Воно

1

Білл прийшов першим. Зараз він сидить в одному з вольтерівських крісел, що стоять біля входу в читальний зал, і спостерігає, як Майк відпускає останніх на той вечір читачів: стара пані з оберемком готичних романів у м’яких палітурках, чоловік зі здоровенним томом історії Громадянської війни та сухоребрий пацан, який хоче взяти книгу в пластиковій обкладинці, у верхньому куточку якої стоїть наліпка: «Видається тільки на сім днів». Без жодного подиву чи радості Білл помічає, що це його власний останній роман. Він відчуває, що дивуватися немає сил, а подібні приємні несподіванки — то лиш уявна реальність, яка зрештою виявиться сном.

Гарненька дівчинка, одягнена в шотландський кілт, заколотий великою золотою англійською булавкою («Господи, я таких сто років не бачив, — думає Білл. — Вони що, знов у моді?»), згодовує четвертаки ксероксу. Вона робить копії й одним оком поглядає на годинник із маятником, що висить над столом. Звуки по-бібліотечному м'які та заспокійливі: приглушене рипіння підошов та підборів на червоно-чорному лінолеумі, розмірене цокання годинника, що сухо відраховує секунди, котяче вуркотіння копіювального апарата.

Хлопець забирає роман Вільяма Денбро, підходить до дівчини, яка стоїть біля ксероксу й саме закінчила робити копії, і починає охайно складати для неї аркуші.

— Можеш лишити копії прямо на столі, Мері, — каже Майк. — Я потім приберу.

Вона дарує йому сяючу посмішку.

— Дякую, містере Хенлон.

— Добраніч. Добраніч, Біллі. Одразу йдіть додому.

— Тобі стрінеться бабай, скаже — душу… віддавай! — декламує сухоребрий пацан Біллі та впевнено обіймає дівчину за тонку талію.

— Не думаю, що його зацікавить така огидна парочка, як ви, — каже Майк, — але все одно будьте обережні.

— Неодмінно, містере Хенлон, — досить серйозно відповідає Мері та дає хлопцю легкого стусана в плече, а потім сміється й каже: — Пішли, огидний.

Коли вона це робить, то з гарненької, у міру привабливої старшокласниці вона перетворюється на грайливу й кмітливу одинадцятирічну Беверлі Марш… вони проходять повз, і Білл уражений її красою… і йому стає страшно, йому хочеться підійти до хлопця й від щирого серця порадити йому, щоб вони йшли додому тільки по освітлених вулицях і не озиралися, якщо до них хтось заговорить.

«Не можна бути обережним на скейтборді, містере», — каже йому примарний голос, і Білл посміхається гіркою посмішкою дорослої людини.

Він дивиться, як хлопець відкриває перед дівчиною двері. Вони виходять у вестибюль і притискаються одне до одного ще ближче. Білл може закластися на весь свій гонорар від останньої книги (яку хлопець на ім'я Біллі тримає зараз під рукою), що малий устиг крадькома поцілувати дівчину, коли відкривав перед нею вхідні двері. «Біллі, чоловіче, ти справжній йолоп, якщо цього не зробив, — думає Білл. — А тепер проведи її додому. Заради всього святого, подбай, щоб вона прийшла додому цілою та неушкодженою!»

Майк гукає до нього:

— Я зараз, Великий Білле, тільки розкладу оце по теках.

Білл киває й схрещує ноги. На його колінах тихо шурхотить паперовий пакет. У ньому знаходиться пінта бурбону, і Білл думає, що йому ніколи в житті не хотілося випити так, як зараз. Якщо в Майка не буде льоду, то вода напевне знайдеться. А судячи з того, як Білл себе почуває, багато води йому не знадобиться.

Він думає про Сілвера, що стоїть, прихилившись до стінки в гаражі Майка на Палмер-лейн. А далі він мимоволі звертається думками до того дня, коли вони всі зустрілися в Пустовищі (тобто всі, окрім Майка) та знову переповіли свої історії: прокажений під ганком, мумії, що ходять по льоду, кров зі стоків у ванній, мертві діти у водонапірній вежі, оживаючі фотографії та вовкулаки, що безлюдними вулицями ганяються за маленькими хлопчиками.

Тепер він пригадує, що того дня, у переддень Четвертого липня, Невдахи зайшли далеко вглиб Пустовища. У місті було спекотно, а серед переплетених тіней на східному березі Кендаскіґ панувала прохолода. Він пригадує, що поруч лежав один із тих бетонних циліндрів, і починає мугикати собі під ніс, як щойно мугикав ксерокс до гарненької старшокласниці. Білл згадує, як Невдахи закінчили переповідати свої історії, і всі поглянули на нього.

Вони хотіли, аби він підказав, що робити далі, як себе поводити. Але Білл не знав. І це незнання сповнювало його відчаєм.

Тепер він спостерігав за тінню Майка, що розпливалася великою плямою на темній облицьованій стіні читального залу, аж раптом здогадався: він був не знав, що робити, бо того дня, третього липня, Невдахи ще були не в повному складі. Довершення відбулося пізніше, у закинутому гравійному кар'єрі за звалищем. Звідти було легко вибратися на обидві вулиці, що пролягали обабіч Пустовища: Канзас- та Меріт-стрит. Кар'єр не мав ніякої назви. Він був старим, і крихкий розсипчастий грунт на схилах устиг порости кущами й травою. Амуніції там не бракувало — більш, ніж удосталь для апокаліптичного кам'яного побоїща.

Але до того, на березі Кендаскіґ, він не знав, як відповісти своїм друзям. Що вони хотіли від нього почути? Що він хотів їм сказати? Він пригадує, як переводив погляд від обличчя до обличчя: Бен, Бев, Едді, Стен, Річі. А ще він пам'ятає музику. Малюк Річард. «Вап-даба-луба…». Музика. Тиха. І відблиски сонячного світла, що сліпили йому очі. Він пам'ятає відблиски, бо

2

Річі повісив радіоприймач на найнижчу гілку дерева, під яким умостився Білл. Хоча вони сиділи в затінку, сонячні промені відбивалися від водної гладі Кендаскіґ і потрапляли на хромований корпус приймача, а звідти — Біллові в очі.

— 3-зніми ту ш-штуку, Р-р-річі, — сказав Білл. — Вона м-мене с-с-сліпить.

— Звісно, Великий Білле, — відповів Річі й одразу, без жодного викаблучування, зняв радіо з гілки та вимкнув. Білл цьому не сильно зрадів — тиша, яку уривав лише дзюркіт води й далекий гул водонапірних механізмів, тепер здавалася надто промовистою. Очі друзів були прикуті до Білла, і йому хотілося сказати, аби вони припинили на нього витріщатися, бо що ж він їм, потвора якась, чи що?

Але, звісно, він не міг цього зробити, бо Невдахи всього-на-всього чекали пояснень, що буде далі. Вони дізналися про страхітливі речі й тепер мусили вирішити, як їм діяти. «Чому я?!» — хотілося крикнути Біллу, але він і сам знав, чому. Тому що, подобалося це йому чи ні, його було обрано на цю посаду. Він був генератором ідей, його брата вбило бозна-що, але найголовніша причина полягала в тому, що якимось незбагненним чином він устиг перетворитися на Великого Білла.

Він глянув на Беверлі та швидко відвів погляд від її спокійних, довірливих очей. Коли він дивився на Беверлі, у животі ставало млосно та якось тріпотливо.

— Ми н-не мо-можемо п-піти в п-п-поліцію, — зрештою сказав він, і власний голос здався йому надто гучним і різким. — Ми н-не м-м-можемо п-піти до б-б-батьків. Якщо, зві-звісно…

Він із надією поглянув на Річі.

— Як що-що-щодо твоїх м-мами й т-тата, ч-ч-чотириокий? 3-з-здається, в-вони в т-тебе н-нор-мальні…

— Господ’рю, — відповів Річі голосом Мажордома Тудлза, — ви й гадки не маєте про моїх панотця й паніматку. Вони…

— Говори по-людськи, Річі, — подав голос Едді, який сидів біля Бена. Причина, з якої він обрав це місце, була досить простою — Бен відкидав достатньо розлогу тінь, щоби сонце не попадало на Едді. Його обличчя здавалося маленьким, загостреним і втомленим, наче обличчя старої людини. У правій руці він тримав інгалятор.

— Вони б вирішили, що мене треба здати в «Джуніпер Гілл», — закінчив Річі. Сьогодні він одягнув старі окуляри. Учора друг Генрі Баверза на ім’я Ґард Єгермейер підкрався до Річі, коли той вийшов із «Деррійського морозива». «Тримай квача!» — гукнув Єгермейер, який був фунтів на сорок важчий за Річі, та з усієї сили ляснув його по спині зціпленими в замок руками. Річі полетів у канаву, впустивши своє фісташкове морозиво у вафельному ріжку. Окуляри злетіли з носа, а ліве скельце розбилося. Мати страшенно розгнівалася з цього приводу та не йняла ніякої віри поясненням Річі.

— Мені відомо тільки те, що ви забагато дуроплясів виправляєте, — сказала вона тоді. — Чесне слово, Річі, невже ти думаєш, що десь росте окулярне дерево, з якого ми знімаємо нову пару щоразу, як ти поб’єш старі?

— Але ж, мамо, той хлопець мене штовхнув, підкрався ззаду, здоровань такий, і штовхнув мене… — пробелькотів Річі та мало не заплакав. Мама не розуміла його, і це завдавало ще більше болю, ніж удар, яким його послав у канаву Ґард Єгермейер — такий тупак, що його навіть до літньої школи не посилали.

— І чути нічого не хочу, — категорично відповіла Меггі Тозіер. — Наступного разу, як твій тато прийде додому заморений Після третьої нічної зміни поспіль, Річі, ти подивися на нього та Подумай. Добре подумай.

—Але ж, мамо…

— Годі, я сказала, — відрубала вона, і найгіршим було те, що її голос бринів від сліз. Вона вийшла з кімнати та надто голосно увімкнула телевізор. Річі сидів за кухонним столом, лишившись сам на сам зі своєю бідою. Цей спогад змусив його знову похитати головою:

— З моїми батьками все гаразд, але в подібні речі вони ніколи не повірять.

— А як що-що-щодо інших д-д-дітей?

Через багато років Білл пригадає, як вони тоді озирнулися, ніби шукаючи відсутнього.

— Та хто ще? — з сумнівом запитав Стен. — Я не думаю, що зможу довіритися ще комусь.

— Т-т-так само… — стурбовано відповів Білл, і всі замовкли, поки він міркував, що робити далі.

З

Якби в Бена Генскома спитали, кого Генрі Баверз понад усе ненавидить із Клубу Невдах, то Бен одразу б указав на себе — через те, що сталося, коли він і Генрі влаштували спускалки з Канзас-стрит у Пустовище, і коли він, Річі та Беверлі втекли з «Аладдіну». Але, перш за все, через те, що Бен не дав йому списати на іспиті, за що Генрі відправили в літню школу, а в його батька, Бутча Баверза, якого всі вважали божевільним, стався припадок люті.

Якби те саме питання поставили Річі Тозіеру, то він би сказав, що Генрі найдужче ненавидить саме його — після того, як він обдурив Генрі та двох його мушкетерів у «Фрізісі».

Стен Юріс відповів би, що Генрі більш за все ненавидить його, оскільки він був євреєм (коли Стен був у третьому класі, а Генрі — у п’ятому, Баверз так натер йому обличчя снігом, що пішла кров, а Юріс криком заходився від болю та страху).

Білл Денбро вважав, що серед усіх Невдах Генрі найбільше ненавидить саме його, бо він був худорлявим, затинався й любив гарний одяг («По-по-подивіться на цього йо-йо-йобаного пех-пех-ПЕДИКА!», — кричав Генрі, коли в Деррійській школі проводили квітневий День Кар’єри, і Білл прийшов у краватці. До вечора краватка не дожила: її було зірвано та почеплено на дереві за кілька кварталів по Лартер-стрит).

Генрі справді ненавидів їх усіх, проте хлопець, який очолював його особистий хіт-парад Ненависних, іще не входив до Клубу Невдах того спекотного дня третього липня. То був чорношкірий хлопчик на ім’я Майкл Хенлон, який мешкав за чверть милі від мізерної ферми Баверзів.

Батько Генрі, Оскар «Бутч» Баверз, був дійсно несповна розуму, як про нього говорили люди. Бутч Баверз пов’язував свій фінансовий, фізичний і духовний занепад із родиною Хенлонів взагалі, а особливо — із батьком Майка. Він любив розповідати своїм кільком друзям та власному синові, що Вілл Хенлон запроторив його в окружну тюрму, коли в нього, тобто, у Вілла, передохли всі кури. «Ясна річ, щоб отримати страхові виплати, — казав Бутч, споглядаючи слухачів із войовничою, „тільки-спробуй-мені-заперечити“ ненавистю капітана Біллі Боунза в таверні „Адмірал Бенбоу“. — Він підмовив друзів звести на мене наклеп, тому й довелося продати свого „меркурія“,[624] розумієте?»

«Хто звів на тебе наклеп, татку?» — спитав восьмирічний Генрі, обурений несправедливим ставленням до батька. Тоді він подумав, що коли виросте, то знайде тих наклепників, вимаже їх медом і посаджає на мурашники, як робили у вестернах, що їх по суботніх вечорах показували в «Перлині».

І оскільки його син був невтомним слухачем (а Бутчу здавалося, що саме так і має бути), Баверз старший вкладав у вуха Генрі проповіді про важку долю та ненависть. Він пояснював синові, що хоча всі ніґґери були дурними, серед них траплялися хитрі одинаки, а в глибині душі всі вони ненавиділи білих чоловіків і самі бажали орати борозни білих жінок. А може, справа була не лише в страхових виплатах, примовляв Бутч. Може, Хенлон вирішив покласти провину за смерть курей на Баверза, бо той тримав сусідній продуктовий лоток при дорозі. У будь-якому разі, так він і зробив — це точно, як те що закаляне простирадло пальцями не вичистиш. Тож Білл так і зробив, а потім підмовив купку білошкірих співчутливців звести наклеп та пригрозити Бутчу окружною тюрмою, якщо він не відшкодує тому ніґґеру збитків. «А чом би й ні? — питав Бутч у свого замурзаного мовчазного сина, який довірливо витріщав на нього очі. — Чом би й ні? Я ж усього-на-всього простий чоловік, який бився з япошками за рідну країну. Нас таких багато, але ж він — єдиний ніґґер в окрузі!»

За справою з курми пішло одне нещастя за другим: у його тракторі «Дір» зламався шатун, у північному полі тріснула борона, на шиї вискочив чиряк, у який потрапила інфекція, тож його треба було розрізати, а потім він знову запалився, і його довелося видаляти хірургічно, а ще ніґґер використав отримані обманним шляхом гроші, щоб Бутч знизив ціни та втратив прибуток.

Вуха Генрі повнилися постійними проповідями: ніґґер, ніґґер, ніґґер. У всьому був винен ніґґер. У ніґґера був гарненький білий будинок із другим поверхом і піч, що працювала на рідкому паливі, а Бутчу, його дружині та синові доводилося жити в халупі з руберойду. Коли Бутч не зміг заробляти на життя фермерством і йому довелося деякий час працювати лісорубом, то була провина ніґґера. Коли в 1956 році пересох колодязь, у цьому також був винен ніґґер.

Пізніше того ж року, коли Генрі виповнилося десять, малий почав підгодовувати містера Чіпса, собаку Майка, старими суповими кістками та картопляними чіпсами. Невдовзі містер Чіпс уже виляв хвостом та біг назустріч Генрі, коли той кликав пса. Одного дня, коли собака повністю звик до Генрі та його ласощів, Баверз-молодший нагодував його цілим фунтом м’ясного фаршу, приправленого інсектицидом. Він знайшов отруту в сараї та цілих три тижні збирав гроші, щоб купити м’ясо в «Костелло».

Містер Чіпс з’їв половину отруєного фарша, а потім зупинився. «Давай, Ніґґер-пес, доїдай решту», — сказав Генрі. Містер Чіпс повиляв хвостом. Оскільки Генрі називав його так із самого початку, собака думав, що то його інша кличка. Коли почалися болі, Генрі дістав мотузку, на який зазвичай сушили білизну, та прив’язав містера Чіпса до берези, аби той не зміг утекти додому. Потім він сів на плаский, нагрітий сонцем камінь, підпер долонями підборіддя і став спостерігати, як помирає пес. Тварина довго конала, але Генрі вважав, що провів цей час із користю. Під кінець у містера Чіпса почалися судоми, а з-поміж щелеп показалася цівочка зеленої піни.

«Як тобі таке, Ніґґер-пес? — спитав Генрі, а собака, зачувши його голос, підвів погляд та спробував повиляти хвостом. — Тобі сподобався ленч, лайномордий?»

Коли пес помер, Генрі відв’язав мотузку, пішов додому та розповів батькові про те, що зробив. На той час Оскар Баверз уже був украй божевільним, через рік від нього піде дружина — після того, як він поб’є її до півсмерті. Генрі також боявся свого батька, інколи навіть люто ненавидів, але попри все любив його. Того вечора після своєї розповіді він відчув, що знайшов ключ до батьківського серця, бо тато поляскав його по плечу (так сильно, що Генрі мало не впав), повів до вітальні та вручив пиво. Тоді Генрі вперше спробував алкоголь, і відтоді цей смак асоціювався в нього з позитивними емоціями: любов’ю та перемогою.

«Вип’ємо за гарне завершення доброї справи», — сказав батько Генрі. Вони цокнулися коричневими пляшками та випили до дна. Наскільки Генрі було відомо, ніґґери так і не дізналися, хто вбив їхнього собаку, але гадав, що вони мали певні підозри. Він на це сподівався.

Інші Невдахи знали Майка лише з виду (єдиного в місті негритянського хлопчика було важко не помітити), але не більше, оскільки Майк не ходив до Деррійської початкової школи. Його мати була побожною баптисткою, тож Майка відправили до Церковної школи на Нейболт-стрит. Між географією, читанням та арифметикою учні зубрили Біблію, а ще там проводилися заняття з Усвідомлення Десяти заповідей в Безбожному світі та дискусії про те, як реагувати на повсякденні проблеми морального характеру (наприклад, якщо ви спіймали друга на крадіжці в магазині чи почули, як викладач всує згадує ім’я Боже).

Майнові непогано велося в Церковній школі. Інколи йому вкрадалися неясні сумніви, ніби він щось пропускає в житті (можливо, спілкування з ширшим колом однолітків), але хлопець був готовий почекати до старших класів. Майк трохи непокоївся, бо мав коричневу шкіру, але бачив, що містяни гарно ставилися до його мами й тата, тож вірив, що з ним теж усе буде добре, якщо він не стане нікого кривдити.

Звісно ж, Генрі Баверз був винятком із правил.

Хоча Майк намагався жодним чином цього не виказувати, але Генрі викликав у нього непоборний жах. У 1958 році Майк був струнким та ставним, вищим за Стена Юріса, але не таким високим, як Білл Денбро. Він був швидким і спритним, і це не раз рятувало Майка від Генрі та його кулаків. Як і те, що він ходив до іншої школи. Через це та різницю у віці їх шляхи рідко перетиналися, і Майк докладав усіх зусиль, аби так усе й залишалося. Іронія полягала в тому, що хоча Генрі ненавидів Хенлона більше за всіх інших хлопців у Деррі, Майк найменше від нього потерпав.

Проте перепадало йому не раз. Тієї ж весни, коли помер містер Чіпс, Генрі причаївся в кущах і вистрибнув на Майка, коли той ішов до міста в бібліотеку. Стояв кінець березня, і погода була достатньо теплою для поїздки на велосипеді, проте саме перед володіннями Баверзів на Вітчем-ровд стояла вода, тобто вулиця перетворилася на суцільне грузьке болото, і проїхати по ній велосипедом не було ніякої можливості.

«Привіт, ніґґер», — промовив Генрі з усмішкою, показавшись із-за кущів.

Майк позадкував, з острахом поглядаючи то праворуч, то ліворуч, намагаючись знайти спосіб утекти. Він знав, що як обігне Генрі збоку, то зможе його випередити. Генрі був великим та сильним, а проте повільним.

«Зара зроблю собі смоляного малюка, — сказав Генрі, насуваючись на меншого хлопця. — Ти ще не зовсім чорний, але я все поправлю».

Майк кинув погляд наліво та смикнувся в тому ж напрямку. Генрі піймався на гачок і кинувся в той бік — надто стрімко та далеко, аби вчасно зупинитися. Майк легко й швидко розвернувся та побіг праворуч (у старших класах він уже на другий рік потрапив у футбольну команду в якості тейлбека[625] й не побив шкільного рекорду лише тому, що зламав ногу під час останнього весняного семестру). Він би легко обійшов Генрі, аби не багнюка. Було надто слизько, Майк упав на коліна, і, перш ніж він устиг підвестися, Генрі сів на нього верхи.

«Ніґґерніґґерніґґер!» — заходився Генрі, наче в релігійному екстазі, та перекотив Майка на спину. Грязюка набилася Майкові під сорочку та штани. Він відчував, що в черевиках також хлюпотіла рідота. Йому вдавалося стримувати сльози, поки Генрі не змастив йому обличчя багном, забивши обидві ніздрі.

«Отепер ти чорний! — радісно волав Генрі, втираючи грязюку Майкові у волосся. — Отепер ти СПРААААВДІ чорний!»

Баверз розірвав на хлопцеві поплінову курточку й футболку, а потім шльопнув на пупок грязьову припарку.

«Отепер ти чорний, як глупа ніч у КОПАЛЬНІ!» — переможно заверещав Генрі й поставив Майкові у вуха грязьові затички. Тоді він устав, заклав за пояса брудні руки та прокричав: «Я вбив твого собаку, чорношкірий!» Але Майк його не почув — через заткнуті брудом вуха та власні перелякані ридання.

Генрі кинув у Майка останню жменю липкої багнюки, розвернувся й пішов додому, не озираючись. За кілька хвилин Майк устав і, схлипуючи, зробив те саме.

Звісно ж, його мати розлютилася. Вона вимагала, щоби Вілл Хенлон подзвонив шефу Бортону та попросив його заїхати до Баверзів ще до заходу сонця. «Він уже давно ганяється за Мікі», — почув Майк мамин голос. Він сидів у ванні, а батьки були на кухні. Ванну довелося набирати двічі, бо перша вода почорніла відразу, як він у неї сів. Мати розізлилася настільки, що заговорила з жахливим техаським акцентом, який Майк ледь розумів: «То в суд на них подай, Віллє Хенлоне! На пса та на цуценя заразом! Засуди їх, чи чуєш мене?»

Вілл почув, але прохання дружини не виконав. Зрештою, коли вона трохи охолола (а тоді настала ніч, і Майк уже дві години як спав у своєму ліжку), він поділився з нею правдою життя. Шеф Бортон був зовсім не таким, як шериф Салліван. Якби Бортон був шерифом на той час, коли стався інцидент із потруєними курми, то Вілл ніколи б не отримав своїх двох сотень доларів, і край. Хтось підставить тобі плече в лиху годину, а хтось — ні. Бортон належав до останньої категорії. По суті, він був безхребетним слимаком.

— Так, Майк уже мав клопіт із цим хлопцем, — відказав він Джессиці. — Але не часто, оскільки завжди тримався на відстані. Після цього випадку із Генрі Баверзом він стане ще обережнішим.

— Тобто ти хочеш пустити все самопасом?

— Гадаю, Баверз нарозповідав своєму синові казна-що про наші з ним справи, — відповів Вілл, — і через це Генрі ненавидить усю нашу родину, бо батько сказав йому, що всі справжні чоловіки мають ненавидіти ніґґерів. Усе сходиться до цього. Мені не під силу змінити той факт, що наш син народився негром, але я не збираюся сидіти й розповідати тобі, що Генрі Баверз буде останньою людиною, яка переслідуватиме Майка через колір шкіри. Йому до кінця життя доведеться терпіти ці знущання, так само, як довелося тобі й мені. Про що мова, коли в тій християнській школі, яку ти сама для нього обрала, учитель розповідає дітям, що чорні гірші за білих, бо Ноїв син Хам споглядав свого батька, коли той був п’яний і голий, а інші два сини відвели погляд. Тому Ноєві сини навіки приречені валити ліс та носити воду, так вона говорила. І Мікі сказав, що вона не зводила з нього очей, поки розповідала дітям цю історію.

Джессика мовчки поглянула на чоловіка. Вигляд у неї був пригнічений. Дві сльози повільно скотилися по її щоках.

— То ми ніколи й нічого не зможемо вдіяти?

Відповідь Вілла була м’якою, проте невблаганною. У ті часи дружини вірили чоловікам, і Джессика не мала жодних підстав сумніватися у словах свого Вілла.

— Ні. Нам не втекти від прізвиська «ніґґер», не зараз, не в цьому світі, в якому нам із тобою випало жити. У сільській глибинці штату Мейн ніґґери залишаться ніґґерами. Інколи мені здається, що я повернувся в Деррі саме для того, аби мені не дали про це забути. Але я поговорю з малим.

Наступного дня він викликав Майка з сараю. Вілл сів на з’єднувальну скобу борони та похлопав рукою по залізяці, аби Майк сідав поруч.

— Краще тримайся подалі від цього Генрі Баверза, — сказав він.

Майк кивнув.

— Його батько божевільний.

Майк знову кивнув. Він уже чув подібні розмови у місті, а кілька поглядів, які він устиг кинути на містера Баверза, лише підкріплювали ці заяви.

— Він не просто пришелепуватий, — сказав Вілл, підпалюючи самокрутку «Буглер»[626] та споглядаючи свого сина. — По ньому вже давно жовтий дім плаче. Він таким з війни повернувся.

— Гадаю, Генрі теж божевільний, — сказав Майк. Він говорив тихо, але впевнено, і Вілл почув підтвердження власним побоюванням… хоча навіть після всіх події у своєму нелегкому житті, коли він мало не згорів живцем у тому нелегальному, нашвидкуруч сколоченому шинку під назвою «Чорна мітка», Вілл не міг повірити, що малий Генрі теж був божевільним.

— Ну, він забагато слухав свого батька, але то природна річ, — відповів Вілл.

Але в цьому випадку його син був ближчий до правди. Чи то через постійне спілкування з татом, чи через щось іще (може, якийсь внутрішній розлад), Генрі Баверз повільно, але невпинно втрачав рештки здорового глузду.

— Я не хочу, аби про тебе пустили славу втікача, — сказав Вілл, — але ти негр, тож тобі ще доведеться побігати. Розумієш, про що я?

— Так, татку, — відповів Майк і згадав свого шкільного товариша, Боба Ґотьє, який намагався пояснити Майку, що слово «ніґґер» не може бути поганим, бо його батько весь час так казав. Боб із усією відвертістю повідомив Майка, що то було хороше слово. Коли по п’ятницях увечері показували боксерські поєдинки, і боєць зазнавав страшенних побоїв та все одно тримався на ногах, то його батько казав, що «в нього голова дебела, наче в ніґґера». Коли хтось по повній викладався на роботі (а містер Ґотьє працював у міському «Стар Біфі»), то його батько казав, що «чоловік вколює, як ніґґер». «А мій тато такий самий християнин, як і твій», — підсумував Боб. Майк пам’ятав, як подивився тоді в його чесне біле мишаче обличчя, обрамлене брудним хутром на каптурі поношеного зимового комбінезону, і відчув не злість, а неймовірний сум, від якого хотілося плакати. По обличчю Боба він бачив, що хлопець говорив це зі щирими, добрими намірами, але відчував лише самотність, відчуженість і величезну, марну порожнечу між ним і собою.

— Бачу, ти розумієш, про що я, — сказав Вілл і скуйовдив синові волосся. — Усе зводиться до того, що ти маєш бути обережним, коли відстоюєш свої права. Спитай сам у себе, чи варто заїдатися з Генрі Баверзом. Як гадаєш?

— Ні, — відповів Майк, — ні, не варто.

Але невдовзі він змінив свою думку. Це сталося третього липня 1958 року.

4

Поки Генрі Баверз, Віктор Кріс, Ригайло Хаґґінс, Пітер Гордон та придуркуватий школяр на ім’я Стів Седлер (якого також прозвали Лосем[627] — на честь персонажу коміксів із серії «Арчі») гналися за Майком Хенлоном через залізничне депо, а потім ще півмилі до Пустовища, Білл і решта Невдах сиділи на березі Кендаскіґ і розмірковували над своїми кошмарними питаннями.

— Гадаю, м-мені в-відомо, д-де в-в-воно є, — нарешті увірвав тишу Білл.

— У каналізації, — сказав Стен, і всі підскочили від несподіваного різкого хрипіння — Едді винувато посміхнувся та опустив інгалятор на коліно.

Білл кивнув:

— Я п-п-питав свого ба-батька про к-к-каналізацію п-пару д-д-днів т-т-тому.

— Раніше там було суцільне болото, — розповів Зак синові. — Засновники примудрилися розташувати теперішній центр міста в найгіршій його частині. Той відрізок Каналу, що проходить під Центр-стрит та Головною вулицею, насправді не що інше, як водостік, який утримує Кендаскіґ. Цілий рік водостоки стоять порожніми та відіграють свою роль лише навесні, коли починається відлига чи повінь..

Зак замовк, напевне, згадуючи, що саме повінь забрала минулої осені його молодшого сина, а потім закінчив думку:

— …завдяки насосам.

— Нас-нас-насосам? — перепитав Білл, машинально відвертаючи голову. Коли він затинався на свистячих приголосних, то часто плювався.

— Дренажні насоси, — відповів батько. — Вони стоять у Пустовищі. Такі бетонні рукави, що стирчать фути на три з землі…

— Б-б-бен Г-г-г-генском називає їх но-норами м-морлоків, — посміхаючись, сказав тоді Білл.

Зак посміхнувся у відповідь… але то була лише тінь його колишньої посмішки. Вони сиділи в майстерні Зака, де він без особливого захоплення правив нагелі у стільцях.

— Звичайні дренажні насоси, малий. Вони стоять у циліндрах на глибині десяти футів та качають нечистоти та стічні води, коли схил землі вирівнюється чи трохи піднімається. Старі механізми, місту давно пора встановити нові, але Рада завжди посилається на нестачу коштів, коли приходить час планувати бюджет. Якби мені давали по четвертаку кожного разу, як я туди спускаюся і лагоджу один із тих двигунів, стоячи по коліна в лайні… але тобі воно не треба, Білле. Чом би тобі не піти подивитися телевізор? Гадаю, сьогодні показуватимуть «Шуґарфута»[628]…

— Але м-мені с-с-справді ці-цікаво, — відповів Білл, і не лише тому, що задовго до цієї розмови дійшов висновку, що десь під Деррі ховалося щось страшне.

— Навіщо тобі купка якихось дренажних насосів? — поцікавився Зак.

— Ш-ш-шкільний реф-реферат, — знайшов відмазку Білл.

— Зараз літо.

— Н-на н-н-наступний р-рік.

— Ну, тема не дуже цікава, — відповів Зак. — Учитель, мабуть, поставить тобі «незадовільно», бо ти його приспиш. Тож дивися, ось Кендаскіґ…

Зак провів пряму лінію серед дрібної тирси на поверхні столу, де лежала його столярна ножівка.

— …а ось Пустовище. Оскільки центр міста розташовано нижче, ніж житлові квартали, скажімо, Канзас-стрит, чи Старий Відріг, чи Західний Бродвей, то переважну більшість відходів треба викачувати вгору до річки. Нечистоти з будинків стікають у Пустовище самі по собі. Бачиш?

— Т-т-так, — відповів Білл і став ближче до тата, аби роздивитися ті лінії, став так близько, що притиснувся плечем до батьківської руки.

— Коли-небудь держава заборонить зливати необроблені нечистоти в річки й покладе край цій марудній справі. А поки ми маємо насоси в… як їх називає твій товариш?

— Нори морлоків, — відповів Білл без жодного натяку на заїкання, хоча цього не помітив ані його батько, ані він сам.

— Так. Ось для чого в норах морлоків стоять насоси. Менше з тим, вони працюють у нормальному режимі, окрім тих випадків, коли сильно дощить чи розливається річка. Бо, хоча водостоки та каналізація з насосами створювалися як дві окремі системи, вони повсякчас перетинаються між собою. Бачиш?

Він намалював кілька хрестів по лінії, яка позначала Кендаскіґ, і Білл кивнув.

— Ну, єдина річ, яку ти мусиш знати про дренажні системи, це те, що вода тече всюди, де тільки зможе. Коли рівень води підіймається, то водостоки затоплюються так само, як і каналізація. Коли рівень у водостоках досягає тих насосів, стається коротке замикання і система відрубується. А це завдає клопоту мені, бо я їх лагоджу.

— Тату, а в-великі ті в-в-водостоки та к-каналізація?

— Маєш на увазі розмір отворів?

Білл кивнув.

— Головна труба в каналізації має діаметр футів у шість. Другорядні, які йдуть від житлових кварталів, мають фути по чотири-п’ять. Може, деякі трохи більші. І повір мені, Біллі, та друзям перекажи: ніколи не спускайтеся в оті труби, ані задля розваги, ані на спір, ані з будь-якою іншою метою.

— Чого?

— З 1885 року у місті змінилася дюжина різних керівництв, і всі вони надбудовували нові системи на основі старої. Під час Великої депресії Управління громадських робіт заклало вторинну дренажну систему та третьорядну каналізацію. Тоді на комунальне будівництво виділялося багато грошей. Але хлопець, який керував тими проектами, загинув у Другу світову, а за п’ять років у Департаменті водопостачання з’ясувалося, що майже всі плани та креслення зникли. Між 1937 та 1950 роками загубилося схем вагою фунтів на дев’ять. Я це до того, що ніхто не знає, куди ведуть ті водостоки та каналізаційні труби і чому. Поки двигуни працюють справно, ними ніхто не цікавиться. А коли вони виходять з ладу, Департамент посилає трьох-чотирьох бідолах шукати зіпсутий насос чи місце, де забився водостік. Робітники збіса добре знають, що в таких випадках обід краще брати з собою. Там панують темрява й сморід, а ще водяться пацюки. Є багато причин не сунути туди носа, але найголовніша полягає в тому, що там легко загубитися. Таке вже траплялося.

Загубитися під Деррі. Загубитися в каналізації. Загубитися в темряві. Від цих думок віяло таким холодом і відчаєм, що Білл секунду помовчав і лише потім запитав:

— Але невже нікого н-не п-п-посилали зробити н-нові карти…

— Мені треба закінчити з цими нагелями, — перервав його Зак, повертаючись спиною та відсторонюючись. — Іди подивися, що там по телеку показують.

— А-а-але т-т-тату…

— Іди, Білле, — сказав Зак, і Білл знову відчув холод. Цей холод перетворював щоденні вечері на тортури, під час яких батько гортав журнали з енерготехніки (сподіваючись отримати підвищення наступного року), а мати читала один зі своїх нескінченних британських детективів: Марш, Сейерс, Іннез, Аллінгем[629]. Холод позбавляв їжу смаку, перетворював її на заморожений напівфабрикат, який ніхто не додумався розігріти. Інколи Після вечері він ішов до себе в кімнату, лягав на ліжко та, обхопивши руками скручений судомою шлунок, подумки промовляв: «Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє». Він робив це все частіше й частіше звідтоді, як помер Джорджі, хоча мама навчила його цієї скоромовки ще за два роки до того. Для Білла ця фраза перетворилася на магічне замовляння: він мріяв про день, коли зможе прийти до мами та вимовити ці рядки без зупинки й затинання. Він говоритиме, дивитиметься прямо їй у вічі, і холод між ними зникне. Її очі спалахнуть від радості, вона обійме його та скаже: «Чудово, Біллі! Мій хороший хлопчик! Мій хороший хлопчик!»

Звісно, Білл нікому про це не розповідав. Такі зізнання не можна було вибити з нього навіть батогом; ані диба, ані іспанський черевик не змусили б його виказати потаємні фантазії, що ховалися десь вглибині його серця. Він почув цю скоромовку від матері одного суботнього вечора, поки вони з Джорджі дивилися «Пригоди Дикого Білла Гікока»[630] з Гаєм Медісоном та Енді Девіном у головних ролях. І якби зараз він зміг повторити цю фразу, то мама ожила би, наче Спляча красуня, яка прокинулася від поцілунку, вирвавшись із холодних снів у теплий світ казкового кохання.

Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє.

Тоді, третього липня, він не відкрився своїм друзям, а просто переповів те, що розказав йому батько про каналізації та дренажні системи Деррі. Вигадка давалася Біллові легко та природно (інколи навіть легше за правду), і він змалював Невдахам сцену, яка істотно відрізнялася від того, що відбувалося в реальності: Білл сказав, що вони зі старим дивилися ящик та попивали каву.

— Тато дозволяє тобі пити каву? — спитав Едді.

— А-а-а-авжеж, — відповів Білл.

— Ого, — протягнув Едді, — а моя мама й спробувати не дає. Каже, що кофеїн шкідливий. Хоча сама п’є, скільки влізе.

— Мені тато дозволяє пити каву, якщо я схочу, — сказала Беверлі, — але він мене вб’є, якщо застукає з сигаретою.

— А чого ти вирішив, що воно живе в каналізації? — запитав Річі, перевівши погляд із Білла на Стена Юріса, а потім знову на Білла.

— Д-д-до ц-ц-цього все зво-зводиться, — відказав Білл. — Г-голоси, ш-ш-що їх чула Б-б-беверлі, йшли зі с-с-стоків. І кр-кров. Коли за н-нами г-гнався к-к-клоун, то біля сто-стокової тру-труби лежали о-оранжеві пом-помпони. А Джи… Джи-Джордж…

— То був не клоун, Великий Білле, — заперечив Річі. — Я ж казав тобі. Знаю, звучить дико, але то був вовкулака. Богом клянуся, я його бачив.

Річі з надією глянув на інших.

— Воно о-о-обернулося на вовкулаку с-саме для тебе, — відповів Білл.

— Шо?

— Не-невже не ро-ро-розумієш? Ти побачив в-в-вовкулаку, бо п-п-подивився той т-тупий фільм в «А-а-аладдіні».

— Щось я не второпаю.

— Здається, до мене дійшло, — тихо вимовив Бен.

— Я х-ходив до б-б-бібліотеки, ш-шукав в енцик-циклопедії, — сказав Білл. — Гадаю, це глах-глах…

Білл замовк, напружився, а потім видав:

— Гламор.

— Гламмер? — із сумнівом перепитав Едді.

— Г-г-гламор, — відказав Білл і вимовив слово по літерах. Він розповів друзям, що знайшов це визначення у словнику, а також прочитав цілий розділ із книги «Правда ночі». Слово «гламор» було гельською назвою істоти, що оселилася в Деррі. Протягом історії людства різні раси та культури утворювали свої визначення, але всі вони означали одне й те саме. Корінні народи Великих рівнин називали його «маніту» — дух, що набував подоби гірського лева, лося чи орла. Індіанці вірили, що маніту може вселятися в людей, і вони набувають сили, здатної перетворювати хмари на тотемних тварин. Мешканці Гімалаїв використовували назву «таллус», або «телус», — зла потойбічна істота, що читає думки та приймає форму найпотаємніших людських страхів. Жителі Центральної Європи знали його як «ейлака», брата «вурдерлака» чи вампіра. У Франції такого перевертня називали «лу-гару», що іншими мовами недбало перекладали «вовкулакою», проте, як зауважив Білл, «лу-гару» (він вимовляв це слово як «луп-гару»[631]) міг перетворюватися на кого завгодно: на вовка, яструба, вівцю чи навіть жука.

— А в тих статтях нічого не було про те, як знищити гламора? — спитала Беверлі.

Білл кивнув, хоча вигляд мав не дуже обнадійливий.

— У Г-г-гімалаях є о-один р-ритуал, але в-він досить г-г-гидотний.

Друзі подивилися на Білла. Вони не хотіли цього чути, але розуміли, що мусять.

— В-в-він на-називався Р-ри-туалом Ч-чюді, — сказав Білл та став пояснювати, у чому він полягав. Гімалайські святі могли вистежити телуса. Тоді телус висовував язика, а святий — свого. Язики треба було переплести та прикусити таким чином, щоб дух і людина зчепилися одне з одним та лишилися віч-на-віч.

— Ой, мене зараз знудить, — сказала Беверлі та перекотилася на бік. Бен несміливо погладив її по спині та озирнувся на друзів, перевіряючи, чи ніхто не помітив його жест. Ніхто не помітив, бо Невдахи зачаровано витріщалися на Білла.

— І що далі? — запитав Едді.

— Н-н-ну, — відповів Білл, — прозвучить д-д-дико, а в к-книзі було с-сказано, що треба ж-жартувати та з-загадувати з-з-загадки.

— Що? — перепитав Стен.

Білл кивнув. Він скидався на репортера, який хоче нагадати (не сказати прямо у вічі, а просто натякнути), що він не вигадує новин, а лише переповідає факти.

— Г-гаразд. С-с-спочатку ч-чудовисько видає ж-ж-жарт чи за-загадку, потім — т-ти, і т-так далі, по ч-черзі…

Беверлі знову сіла, підібрала коліна до грудей та обхопила руками гомілки.

— Не розумію, як можна розмовляти з… ну, з прикушеними язиками, — сказала вона.

Тої ж миті Річі висолопив язика, затиснув його між пальцями та продекламував: «Тато працює на птахо-хєрні!»[632]. І всі зареготали, хоча жарт був геть дитсадівським.

— Мо-може треба с-с-спілкуватися т-телепатично, — сказав Білл. — М-менше з тим, я-якщо л-л-людина засміється п-першою, не зва-зважаючи на б-б-б-б…

— Біль? — допоміг Стен.

Білл кивнув і продовжив:

— Т-тоді телус її в-в-вб’є та з-з-з'їсть. Тобто її душу. А-але я-якщо л-людині п-першою вдасться р-р-розвеселити т-телуса, то він м-матиме зникнути на с-с-сто ро-років.

— А в книзі говорилося, звідки беруться такі істоти? — спитав Бен.

Білл похитав головою.

— І ти в це віриш? — поцікавився Стен. Здавалося, він спробував поглузувати, але йому забракло духу.

Білл знизав плечима та відповів:

— М-майже…

Він ніби хотів додати щось іще, але похитав головою та замовк. Едді почав неквапливо розмірковувати:

— Це багато чого пояснює: клоуна, прокаженого, вовкулаку… І, гадаю, мертвих хлопчиків також, — обмовився він і глянув на Стена.

— Настав зірковий час Річі Тозіера — людини тисячі жартів та мільйона загадок! — вигукнув Річі голосом Диктора Кінохроніки МувіТон.

— Якщо доручити цю справу тобі, то ми всі помремо, — сказав Бен. — Повільно. У страшних муках.

Невдахи знову зареготали.

— To що ж нам робити? — запитав Стен, але Білл знову лише Похитав головою… хоча й підозрював, що відповідь йому вже Відома. Стен підвівся.

— Давайте підемо кудись в інше місце, — сказав він. — Я собі все гузно відсидів.

— А мені тут подобається, так гарно й прохолодно, — відказала Беверлі та глянула на Стена. — Здається, ти хочеш утнути щось дитсадівське, наприклад, спуститися на звалище та покидати камінням у пляшки.

— А я люблю бити пляшки, — сказав Річі та зайняв позицію біля Стена. — Це мій внутрішній Джей Ді, крихітко.

Він підняв комір сорочки та взявся величаво походжати довкола, наче Джеймс Дін у «Бунтівнику без причини».

— Мені болить, — похмуро вимовив він, потираючи груди. — Дістало все, тямиш? Батьки. Школа. Сус-ПІЛЬ-ство. Усі. Вони тиснуть на мене, крихітко. Вони…

— Лайно, — закінчила Беверлі та зітхнула.

— У мене є петарди, — запропонував Стен, і всі забули про гламорів, маніту та невдалу імітацію Джеймса Діна, щойно Стен вийняв із кишені штанів пачку «Чорних кішок»[633]. Навіть Білл здивувався.

— Г-господи Ісусе, Сте-сте-ене, д-де ти їх р-роздобув?

— Дістав від того товстуна, з яким інколи ходжу до синагоги, — відповів Стен. — Виміняв на купку коміксів про Супермена та Маленьку Лулу.

— Так давайте їх підірвемо! — захлинаючись від радості, заволав Річі. — Давай підірвемо їх, Стенні, я більше ніколи не казатиму, що ви зі своїм батьком Христа розіп’яли, присягаюся, що скажеш? Я всім казатиму, що в тебе маленький ніс, Стенні! Що ти навіть не обрізаний!

Тоді Беверлі аж завищала та й справді мало не захлинулася від реготу, встигнувши прикрити обличчя руками. Засміявся Білл, потім — Едді, а за мить до них приєднався і сам Стен. Відлуння сміху прокотилося по широкій, мілководній гладі Кендаскіґ. То був звук літа в переддень Четвертого липня, такий же яскравий, як і сонячні промені, що відбивалися від річкових хвиль. І ніхто не помітив пари оранжевих очей, які стежили за дітлахами крізь зарості терену та безплідні кущі чорниці. Смуга чагарнику розтягнулася на тридцять футів попід берегом, ліворуч від Невдах, і посеред тих заростів знаходилася одна з нір морлоків. Оранжеві очі, кожне по два фути в діаметрі, витріщалися на них саме з тієї бетонної труби.

5

Причина, з якої Майк нарвався на Генрі Баверза та його «не-дуже-веселих» хлопців, полягала в тому, що наступного дня мало відбутися святкування Четвертого липня. У Церковній школі був свій оркестр, і Майк грав у ньому на тромбоні. У День незалежності музиканти мали взяти участь у щорічному святковому параді та зіграти «Бойовий гімн республіки», «Прекрасну Америку» та «Вперед, християнські солдати». Майк цілий місяць готувався До цього заходу. Того дня він вирушив на репетицію пішки, бо на його велосипеді порвався ланцюг. Репетицію було призначено на другу тридцять, але Майк вийшов із дому о першій, бо хотів устигнути відполірувати до блиску свій тромбон, який зберігався в шкільному музичному класі. І хоча він грав на тромбоні не краще, ніж Річі управлявся зі своїми Голосами, цей інструмент йому дуже подобався, і якщо Майкові ставало гірко на душі, то варто було півгодини посурмити марші Сузи[634], гімни чи інші патріотичні мелодії, і настрій піднімався сам собою. Того дня Майк одягнув сорочку кольору хакі та поклав у нагрудну кишеню полірувальну пасту для міді «Саддлерз». Із задньої кишені його джинсів стирчала парочка чистих ганчірок. Крокуючи по Нейболт-стрит у напрямку Церковної школи, Хенлон і думати забув про Генрі Баверза, але якби він тоді озирнувся, то швиденько б усе пригадав, оскільки слідом за ним, вишикувавшись у шеренгу, ішли Генрі, Віктор, Ригайло, Пітер Гордон та Лось Седлер. Якби вони вийшли з ферми Баверзів на п’ять хвилин пізніше, то Майк устиг би пропасти з-перед їх очей за верхівкою наступного пагорба, і апокаліптичне кам’яне побоїще та всі інші події того дня могли б узагалі не відбутися.

Але через багато років потому Майк сам висуне припущення, що того літа жоден із них не був володарем власної долі, а талан і добра воля відійшли далеко на другий план. Під час обіду на честь возз’єднання Невдах він згадає немало підозрілих збігів, але до одного так і не додумається. Того дня нарада в Пустовищі скінчилася, коли Стен Юріс дістав «Чорних кішок», і друзі попрямували на звалище, аби їх підірвати. Віктор, Ригайло та решта прийшли на ферму Баверзів, бо в Генрі також були петарди, вишневі бомби[635] та вибухівка «М-80»[636] (за кілька років володіння «М-80» стане підсудною справою). Дорослі хлопці збиралися спуститися до вугільного бункера за залізничним депо, щоби підірвати скарби Генрі.

Ніхто, навіть Ригайло, не навідувався до ферми Баверзів без особливої на те потреби. У першу чергу — через божевільного Бутча, а по-друге, їм завжди доводилося допомагати Генрі по господарству: полоти бур’яни, підбирати каміння, рубати дрова, носити воду, складати сіно, збирати достиглу городину — горошок, огірки, помідори, картоплю. Не сказати, щоби хлопці боялися роботи, проте в них удома вистачало власних справ, тож їм не зовсім хотілося пахати на придуркуватого батька Генрі, якому було байдуже, кого й куди бити (одного разу він пройшовся поліном по Віктору Крісу, коли той упустив кошик з помідорами, який тягнув до придорожнього лотка). Отримати духопелика березовою дровинякою — справа не зовсім утішна, але найгірше було те, що Бутч Баверз примовляв при цьому: «Усіх вузькооких повбиваю! Нахер переб’ю всіх вузькооких!»

Ригайло Хаґґінс, не зважаючи на свою тупість, зумів найбільш влучно висловити загальну думку. «Із йобнутими краще не зв’язуватися», — сказав він якось Віктору за два роки до того. Віктор засміявся та погодився.

Але звабливий поклик петард виявився занадто сильним, аби хлопці змогли йому протистояти.

— Знаєш що, Генрі, — сказав Віктор, коли Генрі подзвонив йому о дев’ятій ранку, щоб домовитися про зустріч. — О першій я чекатиму на тебе у вугільному бункері, що скажеш?

— Якщо ти прийдеш до бункера о першій, то мене там не знайдеш, — відказав Генрі. — Справ забагато. А якщо ти прийдеш до бункера о третій, то я напевне буду там. І перший снаряд «М-80» розірветься просто в тебе в задньому проході, Віку.

Вік повагався, але зрештою погодився прийти допомогти Генрі.

Інші також підтягнулися, і п’ятеро здорових хлопців трудилися, наче прокляті, на фермі Баверзів, поки не переробили всіх справ. Невдовзі після обіду Генрі запитав у батька, чи можна йому піти погуляти, і Баверз старший апатично махнув на сина рукою. Бутч уже влаштувався на задньому ґанку в кріслі-гойдалці, збираючись провести вечір із квартою нівроку міцного сидру, перелитого в пляшку з-під молока. На бильцях стояв переносний приймач «Філко», бо того вечора «Ред Сокс» мали грати з «Вашингтонськими Сенаторами» — перспектива, що від неї будь-яку нормальну людину дрижаки пробирали. На колінах у Бутча лежав японський меч у піхвах — військовий трофей, який, за словами самого Бутча, він забрав у помираючого вузькоокого на острові Тарава (насправді він виміняв його в Гонолулу на шість пляшок пива «Будвайзер» та три косяки). Останнім часом, коли Бутч напивався, то неодмінно діставав меч. Оскільки всі хлопці, включно з самим Генрі, були переконані, що рано чи пізно він когось-таки проштрикне своїм сувеніром, то вважали за краще триматися подалі від Бутча, щойно меч з’являвся в нього на колінах.

Не встигли хлопці вийти на дорогу, як Генрі примітив Майка Хенлона, котрий ішов попереду.

— Дивіться, ніґґер! — сказав Генрі, і його очі засяяли, неначе в маленької дитини, яка чекає неминучого приходу Санта Клауса на Святвечір.

— Ніґґер? — спантеличено перепитав Ригайло Хаґґінс, який нечасто бачив Хенлонів, але потім у його тьмяних очах також спалахнув вогник. — Точно! Ніґґер! Улаштуймо йому прочухана, Генрі!

Ригайло важко затупотів по дорозі. Решта подалися за ним, але Генрі схопив Хаґґінса за комір і потягнув назад. Генрі мав більше досвіду переслідування Майка Хенлона й знав, що впіймати його буде нелегко. Той чорний хлопчик умів бігати.

— Він нас не бачить. Давайте просто підемо за ним, але швидко, щоби відстань скоротити.

Тож вони пішли. Збоку п’ятірка мала дивний вигляд: хлопці рухалися так, наче готувалися до якихось незбагнених олімпійських перегонів. Здоровенне черево Лося Седлера колихалося під футболкою з емблемою Деррійської середньої школи. По розпашілому обличчю Ригайла струменів піт. Але дистанція між ними та Майком скорочувалася — спочатку двісті ярдів, потім півтори сотні, потім сотня. Маленький Чорний Самбо[637] ще жодного разу не озирнувся, а вони вже чули, як він насвистував собі під ніс.

— Що ти з ним зробиш, Генрі? — тихо спитав Віктор Кріс. У його голосі чулася звичайна цікавість, але насправді він був занепокоєним. Віднедавна Генрі непокоїв його все більше й більше. Віктор був не проти, якби Баверз просто захотів побити малого Хенлона, або навіть зірвати з нього сорочку чи закинути на найближче дерево штани з білизною, але Кріс був не певен, що Генрі задумав саме це. Цього року вже сталося кілька неприємних зустрічей із дітлахами з Деррійської початкової школи, яких Генрі прозвав «маленькими засранцями». Він звик гнобити та тероризувати цих маленьких засранців, але з початку березня став зазнавати однієї поразки за іншою. Генрі та його команда були наздогнали того чотириокого Тозіера у «Фрізісі», але саме в той момент, коли вони вже збиралися надерти йому дулу, він зумів відірватися. А потім, в останній день перед канікулами, той малий Генском…

Віктор не любив про це згадувати.

Тож Кріса непокоїла ось яка річ: одного разу Генрі міг зайти НАДТО ДАЛЕКО. І Крісові було не до вподоби уявляти це «НАДТО ДАЛЕКО»… хоча такі передчуття раз у раз виринали в його неспокійному серці.

— Спіймаємо його та кинемо у вугільний бункер, — відповів Генрі. — Можна покласти парочку петард йому в черевики та подивитися, як він танцюватиме.

— Але ж не «М-80», Генрі, правда?

Якби Генрі замислив щось подібне, то Віктор одразу б накивав п’ятами. Вибухівка «М-80» неодмінно відірвала би тому ніґґеру ноги, а це вже дійсно було ЗАНАДТО.

— У мене їх усього чотири, — сказав Генрі, відірвавши погляд від спини Майка Хенлона. Вони скоротили відстань до сімдесяти п’яти ярдів, і Баверз перейшов на шепіт: — Гадаєш, я мрію перевести цілих два снаряди на якийсь йобаний гуталін?

— Ні, Генрі, звісно ні.

— Просто підкладемо йому в мокасини пару «Чорних кішок», — сказав Генрі, — а потім роздягнемо догола та кинемо його одяг у Пустовищі. Може, він натрапить на отруйний плющ, поки його шукатиме.

— А ще викачаємо ніґґера у вугіллі, — озвався Ригайло, і його очі спалахнули ще яскравіше. — Як тобі, Генрі? Круто я придумав?

— Круто, як варені яйця, — відповів Генрі недбалим тоном, від якого Віктору стало не по собі. — Викачаємо у вугіллі, як я того разу вимастив його в багні. А ще…

Генрі посміхнувся, вишкіривши зуби, які вже у дванадцять років починали гнити, і закінчив:

— А ще мені треба йому дещо сказати. Боюся, він минулого разу не розчув.

— Що саме, Генрі? — бадьоро запитав Пітер. Йому просто було цікаво. Пітер Гордон походив із «добропорядної родини» Деррі, жив на Західному Бродвеї, а через два роки його мали відправити на підготовчі курси у Ґротон — принаймні, він так вважав того третього липня. Він був розумнішим за Віка Кріса, проте не встиг іще протусуватися з цією компанією достатньо довго, аби зрозуміти, як швидко зогниває Генрі.

— Потім дізнаєшся, — відповів Генрі. — А тепер заткайтеся, ми вже близько.

Вони були за двадцять п’ять ярдів від Майка, і Баверз уже відкрив рота, щоби віддати наказ схопити Хенлона, коли Лось Седлер пустив першу за день петарду. Напередодні Лось устиг в'їсти три порції печеної квасолі та тепер перднув так голосно, немов пальнув із рушниці.

Майк озирнувся. Генрі помітив, як у малого вирячились очі.

— Хапай його! — заволав Генрі.

Майк на мить закляк, а потім зірвався з місця та побіг, наче за ним гналася сама смерть.

6

Невдахи продиралися крізь зарості бамбуку в наступному порядку: Білл, потім Річі, за яким ішла Беверлі — така гарненька й струнка у своїх блакитних джинсах, білій безрукавці та шльопанцях на босу ногу, за нею плентався Бен, намагаючись не сопіти надто голосно (проте в той день стояла спека у вісімдесят один градус, а він одягнув один зі своїх розтягнутих спортивних светрів), далі — Стен, а Едді йшов позаду, тримаючи інгалятор у передній кишені штанів. Білл поринув у фантазії про джунглі та сафарі, що з ним часто траплялося, коли він блукав по таких місцях у Пустовищі. Високий білий бамбук обмежував виднокрай друзів, поки вони прокладали свою стежину крізь гущавину. Чорна земля чвакала під ногами, то тут, то там траплялися маленькі болітця, які треба було обходити чи перестрибувати, якщо ти не хотів намочити собі ніг. Застояна вода в калюжах переливалася кольорами напрочуд тьмяної веселки. Вологе повітря пахло нечистотами та прілою травою.

Білл зупинився на останньому повороті до Кендаскіґ та обернувся до Річі:

— П-попереду т-тигр, Т-т-тозіере!

Річі кивнув і повернув голову до Беверлі.

— Тигр, — видихнув він.

— Тигр, — переповіла дівчина Бенові.

— Людожер? — запитав Бен, затамувавши дихання, щоб не хекати.

— Він весь у крові, — відповіла Беверлі.

— Тигр-людожер, — прошепотів Бен Стену, а той передав новини Едді. Каспбрак аж почервонів від хвилювання.

Вони пірнули в бамбук, лишивши по собі тільки голий хвилястий клаптик чорної стежки. Тигр пройшов прямо перед ними, і вони майже побачили його: великий звір, вагою фунтів чотириста, який граціозно вигравав потужними м’язами під шовковистою смугастою шкірою. Вони майже побачили його зелені очі, побачили, що на морді запеклися краплі крові пігмейських воїнів, яких він пожер живцем.

Тихо, мелодійно й одночасно моторошно прошелестів бамбук, а потім знову стало тихо. Може, то подув літній вітерець… а може, то був африканський тигр, який прямував до Старого Відрогу по той бік Пустовища.

— Пройшов, — сказав Білл, судомно вдихнув і знову вийшов на стежку. Решта прослідували за ним.

Річі виявився єдиним Невдахою, який прихопив із собою зброю: він дістав іграшковий пістолет із руків’ям, перемотаним ізоляційною стрічкою.

— Я б у нього точно поцілив, аби ти посунувся, Великий Білле, — суворо заявив він і поправив свої старі окуляри дулом пістоля.

— Тут п-повсюди в-в-ватутсі, — відказав Білл. — Н-н-не можна р-ризикувати. Х-хочеш потрапити д-до них у по-полон?

— Ой, точно, — погодився Річі.

Білл подав рукою знак слідувати за ним, і друзі знову рушили по стежці, що ставала дедалі вужчою, — вони наближалися до краю бамбукових заростів. Невдахи вийшли на берег Кендаскіґ саме там, де було закладено каміння для переходу через річку. Бен колись показав їм, як усе облаштувати. Спочатку береш здорову каменюку та кидаєш її у воду, потім знаходиш другу та, стоячи на першій, кидаєш її ще на крок, а потім третю, і так далі, поки не перейдеш на інший бік, не намочивши ніг (улітку в цьому місці глибина ріки сягала не більше фута, і то тут, то там на поверхню виступали острівки брунатної глини). Прийом був досить простим, мало не дитсадівським, але ніхто до цього не додумався, поки Бен не підказав. Він добре знався на таких речах, але друзі ніколи не почувалися тупаками, коли він щось їм пояснював.

Вони зграйкою спустилися до води та почали переходити річку по сухим брилам, які вони самі були заклали.

— Білле! — стривожено гукнула Беверлі.

Він завмер, виставивши вперед руки та не озираючись. Навколо нього струменіла й хлюпотіла вода.

— Що?

— Тут водяться піраньї! Два дні тому я бачила, як вони зжерли цілу корову. За хвилину від неї самі кістки лишилися. Дивися не впади!

— Точно, — відповів Білл, — пильнуйте, хлопці.

Вони обережно перестрибували з каміння на каміння. По земляному насипу промчав товарняк, сигналячи своїм пневматичним гудком, і Едді Каспбрак, який вже дістався середини річки, захитався від несподіванки та мало не впав. Він подивився на мерехтливу водну гладь і на якусь мить, серед сонячних променів, що пускали стріли світла прямо йому в очі, він побачив піраній. Едді був упевнений, що перед ним кружляли справжні піраньї, які не мали жодного відношення до фантазій Білла про сафарі та джунглі. Вони скидалися на велетенських золотих рибок із огидними міцними щелепами, як у сомів чи морських окунів. Між товстими губами стирчали гострі, як пилки, зуби — оранжеві, як і самі риби. Оранжеві, як помпони на костюмі циркового клоуна.

Вони плавали на мілині та клацали щелепами.

Едді замахав руками. «Зараз я впаду, — подумав він. — Зараз я впаду, і вони з’їдять мене живцем…»

Стенлі Юріс устиг міцно схопити його за зап’ясток і допоміг віднайти рівновагу.

— Замалим не перекинувся, — сказав Стен. — А якби перекинувся, то матуся задала би тобі добрячого прочухана.

Едді й думати забув про матір, що з ним траплялося нечасто. Решта вже дісталися іншого берега та взялися рахувати вагони товарного поїзда. Едді перелякано подивився у вічі Стену, а потім знов поглянув у воду. Повз них, кружляючи, проплив пакет від картопляних чіпсів, і більш нічого. Едді озирнувся на Стена.

— Стене, я бачив…

— Що?

Едді похитав головою.

— Та нічого, — відповів він, — просто я трохи…

(але ж вони були там, так, були та з’їли б мене живцем)

— …перенервував. Мабуть, через тигра. Ходімо далі.

Під час дощів чи весняної повені західний берег Кендаскіґ (берег Старого Відрогу) являв собою суцільне болото, але в Деррі вже тижні зо два не було опадів, і земля перетворилася на сухий, потрісканий марсіанський ґрунт, з якого стирчали бетонні циліндри, що відкидали короткі непривітні тіні. За двадцять футів униз за течією над Кендаскіґ нависала цементна труба, з якої виливався невпинний струмок смердючої коричневої води.

Бен тихо вимовив:

— А тут моторошно.

Інші кивнули.

Білл повів їх угору по сухому берегу до густого чагарнику, де дзижчали жуки та сновигали піщані блохи. Раз у раз чулося поквапливе тріпання крил, коли злітала пташка. Одного разу на стежину вискочила білка, а через п’ять хвилин, коли вони вийшли до невисоких пагорбів, що оточували звалище з протилежного від міста боку, перед Біллом виринув великий пацюк із уривками целофану у вусах і побіг собі далі потаємними дорогами свого мікроскопічного тваринного всесвіту.

Сморід від звалища став виразним, різким. У небо здіймався стовп чорного диму. Поміж кущів і трави, які щільним шаром покривали все навколо Невдах, окрім їхньої власної стежини, почало траплятися сміття. Білл колись назвав його «смітниковою лупою», чим викликав у Річі неабияке захоплення. Тозіер сміявся тоді до сліз. «Тобі треба це записати, Великий Білле, — сказав він. — Дотепний вираз».

Папір, що позастрягав поміж гілок, тріпотів та маяв, неначе оголошення про знижки перед магазинами. Промені літнього сонця відбивалися сріблястими зайчиками від купи бляшанок, що причаїлися на дні зеленого непрохідного яру. Яскравіші промені відблискували серед розбитих пивних пляшок. Беверлі помітила пластмасову ляльку з такою рожевою шкірою, наче її обварили окропом. Дівчинка підібрала іграшку, а потім зойкнула та впустила на землю, коли побачила блідих сірих жуків, що роїлися по гниючих ніжках під запліснявілою спідничкою. Беверлі витерла руку об джинси.

Вони видерлися на верхівку кряжу та зазирнули у звалище.

— От лайно, — сказав Білл і засунув руки в кишені, поки навколо нього збиралися друзі.

Сміття сьогодні палили в північному кінці, але з того боку, де вийшли Невдахи, чергував сторож на ім’я Армандо Фаціо, для друзів просто Менді, нежонатий брат двірника Деррійської початкової школи. Він торохкотів на своєму бульдозері «Д-9», що лишився з часів Другої світової, складаючи мотлох по купках, щоб було легше палити. Фаціо був голий по пояс, а під брезентовим парасолем, що кидав тінь на сидіння бульдозера, прилаштувався радіоприймач, з якого лунали традиційні урочистості перед матчем «Ред Сокс» і «Сенаторів».

— Краще туди не ходити, — погодився Бен. Менді Фаціо був непоганим чолов’ягою, але коли він бачив на звалищі дітлахів, то одразу починав їх ганяти: через пацюків та отруту, яку він періодично розкидав, аби зменшити поголів’я гризунів, через потенційні порізи, падіння та опіки… але, головним чином, через те, що він вважав звалище непідходящим місцем для дітей. «Ви ж хороші дітки?!» — кричав він малим неслухам, які збиралися на звалищі постріляти по пляшках (а також пацюках або чайках) своїми пукалками .22 калібру чи отримати сумнівну насолоду від «колупання у смітті»: там можна було знайти справну іграшку, чи стілець, який згодиться для хатки-клубу, чи старий телевізор із уцілілим кінескопом — якщо в нього поцілити камінцем, то пролунає гучний вибух, що принесе масу задоволення. «Ви ж хороші дітки?!» — волав Менді (а волав він не через злість, а тому що був глухим і не носив слухового апарату). «Чи вам предки не наказували поводитися добре? Хороші хлопчики й дівчатка не граються на звалищі! Йдіть до бі-бля-отеки! Йдіть до Громадського осередку, побавтеся в настільний хокей! Будьте хорошими дітками!»

— Атож, — погодився Річі. — Звалище відпадає.

Вони присіли на кілька хвилин, спостерігаючи за Менді та його бульдозером і сподіваючись, що він кине роботу та піде собі геть. Хоча насправді вони не дуже в це вірили, бо наявність радіо свідчила про те, що Менді збирається працювати цілий вечір. Тут би й папа римський розлютився, подумав Білл, адже важко було знайти краще місце для запуску петард, аніж звалище. Заряди можна було понакривати бляшанками, а потім дивитися, як вони злітають у повітря разом із феєрверком. Або підпалити ґніт, кинути петарду в пляшку та дати драпака. Пляшки вибухали не завжди, але таке траплялося.

— От якби нам кілька «М-80», — зітхнув Річі, не знаючи, що вже незабаром один з таких снарядів полетить йому в голову.

— Моя мама каже, що треба вдовольнятися тим, що маєш, — серйозно промовив Едді, й усі зареготали.

Коли сміх затих, друзі знову поглянули на Білла. Він трохи порозмислив, а потім сказав:

— Я з-знаю одне м-місце. С-с-старий вугільний б-б-бункер біля з-з-залізничного депо…

— Точно! — відповів Стен і підвівся на ноги. — Я знаю, де це. Білле, ти — геній!

— Там гарне відлуння, — погодилася Беверлі.

— Ну то ходімо, — запропонував Річі.

І шестеро Невдах, яким до магічного числа забракло лише одного друга, пішли по верхівках пагорбів, що оточували звалище. Менді Фаціо випадково глянув угору та побачив їхні силуети на тлі синього неба. Вони рухалися, наче зграя індіанців, що вийшли на полювання. Він хотів крикнути їм, що Пустовище — не місце для дітей, але натомість знову взявся до роботи. Принаймні, на звалище вони не зайшли.

7

Майк Хенлон промчав повз Церковну школу, не зупинившись ані на мить, та кинувся бігти по Нейболт-стрит у напрямку Деррійського залізничного депо. При школі працював сторож, проте містер Ґендрон був старим нівроку та слух мав не кращий, ніж у Менді Фаціо. Окрім того, у літню спеку він любив дрімати в підвалі біля мовчазного бойлера, розтягнувшись на рипучому кріслі-гойдалці з випуском Деррійської газети «Ньюз» на колінах. Майкові би довелося довго грюкати у двері та кликати старигана, щоби той його впустив, але до того часу навіжений Генрі Баверз уже би наздогнав його та відірвав голову.

Тому Майк біг далі.

Але не стрімголов — він намагався вирівняти темп, контролювати дихання, не витрачати марно сил. Генрі, Ригайло та Лось Седлер не становили для нього загрози, бо навіть після гарного Відпочинку вони бігали, як поранені буйволи. Проте Віктор Кріс і Пітер Гордон були набагато прудкішими. Пробігаючи повз будинку, де Білл і Річі бачили клоуна (чи вовкулаку), Майк озирнувся та стривожився: Пітер Гордон майже наступав йому на п'яти. Пітер радісно шкірився — то була посмішка коня, що вирвався вперед на смузі перешкод, чи спортсмена, який збирався забити гол у поло, щаслива посмішка переможця, і Майк подумав: «Цікаво, чи посміхався би він так само широко, якби знав, що вони зроблять зі мною, коли впіймають… Чи він збирається просто дати мені стусана, крикнути „Тримай квача!“ та побігти геть?»

Коли показалися ворота залізничного депо, на яких висіло попередження: «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ, НЕ ЗАХОДИТИ, ПОРУШНИКІВ ПЕРЕСЛІДУВАТИМУТЬ ПО ЗАКОНУ», Майк зібрався з останніми силами та рвонув уперед. Він не відчував болю, йому досі вдавалося контролювати своє дихання, але він знав, що біль прийде, якщо він продовжить рухатися з тою самою шаленою швидкістю. Ворота були прочинені. Він кинув назад іще один погляд і побачив, що знову відірвався від Пітера. Віктор тупотів за десять кроків від Гордона, а решта пленталися на відстані сорока-п’ятдесяти ярдів. Майк озирнувся лише на мить, але все одно встиг побачити почорніле від люті обличчя Генрі Баверза.

Майк протиснувся в отвір, крутнувся на місці та затраснув за собою ворота. Клацнув засув. За секунду на рабицю навалився Пітер Гордон, а потім його настигнув Віктор Кріс. Пітер уже не посміхався, він виглядав пригнічено та розчаровано. Він спробував намацати замок, але, звісно ж, у нього нічого не вийшло — засув знаходився з внутрішнього боку.

Неймовірно, але він вимовив:

— Давай, пацан, відчиняй ворота. Так нечесно.

— А що ти маєш на увазі під словом «чесно»? — запитав Майк, ледве переводячи подих. — Це коли п’ятеро на одного?

— Давай по-чесному, — повторив Пітер, ніби не почувши його слів.

Майк поглянув на Віктора та побачив у його очах тривогу. Він хотів щось сказати, проте саме в цю мить до воріт дісталися інші.

— Відчиняй, ніґґере! — заверещав Генрі та затрусив рабицю з такою силою, що Пітер здивовано витріщився на нього. — Відчиняй! Відчиняй негайно!

— І не збираюся, — тихо відповів Майк.

— Відчиняй! — кричав Генрі. — Відчиняй, чорнопикий, щоб ти всрався!

Майк позадкував від воріт. Його серце було ладне вискочити з грудей. Він не пам’ятав, щоб колись у житті відчував такий страх, такий відчай. Вони вишикувалися перед воротами, кричали на нього, обзивали такими расистськими прізвиськами, яких він ніколи до того не чув: гуталін, тумба-юмба, чорнороб, чорничка, мавпа… Він ледь устиг помітити, як Генрі щось дістав зі своєї кишені та креснув сірником по нігтю великого пальця, а потім щось червоне та кругле перелетіло через паркан, і він інстинктивно увернувся від вишневої бомби, яка розірвалася ліворуч від нього, здійнявши цілу хмару куряви.

Після вибуху всі замовкли. Не в змозі повірити в те, що сталося, Майк витріщався на хлопців крізь сітку паркану, а вони — на нього. Пітер Гордон був украй шокований, навіть Ригайло виглядав збентеженим.

«Тепер вони його бояться, — раптом подумалося Майку, і вперше всередині нього заговорив голос, новий, напрочуд дорослий голос. — Вони бояться, але не стануть його зупиняти. Треба забиратися звідси, Майку, або станеться щось страшне. Не всі вони хочуть, аби це сталося, може, цього не бажають Віктор і Пітер Гордон, але воно все одно станеться, бо так задумав Генрі. Тому вшивайся звідси. Забирайся чимшвидше».

Він зробив іще два-три кроки назад, і тоді Генрі Баверз сказав:

— Це я вбив твого собаку, ніґґере!

Майк застиг на місці. Він почувався так, наче йому в сонячне сплетіння поцілили м’ячем для боулінгу. Він зазирнув Генрі Баверзу в очі та зрозумів, що той не бреше, — саме він убив містера Чіпса.

Момент усвідомлення здавався Майкові нескінченним. Він дивився в одурілі, неспокійні очі Генрі, у його почорніле від злоби обличчя, та подумав, що вперше йому відкрилося так багато Таємниць за раз, а серед них — правда про те, чого раніше Майк Навіть не уявляв собі: наскільки божевільним був Генрі Баверз. А передусім до нього прийшло розуміння, що світ жорстокий і несправедливий, і саме ця думка вихопила з нього крик: «Ах ти біложопий сцикливий виродку!»

Генрі розлючено вискнув, кинувся на паркан і почав дертися вгору з жахливою, шаленою впертістю. Майк почекав ще трохи, ніби перевіряючи, чи той дорослий голос сказав йому правду, і дійсно, то була щира правда: після недовгих вагань інші хлопці також полізли через паркан.

Тоді Майк повернувся та знову побіг. Він мчав по залізничному депо, а між ногами плуталася його власна коротка тінь. Товарняк, який бачили Невдахи, подорожуючи Пустовищем, давно пропав за обрієм, і тепер Майк чув тільки дихання, що відлунювало в його вухах, та мелодійний передзвін рабиці, по якій лізли Генрі з товаришами.

Майк дістався трьох залізничних колій і рвонув через них, розкидаючи кросівками вугілля, що застрягло між шпалами. На другій колії він перечепився й відчув, як у кісточці спалахнув біль. Він підвівся та побіг далі. Позаду щось гупнуло — Генрі зістрибнув із паркана на землю й заволав: «Я вже йду по твою дупу, ніґґере!»

Раціональна частина свідомості Майка вирішила, що Пустовище було єдиним місцем для порятунку. Якби йому вдалося туди спуститися, то він зміг би заплутати слід у заростях чагарнику чи бамбуку… або, якщо стане зовсім непереливки, можна буде залізти в один із тих стічних колодязів і перечекати.

Мабуть, він так би й вчинив, якби не пекуча злість, яка не мала нічого спільного з його раціональним «я». Він іще розумів, коли Генрі Баверз ганявся за ним за будь-якої можливості, але містер Чіпс? Навіщо вбивати містера Чіпса? «Мій СОБАКА не був ніґґером, ти, біложопий виродку», — на бігу подумав Майк і розізлився ще дужче.

Тепер він чув інший голос, який належав його батькові: «Я не хочу, аби про тебе пустили славу втікача… Все зводиться до того, що ти маєш бути обережним, коли відстоюєш свої права. Спитай саму себе, чи варто заїдатися з Генрі Баверзом…»

Майк біг навпростець через депо до складських бараків. За ними стояв іще один сітчастий паркан, що відокремлював депо від Пустовища. Спочатку Майк збирався залізти на той паркан і перестрибнути на інший бік. Натомість він круто повернув праворуч, до гравійного кар’єру.

Той гравійний кар’єр використовували в якості вугільного бункера приблизно до 1935 року. Поїзди, що прибували в Деррійське депо, колись набирали там горючі копалини. Потім прийшли дизелі, потім — електрички. Коли звідти вибрали останній запас вугілля (а рештки позбирали містяни, в яких стояли вугільні печі), місцевий підрядник ще кілька років добував там гравій, але в 1955 році прогорів, і відтоді бункер стояв закинутим. Довкола ями описувала широку дугу залізнична гілка, яка вела до маневрового парку, але рейки давно поржавіли, а з прогалини між прогнилими шпалами стирчали кущі амброзії. Вона росла і в кар’єрі, змагаючись за місце під сонцем із золотарниками та похиленими соняшниками. Серед рослин валялося вдосталь вугільного шлаку, який люди колись прозвали «клінкером».

По дорозі до бункера Майк скинув із себе сорочку. Від добіг до краю ями та озирнувся. Генрі в компанії своїх друзяк уже мчав через колії. Усе було гаразд — поки що.

Рухаючись якомога швидше, Майк набрав кілька жмень міцних клінкерів і кинув їх до клунку, який зв’язав із сорочки. Потім він побіг до паркану, розгойдуючи сорочку на рукавах. Замість того, щоб перелізти на інший бік загорожі, він став та обернувся до неї спиною, потім висипав вугілля на землю, нахилився та підібрав кілька клінкерів.

Генрі не помітив вугілля, бо бачив лише ніґґера, який потрапив у глухий кут. Тож він нісся до нього й верещав.

— Ось тобі за мого собаку, виродку! — закричав Майк, навіть не помітивши, що з його очей полилися сльози. Він заніс руку над головою та жбурнув у Генрі уламок вугілля. Клінкер полетів по прямій, невідворотній лінії, попав Генрі прямо в лоба — хлоп! — і зрикошетив у повітрі. Генрі впав на коліна та обхопив голову руками. Між пальців одразу, немов хто махнув чарівною паличкою, побігла кров.

Інші хлопці забуксували, на їхніх обличчях застиг однаковий вираз крайньої недовіри. Генрі загорлав від болю та знову став На ноги, тримаючись за голову. Майк кинув ще один клінкер. Генрі увихнувся й попрямував до Майка. Коли Хенлон кинув третій камінець, Генрі прибрав одну руку від розбитого чола та без зайвих зусиль відбив клінкер. Тепер він посміхався.

— Зараз ти в мене так здивуєшся, — вимовив він, — зараз… ГОСПОДИ БУУУЖЕ!

Генрі хотів сказати щось іще, але з рота вирвався лише нерозбірливий гортанний звук. Майк жбурнув ще одну вуглину та цього разу влучив Генрі прямо в шию. Баверз знову опустився на коліна. Пітер Гордон ловив витрішки. Лось Седлер нахмурив брови, ніби намагався розв’язати складну математичну задачу.

— Хлопці, та чого ж ви чекаєте? — спромігся вимовити Генрі. Між пальців струменіла кров. Голос звучав хрипко та чужорідно. — Хапайте його! Хапайте цього малого членосмока!

Майк не став чекати, поки вони дослухаються до Баверза. Він кинув сорочку, стрибнув на паркан і почав дертися вгору, коли відчув, що його ногу стиснули чиїсь грубі пальці. Він поглянув униз та побачив обличчя Генрі Баверза, покривлене від болю й вимазане кров’ю та сажею. Майк смикнув ногою. У руках Баверза лишився його кросівок. Він стусонув голою ступнею Генрі в обличчя й почув хруст. Генрі знову закричав та відступив назад, хитаючись і хапаючись за розквашений ніс.

Інша рука, цього разу Ригайла Хаґґінса, ковзнула по штанині Майкових джинсів, але він зміг вирватися. Хенлон уже перекинув ногу через загорожу, коли щось ляснуло його по щоці з такою силою, що він на мить осліп. По обличчю потекла тепла цівочка. Щось ударило його в ногу, в передпліччя, в стегно. Вони кидалися в Майка його власними снарядами.

Він повис на руках, а потім зістрибнув на землю, двічі перекотившись через голову. За парканом починався порослий чагарником схил, і, може, саме він урятував Майкові зір чи навіть життя. Генрі знов наблизився до загорожі та кинув через неї один зі снарядів «М-80». Пролунав неймовірний вибух, залишивши по собі голу смугу землі серед трави.

У Майка задзвеніло у вухах. Він покотився дзиґою та спробував стати на ноги. Тепер він опинився серед високих заростів на краю Пустовища. Він провів рукою по правій щоці — пальці почервоніли від крові. Але він не сильно цим переймався, бо й не сподівався вийти з бійки неушкодженим.

Генрі кинув вишневу бомбу, але Майк вчасно її помітив та завиграшки увернувся.

— Хапайте його! — заревів Генрі й почав лізти на паркан.

— Господи, Генрі, та я не знаю…

То було занадто для Пітера Гордона, який ніколи не потрапляв у ситуацію, що так легко виходила з-під контролю та перетворювалася на дике місиво. Кров не повинна була пролитися, принаймні, не в його команді, коли все свідчило про те, що удача знаходилася на їхньому боці.

— То дізнайся, — відказав Генрі, озираючись на Пітера з паркану. Він повис на загорожі, наче роздутий отруйний павук у людській подобі. Він змірив Гордона ненависницьким поглядом, його очі налилися кров’ю. Копняк Майка розбив йому носа, хоча Генрі зрозумів це набагато пізніше.

— Краще дізнайся сам, або я прийду по тебе, йобаний придурку.

Хлопці полізли на паркан: Пітер і Віктор — трохи неохоче, а Ригайло та Лось — так само радо, як і раніше.

Майк не став їх виглядати. Він розвернувся та побіг у кущі. Генрі волав йому навздогін:

— Я тебе знайду, ніґґере! Я тебе знайду!

8

Невдахи дісталися дальнього кінця гравійного кар’єру, який тепер нагадував величезну віспину на порослій травою землі. Останній раз тут добували гравій три роки тому. Друзі оточили Стена та схвально позирали на пачку «Чорних кішок», коли пролунав перший вибух. Едді підстрибнув, бо досі переймався через піраній, яких нібито побачив у річці. Він гадки не мав, як виглядають справжні піраньї, проте був цілком упевнений, що вони були зовсім не схожі на велетенських золотих рибок із зубами-пилками.

— Засьпокойтесь, Едді-сан, — сказав Річі голосом Китайського Кулі. — То пльосто інсі дітлахи підливають петальди.

— Р-р-річі, ти н-наче за щ-щоку взяв, — зауважив Білл, і всі зареготали.

— Я стараюся, Великий Білле, — відповів Річі. — Може, одного прекрасного дня в мене все вийде, і я заслужу твою любов.

Річі послав йому ніжний поцілунок. Білл показав йому середнього пальця. Бен і Едді стояли по обидва боки від них і шкірилися.

— Я малий, а ти старенька, — раптом завів Стен Юріс, на диво вдало імітуючи голос Пола Енки[638], — так уже сталося, рідненька…

— То він співа! Госсоди-поми-нас, то він-таки співа! — завищав Річі Голосом Негритосика, а потім переключився на Диктора Муві-Тону. — Розпишися туточки, хлопче, прямо по пунктирній лінії…

Він закинув руку Стенові на плечі та подарував йому велетенську сяючу посмішку.

— Відростимо тобі хаєр, хлопче. Дамо тобі гіт-тару. Дамо тобі…

Білл легенько й швидко поляскав Річі по руці. Усім кортіло попускати феєрверки.

— Відкривай пачку, Стене, — сказала Беверлі. — У мене є сірники.

Вони знову згуртувалися навколо Стена, і він обережно відкрив упаковку з петардами. На чорній етикетці стояли незрозумілі китайські ієрогліфи, а під ними містилося застереження англійською мовою, від якого Річі знову загиготів: «Не тримайте в руках після того, як запалите ґніт».

— Добре, що попередили, — сказав Річі, — бо я завжди затискаю їх у руці після того, як підпалю. Гадав, що це єдиний спосіб позбутися тих довбаних задирок на нігтях.

Неквапливо, майже благоговійно, Стен зняв червону пластикову обгортку та виклав на долоню пачку картонних трубочок — синіх, червоних і зелених. Ґноти були заплетені в косичку.

— Я розплутаю… — почав Стен, аж раптом пролунав іще один вибух, набагато гучніший за попередній. Луна повільно прокотилася Пустовищем. На східному краю звалища здійнялася хмара галасливих чайок. Цього разу підстрибнули всі. Стен випустив із рук петарди та нахилився, щоб позбирати їх.

— Це динаміт? — схвильовано запитала Беверлі, дивлячись на Білла. Той підвів голову та широко розплющив очі. Вона подумала, що ніколи ще не бачила його таким гарним, хоча в поставі його голови читалася настороженість і напруга. Він був схожий на оленя, що зачув запах диму.

— Скоріш за все, це «М-80», — тихо промовив Бен. — Минулого Четвертого липня я гуляв у парку й бачив, як старшокласники підірвали парочку. Вони поклали один снаряд у металевий сміттєвий бак. То звук був саме таким.

— А дірку в баці пробило, Скирте? — поцікавився Річі.

— Ні, але він сильно погнувся. Таке було враження, ніби туди заліз якийсь коротун і з усієї дурі влупив по стінці баку. Старшокласники втекли.

— Останній вибух прогримів ближче, — сказав Едді й також поглянув на Білла.

— То ви хочете підірвати ці петарди чи ні? — запитав Стен, який устиг розплести дюжину феєрверків, а решту охайно загорнув у провощений папір.

— Звісно, — озвався Річі.

— 3-з-заховай ї-ї-їх.

Усі здивовано й трохи злякано подивилися на Білла — їх вразила не сама фраза, а інтонація, з якою він її вимовив.

— 3-з-заховай ї-ї-їх, — повторив Білл, скрививши обличчя від зусиль, із якими йому доводилось випльовувати слова. З рота летіла слина.

— 3-з-зараз ш-ш-щось б-буде!

Едді облизав губи, Річі великим пальцем поправив окуляри, які сповзали по спітнілому носі, а Бен машинально присунувся ближче до Беверлі.

Стен відкрив рота, збираючись щось сказати, аж раптом стався новий, тихіший вибух — ще одна вишнева бомба.

— Кха-каміння, — вимовив Білл.

— Що, Білле? — перепитав Стен.

— Кха-кха-каміння. С-с-снаряди.

І Білл став збирати каміння та розпихувати його по кишенях, поки стало місця. Друзі дивилися на нього, неначе він з’їхав з глузду… а потім на чолі в Едді виступив піт. Він зрозумів, що таке напад малярії. Він уже відчував щось подібне в той день, коли він і Білл познайомилися з Беном (щоправда, зараз Едді, як і решта, подумки називав Бена Скиртем). Тоді Генрі Баверз із легкої руки розбив йому носа, але зараз відчуття були куди гірші. Здавалося, Пустовищу загрожує доля Хіросіми.

Бен став підбирати каміння, потім Річі, який замовк і рухався дуже швидко. Його окуляри сповзли геть із носа та з легким клацанням впали на гравій. Він бездумно підібрав їх та поклав за пазуху.

— Річі, ти чого? — спитала Беверлі тонким, натягнутим голосом.

— Не знаю, мала, — відказав Річі та продовжив збирати каміння.

— Беверлі, може тобі краще теє… піти до звалища, — запропонував Бен, тримаючи повні жмені камінців.

— Срала я на це, — відповіла вона. — Срала я на все це, Бене Генском.

Вона присіла та почала набирати каміння й собі.

Стен спостерігав, як вони хапали камінці, наче оскаженілі фермери, а тоді нахилився і став збирати сам, манірно зімкнувши губи в тонку лінію.

Едді відчув знайоме стискання, наче його горло хотіло звузитися до розміру щілини у вушку голки.

«Тільки не зараз, чорт забирай, — несподівано подумав він. — Зараз я потрібен своїм друзям. Як сказала Беверлі, срав я на це все».

І він також почав збирати каміння.

9

Генрі Баверз виріс надто швидко, щоби рухатися спритно та жваво за звичних умов. Але зараз умови були незвичні. Він шаленів від люті та болю, і вони надавали йому короткочасних, проте незвичайних фізичних здібностей. Генрі розпрощався зі здоровим глуздом. Голова повнилася сірим димом і рожевим маревом, яке буває, коли пізнього літа в сутінках випалюють луки. Він мчав на Майка Хенлона, наче бик на червоний плащ матадора. Майк біг уздовж бункера вузькою стежкою, що врешті-решт мала вивести його до звалища, але Генрі вже геть озвірів і не звертав уваги на такі зручності, як стежини. Він понісся крізь переплетені колючі зарості, не відчуваючи ані маленьких порізів від шипів, ані ляпасів від гнучких гілок, що били його по обличчю, шиї та рукам. Єдина річ, про яку він міг зараз думати, це кучерява голова ніґґера, що невпинно наближалася до нього. В одній руці Генрі тримав «М-80», а в іншій затиснув сірника. Коли він схопить ніґґера, то кресне сірником, підпалить ґніт і засуне ту бомбу прямо йому в ширінку.

Майк розумів, що Генрі наздоганяє його, та й інші теж не забаряться. Він спробував бігти швидше. Удари та подряпини завдавали неабиякого болю, з останніх сил він намагався не піддаватися паніці. Травма, що він її отримав, перетинаючи колії, виявилася набагато серйознішою, ніж здавалося попервах, і Майк почав шкутильгати та спотикатися. За ним стрімголов мчав Генрі, тріск і лязкіт його поступу навівав неприємні образи скажених псів чи ведмедів-шатунів.

Стежка уривалася прямо перед кар’єром, і Майк не стрибнув, а скоріше, впав у гравійну яму. Він прокотився аж до самого дна, став на ноги та встиг добігти до середини западини, коли помітив шістьох дітлахів. Вони вишикувалися в ряд, і на їхніх обличчях застиг якийсь химерний вираз. Лише згодом, коли Майкові випала нагода привести до ладу свої думки, він здогадався, чому їхні погляди видалися дивними: вони ніби чекали на нього.

— Допоможіть, — ледве вимовив Майк і пошкандибав до них. Інтуїтивно він звертався до високого рудоволосого хлопчика:

— Хлопці… дорослі хлопці…

Саме в цю мить у кар’єр угрібся Генрі. Він помітив шістку дітей і став на півдорозі. Його обличчям промайнула невпевненість. Він озирнувся, заздрів своїх воїнів, а потім із посмішкою повернувся до Невдах (Майк стояв трохи позаду Білла Денбро та відхекувався).

— Я тебе знаю, пацан, — мовив він до Білла, а потім перевів погляд на Річі, — і тебе також. Де твої окуляри, чотириокий?

І перш ніж Річі встиг йому відповісти, Генрі побачив Бена.

— А щоб мене чорти вхопили! Єврей із товстуном теж тут! Це твоя подружка, товстуне?

Бен підстрибнув, наче його тикнули під ребра.

З Генрі порівнявся Пітер Гордон. Підбіг Віктор і став по інший бік від Баверза. Ригайло та Лось Седлер причалапали останніми. Вони зайняли позиції біля Пітера та Віктора, і тепер протиборчі команди стояли одна навпроти одної двома рівними, майже парадними шеренгами.

Генрі важко дихав, і його голос більш скидався на ревіння бика, ніж на людську говірку:

— Я би залюбки звів рахунки з вами усіма, але не сьогодні. Мені потрібен ніґґер. Тому вшивайтеся звідси, малі засранці.

— Точно! — хвацько додав Ригайло.

— Він убив мого собаку! — закричав Майк високим зламаним голосом. — Він сам сказав!

— Негайно йди сюди, — сказав Генрі. — Якщо прийдеш сам, то, може, я подарую тобі життя.

Майк затремтів, але з місця не рушив.

Чітко та м’яко вимовляючи слова, Білл заявив:

— Пу-пустовище належить нам. Тому с-самі забирайтеся з-звідси.

Генрі вирячив на нього очі. Йому наче ляпаса заліпили.

— І хто ж мене звідси вижене? Чи не ти, цибаню? — запитав він.

— М-м-ми всі, — відповів Білл. — Нам набридло б-б-бігати від тебе, Б-б-баверзе. За-за-забирайся.

— Ах ти ж довбаний заїко, — промовив Генрі, нахилив голову та кинувся вперед.

Білл мав повну жменю каміння. Усі невдахи тримали жмені камінців, окрім Майка та Беверлі, яка встигла підібрати лиш один. Білл став жбурляти снаряди в Генрі — не поспішаючи, проте сильно та досить мітко. Перший камінь пролетів повз, другий влучив Генрі в плече. Якби за третім разом Білл промазав, то Генрі устиг би його дістатися та повалити на землю. Але камінь знайшов свою ціль, попавши в похилену голову Баверза.

Генрі скрикнув від болю й несподіванки, підвів погляд… і отримав ще чотири удари — одне невеличке любовне послання попало йому в груди від Річі Тозіера, друге, від Едді, зрикошетило від лопатки, третє, від Стена Юріса, дісталося гомілки, а єдиний камінець Беверлі прилетів йому в живіт.

Не вірячи власним очам, Генрі знову глянув на Невдах, і тоді в повітря здійнявся цілий шквал снарядів. Генрі впав на спину з перекошеним від болю обличчям.

— Нумо, хлопці, ви чого?! — закричав він. — Допоможіть мені!

— Ви-випалом паль! — віддав наказ Білл і, не чекаючи, поки інші візьмуть із нього приклад, кинувся вперед.

Невдахи сунулись за Біллом, жбурляючи каміння не лише в Генрі, а й у його підлеглих. Дорослі хлопці почали підбирати з землі амуніцію, проте багато не назбирали, бо їм уже добряче всипали перцю. Пітер Гордон скрикнув, коли в нього влучив снаряд Бена, роздряпавши вилицю до крові. Він відступив на кілька кроків, повагався, нерішуче кинув камінець чи два і… пустився навтьоки. З нього було досить, справи так не робляться на Західному Бродвеї.

Генрі несамовито згріб жменю каміння. Невдахам на щастя, більшість із них виявились дрібною галькою. Він кинув один великий уламок у Беверлі та подряпав їй руку. Вона зойкнула.

Бен із криком кинувся на Генрі Баверза, який вчасно озирнувся, аби його помітити, але не досить швидко, аби увернутися. Бен збив його з ніг, бо важив фунтів сто п’ятдесят, якщо не всі сто шістдесят, тож результат сутички був наперед відомий. Генрі не просто розтягнувся на землі, а відлетів убік, приземлився на спину й покотився. А Бен уже знову мчав на нього, не помічаючи пекучого болю у вусі, коли Ригайло Хаґґінс поцілив у нього брилою розміром із м’яч для гольфу.

Генрі намагався стати навколішки, проте Бен добіг до нього та з усією силою копнув ногою у кросівку в ліве стегно. Генрі важко перекотився на спину й підвів на Бена палаючі очі.

— Не можна кидатись камінням у дівчаток! — закричав Бен. Він не пам’ятав, щоб колись у житті відчував такий гнів. — Не можна…

І раптом Бен помітив, як Генрі креснув сірником, і в його руці спалахнув вогонь. Баверз підніс сірник до товстого ґноту «М-80», а потім кинув вибухівку Бенові в обличчя. Не усвідомлюючи власних дій, Бен відбив її долонею, змахнувши рукою так, ніби цілився ракеткою у волан. «М-80» полетіла вниз. Генрі побачив, як до нього наближається снаряд, вибалушив очі та з криком відкотився вбік. За долю секунди петарда вибухнула, опаливши та порвавши на Генрі сорочку.

Тієї ж миті Бена вдарив Лось Седлер, і Генском упав на коліна. Бен прикусив язика, з рота полилася кров. Він ошелешено кліпнув очима. Лось кинувся вперед, але не встиг дістатися того місця, де завалився Бен, як позаду нього опинився Білл і засипав здорованя градом камінців. Лось заволав та повернувся до Денбро.

— Ти напав зі спини, жовторотий! — скрикнув він. — Це, бля, не по правилах!

Він уже наготувався відбити атаку, коли до Білла приєднався Річі й почав його обстрілювати. Аргументи Лося щодо жовторотості не справили жодного враження на Річі, бо він на власні очі бачив, як п’ятеро великих хлопців гналися за переляканим Майком, тож йому було вкрай важко прирівняти їх до Короля Артура та Лицарів Круглого столу. Один із камінців Річі розпоров Лосю шкіру над лівою бровою, і той завив.

Едді та Стен Юріс приєдналися до Білла й Річі. Беверлі підбігла до них. Із рани на її руці струменіла, кров, проте в очах горів вогонь. Полетіло каміння. Ригайло Хаґґінс закричав, коли один зі снарядів улучив йому в лікоть. Він незграбно закрутився на місці, потираючи забите місце. Генрі підвівся на ноги. Сорочка на спині висіла дрантям, проте шкіра якимось дивом уціліла. Але перш ніж Баверз устиг повернутися обличчям до Невдах, Бен Генском запустив камінець йому в потилицю, і він знову повалився на коліна.

Того дня Віктор Кріс завдав найбільшої шкоди Невдахам: частково тому, що він був вправним пітчером із сильною подачею, але в основному (як би це парадоксально не звучало) тому, що не отримував жодної насолоди від цієї сутички. Йому все менше хотілося брати в ній участь. У такій бійці можна отримати серйозні поранення: розтрощити голову якомусь малюку чи повибивати всі зуби, або навіть око. Але, оскільки він там уже опинився, то збирався битися до останнього.

Завдяки цьому внутрішньому спокою в нього знайшлися зайві півхвилини, щоби набрати жменю ваговитих снарядів. Поки Невдахи перегруповувалися у нову артилерійську шеренгу, він кинув один в Едді та попав у підборіддя. Каспбрак упав і заплакав, із рани потекла кров. Бен повернувся до нього, але Едді вже ставав на ноги. Його бліду шкіру заливала яскраво-червона кров, очі звузилися.

Віктор метнув камінь у Річі, і снаряд із глухим стуком влучив йому в груди. Річі кинув камінь у відповідь, але Вік легко увернувся й поцілив у Денбро. Білл відкинув голову назад, але не встиг: камінь розкроїв йому щоку.

Білл повернувся до Віктора. Їхні погляди зустрілися, і Вік побачив щось таке в очах того малого заїки, що налякало його до всирачки. Неймовірно, але з його губ мало не вирвалася фраза: «Я не хотів»… проте такі речі не можна казати жовторотій малечі. Якщо не хочеш, щоб друзяки глузували з тебе до кінця життя.

Білл рушив на Віка, а Вік — на Білла. Одночасно, ніби підкорившись якійсь невимовленій команді, вони стали кидати одне в одного каміння, продовжуючи наступ. Бій навколо припинився, бо всі дивилися на них, навіть Генрі повернув голову до дуелянтів.

Віктор підстрибував й ухилявся, але Білл навіть бровою не повів. Каміння било його в груди, плечі, живіт. Один снаряд чиркнув біля самого вуха, а Біллові й діла не було — він продовжував жбурляти один камінь за іншим, із убивчою силою посилаючи їх у Віка. Третій удар прийшовся Вікові в коліно. Щось хруснуло, і Віктор приглушено застогнав. У нього закінчилися снаряди, а у Білла лишався ще один камінець. Камінь був білим та гладеньким, із прожилками кварцу, а розміром та формою нагадував качаче яйце. Вікторові Крісу він здавався напрочуд важким і твердим. Білл стояв за п’ять футів від нього.

— 3-забирайтеся з-з-звідси, за-зараз же, — сказав він, — інакше я ро-розколю тобі г-голову, як г-горіх. Я н-не ж-жартую.

Віктор зазирнув йому в очі та зрозумів, що Білл дійсно був налаштований серйозно. Не промовивши ні слова, він повернувся до Денбро спиною та пішов у тому ж напрямку, в якому зник Пітер Гордон.

Ригайло та Лось Седлер невпевнено озиралися. Червона цівка збігала з кутика рота Лося, а обличчя Ригайла заливала кров із рваної рани на чолі.

Генрі ворушив губами, але не міг вичавити з себе ані звуку. Білл повернувся до Генрі.

— За-за-забирайся, — сказав він.

— А якщо не заберуся?

Генрі хотів говорити впевнено, навіть нахабно, але в його очах Білл прочитав зовсім інші емоції. Баверз був наляканий. Він піде. Білл мав би відчувати радість від перемоги, але натомість був просто виснажений.

— Я-якщо не за-заберешся, — відповів він, — м-ми т-тобі задамо га-гарячих. Гадаю, ш-шестеро д-дітлахів зможуть п-покласти тебе на л-л-лікарняне ліжко.

— Семеро, — сказав Майк Хенлон і приєднався до зграї. У кожній руці він тримав по камінцю розміром із софтбольний м’яч. — Тільки спробуй, Баверзе. Я залюбки з тобою поквитаюся.

— Ах ти йобаний НІҐҐЕР! — вимовив Генрі. Його голос уривався й тремтів від сліз. Цей голос вибив рештки завзяття з Ригайла та Лося. Вони позадкували, з млявих рук повипадали останні камінці. Ригайло роззирнувся довкола, ніби не тямлячи, де знаходиться.

— Забирайтеся з нашого місця, — сказала Беверлі.

— Заткайся, пизда, — кинув Генрі. — Ти…

У нього полетіли одразу чотири снаряди, і всі влучили в ціль. Він скрикнув і почав дертися нагору поміж чахлих бур’янів. Дрантя, що лишилося замість сорочки, тріпотіло та цвьохкало його по спині. Генрі перевів погляд із серйозних, дорослих облич дітлахів на Ригайла та Лося. Від них було годі чекати підмоги. Лось знітився та відвернувся.

Генрі піднявся на ноги, схлипуючи та шморгаючи розбитим носом.

— Я вас усіх повбиваю, — сказав він, аж раптом зірвався з місця та побіг до стежки. За мить його й слід простиг.

— Д-давайте, — промовив Білл і подивився на Ригайла, — за-забирайтеся. І б-більше не п-приходьте сю-сюди. Тепер П-п-пустовище наше.

— Ти пожалкуєш, що перейшов дорогу Генрі, малий, — сказав Ригайло. — Ходімо, Лось.

І вони пішли геть, похнюпивши голови та не озираючись.

Семеро дітлахів стали півколом. Усі вони отримали бойові поранення. Апокаліптичне кам’яне побоїще тривало не більше чотирьох хвилин, але Білл почувався так, наче без перепочинку пройшов усю Другу світову війну, змагаючись на обох фронтах.

Тишу урвав Едді Каспбрак. Він сипів, намагаючись вдихнути повітря. Бен рушив до нього, проте три бісквіти «Твінкіз» і чотири шоколадні тістечка «Дінг-Донг», які він з’їв по дорозі до Пустовища, почали перекочуватись у шлунку та проситися назовні. Він промчав повз Едді в кущі, де й виблював їх, намагаючись зробити свою справу якомога тихіше.

До Едді підійшли Річі та Бев. Беверлі обійняла хлопчика за тонку талію, поки Річі діставав із його кишені інгалятор.

— Тримай, Едді, — сказав він.

Едді зробив рвучкий надсадний вдих.

— Дякую, — нарешті спромігся вимовити він.

Із кущів вийшов Бен, червоніючи та утираючи рота. Беверлі підійшла до нього та взяла його за обидві руки.

— Дякую, що заступився за мене, — сказала вона.

Бен кивнув і подивився на свої брудні кросівки.

— Нема за що, мала, — відповів він.

Один за одним Невдахи обернулися до темношкірого хлопчика Майка. Вони вивчали його уважно, насторожено. Майкові була знайома ця цікавість, на нього так дивилися все життя. Він чесно поглянув їм у вічі.

Денбро перевів погляд із Майка на Річі. Річі зустрівся поглядом із Біллом. І Великий Білл майже почув тихе клацання, коли останнє коліщатко стало на своє місце в механізмі невідомого йому призначення. Спина вкрилася гусячою шкірою. «Тепер ми всі в зборі», — подумав він, і ця здогадка була такою потужною, такою правильною, що Біллові на секунду здалося, ніби він вимовив її вголос. Проте не було потреби її висловлювати, бо по очах своїх друзів він зрозумів, що вони відчули те саме: і Річі, і Бен, і Едді, і Беверлі, і Стен.

«Тепер ми всі в зборі, — знову подумалося йому. — Тож поможи нам, Боже. Протистояння починається. Господи, поможи нам».

— Як тебе звати, малий? — спитала Беверлі.

— Майк Хенлон.

— Хочеш підірвати парочку петард? — запитав Стен, і Майк широко посміхнувся у відповідь.

1

Виявляється, Білл не один такий — вони всі несуть випивку.

Білл має бурбон, Беверлі — горілку та пачку апельсинового соку, Річі — пак пива на шість бляшанок, Бен Генском — пляшку «Дикої індички»,[639] а Майк тримає ще один пак пива в маленькому холодильнику, що стоїть у підсобці.

Едді Каспбрак приходить останнім, тримаючи в руках маленький коричневий пакет.

— Що там у тебе, Едді? — питає Річі. — «За-Рекс» чи «Кул-Ейд»? [640]

Едді знічено посміхається й дістає дві пляшки: джину та сливового соку.

Друзі мовчать, наче громом уражені, а потім Річі тихо каже:

— Викличте хтось людей у білих халатах. Едді Каспбраку нарешті зірвало дах.

— До речі, джин зі сливовим соком дуже корисний, — виправдовується Едді. Вони регочуть, і вибух радості відбивається від стін мовчазної бібліотеки, перекочується скляним коридором між залом для дорослих та дитячим корпусом.

— Ну, Едді, — каже Бен, утираючи сльози з очей, — ти вже як печеш, то печеш! Можу закластися, що твій коктейль хмелить за милу душу.

Посміхаючись, Едді бере паперовий стаканчик, наповнює його на три чверті сливовим соком і помірковано додає дві кришечки джину.

— Ox, Едді, я тебе люблю, — зітхає Беверлі. Едді здивовано підводить на неї очі, але посмішка не сходить із його обличчя. Беверлі дивиться на нього, потім потуплюється в стіл і додає:

— Я вас всіх люблю.

— М-ми теж тебе любимо, Б-бев, — каже Білл.

— Так, — озивається Бен, — ми тебе любимо.

Він піднімає брови й сміється:

— Гадаю, ми досі любимо одне одного… Ви хоч уявляєте, як рідко таке трапляється?

Усі замовкають, і Майк без особливого подиву помічає, що Річі вдягнув окуляри.

— Контактні лінзи почали пекти, довелося їх зняти, — коротко відповідає Річі на питання Майка. — Давайте перейдемо до справи.

І вони знову дивляться на Білла, як і тоді в гравійному кар'єрі. Майк думає: «Вони звертаються до Білла, коли їм потрібен лідер, і до Едді — коли потрібен штурман. Перейдемо до справи… що це в біса за фраза така? Може, розказати їм, що трупи дітей, які знайшли тоді й знаходять зараз, були не зґвалтовані, а частково з’їдені? Чи розповісти їм, що в мене дома є сім шахтарських касок із потужними ліхтарями над щитками, і одна з них призначається хлопцеві на ім’я Стен Юріс, який вирішив „не з’являтися на люди“, як ми тоді казали. А може, просто відправити їх по домівках і наказати гарненько виспатися, бо все скінчиться завтра вдень чи вночі, закінчиться для Нього або для нас».

Можливо, не варто висловлювати такі думки, бо, як вони вже з'ясували, Невдахи досі люблять одне одного. За останні двадцять сім років багато чого змінилося, але це, якимось дивом, — ні. Це наша остання надія, думається Майкові.

Єдине, з чим треба зараз розібратися, це наздогнати хід подій, з'єднати теперішнє з минулим, аби смуга досвіду скрутилася в яке-не-яке колесо. «Так, — думає Майк, — так і є. Сьогодні склепаємо колесо, а завтра подивимося, чи воно закрутиться… як тоді, коли ми прогнали великих хлопців із гравійного кар’єру та геть із Пустовища».

— Ви вже все пригадали? — звертається Майк до Річі.

Річі робить ковток пива та хитає головою.

— Я пам'ятаю, як ти розповідав про птаха… і про курильню, — він шкіриться й продовжує: — Ми з Бевві та Беном сьогодні про це згадували. Ото була кімната жахів — заїб…

— Біп-біп, Річі, — посміхається Беверлі.

— Ну, самі розумієте, — каже він, так само вишкіряючись та поправляючи окуляри на носі старим, до болі знайомим жестом малого Річі. Він підморгує Майкові: — Що, Мікі, двоє нас і ми з тобою?

У Майка вихоплюється смішок, і він киває.

«Міс Скавлеть! Міс Скавлеть! — пищить Річі Голосом Негритосика. — Шося мені запарко в тій курильці, міс Скавлеть!»

Білл сміється й каже:

— Ще одне архітектурне звершення інженерного генія Бена Генскома.

Беверлі киває:

— Ми копали собі хатку-клуб, коли ти, Майку, приніс у Пустовище альбом свого батька.

— Господи Ісусе, — вихоплюється в Білла, і він підскакує, як на голках. — Ті фотографії…

Річі похмуро киває:

— Той самий фокус, що відбувся в кімнаті Джорджі. Проте цього разу ми вже всі побачили.

— Я згадав, що сталося з зайвим срібним доларом, — зауважує Бен.

Всі обертаються до нього.

— Перед тим як сюди приїхати, я залишив три інші монети другові, — тихо мовить Бен. — Хай своїм дітям віддасть. Я знав, що був іще четвертий долар, проте не міг згадати, куди він подівся. Я тепер згадав.

Бен дивиться на Білла й продовжує:

— Ми відлили з нього кулю, чи не так? Ти, я і Річі. Спочатку хотіли зробити справжні срібні набої…

— Ми були впевнені, що ти з цим упораєшся, — погоджується Річі. — Але врешті-решт…

— Зазнали н-н-невдачі, — повільно киває Білл. Спогади, наче шматки головоломки, самі по собі стають на свої місця, і він знову чує тихе, далеке клацання. «Ми вже близько», — думає він.

— Ми повернулися на Нейболт-стрит, — каже Річі. — Ми всі.

— Ти врятував мені життя, Великий Білле, — раптом вставляє Бен, але Білл лише хитає головою. Бен наполягає: — А таки врятував.

Цього разу Білл не заперечує. Він підозрює, що саме так і зробив, хоча не пам'ятає напевне… чи це був саме він? Може, Беверлі… не пригадується. Поки що.

— Перепрошую, — каже Майк, — мушу дістати свій пак із холодильника.

— Бери моє, — пропонує Річі.

— Хенлони не п'ють пиво білих людей, — відповідає Майк. — Тим паче, твоє, Базікало.

— Біп-біп, Мікі, — серйозно каже Річі, і Майк виходить по своє пиво на теплій хвилі сміху.

Він умикає світло в підсобці. У маленькій тісній комірці стоять обшарпані стільці, кав'ярник «Сілекс», який уже давно треба почистити, дошка оголошень, заліплена старими записками, квитанціями та графіками чергувань, а ще валяється кілька коміксів «Нью-Йоркер» із жовтими, загнутими сторінками. Майк відкриває холодильник і відчуває, як його проймає студений жах, проймає до кісток, наче мороз, який буває в лютому місяці лише в Деррі, коли здається, що квітень ніколи не прийде. На крижаному потоці випливають сині та оранжеві кульки, десятки повітряних кульок, що переплітаються в новорічний святковий оберемок, і Майк несвідомо загадується крізь страх: «Бракує тільки пісні „У сиву давнину“ у виконанні Гая Ломбардо».[641]Кульки пролітають повз його обличчя та зринають під стелю підсобки. Майкові хочеться закричати, але він не може, бо помічає, що ховалося за кульками, що Воно засунуло йому до пива в холодильник, немов закуску на пізній вечір, після того, як його нікчемні друзі розкажуть свої нікчемні історії та вкладуться спати у свої орендовані ліжка в рідному місті, яке перестало бути для них рідним.

Майк робить крок назад і затуляє обличчя руками, намагаючись позбутися видіння. Він перечіпляється через стілець, замалим не падає та віднімає руки від очей. Вона й досі там — відрізана голова Стена Юріса стоїть біля Майкового пака «Бад Лайт». Та голова належить не дорослому чоловікові, а одинадцятирічному хлопчикові. Його рот відкритий у беззвучному крику, але Майк не бачить ані зубів, ані язика, бо рот напханий пташиним пір'ям. Світло-коричневі, неймовірно великі пір'їни. Він добре знає, якому птахові вони належать. Так. Звісно, так. Він бачив того птаха в травні 1958 року, а пізніше вони всі зустрілися з ним у серпні, а багато років потому, коли він навідував свого помираючого батька, то дізнався, що Вілл Хенлон також уздрів того птаха, як вибирався з палаючої «Чорної мітки». Із понівеченої шиї Стена скрапувала кров і збиралася в густу калюжу на нижній поличці холодильника. В яскравому світлі лампочки вона виблискувала темно-рубіновими кольорами.

— У… у-у… — вичавлює з себе Майк і замовкає. Голова розплющує очі, і ці сріблясті, палаючі очі належать Клоуну Пеннівайзу. Зіниці обертаються до Майка, і губи починають розходитися й стискатися довкола пір'я. Голова намагається щось сказати, може, зробити пророцтво, як ті оракули в грецьких п'єсах.

«Мені захотілося приєднатися до вас, Майку, бо вам без мене не перемогти. Не перемогти, і ти знаєш, чому, чи не так? Якби я з’явився, так би мовити, у повному складі, тоді у вас був би який-не-який шанс. Але я не витримав психічного тиску — нема з американця такого зиску, тож я загув собі на самоті, тямиш, пиріжечку, чи ні? Все, чим ви шестеро можете займатися, це позіхати про старі часи, а потім піти на вірну смерть. Тому я вирішив завчасно вас попередити, аби ви головами не полягли. Головами! Второпав, Майку, старий друже? Догнав, ніґґерський виблядку?»

— Ти не справжній! — кричить Майк, проте з рота не виходить ані звуку, наче з телевізора, в якому вимкнули гучність.

Він не вірить своїм очам, коли голова гротескно підморгує.

«Я справжній, про що мова. Справжній, як сніг узимку. Ти знаєш, про що я, Мікі. Ви шестеро намагаєтесь злетіти на реактивному літаку без гальмівної системи. Який смисл підніматися в повітря, якщо не зможеш приземлитися? Немає смислу спускатися, якщо не зможеш піднятися, чи не так? Вам ніколи не згадати дотепних жартів чи головоломних загадок. Вам ніколи не вдасться розсмішити мене, Мікі. Ви забули, як перетворювати крики на сміх. Біп-біп, Мікі, що скажеш? Пам’ятаєш птаха? Усього лиш горобець, але диви, який великий, еге ж? Завбільшки з сарай, завбільшки з тих дурнуватих монстрів із японських жахастиків, яких ти так боявся в дитинстві. Давно минули ті часи, коли ти знав, як прогнати цього птаха. Повір мені, Мікі. Якби ти трохи подумав своєю головою, то забрався би звідси, з Деррі, одразу б забрався. Але оскільки ти нею не думаєш, то знайдеш її якось у холодильнику. Тож на сьогодні головне правило з безпеки життя таке: думай, поки є чим, мій любий друже».

Голова перекочується на обличчя, зі страшним хрустом підминаючи під себе пір’я, та вивалюється з холодильника. Вона гупає на підлогу та котиться до Майка, наче погрозливий м’яч для боулінгу. Закривавлена шевелюра міняється місцями з оскаленим обличчям. Голова котиться до нього, залишаючи по собі липкий слід із крові та поламаного пір’я, жамкаючи губами навколо пухнастого кляпу.

«Біп-біп, Мікі! — кричить голова, і Майк перелякано задкує від неї, відмахуючись руками. — Біп-біп, біп-біп, біп-бля-біп!!!»

Раптом лунає гучний хлопок, ніби хтось вибив пластикову пробку з пляшки дешевого шампанського. Голова зникає (Справжня, — хворобливо думає Майк. — Нема нічого надприродного в тому хлопку. То просто повітря проривається у вакуум… вона справжня, о Господи, вона справжня). Тонке мереживо кривавих бризок здіймається в повітря, а потім скрапує на підлогу. Хоч не треба буде вичищати підсобку. Керол усе одно нічого не помітить, навіть якщо їй доведеться продиратися крізь ті кульки до конфорки за першою чашкою кави. Як зручно. Майк істерично гиготить.

Він дивиться на стелю, і, звісно ж, кульки все ще там. На синій написано: «ДЕРРІЙСЬКІ НІҐҐЕРИ ВІЛЬНІ, МОВ ПТАХИ», а на оранжевій: «НЕВДАХИ ЗАЗНАЮТЬ НЕВДАЧ, ПРОТЕ СТЕНЛІ ЮРІС БЕРЕ ГОЛОВУВАННЯ НА СЕБЕ».

«Немає смислу злітати, якщо не приземлишся, — запевняла його голова, — немає смислу спускатися, якщо не зможеш піднятися». Останнє твердження нагадує йому про завбачливо куплені шахтарські каски. Невже це правда? Раптом він звертається думками до того дня, коли вперше прийшов у Пустовище після кам'яного побоїща. То було шосте липня, через два дні після того, як він узяв участь у параді на честь Четвертого липня… за два дні після того, як він уперше побачив Клоуна Пеннівайза на власні очі. Це сталося після того, як він вислухав історії Невдах у Пустовищі, несміливо переповів свою, а потім пішов додому та попросив батька погортати старий альбом із фотографіями.

Навіщо він пішов у Пустовище того дня шостого липня? Звідки він знав, що Невдахи будуть там? Здавалося, він не просто знав, що знайде їх у Пустовищі, він знав, де саме їх шукати. Майк згадав тоді, як друзі обговорювали якусь клубну халабуду, але підозрював, що вони завели цю розмову, аби не говорити про щось інше, чого вони ще не знали, як описати.

Майк підводить погляд на кульки, але не бачить їх. Він намагається згадати, як усе сталося того спекотного, задушливого дня. Раптом йому стає конче необхідно освіжити в пам'яті всі події до найменших деталей, пригадати, про що він думав на той час.

Бо саме тоді все почалося. Невдахи й раніше розмовляли про те, як Його убити, але не було жодного поступу, жодного плану дій. Увечері того ж дня Білл, Річі та Бен пішли до бібліотеки, щоб провести більш серйозне дослідження з питання, яке Білл підняв у собі за день до того, чи за тиждень, чи за місяць. Усе почалося…

— Майк? — гукає Річі з читального залу, де зібралися друзі. — Ти там не помер?

«Майже», — думає Річі й дивиться на кульки, кров та пір'я в холодильнику.

Він гукає у відповідь:

— Краще йдіть сюди, самі все побачите.

Він чує човгання стільців і приглушені голоси. Він чує, як Річі каже: «Господи Боже, що сталося цього разу?», але інше вухо, вухо пам'яті, чує, як Річі каже дещо інше, і раптом до Майка приходить потрібний спогад. Він навіть розуміє, чому так довго не міг уловити цієї думки. Коли він того дня спустився в Пустовище, у його найглибшу, найтемнішу гущавину, Невдахи… не здивувалися його появі. Він пригадує, що Бен жував «Твинкіз», Беверлі та Річі курили сигарети, Білл лежав на спині, закинувши руки за голову, і дивився в небо, Едді та Стен з сумнівом поглядали на натягнуті між кілками стрічки, що утворювали на землі квадрат із кожною стороною по п’ять футів завдовжки.

Жодного подиву, жодних питань, ніби нічого такого не сталося. Він просто прийшов, і його прийняли в компанію. Неначе підсвідомо чекали на нього. І його третє вухо пам’яті чує, що Річі, так само, як і цього вечора в бібліотеці, подав Голос Негритосика: «Госсоди, Міс Скавлеть, оно йде…

2

те малесе негритосе! Госсоди-поми-нас, моя не знати, куди ся діти в сім Пустовиську! Ся диви на ту-таки бруднючу головасю, Великий Білле!»

Білл навіть не поворухнувся й продовжував замріяно спостерігати, як по небу котилися опасисті літні хмари. Він розмірковував над питанням, яке вимагало від нього цілковитої зосередженості. Проте Річі не образився на брак уваги та гнув собі далі:

— Ото ся дивлю на бруднючу головасю та й думку гадаю, що моя хотіти мнятного джуліпа! Моя пити йо тама, на ґ’нку, де бу’е троха холодку…

— Біп-біп, Річі, — сказав Бен із повним ротом «Твінкіз», і Беверлі засміялася.

— Привіт, — невпевнено сказав Майк. Його серце билося трохи швидше, ніж зазвичай, але він не збирався відступати. Він завинив їм слова подяки, а його батько казав, що треба завжди віддавати борги, і чимшвидше, поки відсотки не набіжать.

— Привіт, — вимовив Стен, озирнувшись на нього, а потім знову поглянув на стрічки, натягнуті між кілками в центрі галявини. — Бене, а ти впевнений, що воно спрацює?

— Спрацює, — відповів Бен. — Привіт, Майку.

— Хочеш сигарету? — спитала Беверлі. — У мене ще дві залишилося.

— Ні, дякую, — відповів Майк, глибоко вдихнув і сказав: — Я хотів подякувати вам усім за те, що ви того дня прийшли мені на допомогу. Ті хлопці хотіли мене скривдити, причому дуже сильно. Вибачте, що вам за мене теж перепало.

Білл тільки відмахнувся:

— Н-н-не х-х-хвилюйся, т-то п-п-пусте. М-ми цілий р-р-рік х-х-хотіли з ними п-п-п-поквитатися, — він раптом сів та глянув на Майка з щирою цікавістю. — М-м-можна тебе п-про щось с-с-спитати?

— Давай, — відповів Майк і несміливо присів. Він уже чув подібні передмови. Малий Денбро збирався запитати його, як воно бути негром. Але натомість Білл сказав:

— Я-як ти г-г-гадаєш, коли Л-л-ларсен к-кинув н-ноу-х-хітер[642] на Світовому К-кубку два роки тому, й-йому п-просто п-п-пощастило?

Річі надто глибоко затягнувся сигаретою й закашлявся. Беверлі доброзичливо поляскала його по спині:

— Ти ще зелений, Річі, з часом навчишся.

— Здається мені, Бене, що воно завалиться, — занепокоєно сказав Едді, поглядаючи на відмірений кілками квадрат. — Не знаю, чи до вподоби мені ідея бути похованим живцем.

— Ніхто не збирається ховати тебе живцем, — відповів Бен, — а як таке станеться, то присмокчися до свого старого доброго інгалятора, поки тебе хтось не витягне.

Стенлі Юрісу цей жарт видався напрочуд соковитим. Він відкинувся на ліктях, задер голову до неба та реготав, поки Едді не копнув його в гомілку й не наказав заткатися.

— Пощастило, — нарешті відповів Майк. — Гадаю, будь-яка гра з ноу-хіттером більше залежить від везіння, ніж від майстерності гравців.

— Я-я-я т-теж так д-думаю, — сказав Білл. Майк чекав, поки він іще щось запитає, але здавалося, що Білла задовольнила його відповідь. Денбро знову ліг, зімкнув руки за головою та повернувся до споглядання хмар, що пливли у небі.

— А що ви тут робите? — поцікавився Майк, позираючи на квадрат зі стрічок, нап’ятих на кілки при самій землі.

— О! Це одна зі щотижневих геніальних ідей Скирти, — пояснив Річі. — Останнього разу він запрудив Пустовище, то вже було нівроку, але цього разу нас чекає справжній прорив в інженерії. Завдання цього місяця — «Накопай собі хатку-клуб. Наступного місяця…

— Н-не треба о-о-опускати Б-б-бена, — сказав Білл, так само дивлячись на небо. — Буде д-д-дуже к-к-круто.

— Заради всього святого, Білле, я просто жартую.

— 3-з-забагато ж-ж-жартуєш, Р-Річі.

Річі зустрів докір мовчанкою.

— Усе одно, щось я не второпаю, — сказав Майк.

— Ну, все дуже просто, — відповів Бен. — Їм захотілося побудувати хатку-клуб на дереві, і ми б із цим упоралися, але люди мають погану звичку випадати з тих будиночків і ламати собі кістки…

— Диваче-диваче… позич кісточок[643], — промовив Стен і знову зареготав. Друзі спантеличено дивилися на нього. Стен не відрізнявся особливим почуттям гумору, і жарти в нього виходили досить специфічні.

— А ви, сеньйоре, трохи теє… локо, — сказав Річі. — То все спека й кукарачі,[644] я так тумкаю.

— Менше з тим, — продовжив Бен, — ми збираємося викопати яму в п’ять футів по тому квадрату, що я окреслив кілками. Гадаю, глибше рити не можна, бо натрапимо на ґрунтові води. Вони тут прямо на поверхні. Потім укріпимо стіни, щоб вони не завалилися.

Тут він уважно поглянув на Едді, але той все одно непокоївся.

— А потім що? — зацікавлено спитав Майк.

— Настелимо дах.

— Тобто?

— Закладемо яму зверху дошками. Облаштуємо дверцята чи люк, через який можна буде потрапити всередину, навіть вікна, якщо захочемо…

— Нам знадобляться з-з-завіси, — сказав Білл, не відриваючи погляду від хмар.

— Можна купити в лавці Рейнольдса, — відповів Бен»

— У-у в-в-вас є к-кишенькові г-г-гроші?

— У мене є п’ять доларів, — озвалася Беверлі. — Назбирала, як із дітьми няньчилася.

Річі одразу порачкував до Бев, зазираючи їй в очі та примовляючи:

— Я тебе кохаю, Бев. Виходь за мене заміж? Ми будемо жити в сосновому бунгало…

— У чому? — перепитала Беверлі, поки Бен дивився на них поглядом, в якому змішалися тривога, утіха й зосередженість.

— У бонловому суснало, — відповів Річі. — По п’ять баксів за штуку, солоденька. Житимемо там утрьох: ти, я і дитинча…

Беверлі розсміялася, зачервонілася та відсунулась подалі від Річі.

— В-в-витрати ділимо п-п-порівну, — зауважив Білл. — Для цього ми й створили к-клуб.

— Тож коли ми настелимо дах із дошок, — оповідав далі Бен, — то обмажемо його спеціальним клеєм під назвою «Тенгл-Трек» та встелимо дерном. Може, накидаємо соснових голок. Ми будемо сидіти внизу, а люди, особливо такі, як Генрі Баверз, ходитимуть прямо в нас над головами та гадки не матимуть, де ми є.

— Ти це сам придумав? — здивувався Майк. — Ого, здорово!

Бен осміхнувся. Настала його черга червоніти.

Білл різко сів і поглянув на Майка.

— Х-х-х-хочеш д-д-допомогти?

— Так… звісно, було б круто, — відповів Майк.

Друзі перезирнулися між собою, і Майк не просто помітив їх погляди, він їх відчув. «Нас тут семеро», — подумав він і здригнувся, сам не розуміючи чому.

— То коли ви плануєте розпочати справу?

— С-с-скоро, — відказав Білл, і Майк знав, напевне знав, що Білл говорить не лише про підземний клуб Бена. І Бен це також розумів. Разом із Річі, Беверлі та Едді. Посмішка зникла з обличчя Стена Юріса.

— М-м-ми р-р-розпочнем с-свою справу д-дуже с-с-скоро.

Усі замовкли, і Майк одночасно зрозумів дві речі: вони хотіли щось йому сказати, щось розповісти… і він був не зовсім впевнений, що хоче це почути. Бен підібрав гілочку та почав щось безладно креслити на землі, ховаючи обличчя за скуйовдженим волоссям. Річі гриз і без того пошарпані нігті. І лише Білл дивився Майкові прямо в очі.

— У чому річ? — стривожено запитав Майк.

Білл відповів, повільно вимовляючи кожне слово:

— В-в-в н-нас тут К-к-клуб. Можеш в-в-вступити в н-н-нього, як х-х-хочеш, але т-ти матимеш з-з-з-зберігати наші т-т-таємниці.

— Як, наприклад, місцезнаходження хатки-клубу? — спитав Майк і стривожився ще більше. — Звісно…

— У нас є ще одна таємниця, малий, — вставив Річі, не дивлячись на Майка. — Великий Білл говорить про те, що цього літа нас чекає справа, набагато важливіша за облаштування хатки-клубу.

— Це точно, — додав Бен і замовк.

Раптом тишу прорізав гучний надсадний свист. Від несподіванки Майк підстрибнув. То був Едді, який всього-на-всього затягнувся з інгалятора. Едді винувато поглянув на Майка, знизав плечима й кивнув.

— Агов, — зрештою попросив Майк, — годі таємниць. Розповідайте.

Білл оглянув друзів.

— Ч-чи є х-хтось п-проти того, щ-щоб він в-в-вступив у н-наш к-к-клуб?

Ніхто не підняв руки, не промовив ані слова.

— Х-х-хто хоче р-р-розказати? — запитав Білл.

Усі мовчали, і цього разу Білл мовчав разом з усіма. Зрештою, Беверлі зітхнула та підвела на Майка очі.

— Ті діти, що загинули… — почала вона. — Ми знаємо, хто їх убив. І це не людина.

З

Вони по черзі переповіли йому свої історії: клоун на льоду, прокажений під ґанком, кров і голоси зі стоків у ванній, мертві хлопчики у водонапірній Вежі. Річі розказав про те, що сталося, коли він і Білл повернулися на Нейболт-стрит. Білл заговорив останнім: розказав про ожиле шкільне фото, про те, як просунув у нього руку. Під кінець він пояснив, що воно вбило його братика Джорджа і що члени Клубу Невдах заприсяглися знищити чудовисько… чим би воно не було.

Того ж вечора, коли Майк ішов додому, то подумав, що йому варто було би слухати ті оповідки з недовірою, яка б мала потім перерости в жах, і зрештою накивати звідти п’ятами, не озираючись. Йому би варто було дійти висновку, що купці білих дітлахів просто закортіло познущатися з чорношкірого хлопця або що він натрапив на шістьох справжніх недоумків, які бозна-яким чином передавали поміж собою божевілля, ніби однокласники, які покотом підхоплюють один і той самий небезпечний вірус.

Але Майк не втік, бо, незважаючи на страх, він почувався на диво затишно. Затишно та якось… спокійно, немов він нарешті потрапив додому. «Нас тут семеро», — знову подумав він, коли Білл закінчив свою розповідь.

Він відкрив рота, але не знав, що сказати.

— Я бачив того клоуна, — зрештою промовив він.

— Що?! — в унісон перепитали Річі та Стен, а Беверлі так різко повернула до нього голову, що її кінський хвіст перекинувся з лівого плеча на праве.

— Я бачив його Четвертого липня, — повільно вимовив Майк, переважно звертаючись до Білла. Білл не відривав від нього пильного, дуже зосередженого погляду, припрошуючи розповідати далі.

— Так, Четвертого липня… — повторив він і замислився.

«Але я пізнав його. Я пізнав його, бо бачив не вперше. Не вперше бачив щось… щось дивне.»

Тоді він згадав про птаха й нарешті дозволив собі замислитися про нього, бо з самого травня зустрічався з ним лише в нічних жахіттях. Він гадав, що в нього їде дах. І тепер з полегшенням дізнався, що з ним усе нормально… проте це полегшення його лякало. Він облизав губи.

— Розповідай уже, — нетерпляче заохотила його Беверлі, — чого зволікати?

— Ну, річ у тім, що я брав участь у параді. Я…

— Я тебе бачив, — вставив Едді. — Ти грав на саксофоні.

— Власне кажучи, це тромбон, — виправив його Майк. — Я граю в оркестрі Церковної школи на Нейболт-стрит. У будь-якому разі, я бачив того клоуна. Він роздавав дітям кульки на перехресті трьох доріг у центрі. Виглядав так само, як його описували Бен із Біллом. Сріблястий костюм, оранжеві помпони, білий грим на обличчі, здоровенна червона посмішка. Не знаю, чи то була фарба, чи помада, але скидалося на кров.

Усі занепокоєно закивали, але тільки Білл наважився спитати, уважно дивлячись на Майка:

— З-з-з о-оранжевими п-пасмами волосся?

Білл машинально покрутив пальцями біля голови, зображаючи зачіску. Майк кивнув.

— Я побачив його… і злякався. Поки я дивився на нього, він озирнувся й помахав мені рукою, ніби прочитав мої думки, чи вгадав почуття, чи як іще це описати… І це налякало мене найбільше. Я тоді не розумів, чому, але перелякався так, що кілька секунд не міг дути в свій тромбон. У роті пересохло, і я відчув…

Він кинув погляд на Беверлі. Тепер він ясно пригадав, як сонячні промені, що відбивалися від його мідної труби та хромованих деталей автомобілів, стали нестерпно яскравими, музика — надто гучною, небо — надто голубим. Клоун підняв руку в білій рукавичці, стискаючи в іншій оберемок повітряних кульок, і повільно помахав Майкові, посміхаючись своєю неймовірно широкою червоною посмішкою, схожою на перевернуту гримасу від болю. Він згадав свої відчуття, як зморщилася шкіра на мошонці, як у шлунку раптом стало так гаряче й млосно, що він мало не наробив у штани. Але він не міг сказати такого при Беверлі. Дівчаткам такого не розповідають, навіть таким, за чиєї присутності можна сказати «сука» чи «виродок».

— Я злякався, — вимовив він, хоча розумів, що кінцівка вийшла слабуватою, але не знав, як краще описати свої відчуття.

Але друзі кивали головами так, ніби повністю зрозуміли його, і він відчув, як його знову охопила хвиля полегшення. Той клоун витріщався на нього, посміхався своєю кривавою посмішкою, повільно розмахував рукою в білій рукавичці, наче маятником… це було гірше, ніж коли Генрі Баверз і товариші загнали його в Пустовище. Набагато гірше.

— Ми пройшли те місце, — продовжував Майк, — помарширували по Головній вулиці. І я побачив, як він знову роздає дітям Кульки. Проте більшість малечі не хотіло їх брати. Дехто плакав. Я тоді вирішив, що тих клоунів, мабуть, двоє, просто вони однаково вдягнені. Типу з однієї трупи. Але потім він озирнувся та знову помахав мені рукою, і тоді я пізнав його. Це була одна й та сама людина.

— Він не людина, — сказав Річі, і Беверлі здригнулася. Білл на хвильку обійняв її, і вона з вдячністю поглянула на нього.

— Він помахав мені… а потім підморгнув. Ніби в нас із ним була якась таємниця. Чи… може, він помітив, що я його пізнав.

Білл прийняв руку від Беверлі.

— Ти п-п-пізнав його?

— Здається, так, — відповів Майк. — Але перш ніж стверджувати це, мені треба дещо перевірити. У мого батька є фотографії… він їх колекціонує… Слухайте, а ви ж тут часто граєтеся, так?

— Авжеж, — сказав Бен, — тому й облаштовуємо тут хатку-клуб.

Майк кивнув.

— Я дещо перевірю та побачу, чи не помиляюся. Якщо ні, то принесу ті фотографії.

— С-с-старі ф-фотографії?

— Так.

— Щ-що ще т-ти хочеш р-р-розказати?

Майк відкрив рота, а потім закрив. Він обвів Невдах невпевненим поглядом і промовив:

— Ви подумаєте, що я з’їхав з глузду. Або брешу.

— Г-гадаєш, м-ми теж з-з’їхали з г-глузду?

Майк похитав головою.

— Аж ніяк, — сказав Едді. — У мене багато проблем, але я не шизоїд. Принаймні, мені так не здається.

— Ні, — відповів Майк, — я не вважаю, що ви з’їхали з глузду.

— Ну, м-ми про т-тебе такої ж д-д-думки.

Майк знову поглянув на них, прочистив горло та заявив:

— Я бачив птаха. Місяці два-три тому. Я бачив птаха.

Стен Юріс підняв очі на Майка.

— Якого саме?

Хенлон відповів із великою неохотою:

— Скидався на горобця, а ще на дрозда. З оранжевою грудкою.

— Ну, і що ж такого особливого в тому птахові? — спитав Бен. — У Деррі багато птахів.

Але Генском трохи зніяковів і поглянув на Стена. Він був упевнений, що Стенлі пам’ятає про той випадок біля водонапірної Вежі і що йому якось вдалося зупинити Його, викрикуючи назви птахів. Але він забув про це та решту, коли Майк знову заговорив:

— Той птах був завбільшки з трейлер на колесах.

Він дивився в їх здивовані, насторожені обличчя, чекав, що вони от-от зарегочуть, але всі мовчали. Стен мав такий вигляд, наче його влупили цеглиною по голові. Обличчя зблідло, набувши кольору тьмяних грудневих сутінків.

— Присягаюся, що це правда, — сказав Майк. — Гігантський птах, схожий на тих доісторичних істот, що їх показують у жахастиках.

— Ага, як у фільмі «Гігантські пазурі», — додав Річі. Він очікував, що птах виглядатиме неприродно, але коли той долетів до Нью-Йорка, Річі ледве зміг усидіти на місці та навіть пересипав поп-корн за бильця другого поверху кінотеатру «Аладдін». Фоксі Фоксворт неодмінно б виставив його за двері, але на той час фільм устиг скінчитися. Як казав Великий Білл, буває, тобі від життя дістається, але бува й так, що все легко минеться.

— Він не був схожий на доісторичного, — відказав Майк, — і не мав нічого спільного з тим… про кого там древні греки й римляни складали легенди?

— Про Р-р-рока? — здогадався Білл.

— Ага, певно, що так. Але на нього він також був не схожий. Просто як покруч дрозда та горобця. Двох найпоширеніших пташок, — сказав Майк і загиготів.

— Д-д-де… — почав Білл.

— Розкажи нам, — просто попросила Беверлі.

Майк зібрався з думками та за мить продовжив розповідь. Він говорив, зазирав у їхні занепокоєні, нажахані обличчя, але не помічав і сліду недовіри чи іронії і відчував, як з його душі спадає кам’яний тягар. Як і Бен зі своєю мумією, чи Стен із потонулими хлопчиками, він побачив істоту, від вигляду якої збожеволів би будь-який дорослий — але не через жах, а через всеохопне відчуття нереальності, надто потужне, аби пояснити його раціональним чином. Єдине, що з ним можна було вдіяти, це просто проігнорувати. Майк колись читав, що обличчя Іллі спопеліло у світлі Господньої любові, але Ілля був старим, у тому-то й полягала різниця. Хіба в Біблії не оповідається, як один хлопака, не більший за дитину, боровся з янголом?

Майк побачив птаха й зажив собі далі. Йому вдалося вплести його образ у канву свого світогляду. Він був молодим, а його світогляд безмежним. Але те, що сталося того дня, засіло в найглибших закутках його свідомості. Інколи йому снилося, як він тікає від гігантського птаха, як його накриває широка крилата тінь. Деякі сни він пам’ятав, деякі — ні, але всередині нього навіки оселилися тіні, що рухалися самі по собі.

Як же мало він забув і як сильно це його пригнічувало, поки він займався щоденними справами: допомагав батькові, ходив до школи, катався на велосипеді, виконував мамині доручення або, вертаючись додому після уроків, чекав, коли на «Американському музичному рингу» з’являться чорношкірі групи. Глибину цього провалля можна було порівняти лише з піднесеним відчуттям полегшення, що прийшло до нього, коли він розповів свою історію Невдахам. І поки він розповідав, то зрозумів, що може відкрито думати про той випадок уперше, відколи одного раннього ранку побачив біля Каналу дивні ритвини… і кров.

4

Майк розказав їм історію про птаха на старій ливарні, а також про те, як він заліз у трубу, аби від нього сховатися. Пізніше того ж дня троє Невдах (Бен, Річі та Білл) вирушили в напрямку Деррійської бібліотеки. Бен і Річі все виглядали Баверза та його команду, а Білл лише дивився собі під ноги та замислено супив брови. Майк закінчив свою оповідку та за годину пішов, пояснивши, що тато попросив його бути вдома о четвертій, щоб допомогти збирати горошок. Беверлі треба було йти по магазинах і готувати обід для батька. У Стена та Едді теж знайшлися свої справи. Але перш ніж розійтися, вони почали копати яму там, де, якщо вірити Бенові, невдовзі мала з’явитися їхня підземна хатка-клуб. Для Білла (як і для всіх інших) ця справа мала символічне значення. Вони розпочали. Тепер Невдахи діяли разом, як одна команда, і в чому б не полягало їхнє завдання, вони розпочали.

Бен запитав у Білла, чи він повірив історії Хенлона. Вони саме проходили повз Громадський осередок, і бібліотека стояла прямо перед ними — кам’яна продовгувата будівля, що ховалася в затишку столітніх в’язів, яких іще не дісталася голландська грибкова хвороба, але коли-небудь дерева від неї висохнуть і змарніють.

— Ага, — відповів Білл, — г-гадаю, що в-він сказав п-правду. Н-неймовірну, але правду. А ти як г-гадаєш, Р-Річі?

Річі кивнув.

— Ага. Не хочу в це вірити, але все одно вірю, сам розумієш. Пам’ятаєте, що він сказав про язик птаха?

Білл і Бен кивнули. На язику були оранжеві помпони.

— Ось у чому прикол, — сказав Річі. — Воно наче якийсь злодій з коміксів. Лекс Лютор, Джокер, чи хто там іще. Вони завжди мають якісь фірмові прикмети.

Білл задумливо мугикнув. Воно й справді було схоже на злодія з коміксів. Бо вони його таким побачили? Чи уявили? Так, можливо. Дитячі фантазії, не більше, проте саме цим воно й харчувалося — дитячими фантазіями.

Вони перейшли дорогу до бібліотеки.

— Я п-п-питав у С-с-стена, ч-чи він щ-щось чув про т-такого п-птаха, — сказав Білл. — Н-н-не о-обов’язково т-т-такого в-в-великого, п-просто…

— Справжнього? — здогадався Річі.

— Т-так. В-він с-сказав, що т-такий п-птах може ж-жити в П-південній Америці чи А-а-африці, але н-н-не т-тут.

— То він не повірив Майкові? — спитав Бен.

— П-п-повірив, — відповів Білл.

Він переповів їм те, що розказав йому Стен, коли Білл проводжав його до того місця, де Юріс полишив велосипед. Стенлі вважав, що ніхто не міг побачити цього птаха до того, як Майк поділився з ними своїм досвідом. Може, щось інше, але не такого птаха, бо він був особистим чудовиськом Майка Хенлона. Але тепер… ну, тепер цей птах належав усьому Клубу Невдах, чи не так? Тепер вони всі могли з ним зустрітися. Вірогідно, що образ все одно мав відрізнятися: Білл натрапить на ворону, Річі — на яструба, Беверлі — на беркута, але Стен гадав, що тепер Воно може бути птахом для них усіх. Білл відповів Стенові, що тоді вони всі могли побачити прокаженого, мумію та навіть мертвих хлопчиків.

— А це означає, що треба діяти чимшвидше, якщо ми взагалі збираємося якось діяти, — сказав Стен. — Воно знає…

— Щ-що? — різко перепитав Білл. — Усе, щ-що з-знаємо ми?

— Чуваче, якщо Воно знає все, то ми пропали, — відповів Стен. — Але можу закластися, Воно знає, що ми підозрюємо про його існування, і тепер Воно полюватиме на нас. Ти все ще розмірковуєш над тим, що ми обговорювали вчора?

— Так.

— Хотів би я піти з вами.

— Я п-піду з Б-беном та Р-р-річі. Бен дуже р-р-розумний, і Р-р-річі також, коли не в-вийобується.

Трійця зупинилася перед бібліотекою, і Річі поцікавився, що ж задумав Білл. Денбро розповів їм, повільно вимовляючи слова, щоби не сильно затинатися. Пару тижнів тому до нього прийшла одна неясна думка, і тільки після Майкової історії про птаха він зміг її сформулювати.

Що ви робите, коли хочете позбутися птаха?

Ну, стрельніть у нього з рушниці, і як не промажете, то напевне вб’єте.

Що ви робите, коли хочете позбутися чудовиська? Ну, у фільмах пропонується стріляти в нього срібними кулями, тож як не промажете, то напевне вб’єте.

Бен і Річі достатньо уважно вислухали його думку, а потім Річі запитав:

— А де ти дістанеш срібну кулю, Великий Білле? Замовиш по пошті?

— Дуже с-с-смішно. Самі з-з-зробимо.

— Як?

— Гадаю, для цього ми й прийшли до бібліотеки, — відповів Бен. Річі кивнув і поправив окуляри. Очі за скельцями уважно, замислено дивилися на друзів..-, але Білл був упевнений, що побачив у них недовіру. Він і сам мав сумніви. Принаймні, він не прочитав у погляді Річі насмішки, а це вже було добре.

— Ти думаєш узяти батьківський «вальтер»? — спитав Річі. — Того пістолета, що ми брали з собою на Нейболт-стрит?

— Так, — відповів Білл.

— Навіть якщо ми навчимося відливати кулі, де ми візьмемо срібло? — не вгавав Річі.

— Я про це подбаю, — тихо відповів Бен.

— Ну… тоді гаразд, — погодився Річі. — Нехай Скирт про це подбає. А потім що? Знову на Нейболт-стрит?

Білл кивнув:

— 3-з-знову на Н-н-нейболт-стрит. З-знесемо його й-йобану б-башку.

Трійко друзів ще трохи постояли, потім похмуро перезирнулися та зайшли в бібліотеку.

5

— Хай мене грім поб’є, це ж наш чорний хлопака! — вигукнув Річі Голосом Ірландського копа.

Минув тиждень, стояла середина липня, і їхній підземний клуб був майже готовий.

— Горненького вам ройночку, сере-містере О’Генлоне! Фойний, фойний день на нас чекає, фойний, як картопелька, так казала моя матка…

— Наскільки мені відомо, Річі, ранок триває до полудня, — сказав Бен, виринувши з ями, — а зараз уже друга година.

Бен і Річі укріплювали стіни сховища. Бен зняв свого светра, бо день був спекотним, а робота — важкою. Його футболка посіріла від поту й обліпила груди та товстий живіт. Здавалося, він не надавав жодного значення своєму зовнішньому вигляду, але Майк подумав, що варто Бенові зачути кроки Беверлі, що не встигнеш ти вимовити «перше кохання», як він знову вскочить у свого мішкуватого светра.

— Не чіпляйся, а то перетворишся на Зануду Стена, — відповів Річі. За п’ять хвилин до того він вибрався з ями, бо, як він пояснив Бенові, у нього почався перекур.

— Я гадав, у тебе немає сигарет, — відказав тоді Бен.

— Немає, але я не зраджую своїм принципам.

Під пахвою Майк тримав батьківський альбом.

— А де всі? — поцікавився він, бо знав, що Бен має бути десь поруч, оскільки залишив свій велосипед під мостом біля Сілвера.

— Едді з Біллом півгодини тому пішли на звалище, аби роздобути ще дошок, — пояснив Річі. — Стенні та Бев подалися в лавку Рейнольда за завісами. Не знаю тільки, чим там займається Скирт під сподом (ха-ха, під сподом, второпав?), але до добра воно не доведе. Треба пильнувати за цим хлопцем, сам знаєш. До речі, якщо ще хочеш вступити до Клубу, то викладай двадцять три центи. На завіси.

Майк підхопив альбом під ліву пахву та порився в кишені. Він відрахував двадцять три центи (таким чином залишивши в своїй скарбничці десять центів) та передав монети Річі. Потім він підійшов до ями та зазирнув усередину.

Тільки це вже була не яма. Стінки були ретельно вирівняні та укріплені. Дошки траплялися різних розмірів, проте Бен, Білл і Стен гарненько підігнали їх за допомогою інструментів із майстерні Зака Денбро (Білл уважно слідкував за тим, щоби кожного вечора всі вони поверталися на свої місця в тому самому стані, що він їх позичав уранці). Бен і Беверлі поставили перетинки між опорами. Едді досі трохи нервував, але то був його природний стан. Біля однієї стіни лежав охайний стос дерну, який друзі збиралися згодом приклеїти на дах.

— Здається, ви тямите, що робите, — зауважив Майк.

— Звісна річ, — відповів Бен й указав на альбом. — Що це в тебе?

— Альбом мого батька, — сказав Майк. — Він збирає старі фотографії та газетні вирізки про наше місто. Таке в нього хобі. Я гортав його пару днів назад — пам’ятаєте, я казав вам, що десь бачив того клоуна? Виявляється, справді бачив. В альбомі. Тож я вирішив принести його сюди.

Йому було соромно пояснювати, що він не насмілився спитати дозволу в батька. Він боявся запитань, що можуть виникнути внаслідок його прохання, тому нишком виніс альбом із дому, поки тато саджав картоплю на західному полі, а мама розвішувала білизну на задньому дворі.

— Я подумав, що вам теж треба на це глянути.

— Ну то давай подивимось, — відповів Річі.

— Я би хотів почекати, поки всі зберуться. Так буде краще.

— Гаразд.

По правді, Річі не палав бажанням роздивлятися фотографії Деррі ані в цьому альбомі, ані в будь-якому іншому, після того, що трапилося в кімнаті Джорджі.

— Не хочеш допомогти нам із Беном закінчити укріплення?

— Ще б пак.

Майк обережно поклав альбом подалі від ями, аби його не засипало землею, та взяв у Бена лопату.

— Копай тут, — сказав Бен і показав Майкові місце. — На фут углиб. Потім я поставлю туди дошку та триматиму її, поки ти закопуватимеш.

— Непоганий план, друзяко; — схвально озвався Річі, влаштувавшись на краєчку ями та звісивши ноги всередину.

— А ти чого не працюєш? — запитав Майк.

— На лінь захворів, — відповів Річі, анітрохи не знітившись.

— Як просувається ваш із Біллом проект?

Майк зупинився рівно настільки, щоб зняти з себе сорочку, та знову взявся за лопату. Того дня в Пустовищі було спекотно, навіть там, під землею. У заростях сонно клацали цвіркуни, відміряючи літній час.

— Ну… непогано, — відповів Річі, і Майкові здалося, що він кинув на Бена застережливий погляд. — Здається.

— Річі, чом би тобі не ввімкнути свого приймача? — попросив Бен. Він поставив дошку в заглиблення, яке щойно викопав Майк, і тепер підтримував її, щоб не завалилася. Радіоприймач Річі висів на своєму звичному місці, на товстій гілці одного з найближчих кущів.

— Батарейки сіли, — відповів Річі. — Я віддав останні двадцять п’ять центів на завіси, пригадуєш? Жорстоко, Скирте, просто не по-людськи. І це після всього, що я для тебе зробив. Окрім того, тут ловить тільки станція «Дабл’Ю-ей-бі-ай», а там завжди ставлять якийсь сопливий рок.

— Тобто? — перепитав Майк.

— Скирт вважає, що Томмі Сендз і Пет Бун грають рок-н-рол, — пояснив Річі, — але він просто хворий. Елвіс грає рок-н-рол. Ерні К. Доу грає рок-н-рол. Карл Перкінз грає рок-н-рол. Боббі Дарін. Бадді Холлі. «A-у, Пеггі… моя Пеггі Сю-ху-ху…»

— Річі, благаю тебе, — сказав Бен.

— А ще є Фетс Доміно, — додав Майк, спираючись на лопату, — Чак Беррі, Малюк Річард, Шеп і Лаймлайтс, Лаверн Бейкер, Френкі Лаймон і Тинейджери, Генк Баллард і Міднайтерс, Коастерз, Іслі Бразерз, Крестс, Кордз, Стік МакДжі[645]…

Вони дивилися на нього з таким зачудуванням, що Майк розсміявся.

— Після Малюка Річарда я нічого не розібрав, — сказав Річі. Малюк Річард йому подобався, але того літа його таємним героєм став Джеррі Лі Льюїс. Якось мама Річі зайшла в кімнату, коли показували виступ Джеррі Лі на «Американському музичному рингу». Зайшла саме в той момент, коли Джеррі Лі заліз на рояль, перекинувся так, що волосся повністю затуляло йому обличчя, та почав грати догори дриґом. Він співав «Таємницю середньої школи». На мить Річі здалося, що його мама от-от знепритомніє. Свідомості вона не втратила, проте отримала психологічну травму від побаченого і за вечерею запропонувала до кінця літа відправити Річі в один із тих спортивних таборів із залізною дисципліною. Тепер Річі теж закрив гривкою очі та затягнув: «Давай, крихітко, всі пацани у школі грають рок-н-рол…»

Бен захитався, схопився за свій великий живіт і зробив вигляд, що його знудило. Майк затулив носа, але реготав так сильно, що з очей бризнули сльози.

— У чому річ? — запитав Річі. — Ні, серйозно, чого ви змарніли, хлопці? Я ж гарно співаю! Справді гарно вийшло!

— Ой, люде, — застогнав Майк і зареготав іще дужче, ледве вимовляючи слова крізь сміх: — То було незрівнянно. Справді, незрівнянно.

— У негрів нема смаку, — сказав Річі. — Про це навіть у Біблії сказано.

— Йоу, момма! — відповів Майк і знову зайшовся від реготу. Коли Річі з усією простотою поцікавився, що воно значить, Майк гепнувся на землю та почав качатися з боку на бік, підвиваючи та тримаючись за живота.

— Ти, певно, вирішив, що я заздрю, — не вгавав Річі. — Ти вирішив, що я мрію бути негром.

Тепер повалився Бен і дико зареготав. Його тіло здригалося та коливалося від потужних хвиль сміху. Очі повилазили з орбіт.

— Годі, Річі, — насилу вимовив він. — Я зараз у штани нароблю. Я п-помру, якщо ти не п-п-припиниш…

— А я не хочу бути негром, — заявив Річі. — Хто схоче носити рожеві штани, жити в Бостоні та купувати піцу по шматках? Я хочу бути євреєм, як Стен. Я хочу мати власний ломбард і продавати людям розкладні ножі, пластикові собачі какашки та старі гітари.

Бен і Майк галасували від сміху. І той сміх прокотився луною по зеленій гущавині урвища, яке чомусь прозвали Пустовищем. Зграї птахів піднялася в небо, білки насторожено застигли на гілках. Це був молодий звук, такий пронизливий, жвавий, життєдайний, невимушений, вільний. Кожна жива істота, яка почула його, відреагувала по-своєму, але штука, що вивалилася з широкої бетонної труби в Кендаскіґ трохи вище за течією, була неживою. Минулого вечора здійнялася неочікувана буря (майбутня хатка-клуб не постраждала, оскільки від самого початку розкопок Бен кожного дня дбайливо укривав яму шматком пошарпаного брезенту, який Едді знайшов за «Спа Воллі»; пахнув він огидно, але служив справно), канали під Деррі наповнилися бурхливими потоками води всього за дві-три години. Саме один із таких потоків виштовхнув свій неприємний багаж на сонце, мухам на потіху.

То було тіло дев’ятирічного Джиммі Каллума. За винятком носа, шкіра з його обличчя геть зникла, і на її місці виднілася понівечена, невиразна маса. Сира плоть була вкрита глибокими відмітинами, які міг розпізнати хіба що Стен Юріс: то були рани від пташиного дзьобу. Дуже великого дзьобу.

Хвилі омивали брудні бавовняні штани Джиммі Каллума. Білі руки пливли, наче мертві риби. На них також були рани, проте не такі глибокі. Сорочка з індійськими огірками надувалася та опадала, надувалася та опадала, наче міхур.

Білл і Едді верталися до хатки, навантажені дошками, що вони їх позбирали на звалищі. Вони перейшли Кендаскіґ по камінню В сорока ярдах від мертвого тіла. Вони почули сміх Річі, Бена та Майка, легко посміхнулися та поспішили повз непомічених залишків Джиммі Каллума, аби скоріше дізнатися, над чим реготали їхні друзі.

6

Трійко друзів продовжували реготати, коли Едді з Білом вийшли на галявину, пітніючи під вантажем деревини. Обличчя розпашіло навіть в Едді, який зазвичай був білий, як молоко. Вони поскидали нові дошки до невеличкої купи дров, що лишалася з минулого разу. Бен виліз із ями та заходився їх перебирати.

— Непогано попрацювали, — виголосив він. — Ого, зовсім непогано!

Білл повалився на землю.

— М-можна мені зараз отримати с-свій с-с-серцевий напад чи д-д-доведеться п-почекати?

— Почекаєш, — неуважно відповів Бен. Він приніс у Пустовище кілька своїх інструментів і тепер уважно розкладав нові дошки, видираючи з них цвяхи та викручуючи болти. Одна виявилася розколотою — він відкинув її геть. Потім постукав по іншій, і в трьох місцях вона видавала глухі звуки прогнилого дерева, тож Бен і її забракував. Едді присів на купу землі та спостерігав за ним. Він сурмив у свого інгалятора, поки Бен витягував ржаві цвяхи зубцями, розташованими на бійчику молотка. Цвяхи пищали, обурювалися, наче маленькі противні звірята, на котрих хтось наступив.

— Якщо поріжешся ржавим цвяхом, то можна підхопити правця, — повідомив Едді Бенові.

— Та ну? — зацікавився Річі. — А що таке «правця»? Схоже на якусь венеричну хворобу.

— От телепень, — відказав Едді, — не «правця», а «правець», тобто м’язові спазми. Розумієш, є такі мікроби, що живуть в іржі, вони потрапляють у тіло крізь порізи й, так би мовити, розйобують нервову систему.

Едді почервонів іще дужче та швидше затягнувся з інгалятора.

— Господи помилуй, м’язові спазми, — вражено вимовив Річі. — Звучить кепсько.

— Ще б пак. Спочатку зводить щелепи, так сильно, що рота не відкриєш, не можеш навіть їсти. Тоді тобі прорізають дірку у щоці, щоб годувати рідиною по трубках.

— Чорт забирай, — вихопилось у Майка, і він висунувся з ями. Очі вирячилися, і на тлі його коричневої шкіри рогівка виглядала напрочуд білою. — Та невже?

— Так сказала моя мама, — відповів Едді. — Потім горло стискається, і ти навіть ковтати не можеш, тому помираєш від голоду.

Вони мовчки обдумували цю страшну новину.

— І ліків не існує, — додав Едді.

Усі мовчали.

— Тож я завжди стережуся іржавих цвяхів і подібного лайна, — підсумував Едді. — Мені коли ставили укол проти правцю, то він був смерть який болючий.

— А чого ти тоді пішов із Біллом на звалище та тягнув сюди весь цей непотріб?. — поцікавився Річі.

Едді кинув погляд на Білла, який саме зазирав усередину хатки-клубу, і очі Каспбрака засяяли такою любов’ю та захопленням, що відповідати на питання Річі не було потреби.

— Деякі речі треба робити, не зважаючи на ризик. Це перше важливе правило, яке я дізнався не від мами.

Невдахи знову замовкли, поринувши в роздуми. Потім Бен повернувся до іржавих цвяхів, і згодом до нього приєднався Майк Хенлон. Радіоприймач Річі, позбавлений своїх голосів (принаймні, допоки Тозіер не отримає кишенькові гроші чи не знайде моріжок, щоб його підстригти), висів на гілці, погойдуючись від легкого подиху вітерцю. Білл розмірковував над тим, як дивно все склалося, дивно та ідеально, наче цього літа вони були приречені перебувати тут, у Пустовищі, у Деррі. Він знав, що деякі діти поїхали до родичів. Дехто подався в «Дісней-ленд» до Каліфорнії, чи Кейп-Коду, або, як у випадку з одним його приятелем, до загадкового, далекого місця під химерною, проте виразною назвою Іштаад. Дітлахи роз’їхалися по церковних і скаутських таборах, а комусь пощастило потрапити у заклади для багатіїв, де молодь училася плавати та грати в гольф, а ще казати «Гарний удар!» замість «Пішов нахер!», коли партнер по тенісу закидав тобі вбивчу подачу. Батьки просто забирали дітей ПОДАЛІ від Деррі. І Білл їх розумів. Він знав, що деякі хлопчики та дівчатка самі хотіли поїхати з міста, бо боялися бабая, що бродив по Деррі цього літа. Але також Білл підозрював, що їхні батьки боялися того бабая ще більше. Городяни спочатку планували провести відпустку вдома, аж раптом вирішували поїхати ПОДАЛІ

(Ґштаад? Це у Швеції? Чи в Аргентині? Може, в Іспанії?)

від Деррі. Це нагадувало епідемію поліомієліту, що вибухнула в 1956 році, коли четверо дітей підхопили заразу після того, як скупалися в Меморіальному ставку О’Браяна. Тоді, як і зараз, дорослі (які в свідомості Білла повністю ототожнювалися з батьками) вирішили, що краще відправити дітей ПОДАЛІ. У безпечне місце. Тож усі, хто міг поїхати з міста, так і вчинили. Білл розумів слово «ПОДАЛІ» і міг годинами розмірковувати над чарівною назвою «Ґштаад», проте ці вирази здавалися йому холодними в порівнянні із власними бажаннями. Ґштаад знаходився ПОДАЛІ, а Деррі стало бажаним.

«Жоден із нас не поїхав з міста», — думав Білл, спостерігаючи, як Бен і Майк видирали ужиті цвяхи зі старих дошок, як Едді подався в кущі відлити (він колись пояснив Біллові, що треба ходити за потребою за першої нагоди, щоб не навантажувати сечовий міхур, але також не завадить остерігатися отруйного плюща, бо ж кому потрібна вавка на причандаллі). «Ми всі лишилися в Деррі. Ніяких таборів, родичів, подорожей, ніяких „ПОДАЛІ“. Ми всі тут, хоч перекличку влаштовуй».

— Там ще були двері, — зазначив Едді, виходячи з кущів та застібаючи ширінку.

— Сподіваюся, Едді, що ти гарненько струснув, — озвався Річі. — Якщо не будеш кожного разу струшувати, заробиш собі рак. Так каже моя мама.

Едді здивовано, трохи занепокоєно озирнувся на нього, але потім помітив вишкір Річі. Він зміряв Тозіера презирливим (принаймні, так йому здавалося) поглядом, яким старші діти дивляться на малечу, і продовжив свою думку:

— Але вони виявилися надто важкими для нас двох. Білл запропонував, що як ми підемо на звалище всі разом, то зможемо їх дотягнути.

— Звісно, ніколи не виходить струсити все, — гнув своєї Річі. — Знаєш, що мені сказав один мудрець, Едзе?

— Ні, — відповів Едді, — і я не хочу, щоб ти називав мене Едзом. Я серйозно. Я ж не називаю тебе Діком[646], не дражнюся: «Діку-як-ти-сів-на-жуйку», тож я не розумію…

— Той мудрець сказав мені: «Хоч танцюй, а хоч стрибай — дві краплі попадуть у штани, і край». Тому у світі так багато хворих на рак, мій любий Едді.

— У світі багато хворих на рак, бо такі придурки, як ви з Беверлі Марш, курять сигарети, — відказав Едді.

— Беверлі не придурок, — заперечив Бен. — Слідкуй за тим, що кажеш, Базікало.

— Біп-біп, х-хлопці, — апатично мовив Білл. — А щодо Б-б-беверлі, то вона с-с-сильна дівчина. Д-д-допоможе нам нести д-д-двері.

Бен поцікавився, що то за двері.

— 3-здається, з ч-ч-червоного дерева.

— Та хто ж викидає двері з червоного дерева? — здивувався Бен, розуміючи, однак, що й таке трапляється.

— Люди викидають неймовірні речі, — вставив Майк. — Звалище, кажете? Та я ледь не помираю кожного разу, як туди прихожу. Реально, ледь не помираю.

— Ага, — погодився Бен, — багато того брухту можна легко полагодити. А в Китаї та Південній Америці живуть бідні люди, в яких узагалі нічого немає. Так мені сказала моя мама.

— Такі самі бідні люди живуть прямо тут, у Мейні, сонечко, — похмуро додав Річі.

— Щ-щ-що ц-ц-це? — спитав Білл, помітивши альбом Майка. Хенлон саме почав пояснювати, що хотів показати фотографії того клоуна, коли прийшли Стен і Беверлі з завісами.

Білл і Річі обмінялися поглядами.

— У чому річ? — запитав Майк. — Це через те, що сталося в кімнаті твого брата, Білле?

— Т-т-так, — відповів Білл і замовк.

Друзі по черзі працювали в ямі, поки не повернулися Стен і Беверлі з коричневими маслянистими пакунками. Поки Майк говорив із Біллом, Бен сидів, схрестивши ноги, наче кравчик, і прилаштовував у двох довгих дошках вікна без шибок, які мали відкриватися та закриватися на даху будиночка. І тільки Білл звертав увагу на те, як швидко та легко рухались його пальці, якими вони були вправними та досвідченими, наче в хірурга. Білл із захопленням спостерігав за Беном.

— Мій тато каже, що деяким фотографіям уже більше ста років, — розповідав їм Майк, тримаючи альбом на колінах. — Він знаходить їх на розпродажах, що люди влаштовують на своїх подвір’ях, або в магазинах ужитих речей. Інколи він купує чи вимінює їх у колекціонерів. Навіть є стереоскопічні картинки: це коли два однакових малюнки приклеєні поруч на довгій пластині, а потім ти дивишся у спеціальний прилад, схожий на бінокль, і вони зливаються в одне тривимірне зображення. Як ті фільми, «Дім воскових фігур» чи «Чудовисько з чорної лагуни».

— Чому йому так подобаються ці фотографії? — спитала Беверлі. Сьогодні на ній були джинси «Лівайс», на яких вона сама зробила модні закоти, обшивши кілька нижніх дюймів штанин яскравою тканиною з індійськими огірками, тож тепер джинси виглядали так, наче належали франтуватому морякові.

— Еге ж, — погодився Едді. — Загалом у Деррі немає нічого цікавого.

— Ну, я точно не знаю, але мені здається, що він цікавиться історією Деррі тому, що народився в іншому місці, — невпевнено пояснив Майк. — Це, типу… не знаю, йому все здається новим і свіжим… от уявіть, що ви прийшли до кінотеатру, а фільм уже почався…

— 3-з-звісно, тобі захочеться п-побачити п-п-початок, — сказав Білл.

— Так, — відповів Майк. — Деррі має багату історію. І вона мені навіть подобається. Гадаю, багато подій з минулого пов’язані з цією істотою… з Ним, якщо хочете.

Майк подивився на Білла, і той задумливо кивнув.

— Я зазирнув до альбому після параду Четвертого липня, бо знав, що десь уже бачив того клоуна. Просто знав. Дивіться.

Він відкрив альбом, погортав його, а потім передав Бену, який сидів по праву руку.

— Н-н-н-не т-т-торкайтеся с-с-сторінок! — скрикнув Білл, і в його проханні прозвучала така засторога, що всі підстрибнули. Річі помітив, як Білл міцно стиснув у кулак руку, яку порізав сторінками альбому Джорджі, наче хотів захиститися від чогось.

— Білл правий, — зауважив Річі глухим, низьким голосом, який був геть не сходим на звичайну говірку Річі, тому справив на друзів неабияке враження. — Будьте обережними. Як сказав Стен, тепер ви можете побачити те саме, що бачили ми.

— Або відчути, — похмуро додав Білл.

Альбом переходив із рук у руки, і Невдахи несміливо тримали його за краєчок, ніби передавали старий динаміт, що стікав великими слізьми нітрогліцерину.

Альбом повернувся до Майка, і він відкрив його на першій сторінці.

— Тато каже, що важко визначити точну дату, коли було зроблено цей малюнок, але, скоріш за все, він належить до середини вісімнадцятого століття, — сказав Майк. — Він полагодив одному чоловікові ручну пилку за скриню старих книжок і фотографій. Це одна з них. Тато вважає, що вона коштує баксів сорок, як не більше.

Малюнок було вирізьблено на тонкій дерев’яній дощечці розміром із велику поштову листівку. Коли черга дійшла до Білла, він із задоволенням зауважив, що батько Майка придбав собі один із тих якісних фотоальбомів, де сторінки обгорталися захисним пластиком. Він зачаровано поглянув на гравюру та подумав: «Ось. Я бачу його. Ось Воно. Справді бачу. Ось як виглядає наш ворог».

На малюнку був зображений клоун, який стояв посеред брудної дороги та жонглював величезними кеглями для боулінгу. По обидва боки вулиці розташовувалися лише кілька будиночків та хатинок, які, здогадався Білл, були магазинами, торговими точками, чи як їх тоді називали люди. На Деррі було зовсім не схоже, і тільки Канал протікав по своєму старому руслу. Він знаходився на належному місці, а набережна була охайно викладена бруківкою. На другому плані вгорі малюнку Білл побачив упряжку мулів, які тягнули баржу вздовж берега.

Навколо клоуна зібралося з півдюжини дітлахів. На одному хлопчику був старовинний селянський бриль. Інший тримав у руках обруч і паличку. Зараз таких не купиш навіть у «Вулворті». Замість пластикової палички хлопчик дістав собі гілку з дерева. Білл бачив на ній вузли, що лишилися після того, як хтось позрізав менші гілочки ножем або топірцем. «Цю крихітку виготовили не в Тайвані чи Кореї», — розмірковував Білл, із зачудуванням споглядаючи того хлопчика. Білл міг би виглядати так само, якби народився чотири чи п’ять поколінь тому.

На обличчі клоуна застигла широченна посмішка. Гриму на ньому не було (хоча Біллові все його лице здавалося суцільним гримом), а голова була лисою, окрім двох пасом волосся, що стирчали рогами позаду вух. Білл без зайвих зусиль упізнав клоуна. «Двісті років, а той більше», — подумав він і відчув, як ним прокотилася потужна хвиля страху, злості й збудження. Через двадцять сім років, коли він сидітиме в Деррійській бібліотеці та згадуватиме, як уперше зазирнув в альбом Майка, Білл збагне, що так само почуваються мисливці, які натрапили на свіжий слід тигра-людожера. «Двісті років тому… як довго! І хто знає, чи не довше». І він замислився над тим, коли ж дух Пеннівайза вперше оселився в Деррі, але потім подумав, що це не має великого значення.

— Давай сюди, Білле! — сказав Річі, але Білл ще хвилину тримав альбом, витріщаючись на гравюру й чекаючи, що вона от-от оживе: кеглі (якщо то взагалі були кеглі) у руках забавника застрибають угору й вниз, угору й униз, а діти засміються та заплещуть у долоньки (а може, не всі вони стануть аплодувати та сміятися, хтось закричить і побіжить геть), або мули витягнуть баржу кудись за межі малюнку.

Але цього не сталося, і Білл передав альбом Річі.

Коли альбом знову повернувся до Майка, той перегорнув ще кілька сторінок, а потім знайшов:

— Ось, — сказав він. — Це було зроблено в 1856 році, за чотири роки до того, як Лінкольна обрали президентом.

Альбом знову пішов по руках. То був кольоровий малюнок, на зразок коміксів. На передньому плані перед пивною згуртувалися п’янички, а товстий політик із бакенами щось промовляв їм, стоячи на дошці, що її поклали між двома бочками. У руці він тримав кухоль пінистого пива. Дошка помітно прогиналася під його вагою. Осторонь зупинилася купка жіночок у капелюшках, і вони з огидою споглядали цю строкату п’яну буфонаду. Напис під картинкою був таким: «Я СПРАГЛИЙ ДО РОБОТИ, ЯК КАЖЕ СЕНАТОР ГАРНЕР!»

— Тато говорив, що років за двадцять до Громадянської війни такі малюнки були дуже популярними, — пояснив Майк. — Їх тоді називали «жартівками», і люди часто надсилали їх одне одному. Вони трохи схожі на комікси в гумористичному журналі «Мад».

— Це с-с-сатира, — сказав Білл.

— Так, — відповів Майк, — але зверніть увагу, що зображено тут, у куточку.

Малюнок дійсно нагадував карикатури з «Маду» — він був великий і деталізований, з купою побічних жартів, як кіношні постери Морта Друкера[647], які публікували в тому журналі. Ось усміхнений товстун виливає склянку пива в пащеку плямистого пса, он жіночка, яка гепнулася в багнюку, а далі — два безпритульники, що підсовують сірники під підошви багатого торговця, а ще дівчинка, яка на самих носочках звисає з гілки в’язу та хизується спідньою білизною. Але навіть серед цього нагромадження чудернацьких деталей друзі одразу помітили клоуна. На ньому був кричущий картатий костюм барабанщика з настовбурченим нагрудником. Він грав у наперстки з купкою п’яних лісорубів і підморгував простаку, який, судячи з його роззявленого від подиву рота, щойно обрав не той наперсток. Клоун-барабанщик простягав руку за монетою.

— Знову він, — сказав Бен. — Тільки на сто років пізніше.

— Приблизно, — відповів Майк. — А ось іще одна картка, уже 1891 року.

Він показав вирізку з першої шпальти Деррійської газети «Ньюз». «УРА! ЛИВАРНЮ ВІДКРИТО!» — радісно повідомляв заголовок, а під ним стояла приписка: «Усе місто зібралося на святковий пікнік». Фотографія була відтиском гравюри, на якій художник зобразив церемонію відкриття заводу Кіченера в той момент, коли перерізали стрічку. Малюнок нагадував ретини «Курьє та Івза»[648], які мама Білла повісила у вітальні Денбро, проте стиль був далеко не такий вишуканий. Чоловік, вибагливо вдягнений у сюртук і циліндр, тримав над стрічкою велетенські розчахнуті ножиці, а за ним спостерігав натовп із п’яти сотень городян. Зліва був клоун, їхній клоун, і він крутив сальто перед зграйкою дітей. Художник зобразив його догори дриґом, тому посмішка клоуна перетворилася на гримасу.

Білл швиденько передав альбом Річі.

Під наступною фотографією Вілл Хенлон підписав: «1933. Скасування сухого закону в Деррі». Хоча ніхто з друзів і гадки не мав про Вольстедів акт[649] чи його скасування, усе стало зрозуміло з самого фото. На ньому виднівся заклад «Спа Воллі» на Пекельній ділянці. Бар був буквально по самі вінця забитий чоловіками у розстібнутих білих сорочках, солом’яних капелюхах, футболках і костюмах. Лісоруби стояли поруч із банкірами. Усі вони переможно піднімали кухлі та пляшки. На вікнах було почеплено дві великі вивіски: «З ПОВЕРНЕННЯМ, ДЖОН БАРЛІКОРН[650]!» та «СЬОГОДНІ ПИВО ВІДПУСКАЄТЬСЯ ЗАДАРМА». Клоун вирядився справжнім денді: білі черевики, гамаші та гангстерські штани. Він поставив одну ногу на підніжку «Рео»[651] та пив шампанське з жіночої туфельки на високому підборі.

— Сорок п’ятий рік, — продовжував Майк.

Чергова вирізка з «Ньюз» під заголовком: «ЯПОНІЯ ЗДАЛАСЯ — ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ! ХВАЛА ГОСПОДУ, ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ!» По Головній вулиці в напрямку Горбатого Пагорба змією звивався святковий парад. І знову на задньому плані, застигнувши у крупнозернистій матриці старого фото, стояв клоун у сріблястому костюмі з оранжевими помпонами. Увесь його вигляд свідчив про те (принаймні, для Білла), що нічого не скінчилося, ніхто не здався, ніхто не переміг, рахунок досі тримався по нулях, але передусім про те, що надії на краще майбутнє немає.

Біллові стало холодно, неприємно й лячно.

Раптом цятки на фотографії зникли, і вона ожила.

— Ось що… — почав Майк.

— Д-д-дивіться, — сказав Білл, і слово випало з його рота, наче підталий уламок криги. — Д-д-дивіться в-в-всі!

Невдахи згуртувалися над альбомом.

— Господи Боже, — нажахано прошепотіла Беверлі.

— Ось ВОНО! — мало не закричав Річі, схвильовано ляскаючи Білла по спині, а потім повернувся до блідого, змарнілого обличчя Едді та застиглого лиця Стена Юріса. — Ось що ми бачили в кімнаті Джорджі! Саме те, що ми…

— Тихо! Слухайте! — сказав Бен, а потім додав, мало не схлипуючи: — Я чую їх, Боже, я чую їх.

І в тиші, яку уривав лише легкий подих літнього вітру, вони почули звуки з фотографії. Здаля… чи з давніх часів до них долинула тиха мелодія військового маршу, що її награвав оркестр. Неначе крізь радіоперешкоди, вони почули захоплені вигуки натовпу. А ще лунали приглушені хлопки, наче хтось клацав пальцями.

— Петарди, — прошепотіла Беверлі та протерла очі тремтячою рукою. — Це ж петарди, так?

Ніхто не відповів. Вони дивилися на фотографію, і їхні очі розчахувалися все ширше.

Парадна процесія крокувала прямо на друзів, і, коли демонстранти дісталися переднього плану, Невдахам здалося, що вони от-от вийдуть із фотографії та помарширують білим світом, як це і сталося насправді через тринадцять років. Але натомість низка людей зникла з очей, завернувши за якийсь невидимий поріг. Спочатку йшли ветерани Першої світової, і їхні обличчя під плоскими касками виглядали напрочуд старими, а в руках вони тримали транспаранти з написами: «ВІЙСЬКОВІ ПІДРОЗДІЛИ ДЕРРІ ВІТАЮТЬ НАШИХ БРАВИХ ХЛОПЦІВ». За ними крокували загони скаутів, представники громадських організацій, лікарі, Деррійський християнський ансамбль і, врешті-решт, самі ветерани Другої світової, за якими слідував шкільний оркестр. Натовп рухався й пересувався. Серпантин і конфеті вилітали з розкритих вікон на других і третіх поверхах офісних будівель, що тепер стояли по обидва боки вулиці. Клоун гасав по тротуару, крутив колесо, виробляв кульбіти, показував снайперів, зображав салют. І вперше Білл помітив, що люди відверталися від нього, проте не так, ніби вони його бачили, а ніби відчули протяг чи хвилю смороду.

Лише діти бачили його насправді, тому й відсахувалися подалі.

Бен простягнув руку до фотографії, як колись це зробив Білл у кімнаті Джорджа.

— Н-Н-Н-Н-НІ! — закричав Білл.

— Усе гаразд, Білле, — відповів Бен. — Дивися.

І він поклав долоню на захисну плівку, що прикривала фото, а потім прибрав руку.

— А якщо ми знімемо цей пластик… — зауважив він.

Беверлі зойкнула. Щойно Бен прийняв руку від альбому, клоун кинув свої витребеньки й, сміючись, кинувся на Невдах, роззявивши свого кривавого рота. Білл шарпонувся назад, проте не випустив альбому з рук, гадаючи, що клоун зникне слідом за парадом, оркестром, скаутами та «кадилаком», на якому тронувала Міс Деррі’45.

Але клоун не зник за рогом, який відмежовував теперішнє від минулого. Натомість він із жвавою, страшною прудкістю стрибнув на ліхтаря, що виднівся в нижньому лівому кутку фото. Він видерся на нього, наче мавпа на пальму, і несподівано кинувся на плівку, якою Вілл Хенлон виклав сторінки свого альбому. Беверлі закричала, і цього разу до неї приєднався Едді, хоча його крик вийшов слабким, майже беззвучним. Пізніше всі Невдахи підтвердили, що побачили, як нап’явся пластик. Білл дивився, як круглий клоунський ніс розплющився, наче Пеннівайз притиснувся обличчям до віконної шибки.

— Повбиваю вас усіх! — реготав клоун, гойдаючись на стовпі. — Тільки спробуйте стати мені на заваді, я повбиваю вас усіх! Вам мене не зупинити! Я Пряничний чоловічок! Я Вовкулака-підліток!

І на якусь мить він дійсно перетворився на вовкулаку, і сріблясте, місячне обличчя стало мордою звіра, яка визирала на них із коміра клоунського костюму, шкірячи ікла.

— Не зупинити, я прокажений!

Тепер з’явилося обличчя прокаженого, моторошне, покрите ранами та струпами, з очима живого мерця.

— Не зупинити, я мумія!

Лице прокаженого постаріло та змарніло, по ньому пробігли глибокі тріщини. Зі шкіри вилізли старовинні бинти й обплутали обличчя. Бен мертвенно зблід і відвів погляд, прикривши рукою шию та вухо.

— Не зупинити, я мертвий хлопчик!

— Ні! — закричав Стен. Його очі вилізли з орбіт, повіки потемніли. «Жахозір», — подумав Білл і одразу позабув нове слово, поки через дванадцять років воно не виринуло в одному з його романів, хоча він так і не здогадався, звідки воно взялося, а просто вхопився за нього, як письменники вихоплюють вирази, немов дарунки долі, з простору,

(з простору по той бік плівки)

з якого беруться всі вдалі слова.

Стен вирвав альбом у нього з рук та різко закрив. Він міцно стискав його між долонями, на пальцях і зап’ястках понапиналися вузли. Він окинув друзів божевільним, нестямним поглядом.

— Ні, — повторював він, — ні-ні-ні.

Білл раптом зрозумів, що його скоріше непокоїло вперте заперечення Стена, ніж сам клоун, бо саме цього й домагалося Воно, оскільки…

Оскільки Воно нас злякалося… уперше за своє довге-предовге життя Воно нас злякалося.

Він схопив Стена за плечі та двічі струснув його щосили. Стен клацнув зубами й випустив альбом. Майк підібрав його та швиденько відклав подалі, бо після побаченого не хотів зайвий раз торкатися цієї книги. Але ця річ все одно належала його батькові, хоч підсвідомо Майк розумів, що тато ніколи не побачить того, з чим щойно зустрілися Невдахи.

— Ні, — мляво бурмотів Стен.

— Так, — сказав Білл.

— Ні, — знову заперечив Стен.

— Так. М-м-ми всі…

— Ні.

— … це б-б-бачили, Стене, — закінчив Білл і поглянув на інших.

— Так, — підтвердив Бен.

— Так, — сказав Річі.

— Так, — сказав Майк, — так, помилуй мене Бог.

— Так, — сказала Беверлі.

— Так, — вичавив із себе Едді, відчуваючи, як горло невблаганно стискається.

Білл глянув на Стена, вимагаючи, щоб той дивився йому прямо в очі.

— Н-н-не п-піддавайся Йому, друже. Т-т-ти сам у-усе б-бачив.

— Я не хотів, — вигукнув Стен, і його чоло вкрилося маслянистими краплями поту.

— Але ж б-б-бачив.

Стен переводив погляд між обличчями друзів. Він запустив руку у своє коротке волосся та глибоко й судомно зітхнув. З очей почало зникати божевільне марево, яке так занепокоїло Білла.

— Так, — вимовив він. — Так, гаразд. Ви цього домагаєтеся? Так.

Білл тоді подумав: «Ми все ще разом. Воно нас не зупинило. Ми ще можемо його вбити. Ми ще можемо його вбити… якщо нам не забракне сміливості».

Білл роззирнувся на друзів і в кожній парі очей помітив страх Стена. Не такий сильний, але він там був.

— Т-т-так, — сказав він і посміхнувся до Стена. За мить Юріс також усміхнувся, і з його обличчя зник той нажаханий вираз.

— Ось ч-ч-чого я д-д-домагався, с-с-сцикливе дитятко.

— Біп-біп, Дамбо, — відповів Стен, і всі засміялися. Сміх вийшов трохи істеричним, але це все одно краще, ніж нічого, подумалося Біллові.

— Н-н-нумо, — сказав він, аби хоч щось сказати. — Д-д-давайте будувати х-х-хатку-к-клуб, що с-скажете?

Він побачив вдячність в очах своїх друзів і зрадів за них… але подяка не допомогла йому справитися зі страхом, що гриз його зсередини. Білл відчув, як майже зненавидів друзів за ту подяку. Чи зможе він колись поділитися з ними власними жахіттями, чи не розірвуться від цього тонкі узи, що з’єднали Невдах? Про таке навіть думати було нечесно, чи не так? Бо до певної міри він їх використовував, примушував ризикувати власними життями, щоби звести рахунки за смерть свого брата. Навіть не так: Джорджі помер, а Білл підозрював, що мститися варто лише за живих людей. Тож як його назвати після цього? Егоїстичним маленьким засранцем, що вимахував іграшковим мечем, удаючи з себе Короля Артура?

«Ой, Господи, — подумки простогнав він, — якщо дорослі весь час так роблять, то я не хочу дорослішати».

Його рішучість не зникла, але тепер вона стала гіркою.

Дуже гіркою.

1

Річі Тозіер поправляє окуляри на носі (він уже повністю пригадав свій старий жест, хоча протягом двадцяти семи років носив контактні лінзи) і здивовано помічає, що поки Майк розповідав про птаха на заводі Кіченера та батьків альбом з ожилими фотографіями, атмосфера в кімнаті якимось чином встигла змінитися.

Річі відчув, як залою ширилася навіжена, життєдайна енергія. За останні кілька років Річі дев'ять чи десять разів пробував кокаїн, в основному на вечірках, бо тримати цей наркотик просто на флету в диджея-крутелека — ідея не з найкращих. Зараз Річі отримав майже той самий кайф. Проте теперішнє відчуття було чистішим, потужнішим. Він подумав, що воно йому знайоме зі шкільних років, коли він мало не кожного ранку прокидався з ним і сприймав як належне. Він підозрював, що якби в дитинстві хоч раз замислився про цей глибинний вир енергії (а він не пригадував, щоб таке з ним траплялося), то просто б махнув на нього рукою, гадаючи, що так влаштоване життя, що це відчуття завжди буде з ним, як колір очей чи його огидні, товсті нігті.

А виявляється, життя влаштовано інакше. Та енергія, що щедро живить тебе в дитинстві без кінця й краю, випарувалася десь у проміжку між вісімнадцятьма та двадцятьма чотирма роками, а натомість з'явився притуплений, вульгарний кайф, який отримуєш від кокаїну. У твоєму житті з'являються обов'язки, борги, чи як іще це називають у нижніх торгово-промислових палатах. Ти не помічаєш, як ця енергія йде від тебе, бо немає ніякого грюкоту зачинених дверей. І Річі здогадався, що це і є найстрашніша річ у житті. Дитинство не закінчується раптово, не вибухає, наче повітряна кулька з рекламними слоганами компанії «Бурма-Шейв».[652] Дитинство витікало з тебе, виходило, як повітря з пробитої шини. І одного дня ти поглянеш у дзеркало й побачиш, що на тебе звідти дивиться доросла людина. Можеш носити сині джинси, ходити на концерти Спрінгстіна та Сігера,[653] фарбувати волосся, але все одно щоразу бачитимеш у дзеркалі обличчя дорослого. Може, це стається уві сні, як прихід Зубної феї.

«Ні, — думає Річі. — Не Зубної, а Вікової феї».

Він сміється вголос від своєї власної нестримної уяви, і Беверлі допитливо поглядає на нього, проте він відмахується.

— Нічого, мала, — каже він, — просто думку думаю.

Але зараз ця енергія повернулася. Не повністю, принаймні поки що, але вона повертається. І не він один відчуває цю силу, вона змінює їх усіх. Річі помічає, що Майк виглядає не таким хворим, як тоді, коли вони зібралися на той жахливий ленч біля торговельного центру. Коли він тоді зайшов у вестибюль і побачив Майка разом із Беном і Едді, то вражено подумав: «Цей чоловік втрачає глузд і збирається покінчити життя самогубством». Тепер цей вираз зник з обличчя Майка. Не просто відійшов на другий план, а зник геть. І зараз, у бібліотеці, Річі спостерігав, як розгладжуються зморшки на Майковому лиці, поки він переповідав свій досвід із птахом і альбомом. Хенлон отримав приплив нової енергії. Усі вони отримали його. Це було помітно по їхніх обличчях, по голосах, по жестах.

Едді наливає собі ще одну порцію джину зі сливовим соком. Білл перехиляє чарку бурбону, а Майк відкриває нову бляшанку пива. Беверлі кидає погляд на кульки, що їх Білл прив’язав до проектора на бібліотекарському столі, і похапцем закінчує з третьою порцією «викрутки». Вони вже багато випили, але жоден із них не сп’янів. Річі не розуміє, звідки береться та енергія, але напевне що не з пляшки.

«ДЕРРІЙСЬКІ НІҐҐЕРИ ВІЛЬНІ, МОВ ПТАХИ» — нагадує синя кулька.

«НЕВДАХИ ЗАЗНАЮТЬ НЕВДАЧ, ПРОТЕ СТЕНЛІ ЮРІС БЕРЕ ГОЛОВУВАННЯ НА СЕБЕ» — промовляє оранжева.

Відкриваючи нову бляшанку пива, Річі думає: «То не дуже кепсько, що Воно може прийняти подобу будь-якого чудовиська. Не зовсім погано, що Воно живиться нашими страхами. Виявляється, воно схоже на комічну постановку Родні Денжерфілда[654]».

Едді першим порушує мовчанку:

— Як ви гадаєте, Воно знає, чим ми зараз займаємося?

— Воно тут побувало, чи не так? — питає Бен у відповідь.

— Не думаю, що це має якесь значення, — каже Едді.

Білл киває:

— Це просто візуальні образи. Не впевнений, що Воно таким чином може нас побачити чи дізнатися, що ми задумали. Ти бачиш диктора на телебаченні, але це не означає, що він так само бачить тебе.

— Ці кульки — не просто образи, — каже Беверлі та вказує великим пальцем на оберемок, що висить у неї за спиною. — Вони справжні.

— Неправда, — заперечує Річі, і всі дивляться на нього. — Образи справжні. Це точно. Вони…

Ще один, новий шматок головоломки стає на своє місце, з таким упевненим, потужним клацанням, що Річі доводиться затулити вуха руками. Очі широко розчахуються за скельцями окулярів.

— Господи Ісусе, — раптом скрикує він, хапається за стіл, підводиться, а потім падає назад на свій стілець, наче мішок із зерном. Він тягнеться за бляшанкою пива, перекидає її, потім підбирає та випиває те, що лишилося на дні. Він піднімає очі на Майка, поки всі інші здивовано та занепокоєно дивляться на нього.

— Той біль! — мало не кричить він. — Той біль в очах! Майку! Біль в очах…

Майк киває і починає посміхатися…

— Р-річі? — питає Білл. — У чому справа?

Але Річі його не чує. У голові здіймається хвиля спогадів і затоплює його, наче приплив. Річі кидає то в піт, то в холод, і тепер він розуміє, чому ці спогади приходять поступово. Якби він пригадав усе одразу, то ця хвиля подіяла б на нього, як постріл із психологічної рушниці, що її приставили до скроні. Йому б напевне зірвало дах.

— Я бачив, як Воно прилетіло! — каже він Майкові. — Ми ж разом Його бачили, правда? Ти і я… чи тільки я?

Майк кладе руку на стіл, і Річі хапається за неї.

— Ти бачив, Майку, чи Воно лише мені привиділося? Бачив? Лісову пожежу? Кратер?

— Бачив, — тихо каже Майк та стискає руку Річі у відповідь. Річі на хвильку заплющує очі, думаючи, що ніколи в житті не відчував такої теплої, сильної хвилі полегшення, навіть коли літак компанії «Тихоокеанських Південно-західних Авіаліній», що вирушав із Лос-Анджелеса в Сан-Франциско, заковзав по злітній смузі та виїхав на узбіччя. Ніхто не поранився, навіть не забився. З поличок упало кілька валіз, та й годі. Він стрибнув на жовту аварійну ковзанку та допоміг одній жінці вибратися з літака. Та жінка підвернула ногу, перечепившись через невеликий горбик, що ховався між трави. Вона сміялася та повторювала: «Повірити не можу — я не померла, повірити не можу, просто не можу повірити». Тож Річі, який однією рукою тягнув жінку, а іншою махав пожежникам, які навіжено припрошували пасажирів спускатися з літака, сказав: «Гаразд, ти мертва, ти мертва, так краще?». І вони обоє зареготали, наче несповна розуму. То був сміх від полегшення… але цього разу відчуття було набагато сильніше.

— Про що це ви? — питає Едді, переводячи погляд із Річі на Майка.

Річі також дивиться на Майка, але той хитає головою:

— Твоя черга, Річі. Я вже все розповів, що хотів.

— Ви, мабуть, не знаєте чи не пам'ятаєте, бо тоді вже всі пішли, — каже друзям Річі. — Ми з Мікі виявилися двома останніми гіндіянцями в курильні.

— Курильня, — задумливо каже Білл, і його погляд губиться в незвіданій далині.

— Той пекучий біль в очах, — каже Річі, — який виник під контактними лінзами. Я його вперше відчув, коли Майк подзвонив мені в Каліфорнію. Я тоді не розумів, що воно таке, але зараз збагнув. То був дим. Дим двадцятисемирічної давнини, — пояснює він і звертається до Майка: — Кажеш, психологічний? Психосоматичний? Щось на підсвідомому рівні?

— Я б не сказав, — так само тихо відповідає Майк. — А сказав би, що твої відчуття були такими ж справжніми, як і ці кульки, чи голова, яку я побачив у холодильнику, чи труп Тоні Трекера, на який натрапив Едді. Розкажи їм, Річі.

І Річі каже:

— То сталося за чотири чи п'ять днів після того, як Майк приніс у Пустовище батьків альбом. Гадаю, тільки перевалило за середину липня. Хатка-клуб була готова. Але… курильня, то була твоя ідея, Скирте. Ти її вичитав у одній зі своїх книг.

Бен посміхається та киває.

Річі думає: «Того дня було хмарно. Вітер не дув. У небі гримів грім. Як того дня, коли ми, через місяць чи трохи пізніше, стояли колом біля потічка, а Стен порізав нам руки осколком пляшки від „Коли“. Повітря в ямі не рухалося, ніби чекало, що щось має статися, але потім Білл пояснив, що саме тому все так швидко скінчилося, бо протягу не було».

Сімнадцятого липня. Так, саме так, у той день вони й влаштували курильню. Сімнадцятого липня 1958 року, через місяць після того, як почалися літні канікули, а в Пустовищі вперше зібрався осередок Клубу Невдах — Білл, Едді та Бен. «Дайте-но мені прогноз на той день двадцятисемирічної давнини, — думає Річі, — і я розповім вам про погоду, навіть не зазираючи в те введення. Можу навіть зачитати Голосом Річі Тозіера, Неймовірного Телепата: Спекотно, волого, висока ймовірність грози. І стережіться видінь, коли спускатиметеся в курильню…»

Це сталося за два дні після того, як знайшли тіло Джиммі Каллума, і за день, як містер Нелл знову прийшов у Пустовище та всівся прямо на хатці-клубі, навіть не здогадуючись, що вона там є. Вони зробили собі гарний дах, а Бен власноруч виклав його дерном. На їхню схованку можна було натрапити, тільки якщо стати рачки та почати обмацувати землю. Як і запруда, Бенова хатка-клуб була надзвичайно вдалою витівкою, і того разу містер Нелл ні про що не здогадався.

Він офіційно, проте обережно допитав їх, занотовуючи відповіді у чорному блокноті, але вони розказали йому небагато, принаймні, про Джиммі Каллума, тож містер Нелл пішов геть, черговий раз нагадавши їм, щоб вони не гралися самі у Пустовищі… ніколи. Річі здогадувався, що містер Нелл просто наказав би їм забиратися з Пустовища, аби в Деррійському поліцейському департаменті вважали, що малий Каллум (чи інші діти) загинув саме в Пустовищі. Але таких здогадок не було, бо трупи часто попадали в каналізації та дренажні системи.

Містер Нелл приходив шістнадцятого липня, тоді було також спекотно та волого, але світило сонце. Сімнадцятого числа небо захмарилося.

— Ти збираєшся розповідати свою історію, Річі? — питає Бев. Вона легко посміхалася, її губи були ніжно-рожевого кольору, а очі горіли.

— Я просто думаю, з чого почати, — каже Річі. Він знімає окуляри, протирає їх сорочкою, а потім раптом здогадується, з чого треба починати: з землі, що розверзлася під ногами в нього та Білла. Звісно, він чудово знав про хатку, і Білл знав, і решта також, але він усе одно перелякався, коли побачив, як земля розступається і западає в чорне вузьке провалля.

Він згадує, як Білл підвіз його на своєму Сілвері до того місця на Канзас-стрит, де зазвичай лишав велосипеда під невеличким мостом. Він згадує, як вони вдвох ішли стежкою до галявини, раз у раз обходячи зарості кущів. Була середина літа, і Пустовище буяло в розкішній зелені. Він згадує, як відмахувався від москітів, що навіжено дзижчали біля вух, пригадує навіть, як Білл сказав тоді (ох, які яскраві спогади, ніби все сталося не просто вчора, ніби воно відбувалося зараз):

— 3-з-зачекай х-х-х…

2

…хвилинку, Річі. У тебе на п-п-потилиці с-сидить збіса з-здоровенний москіт.

— От халепа, — відповів Річі. Він ненавидів москітів. По-суті, вони були маленькими крилатими вампірами.

— Убий його, Білле.

Білл хлопнув Річі по шиї.

— Ай!

— Б-б-бачиш?

Білл простягнув руку до обличчя Річі. На долоні посеред розмазаної смуги крові лежав розчавлений москіт. «То моя кров, — подумав Річі, — яку я подарував тобі та багатьом іншим».

— Фу-у-у… — протягнув він.

— Н-не х-х-хвилюйся, — сказав Білл. — Цей м-маленький п-п-покидьок ніколи б-більше не т-т-танцюватиме танго.

Вони пішли далі, хлопаючи москітів та відганяючи хмари гнусу, якого вабив аромат їхнього поту, — те, що за кілька років називатимуть «феромонами», що б воно не значило.

— Білле, ти розповіси решті про срібні кулі? — спитав Річі, коли вони вже виходили до галявини. У цьому випадку під «рештою» він мав на увазі Бев, Едді, Майка та Стена. Хоча Річі підозрював, що Стен давно вже здогадався, навіщо вони ходили в Деррійську громадську бібліотеку. Стен був розумним — надто розумним, собі ж на горе, як вважав Річі. Того дня, коли Майк приніс у Пустовище батьків альбом, Стен мало не зірвався. Власне кажучи, Річі тоді був майже впевнений, що ніколи більше не побачить Стена, і Клуб Невдах перетвориться на секстет (Річі надзвичайно подобалося це слово, і він завжди ставив наголос на перший склад). Але Стен з’явився одразу ж наступного дня, і Річі став поважати його ще більше.

— Розповіси їм сьогодні?

— Н-н-не с-сьогодні.

— Гадаєш, не спрацює?

Білл знизав плечима, а Річі, який розумів його краще за інших (поки в житті Денбро не з’явилася Одра Філліпс), здогадався про все, що міг сказати йому Білл, якби не перепона у вигляді заїкання. Він би сказав, що має певні сумніви, оскільки срібні кулі відливали тільки в дитячих книжках чи коміксах… Одним словом, лайно. Небезпечне лайно. Хоча, звісно, можна спробувати. Бен Генском може все влаштувати якнайкраще, авжеж. І в кіно такі штуки спрацьовують, авжеж. Але…

— То що?

— У мене є і-і-ідея, — відповів Білл. — Простіша. Але якщо Б-б-беверлі…

— Якщо Беверлі що?

— Н-н-нічого.

І Білл не став більше говорити на цю тему.

Вони вийшли на галявину. Якщо уважно придивлятися, то можна було помітити, що трава там була трохи прим’ятою, трохи зужитою. Можна навіть сказати, трохи штучною, ніби хтось охайно повикладав на дерні листя та соснові голки. Білл підібрав обгортку «Рінг-Дінг» (напевне, лишилася після Бена) та машинально сховав собі в кишеню.

Хлопці вийшли на середину галявини… аж раптом на рипучих, незмазаних завісах піднявся кавалок землі розміром десять на три дюйми, а під ним блимнула чорнота. З тієї чорноти визирнули очі, і Річі пробрали дрижаки. Але то всього-на-всього були очі Едді Каспбрака, і їхній хазяїн, якого вони через тиждень навідуватимуть у лікарні, глухо продекламував:

— Хто це туп-тупоче моїм мостом?

Знизу пролунав сміх, блиснуло світло ліхтарика.

— Ми прості сіляні, сеньйоре, — відповів Річі, сідаючи навпочіпки та підкручуючи невидимого вуса. Він говорив Голосом Панчо Ванільї.

— Та ну? — озвалася Беверлі з-під землі. — Покажіть-но перепустки.

— Перепупси? — радісно вигукнув Річі. — Не тре’ нам ніяких перепупсів!

— Іди до біса, Панчо, — відказав Едді та захлопнув вічко. Знизу почулося приглушене гоготіння.

— Виходьте по одному з піднятими руками! — крикнув Білл низьким, дорослим командним голосом. Він почав тупотіти туди-сюди по встеленому дерном даху схованки. Він бачив, що земля піддається під його кроками, але лише трішки, бо будували вони на совість.

— У вас немає шансів! — волав він, уявляючи себе безстрашним Джо Фрайді з Поліцейського департаменту Лос-Анджелеса. — Виходьте звідти, хулігани! Або зайдемо ми та всіх ПЕРЕСТРІЛЯЄМО!

Він навіть раз підстрибнув, аби повідомити про свої серйозні наміри тих, хто був унизу. Але звідти лунали лише зойки та сміх. Білл посміхався, не помічаючи, що Річі поблажливо дивився на нього, — як дорослий дивиться на дитину.

«Він навіть не знає, що не завжди», — подумав Річі.

— Впусти їх, Бене, поки дах не завалився, — сказала Бев. І за секунду відчинилися дверцята, наче люк у підводному човні. З пройми визирав розчервонілий Бен. Річі одразу здогадався, що він сидів біля Беверлі.

Білл і Річі ковзнули вниз, і Бен закрив за ними двері. Тепер вони всі сиділи в ямі, затишно притулившись до дощатих стін і підібравши під себе ноги. Промінь від Бенового ліхтарика вихоплював із темряви їхні обличчя.

— Т-то ч-чим ви т-т-тут з-з-займаєтеся? — спитав Білл.

— Та нічим, — відповів Бен. Він дійсно сидів біля Беверлі, і його обличчя пашіло від щастя. — Ми просто…

— Скажи їм, Бене, — перебив його Едді. — Розкажи їм про ту штуку! Подивимося, що вони скажуть.

— Твоїй астмі це не сподобається, — звернувся Стен до Едді тоном «я-краще-знаю-що-робити».

Річі присів між Майком і Беном і затис коліна руками. Тут, унизу, було приємно, прохолодно та таємничо. Слідкуючи за світлом від ліхтарика, що рухалося від обличчя до обличчя, він на деякий час забув, що кілька хвилин тому його так сильно вразила темрява.

— Ви про що?

— Бен розповів нам історію про одну індіанську церемонію, — сказала Бев. — Але Стен правий, від неї не буде ніякої користі для твоєї астми, Едді.

— Та нічого їй не буде, — сказав Едді, нервуючи лише трохи (і це робило йому честь, подумав Річі). — Напади трапляються тоді, коли мене щось дуже непокоїть. У будь-якому разі я хочу спробувати.

— С-с-спробувати що? — спитав його Білл.

— Ритуал Курильні, — відповів Едді.

— Щ-щ-що це т-т-таке?

З підлоги здійнявся промінь ліхтарика, і Річі простежив за ним. Поки Бен пояснював, світло безцільно блукало по дерев’яній стелі хатки-клубу. Воно мандрувало по тріснутому полотну дверей з червоного дерева, які вони всі разом притягли сюди зі звалища три дні тому, — за день до того, як було найдене тіло Джиммі Каллума. Річі пригадав, що Джиммі був тихим хлопчиком, який також носив окуляри, і що в дощ він любив погратися в «Скребл»[655]. «Більше не пограється», — подумав Річі та здригнувся. Ніхто не побачив його поруху в темряві, лише Майк Хенлон, що сидів із ним пліч-о-пліч, з цікавістю поглянув на нього.

— Ну, минулого тижня я взяв у бібліотеці одну книгу, — почав Бен. — Називається «Духи Великих рівнин», а в ній ідеться про індіанські племена, які жили на заході півтори сотні років тому. Паюти, Пауні, Кайова, Ото, Команчі. Гарна книга. Хочу якось поїхати туди, де вони жили, в Айову, Небраску, Колорадо, Юту…

— Заткайся та розповідай про Ритуал Курильні, — сказала Беверлі, підбиваючи його ліктем.

— Ага, точно, — погодився він, і Річі подумав, що він дав би таку саму відповідь, якби Беверлі штовхнула в бік та попросила: «Випий цю труту, Бене, гаразд?»

— Розумієте, майже всі індіанці проводили особливі ритуали, і наша хатка-клуб наштовхнула мене на одну думку. Коли індіанцям треба було прийняти якесь важливе рішення, наприклад, чи варто полювати на бізонів або нападати на вороже плем’я, де шукати питну воду, то вони викопували в землі велику яму та накривали її гіллям, залишаючи маленький вентиляційний отвір.

— К-к-курильня, — сказав Білл.

— І як ти здогадався, Білле, сам не розумію, — серйозно зауважив Річі. — Тобі треба йти на те шоу «Двадцять один»[656]. Можу закластися, ти обіграєш навіть старого доброго Чарлі Ван Дорена[657].

Білл замахнувся на нього, і Річі подався назад, боляче стукнувшись головою об дошку.

— Ай!

— Сам в-винен, — відповів Білл.

— Я те’ вб’ю, вонючий грінго, — завівся Річі. — Ах ти, сучисину, не тре’ мені…

— Хлопці, припиніть, — попросила Беверлі. — Це дійсно цікаво.

Вона з такою приязню подивилася на Бена, що Річі майже побачив, як у Скирта з вух повалила пара.

— Гаразд, Б-б-бене, — відказав Білл. — П-продовжуй.

— Авжеж, — хрипко відповів Бен, прочистив горло та став розповідати далі: — Коли курильня була готова, вони розпалювали в ній багаття. На ватру брали зелені гілки, щоб диму було побільше. Потім усі сміливці спускалися в яму та сідали біля вогню. Курильня наповнювалася димом. У книзі зазначалося, що то був не просто релігійний ритуал, а ще й змагання, розумієте? Через півдня більшість сміливців викочувалися з ями, бо не могли витримати диму, і внизу залишалося двоє чи троє індіанців. І в них починалися видіння.

— Ну, якщо я вдихатиму дим п’ять-шість годин поспіль, то в мене теж почнуться видіння, їй-бо! — сказав Майк, і всі засміялися.

— Ті видіння вказували племені, що робити, — продовжував Бен. — І не знаю, правда чи ні, але в книзі було сказано, що в більшості випадків видіння вказували їм вірний шлях.

Усі замовкли, і Річі глянув на Білла. Він розумів, що всі вони дивилися на Білла, і знову відчув, що історія Бена про курильню була чимось більшим, ніж просто уривком із книги, яку ти прочитав і вирішив спробувати самотужки провести якийсь експеримент або магічний фокус. Він знав про це, і решта теж здогадувалися, а в першу чергу сам Бен. Вони мусили це зробити.

У них починалися видіння… у більшості випадків вони вказували їм вірний шлях.

Річі подумав: «Можу закластися, якщо поцікавитися в Бена, то він розкаже, як ця книжка сама стрибнула йому в руки. Ніби щось хотіло, аби він прочитав саме цю книгу та розказав нам про ритуал курильні. Бо ми — теж плем'я, чи не так? Атож. І нам конче треба дізнатися, що робити далі».

Ця думка привела до іншої: «То це мало статися? Відтоді, як Бен запропонував зробити підземну схованку замість хатки на дереві, це все мало статися? До чого ми додумуємося самі, а що додумують за нас?..»

Така думка мусила б його якимось чином заспокоїти. Добре було думати, як щось більше, розумніше вирішувало всі твої питання, як дорослі готують тобі їжу, купляють одяг, розплановують твій день. Річі був упевнений, що сила, яка зібрала їх разом, яка використовувала Бена як провідника ідеї про курильню, не мала нічого спільного з тим духом, що вбивав дітей. То була сила, яка протидіяла іншій…

(ой, та кажи вже)

протидіяла Йому. І все одно йому була не до вподоби думка, що він не владний над власними діями, що ним керували, управляли.

Усі дивилися на Білла. Усі чекали, що він скаже.

— 3-з-знаєте, — вимовив він, — а з-з-звучить н-н-непогано.

Беверлі зітхнула, а Стен неспокійно завовтузився на місці…

та й усе.

— С-с-справді н-н-непогано, — повторив Білл, дивлячись на свої руки.

Може, в усьому був винен стрибаючий промінь ліхтаря, чи його власна уява, але Річі здалося, що Білл трохи зблід і дуже злякався, хоча й посміхався.

— М-може, нам у-удасться використати в-в-видіння, щоб в-в-вирішити нашу п-п-проблему.

«Якщо в когось і будуть видіння, — подумав Річі, — так це в Білла». Але він помилявся.

— Ну, — подав голос Бен, — ритуал, мабуть, діє лише на індіанців, але круто було б спробувати.

— Ага, ми, мабуть, усі повідрубуємося від диму та задихнемося насмерть, — похмуро зауважив Стен. — Ото буде круто, правда?

— Ти не хочеш, Стене? — запитав Едді.

— Та ні, типу, хочу, — зітхнув Стен. — Ви мене з розуму зведете, розумієте? То коли?

Стен поглянув на Білла.

— Н-ну, к-к-кращого часу, н-н-ніж зараз, г-г-годі чекати, т-так?

Невдахи вражено, замислено мовчали. Зрештою, Річі став на ноги, простягнув руки та, без зайвих зусиль дотягнувшись до дверцят, впустив у хатку денне літнє світло.

— У мене є сокира, — сказав Бен, слідуючи за Річі. — Хто допоможе мені нарубати зеленого гілля?

Урешті-решт, йому допомагали всі.

З

Підготовка зайняла в них не більше години. Вони нарубали чотири чи п’ять оберемків свіжих гілок, з яких Бен зчистив пагони та листя.

— Димітиме нівроку, — сказав він. — Навіть не знаю, чи вдасться їх підпалити.

Беверлі та Річі спустилися до Кендаскіґ та принесли звідти цілу купу великого каміння, яке склали в курточку Едді (мама завжди примушувала його брати з собою куртку, навіть коли надворі була спека у вісімдесят градусів, бо, як казала місіс Каспбрак, може піти дощ, а якщо ти матимеш при собі курточку, то не промокнеш), зробивши з неї ноші. Тягнучи каміння до хатки-клубу, Річі заперечив:

— Тобі не можна цього робити, Бев. Ти дівчинка. Бен сказав, що в курильню спукаються лише сміливці, а не якась там скво.

Беверлі зупинилася, здивовано та роздратовано дивлячись на Річі. З її кінського хвоста вибилося пасмо волосся, і вона випнула нижню губу та дихнула, аби прибрати волосся з чола.

— Я тебе хоч зараз покладу на лопатки, Річі, сам знаєш.

— Я не пво те, міс Скавлеть, — вирячив на неї очі Річі. — Ви так чи сяк дівчинка, дівчинкою й будете навіки! Який із вас гіндіянський сміливець!

— Тоді я стану сміливчинею, — відповіла Беверлі. — То ми будемо нести це каміння до будиночка, чи я розтрощу ним твою дурну макітру?

— Госсоди-поми-нас, міс Скавлеть, у макітрі ті’ко каша з салом, а то моя ся головася! — завищав Річі, і Беверлі так зареготала, що випустила з рук курточку Едді, і каміння повипадало на землю. Вона без упину сварила Річі, поки вони наново збирали їх, а Річі вищав і репетував безліччю Голосів, думаючи про те, яка ж вона гарна.

Хоча Річі тільки жартував про те, щоб не пускати Беверлі до курильні через її статеву приналежність, проте Білл Денбро поставився до цього цілком серйозно.

Вона стала проти нього, уперши руки в боки та змірюючи його розлюченими очима.

— Можеш повісити цю думку на жердині поруч зі своїми трусами, Заїко Білле! Я братиму в цьому участь, чи я вже не вхожу до твого дурнуватого клубу?

Білл терпляче відповів:

— С-справа не в-в т-тому, Б-б-бев, с-сама з-з-знаєш. Хтось має ч-ч-чергувати зовні.

— Чого?

Білл спробував щось сказати, але знову потрапив у затор і з надією глянув на Едді.

— Як зауважив Стен, — тихо відповів їй Едді, — уся справа в димі. Білл хоче сказати, що ми дійсно можемо втратити свідомість. І померти. Він має на увазі, що таке постійно трапляється з людьми під час пожежі. Вони не згорають, а задихаються до смерті через дим. Вони…

Тепер Бев дивилася на Едді.

— Гаразд, то він хоче, щоб хтось лишився зовні на крайній випадок?

Едді несміливо кивнув.

— То чого ж не ти? У тебе ж астма!

Едді нічого не відповів, і Беверлі знову повернулася до Білла. Друзі оточили їх, засунувші руки в кишені та вивчаючи свої кросівки.

— Через те що я дівчина, так? В цьому вся проблема?

— Б-б-б-б…

— А ти не кажи, — відрубала вона. — Просто покивай чи похитай головою. Вона ж у тебе не затинається? Усе через те, що я дівчина?

Білл неохоче кивнув. Вона не зводила з нього очей, а потім її губи затремтіли, і Річі вирішив, що вона от-от розрюмсається.

Натомість Беверлі вибухнула:

— Ну й пішов на хер!

Вона рвучко повернулася обличчям до інших, але хлопці тільки сіпнулися від її спопеляючого, мало не радіоактивного погляду.

— Пішли ви всі на хер, якщо вважаєте, що він правий! — заявила вона, потім знову повернулася до Білла та зашвидила, осипаючи його градом слів: — Це не якась там срана дитяча забавка, на кшталт перетягування каната чи хованок, ти сам знаєш, Білле! Ми мусимо це зробити. Такі правила. І ти не викреслиш мене зі списку тільки через те, що я дівчина, второпав? Якщо не пустиш мене до курильні, я піду геть. Піду й ніколи не повернуся. Назавжди піду, зрозумів?

Вона замовкла. Білл дивився на неї. Здавалося, він знову опанував себе, але Річі все одно було не по собі. Він відчував, що всі шанси на перемогу, на те, що вони дістануться істоти, яка вбила Джорджі Денбро та інших дітлахів, що вони знайдуть та знищать Його, усі ті шанси могли бути втрачені. «Сім, — подумав Річі. — Магічне число. Нас має бути семеро. Так має бути».

Десь заспівала пташка, потім замовкла, потім знову заспівала.

— Г-гаразд, — сказав Білл, і Річі зітхнув з полегшенням. — Але х-х-хтось має з-з-залишитися на ч-ч-чергуванні. Х-х-хто хоче?

Річі подумав, що Едді та Стен неодмінно мають зголоситися на це завдання, але Едді не вимовив ані слова. Стен був блідий, задумливий, мовчазний. Майк заткнув великі пальці за пояс, наче Стів МакКвін з «Піймати живого чи мертвого», і не рухався, переводячи погляд з одного товариша на іншого.

— Д-д-давайте, — сказав Білл, і Річі збагнув, що тепер уже не до жартів. Він відчув це за натхненною промовою Бев, побачив у серйозному, постарілому обличчі Білла. Такі правила, і їхня затія була такою ж небезпечною, як і експедиція, яку вони з Біллом здійснили до будинку під номером «29» по Нейболт-стрит. Усі це знали… і не збиралися відступати. Раптом Річі пройнявся гордістю за своїх друзів і за себе, бо він був разом з ними. Усі ці роки він був ізгоєм, а тепер знайшов своє місце. Нарешті знайшов своє місце. Він не знав, чи їх досі можна вважати невдахами, але вони були разом. Вони були друзями. Збіса гарними друзями. Річі зняв окуляри та заходився протирати їх об сорочку.

— Я знаю, що треба робити, — сказала Бев та дістала з кишені коробку сірників. На етикетці були фотографії цьогорічних кандидаток на титул Міс Рейнголд — такі малесенькі, що роздивитися їх можна було тільки крізь збільшувальне скло. Беверлі запалила сірника, а потім задула вогонь. Вона дістала з коробки ще шість сірників та доклала до обгорілого. Потім Бев повернулася спиною до хлопців, а коли знову стала обличчям до них, то тримала в кулаку сім сірників так, що було видно лиш білі кінці дерев’яних паличок.

— Вибирай, — сказала вона і простягнула руку Біллові. — Той, хто витягне обгорілий сірник, залишиться тут і витягатиме решту з ями, якщо ми там учадіємо.

Білл розважливо глянув на неї.

— Т-ти т-так в-вирішила?

Вона посміхнулася до нього, і та посмішка осяяла її обличчя. — Так, дурбелику, я так вирішила. А ти?

— Я л-л-люблю тебе, Б-б-бев, — сказав він, і щоки Беверлі спалахнули, наче від вогню.

Здавалося, Білл цього не помітив. Він замислено вивчав кінчики сірників, які стирчали з її кулака, і нарешті вибрав один.

Головка була синьою, необпаленою. Бев обернулася до Бена та простягнула решту сірників.

— Я тебе теж люблю, — хрипко вимовив Бен. Його обличчя побагровіло, складалося враження, що в нього з хвилини на хвилину станеться інфаркт. Десь у глибині Пустовища знову заспівала пташка. «Стен би міг сказати її назву», — безладно подумав Річі.

— Дякую, — посміхнулася Бев, і Бен витягнув сірника. Необпалений.

Далі вибір перейшов до Едді. Він посміхнувся своєю сором’язливою, неймовірно милою посмішкою. Він виглядав таким вразливим, що серце краялося.

— Гадаю, я тебе теж люблю, Бев, — вимовив він і наосліп витягнув сірника. Із синьою голівкою.

Тепер Беверлі запропонувала Річі вибрати з чотирьох кінчиків, що стирчали з її кулака.

— Ой, як я ваша любити, міс Скавлеть! — щосили закричав Річі та послав їй гротескний поцілунок. Беверлі просто поглянула на нього, посміхнулася, і Річі раптом стало соромно.

— Я тебе дійсно люблю, Бев, — сказав він і торкнувся її волосся. — Ти класна.

— Дякую, — відповіла вона.

Він витягнув сірника, подивився на нього, впевнений, що йому дістався обгорілий. Але ні.

Настала черга Стена.

— Я тебе люблю, — сказав Стен і вирвав одного сірника з-поміж стиснутих пальців. Цілий.

— Лишилися ти і я, Майку, — сказала Беверлі, пропонуючи йому один із двох сірників.

Майк зробив крок уперед і сказав:

— Я тільки нещодавно з тобою познайомився, але все одно тебе люблю. Гадаю, ти ще мою маму перекричиш.

Усі засміялися, і Майк витягнув сірника. Також необпаленого.

— У-у-усе ж таки, це т-т-ти, Б-Бев, — підсумував Білл.

Беверлі обурено (оскільки вона марно закатала сцену) розтиснула кулак.

Головка одинокого сірника також була синьою та неушкодженою.

— Т-ти п-п-підтасувала їх, — звинуватив її Білл.

— Та ні.

У голосі Беверлі не чулося й натяку на злість (що можна було від неї очікувати), самий лише щирий подив.

— Присягаюся, я не махлювала.

І вона показала їм долоню. Усі побачили легкий слід від сажі, який лишив на шкірі обпалений сірник.

— Білле, мамою клянуся!

Білл подивився на неї, а потім кивнув. Як з команди, усі передали свої сірники Біллові. Усі сім — із неушкодженими синіми головками. Стен та Едді почали повзати по землі в пошуках обгорілого сірника, але так нічого й не знайшли.

— Я не махлювала, — повторила Бев, ніби говорила сама до себе.

— То що ж нам робити? — спитав Річі.

— С-с-спускаймося в-в-всі разом, — відповів Білл. — Бо м-ми так м-м-мусимо зробити.

— А якщо ми всі знепритомніємо? — застеріг Едді.

Білл знову глянув на Беверлі.

— Я-якщо Б-бев к-каже п-п-правду, а т-так і є, т-то все б-буде д-д-добре.

— Звідки ти знаєш? — запитав Стен.

— П-п-п-просто з-з-знаю.

Десь знову заспівала пташка.

4

Першими спустилися Бен і Річі, а решта почали передавати їм каміння. Річі подавав їх Бенові, а той викладав із нього маленьке коло в землі посередині хатки-клубу.

— Гаразд, — зрештою сказав він, — вистачить.

Друзі, усі до одного, спустилися вниз, тримаючи в руках оберемки зеленого гілля, яке вони нарубали сокиркою Бена. Білл зайшов останнім, закрив дверцята та прочинив вузеньке віконце на завісах.

— О-о-ось, — сказав він, — о-ось наша к-к-курильня. У к-кого є п-папір?

— Якщо хочеш, можеш узяти це, — сказав Майк та вийняв з кишені штанів затасканий комікс «Арчі». — Я вже прочитав.

Білл виривав одну сторінку за іншою, працюючи повільно та зосереджено. Решта розсілися попід стінами, коліно до коліна, плече до плеча, і мовчки спостерігали за ним. Напруга висіла в густому застиглому повітрі.

Білл розклав на папері Дрібні пагони та гілочки й глянув на Беверлі.

— С-с-сірники в т-тебе, — натякнув він.

Вона запалила один, і в темряві засяяв маленький жовтий вогник.

— Мабуть, ця клята купа все одно не загориться, — сказала вона нерівним голосом і піднесла вогник до паперу в кількох місцях. Коли вогонь дістався її пальців, вона кинула сірник на гілки.

Спалахнуло жовте тріскуче полум’я, відкидаючи чудернацькі тіні на їхні обличчях, і в цей момент Річі повірив у історію про індіанців і подумав, що так воно й велося в ті далекі часи, коли білі люди були не більше ніж вигадкою, легендою для тих індіанців, які гналися за стадами бізонів. І ті стада були такі великі, що покривали долини від краю до краю, такі сильні, що коли вони проходили по землі, вона здригалася, наче від підземних поштовхів. У цю мить Річі зміг уявити, як ті індіанці (Кайова, Пауні чи хто там іще) сиділи в курильні, коліном до коліна, плечем до плеча, дивилися, як вогонь смокче та облизує вологе дерево, покриваючи його пекучими ранами, як вони слухали тихе невгамовне дзижчання, з яким витікав сік із гілок, і чекали, коли до них прийдуть видіння.

Так. Сидячи тут і зараз, він міг у це повірити… він зазирав у зосереджені обличчя друзів, поки вони дивилися на багаття і палаючі сторінки коміксу Майка, і розумів, що вони також у це вірять.

Вогонь дістався гілок. Хатка-клуб почала наповнюватися димом. Якась частина виходила у віконце, наче сигнали сніжно-білого диму, що їх посилали Рендольф Скотт та Оді Мерфі[658] у фільмах на ранкових суботніх показах. Але протягу в схованці не було, тому більша частина диму лишалася внизу. Його пекучий подих роз’їдав очі, перекривав горло. Річі почув, як Едді двічі кашлянув (сухий звук, наче хтось хлопнув дерев’яними дощечками), а потім знов запала тиша. «Йому не можна тут сидіти», — подумав він… але очевидно, щось вирішило інакше.

Білл підкинув ще гілок у саму куряву, що виривалася з багаття, та подав тонкий голос, який був геть не схожий на його звичайний:

— У когось у-уже п-п-почались в-видіння?

— Видіння про те, як звідси вибратися, — відповів Стен Юріс. Беверлі засміялася, але сміх перейшов у задушливий кашель.

Річі сперся головою об стінку та позирав у віконце курильні — вузький прямокутник тьмяного білого світла. Він подумав про статую Пола Баньяна, яку побачив одного березневого дня… але то був лише міраж, галюцинація

(видіння)

— Ух! Я зараз здохну від цього диму, — сказав Бен.

— Так іди собі, — промурмотів Річі, не відриваючи погляду від віконця. Він почувався так, наче взяв ситуацію під контроль. Він почувався так, наче скинув десять фунтів. І, чорт забирай, він почувався так, наче хатка збільшилася. Остання думка взагалі не викликала жодного сумніву. Раніше товста права нога Бена Генксома притискалася до його лівої ноги, а худорляве ліве плече Білла Денбро впиралося йому в праву руку. Тепер його ніхто не торкався. Він ліниво подивився направо та наліво, аби переконатися, що відчуття його не підводять, і так воно й було. Бен знаходився від нього на відстані одного фута по ліву руку. По праву руку від нього Білл сидів іще далі.

— Місця стало більше, пані та панове, — сказав він, зробив глибокий вдих та зайшовся кашлем. Від цього стало боляче, боліло глибоко в грудях, наче він підхопив грип чи ще якусь заразу. Якусь мить йому здавалося, що кашель ніколи не закінчиться, що він просто кашлятиме, поки вони його не витягнуть. «Якщо ще зможуть», — подумав він, але ця перспектива видавалася надто далекою, аби якось непокоїти його.

Тоді Білл постукав його по спині, і кашель пройшов.

— Ти не знаєш, що ти не завжди, — сказав Річі, дивлячись не на Білла, а у віконце. Яке ж воно яскраве! Коли він склепив повіки, то перед очима все одно майорів у темряві прямокутник, тільки не білий, а яскраво-зелений.

— Т-ти п-п-про щ-що? — спитав Білл.

— Про затинання, — сказав Річі та замовк, почувши, як хтось іще почав кашляти, але він був не певен, хто саме. — Це тобі треба говорити Голосами, Великий Білле, а не мені. Ти…

Кашель став гучнішим. Несподівано хатка-клуб наповнилася світлом, настільки яскравим, що Річі довелося примружитися. Він устиг роздивитися силует Стена Юріса, який продирався нагору.

— Вибачте, — видавив Стен крізь судомний кашель. — Вибачте, не можу…

— Усе гаразд, — почув Річі свій власний голос. — Не треба ніяких перепупсів.

Його голос звучав так, ніби виходив з іншого, чужого тіла.

За мить дверцята затраснулися, але в яму встигло набратися свіже повітря, і в голові трохи прояснилося. Перш ніж Бен посунувся, аби зайняти звільнене Стеном місце, Річі знову відчув, що до нього притиснулася нога Скирта. Як йому спало на думку, що будиночок розширився?

Майк Хенлон підкинув ще гілок у димний вогонь. Річі знову почав робити неглибокі вдихи та дивитися у віконце. Він не відчував, як спливає час, але розумів, що у схованці робиться не тільки димно, а й добре та гаряче.

Він роззирнувся на своїх друзів, але ледве побачив їх за димовою завісою та білими променями літнього сонця. Бев закинула голову та притулилася до укріплення. Вона склала руки на колінах, заплющила очі, з яких струменіли сльози, лилися по щоках та на мочки її вух. Білл сидів, схрестивши ноги, упершись підборіддям у груди. Бен…

Але раптом Бен зірвався на ноги та прочинив дверцята.

— Бен пішов, — зауважив Майк. Він сидів, наче індіанець, прямо навпроти Річі. Його очі почервоніли, мов у кроля.

Знову стало прохолодніше. У будиночку посвіжішало, а дим вихором вирвався з люка в даху. Бен кашляв та хрипів. За допомогою Стена він вибрався з ями, і перш ніж вони встигли причинити дверцята, Едді, хитаючись, також став на ноги. Його обличчя було білим, як біль, тільки під очима залягли темні смуги, що простягалися аж до вилиць. Його кволі груди здіймалися та западали різкими, судомними поштовхами. Він ухопився слабкою рукою за край отвору і неодмінно б упав, якби Бен і Стен не схопили його за обидві руки.

— Вибачте, — пискливо прошепотів Едді, і друзі витягли його на поверхню. Дверцята знову затраснулися.

Цього разу тиша тривала довго. Диму ставало все більше й більше, поки він не перетворився на густий нерухомий туман. «Справи супа-дупа, Ватсоне», — подумав Річі та на мить уявив себе Шерлоком Голмсом (дуже схожим на Бейзіла Ретбоуна[659] і повністю чорно-білим), який заклопотано йшов по Бейкер-стрит. Моріарті був десь поруч, на детектива чекав двоколісний екіпаж, і гра почалася.

Ця думка була напрочуд ясною, на диво щільною. Здавалося, її можна було торкнутися, на відміну від маленьких, коротких мрій, які так часто до нього навідувалися (на поле виходить четвертий хітер «Босокс»[660], ситуація безвихідна, ранери зайняли позиції на базах… і ось м’яч летить, здіймається у небо… ВІН ЗНИК З ОЧЕЙ! Хоум-ран, Тозіер… і він б’є рекорд Бейба![661]), але тепер думка ставала реальністю.

Хоча в Річі ще лишилося трохи здорового глузду, аби додуматися, що як мрія про Бейзіла Ретбоуна в ролі Шерлока Голмса буде його єдиним видінням, то доведеться зізнатися, що вони трохи переоцінили ідею курильні.

Хоча Моріарті справді ховається десь поруч. Він — Воно — десь поруч, і Воно реальне, Воно…

Потім дверцята знову прочинилися, і нагору полізла Беверлі, задихаючись від сухого кашлю та прикриваючи рукою рот. Бен взяв її за одну руку, Стен — за другу. Вона чи то вилізла, чи то вистрибнула в отвір і пропала.

— А т-т-таки р-розширюється, — сказав Білл.

Річі роззирнувся. Він побачив коло, викладене з каміння, в якому жевріло багаття, здіймаючи хмари диму. Навпроти він помітив Майка, який сидів, схрестивши ноги, наче вирізьблений з червоного дерева тотем, і витріщався на нього крізь полум’я своїми почервонілими від диму очима. І що цікаво, Майк перебував більше ніж за двадцять ярдів від нього, а Білл був іще далі, по правий бік від Річі. Підземний будиночок розтягнувся до розмірів бальної зали.

— Все одно, — сказав Майк, — Воно скоро прийде. Щось буде.

— Т-т-так, — озвався Білл, — але я-я-я…

Він закашлявся, спробував стриматися, але кашель тільки погіршувався, роздираючи йому горло. Крізь туман Річі побачив, як Білл безсило стає на ноги, намацує дверцята та відчиняє їх.

— У-у-успіх-іх-іх…

Його так само витягли нагору, і він пропав.

— Здається, залишилися тільки ми з тобою, старий друже Мікі, — сказав Річі, а потім сам закашлявся. — А думав, що це буде Білл…

Кашель не вгавав. Річі зігнувся та почав хапати повітря пересохлим горлом, не в змозі зробити вдих. Голова набрякла й пульсувала, наче ріпка, налита кров’ю. Очі поза скельцями окулярів наповнилися слізьми.

Він почув, як здалеку до нього говорить Майк:

— Іди нагору, Річі, якщо треба. Не заганяйся. Не вбий себе.

Він здійняв руку і махнув у бік Майка,

(ніяких довбаних перепупсів)

заперечуючи проти такої пропозиції. Потроху він знову заспокоївся. Майк правду казав, щось мало статися і дуже скоро. І він хотів бути при цьому присутнім.

Він знову закинув голову та поглянув на віконце курильні. Кашель припинився, голова паморочилася, а тіло, здавалося, плило в повітрі. Це було приємне відчуття. Він робив неглибокі вдихи й думав: «Колись я стану зіркою рок-н-ролу. Так воно й буде. Я стану знаменитим. Буду записувати альбоми та зніматися в кіно. Куплю собі чорний плащ, білі черевики та жовтий „кадилак“. А потім повернуся в Деррі, а вони всі поздихають від заздрощів, навіть Баверз. Так, я ношу окуляри, і що з того? Бадді Холлі теж чотириокий. Я співатиму, поки не посинію, і гасатиму, поки не почорнію. Я стану першою зіркою рок-н-ролу з Мейна. Я…»

Думка полетіла геть. І це не мало жодного значення. Річі збагнув, що йому більше не треба робити ті неглибокі вдихи. Його легені призвичаїлися до умов, і він міг вдихати стільки диму, скільки влізе. Може, він прилетів з Венери?

Майк підкинув ще гілляк у вогонь. Щоб не відставати, Річі й сам кинув жменю.

— Як ся маєш, Річ?

— Краще, — посміхнувся Річі. — Навіть добре. А ти?

Майк кивнув та посміхнувся у відповідь.

— Теж нівроку. До тебе приходили якісь дивні думки?

— Ага. Мені деякий час ввижалося, що я Шерлок Голмс. А потім я вирішив, що вмію танцювати, як Довелз.[662] Ти не повіриш, які в тебе червоні очі.

— У тебе теж. Пара кролів у загоні, ось що ми таке.

— Та ну?

— Та так.

— То все гаразд?

— Гаразд. Готовий отримати звістку?

— Готовий, Мікі.

— Ну то добре.

Вони шкірилися одне одному, а потім Річі знову дозволив голові притулитися до стінки та зазирнув у віконце курильні. Невдовзі він почав плисти. Ні, не відпливати, а злинати. Злинати вгору. Наче

(ми всі злинаємо тут, унизу)

повітряна кулька.

— Х-х-хлопці, ви там в-в-в н-н-нормі?

То був голос Білла, він спускався до них у курильню через віконце. Спускався з Венери. Занепокоєний. Річі відчув, що падає в самого себе.

— У нормі, — почув він свій власний далекий, роздратований голос. — У нормі, кажу ж тобі, Білле, а тепер помовчи, дай отримати звістку, кажу тобі, ми хочемо отримати

(по писку)

звістку.

Хатка-клуб розширилася до неймовірних розмірів, а підлогу тепер устеляв натертий до блиску паркет. Димовий туман був напрочуд густим, вогню майже не було видно. Але яка підлога! Господи всемогутній! Широка, наче в бальній залі, де «Ем-Джі-Ем»[663] проводить пишні музичні дійства. Майк дивився на нього з протилежного краю зали, і його силует губився серед диму.

То ти вже йдеш, старий друже Майку?

Я вже тут, Річі.

То все гаразд?

Так… але тримай мене за руку… ти зможеш дотягтися?

Думаю, що так.

Річі простягнув руку та, хоча Майк знаходився на іншому боці цієї безрозмірної кімнати, він усе одно відчув, як міцні коричневі пальці стиснули його зап’ясток. Ой, як же стало добре, то був добрий дотик, добре, коли ти бажав спокою та заспокоювався бажанням, коли дим стає реальністю, а реальність — димом…

Він знову закинув голову та глянув на віконце, таке біле та маленьке. Тепер воно віддалилося, відлетіло вгору. На сотні миль. Крізь нього виднілося венеріанське небо.

Тоді все почалося. Річі став злинати. «Ну, давай», — подумав він і став усе швидше підніматися крізь дим, крізь туман, крізь серпанок, чим би воно не було.

5

Вони покинули сховище.

Тепер вони вдвох стояли посеред Пустовища. Починало сутеніти.

То було Пустовище, Річі знав напевне, проте все виглядало якось інакше. Зелень була яскравішою, зарості — густішими та неприродно пахучими. Навколо них здіймалися рослини, яких він ніколи не бачив, і Річі збагнув, що деякі з них, які він спочатку прийняв за дерева, насправді були велетенськими папоротями. Десь струменіла вода, але цей звук був набагато голоснішим, ніж неквапливе дзюрчання потічка Кендаскіґ. Гуркіт стояв такий, що Річі уявив бурхливий потік річки Колорадо, яка прокладала собі шлях крізь Великий Каньйон.

А ще було дуже жарко. У Мейні влітку також ставало гаряче, а повітря настільки насичувалося вологою, що ти наче прилипав до свого ліжка по ночах. Але такої спеки та вологості Річі ще не знав. По ярах стелився густий сірий туман і звивався навколо ніг хлопців. Від нього йшов тонкий, проте в’їдливий запах, як від багаття, складеного з сирих дров.

Вони з Майком, не змовляючись, вирушили в тому напрямку, звідки долинав гомін водного потоку. Їм доводилося продиратися крізь дивну, незнайому рослинність. Товсті гнучкі ліани перепліталися між деревами, наче гамаки, а одного разу Річі почув, як щось із хрустом пронеслося повз них у кущах. Судячи із шуму, який воно наробило, ця істота була більшою за оленя.

Він зупинився, щоби роззирнутися, і, повертаючись навколо своєї осі, став вивчати лінію горизонту. Він знав, з якого боку мала височіти товстостінна біла труба водонапірної Вежі, але її там не було. Також не було видно платформ, що завжди стояли у залізничному депо в кінці Нейболт-стрит, чи будівництва житлових кварталів у Старому Відрозі. На тому місці тепер знаходилися неглибокі западини та цілі пласти червоного піщаника, що визирали з-поміж гігантських папоротей та соснових дерев.

Прямо над головами хлопців пролунало фуркотіння. Вони ледве встигли увернутися від ескадрильї кажанів, найбільших, яких коли-небудь бачив Річі. На мить Річі перелякався сильніше, ніж тоді, коли вони з Біллом намагалися розігнати Сілвера та чули, як їх наздоганяє вовкулака. Завмерла чужоземна природа була прекрасною й жахливою, а ще — до болю знайомою, а це найстрашніше.

«Нема чого боятися, — умовляв він сам себе. — Пам'ятай, це всього лиш сон, видіння, називай як хочеш. Насправді я та мій милий друг Майк сидимо в хатці-клубі, чадіючи від диму. Скоро Великий Білл занепокоїться, занервує, бо ми припинимо їм відповідати, і вони з Беном спустяться та витягнуть нас на поверхню. Як співає Конвей Твітті,[664]це всього лиш сон».

Але він встиг розгледіти, що крила кажанів були обшарпаними та дірявими, крізь них можна було побачити сонце. А коли вони проходили під однією з тих велетенських папоротей, він побачив товсту жовту гусінь, яка неспішно повзла по широкій зеленій гілці, тягнучи за собою тінь. На тілі гусені звивалися та стрибали маленькі чорні кліщі. Якщо то був сон, то напрочуд яскравий і детальний.

Вони продовжували йти на звук води, і їхні ноги по коліна ховалися в густому тумані, тож Річі навіть не міг з упевненістю сказати, що вони крокують по землі. Тоді друзі вийшли до місця, де туман і земля уривалися. Річі не міг повірити своїм очам. То була не Кендаскіґ, і водночас то була вона. Потік вирував у вузькому руслі, прокладаючи шлях крізь ті самі піщані глиби. Річі глянув на протилежний берег і розгледів, що в пластах гірської породи лишилися згадки про різні епохи: червоний шар змінювався оранжевим, а потім знову йшов червоний і так далі. Через цей струмок ніколи б не вдалося перейти по камінцях, для цього б знадобився підвісний міст, а якби ти впав у річку, то тебе б одразу змило течією. Потік лився із невтамованою, божевільною злістю, і Річі роззявив рота, коли побачив, як із води вистрибнула срібно-рожева рибина, описала широку високу дугу та вхопила одного з жуків, що хмарами літали над рікою. Потім риба пірнула під воду, і за цю коротку мить Річі не встиг розгледіти її, як слід, проте він збагнув, що ніколи не бачив такої риби — ані наживо, ані в книгах.

У небі, шалено галасуючи, вирували пташині зграї. Річі нарахував їх не одну дюжину, і в якийсь момент у небо здійнялося стільки птахів, що вони затулили сонце. Щось іще промчало повз них у кущах, потім ще. Річі крутнувся на місці, серце дико закалатало у нього в грудях. Він узрів якусь тварину, схожу на антилопу, що пробігала на південний схід.

Щось має статися. І вони про це знають.

Птахи пролетіли, мабуть, збираючись здійснити масову висадку десь на півдні. Промчала ще одна тварина, і ще. А потім все замовкло, і тишу уривав лиш погрозливий рокіт Кендаскіґ. Світ ніби чекав на щось у цій тиші, вона була надто важкою, і Річі це не подобалося. Він відчув, як на потилиці заворушилося волосся, намагаючись стати дибки, і знову схопив Майка за руку.

— Ти знаєш, де ми? — крикнув він Майку. — Ти отримав звістку?

— Так, отримав! — закричав Майк у відповідь. — Отримав! Ми в давнині! Це давнина, Річі! Давнина!

Річі кивнув. Давнина, це як «у сиву давнину» чи «давним-давно», коли ми всі жили в лісі, бо інших місць просто не існувало. Вони перебували в тому Пустовищі, яким воно було бозна-скільки тисяч років тому. Вони потрапили в якусь неймовірну епоху, ще до льодовикового періоду, коли в Новій Англії були тропіки, як зараз у Південній Америці… якщо це «зараз» іще існувало. Він знову знервовано роззирнувся довкола себе, очікуючи побачити бронтозавра, який витягує довжелезну шию на фоні синього неба і дивиться на них згори вниз, пережовуючи грязюку та рослини, що він їх повиривав із коренем, або шаблезубого тигра, що неквапливо виходить із заростей.

Але все було тихо, усе завмерло, наче в передчутті зловісного, жахливого удару грому чи початку грози, коли в небі сягають пурпурові блискавки, і світло набуває дивного, жовто-свинцевого кольору, і вітер геть ущухає, і ти відчуваєш важкий запах електризованого повітря.

Ми попали в давнину, на мільйон років назад, на десять мільйонів чи вісімдесят, але ми тут, і зараз щось має статися, не знаю що, але щось, і мені страшно, я хочу покінчити з цим, я хочу повернутися. Білле, будь ласка, Білле, витягни нас звідси, ми наче впали у фотографію, якусь фотографію, прошу, прошу, допоможи…

Майк сильніше стиснув його руку, і Річі зрозумів, що тиша урвалася. Почулося безперервне низьке гудіння, і він скоріше відчував його, ніж чув, воно відбивалося від барабанних перетинок, вібрувало між тендітними кісточками, що передають звук. Гудіння наростало. У нього не було жодної тональності, воно просто було

(словом спочатку було слово принесло звістку)

безбарвним, бездушним звуком. Річі вхопився за дерево, біля якого вони стояли, і щойно він торкнувся рукою його стовбура, то відчув, як воно теж вібрує. У ту ж мить він зрозумів, що вібрація проходить його ногами, що йому стає лоскотно у кісточках та литках, а сухожилля напинаються, наче камертони.

Гудіння наростало. І наростало.

Воно йшло з неба. Сам того не бажаючи, Річі підняв обличчя вгору. Сонце скидалося на розплавлену монету і проглядало крізь низькі хмари, оточене магічним колом вологого туману. Під ним, унизу, у долині, що колись буде називатися Пустовищем, розкинулася зелена буйна рослинність. Усе повністю завмерло. Річі здалося, що він зрозумів, про що буде видіння: вони мали побачити Його пришестя.

Тепер гудіння набуло звучання, гучного рокотання, що переростало у вибухове крещендо. Річі затулив руками вуха та закричав, але не почув звуку власного голосу. Майк, який стояв поруч, зробив те саме, і Річі помітив, як у того з носа побігла тоненька цівочка крові.

Хмари на заході спалахнули червоним вогнем, який тепер нісся на них, розростаючись від вузької артерії, до струмочка, до ріки погрозливого кольору. А потім здійнявся вітер,і крізь хмари прорвався палаючий об’єкт. Він був розпеченим, розжареним, він падав, лишаючи по собі димовий слід. Та річ у небі була величезною, наче гігантська головка сірника, надто яскрава, аби дивитися на неї. Навколо неї вибухали електричні розряди, розходилися на всі боки батогами, що лишали по собі громові розкати.

— Космічний корабель! — закричав Річі, упав на коліна та закрив лице руками. — Господи Боже, це космічний корабель! — Але він вірив (а потім переповість це іншим), що то був не космічний корабель, хоча, можливо, та штука дійсно прилетіла з космосу. Що б не впало з неба того давнього дня, воно прибуло з місця, яке знаходиться далі від будь-якої зірки чи галактики, і якщо йому на думку спало назвати його космічним кораблем, то лише тому, що його розум не зміг дібрати кращого слова, аби усвідомити побачене.

Пролунав вибух — ревіння, яке переросло у гуркотливе рокотання, що збило обох хлопців з ніг. Цього разу Майк перший ухопив Річі за руку. Ще один вибух. Річі розплющив очі й побачив вогняну заграву та стовп диму, що здіймався в небо.

— Воно! — закричав Майк, мало не втрачаючи свідомість від страху, і більше ніколи в житті він не відчує такої глибинної, всеохопної емоції. — Воно! Воно! Воно!

Майк допоміг йому підвестися, і вони побігли берегом юної Кендаскіґ, навіть не помітивши, як близько вони перебували від місця падіння. Одного разу Майк оступився та впав на коліна. Потім настала черга Річі покотитися по землі, обдираючи гомілки та розриваючи штани. Налетів вітер і приніс за собою запах палаючого лісу. Дим ставав густішим, і Річі напівсвідомо помітив, що вони з Майком уже були не єдиними втікачами. Поруч із ними бігли тварини, які зачули дим, вогонь і смерть. Можливо, вони бігли від Нього. Від нового прибульця, чужого в цьому світі.

Річі почав кашляти. Він чув, що біля нього Майк теж закашлявся. Дим густішав, затуляючи від них зелені, сірі та червоні кольори того давнього дня. Майк знову впав, і Річі випустив його руку. Він намагався знову її вхопити, але не міг знайти.

— Майку! — Він кричав, панікував, кашляв. — Майку, де ти? Майку! МАЙКУ!

Але Майк зник. Майка ніде не було видно.

річі! річі! річі!

(!!ХРЯСЬ!!)

річі! річі! річі, ти

6

в порядку?

Його повіки затріпотіли та розчахнулися. Він побачив над собою Беверлі — вона схилилася над ним і витирала його рот хустинкою. Решта — Білл, Едді, Стен та Бен — стояли поряд із нею. Обличчя в них були серйозними та наляканими. Половина його обличчя пекельно боліла. Річі спробував заговорити до Беверлі, та спромігся лише слабо крекнути. Він намагався прочистити горло й мало не зблював. У нього було таке відчуття, наче його горло та всенькі легені були встелені димом.

— Беверлі, ти дала мені ляпаса? — нарешті видушив він із себе.

— Це все, що спало мені на думку, — сказала вона.

— Хрясь, — промимрив Річі.

— Мені здалося, що справи геть кепські, от і все, — мовила вона й розридалася.

Річі незграбно поплескав її по спині, а Білл поклав їй руку на потилицю. Вона одразу ж потяглася до його долоні, взяла її, стиснула.

Річі спромігся сісти. Світ захитався перед його очима. Коли хитавиця припинилася, він побачив, що Майк зіперся об дерево, що росло неподалік. Обличчя в нього було зачмеленим, а шкіра — попільно-сірою.

— Мене знудило? — запитав Річі в Бев.

Заплакана дівчинка кивнула.

— Тебе не забройзкало, кройхітко? — хрипко поцікавився він голосом ірландського копа.

Бев засміялася крізь сльози й похитала головою.

— Я перевернула тебе на бік. Злякалася… з-з-злякалас-ся, ш-ш-чо ти за-за-захлин-нешс-ся.

Вона знову розревілася.

— Не ч-ч-чесно, — сказав Білл, не відпускаючи її руку. — 3-з-заїкання — т-то м-моя ф-ф-фішка.

— Непогано, Великий Білле, — мовив Річі.

Він спробував підвестися, та впав на зад. Світ і досі гойдався. Він закашлявся й відвернувся, здогадавшись, що знову зблює, лише за мить до того, як це сталося. Він виригав місивом із зеленої піни та густої, тягучої слини. Він замружився та проквакав:

— Може, хтось хоче перекусити?

— От лайно! — зойкнув зогиджений Бен і зареготав.

— Як на мене, більше схоже на ригаки, — сказав Річі, хоча, насправді, очей він так і не розплющив. — Лайно зазвичай вилізає з іншого боку. Принаймні, в мене. За тебе, Скирте, я не ручаюся.

Коли він нарешті розкрив очі, то за двадцять ярдів побачив хатку-клуб. Вікно та люк були розчинені. З обох пройм і досі йшов дим, хоча й не такий густий.

Цього разу Річі таки зіп’явся на ноги. На мить йому здалося, що він або зомліє, або зблює, або зробить і те, й інше.

— От шиза, — пробурмотів він, спостерігаючи за тим, як гойдається й вигинається світ перед його очима. Коли це минулося, він пошкандибав до Майка. Очі в Майка й досі були червоними, як у кроля, і побачивши, що знизу його штани теж потемніли від вологи, Річі подумав, що, певне, Майк теж простругався.

— Непогано, як на білого чувака, — прохрипів Майк і легенько стукнув його в плече кулаком.

Річі не знав, що сказати, чого майже ніколи не бувало.

До них підійшов Білл. Інші також підтяглися.

— Це ти нас витягнув? — запитав Річі.

— М-ми з Б-беном. В-ви к-к-кричали. Об-бидва к-к-кричали. П-п-проте…

Він озирнувся на Бена.

— Білле, певне, то через дим, — сказав той.

Та в голосі здорованя впевненості геть не було.

— Ти хочеш сказати те, про що я думаю? — просто спитав Річі.

Білл знизав плечима.

— І п-п-про ш-ш-о ж ти д-думаєш, Р-річі?

Та відповів Майк:

— Спершу нас там не було, чи не так? Ви кинулися до хатки, бо почули наші крики, та спершу нас там не було.

— Там було дуже надимлено, — сказав Бен. — Ваші крики самі по собі були доволі лячними. Та те, як ви кричали… це звучало так, наче… ну…

— Крики з-здавалися д-дуже далекими, — сказав Білл.

Страшенно затинаючись, він розповів їм, що, коли вони з Беном спустилися вниз, вони не побачили ані Річі, ані Майка. Вони панічно металися по задимленій хатці, злякавшись, що, коли не встигнуть, їхні друзі помруть від отруєння димом. Урешті Білл намацав чиюсь руку. То був Річі. Він «д-д-добряче смикнув», і Річі вилетів з пітьми. Він був на три чверті непритомним. Коли Білл розвернувся, він побачив, що Бен волочить Майка, схопивши його ведмежою хваткою. Обидва кашляли. Бен викинув Майка назовні.

Бен слухав і кивав.

— Я просто ходив і тицяв рукою в дим, розумієте? Усе, що я робив, — це раз-по-раз виставляв руку невідомо куди, немов хотів із кимось поручкатися. І, Майку, ти вхопився за неї. Добре, що вхопився. Я вже думав, що ти зник.

— Чуваки, з ваших слів, наша хатка аж надто велика, — сказав Річі. — От розказуєте ви, що ходили по ній і таке інше. Але ж вона в нас лише п’ять на п’ять футів.

На кілька секунд запала тиша. Усі вони дивилися на Білла, який стояв, насупившись од задуми.

— В-в-вона й с-сп-справді була більшою, — урешті промовив він. — Ч-ч-чи не т-так, Бене?

Бен знизав плечима.

— Саме так і здавалося. Та це, певне, від диму.

— Ні, не від диму, — відмовив Річі. — Пам’ятаю, що якраз перед тим, як це трапилося, — перед тим, як ми вийшли, я подумав, що там місця, як у залі для танців з кіно. Ну, як у тих мюзиклах. «Сім наречених для сімох братів», чи як там. Майк стояв біля протилежної стіни, і я його майже не бачив.

— Перш ніж ви вийшли? — перепитала Беверлі.

— Ну… я маю на увазі, що… типу…

Вона схопила його за руку.

— Це сталося, так? Це справді сталося! У вас було видіння — просто як у Беновій книзі! — Її обличчя світилося. — Це справді трапилося?

Річі оглянув себе, а тоді Майка. Плисові Майкові штани були роздерті на одному коліні, а його власні джинси світили двома дірками. Він поглянув крізь них і побачив свої роздерті коліна.

— Якщо то було видіння, манав я їх бачити, — промовив він. — Не знаю, що скаже наш Кінґфіш, та коли я залазив до хатки, дірок на колінах у мене не було. Йсусе невмирущий, це ж нові джинси. Ох мені вдома зроблять…

— Що сталося? — одночасно спитали Бен з Едді.

Річі з Майком перезирнулися.

— Бевві, маєш труїлку? — спитав Тозіер.

У неї було дві цигарки, замотані в обривок серветки. Річі взяв одну, вставив до рота, проте, коли вона підкурила йому, він так закашлявся, що одразу ж повернув її Беверлі.

— Не можу. Вибач.

— То було минуле, — сказав Майк.

— Та хер там, — перервав його Річі. — То було не просто минуле. То була доісторика.

— Ага, точно. Ми опинилися в Пустовищі, однак Кендаскіґ шурувала зі швидкістю миля на годину. І в ній було глибоко. Вона була такою скаженою, що просто срака. І в ній плавала риба. Здається, лососі.

— Б-б-батько к-казав, ш-ш-шо риба в К-кендаскіґ уже д-д-давно не в-водиться. Ч-ч-через н-н-нечистоти з к-каналізації.

— Ага, це було давно, ще й як, — сказав Річі. Він невпевнено роззирнувся. — Гадаю, десь із мільйон років тому.

Його слова зустріла могильна тиша. Урешті мовчанку порушила Беверлі.

— То що сталося?

Річі відчував, як у горлі заплигали слова, та довелося виганяти їх силоміць. Його мало не знудило ще раз.

— Ми побачили, як прийшло Воно, — сказав він нарешті. — Я так гадаю.

— Господи, — пробурмотів Стен. — Господи Боже.

Різко зашипіло й хекнуло — Едді скористався інгалятором.

— Воно спустилося з неба, — сказав Майк. — Я б ніколи не хотів бачити бодай щось подібне. Воно палало так яскраво, що дивитися було просто неможливо. З нього вилітали електричні розряди. Гриміло. Той шум… — він похитав головою та глипнув на Річі. — Ревіло так, наче настав Кінець Світу. А коли воно врізалося в землю, почалася пожежа. То було наприкінці.

— Воно прилетіло на космічному кораблі? — запитав Бен.

— Так, — відказав Річі.

— Ні, — відмовив Майк.

Вони перезирнулися.

— Ну, певне, так, — сказав Майк.

— Hi, себто, не зореліт, одначе…

Вони знову замовкли. Решта невдах спантеличено дивилися на них.

— Розказуй ти, — сказав Річі Майкові. — Гадаю, ми говоримо про одне й те ж, та вони не доганяють.

Майк кашлянув у руку й поглянув на інших мало не вибачливими очима.

— Я просто не знаю, як вам про це розказати.

— С-с-спробуй, — відрізав Білл.

— Воно спустилося з неба, — повторив Майк, — та не на зорельоті. Але й не на метеориті. Це було схоже радше на… ну… на щось типу Ковчегу Завіту з Біблії — усередині мав сидіти дух Господа… однак на Землю спустився не Бог. Просто дивишся, як Воно летить, відчуваєш Його, і вже знаєш, що Воно прагне зла, що Воно — утілення зла.

Він поглянув на друзів.

Річі кивнув.

— Воно прилетіло з… ззовні. Таке в мене було відчуття. Ззовні.

— Ззовні чого, Річі? — запитав Едді.

— Ззовні всього, — відказав той. — А коли Воно спустилося… Воно зробило в землі найбільшу діру, яку я коли-небудь бачив. Воно перетворило той великий схил на бублик. Приземлилося Воно там, де зараз розташовано центр Деррі, — він зиркнув на решту. — Доганяєте?

Беверлі впустила наполовину докурену цигарку й розчавила її.

— Воно завжди було тут, ще з доісторичних часів, — сказав Майк. — Ще відтоді, коли на Землі навіть людей не було. А якщо десь і були, то, певне, лише в Африці — гойдалися на деревах або сиділи в печерах. Кратера там зараз немає, і, певне, льодовиковий період причесав долину, змінив ландшафт і засипав ту яму… та Воно було там ще тоді — може, спало й чекало, поки розтане лід і з’являться люди.

— Ось тому Воно й користується водостоками та каналізацією, — додав Річі. — Певне, для Нього то звичайні шляхи. Як наші шосе.

— Ви бачили, як Воно виглядає? — зненацька спитав Стен Юріс дещо хрипким голосом.

Вони похитали головами.

— А ми можемо Його здолати? — спитав Едді. — Можемо здолати таку потвору?

Ніхто йому не відповів.

1

Під кінець оповіді Річі всі вони сидять та кивають. Едді також хитає головою разом з усіма, пригадує разом з усіма, аж коли раптом його рукою прокочується біль. Прокочується? Ні. Він її шматує — відчуття таке, наче хтось вирішив загострити іржаву пилу об його кістку. Едді кривиться й лізе в кишеню спортивної куртки, намацує потрібну пляшечку й дістає «Екседрин». Він кладе дві пігулки до рота й запиває їх ковтком джину з чорносливовим соком. Рука не давала йому спокою весь день. Спершу він відмахувався від болю, гадаючи, що то бурсит, який іноді проявлявся у нього, коли надворі стояла вогка погода. Та приблизно посеред розповіді Річі клацнула, ставши на місце, нова згадка, і він зрозумів, звідки взявся цей біль. «Ми вже не просто гуляємо Стежкою Пам’яті, — думає він, — а чимдалі, тим більше вона схожа на Лонг-Айлендську магістраль».

П’ять років тому під час планового огляду (Едді проходив його раз на шість тижнів) лікар поставив його перед таким фактом: «Еде, тут у тебе старий перелом… Падав з дерева в дитинстві?»

— Типу того, — просто погодився Едді.

Він не став розказувати доктору Роббінсу, що його мати замертво гепнулася б від геморагічного інсульту, якби почула або побачила, що Едді лазить по деревах. Та насправді він не пам’ятав, як саме зламав руку. Це здавалося несуттєвим (Едді думав про це зараз, і брак зацікавленості сам по собі видався йому дуже дивним — урешті-решт, він з тих людей, які непокояться, коли чхнуть або ж коли помітять, що кал став на півтону світлішим).

Та це був пише давній перелом, прикрий дріб'язок — щось, що трапилося бозна-коли, у дитинстві, яке він не пам'ятав і пригадувати геть не бажав. Трохи боліло, коли він багато їздив у дощові дні. Кілька таблеток аспірину — і порядок. Нічого такого.

Та наразі прикрий дріб'язок геть розперезався, перетворившись на божевільного, який точить стару пилку та видобуває з його кісток нестерпну музику, і Едді пригадує, як воно було в лікарні перші три-чотири дні. Особливо вночі. Лежиш у ліжку, заливаєшся потом від літньої спеки, чекаєш, поки медсестра принесе пігулку, відчуваєш, як сльози тихо струменять щоками та збираються у вушних раковинах, і думаєш: «Там точно якийсь шизик пилку гострить».

«Якщо це така Стежка Пам'яті, — думає Едді, — я б радо проміняв її на хорошу промивку голови, на одну потужну ментальну клізму».

Не здогадуючись про те, що він зараз щось скаже, Едді говорить таке:

— Руку мені зламав Генрі Баверз. Пам'ятаєте?

— Саме напередодні зникнення Патріка Гокстеттера, — киває Майк. — Дати не пригадую.

— Я пригадую. То було двадцяте липня, — відрубує Едді. — Малого Гокстеттера оголосили в розшук… коли?., двадцять третього?

— Двадцять другого, — каже Беверлі Роган, хоча й не розповідає їм, чому вона так певна. Бев запам'ятала дату тому, що вона бачила, як Воно схопило Гокстеттера. Не розказує й про те, у що вірила тоді й вірить зараз: Патрік Гокстеттер був божевільним. Можливо, навіть скаженішим од Генрі Баверза. Вона про все розповість, проте настала черга Едді. Вона говоритиме після нього, а тоді, певне, Бен перекаже кульмінацію липневих подій… і про срібну кулю, яку вони так і не наважилися зробити. Якщо в жахіть коли-небудь і був розклад, то це він, думається Беверлі, однак шалене збудження не відступає. Коли вона востаннє почувалася такою юною? Вона ледве на місці втримується.

— Двадцяте липня, — замислено промовляє Едді, перекочуючи столом респіратор — від однієї руки до другої. — Це три-чотири дні після випадку з курильнею. Решту літа я ходив у гіпсі, пам’ятаєте?

Річі ляскає по лобі рукою, і всі вони пригадують цей жест. Із сумішшю тривоги й зачудування Білл думає, що на мить Річі видався йому копією Бобра Клівера. [665]

— Авжеж, точно! Коли ми ходили до дому на Нейболт-стрит, ти вже був у гіпсовій пов’язці, хіба ні? І пізніше… у темряві… — на цих словах він лише спантеличено хитає головою.

— Що таке, Р-річі? — питає Білл.

— Цей шматок згадати поки що не можу, — зізнається той. — А ти?

Білл повільно хитає головою.

— Того дня Гокстттер був із ними, — каже Едді. — Тоді я востаннє бачив його живим. Мабуть, він став заміною Пітеру Ґордону. Певне, Баверз не хотів з ним більше знатися, адже він злиняв, коли почався камінний бій.

— Вони всі померли, так? — стиха питає Беверлі. — Після того як загинув Джиммі Каллам, вмирали лише друзяки Генрі Баверза. Точніше, його колишні друзі.

— Загинули всі, крім Баверза, — погоджується Майк, зиркаючи на кульки, припнуті до диктофону. — А він заразу «Джуніпер Гілл». Це приватна божевільня в Августі.

— Т-т-то що ти хотів розказати п-про випадок зі зламаною рукою, Е-е-едді? — цікавиться Білл.

— Твоє затинання дедалі гіршає, Великий Білле, — серйозно каже Едді й одним ковтком добиває рештки у своїй склянці.

— Не зважай на це, — відмахується Білл. — Р-розповідай.

— Так, розкажи, — відлунює Беверлі та обережно кладе йому руку на передпліччя. Знову спалахує біль.

— Гаразд, — каже Едді. Він наливає собі нову порцію випивки, роздивляється рідину, а тоді додає: — За кілька днів після того, як мене відпустили з лікарні додому, ви завітали до мене й показали ті срібні кульки. Пригадуєш, Білле?

Той киває. Едді переводить погляд на Беверлі.

— Білл питав у тебе, чи зможеш ти ними стріляти, якщо до того дійде… бо ти мала найгостріші очі. Здається, ти сказала, що не зможеш… боятимешся надто сильно. І ти ще щось казала, та не можу згадати. Воно ось так, — Едді вистромлює язика і щипає його за кінчик — так, наче до нього щось прилипло. Річі з Беном шкіряться. — Розказувала щось про Гокстеттера?

— Так, — мовить Беверлі. — Розкажу після тебе. Продовжуй.

— Після вас, після того, як ви пішли, повернулася мати, і ми сильно погиркались. Вона не хотіла, щоб я тусувався бодай з кимось із вас. І вона могла змусити мене погодитися — вона вміла… ну, обробляти людей…

Білл знову киває. Він пам'ятає місіс Каспбрак — дорідну жінку з дивним обличчям шизофреніка, яке мало здатність виглядати водночас кам'яним, розлюченим, нещасним та переляканим.

— Та-ак, вона могла змусити мене погодитися, — каже Едді. — Та в той день, у день, коли Генрі Баверз зламав мені руку, ще дещо трапилося. Щось таке, від чого мене всього перетрусило.

Він тихо хихоче, думаючи: «Перетрусило… ще б пак. Це все, що ти можеш сказати? Толку від твого патякання, якщо не можеш описати, як ти почуваєшся насправді? Якби це була книга чи фільм, те, що відкрилося мені того дня, саме перед тим, як Баверз зламав мені руку, назавжди змінило б моє життя, і все пішло б зовсім інакше… у книзі чи фільмі воно б звільнило мене. У книзі чи фільмі в „Таун-хаусі“ на мене б не чекала повна валіза пігулок, я б не одружився з Майрою, а на столі переді мною не було б цього дебільного їбучого інгалятора. У книзі чи фільмі. Адже…»

Раптом у всіх на очах Еддін інгалятор сам по собі починає котитися столом. Він котиться й видає сухе торохкотіння, в якому вчувається шарудіння маракасів, клацання кісток… або сміх. Докотившись до краю столу між Річі та Беном, інгалятор підскакує в повітря й летить на підлогу. Стрепенувшись, Річі сіпається до нього, та Білл гримає «Не ч-ч-чіпай!»

— Кульки! — скрикує Бен, і всі озираються.

І На обох кульках, прив'язаних до диктофона, тепер є напис «ЛІКИ ВІД АСТМИ СПРИЧИНЯЮТЬ РАК!» Під гаслом видніються вишкірені черепи.

Вони вибухають з подвійним «бах!»

Едді дивиться на це, і в його роті пересихає, а в грудях починає стискатися знайоме відчуття задухи — наче гайки всередині закручуються.

Білл дивиться йому у вічі.

— Хто т-тобі таке с-сказав? Ш-ш-що саме тобі наговорили?

Едді облизує губи — він хоче пірнути за інгалятором, та не наважується. Хтозна, чим він зараз начинений?

Він думає про той день, про двадцяте число, про тодішню спеку, про те, як мати дала йому чек (усе заповнено, окрім графи з сумою) і долар готівкою — його кишенькові гроші.

— Містер Кін, — каже Едді, і власний голос здається йому далеким та безсилим. — То був містер Кін.

— Не найприємніша людина в нашому місті, — каже Майк, та Едді вже поринув у власні думки і його майже не чує.

Так, того дня стояла спека, та в аптеці на Центр-стрит було, прохолодно — під облицьованою жерстяною плиткою стелею неквапом крутилися дерев'яні вентилятори, і в приміщенні стояв заспокійливий запах суміші порошків та інших панацей. За невисловленим, проте чітко виразним переконанням матері, тут продавали здоров'я, і оскільки стрілки біологічного годинника малого Едді показували о пів на одинадцяту, він навіть думки не припускався, що його мама могла помилятися в цьому або ж будь-якому іншому питанні.

«Ну, містер Кін поклав цьому кінець, можете бути певні», — думає він із солодкою злістю.

Едді згадує, як стояв біля вертушки з коміксами, як ліниво крутив її, видивляючись нові випуски «Бетмена», «Супербоїв» та своїх улюбленців — «Пластичної людини». Він дав мамин список (вона посилала його в аптеку так само, як інші матері відправляють своїх чад у гастроном на розі) та чек містеру Кіну, а той мав укомплектувати замовлення, вписати в пусту графу необхідну суму та вручити хлопцеві касовий чек, аби вона потім могла підбити баланс свого банківського рахунку. Для Едді це була звичайна процедура. Три різних рецепти матері та ще пляшка «Ґерітолу», [666] адже, згідно з її таємничим поясненням, «у ньому багато заліза, Едді, а потреба жінок у залізі значно вища». Також там були його вітаміни й пляшка «Еліксиру для дітей від доктора Светта»… і, звісно ж, ліки від астми.

Сценарій завжди був однаковий. Після аптеки він зазирне до «Костелло-авеню маркету» та візьме дві шоколадки й «Пепсі». Потім він з'їсть ласощі, зап'є їх газованкою й потюпає додому, брязкаючи здачею. Та цей день пішов інакше. Закінчиться він у лікарні, і цього було й так вдосталь, однак збій у програмі пішов ще тоді, як його покликав містер Кін. Бо замість того, щоби віддати йому великий білий, напханий ліками пакет і чек (при цьому наказавши покласти його до кишені, щоб не загубився), містер Кін замислено подивився на нього й сказав:

2

— Едді, зайди-но на хвилинку до мого офісу. Хочу з тобою побалакати.

Едді лише поглянув на нього й закліпав очима. Йому стало трохи лячно. У голові промайнула думка, що, певне, містер Кін запідозрив його в крадіжці. Біля дверей до аптеки на Центр-стрит висіло оголошення, і Едді читав його щоразу, як туди заходив. Воно було написане звинувачувальними чорними літерами, та ще й такими величезними, що Едді міг закластися — Річі Тозіер їх і без окулярів прочитає: «КРАДІЖКА — НЕ „ПРИКОЛ“, НЕ „ВІДРИВ“, НЕ „ВЄСЄЛУХА“! КРАДІЖКА — ЦЕ ЗЛОЧИН, І КРАДІЇВ БУДЕ ПОКАРАНО!»

Едді за все життя не вкрав жодної речі, однак від того оголошення в нього завжди прокидалася провина — у нього з’являлося враження, наче містер Кін знає про Едді щось таке, про що він сам не здогадувався. Та наступної миті аптекар спантеличив його ще дужче:

— Як щодо морозива з газованкою?

— Ну-у-у…

— Не переймайся, я пригощаю. У таку пору я часто йду у свій офіс і сам випиваю стаканчик. Якщо не треба слідкувати за вагою, це непоганий запас вуглеводів, а жиру в жодного з нас я не бачу. Дружина каже, що я худий, як нитка. Твоєму товаришу Генскому, ось кому було б варто зайнятися фігурою. З яким тобі смаком, Едді?

— Ну, мама сказала, щоб я вертався додому одразу ж, як…

— Дивлюся на тебе й бачу шоколадного гурмана. Шоколад підійде? — очі в містера Кіна зблиснули, та то було сухе сяйво — так сонце виграє на камінчиках слюди в пустелі. Принаймні, так подумалося Едді, запеклому прихильнику Макса Бренда, Арчі Джосейлена та інших авторів вестернів.

— Звісно, — здався хлопчик.

Едді занепокоїло те, як містер Кін підсунув свої золоті окуляри. Те, як він здавався знервованим і намагався приховати вдоволеність. Йому не хотілося йти з ним до офісу. Вони ж не про газованку говоритимуть. Та про що.6 не пішла мова, Едді здогадувався, що нічого хорошого не почує.

«Може, він хоче сказати мені, що в мене рак чи ще щось, — гарячково думав він. — Той самий дитячий рак. Лейкемія. Трясця!»

«Та не дуркуй», — відповів він сам собі, намагаючись подумки говорити мовою Заїкуватого Білла. Заїкуватий Білл замінив у його житті Джока Махоуні, його головного кумира — актора, який грав Вершника Прерій[667] у серіалі, який щонеділі крутили вранці по телевізору. Незважаючи на проблеми з мовленням, здавалося, Білл завжди був на коні. «Та Господи, цей дідуган — фармацевт, а не лікар». Та нервозність нікуди не ділася.

Містер Кін підняв поличку прилавка й поманив Едді кістлявим пальцем. Хлопчик неохоче рушив до нього.

Рубі, дівчина-касир, сиділа біля касового апарата й читала «Срібний екран».

— Рубі, зробиш нам два морозива з газованкою? — гукнув до неї містер Кін. — Одне шоколадне, одне кавове.

— Атож, — озвалася Рубі.

Вона заклала сторінку сріблястою обгорткою від жувальної гумки та підвелася.

— Занесеш до конторки.

— Атож.

— Ходімо, синку, я не кусаюся, — і містер Кін підморгнув — Едді це остаточно добило.

Він ніколи не потрапляв за аптечний прилавок, тож одразу зацікавлено оглянув усі ті пляшечки, слоїки та пігулки. Якби Едді був сам, він би точно затримався, щоб роздивитися товкач зі ступкою, ваги з гирьками, скляні кулі з капсулками та інші скарби містера Кіна. Та аптекар підштовхнув його до офісу й щільно зачинив за собою двері. Коли вони заклацнулися, Едді відчув, як легені загрозливо стиснулися, і спробував опанувати себе. Разом з материними ліками в пакеті лежав новий інгалятор, і щойно він вибереться на вулицю, одразу пшикне собі до рота й зітхне з полегкістю.

У кутку на столі стояв слоїк з лакричними цукерками. Містер Кін запропонував їх Едді.

— Ні, дякую, — увічливо відказав той.

Аптекар сів за стіл і взяв одну лакричну соломинку. Тоді він відкрив шухляду й дістав з неї якусь річ. Він поставив її біля високої банки з цукерками, і Едді почув, як у голові завила сирена. То був інгалятор. Містер Кін відкинувся на спинку, мало не торкаючись головою календаря на стіні. На календарі було зображення пігулок та напис «СКВИББ».[668] І…

…і в ту жаску мить, як містер Кін відкрив рота, аби щось сказати, Едді згадав, що трапилося у взуттєвій крамниці, коли він був зовсім малим, — згадав, як верещала мати, коли він засунув ногу в рентгенівський апарат. У ту жаску мить Едді подумав, що містер Кін скаже: «Едді, дев’ять лікарів із десяти сходяться на тому, що ліки від астми спричиняються рак — точнісінько як ті рентгенівські апарати, які раніше були у взуттєвих крамницях. Скоріш за все, ти маєш пухлину. Я подумав, що в тебе є право це знати».

Та те, що містер Кін сказав насправді, було таким химерним, що Едді й не знав, як відповісти, — він міг лише сидіти проти аптекаря на дерев’яному стільці, наче недоумок.

— Досить, затягнулося.

Едді відкрив рота, а тоді закрив.

— Скільки тобі років, Едді? Одинадцять, так?

— Так, сер, — кволо проказав хлопчик.

Тим часом дихати дійсно ставало дедалі важче. Поки що він не свистів, наче чайник (це Річі придумав: «Хто-небудь, вимкніть його! Він уже кипить!»), та це могло статися будь-якої миті. Він тужливо поглянув на інгалятор, і, оскільки йому подумалося, що від нього чекають ще чогось, сказав:

— У листопаді буде дванадцять.

Містер Кін кивнув, а тоді нахилився вперед, поклав руки на стіл і сплів пальці, наче аптекар з телевізійної реклами. Окуляри в позолоченій оправі виблискували в потужному світлі від флуоресцентних ламп.

— Едді, ти знаєш, що таке плацебо?

— Це такі штуки, з яких у корів беруть молоко, так? — висловив свій найкращий здогад знервований хлопчик.

Містер Кін засміявся й відкинувся назад.

— Ні, — сказав він.

Едді почервонів до самих кінчиків своєї стрижки «майданчиком». Тепер він уже чув, що до дихання почав закрадатися свист.

— Плацебо — це…

Його перебив різкий подвійний стук у двері. Не чекаючи на запрошення, до офісу зайшла Рубі — і в руках вона тримала по старомодному стакану з газованкою та морозивом.

— Гадаю, твоє шоколадне, — мовила вона до Едді й усміхнулася йому.

Едді ледве спромігся посміхнутись у відповідь, адже його зацікавленість у газованці з морозивом сягнула найнижчої відмітки за всеньке життя. Хлопець боявся, і той страх був водночас туманним і конкретним — він почувався так само, коли сидів у самих трусах на оглядовому столі доктора Гендора та чекав на повернення лікаря. Едді знав, що його мати була в приймальні, розплившись мало не на весь диван, і чітко проти очей, наче хористка в церкві, тримала книгу — скоріш за все, «Силу позитивного мислення» Нормана Вінсента Піка або «Народну медицину Вермонту» доктора Джарвіса. Голий та беззахисний, він почувався наче між двох вогнів.

Рубі пішла до дверей. Едді відсьорбнув газованки, та смаку майже не відчув.

Містер Кін дочекався, коли касирка зачинила двері та знову всміхнувся тією посмішкою а-ля сонце-й-слюда.

— Розслабся, Едді. Я тебе не покусаю і кривдити також не збираюся.

Едді кивнув, бо містер Кін був дорослим, а дорослим потрібно вірити, що б вони не казали (цього його навчила мати), проте однаково подумав: «Та чув я вже це лайно». Приблизно те саме говорив і лікар, коли відкрив слоїк зі спиртом, з якого полинув лячний алкогольний запах та защипав його носа. То був запах уколів, а це був смердючий запах брехні, та все зводилося до одного: коли тобі кажуть, що лише трішки кольне, майже не відчуєш, це означає, що болітиме пекельно.

Він іще раз потягнув соломинкою трохи газованки, та вирішив її більше не чіпати — горло стискалося, і, аби просто дихати, йому був потрібен увесь простір, що там лишався. Він поглянув на інгалятор, що стояв посеред столу, вкритого промокальним папером. Хотів попросити його, та не наважувався. У голові сяйнула химерна думка: можливо, містер Кін знав, що Едді захоче попросити інгалятора, та не знайде на це сил; можливо, містер Кін

(мучить)

дражнить його. От тільки думка була геть тупою, чи не так? Дорослий чоловік (тим паче, дорослий розповсюджувач ліків) не дражнитиме малого хлопця таким чином, хіба ні? Звісно, що ні. Про таке й загадуватися не варто, адже обмірковування такої гадки могло призвести до невідворотної й страшної переоцінки всього світу, яким його бачив Едді.

Та ось він, ось він, зовсім близько й водночас далеко, наче вода перед очима спраглого, помираючого в пустелі бідолахи — перед носом, а не дотягнешся. Ось він, стоїть на столі, трохи нижче від усміхнених слюдяних очей.

Понад усе Едді хотілося опинитися в Пустовищі, разом з друзями. Було страшно згадувати про монстра, про якесь жахливе чудовисько, що наїлося під містом, в якому воно народилося й зросло, а для пересування користувалося каналізацією та водостоками, — так, то були лячні думки, і ще страшніше було загадуватися про те, що вони збиралися викликати його на бій, що дійсно збиралися з ним битися… одначе в певному розумінні тут йому було ще гірше. Як битися з дорослим, який каже, що не болітиме, а ти знаєш, що він бреше? Як битися з дорослим, який питає про дивні речі й видає таємничі зловісні фрази на кшталт «досить, затягнулося»?

І тоді мимохідь, у вигляді простої побічної думки, до Едді прийшло одне з найбільших відкриттів його дитинства. «Справжні чудовиська — це дорослі», — подумав він. Нічого такого: ця гадка не оголосила про свою появу сурмами й дзвонами, не сяйнула прозрінням. Вона з’явилася й зникла, майже затьмарена сильнішою, нахабнішою думкою: «Дайте мені мого інгалятора й випустіть звідси!»

— Розслабся, — повторив містер Кін. — Едді, ти завжди заціплений, напружений, — за великим рахунком, твої негаразди коріняться саме тут. Ось візьмемо за приклад твою астму. Дивися.

Аптекар висунув шухляду в столі, пошарудів, а тоді дістав повітряну кульку. Загнавши у вузькі груди якомога більше повітря (краватка загойдалася, наче каное на хвилі), він хекнув раз і надув її. «АПТЕКА НА ЦЕНТР-СТРИТ. ЛІКИ, ДРІБНИЧКИ ТА ЗАСОБИ ДЛЯ ДОГЛЯДУ ЗА СТОМОЮ[669]», — було написано на кульці. Містер Кін затиснув пальцями її гумову горловину та виставив кульку перед собою.

— Уявімо на хвилинку, що це легеня, — мовив він. — Твоя легеня. Звісно, слід було б надути дві кульки, та оскільки після розпродажу, який ми проводили одразу після Різдва, лишилася лише…

— Містере Кіне, можна мені взяти інгалятора?

У голові хлопця вже починало гупати. Він відчував, як закривалася трахея. Тиск підвищився, на лобі виступив піт. Його стакан шоколадного морозива з газованкою стояв на краю столу, і вишенька повільно тонула в грузьких збитих вершках.

— За хвилину, — відказав містер Кін. — Не відволікайся, Едді. Я хочу тобі допомогти. Комусь же треба це зробити, урешті-решт. Коли Рассу Гендору бракує мужності, доведеться мені. Твої легені — як ця кулька, укрита м’язовою оболонкою, а м’язи працюють, наче руки коваля, який надуває міхи, розумієш? У здорової людини ці м’язи допомагають легеням розширятися й стискатися без перешкод. Проте якщо власник таких легень завжди заціплений і напружений, м’язи в грудях починають працювати супроти легень, а не разом із ними. Ось поглянь!

Містер Кін обхопив кульку вузлуватими, кістлявими та вкритими печінковими плямами руками й стиснув її. Знизу та зверху його кулака напнулися дві гумові півкулі. Едді замружився в очікуванні хлопка. Водночас він відчув, як зупинилося його дихання. Він нахилився над столом і схопив з промокашки інгалятора. Плече зачепило важкий стакан з напоєм. Склянка полетіла зі столу, наче бомба, і вибухнула на підлозі.

Едді майже нічого не почув — хлопчик зірвав ковпачок, заштовхнув сопло до рота й натиснув на спуск. Мало не захлинаючись, він втягував повітря в легені, а в голові (як завше в такі миті) переляканими щурами ганяли думки на кшталт: «Будь ласочка матусю я задихаюся не можу ДИХАТИ о Господи любий о Йсусе добрий ласкавий не можу ДИХАТИ будь ласочка я не хочу вмирати не хочу вмирати прошу молю…»

А тоді завись із інгалятора осіла на розбухлих стінках його горла і він знову зміг дихати.

— Вибачте, — пробелькотів він, мало не плачучи. — Вибачте за стакан… Я все приберу, заплачу… тільки не кажіть мамі, добре? Містере Кіне, мені дуже шкода, та я не міг дихати…

Знову пролунав подвійний стук у двері, вигулькнула голова Рубі.

— Чи все у вас га…

— Усе чудово, — відрубав містер Кін. — Залиш нас.

— Ну ві-і-ібачте! — Рубі закотила очі й прикрила двері.

Дихання Едді вже починало свистіти знову. Він ще раз стрелив інгалятором у горло й продовжив торохкотіти вибачення. Хлопчик замовк, лише коли побачив, що містер Кін йому посміхається тією самою сухою посмішкою. Руки він склав на грудях. Кулька лежала на столі. В Едді з’явилася одна думка. Він спробував її придушити, та не зміг: Едді здалося, що сцена з нападом астми смакувала містеру Кіну краще од його кавового напою.

— Не переймайся, — сказав аптекар. — Рубі потім усе прибере. І, правду кажучи, я навіть радий, що ти розбив склянку. Бо якщо не розкажеш матері про нашу невеличку бесіду, я теж не говоритиму їй, що ти щось розбив.

— Та звісно, що обіцяю, — миттєво погодився Едді.

— От і добре, — мовив містер Кін. — Значить, ми порозумілися. Зараз тобі вже значно краще, так?

Едді кивнув.

— А чому?

— Чому? Ну-у… бо я прийняв ліки.

Він поглянув на аптекаря так, як дивився в школі на місіс Кейсі, давши відповідь, у якій був не зовсім впевнений.

— Та насправді жодних ліків ти не приймав, — відказав містер Кін. — Ти прийняв ппацебо. Плацебо, Едді, — це щось, що виглядає, як ліки, на смак, як ліки, проте саме по собі ніяка не панацея. Плацебо не є ліками тому, що в ньому не міститься активних складових. А якщо й ліки, то дуже особливого типу. Ліки для голови, — посміхнувся старий. — Розумієш, що я кажу? Ліки для голови.

Ще б пак, Едді чудового його зрозумів — містер Кін щойно сказав, що він божевільний. Однак занімілими губами він промовив дещо інше:

— Ні, я вас не доганяю.

— Дай-но розкажу тобі невеличку історію, — сказав аптекар. — У тисяча дев’ятсот п’ятдесят четвертому році в Університеті Де Поля провели низку медичних експериментів на пацієнтах з виразкою шлунку. Сотні хворих дали пігулки. Усім їм сказали, що то ліки від виразки, та насправді п’ятдесяти з них дали плацебо… Насправді то були «Ем енд Емс», вкриті однаковою рожевою глазур’ю, — містер Кін по-дивному, пискляво захихотів так, наче розписував розіграш, а не експеримент. — З тої сотні піддослідних дев’яносто три сказали, що відчули суттєве полегшення, і вісімдесяти трьом дійсно стало краще. То що думаєш, Едді? До яких висновків підштовхує тебе цей експеримент?

— Не знаю, — кволо проказав хлопчик.

Містер Кін серйозно постукав пальцем по голові.

— Більшість хвороб зароджуються тут — ось що думаю я. У медичній справі я вже бозна-скільки років і знав про плацебо задовго до експерименту в Університеті Де Поля. Зазвичай плацебо дають літнім людям. Старий або старенька йде до лікаря з упевненістю, що має хворе серце, рак, діабет абощо. Та в більшості випадків жодної пакості в них нема. Їм погано, бо вони старі, ото й усе. А лікарям що робити? Сказати, що вони схожі на годинник зі спрацьованим заводом? Ха! Не думаю. Лікарям надто сильно подобається їхня платня.

Під кінець вираз обличчя містера Кіна став чимось середнім між посмішкою й зневажливою гримасою.

Едді просто сидів і хотів, щоб це скінчилось, скінчилось, скінчилось. «Жодних ліків ти не приймав», — бряцало в його голові.

— Лікарі їм цього не кажуть, і я теж. Зайвий клопіт. Інколи зайде стара гвардія, а в рецепті чорним по білому сказано: «Плацебо» або ж «25 крапель Блакитних Небес» — так любив говорити старий док Пірсонс.

Містер Кін гиготнув і сьорбнув кавової газованки.

— І що, хіба щось не так? — спитав він у Едді, а оскільки хлопчик сидів, як камінь, аптекар сам відповів на власне питання. — Та ж ні! Зовсім ні!

— Принаймні… зазвичай.

— Плацебо для літніх людей — справжній порятунок. А ще є й інші випадки: хворі на рак, із запущеними серцевими хворобами, зі страшнючими болячками, в яких ми поки що не розібралися, і серед них є діти, такі, як ти, Едді! Якщо в цих випадках від плацебо настає покращення, я не бачу в цьому нічого поганого. А ти, Едді? Бачиш тут щось погане?

— Ні, сер, — сказав Едді й опустив очі додолу, на розляпані по підлозі шоколадне морозиво, газованку та збиті вершки, поцятковані скляними скалками. Посеред усього цього лежала мараскинова вишня — лежала докірливо, наче згусток крові на місці злочину. Від погляду на це місиво в нього знову стиснулися легені.

— Тоді ми, наче Майк і Айк! Знайшов однодумця — знайшов клондайк![670] П’ять років тому у Вернона Мейтленда знайшли рак стравоходу — болючий, страшний різновид раку — і коли лікарі перебрали геть усі ліки, що могли зарадити його болю, я завітав до його палати з пляшечкою цукрових пігулок. Розумієш, він був мені справжнім другом. І я сказав: «Верне, ось це — особливе, експериментальне знеболювальне. Лікар не знає, що я щось приніс, тож, заради всього святого, будь з ними обережним і не ляпай язиком. Можуть і не подіяти, та, гадаю, біль зніме як рукою. Приймай лише по одній на добу, і лише в тих випадках, коли болітиме нестерпно». Він дякував мені, а в очах сльози стояли. Сльози, Едді! І вони спрацювали! Так! То був лише цукор, та він прикінчив мало не весь Вернів біль… тому що біль ось тут.

Містер Кін мало не урочисто постукав пальцем по голові.

— І мої ліки теж так діють, — сказав Едді.

— Я знаю, — кивнув містер Кін і самовдоволено посміхнувся типовою посмішкою всіх дорослих, від якої просто скаженієш. — Вони діють на твої груди, бо діють на голову. «ГідрОкс», Едді — це лише вода із засипкою камфори, щоб скидалося на ліки.

— Ні, — сказав Едді.

Його дихання знову почало свистіти.

Містер Кін надпив трохи газованки, зачерпнув трохи морозива, і поки Едді вдихав з інгалятора, ретельно витер хустинкою підборіддя.

— Я б хотів уже піти, — сказав Едді.

— Дай мені договорити, будь ласка.

— Ні! Я хочу піти, ви отримали свої гроші, і я хочу піти!

— Дай мені договорити, — сказав містер Кін таким суворим тоном, що Едді сів назад.

У дорослих є влада й сила, й інколи так їх ненавидиш, так ненавидиш…

— Частина проблеми в тому, що Pacс Гендор, твій лікар, — людина слабка. А ще твоя мати впевнена, що ти хворий, — це ще одна частина. І ти, Едді, якраз посередині.

— Я не божевільний, — прошепотів чи радше прохрипів Едді.

Крісло містера Кіна скрипнуло, наче якийсь гігантський цвіркун.

— Що?

— Я не божевільний, кажу! — закричав Едді й одразу ж залився зрадливим рум’янцем.

Містер Кін посміхнувся. «Думай, що хочеш, — говорила та посмішка. — Ти думай, що хочеш, та я однаково лишуся при своїй думці».

— Едді, я лише хочу сказати, що ти хворий, та не тілом. На астму хворіють не твої легені, а голова.

— Ага, хочете сказати, що я здурів.

Схрестивши руки, містер Кін нахилився вперед і подивився на нього майже впритул.

— Я не знаю, — стиха сказав він. — А що, правда?

— Це все брехня! — заволав Едді.

Він сам здивувався, як таке вирвалося з його впалих грудей. Він думав про Білла й про те, як би він зреагував на такі дивовижні звинувачення. Плювати на затинання, Білл би знав, що сказати. Білл би знайшов у собі мужність.

— Одна велика брехня! Є в мене астма, є!

— Так, Едді, — сказав містер Кін; його суха посмішка стала химерною посмішкою скелета. — Проте хто тебе заразив?

У голові Едді гупало, вирували безладні думки. Ох, йому було кепсько, так кепсько…

— Чотири роки тому, у п’ятдесят четвертому, доктор Гендор почав виписувати тобі «ГідрОкс» — цікавий збіг, тоді ж провели експеримент у Де Полі. Назва розшифровується як «водень і кисень» — це елементи, з яких складається вода. Я тоді махнув на це рукою, проте більше я тебе не дуритиму. Твої ліки від астми діють радше на мозок, аніж на тіло. І астма твоя — це наслідок нервового стиснення діафрагми, а керує нею твій мозок… або мати. Ти не хворий.

Запала лячна тиша.

Едді сидів на стільці, а в голові вирувало. На мить він припустився думки, що містер Кін каже правду, та що далі? Він вирішив, що не справиться з наслідками. Однак нащо містеру Кіну брехати? Це ж не забавки!

Аптекар просто сидів і посміхався яскравою, сухою, бездушною, пустельною посмішкою.

«Є в мене астма, є, — думав Едді. — Того дня, коли Генрі Баверз зацідив мені кулаком у ніс, коли ми з Біллом намагалися збудувати загату в Пустовищі, я мало не помер. І що, тепер мені треба повірити в те, що це все мій мозок… що я це просто придумав?»

«Та для чого йому брехати?» (Лише за багато років по тому, у бібліотеці, Едді поставив собі ще страшніше питання: «Нащо він розказав мені правду?»)

Звідкись іздалеку пролунав голос містера Кіна:

— Я спостерігав за тобою, Едді. І я вирішив тобі все розповісти, бо ти вже досить дорослий, аби зрозуміти мої слова, а ще тому, як я помітив, що в тебе нарешті з’явилися друзі. Вони ж гарно до тебе ставляться?

— Так, — погодився Едді.

Містер Кін відкинувся на спинку (стілець знову скрипнув, наче цвіркун) і прикрив одне око, та важко було зрозуміти, підморгує він, чи ні.

— Закладаюся, мамі твоїй вони не дуже подобаються. Хіба ні?

— Подобаються, будьте певні, — сказав Едді, а сам подумав про уїдливі ремарки матері щодо Річі Тозіера («Йому треба рота з милом помити… і я чула той запах, Едді… гадаю, він курить»), про зневажливі слова щодо Стена Юріса («Нічого йому не позичай, він єврей!»), про її відразу до Білла Денбро та «того товстуна».

— Дуже подобаються, — повторив він.

— Та невже? — мовив аптекар, так само посміхаючись. — Ну, помиляється вона щодо них чи ні, та принаймні в тебе є друзі. Може, тобі варто поговорити про свою проблему з ними. Про цю… розумову слабкість. Побачиш, що вони скажуть.

Едді змовчав. Він вирішив, що нічого більше не казатиме — так безпечніше. І він боявся, що коли не забереться звідти якнайшвидше, то розплачеться.

— Ну шо! — сказав містер Кін і підвівся. — Гадаю, на цьому нашу розмову можна завершити. Пробач, якщо засмутив. Я лише зробив те, що вважав за свій обов’язок. Я…

Та перш, ніж він сказав бодай ще щось, Едді схопив інгалятора, білий пакет з пігулками й іншими ліками та дав дьору. Однією ногою він посковзнувся на калюжі морозива й мало не впав. А тоді, незважаючи на свистіння в горлі, він кулею вилетів з аптеки на Центр-стрит. Рубі відірвала погляд від свого журналу про кіно й витріщилася на нього з роззявленим ротом.

Йому здається, що позаду, у дверях свого офісу, стоїть містер Кін і спостерігає за його безславною втечею — худий, охайний, замислений. Стоїть і посміхається. Посміхається тією сухою пустельною посмішкою.

Він зупинився на розі потрійного перехрестя Канзас, Головної та Центр-стрит. Сів на невисоку кам’яну огорожу біля автобусної зупинки та зробив ще одну глибоку затяжку з інгалятора. Тепер у його горлянці було стільки того медичного смороду,

(лише вода із засипкою камфори)

що коли до кінця дня йому знову доведеться користатися інгалятором, він усі тельбухи виблює.

Він засунув його до кишені й взявся спостерігати за дорожнім рухом: автомобілі їздили туди-сюди, спускалися з Горбатого Пагорба, котилися Головною вулицею. Едді намагався ні про що не думати. По голові лупили розпечені, сліпучі сонячні промені. Від кожного проїжджого автомобіля відбивалися яскраві зайчики й летіли йому просто в очі; у скронях почав набухати головний біль. Він не міг знайти причини, аби й далі злитися на містера Кіна, проте причин пожаліти Едді Каспбрака він мав удосталь. Бідний-біднесенький Едді Каспбрак… Він подумав, що Білл Денбро ніколи не марнував часу на жалість до себе, та не міг нічого вдіяти.

Понад усе йому хотілося зробити саме те, що пропонував містер Кін — піти до Пустовища, розповісти про все друзям, послухати, що вони скажуть, дізнатися їхні думки з цього приводу. Та він не міг зробити цього просто зараз. Його мати чекає, коли він повернеться з ліками,

(твій мозок… або мати)

і якщо він затримається —

(твоя мати впевнена, що ти хворий)

буде біда. Вона подумає, що він гуляв з Біллом, Річі або «тим єврейчиком» — так вона звала Стена й при цьому наполягала, що це ніяка не упередженість, і, кличучи його «єврейчиком», вона просто «відкриває карти» (фраза, якою вона користалася, коли потрібно було говорити правду у складній ситуації). Едді сидів там, на розі, безпорадно намагаючись розібратися в невловимих думках, та він точно знав, що б вона сказала, якби дізналася, що іншими його двома друзями були негр та дівчина, та ще й дівчина досить доросла, аби мати груди.

Він повільно рушив до Горбатого Пагорба, боязко дослухаючись до того, як стискалося його серце. Стояла така спека, що, здавалося, на хіднику можна було яєчню посмажити. Уперше він побажав опинитися в класі, де панували б дивакуваті вимоги нових учителів, — побажав, щоб це літо скінчилося.

На півдорозі до маківки Горбатого Пагорба він зупинився неподалік від того місця, де двадцять сім років по тому Білл Денбро заново відкриє могутність свого велосипеда Сілвера, і дістав з кишені інгалятора. «Аерозоль ГідрОкс», — було написано на етикетці. «Використовувати за потребою».

Іще дещо стало на місце. «Вживайте за потребою». Він був усього лише дитиною, ще й молоко на губах не обсохло (як казала його мати в один з тих випадків, коли «відкривала карти»), та навіть одинадцятирічному хлоп’яті було зрозуміло, що справжніх ліків з написом «Вживайте за потребою» нікому не дають. Справжніми ліками запросто вколошкати себе, якщо дурбелити й уживати їх, коли в голову стрелить. Він подумав, що так можна дати дуба, нажершись навіть звичайного аспірину.

Він утупився поглядом в інгалятор і не помітив старенької, яка спускалася до Головної вулиці, перекинувши через плече сумку з покупками. Він почувався зрадженим. Одної миті він мало не пожбурив пластикову соску в канаву. Та можна зробити ще краще — запустити нею в риштак. Точно! Чому б ні? Хай Воно там подавиться й здохне серед свої загиджених труб. Осьо, скуштуй пла-це-боу, ти, наволоче тисячопика! Він навіжено зареготав і ледь-ледь саме так і не вчинив. Та, врешті-решт, звичка виявилася сильнішою. Він повернув інгалятора до передньої кишені своїх штанів та пішов собі далі, практично не чуючи періодичного волання клаксонів або коли повз нього торохкотів дизельний двигун автобуса, що прямував до Бессі-парку. А ще він не здогадувався, як скоро дізнається для себе, що таке, коли тебе кривдять. По-справжньому.

3

Коли за двадцять п’ять хвилин по тому Едді вийшов з «Костелло-авеню маркету», тримаючи в одній руці «Пепсі», а в другій — шоколадки «Пейдей», на нього чекала неприємна несподіванка: ліворуч від невеличкої крамниці на гравії навколішки стояли Генрі Баверз, Віктор Кріс, Лось Седлер та Патрік Гокстеттер. Спершу Едді подумав, що хлопці грають в крепс, а тоді побачив: вони складають гроші на бейсбольну сорочку Віктора. Підручники для літньої школи були скидані обабіч.

Звичайної днини Едді просто нишком позадкував би в крамницю та попросив містера Ґердо вийти через чорний хід, однак день звичайним не був. Замість зникнути, Едді закляк на місці, однією рукою тримаючи двері з дротяною сіткою (на ній були жерстяні реклами цигарок: «„ВІНСТОН“ СМАКУЄ ЧУДОВО, ЯК СПРАВЖНЯ ЦИГАРКА», «ДВАДЦЯТЬ ОДНА ПЕРШОКЛАСНА ЦИГАРКА СТАЄ ДВАДЦЯТЬМА НЕПЕРЕВЕРШЕНИМИ СИГАРЕТАМИ»[671] й одна — зі швейцаром, який кричить «КЛИЧТЕ ФІЛІПА МОРРІСА!»), а другою — стискаючи паперовий пакет з покупками та білий аптечний кульок.

Віктор Кріс помітив його і штовхнув Генрі ліктем. Той звів погляд, Патрік Гокстеттер — теж. Реле в Лося працювали повільніше, і перш ніж усвідомити раптову мовчанку, він ще зо п’ять секунд рахував пенні, а тоді, врешті, теж глипнув на Едді.

Генрі звівся на ноги, обтрушуючи камінчики з колін свого комбінезона. З обох боків його замотаного носа малися мініатюрні були, і він гугнявів, як протитуманний ріжок на морі.

— А бодай мене чорти вхопили, — мовив Генрі. — Це ж один із кидунів. Де твої друзі, гімнюче? У магазині?

Едді тупо хитав головою, коли до нього дійшло, що він припустився ще однієї помилки.

— Ну, нічого, — посмішка Генрі поширшала. — Я не проти виловити вас по одному. Ходи сюди, гімнюче.

Віктор став поряд із ним; Патрік Гокстеттер стояв трохи позаду й бездумно, зловісно всміхався — Едді знав ту мордату посмішку ще зі школи. Лось тільки почав зводитися на ноги.

— Ну ж бо, гімнюче. Давай побазаримо про те, як жбурляються камінцями. Давай побазаримо, га?

Тоді Едді з запізненням вирішив, що було б розумніше сховатися в крамниці. У крамниці були дорослі. Він почав відступати, та Генрі метнувся вперед і вхопив його. Баверз сіпнув його за руку, сильно сіпнув, і його посмішка перетворилася на звірячий вишкір. Генрі відірвав Едді від дверей і штовхнув його зі сходів. Він пропахав би гравій підборіддям, та Віктор вхопив його під руки, а тоді штовхнув. Едді ледь втримався на ногах, двічі крутнувшись навколо своєї осі. Четверо хлопчаків тепер дивилися на нього з відстані в десять футів — трохи попереду стояв усміхнений Генрі. На потилиці в нього півнем стирчало волосся.

Трохи позаду й лівіше від Генрі стояв Патрік Гокстеттер, по-справжньому лячний хлопчина. Раніше Едді його ні з ким не бачив. Він був повним якраз достатньо, аби його черево трохи звисало на пояс із пряжкою «Червоний вершник»,[672] мав ідеально кругле обличчя з блідою, наче пряжене молоко, шкірою. Та сьогодні лице в нього було припечене: найбільше присмажило носа, і шкіра вже почала облазити, а опіки крилами розкинулися на щоки. У школі Патрік любив убивати мух зеленою пластиковою лінійкою «СкулТайм» і складати їх до пенала. Іноді на гральному майданчику він показував ту колекцію якомусь новачку (новачки зазвичай трималися осторонь) — м’ясисті губи усміхнені, сіро-зелені очі серйозні й замислені. Що б йому не казали новачки, показував мертвих мух він завжди мовчки. Поряд із Генрі він стояв саме з таким виразом.

— То як діла, Людино-камінь? — мовив Генрі й почав скорочувати дистанцію. — Прихопив із собою камінців?

— Облиште мене, — сказав Едді тремтячим голосом.

— «Облисьте мене», — перекривив його Генрі, змахнувши руками, ніби дуже боїться. Віктор заіржав. — А що, як не облишу, Людино-камінь? Га?

Його рука вдарила, наче блискавка, і врізала Едді по щоці з ляском пострілу. З лівого ока полилися сльози.

— У крамниці мої друзі, — пробурмотів Едді.

— «У крамниці мої друзі!» — провищав Патрік Гокстеттер. — Ой-ой-ой!

Він почав обходити Едді справа.

Едді вже розвертався до нього, коли рука Генрі знову майнула, і цього разу спалахнула інша щока.

«Не плакати, — думав він, — вони хочуть саме цього, та навіть не думай, Едді, Білл би витримав, він би не заплакав, так що не плакати, бо. А»

Віктор ступив наперед і сильно штовхнув Едді просто в груди. Едді спіткнувся, відступивши на півкроку назад, перечепився об Патріка, який присів точно позаду його ніг, і полетів на гравій. Він гепнувся на долівку, обдерши руки. «Вуф!» — повітря вибило з легень.

Наступної миті Генрі Баверс наскочив на нього, притиснув колінами руки та всівся гузном на живіт Едді.

— Маєш каміння, Людино-камінь?! — навіжено прогорлав йому в обличчя Генрі, і Едді більше перелякав божевільний блиск в його очах, аніж біль в руках чи неспроможність відсапатися. Генрі втратив глузд. Десь поблизу хихотів Патрік.

— Хочеш пожбурлятися камінцями? Га? Я дам тобі камінців! Ось! На!

Генрі зачерпнув рукою жменю дрібного щебеню і вмазав нею Едді в обличчя. Баверз втирав гравій в його шкіру, дряпаючи щоки, повіки, губи. Едді відкрив рота й закричав.

— Хочеш каміннячка? Зараз дам! Ось, на, тримай каміння, Людино-камінь! Хочеш камінюччя? Окей! Окей! Окей!

Йому до рота заштовхнули гравію, і дрібні камінчики різали ясна, шкрябали зуби. Едді відчув, як з пломби викресали іскри. Він знову закричав і виплюнув з рота каміння.

— Хочеш добавки? Га? Як щодо кількох камінчиків? Як щодо…

— Перестаньте! Гей, гей! Припиніть! Ти, хлопче! Відчепися від нього! Чув мене? Відчепись, я сказав!

Напівзаплющеними, залитими слізьми очима Едді побачив, як на плече Генрі опустилася велика рука й схопила його за комір та праву шлейку комбінезона. Рука зісмикнула й віджбурнула Генрі. Він приземлився на гравій і одразу зірвався на ноги. Едді зводився повільніше — хотів скочити на ноги, та пружинка зломилася. Він хапав ротом повітря й плювався закривавленим гравієм.

То був містер Ґердо, вдягнений у довгий білий фартух, і вигляд він мав розлючений. Хоча Генрі був вищим десь на три дюйми й важчим футів на п’ятдесят, на обличчі в Ґердо не було страху. Страху там не було тому, що Ґердо був дорослим, а Генрі — пацаном. Однак цього разу, думав Едді, це може не мати жодного значення. Містер Ґердо не розумів. Він не розумів, що Генрі здурів.

— Ану пішов звідси, — сказав, містер Ґердо, ставши мало не ніс в ніс проти кремезного хлопця з похмурим обличчям. — Забирайся, і щоб я тебе тут більше не бачив. Забіяк я не потерплю. Чотири проти одного! Що б сказали ваші матері?!.

Він окинув решту пломенистим, гнівним поглядом. Лось із Віктором опустили очі та заходилися роздивлятися свої кросівки. Патрік витріщався пустими сіро-зеленими очима водночас і на, і крізь містера Ґердо. Продавець подивився на Генрі, та встиг промовити лише «сідайте на велики та…», коли Генрі його добряче штовхнув.

Подив, який за інших обставин міг видатися комічним, розлився обличчям містера Ґердо, коли він полетів назад, розбризкуючи гравій каблуками черевиків. Він спіткнувся об сходи, що вели до дверей, і гепнувся на зад.

— Ах ти ж… — почав було він, та тут на нього впала тінь Генрі.

— Іди всередину, — сказав хлопець.

— Ти… — знову заговорив містер Ґердо, та замовк. Цього разу сам.

Едді зрозумів, що нарешті містер Ґердо це побачив — побачив вогонь в очах Генрі. Він хутко скочив на ноги, аж фартух тріпнувся. Продавець чимдуж побіг до дверей, але спотикнувся на передостанній сходинці й на хвильку припав на одне коліно. Він одразу ж підхопився, та цього було вдосталь, аби позбавити його залишків влади дорослого чоловіка.

Біля самих дверей він, крутнувся до задирак та прокричав:

— Я викликаю поліцію!

Генрі сіпнувся до нього, і містер Ґердо відсахнувся. Едді усвідомив, що це кінець. Яким би неймовірним та немислимим це не здавалося, у крамниці його ніхто не захистить. Настав час дати дьору.

Генрі стояв біля підніжжя сходинок і свердлив очима місце, де щойно був містер Ґердо. Його друзяки прикипіли до землі й витріщалися на цю сцену, вражені та, окрім Патріка Гокстеттера, зовсім не налякані несподіваною поразкою авторитету дорослих. То був шанс для Едді. Він крутнувся на місці й накивав п’ятами.

Хлопець устиг пробігти половину кварталу, перш ніж Генрі озирнувся. ‘

— Хапайте його! — загорлав Баверз із палаючими очима.

Астма чи ні, а того дня їм довелося добряче побігати. Було кілька відрізків, навіть по п’ятдесят футів, протягом яких було важко сказати, чи торкалися хідника підошви його «П. Ф. Флаєрсів», чи ні. На кілька секунд його навіть сп’янила думка, що він справді може від них втекти.

А тоді, перш ніж Едді добіг до Канзас-стрит, де він міг би, нарешті, опинитися в безпеці, зненацька йому поперек дороги виїхав малюк на триколісному велосипеді. Едді вильнув убік, та на такій швидкості йому було б краще перестрибнути хлопця (до речі, хлоп’я звали Річардом Кованом, і він виросте, одружиться, зробить сина на ім’я Фредерік Кован, яке потоне в туалеті, а потім його частково поглине тварюка, що підніметься з унітаза, немов чорний дим, і набуде неймовірної форми) або, принаймні, спробувати.

Однією ногою Едді зачепився за задню підніжку між колесами велосипеда — коли мале гімно шукало пригод, воно могло стати на неї та котитися на триколіснику, як на самокаті. Річард Кован, чийого поки що ненародженого сина двадцять сім років по тому зжере Воно, ледь гойднувся в сідлі. А от Едді зринув у повітря. Він вдарився плечем об хідник, відскочив, упав, проїхався десять футів, зчесавши шкіру на ліктях та колінах. Він саме намагався звестися на ноги, коли Генрі Баверз врізався в нього, наче снаряд з базуки, і він розпластався по долівці. Едді носом поцілував бетон. Чвиркнула кров.

Генрі хутко перекотився, наче десантник, і вже знову був на ногах. Він схопив Едді за загривок та правий зап’ясток. Дихання, що виривалося з його набряклого, забинтованого носа, було теплим та вологим.

— Хочеш каміняччя, Людино-камінь? Звісно ж! Лайнюк! — він смикнув руку Едді йому за спину, задер її. Едді закричав. — Камінці для Людини-каменя, так, Людино-камінь?

Генрі задер його руку ще вище. Едді заволав. Звідкись іздалеку він чув, як підходять друзі Баверза, а малий на велику почав ревіти. «Вітаю в нашому клубі, пацан», — подумав він і попри біль, попри сльози й страх, гучно заіржав, як віслюк.

— Ти гадаєш, це смішно? — радше ошелешено, аніж люто спитав Генрі. — Ти гадаєш, це смішно?

А чи не чувся страх у тій мові? Минуть роки, і Едді вирішить, що так, то був зляканий голос.

Едді крутнув захвачену руку. Вона була слизькою від поту, і він її мало не висмикнув. Мабуть, тому Генрі задер його руку вище, ніж попередні рази. Едді почув у власній руці тріск, схожий на грім, з яким під вагою льоду ламаються взимку дерева. Біль, який здійнявся в його руці, був сірим та величезним. Едді закричав, та власний голос чувся десь дуже далеко. Увесь світ вицвітав на очах, і коли Генрі його штовхнув, Едді не впав, а полинув до хідника. До-о-овго він спускався до тієї стоптаної доріжки. Поки знижувався, устиг роздивитися кожнісіньку тріщинку. Йому випала нагода помилуватися тим, як у стоптаній доріжці на липневому сонці виблискують цятки слюди. Йому випала нагода помилуватися залишками дуже старого малюнка клітинок для гри в класики, який накреслили на хіднику рожевою крейдою. На хвильку йому здалося, що малюнок поплив і перетворився на щось інше. На хвильку Едді побачив там черепаху.

Він міг би втратити свідомість просто там, однак приземлився хлопчик на свою зламану руку, і свіжий біль був різким, яскравим, пекучим, жахливим. Едді відчував, як на місці зламу труться між собою зазублені кінці кістки. Він укусив себе за язик, виступила свіжа кров. Едді перекотився на спину й побачив, що над ним стоять Генрі, Віктор, Лось та Патрік. Вони здавалися неймовірно високими — наче люди, що зазирають у могилу з труною.

— Що, подобається, Людино-камінь? — спитав Генрі; голос його линув з великої височини, просочуючись крізь хмару болю. — Подобається така вєсєлуха, га, Людино-камінь? Подобається така шуба-дуба?

Патрік Гокстеттер загиготів.

— Твій батько дурнуватий, — почув Едді власні слова, — і ти теж.

Усмішка Генрі зів’яла з такою швидкістю, наче йому дали ляпаса. Він замахнувся ногою для удару… і в нерухомій спеці здійнялося виття сирени. Генрі завмер. Віктор з Лосем нервово заозиралися.

— Генрі, гадаю, нам краще вшиватися, — мовив Лось.

— Ви як хочете, а я драпаю, — сказав Віктор.

Якими далекими здавались їхні голоси! Вони линули, наче кульки клоуна. Віктор дременув у бік бібліотеки, пірнувши в МакКаррон-парк, аби забратися з вулиці.

Генрі затримався ще на мить. Певне, він сподівався, що автівка з копами їхала в якійсь іншій справі й дасть йому довести своє діло до кінця. Та сирена почулася знову, уже ближче.

— Халява, пиздюк, — сказав Генрі, і вони з Віктором кинулися слідом за Віктором.

Патрік Гокстеттер ішов останнім.

— Ось тобі подарунок на додачу, — прошепотів він тихим, хрипким голосом.

Він набрав повні груди повітря й плюнув великою зеленою харклею просто в задерте, спітніле й закривавлене обличчя Едді. Плюнув.

— Можеш не їсти все одразу, як не хочеш, — мовив Патрік, посміхаючись своєю хворобливою, лячною посмішкою. — Як хочеш, лиши трохи на потім.

А тоді він повільно розвернувся й зник.

Едді спробував витерти шмарклю здоровою рукою, однак ледь він поворушився, як спалахнув біль.

«То що, здогадувався, як виходив з дому, що за деякий час лежатимеш на Костелло-авеню з розтрощеною рукою та шмарклею Патріка Гокстеттера на лобі, га? Навіть „Пенсі“ надпити не встиг. Життя сповнене несподіванок, правда?»

Неймовірно — він знову засміявся. То було лише слабке хихотіння, і від нього боліла зламана рука, та просто сміятися було чудово. Едді помітив ще дещо: астма зникла. Дихання було в нормі. Принаймні, поки що. І це добре. Він би не зміг дістати інгалятора. Навіть за тисячу років не дотягнувся б.

Сирена була вже дуже близько — вона вила й вила. Едді заплющив очі й побачив під повіками червоний туман. А тоді на нього впала чиясь тінь, і червоність стала чорнотою. То було хлоп’я на триколіснику.

— Ти норм? — спитав маленький хлопчик.

— А що, норм виглядаю?

— Ні, вигляд у тебе жахливий, — і малий поїхав собі далі, наспівуючи «Фермера в долині».[673]

Едді тихо засміявся. Завищали гальма — ось і коповозка. Він зловив себе на думці, що йому б хотілося, аби за кермом там сидів містер Нелл, проте він знав, що містер Нелл був пішим патрульним.

Чого ти в біса гигочеш?

Едді знав це не більше, ніж йому було відомо, з якого дива попри страшний біль він відчув величезну полегкість. Можливо, це тому, що він досі живий, і найгірше, що з ним трапилося, — це перелом руки, та й цьому можна було зарадити? Тоді Едді зупинився на цій думці, проте за багато років, сидячи в Деррійській бібліотеці зі стаканом джину зі сливовим соком на столі та інгалятором у руці, він розповість іншим, що йому здалося, наче було й ще щось; він був досить дорослим, аби відчути це, та життєвого досвіду не вистачило, аби зрозуміти й означити його.

«Гадаю, то був перший справжній біль у моєму житті, — розповідатиме він, — що виявився геть не таким, як я собі уявляв. Він не розчавив мою особистість. Гадаю… він дав мені основу для порівняння, допоміг зрозуміти, що з болем можна жити, що можна жити, незважаючи на біль».

Едді з останніх сил повернув голову праворуч і побачив великі чорні шини «фаєрстоуна», сліпучі хромові ковпаки й пульсуючі блакитні вогники. Тоді він почув голос містера Нелла, його густу ірландську говірку, гротесково ірландську говірку — вона більше скидалася на Річів Голос Ірландського Копа, аніж на голос справжнього містера Нелла… однак, мабуть, то було через відстань:

— Святий Бойже, це мойлий Каспбройк!

На цих словах Едді відплив до чорноти.

4

І, за одним винятком, лишався там ще досить довго.

Коли вони їхали у швидкій, Едді на хвилину прийшов до тями. Він побачив, що навпроти сидить містер Нелл, хиляє з коричневої пляшечки та читає книгу в м’якій обкладинці. На обкладинці був напис «Суд — це я»[674] й дівчина з найбільшими грудьми, які він коли-небудь бачив. Його погляд облишив містера Нелла й змістився на водія. Той озирнувся та вишкірився до Едді широчезною, зловісною посмішкою; його шкіра була блідою від фарби й талькової пудри, а очі блищали, як новісінькі четвертаки. Пеннівайз.

— Містере Нелле, — прохрипів Едді.

Той відірвався від книги й усміхнувся.

— Йок почуваєсся, мойлий?

— …водій… водій…

— Ага, будем на мійсці, і ойком не зморгнеш, — сказав містер Нелл і дав йому коричневу пляшечку. — Потягни ковтойк. Стане ліпше.

Едді сьорбнув, і смакувало воно, як рідкий вогонь. Він закашлявся — заболіла рука. Він знову зиркнув уперед і побачив водія. Звичайнісінький мужик, стрижка «під їжака». Зовсім не клоун.

Він знову відрубився.

Значно пізніше він розплющив очі у відділенні невідкладної меддопомоги. Медсестра саме витирала вологим рушником кров, бруд, шмарклі й гравій з його обличчя. Пекло, та однаково відчуття були просто чудові. Він чув, як за дверима сурмила й трубила його мати, і він спробував сказати медсестрі, щоб її не впускали, та не міг видавити з себе жодного слова.

—... і якщо він при смерті, я хочу це знати! — волала вона. — Чуєте мене?! Я в праві це знати, і я в праві його побачити! Я ж вас засуджу! Я знаю гарних юристів, і то чимало! Деякі з них — мої кращі друзі!

— Не говори, — сказала йому медсестра.

Вона була молодою, і Едді відчував, як до руки притислися її груди. Йому сяйнула божевільна думка, що то Беверлі Марш, а тоді він знову втратив свідомість.

Коли він прийшов до тями, його мати була вже в палаті, і її розмова з доктором Гендором розтягнулася на відеоролик протяжністю в милю. Соня Каспбрак була кремезною жінкою. Її ноги, обтягнуті компресійними панчохами[675], здавалися дивовижно гладенькими стовбурами. Бліде обличчя матері Едді поплямував палаючий рум’янець.

— Ма, — ледве проказав Едді, — ... усе добре. Я в порядку…

— Яке там «в порядку», яке там «в порядку», — простогнала місіс Каспбрак.

Вона заломила руки. Едді почув, як затріщали, заскреготали щиколотки. Побачивши, в якому вона стані, як їй боліла його недавня витівка, хлопчик відчув, що йому знов не стає повітря. Йому хотілося сказати, аби вона так не переймалася, бо ще серце вхопить, та не міг. У горлі було надто сухо.

— Ти не в порядку, з тобою стався серйозний нещасний випадок, дуже серйозний нещасний випадок, але ти одужаєш, Едді, обіцяю, одужаєш, навіть якщо доведеться обдзвонити всіх лікарів на світі, ох, Едді… Еддічку… твоя бідолашна руця…

Вона вмилася слізьми, по-слонячому шморгаючи носом. Едді помітив, що медсестра, яка витирала йому лице, дивиться на неї. Прихильності в тому погляді не було.

— Соню… прошу, Соню… Соню?.. — белькотів доктор Гендор під час материної арії.

Він був худим, млявим чоловічком з вусами, які не хотіли рости як слід, і на додачу були криво підстрижені, тому лівий кінчик був довшим од правого. Вигляд він мав знервований. Едді згадав, що вранці розказував містер Кін, і йому стало шкода бідолашного лікаря.

Нарешті, зібравшись із силами, Pacс Гендор сказав:

— Соню, якщо не можеш тримати себе в руках, тобі доведеться вийти.

Вона крутнулася до нього, і він відсахнувся.

— Ще чого! Що це за мова?! Тут мій син, у нього агонія! Мій син лежить тут на ложі болю!

Та всі вони змовкли, коли почувся голос Едді:

— Ма, краще вийди. Якщо вони робитимуть щось таке, від чого я кричатиму, а таке точно буде, тобі краще вийти.

Вона обернулася до нього — на обличчі читалися подив та… біль. Від того болю його груди невблаганно стиснулися.

— Нікуди я не піду! — крикнула вона. — Едді, що за жахливі речі ти кажеш?! Ти мариш! Ти не тямиш, що мовиш, — це єдине пояснення!

— Я не знаю, що там за пояснення, та мені байдуже, — сказала медсестра. — Знаю лише, що ми тут марно стовбичимо, а мали б вправляти руку вашому синові.

— То ви хочете сказати, що… — заговорила Соня, і голос її здіймався до того високого, трубного тону, який з’являвся тоді, коли вона найдужче обурювалась.

— Соню, будь ласка, — мовив доктор Гендор. — Давай не будемо влаштовувати тут сварку. Краще допоможемо Едді.

Місіс Каспбрак відступила назад, та її розлючений погляд — погляд медведиці, чиє дитинча в небезпеці, — обіцяв медсестрі, що все так просто не минеться. Можливо, і позов буде. А тоді її очі затуманилися, загасивши лють або, принаймні, сховавши її. Вона взяла його здорову руку й так міцно стисла, що Едді замружився.

— Болить, я знаю, та ти скоро видужаєш, — протуркотіла вона. — Скоро видужаєш, обіцяю.

— Вірю, ма, — просипів Едді. — Можна мені інгалятора?

— Звісно ж, — сказала Соня Каспбрак й переможно поглянула на медсестру, наче Едді щойно спростував дурнуваті звинувачення в якомусь злочині. — У мого сина астма. Досить серйозна, та він чудово з нею справляється. Чудово справляється.

— Молодець, — сказала медсестра безбарвним голосом.

Мама потримала інгалятор, щоб він вдихнув. Наступної миті доктор Гендор уже обмацував його зламану руку. Лікар був якомога обережнішим, та все одно боліло страшенно. Едді хотів закричати, та зціпив зуби. Він боявся, що, як закричить, мати теж зарепетує. На передпліччі великими прозорими краплями виступив піт.

— Ви робите йому боляче, — жебоніла місіс Каспбрак. — Я ж бачу! У цьому немає жодної потреби! Припиніть! Вам не треба його кривдити! Він дуже тендітний, він не витримає такого болю!

Едді помітив, як розлючений погляд медсестри зустрівся з утомленими, стурбованими очами доктора Гендора. Йому здалося, що він побачив там мовчазний обмін фразами:

— Лікарю, виставте цю жінку за двері.

— Не можу. Не смію, — сказали його опущені очі.

Усередині болю чаїлася кришталева ясність (однак насправді Едді не хотів би переживати таке прозріння надто часто — ціна була зависокою), і завдяки тій мовчазній розмові Едді прийняв усе, що розказав йому містер Кін. Його інгалятор «ГідрОкс» був наповнений лише присмаченою водою. Астма сиділа не в його грудях, а в голові. Так чи інакше, а йому доведеться змиритися з правдою.

Едді поглянув на матір, і завдяки болю він побачив її дуже виразно: кожну квіточку на сукні від «Лейн Браянт»,[676] плями від поту під пахвами, де почали протікати підкладки, подряпини на її взутті. Він усвідомив, якими маленькими були її очі, що ховалися в складках плоті, і йому сяйнула страшна думка — ці очі були мало не хижацькими, мало не такими ж, як у прокаженого, який виліз із підвалу дому на Нейболт-стрит, 29. «Я вже йду, усе гаразд… не біжи, Едді, бо не втечеш…»

Доктор Гендор обережно взявся за місце перелому й стиснув. Вибухнув біль.

Едді відключився.

5

Йому дали випити якоїсь рідини, і доктор Гендор вправив кістки. Едді чув, як лікар пояснював матері, що то лише «зелений» перелом, і це не страшніше від будь-якого дитячого перелому.

— Це коли діти падають з дерев і щось ламають, — сказав він, і Едді почув розлючену відповідь матері:

— Мій хлопчик не лазить по деревах! А тепер кажіть усю правду! Наскільки це серйозно?

Медсестра дала йому пігулку. Плечем він знову відчув її груди, і був вдячний за їхню втішну пружність. Навіть затуманеними очима він бачив, що вона злиться, і Едді здалося, що він сказав: «Вона зовсім не прокажений, будь ласка, не думайте так, адже їсть вона мене лише тому, що любить», та, певне, і звуку не промовив, бо вираз обличчя дівчини не змінився.

У нього лишився примарний спогад про те, як його везуть в інвалідному візку, а десь позаду затихає материн голос: «Які ще години відвідування? Як ви смієте говорити мені про години відвідування?! Це ж мій син!»

Голос згасав удалині. Едді зрадів, що він затихав, зрадів власній сонливості. Біль зник, а разом із ним і ясність думок. Йому не хотілося думати. Йому хотілося плисти за течією. Едді відчував, що правиця стала важкою, як гиря. Він загадався, чи не наклали вже гіпс. Здавалося, він не помітив, так це чи ні. Краєм вуха він чув притлумлені звуки радіоприймачів, що грали в інших палатах, бачив невиразні постаті пацієнтів, які тинялися широкими коридорами — у лікарняних піжамах вони здавалися привидами. А ще було спекотно… дуже, дуже спекотно. Коли його вкотили до кімнати, він побачив, як сідало сонце — воно скидалося на гнівний помаранчевий пухир із кров’ю. «Наче велетенський клоунський ґудзик», — недоладно подумалося йому.

— Ну ж бо, Едді, ходити ти можеш, — почувся голос.

Едді виявив, що це справді так. Він ліг на ліжко, застелене хрустким, прохолодним простирадлом, і його накрили свіжим покривалом. Голос повідомив, що вночі болітиме, та застеріг, аби він нікого не кликав, поки не стане зовсім погано. Едді спитав, чи можна йому води. У склянці була соломинка з гнучкою гармошкою посередині. Вода виявилася холодною та смачною. Він випив цілий стакан.

Вночі боліло, сильно боліло. Він лежав з розплющеними очима і тримав у лівиці кнопку виклику, та не натискав її. На вулиці скаженіла гроза, і спалахував блакитно-білий вогонь блискавиці; Едді відвертався від вікна — він боявся побачити там потворне, усміхнене обличчя з вишкіром, викарбуваним на небі електричним розрядом.

Урешті він заснув, і йому наснився сон. Йому привиділося, що до лікарні завітали його друзі: Білл, Бен, Річі, Стен, Майк та Бев — вони приїхали на своїх велосипедах, тільки Річі з Біллом прикотилися на Сілвері. Він здивувався, коли побачив, що Беверлі вдягла сукню, — вона була чарівного зеленого кольору, як Карибське море на світлинах в «Нешенал джеоґрефік». Він не пригадував, щоб вона коли-небудь вдягала сукню — самі джинси, педалери[677] та те, що дівчата називали «шкільним набором»: спідниці й блузки, причому блузки були зазвичай білі та з круглим коміром, а спідниці — коричневі, гофровані й підрублені аж на середині гомілки, щоб не світилися подряпини на колінах.

Уві сні він побачив, що приїхали вони якраз о другій дня, коли починалися години відвідин, а його мати, яка терпляче чекала ще з одинадцятої, так репетувала, що всі оглядалися.

— Якщо ви гадаєте, що зайдете до мого сина, раджу вам змінити думку! — прогорлала мама Едді.

Тієї ж миті клоун, який увесь цей час також сидів у кімнаті для очікування (доти він зачаївся в кутку, прикривши обличчя журналом «Лук»), зірвався з місця й безшумно зааплодував, наче мім, махаючи руками в білих рукавичках. Він бавився й танцював, а тоді пішов колесом, зробив майстерне сальто назад, а місіс Каспбрак засипала прокльонами Невдах, і діти один за одним поховалися за Біллом, який просто стояв на місці, засунувши руки глибоко в кишені джинсів (мабуть, для того, аби ніхто, навіть він сам, не бачив, чи тремтять у нього руки). Ніхто, крім Едді, клоуна не помітив… хоча немовля, яке мирно спало в матері на руках, прокинулася й жалібно загорлало.

— Ви й так достатньо накоїли! — кричала мама Едді. — Я знаю, що то були за хлопці! У них були негаразди в школі, і навіть з поліцією! І коли вони мають якісь претензії до вас, це зовсім не значить, що вони мають щось і проти мого Едді. Я так йому й сказала, і він погодився. Він просив мене переказати, щоб ви забиралися, що між вами все скінчено і він не хоче мати з вами нічого спільного. Йому не потрібна ваша так звана дружба! Жоден з вас не потрібен! Я знала, що буде халепа, і ось, маєш! Мій Еддічка в лікарні! А такий тендітний хлопчик…

Клоун скакав та стрибав, сідав на шпагат і ходив на руках. Його посмішка була надзвичайно реальною, і уві сні Едді зрозумів, що саме цього Пеннівайзу й хочеться — загнати між ними здоровенного клина, розбити їхній клуб та знищити найменшу можливість бодай якихось злагоджених дій. Клоун був наче в диявольському екстазі: він зробив подвійне сальто й карикатурно цмокнув матір Едді в щоку.

— Х-х-хлопців, які ц-це з-з-зробили…

— Не переговорюй! — вискнула місіс Каспбрак. — Не смій мене переговорювати! Між вами все скінчено, кажу! Усе скінчено!

А тоді до кімнати забіг інтерн і сказав мамі Едді, що або вона буде поводитися тихо, або її змусять піти. Клоун почав вицвітати, вигорати і водночас мінятися. Едді побачив прокаженого, мумію, птаха; побачив перевертня та вампіра з лезами «Джилетт Блю Блейдс», всадженими в його ясна під дурнуватими кутами, наче криві дзеркала в карнавальному лабіринті; побачив чудовисько Франкенштейна та щось м’ясисте, схоже на мушлю, що плямкало, наче рот; побачив дюжину, сотню інших страхіть. Та перш ніж клоун розчинився в повітрі, Едді побачив його найстрашнішу подобу — обличчя власної матері.

— Ні! — спробував він закричати. — Ні! Ні! Тільки не вона! Не моя мама!

Та ніхто не озирнувся, ніхто його не почув. І в останні миті згасаючого сну в ньому заворушилися крижані хробаки жаху. Він зрозумів, чому його не почули. Він був мертвим. Воно вбило його, і він помер. Він був привидом.

6

Гірко-солодкий тріумф Соні Каспбрак від того, що вона відігнала так званих друзів Едді, випарувався тієї ж миті, як вона переступила поріг одиночної палати свого сина — двадцять першого липня. Вона не могла до кінця зрозуміти, чому це почуття так зненацька згасло або ж звідки на місці тріумфу взявся незрозумілий страх, та в обличчі сина було щось, не затьмарене болем та тривогою. Щось таке, чого вона ніколи раніше не бачила. Воно немов загострилося. Його лице застигло, стало гострим та пильним.

Сутичка матері Едді з його друзями трапилася не в кімнаті для очікування, як уві сні. Вона знала, що вони прийдуть — Еддіні «друзі», які, певне, вчать його курити й плювати хотіли на його астму; його «друзі», які настільки його поневолили, що коли він вертався додому, то весь вечір тільки про них і торочив; його «друзі», через яких Едді зламали руку. Соня про все розповіла сусідці, місіс Ван Претт.

— Настав час ляснути об стіл кількома картами, — похмуро сказала місіс Каспбрак.

Місіс Ван Претт мала жахливі проблеми зі шкірою, і можна було завжди розраховувати, що вона погодиться з усім, що скаже Соня, погодиться радо й мало не жалюгідно, та цього разу в неї стало духу заперечити.

— А мені думалося, ти зрадієш, що в нього взялися друзі, — сказала місіс Ван Претт, коли вони розвішували білизну перед роботою; стояла ранкова прохолода перших днів липня. — І йому безпечніше разом із іншими дітьми, ви так не гадаєте, місіс Каспбрак? Адже в місті стільки всього коїться, вбивають безневинних дітей…

Єдиним, що почулося у відповідь від місіс Каспбрак, було гнівне фиркання (насправді, вона тоді просто не спромоглася на адекватну вербальну відповідь, хоча й пізніше вигадала кілька дюжин, і деякі з них були дуже ущипливими), і коли того вечора зателефонувала сполохана місіс Ван Претт і спитала в Соні, чи піде вона з нею до «Біно» на Сейнт-Мері, як завше, місіс Каспбрак відповіла, що радше лишиться дома й задере ноги.

Ну, вона сподівалася, що нарешті місіс Ван Претт вдовольнилася. Вона сподівалася, що нарешті місіс Ван Претт зрозуміє — того літа секс-маніяк, який вбивав дітей та немовлят, був не єдиною загрозою, що поширилася в Деррі. Ось, погляньте: її син лежить на одрі болю в Центральній деррійській лікарні, і може статися, що він більше не зможе користуватися своєю рукою, вона чула про таке, або ж, Боже збав, кістяна скалка від перелому може потрапити до артерії й віднестися кров’ю до самого серця, проколоти його, вбити Еддічку, та, о, звісно, Господь такого ніколи не допустите та вона ж чула, що й таке буває, тож це значить, що Господь Всемогутній іноді таке попускав. У деяких випадках.

Тож вона взялася чекати на довгому й тінистому ґанку лікарні, бо знала, вони з’являться, і з холоднокровністю вирішила назавжди покласти край так званій «дружбі», цьому товариству, від якого самі зламані руки та одри болю.

Врешті вони прийшли, як вона й очікувала, і на превеликий жах вона побачила, що серед них був ніґґер. Не те щоб вона щось мала проти ніґґерів, адже вона вважала, що в них було повне право займати в автобусах у північних районах які-завгодно місця, їсти в буфетах разом із білими, і в кінотеатрах їх не варто примушувати сидіти на ніґґерській гальорці, якщо вони не турбують білих

(жінок)

людей, однак вона ще й вірила в те, що сама називала «Пташиною теорією»: дрозди літають з дроздами, а не з малинівками. Ґраклі вили гнізда з ґраклями, і вони не схрещувалися з горобцями або соловейками. «Кожному своє» — таким було її гасло, і коли вона побачила, як разом з усіма весело тиснув на педалі Майк Хенлон, і те, що він їхав так, наче так і має бути, загартувало її впевненість і перелякало ще більше. «Ти ніколи не казав мені, що серед твоїх друзів є ніґґер», — подумала вона так докірливо, наче Едді був поряд і міг її чути.

Ну, думала вона двадцять хвилин по тому, заходячи до кімнати, В якій лежав її син із правицею у величезній пов’язці, примотаній йому до грудей (їй було боляче на нього дивитися), вона відправила їх подалі, добрячого копняка отримали. У жодного з них, окрім того малого Денбро, не набралося сміливості бодай щось сказати. Лише дівчисько, чиїм би воно не було, глипнуло на неї двійком зелених, як у шльондри, очей, — Соня Каспбрак одразу ж вирішила, що вона звідкись із Нижньої головної вулиці або зовсім з якихось нетрів — та втримало язика за зубами. Якби вона бодай пискнула, Соня поділилася б з нею деякими думками. Розказала б, що за дівчата вештаються з хлопцями і як їх називають. І вона не дозволить своєму синові тинятися з дівками з такими прізвиськами.

Інші лише втупилися в землю та шаркали ногами. Як вона й думала. Коли вона висказала їм усе, що хотіла, вони повсідалися на свої велосипеди й забралися геть. Малий Тозіер всівся на багажник величезного та хисткого з вигляду велосипеду, яким педалив Денбро, і всередині місіс Каспбрак все здригнулося, коли їй подумалося, скільки разів катався на тій розвалині її Еддічка, ризикуючи переламати всі ноги, руки, шию та занапастити власне життя.

«Я зробила це заради тебе, — думала вона, заходячи в лікарню, гордо звівши підборіддя. — Знаю, що спершу ти дещо розчаруєшся, та це природно. Батькам видніше, адже саме тому Бог і створив батьківство — дітей треба направляти, виховувати та… захищати». Так, спершу він розчарується, та, зрештою, зрозуміє. І якщо вона й почувала полегкість, то це через Едді. Що відчуваєш, коли рятуєш сина від поганого товариства, як не полегкість?

Однак цю полегкість зіпсувала незручність: вона поглянула в обличчя Едді, і він не спав, як вона думала. Замість того аби застати сина накачаним таблетками й розбудити його, коли він ще буде очманілим, заспаним, дезорієнтованим та психічно вразливим, вона наштовхнулася на цей гострий, пильний позір, напрочуд відмінний від звичного, м’якого, обережного погляду Едді. Хоча Соня про це не знала, Едді, як і Бен Генксом, був з тих людей, які зиркали на чиєсь обличчя, аби перевірити, що за емоційна погода панує на ньому, а тоді хутко відводили погляд. Та він просто дивився на неї («Певне, це все пігулки, — подумала вона, — точно. Треба буде сказати про це докторові Гендору»), і відвести очі захотілося не йому, а їй. «У нього такий вигляд, наче він знав, що я прийду», — сяйнуло їй, і ця думка мала б її ощасливити, адже хлопчик, який сидить та чекає на свою матусю, — це справжнє благословення Господнє…

— Ти прогнала моїх друзів, — слова були безбарвними, без питання або сумніву в них.

Вона здригнулася так, наче від уколу провини. Перша ж думка, що промайнула в її голові, справді була винуватою. «Звідки йому це відомо? Він не міг про таке знати!» — і за ці почуття Соня Каспбрак розлютилася на себе (й на нього).

— Як ти сьогодні почуваєшся, Еддічку?

Саме так і потрібно було сказати. Хтось наплів зайвого — якась легковажна медсестра-волонтер або ж та некомпетентна й сварлива дівка, яку вона бачила минулого дня. Точно хтось наплів.

Едді продовжував мовчати.

Вона пройшла далі в кімнату, сповнена ненависті до боязкого, мало не сором’язливого відчуття, що розрослося всередині, і вона не довіряла йому, бо ніколи раніше не почувалася поряд із Едді боязко або сором’язливо. Окрім цього в ній визрівав гнів, хоча поки що він був у зародковому стані. Яке він мав право змушувати її так почуватися? Після всього, що вона для нього зробила, чим заради нього пожертвувала?

— Я розмовляла з доктором Гендором, і він сказав, що скоро ти будеш як новенький, — жваво промовила вона й сіла на стілець із прямою спинкою, що стояв біля ліжка. — Звісно ж, якщо виникнуть бодай найменші ускладнення, ми поїдемо до спеціаліста в Портленд. А як буде треба, то й в Бостон, — вона всміхнулася так, ніби подала йому милостиню.

Посмішки у відповідь не було. Едді так само мовчав.

— Едді, ти мене чуєш?

— Ти прогнала моїх друзів, — повторив він.

— Так, — мовила вона, кинувши прикидатися, і більше нічого не сказала.

У цю гру можна було гратися вдвох. Вона просто поглянула йому у вічі.

Та трапилася дивна річ. Навіть не так — жахлива річ. Очі Едді немов… немов збільшилися. Сірі нитки в його райдужці наче рухалися самі по собі — ширяли, ніби грозові хмари. Зненацька вона зрозуміла, що він не «набрав на губу», не «надувся як сич» абощо. Він мало не світився від гніву і… і Соня раптом злякалася, бо їй здалося, що крім її сина в палаті є ще щось. Вона опустила очі й почала нишпорити в сумочці. Вона шукала «Клінекси».

— Так, прогнала, — сказала вона й усвідомила, що голос її не підводив… принаймні поки вона дивилася вбік. — Тебе було серйозно травмовано, Едді. Наразі тобі не варто бачити жодних відвідувачів, окрім власної мами, а такі відвідувачі, як вони, тобі геть не треба. Якби не вони, ти б зараз сидів удома й дивився телевізор або ж майстрував би собі в гаражі свого мінікара.

Едді плекав мрію збудувати мінікар та поїхати з ним до Бенгора. І якби він переміг, йому б подарували повністю оплачувану поїздку до Аркона, штат Огайо, на Національні перегони мінікарів. Соня дозволяла йому тішитися цією мрією скільки заманеться, оскільки повне завершення мінікара, зробленого з самих ящиків від апельсинів та коліс від дитячого візка «Чу-чу», саме цим і було — лише мрією. Ясна річ, вона навіть не думала дозволяти Едді взяти участь в такому небезпечному заході, і байдуже, де його проводитимуть, — у Деррі, Бенгорі чи Арконі, адже, як вона дізналася зі слів Едді, треба буде летіти літаком, а тоді, наче самогубець, треба пірнати з гори на мінікарі без гальм. Та, як казала її мати, не знає — спить спокійніше (також її мати полюбляла говорити «не бреши, хай диявол плаче», та коли справа доходила до афоризмів, Соніна пам’ять, як і в більшості людей, працювала навдивовижу вибірково).

— Не вони зламали мою руку, — сказав Едді тим самим монотонним голосом. — Учора я говорив це доктору Гендору, а сьогодні вранці повторив те саме містеру Неллу. Руку мені зламав Генрі Баверз. З ним були й інші, та руку зламав він. Якби зі мною були мої друзі, цього б ніколи не трапилося. Так сталося тому, що я був сам.

Ці слова змусили її згадати про ремарку місіс Ван Претт про те, як безпечніше бути в товаристві друзів, і гнів тигром скочив уперед. Вона ривком звела голову.

— Це не має жодного значення, і тобі це відомо! Едді, ти що, думаєш, що твоя матуся з дуба впала? Так ти думаєш? Мені прекрасно відомо, чому той Баверз зламав тобі руку. Той Педді[678] й до нас заходив. А руку тобі зламали тому, що ти та твої «друзі» якимсь чином насолили тим розбишакам. І що, ти гадаєш, трапилося б таке, якби ти послухав мене з самого початку й не тинявся з ними?

— Ні… гадаю, могло б трапитися дещо значно гірше, — відказав Едді.

— Едді, ти ж не серйозно.

— Ще й як серйозно, — сказав він, і вона відчула, як від нього, як з нього хвилями пульсує енергія. — Білл та решта моїх друзів повернуться, ма. Ось що я знаю. І коли вони прийдуть, ти їх не чіпатимеш. І слова не скажеш. Це мої друзі, і ти не вкрадеш їх у мене тому, що злякалася лишитися сама.

Вона подивилася на нього враженим, настраханим поглядом. На очі набігли сльози й вихлюпнулися на щоки, змочивши пудру.

— Ось як ти з мамою заговорив, — рюмсала вона. — Можливо, саме так твої «друзі» говорять зі своїми батьками. Певне, в них і навчився.

Розплакавшись, вона відчула себе безпечніше. Зазвичай, коли вона пускала сльози, Едді теж плакав. Знайдуться люди, які назвуть це брудним прийомом, та чи можна говорити про брудні прийоми, коли справа йде про безпеку її дитини? Вона так не думала.

Вона підвела заплакані очі, водночас відчуваючи невимовний сум, знедоленість, зраду… і впевненість. Едді не вистоїть перед такою навалою сльозливого горя. Той гострий вираз полишить його обличчя. Можливо, він почне трохи сипіти, хапати повітря, і це буде ознака, добре відомий їй знак того, що бій скінчено, що вона здобула чергову перемогу… і все заради нього. Як завше, заради нього.

Вона була настільки шокована побачити на його обличчі той самий вираз, — якщо воно й змінилося, то стало ще жорсткішим, — що мало не захлинулася. Під тим виразом причаївся сум, та навіть це було страшно: її вразило те, що цей сум видавався дорослим, а коли вона думала, про те, що Едді дорослішає, в її свідомості починала тріпотіти перелякана пташка. Так вона почувалася в ті рідкісні миті, коли загадувалася, що буде, коли Едді відмовиться вступати до Деррійського бізнес-коледжу, або до Університету Мейну в Ороно, або до Хассона в Бенгорі, і не буде вертатися з пар додому; що буде, якщо він познайомиться з якоюсь дівчиною, закохається та захоче з нею одружитися. «А як я впишуся в таку картину? — кричала перелякана пташка, коли з’являлися ці дивні, мало не кошмарні думки. — Хіба в такому житті знайдеться місце для мене? Я люблю тебе, Едді! Люблю! Я піклуюся про тебе, бо люблю! Ти не вмієш готувати, міняти постіль, прати білизну! Та й нащо воно тобі? Я знаю це замість тебе! Знаю, бо люблю тебе!»

Та тут він і сам це промовив:

— Я люблю тебе, ма. Та ще я люблю своїх друзів. І мені здається… гадаю, ти змушуєш себе плакати.

— Едді, ти робиш мені дуже боляче, — прошепотіла вона, і його обличчя роздвоїлося, розтроїлося від напливу свіжих сліз.

Коли попередні сльози з’явилися за її власним бажанням, цих вона не чекала. Вона була по-своєму міцною жінкою — вона провела чоловіка до могили й не розклеїлася, знайшла роботу на ринку праці під час Депресії, коли це було зовсім не легко, виховала сина та завжди боронила його, якщо виникала така потреба. Це були її не сплановані, щирі сльози за багато років — певне, перші відтоді, як п’ятирічний Едді захворів на бронхіт: він лежав на своєму одрі болю, палав у гарячці, заходився кашлем, задихався, і вона була певна, що він помре. Зараз вона плакала через той лячно дорослий, чужий вираз його обличчя. Вона боялася за сина, і боялася, власне, його самого — боялася аури, що розрослася навколо нього… аури, яка немов чогось домагалася від неї.

— Ма, не примушуй мене вибирати між тобою і моїми друзями, — голос у Едді звучав нерівно, напружено, проте хлопчик тримав його під контролем. — Бо це не чесно.

— Це погані друзі, Едді! — навіжено скрикнула вона. — Я це знаю, чую всім серцем — від них тобі будуть самі горе та біль!

І найжахливішим було те, що вона справді це відчувала: щось подібне вона помітила в очах малого Денбро, який стояв перед нею з руками в кишенях та палаючим на літньому сонці рудим волоссям. Він мав такі серйозні, химерні й далекі очі… просто як зараз у Едді.

І хіба навколо нього не було такої ж аури, як в Едді? Такої ж, тільки ще сильнішої? Вона надала, що так.

— Ма…

Вона скочила на ноги так рвучко, що мало стільця не перекинула.

— Я повернуся ввечері, — сказала вона. — Це все від нещасного трапунку, шоку, болю, від усього разом, ось чому ти так говориш. Я твоя мати, я знаю. Ти… ти… — вона взялася намацувати серед буревію думок свою заготовлену промову. — 3 тобою трапилося нещастя, та все буде добре. Я права, Едді, от побачиш. Це погані друзі. Не нашого штибу. Тобі не слід з ними знатися. Задумайся та спитайся в себе, чи брехала тобі твоя мати. Бодай колись. Задумайся та… та…

«Я тікаю! — збентежено подумала вона, і їй стало млосно й боляче. — Тікаю від власного сина! О Господи, невже це правда?!»

— Ма.

Ще мить — і Соня б утекла, настрахана свою дитиною, бо здогадалася, що її хлопчик став чимось більшим, ніж просто Едді: вона відчувала в ньому його «друзів» та ще дещо — щось нелюдське, і вона злякалася, що воно кинеться на неї. Його немов щось ухопило, якась жаска гарячка — так само, як п’ятирічного Едді колись вхопив бронхіт, від якого він мало не помер.

Соня заклякла, схопившись за дверну ручку. Вона боялася почути те, що він може сказати… та коли Едді заговорив, з його вуст злетіли такі несподівані речі, що вона його не зрозуміла. А коли прийшло усвідомлення, воно прибило інші її думки, наче мішок з цементом, і на мить їй здалося, що вона зараз зомліє.

Ось що сказав Едді:

— Містер Кін говорить, що мої ліки від астми — це лише вода.

— Що-що? — вона втупила в нього палаючі очі.

— Звичайнісінька вода. З якоюсь засипкою, що додає їй медичного присмаку. Він сказав, що це зветься пла-це-бо.

— Брехня! Звичайнісінька брехня! Нащо було містеру Кіну тобі так брехати? Ну, у Деррі є й інші аптеки, чи не так? І я гадаю, що…

— У мене було трохи часу подумати над цим, — тихо, проте невблаганно вів далі Едді, не зводячи з матері очей, — і я гадаю, що він сказав правду.

— Еддічка, кажу тобі, він збрехав!

Повернувся, тріпочучи крилами, панічний страх.

— І я гадаю, — говорив Едді, — що це має бути правдою, адже на інгаляторі немає жодних застережень — наприклад, ніде не сказано, що стане погано, коли перебрати. І навіть…

— Едді, я не бажаю цього слухати! — скрикнула вона й притисла руки до вух. — Ти…. ти… ти сам не свій, ото й усе!

— Навіть якщо це такі ліки, які можна просто зайти й купити без рецепта, до них зазвичай додають аркуш із особливими вказівками, — вів далі Едді, не підвищуючи тону. Його сірі очі прикипіли до неї, і Соня не могла ні опустити погляду, ані відвести його. — Навіть якщо це сироп від кашлю «Вікс»… або ж твій «Ґерітол».

Він замовк на кілька секунд. Соня відняла руки від вух, і вони просто повисли — тримати їх стало надто важко. Вони наче свинцем налилися.

— І схоже, ма… схоже, ти про це знала.

— Едді! — мало не завила вона.

— Адже, — говорив собі Едді, наче нічого не почув — він насупився, зосередившись на власних словах, — адже батьки мають розбиратися в ліках. Бігме, я користуюся інгалятором п’ять, а то й шість разів на день. І ти б цього не дозволила, якби це могло мені якось зашкодити. Бо такий твій обов’язок — берегти мене. Так, адже ти стільки разів це повторювала. Тож… мамо, ти знала про це? Знала, що в інгаляторі звичайнісінька вода?

Вона нічого не сказала. Губи в неї тремтіли. Їй здавалося, наче всеньке лице тремтить. Соня більше не плакала. Було надто страшно, аби плакати.

— Бо якщо знала, — сказав так само насуплений Едді, — якщо справді знала, мені хотілося б знати, чому. Дещо я можу й сам додумати, та не розумію, чому моя мама хоче, аби я думав, що вода — це ліки… або що астма живе тут, — він тицьнув себе в груди, — коли містер Кін каже, що вона лише тут, — він приклав пальця до голови.

Вона думала, що одразу все й пояснить. Пояснить тихо, логічно. Розкаже, як їй думалося, що він помре, коли йому було п’ять рочків, про те, що вона б збожеволіла з горя, адже втратила чоловіка лише за два роки до того. Про те, як вона зрозуміла, що дитину може захистити лише любов та пильність; розповіла б про те, що дитину потрібно доглядати, як сад, — що її потрібно полоти, угноювати, а іноді й проріджувати та обрізати зайве, як би при цьому не боліло. Вона б розказала, що іноді дитині (а особливо такій тендітній дитині, як Едді) краще думати, що вона хвора, аніж хворіти насправді. Вона б завершила промову істиною про нетямущих лікарів та чудодійну силу любові. Соня б сказала, що в нього є астма, вона це знає, і байдуже, що думають лікарі, байдуже, що вони йому виписують. Вона б сказала, що ліки робляться не тільки в ступках дурнуватих всюдисущих аптекарів. «Едді, — сказала б вона, — це ліки, бо ліками їх зробила материнська любов, і так і буде, якщо ти дозволиш мені, якщо тобі хочеться, аби я й надалі піклувалася про тебе. Такою силою Бог наділяє всіх турботливих матерів. Прошу тебе, Еддічку, серденько моє, благаю, повір».

Та насправді вона й слова не промовила. Страх був надто сильний.

— Та може бути, що нам і говорити про це не варто, — продовжував Едді. — Містер Кін міг просто пожартувати зі мною. Іноді дорослі… ну, люблять пожартувати з малечею. Бо діти повірять у що завгодно. Це зовсім не гарно, проте інколи дорослі поводяться саме так.

— Так, — одразу ж погодилася Соня Каспбрак. — Вони люблять такі жарти, і часто такі дорослі — люди і злі, і дурні… і… і…

— Тож я пильнуватиму, щоб не надурили Білла або ще когось із мої друзів, — сказав Едді, — а сам буду й надалі користуватися інгалятором. Так буде краще за все, правда?

Тільки тепер, коли вже було запізно, вона зрозуміла, як розумно — і як підступно — підловив її Едді. Це було схоже на шантаж, та хіба в неї був вибір? Їй закортіло спитати, як він міг так маніпулювати власною матір’ю. Вона відкрила рота… і знову стулила його. Скидалося на те, що в теперішньому стані він не змовчить.

Та вона знала одну річ. Так. Одну річ вона знала напевне: ноги її більше не буде в аптеці довгоносого містера Кіна.

— Ма? — обірвав її думки напрочуд сором’язливий голос.

Вона звела погляд і побачила, що перед нею знов Едді, лише її Едді, тож вона одразу ж підійшла до його ліжка.

— Ма, можна тебе обійняти?

Вона пригорнула його, та дуже обережно, щоб не зачепити його зламану руку (і щоб з перелому не відкололися кістяні скалки й не помчали його кровоносною системою до самого серця — яка ж мати захоче вбити свою дитину власного любов’ю?), і Едді обійняв її у відповідь.

7

Якби в Едді спитали, він би сказав, що його мама пішла саме вчасно. Під час розмови він відчував, як накопичувалося повітря в горлі та легенях — нерухоме й зіпсуте, як застояна отруйна вода.

Він почекав, поки за нею не заклацнулися двері, а тоді засипів, хапаючи ротом повітря. Кисле повітря ходило в горлі, штрикаючи його, наче гаряча кочерга. Едді сіпнувся за інгалятором. Заболіла хвора рука, та йому було байдуже. Він вприснув собі потужну дозу розчину. Хлопчик глибоко затягнувся камфорним смородом та подумав: «Та хай і пла-це-бо — байдуже, як його називати, коли воно діє».

Він відкинувся на подушки, заплющивши очі й уперше дихаючи вільно відтоді, як зайшла його мати. Едді боявся, дуже боявся. Те, що він їй наговорив, як поводився… то був він і водночас анітрохи не він. Щось у ньому запрацювало, запрацювало через нього, якась сила… і мати її теж відчула. Він це помітив по її очах і по тому, як тремтіли її губи. В нього не було відчуття, що ця сила зла, та її неймовірна сила лякала. Це було схоже на те, як у парку розваг ідеш до по-справжньому небезпечного атракціону й при цьому розумієш, що не виберешся звідти, поки все не скінчиться, і будь що буде.

«Дороги назад нема, — подумав Едді, відчуваючи гарячу, сверблячу вагу пов’язки на зламаній руці. — Ніхто не піде додому, поки не доберемося до самого кінця. Але це так страшно, Господи, я так боюсь»… І він знав, що просив матір не позбавляти його друзів з причини, яку б ніколи їй не відкрив: «Сам я цього не подужаю».

Потім він трохи поплакав, а тоді заснув бентежним сном. Йому снилася темрява, в якій безперестану стугоніли потужні мотори — то був звук дренажних насосів.

8

Коли того вечора до лікарні повернулися Білл та решта Невдах, небо знову спохмурніло. Едді зовсім не здивувався, коли побачив, як вони шеренгою заходять до палати. Він знав, що вони повернуться.

Весь день стояла спека (пізніше люди погодяться, що третій тиждень липня видався найгарячішим у винятково жаркому літі), і близько четвертої почали збиратися грозові хмари — фіолетово-чорні, велетенські, вагітні дощем, заряджені громовицями. Громадяни поспішали у своїх справах, раз-по-раз нервово зиркаючи на небо. Більшість сходилася на тому, що до вечора вперіщить і приб'є вологу задуху. Деррійські парки та гральні майданчики, на яких того літа й без того було не дуже людно, до шостої геть спорожніли. Дощ іще не розпочався, і нерухомі гойдалки просто висіли, не відкидаючи тіні в химерній, пласкій жовтизні. Густо пробасив грім. Цей гул, гавкіт собаки й тихе бурчання автомобілів на Головній вулиці були єдиними звуками, які долинали до Едді крізь вікно, поки не завітали Невдахи.

Білл зайшов першим, за ним — Річі. Слідом з’явилися Беверлі зі Стеном, далі в дверях вигулькнув Майк. Замикав процесію Бен. З вигляду йому було до біса незручно в білому гольфі.

Серйозні діти підійшли до ліжка. Навіть Річі не посміхався.

«їхні обличчя, — вражено подумав Едді. — Це труба, їхні обличчя!»

Він побачив у них те, що того ж дня бачила його мати, — дивне поєднання могутності й безсилля. Їхню шкіру залила жовта заграва, від чого обличчя стали примарними, далекими, розмитими.

«Ми на переході, — думав Едді. — Переходимо в щось нове — ми на межі. Та що лежить по той бік? Куди ми йдемо? Куди?»

— П-п-привіт, Ед-д-ді, — сказав Білл. — Й-й-ак справи?

— Нормально, Великий Білле, — відповів Едді й спробував посміхнутися.

— Гадаю, вчора в тебе був нічого так деньок, — мовив Майк.

За його голосом гримнуло. У палаті Едді не було ввімкнено ні горішньої, ні настільної лампи, і скалічене світло лише на мить вихопило їх із сутінок. Едді подумав про всеньке світло, яке розлилося в ту мить по Деррі, — про те, як воно стелилося довгими й незворушними пасмами через весь МакКаррон-парк, ліниво й розсіяно променіло крізь дірки на даху Мосту Поцілунків, від чого Кендаскіґ скидалася на чорне блискуче скло, що перетинало своїм широким пласким тілом усеньке Пустовище. Він подумав про гойдалки, які мертвотно позаклякали позаду Деррійської початкової школи, тим часом як грім дедалі гучнішав; він думав про це жовте світло й про нерухомість — здавалося, наче все місто заснуло… або вимерло.

— Так, — погодився він. — Визначний був день.

— М-м-мої старі п-післяз-завтра ввечері йдуть в к-к-кіно, — сказав Білл. — Н-на прем’єру. Тоді м-ми їх з-зробимо. С-ср-ср…

— Срібні кульки, — договорив за нього Річі.

— А я гадав…

— Так буде краще, — стиха мовив Бен. — Думаю, ми могли б і кулі зробити, однак самих думок замало. Якби ми були дорослими…

— Ага, якби ми були дорослими, світ осяяла б веселка, — сказала Беверлі. — Дорослі вміють майструвати все, що завгодно, так? Дорослі можуть робити все, що їм заманеться, і в них завжди все виходить, — вона засміялася нервовим, зазубленим сміхом. — Білл хоче, щоб у Нього стріляла я. Як тобі таке кіно, Едді? Зви мене просто Беверлі Оуклі[679].

— Про що ви торочите? — спитав Едді, та однаково він уже почав здогадуватися.

Бен узявся пояснювати. Вони переплавлять один з його срібних доларів на дві срібні кульки, трохи менші від кульок у підшипниках.

А тоді, якщо в будинку під номером 29 на Нейболт-стрит на них справді чигатиме перевертень, Беверлі прострелить Його голову Білловою «Вишенькою». Па-па, вовкулачка. І, якщо вони не помилялися щодо потвори з багатьма обличчями, — па-па, Воно.

Певне, обличчя Едді перемінилося, бо Річі засміявся й кивнув.

— Чудово тебе розумію, чуваче. Коли Білл заговорив про стрілянину з рогачки, а не батьківського пістоля, я подумав, що в нього останні звивини розпрямилися. Та сьогодні в обід… — він зупинився й кашлянув, бо хотів сказати «сьогодні в обід, після того як твоя мамка дала нам реактивного копняка», а це, вочевидь, було б не дуже добре. — В обід ми сходили на сміттєзвалище. Білл захопив свою «Вишеньку». Ось диви.

З задньої кишені він дістав розплюснуту бляшанку від консервованих ананасів «Дель Монте». Посередині була дірочка з зазубреними краями діаметром у два дюйми.

— Беверлі, камінець, двадцять футів. Як на мене, схоже на тридцять восьмий калібр. Базічелло це переконало. А коли Базічелло в чомусь упевнений, це вам не шо попало.

— Ціляти в бляшанки — одне, — сказала Беверлі. — Якби там було щось інше… щось живе… Білле, ти маєш стріляти. Ну серйозно.

— Н-ні, — відмовив Білл. — Ми в-в-всі с-спробували. Т-ти й сама б-бачила, що з ц-цього в-в-вийшло.

— А що вийшло? — запитав Едді.

Білл взявся розказувати, повільно, гальмуючи, а Беверлі стояла, стиснувши губи в білу лінію, й дивилася в вікно. З причин, які вона не могла собі пояснити, вона не просто боялася — її геть спантеличило те, що трапилося того дня. По дорозі до лікарні вона знову заходилася переконувати їх, що потрібно зробити справжні кулі… не тому, що вона була впевненіша за Білла з Річі в їхній дієвості, а тому, що коли з того будинку й справді щось вилізе, пістолет опиниться в

(Біллових)

чиїхось інших руках.

Та важко сперечатися з фактами. Усі вони взяли по десять камінців, а тоді стріляли з «Вишеньки» по десятьох бляшанках, розставлених на відстані у двадцять футів. Річі поцілив у одну з десяти (та й того разу камінь лише перекинув банку), Бен — у дві, Білл — в чотири, Майк — у п’ять бляшанок.

Здавалося, Беверлі стріляла невимушено й майже не цілилась, та все одно поцілила дев’ять з десяти банок у самісінький центр. Десята перекинулася, коли камінь відскочив від обідка.

— Та сп-першу т-треба виготовити с-с-снаряди.

— Післязавтра ввечері? Мене вже тоді мають виписати, — сказав Едді.

Мати буде не в захваті… та він не думав, що вона сильно пручатиметься. Не після сьогоднішньої розмови.

— Болить рука? — запитала Беверлі.

На ній була рожева сукня, на яку вона попришивала маленькі квіточки, — не така, як уві сні. Мабуть, після того як їх прогнали, вона поверталася додому. Сукня була шовкова або нейлонова, і Беверлі виглядала в ній дуже доросло та водночас і дуже по-дитячому — наче дівчинка, яка вирішила погратися в моду. Вона мала замріяний, далекий вираз. «Закладаюся, вона така сама, коли спить», — подумав Едді.

— Та не дуже, — сказав він.

Вони трохи поговорили, а коми в розмові розставляв грім. Едді не питав, що трапилося, коли вони приходили сюди раніше, і ніхто про це не згадав. Річі дістав «йо-йо», вигуляв песика раз чи два, і сховав його назад.

Розмова забуксувала, і під час однієї з мовчанок щось клацнуло. Едді заозирався й побачив у Білловій руці щось, від чого його серце сполохано закалатало. На мить йому здалося, що він побачив ножа. Та тоді Стен увімкнув горішнє світло, морок розтанув, і Едді побачив, що то всього лише кулькова ручка. В освітленні вони знову стали звичайними, справжніми — його друзями.

— Я подумав, що ми могли б розписатися на твоїй пов’язці, — сказав Білл і подивився Едді просто в очі.

«Та річ не в цьому, — раптово сяйнула Едді моторошна думка. — Це контракт. Великий Білле, ми підписуємо угоду, чи не так? Угоду або ж найближчий її аналог». Він злякався… а тоді йому стало соромно, і він розізлився на себе. Якби він зламав руку трохи раніше, хто б її підписав? Хто, крім його матері або ж, мабуть, доктора Гендора? Його тітоньки в раю?

Це були його друзі, мати помилилася — вони не були поганими друзями. «Певне, не буває поганих чи хороших друзів, — подумалося йому. — Певне, бувають просто друзі — ті, хто лишаться з тобою, якщо тебе скривдили, хто складе тобі компанію й позбавить самотності. Мабуть, за них варто боятися, сподіватися, жити. Певне, за них можна й померти, якщо буде така потреба. Не буває хороших друзів. Не буває поганих друзів. Є лише люди, з якими хочеться бути разом, з якими потрібно бути разом — люди, що збудували домівки в твоєму серці».

— Окей, — сказав Едді трішки хрипким голосом. — Окей, Великий Білле, це було б круто.

Білл урочисто схилився над ліжком і написав своє ім’я на бугристому гіпсі, під яким загоювалась Еддіна рука. Літери в нього вийшли великими й переплетеними. У Річі підпис вийшов розгонистим. Бенів почерк був вузьким, на противагу тому, що він — товстим, і літери хилилися назад. Здавалося, дмухнеш, і вони перекинуться. У Майка Хенлона підпис вийшов великим та незграбним, бо він був шульгою, і йому було важко притулитися. Він розписався над ліктем і обвів ім’я колом. Коли над ним схилилася Беверлі, Едді почув легкий запах квіткового парфуму. Вона розписалася округлим палмерівським письмом[680]. Останнім був Стен: своє ім’я він вивів на зап’ястку Едді — дрібними, щільно стиснутими літерами.

А тоді вони всі відступили назад, немов усвідомивши, що зробили. На вулиці знову забурмотів грім. На мить дерев’яне оздоблення палати поплямувала миготлива блискавиця.

— Це все? — спитав Едді.

Білл кивнув.

— Й-й-якщо зм-можеш, п-п-приходь д-до мене післяз-з-завтра, коли п-п-повечеряєш, о-окей?

Едді кивнув, і тему закрили.

Далі розмова точилася мляво й безладно. Вони трохи поговорили на тему, від якої того липня гуділо все Деррі — про суд над Річардом Макліном: його посадили за те, що він до смерті забив дрючком власного пасерба Дорсі, і йому ж приписували вбивство старшого брата Дорсі, Едді Коркорана, який зник того літа. Лише два дні по тому Маклін розколеться на лаві підсудних і зі сльозами зізнається в злочині, та Невдахи зійшлись на тому, що, певне, до зникнення Едді він не мав жодного стосунку. Хлопчик або втік… або його схопило Воно.

Вони пішли приблизно за чверть до сьомої, а дощ так і не пішов. Небо супилося й після того, як прийшла та пішла мама Едді (її нажахали підписи на синовій пов’язці, і навіть дужче настрахало його рішення виписатись із лікарні вже наступного дня, адже сама вона думала, що йому потрібен щонайменше тиждень непорушного спокою, аби, користуючись її словами, «всілися кісточки»).

Урешті-решт грозові хмари розійшлися й попливли геть. На Деррі й крапля дощу не впала. Та вологість лишилася, і тієї ночі люди спали на ґанках, на газонах, у гамаках та на задніх дворах.

Дощ пішов наступного дня, невдовзі після того, як Беверлі побачила жахіття, що трапилося з Патріком Гокстеттером.

1

Скінчивши оповідь, непевною рукою Едді наливає собі ще випити. Він дивиться на Беверлі й каже:

— Ти бачила Його, чи не так? Бачила, як Воно схопило Патріка Гокстеттера. Наступного дня після того, як ви розписалися на моїй пов'язці.

Решта нашорошує вуха.

Беверлі відкидає назад волосся — воно здіймається рудою хвилею. Її обличчя виглядає неприродно блідим. Тремкими пальцями вона дістає з пачки останню цигарку й чиркає «Біком». Вона не може зловити вогонь кінчиком цигарки. За кілька секунд Білл бере її за руку — делікатно, проте міцно — й направляє її. Беверлі вдячно зиркає на нього й випускає хмару блакитно-сірого диму.

— Ага. Бачила, — каже вона й здригається.

— Він був н-несповна р-р-розуму, — мовить Білл і думає: «Сам факт, що того літа Генрі дозволив такому пришелепку, як Патрік Гокстеттер, тинятися разом з ними, уже про щось говорить, чи не так? Або Генрі втратив трохи привабливості й харизми, або його власне божевілля так розрослося, що й Гокстеттер здавався йому нормальним. Та й те, й інше зводиться до одного — до того, що Генрі… як це назвати? „Розпадом особистості“? Так воно зветься? Так, з огляду на те, що з ним трапилося й де він зараз, гадаю, це саме воно».

«І є ще дещо на підкріплення цієї гадки», — думає Білл, та пригадати цього повністю він поки не може. На початку серпня, коли вже от-от мала скінчитися літня школа, завдяки якій їм вдавалося уникати Генрі, вони з Річі та Беверлі ходили до автобази братів Трекерів — хіба тоді до них не підходив Віктор Кріс? Переляканий Віктор Кріс? Так, було таке. Тоді все невблаганно котилося до завершення, і наразі Білл гадає, що це відчуло все місто, а краще за всіх — Невдахи та Генрі з його посіпаками. Та це трапиться дещо згодом.

— Точно-точно. Патрік Гокстеттер був несповна розуму, — каже Беверлі безживним голосом. — У класі жодна дівчинка не хотіла сідати перед ним. Сідаєш, берешся розв'язувати задачі, писати твір або складати оповідання, аж раптом чуєш, як він торкається тебе… легко, як пір’ячко, проте сама рука гаряча й спітніла. М’ясиста.

Бона сковтує, і її горло тихо клацає. Інші серйозно, замислено спостерігають за нею.

— Відчуваєш її на тілі, на грудях. Не те, щоб котрась із нас мала тоді нормальні груди. Та, здається, Патріку було начхати. Ти відчуєш той… той дотик, відсмикнешся, а коли розвернешся, Патрік сидітиме й шкіритиметься, розтягнувши в посмішці свої великі, немов би гумові губи. І в нього був пенал…

— З мухами, — зненацька каже Річі. — Точняк. Він ляскав їх зеленою лінійкою та складав до пеналу. Пригадую навіть, як він виглядав: червоний такий, з хвилястою відсувною кришкою.

Едді киває.

— Відсмикнешся, а він вишкіриться, ще й міг відкрити пенал і показати дохлих мух, — продовжує Беверлі. — Та найгіршим, найстрашнішим було те, як він посміхався й мовчав. Місіс Даглас усе знала. Ґрета Бові їй нашептала, і, гадаю, якось Саллі Мюллер також щось сказала. Проте… думаю, місіс Даглас його теж боялася.

Бен сидить, балансуючи на задніх ніжках стільця й заклавши руки за голову. Вона досі не може повірити, яким він став струнким.

— Упевнений, ти не помиляєшся, — каже він.

— Ш-ш-шо б-було д-д-далі, Беверлі? — питає Білл.

Вона знову сковтує, намагаючись приборкати страхітливу силу жахіття, що бачила того дня в Пустовищі, — тоді вона була з роликами, які висіли в неї на плечі, а одне коліно обплела щипуча павутина болю, бо трохи раніше вона забила його на Сейнт-Кріспінс-лейн — на одній з тих коротких, засаджених деревами вулиць, які закінчувалися там, де земля круто обвалювалася (і досі обвалюється) в Пустовище. Вона пригадує (ох, ці спогади… вони повертаються, й одразу ж такими чіткими й потужними..), що тоді на ній були джинсові шорти, аж надто короткі шорти — вони закінчувалися на сантиметр-два від нижньої лиштви її трусиків. За той рік вона стала краще усвідомлювати власне тіло — точніше, за попередні шість місяців, коли воно почало вигинатися й робитися більш жіночним. Звичайно, однією з причин цього усвідомлення було дзеркало, та неголовною — найбільше це стало помітним завдяки її батьку. Останнім часом він став різкішим, частіше розпускав руки, роздаючи не тільки ляпаси, а й стусани. Здавалося, він не міг знайти собі місиві, як пійманий звір, і Беверлі було дедалі страшніше перебувати з ним в одному приміщенні, вона відчувала близькість нервового зриву. Скидалося на те, що коли вони знаходилися поряд, виникав дивний запах — запах, якого не чулося, коли в квартирі була сама Беверлі, якого не чулося там, коли вони були разом — не чулося до того літа. І коли померла мати, стало гірше. Якщо запах не був витвором її уяви, певне, він теж знав про нього, бо протягом спекотних літніх днів вона бачило його дедалі рідше — частково через його турніри з боулінгу, частково тому, що він допомагав ремонтувати автівки своєму товаришеві Джо Теммерлі… та вона підозрює, що частково й через запах, який здіймався між ними, хотіли вони того, чи ні — вони не могли з ним нічого вдіяти так само, як не могли перестати пітніти в липні.

Знову втручається образ сотень, тисяч птахів, що сідають на дахи будинків, телефонні дроти й телевізійні антени.

— І отруйний плющ, — каже вона вголос.

— Ш-ш-шо? — перепитує Білл.

— Щось, наче отруйний плющ, — повільно промовляє вона, не зводячи з них погляду. — Та не зовсім. Радше схоже на отруйний плющ. Майку?..

— Не зважай, — говорить Майк. — Пригадається. Розказуй, що пам’ятаєш, Бев.

«Пам’ятаю блакитні шорти, — хоче сказати вона, — і те, як вони витерлись, як почали обтискати сідниці й стегна. В одній кишені в мене було півпачки „Лакі Страйк“, а в іншій — „Вишенька“…»

— Пам’ятаєш «Вишеньку»? — запитує вона в Річі, та кивають усі.

— Білл дав її мені, — каже Беверлі. — Я не хотіла брати, та вона… він… — вона сором’язливо, невпевнено посміхається до Білла. — Великому Біллу відмовити було просто неможливо. Тому рогачка була зі мною, і через неї того дня я була сама. Я збиралася повправлятися. Тоді я гадала, що, як настане час, мені забракне мужності. Однак… того дня я нею скористалася. Довелося. Я вбила одну з них… одну з Його часточок. Це було жахливо. Важко думати про це навіть зараз. А одна з них присмокталася до мене. Ось, погляньте.

Вона піднімає руку й повертає так, щоб вони побачили зморщений шрам, що примостився на верхній, округлій ділянці її передпліччя. Скидається на те, що колись до її шкіри притисли якийсь розпечений круглий об’єкт, діаметром з гаванську сигару. Він дещо угнутий, і від погляду на нього в Майка Генлона пробігає мороз шкірою. Це одна з тих складових історії, про яку він здогадувався, та ніколи насправді не чув — так само, як із небажаною розмовою від серця до серця, що відбулася між Едді та містером Кіном.

— І щодо одного ти був правий, Річі, — каже вона. — «Вишенька» — убивча зброя. Я боялася її, та в той же час наче й любила.

Річі регоче й ляскає її по спині.

— Бля, от дурна баба! Я цей тоді знав.

— Знав? Справді?

— Ага, справді, — каже він. — Читалося у твоїх очах, Бевві.

— Ну, виглядала вона, як іграшка, а насправді лишала такі дірки…

— І того дня ти щось таки продірявила, — замислено каже Бен.

Вона киває.

— Ти Патріка про?…

— Господи, ні! Авжеж ні! — зойкає Беверлі. — Я поцілила в… заждіть.

Вона давить цигарку, сьорбає випивку і бере себе в руки. Нарешті, вона опановує себе. Хоча… не до кінця. Та вона знає, що спокійніше цього вечора вже не буде.

— Ну, я каталася на роликах, а тоді впала й гарно подряпалася. Потім я вирішила спуститися в Пустовище й попрактикуватися. Спершу я зазирнула до хатки-клубу, аби пересвідчитися, чи є там хтось із вас. Нікого не було. Лише димом пахло. Хлопці, пригадуєте, як довго він не вивітрювався?

Всі усміхнено кивають.

— Ми ж так того запаху й не позбулися, правда? — гмикає Бен.

— Тож я попрямувала до сміттєзвалища, — продовжує вона. — Туди, де ми проводили… здається, ви назвали це «випробовуванням», і я знала, що там буде в що поцілити. Може, навіть щури, — вона замовкає; її розпечений лоб вкриває плівка поту. — Ось у що я збиралася стріляти, — зрештою каже вона. — У щось живе. Не в чайок. Я знала, що не зможу стрелити в чайку. А от у щура… Я хотіла пересвідчитися, чи стане духу.

— Та я рада, що спустилася з боку Канзас-стрит, а не зі Старого Відрогу, бо біля залізничного насипу не було де сховатися. Вони б помітили мене, і лише самому Богу відомо, що б тоді трапилося.

— Від к-кого ти перехо-хо-ховувалася?

— Від них, — каже Беверлі. — Від Генрі Баверза, Віктора Кріса, Ригайла Xaґґінса та Патріка Гокстеттера. Вони були на сміттєзвалищі, і…

Зненацька, уразивши їх усіх, вона починає хихотіти, наче мала дитина, і щоки її стають червоними, як дві троянди. Вона хихоче так, що на очах в неї виступають сльози.

— Бев, якого дідька? — чудується Річі. — Давай жартом ділись.

— Ох, то справді був жарт, ще й який, — каже вона. — Справжня комедія, та якби вони мене помітили, що я дивлюся, то й убити могли…

— Згадав! — скрикує Бен і також заливається сміхом. — Згадав, ти нам розказувала!

— Вони стояли зі спущеними штанями й підпалювали бздиння, — нестримно гигочучи, каже Беверлі.

На мить западає могильна тиша, а тоді Невдахи вибухають сміхом, і луна гримить по всенькій бібліотеці.

Вона гадає, як краще почати оповідь про смерть Патріка Гокстеттера, і перше, що спадає їй на думку, — це те, як наближення до сміттєзвалища з боку Канзас-стрит було схожим на входження до якогось химерного поясу астероїдів. До нього вела грунтова дорога (то була деррійська дорога, навіть назву мала — Олд-Лайм-стрит, що бігла від Канзас-стрит, єдина справжня дорога до Пустовища — нею користувалися міські сміттєвози. Беверлі вирішила не йти по Олд-Лайм-стрит і рушила іншим шляхом — відтоді, як Едді зламали руку, вона, як і, певне, усі решта, поводилась обережніше. Особливо коли ходила сама.

Вона пробиралася крізь густий підлісок, оминула отруйний плющ та його червонясте масне листя. Від сміттєзвалища долинав димний, гнилий сморід; у небі кричали чайки. Ліворуч, крізь випадкові прогалини в листі, прозирала Олд-Лайм-стрит.

Інші дивляться на неї та очікують на початок. Вона бере пачку, та цигарок не лишилося. Річі мовчки кидає їй одну зі своїх.

Вона підкурює, обводить їх поглядом і каже:

— Коли я йшла до сміттєзвалища з боку Канзас-стрит…

2

…мені це скидалося на входження до якогось химерного поясу астероїдів. До поясу сміттєроїдів. Спершу лиш чагарник та пружний ґрунт під ногами, а тоді трапляється перший сміттєроїд — іржава бляшанка з-під соусу для спагеті «Принс», або ж, наприклад, пляшка від газованки «С’ОК», на яку наповзли жуки, принаджені солодкими й липкими залишками крем-соди чи березового пива[681]. А тоді помічаєш сонячного зайчика, який виграє на фользі, що застрягла у вітті дерев. Можна було побачити пружину від ліжка (або перечепитися через неї, якщо не дивитися під ноги) чи кістку, яку приволік туди, погриз і облишив якийсь пес.

На думку Беверлі, саме сміттєзвалище було не таким страшним, ба навіть цікавим. Бридким і по-своєму лячним було те, як воно розросталося. Як з’являвся той сміттєроїдний пояс.

Вона підбиралася дедалі ближче: дерев (в основному, ялиць) побільшало, кущів поменшало. Чайки в небі пищали й кричали роздратованими, пронизливими голосами, а повітря смерділо смалятиною.

Праворуч Беверлі побачила старого, іржавого холодильника «Амана», що прихилився до стовбура ялини. Вона зиркнула на нього, мимохідь згадавши полісмена, який приходив у школу, коли вона була в третьому класі. Він розповів їм про те, якими небезпечними були такі речі, як спрацьовані холодильники, — дитина могла залізти туди, граючись у, скажімо, хованки, і померти від задухи. А от нащо комусь лізти до старого роздовбаного…

Почувся зойк, та так близько, що вона аж підскочила, і одразу ж за ним — регіт. Беверлі широко всміхнулася. Виходить, вони були тут. Через дим вирішили не сидіти в хатці-клубі й спустилися сюди. Певне, б’ють камінням пляшки або просто шукають скарби в смітті.

Вона пришвидшилася, зовсім забувши про роздерте коліно, — аж надто їй кортіло побачити їх… побачити Білла з його рудим волоссям, що було так схоже на її коси; побачити, чи всміхнеться він їй тією кривою, та дивовижно чарівною посмішкою. Вона знала, що замала, аби закохатися в хлопця, і поки що могла тільки запасти на когось, та однаково кохала його. Тож вона пришвидшила ходу. Ролики важко гойдалися на плечі, а гумка «Вишеньки» легенько билася об її ліву сідницю.

Вона мало не вийшла просто на них, та зрозуміла саме вчасно, що це не її, а Баверзова ватага.

Вона вигулькнула з-за кущів і десь за сімдесят ярдів попереду побачила найкрутіший пагорб сміттєзвалища — блискучу лавину сміття, що вкривала урвистий схил гравієвого кар’єра. Ліворуч виднівся бульдозер Менді Фаціо. Значно ближче й просто попереду було звалище автомобілів. Наприкінці кожного місяця їх розчавлювали й відвозили на металобрухт до Портленда, та наразі там було з дюжину, а то й більше автівок, що стояли на голих дисках, лежали боком або догори колесами, наче дохлі пси. Їх розставили у два ряди, і Беверлі рушила засміченим проходом між ними, немов якась панк-наречена з майбутнього. Вона йшла й між іншим загадувалася, чи прострелить «Вишенька» лобове скло. Одну з кишень її блакитних шортів напнула жменя кульок з підшипників — її тренувальні набої.

Голоси долинали звідкись з-за списаних автомобілів — хлопці були лівіше, ближче до краю сміттєзвалища. Беверлі обійшла останню автівку — «студебекера», якому бракувало цілого передка. Привітальний крик умер на її вустах. Рука, яку вона скинула вгору, щоб помахати до друзів, не опустилася, а радше зів’яла.

«О Господи Всевишній, чого вони голі?» — спалахнула в її голові спантеличена думка.

За нею прийшло лячне усвідомлення того, хто це був. Вона заклякла перед розполовиненим «студебекером». Її тінь немов степлером прикололи до п’ят її низьких кросівок. Тієї миті вона була перед ними як на долоні, і якби хтось із тієї четвірки підвів голову й поглянув за межі їхнього кола, то не проґавив би дівчинки з роликовими ковзанами через плече, довгими стрункими ногами й розбитим коліном, на якому й досі виступала кров, роззявленим ротом та яскраво-червоними щоками.

Перш ніж пірнути назад, за «студебекер», вона помітила, що вони, зрештою, не повністю голі: футболок вони не зняли, а от штани спустили до кісточок та повсідалися навпочіпки, немов збиралися похезати (шокований розум Беверлі одразу ж звернувся до виразу, якого її навчили, ще коли вона починала ходити), та хіба ви колись чули про те, щоб четверо хлопчаків хезали одночасно?

Сховавшись, Беверлі одразу вирішила, що треба вшиватися, і то хутко. Серце стугоніло, м’язи обважніли від адреналіну. Вона озирнулася й помітила дещо, на що не звернула уваги, коли йшла туди з думкою, що чує голоси друзів. Ряд автівок по ліву руку був досить рідким — їх не поставили двері в двері, адже десь за тиждень мала приїхати чавилка й перетворити їх на грубі куби блискучого металу. Себто коли вона йшла тим проходом, її могли побачити, й не один раз, і якщо вона відступатиме тим самим шляхом, то кілька разів її буде видно просто чудово, та цього разу її можуть помітити.

А ще вона відчувала певну сороміцьку цікавість — чим вони там у біса займаються?

Вона обережно визирнула з-за «студебекера».

Генрі та Віктор Кріс були розвернені приблизно в її напрямку. Ліворуч від Генрі сидів Патрік Гокстеттер. Ригайло Хаґґінс був до неї спиною. Вона помітила, що в Ригайла була неймовірно велика, неймовірно волохата дупа, і напівістеричне хихотіння зринуло в її горлі, як бульбашки в стакані імбирного елю. Щоб не вибухнути сміхом, їй довелося затиснути собі рот обома руками й знову сховатися за «студебекера».

«Беверлі, треба тікати. Якщо тебе зловлять…»

Не віднімаючи рук від рота, вона глипнула між автівок. Прохід був, певне, з десять футів завширшки, засмічений бляшанками, порослий бур’янами і помережаний мозаїкою битого скла. Пискне, і вони почують її… особливо якщо втратять інтерес до своєї дивної справи. Беверлі подумала про те, як невимушено вона крокувала, йдучи сюди, і її кинуло в холод. Проте…

Чим вони там в біса займаються?

Вона визирнула ще раз, і цього разу побачила нові деталі. Поряд валялися книги й папірці — підручники й зошити. Значить, у них нещодавно скінчилися зайняття в літній школі, яку діти називали Школою Бовдурів, або Школою-доганялкою. І оскільки Генрі з Віком були розвернуті в її бік, вона побачила їхні штуки. Вперше вжитті вона бачила штуки наживо, а не на світлинах в замацаній книжечці, яку минулого року їй показала Бренда Ерровсміт, та було важко роздивитися там бодай щось. Бев побачила, що ці штуки були маленькими трубочками, що звисали між їхніх ніг. У Генрі було щось маленьке й безволосе, та Вікова штука була доволі велика, і її оточував кущ із тоненького чорного волосся.

«У Білла воно теж є», — подумала вона, і раптом усеньке її тіло немов спалахнуло: її тілом прокотилася жарка хвиля, від якої паморочилося в голові й скрутило живіт. У ту мить вона почувалася майже як Бен Генском останнього навчального дня, коли він глипнув на браслет і побачив, як той виграє на сонці… однак до його відчуттів не домішувався жах, який відчувала вона.

Беверлі озирнулася ще раз. Тепер стежка між автівками, що вела до Пустовища, до порятунку, здавалася значно довшою. Вона боялася поворухнутись. Якщо вони довідаються, що вона бачила їхні штуки, буде біда. Не просто кілька потиличників, а справжня біда.

Вона підскочила — зненацька заволав Ригайло Хаґґінс.

— Три фути! — крикнув Генрі. — Бля буду! Три фути! Правда, Віку?

Вік погодився, і вони загуркотіли тролячим сміхом.

Беверлі обережно висунулася з-за «студебекера».

Патрік Гокстеттер розвернувся й підвівся так, що мало не тицьнув Генрі гузном у обличчя. У руці Баверз тримав блискучий сріблястий предмет. Придивившись, Беверлі впізнала запальничку.

— Ти ж казав, що вже йде, — сказав Генрі.

— Йде-йде, — відказав Патрік. — Скажу, коли. Готуйсь!.. Готуйсь, уже пре! Гот… зараз!

Генрі кресанув запальничкою. У ту ж мить почувся рипучий звук, який не сплутаєш ні з чим іншим — звук потужного пердіння. Беверлі гарно його вивчила, бо він часто лунав у її власному домі, зазвичай суботніми вечорами, після квасолі з сосисками. Її батько наминав їх за обидві щоки. Коли Патрік дав газу, а Генрі черконув запальничкою, вона побачила таке, що аж рота розкрила: прямісінько з дупи Гокстеттера вирвалося блакитне полум’я. На думку Бев, воно було схоже на вогонь гасової конфорки.

Хлопці вибухнули своїм тролячим реготом, і Беверлі сховалася за автівку, ледь змагаючись із новим нападом гиржиків.

Вона сміялася, та не тому, що її це розвеселило. По-своєму це було смішно, так, та сміялася вона, бо відчувала суміш глибокої огиди з жахом. Беверлі сміялася тому, що не знала іншого способу справитися з побаченим. Певною мірою це було пов’язано з тим, що вона побачила хлопчачі штуки, та це не пояснювало й найменшої частки того, що вона відчувала. Урешті-решт, вона ж знала, що в хлопців є свої штуки, а в дівчат — свої, і те, що вона їх побачила, можна було назвати «унаочненням». Та те, чим вони займалися, здавалося таким химерним, абсурдним і водночас таким доісторично-примітивним, що, незважаючи на напади сміху, вона відчайдушно хапалася за здоровий глузд.

«Припини, — думала вона так зосереджено, наче від цього залежало її життя, — досить, бо почують, тож припини, Бевві!»

Та це було неможливо. Єдиним виходом було сміятися, не задіюючи голосових зв’язок, тож з-поміж її пальців виривалося практично беззвучне пихкання; щоки стали червоними, наче яблука-маки[682], а на очі навернулися сльози.

— Свята срака, як боляче! — проревів Віктор.

— Дванадцять футів! — горланив Генрі. — Богом клянуся, Віку, дванадцять йобаних футів! Клянуся іменем матері!

— Чхав я на ті дванадцять йобаних футів, ти мені всю дулу спалив! — завив Віктор.

У відповідь пролунав новий вибух сміху. Причаївшись за «студебекером», Беверлі душилася сміхом, коли їй згадався фільм, що показували по телевізору. Там грав Джон Голл. У стрічці йшлося про плем’я з джунглів, в якого був таємний обряд, і тих, хто його бачив, тубільці приносили в жертву своєму богу — величезному кам’яному ідолу[683]. Гиржиків це не втамувало, і натомість вони зробилися ще навіженішими. Вони дедалі більше скидалися на беззвучні крики. Болів живіт. Щоками бігли сльози.

З

Того спекотного липневого дня Генрі, Віктор, Ригайло та Патрік Гокстеттер опинилися на звалищі, тримаючи запальнички біля дуп один одного, через Рину Дейвенпорт.

Генрі знав, що буває, коли наїсишся тушкованої квасолі. Результат такої трапези найкраще описувався віршиком, який він вивчив, сидячи на татових колінах, коли ще без штанів під стіл бігав: «Квасоля-соля, плід музичний! Їси багацько, пердиш зненацька! Пердиш багацько — їси хвацько!»

Рина Дейвенпорт зустрічалася з його батьком близько восьми років. Вона була гладкою, сорокарічною та, як правило, брудною. Генрі підозрював, що вони з батьком інколи трахалися, хоча сам він не уявляв, як можна влягтися на таку смердоту, як Рина Дейвенпорт.

Квасоля була гордістю Рини. Вона замочувала її в суботу, а всеньку неділю тушкувала на малому вогні. На думку Генрі, виходила вона нормально — принаймні, їсти було можна. Однак за вісім років що завгодно може обриднути.

Рина варила квасолю не на кілька тарілок, а як на цілу роту. Коли в неділю ввечері вона приїздила на своєму старому зеленому «десото» (на дзеркальці заднього огляду висіла гола гумова лялька, що скидалася на наймолодшу у світі жертву лінчувальників), на пасажирському сидінні стояло паруюче оцинковане відро на дванадцять галонів. Тоді вони всідалися наминати квасолю: Рина їла та вихваляла власну майстерність; скажений Бутч Баверз кректав і вимочував квасоляну юшку скибкою хліба «Сонні Бой», або ж, коли по радіо транслювали якийсь матч, просив її заткати пельку; Генрі просто жував, дивився у вікно й гадав свої думки — саме в неділю, сидячи над тарілкою, йому й сяйнула ідея отруїти містера Чіпа, песика Майка Генлона. Наступного вечора Бутч підігрівав це їдло. Щовівторка та щосереди Генрі брав до школи пластиковий судок із квасолею. До четверга або п’ятниці Генрі з батьком не могли на неї навіть дивитися. Їхні спальні смерділи затхлими газами навіть попри відкриті вікна. Бутч брав залишки, змішував з іншими помиями та згодовував Біпу та Бопу, їхнім свиням. Наступної неділі знову з’являлася Рина з паруючим відром, і цикл повторювався.

Того ранку Генрі взяв із собою здоровецьку порцію недоїденої квасолі, і близько півдня їхня ватага вмолотила все, сидячи на гральному майданчику, у затінку великого старого в’яза. Під кінець животи в них мало не тріскалися.

Пропозицію піти до сміттєзвалища висунув Патрік — посеред літнього буднього дня там мусило бути порожньо. Коли вони доходили до кінця Олд-Лайм-стрит, квасоля вже почала робити свою справу.

4

Потроху Беверлі знову опанувала себе. Вона знала, що треба вшиватися — урешті-решт, сидіти поряд з ватагою Баверза було небезпечніше. Забіяки з головою поринули у свою справу, і якщо трапиться халепа, у неї буде бодай трохи фори (на підсвідомому рівні вона вирішила, що коли стане зовсім паршиво, кілька пострілів із «Вишеньки» можуть їх відігнати).

Вона вже збиралася полишити засідку, коли почувся голос Віктора:

— Генрі, мені треба йти. Батя казав, щоб після обіду я допоміг йому зібрати кукурудзу.

— Та бля. Від нього не відпаде.

— Нє, він дуже злий. Через те, що тоді трапилося.

— Та нахуй пішов, як жартів не розуміє.

Беверлі нашорошила вуха, запідозривши, що вони говорять про бійку, яка скінчилася для Едді зламаною рукою.

— Нє, мушу йти.

— Та він іде, бо в нього срака болить, — сказав Патрік.

— Слідкуй за мовою, пиздоротий, — насупився Віктор. — А то й сам на пизду перетворисся.

— І мені треба йти, — озвався Ригайло.

— Тебе теж батько на кукурудзу покликав? — розлютився Генрі.

Певне, Генрі його мова здавалася дотепною — Ригайлів батько помер.

— Hi. Та я взявся розносити «Віклі шоппера». І рознести треба сьогодні.

— «Віклі шоппер»? Це ще що за параша? — спитав Генрі, та тепер до гніву домішалася й досада.

— Роботу знайшов, — терпляче прогугнявив Ригайло. — Гроші заробляю.

Генрі вдав, наче блює, і Беверлі наважилася визирнути з-за машини. Віктор з Ригайлом стояли та застібували пояси. Генрі та Патрік і досі сиділи зі спущеними штаньми. У руці в Баверза блищала запальничка.

— А ти? Теж здрейфив? — запитав Генрі в Патріка.

— Нє-а, — відказав той.

— Тобі що, не треба збирати кукурудзу чи займатися якимись іншими бабськими справами?

— Нє-а, — повторив Патрік.

— Ну, — непевно мовив Ригайло, — побачимось, Генрі.

— Ага, — сказав Баверз та плюнув біля Хаґґінсових кремезних черевиків.

Вік з Ригайлом рушили до двох рядів з розбитих автівок… просто до «студебекера», за яким причаїлася Беверлі. Спершу вона могла тільки кривитися, заклякнувши від жаху, як кролик. А тоді прослизнула вздовж лівого боку «студебекера» і прокралася до прогалини між ним та роздовбаним, бездверним «фордом». Беверлі зупинилась та роззирнулася, дослухаючись до наближення їхніх кроків. Вона завагалася. У роті пересохло, а спина свербіла від поту. Мимоволі вона загадалася, як би виглядала у гіпсовій пов’язці з підписами Невдах. Наступної миті вона пірнула в отвір на місці пасажирських дверей «форда». Беверлі скрутилася на брудному килимку під бардачком, зіщулившись якомога сильніше. У «форді» стояла пекельна спека, а запах пилу, гнилої обшивки та старого щурячого лайна був таким густим, що дівчинці довелося боротися з кашлем та чханням. Ригайло з Віктором пройшли зовсім близько — Беверлі чула їхні приглушені голоси. А тоді вони зникли.

Вона тричі чхнула в долоні, швидко й тихенько.

Беверлі подумала, що настав час тікати. Та не можна було втрачати пильності. Найкраще було б перелізти на водійське сидіння, вибратися в прохід, а тоді дати драла. Бев гадала, що впорається, та шок від того, що її мало не викрили, позбавив її мужності. Принаймні, на деякий час. У «форді» вона почувалася в безпеці. Та й тепер, коли пішли Віктор з Ригай лом, ті двоє також скоро здиміють. Тоді вона зможе повернутися до хатки-клубу. Стріляти по мішенях їй зовсім розхотілося.

А ще їй хотілося пісяти.

«Ну ж бо, — думала вона. — Ну ж бо, покваптеся, йдіть, покваптеся, йдіть, будь ЛАСОЧЕЧКА!»

За хвильку почулося Патрікове ревіння, в якому змішалися біль та сміх.

— Шість футів! — прогорлав Генрі. — Як довбаний вогнемет! Богом клянуся!

Знову мовчанка. Піт, що котиться спиною. Сонце, що б’є в потилицю крізь розтріскане вітрове скло. Тиск у сечовому міхурі.

Генрі заволав так, що Беверлі, яка, попри всі незручності, уже починала куняти, мало й сама не скрикнула.

— Бляха, Гокстеттере! Ти обпалив мою довбану сраку! Що ти виробляєш із запальничкою?!

— Десять футів, — захихотів Патрік (від самого звуку його голосу Беверлі стало млосно й гидко — так, наче вона щойно побачила, як із салату виповз хробак). — Генрі, ще дюйм, і було б десять футів. Яскраво-блакитний. Ще дюйм, і було б десять футів. Богом клянуся!

— Дай сюди, — пробурчав Генрі.

«Ну ж бо, ну ж бо, дуриндо, тікай, тікай!»

Патрік знову заговорив — так тихо, що Беверлі його ледь почула. Якби того пекельного дня дмухав бодай найменший вітерець, вона б не вловила його слів.

— Дай щось тобі покажу, — мовив він.

— Що? — спитав Генрі.

— Дещо, — сказав Патрік і за хвильку додав: «Це приємно».

— Що? — знову запитав Баверз.

А тоді запанувала тиша.

«Я не дивитимусь, не хочу бачити, що вони роблять. До того ж, мене можуть викрити, і, певне, таки викриють — ти вже використала свій ліміт удачі, крихітко. Так що сиди й не сіпайся. Не піддивляйся…»

Та цікавість переборола здоровий глузд. Було в тій тиші щось дивне, щось моторошне. Вона повільно підводилася, дюйм за дюймом, поки її очі не порівнялися з брудним, потрісканим вітровим склом старого «форда». Про те, що її побачать, можна було не хвилюватися — обидва хлопці зосередилися на тому, що робив Патрік. Вона не розуміла, що бачить, та знала, що це щось огидне… не те, щоб Гокстеттер не виправдав її сподівань, адже він був ну дуже дивним.

Одну руку він запустив між стегон Генрі, а іншу — між своїх. Правицею обережно посмикував Баверзову штуку, а шульгою Патрік м’яв свою трубочку. Проте він не просто смикав їх: Гокстеттер наче… стискав ті штуки, відтягував, відпускав і знову брався їх теребити.

«Що вони роблять?» — гадала збентежена Беверлі.

Вона не знала напевне, та боялася. Вона так не лякалася відтоді, як стік у ванній ригнув кров’ю й заляпав усе навколо. У її голові гримнула думка, що як вони викриють її та зрозуміють, що вона все бачила, чим би це «все» не було, її можуть не просто відлупцювати — її могли навіть убити. Та однаково вона не могла відвести погляду. Вона помітила, що Патрікова штука стала трохи довшою, та не надто — вона й досі звисала між його ніг, як безхребетна змія. А от у Генрі вона неймовірно збільшилася, піднялася, затверділа й напнулася, мало не тицяючись у його пуп. Патрікова рука ходила вгору-вниз, іноді стискала її, а іноді спускалася, щоб полоскотати той дивний, важкий мішечок під штукою Генрі.

«То його яйця, — подумала Беверлі. — Виходить, хлопці завжди з ними ходять? Господи, та я б здуріла!» Наступної миті внутрішній голос прошепотів: «Білл їх теж має». Її мозок самовільно показав їй, як вона тримає їх у долонях, мацає їхню поверхню… і нею знову прокотилося те жарке відчуття, запаливши шалений рум’янець.

Генрі витріщався на Патрікову руку як зачарований. Запальничка лежала біля нього на кам’янистому горбику й блищала на палючому сонці.

— Хочеш, візьму до рота? — спитав Патрік і самовдоволено посміхнувся своїми великими, м’ясистими губами.

— Га? — перепитав Генрі, немов його розбудили.

— Як хочеш, можу взяти його до рота. Я не про…

Рука Генрі вистрелила — пальці навіть у кулак не встигли стиснутися. Патрік полетів на землю. Його голова гупнула об щебінь. Беверлі знову пірнула вниз. Серце калатало в грудях, зуби зціпились, замкнувши тихий, плаксивий стогін. Збивши Патріка з ніг, Генрі розвернувся, і на хвильку, перш ніж Беверлі сховалася й скрутилася на килимку в тугий калачик, їй здалося, що вони зустрілися поглядами.

«Милий Боже, зроби так, щоб його засліпило сонце, — молилась вона. — Милий Боже, пробач, що я піддивлялася. Боженько, благаю тебе».

Запала нестерпна тиша. Від поту біла блузка прилипла до тіла. На засмаглих руках повиступали крапельки, схожі на зародки перлин. Внизу живота болісно пульсувало. Беверлі відчувала, що ще трішки, і вона обпісяється. Вона була певна, що за кілька секунд у проймі, де колись були пасажирські двері «форда», вигулькне розлючене обличчя Генрі — як він міг її не побачити? Він витягне її та відлупцює. Відлупцює і…

Сяйнула нова, ще жахливіша думка, і їй знову довелося вступити в болючу, сутужну боротьбу із, сечовим міхуром. А що, як він із нею щось зробить своєю штукою? Що, коли йому заманеться засунути її в неї? Вона гарно знала, куди воно мало вставлятися, — здавалося, це знання розгорнулося в її голові величезним транспарантом. Беверлі подумала, що коли Генрі спробує це зробити, вона збожеволіє.

«Будь ласочка, ні, Боженько, зроби так, щоб він мене не помітив, будь ласкавим, окей?»

А тоді Генрі заговорив, і з наростаючим жахом вона усвідомила, що голос його чувся ближче.

— Я не куплюся на це лайно підарське.

— Тобі сподобалося, — голос Патріка, трохи далі.

— Мені не сподобалося! — гримнув Генрі. — А як скажеш про це комусь — ти не жилець, ти, їбучий малий гомік!

— У тебе встав, — сказав Патрік.

Голос його звучав так, наче він посміхався. Як би вона не боялася Генрі Баверза, Бев це зовсім не здивувало. Патрік був психом, і, певне, навіженішим од самого Генрі, а такі дурнуваті нічого не боялися.

— Я ж бачив, — додав він.

Гравієм захрустіли кроки — ближче, ще ближче. Беверлі звела вирячені очі. Вона вже бачила його потилицю крізь вітрове скло. Наразі він дивився в бік Патріка, та якби розвернувся…

— Скажеш комусь, і я всім розповім, що ти членосмок, — сказав Баверз. — А тоді шию зверну.

— Генрі, мене ти не злякаєш, — відказав той і захихотів. — А даси долар — мовчатиму.

Генрі тривожно топтався на місці. Він трохи розвернувся, і тепер замість потилиці Беверлі бачила вже чверть профілю. «Будь ласочка, Боженько, ласочка, Боженько», — кружляло в її думках, і сечовий міхур запульсував ще сильніше. Нарешті Генрі заговорив, тихо й повільно:

— Ляпатимеш язиком, і я розкажу, що ти робиш з котами. І з собаками. Розкажу про твій холодильник. Знаєш, що тоді буде, Гокстеттере? По тебе приїдуть і посадять в заїбату психушку.

Мовчанка у відповідь.

Генрі побарабанив пальцями по капоту «форда», в якому ховалася Беверлі.

— Чув мене?

— Чув.

Голос Патріка спохмурнів. І ще він здавався наляканим. А тоді він випалив:

— Тобі ж сподобалося! У тебе встав! Найбільший стояк, що я коли-небудь бачив!

— Ага, думаю, ти їх чимало передивився, малий злоїбучий підар. Та ти пам’ятай, що я сказав про холодильника. Про твого холодильника. І якщо попадешся мені на очі — тобі граблі.

Знову мовчанка.

Генрі зрушив з місця. Беверлі повернула голову й побачила, як він пройшов повз «форд» з водійського боку. Якби він зирнув трохи лівіше, її було б викрито. Та цього не сталося. За кілька секунд вона почула, що він пішов тією ж дорогою, що й Віктор з Ригайлом.

Наразі на звалищі лишився тільки Патрік.

Беверлі почекала, та нічого не відбувалося. Прочовгало п’ять хвилин. Її потреба справити малу нужду стала нестерпною. Вона могла протриматися ще дві-три хвилини, та не більше. І від того, що Беверлі не знала, де Патрік, їй зробилося не по собі.

Вона визирнула крізь вітрове скло й побачила його, — він сидів на тому ж місці. Генрі забув свою запальничку. Патрік поскладав свої підручники в невелику парусинову торбинку, і повісив її на шию, як первачок, та його штани з трусами досі висіли на кісточках. Він грався запальничкою: крутив коліщатко, викресував вогник, майже невидимий такої яскравої днини, заклацував кришечку й починав знову. Здавалося, він сам себе загіпнотизував. Від кутика рота до підборіддя спускалася цівка крові, і губи з правого боку почали напухати. Здавалося, він цього зовсім не помічав, і знову Беверлі відчула ту химерну, зміїсту відразу. Патрік був несповна розуму, це точно, і ніколи в житті їй так не хотілося опинитися якнайдалі від когось.

Рухаючись дуже обережно, Беверлі позадкувала через горбик карданного валу й протиснулася під кермом. Вона стала ногами на землю й навшпиньки підійшла до заду «форда». А тоді вона чкурнула до Пустовища тією ж дорогою, якою прийшла. Коли Беверлі була вже під соснами, що росли одразу за старими автівками, вона озирнулася. Нікого. Звалище куняло на сонці. Вона почула, як послабилися лещата напруги, — дихати стало легше, живіт відпустило. Лишалося тільки попісяти, і наразі їй уже так припекло, що мало в голові не паморочилося.

Вона трохи пробігла стежкою, а тоді пірнула праворуч. Не встигли кущі зімкнутися за нею, як Беверлі вже розстібнула шорти. Вона хутко роззирнулася, аби пересвідчитися, що там не ріс отруйний плющ, а тоді присіла, схопившись за стовбурець куща.

Вона вже натягувала шорти, коли з боку звалища почулися кроки. Крізь кущі прозиралися джинсова блакить та світла шкільна сорочка в клітинку. Патрік. Рухався він у бік Канзас-стрит. Вона присіла й зачекала, поки він пройде повз. У цій засідці їй було непогано. Сховок був непоганим, пісяти більше не хотілося, а Патрік поринув у власний шизоїдний світ. Щойно він зникне, вона пройде трохи назад і рушить до хатки-клубу.

Та Патрік не пройшов до Канзас-стрит. Він зупинився на стежці мало не точно навпроти Беверлі і стояв, дивлячись на гнилий холодильник «Амана».

Дівчинка могла спостерігати за ним крізь прогалини в листі і при цьому не боятися, що її помітять. Тепер, коли Беверлі справила нужду, вона знову відчула цікавість, а якщо б Патрік її викрив, вона б легко від нього втекла. Він був не таким гладким, як Бен, та жиру в нього вистачало. Вона однаково дістала з кишені «Вишеньку» й переклала в нагрудну кишеню своєї заношеної сорочки «Шип-н-шор» в півдюжини кульок. Влучний постріл у коліно хутко відіб’є охоту бігати навіть у такого пришелепка, як Патрік Гокстеттер.

Тепер вона пригадала той холодильник. На звалищі їх було чимало, та зненацька вона збагнула, що старий «Амана» був єдиним, що його не знешкодив Менді Фаціо, адже зазвичай він виривав замок плоскогубцями або ж просто знімав дверцята.

Патрік почав гудіти й розгойдуватися вперед-назад навпроти старого іржавого холодильника, і Беверлі почула, як у неї мороз побіг шкірою. Він скидався на персонажа з фільму жахів, який намагався підняти мерця з домовини.

«Що він задумав?»

Та якби вона знала це або те, що станеться, коли Патрік скінчить свій таємний ритуал і відкриє двері мертвого «Амани», вона б побігла, як вітер.

5

Ніхто, навіть Майк Хенлон, не мав бодай найменшої гадки, наскільки з’їхав дах у Патріка Гокстеттера. Йому було дванадцять років, і виріс він у сім’ї продавця фарби. Його мати була затятою католичкою, і 1964-го, чотири роки по тому, як Патріка поглине жаска істота, що мешкала в Деррі, вона помре від раку грудей. Попри те, що за тестами його ай-к’ю був трішечки нижчим від середнього, Патріка вже двічі лишали на другий рік — у першому й третьому класах. Цього року він ходив до літньої школи, аби переповзти до п’ятого класу. Учителі вважали його апатичним учнем (деякі з них зазначили це у звітах — на шести рядках, що в Деррійській початковій школі відводилися під «УЧИТЕЛЬСЬКІ ПРИМІТКИ»), і при цьому доволі моторошним (цього ніхто не вказав, адже їхні відчуття були надто розмитими й нечіткими, аби їх можна було як слід розписати не те, щоб на шести, а й на шістдесяти рядках). Якби він народився на десять років пізніше, класний керівник направив би його до шкільного психолога, який би здогадався про лячні глибини, приховані за млявим та блідим, схожим на місяць обличчям Патріка. Або й у нього нічого б не вийшло — Патрік був значно кмітливішим, ніж зазначалося в невтішних результатах тесту на коефіцієнт інтелекту.

Він був соціопатом, і, певне, до тієї спекотної липневої днини вже перетворився на цілковитого психопата. Хлопець не пригадував, щоб коли-небудь вважав інших людей (а коли зайшла річ, то й інших живих істот) «справжніми». Він вірив, що є достотним створінням — мабуть, єдиним у Всесвіті, та, на його думку, справжнішим від цього він не ставав. Він не зважав на біль, йому було байдуже, коли його кривдили, і це чудово ілюструвала його байдужість до удару Генрі. Та хоча він вважав концепцію реальності цілком беззмістовною, концепцію «правил» знав досконало. Патрік здавався дивним усім його вчителям: і місіс Даглас, яка навчала його в п’ятому класі, і місіс Вімз, на уроках в якої він сидів у третьому класі, обидві знали про пенал з мухами, і хоча вони підозрювали, що до чого, у кожної було по двадцять-тридцять учнів, і у всіх дітей були якісь нюанси. Та серйозних дисциплінарних порушень за Патріком не водилося. Він міг здати контрольну без жодної відповіді, або ж на листках міг бути лише великий, вималюваний знак питання, і місіс Даглас виявила, що в Патріка загребущі руки, і його краще тримати подалі від дівчат, та поводився він тихо, аж надто тихо — іноді скидався на грубо оброблений шматок глини, що лише нагадував хлопця. Легко було забути про одного з численних Патріків, який тихо й мирно завалював контрольні, коли доводилося втихомирювати таких розбишак, як Генрі Баверз та Віктор Кріс, — хлопців, які активно й нахабно порушували дисципліну, хлопців, які крали гроші на обід в інших дітей і радо паплюжили шкільну власність, щойно з’являлася можливість. А ще в них були діти на кшталт Елізабет Тейлор (батькам за таке ім’я не подякуєш): ця дівчинка страждала на епілепсію, і голова в неї майже не варила — їм доводилося постійно пояснювати їй, що в школі не задирають спідницю, аби похвалитися новими трусиками. Інакше кажучи, Деррійська початкова школа була типовим освітнім карнавалом — цирком зі стількома аренами, що там і Пеннівайза могли не помітити. Звісно, жоден з Патрікових учителів (і, коли пішла мова, батьків також) навіть не підозрював, що коли хлопчикові було п’ять років, він убив немовля — свого братика Ейвері.

Патріку не сподобалося, коли мати повернулася додому разом із Ейвері. Йому було байдуже (принаймні, так він казав собі спершу), скільки дітей у його батьків — двоє, п’ятеро… хай навіть п’ять дюжин. Байдуже, якщо їхня поява не втручатиметься в його власний графік. Та з’ясувалося, що Ейвері саме це й зробив. Кликали їсти з запізненням; вночі дитина плакала та будила його; здавалося, що батьки постійно крутилися біля колиски, і коли Патрік намагався привернути їхню увагу, у нього це не виходило. Уперше в житті Патрік злякався. Він подумав, що коли батьки принесли його, Патріка, з лікарні і з’ясувалося, що він реальний, то реальним може бути й Ейвері. Могло дійти навіть до того, що якби Ейвері трохи підріс і почав ходити й говорити, він узявся б приносити батькові свіжі випуски «Деррі Ньюз» і подавав би матері форми для хліба — тоді вони могли б узяти й геть позбутися Патріка. Він не боявся, що Ейвері люблять більше (хоча йому було зрозуміло, що це дійсно так, і, певне, тут Патрік не помилився), справа була в іншому. Ось що його переймало: 1) відколи з’явився Ейвері, постійно порушувалися й змінювалися його правила; 2) можлива реальність Ейвері; 3) можливість того, що його можуть вигнати, надавши перевагу Ейвері.

Одного дня, близько о пів на третю, невдовзі після того, як у Патріка скінчилися заняття в дитячому садку, він зайшов до кімнати братика. Надворі стояв січень, пішов сніг. Потужний порив вітру прошмигнув МакКаррон-парком, на, другому поверсі затрусилися обмерзлі зимові ставні. Мати куняла у себе в спальні — усю ніч Ейвері не давав їй спокою. Батько був на роботі. Ейвері спав на животі, поклавши голівку на бік.

Патрік розвернув обличчя Ейвері до подушки — на його круглому обличчі не відобразилося жодної емоції. Ейвері засопів і знову поклав голову набік. Патрік подивився на це, і деякий час замислено стояв поряд з люлькою. Сніг танув на його черевиках і збирався на підлозі в маленькі калюжі. Пройшло хвилин п’ять (швидкого мислення серед Патрікових чеснот не було), а тоді знову повернув братикову голівку і на деякий час притиснув її до подушки. Ейвері заборсався, та він був зовсім слабеньким. Патрік відняв руку. Немовля знову повернуло голівку, заспано пискнуло й знову заснуло. Шибки затрусилися від вітру. Патрік трохи почекав, аби перевірити, чи прокинеться його мати. Не прокинулась.

Він відчув, як накотилося шалене збудження. Здавалося, наче вперше світ постав перед його очима чітко й виразно. Його дефективна емоційна апаратура ледь працювала, і в ту мить він почувався наче абсолютний дальтонік, якому щойно зробили укол, завдяки чому він уперше й на дуже коротку мить зміг розрізняти кольори… або ж як героїнщик, який щойно вмазався й чує, як кайф запускає його мізки на орбіту. Це було щось зовсім нове. Він не підозрював, що можна пережити таке.

Дуже обережно він знову розвернув Ейвері обличчям до подушки. Немовля заборсалося, та цього разу він його не відпустив. Він сильніше втиснув голівку в подушку. Почулися приглушені крики, і Патрік зрозумів, що дитина прокинулася. У голові промайнула думка, що коли припинити, Ейвері все розповість матері. Тож він тримав. Немовля виривалося. Патрік тримав. Дитина пукнула. Пручання послабшало. Патрік однаково тримав. Урешті немовля завмерло. Патрік потримав його ще п’ять хвилин, відчуваючи, як збудження сягнуло піку й почало згасати — ефект від уколу розсіювався, світ блідшав, кайф випаровувався.

Патрік протюпав сходами вниз, наклав собі печива на тарілку, налив склянку молока. За півгодини на кухню зайшла його мати і сказала, що навіть не чула, як він зайшов, — настільки вона втомилася. «Мамо, не хвилюйся, — подумав Патрік. — Я владнав цю проблему». Вона сіла поряд, взяла в нього одне печиво і спитала, як дитсадок. Патрік відповів, що нормально і показав їй малюнок дому з деревом. Альбомний аркуш укривали завитки беззмістовних кривуль, виведених чорним і коричневим олівцями. Його мати сказала, що дуже гарно. Щодня Патрік приносив додому майже однакові коричнево-чорні вазюки. То в нього були такі індичка, різдвяна ялинка, хлопчик, ще щось. Мати завжди казала йому, що виходило дуже гарно… хоча іноді, у такій глибині душі, про яку вона навіть не знала, її це бентежило. У похмурій однаковості тих майже повністю чорних, округлих карлючок читалося щось тривожне.

Про смерть Ейвері вона довідалася аж близько п’ятої — до того вона гадала, що він просто дуже гарно заснув. Патрік тоді дивився «Кролика-хрестоносця»[684] по їхньому семидюймовому телевізору і весь гармидер пересидів, утупившись в екран. Коли прибігла місіс Генлі, показували «Ґвинтопташок»[685]. Його мати стояла у відкритих кухонних дверях, сліпо вірячи, що холод може оживити її немовлятко, і репетувала. Патрік змерз, сходив до шафи під сходами й узяв собі светра. Коли додому прибув містер Гокстеттер, по телевізору йшов улюблений серіал Бена — «Автострадний патруль»[686]. До того часу, як приїхав лікар, саме почався «Театр наукової фантастики»[687] з Вашим Ведучим Труманом Бредлі. «Хтозна, які дива підготував для нас Усесвіт», — розмірковував Труман Бредлі, а на кухні верещала його мати, намагаючись вирватися з рук чоловіка. Лікар помітив, що Патрік непорушно спокійний, придивився до його байдужого погляду й зробив висновок, що хлопець у шоковому стані. Він попросив Патріка випити пігулку. Патрік не заперечував.

Евері діагностували «смерть у колисці». Якби це сталося на кілька років пізніше, могли б виникнути деякі питання, адже було виявлено певні відхилення від звичайних ознак синдрому раптової дитячої смерті. Та коли це сталося, смерть просто записали, немовля поховали та й по всьому. Патрік отримав те, чого хотів, — його знову годували вчасно.

У божевіллі, що панувало того вечора, — залітали й вилітали різні люди, на стінах блимало червоне світло від проблискових маячків на швидкій з Деррійської міської лікарні, місіс Гокстеттер кричала, волала та не давала себе втихомирити — лише батько Патріка наблизився до розгадки. Двадцять хвилин по тому, як з колиски забрали тільце його сина, він заціпеніло стояв, дивлячись на неї та не вірячи в те, що сталося. Він опустив погляд і побачив на дерев’яній підлозі пару слідів. Вони лишилися від води, що набігла з Патрікових гумових чобіт. Він поглянув на них, і в голові його зринула жаска думка — зринула, наче отруйний газ із глибокої копальні. Його рука повільно здійнялася, притислася до рота, очі розширилися. Почав формуватися образ того, як це могло статися. Та перш ніж він став чітким і виразним, він вискочив з кімнати, затраснувши двері, та з такою силою, що верхня рама розкололася.

У сина він так нічого й не спитав.

Більше Патрік подібного не робив, хоча не вагався б, якби з’явилася така можливість. Вини він не відчував, кошмари його не мучили. Однак з плином часу він почав усвідомлювати, що могло статися, якби його викрили. Адже існували правила. І якщо їх порушувати, з тобою могло трапитися щось неприємне. Якщо зловлять на гарячому. Тебе могли посадити за ґрати або ж на електричного стільця.

Та його не полишала згадка про те відчуття збудження, про барвистий кайф — це було надто потужне, чудесне переживання, аби викинути його з думок. Патрік почав убивати мух. Спершу він просто ляскав їх материною хляпавою, а тоді виявилося, що для цього чудово підходить і пластикова лінійка. Також він відкрив для себе радощі паперу для мух. У «Костелло-авеню маркеті» можна було купити довгий моток цієї липучки лише за два центи, і Патрік іноді стовбичив у гаражі години по дві й спостерігав, як на папір сідають мухи і починають змагатися з клеєм: щелепа відвисла, тьмяні очі жевріють від того рідкісного збудження, піт котиться круглим обличчям і гладким тілом. Патрік убивав і жуків, та завжди намагався зловити їх живими. Іноді він брав одну голку з маминої подушечки, саджав на неї японського жука, сідав у садку, схрестивши ноги, і дивився, як той умирає. Вираз у нього був такий, наче він читав цікаву книгу. Одного разу йому трапився збитий кіт, який повільно вмирав біля риштака на Головній вулиці, і хлопець спостерігав за ним, поки одна старенька не помітила, що він соває ногою цю бідолашну розчавлену істоту. Вона вперіщила його віником, яким замітала хідник.

— Забирайся додому! — закричала вона. — Ти що, дурнуватий?!

Патрік зробив, як було велено. Він не сердився на стару. Просто його спіймали за порушенням правил.

Пізніше, минулого року (Майк Хенлон та інші Невдахи не здивувалися б, довідавшись, що трапилося це того ж дня, коли вбили Джорджі Денбро) Патрік знайшов гнилого холодильника марки «Амано» — одного зі сміттєроїдів того поясу, що оточував звалище.

Як і Бев, Патрік чув застереження проти таких полишених без нагляду об’єктів, у яких щороку душилися мільйони малих тупаків. Патрік довго стовбичив там, витріщаючись на холодильник та граючись у кишеньковий більярд. Повернулося те саме збудження, і цього разу воно було сильнішим, ніж будь-коли, за винятком того випадку, коли він владнав справу з Ейвері. Збудження повернулося, бо в морозних та задимлених пустирях, що були його розумом, зародилася одна ідея.

Тиждень по тому в сім’ї Люсів, які жили за три доми від Гокстеттерів, не стало кота Боббі. Двійко юних Люсів, які росли разом із тваринкою, цілий день прочісували їхній район. Вони навіть зібрали всі гроші та розмістили оголошення в колонці «Загублене й знайдене» газети «Деррі Ньюз». Та результатів це не принесло. І якби того дня хтось із них побачив Патріка, який здавався ще круглішим у пропахлій нафталіном зимовій куртці (коли восени 1957-го зринули води, і потоп відступився, мало не одразу запанував лютий холод), Патріка, який ніс у руках картонну коробку, вони б нічого не запідозрили.

За півтора тижні до Дня подяки в Енґстромів, які жили на сусідній вулиці, якраз навпроти дому Гокстеттерів, зникло цуценя кокер-спанієля. Протягом наступних шести-восьми місяців у різних сімей зникали домашні улюбленці — звісно ж, тому що вони потрапляли до рук Патріка. Про те, скільки за цей час позникало дворняг на Пекельній ділянці, можна й не казати.

Одного за одним саджав він їх до гнилого «Амани». Щоразу, як він приносив туди наступну тваринку, серце починало стугоніти, очі загоралися й мокріли від збудження, і щоразу він думав, як прийде, а Менді Фаціо вирвав з холодильника замок або ж позбивав завіси своєю кувалдою. Та саме цього конкретного холодильника Менді не чіпав. Либонь, не знав, що він там є, або ж Патрікова сила волі захищала це місце… Патрікова або чиясь інша.

Енґстромів кокер протягнув найдовше. Коли Патрік повернувся туди втрете (а ходив він туди щодня), не дивлячись на нульову температуру, той був і досі живий, хоча колишня жвавість уже зникла: коли Патрік діставав його з коробки й заштовхував до холодильника, песик метляв хвостом і вилизував йому руки. Гокстеттер повернувся наступного дня, і цуцик мало не втік. Патріку довелося гнатися за ним до самого смітника — лише там він цибнув та схопив пса за задню лапу. Кокер гризнув його своїми маленькими гострими зубками. Патріку було байдуже. Незважаючи на укуси, він відніс цуцика до холодильника й заштовхав досередини. Коли він це робив, у нього був стояк. Він уже звик.

На другий день песик знову спробував утекти, та рухався він надто повільно. Патрік запхнув його назад, загрюкнув іржаві двері «Амани» і сперся на них спиною. Він чув, як цуценя шкрябає в них з іншого боку, чув його приглушене скавчання.

— Хороший песик, — сказав Патрік Гокстеттер. — Хоро-о-о-ший песик.

Очі в нього були заплющені, він важко дихав.

— Хоро-о-оший.

Коли двері розчахнулися третього дня, цуценя лише кволо поглянуло Патрікові у вічі. Його бік гойдався від рвучкого, неглибокого дихання. Патрік прийшов наступного дня, і кокер уже помер. На мордочці замерзла кірка піни — вона нагадала Патрікові кокосове морозиво. Він розреготався і продовжував гиржати, коли витягував задубілий труп із залізної морилки. Патрік пожбурив його в кущі.

Того літа кандидатів на роль жертви (Патрік думав про них, як про «піддослідних тварин») було зовсім негусто. Попри збочене сприйняття дійсності, він мав чудовий інстинкт самозбереження і неймовірно розвинену інтуїцію. Він підозрював, що його підозрюють. Та він був не певний, хто саме. Містер Енґстром? Можливо. Якось навесні Патрік ходив до супермаркету «Ей енд Пі», і містер Енґстром саме купував цигарки, а тоді розвернувся й пильно подивився на нього. Місіс Джозефс? Теж можливо. Вона часто сиділа у своїй вітальні, припавши до телескопа, і, як казала місіс Гокстеттер, була «довгоносою бабою».

Містер Жекебва, в якого на бампері була наліпка «АТЗЖПТ»?[688] Містер Нелл? Ще хтось? Патрік не знав напевне, та інтуїція підказувала йому, що його підозрюють, а у своїй чуйці він ніколи не сумнівався. Він зловив кількох бездомних здохляків, що вешталися Пекельною ділянкою, відбираючи лише худих та хворих на вигляд тварин, та то й усе.

А ще йому відкрилося, що в «Амани» з’явилася над ним дивовижно сильна влада. Він малював його у школі, коли нудився. Інколи він йому снився, і уві снах холодильник був із сім футів заввишки — білий склеп, масивна гробниця, осяяна холодним місячним світлом. Гігантські двері у цих видіннях розчинялися, і він бачив, як на нього витріщаються велетенські очі. Він просинався в холодному поту, та однаково не міг повністю відмовитися від приємностей, які дарував йому цей мертвий агрегат.

Сьогодні він урешті дізнався, хто його підозрював — Баверз. Знання про те, що Баверз тримав у своїх руках таємницю його морилки, підвело Патріка так близько до паніки, наскільки це взагалі можливо. Насправді це було геть не близько, та однаково подібне відчуття (навіть не страх, а тривога) здалося йому гнітючим і неприємним. Генрі знав. Знав, що Патрік порушує правила.

Його останньою жертвою став голуб, якого два дні тому він знайшов на Джексон-стрит. Пташку збив автомобіль, і вона не могла злетіти. Патрік сходив додому, взяв з гаража свою коробку й поклав голуба всередину. Птах кілька разів клюнув його в руку, лишивши на зворотній стороні долоні кілька неглибоких кривавих подряпин. Патрік не мав нічого проти. Коли він зазирнув до холодильника наступного дня, голуб уже сконав, та Патрік не викинув його тільце. Його наполохали погрози Генрі, і він вирішив, що краще одразу ж позбутися трупика. Певне, він навіть принесе відро води та кілька ганчірок і вичистить нутрощі холодильника. Пахло там не дуже приємно. Якщо Генрі плескатиме язиком, прийде містер Нелл, і полісмен може довідатися, що щось — насправді, не одне щось — там померло.

«Якщо він допече мене своїми ябедами, я розповім, як він зламав руку Едді Каспбраку», — думав Патрік, стоячи серед сосен і дивлячись на іржавого «Аману». Звісно, люди й так про це знали, та не могли нічого довести, бо всі хлопці сказали, що гралися в Баверза вдома, і навіжений батько Генрі це підтвердив. «Настукає — і я настукаю. Зуб за зуб».

Та це буде потім. Зараз йому треба було позбутися пташки. Він полишить холодильник відкритим, а тоді повернеться з відром і ганчірками та вичистить його. Отак.

Патрік відкрив двері холодильника, випустивши власну смерть.

Спершу він був просто збитий з пантелеку, бо ніяк не міг второпати, що бачить. Воно зовсім нічого не означало. Не мало контексту. Патрік просто витріщався, схиливши голову набік.

Від голуба лишився сам скелет в оточенні подертого пір’я. На кістках не було й крихти плоті. А навколо нього, обсівши внутрішні стінки холодильника, почіплявшись до низу морозильної камери й дротяних полиць, висіли кілька дюжин об’єктів, схожих на маленькі бліді мушлі. Патрік помітив, що вони ледве ворушилися — тремтіли, наче від вітерцю. Та вітру не було. Хлопець насупився.

Зненацька одна з тих мушель розпустила маленькі комашині крильця. Перш ніж він устиг як-небудь зреагувати, вона пролетіла коротку відстань між холодильником та Патріковою лівою рукою. Біле, кольору шкіри створіння з плямканням приліпилося до його руки. Запекло. Відчуття відразу ж зникло, і Патрік знову почувався, як завжди. Та бліда плоть мушлеподібної істоти зарожевіла, а тоді з разючою швидкістю почала червоніти.

Хоча Патрік майже нічого не боявся (не боявся у звичайному розумінні цього слова — важко боятися того, що не є реальним), все ж таки була річ, яка одного разу сповнила його страшною відразою. Коли йому було сім рочків, одного теплого серпневого дня він вийшов з озера Брюстера й побачив, що до його ніг та живота присмокталося чотири чи п’ять п’явок. Поки батько усіх їх не познімав, він кричав так, що аж захрипнув.

Тут йому сяйнуло жаске натхнення, і хлопець второпав, що ж до нього причепилося, — якась летюча п’явка. Ось що завелося в його холодильнику.

Патрік заверещав і почав бити штуку, яка причепилася до його руки. Вона роздулася майже до розмірів тенісного м’яча й луснула від третього удару з бридким звуком «скват!». Кров, його власна кров, забризкала його руку від ліктя до зап’ястя, та желеподібна, безока голова п’явки не відчепилася. Вона була схожа на вузьку пташину голову й закінчувалася утворенням, схожим на дзьоб, але ні плаский, ні загострений, а трубчатий і тупий, як хоботок москіта. І цей хоботок занурився в Патрікову руку.

Так само волаючи, хлопець схопив заюшену істоту пальцями й висмикнув її. Хоботок вільно й безболісно вийшов з його плоті, і за ним ринула суміш крові та якоїсь жовтаво-білої, схожої на гній рідини. На руці лишилася дірка завбільшки з дайм.

Та розчавлена істота й досі звивалася в його пальцях, намацуючи, куди б учепитися.

Патрік віджбурнув її, розвернувся..із холодильника полетіли нові п’явки. Поки Гокстеттер намагався вхопитися за ручку «Амани», аби закрити його, вони повсідалися на його руки та шию. Одна з них приземлилася хлопцеві на лоба. Патрік звів руку, щоб відірвати її, і побачив на передпліччі ще чотири «мушлі» — вони дрібно тремтіли, рожевіли й одразу ж червоніли.

Болю не було… натомість з’явилося жаске, спустошливе відчуття. Патрік кружляв на місці й репетував, гамселячи по голові та шиї обліпленими п’явками руками, а в голові чулося скиглення: «Це не насправді, це лише страшний сон, не хвилюйся, усе це не реальне, ніщо не реальне…»

Одначе кров, що лилася з роздушених п’явок, здавалася досить реальною, як і дзижчання їхніх крилець… та його власний переляк.

Одна з них упала йому за комір і вмостилася на грудях. Поки він істерично періщив по ній і дивився, як там розпливається кривава пляма, ще одна п’явка сіла на його праве око. Патрік заплющився, та це не допомогло: на мить він відчув, як там спалахнув жар — присоска істоти проколола його повіку й почала висмоктувати рідину з очного яблука. Хлопець відчув, як сплющилася склера, і знову загорлав. До рота йому залетіла п’явка і всілася на язик.

І все це було майже безболісним.

Хитаючись та вимахуючи руками, Патрік пошкутильгав стежкою, що вела до списаних автомобілів. Паразити вкрили його з голови до ніг. Деякі з них напивалися до краю та лускали, наче гумові кульки. Коли таке траплялося з крупнішими особинами, вони заливали Патріка майже півпінтою його власної гарячої крові. Він чув, як роздувається п’явка на язиці, і відкрив рота — єдина зв’язна думка, що в нього залишилася, стугоніла про те, що ця бридота не має там вибухнути, не має, не має.

Та вона вибухнула. Наче блювотиння, з Патріка ринув фонтан крові зі шматочками чужорідної плоті. Він полетів на землю, вкриту щебенем та пилюкою, і почав качатися, ні на хвильку не замовкаючи. Поступово звук власного крику почав здаватися йому слабким, далеким.

Перш ніж утратити свідомість, він побачив, як з-за найближчої автівки хтось вийшов. Спочатку Патрік подумав, що це якийсь чоловік, — певне, Менді Фаціо — і зараз його врятують. Та коли ця постать наблизилася, він угледів її обличчя — воно пливло, як віск. Інколи воно загусало, і там можна було щось (або когось) роздивитися, та наступної миті знову розтікалося, немов не могло вирішити, ким же воно хоче стати.

— Привіт і бувай, — пробулькало з текучого місива, і Патрік спробував закричати. Він не хотів помирати. Як єдина справжня особа, він не мав померти. Бо якщо його не стане, не стане й усіх на світі.

Антропоморфна істота взяла його за обліплені паразитами руки й потягнула до Пустовища. Патрікова торбина з підручниками й досі висіла в нього на шиї, і тепер вона волочилася разом із ним, підскакуючи на горбиках. Патрік верещав з останніх сил, а тоді втратив свідомість.

Прийшов він до тями лише один раз — тоді, коли в темному, смердючому, вологому пеклі без жодного світла, Воно почало їсти.

6

Спершу Беверлі не розуміла, що до чого… вона лише бачила, що Патрік Гокстеттер задригався, затанцював, почулися його крики. Вона обережно підвелася, тримаючи в одній руці рогачку і кульки — в другій. Беверлі чула, як Патрік наосліп мчав стежкою. При цьому він так верещав, що було дивно, як у нього голова не тріскає.

Тієї миті вона виглядала точнісінько як чарівна жінка, на яку згодом перетвориться, і якби поряд був Бен Генском, його серце могло б не витримати цього видовища.

Вона стояла на повний зріст, схиливши голову набік — очі розширені, волосся заплетене в коси, підв’язані двома червоними шовковими стрічками, які вона придбала за дайм у «Даліз». Її постава промовляла про повну зосередженість і цілковиту пильність — постава кішки, рисі. Дівчина перемістила вагу тіла вперед, на ліву ногу, наполовину розвернувшись у бік Патріка, і її короткі світлі шорти задерлися достатньо, аби виднілася смужка жовтих трусиків. Ноги в неї вже були гладенькими й м’язистими — красивими, попри подряпини, синці та бруд.

«Це хитрощі. Він тебе помітив і знає, що не наздожене, тож намагається влаштувати тобі засідку. Не ходи за ним, Бевві».

Та, з іншого боку, у тих криках було забагато болю й жаху. Було б краще, якби вона роздивилася, що трапилося з Патріком. Якщо з ним узагалі щось сталося. Та більш за все Беверлі воліла піти до Пустовища іншим шляхом і проґавити всю цю дурнувату катавасію.

Патрікові крики вщухли. Наступної миті Беверлі почула, як хтось заговорив, та вона знала, що це вже точно витівки уяви. Вона почула голос власного батька: «Привіт і бувай». Того дня його навіть у місті не було, адже о восьмій він поїхав до Бранзвика. Вони з Джо Теммерлі мали забрати там вантажівку «шеві». Вона струснула головою, аби прочистити мізки. Голосу більше не було чути. Гра уяви, це ж очевидно.

Вона вийшла з кущів, готова будь-якої миті кинутись навтьоки, якщо раптом вискочить Патрік. Її рефлекси тріпотіли, наче котячі вуса. Дівчинка поглянула на стежку, і очі її розширилися. Там була кров. Багато крові.

«Штучна кров, — не здавався її розум. — У „Даліз“ за дев’яносто дев’ять центів можна купити цілу пляшку. Стережись, Бевві!»

Вона опустилася на коліно й замастила палець червоною рідиною. Придивилася. Ні, не штучна.

Її ліву руку одразу під ліктем проштрикнуло болем. Бев глипнула туди й побачила на шульзі щось, що на перший погляд здалось їй колючкою. Та ж ні. Колючки не сіпаються, не тріпочуть.

Ця штукенція була живою. За хвильку вона усвідомила, що воно кусає її. Вона ляпнула правою долонею, і воно чвиркнуло кров’ю. Дівчинка відсахнулася на крок, наготувавшись закричати… а тоді побачила, що це далеко не кінець. Безлика голова тварюки й досі висіла на її руці, зарившись писком у плоть.

Пронизливо скрикнувши від страху й відрази, Беверлі висмикнула її, і з руки вийшов хоботок, схожий на мініатюрний закривавлений кинджал. Тепер вона зрозуміла, звідки взялася кров на стежці, о так, і її очі звернулися до холодильника.

Двері були знову закриті, та декілька паразитів лишилися назовні і мляво повзали по іржаво-білій емалі. Просто в неї на очах один розкрив прозорі, як у мухи, крильця й подзижчав.

Бев діяла, не роздумуючи: зарядила «Вишеньку» металевою кулькою й натягнула рогачку. М’язи шульги напружилися, і вона побачила, як з отвору, що лишився від п’явки, бризнула кров. Дівчинка автоматично прицілилась у летючу гидоту й розтиснула пальці.

Ляснула гумка, і кулька від підшипника полетіла, наче сонячний зайчик. «Трясця! Промазала!» — подумала вона тієї ж миті. Доросла Беверлі розповідатиме Невдахам, що тоді вона знала, що схибила — так само, як гравець у боулінг розуміє, що страйку не буде, ще коли шар висковзує з пальців. Та тоді вона побачила, як кулька вильнула. Це трапилося в мікросекунду, та помилитися було неможливо — снаряд вильнув. Кулька влучила в летючого паразита й розірвала його на шматки. На стежку посипалося жовтаве дрантя.

Спершу Беверлі позадкувала — очі вибалушилися, губи тремтіли, обличчя побіліло, посіріло від шоку. Погляд її прикипів до дверей холодильника. Беверлі чекала, коли її почують інші п’явки. Та паразити лише повільно повзали туди-сюди, наче осінні мухи, притрушені холодом.

Нарешті вона розвернулася й побігла.

Паніка моторошно гупала в її свідомість, та вона не здавалася. У лівиці дівчинка тримала «Вишеньку» і періодично озиралася назад. На стежці й досі виднілися краплі яскравої крові, що поплямували листя кущів навколо доріжки — здавалося, Патрік біг, вихляючи зі сторони в сторону.

Беверлі знову вискочила до ділянки, на якій стояли списані автівки. Попереду вона побачила велику калюжу крові, що вже почала всотуватися в кам’янистий ґрунт. Світла, запилюжена поверхня землі була поорана темнішими лініями — так, наче тут хтось бився. Від того місця, у двох з половиною футах одна від одної, вели дві борозни.

Дівчинка зупинилася, відсапуючись. Вона поглянула на руку й із полегкістю побачила, що кров уже майже не бігла, хоча всеньке передпліччя й долоня шульги були заюшеними й липкими. З’явився біль — тиха, рівномірна пульсація. Відчуття було схожим на те, як за годину після відвідин зубного починає згасати дія новокаїну.

Вона ще раз озирнулася, нічого не побачила, а тоді знову поглянула на ті борозни, що тягнулися від розбитих автівок до самого Пустовища.

«Ті тварюки сиділи в холодильнику. А тоді обсіли його — атож, тільки погляньте на цю калюжу. Він добіг сюди, а тоді

(привіт і бувай)

щось трапилося. Та що?»

Вона страшно боялася, що знає відповідь. П’явки були елементами Його, і вони загнали Патріка до іншої Його частки так само, як собаки женуть наполоханого оленя до засідки мисливця.

«Бевві, тікай! Тікай звідси!»

Та натомість вона рушила вздовж канавок у землі, стискаючи в спітнілій руці «Вишеньку».

«Принаймні поклич інших!»

«Покличу… згодом».

Вона йшла далі, а земля поступово пом’якшувалася — сміттєзвалище спускалося до Пустовища, до густих хащів. Десь застрекотала самотня цикада, та її спів поступово затих. На заюшену кров’ю руку сідали комарі. Беверлі змахнула їх. Вона йшла, закусивши нижню губу.

Попереду на землі щось лежало. Вона підняла його, аби роздивитися краще. Це був саморобний гаманець — таку річ могла змайструвати якась дитина на уроках рукоділля, що проводилися в Громадському осередку. Однак було зрозуміло, що хто б його не зробив, великого хисту він не мав. Груба прошивка волосінню вже почала розповзатися, і відділ для банкнот хляпав, наче обвисла щелепа. У кишені для копійок вона знайшла четвертак. Крім нього там була лише бібліотечна картка, виписана на ім’я Патріка Гокстеттера. Вона віджбурнула гаманець та все інше і витерла руку об шорти.

За п’ятдесят футів від того місця вона знайшла кросівок. Підлісок став надто густим, щоб можна було розгледіти борозни на землі, та тільки сліпий не помітив би кров на листі.

Далі стежка зміїлася схилом урвища. Одного разу земля обвалилася, і Беверлі ковзнула вниз, подряпавшись колючками. На стегнах повиступали крапельки свіжої крові. Вона важко дихала, а масне волосся припало до голови. Кривавий слід вів до однієї з ледь помітних стежок, що пронизували Пустовище. Десь поблизу мала бути Кендаскіґ.

На стежці вона знайшла інший самотній кросівок. Шнурки його були мокрі від крові.

Вона підходила до річки, тримаючи «Вишеньку» напоготові На землі знову з’явилися борозни. Та тепер вони були не такими глибокими. «Це тому, що він погубив кросівки», — подумала Беверлі.

Вона завернула за останній поворот і вийшла до річки. Рівчачки тягнулися берегом і обривалися біля бетонних циліндрів — біля однієї з тих насосних станцій. Залізна кришка на циліндрі була зсунута трохи набік.

Коли вона стояла там, зазираючи в пітьму, знизу долинуло басовите, нелюдське хихотіння.

Це було вже занадто. Нарешті паніка вломилася до її голови. Беверлі крутнулася й помчала до галявини з хаткою-клубом, виставивши перед собою руки, аби захистити обличчя від гілля, що шмагало її з усіх боків.

«Іноді я також хвилююся, татку, — крутилася в її свідомості навіжена думка. — Іноді я ДУЖЕ хвилююся».

7

Чотири години по тому всі Невдахи, окрім Едді, сиділи в кущах неподалік від того місця, де ховалася Беверлі, спостерігаючи за тим, як Патрік Гокстеттер відкривав холодильника. Небо над ними потемніло від грозових хмар, і в повітрі знову стояв запах дощу. Білл тримав у руці один кінець мотузки, яку зазвичай використовували для розвішування білизни. Вони вшістьох скинулися на неї та аптечку Джонсона для Беверлі. Білл обережно заклеїв лейкопластирем криваву рану на її руці.

— С-с-скажеш б-б-батькам, що по-по-дряпалася, коли к-к-каталася на ролик-ках, — мовив Білл.

— Мої ковзани! — розпачливо зойкнула Беверлі.

Вона про них геть забула.

— Он вони, — сказав Бен і показав пальцем.

Вони лежали неподалік, і дівчинка кинулася до них, перш ніж Бен, Білл чи хтось інший запропонував свої послуги. Беверлі згадала, що вона відклала їх убік, коли справляла малу нужду. Вона не хотіла, щоб хтось із них туди йшов.

Білл сам прив’язав інший кінець мотузки до ручки «Амани», хоча до холодильника вони підійшли всі разом — ступали вони обережно, готові кинутись навтьоки за перших ознак руху. Бев запропонувала Біллові взяти «Вишеньку», та він наполіг, щоб вона лишила її при собі. Проте навкруги стояла цілковита тиша. Хоча стежка перед холодильником була забризкана кров’ю, паразити кудись поділися. Певне, полетіли геть.

— Можна було б привести сюди шефа Бортона, містера Нелла й сотню інших копів, та це було б марно, — похмуро сказав Стен Юріс.

— Ага. Вони б ні хрена не знайшли, — погодився Річі. — Бев, як рука?

— Болить, — вона замовкла; погляд метався між Біллом та Річі. — А от покажу я батькам цю рану — вони бодай щось побачать?

— Н-не д-д-думаю, — сказав Білл. — Б-б-удьте н-на по-по-поготові. З-за-за-зараз я її пр-прив’яж-жу.

Він обкрутив мотузку навколо хромованої, поплямованої іржею ручки холодильника. Його рухи були такими обережними, наче він бомбу знешкоджував. Хлопець зав’язав мотузку бабиним вузлом[689] і позадкував, розмотуючи її.

Коли вони відійшли на деяку відстань, він посміхнувся до решти слабкою, тремкою посмішкою.

— Фу-у-ух, — видихнув він. — Н-ну, з цим ми в-впор-ралися.

Тепер, опинившись на, як вони сподівалися, безпечній дистанції від «Амани», Білл сказав, щоб усі приготувалися бігти. Просто над ними гримнув грім, і діти підскочили. Заморосили перші краплі дощу.

Білл чимдуж смикнув мотузку. Бабусин вузол зісковзнув з ручки, та не раніше, ніж розчинилися двері холодильника. З нього покотилася лавина помаранчевих помпонів, і Стен Юріс болісно застогнав. Інші просто витріщалися на це видиво з розкритими ротами.

Дощ пішов сильніше. Над ними ляснув грім, і діти скривилися. Спалахнула фіолетово-блакитна блискавка, і в її світлі двері холодильника розчахнулися до кінця. Річі побачив це першим і закричав пронизливим, скривдженим вереском. У Білла вирвався наляканий і водночас розлючений зойк. Інші промовчали.

На внутрішній стороні дверей були слова, написані підсихаючою кров’ю:

До зливи домішався град. Двері холодильника двигтіли від наростаючого вітру, і літери попливли, набувши розмазаного, зловісного вигляду — вони скидалися на постер до фільму жахів.

Бев не бачила, що Білл скочив з місця, поки він не вийшов на стежку, прямуючи до «Амани». Руки його стиснулися в кулаки. Вода струменіла його обличчям, сорочка приклеїлася до спини.

— М-ми вб'ємо т-т-тебе! — загорлав він.

Без перестану гуркотів грім. Сяйнула блискавиця — так близько, що вона почула її запах, і десь неподалік оглушливо затріщало падаюче дерево.

— Білле, вернися! — кричав Річі. — Вернися, чуваче!

Він почав зводитися, та Бен шарпнув його назад.

— Ти вбив мого брата Джорджа! Сучий сину! Байстрюче! Шльондри лайно! Покажися! Покажися!

Періщив град, жалячи їх навіть попри ширму з листя. Беверлі закрила обличчя руками. Вона бачила, як у Бена на щоках з’явилися червоні цятки.

— Білле, вернися! — розпачливо кричала вона, та її заглушив новий удар грому — він прокотився Пустовищем попід низькими чорними хмарами.

— Виходь, пиздото!

Білл накинувся на помпони, що висипали з холодильника, копаючи їх ногами. Він розвернувся й пішов до них, опустивши голову. Здавалося, граду він не відчував, хоча земля була вкрита ним, як снігом.

Білл не дивився, куди йде, і Стенові довелося схопити його, щоб він не налетів на колючки. Білл плакав.

— Усе гаразд, Білле, — сказав Бен і незграбно обійняв його.

— Йо, — відповів Річі. — Не переймайся. Ми не здрейфимо, — він обвів решту дикими очима, що сяяли на мокрому обличчі. — Чи хтось із вас уже обісрався?

Вони похитали головами.

Білл звів погляд і витер очі. Усі вони вимокли до рубця і скидалися на виводок цуценят, які щойно перепливли через річку.

— А з-з-знаєте, В-в-воно н-нас бо-боїться, — мовив він. — Я ц-це ч-ч-чую. Ч-чую, Бо-бо-богом клянуся.

— Гадаю, ти правий, — серйозно кивнула Беверлі.

— П-п-поможіть м-м-мені, — сказав Білл. — Б-бу-будь л-л-ласка. П-п-помож-жіть м-м-мені.

— Допоможемо, — відказала Беверлі.

Вона пригорнула його. Беверлі не здогадувалася, що її руки так легко обіймуть його, — він був дуже худим. Вона чула, як стугонить у його грудях, відчувала його серце поряд зі своїм. Їй подумалося, що жоден інший дотик не здавався їй таким же любим та сильним.

Річі обійняв їх обох і поклав голову Беверлі на плече. Бен зробив так само з іншого боку. Стен Юріс поклав руки на Річі з Беном. Майк завагався, а тоді однією рукою обійняв Беверлі за талію, а Білла — за тремкі плечі. Так вони стояли, пригорнувшись один до одного, тим часом як град знову перетворився на проливну зливу — зливу таку потужну, що вона здавалася новою атмосферою. Мигали блискавиці, співав грім. Невдахи мовчали. Очі в Беверлі були замружені. Вони стояли під дощем, притискаючись один до одного, і дослухалися до шелестіння листя. Це вона пам’ятала найкраще: звук зливи, їхню спільну мовчанку та невиразну скорботу від того, що з ними не було Едді. Ось що вона пам’ятала.

Пам’ятала, що значить бути зовсім юною та дуже сильною.

1

— Окей, Скирте, — каже Річі. — Твоя черга. Ця руда краля викурила всі свої цигарки і півпачки моїх труїлок. Година вже пізня, панове.

Бен зиркає на годинника. Так, справді пізно — майже північ. «Якраз удосталь часу на ще одну оповідь, — думає він. — На ще одну оповідь, поки не пробила північ. Щоб ми не змерзли. [690] Про що ж вона буде?» Та, звісно ж, це лише жарт, і то не дуже добрий. Лишилася лише одна історія — принаймні, якщо йому не зраджує пам'ять, і це історія про срібні кулі: про те, як вони відлили їх у майстерні Зака Денбро ввечері двадцять третього липня, а потім скористалися ними двадцять п'ятого числа.

— В мене теж лишилося кілька шрамів, — каже він. — Пам'ятаєте їх?

Беверлі з Едді хитають головами, Білл із Річі кивають. Майк просто сидить: обличчя втомлене, очі — пильні.

Бен устає, розстібає свою робітничу сорочку й розгортає її. На шкірі в нього видно шрам у вигляді літери «Г». Лінії стали покрученими, адже колись його живіт був набагато круглішим, та загалом їхня форма й досі пізнавана.

З верхньої риски спускається значно виразніший, грубий шрам. Він нагадує хвилясту білу мотузку на шибениці, з якої зрізали петлю.

Беверлі притискає руку до рота.

— Вовкулака! У тому домі! О, Господи Йсусе! — і вона повертається до вікон, немов очікує побачити, що він там, скрадається в пітьмі.

— Саме так, — каже Бен. — І знаєте, яка комедія? Два дні тому цього шраму ще не було. Візитівка Генрі з'явилася раніше — у цьому я впевнений, бо показував її своєму другові, бармену з Хемінгфорд-Хоум на ім'я Рікі Лі. А ось цей… — він радісно сміється та починає застібуватись. — Цей щойно повернувся.

— Як і ті, що на наших руках.

— Ага, — каже Майк, поки Бен заправляє сорочку. — Вовкулака. Того разу всі ми побачили його в подобі вовкулаки.

— Це тому, що В-воно вже являлося Р-р-річі саме в цьому образі, — шепоче Білл. — Ось чому, так?

— Так, — підтверджує Майк.

— Ще трохи… ще трохи, і в нас з'явився б телепатичний зв'язок, правда? — говорить Беверлі замріяним голосом.

— Старий Волохань мало не поласував твоїми кишечками, Бене, — мовить Річі, та він не всміхається на цих словах. Тозіер підпихає вище на носа свої поламані окуляри, і за ними його обличчя здається білим, змарнілим та примарним.

— Білл урятував твою почеревину, — зненацька каже Едді. — Тобто Бев урятувала нас усіх, та якби не ти, Білле…

— Так, — киває Бен. — Справді, Великий Білле. Я немов загубився в тій кімнаті сміху атракціонів.

Білл махає рукою в бік порожнього стільця.

— Мені допоміг Стен Юріс. І він за це заплатив. А може, й помер.

Бен Генксом хитає головою.

— Білле, не треба так казати.

— Але ж це п-п-правда. І т-твоєї в-вини там стільки ж, скільки й м-м-моєї та всіх інших, бо ми не відступилися. Не відступилися навіть після того, що трапилося з Патріком, й напису на дверях х-х-холодильника. Та найбільше завинив я, адже я х-х-хотів, щоб ми продовжували боротися з Ним. Через Джо-джорджа. А ще мені здавалося, коли вбити те, що вбило Джоджа, мої б-батьки знову мене по-по-по…

— Знову тебе полюблять? — тихо питає Беверлі.

— Так. Точно. Та, Бене, я н-н-не думаю, що тут й-йє чи-чи-чиясь провина. Просто Стен був т-такою людиною.

— Він не зміг із цим справитися, — каже Едді.

Він думає про таємниці, які відкрив йому містер Кін, і про те, як однаково не міг облишити свої ліки. Він думає про те, що міг би позбутися звички постійно хворіти — звички вірити в те, що він не зможе дати відсіч. Та, як виявилося, могло бути, що саме ця звичка й урятувала йому життя.

— Того дня він був просто чудовим, — мовить Бен. — Стен зі своїми птахами.

Кімнатою прокочується їхнє хихотіння, і їхні погляди схрещуються на стільці, де у справедливому, здоровому світі — у світі, де позитивні герої завжди виграють, — мав би сидіти Стен. «Я сумую за ним, — думає Бен. — Господи, як мені його не вистачає!»

— Річі, пригадуєш, як колись ти сказав йому, що десь чув, що Стен убив Ісуса, а він, навіть оком не зморгнувши, сказав «гадаю, його вколошкав мій батько»?

— Пам'ятаю, — каже Річі так тихо, що його ледве чутно.

Він дістає з кишені носовичка, знімає окуляри, витирає очі, і знову вдягає їх. Він ховає хустинку і, не зводячи очей, каже:

— Бене, та розказуй вже.

— Болить, правда?

— Ага, — говорить Річі таким здушеним голосом, що ледве можна розрізнити слова. — Ще й як.

Бен обводить Невдах поглядом і киває.

— Ну, гаразд. Ще одна оповідь, поки не пробила північ. Щоб ми не змерзли. Зробити кулі запропонували Білл з Річем…

— Так, проте це була Біллова ідея, — уточнює Річі. — Спершу його це дуже бентежило.

— Просто я п-пе-переймався, що…

— Гадаю, це не так важливо, — каже Бен. — Того липня ми добряче посиділи в бібліотеці. Ми намагалися з’ясувати, як робляться срібні кулі. Срібло я мав — у мене були чотири срібні долари, батьківські долари. Білл рознервувався, загадуючись, що буде, якщо на нас полізе якась потвора, а пістоль дасть осічку. Та коли ми побачили, як Беверлі вправлялася з його рогачкою, замість патронів ми вирішили зробити самі кулі. Тож ми зібрали всі причандали і зустрілися в Білла. Едді, і ти там був…

— Сказав матері, що йду грати в «Монополію», — відказав Едді. — Рука боліла, як годиться, та я не міг не прийти. Ох і розлютилася вона… І щоразу, як позаду чулися кроки, я аж підскакував — думав, що то Баверз. Такі фокуси моїй руці не дуже подобалися.

— А вийшло так, що ми лише стовбичили навколо Бена й дивилися, як він відливає кулі, — шкіриться Білл. — Гадаю, Бен міг навіть справжні патрони зробити.

— Ой, я б не був таким впевненим, — каже Бен, хоча насправді він знав це ще тоді.

Він пригадує, як тоді почало вечоріти (містер Денбро пообіцяв розвезти всіх по домівках), як у траві співали цвіркуни, як за вікнами кружляли перші світлячки. Білл завбачливо поставив у вітальні дошку для «Монополії» і розклав усе так, наче гра в самому розпалі.

Він гарно це пам’ятає. А ще в нього перед очима Заків робочий стіл, залитий приємним жовтавим світлом. Він пригадує, що сказав тоді Білл: «Треба бути о-о-

2

обережними. Потім треба буде все п-п-поприбирати, а то батя ос-ос…»

Він виплюнув ще кілька «ос», поки врешті спромігся вимовити потрібне слово — «оскаженіє».

Річі вдав, наче витирає щоки.

— Заїкуватий Білле, умити вмив, а рушник де?

Білл замахнувся, ніби хотів його стукнути. Річі зіщулився й завищав своїм голоском а-ля Піканіні[691].

Бен не зважав на їхні витівки. Він дивився, як Білл розкладає на столі інструменти й інше приладдя, і думав, як було б круто й собі мати такого гарного робочого стола. Та головним чином він зосередився на нагальному завданні. Воно було не таким складним, як виготовлення справжніх набоїв, та не варто розслаблятися. Халтура тут не пройде. Його цього не навчали, він просто знав.

Білл наполіг на тому, щоб кулями займався Бен — так само, як він продовжував стояти на тому, що «Вишенька» мала бути при Беверлі. Вони все обговорили до найменших подробиць, та двадцять сім років по тому, коли Бен розповідав цю історію, йому сяйнуло, що ніхто з них навіть не припустився думки, що срібна куля може не подіяти, адже на їхньому боці був авторитет тисячі фільмів жахів.

— Окей, — сказав Бен. Він хруснув пальцями й поглянув на Білла. — Форми в тебе?

— Ой! — підскочив Білл. — Т-т-тримай.

Він сягнув у кишеню, дістав носовичка, а тоді поклав його на стіл і розгорнув. Усередині були дві тьмяні металеві кульки з маленькими отворами в кожній. Форми для куль.

Після того як вони вирішили на користь куль замість повноцінних набоїв, Білл із Річі пішли до бібліотеки, аби з’ясувати, як їх виготовити.

— Хлопчики, ви такі заклопотані, — сказала місіс Старретт. — Набої минулого тижня, кулі — наступного! Зараз же канікули!

— Це щоб мізки не засихали, — відповів Річі. — Правда, Білле?

— То-то-точно.

Виявилося, що коли маєш форми, кулі робляться завиграшки. Єдиним серйозним питанням було, де їх взяти. З цим упоралися кілька обережних питань Заку Денбро, і нікого з Невдах не здивувало, що єдиним місцем в Деррі, де вони продавалися, був магазин «Деталі й інструменти Кіченера». Кіченер, власник та продавець, був пра-пра-праплемінником братів, які володіли сумнозвісною ливарнею.

Білл із Річі пішли туди вдвох, і всі гроші, які Невдахам удалося зібрати в такий короткий строк (десять доларів та п’ятдесят дев’ять центів), подзенькували в Білла в кишені. Коли він поцікавився, скільки коштують дві дводюймові форми для куль, Карл Кіченер (він був схожий на алконавта-ветерана, і смерділо від нього, як від старої попони) спитав, що це двійко хлоп’ят збираються з ними робити. Річі дав відповісти Біллові, бо знав, що так буде простіше, — діти кепкували з його затинання, а дорослі нітилися. На диво, інколи це ставало в пригоді.

Білл почав розводитися про модель вітряка, яку вони начебто мали майструвати наступного навчального року для одного шкільного проекту (вони з Річі придумали це дорогою до магазину), та Кіченер махнув рукою й назвав неймовірну ціну в п’ятдесят центів за штуку.

Усе ще не вірячи в таке щастя, Білл дав йому доларову банкноту.

— Кулька не буде, — прогуркотів Карл Кіченер, презирливо дивлячись на них червоними очима людини, яка вже бачила все на світі, і то по два рази. — Я не даю кульків, якщо покупець не лишає в мене щонайменше п’ять баксів.

— Т-та ні-ні-нічого, с-сер, — сказав Білл.

— І не вештайтеся перед вітриною, — докинув Кіченер. — Вам обом треба підстригтися.

Коли вони вийшли, Білл спитав у Річі:

— Р-річі, т-ти п-по-помічав, що до-до-дорослі не п-продадуть тобі ні-нічого, крім к-к-коміксів із цу-цу-цукерками чи к-квитка в кіно, не с-с-спитавши, для ч-чого воно т-тобі?

— Атож.

— Ч-чому? Н-нащо їм ц-це?

— Бо думають, що ми небезпечні.

— С-справді? Ти т-т-також т-так гадаєш?

— Ага, — сказав Річі й захихотів. — А давай потусуємося біля вітрини? Попіднімаємо комірці та будемо либитися перехожим і відпускати волосся.

— Іди н-на хер, — сказав Білл.

З

— Окей, — промовив Бен, оглянувши форми з усіх боків. — Добре. А тепер…

Невдахи трохи відступилися, щоб у нього було більше місця. Вони дивилися на нього з надією в очах — так, як дивиться на механіка чоловік, який пригнав йому автівку, а сам нічого не петрає. Бен цього не помітив. Він налаштовувався на роботу.

— Дайте мені той снаряд і пальника.

Білл передав йому розрізану міну. Це був воєнний трофей. Зак знайшов її п’ять днів по тому, як він та решта вояк з армії генерала Паттона перейшли річку й опинилися в Німеччині. Колись, коли Білл був ще зовсім малим, а Джордж і досі носив підгузки, батько зробив з неї попільничку. Та потім він кинув палити, і міна зникла. Білл знайшов її в гаражі лише минулого тижня.

Бен затиснув міну в лещатах, а тоді взяв у Беверлі пальника. Він сягнув у кишеню, дістав срібного долара й поклав його до імпровізованого тиглю. Він порожнисто дзенькнув.

— Тобі його батько подарував, так? — спитала Беверлі.

— Так, — відповів Бен, — та я його майже не пам’ятаю.

— Ти впевнений, що хочеш це зробити?

Він глянув на неї та посміхнувся.

— Так, — сказав він.

Вона посміхнулася йому у відповідь. Бенові цього вистачило. Якби вона посміхнулася двічі, він би радо наплавив стільки срібних куль, що вистачило б покласти й роту вовкулак. Хлопець поспіхом відвернувся.

— Окей. Поїхали. Без проблем. Як два пальці, ага?

Діти невпевнено закивали.

Роками пізніше, коли Бен розказував свою оповідку, він думав: «Сьогодні будь-який пацан може збігати й купити пропанового пальника… зараз вони є мало не в кожному гаражі».

Однак у 1958-му році все було геть інакше. У Зака Денбро була пекельна робота, і Беверлі це бентежило. Бен помітив, що вона нервує. Він хотів її заспокоїти, та побоявся, що голос тремтітиме.

— Не хвилюйся, — сказав він до Стена, який стояв поряд із нею.

— Га? — стрепенувся той і закліпав очима.

— Не хвилюйся.

— Я й не хвилююся.

— А. Значить, мені здалося. Просто хотів сказати, що все це цілком безпечно. Ну, на той випадок, якщо це так. Тобто, якщо ти справді розхвилювався.

— Бене, у тебе все гаразд?

— Усе чудово, — пробурмотів Бен. — Річі, дай сірники.

Річі передав йому книжечку сірників. Бен повернув вентиль на пальникові, запалив сірника й підніс його до сопла. Факнуло, і з’явився яскравий блакитно-помаранчевий вогник. Бен підкрутив його та підставив під низ розполовиненої міни.

— Ливник у тебе? — спитав він у Білла.

— Т-т-тримай.

Білл передав йому саморобного ливника, якого Бен змайстрував заздалегідь. Крихітний отвір на його носику пасував до отворів у формах мало не один в один. Бен це зробив без жодних вимірювань, що глибоко вразило, навіть ошелешило Білла, та він не знав, як це висловити, аби Бен не знітився.

Повністю занурившись у роботу, Бен говорив до Беверлі — сухо й точно, наче хірург до медсестри.

— Бев, у тебе найтвердіша рука. Встав носик ливника в отвір. Не обпечися — он рукавиці.

Білл подав їй батьківську робочу рукавицю. Беверлі вставила жерстяного ливника у форму. Усі мовчали. Шипіння пальникового полум’я здавалося дуже гучним. Вони дивилися на вогонь, примруживши очі.

— Ч-ч-чекай, — зненацька сказав Білл і прожогом кинувся в дім.

За хвилину він повернувся, тримаючи в руках дешеві сонячні окуляри з бічними шторками. До цього вони з рік пролежали в одній з кухонних шухляд.

— С-с-скирте, к-краще вдягни.

Бен поглянув на них, вишкірився в посмішці й начепив їх.

— Бляха, це ж Фабіан[692]! — вигукнув Річі. — Чи Френкі Евалон[693], чи хтось із тих хренів з «Естради»[694]!

— Іди на хер, Ротатий, — сказав Бен, та мимоволі й сам захихотів — сама думка про те, що він схожий на Фабіана чи ще когось із тих співаків, була аж надто абсурдною. Полум’я затремтіло, і він замовк. Зосередженість знову ввімкнулася на повну.

Дві хвилини по тому він вручив пальника Едді, і той боязко взяв його здорового рукою.

— Готово, — мовив Бен до Білла. — Дай сюди другу рукавицю. Хутчіш! Хутчіш!

Білл так і зробив. Бен одягнув рукавицю і взявся за міну, а другою рукою почав розтискати лещата.

— Тримай як слід, Бев.

— Тримаю, у мене все під контролем, — озвалася вона.

Бен нахилив міну над ливником. Інші дивилися, як струмочок рідкого срібла побіг до форми. Бенові рухи були чіткими й точними — він не розлив ані краплі. На мить він відчув дивну наелектризованість. Здавалося, усе навколо збільшилося, немов він дивився крізь призму потужного білого сяйва. У ту мить він почувався не як звичайний товстун на ім’я Бен Генксом, який носив светри, аби приховати своє черево й цицьки, — він почувався Тором, який громом та блискавицею орудує в кузні богів.

А тоді це відчуття зникло.

— Окей, — сказав він. — Мені треба знову нагріти срібло. Хто-небудь, встроміть у носик ливника цвяха чи щось таке, а то заклеїться.

Стен зробив, як він звелів.

Бен затиснув розполовинену міну в лещата і взяв у Едді пальника.

— Окей, — мовив він, — номер два.

І повернувся до роботи.

4

Десять хвилин по тому все було готово.

— Що тепер? — запитав. Майк.

— Тепер з годину пограємо в «Монополію», — відказав Бен. — Кулі тим часом застигнуть. А тоді я розколю форми зубилом — і фініта.

Річі стурбовано глипнув на свій тріснутий «Таймекс» — годинника лагодили безліч разів, та він цокав собі далі.

— Білле, а коли повернуться твої предки?

— Не ра-ра-раніше д-десятої, а то й о п-пів на од-од-одинадцяту, — сказав Білл. — В-вони на п-п-п-подвійному с-сеансі в А-а-а…

— В «Аладдіні», — докінчив за нього Стен.

— Ага. А потім вони ще на п-п-піццу заїдуть. Майже за-завжди так р-роблять.

— Значить, у нас купа часу, — сказав Бен.

Білл кивнув.

— Пішли до хати, — мовила Бев. — Хочу додому подзвонити. Я обіцяла. І щоб усі мовчали. Він думає, що я в Громадському центрі і що мене підвезуть.

— А що, коли він захоче підібрати тебе раніше? — запитав Майк.

— Тоді в мене будуть великі проблеми, — сказала Беверлі.

«Я б тебе захистив», — подумав Бен. В його уяві миттєво розгорнулася мрія, та ще й з таким солодким завершенням, що він аж здригнувся. Батько Бев накинувся на неї — почав її вичитувати, кричати тощо (хоча Бен навіть уявити не міг, як міг розійтися Ел Марш). Бен вийшов наперед і сказав Маршу, щоб той охолов.

— Давай, товстуне, захищай мою дочку, нарвешся.

Генксом, завжди такий тихий хлопчина, міг перетворитися на скаженого тигра — спробуйте його розізлити.

— Як полізеш до неї, спершу матимеш справу зі мною, — каже він Елу Маршу з цілковитою щирістю.

Марш рушає до нього… та заклякає на місці, помітивши сталевий блиск у очах Генксома.

— Ти пошкодуєш, — бурчить він, та видно, що хоробрість полишила його — кінець кінцем, він лише велет на глиняних ногах.

— А от мене беруть сумніви, — каже Генксом зі штучною, як у Гері Купера, посмішкою, і Ел Марш щезає.

— Бене, що з тобою?! — зойкає Бев, та очі її блищать і повняться зорями. — Я думала, ти його вб'єш!

— Вб'ю? — перепитує Бен з тією ж посмішкою в стилі Купера. — Аж ніяк, крихітко. Може, він і покидьок, та все рівно він твій батько. Може, я б його трохи провчив, та це тому, що коли хтось говорить із тобою в такому тоні, мені трохи припікає. Розумієш?

Вона обвиває його руками й цілує (у губи! у ГУБИ!).

— Бене, я кохаю тебе! — ридає вона.

Він чує, як до нього притискаються її маленькі, пружні груди, і…

Бен здригається, намагаючись позбутися цього яскравого, неймовірно чіткого образу. У дверях стояв Річі й питався в нього, іде він чи ні, і тільки тоді Бен усвідомив, що лишився в майстерні сам-самісінький.

— Ага, — сказав він, стрепенувшись. — Звісно ж іду.

— Скирте, гадаю, це все твоя деменція, — сказав Річі, коли Бен проходив у пройму, та ляснув друга по спині.

Бен вишкірився в посмішці й скрутив Річі в захват за шию.

5

З батьком Елом Маршом не виникло жодних проблем. По телефону мати Беверлі сказала дочці, що він пізно вернувся з роботи, заснув перед телевізором і прокинувся лише для того, щоби перебратися в спальню.

— Бевві, тебе ж підвезуть?

— Так. Батько Білла Денбро розвезе нас усіх по домівках.

— Бевві, ти ж не на побаченні? — одразу ж наполохалася місіс Марш.

— Звісно ж ні, — відказала Беверлі.

Дівчинка зирнула крізь арочну дверну пройму: вона стояла біля телефону в темному коридорі, а інші сиділи в їдальні, схилившись над «Монополією». «Та я була б точно не проти», — подумала вона, а вголос сказала:

— Хлопці, фе. У них тут є графік, і щовечора чийсь батько чи матір розвозять нас по домівках.

Принаймні, бодай тут вона сказала правду. Решта ж була такою нахабною брехнею, що вона відчула, як палко зашарілася в темряві.

— Гаразд, — сказала мати. — Просто хотіла впевнитися. Бо якщо твій батько довідається, що ти ходиш на побачення в такому юному віці, він дуже розлютиться… і я також, — додала вона останньої миті.

— Та я знаю, — сказала Бев, так само дивлячись у сусідню кімнату.

Вона справді знала. Проте онде вона, та ще й не з одним, а з шістьма хлопцями, у домі без дорослих. Вона помітила, що Бен дивиться на неї збентеженими очима, і посміхнулася йому та помахала рукою. Він почервонів та одразу ж відсалютував у відповідь.

— Твої подруги теж там?

Які ще подруги, мамо?

— Ем-м, з нами Петті О’Хара. І, здається, Еллі Ґейґер. Грає в шаффлборд унизу.

Її засоромила та легкість, з якою брехня полишала її губи. Їй захотілося, щоб на дроті була не мати, а батько — це було б страшніше, та не так соромно. Беверлі подумала, що вона не дуже гарна дочка.

— Я люблю тебе, мамо, — сказала вона.

— Навзаєм, Бев, — мати трохи помовчала. — Будь обережною. У газетах пишуть, що, певне, зникла ще одна дитина. Хлопець на ім’я Патрік Гокстеттер. Ти знаєш його, Бевві?

На кілька секунд дівчинка заплющила очі.

— Ні, мамо.

— Ну… тоді до зустрічі.

— Па-па.

Вона приєдналася до решти, і протягом наступної години вони грали в «Монополію». Стен розорив їх усіх.

— Євреї знають, як заробляти гроші, — сказав він, поставивши готель на Атлантик-авеню й ще дві теплиці на Вентор-авеню. — Це всім відомо.

— О, Йсусе, чому я не єврей? — озвався Бен, і всі засміялися.

Бен лишився майже повним банкрутом.

Беверлі іноді зиркала на Білла, який сидів навпроти, роздивляючись його охайні руки, блакитні очі й гарне руде волосся. Він рухав дошкою маленький срібний чобіток, свою фішку, а вона думала: «Якби він узяв мене за руку, я б так зраділа, що, певне, одразу ж померла б». В її грудях зажеврів теплий вогник, і вона нишком усміхнулася, дивлячись на свої руки.

6

Закінчення вечора було геть не цікавим. Бен узяв з полиці одне з Закових зубил і за допомогою молотка розколов форми. Вони розкрилися без зайвих проблем. З них викотилися дві срібні кульки. На одній і досі можна було розрізнити кілька розмитих чисел — «925». На іншій виднілися хвилясті лінії. Беверлі припустила: залишки волосся Леді Свободи. Кілька секунд вони мовчки дивилися на них, а тоді Стен взяв одну кульку до рук.

— Маленькі, — сказав він.

— Коли Давид вийшов проти Голіафа, камінь у його пращі теж був маленьким, — мовив Майк. — Як на мене, вони виглядають доволі потужно.

Бен зловив себе на тому, що киває. Він теж так гадав.

— Н-ну ш-ш-що, усе? — запитав Білл.

— Так, повний порядок, — сказав Бен. — На.

Він кинув Біллові другу кулю, і від несподіванки той мало її не впустив.

Кулі пішли по колу, з рук у руки. Кожен з них пильно придивлявся, чудуючись з їхньої бездоганно круглої форми, ваги й реальності. Коли вони повернулися до Бена, він взяв їх до рук, а тоді поглянув на Білла.

— Що будемо з ними робити?

— В-в-віддай їх Б-беверлі.

— Ні!

Він поглянув на неї. Обличчя його було лагідним, однак невблаганним.

— Б-б-бев, ми вже г-г-говорили про ц-це, і…

— Я це зроблю, — сказала вона. — Вистрелю цими клятими штуками, коли… якщо буде треба. Певне, через мене ви всі помрете, та я це зроблю. Я тільки не хочу брати їх додому. Їх може знайти хтось із моїх

(батько)

батьків. Тоді мені зроблять вирвані годи.

— Хіба в тебе немає якогось сховку? — спитав Річі. — Бляха, та в мене їх штук п’ять.

У матраці на її ліжку була невелика розпірка, куди вона іноді заначувала цигарки, комікси, а останнім часом і журнали про кіно та моду.

— Є одне місце, — сказала Беверлі. — Та таку річ я туди не ховатиму. Білле, хай вони будуть у тебе. Принаймні, доти, доки не настане їх час.

— Окей, — сумирно сказав Білл, і тієї ж миті під’їзну доріжку залило світлом. — Б-бляха-м-муха, рано в-в-вони. За-забираймося з-звідси.

Вони саме всідалися за стіл, коли відкрилися кухонні двері, й зайшла Шерон Денбро.

Річі закотив очі й удав, ніби змахує піт з лоба, інші щиро засміялися. Річі Устругнув Круту Штуку.

За хвильку вона зайшла до їдальні.

— Білле, батько чекає твоїх друзів у машині.

— О-о-окей, ма, — сказав Білл. — М-ми й-й-якраз з-закругляємося.

— Хто переміг? — спитала усміхнена Шерон, роздивляючись його друзів блискучими очима.

Дівчинка виросте дуже гарною, подумалось їй. Та, певне, в наступні пару років з дітьми доведеться провести виховну роботу, інакше Беверлі так і лишиться пацанкою, і вони й надалі поводитимуться, як ватага хлопчаків. Та однаково було зарано перейматися сексом — він ще не звів свою потворну голову.

— С-стене, — сказав Білл. — Й-й-євреї знають, й-як заробляти г-г-гроші.

— Білле! — нажахано зойкнула Шерон і почервоніла…

... а тоді вона вражено глянула на них: діти вибухнули сміхом, і Стен у тому ж числі. Зчудування перетворилося на щось, подібне до страху (проте пізніше, лежачи в ліжку, вона не стала ділитися цим зі своїм чоловіком). У повітрі висіло щось дивне, наче статична електрика, тільки значно могутніше й набагато страшніше. Їй здалося, що, коли вона торкнеться бодай когось із них, її тіпне, як від струму. «Що з ними сталося?» — збентежено думала вона і навіть рота відкрила, аби щось таке сказати. Та наступної миті заговорив її син: він казав, що перепрошує (однак його очі й досі блищали тим диявольським вогником), а Стен казав, що все гаразд, що то був лише жарт, яким вони іноді шпиняли його. Вона була така спантеличена, що промовчала.

Та коли діти поїхали з Заком, а її дивний заїкуватий син пішов до своєї кімнати й вимкнув світло, вона відчула полегкість.

7

День, коли Клуб Невдах нарешті зустрівся з Воно віч-на-віч, день, коли Воно мало не поласувало Беновими нутрощами, настав 25 липня 1958 року. Стояла спекотна, парка, безвітряна погода. Бен пам’ятав це досить — то був останній спекотний день літа. Пізніше похолодало й небо затягнули хмари.

Вони зібралися біля дому на Нейболт-стрит, 29, близько десятої ранку. Білл приїхав на Сілвері разом із Річі, а Бен — на своєму «рейлі», і його об’ємні сідниці звисали по обидва боки продавленого сидіння. Беверлі вкотилася на Нейболт-стрит на своєму дівчачому «швінні»; аби волосся не лізло в очі, вона пов’язала на лоба зелену стрічку, і воно струменіло позаду неї. Майк прийшов пішки, і за п’ять хвилин з’явилися Едді зі Стеном.

— Е-е-едді, й-й-як рука?

— Ой, та нічого. Болить, якщо ляжу вві сні не на той бік. Усе взяв?

На багажнику Сілвера лежав парусиновий згорток. Білл узяв його, розв’язав. Він дав Беверлі рогачку — вона скривилася, та взяла її, нічого не сказавши. Також у пакунку була бляшана коробочка від цукерок «Сюкретс». Білл відкрив її і показав решті дві срібні кульки. Вони мовчки подивилися на них, щільно скупчившись на лисіючій галявині перед домом під номером «29» — здавалося, на тому газоні росли самі бур’яни. Білл та Річі з Едді вже бачили цей дім, а інші — ні, тож вони стояли й роздивлялися його.

«Вікна скидаються на очі», — міркував Стен, і його рука лягла на кишеню, в якій лежала книга в м’якій обкладинці. Він торкнувся її на удачу. Стен майже постійно носив її з собою — то була «Енциклопедія птахів Північної Америки» М. К. Генді. «Скидаються на брудні й сліпі очі».

«Воно смердить, — гадала Беверлі. — Я чую Його, та не носом, ні».

«Це як тоді, на тому місці, де стояла ливарня Кіченера, — замислився Майк. — І біля цього дому такі ж відчуття… він наче запрошує нас досередини».

«Так, тут точно відчувається Його присутність, — думав Стен. — Це одне з тих місць, схожих на шахти морлоків, Його лаз. І Воно знає, що ми тут. Воно чекає, коли ми зайдемо».

— Н-н-ніхто не роздумав? — запитав Білл.

Вони дивилися на нього — бліді, насуплені діти. Ніхто нічого не сказав. Едді намацав у кишені інгалятора, дістав його та зробив глибоку, шумну затяжку.

— Дай мені трохи, — мовив Річі.

Едді здивовано поглянув на нього, очікуючи на завершення жарту.

Річі простягнув руку.

— Без приколів, малий. Можна хапнути?

Едді знизав здоровим плечем — дивний, кособокий рух — і передав йому інгалятора. Річі натис на клапан і глибоко вдихнув.

— Те, що лікар прописав, — сказав він і кашлянув, та очі в нього були цілком серйозні.

— Можна й мені? — попросив Стен.

Один за одним усі вони скористалися інгалятором Едді. Коли він повернувся до нього, Едді засунув його до кишені — тільки сопло стирчало. Вони знову розвернулися до дому.

— На цій вулиці хоч хтось живе? — тихо спитала Беверлі.

— He в цьому кінці, — сказав Майк. — Тут уже нікого немає. Хоча, думаю, тут іноді ночують бомжі. Народ, що подорожує товарняками.

— Вони б нічого не побачили, — мовив Стен. — Вони в безпеці. Принаймні, більшість із них, — він глянув на Білла. — Як гадаєш, Його бачить хоч хтось із дорослих?

— Н-не знаю, — відказав той. — Хтось м-має.

— Шкода, що таких людей нам не трапилося, — пробурмотів Річі. — Цю роботку дитячою не назвеш, січете?

Білл знав, про що він. Щойно брати Гарді потрапляли в халепу, їх завжди виручав Фентон Гарді. Так само і з Ріком Брентом з «Наукових пригод Ріка Брента». Бля, навіть у Ненсі Дрю був батько, який з’являвся в останній момент, якщо поганці зв’язали її та кинули в стару шахту чи ще кудись.[695]

— З нами мав би бути хтось із дорослих, — сказав Річі, дивлячись на зачинений дім.

Облізла фарба, брудні вікна, тінистий ґанок. Він стомлено зітхнув. На мить Бенові здалося, що їхня впевненість похитнулася. А тоді Білл сказав:

— Хо-хо-ходіть сюди. Ди-дивіться.

Вони обійшли ґанок з лівого боку — туди, де були зламані перила. Там і досі росли колючі, здичавілі троянди, однак ті, яких торкнулося Воно, коли вилізало, і досі були чорними і мертвими.

— Воно їх просто торкнулося, і вийшло таке? — спитала перелякана Беверлі.

Білл кивнув.

— То як, н-народ, і досі в-в-впевнені, що хо-хочете йти зі м-мною?

Декілька секунд ніхто не відповідав. Вони не були впевненими. Бачили, що Білл піде й без них, і однаково вагалися. А ще на обличчі Денбро читався сором. Він і раніше наголошував на тому, що Джордж — не їхній брат.

«А як щодо решти дітей? — міркував Бен. — Бетті Ріпсом, Шеріл Ламоніка, малий Клементс, Едді Коркоран (можливо), Ронні Коркоран… навіть Патрік Гокстеттер. Чорт забирай, Воно ж дітей убиває!»

— Я йду, — сказав він.

— От лайно. І я, — озвалась Беверлі.

— Спитав, — пхикнув Річі. — Думав, весь кайф лишимо тобі, плямкало?

Білл дивився на них. Кадик підскакував. Він кивнув і віддав бляшанку Беверлі.

— Ти впевнений, Білле?

— Т-т-так.

Вона кивнула, водночас нажахана відповідальністю та зачарована його довірою. Вона відкрила коробочку, дістала кулі й засунула одну до правої кишені джинсів. Другу вона поклала до гумової чашечки «Вишеньки» і надалі тримала рогачку саме за неї. Вона стискала кульку і відчувала, як вона, спершу холодна, почала нагріватися в кулаці.

— Ходімо, — сказала вона непевним голосом. — Ходімо, поки я не здрейфила.

Білл кивнув і подивився на Едді пронизливим поглядом.

— Т-ти з-з-зможеш, Е-едді?

Той кивнув.

— Ясна річ. Минулого разу я був сам. А зараз я з друзями. Правильно?

Він подивився на них і всміхнувся. Вираз у нього був сором’язливий, тендітний, та виглядав він при цьому дуже гарно.

Річі ляснув його по спині.

— Ото Ви молодсина, сеньйорр. Яксо хтось потяне грраблі до Васого інгаляторра — він не зилець. Вколоскаємо покидька. Всі пальсі позррубуємо.

— Річі, який жах, — сказала Беверлі, давлячись сміхом.

— П-під ґа-ґа-ґа-нок, — мовив Білл. — Поліз-зете за мною. А т-тоді в пі-пі-підвал.

— А що, як ти полізеш першим, і Воно кинеться на тебе? Що мені тоді робити? — спитала Беверлі. — Стріляти крізь тебе?

— Й-якщо д-доведеться. Та с-с-спершу с-спробуй мене оббійти.

Річі розреготався.

— Як б-б-буде треба, об-об-обійдемо весь д-дім, — Білл знизав плечима. — Може й нічого не з-з-знайдемо.

— А сам ти в це віриш? — спитав Майк.

— Ні, — одразу ж сказав Білл. — Воно т-т-тут.

Бен вірив, що так і було. Здавалося, дім на Нейболт-стрит, 29, був укутаний отруйним покривалом. Його не можна було побачити… та можна було відчути. Він облизав губи.

— Г-г-гот-тові?

Усі вони подивилися на Білла.

— Готові, Білле, — сказав Едді.

— Т-т-тоді в-вперед, — кивнув Білл. — Б-беверлі, три-тримайся од-дразу позаду.

Він став навколішки, проповз попід змарнілі троянди і заліз під ґанок.

8

Вони полізли в такому порядку: Білл, Беверлі, Бен, Едді, Річі, Стен і тоді Майк. Листя під ґанком хрустіло й пихкало старим, гірким смородом. Бен наморщив носа. Хіба він коли-небудь чув, щоб опале листя так пахло? Йому таке не пригадувалося. А тоді йому сяйнула одна неприємна думка. Вони смерділи так, як, на його думку, тхнула б мумія: археологи щойно відкрили саркофаг, і з нього виривається суміш пилу й древніх дубильних речовин.

Білл підповз до розбитого вікна й зазирнув до підвалу. Поряд зупинилася Беверлі.

— Щось бачиш?

Білл похитав головою.

— Т-та це не з-з-значить, ш-ш-шо там нічого н-немає. Ди-дивися — он к-купа вугілля, п-по ній ми з Р-р-річі видерлися на в-вулицю.

Бен стояв між ними і бачив той чорний насип. До страху почало домішуватися збудження, і він зрадів йому, інстинктивно усвідомивши той факт, що воно було його спільником. Побачити купу вугілля було все одно, що побачити визначний пам’ятник, про який ти лише читав або чув від інших.

Білл розвернувся й спритно прослизнув у вікно. Беверлі дала Бенові «Вишеньку», зігнувши його пальці на гумовій чашечці з кулькою, що угніздилася в ній.

— Даси мені її тої ж миті, як я спущуся, — сказала вона. — Тої ж миті.

— Прийнято.

Вона так само легко ковзнула в підвал. На одну мить сталося дещо, від чого — принаймні, в Бена — завмерло серце: блузка висмикнулася з джинсів, і він побачив її плаский, білий живіт. Наступної секунди він передав їй рогачку. Їхні руки торкнулися, і в грудях знову стиснулося.

— Окей. Тримаю. Давай.

Бен розвернувся задом і поліз у пройму. Він мав би передбачити те, що сталося — уникнути його було неможливо. Він застряг: дупа вперлася в прямокутну раму, зафіксувалася й далі не пролазила. Бен спробував вилізти назад, одразу ж злякався, бо зрозумів, що при цьому з нього злізуть штани. Та й труси, певне, теж. Отак і стоятиме навкарачки, мало не тицяючи своєю величезною сракою обличчя коханої.

— Ворушися! — гукнув Едді.

Нахмурений Бен відштовхувався обома руками. Нічого не виходило. Аж раптом його сідниці заскочили всередину. Блакитні джинси болюче вп’ялися в промежину, притиснувши яйця. Верхня планка рами задерла йому сорочку аж до ключиць. І тепер застрягло його черево.

— Втягуй, Скирте, — сказав Річі, істерично хихочучи. — Давай втягуй, а то доведеться послати Майка за батьком, щоб витягнув тебе лебідкою.

— Біп-біп, Річі, — прошипів Бен крізь зціплені зуби.

Він втягнув живіт, що було сили. Просунувся трохи далі, а тоді знову застопорився.

Бен вивернув голову, відбиваючись від паніки з клаустрофобією. Його обличчя стало червоним, як помідор. Кислий запах листя забив йому носа, від нього мало не нудило.

— Білле! Можете мене потягнути?

Він відчув, як Білл схопив його за одну кісточку, а Беверлі — за іншу; чимдуж втягнув живота. Наступної миті він полетів у підвал. Білл підхопив його, і вони мало не впали. Бен не міг дивитися на Беверлі. Ще ніколи в житті йому не було так ніяково.

— Т-ти в п-порядку, м-м-мужик?

— Ага.

Білл кволо засміявся. До нього приєдналася Беверлі, і Бен також спромігся гигикнути, однак мине багато років, перш ніж він побачить у цій ситуації бодай щось смішне.

— Гей! — гукнув до них Річі. — Допоможете Едді, окей?

— О-о-окей.

Білл з Беном стали під вікном. Едді ліг на спину й поліз ногами вперед. Білл узяв його під коліна.

— Обережніше там, — пробурчав Едді. — Я боюся лоскоту.

— Рамон дузе боїсся лоскотусиків, сеньйорр, — почувся знадвору голос Річі.

Бен узяв Едді за пояс, намагаючись не зачепити пов’язку. Вдвох вони затягнули Едді через вікно, наче мерця. Каспбрак зойкнув один раз, та то й усе.

— Е-е-едді?

— Усе норм, — сказав той. — Нічого такого.

Та в нього на лобі повиступали великі краплі поту, і дихав він швидко й із хрипінням. Погляд його метався по всьому підвалу.

Білл знову позадкував від вікна. Беверлі стала поряд: вона тримала «Вишеньку» за ручку й чашечку, готова вистрілити будь-якої миті. Її очі постійно прочісували підвал. Далі до них поліз Річі, Стен з Майком — одразу за ним. Обоє рухалися з такою невимушеною грацією, що Бен навіть позаздрив. Нарешті всі вони були в підвалі, у тому самому підвалі, де лише минулого місяця Білл із Річі бачили Його.

У приміщенні було темно, та не дуже. Крізь вікна лилися промені тьмяного світла, що плямувало ґрунтову підлогу. Бенові підвал здавався дуже просторим, навіть занадто — це скидалося на якусь оптичну ілюзію. У них над головами виднілися хрестовини запилюжених балок. Від печі відходили іржаві труби. З водопровідних комунікацій звисали пасма й нитки брудного ганчір’я. І сморід тут теж чувся. Гидкий, жовтий запах. «О, так, Воно тут, можна не сумніватися», — подумав Бен.

Білл рушив до сходів. Інші пішли назирці. Він зупинився біля нижньої сходинки, зазирнув під низ, шаркнув ногою, підчепивши якийсь предмет. Інші мовчки поглянули на його знахідку. То була біла, виваляна в бруді клоунська рукавичка.

— Н-н-наверх, — сказав він.

Вони вийшли нагору й опинилися на кухні. Посеред кімнати на бугристому лінолеумі стояв самотній стілець із прямою спинкою. Ото й усе оздоблення. В одному кутку стояли пляшки з-під алкоголю, і ще кілька штабелів громадилися в коморі. Бен чув сморід випивки (в основному, вина) і затхлих цигарок. Ці запахи панували приміщенні, та до них домішувався й той, інший. І він поступово міцнішав.

Беверлі підійшла до кухонної шафи й відкрила одні дверцята. Вона заверещала — з полиці скочив бурий мандрівний пацюк, мало не в її обличчя. Тварюка плюхнулася на стільницю й витріщилася на них своїми чорними очиськами. Не замовкаючи, Беверлі звела «Вишеньку» й відтягнула гумку.

— НІ! — заревів Білл.

Дівчинка звернула до нього своє перелякане, біле обличчя. А тоді кивнула й розслабила руку. Беверлі не вистрілила, та Бен знав, що ще зовсім трохи — й куля полетіла б у щура. Вона повільно позадкувала, наштовхнулася на Бена й підскочила. Він міцно обійняв її однією рукою.

Щур пробіг стільницею, зістрибнув на землю, забіг до комори й зник з очей.

— Воно хотіло, щоб я вистрілила, — кволо промовила Беверлі. — Щоб я використала половину наших боєприпасів.

— Так, — сказав Білл. — Це т-т-типу як на п-полігоні «ФБР» у К-к-квантіко. Тебе ві-відправляють на н-несправжню вулицю, де ви-вигулькують різні м-м-мішені. І к-к-коли замість ба-бандюка п-пальнеш у мирного г-громадянина, в тебе з-з-знімають б-бали.

— Білле, я не можу, — відказала Беверлі. — Я злажаю. На. Бери.

Вона простягнула рогачку йому, та Білл лише похитав головою.

— Беверлі, це м-м-мусиш бути т-ти.

З-за інших дверцят почувся писк.

Річі підійшов до шафи.

— He підходь надто близько! — гримнув Стен. — Там може бу…

Річі зазирнув досередини, і його обличчя спотворило відразою. Він затраснув дверцята, і домом прокотилася мертва луна.

— Виводок, — здавалося, його зараз знудить. — Найбільший, що я… чи взагалі хто-небудь бачив, — він потер рота тильною стороною долоні. — Там їх сотні, — він подивився на них; один кутик рота трохи сіпався. — І їхні хвости… Білле, вони всі переплетені. Зв’язані, — він скривився. — Як змії.

Вони поглянули на дверцята кухонної шафи. Писк звучав приглушено, та однаково його було добре чути. «Щури, — подумав Бен, зиркнувши на сполотнілого Білла, і, понад його плече, — на посіріле Майкове обличчя. — Щурів усі бояться. І Воно це знає».

— Х-х-ходімо, — сказав Білл. — Т-тут, на Н-н-нейболт-стрит, в-веселощі ніколи н-не з-закінчуються.

Вони вийшли в коридор. Тут ширяла неприємна суміш запахів вологої штукатурки й старої сечі. Через брудні шибки Невдахи побачили свої велосипеди. Два з них, Беверлі та Бена, стояли на лапках. Біллів прихилився до чахлого клена. У Бена виникло враження, що вони знаходяться за сотню миль — наче об’єкти, які бачиш у зворотний бік телескопа. Безлюдна вулиця з латками на асфальті, бліде, насичене вологою небо, розмірене «дзинь-дзинь-дзинь!» локомотива, що котився під’їзними рейками… усе це здавалося йому витворами уяви, галюцинаціями. Справжнім був лише цей гидкий, засмерджений і брудний коридор.

В одному кутку валялося побите скло — пляшки від «Рейнґолду».

Навпроти купи скалок лежав вогкий та роздутий журнал для дорослих. Жінка на обкладинці нахилилася над стільцем, і спідниця ззаду задерлася так, що було видно лиштву її панчох у сіточку та чорні трусики. Ця світлина не видалася Бенові сексуальною, і йому було байдуже, що її побачила й Беверлі. Від вологи шкіра жінки на фото пожовкла, папір покоцюрбився, вкривши зморшками обличчя моделі. Її хтиве підморгування стало гримасою мертвої шльондри.

(Багато років по тому, коли Бен переповідав цю історію, Беверлі раптом зойкнула, злякавши їх усіх, — вони не стільки слухали, скільки заново переживали події минулого. «То була вона! — закричала Беверлі. — Місіс Керш! Кажу вам, вона!»)

І поки Бен дивився на обкладинку зі старою/молодою хвойдою, вона підморгнула йому, і тоді вульгарно повиляла задом — ну ж бо, давай!

Бена кинуло в холодний піт, і він відвернувся.

Ліворуч від них були двері. Білл штовхнув їх, і Невдахи зайшли в схожу на склеп кімнату, що, певне, колись була головною залою. З голого дроту під стелею звисали зелені пожмакані штани. Як і підвал, ця кімната здавалася Бенові більшою від своїх справжніх розмірів, завдовжки з вантажний вагон. Завеликою для дому, який вони бачили знадвору…

«О, та то було надворі», — заговорив у його голові новий голос. То був грайливий, пискливий голос, і Бен з раптовою, жаскою впевненістю зрозумів, що чує самого Пеннівайза: Воно говорило з ним по якомусь дурнуватому внутрішньому радіо. «Знадвору всі речі видаються меншими од своїх справжніх розмірів, чи не так, Бене?»

«Забирайся», — прошепотів він.

Річі повернув до нього своє напружене, бліде обличчя.

— Ти щось сказав?

Бен похитав головою. Голос зник. Це було важливо. Добре, що зник. Однак

(назовні)

він усе зрозумів. Цей дім був особливим місцем — чимось на кшталт станції, однією з тих точок у Деррі, що, певне, розпорошилися по всьому місту, з яких Воно потрапляло до горішнього світу. Цей смердючий будинок з гнилими стінами, де все було неправильним. І справа не лише в тому, що дім здавався завеликим: його кути були викривлені, а перспектива — спотвореною. Бен стояв у тій кімнаті біля самих дверей, а його друзі йшли від нього, крокуючи простором завширшки з Бессі-парк… та вони віддалялися, і замість того, щоб зменшуватися, почали збільшуватися. Підлога нахилилася і…

Майк розвернувся до нього.

— Бене! — гукнув він, і Бен помітив збентеженість на його обличчі. — Доганяй, бо загубишся!

Він ледве розчув останнє слово. Голос друга затихав так, наче решта Невдах мчали від нього на швидкісному потязі.

Зненацька злякавшись, він кинувся бігти. Позаду двері затраснулися з приглушеним стуком. Він закричав… і щось прошмигнуло повітрям одразу за ним, та так швидко, що сорочка затріпотіла. Він озирнувся — нічого. Однак це не похитнуло його віри в те, що щойно там хтось був.

Він наздогнав інших. Він захекався, важко дихав і міг заприсягтися, що пробіг щонайменше з півмилі… та коли він поглянув назад, дальня стіна зали була всього в десяти футах від нього.

Майк схопив його за плече, та так, що стало боляче.

— Налякав ти мене, чувак, — сказав він.

Річі, Стен і Едді запитально подивилися на Майка.

— Він здавався маленьким, — сказав Майк. — Наче був за цілу милю звідси.

— Білле!

Білл озирнувся.

— Маємо пильнувати, щоб усі трималися разом, — видихнув захеканий Бен. — Це місце… воно як якийсь лабіринт на карнавалі. Раз — і загубився. Гадаю, Воно хоче, щоб ми погубилися. Щоб половити нас по одному.

Білл подивився на нього, стиснувши губи в бліду лінію.

— Гаразд, — сказав він. — Т-тримаймося ра-ра-разом. Н-не в-в-відставати.

Решта Невдах кивнула у відповідь. Вони налякано скупчилися біля дверей у протилежній стіні. Стенова рука потягнулася до пташиної енциклопедії в задній кишені штанів. Едді тримав здоровою рукою інгалятора, стискаючи й розтискаючи пальці, наче хиляк вагою в дев’яносто вісім фунтів, що намагається накачати м’язи за допомогою тенісного м’яча.

Білл відкрив двері, і вони побачили ще один, вужчий коридор. Шпалери з завитками троянд та ельфами в зелених шапочках повідлипали від розбухлої штукатурки й звисали, наче брудні язики. На стелі, як на шкірі прадавнього діда, порозповзалися округлі плями. З укритого пилом вікна в кінці коридору лилося багнисте світло.

Зненацька коридор витягнувся. Стела зринула вверх і почала зникати, наче якась химерна ракета. Двері також виросли, розтягнувшись, немов іриска. Писки ельфів повитягувалися, зробилися нелюдськими, а їхні очі перетворилися на криваві чорні дірки.

Стен пронизливо заверещав і закрив очі руками.

— Ц-це не на-на-на-НАСПРАВДІ! — загорлав Білл.

— Неправда! — закричав до нього Стен, притискаючи до очей маленькі кулаки. — Усе це справжнє, і ти це знаєш, о, Господи, я втрачаю розум, це божевілля, божевілля!..

— Ди-ди-ДИВИСЬ! — гримнув до нього, до всіх них Білл.

Бен дивився на нього, і в голові паморочилося. На його очах Білл присів, напружився й раптом стрибнув угору. Його стиснутий кулак ударив у пустоту, у саму порожнечу, та всі вони почули гучний ляск — «хр-рясь!» Там, де колись була стеля, вибухнула хмарка пилу… і все повернулось до норми. Коридор знову став брудним, вузьким коридором з низькою стелею. Стіни більше не тягнулися в нескінченність. Перед ними стояв Білл, тримаючись за закривавлену руку, вкриту білим борошном тиньку. На стелі, просто в нього над головою, виднівся чіткий відбиток кулака.

— Н-н-не н-н-насправді, — мовив він до Стена, до всіх них. — Ф-ф-фальшива л-личина. Як м-м-маска на Г-г-гелловін.

— Для тебе, може, й так, — безживно сказав Стен.

Вираз у нього був шокований, нажаханий. Він роззирнувся, наче забув, де перебуває. Дивлячись на нього, чуючи затхлий сморід, що сочився з його пор, Бен, який так зрадів Білловій перемозі, знову перелякався. Ще трохи, і Стен зламається. Ще трохи, і він заб’ється в істериці і, певне, почне верещати, і що тоді буде?

— Для тебе, — повторив Стен. — Та якби я таке спробував, нічого б не сталося. Бо… бо в тебе є твій брат, Білле, а в мене немає нікого.

Він озирнувся на залу: атмосфера там спохмурніла, згустилась і стала такою задимленою, що вони ледве розрізняли обриси дверей, крізь які вони пройшли до неї. У коридорі, де вони стояли, було світло та водночас темно і, якимсь дивовижним чином, брудно. Тут смерділо божевіллям. Ельфи біснувалися на зотлілих шпалерах. Сонце било у вікно в кінці коридору, і Бен знав, що коли підійти до нього, там будуть мертві мухи… розбите скло… і що тоді? Дошки на підлозі розійдуться, і вони потраплять у мертвотну пітьму, до хапких лап? Стен мав рацію. Господи, якого біса вони полізли до Його лігва? У них же лише дві дебільні кульки та якась там рогачка!

Він побачив, як Стенова істерика перекинулася на інших, наче роздмухана палким вітром пожежа: вона розширила очі Едді, відкрила рота Беверлі (щелепа відвисла і провалля скидалося на рану), змусила Річі підсунути окуляри на носа (він ухопив їх обома руками й роззирався, наче за ним гнався сам Диявол).

Вони затремтіли, готові щомиті кинутися навтьоки. Біллова настанова триматися разом майже забулася. Вони дослухалися до того, як між їхніх вух мчали вітри паніки. Немов уві сні, Бен почув голос міс Девіс, молодшого бібліотекаря, яка читала малятам казочку: «Хто це туп-тупоче моїм мостом?» І він побачив, як зачаровані, серйозні дітлахи нахиляються ближче, і в їхніх очах бринить предковічне зачудування — подолають страховище… чи натомість Воно попоїсть?

— У мене немає нічого! — завив Стен Юріс. Він здавався дуже маленьким: ще трохи — і прослизне між дощок, наче людина-листок. — Чувак, у тебе є брат, та в мене немає нічого!

— Й-й-є! — вибухнув Білл.

Він схопив Стена, і Бен був упевнений, що зараз він його стукне. «Білле, ні, благаю, не треба, це Генрін метод, і якщо ти це зробиш, Воно зжере нас просто зараз!»

Та Білл його не вдарив. Він грубо шарпнув Стена, розвернувши до себе спиною, і вирвав книгу з кишені його джинсів.

— Віддай сюди! — закричав Стен.

На його очах забриніли сльози. Інші шоковано зіщулилися, побачивши, як спалахнули Біллові очі, — здавалося, там загорілося справжнє полум’я. Його лоб світився, наче лампа, і він наставив книгу на Стена, наче священик — хреста на вампіра.

— У т-т-тебе є твої п-п-пт-пт…

Він задер голову: на шиї канатами напнулися жили, Адамове яблуко вип’ятилося так, наче то був наконечник стріли, що застрягнув у його горлі. Бена виповнили жалість і страх за свого друга Білла Денбро, та водночас з’явилося потужне відчуття полегкості. Невже він у ньому сумнівався? Невже в когось із них були сумніви? «О, Білле, скажи це, прошу, невже не можеш?»

І, невідомо яким чином, у Білла це вийшло.

— У тебе є твої ПТАХ-ПТАХ-ПТАХ-ПТАХИ! Твої ПТАХ-ТАХ-ПТАХИ!

Він тицьнув книгу до Стенових рук. Той узяв її, тупо витріщаючись на Білла. На щоках сяяли сльози. Він схопився книгу так міцно, що пальці побіліли. Білл поглянув на нього, тоді на решту Невдах.

— Хо-хо-ходімо, — повторив він.

— А птахи спрацюють? — тихо запитав Стен хрипким голосом.

— Вони ж спрацювали у водонапірній Вежі, правда? — озвалася Беверлі.

Стен невпевнено глянув на неї.

Річі похлопав його по спині.

— Пішли, Стенятко, — сказав він. — Мужик ти чи мишеня?

— Певне, мужик, — мовив Стен тремким голосом і витер сльози лівицею. — Наскільки я знаю, миші не кладуть у штани.

Вони зареготали, і Бен міг заприсягтися, що відчув, як дім відсахнувся від них, від цього звуку. Майк розвернувся.

— Та зала. З якої ми щойно прийшли. Дивіться!

Вони подивилися. Зала майже повністю потемніла. То був не дим і не газ — проста чорнота, непроникна темрява. У повітря вкрали всеньке світло. Темінь клубилася, вигиналася в них на очах, і в ній виднілися осередки, схожі на потворні обличчя.

— Х-хо-ходімо.

Вони відвернулися від пітьми й рушили далі по коридору. По обидва боки були троє дверей — двоє з порцеляновими ручками, а в третьої на тому місці була лише дірка від штиря. Білл узявся за першу ручку, повернув її та відчинив двері. Беверлі йшла назирці, тримаючи «Вишеньку» напоготові.

Бен сховався за ними й помітив, що інші зробили так само — вони скупчилися за Біллом, як наполохані куріпки. То була спальня. Порожня, за виключенням поплямованого матраца. На його жовтому боці виднілися іржаві привиди пружинної сітки від ліжка, що давно зникло. За єдиним вікном гойдалися й кивали соняшники.

— Нічого тут не… — заговорив Бен, а тоді матрац почав ритмічно коливатися. Зненацька тканина тріснула точно посередині. З нього ринула чорна липка рідина — вона просякнула матрац, а тоді потекла до дверей. Потік зміївся довгими, подібними до мотузок щупальцями.

— Зачини їх, Білле! — крикнув Річі. — Зачини ці йобані двері!

Білл загрюкнув їх, озирнувся на решту й кивнув.

— Пішли.

Вони наблизилися до протилежних дверей. Білл ледве торкнувся ручки, коли з-за дешевого дерева почулося напівдзижчання-напівкрик.

9

Навіть Білл відсахнувся від того нелюдського наростаючого вереску. Бенові здалося, що цей звук може звести його з розуму. Його уява намалювала за дверима велетенського цвіркуна — щось, наче з фільму, де комахи розросталися від радіації: як у «Початку Кінця», або в «Чорному скорпіонові», або в тому жахастику про мурах у лос-анджелеській каналізації[696]. Жах прикував його до підлоги, і він не зміг би втекти, навіть якби та стрекотлива почвара розколола двері й почала мацати його величезними волохатими лапами. Краєм вуха він чув, як поряд хрипко сапає Едді.

Тон крику зростав, та він не втрачав тих стрекотливих, жучиних ознак. Білл відступив на крок — обличчя сполотніло, очі вирячилися, губи стиснулися у фіолетовий шрам під носом.

— Пристрель його, Беверлі! — почув Бен власний крик. — Стріляй крізь двері! Стріляй, поки Воно нас не схопило!

Сонце струменіло крізь брудне вікно в кінці коридору — важким, гарячковим світлом.

Повільно, немов уві сні, Беверлі зводила руку з «Вишенькою», а стрекотливе верещання гучнішало, гучнішало, гучнішало…

Та перш ніж вона натягнула гумку, Майк закричав:

— Ні! Ні! Беверлі, не треба! Бляха-муха! Та щоб я всрався!

Неймовірно, проте Майк сміявся. Він проштовхався вперед, схопився за ручку, повернув її та штовхнув двері. Вони розчинилися, вирвавшись із розбухлої рами з коротким скрипом.

— Це ж дзижчалка! Звичайна дзижчалка від вороння, ото й усе!

Кімната виявилася порожньою коробкою. На підлозі лежала бляшанка «Стерно» з відрізаним днищем та верхом. Усередині була натягнута вощена нитка; обидва її кінці стирчали з дірок у боках бляшанки, де їх колись зав’язали у вузли. І хоча вітру в кімнаті не було (єдине вікно закрите й абияк забите дошками, тому світло проникало всередину тоненькими струмочками), помилитися було неможливо — дзижчання долинало з банки.

Майк підійшов до бляшанки та дав їй потужного копняка. Стрекіт змовк, а бляшанка полетіла в дальній кут кімнати.

— Звичайна дзижчалка, — мовив він до інших, немов вибачаючись. — Ми чіпляли їх на опудала, щоб ворон лякати. Пусте. Дешевий фокус. Та я не ворона, — Майк глянув на Білла, уже без сміху, та все ще посміхаючись. — Я й досі боюся Його. Думаю, ми всі його боїмося, та й ми Його теж лякаємо. Сказати по правді, гадаю, Воно справді настрахане.

Білл кивнув.

— Я т-теж так г-г-гадаю, — сказав він.

Вони підійшли до дверей у кінці коридору, і поки Бен дивився, як Білл засовує палець у дірку від стержня дверної ручки, він зрозумів, що все скінчиться тут — за цими дверима не буде жодних фокусів. Запах погіршився, і відчуття двох вируючих ворожих сил зміцніло. Бен глянув на Едді — одна рука була в гіпсі й висіла на перев’язі, а здоровою правицею він стискав інгалятора. Тоді він глипнув на Беверлі, яка стояла з іншого боку — бліде обличчя, у руках затиснута рогачка, що скидалася на пташину кістку-вилочку. «Якщо нам доведеться тікати, я тебе захищу, Беверлі, — подумав Бен. — Присягаюся».

Певне, вона почула його думки, бо повернулася до нього й слабко всміхнулася. Бен посміхнувся у відповідь.

Білл штовхнув двері. Завіси глухо крикнули й замовкли. Ванна кімната… та щось із нею було не те. «Тут щось розбили, — ось що одразу подумалося Бенові. — Не пляшку з-під випивки… та що ж тоді?»

Усе було всипане білими скалками й черепками, що зловісно виблискували. А тоді до нього дійшло. Якась повна дурня й божевілля. Він засміявся. До нього приєднався Річі.

— Здається, тут у когось дупа вибухнула, — сказав Едді.

Майк теж захихотів, киваючи головою. Стен усміхнувся. Лише Білл із Беверлі залишалися так само похмурими.

Розкидані підлогою білі уламки були скалками порцеляни — то вибухнув унітаз. Зливний бачок кривобоко стояв у калюжі води. Він не впав лише тому, що туалет розташовувався в кутку кімнати, і бачок п’яно прихилився до стіни.

Вони юрбилися позаду Білла з Беверлі; під підошвами черевиків скрипіли шматки порцеляни. «Що б це не було, воно розбомбило цей бідолашний туалет к бісовій матері», — подумав Бен. Він уявив, як Генрі Баверз кидає до унітаза дві чи три своїх «М-80», загрюкує кришку й притьмом вискакує з ванної. Від цього міг статися цей катаклізм? Йому на думку спадав лише динаміт. Він бачив кілька крупніших черепків, та їх майже не було — лишилися самі друзки, схожі на стріли для духової рушниці, і вигляд вони мали зловісний. Шпалери (переплетіння троянд і танцюючі ельфи, як і в коридорі) по всій кімнаті були поцятковані темними дірочками, немов від стрілянини з дробовика, та Бен знав, що то були скалки порцеляни, загнані в стіни силою вибуху.

У кімнаті стояла ванна на звірячих лапах, і між тупими кігтями виднівся старезний бруд, що, певне, збирався там не одне покоління. Бен зазирнув до неї та побачив на дні розводи застарілого осаду й піску. Зверху висіла іржава душова лійка й сліпо дивилася вниз. Над ванною висіла прочинена аптечка, виставляючи напоказ порожні полиці, — там, де колись стояли пляшки, виднілися маленькі іржаві кола.

— Великий Білле, на твоєму місці я 6 не підходив! — почувся різкий голос Річі, і Бен розвернувся.

Білл саме підходив до краю стічної діри, над якою колись стояв унітаз. Він нахилився над нею… а тоді повернувся до решти.

— Я ч-ч-чую ш-шум н-н-насосів… так с-само, й-й-як і в Пу-пу-пустовищі!

Бев підійшла ближче до нього. Бен ішов за нею назирці — і так, він чув це гупання. Однак луна спотворювала його, і шум був зовсім не схожий на звук роботи механізмів. Звучав він, як щось живе.

— Воно ви-ви-вилізло з-з-звідти, — сказав Білл. Його обличчя й досі було мертвотно-блідим, та очі палали від збудження. — Т-т-того дня Воно в-в-вилізло з-звідти, і звідт-ти ж В-воно за-завжди п-п-приходить! З к-к-каналізації!

Річі кивнув.

— Ми стояли в підвалі, та Його з нами не було — Воно спустилося по сходинках. Бо вилізти Воно могло тільки звідси.

— Це Воно таке наробило? — спитала Беверлі.

— Га-гадаю, Во-воно п-п-поспішало, — серйозно відказав Білл.

Бен зазирнув до діри. Вона мала діаметр у три фути й була чорною, як штольня. Внутрішня поверхня труби була вкрита осадом, про походження якого Бен і знати нічого не хотів. Те гупання линуло догори гіпнотичною пульсацією… і зненацька він щось побачив. Сприймав він його не фізичними очима (принаймні, не спершу), а внутрішніми, глибоко захованими в його свідомості.

Воно гналося до них, наче швидкісний потяг, виповнюючи собою весь простір труби, від краю до краю; наразі Воно мало свою власну подобу, якою б вона не була; коли Воно вилізе, одразу ж вкраде якийсь образ із їхніх голів. Воно наближалося, вилазило з чорних катакомб під землею, зі смердючих тунелів; Його очі палали хижою, жовтавою зеленню, і вони ринули догори — Воно наближалося.

Бен побачив Його очі, які спершу здавалися слабкими іскорками в пітьмі. Вони набули певної форми — вогненної, злої.

Гупання машинерії почав витісняти новий звук — «Ву-у-у-у-у-у-у…» 3 роздертої горловини труби вирвався запах нечистот — Бен відсахнувся та впав, закашлявшись і давлячись тим смородом.

— Воно наближається! — закричав він. — Білле, я Бачив Його, Воно наближається!

Беверлі звела руку з «Вишенькою».

— Добре, — сказала вона.

Щось вилетіло з труби. Бен намагався пригадати цю сутичку, першу відкриту сутичку пізніше, та згадував лише сріблясто-помаранчевий силует. Не примарний, а навпаки — дуже реальний. Бен відчував, що в ньому чаїться, ховається якась інша форма, справжня й остаточна… та його очі не могли до кінця зрозуміти, що вони бачать.

А тоді почувся крик Річі — він задкував, спотикаючись об порцеляну, і обличчя його скрутилося в закарлючку жаху:

— Вовкулака! Білле, це Вовкулака! Вовкулака-підліток! — верещав він знову й знову.

Раптом форма заклацнулася, увійшла в пази реальності — для Бена, для всіх них. Воно, яким йога бачив Річі, стало їхнім Воно.

Над дірою височів Вовкулака, розставивши волохаті лапи по обидва боки труби. Зелені очі люто витріщалися на них з Його хижого обличчя. Морда зморщилася, відкривши зуби, і з-поміж них потекла жовтава слина. Воно оглушливо заревіло. Його руки рвонулися до Беверлі; рукава Його шкільної літерної куртки[697] напнулися, наполовину відкривши волохаті передпліччя. Запах Його був гарячим, сирим і вбивчим.

Беверлі закричала. Бен стояв позаду неї. Він схопив її за блузку й відсмикнув назад із такою силою, що в неї під пахвами тріснули шви. Кігтиста рука майнула повітрям у тому місці, де вона стояла за мить до того. Беверлі позадкувала до стіни. Срібна кулька вискочила з чашечки «Вишеньки». Вона зблиснула в повітрі. Майк рухався швидше від блискавки. Він схопив кульку й повернув її Беверлі.

— Застрель його, крихітко, — сказав він абсолютно спокійним, мало не безтурботним голосом. — Застрель його зараз же.

Вовкулака голосно заревів, а тоді задер морду до стелі, і рик перетворився на виття, від якого кров стигла в жилах.

Завивання перейшло у виття. Білл зиркнув на Беверлі, і Воно кинулося до нього. Бен відштовхнув Білла, і той полетів на долівку.

— Пристрель Його! — загорлав Річі. — Заради Бога, пристрель Його!

Вовкулака плигнув уперед, і в Бена не виникло жодних сумнівів, ні тоді, ні пізніше, що Воно точно знало, хто їхній лідер. Білл — ось на кого Воно полювало. Беверлі натягнула гумку й вистрелила. Полетіла куля, і знову мимо цілі, та цього разу снаряд не вильнув. Вона промахнулася більш ніж на фут, продірявивши шпалери над ванною. Білл, чиї руки були вкриті подряпинами й порцеляновими крихтами, вилаявся.

Морда почвари смикнулася до Беверлі, і Його блискучі зелені очі впірилися в дівчинку, яка нишпорила в кишені, шукаючи другу кулю. Не вагаючись ані хвильки, Бен затулив її собою. Джинсові шорти облягали Беверлі надто щільно. Вона вдягла їх не тому, що хотіла когось спровокувати, а просто так. Як і того дня, коли трапилася історія з Патріком Гокстеттером і холодильником. Та й носила вона тогорічну модель. Пальці зімкнулися на кульці, та вона випорснула. Беверлі знову спробувала зловити її. Впіймала. Вона дістала кулю, при цьому вивернувши кишеню — на підлогу посипалися чотирнадцять центів, два квитки з «Аладдіну» та звичайне кишенькове сміття.

Вовкулака кинувся на Бена, який стояв перед Беверлі, намагаючись захистити дівчинку, і при цьому — на лінії вогню. Почвара хижо пригнула голову, щелепи клацали. Бен сліпо простягнув руки до Нього. Реагував він миттєво, і часу лякатися просто не було. Натомість він відчував ясну злість, до якої домішувалися спантеличеність та відчуття того, що гальма реальності заскрипіли, і все зупинилося. Він учепився в грубу, скуйовджену шерсть («Шкура, — подумав він. — Я схопив Його за шкуру») і відчув під пальцями Його череп. Він відштовхував вовчу морду щосили, та, не дивлячись на те, що він був кремезним хлопцем, Воно невблаганно сунуло вперед. Якби Бен не позадкував до стіни, потвора перекусила б його шию.

Воно посунуло на нього. Зеленаво-жовті очі палали. Чудовисько гарчало на кожному видихові. Воно тхнуло каналізацією та ще чимось — диким і неприємним духом, подібним до смороду гнилої ліщини. Воно звело важку лапу, і Бен відскочив убік — так швидко, як тільки міг. Потужні пазури пропороли стіну, лишивши на ній чотири безкровні рани. Він ледве усвідомлював, що Річі кричить якісь слова, а Едді волає до Беверлі, щоб вона стріляла, стріляла, стріляла. Та Беверлі не послухалася. Це був її останній шанс. Та байдуже — вона збилася зробити так, щоб другої спроби було достатньо. Далі трапилося таке, чого вона більше ніколи не переживала. Холодна прозорість пронизала її зір, обриси предметів кристалізувалися, і тривимірність набула небаченої чіткості. Кольори, кути, відстань — усе тепер належало їй. Страху не стало. Вона відчула примітивну жагу мисливця, жагу до певності й остаточності. Пульс уповільнився. Істерична, тремка хватка, з якою вона тримала «Вишеньку», послабилася, а тоді зміцніла й стала природною. Вона глибоко вдихнула. Їй здалося, що легені так ніколи й не наповняться. До неї долинали слабкі, примарні хлопки. Чим би вони не були — байдуже. Вона змістила руку вліво, чекаючи, поки страхолюдна голова Вовкулаки опиниться чітко в розвилці рогачки, під гумкою, натягнутою літерою «V».

Кігті Вовкулаки знову шугонули вниз. Бен спробував їх уникнути… та зненацька опинився в Його лапах. Воно підхопило його так, наче він був малим кошеням. Паща страховища розчахнулася.

— Покидьок…

Він тицьнув пальцем у око потвори. Воно заревло від болю і пропороло другою лапою Бенову сорочку. Хлопець втягнув живота, та один пазур черконув його по грудях до самого живота. Спалахнув пекучий біль. З рани ринула кров і залила його штани та кросівки, закапала на підлогу. Вовкулака пожбурив його до ванної. Бен вдарився головою, перед очима замиготіли зірки. Він одразу ж сів і побачив, що його живіт заюшило кров’ю.

Вовкулака крутнувся назад. З тією самою божевільною виразністю Бен помітив, що на потворі джинси «Леві Стросс». Шви розійшлися. З однієї кишені звисала зашмаркана червона бандана — такі зазвичай носять працівники залізниці. На спині Його сріблясто-помаранчевої куртки був напис «ДЕРРІЙСЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА КОМАНДА КІЛЕРІВ», а нижче — «ПЕННІВАЙЗ». По центру був номер «13».

Воно знову посунуло на Білла. Він уже звівся на ноги й наразі стояв, притиснувшись до стіни, та не зводив з Нього очей.

— Беверлі, стріляй! — знову закричав Річі.

— Біп-біп, Річі, — почула вона власну відповідь — здавалося, джерело звуку знаходилося за тисячу миль від Деррі.

Раптом голова Вовкулаки опинилася там, рівно по центру вилочки. Вона прицілилася в одне зелене око й відпустила чашечку. Жодна її рука не тремтіла — вона стріляла так чітко й природно, як і тоді, коли вони по черзі цілили в бляшанки на звалищі й намагалися з’ясувати, хто з них найвправніший стрілець.

Бен якраз встиг подумати: «О, Беверлі, якщо ти промахнешся й цього разу, ми всі загинемо, а я не хочу вмирати в цій брудній ванній, та я не можу вибратися». Вона не схибила. Зненацька посередині морди з’явилося кругле око, та не зелене, а чорне: Беверлі цілилася в праве око, але промахнулася менш ніж на півдюйма.

Від Його крику — майже людського крику, в якому чулися подив, біль, страх та лють, — у Невдах позакладало вуха. Наступної миті ідеально кругла діра в Його морді зникла — її виповнила кров. Кров не текла, вона била з рани потужним потоком. Червоний фонтан забризкав Біллове обличчя, намочив його волосся. «Байдуже, — недоладно кружляло в Беновій голові. — Не хвилюйся, Білле. Коли ми звідси виберемося, ніхто нічого не побачить. Якщо виберемося».

Білл із Беверлі наступали на Вовкулаку, а позаду них чувся істеричний крик Річі:

— Стріляй в Нього, Беверлі! Вколошкай Його!

— Убий Його! — горлав Майк.

— Так, убий Його! — підключився до хору Едді.

— Убий Його! — гримав Білл; кутики губ вигнули його рот в тремтливу дугу, а волоссям текла суміш крові й жовтаво-білого пороху від штукатурки. — Убий Його, Беверлі, не дай Йому втекти!

«Кулі скінчилися, — подумав Бен, — усі вистріляли. Як це — убий Його?» Та він поглянув на Беверлі й усе зрозумів. Якщо до тієї миті його серце не належало їй без останку, тоді воно полинуло до неї. Вона знову натягнула гумку рогачки. Пальці стискали чашечку, маскуючи порожнечу.

— Убий Його! — закричав Бен і незграбно вивалився з ванної.

Його труси й джинси прилипли до шкіри від крові. Чи сильно його поранено? Він не мав жодного уявлення. Після болю від удару кігтем він майже нічого не відчував, та крові натекло страшенно багато.

Очі Вовкулаки бігали, і тепер там було стільки ж вагання, скільки й болю. З Його морди на куртку струменіла кров.

Білл Денбро посміхнувся. То була лагідна, чарівна посмішка… та очей вона не сягнула.

— Тобі не слід було починати з мого брата, — сказав він. — Беверлі, відправ це хуйло до пекла.

Непевність полишила очі потвори — Воно повірило. З плавною граційністю Воно розвернулося й пірнуло в трубу. У стрибку Воно перетворювалося. Шкільна куртка сплавилася з шерстю, і шкура втрачала колір. Форма черепа видовжилася так, наче її було зроблено з воску, який плавився й розтікався. Його тіло мінялося. На мить Бенові здалося, що він майже побачив, якою була його справжня форма, і серце завмерло в його грудях. Він хапнув повітря.

— Я прикінчу вас усіх! — заревів голос із труби — басовитий, дикий, нелюдський. — Прикінчу вас усіх… прикінчу вас усіх… прикінчу вас усіх…

Слова згасали, затихали, вицвітали в далечині… і, нарешті, вони злилися з басовитим шумом насосної машинерії, який котився каналізаційними трубами.

Дім немов осів з важким беззвучним стуком. Та Бен одразу ж зрозумів, що це не фундамент осів. Якимсь химерним чином будівля стискалася, повертаючись до своїх звичних розмірів. Якою б магією Воно не користалося в домі на Нейболт-стрит, 29, аби він здавався більшим від своїх справжніх розмірів, чари також зринули. Будинок зляснувся, наче гумовий. Він знову став звичайним, засмердженим пліснявою домом без меблів, до якого іноді залазили пияки та бомжі, щоб сховатися від дощу, випити, поговорити й поспати.

Воно пішло геть.

Після його зникнення тиша здавалася оглушливою.

10

— Т-т-треба з-з-забиратися з-з-звідси, — сказав Білл.

Бен намагався підвестися. Білл підійшов до нього й подав йому руку. Беверлі стояла поряд з дірою. Вона подивилася на себе, і її холоднокровність вимив жар, від якого всенька її шкіра немов перетворилася на одну теплу панчоху. Певне, вдихнула вона тоді справді надзвичайно глибоко. Ті слабкі хлопки видали ґудзики від її блузки. Їх більше не було, жодного не було. Блузка розхристалася, і було добре видно її маленькі груди. Беверлі хутко закрилася.

— Р-р-річі, — мовив Білл. — Поможи мені з Б-б-беном. Він в-в-в…

Річі підійшов до них, а за ним і Стен із Майком. Учотирьох вони поставили Бена на ноги. Едді підчапав до Беверлі й обійняв її здоровою рукою.

— Ти молодець, — сказав він, і Беверлі залилася слізьми.

Бен зробив два широких кроки до стіни й зіперся на неї, аби знову не впасти. У голові паморочилося. Світ перед його очима то яскравішав, то бліднув. Йому хотілося ригати. Ще трохи…

Та наступної миті Білл обійняв його за плечі — його рука була дужою, і Бенові стало спокійніше.

— К-к-кепсько теб-бе пох-пох-поранено, С-с-скирте?

Бен змусив себе глипнути вниз. Виявилося, що для того, аби опустити голову та розгорнути розріз на сорочці, потрібно було ще більше мужності, ніж для того, аби зайти в цей дім. Він думав, що побачить, як його нутрощі звисають з живота, наче гротескне вим’я. На нього чекала несподіванка: кров уже майже не бігла — струмок перетворився на тонесеньку цівку. Вовкулака лишив на животі довгу й глибоку рану, та, вочевидь, не смертельну.

До них приєднався Річі. Він зиркнув на поріз, що зміївся Беновими грудьми до місця, де випиналося його черево, а тоді серйозно поглянув Бенові в обличчя.

— Скирте, ще трохи, і Воно зробило б собі підтяжки з твоїх кишок, ти в курсі?

— Та ти шо? — Бен жартівливо вирячив очі.

Деякий час вони з Річі витріщалися один на одного, а тоді одночасно вибухнули істеричним реготом, забризкавши один одного слиною. Річі обійняв Бена й погупав його по спині.

— Ми Його перемогли, Скирте! Ми Його перемогли!

— Н-н-ні, — похмуро озвався Білл. — Н-нам п-п-пощастило. За-забираймося з-з-звідси, п-перш ніж Во-во-воно не в-вирішило по-повернутися.

— А куди ми підемо? — спитав Майк.

— До П-п-пустовища.

До них підійшла Беверлі, усе ще притримуючи блузку. Щоки в неї були яскраво-червоні.

— До хатки-клубу?

Білл кивнув.

— Можна мені чиюсь сорочку? — спитала Беверлі і зашарілася ще сильніше.

Білл зиркнув униз, і його щоки також залило рум’янцем. Він відразу ж відвів очі, та в ту мить Бена кольнули гнітючі ревнощі, і він дізнався про одну річ: у ту секунду Білл побачив Беверлі в такому ж світлі, в якому раніше її бачив лише Бен.

Інші також глипнули на неї та одразу ж опустили очі. Річі кашлянув у руку. Стен почервонів. Майкл Хенлон відступив на крок чи два, немов насправді злякався півкола маленької груді, що виднілася під її рукою. Беверлі мотнула головою, відкинувши сплутане волосся. Вона була так само червона, та виглядала однаково чарівно.

— Я дівчина, і нічого не можу з цим удіяти. Так само як і з тим, що в мене щось збільшилося… а тепер дайте мені хто-небудь сорочку. Будь ласка.

— 3-з-зараз, — сказав Білл.

Він зняв футболку, оголивши вузькі груди, ребра й обпечені сонцем, поцятковані веснянками плечі.

— Т-т-тримай.

— Дякую, Білле, — сказала вона.

На одну палку мить їхні очі зустрілися. Цього разу Білл не відвів погляду. Його очі були серйозними й дорослими.

— П-п-прошу.

«Удачі, Великий Білле», — подумав Бен і відвернувся від них. Йому боліло, боліло так глибоко, куди не дістати ні вампірові, ні вовкулаці. Та однаково була така річ, як власництво. Цього слова він не знав, а от саму концепцію знав дуже добре. Дивитися на них у ту мить було все одно, що дивитися на її груди, коли Беверлі відняла руки, аби вдягти футболку. «Коли вже так має статися… Та ти ніколи не покохаєш її так сильно, як я. Ніколи».

Біллова футболка сягала їй мало не до колін. Якби знизу не визирали її джинсові шорти, можна було б подумати, що то комбінація.

— Хо-хо-ходімо, — повторив Білл. — Н-не з-з-знаю, й-як ви, а пригод м-мені в-в-вистачило.

Виявилося, їм теж.

11

За годину всі вони сиділи в хатці-клубі. Вікна та лаз були прочинені. Усередині стояла прохолода, і того дня в Пустовищі панувала блаженна тиша. Вони сиділи мовчки — кожен поринув у власні думки. Річі й Бев передавали один одному пачку «Марлборо». Одного разу Едді затягнувся інгалятором. Майк чхнув кілька разів, вибачився. Сказав, що підхопив застуду.

— Ото тіко й зас-студу й можете підхопити, сеньйор-ре, — привітно сказав Річі й замовк.

Бен чекав, коли божевільна інтерлюдія в домі на Нейболт-стрит набуде присмаку марення. «Воно відступить і забудеться, як нічне жахіття, — думав він. — Просинаєшся засапаний, весь у поту, а за п’ятнадцять хвилин вже й не пам’ятаєш, що тобі снилося».

Та цього не сталося. Усе, що там відбулося, починаючи з того, як він протиснувся до підвалу, й до моменту, коли Білл розбив вікно в кухні тим самим єдиним стільцем, лишалося в його пам’яті так само яскравим і виразним. То був не сон. Рана на грудях йому не наснилася, і байдуже, побачить її мати чи ні.

Нарешті Беверлі підвелася.

— Треба йти додому, — сказала вона. — Хочу перевдягтися перш, ніж мама повернеться. Уб’є, як побачить, що на мені хлопчача футболка.

— Атож, сеньор-рито, вколошкає за милу душу, — погодився Річі. — Усі пальці повідтинає.

— Біп-біп, Річі.

Білл серйозно дивився на неї.

— Білле, футболку я поверну.

Він кивнув та махнув рукою — байдуже.

— А тобі не перепаде, як прийдеш додому без неї?

— Н-ні. В-вони м-мене все р-рівно не п-поміч-чають.

Вона кивнула і закусила свою повну нижню губу — дванадцятирічна дівчинка, яка була зависокою для свого віку і просто красунею.

— Білле, а що далі?

— Н-не з-з-знаю.

— Це ж іще не кінець, так?

Білл похитав головою.

— Зараз Воно прагне нашої крові більше, ніж будь-коли — сказав Бен.

— Знову срібні кулі? — спитала в нього Беверлі.

Він усвідомив, що не може дивитися їй у вічі. «Беверлі, я кохаю тебе… дозволь мені бодай це. Можеш забрати собі Білла. Бери все, що завгодно. Тільки дозволь мені любити тебе. Гадаю, цього мені вистачить».

— Не знаю, — промовив він. — Можна спробувати, однак…

Він знизав плечима й замовк. Він не міг висловити свої відчуття, не міг усе пояснити — було схоже, наче вони потрапили до фільму жахів із якимсь монстром, та не зовсім. Мумія виглядала трохи інакше, і це засвідчувало її реальність. Те ж саме стосувалося й Вовкулаки. Він міг це підтвердити, бо бачив потвору так близько, як не покаже тобі ні фотозбільшення, ні «3D», адже він тримався за Його сплутану, дротяну шерсть і бачив у одному зеленому оці маленьку та злу помаранчеву цятку (помпон!). Ці почвари були… ну… вони були кошмарами, втіленими в реальність. І коли сни проривалися в дійсність, сновидець втрачав над ними владу, і вони ставали самостійними, смертоносними істотами, здатними діяти на власний розсуд. Срібні кулі спрацювали, бо семеро дітей повірили в їхню дієвість. Та вбити Його в них не вийшло. Наступного разу воно з’явиться в новій подобі, і срібні кулі не матимуть над ним жодної влади.

«Влада, влада», — думав Бен і дивився на Беверлі. Зараз це було можна — вони з Біллом знову зустрілися поглядами, і дивилися одне на одного, немов зачаровані. Насправді, це відбувалося лише кілька секунд, та Бенові цей час здавався цілою вічністю.

«Все впирається у владу. Я кохаю Беверлі Марш, і я в її владі. Беверлі любить Білла Денбро, і вона в його владі. Проте мені здається, що й він починає закохуватись. Можливо, його зворушив вираз її обличчя в ту мить, коли вона казала, що нічого не може вдіяти з тим, що вона — дівчина. Можливо, тому що він на мить побачив її груди. Можливо, через те, як вона виглядає в певному світлі, або ж через її очі. Байдуже. Та якщо він почав закохуватися, у неї з’являється влада й над ним. У Супермена є влада й сила (окрім тих випадків, коли він поряд із Криптонітом). У Бетмена є сила і влада, хоча він і не вміє літати й не бачить крізь стіни. У моєї мами є влада наді мною, а в її боса на роботі є влада над нею. У кожного є дещиця влади… хіба що за винятком малих дітей і немовлят».

А тоді він подумав, що влада є і в них — вони можуть рюмсати доти, поки ти не зробиш щось таке, від чого вони заткаються.

— Бене, ти що, слова погубив? — спитала Беверлі.

— Га? Ні. Я думав про владу. І про силу. Про силу куль.

Білл пильно дивився на нього.

— Я загадувався, звідки береться їхня сила, — сказав Бен.

— В-в-воно… — заговорив Білл, а тоді замовк.

Його обличчя набуло замисленого, незрозумілого виразу.

— Мені вже справді треба йти, — сказала Беверлі. — Побачимося, ага?

— Звісно. Приходь завтра, — сказав Стен. — Будемо ламати Едді другу руку.

Усі засміялися. Едді вдав, немов хоче пожбурити в Стена інгалятором.

— Ну, до скорого, — сказала Беверлі й полізла нагору.

Бен глянув на Білла і побачив, що він не сміявся. На його обличчі й досі був той самий замислений вираз, і Бен знав, що перш ніж він відгукнеться, його довелося б кликати два, а то й три рази. Він знав, над чим загадувався Білл. Він і сам думатиме про це не один день. Не постійно, ні. Мама проситиме його розвішати, а тоді зняти й занести до хати свіже прання, у Пустовищі будуть ігри в квача й індіанців, а в серпні зіпсується погода й протягом перших чотирьох днів місяця вони сидітимуть удома в Річі Тозіера та різатимуться в парчізі, як навіжені, раз по раз відсилаючи один одного на початок поля й мудруючи з гральними кубиками, поки на вулиці накрапатиме дощ. А ще мати скаже йому, що, на її думку, найпривабливішою жінкою Америки була Пет Ніксон[698], і нажахано погляне, коли він скаже, що надає перевагу Мерелін Монро (він гадав, що Беверлі була дуже на неї схожа — лише колір волосся інший). Він ласуватиме «Твінкіз», «Рінґ-Дінґами» та «Девил Доґами»[699] й сидітиме на задньому ґанку, зачитуючись «Лакі Старром та місяцями Юпітера»[700]. Ось що перейматиме його, поки гоїтиметься рана на його тілі (спершу вона взялася струпом, а тоді почала свербіти), бо життя триває, і хоча в одинадцять років Бен був здібним та кмітливим хлопцем, справжнього відчуття перспективи він ще не розвинув. Він міг спокійно собі жити з тим, що трапилося в домі на Нейболт-стрит. Урешті-решт, у світі повно чудес.

Однак були й миттєвості, що вибивалися з загальної картини. Він знову загадувався тими самими питаннями: Сила срібла, сила куль — звідки вона береться? Звідки береться будь-яка інша сила та влада? Як їх отримати? Як ними користатися?

Йому здавалося, що їхнє життя може залежати від цих питань. Якось уночі, коли він уже засинав, а дощ заколисував його своїм шумом, тарабанячи у вікна, йому сяйнуло, що було ще одне питання — можливо, єдине важливе питання. Воно мало справжню подобу, і він її майже побачив. Побачиш подобу — дізнаєшся її таємницю. Чи можна було сказати те саме й про силу та владу? Певне, що так. Хіба сила та влада не були перевертнями, як і Воно? Вони були дитиною, що рюмсає посеред вночі, ядерною бомбою, срібною кулею і тим, як Беверлі дивилася на Білла, а він — на неї.

Та й узагалі — що таке сила? І що таке влада?

12

Протягом наступних двох тижнів не сталося нічого цікавого.