Воно

1

Полудень літнього дня.

Білл стояв голий у ванній кімнаті Майка Хенлона й роздивлявся своє струнке тіло в дзеркало на дверях. Його лиса голова блищала на світлі, яке потрапляло туди крізь вікно й відкидало його тінь на підлогу й стіну. Груди були безволосими, а стегна й сухорляві гомілки вкривали мотузки м’язів. «Авжеж, у нас тут тіло дорослого, — думав він, — без питань. Онде животик, який з’явився, бо я втелющив забагато смачних стейків, випив забагато пляшок пива „Кірін“, з’їв забагато ланчів біля басейну, коли тулив ройбени[811] з французькими діп-сандвічами[812] замість чогось дієтичного. Та дупа обвисла, старий друзяко. Коли просинаєшся з важким похміллям і очі печуть, то й досі можеш знайти кілька прищів, та так, як у сімнадцять, за старим „Данлопом“[813] не погасаєш. У тебе жирок на поясі, а яйця вже почали обвисати, як завжди трапляється, коли тобі за тридцять. На обличчі з'явилися зморшки, яких не було в сімнадцять років… Дідько, їх не було навіть на першому фото автора — на тому, де ти чимдуж старався набрати вигляду, наче щось знаєш… бодай щось. Ти застарий для своєї вигадки, малюче Біллі. Ви обоє вб'єтесь».

Він одягнув труси.

«Якби ми в це не вірили, то ніколи б… ніколи б не подужали, що б там ми зробили».

Бо насправді він уже й не пам’ятав, що відбулося під містом, не пам’ятав, що трапилося з Одрою й перетворило її на кататонічну руїну. Він лише знав, що йому потрібно було зробити зараз, і він був певен, що, коли не діяти просто зараз, він і це забуде. Одра сиділа внизу в Майновому м’якому кріслі й зачаровано витріщалася в телевізор, де саме показували «Дзвонимо за долари»;[814] її волосся спадало на плечі неживими локонами. Вона не рухалася та йшла, тільки коли її вели.

Тут інша справа. Ти просто застарий, чувак. Повір.

Ні.

Значить, здохнеш тут, у Деррі. Та й хер з тобою.

Він одягнув спортивні шкарпетки, нові джинси та футболку, яку за день до того придбав у Бенгорі в «Халупі сорочок». Безрукавка була яскраво-помаранчевою. Спереду був напис «ДЕРРІ, МЕЙН — ДЕ ВОНО, В БІСА, Є?» Він сів на Майнове ліжко — те саме, в якому протягом останнього тижня спав з теплою, однак схожою на труп дружиною — і натягнув кросівки… пару кедів, які також учора купив у Бенгорі.

Він підвівся й знову оглянув себе в дзеркалі. Він бачив чоловіка середнього віку, вдягненого в хлопчачий одяг.

Безглуздий у тебе вигляд.

Як і у всіх пацанів.

Ніякий ти не пацан. Відступися!

— Хер з ним, скрешемо трошки рок-н-ролу, — тихо сказав він і вийшов з кімнати.

2

У снах, які він іноді бачитиме наступними роками, він завжди полишає Деррі на самоті. Сідає сонце. Місто покинуте, його мешканці поїхали геть. Богословська семінарія та вікторіанські будинки на Західному Бродвеї замислено чорніють на фоні палаючого неба — всі літні заграви, які він коли-небудь бачив, злилися в одну.

Він чує власні кроки — вони луною тупочуть бетоном. Окрім них до нього долинає лише звук прудкої води, яка з гудінням зривається в дренажні колодязі.

3

Він викотив Сілвера на під’їзну доріжку, поставив його на лапку й знову перевірив шини. Передня в порядку, а от задня дещо м’яка. Він узяв велосипедного насоса, якого купив Майк, і підкачав колесо. Повернувши насос на місце, він перевірив гральні карти й прищепки. Велосипедні колеса й досі видавали той чудовий кулеметний звук, який Білл пам’ятав ще зі школи. Вдала була покупка.

Ти геть здурів.

Можливо. Побачимо.

Він знову сходив у Майків гараж, узяв «З в 1», змастив ланцюг та зубці. Тоді він підвівся, поглянув на Сілвера й легенько стиснув бульбу клаксону. Звучало так, як треба. Він кивнув і зайшов у дім.

4

І він знову бачить усі ті місця — вони неушкоджені й такі, як колись: масивний цегляний форт Деррійської початкової школи, Міст Поцілунків, укритий різьбленими ініціалами шкільних парочок, які були ладні розколоти своєю пристрастю весь світ, а коли подорослішали, то перетворилися на страхових агентів, торговців автомобілями, офіціанток та косметологів; він бачить статую Пола Баньяна, яка стоїть проти закривавленого призахідного неба та похиленого білого паркану, який тягнеться вздовж хідника по Канзас-стрит до самого Пустовища. Він бачить їх, як колись — такими, якими вони назавжди лишаться в його пам’яті… і його серце тремтить від гордості й любові.

«Полишаю, полишаю Деррі, — думає він. — Ми полишаємо Деррі, і якби це була оповідка, цей момент зайняв би останні півдюжини сторінок; приготуйтеся поставити книгу на полицю й забути про неї. Сонце сідає, навкруги стоїть тиша — чутно лише мої кроки й воду в риштаках. Настав час».

5

Програма «Дзвонимо за долари» поступилася «Колесу фортуни». Одра пасивно сидить навпроти телевізора, не зводячи очей з екрана. Коли Білл вимкнув його, вираз її обличчя не змінився.

— Одро, — сказав він, підійшов до дружини й взяв її за руку. — Ходімо.

Вона й не поворухнулася. Її рука лежить у його долоні — теплий віск. Білл узяв її другу руку з підлокітника Майкового крісла й поставив її на ноги. Того ранку він вбрав її подібно до того, як вдягнувся сам: на ній були «лівайси» та блакитна безрукавка. Вона виглядала б доволі мило, якби не той порожній, великоокий погляд.

— Хо-ходімо, — повторив він і провів її крізь двері в Майкову кухню і, зрештою, на вулицю.

Вона йшла доволі охоче… однак вона б полетіла з заднього ґанку й розпласталася на землі, якби він не обійняв її за талію та не допоміг спуститися зі сходинок.

Він підвів її до місця, де на яскравому літньому світлі стояв прихилений на лапку Сілвер. Одра стала поряд з велосипедом і безтурботно дивилася на стіну Майкового гаража.

— Залазь, Одро.

Вона не поворухнулася. Білл терпляче змусив її перекинути одну ногу через багажник, який кріпився над заднім щитком Сілвера. Нарешті вона стала там з багажником між ногами, ледь не торкаючись його пахом. Білл обережно натиснув їй на маківку, і Одра сіла.

Білл скочив на Сілверове сідло й підняв лапку п’ятою. Він збирався сягнути назад, взяти Одрині руки й спробувати сплести їх у себе на животі, та перш, ніж він це зробив, вони самі проповзли його тілом й зчепилися спереду, наче очманілі мишки.

Він поглянув на них, його серце забилося швидше — здавалося, воно стугонить водночас і в грудях, і під самісіньким горлом. Наскільки йому було відомо, це була перша самостійна дія Одри за весь тиждень… перша її самостійна дія, відколи Воно трапилося… чим би Воно не було.

— Одро?

Відповіді не було. Він спробував вивернути шию, аби глянути на нею, та не вийшло. Були лише її руки навколо його талії, а на її нігтях блищали останні залишки червоного лаку, який нанесла кмітлива, жвава й талановита молода жінка з маленького англійського містечка.

— Ми трохи покатаємося, — сказав Білл і поїхав до Палмер-лейн, дослухаючись до того, як під колесами шурхотить гравій. — Тримайся добре, Одро. Гадаю… гадаю, що можу трохи р-р-розігнатися.

Якщо хоробрість не підведе.

Він подумав про хлопчика, якого зустрів у Деррі дещо раніше, коли Воно ще відбувалося. «Не можна бути обережним на скейтборді», — сказав той хлопчак.

Хлопче, правдивіших слів ще ніхто не казав.

— Одро? Готова?

Мовчанка. Невже її руки стиснули його трохи сильніше? Мабуть, просто сприйняв бажане за дійсне.

Він доїхав до кінця під’їзної доріжки й завернув праворуч. Палмер-лейн впиралася просто в Верхню Головну вулицю, і, повернувши ліворуч, він виїде на дорогу, яка веде до центру. І там він поїде з гори. І набиратиме швидкість. Від цього образу в нього мороз пробіг по шкірі, і мало не зашвидко, аби її усвідомити, в його голові промайнула

(старі кістки ламаються легко, малюче Біллі)

тривожна думка й одразу зникла. Однак…

Однак у ньому вирувала не сама тривога, чи не так? Так. Там було й бажання… те відчуття, яке виникло в нього, коли він побачив хлопчака зі скейтбордом у руці. Бажання гнатися й чути, як вітер проноситься повз тебе, коли не знаєш, чи ти тікаєш від чогось, чи мчиш кудись — бажання просто мчати. Летіти.

Тривога й бажання. Уся різниця між тим, що маєш, і чого хочеш — різниця між дорослим, який рахує кошти, і дитиною, яка просто хапає й біжить, наприклад. Різниця завширшки з цілий світ. Проте не така вже й велика. Насправді, ці дві речі сплять на одному ліжку. Так почуваєшся, коли на американських гірках вагонетка забирається на верхівку першого крутого спуску, за яким атракціон тільки починається.

Тривога й бажання. Те, чого хочеш і що боїшся спробувати. Де ти був і куди хочеш поїхати. Наче щось із рок-н-ролу, де співають про те, як хочеш дівчину, автівку та знайти своє місце. О Господи, благаю, просічи фішку.

Білл на хвильку заплющив очі, відчуваючи позаду себе мертву вагу дружини, відчуваючи схил просто попереду, відчуваючи власне серце.

Будь хоробрим, вірним собі та тримайся.

Він відштовхнувся від землі та поїхав далі.

— Скрешемо трохи рок-н-ролу, Одро?

У відповідь сама мовчанка. Та це нічого. Він готовий.

— Ну, тоді тримайся.

Він закрутив педалі. Спершу було важко. Сілвер загойдався з боку в бік — Одрина вага заважала вловити рівновагу… однак вона напевне трохи балансувала, бодай несвідомо, інакше б вони одразу гепнулися. Білл трохи підвівся, тиснучи на педалі; його руки вхопилися за кермо з маніакальною міцністю; він задер голову, примруживши очі; на шиї напнулися жили.

Зараз торохнемо об асфальт і розчерепимо собі макітри…

(а от і ні давай Білле давай давай сучий ти сину)

Він крутив педалі дедалі швидше й відчував кожну цигарку, яку викурив за останні двадцять років, — кров’яний тиск віднявся, серце стугоніло. «До сраки!» — подумав він і посміхнувся від раптового напливу дурнуватих веселощів.

Гральні карти, які дотепер видавали поодинокі постріли, залопотіли швидше. То були нові, гарні нові карти, «Велосипедні», і вони звучали гучно й чудово. Білл відчув, як його лису маківку погладив перший вітерець, і він посміхнувся ще ширше. «То я створив цей вітер, — подумав він. — Я створив його, тиснучи на ці кляті педалі».

Він наближався до знаку «СТОП» у кінці вулиці. Білл почав гальмувати… а тоді (губи розтягнулися ширше, зблиснули зуби) він знову почав тиснути на педалі.

Незважаючи на знак «СТОП», Білл Денбро вискочив на Верхню Головну вулицю й завернув ліворуч. Вага Одри знову надурила його, і вони мало не втратили рівновагу й не перевернулися. Велік захитався, загойдався, а тоді вирівнявся. Вітер сильнішав: він охолоджував піт на Білловому лобі, висушував його, гудів повз його вуха з басовитим, п’янким звуком, подібним до морського шуму в мушлі, та насправді він не був схожий ні на що у світі. Білл гадав, що цей шум був знайомий хлопчаку зі скейтом. «Та ти втратиш зв'язок із цим звуком, хлопче, — подумалося Біллові. — Речам властиво змінюватись. Це брудний жарт, тож будь до нього готовим».

Він крутив педалі швидше й швидше, швидкість допомагала тримати рівновагу. Ліворуч промайнули залишки Пола Баньяна — він був схожий на поваленого колоса.

— Нумо, Сілвере, ГАЙДААААА! — закричав Білл.

Руки Одри стиснулися міцніше; спиною він відчув, як вона поворухнулася. Та він не хотів озиратися, аби спробувати її побачити… не хотів, не було потреби. Сміючись на весь голос, він крутив ногами дедалі швидше — високий, худорлявий і лисий чоловік на велосипеді, який нагнувся над кермом, аби зменшити опір вітру. Він промчав повз Бессі-парк, і люди озиралися на нього.

Наразі Верхня Головна вулиця почала крутіше спускатися до обваленого центру міста, і голос у голові прошепотів йому, що коли він за кілька секунд не загальмує, то вже не зможе спинитися — він просто полетить на залишки потрійного перехрестя, наче кажан із пекла, і вб’є їх обох.

Та замість загальмувати, він почав дужче тиснути на педалі, спонукаючи велик мчати ще швидше. Він летів пагорбом Головної вулиці, і попереду вже виднівся біло-помаранчевий бар’єр та потужні димовухи з їхнім гедловінським полум’ям, який позначав межу обриву, а з вулиць унизу стриміли верхівки будинків, схожі на вигадки божевільного.

— Нумо, Сілвере, ГАЙДААААААА! — безтямно загорлав Білл Денбро й помчав з гори назустріч невідомості.

Тієї миті він востаннє сприймав Деррі як своє місто, та більш за все його приголомшило усвідомлення, що він живий, а над ним — справжнє небо, і все то було бажання, бажання, бажання.

Він мчав з гори на старому Сілверові — мчав наввипередки з дияволом.

6

Полишити це місце.

І ось ти йдеш геть, і тебе спонукає озирнутися, озирнутися бодай раз і востаннє подивитися за той захід сонця та суворі обриси Нової Англії — побачити шпилі, водонапірну Вежу й Пола з його сокирою через плече. Та, мабуть, озирнутися — не така вже й гарна думка, так твердять усі оповідки. Згадайте, що трапилося з дружиною Лота.[815] Краще не дивитися назад. Краще вірити в те, що далі всі житимуть довго та щасливо, і, мабуть, так і буде. Хто сказав, що таких кінцівок не буває? Не всі човники, які зринають у пітьму, потім не випливають на сонце або ж до рук іншої дитини; якщо життя хоча б чогось вчить, то це того, що на світі безліч хепі-ендів, і той, хто не вірить у Бога, має гарно подумати про своє психічне здоров’я.

Ти мусиш іти, і коли сонце сідає, ти маєш іти хутко, думає він уві сні. Ось як треба. І якщо в тебе жевріють якісь думки, ти, либонь, загадуєшся про примар… про примарних дітей, які стоять у воді на заході сонця, стоять колом, тримаючись за руки, і обличчя в них юні, проте загартовані… в будь-якому разі, достатньо загартовані, аби вони народили людей, якими вони стануть, і, мабуть, достатньо загартовані, аби зрозуміти, що потім цим людям обов’язково доведеться народити колишніх себе, і вже потім вони зможуть повернутися до питання про звичайну людську смертність. Коло замикається, колесо котиться, та й по всьому.

Тобі не потрібно озиратися, щоб побачити тих дітей, адже частина твого розуму завжди бачитиме їх, житиме з ними вічно, кохатиме з ними вічно. Вони не обов’язково найкраща твоя частина, та колись вони були вмістилищем усього прийдешнього.

Діти, я вас люблю. Я так вас люблю.

Тож не барися — їдь, їдь геть, поки ще є трохи світла, залишай Деррі позаду, полишай спогади… та не бажання. Воно залишиться — яскрава згадка про те, ким ми були й у що вірили в дитинстві, про все, що палало в наших очах, коли ми губилися, а вітер шумів уночі.

Їдь і спробуй утримати посмішку. Злови приймачем рок-н-рол та їдь до життя зі всенькою хоробрістю, усією вірою, яка в тебе лишилася. Будь хоробрим, вірним собі та тримайся.

Усе решта — лиш темрява.

7

— Гей!

— Гей, містере, ви…

— …стережись!

— Клятий дурень зараз…

Слова промайнули в повітряному потоці, такі ж беззмістовні й безглузді, як прапорці або відв’язані кульки. Він наближався до аварійних бар’єрів, і до нього вже долинав сморід сажі та гасу з димовух. Там, де колись була вулиця, він побачив зяючу пітьму, почув, як звідти сердито шумить вода, і засміявся з того звуку.

Він різко крутнув кермо вліво й прошмигнув так близько від бар’єру, що його джинси черкнули пластик. Колеса Сілвера були менш ніж за три дюйми від місця, де асфальт поступався порожнечі, і в нього закінчувався простір для маневру. Попереду вода змила всю вулицю, і перед «Ювелірною крамницею Кеша» лишилася лише тонка смужка хідника — половина його завалилася.

— Білле? — то був зачумілий, хрипкий голос Одри. Він звучав так, наче вона щойно прокинулася від глибокого сну. — Білле, де ми? Що ми робимо?

— Нумо, Сілвере! — горлав Білл, спрямувавши велосипед просто на аварійні козли, які похилилися в бік вітрини ювелірної крамниці. — НУМО, СІЛВЕРЕ, ГАЙДААААА!!!

Сілвер врізався в козла на швидкості сорок миль на годину — пластикові уламки розлетілися навсібіч. Одра скрикнула й так міцно його стиснула, що він видихнув геть усе повітря. На хідниках та у дверях по всій Головній вулиці, Канал- та Канзас-стрит стояли люди й заклякло витріщалися на них.

Сілвер вискочив на залишки хідника. Біллове ліве стегно й коліно зачепили стіну ювелірної крамниці. Він відчув, як заднє колесо Сілвера зненацька опустилося і зрозумів, що за ними обвалювалася земля…

…а тоді Сілвер за інерцією вискочив на дорогу. Білл ледь ухилився від перекинутого сміттєвого бака й знову вилетів на дорогу. Запищали гальма. Він бачив, як на нього насувається радіаторна решітка великої вантажівки, та однаково не міг перестати сміятися. Він прошмигнув дорогою за мить до того, як там промчав ваговоз. Трясця, ось що таке не гаяти часу!

Білл волав, сльози бризкали з його очей, і він натиснув на клаксон, дослухаючись до того, як кожен хрипкий гудок вривається в яскраве денне світло.

— Білле, ти нас обох вколошкаєш! — скрикнула Одра, і хоча то був нажаханий голос, вона також заливалася сміхом.

Білл нахилив Сілвера й цього разу відчув, як Одра нахилилася разом із ним, аби йому було легше кермувати велосипедом, допомагаючи їм обом співіснувати з ним бодай протягом цього короткого проміжку часу — вони стали немов трьома живими істотами.

— Ти так гадаєш? — крикнув він у відповідь.

— Я знаю! — І вона схопила його за промежину, де пульсувала потужна, радісна ерекція. — Але не зупиняйся!

Та на це йому сказати було нічого. На Горбатому Пагорбі швидкість Сілвера почала згасати і потужне ревіння гральних карт знову перетворилося на поодинокі постріли. Білл зупинився й повернувся до неї. Вона була блідою, очі в неї широко розплющилися, і, вочевидь, вона була наляканою та збентеженою… проте вона опритомніла, опритомніла та сміялася.

— Одро, — ледь вимовив він, регочучи разом із нею.

Він допоміг їй злізти з Сілвера, прихилив велика до принагідної цегляної стіни й обійняв свою дружину. Він цілував її лоба, очі, щоки, губи, шию, груди.

Вона пригорнула його.

— Білле, що трапилося? Я пам’ятаю, як зійшла з літака в Бенгорі, а далі геть нічого не пригадую. У тебе все гаразд?

— Так.

— А в мене?

— Так. Зараз так.

Вона трохи відсторонилася, аби поглянути на нього.

— Білле, ти й досі заїкаєшся?

— Ні, — мовив Білл і поцілував її. — Затинання зникло.

— Назавжди?

— Так, — відповів він. — Гадаю, цього разу назавжди.

— Ти казав щось про рок-н-рол?

— Не знаю. Хіба?

— Я кохаю тебе, — сказала вона.

Він кивнув і посміхнувся. Коли він усміхався, то здавався дуже юним, і чхати на лисину.

— Я також тебе кохаю, — промовив він. — Усе інше — пусте.

8

Він просинається серед ночі й не може пригадати, що йому снилося — згадується лише те, що уві сні він знову був дитиною. Він торкається гладенької спини своєї дружини, поки вона спить теплим сном і бачить сни; він думає про те, як чудово бути дитиною, але також чудово бути дорослим і загадуватися таємницею дитинства… його вірою та бажаннями. Одного дня я напишу про все це, думає він, та знає, що це лише думки перед світанком, думки після ще не згаслого сну. Та приємно замислюватися про такі речі у вранішній спокійній тиші — про те, що в дитинства свої милі секрети, що воно підтверджує думку про смертність, і що смертність обумовлює всю хоробрість та любов. Приємно думати про те, що, коли дивишся вперед, можна й озирнутися, і що кожне життя творить свою подобу безсмертя — колесо.

Ось такі думки обмірковує Білл Денбро у вранішні часи, коли просинається, — тоді він майже пригадує своє дитинство та друзів, з яким він його ділив.

Щира подяка висловлюється за дозвіл відтворити фрагменти з нижчевказаного матеріалу, який перебуває під захистом авторського права:

«Моє місто» («Му Town») — автор Майкл Стенлі (Michael Stanley). © 1983 p. «Вета Music Co.»/«Michael Stanley Music Co.».

«Повернення вигнанця» («The Return of the Exile») зі збірки «Вірші» Йоргоса Сеферіса (George Seferis). Переклад ©1960 p. Рекс Ворнер (Rex Warner). Надруковано з дозволу «David R. Godine, Publisher, Inc.».

«Ну і ну, гей-гей» («Му Му Неу Неу») — автори Ніл Янг (Neil Young) і Джефф Блекбьорн (Jeff Blackburn) © 1979 p. «Silver Fiddle». Надруковано з дозволу. Усі права збережено.

«Патерсон» («Paterson») — автор Вільям Карлос Вільямс. Авторське право © 1946, 1948, 1949, 1951, 1958, 1963 pp. Флоренс Вільямс (Florence Williams). Надруковано з дозволу «New Directions Publishing Corporation».

«Не відступай» («No Surrender»), «Славні дні» («Glory Days») та «Народжений у США» («Born in the U.S.A.») — автор Брюс Спрінгстін (Bruce Springsteen). © 1984 р. Брюс Спрінгстін, член «Американської спілки композиторів, авторів та видавців» («ASCAP»). Усі права збережено.

«До мене дійшли поголоски» («І Heard It Through the Grapevine») — слова та музика Нормана Вітфілда (Norman Whitfield) й Беррена Стронґа (Barren Strong). © 1966 p. «Jobete Music Co., Inc.». Надруковано з дозволу. Міжнародне авторське право збережено. Усі права збережено.

«Людина-гумова стрічка» («The Rubberband-Man») — автори Том Белл (Tom Bell) та Лінда Крід (Linda Creed). © 1976 p. «Mighty Three Music». Право надано «Mighty Three Music».

«Плюх-пльох» («Splish Splash») — автори Боббі Дарін (Bobby Darin) та Джін Мюррей (Jean Murray). © 1958 p. «Unart Music Corp.», поновлено 1986 p. «CBS Catalogue Partnership». Усі права контролюються й зберігаються «Good Music Ltd.». Надруковано з дозволу. Міжнародне авторське право збережено. Усі права збережено.

«Книги крові» («Books of Blood»), том I — автор Клайв Баркер (Clive Barker). © 1984 р. Передруковано з дозволу «Sphere Books Ltd.».

«Літній блюз» («Summertime Blues») — автори Едді Кокрен (Eddie Cochran) та Джері Кейпгарт (Jerry Capehart). © 1958 p. «Warner-Tamerlane Publishing Corp.», «Rightsong Music», «Elvis Presley Music» та «Gladys Music». Використано з дозволу «Warner-Tamerlane Publishing Corp.». Усі права збережено.

«Янголе земний» («Earth Angel»). © 1954 р. поновлено 1982 p. «Dootsie Williams publications». Записано гуртом «Пенгвінз» («Penguins»), «Dootone Records».

«До-ре-мі» («Do-Re-Мі») — автори Річард Роджерс (Richard Rodgers) та Оскар Гаммерстайн II (Oscar Hammerstein II). © 1959 р. Річард Роджерс та Оскар Гаммерстайн II. Права на Західній півкулі та в Японії належать «Williamson Music Co.». Надруковано з дозволу. Міжнародне авторське право збережено. Усі права збережено.

«Злі вулиці» («Mean Streets»), фільм Мартіна Скорсезе (Martin Scorcese). © 1973 p. «Warner Bros. Inc.». Усі права збережено.

«Чи не змушує тебе це тепер захотіти додому?» («Don’t it make you wanta go home, now») — автор Джо Саут (Joe South). © 1969 p. «Lowery Music Co., Inc.», Атланта, штат Джоржія. Надруковано з дозволу. Міжнародне авторське право збережено. Усі права збережено.

«Вип’ємо за країну Річарда Ніксона» («Here’s to the State of Richard Nixon») — автор Філ Окс (Phil Ochs). © «Warner Bros. Inc.» (входить до «Американської спілки композиторів, авторів та видавців»). Надруковано з дозволу. Усі права збережено.

«Танці в самому розпалі» («Whole Lot of Shakin Goin’ On») — автор Девід Кьорлі Вільямс (David Curlee Williams). Надруковано з дозволу.

«Рок-н-рол прийшов, щоб залишитись» («Rock and Roll is Here To Stay») — автор Девід Вайт (David White). Пісня випущена «Golden Egg Music» / «Singular Music». Надруковано з дозволу «American Mechanical Rights Agency Inc.».

«Брістольський Стомп» («Bristol Stomp») — слова та музика Кела Манна (Kal Mann) та Дейва Еппеля (Dave Appell). © 1961 p. «Kalmann Music, Inc.».

«Для мене це однаково рок-н-рол» («Its Still Rock and Roll to Me») — автор Біллі Джоель (Billy Joel). © 1980 p. «Impulsive Music» та «April Music Inc.». Усі права контролюються й зберігаються «April Music Inc.». Надруковано згідно з дозволу. Міжнародне авторське право збережено. Усі права збережено.

«Запали мій вогонь» («Light My Fire») — слова та музика гурту «Дорз» (The Doors). © 1967 p. «Doors Music Company». Надруковано з дозволу. Усі права збережено.

«Моя киця» («Му Toot Toot») — автор Сідні Сім’єн (Sidney Simien). © 1985 p. «Flat Town Music Company» та «Sid-Sim Publishing Company». Надруковано з дозволу. Усі права збережено.

«Туті-фруті» («Tutti Frutti») — автор Дороті Ла Бострі (Dorothy La Bostrie) та Річард Пеннімен (Richard Penniman). © 1955 p., поновлений 1983 p. «Venice Music Corp.» Усі права контролюються й зберігаються «Blackwood Music Inc.» за ліцензією «ATV Music» («Venice»). Надруковано згідно з дозволу. Міжнародне авторське право збережено. Усі права збережено.

«Діана» («Diana») — автор Пол Енка (Paul Anka). © 1957 p., 1963 p., поновлено 1985 p. «Spanka Music Corp./Management Agency and Music Publishing, Inc.». Надруковано з дозволу. Міжнародне авторське право збережено. Усі права збережено.

«Таємниця середньої школи» («High School Confidential») — автори Рон Гарґрейв (Ron Hargrave) та Джері Лі Льюїс (Jerry Lee Lewis). Надруковано з дозволу «Penron Music».

«Путівник для вигнанців» («Travelogue for Exiles») зі збірки «Вибрані вірші 1940–1978 рр.» («Collected Poems 1940–1978») — автор Карл Шапіро (Karl Shapiro). © 1942 р. поновлено 1970 p. Карлом Шапіро. Надруковано з дозволу «Random House, Inc.».

«Ти продуєш» («You Got to Lose») — слова та музика Ерла Гукера (Earl Hooker). © 1969 p. «Duchess Music Corporation». Права надані «MCA Music», філією «MCA Inc.» у місті Нью-Йорк, штат Нью-Йорк. Надруковано з дозволу. Усі права збережено.

«Дівчинка безсила, коли хлопці витріщаються» («The Girl Can’t Help It If the Menfolks Stop and Stare») — слова та музика Роберта В. Трупа (Robert W. Troup). © 1956 p. «Twentieth Century Music Corp.», поновлено 1984 p. Робертом В. Трупом. Надано 1984 p. «London-town Music, Inc.».

«Не відступайся» («Don’t Back Down») — автор Брайян Вілсон (Brian Wilson). © 1964 p. «Irving Music, Inc.» (ВМІ). Міжнародне авторське право збережено. Усі права збережено.

«Катаючись на серфінгу в США» («Surfin’ U.S.A.») — музика Чака Беррі (Chuck Berry), слова Брайяна Вілсона (Brian Wilson). © 1958 p., 1963 p. «Arc Music Corporation». Надруковано з дозволу. Усі права збережено.

«Ш-ш-бум, або Життя може бути схожим на сон» («Sh-Boom (Life Could Be a Dream)») — автори Джеймс Кайз (James Keyes), Клод Фістер (Claude Feaster), Карл Фістер (Carl Feaster), Флойд Ф. МакРай (Floyd F. McRae) та Джеймс Едварс (James Edwards). © 1954 p. «Progressive Music Publishing Co., Inc.». Поновлене авторське право перейшло до «Unichappell Music Inc.» (видавець «Rightsong Music»). Надруковано з дозволу. Міжнародне авторське право збережено. Усі права збережено.

«Я знав наречену, коли вона кресала рок-н-рол» («І Knew The Bride (When She Used To Rock And Roll)») — автор Нік Лоу (Nick Lowe). © «Anglo Rock Inc.». Надруковано з дозволу.

Деррі. Маленьке містечко в штаті Мейн — воно примарно знайоме, немов ваше рідне місто. От тільки в Деррі живуть справжні примари…

Для Невдах усе почалося на початку червня 1958 року, коли школу розпустили на канікули. Того дня Генрі Баверз вирізав на животі Бена Генксома першу літеру свого імені й погнався за ним у Пустовище; того дня Генрі та його друзяки накинулися на Білла Денбро та Едді Каспбрака; того дня Заїкуватий Білл урятував Едді від найстрашнішого нападу астми, коли сів на велосипеда й помчав навипередки з самим дияволом. Усе завершилося в серпні, коли семеро відчайдушних дітей спустилися в каналізацію під Деррі, аби віднайти моторошну істоту — втілення невимовного зла. Вирушили на пошуки Воно. І якимсь чином усе скінчилося.

Принаймні так їм гадалося. Тоді.

Весняного вечора 1985 року Майк Хенлон, один із тепер уже дорослих дітей, робить шість телефонних дзвінків. Стен Юріс, бухгалтер. Річі «Базікало» Тозіер, лос-анджелеський диск-жокей. Бен Генксом, уславлений архітектор. Беверлі Роган, модельєр. Едді Каспбрак, власник успішної нью-йоркської компанії з прокату лімузинів. Та Білл Денбро, відомий горор-письменник, Білл Денбро, який тепер затинається лише у снах.

Ці шестеро чоловіків та одна жінка забули своє дитинство, забули часи, коли вони були Невдахами… однак давня обіцянка кличе їх назад, теперішнє починає моторошно перегукуватися з минулим, колесо фатуму замикається та котить їх у безодню жаху.

У найбільшому на найамбітнішому романі за всю свою кар’єру Стівен Кінг дарує нам не тільки епопею найстрашнішого горору, а й освітлює коридор, що з’єднує яскраві дитячі таємниці та статечну зрілість