їв китайську їжу на обід. Боюся, вона не узгодилася З моїм організмом.

— Якщо вам треба полежати, там є кушетка, в кабінеті містера Хенлона. Ви могли б…

— Ні. Дякую вам, але ні.

Чого йому хотілося, це не полежати, а забратися к чортам з Деррійської публічної бібліотеки. Він подивився вгору на сходовий майданчик. Клоун пропав. Вампір пропав. Але там залишилася повітряна кулька, прив’язана, до кованих перил, які оточували майданчик. На її опуклій шкірці виднілись слова: «ГАРНОГО ДНЯ! ЦІЄЇ НОЧІ ТИ ПОМРЕШ!»

— Ваш читацький квиток готовий, — сказала вона, несміливо торкаючись його руки. — Він вам ще потрібен?

— Так, дякую, — відповів Бен. Він зробив глибокий, тремтливий вдих. — Я дуже перепрошую…

— Я просто сподіваюся, що в вас не харчове отруєння, — сказала вона.

— Не вийде, — подав голос містер Брокгілл, не підводячи голови від де Варгаса й не виймаючи з кутика рота своєї неживої люльки. — Штукерія з примітивної пригодницької літератури. Куля перекидатиметься.

І, заговоривши знову без жодного попереднього усвідомлення, що він зараз заговорить, Бен промовив:

— Картечини, не кулі. Ми майже відразу зрозуміли, що куль ми зробити не зможемо. Я маю на увазі, ми тоді були просто дітьми. Це була моя ідея зробити…

— Шшшш! — прошипів хтось знову.

Брокгілл кинув на Бена дещо зляканий погляд, нібито зібрався щось сказати, та потім знову повернувся до своїх етюдів.

Уже за стійкою Керол Деннер вручила йому маленьку помаранчеву картку з видрукуваним під її верхнім краєм написом ДЕРРІЙСЬКА ПУБЛІЧНА БІБЛІОТЕКА. Приголомшений, Бен усвідомив, що це він отримав перший у своєму житті дорослий читацький квиток. Той, що він мав у дитинстві, був канарейково-жовтим.

— Ви певні, що вам не варто трохи полежати, містере Генском?

— Дякую, я почуваюся трішки краще.

— Упевнені?

Він спромігся на посмішку:

— Щодо себе впевнений.

— Вигляд у вас дійсно трохи кращий, — проказала вона, але проказала це з певним сумнівом, немов розуміючи, що так годиться казати, але сама в це не вельми вірячи.

Потім вона потримала книжку під пристроєм для мікрофільмування, якими вони тепер користувалися для реєстрації видаваних? читачам книжок, і Бен відчув доторк ледь не істеричного зачудування. «Це ж та книжка, яку я вхопив з полиці, коли клоун почав пащекувати Голосом Негритосика, — подумав він. — Вона вирішила, що я хочу взяти її почитати. Я вперше за двадцять п’ять років роблю вибір у Деррійській публічній бібліотеці й навіть не знаю, яку саме книжку я вибрав. І понад те, мені це байдуже. Дозвольте мені тільки звідси вибратися, гаразд? І цього буде достатньо».

— Дякую вам, — промовив він, припасовуючи книжку собі під пахву.

— Ми завжди будемо вам раді, містере Генском. Ви певні, що не бажали б прийняти трохи аспірину?

— Цілком певен, — відповів він… і потім завагався. — А ви часом не знаєте, як справи у місіс Старрет, чи як? Барбара Старрет? Вона колись очолювала Дитячу бібліотеку.

— Вона померла, — сказала Керол Деннер. — Три роки тому. Я так розумію, інсульт. Так жаль. Вона була порівняно молодою… п’ятдесят вісім чи дев’ять, мені здається. Містер Хенлон тоді закрив бібліотеку на день.

— О, — тільки й мовив Бен, відчувши порожнечу в серці. Ось що стається, коли ти повертаєшся до своїх колишніх, як це співається в пісні. Глазур на торті солодка, та гірка під нею начинка. Люди тебе забули, або померли, поки тебе не було, або втратили волосся й зуби. А в деяких випадках дізнаєшся, що хтось втратив і розум. Ох, як це прекрасно — бути живим. Господи, Твоя воля.

— Вибачте, — сказала бібліотекарка. — Ви любили її, правда ж?

— Усі діти любили місіс Старрет, — відповів Бен і тут же злякався, що опинився дуже близько до сліз.

— Ви…

«Якщо вона знову в мене спитає, чи зі мною все гаразд, боюся, я дійсно розплачуся. Або закричу. Або ще щось».

Він поглянув собі на годинник і промовив:

— Я дійсно мушу вже бігти. Дякую за те, що виявили до мене таку уважність.

— Доброго вам дня, містере Генском.

«Авжеж. Тому що вночі я помру».

Він подякував їй кивком і вирушив геть. Раз на нього поглянув містер Брокгілл, гостро й підозріливо.

Бен подивився вгору на майданчик, який вінчав ліві сходи. Повітряна кулька так і майоріла там, прив’язана за нитку до кованого мережива перил. Але тепер напис на ній був іншим:

Бен відвів погляд, відчуваючи, як у горлі йому знову починає битися пульс. Коли він урешті вибрався надвір, його вразило сонячне світло — хмари над головою розходилися і вниз лилося тепле сонце пізнього травня, роблячи траву неймовірно зеленою й буйною. Бен відчув, як щось почало спадати йому з серця. Йому здавалося, що він залишив позаду, в бібліотеці, якийсь нестерпний тягар… а потім він опустив очі вниз, на книжку, яку собі там випадково вибрав, і зуби в нього клацнули, зійшовшись разом з раптовою, болючою силою. Це була повість Стівена В. Мідера «Бульдозер», одна з тих книжок, які він узяв у бібліотеці того дня, коли пірнув у Пустовище, щоби втекти від Генрі Баверза та його дружків.

А коли вже зайшлося про Генрі, то слід підошви його мотоциклетного чобота досі лежав на палітурці цієї книжки.

Здригаючись, гортаючи сторінки, Бен перегорнув їх до кінця. Бібліотека перейшла на реєстраційну систему через мікрофільмування; він сам це щойно бачив. Але ззаду в цієї книжки все ще була кишенька зі вставленою до неї карткою. На картці йшла низка імен і проти кожного бібліотечний штамп із датою повернення. Роздивляючись картку, ось що побачив Бен:

І в останньому рядку, залишений із сильним натиском олівця, його дитячий підпис:

І проштамповане на картці, проштамповане на форзаці, проштамповане крізь усю товщу сторінок мастким, червоним, схожим на кров чорнилом єдине слово: АНУЛЯЦІЯ.

— Ох, не доведи Господи, — пробурмотів Бен. Він не знав, що тут можна інше сказати; здавалося, ці слова покривають усю цю ситуацію. — Ох, не доведи Господи, не доведи Господи.

Він стояв на новоявленому сонячному світлі, і раптом загадався: що ж там відбувається з іншими?

2 ЕДДІ КАСПБРАК РОБИТЬСЯ ЛОВЦЕМ

Едді вийшов з автобуса на розі Канзас-стрит і Кошут-лейн. Кошут була вуличкою, яка тягнулася вниз пагорбом чверть милі, перш ніж раптом глухо впертися там, де земля осипалася в провалля Пустовища. Едді абсолютно не уявляв собі, чому, щоб вийти з автобуса, він вибрав саме це місце; з Кошут-лейн у нього нічого не було пов’язано, і саме на цьому відтинку Канзас-стрит він не знав нікого. Але чомусь це здалося правильним Місцем. От і все, що він розумів, проте на даному етапі цього було достатньо. Беверлі полишила автобус, злегка махнувши рукою, на одній із зупинок ще на Нижній Головній вулиці. Майк поїхав своєю машиною назад до бібліотеки.

Тепер, дивлячись, як віддаляється невеличкий і якийсь абсурдний автобус «мерседес», Едді серйозно сам собі дивувався, що він тут робить, стоячи на розі мізерної вулички в мізерному місті, майже за п’ять сотень миль удалині від Майри, яка там, без сумніву, до сліз хвилюється за нього. Раптом він відчув, як йому ледь не болісно закрутилося в голові, торкнувся кишені піджака й згадав, що залишив «Драмамін» у «Таун Хаусі» разом із рештою свого фармакопейного багажу. Втім, він мав із собою аспірин. Вийти десь без аспірину йому було б не легше, ніж вийти без штанів. Насухо проковтнувши парочку пігулок, він вирушив уздовж Канзас-стрит, непевно думаючи, що може так дійти до публічної бібліотеки або перейти на Костелло-авеню. Уже почало випогоджуватися, й Едді припустив, що міг би прогулятися навіть до Західного Бродвею, помилуватися тими вікторіанськими будинками, з яких там складалися лише два квартали дійсно гарної житлової забудови в Деррі. У дитинстві він інколи так і робив — просто прогулювався Західним Бродвеєм, ніби ненавмисно, ніби по дорозі кудись іще. На розі Вітчем-стрит і Західного Бродвею була садиба Мюллерів, будинок із червоної цегли з вежками по всіх кутах і живоплотом спереду. Мюллери мали садівника, котрий завжди дивився на Едді підозріливими очима, поки той його минав.

Далі, за чотири будинки після Мюллерів, на тому ж боці вулиці містилася садиба Бові — одна з причин, підозрював Едді, чому Ґрета Бові й Селлі Мюллер були такими близькими подружками в початковій школі. Їхній дім був укритий зеленим ґонтом і теж мав вежі. Але, тоді як вежі на будинку Мюллерів були прямокутними, тутешні вінчали кумедні конічні дашки, які нагадували Едді шкільні блазенські ковпаки[524]. Улітку там, на бічній галявині, завжди виднілися садові меблі — столик під зухвалою жовтою парасолею, плетені крісла, мотузяний гамак, натягнутий між двох дерев. А поза будинком завжди все було напоготові для гри в крокет. Едді знав це, хоча його ніколи не запрошували до Ґрети пограти в крокет. Проходячи тут ніби ненавмисно, ніби по дорозі кудись іще, Едді інколи чув стукіт куль, сміх чи стогони, коли чиясь куля залітала «в нікуди». Одного разу він побачив і саму Ґрету, з лимонадом в одній руці й крокетним молотком в іншій — така струнка й гарніша понад слова всіх поетів (навіть її обпечені сонцем плечі видалися невимовно гарними Едді Каспбраку, дев’ятирічному в той час) — вона гналася за своєю кулею, посланою «в нікуди»; та куля зрикошетила від дерева й таким чином винесла Ґрету на огляд Едді.

Він закохався в неї трішки того дня — біляве, сяюче волосся дівчини спадало на плечі її сукні-шортів лазурового кольору. Вона роззиралася довкола, і на мить Едді подумав, що вона побачила його, але це виявилося не так, бо, коли він підняв руку в нерішучому привітанні, вона не змахнула йому у відповідь своєю, а тільки відбила кулю знову на задню галявину, а тоді побігла слідом за нею. Він пішов далі без образи на те, що йому не відповіли на вітання (він щиро вірив, що Ґрета його не побачила), і на той факт, що його ні разу не було запрошено на щосуботню гру в крокет: навіщо б такій вродливій дівчині, як Ґрета Бові, схотілося запрошувати такого хлопця, як він? Він був вузькогрудим астматиком і мав обличчя потонулого водяного щура.

«Йо, — думав він, ідучи безцільно вниз по Канзас-стрит. — Непогано було б мені прогулятися на Західний Бродвей, знову подивитися на всі ті тамтешні будинки… Мюллерів, Бові, на садиби доктора Гейла й Трекерів…»

На цьому, останньому, прізвищі його думки різко обірвались, тому що (тільки-но згадай про чорта) він якраз і стояв перед вантажною автобазою братів Трекерів.

— Вона й досі тут, — уголос промовив Едді й розсміявся. — Отакої!

Будинок на Західному Бродвеї, який належав Філу й Тоні Трекерам — парочці довічних парубків, — мабуть, був найкрасивішим з усіх великих будинків на тій вулиці: бездоганно білий, середньовікторіанський[525], із зеленими галявинами й великими клумбами, які буяли (в акуратно-ландшафтному сенсі, звичайно) з весни й протягом усього літа. Їхня під’їзна алея щоосені наново покривалася герметиком, і тому завжди залишалася чорною, наче темне дзеркало, сланцеві ґонтини на багатосхилому даху завжди були ідеального м’ятно-зеленого кольору, який майже точно відповідав кольору моріжка, і люди інколи зупинялися, щоб сфотографувати тамтешні готичні вікна, старовинні й насправді визначні.

— Будь-які двоє чоловіків, котрі завдають собі клопоту підтримувати будинок таким гарним, мусять бути гоміками, — якось доволі роздратованим тоном сказала мати Едді, а Едді не наважився попросити в неї роз’яснення.

Автобаза Трекерів була повною протилежністю їхній садибі на Західному Бродвеї. Низька цегляна будівля; землисто-помаранчеві цеглини старі й місцями викришені, а біля підніжжя будівлі чорні, як сажа. Усі вікна були одностайно брудними, окрім невеличкого кола на одній з нижніх шибок вікна диспетчерської. Ця єдина шибка підтримувалася чистою дітьми ще задовго до Едді і тими, які народилися потім, завдяки тому, що над столом диспетчера завжди висів календар «Плейбоя». Жоден із хлопців, які прямували на задню дільницю перекинутися в бейсбол, не проходив без того, щоб спершу зупинитися, протерти шибку бейсбольною рукавицею й оцінити красуню цього місяця.

З трьох боків автобазу оточували посипані гравієм дільниці. Далекобійні фури — і Джиммі-Піти, і Кенворти, і Ріо[526] — всі помальовані написами «БРАТИ ТРЕКЕРИ: ДЕРРІ. НЬЮТОН. ПРОВІДЕНС. ХАРТФОРД. НЬЮ-ЙОРК» — інколи стояли там у безладно-плутаному наддостатку. Інколи в зібраному стані, а інколи там лишалися тільки кабіни й коробки кузовів на задніх колесах та підпорних стійках.

Брати намагалися тримати ділянку позаду своєї автобази якомога частіше вільною від ваговозів, оскільки обидва були завзятими шанувальниками бейсболу і їм подобалося, що діти приходять туди грати. Філ Трекер і сам їздив фурою, тому його хлопці бачили рідко, натомість Тоні Трекер, чоловік із масивними руками й відповідним черевом, займався бухгалтерією і звітами, тож Едді (котрий сам ніколи не грає,— мати його б убила, якби почула, що він грає в бейсбол, бігає, забиває пилюкою свої делікатні легені, ризикує поламати собі ноги, отримати струс мозку й бозна-що ще) звик його бачити. Тоні був невід’ємною частиною літа, а його голос для Едді — таким же елементом гри, яким пізніше став голос Мела Аллена[527]: Тоні Трекер, великий, але одночасно й якийсь примарний, у мерехтливій білій сорочці, коли в гуснучому літньому присмерку світляки починають плести мереживо своїх вогників, кричить: «Ти мусів плигнути під тойм’явч, Рудий!.. Ти відірвав око від того м'явча, Півпінти! Ти ніколи не попадеш по тому чортовому м’явчу, якщо не дивишся на нього!.. Поковзом, Копито! Ти хоч у пику втрап другому бейзмену підошвами отих своїх „Кедів“, та він тебе нізащо ні зможе відтягти геть!»

Ніколи нікого з них не називав на ім’я, згадував Едді. Завжди було: «Агов, Рудий, агов, Білявчику, агов, Чотириокий, агов, Півпінти». Ніколи не гукав «м’яч», завжди в нього звучало «м’явч». Для нього не існувало кия, натомість Тоні Трекер називав його «ясеневим держаком», як от: «Ти ніколи не попадеш по такому м’явчу, якщо не замахнешся на нього отим своїм ясеневим держаком, Копито».

Усміхаючись, Едді підійшов трохи ближче… і тоді його усмішка поблякла. Довга цегляна будівля, де колись оброблялися заявки, ремонтувалися ваговози й складалися на короткотерміновій основі вантажі, стояла тепер темною й тихою. Крізь гравій проріс бур’ян, і не було жодних машин на бічних дільницях… тільки самотня коробка одного кузова, з іржавими й смутними боковинами.

Підійшовши ще ближче, він побачив у вікні ріелторське оголошення «НА ПРОДАЖ».

«Трекери вилетіли з бізнесу», — подумав Едді й здивувався смутку, який принесла з собою ця думка… немов хтось умер. Тепер він зрадів, що не пішов аж туди, на Західний Бродвей. Якщо змогла занепасти компанія «Брати Трекери» — брати Трекери, які здавалися вічними, — що ж тоді могло трапитися на тій вулиці, якою Йому так подобалося прогулюватися в дитинстві? Він схвильовано зрозумів, що не бажає цього знати. Йому не хотілося побачити Ґрету Бові з сивиною у волоссі, з розтовстілими сідницями й стегнами — від надмірного сидіння, надмірної їжі, надмірного питва; просто буде краще — безпечніше — залишатися осторонь.

«Це нам усім варто було зробити — просто залишитися осторонь. Нічого нам тут робити. Повертатися туди, де ти виріс, це як утнути якийсь скажений йогівський трюк — покласти собі до рота власну ступню і якимсь чином заковтнути самого себе, щоб нічого не залишилося; зробити таке неможливо, і кожна притомна особа мусить охеренно радіти, що це неможливо… а що, як ти гадаєш, все-таки трапилося з Тоні й Філом Трекерами, до речі?»

З Тоні, ймовірно, інфаркт; він носив на своїх кістках не менш як сімдесят п’ять зайвих фунтів. Треба берегтися, дивитися, скільки спроможне знести твоє серце. Поети можуть оспівувати розбиті серця, і Беррі Менілоу може про них співати, для Едді з цим усе було гаразд (вони з Майрою мали всі до одного альбоми, які записав Беррі Менілоу), але сам він віддавав перевагу старій, надійній ЕКГ щороку. Звичайно, мабуть, у Тоні не витримало його негодяще серце. А Філ? Зла доля десь на трасі, можливо? Едді, котрий сам заробляв на життя за кермом (чи то колись; тепер хіба що він возив тільки зірок, більшість свого часу кермуючи письмовим столом), знав, що таке зла доля на дорозі. Парубчина Філ разом зі своїм причепом міг пірнути з замощеної кригою дороги десь у Нью-Гемпширі або в Гейнсвілському лісі на півночі Мейну,[528] а може, в нього відрубало гальма на якомусь із довгих узвозів південніше Деррі, коли він прямував у Гейвен крізь весняну зливу. Про таке й усяке інше чуєш у кантрі-піснях про водіїв-далекобійників, які носять на голові стетсони[529] й думають про подружню зраду. Кермуючи письмовим столом, він інколи почувався самотньо, але Едді достатньо насидівся у водійському кріслі — інгалятор їде разом із ним на приладовій панелі, його курок примарно відбивається у лобовому склі (і в бардачок завантажено ціле відро пігулок), — а отже, й знав, що справжня самотність розмазано-червона: кольору хвостових вогнів машини попереду тебе, які відбиваються у мокрому асфальті під зливним дощем.

— От, курва, як біжить час, — зітхаючи, прошепотів Едді і навіть не збагнув, що промовив це вголос.

Почуваючись розм’яклим і нещасним — стан звичайний для нього більше, ніж він сам це усвідомлював, — Едді обійшов будівлю, черевики «Ґуччі» хрустіли по гравію, аби подивитися на ту ділянку, де розігрувалися бейсбольні матчі, коли він був дитиною — коли, як тоді здавалося, дев’яносто відсотків світу становили діти.

Ділянка не вельми змінилася, але одного погляду йому вистачило, аби безсумнівно переконатися, що в певний момент протягом проминених років ігри тут припинилися — колишня традиція просто вимерла, з якихось її власних причин.

У 1958 ромб внутрішнього поля визначали не посипані білим вапном доріжки, а протоптані підошвами рівчачки. Вони не мали справдешніх баз — ті хлопці, які грали тут у бейсбол (хлопці, котрі всі були старшими за Невдах, хоча, як оце тепер пригадалося Едді, інколи тут грав Стен Юріс, києм він відбивав посередньо, але по полю вмів бігати прудко і рефлекси мав, як у янгола), проте під вантажним дебаркадером позаду цієї довгої цегляної будівлі завжди лежали чотири шматки брудного брезенту і їх урочисто діставали, коли на задній ділянці назбирувалося достатньо хлопців, щоб покидати м’яч, і так само урочисто їх повертали назад, коли вечірні тіні ставали достатньо густими, щоб припинити подальшу гру.

Стоячи тут тепер, Едді не побачив і сліду тих протоптаних міжбазових рівчачків. Місцями крізь гравій буйно попроростав бур’ян. Подекуди зблискували розбиті пляшки від содової й пива; в старі часи такі уламки битого скла святобливо прибиралися. Єдиним, що залишилося тим самим, була сітчаста огорожа на дальньому кінці ділянки — дванадцять футів заввишки й іржава, наче засохла кров. Вона забирала небо у безліч ромбовидних рамок.

«Там уже лежала територія пробіжки по всіх базах, — думав Едді, стоячи збентежений, руки в кишенях, на тому місці, де двадцять сім років тому була домашня база. — За огорожу й далі вниз, у Пустовище. Усі звикли називати це „автоматом“»,[530] — він голосно розсміявся й відразу ж нервово озирнувся навкруги — так, ніби це голосно розсміявся якийсь привид, а не парубок у шести десяти доларових слаксах, парубок солідний, як… ну, солідний, як… як…

«Зав’язуй, Едсе, — здалося, шепнув голос Річі. — Ніякий ти не солідний, ще й в останні кілька років поіржати мало з чого випадало, і то зрідка. Авжеж?»

— Йо, авжеж, — промовив стиха Едді й відбив ногою кілька камінців, що з перестуком покотилися геть.

Насправді він бачив, як через огорожу в дальнім кінці ділянки позаду «Братів Трекерів» перелетіли тільки два м’ячі, обидва відбиті одним і тим самим хлопцем: Ригайлом Хаґґінсом. Ригайло був ледь не кумедно дебелим, в дванадцять років мав уже шість футів зросту й важив, либонь, фунтів сто сімдесят[531]. Прізвисько він дістав завдяки своєму вмінню видавати відрижку надзвичайної протяжності й гучності — у його зоряні моменти це звучало, як щось середнє між жабою-биком[532] і цикадою. Інколи під час такої відрижки він швидко ляпотів долонею собі по відкритому роту, видаючи хрипкий гук індіанця.

Ригайло був великим, проте зовсім не жирним, пригадав тепер Едді, але це виглядало так, ніби Бог зовсім не сподівався, що дванадцятирічний хлопчина виросте до таких значних розмірів; якби він не помер того літа, то міг би сягнути шести футів шести дюймів чи й більше, і, можливо, навіть навчився б маневрувати своїм надвеликим тілом у світі дрібніших співгромадян. «Він міг би, — подумав Едді, — навіть навчитися делікатності». Але в дванадцять років залишався незграбним паскудником, проте не тупим, хоча здавався майже таким через те, що всі рухи його тіла були навдивовижу вайлуватими, неоковирними. Він не мав ані сліду ритмічності, природно притаманної Стену; здавалося, ніби тіло Ригайла зовсім не спілкується з його мозком, а існує в якомусь своєму космосі уповільненої громовиці. Едді згадався той вечір, коли один довгий, повільний м’яч було відбито прямо на позицію Ригайла на зовнішнім полі — Ригайлу навіть рухатися не було потреби. Він стояв, дивлячись угору, піднявши свою рукавицю чашею у майже безглуздому жесті, але, замість вловитися йому в рукавицю, м’яч стукнув Ригайла точно в тім’ячко, видавши порожнисте «беньг!». Такий звук міг би видати м’яч, якби впав з висоти трьох поверхів на дах якогось фордівського седана. Він відскочив на добрячих чотири фути, а тоді знову впав — Ригайлу просто в рукавицю. Один нещасливий хлопець на ім’я Овен Філіпс тоді розсміявся на оте «беньг!». Ригайло підійшов до нього й дав такого жорстокого копняка під сраку, що Філіпс побіг із криком додому з діркою на сідниці штанів. Більше ніхто не засміявся… принаймні вголос. Едді припускав, що, якби там тоді був присутнім Річі Тозіер, той би утриматися не зумів, і його Ригайло доправив би аж до шпиталю. Так само гальмівним Ригайло був і на домашній базі. Його було легко пробити, а якщо він відбивав м’яч об землю, навіть найвайлуватіші захисники без клопоту наздоганяли Ригайла вже на старті. Утім, коли він поцілював по м’ячу, як слід, той летів дуже, дуже далеко. Ті м’ячі, які Ригайло на очах у Едді колись вибив поза огорожу, обидва були дивовижними. Першого так і не знайшли, хоча тоді його шукали понад дюжину хлопців, лазячи туди-сюди по крутому урвищу, що спускалося в Пустовище.

Проте, другий м’яч знайшовся. М’яч той належав іншому шестикласнику (Едді не міг згадати його справжнього імені, тільки те, що всі діти кликали його Шморгуном, бо він зажди ходив застуджений), і тим м’ячем користувалися й далі всю весну й початок літа 1958-го. У результаті м’яч той перестав бути майже ідеальним сферичним створінням, обтягнутим кордовською шкірою й прошитим червоними стібками, яким він колись був з’явився з коробки; він став потертим, закаляним травою, в кількох місцях порізаним, завдяки сотням своїх подорожей по гравію зовнішнього поля, в одному місці його шви почали розлазитись, і Едді, який, коли його астма не дуже про себе нагадувала, ганяв за фоловими м’ячами (радіючи кожному «дяка, пацанчику», коли він закидав заблукалий м’яч назад на поле), розумів, що невдовзі хтось дістане моток ізоляційної стрічки «Блек Кет» і підлікує цей м’яч, щоби ним можна було користатися ще з тиждень чи й трохи довше.

Але, раніш аніж настав той день, один семикласник з неймовірним ім’ям Стрінгер Дедем жбурнув м’яча, як йому ввижалося, «перемінної швидкості» Ригайлу Хаґґінсу. Ригайло перфектно вирахував цю подачу (повільні м’ячі, вибачте за каламбур, гальмівному якраз і були до снаги) і вдарив по Шморгуновому старому «Сполдингу»[533] так сильно, що в того луснула обшивка і, затріпотівши великим білим метелеком, лише кілька футів не долетіла до другої бази. Сам м’яч продовжив линути вгору й угору в дивоглядне присмеркове небо, дедалі розплітаючись і розплітаючись, хлопці оберталися, стежачи за його рухом у німому зачудуванні; м’яч полинув угору, все ще здіймаючись, поза сітчасту огорожу, і Едді пригадав, як Стрінгер Дедем ніжно й благоговійно промовив «свяаата срака!», коли м’яч усе ще простував у небо, і всі вони бачили, як розплітається пряжа, і, мабуть, ще раніше, ніж він упав, шестеро хлопчаків уже дерлися на огорожу, і ще Едді згадав, як вражено, мов скажений, реготав і скрикував Тоні Трекер: «Цей міг би вилетіти й за стадіон „Янкі“![534] Ви чуєте мене? Цей міг би вилетіти навіть за той йобаний стадіон „Янкі!“»

М’яча тоді знайшов Пітер Гордон — неподалік від того ручаю, який члени Клубу Невдах менш ніж за три тижні по тому перегородили греблею. Те, що від нього залишилося, не мало навіть трьох дюймів у перетині; але подиву гідним чудом було те, що нитка так і не порвалася[535].

За згодою, що не потребувала обговорення, хлопці принесли рештки Шморгунового м’яча Тоні Трекеру, який роздивлявся його, не кажучи ані слова, в оточенні так само мовчазних дітей. Звіддаля це коло хлопців навкруг високого чоловіка з великим обвислим черевом могло комусь здатися ледь не релігійним ритуалом — вшануванням якоїсь священної реліквії. Ригайло Хаґґінс навіть не оббіг бази. Він просто стояв серед інших, мов той, хто не має чіткого уявлення, де саме він перебуває. Те, що віддав йому того дня Тоні Трекер, було меншим за тенісну кульку.

Занурившись у спогади, Едді вирушив з того місця, де була домашня база, через пітчерський горбок (тільки він ніколи не був горбком, а натомість западиною, звідки було дочиста вичищено весь гравій) у королівство між другою і третьою базами. Там він на мить зупинився, вражений тишею, а потім прогулявся далі, до сітчастої огорожі. Іржавіша, ніж будь-коли, й обросла якоюсь огидною виткою травою, вона все ж таки залишалася на своєму місці. Подивившись крізь неї, він побачив, як донизу збігає схил, агресивно-зелений.

Пустовище ще дужче, аніж колись, скидалося на джунглі, і Едді вперше в житті загадався — чому таку буйно зарослу, дику ділянку взагалі могли назвати Пустовищем: там було багато різних речей, але пустка до них не належала. Чому не Хащі? Або Джунглі?

«Пустовище».

Звучить якось похмуро, навіть зловісно, але аж ніяк не викликає в уяві такої густої плутаниці чагарників і дерев, що вони змушені воювати між собою за сонячне світло; це слово наводило на думку піщані дюни, що безмежно котяться вдалечінь, або сірий безплідний простір сланцевих порід чи пустель. Безпліддя. Майк сьогодні сказав, що вони всі безплідні, і так воно, здається, й є.

Семеро, і ні в кого з них жодної дитини. Навіть у ці часи планованого батьківства це заперечує будь-які ймовірності.

Він дивився крізь іржаві ромбоподібні вічка, чуючи віддалений Гул автомобілів на Канзас-стрит, чуючи віддалене жебоніння Й шумну течію води глибоко внизу. Йому було видно її відблиски на весняному сонці, наче від скла. Так само внизу стирчали жердини бамбука, хворобливо-білі, як плями грибка серед усієї тієї зелені. Поза ними, на заболочених ділянках землі вздовж Кендаскіґ, як вважалося, є пливуни.

«Я провів найщасливіші години свого дитинства там, унизу, у тих хащах», — подумав він, пересмикуючись.

Він уже мало не відвернувся, та тут щось упало йому в око: один із тих бетонних циліндрів з металевою кришкою згори. «Колодязі морлоків» — називав їх Бен, сам сміючись з цього голосом, але не сміючись очима. Якщо до такого підійти, він тобі буде по пояс, якщо ти дитина, і можна прочитати штампований опуклими літерами півокруглий напис: «ДЕРРІЙСЬКИЙ ДЕПАРТАМЕНТ КОМУНАЛЬНИХ РОБІТ». І почути, як із глибини його доноситься гул. Якихось машин.

«Колодязі морлоків.

От туди ми й полізли. У серпні. У кінці. Ми полізли в один із цих Бенових колодязів морлоків, у каналізаційні тунелі, але трохи далі там пішли вже зовсім не каналізаційні тунелі. Там було… було… що?

Патрік Гокстеттер був там, унизу. Перед тим як його забрало Воно, Беверлі бачила, як він робив щось погане. Вона з цього сміялася, але розуміла, що то погане. Щось пов'язане з Генрі Баверзом, чи не так? Так, гадаю, що так. І…»

Він раптом розвернувся і вирушив назад до покинутого гаража, не бажаючи більше дивитися вниз у Пустовище, не до вподоби йому стали думки, які звідти зринали. Йому хотілося опинитися вдома, з Майрою. Йому не хотілося перебувати тут. Він…

— Лови, хлопче!

Він обернувся на звук цього голосу, і звідти полетів наче якийсь м’яч, через огорожу, просто в його бік. М’яч ударився об гравій і підскочив. Едді виставив руку й уловив його. Бездумним, рефлективним рухом він зробив це вправно, майже елегантно.

Він опустив очі на те, що вловилося йому в руку, і в ньому все похололо, обірвалося. Колись це був бейсбольний м’яч. А тепер лише обмотана ниткою куля, оскільки обшивку було зідрано. Едді побачив, що нитка тягнеться від м’яча. Немов відстала від павутиння одинока волосінь, вона тягнулася через верх огорожі й зникала в Пустовищі.

«Господи Ісусе, — подумав він. — Господи Ісусе, Воно тут, Воно тут зі мною ЗАРАЗ…»

— Спускайся сюди, Едді, пограємося, — промовив голос з-поза огорожі, і Едді з якимсь млосним жахом зрозумів, що це голос Ригайла Хаґґінса, якого було замордовано в тунелі під Деррі в серпні 1958-го. А ось з’явився і сам Хаґґінс — він важко видирався нагору по той бік огорожі.

На ньому була одягнена бейсбольна уніформа «Нью-Йорк Янкі» у тоненьку смужечку, закаляна зеленню, з прилиплими дрібками осіннього листя. Це був Ригайло, але водночас і той прокажений — страховидна істота, повстала після довгих років із сирої могили. Плоть з його важкого обличчя звисала гнилим дрантям і смугами. Одна очниця була порожньою. Щось комашилося у волоссі. На одній руці в нього була поросла мохом бейсбольна рукавиця. Гниючі пальці правої руки Ригайло встромив у ромбоподібні вічка сітчастої огорожі, а коли він їх зігнув, Едді почув жахливе чвиркання — звук, який, подумалося йому, зведе його з розуму.

— Цей міг би вилетіти й за стадіон «Янкі», — промовив Ригайло й усміхнувся. Жаба, мертвотно-біла, вивалилася йому в корчах з рота й гепнулась на землю. — Ти чуєш мене? Цей міг би вилетіти навіть за той йобаний стадіон «Янкі»! І, до речі, Едді, хочеш відсмокчу? Я це зроблю всього за дайм. Чорт, я відсмокчу тобі задарма.

Обличчя Ригайла перемінилося. Драглиста бульба носа запала, відкривши пару сирих червоних каналів, які Едді бачив у своїх снах. Волосся його згрубшало й відтягнулося назад зі скронь, ставши павутинно-білим. Гниюча шкіра лоба тріснула, явивши, немов мутну лінзу прожектора, покриту якоюсь слизовою субстанцією кістку. Ригайло зник; тепер тут була та істота, що ховалася під ґанком будинку № 29 на Нейболт-стрит.

— Боббі смокче мені за дайм, — мугикало страховисько, почавши перелазити через огорожу. Воно губило шматки своєї Плоті на перехрестях дротяних ромбовидних вічок. Паркан деренчав і торохкав під його вагою. Коли страховисько торкалося трави-плітухи, вона чорніла. — Йому тільки того дай. А за п’ятнадцять центів — рай.

Едді спробував закричати. Ніц, окрім безглуздого сухого писку, не видобулося з нього. Легені в ньому немов перетворилися на найдревніші в світі окарини. Він опустив очі вниз, на м’яч у своїй руці, і раптом кров почала сочитися між намотаних на нього ниток. Вона скрапувала на гравій, ляпала Едді на черевики.

Він відкинув м’яч і зробив два хистких, непевних кроки назад, з вибалушеними очима, витираючи руки собі об сорочку. Прокажене страховисько дісталося верхівки огорожі. Його голова силуетом хиталася проти неба — кошмарним пухирем, немов якийсь розпухлий гелловінський гарбуз. Язик висолопився з ощиреного рота на чотири фути, а може, й на шість. І зміївся вниз по паркану, наче якась гадюка.

Так було одну секунду… а в наступну щезло.

Воно не розтануло, як привид у кіно; воно просто вмить зникло з лиця світу. Проте Едді дочув звук, який підтверджував матеріальність страховиська: звук «пах!», наче корок вистрелив з пляшки шампанського. То був звук повітря, що ринуло раптом у той простір, який перед цим займав прокажений.

Едді розвернувся й кинувся тікати, але не встиг він пробігти й десяти футів, як з-під вантажного дебаркадера покинутої цегляної автобази виринули чотири силуети. Він спершу подумав, що то кажани, і закричав, прикриваючи собі голову… Та потім роздивився, що то чотири квадратні шматки брезенту — ті шматки брезенту, що слугували базами, коли тут грали старші хлопці.

Вони крутилися й перекидалися у помертвілому повітрі: Едді довелося пригнутись, щоб уникнути одного з них. Вони всі разом простелилися на звичних місцях, здійнявши невеличкі вири піску: домашня, перша, друга, третя бази.

Задихаючись від нестачі в горлі повітря, Едді пробіг повз домашню базу — губи розтягнуті, обличчя біле, як бринза.

ТОРОХ! Звук кия, що відбиває фантомний м’яч. А потім…

Едді зупинився, вся сила пішла йому з ніг, крізь губи промайнув стогін. Ґрунт почав здиматися в напрямку від домашньої до першої бази, немов якийсь велетенський ховрах поспішливо проривав тунель під поверхнею землі. Обабіч того здимання скочувався гравій. Те, що було під землею, досягло бази, і брезентовий клапоть спурхнув у повітря. Та так різко й швидко, що аж залопотів — такий звук видає хлопець-чистильник взуття, коли йому гарно й він струшує свою ганчірку[536]. Земля почала здиматися між першою й другою базами, бігом, бігом. Друга база злетіла в повітря з подібним лопотінням, і щойно вона вляглася назад, як істота під землею досягла третьої і вже поспішала до домашньої.

Так само спурхнула й домашня база, але перш ніж вона встигла опуститися, істота вискочила з-під землі, наче якийсь страхітний чортик-сюрприз із дарованої коробки, і виявилася ця істота Тоні Трекером, з черепом замість лиця, до якого ще ліпилося кілька почорнілих шматків плоті, його біла сорочка нагадувала плутанину зогнилих лляних ниток. Він виринув на домашній базі з-під землі по пояс, похитуючись уперед-назад, наче якийсь гротескний хробак.

— Не важить, як сильно ти вчепився у той ясеневий держак, — промовив Тоні Трекер рипучим, як наждак, голосом. Оголені зуби скалилися в божевільно приятельській усмішці. — Не важить, Хрипатий. Ми запопадемо тебе. Тебе й твоїх друзів. Ми вловимо М’ЯВЧА!

Едді вискнув і відсахнувся. На плече йому лягла чиясь рука. Він смикнувся з-під неї. Рука на мить учепилася, потім відпустила. Він обернувся. Там стояла Ґрета Бові. Мертва. Половини обличчя в неї не було; хробаки повзали у тих ворухливих рештках червоного м’яса, що ще залишилося. У руці вона тримала зелену повітряну кульку.

— Автокатастрофа, — промовила впізнавана половина рота й усміхнулась. Усмішка викликала немовний деренчливий звук, і Едді побачив голі сухожилля, що ворушилися жахливими тяглами. — Мені було вісімнадцять, Едді. П’яна, а ще й наковталась червоних.[537] Тут твої друзі, Едді.

Едді позадкував від неї, виставивши собі перед обличчям долоні. Вона вирушила до нього. Кров колись плеснула, а потім засохла в неї на ногах довгими патьоками. Взута вона була в мокасини.

І тепер, поза нею, Едді побачив уже повне страховисько: Патрік Гокстеттер шкандибав до нього через зовнішнє поле. На ньому теж була уніформа «Нью-Йорк Янкі».

Едді кинувся бігти. Ґрета знов ухопилась за нього, розірвавши на ньому сорочку, бризнувши якоюсь жахливою рідиною йому ззаду за комір. Тоні Трекер, підтягуючись, вилазив із ховрашиної нори. Спотикаючись, волочився Патрік Гокстеттер. Едді біг, не знаючи, звідки в нього береться дихання для бігу, але все-таки якимсь чином біг. І, тікаючи, він бачив слова, що плинули попереду нього, слова, що були написані на тій зеленій кульці, яку тримала в руці Ґрета Бові:

Едді біг. Він біг і біг, поки в якийсь момент не завалився в мертвецькому зомлінні біля МакКаррон-парку, якісь діти побачили його й обійшли стороною, бо їм він здався схожим на п’яницю, такого, який, мабуть, має якусь дивну хворобу, а там хтозна, може, він навіть той самий убивця, і вони балакали про те, щоб повідомити про нього поліцію, та зрештою цього не зробили.

З БЕВ РОГАН РОБИТЬ ВІЗИТ

Беверлі безцільно простувала Головною вулицею від «Таун Хаусу», куди вона заходила, щоб перевдягтися у сині джинси та яскраво-жовту рясну блузу. Вона не думала, куди йде. Натомість думала таке:

Ту листівку вона тоді сховала у своїй нижній шухляді, під спідньою білизною. Мати, мабуть, її бачила, але з цим усе було гаразд. Важливим було те, що до цієї шухляди ніколи не зазирав її батько. Якби листівку побачив батько, він, мабуть, подивився б на дочку отим своїм ясним, майже дружнім і абсолютно паралізуючим поглядом і запитав майже дружнім тоном: «Ти щось робила таке, чого робити не мусила, Бев? Ти щось робила з якимсь хлопцем?» І хоч би вона відповіла «так», чи хоч би відповіла «ні», слідом сталося б миттєве хрясь-лясь, і то так швидко й сильно, що спершу б навіть боляче не було, знадобилося б кілька секунд, щоби розсіялася порожнеча, і біль заповнив те місце, де та порожнеча була. А потім знову його голос, майже дружній: «Я дуже непокоюся за тебе, Беверлі. Я непокоюся за тебе жахливо сильно. Ти мусиш подорослішати, хіба ж не так?»

Її батько міг і досі жити тут, у Деррі. Коли вона отримувала від нього останню звістку, він ще жив тут, але то було… скільки років минуло? Десять? У всякому разі, задовго до того, як вона вийшла за Тома. Вона отримала від нього поштову листівку, не просту, як та, на якій було написано вірша, а листівку із зображенням тієї огидної статуї Пола Баньяна, що стояла перед міською радою. Ту статую було встановлено десь у п’ятдесятих, і вона була одним із пам’ятних об’єктів її дитинства, але батьківська листівка не викликала в Бев жодної ностальгії чи спогадів; так само це могла б бути листівка із зображенням Брамної Арки в Сейнт-Луїсі або моста Золоті Ворота у Сан-Франциско.[538]

«Сподіваюся, у тебе і з тобою все гаразд, — було написано на листівці. — Сподіваюся, ти пришлеш мені дещо, якщо можеш, оскільки достаток у мене невеликий. Я люблю тебе, Бевві. Тато».

Він її дійсно любив, і в певному сенсі, гадала вона, це й було причиною того, що вона так відчайдушно була закохана в Білла Денбро того довгого літа 1958 — тому що з усіх хлопчаків саме Білл випромінював ту владність, яка в неї асоціювалася з батьком… але то була владність, так би мовити, іншого ґатунку — то була владність, яка дослухалася. Вона не бачила в його очах і діях жодного натяку на те, щоб він вважав притаманне її батькові «занепокоєння» єдиною підставою, якої потребує для свого існування владність… так, ніби люди — це хатні тваринки, яких мусиш пестити й карати.

Які б не були причини, але під кінець першої зустрічі їхнього гурту в повному складі у липні того року, тієї зустрічі, коли Білл так легко й повністю перебрав на себе керування, вона вже була шалено, більш ніж по вуха в нього закоханою. Назвати це звичайною залюбленістю школярочки було б те саме, що назвати «роллс-ройс» перевізним засобом з чотирма колесами, чимось на кшталт сінного воза. Беверлі не хихотіла, як дурненька, в неї не спалахувало обличчя, коли вона його бачила, вона не писала крейдою його ім’я на деревах чи на стінках Мосту Поцілунків. Вона просто весь час жила з його образом у своєму серці, як із ніжним, пекучим болем. Вона б умерла за нього.

Це було для неї доволі природно, гадала Бев, бажати вірити, що саме Білл прислав їй тоді любовного вірша… хоча вона ніколи не заходила так далеко, щоби повністю переконати себе в цьому. Ні, вона знала, хто написав вірша. І пізніше — в якийсь момент — хіба не сам його автор їй у цьому признався? Так, Бен їй про це розказав (хоча зараз вона, хоч убий, не могла згадати, коли саме чи за яких обставин він це промовив уголос), і хоча його кохання до неї залишалося майже так само добре прихованим, як її власна закоханість у Білла

(«але ж ти сказала йому, Бевві, ти це зробила, ти сказала йому, що кохаєш»)

це було очевидним для будь-кого, хто вмів дивитися (і мав добру душу) — це прозирало в тому, як він завжди намагався залишати між ними вільний простір, як він втягував у себе повітря, коли вона торкалася його передпліччя або долоні, в тому, як він одягався, коли знав, що побачиться з нею. Милий, ніжний товстун Бен.

Тоді це якось закінчилося — той нелегкий передпідлітковий трикутник, — але як саме воно закінчилося, вона досі не могла пригадати. Вона гадала, Бен їй зізнався, що написав і послав того віршика. Вона гадала, що сама сказала Біллу, що кохає його, що кохатиме його вічно. І якимсь чином ті два зізнання допомогли врятувати їхні життя… та чи справді так? Пригадати цього вона не могла. Ці спогади (чи спогади про спогади: що набагато ближче до того, що вони з себе являли) скидалися на острівці, які зовсім не були справжніми островами, а тільки пипками єдиного коралового хребта, яким трапилося виткнутися понад рівнем води — зовсім не окремі, а нероздільні. Проте, як вона не намагалася зануритися глибше, щоб роздивитися решту, втручався якийсь тривожний образ: гракли, які щовесни повертаються до Нової Англії, куйовдяться на телефонних дротах, на деревах і дахах, сваряться за місця, заповнюючи відтале, пізньоберезневе повітря своїм хрипким пліткуванням. Цей образ навертався їй знову й знову, чужинський і дратівний, немов якийсь потужний радіосигнал, що глушить станцію, котру тобі так хочеться впіймати.

Зненацька Беверлі шоковано усвідомила, що стоїть перед пральнею самообслуговування «Близько-Швидко», куди вона разом зі Стеном Юрісом, Беном і Едді принесла ганчірки того дня наприкінці червня — ганчірки вимазані в кров, яку могли бачити тільки вони. Її вітринні вікна були намилені для непрозорості, а на дверях висіло написане ручним способом оголошення: «ПРОДАЄТЬСЯ ХАЗЯЇНОМ». Зазирнувши між мильними мазками, вона побачила порожнє приміщення зі світлішими прямокутниками на брудних жовтих стінах, під якими колись стояли пральні машини.

«Я прямую додому», — подумала вона пригнічено, але все одно пішла далі.

Район не вельми змінився. Пропали ще кілька дерев, мабуть, в’язи попадали, уражені хворобою. Будинки трохи подряхлішали, схоже було, що частіше трапляються розбиті вікна, аніж тоді, коли вона була дівчинкою. Десь замість розбитих шибок було вставлено картон. Десь — ні.

І ось вона вже стоїть на Нижній Головній вулиці перед квартирним будинком № 127. Він усе ще тут. Біла обшарпаність, яку вона пам’ятала, за проминулі роки перетворилася на шоколадно-коричневу, але не впізнати його було неможливо. Он дивиться вікно їхньої кухні; а ось вікно кімнати, де була її спальня.

(«Джиме Дойон, зараз же зійди геть з дороги! Зараз же зійди, чи ти хочеш, щоб тебе на смерть переїхала якась машина?»)

Беверлі здригнулася, обхопивши собі груди навперехрест руками, підтримуючи лікті чашечками долонь.

«Тато може й досі жити тут, о так, авжеж може. Сам би він нікуди не переїхав, хіба що тільки змушений. Та просто підійди ближче, Беверлі. Подивися на поштові скриньки. Три скриньки на три квартири — все, як у старі часи. І якщо на одній з них написано МАРШ, ти можеш подзвонити й уже невдовзі почуєш човгання капців по коридору, і прочиняться двері, і ти зможеш подивитись на нього, на чоловіка, чия сперма зробила тебе рудоволосою і шульгою й подарувала тобі здібність до малювання… пам’ятаєш, як він колись малював? Він міг нарисувати геть усе, що йому тільки схочеться. Якщо мав настрій, тобто. Але такий настрій траплявся нечасто. Гадаю, надто багато було всього, про що він непокоївся. Та, коли він мав той настрій, ти могла годинами сидіти й дивитися, як він малює котів і собак, і коней, і корів з отим МУУУ, написаним у бульбашках, що виходять у них з рота. Ти сміялася, і він сміявся, а потім казав: „Нумо, тепер ти, Бев“, — і коли ти брала перо, він направляв твою руку, і ти бачила, як корова, або кіт, або усміхнений чоловічок розгортаються під твоїми власними пальцями, і відчувала запах його лосьйону „Меннен Скін Брейсер“[539] і тепло його шкіри. Нумо, Беверлі, дзвони в дзвінок. Він з’явиться, і буде він старим, глибокими борознами буде покреслено його обличчя, його зуби — ті, що залишилися — будуть жовтими, він подивиться на тебе й скаже: „Агов, це ж Беверлі. Беверлі приїхала додому побачити свого старого тата, заходь, Беверлі, я такий радий тебе бачити, я радий, тому що непокоюся за тебе, Беверлі, я непокоюся дуже СИЛЬНО“».

Вона повільно підходила по доріжці, і трава, що проросла крізь потріскані бетонні секції, шелестіла об холоші її джинсів. Вона придивлялася до вікон своєї квартири, але вони були зашторені. Вона подивилася на поштові скриньки. Третій поверх — СТАРК-ВЕЗЕР. Другий поверх — БЕРК. Перший поверх — їй перехопило подих — МАРШ.

«Але я не дзвонитиму. Я не хочу його бачити. Я не дзвонитиму в дзвінок».

Це було тверде рішення, нарешті! Рішення, яке відкривало ворота для повноцінного й раціонального життєвого шляху твердих рішень! Вона вирушила доріжкою! Назад у середмістя! У Деррійський «Таун Хаус»! Спакувалася! Викликала таксі! Відлетіла! Наказала Тому забиратися геть! Жила успішно! Померла щасливою!

Подзвонила.

Вона почула знайому трель у вітальні — трель, що завжди звучала для неї, мов якесь китайське ім’я: «Чіньг-Чоньг!» Тиша. Нема відповіді. Вона переступила на ґанку з одної ноги на іншу, раптом відчувши потребу попісяти.

«Нікого нема вдома, — подумала вона з полегшенням. — Отже, я можу собі йти».

Натомість вона подзвонила знову: «Чіньг-Чоньг!» Нема відповіді. Вона думала про гарний Бенів віршик і намагалася пригадати точно, коли і як він зізнався в своєму авторстві, і чому на коротеньку мить це викликало асоціацію з тим, як у неї трапився перший менструальний період. Хіба менструації в неї почалися в одинадцять років? Звісно, що ні, хоча груди в неї почали вперше болюче рости приблизно в середині зими. Чому ж… Та потім, перебиваючи, ментальна картина — тисячі граклів на телефонних дротах і на дахах, усі галдикають до безбарвного весняного неба.

«Зараз я піду. Я двічі вже подзвонила; цього достатньо».

Але вона подзвонила знову:

«Чіньг-Чоньг!»

Тепер вона почула чиєсь наближення, і звук був саме таким, як вона собі уявляла: втомлений шепіт старих капців. Вона дико озирнулася навкруги, дуже-дуже близька до того, щоб накивати п’ятами. Чи встигне вона пробігти по бетонній доріжці й заховатися за ріг, залишивши свого батька думати, що це було не що інше, як тільки якісь дітлахи пожартували? «Агов, містере, у вас є принц Альберт у коробці?..»

Вона раптом різко видихнула й мусила напружити горло, бо Те, що воліло звідти видобутися, було сміхом полегшення. Перед нею з’явився зовсім не її батько. У дверях стояла й дивилась на неї висока жінка віком під вісімдесят. Волосся вона мала довге й пишне, здебільшого сиве, проте пронизане жилками найщирішого золота. З-за окулярів без оправи дивилися очі такі сині, як вода в тих фіордах, з яких, імовірно, колись припливли її предки. На ній була пурпурова сукня з муару. Поношена, але все ще пристойна. Зморшкувате обличчя у неї було добрим.

— Слухаю, міс?

— Перепрошую, — промовила Беверлі. Бажання сміятися минулося так само швидко, як і було набігло. Вона зауважила в старої пані на шиї камею. Майже напевне, це була справжня слонова кістка, окантована смужкою з золота такою тонкою, що майже невидимою. — Мабуть, я натисла не ту кнопку. «Або подзвонила не туди навмисне», — шепнув їй власний мозок. — Я хотіла подзвонити до Марша.

— До Марша? — наморщила делікатно лоба стара.

— Так, розумієте…

— Немає тут Марша, — сказала стара пані.

— Але…

— Якщо тільки ви не маєте на увазі Елвіна Марша, чи як?

— Так! — закивала Беверлі. — Мого батька!

Рука старенької піднеслася до камеї, торкнулась її. Вона уважніше вдивлялася в Беверлі, змушуючи її почуватися кумедно юною, немов вона була, приміром, герлскауткою з коробкою печива в руках або, скажімо, розносила якісь жетони — підтримуймо «Тигрів» Деррійської середньої школи. А тоді стара пані усміхнулася… ласкавою, проте смутною усмішкою.

— Ах, то ви колись утратили зв’язок, міс. Мені не хочеться бути тією, хто вам це повідомить, я чужа людина, але ваш батько вже п’ять років як помер.

— Але ж… на дзвінку…

Беверлі знову туди поглянула й видала негучний, розгублений звук, що був не зовсім сміхом. Розхвильована, підсвідомо, але залізно впевнена, що її старий усе ще мусить жити тут, вона прочитала як МАРШ прізвище КЕРШ.

— Ви місіс Керш? — запитала вона. Новина про батька її приголомшила, але вона також почувалася дурнуватою через свою помилку — стара пані могла подумати, що вона ледве вміє читати.

— Місіс Керш, — підтвердила пані.

— Ви… ви знали мого тата?

— Зовсім трішки, — сказала пані Керш. Голос у неї звучав трохи схоже на Йоду з фільму «Імперія завдає удару у відповідь»,[540] і Беверлі знову відчула потяг розсміятися. Коли ще її емоції так швидко сіпалися туди-сюди? І справді, вона не могла згадати такого часу… але безрадісно боялася, що невдовзі їй це вдасться. — Він винаймав квартиру на першому поверсі переді мною. Ми бачилися з ним, я в’їжджала, а він виїжджав, протягом кількох днів. Він переїхав на Роворд-лейн. Ви знаєте цю вулицю?

— Так, — кивнула Беверлі. Роворд-лейн відгалужувалася від Нижньої Головної вулиці за чотири квартали далі, де квартирні будинки були меншими й навіть ще жалюгідніше облізлими.

— Я вряди-годи зустрічала його в «Костелло-авеню маркеті», — сказала пані Керш. — І в автопральні, до того як її закрили. Ми час від часу перемовлялися якимсь словом. Ми… дівчино, ви сполотніли. Мені так жаль. Зайдіть, дозвольте мені пригостити вас чаєм.

— Ні, як я можу, — мляво відмовилась Беверлі, хоча фактично відчувала, що дійсно зблідла, як затуманене скло, крізь яке ледве видно. Їй не завадив би чай і стілець, сидячи на якому вона б його пила.

— Ви можете й це зробите, — тепло промовила пані Керш. — Це найменше, чим я можу виправдатися за те, що повідомила вам таку неприємну новину.

Перш ніж вона встигла заперечити, Беверлі зрозуміла, що її вже ведуть похмурим коридором просто в її стару квартиру, яка тепер здавалася набагато меншою, але доволі безтурботною — безтурботною, гадала вона, бо майже все тут стало інакшим. Замість покритого рожевим пластиком столу з його трьома стільцями, тепер тут стояв невеличкий круглий столик, насправді не більший за тумбочку, з шовковими квітами у керамічній вазі. Замість старого холодильника «Келвінейтор»[541] з круглим барабаном згори (її батько постійно з ним морочився, щоб той працював), тепер стояв мідного кольору «Фріджидер». Плита була маленькою, але на вигляд ефективною. А понад нею — аманівська «Радар Рейндж»[542]. На вікнах висіли яскраві сині портьєри, а поза ними Беверлі помітила квіткові ящики. Лінолеум, який лежав тут, коли вона була дівчинкою, було зідрано аж до дерев’яної підлоги. Неодноразово вощена, вона м’яко блищала.

Пані Керш озирнулася від плити, на яку якраз ставила чайник:

— Ви виросли тут?

— Так, — відповіла Беверлі. — Але тепер тут усе інакше… так охайно впорядковано… чудово!

— Ви дуже добра, — сказала пані Керш, і усмішка зробила її молодшою. Сяйлива усмішка. — Я маю деякі гроші, розумієте. Небагато, але разом з пенсією мені вистачає. Колись, дівчинкою, я жила в Швеції. Приїхала до цієї країни в 1920 році, чотирнадцятирічною дівчинкою зовсім без грошей, що є найкращим способом навчитися цінувати гроші, ви згодні?

— Так, — погодилась Беверлі.

— У лікарні я працювала, — продовжувала пані Керш, — багато років, з 1925-го я там пропрацювала. Виросла до посади сестри-хазяйки. Усі ключі були в мене. Мій чоловік доволі вдало вкладав наші гроші. Тепер я досягла маленької гавані. Пороздивляйтеся в хаті, міс, поки вода закипає.

— Та ні, що ви.

— Будь ласка… все-таки я почуваюся винною. Роздивіться, якщо бажаєте.

Отже, вона пішла роздивитися. Спальня її батьків тепер була спальнею пані Керш, і різниця була глибочезною. Сама кімната здавалася світлішою, повнішою повітря. Ніжним ароматом віяло від великого кедрового комода з викладеними ініціалами РГ. Ліжко було застелене велетенським гаптованим покривалом. На ньому Беверлі розгледіла жінок, які несуть воду, хлопчиків, що женуть худобу, чоловіків, які скиртують сіно. Просто чудесне покривало.

Її спальня стала швейною кімнатою. Під двома явно сильними лампами «Тензор»[543] на кованому залізному столику стояла машинка «Сінгер»[544]. На одній стіні висіло зображення Ісуса, на іншій — Джона Ф. Кеннеді. Під фотографією Дж. Ф. К. стояв креденс із фігурним фасадом, замість порцеляни заповнений книжками, аніскільки не втрачаючи від цього свого гарного вигляду.

До ванної кімнати вона увійшла в останню чергу.

Її було перефарбовано у рожевий колір, занадто приглушений і приємний, щоб здаватися нав’язливим. Усе обладнання було новим, та все ж таки до раковини Беверлі підходила, відчуваючи, як той старий кошмар міцно вхопив її знову; вона зазирне в те чорне, недріманне око, почнеться шепотіння, а тоді кров…

Вона нахилилася над раковиною, мигцем уловивши своє бліде обличчя з темними очима у дзеркалі понад неї, а потім зазирнула до того ока, очікуючи тих голосів, того сміху, тих стогонів, тієї крові.

Скільки вона простояла там, нахилена над умивальником, чекаючи зітхань й інших звуків з двадцятисемирічної давнини, Беверлі не знала; та голос пані Керш закликав її до повернення:

— Чай, міс!

Вона відсахнулася, напівгіпноз розвіявся, і полишила ванну кімнату. Якщо десь там, унизу, в стоку, колись існувала темна магія, тепер вона пощезла… або спала.

— Ох, не варто було завдавати собі клопоту!

Пані Керш поглянула на неї ясними очима, трішки усміхаючись:

— О міс, якби ви знали, як рідко тепер трапляється, щоб хтось до мене завітав, ви б так не казали. Та де там, я виставляю більше для того чоловіка з Бенгорської гідротехнічної, який приходить знімати в мене покази лічильника! Він після мене товстішає!

На круглому кухонному столику стояли делікатні чашечки з блюдцями, димчасто-білі з блакитними берегами. Там же таріль із маленькими тістечками й печивом. Поряд із солодощами пихкав легенькою парою з приємним ароматом п’ютеровий[545] чайник. Збентежена, Беверлі подумала, що там не вистачає єдиного — крихітних сандвічів з обрізаними шкоринками: тітоньчинісандвічі, як вона їх подумки називала, завжди одним словом. Три основних типи тітоньчинихсандвічів: з вершковим сиром й оливками, з крес-салатом та з яєчним салатом.

— Сідайте, — запросила пані Керш. — Сідайте, і я буду наливати.

— Я не міс, — зауважила Беверлі й підняла ліву руку, щоб було видно її обручку.

Пані Керш з усмішкою відмахнула рукою повітря — пшик! — промовляв цей її жест.

— Я називаю всіх молодих дівчат міс, — сказала вона. — Просто за звичкою. Не сприймайте це за образу.

— Та ні, — погодилась Беверлі. — Зовсім ні.

Але з якоїсь причини вона відчула легесенький, як пір’їнка, доторк дискомфорту: щось було в усмішці старої пані таке, що здавалося трохи… яким? Неприємним? Фальшивим? Пронизливим? Але ж це було смішно, хіба не так?

— Мені дуже подобається, як ви переробили цю квартиру.

— Справді? — перепитала пані Керш і почала наливати. Чай був на вигляд темним, мутним. Беверлі не була певна, що бажає його пити… раптом вона стала не певна, чи їй взагалі хочеться тут перебувати.

«Під дверним дзвоником таки було написано МАРШ», — раптом прошепотів їй власний розум, і вона злякалася.

Пані Керш подала їй чашку.

— Дякую вам, — промовила Беверлі. Може, на вигляд він був і мутним, але аромат, проте, мав чудовий. Вона покуштувала чай. Смачно. «Припини здригатися від тіней», — наказала вона собі. — До речі, той кедровий креденс чудова річ.

— Антикварний, а як інакше! — сказала пані Керш і розсміялася.

Беверлі відзначила, що красу старої жінки псувало єдине, і це було звичайним тут, на північних теренах. У неї були погані зуби — міцні на вигляд, проте все одно погані. Жовті, а два передніх заходили один за інший. А очні зуби здавались дуже довгими, майже як ікла.

«Вони були білими… коли вона з'явилася в дверях, вона усміхнулася, і ти ще собі подумала — які вони білі».

Раптом вона не просто трішки злякалася. Раптом їй захотілося — Беверлі відчула потребу — опинитися подалі звідси.

— Дуже старий, о так! — вигукнула пані Керш, і раптом, огидно сьорбаючи, хильнула свою чашку чаю одним ковтком. Вона посміхнулася Беверлі — вищирилася до неї — і Беверлі побачила, що очі в жінки теж змінились. Білки тепер стали жовтими, древніми, помережаними розпливчастими червоними жилками. Волосся порідшало, коса виглядала охлялою — більше не срібний потік з яскравими золотинками, а нудно-сіра.

— Дуже старий, — спом’янула пані Керш над порожньою чашкою, хитро дивлячись на Беверлі своїми пожовклими очима. У тій відразливій, заледве не лиховісній усмішці знов показалися ті її перекошені зуби. — Із дому зі мною приїхав. На ньому вирізано РГ. Ви помітили?

— Так.

Голос Беверлі долинав мов звідкись здалеку, а частина її мозку репетувала: «Якщо вона не знає, що ти побачила тут переміни, можливо, з тобою ще все гаразд, якщо вона не знає, не бачить…»

— Мій батько, — сказала пані, промовляючи це слово як «патько», і Беверлі побачила, що сукня на ній також змінилася. Вона стала лускатою, лишаїсто-чорною. Камея перетворилась на череп, його щелепа відвисла у мертвому зіві. — На ім’я Роберт Грей, краще відомий як Боб Грей, краще відомий як Танцюючий Клоун Пеннівайз. Хоча й те ім’я також не було його іменем. Але Він полюбляв свій шарт, мій патько.

Вона знов розсміялася. Деякі з зубів уже були такими ж чорними, як її сукня. Зморшки на обличчі тепер дуже поглибшали. Шкіра з молочно-рожевої стала хворобливо-сірою. Пальці її перетворились на пазурі. Вона вищирилася до Беверлі.

— З’їжте що-небудь, милочко.

Голос у неї повищав на півоктави, але в цьому регістрі та октава тріснула, і її голос був рипінням дверей гробовища, які безладно хитаються на забитих чорною землею завісах.

— Ні, дякую вам, — почула Беверлі, як її рот промовляє писклявим дитячим голоском, типу «Ой, мені вже треба йти». Здалося, ці слова народилися не в її мозку; вони радше вийшли з нього, а потім їм довелося долетіти до її вух, і лиш тоді вона второпала, що оце щойно була сказала.

— Ні? — перепитала відьма, вишкіряючись. Її пазурі дряпали тарілку, вона почала запихати собі до рота тоненькі мелясові печива й делікатні глазуровані тістечка обома руками. Її жахливі зуби зчіплювалися й розчіплювалися, зчіплювалися й розчіплювалися; її нігті, довгі й брудні, заривалися у солодощі; крихти сипалися по кістлявому брусу її підборіддя. Її дихання тхнуло смородом давно мертвих істот, що вибухнули від газів їх власного гниття. Сміх її тепер став мертвотним гиготінням. Волосся ще порідшало. Місцями проглядав лускатий скальп.

— О, він любив свій шарт, мій патько. Ось який шарт, міс, якщо вам їх подобатися: не моя мутер мене народила, а мій патько. Він висрав мене зі своєї сраки! Хі-хі-хі!

— Я мушу йти, — почула Беверлі себе, як вона промовляє тим самим високим, ображеним голосом маленької дівчинки, жорстоко засоромленої на її першій вечірці. У її ногах не було сили. Вона туманно усвідомила, що зовсім не чай був у її чашці, а лайно, рідке лайно, маленький презент-сюрприз із каналізації під цим містом. І вона випила його трохи, небагато, лише сьорбнула: «О Боже, о Боже, благословенний Ісусе, прошу, прошу…»

Жінка почала скоцюрблюватися в неї на очах, марнішати; і ось навпроти Беверлі вже сидить стара карга з обличчям яблучної ляльки,[546] хихотячи високим, верескливим голосом, розгойдуючись назад-уперед.

— О, ми з моїм патьком — одна сутність, — проказувала вона, — що я, що він, і, милочко, якщо вам стачить мудрості, тікайте, тікайте туди, звідки приїхали, тікайте швиденько, бо залишитися означатиме для вас гірше, ніж померти. Ніхто з тих, хто помирає в Деррі, не помирає насправді. Ви ж знали це раніше; повірте мені в цьому тепер.

Уповільненими рухами Беверлі підібрала під себе ноги. Вона бачила себе немов збоку, як вона підводиться на рівні й задкує від столу, від цієї відьми, в муках жаху й невіри, невіри тому, що вперше роздивилася, що цей охайний кухонний столик не з темного дуба, а з ірисової помадки. Навіть поки Беверлі ще дивилася, відьма, так само хихотячи, скосивши свої древні жовті очі в куток кімнати, відломила від стола шматок і жадібно запхала в окантовану чорним пастку, на яку перетворився її рот.

А чашки, як вона побачила, були корячками з білої кори, акуратно обведеними по колу блакитною глазур’ю. Зображення Ісуса й Джона Кеннеді були сотворені з майже прозорих волокон цукрової вати, і, поки вона на них дивилася, Ісус висолопив язика, а Кеннеді, примруживши око, перднув.

— Ми всі чекаємо на вас! — заверещала відьма, дряпаючи нігтями помадкову стільницю, борознячи глибокі шрами на її сяючій поверхні. — О так! О так!

Плафони під стелею виявилися льодяниками. Стінні панелі з ірисової карамелі. Вона подивилася вниз і побачила, що її підошви залишають відбитки в дошках підлоги, які були зовсім не дошками, а плитками шоколаду. Від запаху солодощів нудило.

«О Господи, це ж Гензель і Гретель, це ж та сама відьма, якої я боялася найдужче, бо вона з'їла тих дітей…»

— На тебе й твоїх друзів! — верещала, регочучи, відьма. — На тебе й твоїх друзів! У клітці! У клітці, поки розжарюватиметься піч! — верескливо реготала вона, а Беверлі бігла до дверей, але бігла наче в уповільненому фільмі. Регіт відьми бився й кружляв навкруг її голови, наче хмара кажанів. Беверлі скрикувала. Коридор тхнув цукром, і нугою, й ірисками, і нудотними синтетичними полуницями. Дверна ручка — штучний кришталь, коли вона сюди заходила — тепер була монструозним цукровим діамантом.

— Я непокоюся за тебе, Бевві… я непокоюся дуже СИЛЬНО!

Вона обернулась, руде волосся вихором майнуло їй повз обличчя, щоби побачити, як по коридору до неї шкандибає її батько, одягнений у відьмину чорну сукню, з камеєю-черепом на шиї; обличчя в батька обвисало ніздрюватою текучою плоттю, очі були чорними, наче обсидіанові, руки стискалися й розтискалися, на губах грала сентиментально-плаксива усмішка.

«Я бив тебе, бо мені хотілося ВИЇБАТИ тебе, Бевві, цього лиш мені й хотілося, я хотів ВИЇБАТИ тебе, я хотів З'ЇСТИ тебе, я хотів вилизувати твою КИЦЕНЬКУ, я хотів затиснути зубами й СМОКТАТИ твій КЛІТОР, НЯМ-НЯМ, Бевві, ооооххххх, НЯМИ-НЯМИ ДО ЗНЕТЯМИ, я хотів посадовити тебе в клітку… і гаряче розтопити піч… і мацати твою ПИЗДУ, твою пухкеньку ПИЗДУ… а коли вона стане достатньо пухкенькою, їсти… Їсти… ЇСТИ…»

З вереском вона вхопилася за липку дверну ручку й вилетіла на ґанок, що був прикрашений візерунками з мигдального крему й замощений ірисинами. Десь далеко — вони немов туманно плинули перед очима — вона побачила, як проїжджають у різних напрямках машини, як якась жінка штовхає візок із купленими в «Костелло» харчами.

«Я мушу забратися звідси, — думала вона, лише ледь-ледь доладно. — Там, удалині, реальність, якби мені лишень тільки зуміти дістатися хідника…»

— Нічого путнього з того не вийде, щоб тобі тікати, Бевві, — її батько

(«мій патько»)

сказав, сміючись. — Ми довго цього чекали. Це буде весело. Це буде нам НЯМИ-НЯМИ аж ДО ЗНЕТЯМИ.

Вона озирнулася знову, і тепер на її батькові була не відьмина чорна сукня, а клоунський костюм із великими помаранчевими ґудзями. На голові сиділа стильна у 1958 році єнотова шапка того фасону, який у діснеївському фільмі про Дейві Крокетта популяризував Фесс Паркер[547]. В одній руці він тримав низку повітряних кульок. А в іншій дитячу ногу, наче куряче стегенце. На кожній кульці містився трафаретний напис: «ВОНО ПРИЙШЛО З ДАЛЬНЬОГО КОСМОСУ».

— Скажи своїм друзям, що я останній з вимираючої раси, — щирилося Воно своєю проваленою посмішкою, хитливо шкандибаючи слідом за нею вниз сходами ґанку. — Єдиний, хто вижив, з помираючої планети. Я прийшов, аби пограбувати всіх жінок… зґвалтувати всіх чоловіків… і навчитися танцювати «М’ятний твіст»[548]!

Воно почало скажено дриґатися й смикатися — повітряні кульки в одній руці, відірвана, кровоточива нога в іншій. Клоунський костюм здимався й лопотів, хоча Беверлі не відчувала жодного вітру. У неї заплелися ноги, і вона поточилася на хідник, викинувши вперед долоні, щоб пом’якшити падіння, струс пробіг їй по руках аж до плечей. Жінка, що штовхала візок з бакалією, зупинилася, оглянулася з сумнівом назад, а потім поспішила вперед трохи швидше.

Клоун вирушив до неї знову, відкинувши геть понівечену ногу. Вона приземлилася на моріжку з непередаваним гупанням. Беверлі лише якусь мить пролежала розпластаною на тротуарі, десь углибині себе впевнена, що ось-ось вона мусить прокинутись, що таке не може бути справжнім, це мусить бути сновидіння…

Вона зрозуміла, що це не так, за мить до того, як її торкнулися скорчені, з довгими пазурами, пальці клоуна. Воно справжнє; воно може вбити її. Так, як Воно повбивало дітей.

— Гракли знають твоє справжнє ім’я! — крикнула вона зненацька йому.

Воно відсахнулося, і на якусь мить їй здалося, ніби усмішка На губах усередині намальованої довкола них великої червоної усмішки стала гримасою ненависті й болю… а можливо, також ще й страху. Це могло бути всього лиш її уявою, і, безумовно, Беверлі не мала ані найменшого поняття, чому вона прокричала такі божевільні слова, але це подарувало їй дещицю часу.

Вона схопилась на ноги й побігла. Заверещали гальма, розлючений і водночас переляканий голос заволав:

— Чому не дивишся, куди йдеш, ти, тупа хвойдо!

Бев непевно відзначила собі нібито хлібний фургон, який мало не збив її, коли вона кинулася через дорогу, неначе дитина за гумовим м’ячем, а потім вона вже стояла на протилежному хіднику, хекаючи, з пекучим шпичаком у лівому боці. Хлібний фургон поїхав собі далі по Нижній Головній.

Клоун зник. Нога зникла. Будинок стояв на своєму місці, але тепер вона побачила, що він занепалий і покинутий, вікна забиті дошками, а сходи, що ведуть на ґанок, потріскані й поламані.

«Я й справді була там чи мені все примарилося?»

Але джинси на ній були брудними, а блузка в пилюці.

І шоколад на пальцях.

Вона витерла їх об холоші джинсів і швидко вирушила геть — із палаючим обличчям, з холодною, мов крига, спиною, очі в неї вибалушувалися й западали в єдиному ритмі з приспішеним биттям її серця.

«Ми не можемо побити Воно. Чим би Воно не було, ми не можемо побити Воно. Воно навіть само бажає, аби ми спробували — Воно бажає відіграти старий рахунок. Нічиєю задовольнитися не зможе, я гадаю. Ми мусимо забиратися звідси… просто поїхати геть».

Щось погладило їй литку, легесенько, як цікавий кіт лапкою.

Вона від того відсмикнулась, стиха вискнувши. Поглянула вниз і зіщулилась, закриваючи долонею собі рота.

Побачила повітряну кульку — жовту, точно як її блуза. На кульці флуоресцентно-синіми літерами було написано: «АВШЕШ, ПВАВИЛЬНО, КВОЛИКУ».

У неї на очах кулька, легенько підстрибуючи, полетіла далі вулицею, гнана приємним весняним вітерцем.

4 РІЧІ ТОЗІЕР ДАЄ ДРАЛА

«Авжеж, це було того дня, коли Генрі з його дружками гналися за мною; перед закінченням шкільного року це було…»

Річі йшов по Зовнішній Канал-стрит, повз Бессі-парк. Та тепер зупинився, руки в кишенях, дивлячись на Міст Поцілунків, але насправді не бачачи його.

«Я відірвався від них у відділі іграшок „Фрізіса“».

Після божевільного фіналу возз’єднувального обіду він гуляв безцільно, намагаючись бодай якось змиритися з тими жахливими сюрпризами, що виявилися у віщувальних коржиках… чи то, як їм здавалося, нібито вони там виявилися. Він думав, що радше за все нічого такого з тих коржиків не вилазило. То була групова галюцинація, викликана усім тим моторошним лайном, про яке вони там балакали. Найкращим доказом цієї гіпотези слугувало те, що нічого не побачила Роза. Звісно, батьки Беверлі також зовсім не бачили крові, яка вихлюпувалася зі стоку вмивальника, але це не те саме.

«Ні? Чому ні?»

— Тому що ми тепер дорослі, — пробурмотів він, усвідомлюючи, що ця думка не має абсолютно жодної сили чи логіки; з тим самим успіхом вона могла бути безглуздим рядком з якоїсь дитячої лічилки, під яку стрибають через скакалку.

Річі вирушив знову.

«Тоді я пішов у бік міської ради й посидів на парковій лавочці якийсь час, і мені здалося, ніби я бачив…

Він зупинився знову, нахмурений.

Побачив що?

…але то мені просто лише щось примарилося».

Чи так? Чи й справді так?

Він подивився ліворуч і побачив велику будівлю з цегли, скла і сталі, яка наприкінці п’ятдесятих здавалася такою модерною, а зараз мала вигляд доволі древній і вбогий.

«А ось я й тут, — подумав Річі. — Знов опинився просто біля клятої міської ради. На місці тієї ще галюцинації. Або мари. Або чим воно там було».

Усі інші бачили в ньому Класного Блазня, Шаленого Дотепника, і він гладесенько й легко знов увійшов у цю роль. «Ах, усі ми гладесенько й легко входимо знову у свої старі ролі, хіба ви цього не помічали?» Але хіба в цьому було щось аж таке надзвичайне? Він вважав, що так, мабуть, відбувається під час будь-якої зустрічі з нагоди десяти- чи двадцятиріччя випуску — шкільний кумедник, який у коледжі відкрив у собі покликання до священства, після пари келишків майже автоматично обертається на того всезнайка, яким він колись був; Великий Літературний Ум, який піднявся на торгівлі ваговозами «Дженерал Моторз», раптом починає пащекувати про Джона Ірвінга й Джона Чивера[549]; парубок, який колись суботніми вечорами грав із «Місячними псами», а став професором математики в Корнельському університеті, раптом, сам того не очікуючи, опиняється на сцені з місцевим гуртом, з гітарою «Фендер» на плечі й із радісною, п’яною люттю волає «Глорію» й «Прибійного птаха»[550]. Чи не Спрінгстін про це якось сказав? Не відступай, дитятко, не зраджуй[551]… але в старі рефрени легше вірити, коли вони крутяться на вертушці, та ще й після пари чарочок або курінця доброї панамської червоної[552].

Крім того, Річі вважав, що галюцинація належить минувшині, а не теперішньому життю. Можливо, дитя й є батьком чоловіка, проте батьки з синами часто мають вельми різні інтереси й лише побіжну схожість[553]. Вони…

«Але ти кажеш дорослі й тепер це звучить як нонсенс, це звучить якимсь курзу-верзу. Чому це так, Річі? Чому?»

«Тому що Деррі таке ж химерне, як завжди. Чому б нам його на цьому просто не залишити?»

Тому що все зовсім не так просто. Ось чому.

Хлопчиком він був приколістом, інколи вульгарним, інколи забавним коміком, тому що це був єдиний спосіб не дати себе вбити таким, як Генрі Баверз, чи поїхати глуздом від нудьги й самотності. Тепер Річі усвідомив, що значною мірою проблема полягала в його власному мозку, який діяв зазвичай зі швидкістю разів у десять чи двадцять більшою, ніж у його однокласників. Вони вважали його дивним, химерним, навіть схильним до самогубства, залежно від конкретної ескапади, проте можливо, то було простим випадком ментального форсажу — якщо взагалі постійне перебування в режимі ментального форсажу можна вважати простим.

У всякому разі, це така властивість, яку з часом починаєш контролювати — починаєш контролювати або знаходиш засоби каналізування, наприклад, створюючи таких осіб, як Перверс Барсет чи Бафорд Слинь-Поцілуй. Річі відкрив це для себе через кілька місяців після того, як забрів до студентської радіостанції в коледжі, і сам не знаючи, з якої примхи, а протягом першого тижня перед мікрофоном відкрив усе, чого будь-коли для себе бажав. Спочатку в нього виходило не вельми майстерно; він надто переймався тим, щоб бути майстерним. Та потім він зрозумів, що його потенціал полягає не в тому, щоби стати у цій професії просто майстерним, він мусить бути незрівнянним, і самого цього розуміння вистачило, щоб висадити його вище місяця, на хмару ейфорії. У той же час він почав розуміти великий принцип, який рухає всесвітом, принаймні тією частиною всесвіту, яка має стосунок до кар’єри й успіху: знайди того божевільного, який гасає всередині тебе, паскудячи тобі життя. Заганяєш його в кут і хапаєш. Але не вбиваєш. У жодному разі. Смерть — надто добрий рятунок для таких, як він, гівнюків. Ти накидаєш йому на шию ярмо й починаєш ним орати. Той скажений працює, як демон, щойно ти його загнав у борозну. Ще й час від часу підкидуючи тобі щось, з чого можна поіржати. Оце було й усе, що відбулося. І цього було достатньо.

Він був забавним, авжеж, що хвилина — то сміх, але врешті-решт він переріс ті кошмари, які наїлися на темному боці його смішливості. Чи то йому так здавалося. До сьогодні, коли слово «дорослий» раптом утратило сенс для його власних вух. А тепер раптом тут з’явилося ще дещо, з чим належить розібратися чи принаймні обдумати; тут, перед міською радою, стояла та велетенська, ідіотська статуя Пола Баньяна.

«Я маю бути тим винятком, який підтверджує правило, Великий Білле».

«Але ти дійсно певен, що нічого не було, Річі? Зовсім нічого?»

«Там, біля Міського центру… мені здалося, ніби я бачив…»

Гострий біль уже вдруге цього дня голкою пройняв йому очі, і Річі вхопився за них руками, злякано стогнучи. Потім це знову минулося — так само, як і прийшло. Але заразом він дочув певний запах, хіба не так? Запах чогось тут насправді відсутнього, проте такого, що колись тут було, дечого, що змушувало його думати про

(«я тут поряд з тобою, Річі, тримай мене за руку, вхопись і тримай»)

Майка Хенлона. Це через дим йому запекло, засльозило очі. Двадцять сім років тому вони дихали тим димом; наприкінці залишилися тільки він із Майком, і вони побачили…

Але воно щезло.

Він зробив крок ближче до пластикової статуї Пола Баньяна, вражаючись її радісній вульгарності зараз так само, як у дитинстві був у захваті від її розміру. Міфічний Пол мав двадцять футів зросту, і ще шість футів йому додавав п’єдестал. Він стояв, посміхаючись із краю галявини міської ради вниз — руху машин і пішоходам на Зовнішній Канал-стрит. Міський центр було зведено у 1954–1955 роках для баскетбольної команди малої ліги, яка так ніколи й не матеріалізувалася. Деррійська міська рада проголосувала за виділення грошей на цю статую за рік по тому, у 1956-му. Тема обговорювалася гаряче, як на відкритих засіданнях ради, так і в колонці листів до редакції «Деррі Ньюз». Багато хто думав, що це буде абсолютно прекрасна статуя, яка стане визначною пам’яткою і принадою для туристів. Були й інші, які вважали саму ідею пластикового Пола Баньяна жахливою, недоладною і взагалі невимовним несмаком. Викладачка мистецтва в Деррійській середній школі, пригадав Річі, написала листа в «Ньюз», заявляючи, що, якщо в Деррі насправді буде встановлено таке одоробало, вона його підірве. Щирячись, Річі загадався, чи було потім подовжено контракт цієї бейбі.

Та дискусія, яку Річі тепер визнав за цілком типову для невеличкого містечка/міста бурю у склянці води, вирувала протягом шести місяців і, звичайно ж, не мала жодного сенсу; статую вже було придбано, і навіть якби міська рада пішла на такий аномальний (особливо для Нової Англії) крок, як невикористання речі, за яку вже заплачено гроші, де, в ім’я Бога, вони змогли б ту статую зберігати? А отже, статую, яка насправді була зовсім не ліпленою, а вилитою на якомусь заводі пластмас в Огайо, встановили на місце — все ще оповиту таким великим полотнищем брезенту, що воно могло б слугувати вітрилом на кораблі класу кліперів. Відкрили статую 13 травня 1957 року — на сто п’ятдесятий день народження Деррі як поселення з офіційним статусом міста. Одна фракція передбачувано відгукнулась на це стогонами обурення; інша рівнозначно передбачувано стогнала від захвату.

Коли того дня з Пола зняли завісу, він постав у своєму традиційному комбінезоні з нагрудником і в картатій сорочці в білу й чорну клітинки. Бороду мав преславно чорну, преславно пишну, преславно лісорубську. Пластмасова сокира — безперечно, справжня Ґодзила серед усіх пластмасових сокир — лежала в нього на плечі, а сам він безугавно щирився до північного неба, яке в день відкриття було таким же синім, як шкура славного Полового компаньйона (втім, Бейб на відкритті не був присутнім, кошторисна вартість додавання в композицію пам’ятника синього бика виявилася непомірною).

Присутні на церемонії діти (їх там було сотні, і десятирічний Річі Тозіер у супроводі свого тата також між ними) були від пластикового велетня у цілковитому й беззастережному захваті. Батьки підсаджували зовсім малят угору на квадратний п’єдестал, на якому височів Пол Баньян, щоб їх сфотографувати, а потім зі змішаним почуттям тривоги й задоволення дивилися, як діти вилазять і повзають, сміючись, по Полових велетенських чорних чоботах (уточнення: по велетенських чорних пластмасових чоботах).

Це трапилося в березні наступного року, коли Річі, зморений і переляканий, опинився на одній із лавок перед цією статуєю, після того як відірвався — заледве не дивом — від містерів Баверза, Кріса й Хаґґінса, які почали за ним погоню біля Деррійської початкової школи і гналися майже через усе середмістя. Врешті-решт він відірвався від них тільки в іграшковому відділі універмагу «Фрізіс».

Деррійська філія «Фрізіс» була благеньким закладом, порівняно з величним універмагом у центрі Бенгору, але Річі перебував поза цікавістю до таких порівнянь — на той момент посеред бурі йому годився будь-який порт. У нього просто за спиною біг Генрі Баверз, а Річі вже був дуже виснажений. Він пірнув до пащі обертових дверей універмагу, як до останнього притулку. Генрі, котрий, вочевидь, не розумів фізики подібних пристроїв, мало не позбувся пучок своїх пальців, намагаючись ухопити Річі, коли Річі вертнувся в дверях, опиняючись у крамниці.

Кидаючись униз сходами, коли поли його сорочки летіли позаду, він чув, як обертові двері видали чергу пострілів, майже так само гучних, як револьверний вогонь по телевізору, і зрозумів, що Ларрі, Мо й Керлі не припинили за ним погоні. Він реготав, збігаючи вниз сходами до підвального поверху, але то був лише нервовий тик; Річі був переповнений жахом, як той кролик, що втрапив у дротяну пастку. Цього разу вони збиралися віддубасити його по-справжньому (він уявлення не мав, що через якихось тижнів із десять він вважатиме, що ці троє, зокрема Генрі, здатні на будь-що, хіба крім убивства, і напевне сполотнів би, якби знав про ту апокаліптичну битву каменюччям, яка трапиться у липні, коли навіть це останнє застереження зникне йому з голови). А все ж почалося абсолютно типово, по-ідіотському.

Річі з іншими хлопцями з його п’ятого класу заходили до спортзалу. Звідти виходили шестикласники, і Генрі незграбно тупцяв серед них, як бик серед корів. Хоча й навчався все ще у п’ятому класі, Генрі ходив на фізкультуру разом зі старшими хлопцями. З верхніх труб знову капало, а містер Фасіо поки ще не з’явився зі своїм маленьким штативом, щоб установити на ньому табличку: «ОБЕРЕЖНО! МОКРА ПІДЛОГА!» Генрі послизнувся на калюжці й приземлився на дулу.

Перш ніж Річі встиг себе зупинити, його зрадливий рот протрубив: «Молодчаго, бананові п'яти».

Вибухом сміху відповіли однокласники як Річі, так і Генрі, але не сміялося обличчя самого Генрі, коли він підводився — тільки спалахнуло тьмяно-червоним кольором свіжовипаленої цеглини.

— Побачимося пізніше, чотириокий, — промовив він і пішов далі.

Сміх умент ущух. Хлопці в коридорі дивилися на Річі так, ніби він уже був мертвий. Генрі не затримувався, щоб оцінити реакцію; він просто пішов геть, голова похилена, лікті червоні від прикрого падіння, велика волога пляма на заду штанів. Дивлячись на ту вологу пляму, Річі відчув, як знову відкривається його самовбивчо меткий рот… проте цього разу він його заклацнув, і то так швидко, що ледь не ампутував собі кінчик язика спадною брамою власних зубів.

«Та ну, він забуде, — втішав він себе непевно, перевдягаючись у спортивну форму. — Та звісно ж, він усе забуде. У друзяки Генка не так уже й багато клітин працюють у схемі пам'яті. Кожного разу, коли він сідає срати, мабуть, шукає настанови в інструкції з цього діла, ха-ха».

Ха-ха.

— Тобі смерть, — сказав йому Вінс «Віскряк» Таліендо, натягуючи спортивний бандаж на пісюн, що розміром і формою приблизно нагадував анемічний арахісовий горішок. Він це промовив із певною сумовитою повагою. — Але не хвилюйся. Я принесу квіти.

— Відчикрижиш собі вуха й принесеш цвітну капусту, — відказав спритно Річі, і всі засміялися, навіть друзяка «Віскряк» Таліендо засміявся, а чому ні, всі вони тут могли дозволити собі посміятися. Що їм турбуватися? Усі вони сидітимуть удома, дивитимуться Джиммі Додда з Мишкетирами в «Клубі Мікі Мауса»[554] або як в «Амерікен Бендстенді» Френкі Лаймон співає, «Я не малолітній правопорушник»[555], у той час як Річі рятуватиме свою сраку, прориваючись крізь відділи дамської білизни й кухонного причандалля в напрямку іграшкового відділу, і піт стікатиме йому по спині в улоговину між сідницями, і його нажахані яйця підтягнуться так високо, що йому здаватиметься, ніби вони звисають йому на пупок. Авжеж, їм легко було сміятися. Га-де-га-га-га.

Нічого Генрі не забув. Річі про всяк випадок вийшов крізь двері в дитсадівському кінці шкільної будівлі, але Генрі поставив там Ригайла Хаґґінса, також про всяк випадок. Га-де-га-га-га.

Річі побачив Ригайла першим, інакше б ніякої гонитви зовсім не трапилося. Ригайло якраз дивився в бік Деррі-парку, тримаючи непідпалену сигарету в одній руці, а іншою задумливо виколупуючи собі з гузна зад власних штанів. З важко калатаючим серцем Річі тихенько перетнув ігровий майданчик і вже подолав добрячий відтинок Чартер-стрит, коли Ригайло повернув голову й побачив його. Він заволав, гукаючи Генрі з Віктором, і з тієї миті розпочалася погоня.

Коли Річі дістався відділу іграшок, там було повністю, панічно пусто. Там не було навіть нудьгуючого продавця — дорослої людини, яка б поклала край неподобству, перш ніж воно цілком вийшло за межі. Річі вже чув наближення трьох динозаврів апокаліпсису. А він уже попросту не міг бігти. Кожен вдих віддавався глибоким, болючим уколом у лівому боці.

Очі його уп’ялися в двері з написом: «ТІЛЬКИ АВАРІЙНИЙ ВИХІД! ВМИКАЮТЬ СИГНАЛ ТРИВОГИ!» Надія зажевріла в його серці.

Річі бігом кинувся по проходу, забитому Доналдами Даками у версії «чортик-з-коробочки», зробленими в Японії танками Армії СІЛА, пістонними револьверами Самотнього Рейнджера й заводними роботами. Діставшись дверей, він щосили попхнув їх штовхальний важіль. Двері прочинилися, впускаючи до середини прохолодне березневе повітря. Пронизливо задзеленчала сигналізація. Річі вмент відскочив назад й упав рачки в сусідньому проході, сховавшись раніше, ніж устигли знов зачинитися двері.

Генрі, Ригайло й Віктор увірвалися в іграшковий відділ, якраз коли двері із грюком затріснулися, разом урвавши дзеленчання сигналізації. Вони кинулися до дверей — Генрі попереду, із закам’янілим, рішучим обличчям.

Нарешті з’явився продавець, і то бігом. У блакитному нейлоновому плащі-пильовику поверх картатого піджака спортивного крою й нестерпної огидності. Оправа окулярів у нього була рожевою, як очі білого кролика. Річі подумав, що той схожий на Воллі Кокса в ролі містера Піперса[556], й відтак мусив уткнутися своїм зрадливим ротом собі в товсту частину передпліччя, щоб не залитися бурхливими хвилями реготу.

— Агов, хлопці! — вигукнув містер Піперс. — Вам не можна тудою виходити! Це аварійний вихід! Гей! Ви! Хлопці!

Віктор глянув на нього трохи нервово, але Генрі з Ригайлом не відвернули зі свого курсу й Віктор рушив слідом за ними.

Сигналізація завелася знову, цього разу надовше, поки вони вибігали у провулок. Ще до того, як вона припинила дзеленчати, Річі опинився на рівних і риссю кинувся назад, до відділу дамської спідньої білизни.

— Вам, хлопці, до нашої крамниці більше ходу не буде, — крикнув йому вслід продавець.

Озирнувшись через плече, Річі заверещав у відповідь своїм Голосом Бабусі Буркотухи:

— Молодий чоловіче, вам хтось коли-небудь казав, що ви точнісінький містер Піперс?

Відтак він і втік. І опинився майже за милю від «Фрізіс», перед Міським центром, як на те щиро сподівався, поза небезпекою. Принаймні на якийсь час. Він був виснажений. І сів на лавку якраз ліворуч від статуї Пола Баньяна, бажаючи лише трішки спокою, аби опанувати себе. За хвильку він підведеться й вирушить додому, але наразі було так хороше просто сидіти тут, на пополуденному сонечку. День відкривався холодною, похмурою мрячкою, але зараз можна було повірити, що дійсно надходить весна.

Далі на галявині Міського центру йому було видно стенд, на якому цього березневого дня яскраво синіми літерами сяяло оголошення:

Це був концерт, на який Річі дуже хотілося б потрапити, але він розумів, що не має на це жодного шансу. До уявлень його матері про здорову розвагу не входив Джері Лі Льюїс, який повідомляє американській молоді про те, що «в нас уже є курчата в коморі, чиїй коморі, якій коморі, моїй коморі»[558]. Як на те пішло, не входив також і Фредді Кеннон, чия «милочка з Талахасі має високе шасі»[559]. Вона була готова визнати, що підлітком-малявкою віддала данину моді й упаданню за Френком Сінатрою[560] (якого тепер сама називала Френкі Чванько), але, як і мати Білла Денбро, смертельно ненавиділа рок-н-рол. Від Чака Беррі її кидало в жах, вона проголошувала, що від Річарда Пеннімена, відомого його підлітковому й передпідлітковому електорату як Малюк Річард, їй хочеться «ригати, як курці».

Річі ніколи не просив у матері пояснити цю фразу.

Батько Річі залишався нейтральним щодо рок-н-ролу, і його, можливо, можна було б схилити на свій бік, але в душі Річі розумів, що бажання матері-щодо цього будуть панівними — у всякому разі, поки йому не виповниться шістнадцять чи сімнадцять, — а на той час, як непорушно була впевнена його мати, вся ця рок-н-ролова манія, що охопила країну, вже минеться.

Річі ж вважав, що Денні й «Джуніори» мають більше рації щодо цього, аніж його матуся — рок-н-рол ніколи не помре[561]. Сам Річі обожнював цю музику, хоча мав тільки два її джерела — «Амерікен Бендстенд» після полудня на «Сьомому каналі» та передачі радіостанції WMEX із Бостона ввечері, коли рідшав ефір і захоплений, захриплий голос Арні Ґінсберга напливав хвилями, немов голос якогось викликаного під час спіритичного сеансу духа. Ці ритми робили дещо більше, ніж просто радували Річі. Вони допомагали йому почуватися більшим, дужчим, сповненим життя. Коли Френкі Форд співав «Морський круїз»[562], або Едді Кокрен співав «Меланхолію літньої доби», Річі натурально переповнювався щастям. У цій музиці бриніла потужність, яка, здавалося, повноправно належить усім щуплим дітям, товстим дітям, потворним дітям, сором’язливим дітям — невдахам усього світу, коротше кажучи. У ній він вчував відчайдушно шалену електричну напругу, яка мала силу як убивати, так і підносити. Він боготворив Фетса Доміно[563] (поряд з яким навіть Бен Генском здався б сухорлявим і струнким) і Бадді Холлі, котрий, точно як Річі, носив окуляри, і Верескливого Джея Гокінса, який вистрибував на своїх концертах із труни (чи принаймні так чув Річі), і «Довеллз»[564], які танцювали не згірш за чорних.

Ну, майже.

Він знав, що колись матиме рок-н-ролу скільки завгодно — Річі не сумнівався, що його так само гратимуть, коли мати нарешті здасться й дозволить слухати — хоча цього не станеться 28 березня 1958-го року, чи 1959-го… чи…

Річі відірвався очима від стенду… і тоді… ну, тоді він, мабуть, задрімав. Це було єдине логічне пояснення. Те, що трапилося тоді, може відбуватися тільки у снах.

І от тепер він знову опинився тут, Річі Тозіер, котрий отримав зрештою весь той рок-н-рол, якого йому колись бажалося… і з’ясував, на щастя, що цього недостатньо. Його погляд метнувся до стенду перед Міським центром, і він, з певного чину моторошним передбаченням, побачив таке:

«Десь по дорозі вони загубили згадку про „здорову розвагу“, — подумав Річі, — але, наскільки я можу судити, це єдина відмінність».

І почув Денні & «Джуніорів», віддалено й приглушено, немов голоси, що долітають довгим коридором з якогось дешевого радіоприймача: «Рок-н-рол ніколи не помре, йому немає кінця… він увійде в історію… ось побачиш, друже мій, він завжди буде в наших серцях…»

Річі оглянувся на Пола Баньяна, святого покровителя Деррі, який постав тут, бо, згідно з оповідками, саме тут витягали колоди, які сплавляли згори по річці. Були часи, коли і Кендаскіґ, і Пенобскот навесні перетворювалися на простори суцільних колод, їхні чорні, дерев’янисті шкури зблискували на весняному сонечку. Хто мав спритніші ноги, той міг пройти від «Спа Воллі» на Пекельній ділянці до «Шахраїв» у Брустері («Шахраї» — то була таверна з такою жахливою репутацією, що зазвичай її називали «Відром крові»), не замочивши чобіт вище третього хрестовиння своїх сирицевих шнурків. Чи то так розповідалося в юності Річі, і йому ніби пригадувалося, ніби дещиця Пола Баньяна була присутня в кожній з тих історій.

«Старий друзяка Пол, — думав він, дивлячись угору на пластикову статую. — Що ти робив, поки мене тут не було? Створював нові річкові русла, коли йшов утомлений додому, тягнучи за собою сокиру? Створював якісь нові озера, коли тобі хотілося такої глибокої ванни, щоб у ній можна було сидіти, занурившись по шию? Лякав ще якихось малих дітлахів, як був налякав мене того дня?»

Ах, і раптом він згадав геть усе, так ото, як буває, коли ви згадуєте слово, що довго танцювало у вас на кінчику язика.

Отак він тут сидів, на такому ж ласкавому березневому сонечку, трохи куняючи, думаючи піти додому, застати останні півгодини «Бендстенду», і раптом в обличчя йому майнуло теплим повітрям. Так, що здмухнуло назад волосся з лоба. Він поглянув угору, і велетенське пластмасове лице Пола Баньяна виявилося просто в нього перед лицем, більше за будь-яке лице на кіноекрані, воно заповнювало все. Та хвиля повітря утворилася, коли Пол нахилявся… хоча зараз він більше не зовсім був схожим на Пола. Лоб у нього тепер був низький і поритий; з червоного, як у давнього п’яниці, носа стирчали жмуття дротяного волосся; очі мав заплилі кров’ю, а одне з них ще й трохи зизувате.

Сокира вже не лежала в нього на плечі. Пол спирався на її сокирище, її обух устиг прорити борозну в бетонному хіднику. Пол так само посміхався, але нічого веселого тепер у тій посмішці не вбачалося. З-поміж його велетенських жовтих зубів віяло смородом, наче десь у спекотнім підліску догнивали маленькі звірята.

— Я тебе зараз з’їм, — промовив велетень низьким гуркотливим голосом. То був звук валунів, що котяться, б’ючись один об один, під час землетрусу. — Якщо ти не повернеш мені мою квочку, губну гармошку й торби із золотом, я тебе з’їм просто зараз нахер!

Від віддиху цих слів на Річі, немов вітрило під ураганом, стріпнулася й залопотіла сорочка. Він зіщулився проти спинки лави, очі вибалушені, волосся сторчма на всі боки, наче пір’я, всуціль оповитий трупним смородом.

Велетенське страховисько почало реготати. Воно вхопилося руками за сокирище, як міг би вхопитися Тед Вільямс[565] за свій улюблений бейсбольний кий (чи то за ясеневий держак, якщо вам так більше подобається), і висмикнуло сокиру з вибоїни, проробленої нею у хіднику. Сокира почала здійматися у повітря. Вона видавала негучний, смертельний шелест. Річі раптом уторопав, що велетень збирається зараз розрубати його навпіл.

Але відчув, що не в змозі поворухнутись, усього його охопила якась тупа апатія. Що це означало? Він задрімав і бачить сон. У будь-який момент якийсь водій натисне клаксон на дитину, що перебігає дорогу, і він прокинеться.

— Саме так, — прогуркотів велетень, — ти прокинешся в пеклі.

І в останню мить, коли його сокира здійнялася вгору, зависнувши там, Річі зрозумів, що це зовсім не сновидіння… а якщо й сновидіння, то таке, що може вбити.

Намагаючись крикнути, але не видаючи ні звуку, він скотився з лави на розрівняну граблями гравійну ділянку, яка оточувала те, що недавно було статуєю, а тепер залишилося тільки постаментом з двома величезними сталевими стрижнями, які стирчали з тих місць, де перед тим були ноги. Звук сокири, що опускалася, наповнив світ її масивним, настирним шерехом; вищир велетенського страховиська перетворився на гримасу вбивці. Воно так далеко відтягнуло губи з зубів, що його пластикові, червоні, моторошно червоні ясна аж блищали.

Лезо сокири рубонуло по лаві там, де лише щойно сидів був Річі. Воно було таким гострим, що не пролунало майже жодного звуку, натомість лава вмент розчахнулася надвоє. Половинки відвалилися одна від одної, а деревина всередині, під шкіркою зеленої фарби, виявилася яскравою і якоюсь нудотно-білою.

Річі опинився на спині. Усе ще намагаючись закричати, він сунувся, відштовхуючись п’ятами. Гравій забивався йому за комір сорочки, ззаду в штани. А над ним баштою височів Пол, дивлячись униз на нього очима завбільшки з кришки люків; Пол височів, дивлячись униз на одного маленького хлопчика, що щулився на гравію.

Велетень зробив крок до нього. Річі відчув, як здригнулася земля, коли опустився чорний чобіт. Хмарою спурхнув гравій.

Річі перекотився на живіт й непевно зіп’явся на рівні. Ноги його кинулись бігти ще до того, як він віднайшов рівновагу, і в результаті він знову впав долічерева. Почув, як хрипло хекнуло вітром з його легень. Волосся спадало йому на очі. Він бачив машини, що, як і кожного дня, проїжджали по Канал-стрит і Головній вулиці, немов нічого не відбувається, немов ніхто у жодній із тих машин не бачить чи не переймається тим, що Пол Баньян ожив і зійшов зі свого п’єдесталу, щоб скоїти вбивство сокирою завбільшки ледь не як автодім класу люкс.

Сонячне світло померхло. Річі лежав у смузі тіні, що формою нагадувала людину.

Підхопившись на коліна, він ледве не впав на бік, але спромігся підвестись на рівні й щодуху побіг — він біг, підкидаючи коліна майже до самих грудей, і лікті рухалися поршнями. Позаду себе він чув, як знову громадиться той жахливий, настирливий шерех, звук, що насправді здавався зовсім не звуком, а тиском на шкіру й барабанні перетинки: «Свіііппппп!..»

Земля струснулась. У Річі заторохтіли, вдаряючись між собою, верхні й нижні зуби, наче тарілки під час землетрусу. Йому не треба було озиратись, аби зрозуміти, що це сокира Пола щойно врізалася в хідник аж по сокирище за кілька дюймів від його ніг.

Таке безумство — він почув у себе в голові спів «Довеллз»: «Хлоп’ята в Бристолі спритні, як пістолетний вогонь! Коли танцюють Бристоль-стомп, це не для сонь…»

Він вирвався з-під велетенської тіні знову на сонячне світло, і тієї ж миті почав реготати — тим самим виснаженим сміхом, що видобувся з нього, коли він кинувся вниз по сходах у «Фрізіс». Хекаючи, і знову та пекуча голка у нього в боці, він нарешті ризикнув кинути погляд назад через плече.

Там, де й завжди, на своєму постаменті, стояла статуя Пола Баньяна, сокира на плечі, сам, задерши голову, зирить на небо, губи розтягнуті у вічній оптимістичній усмішці міфічного героя. Лава, яку було розрубано навпіл, стояла цілою й неушкодженою, дякуємо, ми такі раді. Гравій, там, де Високий Пол («Ой, він мій янгол», — маніакально проспівала Аніта Фунічелло в голові в Річі[566]) ступив своєю велетенською ногою, був бездоганно рівним, за винятком того місця, де його посунув головою Річі, коли впав

(«тікаючи від цього велетня»)

сонний. Відбитка ступні там не було, як і зробленого сокирою розрубу в бетоні. Нічого такого тут не трапилося, а тільки хлопчик, за яким гналися інші хлопці, старші хлопці, наснив собі дуже крихітний (але дуже потужний) сон про смертоносного Колоса… про Гігантського Економ-Розміру Генрі Баверза, якщо вам так більше сподобається.

— От лайно, — промовив Річі слабеньким, тремтячим голосом, а потім непевно реготнув.

Він постояв там ще деякий час, чекаючи, чи не ворухнеться знову статуя — може, підморгне, може, перекине сокиру з одного плеча на інше, може зійде вниз і кинеться на нього знову. Але ж, звичайно, нічого такого не відбулося.

Звичайно.

Що нам турбуватися? Га-де-га-га-га.

Задрімав. Наснив. І не більше.

Але, як одного разу зауважив Ейбрегем Лінкольн, чи Сократ, чи хтось ще такий: хорошого потрошку. Час було йти додому й заспокоїтися; зробити, як Кукі в «77 Сансет Стрит», — залягти й розслабитися[567].

І хоча швидше було б скоротити собі шлях через терени Міського центру, він вирішив цього не робити. Не хотів знову наближатися до статуї. Тому пішов довшою, кружною дорогою, а ввечері вже й не пам’ятав про цю пригоду.

До тепер.

«Ось сидить чоловік, — думав він. — Ось сидить чоловік у моховито-зеленому піджаку спортивного крою, придбаному в одній із найкращих крамниць на Родео-драйв; ось сидить чоловік у „Бейс Віджунз“[568] на ногах, а срака йому прикрита трусами „Келвін Клайн“; ось сидить чоловік з м'якими, легкими для очей контактними лінзами; ось сидить чоловік і пригадує сон того маленького хлопчика, який вважав сорочку „Ліги плюща“ з петелькою на спині й туфлі „Снеп Джек“[569] найвищим ступенем модності; ось сидить дорослий, дивлячись на ту саму стару статую… ба, агов, Поле, Високий Поле, я тут, аби сказати тобі, що ти той самий до останньої риски, що ти не постарішав, матір-твою-розтуди, ані на день».

Те саме старе пояснення так само бриніло йому в голові: примарилося вві сні.

Він гадав, що міг би повірити в монстрів, якби мусив. Хіба мало монстрів? Хіба він не сидів час від часу в радіостудіях, читаючи новини про таких екземплярів, як Іді Амін Дада, чи Джим Джонс[570], чи той парубок, який розірвав на шматки вибухівкою всіх людей у «МакДоналдсі» зовсім неподалік? Вогнем грати — сірники ощаджувати, монстри сьогодні дешеві! Кому потрібен квиток у кіно за п’ять доларів, коли ти можеш прочитати про них у газеті за тридцять п’ять центів, або почути про НИХ по радіо безкоштовно? І ще він гадав, що, якщо він зміг повірити в таку істоту, як Джим Джонс, то може повірити й у версію Майка Хенлона, принаймні, на якийсь час; у Воно навіть був певний понурий шарм, тому що Воно прибуло з Далекого Космосу, тож за Воно ніхто не мусив брати на себе відповідальності. Він міг повірити в монстра, в якого стільки облич, скільки гумових масок у крамниці сюрпризів (якщо ти зібрався придбати одну, то можеш захотіти купити собі й дюжину, думав Річі, дюжинами ж вони йдуть дешевше, авжеж, бандо?), принаймні суто теоретично… але щоб тридцятифутового зросту пластикова статуя зійшла зі свого постаменту й намагалася розкраяти тебе своєю пластиковою сокирою? Це вже, либонь, було трохи занадто. Як одного разу також зауважив Ейбрегем Лінкольн, чи Сократ, чи хтось ще такий: «Я їстиму рибу і їстиму м’ясо, але існує таке лайно, якого я просто не їстиму. Воно просто не годиться для…»

Знов той біль гострими голками вдарив Річі в очі, беззастережно вирвавши з нього зляканий скрик. Але зараз біль був іще гірший, глибший і довший, він пройняв Річі жахом до нутра кісток. Річі ляснув себе долонями по очах, а потім інстинктивно вхопився пальцями за нижні повіки, збираючись виколупнути лінзи. «Це, мабуть, якась інфекція, — якось каламутно подумав він. — Але ж, Господи Ісусе, як же це боляче».

Він відтягнув повіки донизу й уже був готовий звично один раз моргнути, щоб змусити лінзи викотитися (хай наступні п’ятнадцять хвилин він наосліп намацуватиме їх серед гравію, яким посипана місцина довкола цієї лавки, але Господи Ісусе, та насрати на це, саме зараз у нього наче цвяхи в очах), коли раптом біль ущух. Він не зменшувався; він просто разом зник. Ось цієї миті був тут, а наступної миті щез. Очі недовго сльозилися, а потім перестали.

Він повільно опустив руки — у грудях швидко билося серце — готовий зморгнути лінзи в ту ж мить, як біль почнеться знову. Той не почався. І раптом Річі вловив себе на думці про той єдиний фільм жахів, який колись, ще коли він був дитиною, його насправді налякав, мабуть, через те, що він терпів так багато принижень через окуляри й так багато думав про свої очі. То був фільм «Повзуче око»[571] з Форрестом Такером. Не вельми цікавий. Інші діти на ньому істерично реготали, але Річі не сміявся. Він геть похолов, сполотнів і занімів, наразі не маючи в запасі жодного Голосу, коли з штучного туману між декорацій у якійсь англійській кіностудії виповзло желеподібне око з жилястими щупальцями, помахуючи ними перед собою. Дивитися на те око було дуже бридко, воно було втіленням не зовсім усвідомлених страхів і тривог. Одної ночі, невдовзі по тому, Річі наснилося, ніби він дивиться на себе в дзеркало, підносить велику шпильку й повільно втикає її собі в чорну зіницю, відчуваючи тупу, водянисту пружність на дні заповненого кров’ю ока. Він згадав — саме зараз згадав, — як тоді прокинувся й побачив, що обмочився у ліжку. Найкращим доказом невимовної жахливості того сновидіння було те, що найперше він відчув не сором через своє нетримання, а полегшення; припавши тілом до мокрої теплої плями, він благословляв реальність того, що бачить.

— Та ну його нахер, — промовив Річі низьким, не зовсім певним голосом і почав підводитися.

Треба піти до «Таун Хаусу» і трохи здрімнути. Якщо це була їзда Шляхом Спогадів, то йому більш до вподоби лос-анджелеська автомагістраль у годину пік. Той біль в очах був, либонь, лише сигналом про втому від збою добового ритму після перельоту, плюс стрес від зустрічі з минулим, і все це разом, протягом неповного дня. Досить потрясінь; досить розвідок. Йому не подобалося, як його розум перестрибує з одного на інше. Як там та мелодія Пітера Гебріела? «Приголомш цю мавпу»[572]. Ну, цю мавпу приголомшено достатньо. Час трохи подрімати, а там, можливо, щось трохи й проясниться.

Підводячись, він знову зачепився поглядом за стенд перед Міським центром. Ураз уся сила збігла йому з ніг і він знову сів. Важко гепнувся.

Річі закляк, ніби хтось вихлюпнув усе повітря йому з легенів… а потім він знову почув той звук, звук, який наполовину був також тиском на шкіру й барабанні перетинки, той гостро-смертоносний шепітний подмух: «Свіііппппп!» Він скотився з лавки на гравій з думкою: «Так ось що вони мають на увазі, коли кажуть про дежавю, тепер і ти це знаєш, не буде потреби перепитувати в когось знову…»

Він ударився плечем і перекотився, дивлячись угору, на статую Пола Баньяна — тільки тепер там був не Пол Баньян. Натомість там стояв розкішний клоун, фантастика з пластику[579], двадцять футів люмінесцентних кольорів з помальованим гримом лицем, підпертим комічно-космічним жабо. Помаранчеві ґудзі-помпони, штамповані з пластику, кожен завбільшки як волейбольний м’яч, збігали передом його срібного костюма. Замість сокири він тримав величезну низку пластмасових кульок. На кожній було викарбовано два гасла: «ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ ТАК САМО РОК-Н-РОЛ» та «РОК-ШОУ РІЧІ ТОЗІЕРА „ВСІ МЕРТВІ“».

Річі, відштовхуючись долонями й п’ятами, посунувся назад. Гравій забивався йому ззаду в штани. Він почув, як під пахвою його модного піджака з Родео-драйв дереться шов. Річі перевернувся на живіт, скочив на рівні, похитнувся, озирнувся назад. Клоун дивився вниз на нього. Очі волого оберталися в його очницях.

— А чи я тебе налякав, чоловічку? — прогуркотіло одоробало.

І Річі почув, як його рот, абсолютно незалежно від його закрижанілого мозку, відповідає:

— Дешеві потрясіння в мене в машині на задньому сидінні, Бозо[580]. Ото й усе.

Клоун кивнув і вищирився так, ніби на щось більше він і не очікував. Помальовані криваво-червоним губи розсунулися, показавши зуби, як ікла — кожне з бритвенно-гострим шпичаком.

— Я міг би запопасти тебе просто зараз, якби схотів, — промовило одоробало. — Але попереду мусить бути ще чимало забави.

— Я теж чекаю забави, — почув Річі, як промовляє його рот. — Найбільш з усього забавним буде, коли ми прийдемо відтяти тобі нахер голову, бейбі.

Усмішка клоуна дедалі ширшала й ширшала. Він підняв одну руку в білій рукавиці, і Річі відчув, як викликаний цим рухом вітер здмухнув йому з лоба волосся, як це вже було колись, того дня, двадцять сім років тому. Вказівний палець клоуна вистромився на Річі. Великий, як сволок.

«Великий, як сво…» — подумав Річі, і тут знову вдарив той біль. Заганяючи іржаві шпичаки в м’яке желе його очей. Річі скрикнув, хапаючись собі за обличчя.

— Перш ніж прибирати скалку в сусіда свого з ока, заопікуйся колодою в оці власному, — оголосив клоун, слова його гуркотіли, вібрували, і Річі знову оповило тим солодкавим смородом трупного віддиху одоробла.

Поглянувши вгору, він зробив з півдесятка поспішливих кроків назад. Упершись долонями в рукавицях собі в обтягнуті потішними панталонами коліна, клоун нахилявся.

— Бажаєш іще погратися, Річі? Сподобається, якщо я покажу пальцем на твою цюцюрку й подарую тобі рак простати? Або можу показати на твою голову й подарую тобі гарнюню пухлину мозку — хоча, певен, дехто скаже, що то лише додаток до того, що там і так було. Я можу показати на твій рот і оте дурне теліпайло, твій язик, перетвориться всього лиш на гнійну болячку. Я це можу зробити, Річі. Бажаєш переконатися?

Очі клоуна ширшали, ширшали, і в тих чорних зіницях, кожна велика, як м’яч для софтболу, Річі побачив ту божевільну порожнечу, що напевне існує поза вінцями всесвіту; він побачив якийсь гівняний тріумф, що, як він відчував, може звести його з розуму. І в ту мить він розумів, що Воно було здатне зробити будь-що з того, і навіть більше.

І знов він почув, як промовляє його рот, але цього разу звучав не його власний голос і жоден з його роблених, колишніх чи теперішніх Голосів; це був Голос, якого він ніколи раніше не чув.

Пізніше він розповідатиме іншим, вагаючись, що то був Голос містера Дзиґосракого Ніґґера, гучний і гордий, самопародійний і ущипливий[581]. «Від’їбися, ти, старе білосраке кловняро! — загорлав Річі, і зненацька він уже знову сміявся. — Не застуй м’ні сонця, ти, мазафака! Шо хо’балакаю, де хо’гуляю, великого хера на тебе кладу, бо такого маю! Час маю і натхнення маю, свої плани маю, а ти лайно жуй, геть уйобуй! Чуєш мене, ти, діряве та дике гузно білопике?»

Річі здалося, що клоун відсахнувся, але він не завис на місці, щоб з’ясовувати це напевне. Він побіг, лікті зарухалися поршнями, поли піджака крилами летіли позаду, незважаючи на батька, котрий був зупинився, щоб його малюк міг помилуватися Полом, а тепер тривожно витріщився на Річі, як на скаженого.

«Фактично, людоньки, — думав Річі, — я й почуваюся так, наче сказився. Ох, Господи, чи не назавжди. Та це ж була найгівняніша в історії імітація Грандмастера Флеша, але якось цей трюк подіяв, якось…»

Та потім голос клоуна загримів позаду нього. Батько малюка його не почув, але обличчя маленького хлопчика раптом скривилося і він почав репетувати. Татусь підхопив синочка на руки, пригорнув його, збентежений. Навіть крізь власну нажаханість Річі ясно спостеріг це маленьке побічне шоу. Голос у клоуна був чи то сердито-розвеселеним, чи то просто сердитим:

«Ми маємо те око, тут, унизу, Річі… ти мене чуєш? Те, що повзає. Якщо ти не бажаєш полетіти звідси, не бажаєш сказати прощавай, тоді ти спустишся вниз під ось це місто й віддаси велику шану одному знаменитому великому оку! Спускайся донизу й побачишся з ним у будь-який час! У будь-який час, який тобі до вподоби. Ти мене чуєш, Річі? Принось із собою своє „йо-йо“. Хай Беверлі одягне велику пишну спідницю з чотирма чи п’ятьма нижніми спідничками. Та хай одягне собі на шию обручку свого чоловіка! А Едді щоб був у своїх двоколірних туфлях. Ми пограємо всякого рокабілі, Річі! Ми будемо грати ТІЛЬКИ ВСІІІІ ХІТИ!»

Досягши хідника, Річі наважився кинути погляд назад, і те, що він побачив, було аж ніяк не втішливим. Пола Баньяна так і не було на місці, але й клоуна також не було. Там, де перед тим стояли вони, тепер височіла двадцятифутова пластмасова статуя Бадді Холлі. На одному з вузьких лацканів його картатого спортивного піджака був круглий значок із написом: ШОУ РІЧІ ТОЗІЕРА «ВСІ МЕРТВІ».

Одну дужку окулярів Бадді було полагоджено за допомогою клейкої стрічки.

Той маленький хлопчик усе ще істерично ревів; його батько поспішно йшов із заплаканим сином на руках назад у бік середмістя. Річі він обійшов по широкій дузі.

Річі вирушив уперед,

(«ноги мене не зрадили цього разу»)

намагаючись не думати про

(«Ми будемо грати ТІЛЬКИ ВСІІІІ ХІТИ!»)

те, що щойно було трапилося. Єдине, про що йому хотілося думати, це про монструозну дозу віскі, яку він вихилить у барі Деррійського «Таун Хаусу» перед тим, як піднятися нагору й поспати.

Ця думка про випивку — просту, банальну випивку — дещо покращила йому настрій. Він знову озирнувся назад, і той факт, що Пол Баньян повернувся, стояв і щирився до неба, з пластиковою сокирою в себе на плечі, покращив настрій Річі ще дужче. Він пішов швидше, даючи драла, збільшуючи відстань між собою й тією статуєю. Він навіть почав було думати про можливу галюцинацію, коли той біль знову вдарив йому в очі, глибокий і жорстокий, змусивши його хрипло скрикнути. Якась гарненька юна дівчина, що йшла попереду нього, мрійливо поглядаючи вгору на просвіти між хмарами, оглянулася, завагалася, та потім поспішила до Річі.

— Містере, з вами усе гаразд?

— Це мої контактні лінзи, — відповів він напруженим голосом. — Мої кляті контактні лі… ох, Господи, як же боляче!

Цього разу він підніс вгору вказівні пальці так стрімко, що ледь не штрикнув ними собі в очі. Відтягуючи донизу повіки, він думав: «Я не зможу їх зморгнути, ось що мусить трапитися, я не зумію їх зморгнути, і мені болітиме так далі, і далі, і далі, аж поки я не осліпну, осліпну, ослі…» Проте одного моргання вистачило, як і завжди вистачало одного моргання. Чіткий і розбірливий світ, де кольори залишалися всередині обрисів і побачені обличчя були ясними й зрозумілими, просто пощез геть. Його місце зайняли широкі смуги пастельної каламуті. І хоча й Річі, і дівчинка-старшокласниця, яка виявила уважність і стурбованість, майже п’ятнадцять хвилин обшукували тротуар, жодної лінзи ніхто з них так і не знайшов.

Річі здавалося, що вглибині своєї голови він чує сміх клоуна.

5 БІЛЛ ДЕНБРО БАЧИТЬ ПРИВИДА

Білл не побачив Пеннівайза того дня, але він бачив привида. Справжнього привида. Так він думав тоді, і жодна з наступних подій не змусила його перемінити цю думку.

Він піднявся по Вітчем-стрит, на якийсь час затримавшись біля зливного колодязя, де того дощового жовтневого дня 1957 року знайшов свій кінець Джордж. Присівши навпочіпки, він зазирнув до врізаного в бордюрний камінь отвору дощоприймача. Важко билося серце, але він усе одно дивився.

— Вилазь, нумо, гайда, — промовив він стиха не з таким уже й божевільним переконанням, що його голос поплив уздовж темних і скрапливих тунелів, не завмираючи, а плинучи далі й далі, живлячись власними відлуннями, відбиваючись від порослих мохом кам’яних стін і давно мертвої машинерії. Він відчував, як той лине понад млявими, недобрими водами, можливо, одночасно виливаючись шепотом ще з сотень різних дощових стоків в інших частинах міста.

— Вилазь звідти, або ми прийдемо й д-дістанемо тебе.

Сповнений зневажливої відчайдушності, він чекав на відповідь навпочіпки, з руками між стегон, як бейсбольний ловець між подачами. Відповіді не надійшло.

Він уже збирався підвестися, коли на нього впала чиясь тінь.

Білл різко, завзято глянув угору, готовий до будь-чого… але там стояв лише маленький хлопчик років десяти чи, може, одинадцяти. У бойскаутських шортах, що виставляли напоказ його добряче подерті коліна. В одній руці він тримав сік-морозиво, а в іншій фібергласовий скейтборд, що мав вигляд майже так само побитий, як і його коліна. Сік-морозиво був яскраво-помаранчевим. Скейтборд був яскраво-зеленим.

— Ви завжди балакаєте до каналізації, містере? — спитав хлопчик.

— Тільки в Деррі, — відповів Білл.

Якусь мить вони дивилися один на одного серйозно, а потім одночасно вибухнули сміхом.

— Я хотів би в тебе запитати дещо д-д-дурнувате, — промовив Білл.

— Гаразд, — кивнув хлопець.

— Ти ніколи не чуєш чогось з отаких-от колодязів?

Хлопець подивився на Білла так, ніби той здурів.

— Г-гаразд, — мовив Білл, — з-забудь, що я п-питав.

Він вирушив геть і зробив було вже, либонь, з дюжину кроків — прямував він угору пагорбом, невиразно думаючи про те, що, мабуть, подивиться на свій старий дім, — коли його погукав той хлопчик.

— Містере!

Білл обернувся. Піджак висів у нього на пальці, перекинутий через плече. Комір сорочки розстебнутий, краватка послаблена. Хлопчик дивився на нього пильно, немов уже жалкуючи, що заговорив. Потім він знизав плечима, немов кажучи: «Та що за чорт».

— Йо.

— Йо?

— Йо.

— І що воно проказувало?

— Я не знаю. Воно говорило якоюсь іноземною мовою. Я чув, як ті звуки долітали зсередини однієї з отих насосних станцій у Пустовищі. З однієї з отих насосних станцій, вони такі, наче труби, що стирчать із землі.

— Я розумію, про що ти кажеш. А голос, який ти чув, був дитячим?

— Спершу була дитина, а потім наче чоловік, — хлопчик завагався. — Я трохи тоді злякався. Я побіг додому й розповів батькові. Він сказав, що то могло бути якесь відлуння чи ще щось таке, що по всіх тих трубах долинало з чийогось будинку.

— Ти в це повірив?

Хлопець чарівливо посміхнувся:

— Я читав у книжці Ріплі «Вір чи не вір», що був один такий парубок, у якого музика виходила із зубів[582]. Музика, яку грають по радіо. У нього пломби були, ну, наче маленькі приймачі. Гадаю, якби я повірив у таке, я міг би повірити в що завгодно.

— Е-ейа, — кивнув Білл. — Але чи ти повірив у таке?

Хлопчик спроквола похитав головою.

— А коли-небудь знову ти чув ті голоси?

— Раз, коли купався у ванні, — сказав хлопчик. — Тоді там був дівчачий голос. Вона просто плакала. Мені стало боязно витягати чіп, коли я вже скупався, бо, розумієте, я міг би її втопити.

Білл знову кивнув.

Хлопчик тепер дивився на Білла відкрито, очі в нього сяяли цікавістю.

— І ви знаєтешро ті голоси, містере?

— Я їх чув, — сказав Білл. — Дуже, дуже давно. А ти знав кого-небудь з тих дітей, яких було вбито тут, синку?

Сяйво зникло з очей хлопчика; натомість з’явилася нашорошена тривожність.

— Мій тато каже, мені не можна балакати з чужими. Він каже, будь-хто може виявитися вбивцею.

Він відступив ще на крок від Білла, пересунувшись у плямисту тінь в’яза — дерева, в яке Білл якось вгатився на своєму велосипеді двадцять сім років тому. Він тоді сильно забився і погнув кермо.

— Це не про мене, хлопчику. Чотири останні місяці я пробув у Англії. Я тільки вчора приїхав у Деррі.

— Мені все одно не можна з вами балакати, — повторив хлопець.

— Це правильно, — кивнув Білл. — Це в-в-вільна країна.

Помовчавши трохи, хлопчик промовив:

— Я товаришував з Джоні Ф’юрі якийсь час. Він був хорошим Хлопцем. Я плакав, — закінчив він буденно й сьорбнув рештки свого соку-морозива. Немов згадавши про щось, він вистромив язика, який став у нього тимчасово яскраво-помаранчевим, і облизнув руку.

— Тримайся подалі від дренажних колодязів і водостоків, — сказав спокійно Білл. — Тримайся подалі від безлюдних місцин і покинутих будинків. Тримайся подалі від залізничної станції. Але найголовніше — тримайся подалі від дренажних колодязів і водостоків.

Блиск повернувся в очі малого, але він довгенько нічого не казав. А потім:

— Містере, хочете почути дещо кумедне?

— Звісно.

— Ви знаєте той фільм, де акула пожирала всіх тих людей?

— Усі знають. «Ще-е-елепи». [583]

— Ну, розумієте, у мене є один друг. Томмі Вікананса його звуть, і він не дуже кмітливий. Не має клепки в себе під дахом, тямите, що кажу?

— Йо.

— Він вважає, що бачив ту акулу в Каналі. Він був там сам-один, у Бессі-парку, пару тижнів тому, і каже, ніби бачив її плавець. Він каже, що той був футів вісім чи дев’ять заввишки. Тільки сам плавець такий високий, вам ясно? І от він такий: «Оце-тo й убило Джоні й інших дітей. То була та акула, Щелепи, я знаю, бо сам її бачив». А я такий: «Наш Канал такий забруднений, що нічого в ньому не виживе, навіть верховодка. А ти думаєш, ніби бачив саму Щелепи там. У тебе десятої клепки не вистачає, Томмі». Томмі каже, ніби та акула вихопилася з води, точно як у кінці того фільму, і намагалася його вкусити, але він вчасно відскочив назад. Дуже кумедно, га, містере?

— Дуже кумедно, — погодився Білл.

— He має клепки під дахом, правильно?

Білл зам’явся:

— Тримайся й від Каналу також подалі, синку. Ти чуєш?

— Ви хочете сказати, що самі вірите в таке?

Білл зам’явся. Він збирався знизати плечима. Натомість він кивнув.

Хлопець різко видихнув з шиплячим присвистом. Похилив голову, немов від сорому.

— Йо, інколи я думаю, може, це в мене клепки не вистачає.

— Я тебе розумію, — Білл підійшов до хлопчика, котрий подивився вгору на нього серйозно, але цього разу не відсторонився. — Ти вбиваєш собі коліна на цій дошці, синку?

Хлопець поглянув униз на свої подерті коліна й вищирився:

— Йо, гадаю, так, інколи я злітаю на деяких трюках.

— А можна мені на ній спробувати? — запитав Білл раптом.

Хлопчик подивився на нього; спершу з роззявленим ротом, а потім зареготав:

— Це було б кумедно. Я ніколи не бачив дорослого на скейтборді.

— Я дам тобі четвертака, — сказав Білл.

— Тато мені казав…

— Ніколи не брати грошей і цукерок у незнайомих. Корисна порада. Я тобі все одно дам ч-ч-четвертак. То що скажеш? Тільки до р-р-рогу Джексон-стрит.

— Та не треба четвертака, — сказав хлопчик. Він знову залився сміхом — такий веселий, безхитрісний звук. Свіжий звук. — Не потрібен мені ваш четвертак. Маю два бакси. Я багатій натурально. Але таке мушу побачити. Тільки мене не звинувачуйте, якщо щось собі зламаєте.

— Не турбуйся, — сказав Білл. — Я застрахований.

Він крутнув пальцем одне з потертих коліщаток дошки, радіючи тій легкій швидкості, з якою воно обертається — воно звучало так, ніби в ньому цілий мільйон підшипникових кульок. Гарний то був звук. Він викликав щось дуже давнє у Білла в грудях. Якесь бажання — тепле, як любов, і чарівне, як кохання. Він усміхнувся.

— Про що ви думаєте? — запитав малий.

— Я думаю, що г-готовий убитися, — сказав Білл, і хлопець розсміявся.

Білл поставив скейтборд на тротуар і наступив на нього однією ногою. Покатав його на пробу вперед і назад. Хлопець дивився. Подумки Білл побачив себе, як він їде вниз по Вітчем-стрит у бік Джексон-стрит на зеленому, як авокадо, скейтборді цього малого, позаду нього напинаються поли піджака, його лиса голова блищить на сонці, коліна підігнуті тим тендітним чином, як ото підгинає коліна сексуальна білявка в свій перший день на сніжному схилі. Така поза, що підказує тобі: у своїй уяві вона вже впала. Він міг закластися, що цей хлопець їздить на скейтборді не так. Він міг закластися, що цей хлопець їздить

(«наввипередки з дияволом»)

так, ніби завтрашнього дня не існує.

Те гарне відчуття померхло в його грудях. Білл побачив, і то занадто ясно, як дошка висковзає йому з-під ніг і, необтяжена, кулею летить униз по вулиці, неймовірно яскраво-зелена, того кольору, який може полюбитися тільки дитині. Він побачив себе, як він гепається на гузно чи, можливо, на спину. Повільний наплив камери в окрему палату Деррійського міського шпиталю, як та, в якій вони колись відвідували Едді, після того як він зламав руку. Білл Денбро цілком закований у гіпс, одна нога висить на блоках і тросиках. Заходить лікар, дивиться на його картку, дивиться на нього, а потім каже: «Ваша провина полягає у двох ляпсусах, містере Денбро. Перший — це безпорадність зі скейтбордом. Другий — ви забули, що вам уже близько сорока років».

Білл нахилився, підхопив скейтборд і віддав його назад малому.

— Гадаю, не варто, — сказав він.

— Страшко курям на сміх, — промовив хлопчик, але благодушно.

Білл завів великі пальці собі під пахви й залопотів ліктями, приказуючи: «Ко-ко-ко».

Хлопчик засміявся.

— Слухайте. Мені вже треба додому.

— Будь обережним на цьому, — нагадав йому Білл.

— Не можна бути обережним на скейтборді, — відповів хлопчик, дивлячись на Білла так, ніби в того не вистачало клепки під дахом.

— Правильно, — погодився Білл. — Гаразд. Як то кажуть у нас у кінобізнесі, я тебе чую. Але тримайся подалі від дренажних колодязів і водостоків. І гуляй разом із друзями.

Хлопець кивнув:

— Та я тут поряд зі своїм домом.

«Мій брат також був поряд», — подумав Білл.

— У всякому разі, це скоро закінчиться, — сказав Білл малому.

— Справді? — перепитав хлопчик.

— Я так думаю, — сказав Білл.

— Окей. До скорого… страшко!

Хлопчик поставив одну ногу на дошку й відштовхнувся іншою. Щойно зрушивши, він поставив на дошку першу ногу й помчав униз вулицею із, як здалося Біллові, самовбивчою швидкістю. Але їхав він, як Білл від нього й очікував, з ліниво-недбалою граційністю. Білл відчував замилування цим хлопчиком, і радість, і бажання самому бути хлопчиком, разом із майже задушливим страхом. Хлопчик котився так, ніби не існувало таких речей, як смерть і старіння. Цей хлопчик здавався якимсь вічним і неминущим у своїх бойскаутських хакі-шортах і стоптаних кросівках, зі своїми щиколотками — без шкарпеток й доволі брудними, — і розвіяним позаду волоссям.

«Стережися, хлопче, так тобі не завернути за ріг!» — подумав Білл злякано, але хлопець, наче брейкденсер, вихнув стегнами вліво, пальці ніг крутнулися на зеленій фібергласовій дошці, і він без зайвих зусиль завернув за ріг на Джексон-стрит, просто впевнений, що там не буде нікого, хто завадив би на цого шляху. «Хлопчику, — подумав Білл, — не завжди так буде».

Наблизившись до свого дому, він не зупинився, а лише стишив ходу до швидкості бездільного перехожого. Там були люди на галявині: мати в шезлонгу зі сплячим немовлям на руках дивилася на двох дітей, либонь, десяти й одинадцяти років, які грали в бадмінтон на моріжку, що був іще мокрим після ранкового дощу. Молодший з цієї пари, хлопчик, спромігся відбити волан через сітку, і мати гукнула: «Гарний удар, Шоне!»

Будинок залишився того самого темно-зеленого кольору, і віялове вікно так само було над дверима, але квітників його матері не стало. Також, наскільки він зміг роздивитися, із заднього подвір’я зникли гімнастичні джунглі, які з викинутих кимсь труб колись збудував його батько. Біллу згадався той день, коли з їх вершечка впав Джорджі й надколов собі зуба. Як же він тоді репетував!

Дивлячись на все це (щось зникло, щось залишилося), він подумав про те, щоб підійти до тієї жінки зі сплячим немовлям на руках. Він подумав про те, щоб сказати: «Вітаю, мене звуть Білл Денбро, колись я жив тут». А жінка відповість: «Дуже приємно». Що могло б бути далі? Може, він запитав би, чи збереглося те лице — лице, що вони з Джорджі в нього інколи кидали дротики, — яке він колись так ретельно вирізав на одній із кроквин на горищі? Може, він спитав би, чи сплять її діти влітку, особливо спекотними ночами, на закритій веранді заднього ґанку, балакаючи між собою притишено, коли спостерігають танці блискавиць на обрії? Він припускав, що здатен дещо з цього запитати, але відчував, що страшно заїкатиметься, намагаючись бути люб’язним… та й чи хочеться йому насправді знати відповіді на ці запитання? Після того як помер Джорджі, дім цей став холодним, і заради чого б він не приїхав тепер у Деррі, те було не тут.

Тому він пішов далі й на розі завернув праворуч, не озирнувшись.

Опинившись невдовзі на Канзас-стрит, він попрямував назад у середмістя. Тільки затримався трохи біля огорожі край хідника, дивлячись униз, у Пустовище. Огорожа була тою самою — хисткий, побілений і вицвілий, дерев’яний штахетник, — і Пустовище на вигляд було тим самим, хіба що здичавілішим. Єдині зміни, що він їх зауважив: брудні димові смуги, якими завжди позначалося міське звалище, зникли (на зміну звалищу прийшов сучасний сміттєспалювальний завод) та понад зеленими хащами простягнувся довгий віадук — подовження платного шосе. Усе решта було таким знайомим, немов він востаннє бачив це минулого літа: бур’яни з кущами сповзають униз до пласких болотистих ділянок ліворуч та до гайків нікчемних дерев з чагарниками праворуч. Він побачив зарості того, що вони називали бамбуком: сріблясто-білі жердини дванадцяти-чотирнадцяти футів заввишки. Пригадав, що Річі якось був спробував цей бамбук покурити, стверджуючи, що він схожий на ту штуку, яку курять джазові музики, й від нього отримуєш кайф. Усе, що Річі тоді отримав, це нудоту.

Білл почув дзюрчання води, що бігла по багатьох маленьких потічках, побачив, як, відбиваючись від ширших плес Кендаскіґ, подає свої світлові сигнали сонце. І запах був той самий, навіть попри те, що зникло звалище. Потужний аромат рослинності на вершечку її весняного буяння не маскував цілком запаху сміття й людських викидів. Він був несильним, але впізнаваним. Запах розкладу; подих споду.

«Отам усе закінчилося колись, там же все закінчиться і цього разу, — подумав Білл з трепетом. — Отам… під цим містом».

Він постояв ще якийсь час, переконаний, що мусить щось побачити — якусь маніфестацію того зла, битися з яким він повернувся в Деррі. Нічого себе не позначило. Білл чув, як біжить вода, такий суто весняний, сповнений життя звук, що нагадав йому про ту греблю, яку вони там, унизу, колись збудували. Він бачив, як мерехтять кущі й дерева під легким вітерцем. І більше нічого. Жодного знаку. Він пішов далі, струшуючи по дорозі з долонь сліди парканового вапна.

Він рухався в бік середмістя, напівзгадуючи-напівмарячи, аж тут трапилася ще одна дитина — цього разу дівчинка років десяти у вельветових штанах з високою талією і вицвілій червоній блузці. Під однією рукою в неї стрибав, відбиваючись від землі, м’ячик, а в іншій вона тримала ляльку за біляве волосся з «Арнел».[584]

— Агов! — погукав Білл.

— Що? — підвела голову дівчинка.

— Яка найкраща крамниця в Деррі?

Вона трішки задумалася.

— Для мене чи для когось?

— Для тебе, — уточнив Білл.

— «Уживана Троянда, Уживаний Одяг», — сказала вона, аніскільки не вагаючись.

— Перепрошую? — перепитав Білл.

— Перепрошуєте за що?

— Я маю на увазі, це в крамниці така назва?

— Звичайно, — сказала дівчинка, дивлячись на Білла, як на заслаблого. — «Уживана Троянда, Уживаний Одяг». Моя мама каже, там саме лахміття, але мені подобається. У них там є старі речі. От, як платівки, яких ти ніколи не чув. А ще поштові листівки. Там пахне, як на горищі. Мені вже треба додому. Бувайте.

Вона вирушила далі, не оглядаючись, постукуючи м’ячиком, тримаючи за волосся свою ляльку.

— Агов! — гукнув Білл дівчинці вслід.

Вона кинула назад капризний погляд:

— Перепрошую, як-воно-називається ще раз?

— Та крамничка! Де вона?

Дівчинка озирнулася через плече й сказала:

— Там, куди ви саме йдете. Унизу Горбатого Пагорба.

Білл відчув, як загортається сам у себе дух минулого, як він обгортає його собою. Він нічого не збирався питати в цієї дівчинки; запитання само вискочило йому з рота, наче корок із горла пляшки шампанського.

Він спускався Горбатим Пагорбом у середмістя. Пам’ятні йому з дитинства склади й м’ясокомбінати — похмурі цегляні будівлі з брудними вікнами, від яких несло всепоглинущими м’ясними запахами — здебільшого позникали, хоча заводи «Армор» і «Зірчане м’ясо» все ще стояли на своїх місцях. А от «Конопляного пагорба» не було, і на місці «Орлиного м’яса» та «Кошерного м’яса» тепер стояв банк для автомобілістів, які бажають обслуговування, не вилазячи з-за керма, та пекарня. А там, де колись була стояла філія «Братів Трекерів», виднілася вивіска з написаною старомодними літерами назвою крамниці, про яку казала дівчинка з лялькою: «УЖИВАНА ТРОЯНДА, УЖИВАНИЙ ОДЯГ». Червону цеглу було пофарбовано на жовте, мабуть, років десять чи двадцять тому це був життєрадісний колір, але тепер він став мутним — тим кольором, що Одра його називала сечово-жовтим.

Білл повільно вирушив до крамниці, відчуваючи, як його знов облягає те відчуття дежавю. Пізніше він скаже іншим, що зрозумів, якого привида там побачить, іще до того, як його насправді побачив.

Вітрина «УЖИВАНОЇ ТРОЯНДИ. УЖИВАНОГО ОДЯГУ» була більш ніж просто мутною; вона була геть брудною. Нічого спільного з антикварними крамничками «Давність»[585] з їхніми креденсами «Хужер»[586], ловкенькими різьбленими ліжечками та скляним посудом доби Великої Депресії, підсвіченим прихованими ліхтариками; цей заклад був більше схожий на те, що його мати з цілковитою зневагою називала «типовим Янкі-ломбардом». Рясніло накиданими без пуття речами, що купами лежали тут, там і повсюди. Сповзаючі з вішаків сукні. Підвішені за голови грифів, наче страчені злочинці, гітари. Стояв ящик платівок-сорокап’яток, оголошення повідомляло: «10 центів ЗА ОДНУ. 1 ДОЛАР ЗА ДЮЖИНУ: „Сестри Ендрюз“, Перрі Комо, Джимі Роджерз та інші»[587]. Малося дитяче вбрання і жахливе на вигляд взуття з карткою перед ним: «СЕКОНД, АЛЕ НЕПОГАНЕ! $1 ЗА ПАРУ!» Стояли два телевізори, схоже, сліпі. А третій мутно показував вулиці «Зграю Брейді»[588]. Ящик книжок у м’яких обкладинках, більшість з відірваними палітурками («2 ШТУКИ ЗА ЧЕТВЕРТАК, 10 ЗА ДОЛАР, є й інші, ДЕЯКІ З НИХ „СВІЖАКИ“»), стояв поверх радіоприймача в брудному корпусі з білого пластику й з величезним, як будильник, верньєром. У брудних вазах на понадколюваному, щербатому, запилюженому обідньому столі стирчали букети пластмасових квітів.

Усе це Білл побачив як хаотичний фон для речі, в яку відразу ж учепився його погляд. Він закляк, дивлячись на неї розширеними, сповненими недовіри очима. Мурашки шалено бігали вгору та вниз по його тілу. Лоб був гарячим, руки холодними, на мить здалося, що всередині нього навстіж розчахнуться геть усі двері й він пригадає все.

Сілвер стояв у правій вітрині.

Сішки при ньому так і не було, й іржа розцвітила переднє і заднє крила, але верескливий клаксон був на місці, на кермі, зі своєю побляклою від тріщинок і віку гумовою бульбою. Сам ріжок, якого Білл завше тримав акуратно відполірованим, був тьмяним, покритим вибоїнами. Той плаский багажник над заднім крилом, на якому часто разом із Біллом їздив Річі, зберігся, але тепер був погнутий, висів на єдиному болті. На якомусь етапі хтось покрив сидіння фальшивою тигровою шкурою, яка тепер витерлася й обтріпалася так, що стало не розрізнити смуг.

Сілвер.

Білл підняв руку, якої не відчував, аби витерти сльози, що повільно збігали йому по щоках. Уже після того, як він упорався з цією справою за допомогою носовичка, Білл увійшов до середини.

Атмосфера в «Уживаній Троянді, Уживаному Одязі» була затхлою від віку. Тут пахло, як сказала та дівчинка, горищем — проте не тим приємним запахом, який бува на деяких горищах. Це був не запах старого плюшу чи оксамиту, не лляної олії, яку з любов’ю втирають у поверхні старих столів. Тут панував запах прілих книжкових палітурок, напівзасмажених під сонцем минулих літ брудних вінілових подушок, пилу, мишачого посліду.

З телевізора у вітрині гиготіла й кричала «Зграя Брейді». З радіоприймача десь углибині крамниці з ними конкурував голос якогось диджея, котрий називав себе «вашим друзякою Боббі Расселом» і обіцяв новий альбом Принца[589] тому слухачеві, який зателефонує і назве ім’я актора, що грав Воллі в «Полиште це Боброві»[590]. Білл знав — його зіграв хлопець на ім’я Тоні Доу, — але йому не потрібен був новий альбом Принца. Радіоприймач сидів на високій полиці посеред низки якихось портретів дев’ятнадцятого століття. Під нею сидів хазяїн, чоловік, мабуть, років сорока, у дизайнерських джинсах і сітчастій майці. Волосся він мав гладенько зачесане назад і був худим ледь не до межі виснаження. Ноги його були задрані на завалений гросбухами стіл, на якому домінував поцяцькований візерунками старовинний касовий апарат. Він читав якийсь роман у м’якій обкладинці, якого, на думку Білла, ніколи не було номіновано на Пулітцерівську премію[591]. Називався він «Жеребці з будмайданчика». Перед столом на підлозі стояв перукарський стовпчик, його смужка загвинчувалася вгору, вгору, у безкінечність. Його обшарпаний шнур вився по підлозі до розетки в плінтусі, наче якась втомлена змія. Табличка перед ним сповіщала: «ВИМЕРАЮЩА ПОРОДА $250».

Коли над дверима дзеленькнув дзвіночок, чоловік заклав сторінку сірниковою картонкою і підвів очі:

— Вам допомогти?

— Так, — сказав Білл і відкрив рота, щоб спитати про велосипед у вітрині. Але перш ніж він устиг заговорити, його розум заповнили якісь нав’язливі слова, єдине речення, що прогнало геть усі інші думки:

«Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє».

«Що, заради Бога»

(«штовхає»)

— Шукаєте щось конкретне? — запитав хазяїн ввічливим тоном, але уважно придивляючись до Білла.

«Він дивиться на мене так, — подумав, попри свою збентеженість, Білл зачудовано — ніби припускає, що я курнув тієї штуки, від якої отримують кайф джазові музики».

— Так, м-м-мене ц-ц-цікавить…

(«стовпи пхає»)

…ц-ц-цей ст-т-т…

— Цей перукарський стовпчик, ви маєте на увазі?

Очі хазяїна зараз демонстрували дещо таке, що Білл навіть у своєму теперішньому розгубленому стані добре пам’ятав і ненавидів з дитинства: нетерпіння чоловіка або жінки, яким доводиться вислуховувати заїку, прагнення швидко втрутитися й закінчити думку і таким чином заткнути бідолашного паршивця.

«Але я не заїкаюся! Я поборов це! Я НІХЕРА НЕ ЗАЇКАЮСЯ! Я…»

(«усіх запевняє»)

Ці слова так ясно звучали в його голові, що здавалося, наче хтось інший їх там вимовляє, що він зараз наче той одержимий демонами чоловік у біблійні часи — чоловік, в якого вверглася якась сутність Ззовні. Та проте голос він упізнав і розумів, що це його власний голос. Він відчув, як йому на обличчі тепло виступає піт.

— Я міг би зробити вам

(«привидів бачить»)

пропозицію щодо цього стовпчика, — проказував далі хазяїн. — Правду вам сказати, я не можу його штовхнути за двістіпсят. Я віддам його вам за стосімсятп’ять, як ви на це? Це єдина реально антикварна річ у моєму закладі.

(«стовп»)

— ЩОГЛА! — майже криком промовив Білл, і хазяїн злегка зіщулився. — Не ця щогла мене цікавить.

— З вами все гаразд, містере? — перепитав хазяїн. Дбайливий тон зраджувала жорстка сторожкість у його очах, і Білл побачив, що рука крамаря полишила стіл. Білл зрозумів через спалах радше не інтуїції, а логічного висновку, що нижче його власного поля зору стирчить відкрита шухляда й хазяїн майже напевне поклав свою руку туди, на якоїсь моделі пістолет.

Імовірно, він стривожився через можливе пограбування, більш ймовірно — просто стривожився. Він, урешті-решт, явний гей, а це те місто, де місцеві молодики влаштували смертельну купіль Ейдріену Меллону.

«Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє».

Це відганяло всі думки; це було, як божевілля. Звідки це взялося?

(«штовхає»)

Повторюючись знову й знову.

З раптовим титанічним зусиллям Білл накинувся на цю чужу фразу. Зробив він це, присилувавши свій мозок перекладати її французькою. Таким способом він побивав своє заїкання підлітком. У той час, як слова маршували полем його думок, він їх змінював… і зненацька відчув, що лещата заїкуватості послабшали.

Він усвідомив, що йому щось каже хазяїн крамниці.

— П-п-перепрошую?

— Я кажу, якщо ви збираєтеся затіпатися в корчах, зробіть це на вулиці. Мені тут такого лайна не треба.

Білл зробив глибокий вдих.

— Давайте почнемо с-спочатку, — сказав він. — Уявіть собі, ніби я щойно лиш у-у-увійшов.

— Окей, — доволі мирно погодився хазяїн. — Ви щойно лиш увійшли. І що далі?

— Т-той велосипед у вітрині, — сказав Білл. — Скільки ви хочете за той велик?

— Забирайте за двадцять баксів, — голос у нього тепер звучав розслабленіше, але рука все ще не показувалася назад. — Здається мені, свого часу це був «швінн», а тепер воно якийсь байстрюк, — він зміряв Білла очима. — Великий велосипед. Ви й самі могли б ним їздити.

Думаючи про зелений скейтборд того хлопця, Білл відповів:

— Гадаю, мої велосипедні поїздки вже в м-минулому.

Хазяїн знизав плечима. Нарешті знову показалася його ліва рука.

— Маєте сина?

— Т-так.

— Скільки йому?

— О-о-одинадцять.

— Величенький велик для одинадцятирічного.

— Ви приймете дорожній чек?

— Якщо його номінал не вище десяти баксів за ціну покупки.

— Я зможу дати вам двадцятидоларовий. Не проти, якщо я зателефоную?

— Ні, якщо це місцевий дзвінок.

— Місцевий.

— Зробіть собі ласку.

Білл подзвонив до Деррійської публічної бібліотеки. Майк був там.

— Ти де, Білле? — запитав він, і тут же, без паузи: — 3 тобою все гаразд?

— Я в порядку. Ти вже бачився з кимсь із наших?

— Ні. Побачу їх сьогодні ввечері. — Коротка пауза. — Тобто я очікую на це. Що я можу зробити для тебе, Білле?

— Я зараз купую велосипед, — спокійно сказав Білл. — Я подумав, чи не міг би я закотити його до тебе додому. У тебе є гараж чи щось таке, щоб я міг його там поставити?

Тиша у відповідь.

— Майку? Ти мене…

— Я тут, — відповів Майк. — Це Сілвер?

Білл поглянув на хазяїна, той знову читав свою книжку… чи, може, просто дивився в неї, сам уважно прислухаючись.

— Так, — підтвердив він.

— Де ти?

— Заклад називається «Уживана Троянда, Уживаний Одяг».

— Гаразд, — сказав Майк. — Мій дім під номером 61 на Палмер-лейн. Тобі треба піднятися по Головній вулиці.

— Я знайду.

— Гаразд, я тебе там зустріну. Повечеряти хочеш?

— Добре було б. Ти можеш піти з роботи?

— Без проблем. Керол мене прикриє… — Майк знову зам’явся. — Вона сказала, що десь за годину перед моїм поверненням сюди заходив якийсь парубок. Сказала, що йшов він звідси схожий на привида. Я її попрохав його описати. Це був Бен.

— Ти певен?

— Йо. І твій велосипед. Це також частина цього, хіба не так?

— Я б не здивувався, — сказав Білл, тримаючи на оці хазяїна, котрий на позір цілком поринув у свою книжку.

— Побачимося у мене вдома, — сказав Майк. — Номер 61. Не забудь.

— Не забуду. Дякую тобі, Майку.

— Бережи тебе Бог, Великий Білле.

Білл поклав слухавку. Хазяїн крамниці вмент закрив книжку.

— Знайшли собі місце для зберігання, друже мій?

— Йо.

Білл дістав свої дорожні чеки й розписався на двадцятидоларовому. Хазяїн порівнював два підписи з прискіпливістю, яку за менш бентежних ментальних обставин Білл вважав би доволі образливою.

Нарешті хазяїн виписав чек на проданий товар і засунув дорожній чек у свій старовинний касовий апарат. Підвівшись, він уперся руками собі в крижі, потягнувся, а потім вирушив до передньої частини крамниці. Шлях крізь купи лахміття і напівлахміття він прокладав собі з такою невимушеною граційністю, що Білл аж замилувався.

Піднявши велосипед, він його розвернув і покотив до краю вітринної платформи. Білл ухопився за кермо, щоб допомогти крамареві, і тієї ж миті його струснуло дрожем. Сілвер. Знову. Це ж знову Сілвер у нього в руках і

(«стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє»)

йому довелося силою відігнати цю думку геть, бо від неї йому робилося чудернацьки млосно.

— Заднє колесо трохи спускає, — сказав хазяїн (фактично воно було пласким, як налисник). Переднє було твердим, але таким лисим, що місцями на ньому проглядав корд.

— Не проблема, — сказав Білл.

— Ви зможете довести його звідси?

(«колись я водив його чудово; тепер просто не знаю»)

— Гадаю, так, — сказав Білл. — Дякую.

— Авжеж. А якщо захочете побалакати щодо перукарського стовпчика, повертайтесь.

Хазяїн притримав для нього двері. Білл вивів велосипед надвір, завернув ліворуч і вирушив у бік Головної вулиці. Люди кидали здивовані, зачудовані погляди на лисого чоловіка, що штовхає величезний велосипед зі спущеною задньою шиною і клаксоном, ріжок якого стирчить понад іржавим кошиком переднього багажника, але Білл їх ледве помічав. Він тішився тим, як добре його дорослі долоні припадають до гумових рукоятей керма, згадував, як він завжди збирався вв’язати в дірки в рукоятях по кілька тоненьких пластмасових смужок різних кольорів, щоб вони тріпотіли на вітрі. Так він ніколи на це й не спромігся.

Він зупинився на розі Головної і Централ-стрит перед фасадом «Містер Пейпербек».[592] І притулив велосипед до стіни книгарні тільки на те, щоб зняти з себе піджак. Нелегка то була робота — штовхати велосипед зі спущеним колесом, а після полудня стало вже спекотно. Вкинувши піджак до кошика, він рушив далі.

«Ланцюг іржавий, — думав Білл. — Той, кому він належав, не вельми піклувався про (друга) нього».

Він зупинився на мить, нахмурив лоба, намагаючись пригадати, що ж тоді було трапилося з Сілвером? Чи він його продав? Подарував комусь? Загубив його, може? Він не міг згадати. Натомість та ідіотська фраза

(«стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє»)

вигулькнула знову, недоречна, як м’який фотель посеред поля бою, як програвач платівок у каміні, як ряд олівців, що стирчать з бетонного хідника.

Білл помотав головою. Фраза розпалася й розвіялася, мов дим. Він поштовхав Сілвера до Майка додому.

6 МАЙК ХЕНЛОН УСТАНОВЛЮЄ ЗВ'ЯЗОК

Але спершу він приготував вечерю — гамбургери з пасерованими грибами з цибулею та салатом зі шпинату. На той час вони вже закінчили працювати з Сілвером і були більш ніж готовими до того, щоб поїсти. Будинок був маленьким, акуратним «Кейп-Кодом», білим із зеленим оздобленням. Майк якраз тільки-но під’їхав, коли Білл штовхав Сілвера вгору по Палмер-лейн. Він прибув за кермом старого «форда» з іржавими порогами й тріснутим заднім склом, і Біллу згадався той факт, що його так спокійно відзначив Майк: шість членів їхнього Клубу Невдах, котрі полишили Деррі, перестали бути невдахами. Майк залишився на місці, і досі перебував позаду.

Білл закотив Сілвера у Майків гараж, що мав глиняну проолієну долівку й був таким же достоту акуратним, яким виявився і його дім. Інструменти висіли на гачках, а прикриті бляшаними конусами лампи скидалися на ті світильники, які нависають понад більярдними столами. Білл приставив велосипед до стіни. Обидва чоловіки якусь хвильку дивилися на нього без слів, руки в кишенях.

— Це таки Сілвер, авжеж, — нарешті промовив Майк. — Я думав, що ти міг і помилитися. Проте це він. Що ти збираєшся з ним робити?

— Їбать мене, аби я те знав. У тебе є велосипедний насос?

— Йо. Здається, в мене також є й ремонтний набір для шин. У нього безкамерні шини?

— Завжди були, — Білл нахилився подивитися на спущене колесо. — Йо. Безкамерні.

— Готуєшся кататися на ньому знову?

— 3-з-звісно, ні, — різко відгукнувся Білл. — Мені просто не подобається бачити його, як він тут стоїть л-л-лайном на спущеній.

— Як скажеш, Великий Білле. Ти — бос.

Білл на це шпарко озирнувся, але Майк уже пішов до задньої стіни гаража й знімав там зі стіни насос. З одної з шафок він дістав бляшаночку з причандалами для ремонту шин і вручив Біллові, який подивився на неї з цікавістю. То була, як він пригадав, річ, пам’ятна йому з дитинства: маленька бляшана коробочка майже такого ж розміру й форми, як ті, що їх мали люди, котрі самі собі скручували сигарети, за винятком того, що в цієї верхня кришка була блискучою й карбованою — нею обшмуглювали гуму навколо пробою, перш ніж накладати латку. Бляшанка мала абсолютно новенький вигляд, на ній ще навіть був приклеєний цінник «Вулко»: $7,23. Біллові подумалося, що, коли він був малим, такий набір ішов, здається, за долар двадцять п’ять.

— Ти не тримав це тут невідь-відколи, — сказав Білл. Це не було запитання.

— Еге ж, — погодився Майк. — Купив минулого тижня. У тім торговельнім центрі, до речі.

— У тебе є власний велосипед?

— Hi, — відповів Майк, дивлячись йому просто в очі.

— Ти просто так купив цей набір.

— Просто отримав таку спонуку, — погодився Майк, не відриваючись поглядом від очей Білла. — Прокинувся з думкою, що це може стати у пригоді. Ця думка наверталася весь день. Отже… я й придбав цей набір. І ось ти тут, щоб ним скористатися.

— Ось я тут, щоб ним скористатися, — погодився Білл. — Але, як то кажуть у телесеріалах, що це все означає, милий?

— Спитаємо в інших, — сказав Майк. — Увечері.

— Чи всі вони там будуть, як ти гадаєш?

— Я не знаю, Великий Білле. — Після паузи він додав: — Гадаю, існує певна можливість, що всіх там не буде. Один або двоє можуть вирішити, що краще просто щезнути з міста. Або… — Він знизав плечима.

— Що ми робитимемо, якщо так трапиться?

— Не знаю, — Майк показав на бляшанку. — Я заплатив за цю штуку сім баксів. Ти збираєшся з нею щось робити чи просто так на неї й дивитимешся?

Білл дістав свій піджак з багажника-кошика й акуратно повісив його на вільний стінний гачок. Потім перекинув Сілвера так, щоб той стояв на сідлі, і почав обережно крутити заднє колесо. Йому не сподобалося, як іржаво рипить задня вісь, і Білл згадав майже беззвучне цокотіння підшипників на скейтборді того хлопчика.

«Трохи олії „Три-в-Одній“[593] цілком цьому зарадить, — подумав він. — Не зайве буде намастити й ланцюг також. Він іржавий, як той чорт… І гральні карти. Йому потрібні гральні карти на спицях. У Майка вони мусять бути, я певен. Гарні карти. „Велосипедні“,[594] з отим целулоїдним покриттям, яке робить їх такими жорсткими й слизькими, що, коли вперше намагаєшся їх тасувати, вони завжди розлітаються по всій підлозі. Гральні карти — це обов'язково, а ще прищіпки, щоб їх тримали…»

Він застиг, раптом похололий.

«Про що це ти таке, в ім’я Ісуса, думаєш?»

— Щось не так, Білле? — запитав Майк делікатно.

— Нічого, — його пальці торкнулися чогось дрібненького, круглого й твердого. Він устромив під нього нігті й потягнув. Маленька кнопка вилізла з шини. — А ось і п-п-притичина, — сказав він, і знов тривожно, непрохано й потужно зринуло йому в мозку те саме: «Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє». Але цього разу слідом за цим голосом, його голосом, прозвучав голос його матері: «Спробуй знову, Біллі. Ти майже впорався цього разу». І Енді Дивайн голосом допомагача Гая Медісона Джинглза закричав: «Агов, Дикий Білле, зачекай на мене!»[595]

Його пересмикнуло.

(«стовпи»)

Він похитав головок). «Я не зумів би промовити цього без заїкання навіть зараз», — подумав він, і на мить йому здалося, що він на порозі розуміння всього цього. Та потім воно пішло.

Він розкрив коробочку й узявся до роботи. Багато часу забрало те, щоб виконати її як слід. Майк стояв, опершись на стіну, у променях надвечірнього сонця, рукава сорочки підкочені, краватка відсмикнута донизу, насвистуючи мотив, який Білл урешті-решт упізнав: «Вона засліпила мене своєю вченістю»[596].

Чекаючи поки на шині застигне клей, Білл — аби лише щось робити, запевнив він себе, — намастив олією на Сілвері ланцюг, зірочку та осі. Від цього велик аніскільки не набрав кращого вигляду, але, коли Білл покрутив колеса, він виявив, що того рипіння вже нема, і це було втішливим. Сілвер би й раніше ніколи не переміг у жодному конкурсі краси. Єдиною його чеснотою було те, що він міг мчати літавцем.

Під п’яту тридцять вечора він майже забув про те, що тут є ще й Майк; він цілком занурився у дрібні, але вельми приємні дії, пораючись біля велосипеда. Накрутивши насадку насоса на ніпель заднього колеса, він дивився, як «товстішає» шина, наповнюючись повітрям. Йому радісно було бачити, що латка тримається гарненько.

Вирішивши, що вже достатньо, він відкрутив насадку насоса й уже збирався поставити Сілвера на колеса, аж тут почув позаду себе стрімкий, лопотливий стрекіт гральних карт. Він різко обернувся, ледь не перекинувши Сілвера.

Там стояв Майк, він тримав у руці колоду «Велосипедних» карт із блакитними сорочками.

— Тобі треба?

Білл повільно й тремтливо видихнув:

— Прищіпки в тебе також є, я гадаю?

Майк дістав з накладної кишені сорочки чотири штуки й простягнув Біллу.

— Просто тримав їх під рукою про всяк випадок, я г-г-гадаю?

— Йо, десь саме так, — кивнув Майк.

Білл узяв карти й спробував їх перетасувати. Руки в нього тремтіли, і карти спурхнули йому з пальців. Вони розлетілись повсюди… але тільки дві лежали мастями догори. Білл подивився на них, потім звів очі на Майка. Майків погляд так і залишався застиглим на розлетілих гральних картах. Губи в нього розтягнулися, оголивши зуби.

Обидві карти мастями вгору були піковими тузами.

— Це неможливо, — промовив Майк. — Я лише щойно розпечатав цю колоду. Дивися, — він показав на відро для сміття біля гаражних дверей, і Білл побачив там целофанову обгортку. — Як в одній колоді може знайтися два пікових тузи?

Білл нахилився й підібрав обидва.

— Як так можна розпорошити по всій підлозі цілу колоду, і щоб тільки дві карти лягли горілиць? — запитав він. — Це навіть краще пита…

Він перевернув тузи, подивився, потім показав їх Майку. В одної карти сорочка була блакитна, в іншої — червона.

— Святий Боже, Майкі, у що ти нас уплутав?

— Що ти збираєшся зробити з цими двома? — запитав Майк закрижанілим голосом.

— Авжеж, приставити їх до діла, — відповів Білл і раптом почав сміятися. — Саме це від мене й очікується, хіба не так? Якщо для використання магії є певні передумови, ці передумови неминуче впоряджаються самі собою. Правильно?

Майк не відповів. Він дивився, як Білл нахиляється до заднього колеса Сілвера й прилаштовує там гральні карти. Руки в нього все ще тремтіли, тож це забрало якийсь час, але зрештою він з цим упорався, зробив один тугий вдих, затримав повітря і крутнув заднє колесо. У гаражній тиші карти гучною кулеметною чергою заторохкотіли об спиці.

— Ходімо, — тихо промовив Майк. — Ходімо в хату, Великий Білле. Я приготую нам чогось перекусити.

Знищивши бургери, вони тепер сиділи, курили, дивилися, як на задньому подвір'ї Майка з сутінок починає розгортатися темрява. Білл дістав своє портмоне, знайшов у ньому чиюсь бізнес-картку й написав на ній речення, яке труїло його відтоді, як він побачив Сілвера у вітрині «Уживаної Троянди, Уживаного Одягу». Потім показав Майку, котрий прочитав його уважно, зі стуленими губами.

— Для тебе в цьому є бодай якийсь сенс? — запитав Білл.

— Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє, — Майк кивнув. — Так, я знаю що це таке.

— Ну, тоді й мені розкажи. Чи ти й далі збираєшся годувати мене л-л-лайном про те, що я мушу з’ясувати все сам?

— Ні, — заперечив Майк, — у даному випадку, я гадаю, нормально буде тобі розповісти. Ця фраза походить ще з англійських часів. Це скоромовка, яка стала вправою для шепелявих і заїкуватих. Твоя мати примушувала тебе її вимовляти того літа. Улітку 1958 року. Ти зазвичай ходив і пошепки її бурмотів.

— Я так робив? — перепитав Білл, а потім, повільно, сам собі відповідаючи на запитання: — Таки робив.

— Мабуть, ти дуже хотів її обрадувати.

Білл, який раптом відчув, що може зараз заплакати, тільки кивнув. Він не довіряв своїй спроможності говорити.

— Ти з нею так і не впорався, — розповідав далі Майк. — Я це пам’ятаю. Ти старався, як той чорт, але бовкало в тебе все одно весь час плуталося.

— Але я її вимовив, — сказав Білл. — Принаймні раз.

— Коли?

Білл вгатив по пікніковому столику кулаком так, що аж заболіло.

— Не пам’ятаю я! — крикнув він. А потім понуро повторив це знову: — Я просто не пам’ятаю.

1

Через день після того, як зателефонував Майк Хенлон, Генрі Баверз став чути голоси. Вони говорили до нього цілий день. Деякий час Генрі здавалося, що вони йдуть із місяця. Увечері, коли він полов свої грядки, то поглянув угору й побачив на сірому сутінковому небі місяць, маленький і блідий. Місяць-привид.

Власне кажучи, саме тому Генрі вирішив, що до нього говорив місяць. Лише місяць-привид міг розмовляти примарними голосами — голосами його старих друзів або тих дітлахів, які колись гралися в Пустовищі. Були й інші голоси… чиїх власників він не наважувався називати привселюдно.

Віктор Кріс першим заговорив до нього з місяця: «Вони вертаються, Генрі. Усі вони, чуваче, усі вони вертаються в Деррі».

Потім із місяця (мабуть, із темного боку) озвався Ригайло Хаґґінс: «Ти єдиний, Генрі. Ти єдиний, хто лишився з нашої компанії. Ти мусиш їх покарати, за мене й Віка. Ти ж не дозволиш якійсь малечі утерти нам носи? А що, я колись поцілив м'яча аж у контору Трекерів, то Тоні Трекер сказав, що мій м’яч неодмінно би вилетів за межі стадіону „Янкі“».

Він полов далі, поглядав на місяць-привид, і невдовзі з’явився Фоґерті та відвісив йому такий потиличник, що Генрі впав обличчям у грядки.

— Ідьйоте, ти виполюєш горошок укупі з бур’янами.

Генрі підвівся, утираючи грязюку з обличчя та витрушуючи з волосся землю. Перед ним, випнувши вперед здоровенне черево, стояв Фоґерті, кремезний чоловік у білому піджаку та білих штанях. Наглядачам (яких у «Джуніпер Гілл» іще називали терапевтами) не дозволялося носити гумові палиці, тож деякі (а найгіршими серед них були Фоґерті, Адлер і Кунц) тримали в кишенях тубуси з четвертаками. Вони завжди били в одне й те саме місце — у потилицю. Не було такого правила, яке б забороняло носити з собою четвертаки. Вони не вважалися смертельною зброєю в «Джуніпер Гілл» — у закладі для душевнохворих, що знаходився недалеко від Сіднея, на околиці Огасти[597].

— Мені дуже шкода, містере Фоґерті, — сказав Генрі та широко всміхнувся, показуючи ряд нерівних жовтих зубів. Вони скидалися на шпилики паркану, що огороджує будинок із привидами. Зуби в Генрі почали випадати ще років у чотирнадцять.

— Атож, тобі шкода, — відповів Фоґерті, — і якщо я тебе знову за цим застукаю, Генрі, ти пошкодуєш іще більше.

— Слухаюсь, містере Фоґерті.

Фоґерті пішов геть, і на ґрунті Західного поля лишилися коричневі сліди від його чорних черевиків. Оскільки Фоґерті повернувся до нього спиною, Генрі отримав змогу крадькома роззирнутися. Щойно розійшлися хмари, пацієнтів повиганяли в поле на прополку — усіх, хто був у Синьому крилі. Там тримали таких, що колись вважалися дуже небезпечними, а потім стали помірно небезпечними. Власне кажучи, всі пацієнти «Джуніпер Гілл» зараховувалися до категорії «помірно небезпечних», адже це був заклад для божевільних злочинців. Генрі Баверз потрапив сюди пізньої осені 1958 року, коли його засудили за вбивство власного батька. Той рік видався врожайним на судові процеси над убивцями, ще б пак! Коли справа заходила про вбивства, 1958 рік тримав пальму першості.

Тільки от вони думали, що Генрі вбив не лише свого батька. Якби він убив лише батька, то провів би років двадцять у Державній психіатричній лікарні Огасти — в гамівній сорочці та під дією заспокійливих препаратів. Тож ні, не тільки батька, суд постановив, що Генрі вбив їх усіх, принаймні більшість.

Щойно оголосили вердикт, на першій шпальті «Ньюз» вийшла редакторська замітка під назвою «Кінець довгої ночі в Деррі». У ній згадувалися найбільш кричущі речові докази: знайдений у письмовому столі Генрі пояс, що належав зниклому Патріку Гокстеттеру, купа шкільних підручників, вилучених зі стінної шафи та виписаних на імена зниклих Риджиналда Хаґґінса та Віктора Кріса, знаних друзяк Баверза молодшого, а найогидніше з усього — під оббивкою матрацу знайшли жіночі трусики й за штампом пральні з’ясували, що вони належали покійній Вероніці Ґроґан.

У статті «Ньюз» стверджувалося, що саме Генрі Баверз був тим самим монстром, який тероризував Деррі навесні та восени 1958 року.

Тож на першій шпальті накладу від шостого грудня «Ньюз» повідомили про кінець довгої ночі міста Деррі, але навіть такий ідьйот, як Генрі, знав, що в Деррі ніч ніколи не закінчується.

Його діставали запитаннями, стискалися навкруги щільним колом, у нього тикали пальцями. Шеф поліції відвісив Генрі два ляпаси, а один детектив на ім’я Лоттман заїхав йому кулаком у живіт і порадив зізнаватися чимшвидше.

«Там, надворі, чекають люди, і вони дуже незадоволені, Генрі, — сказав цей Лоттман. — Давненько в Деррі нікого не лінчували, але це не значить, що більше такого не відбудеться».

Генрі розумів, що копи завели цю пісню не тому, що добропорядні містяни Деррі дійсно могли увірватися в поліцейський відділок, винести звідти Генрі та повісити на першій же яблуньці. Детективам просто кортіло закрити справи про криваві, жахливі вбивства, що сталися того року. І вони б іще довго торочили про народну помсту, але Генрі полегшив їм справу. Баверз усвідомив: вони просто хотіли, щоби він в усьому зізнався. Генрі був не проти. Після жахіть, побачених у каналізації, після того, що сталося з Ригайлом та Віктором, йому було байдуже до всього. Так, погодився він, я вбив свого батька. І то була правда. Так, він убив Віктора Кріса та Риджиналда Хаґґінса. І це також було правдою, принаймні, в тому сенсі, що він завів друзів у тунелі, де їх убили. Так, він убив Патріка. Так, і Вероніку. Погодився на одного — забирай решту. Неправда, але байдуже. Комусь треба було взяти на себе провину. Може, тому його пожаліли. А якби він усе заперечував…

Він знав, як до нього потрапив пояс Патріка. Одного квітневого дня Генрі виграв його в Гокстеттера, але пояс не підійшов, тож Баверз закинув його в шухляду. З книгами теж усе було зрозуміло — чорт забирай, вони завжди тусили разом. Їм було стільки ж діла до шкільних підручників чи завдань на літо, скільки бабакам до чечітки. Мабуть, у шафах покійних друзів Генрі валялася купа його власних книжок, і, мабуть, копи також про це знали.

Трусики… ні, він гадки не мав, як трусики Вероніки Ґроґан опинилися в його матраці.

Але йому здавалося, що він знає, хто… або що доклало до цього руку.

Краще про такі речі не говорити.

Краще прикинутись дурником і тримати язик за зубами.

Тож його направили до Огасти, а потім у 1979 році перевели в «Джуніпер Гілл». Тут він зажив неприємностей лише раз, бо спершу ніхто не розумів, яка в нього причина. Один хлопака спробував вимкнути нічник Генрі. То був світильник із лампочкою у формі Дональда Дака[598], що розмахував своєю маленькою безкозиркою. Дональд ставав на варту, коли сідало сонце. А коли світло гасло, до Генрі приходили істоти. Їх не спиняли ані замки на дверях, ані дротяна сітка. Вони просотувалися, мов туман. Істоти. Вони говорили й сміялися… а інколи хапали його своїми пазурами. Волохаті істоти, лисі істоти, безокі істоти. Схожі на тих, які насправді вбили Віка та Ригайла, коли в серпні 1958 року трійця загнала Невдах у тунелі під Деррі.

Тепер Генрі роззирнувся й помітив інших пацієнтів із Синього крила. Ось Джордж ДеВіль, однієї зимової ночі 1962 року він убив свою дружину та чотирьох дітей. Джордж полов, зосереджено схиливши голову. Його біле волосся розвіювалось за вітром, із носа жваво струменіли шмарклі, а на грудях крутився й танцював здоровенний дерев’яний хрест. А он Джиммі Донлін, у газетах лише згадувалося, що влітку 1965 року, в Портленді, він убив свою матір. Але газети жодним словом не обмовились про те, що Джиммі провів новаторський експеримент із утилізації трупів: поки не прийшли копи, Джиммі встиг з’їсти більше половини тіла разом із мозком. «Від них я став удвічі розумніший», — зізнався Джиммі якось після відбою.

Позаду Джиммі навіжено сапав грядки маленький французик Бенні Больйо. Як завжди, він без упину наспівував один-єдиний рядок. Бенні був світлячком, тобто, піроманіяком. Зараз він полов і мугикав один і той самий рядочок із пісні групи «Дорз»[599]: «Запалимо ніч, запалимо ніч, запалимо ніч, запалимо…»

За деякий час починало діяти на нерви.

За Бенні стояв Франклін Д’Круз, який встиг зґвалтувати понад п’ятдесят жінок, поки його не піймали зі спущеними штаньми в бенгорському парку Террас. Вік його жертв коливався від трьох до вісімдесяти одного року. Не дуже перебірливим був той Франклін Д’Круз. Вдалині позаду нього виднівся Арлен Вестон, який замріяно витріщався на свою мотику рівно стільки ж часу, скільки полов. Фоґерті, Адлер і Джон Кунц — усі вони випробували на ньому трюк із «четвертаками в кулаку», аби змусити його швидше рухатись. Але одного разу Кунц трохи не розрахував сили, бо в Арлена Вестона кров потекла не лише з носа, а й з вух, і тої ж ночі в нього стався напад. Нічого серйозного, такий собі маленький напад. Але з тих пір Арлен почав безповоротно заглиблюватись у внутрішню чорноту, поки не перетворився у безнадійний випадок, утративши майже всі зв’язки з реальним світом. За Арленом…

— Прискорюйся, Генрі, інакше я вдруге прийду тобі на допомогу! — загорлав Фоґерті, і Генрі взявся сапати. Не треба йому нападів. Він не хотів закінчити, як Арлен Вестон.

Скоро голоси заговорили знову. Цього разу він чув голоси дітлахів, через яких він сюди потрапив. Вони шепотіли до нього з місяця-привида.

«Ти навіть товстуна не зловив, Баверзе, — тихо промовляв один із них. — Тепер я багатий, а ти сапаєш горошок. Щоб ти з’їв, засранцю!»

«Ба-Ба-Баверзе, ти ті-тільки о-о-облизнів і ло-ло-ловиш! Може, читав я-якісь хо-хо-хороші к-к-книги з тих пір, як тут си-сидиш? Я ба-ба-багато на-написав! Я ба-ба-багатий, а т-ти — у „Джу-Джуніпер Гілл“! Щоб ти з’їв, тупий засранцю!»

— Заткайтесь, — прошепотів Генрі примарним голосам і посапав швидше, виполюючи молодий горошок разом із бур’янами. Піт струменів по його щоках, наче сльози. — Ми вас майже зловили. Майже.

«Ми тебе посадили, ти, засранцю, — засміявся інший голос. — Ти гнався за мною, але так і не впіймав! Я теж розбагатів! Так тримати, невдахо!»

— Заткайтесь, — бурмотів Генрі, пришвидшуючи темп. — Заткайтесь, щоб вас усіх!

«Ти хотів залізти мені в трусики, Генрі? — дражнився ще один голос. — Дарма! Я віддалася їм усім, бо я шлюха розхожа, але теж зуміла розбагатіти. Ми знову зібралися разом, і знову займаємося цим, а в тебе нічого не вийде, навіть якби я тобі дала, бо в тебе не встає, тому їж, Генрі, на! ПОДАВИСЯ!»

Він навіжено полов. Грязюка, горошок і бур’яни розліталися в усі боки. Голоси-привиди мало не кричали; вони бриніли, літали в його голові, а до Генрі вже біг Фоґерті. Він щось горлав, але Баверз не розбирав його слів. Через голоси.

«Навіть не справився з таким ніґґєром, як я? — радісно задзеленчав наступний голос-привид. — Ми вас на коліна поставили в тому побоїщі! На срані коліна! Ха-ха, засранцю! Щоб ти з’їв та подавився!»

Вони гомоніли в унісон, сміялися над ним, обзивали невдахою, цікавилися, як йому сподобалася шокотерапія, яку провели над ним у Червоному крилі, питали, як йому «Джу-Джу-Джуніпер Гілл», питали й сміялися, сміялися й питали, а тоді Генрі кинув сапу та закричав до місяця-привида у синьому небі. Спочатку він кричав від люті, аж раптом сам місяць почав мінятися і перетворився на обличчя клоуна — гниле, пощерблене, жовтувате обличчя з чорними дірками замість очей. Червоний, кривавий вишкір розтягнувся в посмішку, щиру й божевільну до нестерпності. Тепер Генрі кричав не від люті, а від смертельного жаху, а голос клоуна говорив до нього з місяця-привида. І ось що він казав: «Ти маєш повернутися, Генрі. Ти маєш повернутися й довести справу до кінця. Ти маєш повернутися в Деррі та вбити їх усіх. За мене. За…»

Тут Фоґерті, який хвилини дві стояв неподалік та горлав на Генрі (поки інші пацієнти стояли по своїх грядках, комічно схопивши сапи, наче фалоси; вираз облич був не стільки зацікавленим, скільки… так, майже задумливим, ніби вони розуміли, що зараз відкривається завіса над таємницею, через яку вони всі сюди потрапили, що раптова істерика Генрі Баверза, яку він закатав у Західному полі, несла в собі більший зміст, ніж звичні напади божевільних), так от, Фоґерті втомився горлати та наніс Генрі богатирський удар четвертаками. Генрі рухнув, наче кам’яна брила, а голос клоуна прослідував за ним у жаский вирій темряви, раз у раз приговорюючи: «Убий їх усіх, Генрі, убий їх усіх, убий їх усіх, убий їх усіх».

2

Баверз лежав без сну.

Місяць зайшов, і за це Генрі почувався неймовірно вдячним. Нічний місяць не так сильно нагадував привида, він був справжнім, окрім того, Генрі помер би від переляку, якби знову побачив моторошне обличчя клоуна, що пливе над горами, полями і лісами.

Він лежав на боку та напружено вдивлявся в нічник. Дональд Дак давно перегорів, його замінили Мікі та Міні Мауси[600], які витанцьовували польку. Далі було зелене обличчя Оскара Грауча з «Сезам-стрит», але в кінці минулого року його змінило Ведмежа Фоззі[601]. Генрі відмічав роки ув’язнення не кавовими ложечками, а перегорілими світильниками.

Вночі тридцятого травня, рівно за чотири хвилини по другій, нічник Баверза згас. Генрі ледь чутно застогнав… але не прокинувся. Тої ночі в Синьому крилі чергував Кунц. Він був найгіршим з усіх. Навіть гірший за Фоґерті, який увечері так зарядив Генрі, що той ледве рухав головою.

Довкола спали інші пацієнти Синього крила. Бенні Больйо лежав, оперезаний еластичними ременями. Коли всі повернулися з прополки, йому дозволили подивитися повтор «Швидкої»[602] у залі для дозвілля, а десь по шостій він став дрочити без упину й передишки, викрикуючи: «Запалимо ніч! Запалимо ніч! Запалимо ніч!» Йому вкололи заспокійливе, і все було добре години чотири, але близько одинадцятої, коли закінчилася дія «Елавілу»[603], він знову взявся за старе. Бенні драв свого прутня так нещадно, що крізь пальці полилася кров, а він усе кричав: «Запалимо ніч!». Тож йому вдруге вкололи заспокійливе та надійно пов’язали. Тепер він спав, і в тьмяному світлі його маленьке мишаче обличчя нагадувало посмертну маску Арістотеля.

Генрі Баверз лежав у своєму ліжку і слухав хропіння, голосне й тихе, кректання й, час від часу, пердіння. Він чув дихання Джиммі Донліна, яке важко було з чимось сплутати, хоча Джиммі спав за п’ять ліжок від нього. Донлін дихав швидко, з присвистом, який неодмінно нагадував Генрі звук швейної машинки. Крізь причинені двері він чув тихий гул телевізора в комірці Кунца. Він знав, що Кунц дивився нічне кіно на «Каналі 38», попивав «Тексас Драйвер» та наминав вечерю. Кунц полюбляв сандвічі з арахісовим маслом та солодкою цибулькою. Коли Генрі про це дізнався, то здригнувся й подумав: «А кажуть, що всіх придурків позакривали».

Цього разу голос ішов не з місяця.

Цього разу голос лунав з-під ліжка.

Генрі одразу пізнав той голос. Це був Віктор Кріс, якому двадцять сім років тому відірвало голову десь під Деррі. А відірвало її чудовисько Франкенштейна. Генрі бачив, як це сталося, і коли потвора відірвалася від здобичі, Генрі на собі відчув погляд її жовтих водянистих очей. Так, чудовисько Франкенштейна вбило Віктора, а потім Ригайла, але Вік повернувся, немов примарний повторний показ чорно-білої передачі з тих часів, коли тільки починали укладати список «Ніфті Фіфтіз», президент був лисий, а на «б’юїках» замість вікон ставили ілюмінатори[604].

І зараз, коли цей голос нарешті прийшов, Генрі помітив, що почувається дуже спокійним і нічого не боїться. Він навіть відчував деяке полегшення.

— Генрі, — промовив Віктор.

— Вік! — відгукнувся Генрі. — Що ти робиш там під ліжком?

Бенні Больйо кректав та бурмотів уві сні. Ритмічне носове дихання Джиммі, яке нагадувало швейну машинку, на мить спинилося. Кунц прикрутив звук на маленькому телевізорі «Соні», і Генрі Баверз майже відчував, як той схилив голову набік, поклавши одну руку на регулятор гучності, поки пальці іншої торкалися випуклості, яка напинала праву кишеню його медичної уніформи — тубуси з четвертаками.

— Не треба говорити вголос, Генрі, — сказав Вік. — Я можу читати твої думки. А інші люди мене не чують.

— Що ти хочеш, Вік? — спитав Генрі.

Довгий час відповіді не було. Генрі вирішив, що Вік уже пішов. Звук телевізора Кунца знову став гучніший. Знизу почувся скрегіт, тихо зарипіли пружини, і з-під ліжка виповзла чорна тінь. Вік дивився на нього та посміхався. Генрі невпевнено посміхнувся у відповідь. Старий добрий Вік і сам трохи скидався на чудовисько Франкенштейна. Шию оперезав шрам, схожий на посмертне татуювання шибеника. Генрі подумав, що він пролягає по лінії, де голову приладнали назад до тулуба. Очі Віка були дивного сіро-зеленого кольору, а рогівка наче плавала у в’язкій юшці.

Віктору досі було дванадцять років.

— Я хочу те саме, що й ти, — сказав Вік, — я хочу помститися їм.

— Помститися, — замріяно повторив Генрі Баверз.

— Але для цього тобі потрібно звідси вибратися, — продовжував Вік. — Ти маєш повернутися в Деррі. Ти мені потрібен, Генрі. Ти всім нам потрібен.

— Вам вони не зашкодять, — сказав Генрі, розуміючи, що звертається не лише до Віка.

— Вони не зашкодять Мені, бо не вірять від щирого серця, — сказав Вік. — Але не все так гладко, Генрі. Ми й тоді не думали, що дітлахи нас переможуть. Але того дня в Пустовищі товстун від тебе втік. І товстун, і базікало, і діваха — вони всі втекли від нас того дня після кіно. А кам’яне побоїще, коли вони врятували ніґґера…

— Не треба про це! — закричав Генрі до Віка, і на мить в його голосі знову зазвучала тиранічна сила волі, яка колись зробила з нього лідера. Потім він замружився, чекаючи стусана від Віка (звісно, Вік міг робити, що заманеться, оскільки він був привидом), але Вік лиш вишкірився.

— Я й сам можу про них подбати, якщо їм забракне віри, — сказав він, — але ти живий, Генрі. Ти розправишся з ними незалежно від того, вірять вони чи ні. Ти можеш убивати їх поодинці чи одразу розправитися з усіма. Ти можеш їм помститися.

— Помститися, — повторив Генрі, а потім із сумнівом поглянув на Віка. — Але я не можу звідси вибратися, Вік. На вікнах ґрати, до того ж, сьогодні чергує Кунц. Кунц найгірший. Може, завтра вночі…

— Не хвилюйся за Кунца, — сказав Вік та підвівся. Генрі помітив, що Кріс досі носив джинси, які вдягнув у день смерті, а штанини були поплямовані брудом з каналізації. — Я подбаю про Кунца.

Вік простягнув руку.

Трохи повагавшись, Генрі взяв її. Вони попрямували до вхідних дверей у Синє крило, звідки лунав звук телевізору. Вони майже дійшли до виходу, коли прокинувся Джиммі Донлін, який з’їв свою матір. Він вибалушив очі на пізнього відвідувача Генрі. То була його мати. Як завжди, з-під верхнього одягу на чверть дюйма визирала комбінація. Верхня частина голови була відсутня. Жахливі, червоні очі подивилися на нього, а потім мати вишкірилася, і Джиммі побачив, як помада розмазується по жовтих кінських зубах — як завжди. Джиммі заверещав:

— Ні, ма! Ні, ма! Ні, ма!

Телевізор одразу замовк. Інші пацієнти ще не встигли розбуркатися, а Кунц уже поспішав до палати зі словами:

— Гаразд, засранцю, готуйся ловити власну голову. З мене досить.

— Ні, ма! Ні, ма! Прошу, ма! Ні, ма…

Кунц увірвався в кімнату. Спершу він побачив високого, огрядного Баверза, котрий мав трохи безглуздий вигляд через свою гамівну сорочку, з-під якої виднілася млява плоть, наче кавалок тіста у тьмяному світлі з коридору. Потім Кунц поглянув ліворуч, і з його легень, наче жмуток скловати, вивалився беззвучний крик. Біля Баверза стояла істота в костюмі клоуна. Вона була футів вісім заввишки. Костюм відливав сріблом. На грудях бовванів ряд оранжевих помпонів. На ногах були надміру великі комічні чоботи. Але голова в нього була не клоунська, і навіть не людська; то була голова добермана пінчера, єдиного створіння на цій чарівній планеті, якого боявся Джон Кунц. Червоні очі собаки горіли вогнем. Шовковиста морда шкірилася здоровенними білими іклами.

Тубус із четвертаками випав із нечулих пальців Кунца, прокотився по підлозі та зупинився в кутку. Увечері наступного дня Бенні Больйо, який міцно проспав усю ніч, знайшов монети та сховав їх у своїй шафці. За три четвертаки він зміг накупити собі самокруток на цілий місяць.

Кунц знову набрав повні груди повітря й хотів закричати, але істота вже кинулася на нього.

— Вистава почалася! — загарчав клоун і стиснув плечі Кунца пальцями в білих рукавичках.

Кунц збагнув, що під рукавичками ховалися не людські кінцівки, а звірячі лапи.

З

Вже втретє за цей довгий, нескінчений день Кей МакКолл підійшла до телефону.

Цього разу в неї вийшло набагато краще, ніж за дві попередні спроби. Цього разу вона дочекалася, поки на іншому кінці дроту відповіли на дзвінок, і доброзичливий голос із ірландським акцентом промовив: «Сикс-стритівський відділок, сержант О’Баннон, чим я можу вам допомогти?», а вже потім Кей повісила слухавку.

Господи Ісусе, та в тебе непогано виходить. Може, на восьмий чи дев’ятий раз в тебе стане духу назвати своє ім’я.

Вона пішла на кухню, налила собі содової, а потім додала трохи шотландського віскі, хоча знала, що запивати «Дарвон»[605] алкоголем — ідея не дуже вдала. Їй пригадався уривок народної пісні, яку вона в молодості чула по студентських кав’ярнях: «Голова гуде від віскі, джин хлюпоче в животі / Ти помреш від цього, друже, — док колись сказав мені», і вона нервово засміялася. Над баром висіло дзеркало. Кей поглянула на своє відображення, і сміх різко обірвався.

Хто ця жінка?

Одне око набрякло так, що ледве відкривалося.

Хто ця побита жінка?

Ніс гротескно роздувся й посинів, наче в лицаря-п’янички, що років тридцять тинявся по шинках.

Хто ця побита жінка, яка схожа на тих нещасних, що повзуть до кризових центрів, коли перелякаються вкінець, чи, навпаки, наберуться хоробрості, чи просто втратять здоровий глузд настільки, щоб піти від чоловіків, котрі їх кривдять, котрі систематично їх духопелять — тиждень за тижнем, місяць за місяцем, рік за роком?

Рвана подряпина на щоці.

Хто вона, Кей, пташко моя?

Рука в підтримуючій пов’язці.

Хто? Це ти? Невже це ти?

— Зустрічайте… Міс Америка, — проспівала вона. Їй хотілося, аби голос звучав упевнено й цинічно, проте вийшло тільки на початку — на сьомому складі Кей затнулася, а на восьмому голос зірвався. То був не впевнений голос, а переляканий. Вона це розуміла, бо лякалася не вперше, проте завжди вміла опановувати свої страхи. Зараз їй подумалося, що цей раз так просто не минеться.

Лікар, який прийняв Кей у крихітній палаті при домі Сестер Милосердя за півмилі від її будинку, був молодим і навіть симпатичним. За інших обставин вона б мимохідь (а може, й залюбки) розглянула перспективу затягнути його до себе в ліжко та показати сім чудес світу за одну ніч. Але хтивості й сліду не було. Біль — поганий провідник для хтивості. І страх також.

Його звали Ґеффіном, і Кей було байдуже, що він так пронизливо на неї дивиться. Він узяв білий паперовий стаканчик, до половини наповнив водою з-під крану, вийняв пачку сигарет із шухляди стола та подав Кей.

Вона взяла одну сигарету, і Ґеффін запалив сірника. Секунду-дві він ловив вогником кінчик сигарети, бо в Кей тремтіли руки, потім кинув сірник в паперовий стаканчик. Шшшш.

— Чудова звичка, — сказав лікар. — Правда?

— Оральна манія, — відповіла Кей.

Він кивнув і замовк. Він усе дивився на неї. Неначе чекав, що вона от-от заплаче, і Кей розізлилася, оскільки саме це й збиралася зробити. Вона ненавиділа, якщо комусь, а передусім чоловікам, вдавалося передбачити її емоції.

— Хлопець? — зрештою спитав він.

— Мені б не хотілося про це говорити.

— Угу.

Він курив і дивився на неї.

— Хіба мама тобі не казала, що витріщатися неввічливо?

Вона хотіла, щоби фраза прозвучала жорстко, проте більше скидалося на благання: «Не дивися на мене, я знаю, який у мене вигляд, я бачила». За цією думкою прийшла інша, і Кей підозрювала, що її подруга Беверлі також про це загадувалася. Найгірше побиття відбувалося десь глибоко всередині, на тому рівні, де людина могла переживати внутрішньо-духовну кровотечу, якщо це можна так назвати. Кей знала, як виглядає, ще б пак. Більше того, вона знала, як почувається. Вона почувалася жовтою. Гнітюче було відчуття.

— Я скажу лише раз, — заговорив Ґеффін низьким приємним голосом. — Коли я чергую в швидкій, лізу в бочку[606], так би мовити, то за тиждень бачу десятки два побитих жінок. Інтерни мають справу ще з двома десятками. Тому слухай. Прямо тут у приймальні є телефон. Я дам тобі гроші на дзвінок. Набереш відділок на Сикс-стрит, залишиш їм своє ім’я та адресу, розкажеш, що сталося та хто це зробив. Потім покладеш слухавку, я дістану з тої картотечної шухляди пляшку бурбону — виключно в медичних цілях, сама розумієш — і ми вип’ємо за це. Бо я вважаю, і то лише моя суб’єктивна думка, що нижче за чоловіка, який б’є жінок, може бути лише сифілітичний щур.

Кей мляво посміхнулася.

— Дякую за пропозицію, — сказала вона, — але я відмовлюся. Поки.

— Угу. Але коли прийдеш додому, гарненько роздивися себе в дзеркалі, міс МакКолл. Хто б то не був, він тебе добряче потягав.

І тоді вона заплакала. Не змогла втриматися.

Том Роган подзвонив близько півдня того ж дня, коли вона зі спокійною душею проводила Беверлі. Він спитав, чи Кей не виходила на зв’язок із його дружиною. Голосу нього був спокійний, поміркований, і аж ніяк не засмучений. Кей відповіла, що майже два тижні не бачила Беверлі. Том подякував і повісив слухавку.

О першій, коли вона працювала в своєму кабінеті, пролунав дзвінок у двері. Кей пішла відчиняти.

— Хто там?

— Доставка квітів, фірма «Крагін», мем, — відповів високий голос.

Невже вона була такою дурепою, що не пізнала неприродній фальцет Тома, що повірила, ніби він може так легко здатися, що зняла ланцюжок перед тим, як відчинила двері?

Він увійшов, і вона встигла вимовити лиш: «Забирайся зв…», коли нізвідки прилетів кулак Тома й обрушився на її праве око, від чого повіки зімкнулися, а в голові спалахнув неймовірний біль. Вона стрімголов покотилася по коридору, намагаючись встояти на ногах і хапаючись за все, що попадало під руку: витончена, крихка ваза розбилася об кахлю, перекинулася вішалка для одягу. Кей упала. Том зачинив за собою двері та пішов до неї.

— Забирайся звідси! — закричала вона на нього.

— Щойно ти скажеш, де вона, — сказав Том, ідучи до неї по коридору. Кей вдалося розгледіти, що він і сам має кепський вигляд, а точніше сказати, жахливий вигляд, і вона відчула, як серце сповнила неясна, проте люта втіха. Що б Том не зробив із Бев, скидалося на те, що вона відплатила йому сповна. У будь-якому разі, достатньо, аби він цілий день не виходив із дому, та й зараз Том краще б виглядав на лікарняному ліжку.

А ще він був дуже сердитим і озлобленим.

Кей ледве звелася на ноги та позадкувала, не зводячи очей з Рогана, наче з дикого звіра, що вирвався з клітки.

— Я вже сказала, що не бачила її, і це правда, — вимовила вона. — А тепер забирайся, поки я не подзвонила в поліцію.

— Ти її бачила, — відповів Том, намагаючись розтягнути набряклі губи у вишкірі. Кей помітила, що його зуби стали на диво нерівними, а передні були взагалі зламані. Він продовжував: — Я дзвоню тобі й кажу, що не знаю, де Бев. Ти кажеш, що два тижні її не бачила. І жодного запитання. Жодного непривітного слова, хоч я в курсі, чорт забирай, що ти мене ненавидиш. То де ж вона, пизда ти тупа? Розкажи мені.

Тоді Кей повернулася та побігла далі по коридору. Вона хотіла дістатися до вітальні, захлопнути розсувні двері з червоного дерева та провернути засувку. Вона випередила Тома (він шкутильгав), але не встигла зачинити двері, як він протиснувся між стулками. Роган зробив один судомний ривок та опинився у вітальні. Кей знову обернулася, намагаючись утекти, але він схопив її за сукню та смикнув із такою силою, що матерія на спині розірвалася від коміра до пояса. «Ах ти лайно, цю сукню пошила твоя дружина», — незв’язно подумала вона, і Том розвернув її обличчям до себе.

— Де вона?

Кей занесла руку й відвісила йому такого потужного ляпаса, що в нього аж голова закинулася, а поріз на лівій щоці знову почав кровоточити. Том ухопив її за волосся та направив обличчям у свій кулак. На мить Кей здалося, що її ніс вибухнув. Вона закричала, набрала повітря, щоб закричати знову, але закашлялася від власної крові. Тепер її охопив жах. Вона ніколи не думала, що у світі може існувати стільки жаху. Цей божевільний сучий син збирався її вбити.

Вона кричала і кричала, поки кулак Тома не заїхав їй в живіт, вибивши з неї все повітря, і вона захекалася. Кей стала хекати й кашляти одночасно і на якусь моторошну мить вирішила, що задихнеться.

— Де вона?

Кей захитала головою:

— Не… бачила її, — вимовила вона, хапаючи повітря ротом. — Поліція… ти сядеш у тюрму… придурок…

Він ривком поставив її на ноги, і Кей відчула, як у плечі щось хруснуло. Спалахнув новий біль, такий сильний, що їй стало млосно. Том розвернув її, тримаючи за руку, а потім викрутив цю руку їй за спину. Кей закусила нижню губу та пообіцяла собі, що більше не кричатиме.

— Де вона?

Кей похитала головою.

Том знову смикнув її за руку, так сильно, що аж крекнув. Його гаряче дихання потрапляло прямо їй у вухо. Кей відчула, як її стиснутий правий кулак б’є по її ж лівій лопатці, і вона закричала, коли там знову щось хруснуло, на цей раз сильніше.

— Де вона?

— …знаю…

— Що?

— Я не ЗНАЮ!

Він пустив та відштовхнув її. Схлипуючи, Кей повалилася на підлогу, з носа струменіла кривава юшка. Потім пролунав мелодійний звук, ніби щось розбилося, і коли Кей озирнулася, Том уже схилився над нею. Він відбив вершечок іншої вази, цього разу з вотерфордського кришталю.[607] Він тримав вазу за денце, зупинивши зазубрену горловину в кількох дюймах від її обличчя. Вона витріщилася на гостре скло, мов зачарована.

— Дай-но я тобі дещо поясню, — промовив він, випльовуючи слова вперемішку з гарячим повітрям, — ти скажеш мені, куди вона поїхала, або збиратимеш обличчя з підлоги. У тебе три секунди, може, менше. Коли я злюся, час біжить швидше.

«Моє обличчя», — подумала вона й здалася… чи прогнулася, як вам більше до вподоби. Вирішальною стала думка про те, що це чудовисько поріже їй обличчя битою горловиною вотерфордської вази.

— Вона поїхала додому, — схлипнула Кей, — до рідного міста. Деррі. Є таке місце, Деррі, в штаті Мейн.

— На чому вона поїхала?

— Сіла на а-а-а-автобус до Мілуокі. Звідти хотіла добиратися літаком.

— От пизда драна! — скрикнув Том, підводячись. Він бездумно описав велике півколо по кімнаті, скуйовджуючи своє волосся, так що воно тепер стирчало в різні боки.

— Ах ти пизда, ах ти дірка тупа, ах ти манда відполірована!

Він підхопив витончену дерев’яну статуетку (яка була в Кей, відколи їй виповнилося двадцять два) у формі чоловіка й жінки, що займалися коханням, і пожбурив у камін, де вона розлетілася на шматки. Том помітив своє відображення в дзеркалі над каміном і на мить застиг із виряченими очима, наче побачив привида. А потім знову накинувся на Кей. Він дістав щось із кишені своєї спортивної куртки, і з тупим здивуванням жінка побачила перед собою книжку в м’якій палітурці. Обкладинка була майже чорна, окрім назви, написаної червоними блискучими літерами та малюнка, на якому кілька молодих людей стояли на кручі понад річкою. «Чорні пороги».

— Що це за хрін?

— А? Що?

— Денбро, Денбро.

Він нетерпляче махав книгою перед її обличчям, а потім ударив нею Кей. Щока запалала від болю, а потім по шкірі розійшовся жар, наче від червоного розпеченого вугілля.

— Де він?

Кей починала розуміти.

— Вони були друзями, У дитинстві. Вони обоє виросли в Деррі.

Том ще раз огрів її книгою, цього разу по іншій щоці.

— Прошу, — схлипнула вона, — будь ласка, Томе.

Він підсунув до неї вінтажного стільця на тонких гнутих ніжках, розвернув спинкою та сів на нього. Обличчя Тома, що позирало на неї поверх спинки стільця, нагадувало гелловінський гарбуз із прорізаними отворами.

— Слухай сюди, — сказав він. — Послухай свого старого дядька Томмі. Можеш це зробити, сучко, чи ти вже спалила свого ліфчика?[608]

Вона кивнула. Вона відчувала гарячий, мідний присмак крові в горлі. Плече горіло вогнем. Вона молилася, аби то був не перелом, а звичайний вивих. «Але це ще не найгірше. Моє обличчя, він збирався порізати мені обличчя…»

— Якщо ти подзвониш у поліцію й скажеш, що я тут був, то я стану все заперечувати. Ти ні хуя не доведеш. У покоївки вихідний, тож маємо такий собі інтим на двох. Звісно, мене все одно можуть заарештувати, як ти гадаєш?

Кей усвідомила, що знову киває, неначе до голови була прив’язана мотузка, за яку хтось смикав.

— Атож. І що я зроблю? Внесу заставу та швиденько повернуся до тебе. Твої цицьки знайдуть на кухонному столі, а очі плаватимуть в акваріумі. Ти мене зрозуміла? Ти зрозуміла свого старого дядька Томмі?

Кей знову розридалася. За мотузку досі хтось смикав — голова моталася вгору й униз.

— Чому?

— Що? Я… я не…

— Прокинься, щоб тебе! Чому вона поїхала туди?

— Я не знаю! — скрикнула Кей.

Він пригрозив їй розбитою вазою.

— Я не знаю, — сказала вона тихіше. — Прошу. Вона не сказала мені. Прошу, не кривдь мене.

Він кинув вазу в смітник і підвівся.

Він пішов, цей незграбний чоловік-ведмідь, похиливши голову й не озираючись.

Вона кинулася слідом і замкнула двері. Вона побігла на кухню та замкнула двері з чорного ходу. На мить замислившись, вона пошкандибала нагору (так швидко, наскільки дозволяв біль у животі) та замкнула скляні двері, що виходили на балкон другого поверху. Раптом він вирішить ковзнути вгору по одній з колон і залізти всередину. Він був травмованим, але, окрім того, божевільним.

Вона вперше підійшла до телефону та вже опустила руку на слухавку, коли згадала його слова.

«Внесу заставу та швиденько повернуся до тебе… твої цицьки на кухонному столі, а очі в акваріумі».

Кей відсмикнула руку від телефона.

Потім вона пішла у ванну й поглянула на свій ніс, схожий на перестиглий помідор, і синець на все око. Вона не заплакала, бо сором і страх були сильнішими за сльози. «Ох, Бев, люба, я зробила все, що могла, — подумала вона, — але моє обличчя… він сказав, що поріже мені обличчя…»

В аптечці знайшлися «Дарвон» і «Валіум». Вона повагалася, а потім взяла по пігулці з кожної пачки. Вона пішла в дім Сестер Милосердя по допомогу та зустріла відомого нам лікаря Ґеффіна, який зараз був єдиним чоловіком у цілому світі, чия смерть не викликала б у Кей бурхливої радості.

А звідти — знову додому, знову додому, джиґеті-джоґ.[609]

Вона підійшла до вікна в спальні та поглянула надвір. Сонце майже закотилося за обрій. На Східному узбережжі зараз пізні сутінки, напевне, в Мейні година сьома.

Що робити з копами, ти вирішиш пізніше. Зараз головне — попередити Беверлі.

«Було б набагато легше, — подумала Кей, — якби ти, моя люба Беверлі, розказала мені, де збираєшся зупинитися. Гадаю, ти сама ще не знала».

Вона кинула курити два роки тому, проте в шухляді столу тримала пачку «Пел Мел» — про всяк випадок. Вона дістала одну сигарету, затягнулася й скривилась. Останнього разу вона курила з цієї пачки десь у грудні 1982 року, і ця крихітка була залежаною, наче поправка про рівність прав у сенаті штату Іллінойс. Кей усе одно курила, примруживши одне око від диму, друге ж мружилося саме по собі, та й баста. Дякуючи Тому Рогану.

Сутужно вправляючись лівою рукою (той сучий син вивихнув їй робочу руку), вона набрала довідкову штату Мейн і запросила назви та телефонні номери всіх готелів і мотелів у Деррі.

— Мем, це займе багато часу, — з сумнівом повідомила оператор.

— Навіть довше, ніж ти думаєш, сестро, — відповіла Кей. — Я писатиму своєю невмілою рукою. Робоча подалась у відпустку.

— Зазвичай, ми не…

— Послухай мене, — незлобливо перебила Кей. — Я дзвоню з Чикаго. Я намагаюся вийти на зв’язок зі своєю подругою, яка щойно кинула чоловіка та подалася в Деррі, де виросла. Її чоловік знає, куди вона поїхала. Він отримав цю інформацію, відлупцювавши мене так, що я світу білого не бачу. Цей чоловік — психопат. Подруга має знати, що він іде до неї.

Виникла довга пауза, а потім оператор довідкової промовила значно людянішим голосом:

— Гадаю, вам насправді потрібен номер Деррійського поліцейського департаменту.

— Гаразд, я його теж запишу. Але її треба попередити, — сказала Кей. — А ще…

Вона згадала про порізану щоку Тома, гулю на чолі, ще одну — на скроні, шкутильгання, жахливі, набряклі губи.

— Може, буде достатньо, якщо вона просто дізнається про його приїзд, — завершила вона.

Ще одна довга пауза.

— Ти там, сестро? — спитала Кей.

— «Арлінгтон Мотор Лодж», — відповіла оператор, — 643-8146. «Бессі Парк Інн», 648-4083. «Баньян Мотор Корт»…

— Трохи повільніше, гаразд? — попросила Кей, несамовито дряпаючи продиктовані номери. Вона пошукала очима попільничку, проте не побачила й загасила «Пел Мел» об настільний бювар. — Тепер продовжуй.

— «Кларендон Інн»…

4

На п’ятому дзвінку їй майже пощастило. Беверлі Роган зупинилася в готелі «Деррі Таун Хаус». Пощастило майже, тому що Беверлі в номері не було. Кей залишила своє ім’я, телефон та прохання, щоби Беверлі передзвонила їй, щойно повернеться, як би пізно не було.

Портьє повторив повідомлення. Кей піднялася на другий поверх і прийняла ще одну пігулку «Валіуму». Вона лягла та спробувала заснути. Сон не йшов. «Вибач мені, Бев, — думала вона, позираючи у темряву й занурюючись у наркотичне сп’яніння. — Те, що він сказав про моє обличчя… то було занадто. Подзвони мені, Бев. Будь ласка, подзвони чимшвидше. І стережися того божевільного сучого сина, за якого ти вийшла заміж.»

5

Божевільному сучому сину, за якого Беверлі вийшла заміж, пощастило з квитками більше, ніж за день до того його дружині, оскільки він вилетів із «О’Хара»,[610] що є осередком комерційних авіаліній материкової частини Сполучених Штатів. Під час польоту він раз у раз перечитував замітку про автора, розміщену в кінці «Чорних порогів». У ній значилося, що Вільям Денбро був уродженцем Нової Англії та автором ще трьох романів (як послужливо зазначалося в замітці, вони випускалися видавництвом «Сіґнет»[611] у м’якій обкладинці). Він та його дружина, актриса Одра Філіпс, мешкали в Каліфорнії. Помітивши, що «Чорні пороги» були видані у 1976 році, Том здогадався, що з того часу цей романіст міг написати ще пару книг.

Одра Філіпс… він бачив її в кіно, чи не так? Він рідко звертав увагу на актрис (Том вважав, що в гарному фільмі має бути погоня, або детективна історія, або ж чудовисько), але цю крихітку він запам’ятав. Він помітив її тому, що вона була дуже схожа на Беверлі: довге руде волосся, зелені очі, цицьки завжди напоготові.

Він сів рівніше й почав хлопати книжкою по коліну, намагаючись не звертати уваги на біль у голові та роті. Так, він був певен. Одра Філіпс була тою рудоволосою дівкою з гарними цицьками. Він побачив її в картині Клінта Іствуда, а через рік — у жахастику під назвою «Кладовищенський місяць». Тоді Беверлі була з ним у кіно, а коли вони виходили після сеансу, Том зауважив, що актриса дуже схожа на неї. «Не думаю, — відповіла тоді Бев. — Я вища, а вона гарніша. А ще в неї темніше волосся». От і все. Він більше не згадував про той випадок — дотепер.

Він та його дружина, актриса Одра Філіпс…

Том дещо розумівся на психології, бо маніпулював дружиною протягом усіх років їхнього шлюбу. І тепер, десь на підсвідомості, його починало гризти надокучливе відчуття неспокою. Воно полягало в тому, що Бев і цей Денбро гралися разом у дитинстві та що цей Денбро одружився на жінці, яка, попри все, що говорила Бев, була навдивовижу схожа на дружину Тома Рогана.

В які ігри гралися Денбро й Беверлі, коли були малими? У листоношу? У пляшечку?

У що ще?

Том сидів у своєму кріслі, хлопав книгою по коліну та відчував, як у нього починають пульсувати скроні.

Коли він прибув у Бенгорський міжнародний аеропорт і підійшов до кіосків із прокату автомобілів, дівчата (одна вдягнена в жовте, друга — в червоне, третя — в яскраве зелене) нервово поглянули на його небезпечне, набрякле обличчя й сказали (нервуючись іще більше), що їм дуже шкода, але вільних машин немає.

Том пішов до газетної розкладки й купив бенгорську газету. Не звертаючи уваги на погляди перехожих, він почав проглядати оголошення з продажу, і згодом виокремив три підхожі варіанти. І на другому дзвінку отримав бажаний результат.

— У газеті написано, що в тебе є універсал «Ел-ті-ді 76».[612] За чотирнадцять сотень.

— Так, усе вірно.

— Ось що я тобі скажу, — сказав Том і торкнувся гаманця в кишені куртки. Він був набитий готівкою, шість тисяч доларів. Том повів далі: — Прижени її до аеропорту, і ми складемо угоду прямо тут. Ти віддаси мені машину, розписку про розрахунок та технічний паспорт. Плачу готівкою.

Молодик із універсалом на продаж помовчав, а потім сказав:

— Я зніму свої номери.

— Звісно, без проблем.

— Як я вас пізнаю, містере…?

— Містер Барр, — сказав Том, дивлячись на вивіску над терміналом аеропорту, на якій було написано «АВІАЛІНІЇ „БАР ХАРБОР“ ПОДАРУЮТЬ ВАМ НОВУ АНГЛІЮ — І ЦІЛИЙ СВІТ!». — Я чекатиму біля дальнього входу. Ти мене пізнаєш по обличчю, бо сьогодні я не в кращій формі. Вчора ми з дружиною пішли кататися на роликах, і я добряче гепнувся. Думаю, могло бути гірше. Я не пошкодив нічого, крім обличчя.

— Ого, яка прикрість, містере Барр.

— Заживе. Просто прижени сюди машину, мій любий друже.

Він повісив слухавку, попрямував до дверей і вийшов у теплу запашну травневу ніч.

За десять хвилин у весняних сутінках з’явився молодик на універсалі. Виявилося, він іще зовсім пацан. Вони уклали угоду, й пацан видав розписку, яку Том байдуже запхав до кишені плаща. Він стояв і дивився, як пацан відкручував номерні знаки штату Мейн.

— Накину ще три бакси за викрутку, — сказав Том, коли той закінчив.

Пацан замислено глянув на нього, знизав плечима, простягнув викрутку та взяв три банкноти, які видав йому Том. «Яке мені діло», — говорило те знизування. «І ти абсолютно правий, мій маленький любий друже», — подумав Том. Він проводив пацана поглядом до таксі, а потім сів за кермо «форду».

Лайняна була машина: трансмісія скреготала, кардан гарчав, корпус торохкотів, а гальма не викликали жодної довіри. Але то не мало значення. Він обігнув аеропорт, заїхав на довгострокову парковку й отримав талон. Він зупинив машину біля «субару», яка, судячи з вигляду, простояла тут досить довго. Узявши викрутку пацана, він зняв знаки з «субару» та почепив їх на «форд». Він працював, наспівуючи собі під ніс.

О десятій вечора він уже прямував на схід по трасі № 2, а на сусідньому сидінні лежала розгорнута дорожня карта штату Мейн. Том виявив, що радіо в «форді» було несправне, тож їхав у тиші. Нічого страшного. Він мав теми для роздумів. Наприклад, він думав про всі ті чудові речі, які зробить із Беверлі, коли впіймає її.

Він усім серцем відчував, що Беверлі була десь поруч.

І курила.

Ох, моя люба дівчинко, Том Роган не той чоловік, якому можна їбати мозок. А питання полягає от у чому — що нам тепер із тобою робити?

«Форд» прокладав дорогу крізь ніч, поспішаючи за світлом від власних фар. Коли Том дістався Ньюпорта, він уже все вирішив. Він знайшов відчинену крамничку на головній вулиці, зайшов до неї та купив блок «Кемелу». Продавець побажав йому гарного вечора. І Том побажав йому того самого.

Він кинув блок на сидіння й рушив далі. Він повільно їхав по трасі № 7, шукаючи свій поворот. А ось і він — на знаку було вказано: «Траса № 3» та «ХЕЙВЕН 21 ДЕРРІ 15».

Він повернув і дозволив «форду» набрати швидкість. Він поглянув на сигаретний блок і злегка всміхнувся. При зеленому світлі панелі приладів його обличчя мало дивний, упирячий вигляд.

«Купив тобі трохи сигарет, Бевві, — подумав Том, поки автомобіль мчав у напрямку Деррі зі швидкістю 60 миль на годину поміж високих стовбурів ялин і сосен. — Таки-так! Цілий блок. Лише для тебе. І коли я побачу тебе, моя люба, то згодую тобі всі сигарети до останньої. І якщо треба буде провчити того хлопця Денбро, я й це можу влаштувати. Без проблем, Бевві. Жодних проблем».

І вперше з того часу, як ця брудна сучка влаштувала на нього засідку й втекла, Том став почуватися добре.

6

У компанії «Брітіш Еарвейз» Одра Денбро придбала квиток першого класу на літак «Ді-сі 10».[613] Того ж вечора, за десять хвилин до шостої, вона вилетіла з «Хітроу» і відтоді гналася за сонцем. Сонце залишалося попереду (власне кажучи, воно виграло перегони), але то не мало значення. З випадкової доброї нагоди Одра з’ясувала, що рейс № 23 компанії «Брітіш Еарвейз» зупиняється на дозаправлення в… Бенгорському міжнародному аеропорту.

То був божевільний, кошмарний день. Фредді Фаєрстоун, продюсер «Мансарди», дуже хотів поговорити з Біллом. Стався якийсь нелад із каскадеркою, що мала падати сходами замість Одри. Виявляється, в каскадерів теж була профспілка, і ця жінка вже виконала свій обсяг роботи на тиждень, чи щось таке подібне. Профспілка вимагала, щоби Фредді склав угоду про додаткову оплату, або ж найняв для трюку іншу жінку. Проблема полягала в тому, що вільних каскадерок, схожих за статурою на Одру, не було. Фредді сказав голові профспілки, що тоді їм доведеться найняти чоловіка, а що поробиш? Героїня ж не котиться сходами в самих трусиках і ліфчику. Вони мали руду перуку, а костюмер підбере для хлопця накладні груди й стегна. Можна навіть знайти штучні сідниці, як виникне потреба.

Голова профспілки відповів, що ні, друже, це неможливо. Згідно з уставом, чоловік не має права заміняти жінку. Статева дискримінація.

У кіноіндустрії ходили легенди про золотий характер Фредді, але того разу він зірвався. Фредді порадив голові профспілки, товстуну з паралізуючим запахом поту, котитися під три чорти. Голова порадив Фредді стулити пельку, інакше він не дочекається жодного каскадера на знімальному майданчику «Мансарди», а потім потер великим і вказівним пальцями. Цей хабарницький жест довів Фредді до сказу. Голова був великим, проте кволим, а Фредді був великим і сильним, бо досі ганяв в американський футбол кожного разу, як випадала нагода, а колись навіть набрав сто очок у крикет.

Він виштовхав голову за двері та повернувся до свого кабінету, щоби все обдумати, але за двадцять хвилин звідти вибіг, горлаючи, що йому потрібен Білл. Фредді вирішив переписати всю сцену, щоб викинути з неї падіння сходами. Одрі довелося зізнатися Фредді, що Білла в Англії вже не було.

— Що? — перепитав Фредді. У нього відвисла щелепа. Він дивився на Одру таким поглядом, наче вирішив, що вона з’їхала з глузду. — Що ти таке кажеш?

— Його викликали назад у Штати, ось що я тобі кажу.

Фредді випросив руки вперед, немов хотів схопити Одру, і вона злякано відсахнулася. Фредді поглянув на свої руки, сховав їх у кишені й підвів очі на актрису.

— Мені шкода, Фредді, — несміливо вимовила вона, — справді, дуже шкода.

Одра підвелася, налила собі кави з кав’ярника «Сілекс», який стояв у Фредді на електроплитці, й помітила, що руки в неї трохи тремтіли. Вона сіла й здригнулася, коли почула підсилений голос Фредді, що лунав крізь гучномовці й наказував усім іти додому чи в шинок, бо знімальний день уже скінчився. Десять тисяч фунтів, як мінімум, пішли псу під хвіст.

Фредді вимкнув гучний зв’язок, встав і налив собі чашку кави. Потім він знову сів і простягнув Одрі пачку сигарет «Сілк Кат».

Одра похитала головою.

Фредді взяв одну, запалив і, мружачись проти диму, поглянув на актрису.

— Це все не серйозно, правда?

— Серйозно, — відповіла вона, намагаючись тримати себе в руках.

— Що сталося?

Одра дуже прихильно ставилася до Фредді й довіряла йому від щирого серця, тому розповіла все, що знала. Фредді слухав похмуро й напружено. Оповідка не забрала багато часу — коли Одра закінчила, в студії ще хлопали двері, а на парковці заводилися двигуни.

Деякий час Фредді мовчав, позираючи у вікно, а потім обернувся до неї:

— Мабуть, у нього стався нервовий зрив.

Одра похитала головою:

— Ні, не схоже. Він сам на себе був не схожий, — вона ковтнула й додала: — Може, тобі треба було побачити його на власні очі.

Фредді криво посміхнувся:

— Ти маєш розуміти, що дорослі чоловіки рідко відчувають зобов’язання виконувати обіцянки, які вони давали, коли були малими. І ти читала книги Білла, тому знаєш, що він багато пише про дитинство, і гарно пише. Дуже точно й у подробицях. Тому ідея про те, що він забув усе, що з ним тоді відбувалося, виглядає абсурдною.

— У нього на руках з’явилися шрами, — сказала Одра, — а раніше їх не було. До цього ранку.

— Маячня! Ти їх просто не помічала до цього ранку.

Вона безпорадно знизала плечима:

— Я би помітила.

Але вона бачила, що Фредді не йме віри.

— То що ж робити? — спитав він, але Одра знову похитала головою. Фредді підпалив ще одну сигарету від попередньої.

— Питання з головою профспілки я залагоджу, — сказав він. — Може, не особисто, бо зараз він радше вб’є мене, ніж дасть нового каскадера. Пошлю до нього Тедді Роланда. Тедді — той іще педрило, але такий харизматичний, що ескімосам узимку лід продасть. І що далі? У нас залишаються чотири знімальні тижні, а твій чоловік десь у Массачусетсі…

— У Мейні…

Фредді лише махнув рукою.

— Яка різниця… Ти впораєшся без нього?

— Я…

Він нахилився вперед.

— Ти мені подобаєшся, Одро, справді подобаєшся. І Білл також, попри те, що він підклав мені таку свиню. Гадаю, ми й удвох управимось. Якщо треба буде підлатати сценарій, то я підлатаю. Бачить Бог, я на цій справі собаку з’їв свого часу… Якщо йому не сподобається результат, то він сам буде в цьому винний. Без Білла я впораюся, а от без тебе — ні. Я не можу допустити, аби ти подалась у Штати за своїм чоловіком, бо ти потрібна мені тут, цілком і повністю. Можеш це для мене зробити?

— Не знаю.

— Я теж не знаю. Але подумай ось про що. Деякий час ми зможемо тримати його зникнення в таємниці, але тільки якщо ти будеш поводитися як справжній професіонал і сумлінно виконуватимеш свою роботу. Але якщо ти поїдеш, я не стану мовчати. Я можу образитися, але за характером я не мстивий. Я не стану погрожувати, що, як ти поїдеш, подбаю про те, аби кіноіндустрія про тебе забула. Але ти маєш усвідомити, що своїм вчинком заробиш певну репутацію і твоя кар’єра може закінчитися без моєї допомоги. Це я кажу тобі як друг, сама розумієш. Тобі не до душі мої слова?

— Ні, все нормально, — байдуже відповіла вона.

По правді, їй вже було байдуже до всього. Вона могла думати лише про Білла. Фредді був хорошою людиною, проте він не розумів. Хороший чи ні, але судячи з їх останньої розмови, він міг думати лише про те, як це позначиться на картині. Він не бачив очей Білла… не чув, як він затинається.

— Гаразд, — сказав Фредді й підвівся, — пішли зі мною в «Хеаренд-Хаундз», нам обом не завадить випити.

Вона похитала головою:

— Випивка — це остання річ, яка мені зараз потрібна. Краще піду додому, мені треба подумати.

— Я викличу машину, — сказав він.

— Ні, поїду на поїзді.

Поклавши руку на телефонну слухавку, він пронизливо дивився на неї.

— Гадаю, ти-таки поїдеш за ним, — сказав Фредді. — Кажу тобі, дівчинко, це серйозна помилка. У Білла виникла ідея-фікс, але зрештою, він — цілком нормальна людина. Це в нього пройде, і тоді він повернеться. Якби Білл хотів узяти тебе з собою, то так би й зробив.

— Я ще нічого не вирішила, — відповіла вона, хоча знала, що встигла все вирішити іще до того, як вранці її забрала з дому машина.

— Будь обережна, люба, — сказав Фредді, — не роби того, про що потім пошкодуєш.

Одра відчувала, що він задіє весь свій природній магнетизм, аби пробитися до неї, змусити її здатися, пообіцяти виконати роботу й пасивно чекати, поки Білл повернеться… або зникне в прірві минулого, з якої вийшов.

Вона підійшла до Фредді та ніжно поцілувала його в щоку.

— Побачимося, Фредді.

Вона поїхала додому й подзвонила в «Брітіш Еарвейз». Вона сказала оператору, що їй потрібно дістатися, якщо це взагалі можливо, до маленького міста Деррі в штаті Мейн. Поки жінка шукала інформацію в своєму комп’ютері, виникла пауза… аж потім, наче Одрі посилали знак із неба, вона сповістила, що рейс № 23 компанії «Брітіш Еарвейз» робить посадку в Бенгорі, що знаходиться менш, ніж за п’ятдесят миль від Деррі.

— Ви хочете забронювати квиток, мем?

Одра заплющила очі й побачила грубувате, проте щире й добре обличчя Фредді, почула його слова: «Будь обережна, люба. Не роби того, про що потім пошкодуєш».

Фредді не хотів, аби вона їхала. Білл не хотів, аби вона їхала. То чого ж її серце кричало, що вона мусить їхати? «Господи Ісусе, як же я заплуталася…», — подумала вона.

— Мем, ви ще на дроті?

— Бронюйте, — мовила Одра й завагалася. «Будь обережна, люба…» Може, їй варто виспатися, прокласти межу між здоровим глуздом і божевіллям? Вона стала ритися в сумочці, шукаючи свою кредитку «Амерікан Експрес». — Перший клас на завтра, якщо можна, але мені все підійде.

«А якщо я передумаю, то завжди можу скасувати броню. Скоріш за все, так і зроблю. Прокинуся зі свіжою головою, і мені все стане ясно».

Проте на ранок нічого не прояснилося, і серце так само голосно кричало Одрі, що треба їхати. Сон скидався на чудернацький гобелен, сплетений з кошмарів. Тож вона подзвонила Фредді, але не тому, що їй цього хотілося, а тому, що почувалася винною. Розмова тривала недовго — Одра почала щось лопотіти про те, як вона потрібна Біллу, а потім на іншому кінці почулося м’яке клацання. Фредді повісив слухавку, не промовивши жодного слова після «алло».

Одра подумала, що якимось чином те клацання сказало їй усе, що треба було сказати.

7

Літак приземлився в Бенгорі о сьомій годині дев’ять хвилин за літнім східним часом.[614] Одра виявилася єдиним пасажиром на вихід, тому решта з цікавістю спостерігала за нею, певно, розмірковуючи, навіщо комусь знадобилося сходити в цьому глухому, Богом забутому місці. Одрі хотілося сказати їм: «Я шукаю свого чоловіка, ось навіщо. Він повернувся до маленького міста неподалік звідси, бо йому подзвонив один старий друг і нагадав про обіцянку, яку він дав у дитинстві, хоча зараз не може її до ладу пригадати. Також цей дзвінок нагадав йому про брата, який загинув більше двадцяти років тому. Ой, і ще: він знову почав затинатися… і в нього на долонях з'явилися дивні білі шрами».

А потім, подумала Одра, митник, який стоїть біля трапу, викличе санітарів у білих халатах.

Вона підібрала одну-єдину валізу, що виглядала такою самотньою на багажному транспортері, та пішла до кіосків із прокату автомобілів, куди годиною пізніше звернеться Том. Їй пощастило більше, ніж Рогану, бо в Національної компанії з автопрокату для неї знайшовся «датсан»[615].

Дівчина заповнила форму, а Одра поставила свій підпис.:

— Я так і думала, що це ви, — сказала дівчина й несміливо додала: — Можна ваш автограф, будь ласка?

Одра вивела своє ім’я на зворотному боці бланку й подумала: «Не пропусти нагоди, мила. Якщо Фредді Фаєрстоун має рацію, то за п'ять років цей автограф і купки лайна не буде вартий».

Вона трохи здивувалася, коли усвідомила, що вже через п’ятнадцять хвилин після повернення в Штати знову почала мислити, як американка.

Вона також придбала дорожню карту, а дівчина, приголомшена появою кінозірки настільки, що ледве могла слово вимовити, спромоглася накреслити їй найкоротший маршрут до Деррі.

Через десять хвилин Одра вже була в дорозі, нагадуючи собі на кожному перехресті, що якщо забуде та поїде по лівій стороні, то її зішкрібатимуть із асфальту.

Вона їхала й думала, що їй іще в житті не було так страшно, як зараз.

8

За дивним збігом обставин чи примхою долі (а таке в Деррі траплялося частіше, ніж деінде), Том зняв номер у «Коала Інн» по Зовнішній Джексон-стрит, а Одрі дісталася кімната в «Голлідей Інн». Обидва мотелі стояли бік-у-бік, а їхні стоянки розділяв тільки підвищений бетонований тротуар. І так сталося, що орендований «датсан» Одри та куплений «форд» Тома були припарковані ніс-у-ніс, а між ними пролягав самий лише тротуар. Зараз обоє мандрівників спочивали: Одра тихо спала на боку, а Том Роган — на спині й хропів так, що аж пришльопував набряклими губами.

9

Цілий день Генрі переховувався за купою перегною біля траси № 9. Інколи він засинав. Інколи він просто лежав, споглядаючи поліцейські автомобілі, що гончаками пробігали повз. Поки Невдахи обідали, Генрі прислухався до голосів із місяця.

Коли настали сутінки, він вийшов на узбіччя та підняв угору великий палець.

Незабаром якийсь дурень його підібрав.