Воно

1 ДЕРРІЙСЬКА ПУБЛІЧНА БІБЛІОТЕКА, 1:15 НОЧІ

Тож тепер, коли ми вже не віримо в Санта-Клауса…

Щойно Бен Генксом закінчив розповідь про срібні кулі, їм захотілося поговорити, однак Майк сказав, що хоче, аби вони розійшлися й поспали.

— З вас поки що досить, — мовив Майк, та він був такий стомлений, що стало зрозуміло: досить передусім йому. До того ж Беверлі, поглянувши на його змарніле обличчя, подумала, що в нього дійсно хворий вигляд.

— Та це ж іще не все, — сказав Едді. — Як щодо решти? Я все ще не пам’ятаю…

— Майк слушно к-к-каже, — відгукнувся Білл. — Або в-в-виявиться, що па-па-пам’ятаємо, або н-ні. Думаю, п-пригадаємо. В-все, що нам б-було т-треба, ми згадали.

— Може, згадаються якраз потрібні речі? — припустив Річі.

Майк кивнув.

— Побачимося завтра, — він глипнув на годинник. — Тобто вже сьогодні.

— Тут? — спитала Беверлі.

Майк повільно похитав головою.

— Пропоную зустрітися на Канзас-стрит. Там, де Білл ховав свого велика.

— Ходімо на Пустовище, — сказав Едді. Зненацька його шкіра взялася сиротами.

Майк знову кивнув.

На хвильку, поки вони перезиралися, запала тиша. А тоді Білл звівся на ноги, й інші теж слідом повставали.

— А ще ви мусите бути пильними до кінця ночі, — промовив Майк. — Воно було тут, може з’явитися й деінде, де б ви не були. Та від нашої зустрічі мені покращало, — він подивився на Білла. — Гадаю, ми все ще можемо це зробити. Як гадаєш, Білле?

Білл повільно кивнув:

— Так. Гадаю, що можемо.

— Воно це теж знає, — зауважив Майк, — і Воно зробить усе, щоб перевага була на його боці.

— То що ж нам робити, якщо Воно з’явиться? — запитав Річі. — Заткати носа, замружити очі, тричі крутнутися на місці й думати про хороше? Пустити йому в пику чарівного пилу? Заспівати старих пісень Елвіса Преслі? Що?

— Якби я це знав, не було б і проблем, — похитав головою Майк. — Та я впевнений, що існує й інша сила, котра хотіла, щоб ми вижили й завершили цю справу. Принаймні, вона існувала, коли ми були дітьми, — можливо, існує й дотепер. — Він утомлено знизав плечима. — Я гадав, що двох, а то й трьох з вас не стане, поки ми зберемося тут. Зникнете. Або помрете. Та коли ви прийшли… сам ваш вигляд подарував мені надію.

Річі поглянув на годинник.

— Чверть по першій. Час плине швидко, коли весело, правда ж, Скирте?

— Біп-біп, Річі, — озвався Бен із блідою посмішкою.

— Беверлі, прогуляєшся зі мною до «Та-та-таун Хаусу»? — запитав Білл.

— Гаразд, — відказала вона й почала одягати жакет.

Тепер бібліотека здавалася дуже тихою, лячною; тіні роїлися по закутках.

Білл відчув, як даються взнаки останні два дні, як їхній тягар обважує плечі. Якби то вчувалася лише втома, було б не так погано, та, крім цього, йому здавалося, що психіка от-от не витримає; наринула якась дрімота й параноя. Відчуття того, що за ним стежать.

«А що, коли я зараз геть в іншому місці? — думав він. — Мабуть, я в божевільні лікаря Сьюварда, з напівзруйнованим абатством Графа по сусідству та Ренфілдом у камері навпроти: він — зі своїми мухами, я — зі своїми почварами, і обидва впевнені, що вечірка вже почалась, обидва розчепурені, та не в смокінгах, а в гамівних сорочках».[721]

— Як щодо тебе, Р-річі?

Річі похитав головою.

— Мене проведуть Скирт із Каспбраком. Так, чуваки?

— Атож, — погодився Бен. Він зиркнув на Беверлі — та стояла поряд із Біллом — і відчув давній біль. У голові в нього затремтіла ще одна згадка, та, подражнивши його, вона майнула геть.

— А т-ти що скажеш? — звернувся Білл до Майка. — Прогуляєшся з н-нами?

Майк теж похитав головою:

— Не зможу…

Саме тоді Беверлі закричала — пронизливий, болючий звук серед тиші. Склепінчастий купол угорі підхопив його, і сміхом банші[722] покотилася луна, літаючи, кружляючи навколо них.

Білл обернувся до неї; Річі впустив свій піджак, щойно знявши його зі спинки стільця; почувся дзвін розбитого скла — то Едді зачепив рукою порожню пляшку джину.

Беверлі задкувала від них з простягненими руками й обличчям, білим, як хороший друкарський папір.

— Мої руки! — голосила вона, вибалушивши очі, обрамлені бузковими, як схід сонця, тінями. — Мої руки!

— Що… — відкрив було рота Білл, а тоді побачив, як з-поміж її тремтячих пальців повільно скрапує кров. Він рушив до неї, та тієї ж миті несподівано відчув, як його долоні перетнули риски пекучої теплоти. Але болю він майже не відчув. Це більше скидалося на те, як іноді може нити рана, котра вже давно загоїлася.

То були його старі шрами, що знову проступили в Англії, вони розійшлися й кривавили. Кинувши погляд убік, він помітив, що Едді Каспбрак спантеличено витріщається на власні руки. З них теж бігла кров. Як і в Майка. І в Річі. І в Бена.

— Мусимо боротися до скону, чи не так? — спитала Беверлі. Вона заплакала. Цей звук також посилився пусткою в бібліотеці; здавалося, наче всенька будівля плаче разом із нею. Біллу майнуло на думці, що він здуріє, якщо постійно це чутиме. — Боже поможи, мусимо боротися до скону.

Вона ридала, і з однієї ніздрі в неї звисла шмаркля. Вона витерла її тильною стороною тремтячої долоні, і на підлогу впало ще кілька червоних краплин.

— Ху-ху-хутчіш! — гукнув Білл і схопив Едді за руку.

— Що…

— Хутчіш?

Він простягнув другу руку, й за мить Беверлі взяла її. Вона й досі плакала.

— Так, — пробелькотів отетерілий Майк. Він був наче під кайфом. — Та-ак, усе правильно, хіба ні? Знову почалось, еге ж, Білле? Знову почалося те саме.

— Г-г-гадаю, що так…

Майк узяв Едді за руку, а Річі схопив вільну руку Беверлі. З якусь хвильку Бен просто дивився на них, а тоді звів заюшені руки, як сновида, і ступив між Майком та Річі. Він вхопився за їхні руки. Коло замкнулося.

(О Чудь це Ритуал Чуді й Черепаха нам не допоможе)

Білл спробував закричати, та лише прохрипів. На його очах Едді задер голову; м’язи мотузками напнулися на шиї. У Бев двічі різко сіпнулися стегна, наче від оргазму — короткого та різкого, як вистріл пістолета 22 калібру. У Майка дивно ворушилися губи — здавалося, вони водночас посміхалися й кривилися. У бібліотечній тиші загрюкали, відчиняючись і зачиняючись, двері, а звук відлунював і гримів, як кулі в боулінгу. У залі періодичних видань журнали злетіли догори, підхоплені безвітряним буревієм. В офісі Кера Беннер бібліотечна друкарська машинка «Ай-бі-ем»[723] загула, ожила і почала друкувати:

стовпипхає

таштовхає

привидівбачить

всіхзапевняє

Друкарський валик заклинило. Машинка засичала й видала густу електронну відрижку — її нутрощі перегрілися. На стелажі під другим номером зненацька впала полиця окультних книжок, розсипавши підлогою томи з Едґаром Кейсі[724], Нострадамусом, Чарльзом Фортом[725] та безіменними пророками.

Білла охопило усвідомлення присутності неймовірної сили. З байдужістю він усвідомив, що в нього з’явилася ерекція, а кожен волосок на голові стоїть сторчака. Відчуття сили в замкненому колі приголомшувало.

Усі двері в бібліотеці захряснулися в унісон.

Маятниковий годинник позаду контрольного стола пробив один раз.

А потім усе зникло, наче хтось клацнув вимикачем.

Вони опустили руки, не зводячи один з одного зачмелених очей. Ніхто нічого не сказав. Сила полишила їх самих, і натомість Білл відчув насування невідворотного фатуму. Він подивився на їхні бліді, напружені обличчя, опустив очі до своїх рук. Так само закривавлені, однак порізи, які в серпні 1958 року щербатою скалкою від пляшки коли зробив Стен Юріс, знову зрослися, полишивши покручені білі лінії, схожі на поґудзовану мотузку.

«Того дня в Пустовищі, коли Стен порізав нам долоні… тоді ми востаннє були разом, усі семеро, — подумав Білл. — Стена з нами немає, він помер. І сьогодні ми востаннє зустрічаємося вшістьох. Знаю, відчуваю, що востаннє».

Беверлі притискалася до нього. Вона тремтіла. Білл обійняв її. Усі вони дивилися на нього великими очима, що зблискували в сутіні. Довгий стіл, за яким вони просиділи весь вечір, захаращували порожні пляшки, склянки, переповнені попільнички — маленький острівець світла.

— Годі, — промовив Білл хрипким голосом. — Годі нам розваг як на один вечір. Залишимо танці на інший раз.

— Я згадала, — проговорила Беверлі. Вона поглянула на Білла: величезні очі, бліді вологі щоки. — Я все згадала. Як батько дізнався про вас. Втечу. Баверза, Кріса та Хаґґінса. Те, як я бігла. Тунель… птахи… Воно… Я все згадала.

— Йо, — підтакнув Річі. — Я теж.

— Насосна… — Едді кивнув.

— А ще, Едді… — почав було Білл, але Майк його перебив:

— Давайте вже по домівках. Відпочиньте. Уже пізно.

— Ходімо з нами, Майку, — сказала Беверлі.

— Ні. Мені треба закрити бібліотеку. А ще дещо записати… усього лише перебіг нашого зібрання, нічого такого. Швидко впораюся. А ви йдіть.

Вони рушили до дверей, балакати їм не хотілося. Білл із Беверлі йшли разом, а Едді, Річі та Бен — за ними назирці. Білл притримав для неї двері, і вона тихенько подякувала. Вона почала спускатися широкими гранітними сходами, і Біллу подумалося, якою юною та вразливою вона виглядає… Із сумом він усвідомив, що, мабуть, знову закохується в неї. Він спробував перемкнути думки на Одру, та Одра була так далеко… Коли зійде сонце і молочник почне робити свій обхід, вона міцно спатиме в їхній домівці у Фліті.

Деррійське небо знову затягнуло хмарами, а порожніми вулицями стелилися густі мацаки туману. Вище вулицею стояв Деррійський громадський центр — вузька, висока, оповита гнітючою темрявою будівля у вікторіанському стилі. «Те, що зараз блукає Громадським центром, блукає на самоті»[726], — подумалося Біллові. Він ледь втамував дурнуватий сміх. Звук їхніх кроків відлунював надто гучно. Беверлі торкнулася його пальців, і він із вдячністю взяв її за руку.

— Почалося раніше, ніж ми були до цього готові, — заговорила вона.

— А х-х-хіба можна до такого п-п-підготуватися?

— Ти б точно зумів, Великий Білле.

І зненацька те, що вона тримала його за руку, стало водночас чудовим і необхідним. Йому раптом стало цікаво, що він відчує, вдруге в житті торкнувшись її грудей, і він гадав, що до ранку він це дізнається. Тепер вони повніші, зріліші… і його рука знайде волосся, коли він накриє долонею опуклість її mons veneris. «Я кохав тебе, Беверлі… Я кохаю тебе. Бен кохав тебе… і знову кохає. Ми кохали тебе тоді… і кохаємо тебе тепер. І краще б це було правдою, бо починається. Ходу назад немає», — подумав він.

Він озирнувся й за півкварталу від них побачив бібліотеку. Річі та Едді підходили до верхньої сходинки; Бен уже спустився і стояв там, дивлячись їм услід. Руки він сховав у кишені, згорбився, і крізь плавучу призму туману він здавався мало не одинадцятирічним. Знову одинадцятирічним. Якби він міг послати Бену думку, він би послав ось що: «Це не важливо, Бене. Важливо — це любов, увага… Справа в бажанні, пристрасті, а не в часі. Можливо, всі ми отримаємо це, якщо рушимо з блакиті мирноти та в чорну чорноту. Хоч це й слабка втіха, але краще так, аніж ніяк».

— А мій батько знав, — раптом сказала Беверлі. — Одного дня я прийшла з Пустовища, а він просто знав. Чи розповідала я тобі, що він казав, коли скаженів?

— Що?

— «Я хвилююся за тебе, Бевві». Ось що він казав. «Дуже хвилююся», — вона водночас здригнулася й засміялася. — Білле, гадаю, він хотів скривдити мене. Тобто… він робив мені боляче й раніше, та того останнього разу все було інакше. Він був… ну, багато в чому він був дуже дивною людиною. Я любила його. Я дуже його любила, проте…

Вона поглянула на нього — мабуть, чекала, що він це скаже за неї. Та він промовчав. То було щось таке, що вона мусить вимовити сама й для самої себе, раніше чи пізніше. Брехня та самоомана стали баластом, який вона мусила скинути.

— Проте я його й ненавиділа, — випалила вона й на одну довгу мить судомно стиснула його руку. — Раніше я ніколи й нікому цього не казала. Мені здавалося, що, як промовити це вголос, мене вразить Божа блискавка.

— То скажи це ще раз.

— Ні, я…

— Ну ж бо. Болітиме, та воно задовго гноїлося у твоїй голові. Скажи це.

— Я ненавиділа свого тата, — промовила вона й безпорадно заплакала. — Я ненавиділа його, боялася його, ненавиділа його, для нього я ніколи не була хорошою дівчинкою, ніколи не була такою, як він хотів, тож я ненавиділа його, так, але й любила також.

Білл зупинив її і пригорнув до себе. Вона вхопилася за нього панічною хваткою. Сльози Беверлі зволожили його шию. Він не міг не думати про її тіло, таке стигле й пружне. Не бажаючи, щоб вона відчула його ерекцію, він трохи відсторонився… та вона знову притислася до нього.

— Того ранку ми були на Пустовищі, — сказала вона, — грали в квача чи в щось подібне. У щось невинне. І навіть про Воно не говорили — принаймні не тоді… Хоча був період, коли ми говорили про Воно мало не щодня. Пам’ятаєш?

— Так, — погодився він. — М-мало не щодня. Пам’ятаю.

— Було хмарно… і спекотно. Ми весь ранок програлися. Близько одинадцяти тридцяти я пішла додому. Хотіла помитися й з'їсти бутерброд або тарілку супу. А тоді повернутися до вас і бавитися далі. Батьки були на роботі. Та він був там. Він був удома. Він

2 НИЖНЯ ГОЛОВНА ВУЛИЦЯ. 11:30

жбурнув її через всю кімнату, щойно вона переступила поріг. У неї вирвався здивований зойк, який обірвався, коли вона врізалася в стіну так, що аж плече заніміло. Вона впала на витертий диван, дико озираючись. Двері до вітальні захряснулись. Перед ними стояв її батько.

— Я хвилююся за тебе, Бевві, — проказав він. — Іноді я дуже хвилююся. Сама знаєш. Я ж казав, чи не так? Атож, казав.

— Татусю, що…

Він повільно йшов до неї — сумний, задумливий, безжальний. Вона не хотіла помічати того невблаганного виразу, та він заполонив його обличчя, наче полиск на поверхні брудної стоячої води. Він замислено гриз кісточки своєї правиці. Одягнений він був у штани кольору хакі, а коли вона зиркнула на них, то побачила, що його чоботи лишають на килимі її матері брудні сліди. «Треба буде взяти пилосмок, — недоладно подумала вона, — і прибрати грязюку. Якщо буду в змозі. Якщо він не…»

То була твань. Чорна твань. Її розум збентежено перескочив на інше. Вона знову була в Пустовищі з Біллом, Річі, Едді та іншими. У Пустовищі було одне болотисте місце з подібною багнюкою — там, у байраку, ріс якийсь чагарник, білуватий, як кістка. Річі прозвав його бамбуком. Коли дув вітер, його стебла торохкотіли одне об одне, видаючи звук, подібний до гуркоту вудуїстських тамтамів. То невже її батько спускався в Пустовище? Невже її батько…

БАХ!

Його кулак описав широку орбіту і врізався їй в обличчя. Голова Беверлі відкинулася назад, стукнувшись об стіну. Він запхав великі пальці за пояс і поглянув на неї зі зловісно байдужою цікавістю. Вона відчула, як з лівого куточка нижньої губи в неї побігла цівка теплої крові.

— Я побачив, що ти дорослішаєш, — мовив він, і їй здалося, що він скаже ще щось, та він мовчав.

— Татусю, про що ти кажеш? — стиха спитала вона тремтячим голосом.

— Брехатимеш, Бевві, — я тебе до смерті відлупцюю.

З жахом вона помітила, що він дивиться не на неї, а на літографію від «Кар’єра й Айвза»[727] в неї над головою. Її розум знову перемкнуло, і тепер їй вже було чотири рочки, і вона сиділа у ванні з улюбленим блакитним корабликом та милом у формі Попая, а батько, такий великий та коханий, стояв навколішки в сірих саржових штанях і смугастій майці, з мочалкою в одній руці й склянкою помаранчевої шипучки в другій, милив їй спину й приказував: «Дай-но погляну в твої вушка, Бевві, може, там картопелька проросла? Була б гарна вечеря!» І вона чула, як хихотіла тоді, дивлячись вгору на його дещо обвітрене обличчя — тоді вона вірила, що воно залишиться таким назавжди.

— Я… я не брехатиму, татусю, — пробелькотіла вона. — Що трапилось?

У очах її з’явилися сльози, і батькова постать попливла, затремтіла, розшарувалася.

— Ти була в Пустовищі зі зграєю хлопців?

Їй перехопило подих; погляд знов опустився на забризкані грязюкою чоботи. Тією чорною, в’язкою грязюкою. Якщо вгрузнути в неї кросівкою або мокасином, то він там і лишиться… і Річі з Біллом гадали, що, коли йти далі, тебе затягне, як у грузький пісок.

— Я там іноді гра…

Бах! — знову шугонула вниз мозоляста рука. Вона зойкнула від болю й жаху. Той вираз обличчя й те, що він не дивиться на неї, також лякало її. З ним було щось не те. І йому тільки гіршало… Що, коли він зібрався її вбити? Що, коли

(та годі тобі, Беверлі, він твій БАТЬКО, а БАТЬКИ не вбивають свої ДОЧОК)

він утратив над собою владу? Що, коли…

— Що вони з тобою робили? Що ти їм дозволила?

— Що робили? Я не… — вона й гадки не мала, про що йшлося.

— Зніми штани.

Тепер вона нічого не розуміла. Його слова не мали для неї жодного сенсу. Вона намагалася здогадатися, що він має на увазі, та від цього її наче морська хвороба вхопила.

— Що… чому?..

Він замахнувся рукою — дівчинка відсахнулася.

— Знімай, Бевві. Мені потрібно пересвідчитися, що ти ціла.

Її мозок підкинув їй новий, ще божевільніший образ: вона знімає джинси, і одна нога відпадає, лишившись у штанях; вона намагається втекти від тата, стрибаючи на здоровій нозі, а він ганяється за нею, шмагає ременем і волає: «Я знав, що ти ушкоджена! Так і знав! Так і знав!»

— Таточку, я не знаю, що…

Рука знову полетіла вниз, та цього разу не ляпнула, а схопила. Його пальці боляче вп’ялися в дівоче плече, вчепившись у нього зі скаженою силою. Беверлі заверещала. Він смикнув її вгору. Вона стала на ноги, і тоді він уперше поглянув їй прямо у вічі. Дівчинка знову закричала від того, що розгледіла там. А там було… порожньо. Її батько зник. І Беверлі зненацька усвідомила, що полишилася на самоті з Ним — того серпневого ранку Воно було там, у її оселі. Не чулося густого, концентрованого зла, що вона відчула в домі на Нейболт-стрит півтора тижня тому — Його розбавляла людська природа її батька — та Воно було там, керувало його діями.

Батько штовхнув Беверлі. Вона вдарилась об журнальний столик, перечепилася через нього й, зойкнувши, розпласталася по підлозі. «То ось у чому річ, — подумала вона. — Треба пояснити Біллові, він зрозуміє. У Деррі скрізь Воно. Воно просто… просто заповнює порожнечі, от і все».

Беверлі перевернулася. Батько йшов до неї. Хвицнувши ногами, вона впала на сідниці, волосся затулило очі.

— Я знаю, ти там була, — говорив він. — Коли мені про це розказали, я не повірив. Не повірив, що моя Бевві буде ошиватися з хлопчачою бандою. Та потім, сьогодні вранці, я сам тебе там побачив. Моя Бевві та ватага пацанів. Ще й дванадцяти нема, а вона вже з хлопцями вештається!

Остання думка ще більше розбурхала в ньому лють — її електричний спалах мало не просвічував крізь його сухорляве тіло.

— Ще й дванадцяти нема! — загорлав батько й так копнув дівчинку в стегно, що вона скрикнула. Його щелепи зімкнулись на цьому факті, образі чи чим там воно для нього було, наче щелепи голодного собаки, який роздирає шматок м’яса. — Ще й дванадцяти нема! Ще й дванадцяти нема! Ще й ДВАНАДЦЯТИ НЕМА!

Він замахнувся ногою. Беверлі хутко відповзла. Зараз вони вже були в кухні. Його чобіт стукнув по шухляді під плитою, усередині заторохкотіли каструлі зі сковорідками.

— Не смій від мене тікати, Бевві, — сказав він. — Не треба цього робити, тобі ж гірше буде. Повір мені. Повір таткові. Це не іграшки. Вештається з пацанвою, дозволяє їм бозна-що — ще й дванадцяти нема — Богом присягаюся, це не іграшки.

Він ухопив її за плече й ривком поставив на ноги.

— Ти в мене гарненька дівчинка, — вів далі батько. — І багато хто не проти побавитися з такою кралечкою. Та й багато кралечок самі залюбки це дозволяють. Бевві, ти їхня маленька повія, так?

Нарешті вона зрозуміла, що Воно втокмачило йому в голову… та вона частково розуміла, що така думка могла жевріти там від самого початку — Воно могло просто скористатися цими інструментами, адже вони лежали собі й чекали, поки хтось їх задіє.

— Ні, таточку, татусю…

— Я бачив, як ти курила! — заволав він.

Цього разу він дав їй ляпаса, такого сильного, що вона, мов п’яна, захиталася й позадкувала на два кроки, до кухонного столу, а там заточилася й упала. Нестерпний біль спалахнув у попереку. Зі столу скотилися сільничка з перчанкою. Перчанка розбилася. На її очах розквітли й зникли чорні квіти. Звуки здавалися надто низькими. Беверлі подивилася в його обличчя. Воно перемінилося. Батько дивився на її груди. Зненацька вона усвідомила, що блузка висмикнулась, від неї відірвалося кілька ґудзиків, а на ній не було ліфчика… тоді в неї був тільки один бюстгальтер, тренувальний[728]. Її думки знову майнули до Нейболт-стрит, і вона згадала, як Білл дав їй сорочку. Вона розуміла, як виглядала збоку, бо відчула, як груди напнули тонку бавовну, та вона нічого не мала проти їхніх випадкових, скрадливих поглядів — вони здавалися цілком природними. Лише Біллів погляд мав більшу вагу — він був теплим і бажаним, хоча й дуже небезпечним.

Беверлі відчула, як до жаху домішується почуття провини. Чи справді помилився її батько? Хіба вона не

(їхня маленька повія)

мала тих думок? Тих, поганих думок? Думок про те, про що говорив батько?

Це геть інше! Зовсім не те! Не те, як

(маленька повія)

він дивиться на мене! Не те!

Вона заправила блузку.

— Бевві?

— Тату, ми лише граємось, ось і все. Просто граємось… Ми… себто, ми не робили нічого… нічого поганого. Ми…

— Я бачив, як ти курила, — повторив він і рушив до неї. Його погляд черкнув її грудьми, худими стегнами. Зненацька він заверещав, кривляючись, тоненьким школярським голосом, і той голос налякав її ще дужче: «Дівчина, котра жує гумку, закурить! Дівчина, котра курить, питиме! А дівчина, котра випиває, — всі знають, що робитиме така дівчина!»

— НІЧОГО Я НЕ РОБИЛА! — заверещала вона до нього, і саме тоді його руки лягли на її плечі.

Він не щипав, не робив їй боляче. То були ніжні руки. Якимось чином це видалося їй найстрашнішим за все, що було.

— Беверлі, — мовив він невблаганним тоном і почав доводити, застосовуючи логіку геть одержимого шаленця. — Я бачив тебе з хлопцями. Тож поясни мені, чим займається дівчина з хлопцями в тих хащаках, коли не справою, котру роблять, лежачи на спині?

— Облиш мене в спокої! — скрикнула вона.

У дівчинці спалахнув гнів, виринувши з глибин душі, про які вона навіть не підозрювала. Гнів загорівся в її голові блакитно-жовтим вогнем. Він охопив її думки. Весь час батько лякав її; весь час він соромив її; весь час він кривдив її.

— Просто облиш мене в спокої!

— Не можна так розмовляти з власним татусем, — сказав він трохи спантеличеним голосом.

— Я не робила того, про що ти говориш! Жодного разу!

— Може, й так. А може, й ні. Я перевірю, щоб пересвідчитися на власні очі. І ось яким чином. Знімай джинси.

— Ні.

У нього вибалушилися очі й показалася зжовкла рогівка навколо темно-синьої сітківки.

— Що ти сказала?

— Я сказала «ні».

Він дивився їй прямо в очі й, можливо, побачив там палаючий гнів — сліпучий приплив бунту.

— Хто тобі про це розповів?

— Бевві…

— Хто розповів тобі, де ми граємось? Якийсь незнайомець? Часом не вдягнений у помаранчеве та срібне? А він мав рукавички? Чи скидався він на клоуна, навіть якщо й не був весь розмальований? Як його звуть?

— Бевві, тобі краще замовкнути…

— Ні, це тобі краще замовкнути, — гримнула вона.

Він знову замахнувся рукою, та цього разу вона стиснулась у кулак, у якого було одне призначення — розбивати. Беверлі ухилилась. Отчий кулак просвистів у неї над головою і вгамселився в стіну. Батько завив і притиснув кулак до рота. Скориставшись цим, Беверлі позадкувала від нього швиденькими, дрібними кроками.

— Ану повернись!

— Ні, — відказала вона. — Ти хочеш мене скривдити. Я люблю тебе, татку, проте ненавиджу, коли ти поводишся так. Це більше не ти. Воно примушує тебе це робити, тому що ти Його впустив.

— Не знаю, що ти мелеш, — мовив батько, — але тобі краще підійти сюди. Я не повторюватиму двічі.

— Ні, — сказала вона, а по щоках покотилися сльози.

— Не змушуй мене самому йти до тебе, Бевві. Ти пошкодуєш, коли не зробиш цього. Ходи сюди.

— Скажи мені, хто тобі про це розповів, — сказала вона, — і я підійду.

Він стрибнув на неї з такою котячою, жилавою спритністю, що, хоч вона й підозрювала, що він плигне, він її мало не впіймав. Вона намацала кухонні двері, схопилася за ручку, відчинила їх, щоб ледь прослизнути самій, і побігла коридором до дверей, помчала, як у панічному сні, — так, як тікатиме від місіс Керш двадцять сім років по тому. Позаду неї Ел Марш гепнувся об двері по той бік, знову грюкнувши ними. Посеред дверного полотна пробігла тріщина.

— ПОВЕРНИСЯ СЮДИ НЕГАЙНО Ж, БЕВВІ! — завив її батько, шарпонув двері та рушив за нею.

Передні двері було замкнено на засув (до хати вона потрапила через задній хід). Однією тремтячою рукою вона змагалася з замком, а іншою марно смикала дверну ручку. За спиною в неї знову заволав батько — так виють

(зніми штани, маленька повіє)

звірі. Нарешті вона клацнула засувом, і двері розчахнулися навстіж. Гаряче повітря бігало її горлом угору-вниз. Вона озирнулася й побачила, що він прямо позаду, — потворно шкіриться, простягаючи до неї руки; жовті кінські зуби стирчать у ведмежому роті, мов капкан.

Беверлі штовхнула двері з москітною сіткою й кинулася на вулицю, відчувши, як батьківські пальці ковзнули по спині, та його рука вхопила саме повітря. Вона полетіла зі сходинок і гепнулася на бетонний хідник, здерши обидва коліна.

— ПОВЕРНИСЯ НЕГАЙНО, БЕВВІ, ІНАКШЕ, БОГОМ КЛЯНУСЯ, — Я З ТЕБЕ ШКІРУ ЗНІМУ!

Він спустився з ґанку, і Беверлі скочила на ноги; джинси продірявлені,

(зніми штани)

коліна кривавлять, а оголені нервові закінчення співають «Вперед, християнські солдати»[729]. Вона знову озирнулася — ось він наближається до неї, він, Ел Марш, прибиральник та охоронець, сивий чоловік із розкуйовдженим волоссям, у сорочці-мілітарі з двома кишенями на застібках та штанях кольору хакі зі зв’язкою ключів на поясі. Проте Ела Марша не було в тих очах — не було чоловіка, котрий мив їй спину та бив у живіт з думкою, що це для її ж добра, котрий хвилювався за неї, дуже хвилювався, котрий якось спробував заплести їй коси, та вийшло зовсім не так як треба, і вони обоє сміялися з того, як кумедно навсібіч стирчить її волосся, котрий, бувало, в неділю готував цинамоновий еґноґ[730], який смакував краще від будь-чого, що можна було придбати за четвертак у «Деррійському морозиві», котрий був її батьком, від якого вона з’явилася на світ. Але тоді все це зникло з його очей. Вона бачила там лише вбивство. Беверлі бачила там Воно.

Тож вона тікала. Тікала від Нього.

Містер Пасквалє налякано поглянув на них, відірвавшись від поливання зеленого газону та прослуховування матчу «Ред Сокс», який транслювався з радіоприймача, прилаштованого на ґанковому бильці. Зіннерманові дітлахи відійшли від старого «Гадсон-Горнету»[731], який вони придбали за двадцять п’ять доларів і мало не щодня мили. Один із них тримав шланг, а інший — відро з мильною водою. В обох відпали щелепи. Зі своєї двоповерхівки визирнула місіс Дентон: на колінах сукня однієї з шістьох дочок, на підлозі корзина з дірявим одягом, у роті повно шпильок. Малий Ларс Тераменіус відтягнув свого візочка з емблемою «Ред Болл Флайер»[732] на змарнілий газон Бакі Пасквалє, геть з потрісканого тротуару. Тої весни Бевві якось витратила цілий ранок, терпляче показуючи Ларсу, як правильно зав’язувати шнурки на кросівках, щоб вони знову не розв’язалися, а зараз вона промчала повз нього з криком та виряченими очами, і хлопчик заплакав. Хвильку по тому повз малого пробіг навздогін, волаючи, її батько, і Ларс, котрому тоді було лише три рочки (за дванадцять він загине в мотоциклетній аварії), побачив в обличчі Ела Марша щось страхітливе й нелюдське. Потім йому три тижні снилися жахіття. У тих снах йому ввижався містер Марш: одяг на ньому рвався, і він перетворювався на павука.

Беверлі бігла щодуху. Вона чудово усвідомлювала, що то могли бути перегони з самою смертю. Якщо батько спіймає її, буде байдуже, що вони на вулиці. Іноді деррійці чинили дивні речі, і вона це чудово розуміла й без вивчення місцевої історії та читання газет. Якщо батько спіймає її, то або задушить, або заб’є кулаками чи ногами. І коли все скінчиться, хтось забере його, посадить у в’язницю, а він сидітиме там, як вітчим Едді Коркорана — зачумлений і безтямний.

Вона бігла до центру міста, і дорогою їй траплялося дедалі більше людей. Вони витріщалися (спочатку на неї, а тоді на її батька) і здавалися здивованими, а деякі з них — по-справжньому враженими. Та те зачудування ні до чого не призводило. Вони зиркали на них, а потім, ішли собі куди йшли. Повітря, що циркулювало в її легенях, почало важчати.

Вона перебігла через Канал, її ноги стугоніли по цементу, а праворуч машини гуркотіли дерев’яним мостом. Ліворуч виднілося кам’яне півколо — у тому місці Канал ринув у підземне русло, яке проходило під центром міста. Зненацька вона побігла через Головну вулицю, незважаючи на ревіння клаксонів та виск гальм. Вона побігла праворуч, бо в тому боці знаходилося Пустовище. До нього й досі була майже ціла миля, і коли вона хотіла потрапити туди, їй доведеться перегнати батька на виснажливому підйомі Горбатого Пагорба (або на ще крутіших схилах бічних вулиць). Та іншого виходу не було.

— ПОВЕРНИСЯ, МАЛЕНЬКА ШЛЬОНДРО, ПОПЕРЕДЖАЮ!!!

Перетнувши дорогу, вона промчала до повороту й знову зиркнула назад, майнувши через плече гривою рудого волосся. Батько перебігав дорогу, так само не зважаючи на потік автомобілів. Обличчя в нього почервоніло й лиснілося від поту.

Вона скочила в провулок позаду крамниць і складів. Уздовж нього тягнулися задні стіни будівель із вивісками «Королівська яловичина», «Пакування м’яса», «Гемпхіллівський склад», «Кошерне м’ясо та яловичина від Ігла». Провулок був вузьким та брукованим, обіч нього диміли й парували скупчення сміттєвих баків та ящиків. І тільки самому Богу відомо, що то за лайно й тельбухи вкривали бруківку. Чулася суміш запахів — солодкавих, різких і смердючих… та всі вони промовляли про м’ясо й бійню. Усюди літали хмари мух. Зсередини якоїсь із будівель пронизливо скреготіли пилки для кісток. Спотикаючись, вона бігла слизьким бруком. Одним стегном вона зачепила металевий сміттєвий бак. Він перекинувся, розсипавши кишки, замотані в газетний папір, — вони вихлюпнулися, немов якесь м’ясисте тропічне суцвіття.

— КАТАЙ СЮДИ ЗАРАЗ ЖЕ, БЕВВІ! КЛЯТЕ ДІВЧИСЬКО, Я СЕРЙОЗНО! НЕ ПОГІРШУЙ СВОЄ СТАНОВИЩЕ, ВОНО Й ТАК ПАСКУДНЕ!

Біля задніх дверей «Пакувальні Кіршнера» стовбичили двоє чоловіків. Поряд стояли коробки з обідом, а робітники наминали товсті сандвічі.

— Схоже, твій батя хоче завести тебе в ліс, — мовив один із них, а інший засміявся.

Він наздоганяв. Прямо за собою вона чула громове тупотіння й важке дихання. Поглянувши праворуч, вона побачила, як високим парканом мчало чорне крило його тіні.

А тоді він закричав від подиву та люті — ноги вислизнули з-під нього, і він торохнувся на бруківку. Наступної секунди він зірвався на ноги й уже не викрикував слів, а просто волав од люті, тоді як чоловіки біля дверей реготали й плескали один одного по спинах.

Провулок завертав ліворуч, і Беверлі ледве встигла загальмувати. Від переляку й розчарування в неї відкрився рот. Вихід із провулка перегородив сміттєвоз. Ні з одного боку, ні з іншого не протиснутися. Двигун працював на холостих обертах. За цим звуком було ледь чутно бубоніння. Хтось розмовляв у кабіні. Ще хтось вирішив зробити перерву на обід. Було за три-чотири хвилини до полудня — дзиґар на будинку суду от-от почне вибивати час.

Вона знову почула його біг, він наближався. Вона впала на землю й заповзла під сміттєвоз, пересуваючись на ліктях та поранених колінах. Смерділо вихлопами, соляркою та гнилим м’ясом. Беверлі нудило, у голові паморочилось. Та гіршим від цього було те, з якою легкістю вона просувалася, ковзаючи масним слизом та гноєм, який набіг зі сміття. Вона рухалася далі. Одного разу дівчинка піднялася надто високо й торкнулася спиною гарячої вихлопної труби сміттєвоза. Їй довелося прикусити губу, щоб не зойкнути.

— Беверлі? Ти там? — кожне його слово розділялося важким хеканням від задишки.

Вона озирнулася, і їхні очі зустрілися — батько саме схилився й зазирав під вантажівку.

— Облиш… облиш мене! — ловила вона повітря ротом.

— Сучара, — озвався він густим од слини голосом.

Він упав на землю — дзенькнули ключі — й поплазував до дочки, чудернацьки підтягуючись на руках та по-плавецькому вимахуючи ними.

Беверлі виборсалася з-під кабіни, схопилася за одну шину — її пальці знайшли борозну завглибшки в два пальці — і звелася на ноги. Ударилася куприком — і ось знову побігла, прямуючи до Горбатого Пагорба, з закаляними джинсами та блузкою, котрі смерділи так, що аж у носі свербіло. Вона поглянула назад і побачила, як з-під кабіни сміттєвоза, наче пазурі якоїсь уявної потвори з-під ліжка, вигулькнули поплямовані ластовинням руки її батька.

Швидко й бездумно вона кинулася в прохід між «Складом Фелдмана» та «Філією братів Трекерів». У тому сховищі було так вузько, що його не можна було навіть провулком назвати; він був захаращений поламаними ящиками, сухими соняшниками, бур’яном та, звісно ж, сміттям. Беверлі скочила за купу ящиків і причаїлася. За кілька секунд вона побачила, як повз прохід промчав батько й почав здійматися на схил.

Беверлі звелася на ноги й поспішила до протилежного боку проходу. Його затуляла сітчаста огорожа. Вона видерлася на самий верх, перекинула ноги на інший бік і спустилася. Тепер вона була вже на території Деррійської богословської семінарії. Вона пробігла доглянутим газоном і повернула за ріг будинку. Зсередини линула класична музика — хтось грав на органі. Здавалося, приємна, спокійна мелодія пливе аж у небесну блакить.

Із боку Канзас-стрит семінарію оточував високий живопліт. Вона поглянула крізь нього й побачила батька — він стояв через дорогу, відхекуючись. Під пахвами його сіра робоча сорочка потемнішала від поту. Упершись руками в стегна, він роззирався довкола. Зв’язка ключів виблискувала на сонці.

Беверлі спостерігала за ним, так само задихаючись, а серце її гупало, як у зайчиська. У горлі пересохло, власний сморід викликав огиду. «Коли б мене зараз намалювали в коміксі, навколо мене звивалися б хвилясті лінії», — майнуло в її думках.

Її батько повільно перейшов на інший бік дороги. На бік семінарії.

Беверлі затамувала подих.

«Боже, благаю, я не можу більше бігти. Господи, поможи. Не дай йому мене знайти».

Ел Марш повільно йшов хідником саме до місця, де по той бік живоплоту причаїлася його дочка.

«Святий Боже, не дай йому відчути мій запах!»

І справді: мабуть, оскільки Ел падав у провулку та повзав під сміттєвозом, то тепер смердів не краще од неї і проминув її схованку. На її очах він рушив до Горбатого Пагорба й зник із поля зору.

Беверлі поволі підвелася. Її одяг укривало сміття, обличчя було брудним, а в тому місці, де вона торкнулася вихлопної труби сміттєвоза, боліла обпечена спина. Та в порівнянні з шаленим виром думок ці фізичні відчуття здавалися несуттєвими. Вона почувалася так, наче відірвалась від світу. Що робити в цій ситуації — хтозна… Дівчинка не уявляла, як вона повернеться додому, але вона також не уявляла, що не повернеться. Вона не послухалася свого батька, не послухалася його…

Вона придушила ці думки — від них вона відчула слабкість, почала тремтіти, у животі закрутило. Вона любила свого батька. І хіба ж не заповідає Закон Божий: «Шануй батька свого та матір, щоб довгі були твої дні на землі»? Заповідає. Але ж то був не він. Не її батько. Точніше, то був хтось геть інший. Самозванець. Воно…

Зненацька в її голові вигулькнуло питання, від якого її кинуло в холод: з іншими теж таке трапилося? Таке саме або щось подібне? Варто їх застерегти. Вони скривдили Його, і тепер Воно може вдатися до запобіжних заходів, щоб вони більше ніколи не зашкодили Йому. Та й куди ще податися? Вони були її єдиними друзями. Білл. Білл знатиме, що робити. Білл скаже, що їй робити, допоможе скласти план дій.

Вона зупинилася там, де стежка семінарії впиралася в хідник Канзас-стрит, і визирнула з-за огорожі. Батько справді пішов. Вона повернула праворуч і рушила вулицею в напрямку Пустовища. Скоріш за все, їх там не буде — мабуть, сидять удома, їдять ланч. Та вони повернуться. Тим часом вона могла спуститися в прохолоду хатки-клубу й спробувати опанувати себе. Вона навстіж відчинить віконце, щоб впустити сонячне світло, і, можливо, їй навіть вдасться заснути. Утомлене тіло й перенапружений мозок радо вхопилися за цю думку. Так, було б дуже добре поспати.

Схиливши голову, вона тюпачила повз останню купку будинків. Далі поверхня була надто похилою для будівель і земля зривалася вниз, переходячи в Пустовище — те Пустовище, де, як би то неймовірно не було, на Беверлі чигав її батько.

І вона зовсім не чула кроків позаду неї. Хлопчиська дуже старалися не шуміти. Від них уже втікали раніше, та цього разу вони розраховували впіймати свою здобич. Вони поступово скорочували відстань, скрадаючись тихенько, як коти. Ригайло й Віктор шкірилися, та обличчя Генрі було водночас порожнім і серйозним. Його нерозчесане волосся стирчало навсібіч, очі були такі ж розфокусовані, як і в Ела Марша. Він притискав до губ брудний палець (цитьте!), і ватага поступово скорочувала відстань — сімдесят футів, п’ятдесят, тридцять…

Протягом того літа Генрі помалу підходив до ментальної прірви, поки не вибрався на місток, який невблаганно звужувався. Того дня, коли Генрі дозволив Патріку Гокстеттеру приголубити себе, місток перетворився на трапецію. Та вранці трапеція тріснула. Він вийшов на подвір’я лише в подертих, пожовклих трусах і подивився на небо. Привид місяця все ще висів там, і раптово на очах у Генрі він перетворився на обличчя, що скалило зуби в череп’яній посмішці. Генрі впав перед ним навколішки, сповнений жаху й радості. З місяця линули примарні голоси. Голоси мінялися, іноді зливалися в тихе, ледь зрозуміле белькотіння… Проте він відчував: усе те жебоніння мало одного мовця. Голос підказав, що потрібно знайти Ригайла з Віктором і близько півдня бути на розі Канзас-стрит та Костелло-авеню. Місяць запевнив: тоді Генрі знатиме, що робити. А й справді — повз них прошкандибала та мала піхва. Він чекав, поки голос підкаже, як діяти далі. Відповідь з’явилася, коли вони кралися слідом за нею, скорочуючи відстань. Та полинув звук не від місяця, а з дощового риштака. Голос був тихим, але чітким. Ригайло з Віктором зачаровано, мало не загіпнотизовано подивились на ґратки, потім на Беверлі.

— Убийте її, — мовив голос із каналізації.

Генрі Баверз сягнув рукою в кишеню джинсів і дістав звідти тонкий дев’ятидюймовий інструмент із вставками зі штучної слонової кістки з боків. На одному кінці цього сумнівного «витвору мистецтва» виблискувала хромована кнопка. Генрі натиснув на неї. Шестидюймове лезо відскочило з прорізу на одному кінці рукоятки. Підкидаючи ножа на долоні, він пришвидшився. Зачудовані Віктор із Ригайлом також прискорили ходу, щоб не відстати.

Беверлі не почула їх, хоча не зовсім так — вона озирнулася, коли Генрі Баверз подолав відстань між ними. З трупним вишкіром на обличчі Генрі швиденько перебирав зігнутими в колінах ногами; він був тихим, як індіанець. Ні, то було саме відчуття, надто явне, пряме й потужне, аби ним знехтувати, — відчуття того, що за тобою…

З ДЕРРІЙСЬКА ПУБЛІЧНА БІБЛІОТЕКА, 1:55 НОЧІ

…стежать.

Майк Хенлон відклав ручку й обвів поглядом півколо головної бібліотечної зали. Він побачив острівці світла, яке падало з круглих світильників та витончені ґратки спіральних сходів, що здіймалися до верхніх полиць. Усе на своїх місцях.

Та все одно йому не вірилося, що він був сам. Тепер — точно ні.

Коли всі пішли, Майк поприбирав зі звичною ретельністю. Він працював на автопілоті — його думки перебували за мільйони миль звідти, полинувши на двадцять сім років у минуле. Він витрусив попільнички, викинув порожні пляшки, запобігливо присипавши їх шаром сміття, аби не шокувати Керол, а бляшанки, які можна було здати на повторну переробку, сховав під свій стіл. Потім він узяв віника й підмів скалки від пляшки з-під джину, яку розбив Едді.

Навівши лад на столі, він пішов до зали з періодикою й заходився піднімати розкидані журнали. Поки він займався цими простими справами, його розум аналізував їхні оповіді, зосереджуючись не стільки на тому, що було сказано, скільки на тому, що вони пропустили.

Вони гадали, що все пам’ятають. Майк вважав, що Білл із Беверлі справді згадали майже все. Та не до кінця. З часом, якщо він у них буде, прогалини заповняться. 1958 року в них не було змоги підготуватися. Вони точили нескінченні розмови — ці теревені перебила битва каменів та акт групового героїзму на Нейболт-стрит, № 29, — і могли б зупинитися на самих розмовах. А потім настало 14 серпня, і Генрі з його посіпаками просто загнали їх у каналізацію.

«Мабуть, варто було їх застерегти», — подумав Майк, розкладаючи по місцях останні журнали. Та щось затято не погоджувалося з цією ідеєю — він гадав, то був голос Черепахи. Певно, почасти так, і відчуття закільцьованості теж могло виявитись правдивим. Що, коли фінальна сутичка теж повториться в оновленій версії? Він уже заготовив ліхтарики та шахтарські шоломи, і в тій самій шафі лежали охайно скручені й скріплені резинками схеми деррійської каналізації та дренажних систем. Та тоді, коли вони були дітьми, всі їхні розмови й всі їхні плани, недолугі й путні, врешті-решт ні в що не вилились, бо їх узяли й загнали в підземелля, штовхнули в битву. Невже й тепер так станеться? З часом Майк зрозумів, що віра й сила були взаємозамінними. Чи могло так бути, що в дійсності все ще простіше? Що в дійсності жоден вольовий акт не можливий, поки тебе не пожбурять у галас і ґвалт, наче новонародженого, що вистрибує без парашута з материної утроби? А коли вже падаєш, тебе змушують повірити в парашут, створити його одною лиш думкою, хіба ні? Так чи інакше, а смикання за кільце ставало твоєю остаточною заявою з цього приводу.

«Господи Ісусе, та я прямо чорнопикий Фултон Шин»,[733] — подумав Майк і тихо засміявся.

Майк прибирав, упорядковував, думав думи, поки інша частина його мозку сподівалася, що він нарешті з усім покінчить і зрозуміє, що втомився, та піде додому поспати кілька, годин. Але коли він уладнав усі справи, спати анітрошечки не хотілося. Тож він пішов до ряду стелажів за його офісом, відімкнув ланцюг на сітчастих дверях ключем зі зв’язки на поясі й переступив поріг цієї святині. Теоретично ці кілька тьмяно освітлених стелажів були вогнетривкими, і якщо з обох боків замкнути залізні двері, можна було вберегти від пожежі їхній вміст: на полицях стояли коштовні першодруки, книги, підписані давно померлими письменниками (серед автографованих видань там були «Мобі Дік» та «Листя трави» Вітмена), матеріали з історії міста й особисті папери жменьки письменників, які жили й працювали в Деррі. Майк сподівався, що, коли їхня спільна справа матиме гарний кінець, він переконає Білла віддати бібліотеці свої рукописи. Проходячи повз третій стояк з полицями, вдихаючи знайомі бібліотечні запахи плісняви, пилу й цинамонового, старого паперу, він думав: «Певне, коли я помру, в останню путь мене відправлять з бібліотечною карткою в одній руці й штампом „ПРОСТРОЧЕНО“ — в другій. Що ж, ніґґере, це краще, ніж здохнути з пукавкою в руці».

Раптом він зупинився. Його обшарпаний стенографічний записник, у якому містилися деррійські історії та його власні бентежні міркування, ховався між «Старе Деррі-містечко» Фрікля та «Історія Деррі» Мішо. Майк засунув його так далеко, що записник ледь виднівся. Ніхто б його не знайшов, якби не шукав саме його.

Майк узяв записник та повернувся до столу, за яким вони проводили зібрання, затримавшись, щоб погасити світло в сховищі й замкнути сітку. Він сів і погортав списані сторінки, гадаючи, на яку ж дивну збірку недолугих та клишоногих свідчень перетворився цей зошит: наполовину історія, наполовину скандал, почасти щоденник, почасти сповідь. Записів далі 6 квітня не було. «Треба завести новий зошит», — подумав він, перегорнувши кілька порожніх сторінок у кінці. На хвильку в його голові майнула сором’язлива думка про першу чернетку «Розвіяних вітром» Маргарет Мітчелл, котру вона написала від руки в шкільних зошитах, — то була ціла гора зошитів. Потім він зняв із ручки ковпачок і двома рядками нижче від попереднього запису вивів «31 травня». На деякий час він замислено дивився перед собою, а потім почав розписувати все, що трапилося впродовж останніх трьох днів, почавши з дзвінка Стенлі Юрісу.

Він мовчки писав хвилин п’ятнадцять, а потім його зосередженість почала розсіюватись. Він зупинявся дедалі частіше. Йому почав заважати образ голови Стена Юріса, відтятої голови в холодильнику, закривавленої голови. Її роззявлений рот був повен пір’я, котре сипалося на підлогу й шурхотіло просто до нього. Вольовим зусиллям він прогнав той образ і писав далі. П’ять хвилин по тому він здригнувся, випроставшись на стільці, і крутнувся на 180 градусів, упевнений, що побачить, як та голова котиться підлогою, вкритою старим чорним та червоним кахлем, голова з очима скляними й жадібними, як в опудала оленячої голови.

Нічого там не було. Ні голови, ні звуку. Тільки приглушений стугін його власного серця.

«Опануй себе, Майкі. Трясця хапає, ото й усе. Нерви, нічого, крім нервів».

Марно. Слова втікали від нього, думки гойдалися поза досяжністю, дражнячи його. Щось наче тиснуло на потилицю, і цей тиск дедалі сильнішав.

За ним стежать.

Він поклав ручку й підвівся з-за стола.

— Хто тут? — гукнув він, і голос відлунив од високого склепіння, вдаривши по його нервах. Він облизав губи й спробував знову: — Білле?.. Бене?..

Білле-е-е… Бене-е-е…

Зненацька Майк вирішив, що хоче додому. Просто візьме з собою записник. Він простягнув по нього руку… і почув тихеньке шаркання. Кроки.

Він знову підвів голову. Озерця світла, оточені впадинами темних лагун. І більш нічого… принаймні нічого, що б можна було побачити. Він чекав. Серце гупало.

Знову почулися кроки, і цього разу він уловив, звідки долинав їхній звук. Засклений перехід, який з’єднував дорослу бібліотеку з дитячою. Там. Хтось. Щось.

Тихою ходою Майк підійшов до контрольного столу. Подвійні двері, що вели в перехід, тримали відкритими дерев’яні колодки, тож він бачив трохи підлоги. Там було щось, схоже на ноги. Його відразу ж охопив запаморочливий жах — а що, коли Стен усе ж таки прийшов, що, коли він зараз вийде з темряви з пташиним довідником у руці? Біле обличчя, бузкові губи, розрізані зап’ястя з передпліччями. «Нарешті я тут, — промовить він. — Забарився, бо довелося вилазити з дірки в землі, та нарешті я тут…»

Почувся ще один крок, і тепер Майк виразно бачив черевики — черевики та подерті холоші — джинси з нитками, що звисали на кісточки без шкарпеток. І в темряві, за шість футів над тими кісточками, він угледів мерехтливі очі.

Він простяг руку над півкруглим контрольним столом і, не зводячи погляду з нерухомих, блимаючих очей, помацав з іншого боку стільницю. Його пальці знайшли дерев’яний кут коробочки — прострочені картки. Паперова коробка — скріпки й гумки. Вони налапали щось металеве й ухопили його. То був ніж для відкривання листів зі словами ІСУС РЯТУЄ, вибитими на колодці. Хистка штука, яку надіслала бібліотеці Баптистська церква Благодаті Господньої в межах їхньої програми зі збору пожертв. Майк не відвідував богослужіння останні п’ятнадцять років, та до Церкви Благодаті ходила його мати, і він відправив їм п’ять доларів, хоча й це ледве міг собі дозволити. Він збирався викинути того ножа, та він пролежав серед безладу на його половині столу (у Керол завжди було бездоганно чисто) аж дотепер.

3 гарячковою силою він схопив ножа й рушив до тінистого коридору.

Почувся ще один крок… і ще один. Тепер порвані джинси було видко до колін. Майк розгледів силует володаря тих ніг — хтось кремезний, незграбний. Круглі плечі. Натяк на розпатлане волосся. Мавпяча статура.

— Хто ти?

Відповіді не було. Тінь лише стояла й дивилася на нього.

Хоча Майк був усе ще наляканий, він подолав думку, яка знесилювала його: то був не Стен Юріс, який встав із могили, прикликаний у Деррі шрамами на долонях або зловісним магнетизмом, що повернуло його в світ живих, наче зомбі з фільмів студії «Гаммер»[734]. Ким би він не був, коли Стен Юріс помер, він був дорослою людиною, сто сімдесят сантиметрів на зріст.

Незнайомець зробив ще один крок, і найближча лампа висвітила петельки джинсів без ременя, що звисали з його талії.

Раптом Майк здогадався. Здогадався раніше, ніж почувся голос.

— Ба, та це ж ніґґер, — заговорила тінь. — Давно жбурлявся камінцями по комусь, га, ніґґере? А знаєш, хто отруїв твого траханого собацюру?

Ще крок. Світло впало на обличчя Генрі Баверза. Воно стало гладким і обвисло; шкіра набула нездорового воскового відтінку; щоки перетворилися на м’ясисті складки, на яких росла щетина кольору перцю з сіллю. Лоб над кущистими бровами перекреслювали три глибокі хвилясті лінії. Інші зморшки утворювали дужки з боків його губатого рота. У безбарвних мішках з плоті ховалися маленькі й злі очі — бездумні й червоні. Обличчя передчасно постарілого чоловіка — чоловіка, котрому тридцять дев’ять, а виглядає він років на сімдесят три. При цьому то було обличчя дванадцятирічного хлопчиська. Одяг у нього позеленів од хащ, у яких він переховувався вдень.

— То як, ніґґере, не поздоровкаєшся? — спитав Генрі.

— Привіт, Генрі.

Майку спало на думку, що впродовж останніх двох днів він не слухав радіо й навіть газет не читав, хоча для нього це було звичним ритуалом. Дуже багато роботи. Дуже багато справ.

Дуже шкода.

Генрі переступив через поріг коридору між дитячим та дорослим відділами бібліотеки й завмер, свердлячи Майка маленькими поросячими очима. Його губи розійшлися в потворній усмішці, показавши гнилі зуби мейнського селюка.

— Голоси, — промовив він. — Ти чуєш голоси, ніґґере?

— Що за голоси, Генрі?

Майк сховав руки за спину, як школяр, якого викликали до дошки, і переклав ніж із лівої руки в правицю. Високий маятниковий годинник, подарований Хорстом Мюллером у 1923 році, урочисто відлічував секунди — наче вода, що скрапує на гладеньку поверхню озера бібліотечної тиші.

— З місяця, — сказав Генрі. Він засунув руку в кишеню. — Вони чулися з місяця, — він замовк, трохи насупився, похитав головою. — Багато голосів, та насправді лише один. Його голос.

— Ти бачив Його, Генрі?

— Ага. Франкенштейна. Відірвав Вікторові голову. Шкода, що ти не чув того звуку — наче розстебнули велетенську змійку. А тоді Воно кинулося на Ригайла. Ригайло бився з Ним.

— Справді?

— Ага. Тому я зміг утекти.

— Полишивши його на смерть.

— Стули пельку! — щоки в Генрі тьмяно почервоніли. Він ступив на два кроки вперед. Із галереї, що з’єднувала відділи бібліотеки, вийшов батько Генрі, та його очима дивився малий Баверз. На обличчі Генрі Майк побачив ту саму лють, але й ще дещо — дитину, яку шалений Батч Баверз виховав на хорошій фермі, що з бігом років перетворилася на засраний пустир із парою халуп. — Стули пельку! Воно б і мене прибило!

— Нас воно не прибило.

Очі в Генрі зблиснули.

— Поки що, — уїдливо докинув він, шкірячись. — Та встигне. Якщо після мене хтось лишиться.

Баверз вийняв руку з кишені. У ній він тримав тонкий дев’ятидюймовий інструмент із вставками зі штучної слонової кістки з боків. На одному кінці цього сумнівного «витвору мистецтва» виблискувала хромована кнопка. Генрі натиснув на неї. Шестидюймове лезо відскочило з прорізу на одному кінці рукоятки. Підкидаючи ножа на долоні, він рушив до контрольного столу.

— Диви, що я знайшов, — мовив він. — Я знав, де шукати, — він огидно підморгнув набряклими, червоними повіками. — Чоловік, що ховається в місяці, сказав мені, — Генрі знову зблиснув зубами. — Удень я ховався. Увечері зловив попутку. Якийсь старигань. Стукнув його. Здається, вбив. Покинув машину біля Ньюпорта. Якраз на межі Деррі почувся голос. Поглянув у риштак, а там — одяг. І ніж. Мій старий ніж.

— Генрі, ти про дещо забув.

Шкірячись, Баверз лиш похитав головою.

— Ми не піймалися, і ти не піймався. Воно хоче зловити нас у свої лабети, але й тебе також.

— Ні.

— А я гадаю, що так. Хоча ви, бовдури, зробили Його роботу, Воно не має улюбленчиків, чи не так? Воно схопило твоїх друзів, і поки Ригайло бився з Ним, тобі вдалося втекти. Та ти повернувся. Гадаю, що ти, Генрі — частина його незвершеної справи. Я в цьому впевнений.

— Ні!

— Можливо, тобі привидиться Франкенштейн. Або вовкулака. Або вампір. Або клоун. Або… Генрі, може, ти побачиш Його справжнє обличчя. Нам Воно показалося. Хочеш, розкажу? Хочеш…

— Заткнися! — заволав Генрі й кинувся на Майка.

Майк відступив убік і виставив ногу. Генрі перечепився через неї і покотився стертим кахлем, наче шайба з гри в шафлборд. Він ударився головою об ніжку стола, за яким трохи раніше Невдахи розповідали свої історії. На хвильку його приголомшило, і хватка на ножі послабилась.

Майк метнувся до нього. Тієї миті він міг прикінчити Баверза: можна було встромити того ножа, що йому надіслала церква його матері, ножа з надписом «ІСУС РЯТУЄ», в потилицю Генрі й викликати поліцію. Трохи офіційної метушні, та не тут, у Деррі, де подібні дивні й жорстокі випадки були мало не в межах норми.

Та його зупинила думка, надто блискавична, аби бути свідомою, що коли він вб’є Генрі, то зробить за Нього частину роботи, так само, як зробив би її Генрі, убивши Майка. Та було ще дещо: вираз, що майнув обличчям Баверза, — стомлений, спантеличений погляд скривдженої дитини, котру бозна-чому скерували на небезпечний шлях. Генрі виріс у гнилому довкіллі Батча Баверза. Він належав Йому навіть тоді, коли й гадки не мав, що Воно існує.

Тож замість загнати ножа у вразливу шию Генрі, він упав навколішки й потягся до зброї. Ніж крутнувся в руці Баверза (здавалося, він сіпнувся сам по собі), і пальці Майка схопилися за лезо. Він не відчув болю одразу — лише червона кров потекла його пальцями на пошрамовану долоню.

Він відсмикнувся. Генрі відкотився й знову схопив ножа. Майк звівся на коліна, і вони подивилися один одному в очі. В обох ішла кров: в Майка — з пальців, у Генрі — з носа. Баверз тріпнув головою, і брунатні крапельки полетіли в пітьму.

— Гадаєш, ти такий розумака! — хрипко закричав він. — Йобані пестунчики! У чесному бою ми б вас на дрантя порвали!

— Поклади ножа, Генрі, — стиха промовив Майк. — Я викличу поліцію. Вони приїдуть і відвезуть тебе до «Джуніпер Гілл». Деррі лишиться позаду. Ти будеш у безпеці.

Генрі спробував заговорити й не зміг. Не зміг сказати цьому знавіснілому телепню, що він не буде в безпеці ні в «Джуніпер Гілл», ні в Лос-Анджелесі, ні в нетрях джунглів. Рано чи пізно зійде місяць, білий, як кістка, холодний, як сніг, і зазвучать примарні голоси, а місячний лик перетвориться на Його обличчя, і воно белькотатиме, іржатиме, наказуватиме. Він проковтнув слизьку кров.

— Ви ніколи не билися чесно!

— А ви?

— Ти курва-ніґґеро-чорний-джунглемахач-мавпа-щур-дупель! — загорлав Генрі й знову стрибнув на Майка.

Майк відхилився, аби уникнути цього незграбного наскоку, не втримав рівноваги й гепнувся на спину. Баверз знову вдарився об стіл, зрикошетив, повернувся й схопив Майка за руку. Той замахнувся ножем і відчув, як лезо глибоко ввійшло в передпліччя Генрі. Баверз зойкнув, та, замість відпустити суперника, посилив хватку. Він шарпнув Майка до себе — волосся впало на очі, кров струменіла з розбитого носа на товсті губи.

Майк спробував упертися ногою в бік Генрі й відштовхнути його. Баверз махнув викидним ножем: лезо прокреслило в повітрі блискуче півколо, і всі шість дюймів занурилися в стегно Майка — легко, наче у вершковий торт. Генрі висмикнув закривавленого ножа, і з криком, у якому змішалися біль та зусилля, Майк відштовхнув його.

Він важко звівся на ноги, та Генрі випередив його, і Майк ледве встиг ухилитися від ще одного незграбного нападу. Він чув, як по нозі юшить лячно сильний потік крові, чув, як вона набігає в його взуття. «Здається, він влучив у стегнову артерію. Господи, мене: сильно поранено. Усюди кров. Кров на підлозі. Гаплик моїм черевикам. Бля, й два місяці не проносив…»

Генрі знову наступав, сопучи, як скажений бик. Майк відступив убік і знову махнув ножем для листів. Лезо прорвало обдерту сорочку Генрі й залишило глибокий поріз на ребрах. Майк відштовхнув Баверза — той хрокнув.

— Брудний ніґґер! Навіть битися чесно не вмієш! — загорлав він. — Глянь, що ти накоїв!

— Кинь ножа, Генрі, — сказав Майк.

Позаду них почувся смішок. Генрі зиркнув у той бік… і завищав од чистого, нерозбавленого жаху, притиснувши руки до щік, наче ображена стара дама. Погляд Майка метнувся до контрольного столу. Пролунало гучне, пружне ка-сприииньг! — і з-за столу вискочила голова Стена Юріса. Пружина коркотягом угвинчувалась в обрубок шиї, з якого скрапувала кров. Обличчя пістрявіло від гриму. На кожній щоці палали яскраві рум’яна. На місці очей розквітли помаранчеві помпони. Голова гротескного Стена-з-коробки гойдалася туди-сюди, наче цвіт гігантських соняшників, що росли біля дому на Нейболт-стрит. Його рот розчахнувся, і писклявий, радісний голос заскандував: «Убий його, Генрі! Убий ніґґера, убий курдуплика, убий його, убий його, УБИЙ ЙОГО!»

Майк крутнувся до Генрі з похмурим усвідомленням, що його пошили в дурні, і гадаючи, чиє обличчя привиділося Баверзу. Стена? Віктора Kpiсa? Або ж батьківське?

Генрі заверещав і кинувся на Майка. Ніж ходив угору й униз, наче голка на швейній машинці.

— Гааааа, ніґґере! — горланив Генрі. — Гааааа, ніґґере! Гааааа, ніґґере!

Майк позадкував, поранена нога одразу ж підломилася під ним, і він полетів на підлогу. Він її майже не відчував. Вона здавалася холодною й далекою. Поглянувши вниз, Майк побачив, що вершкового кольору слакси стали яскраво-червоними.

Лезо блиснуло перед самим його носом.

Майк тицьнув ножем перед собою якраз тоді, коли Генрі знову кинувся на нього — він наштрикнувся на нього, наче жук на голку. Руку Майка облило кров’ю. Почувся хрускіт, і коли він відсмикнув руку, в ній лишилася сама колодка з написом «ІСУС РЯТУЄ». Лезо лишилося в животі нападника.

— Гаааа! Ніґґере! — крикнув Генрі, накривши рукою визубень леза, що стирчав з його пуза. Кров лилася крізь пальці. Він дивився на це невірячими, вибалушеними очима. Голова на скрипучій пружині гойдалася, вишкірялася й реготала.

Майку стало млосно, перед очима все хиталося. Він ще раз поглянув на Стена-з-коробки, але тепер там колихалася голова Ригайла Хаґґінса, наче корок від шампанського з начепленою задом наперед бейсболкою «Нью-Йорк Янкі». Майк застогнав, і свій голос видався йому лунким і далеким. Він усвідомлював, що сидить у калюжі теплої крові… власної крові. «Я помру, якщо не накласти джгут».

— Гааааааааааа! Hiiiiiiiiiґґeeeee! — горлав Генрі.

Усе ще тримаючись однією рукою за закривавлений живіт і розмахуючи викидним ножем в другій, Баверз поплентався до виходу з бібліотеки. Він п’яно хитався туди-сюди, просуваючись лунким залом, наче кулька в пінбольному[735] автоматі. Він врізався в крісло для читання, перекинувши його. По дорозі Генрі зачепив стійку з газетами, і вони розсипалися підлогою. Виставивши руку, він на ходу відчинив двері й пірнув у ніч.

Свідомість Майка почала згасати. Він почав змагатися з пряжкою на поясі, майже не відчуваючи пальців. Нарешті він розстебнув її та спромігся витягти ремінь із петель. Він обмотав його навколо заюшеної ноги, одразу під пахом, затягнув якомога міцніше. Притримуючи зашморг однією рукою, він попластував до контрольного столу. Телефон був там. Він не знав, як до нього дотягтися, та наразі це не мало значення — весь фокус був у тому, щоб туди долізти. Світ гойдався, розпливався на очах і тьмянішав, закутуючи в сиву запону. Майк вистромив язика та безжально стиснув щелепи. Біль спалахнув вишукано й миттєво. Світ набув чіткіших обрисів. Майк помітив, що й досі тримає щербату колодку ножа й викинув її. Ось, нарешті, контрольний стіл — він здавався високим, як Еверест.

Майк підібгав здорову ногу й почав підводитися, хапаючись за край столу вільною рукою, — інша міцно стискала ремінь. Кутики рота опущені в тремтливій гримасі, очі примружені. Нарешті він спромігся випростатися. Він став, як лелека, намацуючи телефон. Ось він. Збоку на корпусі було приліплено три номери: пожежна станція, поліція та лікарня. Одним тремтячим пальцем, що здавався за милю від нього, Майк набрав лікарню: 555-3711. Почулися гудки, він заплющив очі… але вони широко розчинилися, коли на іншому кінці дроту почувся голос Клоуна Пеннівайза.

— Привітулі, ніґґере! — проверещав Пеннівайз, і у вухо Майка, наче скляна скалка, вп’явся його пронизливий сміх. — Шо скажеш? Як діля? Думаю, ти вже дохляк, а ти як гадаєш? Думаю, Генрі чудово справився! Хочеш кульку, Майкі? Хочеш кульку? Як ділюльки? Аго-гов!

Майк звів очі до маятникового годинника, до Годинника Мюллера, як вони його прозвали, і зовсім не здивувався, коли побачив, що циферблат замінило обличчя його батька, посіріле й поїдене раком. Очі закотилися, показуючи самі вибалушені білки. Зненацька батько вистромив язика, і годинник почав відбивати час.

Майк не втримався за стіл. Похитнувшись на здоровій нозі, він упав на підлогу. Телефон повиснув на дроті й колихався перед його обличчям, наче маятник гіпнотизера. Держати ремінь ставало дедалі важче.

— Аговчики, Амосе! — радісно кричав Пеннівайз зі слухавки. — То базіка з тобою Кінгфіш! Шо там як, а я то є тепер Кінгфіш у Деррі, і се то є прафта![736] Шо скажеш, пацанятко?

— Якщо хтось мене чує, — прохрипів Майк, — якщо є хто справжній за голосом, що я чую, поможіть. Мене звуть Майкл Хенлон, я в Деррійській публічній бібліотеці. Стікаю кров’ю. Якщо ви там, я вас не чую. Мені не дають вас почути. Якщо ви там, будь ласка, покваптеся.

Він ліг на бік, підтягнув ноги, згорнувшись у позу ембріона. Два рази обмотавши ремінь круг правої руки, він зосередився на тому, щоб втримати його, а тим часом світ віддалявся від нього, затьмарений пухкими, схожими на повітряні кульки, сірими хмарами.

— Привітулі-привітулі, діля в те’ як? — кричав Пеннівайз зі слухавки-маятника. — Привітулі, брудна дупуля! Привітулі,

4 КАНЗАС-СТРИТ, 12:20

— сказав Генрі Баверз. — Як діля, мала пизда?

Беверлі миттєво зірвалася на біг. Реакція була швидшою, ніж вони очікували, і вона могла б відірватися від них… якби не її довге волосся. Генрі схопив його за самі кінчики, шарпнув до себе. Він вишкірився їй в обличчя. Його подих був масним, теплим і смердючим.

— Як діля? — поцікавився Баверз. — Кудою це ти? Біжиш погратися зі своїми засраними дружбанами? У мене краща думка — відчикрижу тобі носа й примушу з’їсти. Як тобі таке?

Вона спробувала виборсатись. Генрі засміявся, смикаючи її голову туди-сюди. Ніж загрозливо виблискував на серпневому сонці.

Зненацька загудів автомобільний клаксон — довге, протяжне «бі-бііі!»

— Гей! Гей! Що це ви виробляєте? Ану відпустіть дівчинку!

То була бабуся за кермом доглянутого «форда» 1950 року.

Вона зупинилася біля узбіччя, перехилилася через вкрите рядном сидіння і визирала з пасажирського вікна. Вигляд її розгніваного, чесного обличчя вигнав з очей Віктора Кріса порожній, зачумлений вираз, і він нервово глипнув на Генрі.

— Що…

— Благаю! — пронизливо скрикнула Беверлі. — У нього ніж! Ніж!

Гнів старенької перетворився на суміш тривоги, подиву й страху.

— Що ви, хлопчаки, робите? Облиште її!

Через дорогу (Беверлі бачила це дуже виразно) Герберт Росс підвівся із садового стільця на ґанку, підійшов до билець і поглянув у їхній бік. Обличчя в нього було так само порожнім, як і в Ригайла Хаґґінса. Він згорнув газету, розвернувся й тихенько потупцяв у дім.

— Дайте їй спокій! — зойкнула старенька.

Генрі вишкірив зуби й зненацька кинувся до автівки, потягнувши за собою Беверлі. Вона спіткнулася, впала на одне коліно, та її тягли далі. Біль був нестерпним, нелюдським. Беверлі чула, як вириваються волоски.

Старенька скрикнула й панічно закрутила ручку, підіймаючи вікно. Генрі, так само волаючи, вдарив ножем, та лезо лише ковзнуло склом. Ступня жіночки зіскочила з педалі зчеплення — старий «форд» тричі скакнув уперед, вискочивши на узбіччя, і заглох. Генрі метнувся за авто, Беверлі волоклася за ним. Віктор облизав губи й роззирнувся. Ригайло насунув бейсболку на лоба й спантеличено длубався у вусі.

Бев на мить побачила сполотніле, нажахане обличчя бабці, а тоді стара вдарила долонею по кнопці замка з пасажирського боку, а потім зі свого. Двигун «форда» гаркнув і завівся. Генрі вибив чоботом задню фару.

— Забирайся, стара зсохла курво!

Запищали шини, і бабця з’їхала на дорогу. Зустрічна вантажівка вильнула, щоб уникнути її.-Засурмив клаксон. Знову розпливаючись у посмішці, Генрі повернувся до Беверлі, і вона заїхала ногою в кросівці прямісінько в його яйця.

Від болю посмішка на обличчі Генрі перетворилася на гримасу. Ніж вислизнув з руки й заторохкотів по хіднику. Його друга рука, що гніздилася на голові Беверлі, відсмикнулася, вирвавши ще один волосок (дівчинка скривилася), і він упав на коліна, хапаючись за пах. Вона побачила своє волосся на руці Генрі, і в ту мить весь жах перетворився на шалену ненависть. Вона сильно шморгнула носом і харкнула йому на голову навдивовижу здоровою шмарклею.

А тоді вона розвернулася й дременула геть.

Ригайло прочвалав за нею кроків зо три й зупинився. Вони з Віктором підійшли до Генрі, але той відштовхнув їх, зіп’явся на ноги, обома руками тримаючись за яйця, — це вже не вперше йому влучали в промежину того літа.

Генрі нахилився й підняв викидного ножа.

— …шли, — видихнув він.

— Що-що, Генрі? — занепокоєно перепитав Ригайло.

Баверз подивився на нього — його спітніле обличчя палало від болю й такої лютої, скаженої ненависті, що Ригайло відсахнувся.

— Кажу… піш… ли! — видавив Генрі й пошкутильгав услід за Беверлі, досі тримаючись за пах.

— Нам її вже не піймати, Генрі, — зніяковіло, мало не засоромлено промовив Віктор. — Бляха, та ти ледь на ногах стоїш.

— Впіймаємо, — просичав той. Його верхня губа задерлася й тремтіла в несвідомому собачому вишкірі. На лобі в нього повиступали горошини поту й котилися розпашілими щоками. — Ще й як впіймаємо. Бо я знаю, куди вона пре, — до Пустовища, до свої засраних

5 ДЕРРІЙСЬКИЙ «ТАУН ХАУС», 2:00 НОЧІ

друзів, — сказала Беверлі.

— Га? — Білл поглянув на неї.

Подумки він був далеко. Вони йшли, взявшись за руки. Мовчанка між ними була приємною, злегка зарядженою взаємною принадливістю. Білл почув лише останнє слово з того, що говорила Бев. За квартал від них крізь туман, що стелився близько до землі, світився «Таун Хаус».

— Кажу, що в мене не було ліпших друзів. Ви тоді були моїми найкращими приятелями, — вона посміхнулася. — Гадаю, в мене ніколи не було хисту знаходити друзів, хоча в Чикаго в мене є одна близька людина. Її звуть Кей МакКолл. Вона б тобі сподобалася.

— Мабуть, що так. Я й сам не дуже легко сходжуся з людьми, — всміхнувся Білл. — Тоді ми були разом, і цього було цілком д-д-досить.

Він побачив, що на її волоссі зібралися крапельки роси, і замилувався, як світло створювало навколо її голови німб. Вона серйозно поглянула йому в очі.

— Мені дечого бракує… — мовила Беверлі.

— Ч-чого саме?

— Твого поцілунку.

Білл подумав про Одру, і вперше до нього дійшло, як же сильно вона була схожа на Беверлі. Він замислився: чи не тому його привабило до неї, чи не тому він зважився запросити її на побачення під кінець голлівудської вечірки, на якій вони познайомилися? Білл відчув неприємний напад сумління… і обійняв Беверлі, свою подругу дитинства.

Її поцілунок був міцним, теплим і солодким. Він відчув, як його торкнулися її груди, відчув, як Беверлі притиснулася до нього стегнами… відсторонилася… і знову притулилася до нього. Щойно вона відсахнулася вдруге, Білл запустив обидві руки в її волосся й припав до неї. Беверлі відчула, як у нього з’являється ерекція, ахнула й пригорнулася до його шиї. Білл відчув її сльози, теплі й потайні.

— Ходімо, — промовила вона. — Хутко.

Він узяв її за руку, і вони подолали решту шляху до «Таун Хаусу». Вестибюль був старим, заставленим квітами й усе ще мав частину колишнього шарму. Оздоблення було в стилі «Лісоруб дев’ятнадцятого століття». У таку годину там нікого не було, окрім портьє, котрого було ледь видно у тьмяному світлі телевізора — він сидів у своєму офісі, закинувши ноги на стіл. Білл натиснув кнопку третього поверху. Палець у нього ледь тремтів од… збудження? нервів? провини? чи всього одразу? Йо, атож. Усе це й плюс божевільна радість та страх. Суміш не назвеш приємною, та нічого не вдієш. Він повів Беверлі до своєї кімнати, зніяковіло міркуючи, що коли він уже наважився на зраду, то вона має бути довершеним актом, який належить здійснити в його власному ліжку. Він спіймав себе на думці про Сьюзан Браун: вона була його першим літагентом, і то вона позбавила його цноти, коли йому було без кількох місяців двадцять років.

«Зраджую. Зраджую власну дружину». Він спробував викинути це з голови, та його дії здавалися йому водночас справжніми й нереальними. Та дужчим за все була туга за домівкою — старомодне відчуття, наче ти випадаєш із дійсності. У цей час Одра, певне, готує каву чи сидить у халаті за кухонним столом і вчить слова або читає роман Діка Френсіса.[737]

Ключ заторохкотів у замку 311-ї кімнати. Якби вони піднялися на п’ятий поверх, до Беверлі, вони б помітили, що на телефоні блимає вогник пропущеного дзвінка, і прослухали повідомлення, залишене портьє на прохання Кей, її подруги з Чикаго, — він набрав її номер лише після третього панічного дзвінка — і все могло б піти інакше: на світанку їхній квінтет не перетворився б на втікачів од деррійської поліції. Та натомість вони пішли до Біллової кімнати — мабуть, так і було заплановано.

Двері розчахнулися. Вони зайшли досередини. Беверлі подивилася на нього — очі сяють, щоки палають, груди швидко здіймаються й опускаються. Білл обійняв її, і його приголомшило відчуття справедливості, відчуття того, як переможно й безшовно змикається коло між минулим і теперішнім. Він незграбно захряснув двері одною ногою, і вона засміялася в його рот теплим віддихом.

— Моє серце… — сказала вона й поклала Біллову руку на свою ліву грудь. Він чув його під тією пружною м’якоттю, що зводила з розуму, чув, як воно стугонить, наче двигун.

— Твоє с-с-серце…

— Моє серце.

Вони цілувалися на ліжку, все ще вдягнені. Рука Беверлі пірнула під його сорочку, вигулькнула знову, і її палець ковзнув ґудзиками вниз, затримався на поясі… а потім спустився нижче, пройшовся закам’янілим бугром його члена. М’язи, про які він навіть не здогадувався, підскочили й затремтіли в паху. Він розірвав поцілунок і відсторонився від неї.

— Білле?

— Мушу сп-сп-спинитися на хв-хв-хвильку, — сказав він. — Інакше спущу прямо в ш-ш-штани, як па-па-пацан.

Беверлі знову тихенько засміялася й поглянула на нього.

— Справа лише в цьому? Чи в тебе з’явилися сумніви?

— Сумніви, — мовив Білл. — Я завжди вагаюся.

— А я — ні. Я ненавиджу його, — сказала вона.

Він поглянув на неї, його посмішка почала згасати.

— Я не могла цього зрозуміти аж до сьогоднішнього вечора. Та я знала, знала про це з самого початку. Знала й не усвідомлювала. Він б’є мене, кривдить. Я вийшла за нього заміж тому… певне, тому, що батько завжди хвилювався за мене. Що б я не робила, байдуже — він все одно хвилювався. А ще мені здається тому, що Том би йому сподобався. Тому, що Том теж хвилюється. Дуже хвилюється. Тож поки хтось мною переймався, я була б у безпеці. Ні, більш ніж у безпеці. Я почувалася б справжньою, реальною, — вона поглянула на нього серйозними очима. Блузка висмикнулася зі слаксів, відкривши білу смужку живота — Біллу захотілося її поцілувати. — Та реальність перетворилася на нічний жах. Подружнє життя з Томом стало жахіттям. Білле, нащо таке робити? Навіщо самовільно повертатися до пекла?

— Єд-дине, що с-с-спадає на думку, — люди по-п-повертаються, аби в-в-віднайти самих себе, — відповів Білл.

— Жахіття — це тут, — проказала Бев. — Жахіття — це Деррі. У порівнянні з ним Том здається ліліпутом. Тепер я краще бачу його. І ненавиджу себе за роки, проведені з ним… Ти не знаєш… до чого він мене примушував, та йой, я сама радо корилася йому, бо він хвилювався за мене. Я б заплакала… та іноді сорому забагато. Розумієш?

— Не треба, — стиха промовив він і накрив її руку своєю. Вона міцно вхопилася за неї. Сльози бриніли в її очах. — Усі л-л-лажають. Та це н-н-не екзамен. Т-треба старатися, б-боротися, ж-ж-жити, як вважаєш за п-потрібне.

— Я хочу сказати, що не зраджую Тома, не використовую тебе, щоб здихатися почуттів до нього, нічого такого. Для мене це буде чимось… розумним, нормальним і любим. Та я не бажаю кривдити тебе. Або ж обманом змусити до чогось, про що ти потім пожалкуєш.

Він замислився про це, замислився по-справжньому, глибоко й серйозно. Та дивна славна скоромовка «стовпи пхає та штовхає» — і так далі — закружляла в голові, розкидаючи думки. Довгий видався день. Здавалося, наче Майків дзвінок та запрошення на обід до «Нефриту Сходу» трапилися сотню років тому. Їх розділяли стільки історій. Стільки спогадів… наче світлини з Джорджевого альбому.

— Друзі н-не дурять од-дин одного, — відказав Білл і пригорнувся до неї.

Їхні губи зімкнулися, і він почав розстібати її блузку. Вона вхопила його за зашийок і не відпускала, поки інша її рука розстібала й стягувала слакси. На хвильку його тепла долоня лягла на живіт Бев; її трусики миттєво зникли, а потім Білл підсунувся ближче, і вона спрямувала його.

Він увійшов у неї, і вона повільно вигнула спину назустріч його єству, шепочучи:

— Будь моїм другом… Білле, я кохаю тебе.

— Я також тебе кохаю, — промовив він, посміхнувшись у її оголене плече.

Спочатку вони рухалися повільно. Беверлі пришвидшила темп, і Білл відчув, як на його шкірі виступив піт. Його свідомість опустилася нижче, все більше зосереджуючись на точці їхнього єднання. Її єство також відкрилося, вивільнивши звабливий мускусний аромат.

Беверлі відчула наближення піку. Вона рухалася до нього, працювала на нього, не сумніваючись у його появі. Раптово її тіло затнулося й підскочило, оминувши оргазм, — натомість воно злетіло на високе плато, полишивши далеко внизу її чуттєвий досвід із Томом і двома іншими коханцями. Вона усвідомила, що не просто кінчить — то буде вибух ядерної боєголовки. Вона трішки злякалася… та тіло знову піймало ритм. Беверлі відчула, як Білл напружився всередині, як зненацька напружилося всеньке його тіло, і тієї ж миті вона сягнула піку — почала здійматися на нього; насолода була такою потужною, що перетворилася на солодку агонію, що ринула з невідомих шлюзів, і вона вкусила його за плече, щоб заглушити крик.

— О Господи, — схлипнув Білл, і хоча вона не могла сказати напевне, їй здалося, що він плаче.

Білл завмер, і Беверлі подумала, що він вийде з неї, — вона спробувала підготуватися до цієї миті, яка завжди приносила невловиме, незрозуміле відчуття втрати й порожнечі, схоже на відбиток, пустий слід, але натомість відчула сильний поштовх. Вона одразу ж пережила другий оргазм — те, на що, як їй здавалося, вона була нездатна. Вікно пам’яті знову розчинилося, і вона побачила птахів, тисячі птахів, які сідали на верхівку кожного деррійського будинку, кожного телефонного стовпа й поштової скриньки «БСД»,[738] весняні птахи в квітневому небі та біль із насолодою, які летіли низько, подібно до того, як видаються низькими весняні небеса. Суміш низького фізичного болю, низької насолоди й дивного ствердного відчуття. Вона стікала кров’ю… вона… вона…

— Ви всі?! — раптово скрикнула вона, ошелешено розчахнувши очі.

Білл напружився й цього разу таки вийшов з її лона, та Бев була така приголомшена, що ледь помітила.

— Що? Беверлі? З т-тобою все до…

— Ви всі? Я кохалася з вами всіма?

Вона побачила, як на обличчі враженого Білла зринув подив, як відвисла його щелепа… і раптове розуміння. Та навіть у своєму зачудуванні вона бачила, що це стало відкриттям не тільки для неї, а й для нього також.

— Ми…

— Білле? Що таке?

— То був т-тв-вій спосіб вивести нас, — промовив він, і тепер уже його очі палали так яскраво, що їй стало лячно. — Беверлі, хіб-ба т-т-ти не р-розумієш? То був т-т-твій спосіб вивести нас! Усі ми… але ж ми були… — раптом він здався їй переляканим, непевним.

— Ти згадав усе до кінця? — спитала Бев.

Він повільно похитав головою.

— Н-ні. Та… — Білл поглянув на неї, і вона побачила, що він нажаханий. — Та все зводиться д-д-до т-того, що ми по-по-побажали знайти вихід. І я не в-впевнений… Беверлі, я не впевнений, що дорослі здатні на це.

Вона мовчки подивилася на нього (здавалося, ця мить тягнулася дуже довго), а потім сіла на край ліжка й механічно роздягнулася. Вона нагнулася до колін, щоб зняти нейлонові панчохи, і в тьмяному світлі він розгледів вигин її хребта — лінії її тіла були плавними й знадливими. Волосся вихлястим каскадам спадало через плече. Білл подумав, що до світанку він знову її забажає, і повернулося відчуття провини, притлумлене лиш ніяковим усвідомленням того, що Одра була за океан звідти. «Кинь ще п’ять центів у джукбокс, — подумав він. — Пісня зветься „Не болітиме, якщо не взнає“». Та біль усе ж вчувався. Десь там, у прогалинах.

Беверлі підвелася й розклала ліжко.

— Ходи до ліжка. Треба поспати. Нам обом треба поспати.

— Га-га-гаразд.

Так було правильно — він на сто відсотків погоджувався. Дужче за все йому хотілося спати… та не самому, тільки не сьогодні. Шок поступово вивітрювався — мабуть, зашвидко, та Білл занадто втомився і почувався виснаженим. Реальність здавалася схожою на сон, і попри докори сумління він знав, що в безпеці. Так, можна трохи прилягти, поспати в її обіймах. Він потребував її дружньої теплоти. Обоє були заряджені сексом, та наразі жодному з них шкоди від цього не було.

Він зняв шкарпетки, сорочку й ліг поруч із нею. Бев пригорнулася до нього — теплі груди, довгі прохолодні ноги. Білл обійняв її, відчуваючи різницю: її тіло було довшим, ніж в Одри, груди — повніші, стегна — кругліші. Та це було бажане тіло.

«Із тобою, люба, мав бути Бен, — думав він сонно. — Гадаю, судилося саме так. Чому ж тут я, а не він?»

«Бо це мав бути ти — як тоді, так і тепер, ось і все. Як гукнеш, так і озветься. Гадаю, так казав Боб Ділан… або ж Рональд Рейган. Та й, може, зараз тут я, бо Бен із тих, хто проводжає дівчат додому».

Беверлі потерлася об нього — не намагаючись розбурхати пристрасть (хоча навіть зараз, коли він занурювався в сон, вона відчула, як ворухнувся його пеніс, і всміхнулася), а просто, щоб зігрітися. Вона й сама вже майже засинала. Її щастя тут, поряд із ним, після стількох років, було справжнім. Вона знала про це завдяки його гіркому присмаку. Був цей вечір, але мало настати й завтра. І хтозна — може, вранці для них заграє інша мелодія. А потім вони знову спустяться в каналізацію і знайдуть Воно. Коло замкнеться остаточно, і їхнє теперішнє життя плавно зіллється з дитинством; вони вподібняться істотам на якійсь божевільній стрічці Мебіуса[739].

Або так, або смерть у підземеллі.

Вона перевернулася. Білл просунув руку між її боком та рукою і ніжно поклав долоню на її ліву грудь. І їй не треба було лежати без сну й гадати, чи стиснеться та рука в кулак.

Сон закрався в її думки, розчиняючи їх. Як завжди перед засинанням, в уяві розквітли бутони сяючих візерунків — цілі поля яскравих квітів, що гойдалися під блакитним небом. Вони потьмянішали, і натомість з’явилося відчуття падіння, від якого вона іноді здригалася й просиналася в холодному поті із завмерлим криком на губах. Вона якось читала в коледжі статтю з психології, де розповідалося, що дітям часто сниться, як вони падають.

Та цього разу все було гаразд. На груді вона відчувала теплу й заспокійливу вагу Біллової долоні. Подумалося, що коли вона й падатиме, то падатиме не сама.

А потім вона торкнулася поверхні й помчала: сон, марення, абощо біг швидко. Вона мчала навздогін, переслідуючи сон, тишу або ж сам час. Роки рухалися жваво. Роки збігали. Коли вже розвернувся й женешся за своїм дитинством, будь ласкавий, воруши дупою. Двадцять дев’ять — вік, у якому вона пофарбувала волосся (хутчіш). Двадцять два — тоді вона закохалася у студента-футболіста на ім’я Ґреґ Меллорі, котрий мало не зґвалтував її після вечірки їхнього братства (хутчіш, хутчіш). Шістнадцять — напилася з двома подругами на оглядовому майданчику Блюбьорд, що в Портленді. Чотирнадцять… дванадцять…

…хутчіш, хутчіш, хутчіш…

Погнавшись за дванадцяткою, вона вбігла в сон, зловила її, подолавши перепону, яку Воно звело в їхній пам’яті (задихаючись від бігу, вона вдихнула, і цей бар’єр видався їй холодним туманом), вбігла в свої дванадцять років — вона мчала, мчала, немов за нею гнався сам диявол, мчала, озираючись, озираючись

6 ПУСТОВИЩЕ, 12:40

через плече, намагаючись угледіти переслідувачів і водночас спускаючись насипом; навсібіч летів щебінь. Ні, поки що не видко. Вона «вмазала йому, як годиться», сказав би її батько… і сама думка про нього накрила її новою хвилею провини й розпуки.

Вона зазирнула під хисткий міст, сподіваючись побачити там поставленого на підніжку Сілвера, але його там не було. Лише склад іграшкової зброї, яку вони переросли й уже не забирали додому, та й усе. Вона побігла стежкою, озирнулася… і он вони: Ригайло з Віктором підтримували Генрі, і вся трійця стояла на насипу, наче вартові індіанці з фільму Рендольфа Скотта. Генрі був страшенно блідий. Він тицьнув на неї. Віктор із Ригайлом почали допомагати йому спуститися. З-під їхніх ніг посипалася земля з камінням.

Беверлі на хвильку задивилася на них. А потім вона розвернулася й помчала через струмок, який біг з-під моста, забувши про Бенове каміння, висікаючи кросівками водяні віяла. Вона вискочила на стежку й погналася далі. Повітря обпікало горло. М’язи в ногах тремтіли. Та було вже близько. Хатка-клуб. Якщо вона туди добіжить, то зможе врятуватися.

Вона неслася стежкою, а гілки ляскали її по щоках, через що вони ще дужче розчервонілися; одна влучила їй в око, і в неї потекли сльози. Відтак метнулася праворуч і помчала навпростець. Продершись крізь кущі, вискочила на галяву. Замаскована ляда й вікно були прочинені — з них линув рок-н-рол. Зачувши шум, вигулькнув Бен Генксом. В одній руці він тримав коробочку «Джуніор Мінтс»[740], а в іншій — комікси «Арчі».

Він поглянув на Беверлі й у нього відвисла щелепа. За інших обставин це могло б видатися смішним.

— Бев, якого…

Вона не марнувала часу на відповідь. Беверлі чула, як позаду й зовсім недалеко тріщало й свистіло гілля. Хтось зойкнув і вилаявся. Здавалося, Генрі приходив до тями. Тож вона без зайвих слів метнулася до входу; її волосся, помережане зеленим листям, віттям, із засохлими кавалками бруду з-під сміттєвоза, струменіло за нею рудим шлейфом.

Бен побачив, як вона стрибає на нього, наче десантник зі 101-ї повітряної[741], і миттю зник усередині. Він ледь устиг її впіймати.

— Замкни все, — видихнула вона. — Заради Бога, Бене, хутчіш! Вони майже тут!

— Хто?

— Генрі та його друзі! Генрі геть сказився, у нього ніж…

Бенові цього вистачило. Він кинув «Джуніор Мінтс» та журнал. Крекнувши, він закрив ляду. З іншого боку вона була вкрита дерном — «Тенґл Трек» досі чудово тримався: відпало лиш кілька травинок. Беверлі стала навшпиньки й зачинила вікно. Приміщення занурилося в темряву.

Вона намацала Бена й обійняла його з панічною міццю. Минула секунда, і він обійняв її у відповідь. Вони стояли навколішки. Зненацька Беверлі усвідомила, що десь у темряві й досі грає транзисторний радіоприймач Річі: Малюк Річард співав «Дівчинка безсила». У неї все похололо.

— Бене… радіо… вони почують…

— О Господи!

Він задів її м’ясистим стегном і мало не звалив. Беверлі почула, як приймач упав на долівку. «Дівчинка безсила, коли хлопці витріщаються», — повідомив Малюк Річард із характерним хрипкуватим голосом. «Безсила! — підтакнули бек-вокалісти. — Дівчинка безсила!» Бен почав важко сопіти. Вони обоє хекали, як парові двигуни. Раптом почувся тріск і… тиша.

— Трясця, — сказав Бен. — Я розчавив його. Річі здуріє.

Він простягнув до неї руку. У темряві він намацав одну її грудь і відсмикнувся, як обпечений. Беверлі налапала його, вхопила за сорочку й притягнула до себе.

— Беверлі, що…

— Цить!

Він замовк. Вони сиділи, обійнявшись і задерши голови. Темрява не була суцільною: з одного боку ляди виднілася смужка світла, і ще три окреслювали контури вікна — одна з цих трьох яскравих прожилок була досить широка й пропускала всередину хатки-клубу скісний промінець світла. Беверлі молилася, щоб вони цього не помітили.

Вона почула, як вони наближалися. Спершу вона не розрізняла їхньої мови… та ось почулися слова. Вона міцніше вхопилася за Бена.

— Якщо вона побігла до бамбуку, ми легко її вистежимо, — говорив Віктор.

— Бавляться вони десь тут, — відповів Генрі. У нього був напружений голос, а слова вискакували з рота важким хеканням, наче через силу. — Віскряк Таліендо казав. А коли ми кидалися камінням, вони звідсіля приперли.

— Ага, бавляться пукавками й усяким таким, — кивнув Ригайло.

Раптом прямо над ними загупали кроки, ляда заходила ходором. Звернене догори обличчя Бев притрусило землею. Один, двоє або ж усі троє стояли на хатці. У неї скрутило живіт і вона прикусила губу, аби не зойкнути. Бен поклав велику руку на скроню дівчинки й сховав її обличчя в човнику долоні. Він дивився вгору й чекав — здогадаються чи ні? Або ж вони вже й так знали й просто гралися з ними?

— У них є якийсь барліг, — казав Генрі. — Так сказав Віскряк. Халупа на дереві чи щось таке. Вони звуть той барліг своїм клубом.

— Як хочуть до клюбу, відірву їх по-клюбному, — гмикнув Віктор.

Ригайло зайшовся реготом, іржучи, наче віслюк.

Туп, туп, туп зверху. Ляда завібрувала ще дужче. Певне що помітять. Звичайний ґрунт так не пружинить.

— Давай глянемо біля річки, — почувся голос Генрі. — Б’юся об заклад, що вона там.

— Окей, — відказав Віктор.

Туп, туп. Вони спускалися з хатки. Крізь зціплені зуби Беверлі просочилося тихеньке полегшене зітхання… а потім Генрі сказав:

— Ригайло, лишись тут і пильнуй стежку.

— Окей, — обізвався той і почав виходжати туди-сюди, раз по раз наступаючи на ляду.

Знову посипався ґрунт. Бен із Беверлі напружено дивились одне на одного. Обличчя в них були припорошені землею. Бев почула, що всередині пахне не лише димом, — до нього домішувався запах сміття й поту. «Від мене тхне», — похмуро подумала вона. Незважаючи на сморід, вона обійняла Бена ще міцніше. Нараз його кремезність видалася бажаною та втішною, і вона раділа, що він такий великий. Можливо, коли почалися канікули, він був усього лише наляканим товстуном, та зараз усе було геть інакше — як і всі вони, Бен змінився. І якщо Ригайло знайде їхню схованку, Генксому буде чим його здивувати.

— Як хочуть до клюбу, відірву їх по-клюбному, — повторив Ригайло й закихкотів — той звук був тихеньким, наче сміявся троль. — Відірву їх по-клюбному. Атож. Відірвуться, як слід.

Вона відчула, що верхня частина Бенового торса ходить ходором, посіпуючись: він засмоктував повітря в легені й випускав його короткими, різкими видихами. На одну бентежну мить їй здалося, що він розплакався, та потім вона придивилася до його обличчя й зрозуміла, що він ледь стримує сміх. З очей у нього текли сльози. Його погляд на мить перетнувся з її й одразу ж дико метнувся в інший бік. У тьмяному світлі, яке просочувалося в шпарини, вона побачила, як він мало не посинів, силкуючись придушити регіт.

— Як хочуть до клюбу, то відірвуться по повній, — знову сказав Ригайло й втелющив свою дупу прямо по центру ляди.

Цього разу дах затремтів загрозливіше, і Бев почула, як одна з опор видала тихеньке зловісне хрусь! Та й ляда була розрахована лиш на те, щоб витримувати маскувальний дерен… та аж ніяк не сто шістдесят фунтів Ригайлової ваги.

«Якщо він не забереться, то гепнеться прямісінько нам на руки», — подумала Бев і підхопила Бенову істерику. Вона намагалася вискочити з неї, наче нарив, у якому клекотав протухлий регіт. Вона уявила, як прочиняє віконце, якраз достатньо, щоби просунути руку, і щипає за спину Ригайла Хаґґінса, що гигикає, пригрівшись на осонні. Вона зарилася обличчям у Бена, з останніх сил тамуючи сміх.

— Цссс, — цитьнув Бен. — Заради Бога, Бев…

Хрррусь! Цього разу гучніше.

— Витримає? — прошепотіла вона.

— Витримає, якщо він не пердне.

І хвильку по тому Ригайло й справді перднув — сурмило гучно й смачно впродовж щонайменше трьох секунд. Вони притиснися одне до одного, ледве стримуючи несамовите хихотіння. У Беверлі так розболілася голова, що вона злякалася, аби її інфаркт не схопив.

А потім здалеку долинув погук Генрі.

— Га?! — загорлав Ригайло, звівшись на ноги. Грюкнуло, тупнуло, і в хатку знову посипалася земля. — Що, Генрі?!

Генрі щось прогорлав у відповідь, та Беверлі розчула лише «берег» та «кущики».

— Окей! — заревів Ригайло й востаннє пройшовся по ляді.

Знову хруснуло, цього разу гучніше, і на коліна Беверлі впала дерев’яна тріска. Вона зачудовано підняла її.

— Ще п’ять хвилин і все, — тихенько сказав Бен.

— Ти чув, як він стрельнув? — захихотіла Беверлі.

— Так, наче почалася Третя світова, — відповів він, теж засміявшись.

Нарешті їм не треба було стримуватися, і вони зареготали, затуляючи роти руками.

Трохи заспокоївшись, зненацька для самої себе й точно не тому, що це мало якусь нагальну потребу, Беверлі сказала:

— Дякую за вірша, Бене.

Бен одразу ж замовк і серйозно, сполохано глянув на неї. Він вийняв хустинку із задньої кишені й повільно обтер обличчя.

— За вірша?

— Хайку. За листівку з хайку. Це ж ти її відправив?

— Ні, — заперечив Бен. — Я не слав тобі жодних хайку. Бо якщо хлопчисько, такий товстун, як я, зробить щось подібне, дівчина візьме його на кпини.

— Я не сміялася. То був чудовий вірш.

— Я не зміг би написати нічого такого. Білл зміг би. Та не я.

— Білл писатиме, — погодилася вона. — Та не такі приємні речі. Можна твою хусточку?

Він подав їй носовичка, і вона заходилася ретельно витиратися.

— Як ти дізналася, що то я? — врешті поцікавився він.

— Не знаю. Просто здогадалася.

Борлак застрибав на його шиї. Бен поглянув на свої руки.

— Я не мав на увазі нічого особливого.

— Сподіваюся, ти жартуєш, — суворо зиркнула на нього Беверлі. — А якщо справді так, мій день геть спаскудиться. А він вже й без того котиться в прірву.

Так само дивлячись на руки, він нарешті ледь чутно заговорив:

— Ну, я люблю тебе, Беверлі, та я не хочу все зіпсувати.

— І не зіпсуєш, — сказала вона й пригорнулася до нього. — Зараз мені потрібна твоя любов. Вся любов, яка тільки є.

— Але ж тобі подобається Білл.

— Може, й так. Та це не важливо. Імовірно, це мало б якесь значення, якби ми були дорослими. Ви всі мені дуже подобаєтесь. Ви — мої єдині друзі. Я теж тебе люблю, Бене.

— Дякую, — мовив він, затнувся, та все ж зізнався, ледве спромігшись поглянути їй у вічі. — Це мій вірш.

Деякий час вони сиділи мовчки, притиснувшись одне до одного. Беверлі почувалася в безпеці. Почувалася захищеною. Образи викидного ножа та батьківського обличчя здавалися не такими загрозливими та яскравими. Те відчуття безпеки було важко збагнути, та Беверлі й не намагалася цього зробити, однак значно пізніше вона впізнає джерело цієї сили: вона перебувала в обіймах людини протилежної статі, і якщо буде така потреба, ця людина помре за неї без жодних вагань. Вона це просто знала — так їй сказав запах, який виділяло його тіло, і щось усередині неї (мабуть, її залози) озвалося на його присутність.

— Стривай, решта хлопців збиралася повернутися, — стрепенулася Бев. — Що, коли вони натраплять на Баверза?

Беверлі випросталась, упіймавши себе на тому, що мало не задрімала. Вона згадала, що Білл запросив Майка Хенлона до себе на обід. Річі збирався піти до Стена й перекусити сандвічами. А Едді пообіцяв, що знову принесе дошку для гри в «Парчизі». Скоро вони прийдуть, і навіть гадки не матимуть, що за небезпека чигає на них у Пустовищі.

— Треба їх застерегти, — сказала Беверлі. — Генрі потрібна не тільки я.

— Але якщо ми вийдемо, а вони повернуться…

— Так, але принаймні ми знаємо, що вони тут. А Білл та інші — ні. Едді навіть бігти не зможе. Вони й так йому руку зламали.

— Срака-банька, — насупився Бен. — Доведеться ризикнути.

— Так, — вона проковтнула клубок у горлі та глянула на «Таймекс». У темряві було важко розгледіти час, та вона гадала, що було кілька хвилин по першій. — Бене…

— Що?

— Генрі справді здурів. Він як той пацан із «Джунглів чорної дошки». Він хотів мене вбити, а його посіпаки збиралися йому допомогти.

— Та ти що, — не повірив Бен. — Він, звісно, скажений, та не настільки ж. Він просто…

— Просто що? — сказала Беверлі й згадала про те, як бачила Генрі з Патріком на залитому сонцем кладовищі автомобілів. Згадала порожні очі Баверза.

Бен нічого не відповів. Він замислився. Усе змінилося, стало інакшим. Коли й сам є частиною змін, їх важко помітити. Потрібно було поглянути збоку, щоб уловити цю інакшість… Як закінчилося навчання, він боявся Генрі, та тільки тому, що той був кремезним забіякою, — з тих покидьків, які хапають першачків, роблять їм «кропиву» й відпускають, лише коли ті починають ревти. Ото й усе. А потім Баверз перетворив Бенового живота на гравюру. А ще потім, коли вони жбурлялися камінням, Генрі намагався поцілити в них петардами «М-80», а такою штукою можна й убити. Легко й просто. Він став інакшим… таким, наче в нього щось уселилося. Здавалося, треба було завжди пильнувати його, як у джунглях пильнують тигрів та отруйних змій. Але й до цього звикаєш. Звикаєш настільки, що навіть не бачиш у цьому нічого ненормального. Є як є. Проте Генрі й справді був психом, хіба ні? Так. Того дня, коли закінчився навчальний рік, Бен знав це, просто не хотів повірити, змусив себе забути. Ніхто не хоче в таке вірити, краще забути. Аж тут у голову йому заповзла одна думка — така сильна, що майже миттєво перетворилася на впевненість. Думка цілком сформована й холодна, як багнюка в жовтні. Воно використовує Генрі. Можливо, й інших також, але Воно користується ними через Генрі. І якщо це так, Беверлі має рацію. Тоді це вже не кропива або запотиличники після уроків, коли місіс Даглас занурювалася в читання за своїм столом, не підніжка на ігровому майданчику, від якої ти летиш на землю й здираєш коліна. Якщо Воно користується ним, то Генрі скористається ножем.

— Одна бабця побачила, як вони знущалися з мене, — вела далі Беверлі. — Генрі кинувся на неї. Він вибив фару на її машині.

Ці слова сполохали Бена ще дужче. Як і більшість дітей, він підсвідомо розумів, що вони живуть в інакшій площині, ніж дорослі, там, куди не сягають їхні погляди й думки. Дорослий іде собі вулицею, думає дорослі думи про роботу, про заплановані зустрічі, про покупку авто й про бозна-які інші речі, і зовсім не помічає дітей, що граються у війну, класики, копни-бляшанку, квача з хованками. Тож забіяки на кшталт Генрі легко уникали покарання й далі кривдили малечу — головне, не висовуватися, не потрапляти в поле зору дорослих. У найгіршому випадку дорослий бовкне: «Ану, перестаньте!» — і почимчикує собі далі, навіть не пересвідчившись, чи подіяли його слова. Задирака почекає, поки дорослий поверне за ріг і… повернеться до свого діла, наче нічого не трапилося. Скидалося на те, що дорослі вважали, наче справжнє життя починається лиш тоді, коли ти вищий за п’ять футів.

Генрі накинувся на стару жінку, а це означало, що він начхав на дорослих. Саме це переконало Бена в тому, що Баверз насправді збожеволів.

Беверлі побачила, що Бен повірив їй, і полегшено зітхнула: їй не доведеться розповідати, як містер Росс просто згорнув газету й зайшов у будинок. Вона не хотіла про це розповідати. Надто лячно було.

— Давай на Канзас-стрит, — сказав Бен і без жодних вагань відкинув ляду. — Приготуйся бігти.

Він став на повен зріст і роззирнувся. На галявині було тихо. Недалеко жебоніла Кендаскіґ, щебетали пташки, гупав дизельний двигун, віддаляючись у бік депо. І все. Йому стало моторошно. Він почувався б краще, чуючи, як матюкаються Генрі та Віктор із Ригайлом, продираючись крізь густі нетрі, що росли біля струмка. Та їх зовсім не було чутно.

— Давай, — сказав він і поміг Беверлі вилізти з отвору.

Вона так само бентежно роздивилася навкруги, відкинувши волосся назад і скривившись від того, яким масним воно було на дотик.

Бен узяв її за руку, і вони пірнули в зарості в напрямку Канзас-стрит.

— Краще триматися далі від стежки.

— Ні, — відказала вона. — Нам треба поквапитись.

— Гаразд, — кивнув Бен.

Вони вийшли на стежку й побігли до Канзас-стрит. Беверлі зашпорталася об камінь, і він

7 ТЕРИТОРІЯ СЕМІНАРІЇ. 2:17 НОЧІ

гепнув на посріблений місяцем хідник. Від удару він рохнув, і з нього чвиркнула кров, забризкавши розтрісканий бетон. У місячному сяйві вона здавалася чорною, наче кров розчавленого жука. Генрі ошелешено витріщився на неї, а потім підвів голову й роззирнувся.

Канзас-стрит була по-нічному мовчазною. Будинки замкнені й темні, хіба що подекуди горіли поодинокі нічники.

О. А ось і риштак.

До залізних ґраток була прив’язана повітряна кулька з намальованим на ній усміхненим обличчям. Вона гойдалася й посіпувалася на млявому вітерці.

Притискаючи одну липку руку до живота, Генрі знову звівся на ноги. Ніґґер непогано його штрикнув, та не так, як Генрі — його. Авжеж, у порівнянні з ніґґером, у Генрі все було супер-дупер.

— Капець пацану, — пробурмотів Генрі, і, похитуючись, рушив повз кульку. На його руці зблиснула свіжа кров, що без упину текла з живота. — Обробив його як слід. Вколошкав пестунчика. Усіх їх уколошкаю. Покажу їм, як жбурлятися камінцями.

Світ накочувався на нього повільними, велетенськими хвилями, як на початку серіалу «Гаваї 5.0», який він дивився в лікарні

(оформи їх Денно, ха-ха Джек Йобаний Лорд. [742] Джек Йобаний Лорд був супер-дупер)

і ще трохи — й Генрі б… Генрі б… Генрі б…

(почув звук, з яким чуваки з Оаху [743] злітали на гребінь і трусили

(силисилисилисили

(саму реальність. «Труба». «Chantays». Пам’ятаєш «Трубу»? «Труба» була супер-дупер. «Змиті хвилею». [744] Той божевільний регіт на початку. Схоже на іржання Патріка Гокстеттера. Йобаний підар. Нахрабнувся, і якби в мене в нього спитали, він би сказав, що

(трахався він краще за супер-дупер, ГАРНО й БЛИСКУЧЕ, блискучий, як ФАРБА

(окей Труба лети в трубу й не задкуй не відступай хвилю тримай лети наче куля

(бий

(бийбийбийбий

(бий у хвилю серфуй хідником зі мною стріляй

(хвилю тримай стріляй у світ та май)

вухо в голові: воно й досі чуло те ка-сприииньг! Око в голові: воно бачило, як стрибала на пружині голова Віктора — очі й щоки поплямовані, наче криваве татуювання.

Каламутним поглядом Генрі поглянув ліворуч і побачив, що замість будинків там здіймався темний живопліт. Над ним височіла темна вікторіанська громада Деррійської богословської семінарії. Жодне вікно не світилося. Останній випуск семінарії полишив її стіни в червні 1974-го. Того літа вона закрилася, і що б не блукало всередині, воно блукало на самоті… та й то лиш зі згоди язикатого жіночого клубу, який називався «Деррійською історичною спільнотою».

Він підійшов до доріжки, що вела до парадного входу. Її перетинав грубий ланцюг із металевою табличкою: «ХОДУ НЕМАЄ: НАКАЗ ДЕРРІЙСЬКОЇ ПОЛІЦІЇ».

У Генрі зашпорталися ноги, і він знову полетів — беркиць! — на долівку. З Готорн-стрит на Канзас-стрит повернув автомобіль. Його фари осяяли вулицю. Генрі примружився й побачив ліхтарі на даху автівки — коповозка.

Він проповз під ланцюгом і поліз ліворуч, аби сховатися за живоплотом. Нічна роса приємно зволожила його розпашіле обличчя. Він ліг долілиць і заходився водити головою туди-сюди, охолоджуючи шкіру та вдихаючи росу.

Поліцейський автомобіль неквапно проїхав повз нього.

А потім його сигнальні фари зненацька спалахнули, осяявши все навколо пульсуючою, хаотичною блакиттю. Не було потреби вмикати сирену на порожній вулиці, але Генрі почув, як гаркнув двигун — водій газонув. Ковзнувши асфальтом, пронизливо завищала гума.

«Піймався, мене викрито», — тенькнуло йому в голові… а потім до Баверза дійшло, що машина мчала в протилежний від нього бік, угору по Канзас-стрит. За мить нічне повітря розітнуло пекельне виття-нявкіт — звук долинав із півдня. У його уяві вигулькнув велетенський чорний кіт — він скрадався в пітьмі, з зеленими очима та лискучим хутром — Воно йде по Генрі, набувши нової подоби, йде, аби зжерти його.

Коли виття почало вщухати, він нарешті зрозумів, що то завивала швидка допомога, яка мчала в той же бік, у якому зникла коповозка. Він тремтів на вогкій, тепер уже занадто холодній траві, намагаючись

(коп шкент п’яний вщент плига скаче в нас є шкапа де та шкапа чия шкапа моя) [745]

не зблювати. Він злякався, що як блюватиме, то виригає всі нутрощі… а йому ще треба було вколошкати п’ятьох покидьків.

Швидка й коповозка. Куди вони прямували? Звісно, що до бібліотеки. До ніґґера. Та вже запізно. Він гарно його обробив. Тож вимикайте сирени, пацани. Він вас не почує. Він дохлий, як колода. Мертвий, як…

Та чи справді мертвий?

Сухим язиком Генрі облизав полущені губи. Якщо чорнопикий загнувся, не було б тої виючої сирени, схожої на ревіння пораненої пантери. Не було б, якби їх не викликав ніґґер. Тож можливо — не точно, а можливо, — Хенлон не здох.

— Ні, — видихнув Генрі.

Він перекотився на спину й витріщився на небо, на міріади зірок у височині. Воно прийшло звідти. Він це знав. Звідкись звідти, з небес… Воно

(прилетіло з глибин космосу згораючи від хіті до земних жінок прилетіло грабувати жінок і гвалтувати чоловіків гей Френк ти хотів сказати грабувати чоловіків та гвалтувати жінок хто тутай хазяїн, тупий бовдуре, ти чи Джессі?[746] Віктор частенько так казав і це було доволі)

прилетіло з простору між зірками. Від вигляду зоряного неба в Генрі побіг мороз поза шкірою — надто велике, надто чорне. Було дуже легко уявити, як воно стає криваво-червоним, дуже легко побачити там обличчя, утворене з вогненних рисок…

Він заплющив очі, тремтячи й тримаючи схрещені руки на животі, й думав: «Каюк ніґґеру. Просто хтось почув, як ми билися, й викликав копів, щоб вони подивилися, у чому справа, ото й усе». А звідки взялася швидка?.

— Заткнися, заткнися, — простогнав Генрі.

У ньому знову зринула стара притлумлена лють: Генрі згадав, як колись вони раз по раз обігрували його, пошивали в дурні, як щоразу він думав, що вони в його руках, а ті паскудники знову вислизали крізь пальці… Та минувшина здавалася тепер такою близькою та живою. Було схоже на той останній день, коли Ригайло побачив, як та мала сука бігла по Канзас-стрит до Пустовища. Він гарно його пам’ятав, о, так, він пам’ятав його досить ясно. Коли тебе б’ють по яйцях, ти це запам’ятовуєш. Того літа з ним таке постійно траплялося.

Генрі ледве сів, скривившись від болю, який кинджалом застряг у його кишках.

Віктор із Ригайлом допомогли йому спуститися в Пустовище. Він ішов так швидко, як тільки міг, попри агонію, яка вхопилася й тягнула за його пах та низ живота. Настав час із цим покінчити. Вони пішли стежкою й вигулькнули на галявині, з якої навсібіч, наче нитки павутиння, розбігалися п’ять чи шість стежин. Так, тут гралися дітлахи — не треба бути Тонто[747], щоб це вирахувати. Там валялися обгортки від цукерок, скручений хвостик вистріляних чорно-білих пістонів. А ще кілька дощок та волохата стружка. Скидалося на те, що на цьому місці щось будували.

Він згадав, як стояв посеред галявини та прочісував поглядом дерева, видивляючись дитячу халабуду на дереві. Він побачить її й залізе туди, а там ховатиметься те дівчисько, і він переріже їй шию, а потім неквапно й із насолодою мацатиме її груди, поки вони не похолонуть.

Та ні він, ні Віктор із Ригайлом не бачили на деревах жодних халабуд. До горла підкотилося розчарування. Він із Віктором пішов до річки, полишивши на варті Ригайла. Та й там не було жодного сліду. Він пам’ятав, як тоді нахилився, підняв камінець і

8 ПУСТОВИЩЕ, 12:55

запустив ним у потік, оскаженілий та спантеличений.

— Куди вони в’їбали? — крутнувся він до Віктора.

Той повільно похитав головою.

— Хтозна, — відказав він. — Слухай, у тебе кров.

Генрі поглянув униз і побачив, що на промежині джинсів розплилася темна пляма завбільшки з четвертак. Біль ущух до пульсуючого поколювання, та труси здавалися надто малими й тісними. Яйця розбухли. Він знову відчув злість — вона сиділа всередині нього, мотузкою обкрутившись навколо серця. Це все вона.

— Де вона? — засичав він до Віктора.

— Хтозна, — знову сказав його товариш тим самим невиразним голосом. Він здавався загіпнотизованим, наче на сонці перегрівся, його думки літали деінде. — Певне, що втекла. Може, десь на півдорозі до Старого Відрога.

— Ні. Десь ховається. У них тут є якась хованка, і вона там. Може, то не халабуда на дереві, а щось інше.

— Що інше?

— Я… не… знаю! — прогорлав Генрі, і Віктор відсахнувся від нього.

Генрі стояв у річці Кендаскіґ, озираючись, а холодна вода вирувала навколо його кросівок. Його очі натрапили на циліндр, що стирчав з берега за двадцять футів нижче за течією — насосна. Він виліз із води й рушив до нього, відчуваючи, як його охоплює невідворотний страх. Здавалося, його шкіра напнулася сильніше, а очі розкрилися ширше, щоб бачити більше, ще більше; здавалося, він відчував, як малесенькі волоски ворушаться у вухах, наче водорості, збурені підводною течією.

З насосної долинав низький гул, а трохи далі виднілася труба, з якої неспинним потоком у Кендаскіґ текла брудна юшка.

Він нахилився над залізним ободом циліндра.

— Генрі? — збентежився Віктор. — Генрі, що ти робиш?

Баверз не звернув на нього уваги. Він припав оком до однієї з круглих дірок на кришці, але бачив лиш саму темряву. Крутнув головою, притулився до отвору вухом.

— Чекай…

Із чорноти до нього долинув голос, і Генрі відчув, як температура його тіла впала до нуля, а вени з артеріями завмерли, мов скуті льодом трубочки. Та з цим відчуттям прийшло практично незнайоме йому почуття — любов. Очі в нього широко розчахнулися. Клоунська усмішка вигнула його губи в здоровенну та бездушну дугу. То було голосище з місяця. Тепер Воно чулося з насосної. Його джерело було там… у каналізації.

— Чекай тут… пильнуй…

Він чекав, та марно — із циліндра здіймалося лише заколисливе гудіння насосних двигунів. Він повернувся до берега, де стояв Віктор, сполохано дивлячись на нього. Генрі проігнорував його та гукнув Ригайла. Хаґґінс з’явився за хвилину.

— Ходімо, — сказав Баверз.

— Що будем робити, Генрі? — спитав Ригайло.

— Чекати. Пильнувати.

Вони прокралися назад до галявини й зачаїлися в кущах. Генрі спробував відтягнути труси від ниючих яєць, та було надто боляче.

— Генрі, що… — заговорив Ригайло.

— Цить!

Ригайло покірно замовк. У Генрі була пачка «Кемелу», та він не став їх пригощати. Якщо та сучара десь тут, він не хотів, щоб вона почула запах цигарок. Він міг би все пояснити, та в цьому не було потреби. Голос промовив лише два слова, але вони все пояснили. Вони гралися тут. Незабаром решта теж повернеться. Навіщо хапати саму курву, якщо можна злапати всіх сімох дуподлубів?

Вони чекали й пильнували. Здавалося, наче Віктор із Ригайлом позасинали з розплющеними очима. Чигали вони недовго, проте Генрі мав удосталь часу, аби над дечим поміркувати. Наприклад, над тим, як він уранці знайшов викидний ніж. То був не його ніж, котрий він десь загубив у день перед канікулами. Цей був значно крутіший.

Він прийшов поштою.

Типу того.

Він стояв на ґанку й дивився на похилену, облущену поштову скриньку «БСД», намагаючись зрозуміти, що ж він таке бачить. Скриньку оточували повітряні кульки. Дві з них були прив’язані до металевого гачка, на який поштар інколи вішав пакунки, інші були припнуті до прапорця. Червоні, жовті, блакитні, зелені. Скидалося на те, наче вночі на Вітчем-ровд прокрався якийсь дивний цирк та полишив свій знак.

Щойно Генрі підійшов до скриньки, він побачив обличчя на кульках — пики тих дітлахів, які пошивали його в дурні протягом усього літа, дітлахів, чиї знущання йому ввижалися на кожному розі.

Він витріщався на це видіння з відкритим ротом, а потім одна за одною кульки полускали. Наринуло добре відчуття — так, наче то він змусив їх луснути самою силою волі, подумки вбиваючи тих покидьків.

Зненацька дверцята скриньки відчинилися. Генрі підійшов і зазирнув досередини. Хоча поштар не доходив аж сюди раніше четвертої години, Баверз зовсім не здивувався, побачивши там прямокутний пакуночок. Він вийняв його. «МІСТЕРУ ГЕНРІ БАВЕРЗУ, БСД № 2, ДЕРРІ, МЕЙН», — значилося в полі адресата. Там навіть було щось на кшталт зворотної адреси: «МІСТЕР РОБЕРТ ҐРЕЙ, ДЕРРІ, МЕЙН».

Він розірвав пакунок, недбало впустивши на землю коричневу обгортку. Всередині була біла коробочка. Він відкрив її. Там на білій бавовняній підкладці лежав викидний ніж. Він заніс його до хати.

Батько Генрі лежав у їхній спільній спальні, розвалившись на сіннику, в оточенні пивних бляшанок. На пожовклі труси звисав набряклий живіт. Генрі присів біля нього, прислухаючись до батьківського хропіння й сопіння, спостерігаючи, як надуваються й тріпочуть його кінські губи при кожному подиху.

Генрі приставив ножа до жилавої шиї батька. Той ледь поворушився й знову занурився у п’яний сон. Генрі протримав ножа майже п’ять хвилин; його погляд був далеким та замріяним, а пучка великого пальця пестила срібну кнопку на колодці. З ним розмовляв голос із місяця — він шепотів, наче теплий весняний вітерець, у якому плавало холодне лезо, дзижчав, наче паперове гніздо, сповнене розбурханих шершнів, доводив йому щось хрипкою, як у політика-пройдисвіта, говіркою.

Усе, що сказав голос, було супер-дупер, тож Генрі натиснув срібну кнопку. Усередині ножа клацнуло, — спрацювала вбивча пружина — і шестидюймове лезо загналося в шию Батча Баверза. Воно ввійшло легко, як зубці виделки для м’яса входять у добре пропечену курячу грудинку. Кінчик ножа вистромився з іншого боку, з нього закапала кров.

Батч розчахнув очі. Втупився у стелю. Щелепа відвисла. З кутиків рота заструменіла кров і побігла щоками до мочок вуха. Горлянка захарчала. На млявих губах надулася й луснула кривава булька. Одна рука знайшла синове коліно й учепилася в нього. Генрі не зважав. Рука стиснула й відпала. За хвилину харчання припинилося. Батч Баверз помер.

Генрі вистромив ножа, витер його об брудне простирадло на сіннику й заштовхнув лезо в колодку. Пружина знову клацнула. Він байдуже поглянув на батька. Поки він стояв навколішки, приставивши ножа до Батчевої шиї, голос розповів йому про те, що за робота чекала на нього вдень. Голос усе пояснив. Тож він пішов до іншої кімнати й зателефонував Ригайлу з Віктором.

І ось вони тут, усі троє, та хоча в нього страшенно боліли яйця, у лівій кишені штанів утішливо випинався ніж. Він передчував швидкий початок різанини. Сюди повернеться решта Невдах, і його ніж припинить пені дитячі забавки. Поки він стояв біля батька, голос із місяця йому все доладно розповів, і дорогою до міста він не зводив очей із блідого примарного диска в небі. Він побачив, що місяць насправді був чоловіком, — потворне сяюче обличчя з проваллями-кратерами замість очей та лискучою посмішкою, що вилазила аж на Його вилиці. Воно говорило з ним

(тут унизу ми всі злинаємо Генрі ми злинаємо й ти також злинеш)

усю дорогу до міста. «Убий їх усіх, Генрі», — говорив той голос, і Генрі кивав, бо й сам був заряджений таким настроєм. Він повбиває їх усіх, вколошкає шмаркачів, які знущалися з нього. Та водночас з’явилося і жахливе передчуття того, що він втрачає хватку, що його невідворотно затягує до більшого світу, де він не зможе владарювати так, як на ігровому майданчику початкової школи, що в тому, ширшому світі, ніґґер, товстун та заїкуватий виродок виростуть, а він лише постаріє.

Він повбиває їх, і голоси — власні та той, що лине з місяця, — облишать його у спокої. Повбиває їх, повернеться додому та сяде на задньому ґанку, поклавши на коліна сувенірний меч-катану свого старого. Вип’є один його «Рейнґолд».[748] Послухає радіо. Та не бейсбол. Бейсбол — то суто для мешканців Йолопвіля. Він слухатиме натомість рок-н-рол. Хоча Генрі цього й не знав (а якби знав, йому було б усе одно начхати), у цьому питанні вони з Невдахами сходилися — рок-н-рол був доволі таки супер-дупер. У нас є шкапа, де та шкапа, чия шкапа, моя шкапа. Тоді все буде чудово, просто бомбезно; все буде офігєньчик, і байдуже, що трапиться потім. Він знав, що голосище подбає про нього. Коли ти дбаєш про Нього, Воно подбає про тебе. Так було заведено в Деррі.

Та шмаркачів треба було спинити, спинити скоро, спинити сьогодні. Так сказав голос.

Генрі дістав із кишені ножа, подивився на нього, покрутив його так-сяк, милуючись тим, як блимало й ковзало сонце його хромованою поверхнею. А тоді Ригайло вхопив його за руку й засичав: — Диви, Генрі! Йоханий бабай! Диви!

Генрі звів очі, і в них спалахнуло розуміння. Шматок галявини здійнявся, наче спрацювало якесь чаклунство, відкривши чорний прямокутник. Він здригнувся з переляку — що, коли це володар Голосу? Воно точно жило десь під містом. А потім він почув, як заскрипіла земля, потрапивши між з’єднання залізних петель, і він зрозумів. Вони не знайшли хатки на дереві, бо зверху не було ніякої хатки.

— Боже праведний, ми стояли прямо над ними, — аж присвиснув Віктор.

У проймі посеред галявини вигулькнула Бенова голова, потім плечі, і Віктор уже було сіпнувся туди, та Генрі вхопив його за руку.

— Генрі, хіба не треба їх зловити? — спитав Віктор, не зводячи погляду з того, як Бен вилазив назовні.

Обидва важко хекали.

— Зловимо, — відказав Генрі, спостерігаючи за ненависним товстуном.

Ще один любитель гатити по яйцях. «Я так вгачу твої жирні яйця, що аж до макітри підскочать. Носитимеш їх, як сережки, товстий йобир. Зажди й побачиш».

— Зловимо, не переймайся.

Товстун саме допомагав вилізти з дірки тій курві. Вона злякано роззирнулась, і на одну довгу мить Генрі здалося, що вона дивиться просто на нього. А тоді вона відвела погляд. Вони з Генксомом трохи пошепотілися, а потім пірнули в густі хащі й зникли.

— Ходімо, — сказав Генрі, щойно вщух тріск гілок та шелест листя — тепер їх було майже не чутно. — Підемо назирці. Та тихенько, тримаймося ззаду. Я хочу зловити їх усіх.

Пригнувшись, вони побігли через галявину, наче військові розвідники, — очі широко розкриті, погляди скачуть урізнобіч. Ригайло затримався, аби зазирнути до хатки-клубу, й зачудовано похитав головою.

— Сидів прямо над їхніми макітрами, — захоплено видихнув він.

Генрі нетерпляче махнув йому — давай, уперед.

Аби не шуміти, вони вийшли на стежку. Вони були вже на півдорозі до Канзас-стрит, коли жирний із курвою вигулькнули з кущів якраз попереду. Вони трималися за руки. «Ой, ой, як любо-гарно», — подумав Генрі, беззвучно захихотівши.

На його щастя, вони бігли в протилежний бік і не здогадались озирнутися. Генрі, Віктор та Ригайло завмерли, а потім сховалися в затінок. Скоро Бен та Беверлі перетворилися на дві плями, що майоріли в просвітах між гілляччям. Забіяки обережно рушили за ними. Генрі знову дістав ножа й

9 ГЕНРІ ПІДВОЗЯТЬ. 2:30 НОЧІ

натиснув на хромовану кнопку. З колодки вигулькнуло лезо. Він замилувався ним у місячному сяйві. Йому подобалося, як зоряне світло виграє лезом. Він гадки не мав, котра година. Генрі гойдало, наче на хвилях, то занурюючи в темряву, то повертаючи до реальності.

Раптом до його мозку втрутився один звук, і він поступово гучнішав. Гул автомобільного двигуна. Очі Генрі розширилися в темряві. Він міцніше стиснув ножа, чекаючи, поки проїде автівка.

Аж ні. Вона загальмувала біля узбіччя й зупинилася за живоплотом. Двигун працював на холостому ходу. Скривившись (живіт почав дерев’яніти: він став твердим, як дошка, а кров, що ледве сочилася між пальцями, здавалася густою, наче смола на краниках, коли витягаєш їх із кленів пізно в березні або рано у квітні), він став навколішки й відгорнув жорстке гілля живоплоту. Він бачив передні фари й обриси авто. Копи? Його рука стисла ніж і розслабилася, стисла — розслабилася, стисла — розслабилася.

— Я поспав по тебе тачку, Генрі, — прошепотів голос. — На кшталт таксі, доганяєш? Зрештою, треба хутенько доправити тебе до «Таун Хаусу». Ніч холоднішає.

Почувся смішок, схожий на торохкотіння кісток, і голос замовк. Лишилося тільки сюрчання цвіркунів та рівний гул автомобіля на холостому ходу. «Схоже на глушник „Черрі Бомб“», — майнуло в його голові.

Він незграбно зіп’явся на ноги й почвалав до доріжки. Визирнув з-за живоплоту. Ні, не коповозка: жодних сирен на даху, та й форма геть інша. Неправильна. Стара.

Генрі знову почув те кихкотіння… а може, то був лиш вітер.

Він виринув із затінку живоплоту, проповз під ланцюгом, відтак звівся на ноги й рушив до автомобіля, який вирізнявся на чорно-білому тлі яскравого місячного сяйва й глибокої, непроникної темряви. Генрі виглядав кепсько: сорочка почорніла від крові, джинси теж промокли мало не до колін. Його обличчя біліло, наче пляма, під короткою «лікарняною» стрижкою.

Він підійшов до перетину семінарської стежки й хідника та примружився, намагаючись вгадати, хто сидить за кермом. Та спершу він упізнав саме авто — то була машина, яку присягнувся купити його батько, «Плімут-Ф’юрі» 1958 року випуску.[749] Вона була біло-червоною, і двигун, що гуркотів під капотом (хіба він знав це напам’ять не тому, що батько раз по раз повторював одне й те саме?), був із серії «V-8 327». Цілих 255 кінських сил, і «Плімут» міг зі старту розігнатися до сімдесяти лише за дев’ять секунд, б’ючи стандарти завдяки чотирициліндровому карбюратору. «Я добуду цю тачку, і коли помру, можете мене поховати просто в ній», — любив розбалакувати Батч… та проблема була в тому, що автівку він так і не придбав, і коли Генрі, який волав якусь маячню про чудовиськ, запроторили до психушки, його поховали за державні кошти.

«Якщо це він там, я не витримаю», — подумав Генрі, стиснувши ножа й розглядаючи силует за кермом. Він хитався туди-сюди, наче п’яний.

Пасажирські дверцята розчахнулися, у салоні спалахнула лампочка, і водій повернувся до нього. Це був Ригайло Хаґґінс. Його обличчя перетворилося на обвислу руїну. Ригайлу бракувало одного ока, а крізь прогноїну в пергаментній щоці чорніли зуби. Як і в день, коли він загинув, на голові в нього була бейсболка «Нью-Йорк Янкі». Надягнута вона була задом наперед. Козирок поплямувала сіро-зелена пліснява.

— Ригайло! — скрикнув Генрі.

Тієї ж миті біль різонув у животі, і він заволав знову, та вже без слів.

Мертвотні губи Ригайла витягнулися у вишкір, розколовшись на біло-сірі складки безкровної плоті. Він простягнув покручену руку до відкритих дверей, запрошуючи Генрі до автомобіля.

Генрі трохи позволікав, а потім прочовгав перед радіаторними ґратками, дозволивши одній руці ковзнути V-подібною емблемою — він завжди так робив, коли вони їздили з батьком до салону в Бенгорі, щоб поглянути на це авто. Можливо, це саме вона. Коли він дочалапав до пасажирського боку, на нього накотилася м’яка сіра хвиля, і, щоб утриматися на ногах, Генрі довелося вхопитися за відчинені дверцята. Він постояв там, схиливши голову й важко хекаючи. Нарешті світ повернувся (принаймні частково) і йому вдалося оминути двері й упасти на сидіння. Біль знову пронизав його кишки, на руки чвиркнула свіжа кров. На дотик вона була як тепле желе. Генрі відкинув голову й зціпив зуби; на шиї напнулися жили. Нарешті біль почав трохи вщухати.

Дверцята захряснулися. Світло згасло. Генрі побачив, як Ригайло вхопився за ручку й перемкнув передачі. Крізь зогнилу плоть на руках виблискували білі вузли кісточок.

«Ф’юрі» покотився по Канзас-стрит у бік Горбатого Пагорба.

— Як ся маєш, Ригайле? — почув Генрі власні слова.

Звісно, то була марна справа — Ригайла не могло тут бути, мерці не їздять на машинах, — та це було все, до чого він додумався.

Водій не відповів. Єдине запале око втупилося прямо перед собою на дорогу. Зуби хворобливо виблискували з дірки на щоці. Генрі мимоволі помітив, що від друзяки Ригайла тхнуло. Насправді, друзяка Ригайло смердів, як велетенське цебро з зіпсованими помідорами, які вже перетворились на квашню.

Розчахнувся бардачок, стукнувши Баверза кришкою по колінах, і в світлі маленької лапочки в його нутрі Генрі побачив майже повну пляшку «Тексас Драйвера».[750] Він дістав її, відкрив і зробив добрячий ковток. Пійло ковзнуло вниз прохолодним шовком і вдарило в шлунок, наче вибух лави. Він увесь здригнувся, застогнав, та враз йому трохи покращало. Зв’язок зі світом зміцнів.

— Дякую, — сказав він.

Ригайло повернув голову до нього. Генрі почув, як рипнули сухожилля в його шиї — той звук скидався на те, як вищать іржаві петлі на сітчастих дверях. Ригайло кілька секунд дивився на нього мертвим, однооким поглядом, і тут Генрі збагнув, що від носа його товариша майже нічого не лишилося. Скидалося на те, що хтось ним поласував. Мабуть, якийсь пес. Або щури. Скоріше за все, щури. Коли того дня вони загнали дітлашків до тунелю, там було повно щурів.

Так само повільно Ригайла повернув голову в бік дороги. Генрі був тільки радий. Друзяка Ригайло так на нього дивився… Генрі не доганяв того погляду. Щось було в тому одинокому запалому оці. Докір? Злість? Чи що?

За кермом цього авто сидить мертвий хлопець.

Генрі поглянув на руку й побачив, як на шкірі виступили величезні сироти. Він хутенько хильнув із пляшки. Цей ковток пішов трохи легше, по тілу розлилося більше тепла.

«Плімут» покотився з Горбатого Пагорба й повернув ліворуч, проти годинникової стрілки, на круговому перехресті… але в таку годину там не було інших автомобілів, і всі світлофори ритмічно блимали жовтим оком на порожні вулиці й зачинені будівлі. Було так тихо, що Генрі чув клацання реле в кожному сигнальному ліхтареві… справді чув, чи то була лише гра уяви?

— Я не хотів тебе тоді кидати, Ригайле, — промовив Генрі. — Тобто, ну, знаєш, якщо ти зараз про це думаєш…

Знову завищало голе сухожилля. Ригайло дивився на нього одним запалим оком. Його губи розійшлися в жахливій посмішці, показалися чорно-сірі ясна, на яких також розрісся цілий садок плісняви. «Що означає та либа?» — запитав себе Генрі. Із тихим шумом авто рухалося Головною вулицею, лишаючи позаду універмаг «Фрізіс» з одного боку вулиці та «їдальню Нен» і кінотеатр «Аладдін» — з іншого. «Либа, яка означає, що він мені пробачив? Либа старого друзяки? Чи либа, яка каже: „Я поквитаюся з тобою, Генрі, поквитаюся за те, що ти покинув нас із Віком?“ Що то за либа?»

— Ти маєш зрозуміти, як усе трапилося, — почав було Генрі, та затнувся.

А як усе трапилося? У його голові все змішалося: думки переплуталися, як пазли, які висипали на картковий стіл у кімнаті для відпочинку в «Джуніпер Гілл». Як воно було, га? Вони пасли того опецька з сукою аж до Канзас-стрит, а потім засіли в кущах і дивилися, як ті двоє видряпуються на насип. Якби вони зникли з поля зору, він з Віктором та Ригайлом облишили б гру в переслідувачів і просто наскочили на них — двоє телепнів краще, аніж жодного, а через деякий час інші б також з’явилися.

Та вони нікуди не зникли. Прихилилися собі до загорожі й патякали, зиркаючи на дорогу. Час від часу вони кидали погляд униз, на Пустовище, та Генрі зі своїми поплічниками сховався надійно.

Генрі згадав, як небо тоді затягнули хмари, що наповзли зі сходу, почало давити на голову. Після обіду мав піти дощ.

А що трапилося далі? Що…

Кістлява, суха рука вхопила його за передпліччя, і Генрі заверещав. Він уже знову почав було занурюватися в м’яку сірість, та жахливий дотик Ригайла й біль, який кинджалом різонув його нутрощі, змусили його скрикнути й повернули до тями. Старий Ригайло справді зогнив до кісток, перетворившись на добриво. Генрі знову пригадалися помідори, які гнили собі тихенько в тінистому закутку їхнього сараю. Йому стало млосно.

Раптом він згадав кінець — принаймні, то був кінець для Ригайла з Віком. Згадав, як щось вийшло з темряви, коли вони стояли в тунелі під риштаком і вирішували, у який бік іти. Щось… Генрі не міг роздивитися, що то було таке. Поки Віктор не загорлав: «Франкенштейн! Це Франкенштейн!» Так і було: Франкенштейнова почвара з ґвинтами, що стирчали з боків його шиї, та глибоким зашитим шрамом на лобі, і чудовисько йшло до них, шаркаючи черевиками, схожими на іграшкові кубики.

— Франкенштейн! — кричав Вік. — Фран…

А потім у нього не стало голови — вона полетіла через весь прохід і стукнулася об кам’яну кладку, липко, болотисто чвакнувши. Мертвотні жовті очі монстра крутнулися до Генрі, і він закляк. Сечовий міхур розслабився, і ногами заструменіла тепла рідина.

Тварюка почовгала до нього, а Ригайло… Ригайло…

— Слухай, я знаю, що дав драпака, — мовив Генрі. — Не треба було тікати. Але… але…

Ригайло лише витріщався.

— Я заблукав, — прошепотів Генрі.

Наче для того, аби сказати Ригайлові, що й він також заплатив свою ціну. Та це був слабкий аргумент, усе одно що сказати: «Та-а-ак, Ригайло, я знаю, що тебе вколошкали, та я загнав у пальця таку злоїбучу друзку…» Та він справді заплатив… і чимало. Він годинами блукав у світі смердючої темряви, а потім, згадалося йому, він почав кричати. У якийсь момент він полетів сторчака — довге, запаморочливе падіння, за час якого він встиг подумати: «О, круто, за хвилину я помру й полишу це місце», — та опинився у швидкому потоці. Йому здалося, десь під Каналом. Він вигулькнув із підземелля, коли небо вже почало тьмянішати, ледве доплив до берега, а там нарешті видерся з Кендаскіґ менш ніж за п’ятдесят ярдів від місця, в якому двадцять шість років по тому втопиться Ейдріан Меллон. Він послизнувся, впав і відрубився. Коли він прокинувся, уже стемніло. Якимось дивом він знайшов дорогу до траси № 2 та зловив авто, яке підкинуло його додому. А там на нього вже чекали копи.

Та то було тоді, а зараз є зараз. Ригайло вийшов навперейми чудовиську Франкенштейну, і воно здерло лівий бік його обличчя до самого черепа — це все, що побачив Генрі, перш ніж утекти. Та тепер Ригайло повернувся, і він на щось показував.

Генрі побачив, що вони зупинилися біля деррійського «Таун Хаусу», і зненацька він усе чудово зрозумів. «Таун Хаус» — єдиний справжній готель, що залишився в Деррі. У 58-му тут були ще «Східна Зірка» в кінці Іксчейндж-стрит та «Спочин Мандрівника» на Торо-стрит. Обидва зникли в часи оновлення й модернізації міста (Генрі знав про це детально — у «Джуніпер Гілл» він жадібно читав кожен щоденний номер «Деррі Ньюз»). Лишився лише «Таун Хаус» та кілька смердючих готельчиків біля міжштатної автомагістралі.

«То он вони де, — подумав він. — Прямо тут. Усі, хто лишився. Сплять у своїх ліжечках, і їм сняться солодкі сни. Або каналізація. Уколошкаю. Уколошкаю одного за одним».

Він дістав пляшку «Тексас Драйвера» і ще раз хильнув. Він відчув, як до паху побігла свіжа цівочка крові, та й сидіння вже стало липким, але від вина йому стало краще — від вина йому стало байдуже. Він був би не проти гарного бурбону, та краще «Драйвер», аніж нічого.

— Слухай, — мовив він до Ригайла. — Вибач, що я накивав п’ятами. Будь ласка… не злись.

Ригайло заговорив уперше й востаннє, та не своїм голосом. Голос, який долинув із гнилого рота, був низьким, могутнім, лячним. Почувши його, Генрі заскиглив. То був голос із місяця, голос клоуна — голос, який він чув уві снах про тунелі й каналізацію, де без упину текла вода.

— Просто стули пельку й покінчи з ними, — проказав голос.

— Звісно, — заскімлив Генрі. — Звісно, окей, я й сам хочу пришити їх, без проблем…

Він повернув пляшку до бардачка. Її горлечко клацнуло, наче зуби. Поряд із пляшкою він побачив папірець. Генрі дістав його й розгорнув, лишаючи на кутках криваві відбитки. Зверху на папірці був яскраво-червоний напис:

Під ним було охайно написано великими друкованими літерами:

Номери їхніх кімнат. Чудово. Це збереже йому час.

— Дякую, Ри…

Та Ригайло зник. Водійське сидіння спорожніло. Там лежала тільки бейсболка «Нью-Йорк Янкі» із запліснявілим козирком. А ще на маківці перемикача передач був якийсь слиз.

Генрі сидів із вибалушеними очима; серце боляче гупало мало не під горлом… І тоді йому здалося, ніби щось поворушилося на задньому сидінні. Він хутко вискочив з машини, мало не беркицьнувшись на асфальт. Він позадкував від «ф’юрі». Автівка й досі м’яко гарчала крізь подвійний глушник «Черрі Бомб», котрий заборонили в Мейні ще 1962 року.

Іти було важко: кожен крок сіпав та рвав його живіт. Та він дочалапав до хідника й зупинився, аби роздивитися восьмиповерховий цегляний дім, який, разом із бібліотекою, семінарією та кінотеатром «Аладдін», був одним із небагатьох будинків, що лишилися в його пам’яті з минулих часів. Майже в усіх вікнах на верхніх поверхах було темно, та з обох сторін головного входу горіли ліхтарі з матовими плафонами; від низького туману навколо них утворювалися тьмяні німби.

Генрі пошкандибав у той бік, проминув їх та штовхнув плечем двері.

У фойє стояла нічна тиша. Підлогу встеляв вицвілий турецький килим. На стелі виднілася величезна фреска, поділена на чотирикутники, в яких змальовувалися сцени з лісорубної минувшини Деррі. Там були м’які дивани, крісла з високими спинками та величний камін, холодний та мовчазний. На залізній підставці в його нутрі лежало березове поліно — справжнє поліно, адже камін у «Таун Хаусі» був не лише декоративним елементом. У низьких вазонах зеленіли квіти. Подвійні скляні двері, які вели до бару з рестораном, були замкнені. З якогось внутрішнього приміщення долинало тихеньке жебоніння телевізора.

Непевною ходою Генрі перетнув фойє — чоловік у залитому кров’ю одязі. Кров в’їлася в зморшки на його руках, її патьоки покреслили щоки й лоба, наче бойова розмальовка. Очі вилізли з орбіт. Якби хтось побачив його таким, він би дременув, репетуючи від жаху. Та у фойє було порожньо.

Двері ліфта розчинилися, щойно він натиснув кнопку «Т». Він глипнув на папірчик у руці, потім — на кнопки поверхів. Поміркувавши, він тицьнув на «6», і двері зачинилися. Почулося тихеньке гудіння мотора, і ліфт почав підійматися.

«Почну зверху й рухатимусь униз».

Він привалився до задньої стінки кабіни, прикривши очі. Гул заспокоював. Він нагадував гул машинерії у дренажних насосних станціях. Той день не йшов з голови. Все видавалося спланованим заздалегідь, вони немов були акторами, які лише розігрували прописані ролі. А Вік із друзякою Ригайлом… вони були наче обкурені. Він згадав, як…

Ліфт зупинився, підкинувши його й подарувавши животові ще одну хвилю чіпкого болю. Двері роз’їхалися. Він ступив у тихий коридор. Знову рослини — цього разу на стінах. Хлорофітуми. Він відсахнувся від них, аби не зачепити обвислі стебла: вони нагадали йому про ті штуки, що звисали там, внизу, у темряві.

Він знову звірився з запискою. Каспбрак був у 609-й. Генрі рушив у бік кімнати малого покидька, раз по раз хапаючись рукою за стіну, аби не впасти, лишаючи на шпалерах ледь помітні криваві відбитки. Та він хутко прибирав її, аби не зачепити хлорофітумів — їх він торкатися не хотів. Повітря дерло його сухе горло.

Це тут. Генрі дістав із кишені ножа, пройшовся наждачним язиком по сухих, як папір, губах і постукав у двері. Відповіді не було. Він знову постукав, цього разу гучніше.

— Хто там? — почувся сонний голос.

Сонний. Добре. Напевне, стоїть там у піжамці, тре очиці. Щойно він відчинить двері, Генрі зажене лезо прямо у впадину над ключицями, у ту вразливу впадину якраз під адамовим яблуком.

— Швейцар, сер, — відповів Генрі. — Повідомлення від вашої дружини.

Та чи був Каспбрак одружений? Він спокійно чекав напоготові. Почулися кроки — човгання пантофлів.

— Від Майри? — голос був збентеженим.

За кілька секунд він збентежиться ще дужче. Генрі чув, як розмірено пульсує жилка в правій скроні.

— Певне, що від неї, сер. Ім’я не вказали. Написано, що від вашої дружини.

Пауза, а потім металеве торохкотіння — Каспбрак змагався з ланцюжком. Вишкірившись, Генрі натиснув на кнопку ножа. Клац. Він звів руку врівень зі щокою. Давай. Ляснув шпінгалет. За хвильку він встромить лезо в шию малого паскудника. Баверз чекав. Двері розчинилися, і Едді

10 НЕВДАХИ ЗБИРАЮТЬСЯ РАЗОМ. 1:20 ПІСЛЯ ОБІДУ

побачив, як Стен із Річі виходять із «Костелло-авеню маркету» — у кожного в руці було по «Ракеті» на паличці.

— Гей! — крикнув Едді. — Гей, заждіть!

Вони озирнулися, і Стен помахав у відповідь. Едді побіг до них. Він біг щосили, та, правду кажучи, не надто швидко. Одна його рука була в гіпсовій пов’язці, а в іншій він тримав дошку для гри в «Парчизі».

— Шоу то є, Едді? Шоу за діла, хлоупче? — заговорив Річі розлогою говіркою Джентльмена з Півдня — тією, що найбільше нагадувала голос Фоґгорна Леггорна з мультиків компанії «Ворнер Бразерс». — Шоу то є?.. Шоу за діла?.. У хлоп’я грабля поламана! Диви-ноу, Стене, у хлоп’яти грабля поламана! Шоу за діла… будь гарним курчаткоу, візьми в хлоп’яти йогоу доушку з «Парчизоу»!

— Та я сам, — мовив захеканий Едді. — Краще дай лизнути «Ракету».

— Твоїй мамі це не сподобається, Едді, — сумно проказав Річі й почав швидше їсти цукерку. Він щойно добрався до шоколадного наповнювача, його улюбленого місця. — Мікроуби, хлоупче! Шоу за діла… Діла-тоу такі, шоу після моуго язика в твоуго брата мікроуби лізуть!

— Ризикну, — сказав Едді.

Річі неохоче підставив йому «Ракету»… і одразу відсмикнув, щойно Едді лизнув її зо два рази.

— Як хочеш, можеш мою доїсти, — запропонував Стен. — Я гарно перекусив удома.

— Жиди мало їдять, — пояснив Річі. — Така в них релігія.

Тепер вони йшли втрьох, рухаючись по Канзас-стрит у бік Пустовища. Здавалося, наче хмурне післяобіднє небо занурило Деррі в глибоку дрімоту. Вікна в більшості будинків були з опущеними жалюзі. На газонах валялися іграшки — скидалося на те, що дітей кудись раптово забрали або повкладали спати. На заході загримів грім.

— Що, справді? — перепитав Едді в Стена.

— Та ні, Річі приколюється, — відмахнувся той. — Євреї їдять так само, як і звичайні люди, — він показав на Річі. — Наприклад, як він.

— Знаєш, а ти збіса який грубіян, — звернувся Едді до Річі. — Чого це ти так зі Стеном? Ти б хотів, аби хтось вигадував подібне лайно про вас, католиків?

— O-o, католики багато що можуть, — посміхнувся Річі. — Якось батько сказав, що Гітлер був католиком, а він передушив більйон євреїв. Правду кажу, Стене?

— Ага. Здається, що так, — зніяковіло відказав той.

— Коли татко це розповів, мама просто оскаженіла, — вів далі Річі. На обличчі в нього вигулькнула замріяна посмішка. — Ох і злю-ю-ю-юща була… А ще в католиків була інквізиція — отой цікавенький промисел із палями, лещатами для пальців, все таке. Гадаю, усі релігії дуже дивні.

— Я теж так думаю, — тихо мовив Стен. — Ми не ортодоксальні євреї, нічого такого. Тобто ми їмо шинку й бекон. Я мало що знаю про те, як це — бути євреєм. Я народився в Деррі, й іноді ми їздимо в Бенгорську синагогу на Йом Кіпур чи ще на якесь свято, але… — він знизав плечима.

— То ви їсте шинку й бекон? — зачудовано перепитав Едді. Вони з матір’ю належали до методистів.

— Євреї-ортодокси таке не їдять, — пояснив Стен. — У Торі йдеться щось про те, що не можна їсти істот, які повзають у грязюці або по морському дну. Не знаю, як там точно. Та й свині, і лобстери в прольоті. Але старі їх їдять. І я теж.

— Яка чудасія! — зареготав Едді. — Ніколи не чув про релігію, яка вказує тобі, що їсти. Цікаво, що далі? Будуть казати, яке пальне купувати?

— Кошерне пальне, — сказав Стен і сам засміявся.

Річі з Едді не зрозуміли цього жарту.

— Зізнайся, Стенчику, це й справді дивно, — не вгавав Річі, — тобто дивно не їсти ковбасу просто тому, що ти народився євреєм.

— Та ти шо? — всміхнувся той. — А ти їси м’ясо щоп’ятниці?

— Йой, ні! — Річі перехрестився. — Не можна їсти м’ясо в п’ятницю, бо… — він вишкірився. — Ну, гаразд, розумію, до чого ти ведеш.

— А що, католики справді потрапляють до пекла, якщо їдять м’ясо в п’ятницю? — перепитав вражений Едді. Він зовсім не знав, що за два покоління до нього його предки були затятими польськими католиками, які радше пройшлися б голяка через усе місто, аніж покуштували м’ясо в п’ятницю.

— Ну, Едді, ось що я тобі скажу, — мовив Річі. — Я не думаю, що Бог запроторить мене до Гарячого Курорту лиш за те, що я забувся й пообідав у п’ятницю сандвічем із болонською ковбасою, та чи варто ризикувати? Як гадаєш?

— Гадаю, не варто, — відповів Едді. — Та це здається такою…

Він збирався сказати «такою дурістю», та потім згадав історію, яку йому розповіла місіс Портлі на заняттях у недільній школі, коли він був зовсім малим, першачком серед маленьких парафіян. Місіс Портлі розказала їм про поганого хлопчика, який украв у церкві облатку й сховав її до кишені. Він відніс її додому й вкинув в унітаз, аби подивитися, що ж трапиться. Тієї ж миті, говорила вона маленьким парафіянам, які слухали її з роззявленими ротами, вода в унітазі стала яскраво-червоною. То була Кров Христова, сказала вона, і кров явилася тому хлопчику, бо він зробив щось-дуже погане, і звалося воно БОГОХУЛЬСТВОМ. Кров явилася застерегти його про те, що, викинувши в туалет Тіло Христове, він поставив свою безсмертну душу під загрозу потрапити до пекла.

Раніше Едді подобалося причастя, котре йому дозволили приймати лише за рік до того. Замість вина методисти використовували виноградний сік «Велчес», а Тіло Христове являло собою нарізані квадратики пружного хліба марки «Вондер Бред». Йому подобалося їсти й пити під час причастя — гарний був релігійний обряд. Та завдяки тій оповідці його захоплення обрядом переросло в дещо інше — у сильне, моторошне й страшне відчуття. Тепер, аби простягнути руку по кубик хліба, йому потрібно було набратися духу, і він завжди боявся, що його тіпне електричним струмом… або ж що хліб у руці зненацька змінить колір, перетвориться на згусток крові, і в церкві загримить безтілесний Голос: «Недостойний! Недостойний! До пекла! До пекла!» Часто траплялося таке, що він брав облатку до рота, горло стискалося від нападу задухи, і тоді він з панічною нетерплячістю чекав закінчення служби, аби потім вискочити у вестибюль та скористатися інгалятором.

«Та не варто дуркувати, — сказав він собі, коли подорослішав. — То була лише байка, а місіс Портлі геть не свята: мама розповідала, що стара розлучилася, коли ще жила в Кіттері,[751] а ще вона грає в бінго в церкві Святої Марії, що в Бенгорі, а справжні християни не грають в азартні ігри — справжні християни лишають цю бридку справу католикам та язичникам».

То все було цілковито слушно, та легше йому не ставало. Історія про облатку, що перетворила воду в туалеті на кров, турбувала й гнітила його, деякий час він навіть не міг спати. Якось уночі він подумав, що найпевніший спосіб позбутися цього страху — самому взяти шматок хліба, вкинути його в унітаз та подивитися, що ж буде далі.

Та в нього не вистачало духу на такий експеримент. Його раціональний мозок здригався від образу крові, яка ширилася у воді хмарою й засуджувала, прирікаючи до пекла; він не міг перебороти те магічне закляття: «Прийміть, споживайте, це Тіло Моє; пийте, це є Кров Моя, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів».

Ні, на цей дослід він так і не зважився.

— Гадаю, всі релігії дивні, — мовив він.

«Дивні, та могутні, — додав його мозок, — мало не магічні… Чи це вже БОГОХУЛЬСТВО?» Едді замислився про тварюку, яку вони побачили на Нейболт-стрит, і вперше він помітив божевільну паралель — урешті-решт, перевертень з’явився з туалету.

— Йой, та всі поснули чи що? — сказав Річі й пожбурив паличку від «Ракети» до риштака. — Коли-небудь бачили, щоб у місті було так тихо? Вони що, всі подалися до Бар Гарбору?[752]

— Г-г-г-гей, х-х-хлопці! — прогорлав іззаду Білл Денбро. — За-заждіть!

Едді із захопленням крутнувся на голос, як завше, радий його чути. Його друг вигулькнув з-за рогу на Костелло-авеню, крутячи педалі Сілвера. Позаду їхав Майк — його «швінн» був зовсім новий, та він усе одно ледве встигав за Біллом.

— Нумо, Сілвере, ГАЙДААА! — кричав Білл.

Він підлетів до них на швидкості десь двадцять миль на годину; лопотіли крила на прищіпках. А тоді він крутнув педалі назад, загальмувавши, і колесо намалювало на асфальті довгий та прегарний гальмівний слід.

— Заїкуватий Білле! — вигукнув Річі. — Як ся маєш, хлопче? Гм, шоу за діла… Шоу за діла… Як діла, хлоупче?

— Н-н-нормально, — сказав Білл. — Ти не бачив Бена ч-чи Б-б-беверлі?

Під’їхав Майк. На його обличчі маленькими крапельками виступив піт.

— Чорт забирай, з якою швидкістю гасає цей велик, га?

— Я н-не зн-зн-знаю т-точно. З д-досить швидкою, — засміявся Білл.

— Я їх не бачив, — сказав Річі. — Напевне, вони зависають у Пустовищі. Співають у два голоси. «Ш-ш-бум, ш-ш-бум… яда-да-да-да-да-да… люба, ти схожа на сон»[753].

Стен Юріс удав, наче його знудило.

— Це йому заздрісно, — підморгнув Річі до Майка. — Жиди не вміють співати.

— Б-б-б…

— Біп-біп, Річі, — договорив за нього сам Річі, і всі зареготали.

Вони знову рушили до Пустовища. Майк із Біллом позлазили з велосипедів і тепер вели їх.

Спочатку вони жваво базікали, та потім розмова згасла. Поглянувши на Білла, Едді помітив збентеження на його обличчі й подумав, що, мабуть, тиша подіяла також на нерви його друга. Він знав, що Річі лише жартував, та справді скидалося на те, що всі поїхали до Бар Гарбору… або ще кудись. Жодного авто на вулиці, жодної бабці з продуктовим візком…

— Оце так тиша, га? — заговорив Едді, та Білл лише кивнув.

Хлопці перетнули Канзас-стрит, перейшовши на бік вулиці, що був ближче до Пустовища, і тоді вони побачили, як до них біжать, волаючи, Бен та Беверлі. Едді вразив вигляд подруги: Беверлі завжди була така охайна, зажди з чистим волоссям, зібраним у хвостик. Наразі ж вона була з ніг до голови вкрита якоюсь бридотою. Очі дикі, мало не на півобличчя. На одній щоці пломеніла подряпина. Джинси вимащені якимсь лайном, блузка подерта.

Бен біг трохи позаду — захекався, живіт стрибав угору-вниз.

— Нам не можна в Пустовище, — видихнула Беверлі. — Ті хлопці… Генрі… Віктор… вони десь там… ніж… у нього ніж…

— Т-тихше, — сказав Білл і тієї ж миті кинувся до неї — як завше, не роздумуючи, майже несвідомо.

Він кинув погляд на Бена. Той якраз підбігав до них: щоки розпашілися, широкі груди важко здіймаються.

— Великий Білле, Бев каже, що Генрі здурів, — мовив Бен.

— Та бляха, невже він колись був сповна розуму? — бовкнув Річі й чвиркнув крізь зуби.

— 3-заткнися, Р-річі, — сказав Білл і знову поглянув на Беверлі. — Ро-розказуй.

Едді машинально сягнув по інгалятор до кишені джинсів. Він поки що не розумів, що до чого, але вже було ясно: справи кепські.

Ледве стримуючись, Беверлі переказала їм дещо скорочену версію того, що з нею трапилося, почавши з місця, коли її наздогнали Генрі та Віктор із Ригайлом. Вона не розповіла їм про батька — Бев було надто соромно.

Коли вона замовкла, Білл деякий час стояв мовчки, спершись грудьми на Сілвера: руки в кишенях, голова опущена. Інші чекали, раз по раз зиркаючи на відбійник, який біг уздовж дороги на межі зі спуском до Пустовища. Білл думав, думав довго, і ніхто його не турбував. Едді сяйнуло, отак просто й зненацька, що розігрується фінальний акт. То ось що то була за тиша! Тиша, в якій принишкло відчуття, наче всеньке місто втекло, полишивши по собі лиш порожні шкаралупи домівок.

Річі думав про світлину з Джорджевого альбому, яка враз ожила.

Беверлі думала про батька та його порожні очі.

Майк, думав про птаха.

Бен думав про мумію та мертвотний, цинамоновий запах.

Стен Юріс думав про сині джинси, геть мокрі, зчорнілі, про руки, білі, наче зіжмаканий папір, про воду, яка скрапувала з пальців.

— Хо-хо-ходімо, — нарешті мовив Білл. — Ми с-с-пускаємося.

— Білле… — невпевнено пробубнів Бен. — Беверлі каже, що Генрі справді втратив розум. Каже, що він хотів убити…

— В-в-воно не їхнє, — сказав Білл, тицьнувши праворуч і вниз на зелений кинджал Пустовища — на зарості, на покручені дерева, на бамбук, на сонячне сяйво, що вигравало на воді. — Ц-ц-це не їхня в-в-власність, — він крутнувся до них із суворим обличчям. — Мені на-на-ндбридло їх бо-бо-боятися. Ми здолали їх у битві на ка-камінцях, і якщо т-т-треба б-буде, здолаємо ще р-раз.

— Та Білле, — озвався Едді, — що, коли вони не самі?

Білл обернувся до нього, і Едді шокувало, яке в його друга стомлене й змучене обличчя — у ньому було щось лячне. Лише значно, значно пізніше, засинаючи в ліжку після зустрічі в бібліотеці, будучи вже дорослим, він зрозумів, що його так нажахало: то було обличчя хлопчика, якого довели до межі божевілля, який керував своїми діями й рішеннями не краще за Генрі. Та сам Білл, справжній Білл, теж був там — він дивився з тих одержимих, пошрамованих очей… розлючений, рішучий Білл.

— Т-то й що, к-коли так?

Йому ніхто не відповів. Гримнув грім, цього разу вже ближче. Едді поглянув на небо й побачив чорнющі грозові хмари, що насувалися із заходу. Литиме по-сучому, як інколи казала його мати.

— Т-т-та по-послухайте, — мовив Білл, поглянувши на друзів. — Жоден з вас не му-мусить іти зі мною, якщо не х-хоче. Вам ви-вирішувати.

— Я з тобою, Великий Білле, — тихенько сказав Річі.

— Я теж, — озвався Бен.

— Ясна річ, — знизав плечима Майк.

Далі погодилися Беверлі, Стен і, нарешті, Едді.

— Не варто, Едді, — сказав Річі. — Ну, знаєш, твоя рука виглядає не дуже круто.

Едді подивився на Білла.

— В-в-він мені по-потрібен, — прорік Білл. — Е-е-едді, п-п-підеш зі м-м-мною. Я за тобою на-наглядатиму.

— Дякую, Білле, — відповів той.

Зненацька Едді зрозумів, що напівбожевільне обличчя Білла було йому близьким, любим та рідним. «Гадаю, якби він попросив, я віддав би за нього життя. Що це за сила така? Коли вона надає тобі такого вигляду, як от у Білла, краще такої сили взагалі не мати», — вражено подумав він.

— Йо, в Білла є таємна зброя, — сказав Річі. — Біологічна зброя.

Він підняв ліву руку і пометляв пальцями правої під пахвою.

Бен із Майком засміялися, Едді посміхнувся.

У височині загриміло — цього разу так близько й гучно, що вони збилися купкою, мало не притискаючись одне до одного. Здійнявся вітер, його пориви ворушили сміття на узбіччі. На оточене туманним німбом сонце насунули перші темні хмари. На асфальті майнули їхні тіні. Вітер був крижаним. Він ковзнув по руці Едді, охолодивши піт на його руці. Хлопчик здригнувся.

Білл глянув на Стена й спитав у нього досить дивну річ:

— Стене, ти в-в-взяв довідник?

Стен поплескав по кишені на стегні.

Білл ще раз обвів їх поглядом.

— Хо-хо-ходімо.

Вони почали спускатися насипом. Ішли поодинці. Лише Білл ішов разом з Едді, як і обіцяв. Він віддав Сілвера Річі, і коли вони спустилися до самого низу, Білл сховав велосипед у звичному місці під мостом. Вони стали разом, роздивляючись довкола.

Від грози, що насувалася на місто, не стемніло. Навіть не спохмурніло. Та світло змінилося: все навкруги здавалося рельєфним, наче уві сні, — виразним, ясним, вирізьбленим з металу, без жодного натяку на тінь. Едді відчув, як його нутрощі скрутило від жаху й поганого передчуття, бо до нього дійшло, чому це освітлення видалося йому доволі знайомим — він згадав, де бачив його раніше. У будинку № 29 на Нейболт-стрит.

На хмарах зблиснуло татуювання блискавки, таке яскраве, що він примружився. Едді підняв до очей руку й почав рахувати: «Один… два… три…» І тоді почувся грім — він долинув до дітей єдиним, розкотистим пострілом, вибухом, схожим на «М-80», і вони стали щільніше.

— У вранішньому прогнозі й слова про дощ не було, — схвильовано мовив Бен. — Казали «хмарно й спекотно».

Майк розглядав небо. Хмари вгорі, важкі й високі, нагадували кілеві човни-чорнодонки; вони стрімко набігали на блакитний серпанок, який іще зовсім недавно, коли вони з Біллом виходили з домівки Денбро, повністю закривав небо від одного кінця обрію до іншого.

— Скоро вперіщить, — сказав він. — Я ще ніколи не бачив, щоб буря налітала так швидко.

Наче погоджуючись із ним, знову ляснув грім.

— Г-г-гайда, — мовив Білл. — За-за-занесемо дошку «Парчизі» до х-хатки-клубу.

Вони рушили стежкою, яку проторували за кілька тижнів, відколи трапився інцидент на греблі. Білл з Едді йшли попереду, черкаючи плечима широке листя чагарнику, решта йшла назирці. Знову подув вітер, дерева й кущі зашепотіли. Здаля почулося, як заторохкотів бамбук — моторошно, наче тамтами з казки про джунглі.

— Білле… — прошепотів Едді.

— Що?

— Мені здавалося, що таке буває тільки в кіно, проте… — Едді аж хихикнув. — У мене таке відчуття, наче за нами стежать.

— А, т-та звісн-н-но, що с-с-стежать, — відказав Білл.

Едді нервово озирнувся й дужче притиснув до себе гральну дошку. Він

11 КІМНАТА ЕДДІ. 3:05 НОЧІ

відчинив двері почварі з коміксу жахів.

Примара, вкрита кривавими патьоками, могла бути тільки Генрі Баверзом. Генрі скидався на мерця, який щойно виліз із могили. Його обличчя нагадувало застиглу шаманську маску, заговорену на ненависть та вбивство. Права рука Баверза була зведена до одного рівня зі щокою, і не встиг Едді хапнути повітря, а його очі — розширитись, як рука стрельнула до нього; викидний ніж зблиснув, наче шовк.

Не вагаючись (часу не було — якби він почав роздумувати, йому був би гаплик), Едді захряснув двері. Вони вдарили Генрі в передпліччя, збили ніж із курсу, і лезо прокреслило дике, широке півколо — воно промайнуло менш ніж за дюйм від шиї Едді.

Двері прищемили руку Генрі — щось хруснуло. Баверз приглушено скрикнув. Пальці розтиснулися. Ніж брязнув на підлогу. Едді копнув його. Ніж закотився під телевізор.

Генрі кинувся на двері. Баверз був важчий за Каспбрака більш ніж на сотню фунтів, і Едді віджбурнуло, наче ляльку. Він вдарився колінами об ліжко й упав на нього. Генрі зайшов до кімнати й захряснув двері. Едді сів із вибалушеними очима, у горлі вже почало хрипіти — Генрі саме заклацнув дверний замок.

— Окей, гоміку, — сказав Генрі.

Його погляд одразу ж упав на підлогу, відшукуючи ніж. Проте його ніде не було. Едді помацав рукою по нічному столику й налапав одну з двох пляшок води «Пер’є», яку він замовив удень. Ця пляшка була повна; іншу він випив перед походом у бібліотеку, бо в нього розгойдалися нерви й почалася сильна печія. «Пер’є» дуже гарно діяла на шлунок.

Генрі махнув рукою на ніж і рушив до ворога. Едді схопив зелену, вилиту в формі сливи пляшку й розбив її об край столика. Вода вихлюпнулась і зашипіла на стільниці, заливши слоїки з пігулками.

Сорочка й штани Генрі обважніли від крові, свіжої та підсохлої. Його права рука тепер висіла під дивним кутом.

— Півнику, зараз я покажу тобі, як жбурлятися камінцями.

Він дошкандибав до ліжка й сягнув рукою до Едді, котрий досі ледь розумів, що відбувалося. Відтоді, як він відчинив двері, минуло не більш як сорок секунд. Генрі завис над ним. Едді тицьнув у нього уламком пляшки. Скло різонуло Генрі по обличчю: воно розпанахало йому праву щоку (від неї відвиснув шматок плоті) і викололо око.

Генрі видав бездиханний крик і заточився назад. Розрізане праве око сочилося біло-жовтою рідиною і вільно гойдалося на м’язах. Кров била зі щоки рясним фонтаном. Едді зойкнув гучніше. Він встав із ліжка й рушив до Генрі, — можливо, аби допомогти, він ще не вирішив — і той знову кинувся на нього. Едді вдарив його залишками пляшки, наче фехтувальник, і цього разу скляні гостряки врізалися в ліву руку Баверза і розсікли йому пальці. Потекла свіжа кров. Генрі потужно крекнув — так, наче прокашлювався, — та штовхнув Едді правицею.

Едді відлетів і вдарився об письмовий стіл. Якимсь чином ліва рука заломилася за спину, і він гепнув прямо на неї. Раптовий спалах болю. Едді відчув, як кістка в руці з’їхала по лінії старого перелому, і він зціпив зуби, аби не закричати.

Тінь затулила світло.

Генрі Баверз стояв над ним, хитаючись у різні боки. У нього підломилися коліна. На халат Едді капала кров з лівої руки Баверза.

Едді й далі тримався за уламок пляшки «Пер’є», і тепер, коли Генрі цілковито втратив рівновагу, він виставив її перед собою, вперши металеву кришку у свої груди. Генрі звалився, як дерево, наштрикнувшись на пляшку. Едді відчув, як вона розтрощилася в руці, а лівиця, яка досі була в нього за спиною, послала в мозок новий розряд сліпучого болю. Його тіло омило теплим каскадом. Едді не міг зрозуміти, чия то кров — його чи Генрі.

Генрі тіпався, наче форель на березі. Його черевики вистукували на килимі мало не синкопований[754] ритм. Едді чув його гнилий подих. А потім Генрі весь напружився і скотився з нього. Пляшка неприродно стирчала з його живота — здавалося, наче вона сама виросла з нього.

— Ґаґ, — квакнув Генрі й замовк.

Його очі дивилися туди, куди показувала кришка «Пер’є». Едді подумав, що, мабуть, Баверз помер.

Едді відігнав хвилі непритомності, які прагнули накрити його й затягти вниз. Він став навколішки, і врешті звівся на ноги. Біль знову пронизав його, коли гойднулася зламана рука, і це трохи прочистило голову. Сопучи й змагаючись із перехопленим горлом, він дошкутильгав до нічного столика. Узяв інгалятор з калюжі газованої води, вставив його до рота, натиснув. Він здригнувся від смаку «ліків», натиснув ще раз. Едді озирнувся на тіло, що лежало на долівці. Невже це Генрі? Невже й справді він? Так. Баверз постарів: підстрижене йоржиком волосся було радше сиве, ніж чорне; тіло запливло жиром і здавалося білим, як у слимака… та все одно це був Генрі. І Генрі помер. Врешті-решт, Генрі…

— Ґаґ, — знов квакнув Генрі й сів.

Руками він хапався за якісь точки опори, видимі лише для нього. Проколене око сочилося слизом; розбухле, немов вагітне, очне яблуко звисало на щоку. Він роздивився навколо, побачив припалого до стіни Едді, спробував підвестися.

Баверз роззявив рота, і з нього ринув потік крові. Генрі знову звалився.

Едді помацав рукою, шукаючи телефон, проте лише збив його зі столика на ліжко. Серце стугоніло в грудях. Він підхопив слухавку й набрав «0». Знову і знову чулися гудки — гудок за гудком.

«Ну ж бо, — думав Едді, — що ти там робиш, дрочиш? Ну ж бо, будь ласка, візьми довбану слухавку!»

Ще гудок. І ще. І ще. Едді не спускав очей із Генрі — що, коли наступної миті він знову почне зводитися на ноги? Кров. Святий Боже, скільки крові…

— Портьє, — врешті промовив зневажливий, заспаний голос.

— Наберіть кімнату містера Денбро, — сказав Едді. — Якомога швидше.

Іншим вухом він прислухався до суміжних кімнат. Чи сильно вони шуміли? Чи постукає хтось у двері, щоб поцікавитись, чи все гаразд?

— Ви точно впевнені, що хочете, аби я подзвонив? — перепитав портьє. — Уже десять хвилин по третій.

— Так, хутко! — мало не прокричав Едді.

Одна рука, що стискала слухавку, тремтіла, раз по раз конвульсивно тіпаючись. В іншій бринів огидний, осиний спів. Генрі знову поворухнувся? Ні. Звісно, ні.

— Окей-окей, — сказав портьє. — Збав обороти, друже.

Клацнуло, а потім почувся хрипкий набір іншої кімнати. «Ну ж бо, Білле, ну ж бо, ну…»

Зненацька йому сяйнула думка, жахлива та ймовірна. Що, коли Генрі спершу завітав до Біллової кімнати? Або до Річі? Або до Дена? Або до Бев? Або ж спершу сходив до бібліотеки? Бо він точно вже десь був: якби хтось із них не розм’якшив Генрі, зараз на килимі лежав би Едді, і колодка ножа стирчала б із його живота так само, як шийка від пляшки «Пер’є» — з черева Генрі. А що, коли Баверз відвідав їх усіх, заставши Невдах із заспаними очима так, як він застав його? Що, коли вони всі вже мертві? Та думка була такою лячною, що, якби ніхто не зняв слухавку, він би почав кричати.

— Будь ласка, Білле, — шепотів Едді. — Будь ласочка, будь там, хлопче.

Хтось узяв слухавку, і Біллів голос, нехарактерно обережний, сказав:

— А-а-алло?

— Білле, — промовив Едді, мало не зриваючись на белькотіння. — Білле, дякувати Богу.

— Едді? — його голос на хвильку потихшав і заговорив з кимось іншим, пояснюючи, хто на дроті. Та потім він знову зміцнів. — У ч-ч-чому с-справа, Едді?

— Генрі Баверз, — сказав Едді. Він іще раз глипнув на тіло. Чи змінило воно позу? Цього разу йому було вже важче переконати себе, що ні. — Білле, він прийшов сюди… і я вбив його. У нього був ніж. Гадаю… — він стишив голос. — Гадаю, то був той самий ніж. Як того дня. Коли ми спустилися в каналізацію. Пам’ятаєш?

— Па-пам’ятаю, — похмуро відповів Білл. — Едді, слухай сюди. Треба, щоб ти

12 ПУСТОВИЩЕ. 1:55 ПІСЛЯ ОБІДУ

п-п-повернувся й сказав Б-б-бену, щоб ішов с-с-юди.

— Окей, — кивнув Едді й зник позаду.

Вони вже підходили до галявини. У захмареному небі гримів грім, а кущі зітхали від вітру.

Бен став поряд із ним, коли вони вийшли на галявину. Ляда хатки-клубу була відкинута, і посеред зелені чорнів темний квадрат. До їхніх вух долинав виразний шум річки, і Білла вразила божевільна впевненість у тому, що він востаннє чує цей звук, востаннє дивиться на це місце, будучи дитиною. Він вдихнув на повні груди запах землі й повітря, в якому вчувалася кіптява зі смітника, який димів, наче грізний вулкан, що ніяк не може вирішити, коли вибухнути. Білл побачив зграйку птахів, яка здійнялася над залізничною колією й полетіла в бік Старого Відрога. Він поглянув на вируючі хмари.

— Що таке? — поцікавився Бен.

— Ч-ч-чому вони не на-на-нападають? — спитав Білл. — В-вони д-д-десь тут. Е-е-едді с-слушно каже. Я в-в-відчуваю їх.

— Ага, — сказав Бен. — Гадаю, вони такі тупі, що думають, наче ми поліземо до хатки-клубу. Тоді ми зловимося в їхню пастку.

— Мо-мо-може бути, — кивнув Білл.

Зненацька він відчув безпорадну лють — він злився на свою заїкуватість, яка не давала йому говорити швидше. Та, мабуть, він все одно не зміг би передати свої почуття, не зміг би пояснити, що йому здавалося, наче він дивиться на світ очима Генрі Баверза; як зблизилися вони з Генрі попри те, що перебували по різні боки барикад, наперекір тому, що були пішаками в руках ворогуючих сил.

Генрі хотів, щоб вони билися.

Воно хотіло, щоб вони билися.

І загинули.

Його мозок спалахнув од холодного, білого вогню. Вони можуть стати здобиччю вбивці, який владарював у Деррі відтоді, як загинув Джордж. Сім нових жертв. Потім їхні тіла знайдуть або ж ні. Усе залежало від того, чи зможе, захоче Воно захистити Генрі. І трохи менше — від того, чи вбереже воно Віктора з Ригайлом. «Так. Для решти міста ми будемо просто жертвами маніяка. І це правда. Кумедно, але правда. Воно жадає нашої смерті. Генрі — його знаряддя, Воно не хоче битися віч-на-віч. Гадаю, я буду першим. Можливо, Беверлі з Річі затримають решту, вони або Майк, та Стен наляканий так само, як і Бен, хоча він сильніший од Стена. А в Едді поламана рука. Навіщо я привів їх сюди? Господи, навіщо?»

— Білле? — занепокоївся Бен.

До них підтягнулися інші Невдахи. Знову ляснув грім, і кущі тривожно зашелестіли. У тьмяному грозовому світлі торохкотів бамбук.

— Білле… — цього разу вже Річі.

— Цс-с-с!

Усі зніяковіло замовкли під його палаючим, одержимим поглядом.

Він вдивлявся в хащі та стежку, що петляла крізь них до Канзас-стрит, і раптом відчув, як його свідомість наче підскочила на вищий рівень. Слова в його думках не потворило заїкання, і Білл відчув, як вони скаженим потоком погналися за інтуїцією, і все почало ставати на свої місця.

«Джордж на одному кінці, а я зі своїми друзями — на іншому. А тоді все скінчиться

(знову)

знову, так, знову, бо це вже траплялося раніше, і наприкінці завжди було якесь жертвоприношення, якась жахлива річ, що ставила крапку, і хтозна, звідки мені це відомо — знаю, та й по всьому. А вони… вони…»

— Вони за-за-закривають на це очі, — пробурмотів Білл, витріщаючись на закручену, мов свинячий хвостик, стежку. — Ат-ат-атож, з-з-звісно.

— Білле? — заскімлила Бев.

Стен стояв поряд із нею — такий тендітний та охайний у своїй синій тенісці й штанах-чинос[755]. З іншого боку стояв Майк і дивився на Білла так, наче читав його думки.

«Вони закривають на це очі, завжди закривають, і все вщухає, життя йде далі, а Воно… Воно…»

(засинає)

засинає… або впадає в сплячку, як ведмідь… а тоді все починається знову, і.вони все знають… люди знають… вони знають, що так треба, аби Воно продовжувало існувати.

— Я п-п-прив-в…

«Господи будь ласочка будь ласочка Господи стовпи пхає будь ласочка Господи та штовхає дай мені всіх запевняє о Господи о Ісусе БУДЬ ЛАСОЧКА ДАЙ МЕНІ СКАЗАТИ!»

— Я п-п-привів в-вас сю-сю-сюди, бо н-н-небезпека в-всюди, — вимовив Білл. Губи в нього заслинилися, і він витер їх тильної стороною долоні. — Воно — це Д-д-деррі. Р-р-розу-зумієте? — він глянув на них вогненним поглядом, і вони навіть трохи відсахнулися, мало не побожно дивлячись на нього переляканими, блискучими очима. — В-в-воно — це Д-деррі! К-к-куди б м-ми н-не пі-пішли… к-к-коли В-в-воно с-с-схопить н-нас, в-вони н-ніч-чого не п-п-побачать, ніч-ч-чого не п-п-почують, ніч-ч-чого не в-в-взнають, — він благально дивився на них. — Х-х-хіба ви не б-б-бачите? Найк-к-краще, що ми мож-жемо з-зробити, — ц-це за-за-закінчити те, що розпочали.

Беверлі бачила, як підвівся містер Росс, як він глянув на неї, згорнув газету й просто зайшов до хати. «Нічого не бачать, нічого не чують, нічого не знають. А мій батько…»

(зніми штани, маленька повіє)

хотів її вбити.

Майк згадав, як вони обідали в Білла. Здавалося, наче мати його друга перебувала у власному примарному світі — читала собі роман Генрі Джеймса[756] й не помітила, як вони зробили сандвічі та з’їли їх прямо за кухонним столом. Річі подумав про охайний та порожній будинок Стена. Стен тоді трохи здивувався — під час ланчу його мати завжди була вдома. А коли вона кудись ішла, завжди залишала йому записку, в якій зазначала, де її знайти. Записки теж не було. Гараж був порожній, ото й усе. «Мабуть, пішла по магазинах з подругою Деббі», — сказав тоді Стен, трохи насупившись, і заходився робити сандвічі з яєчним салатом. Річі забув про це. А зараз знову згадав. Едді думав про матір. Коли він виходив з дошкою для гри в «Парчизі», не почулося жодних звичних застережень: «Обережно, Едді, сховайся, коли дощитиме, Едді, не грайся в брутальні ігри, Едді». Вона не спитала, чи взяв він інгалятор, не сказала, о котрій годині він має бути вдома, не згадала про «тих грубіянів, з якими ти граєшся». Просто сиділа й дивилася по телевізору мильну оперу, наче його не існувало.

Наче його не існувало.

Подібні думки сяйнули в головах і решти хлопців: якоїсь миті між світанком та обідом вони перетворилися на привидів.

Привиди.

— Білле, — хрипко мовив Стен, — а що, коли побігти навпростець до Старого Відрога?

— М-м-марна справа, — похитав головою Білл. — З-з-загрузнемо в зарость-тях ба-ба-бамбуку… у в’язк-к-кій б-б-багнюці… або ж у К-к-кендаскіґ на нас на-на-накинуться сп-сп-справжні пі-пі-піраньї… чи ще щось.

У кожного з них була своя, інша версія одного й того самого кінця. Бен побачив кущі, що перетворюються на людожерних рослин. Беверлі подумала про летючих п’явок, подібних до тих, що повилітали зі старого холодильника. Стен побачив, як імлиста земля в бамбукових заростях вибльовує живі трупи дітей, які попалися в казкове грузьке болото. Майк Хенлон уявив маленьких рептилій з юрського періоду, що зненацька вистрибують із розколеного старого дерева й нападають на них, розриваючи на шматки міленькими гострими зубками. Річі побачив Повзуче Око, що хапає їх вологими мацаками, коли вони намагаються пробігти під залізничними коліями. А Едді привиділося, як вони деруться насипом до Старого Відрога, а зверху на них уже чекає прокажений, і його обвислою шкірою повзають жуки та черви.

— Якби можна було якимсь чином утекти з міста… — промимрив Річі, а тоді здригнувся від заперечливого крику грому, що заревів у небі.

Поривом вітру принесло перші краплі дощу, та невдовзі поллє по-справжньому, затьмаривши світ водяними потоками. Зник тьмяний спокій, наче його й не було зовсім.

— Ми були б у безпеці, якби забралися з цього довбаного міста, — закінчив Річі свою думку.

— Біп-бі… — почала казати Беверлі, коли з густих кущів вилетів камінь і вдарив Майка у скроню.

Він заточився назад, кров потекла з його чорного волосся-шапки, і він би впав, та Білл підхопив друга.

— Я покажу вам, як жбурлятися камінцями! — долинув до них глузливий голос Генрі.

Білл бачив, як його товариші озиралися навкруги з виряченими очима — вони були готові дременути врізнобіч. Якби вони накивали п’ятами, все було б скінчено.

— Б-б-бене! — викрикнув він.

Бен подивився на нього.

— Білле, треба тікати. Вони…

З кущів вилетіло ще два камінці. Один влучив Стенові в стегно. Він закричав — більше від подиву, ніж від болю. Беверлі відскочила вбік, і другий снаряд пролетів повз неї. Камінь вдарився об землю й закотився до хатки-клубу.

— П-п-пам’ятаете, к-коли ми вперше сп-п-пустилися сюди?! — загорлав Білл, перекрикуючи грім. — Пам’ятаєте д-день, к-к-коли почалися ка-ка-канікули?

— Білле!.. — гукнув Річі.

Та Білл підняв руку, аби він замовк, і не зводив очей з Бена, пронизуючи його поглядом.

— Звісно, — сказав Бен, жалюгідно намагаючись дивитися одночасно на усі боки.

Кущі гойдалися в навіженому танку, їхнє віття перекочувалося, наче хвилі.

— Ка-ка-каналізація, — мовив Білл. — Н-н-насосна с-станція. Ось к-к-куди н-нам тр-тр-треба. Відведи нас туди!

— Але ж…

— Ві-ві-відведи нас т-туди!

З кущів вдарила кам’яна канонада, і на хвильку Білл побачив обличчя Віктора Кріса — налякане, зачмелене, завзяте й жадібне водночас. А тоді йому в щоку влучив камінь, і тепер уже була Майкова черга ловити його. На якусь секунду в його очах потемніло. Щока заніміла. Чуття повернулося болючою пульсацією; обличчям потекла кров. Білл витер щоку, скривившись, коли пальці торкнулися болючого набряку, поглянув на кров, витер її об джинси. Його волосся тріпотіло на свіжому вітрі.

— Я навчу тебе жбурлятися камінцями, заїкувата дірка-в-гузні! — загорлав, регочучи, Генрі.

— В-в-веди! — крикнув Білл.

Тепер йому стало зрозуміло, чому він послав Едді по Бена: їм потрібно було йти до насосної станції, до тієї самої насосної, і тільки Бен міг пізнати її серед інших станцій, що були розкидані по березі Кендаскіґ на різній відстані одна від одної.

— Вх-вх-вхід! В-в-він там! В-в-вхід до Його ба-ба-барлога!

— Білле, ти не можеш знати напевне! — заперечила Беверлі.

— Знаю! — гримнув він на неї і на всіх разом.

Бен постояв кілька секунд, нервово облизав губи, дивлячись на Білла. А тоді чкурнув через галявину, прямуючи до річки. Небо розпанахала сліпуча, біло-бузкова блискавиця, а за нею так гримнуло, що Білл похитнувся. Повз його ніс просвистів камінь завбільшки з кулак і вдарив Бена по сідниці. Той зойкнув, і його рука припала до болючого місця.

— Є-є-є, товстосракий! — заверещав Генрі тим самим голосом, у якому змішалися крик і регіт.

Зашелестіли, затріщали кущі, і з них вийшов Баверз. Майже одночасно дощ перестав забавлятися і ринула злива. Вода потекла по волоссю Баверза, підстриженого йоржиком, заструменіла по його бровах і щоках. Вишкір Баверза світив усіма його зубами.

— Навчу вас, як кидатися ка…

Майк знайшов шматок дошки — залишки після будівництва даху для хатки-клубу — і пожбурив його. Дошка зробила подвійне сальто й стукнула Генрі по лобі. Баверз зойкнув, схопився рукою за лоба, наче йому в голові сяйнула чудова думка, і гепнувся на дулу.

— П-п-побігли! — загорлав Білл. — З-за Б-б-беном!

З-за кущів почулося тупотіння й тріск, і щойно решта Невдах побігли за Беном Ґенксомом, із заростей вигулькнули Ригайло з Віктором, Генрі звівся на ноги, і вони кинулися навздогін.

Уже потім, коли йому пригадався той день, Бен пам’ятав лише окремі уривки з їхнього бігу крізь підлісок. Він згадав, як гілля, обважніле від мокрого листя, ляскало його по обличчю, поливаючи холодною росою; як безперервно били блискавки з громом; як Генрі волав до них, щоб вони повернулися, і як його крик змішався з шумом Кендаскіґ, коли вони наблизилися до річки. Кожного разу, як він сповільнювався, Білл плескав його по спині, підганяючи.

«А що, як не знайду? Що, як не знайду ту насосну?»

Гаряче дихання уривалося й вискакувало з його легень, він чув у роті його кривавий, металевий присмак. Кольки хапали в боці. Там, куди влучив камінь, нили сідниці. Беверлі сказала, що Генрі та його посіпаки хотіли їх убити, а тепер Бен вірив їй — так, вірив.

Він так раптово вискочив на берег Кендаскіґ, що мало не полетів у річку. Бен втримав рівновагу, а тоді ґрунт, підмитий весняним повноводдям, обвалився, і Бен усе одно впав, ковзнувши вниз мало не до самої річки. Сорочка задерлася на спині, шкіра посунула глинистою багнюкою.

Білл нагнувся до нього й ривком поставив на ноги.

Інші Невдахи одне за одним повискакували з кущів, що нависали над берегом. Останніми були Річі з Едді: Річі підтримував друга за пояс, його забризкані окуляри небезпечно висіли на кінчику носа.

— Д-д-де?! — крикнув Білл.

Бен зиркнув туди-сюди, ні на хвильку не забуваючи, що часу в них немає. Здавалося, рівень води в річці вже почав підійматися, а чорне захмарене небо надавало її стрімким потокам сірого, як шифер, кольору. Береги були майже всуціль зарослими кущами та покрученими деревами, які тепер витанцьовували під мелодію вітру. Бен чув, як важко сопе Едді.

— К-к-куди?!

— Я не з…

А тоді він побачив похилене дерево та печеру під ним. Там він ховався того дня, коли розпустили школу. Він тоді задрімав, а коли прокинувся, почув, як неподалік гралися Білл та Едді. А потім здоровані прийшли… побачили… перемогли. «Па-па, хлоп'ята, це дійсно була цяцькова гребля, повірте мені».

— Там! — гукнув він. — Туди!

Знову спалахнула блискавка, і цього разу Бен почув її дзижчання, схоже на гудіння перевантаженого трансформатора від залізничної дороги марки «Лайонел».[757] Громовиця вдарила в дерево, і блакитно-білий електричний вибух розірвав його коріння на друзки й зубочистки, які чудово підійшли б за розміром якомусь казковому велетню. Дерево впало до річки з жахливим тріском, бризнувши тирсою. Від переляку Бен хапнув ротом повітря й відчув щось гаряче, дике й гниле. Дерев’яним стовбуром пробіглася куляста блискавка, сяйнула яскравіше й згасла. Ревнув грім — не над Невдахами, а навколо них, ніби вони стояли в самому його епіцентрі. Дощ ринув як із відра.

Білл постукав його по спині, розбудивши від замилування природою.

— В-В-ВПЕРЕД!

Бен помчав берегом, спотикаючись та розбризкуючи воду; волосся звисало йому на очі. Добіг до дерева (малу печеру між її корінням стерло з лиця землі), вчепився за мокру кору і переліз через нього, подряпавши руки.

Білл із Річі підсадили Едді, а Бен впіймав його з іншого боку. Обидва полетіли на землю. Едді зойкнув.

— Ти в порядку?! — крикнув Бен.

— Здається, так! — відповів той та звівся на ноги.

Едді намацав інгалятор і мало не впустив його. Бен підхопив пристрій і подав його другові. Едді вдячно подивися на нього, вставив інгалятор до рота й натиснув на клапан.

Річі переліз через стовбур, а за ним Стен і Майк. Білл допоміг Беверлі, а Бен із Річі зловили її на тому боці. Її волосся прилипло до голови, а блакитні джинси тепер здавалися чорними.

Останнім був Білл — він підтягнувся на стовбур і звісив ноги з іншого боку. Він побачив, що Генрі та двоє його друзяк женуться за ними, хляпаючи мілководдям, і, зісковзнувши з дерева, закричав:

— К-к-каміння! Кидайте каміння!

«Снарядів» на березі було вдосталь, а звалене блискавицею дерево стало чудовою барикадою. Зо хвилю-дві всі семеро вже жбурлялися камінням у ворогів. Генрі та його поплічники вже майже добігли до дерева, тож їх закидали мало не впритул. Вони були змушені відступити, волаючи від люті й болю, коли каміння гамселило їх по обличчях, грудях, руках та ногах.

— Ану, повчіть нас кидатися! — крикнув Річі й метнув у Віктора камінець величиною з куряче яйце.

Він влучив Крісові в плече й відскочив просто вгору. Віктор завив.

— Шоу за діла?.. Шоу за діла… ну шоу, поучи-но нас, хлоупче! Ми шуидко вчимоуся!

— Йі-і-і-і-ха-а-а-а! — вигукнув Майк. — Що, подобається? Подобається?!

Відповіді не почулося. Генрі з товаришами відбіг на безпечну відстань, а потім вони згуртувалися. Через секунду вони подерлися на берег, хапаючись за гілля, аби не впасти, ковзаючи та спотикаючись на мокрому, слизькому ґрунті, поораному маленькими струмочками.

І зникли в підліску.

— Вони пішли в обхід, Великий Білле, — сказав Річі й підсунув окуляри на носі.

— Ні-ні-нічого, — сказав Білл. — Д-давай, Б-б-бене. Ми з-з-за то-то-тобою.

Бен попростував уздовж берега, зупинився, боячись, що наступної миті Генрі з його друзяками вискочать прямо перед його носом, і нарешті побачив насосну — вона була за двадцять ярдів попереду. Решта Невдах рушили за ним. На протилежному березі виднілися інші насосні станції: одна була досить близько, а інша стояла за сорок ярдів вище за течією. Вони вивергали в Кендаскіґ потоки брудної води, але з труби, що стирчала поблизу насосної на їхньому боці, бігла лише тонка цівочка. Бен помітив, що ця станція не гуде. Зламався насосний мотор.

Він поглянув на Білла — замислено і… налякано.

Білл обвів поглядом Річі, Стена та Майка.

— Н-н-нам т-треба в-відсунути к-к-кришку, — сказав він. — Д-д-допоможіть.

У залізі були хапальні отвори для рук, та від дощу вони зробилися слизькими, а сама кришка була надзвичайно важкою. Бен став поряд із Біллом, і той посунувся, аби дати йому трохи місця. Бен чув, як усередині скрапувала вода, — лункий, моторошний звук, подібний до того, як вода падає в колодязь.

— Р-Р-РУШ! — крикнув Білл, і всі п’ятеро крекнули в унісон.

Кришка посунулася з жахливим скреготом.

Беверлі схопилася за руків’я поряд із Річі, Едді також штовхав здорового рукою.

— Раз, два, три, руш! — заскандував Річі.

Кришка циліндра з’їхала трохи далі. Показався півмісяць темряви.

— Раз, два, три, руш!

Півмісяць потовщав.

— Раз, два, три, руш!

Бен штовхав так, що перед очима в нього забігали червоні плями.

— Відійдіть! — скрикнув Майк. — Рушила, рушила!

Вони повідскакували — велика кругла ляда перехилилася й упала. Вона проорала колію в мокрій землі та перекинулася, наче велетенська шашка. З неї в притоптану траву розбіглася комашня.

— Фе, — скривився Едді.

Білл зазирнув досередини. Залізні прути сходинок спускалися до води — у чорне коло, поверхню якого цяткували краплі дощу. Посередині, напівзанурений у басейн, стояв насос, зловісний і мовчазний. Він бачив, як із горловини впускної труби в насосну станцію лилася вода, і його нутрощі перехопило від поганого передчуття. «Ось, куди нам треба. Туди».

— Е-е-едді, х-хапайся за м-мене.

Едді просто дивився на нього. Він не міг збагнути, чого від нього хочуть.

— Вилазь н-на п-п-плечі. Ха-хапайся з-з-здоровою р-рукою, — і Білл показав йому як.

Едді зрозумів, та вагався.

— Хутко! — гаркнув Білл. — В-в-вони в-в-вже д-десь тут!

Едді обхопив Білла за шию, а Стен із Майком підсадили його, щоб він зміг схрестити ноги в Білла на животі. Коли Білл незграбно переліз через край циліндра, Бен помітив, що очі в Едді міцно заплющені.

За шумом дощу він чув ще дещо: свист та хрускіт гілля, голоси. Генрі, Віктор та Ригайло. Найбридкіша у світі кавалерія йде в наступ.

Білл ухопився за грубий обід бетонного циліндра, намацав ногою першу сходинку та почав обережно спускатися. Залізне пруття було слизьким. Едді вчепився в нього так, наче тонув, і Білл подумав, що йому досить непогано продемонстрували, що значить хворіти на астму.

— Білле, мені лячно, — прошепотів Едді.

— І м-м-мені.

Білл відпустив бетонний обід та схопився за верхній прут. Хоча Едді душив його і вже, здавалося, набрав сорок фунтів, Білл зупинився на хвильку й окинув поглядом Пустовище, Кендаскіґ, швидкі хмари. Голос у його нутрі — не нажаханий, а впевнений голос — порадив йому гарно роззирнутися на той випадок, якщо він більше ніколи не побачить горішній світ.

Тож він роззирнувся і почав спускатися.

— Я довго не протримаюся, — видихнув Едді.

— А й н-не треба, — відказав Білл. — М-ми вже майже т-там.

Одна нога опустилася в прохолодну воду. Він пошукав нею наступний прут, знайшов його. Під ним була ще одна сходинка, а потім драбина скінчилася. Білл стояв по коліно у воді поряд із насосом.

Він присів, здригнувшись від мокрого холоду, і дав Едді злізти. Він набрав повні груди повітря, видихнув. Пахло там не надто хороше, та все ж було чудово позбутися захвату Едді.

Білл поглянув угору. Горловина циліндра знаходилася приблизно за десять футів над його головою. Його друзі скупчилися біля обода й дивилися вниз.

— Д-да-давайте! — гукнув він до них. — Од-дин з-за од-дним! Хутч-чіш!

Легко перемахнувши через край і схопившись за прути, першою почала спускатися Беверлі, за нею — Стен. Решта полізла слідом. Останнім був Річі: він затримався, дослухаючись до руху в підліску. Йому гадалося, що Генрі з його друзяками вигулькне лівіше від насосної, та точно не надто далеко, аби це мало якесь значення.

Наступної миті Віктор заволав:

— Генрі! Оно! Тозіер!

Річі озирнувся і побачив, як вони мчать до нього. Віктор біг попереду… та потім Генрі відштовхнув його, та так грубо, що Віктор гепнув на коліна. У Генрі в руках був ніж, схожий на свинокол. З леза текла вода.

Річі зазирнув до циліндра, побачив, як Бен зі Стеном допомагають спуститися Майкові, та сам переліз через край. Генрі зрозумів, що відбувається, і загорлав до нього. Навіжено регочучи, Річі вдарив лівицею в ліктьовий згин правої руки, і вистрелив передпліччям у повітря, склавши кулак у жесті, який цілком міг виявитися найстаршим в історії людства. Аби впевнитися, що Генрі все правильно второпав, він вистромив середній палець.

— Ти там згниєш! — заверещав Генрі.

— Спробуй доведи! — крикнув у відповідь Річі, сміючись.

Йому було лячно лізти до тої бетонної горлянки, та все одно він реготав без упину.

— Бойг свійдок, удайча в ойрланців нойколи не зойкінчуєцця, мой слауний пойрубче! — прогудів він Голосом Ірландського Копа.

Генрі послизнувся на мокрій траві та проїхався на дулі менш ніж за двадцять футів від Річі — той стояв на верхньому пруті залізної драбини, вмонтованої у внутрішній вигин насосної, і назовні стирчали лиш його груди та голова.

— Агов, бананоногий! — гукнув Річі, сп’янілий од тріумфу, а потім хутенько запрацював кінцівками, спускаючись.

Прути були слизькими — він мало не зірвався. А тоді його вхопили Білл із Майком, і ось він уже стоїть разом із рештою Невдах, що оточили насос широким півколом. Він тремтів із ніг до голови, відчував, як холод змагається з жаром по всій його спині, та все одно не міг нареготатися.

— Тобі требі було це бачити, Великий Білле, незграба незграбою, нічого не вчиться, дурбецало…

Голова Генрі з’явилася вгорі в круглому отворі. Його щоки посмугували подряпини від гілляччя, рот кривився, очі палали.

— Окей, — крикнув він до них. Слова в бетонному циліндрі гуркотіли пласким резонансом, не маючи змоги перетворитися на луну. — Я вже йду. Попалися нарешті.

Він перекинув ногу через край, знайшов ступнею верхній прут, поставив на нього іншу ногу.

— К-коли в-в-він сп-пуст-титься н-нижче, ха-хапаймо й-його, — голосно сказав Білл. — С-стягнемо в-в-вниз. І у в-в-оду й-його. З-з-зрозуміли?

— Слухаюсь, губернаторе! — гукнув Річі й відсалютував тремтячою рукою.

— Ясно, — кивнув Бен.

Стен підморгнув Едді, який не розумів, що відбувається, та йому здавалося, що Річі геть здурів: той реготав, як навіжений, а Генрі Баверз — той самий Генрі Баверз, гроза всіх дітей, — спускався вниз, щоб повбивати їх, як щурів у дощовій бочці.

— Так, ми готові влаштувати йому теплий прийом! — озвався Стен.

Спустившись на три сходинки, Генрі завмер. Він поглянув через плече на Невдах. Уперше на його обличчі читалася невпевненість.

І тоді до Едді дійшло. Якщо вони всі полізуть униз, їм доведеться спускатися поодинці. Було зависоко, щоб стрибати, — тим паче, що можна було б упасти на насос і забитися, — а внизу, ставши тісним колом, на забіяк чекали семеро дітей.

— Н-ну ж бо, Г-г-генрі, — єлейним голоском мовив Білл. — Ч-ч-чого т-ти чек-каєш?

— Точно-точно, — підтакнув Річі. — Тобі ж подобається знущатися з куцих дітлахів! Давай, Генрі.

— Ми чекаємо, — проспівала Бев. — Гадаю, тобі тут не дуже сподобається, та спускайся, як хочеться.

— Чи ти, курчатко, злякалося? — докинув Бен.

Він закудкудакав. До нього одразу ж приєднався Річі, і скоро вже всі вони лементували по-курячому. Насмішкуватий звук відскакував між посмугованих водою стін. Генрі дивився вниз із обличчям кольору старої цегли, затиснувши ножа в лівиці. Він витримав секунд із тридцять, а потім зник. Невдахи свистіли йому навздогін і дражнилися.

— О-о-окей, — сказав Білл тихшим голосом. — Н-нам т-тр-треба за-залізти д-до тої тр-труби. Х-х-хутко.

— Навіщо? — спитала Беверлі.

Та Біллові не довелося відповідати. З-за краю труби знову вигулькнув Генрі й пожбурив униз камінь завбільшки з футбольний м’яч. Беверлі крикнула, а Стен, хрипко зойкнувши, штовхнув Едді до округлої стіни. Камінь вдарився в іржаву обшивку Насоса, — той видав мелодійне бонґ-ґ-ґ! — зрикошетив ліворуч та гепнув у стіну менш ніж за півфута від Едді. Його щокою черкнула бетонна скалка. Камінь хлюпнув у воду.

— Х-х-хутко! — гукнув Білл, і вони скупчилися біля впускної труби.

Вона була футів п’ять у діаметрі. Білл пропустив їх уперед (метеоритним спалахом у його уяві сяйнув розмитий цирковий образ — кремезні клоуни вилізають із маленької автівки; образ, який він багато років по тому використає в романі «Чорні пороги») і, ухилившись від ще одного снаряда, поліз слідом. Вони сиділи там і дивилися, як каміння летіло вниз: більшість влучала в насос і відскакувала під химерними кутами.

Коли каменепад припинився, Білл визирнув з труби й побачив, що до них лізе Генрі, спускаючись по драбині з максимальною швидкістю.

— Х-х-хапайте його! — крикнув Білл друзям.

Річі, Бен та Майк обійшли Білла, розбризкуючи воду. Річі високо підскочив та вхопив Генрі за кісточку. Той заматюкався та затріпав ногою так, наче намагався відбитися від цуценяти, — від тер’єра або пекінеса. Річі вхопився за перекладину, видряпався ще вище та справді вхопився зубами за ногу Генрі. Той зойкнув й хутко поліз догори. З його ноги злетів черевик, упав у воду й одразу втонув.

— Вкусив! — кричав Генрі. — Він вкусив мене! Членосмок мене вкусив!

— Ага, добре, що навесні мені зробили щеплення від правцю! — гукнув йому навздогін Річі.

— Розплющимо їх! — скаженів Генрі. — Забомбимо їх так, що повернуться до кам’яного віку! Розтовкмачимо їхні мізки!

Знову полетіло каміння. Невдахи швиденько відступили назад до труби. Невеликим камінцем Майкові влучило в руку; він скривився, схопився за неї, стиснувши м’язи, поки біль не почав ущухати.

— Патова ситуація, — мовив Бен. — Вони не можуть спуститися, а ми не можемо вилізти.

— А м-ми й не по-повинні вилаз-з-зити, — тихо сказав Білл. — І ви ц-це з-з-знаєте. Ми не мали в-вилазити з са-самого по-початку.

Вони поглянули на нього скривдженими, переляканими очима. Ніхто нічого не сказав.

До них долинув голос Генрі:

— Гей ви, ми можемо так чекати весь день! — він намагався замаскувати лють під насмішку.

Беверлі відвернулася від них та подивилася в тунель впускної труби. Світло швидко тьмянішало, і багато вона не побачила — лише бетонний прохід, до третини наповнений стрімким потоком. Бев усвідомила, що відтоді, як вони туди спустилися, вода піднялася вище, адже насос був зламаний, і тільки дещиця води витікала до Кендаскіґ. Дівчинка відчула, як горло перехопила клаустрофобія, перетворивши його завше вологу поверхню на щось шорстке. Якщо вода підніметься зависоко, вони потопляться.

— Білле, що нам робити?

Він знизав плечима. І цим було все сказано. Атож, який у них був вибір? Померти в Пустовищі від рук Генрі, Віктора та Ригайла? Або на вулицях Деррі від чогось навіть гіршого? Вона чудово його зрозуміла — він знизав плечима не затинаючись. Так, їм краще самим піти до Нього. З’ясувати стосунки, як у вестерні. Так було правильніше. Чистіше. Хоробріше.

— Великий Білле, що то був за ритуал, про який ти розказував? — спитав Річі. — Той, з бібліотечної книги.

— Ч-ч-чудь, — відповів Білл із легкою посмішкою.

— Чудь, — кивнув Річі. — Ти кусаєш Його за язик, а Воно — за твій, так?

— Т-т-так.

— А потім розповідаєш йому анекдоти.

Білл кивнув.

— От дивина, — сказав Річі, задивившись у темну трубу, — жодного згадати не можу.

— І я, — озвався Бен.

У його грудях засів важкий, задушливий страх. Йому здавалося, що від того, аби сісти у воду й зарюмсати, як мала дитина (або просто збожеволіти), його втримували лише спокій та впевненість, які відчувалися в присутності Білла та… та Беверлі. Він би радше помер, аніж показав їй, який він нажаханий.

— Ти знаєш, куди веде ця труба? — спитав Стен у Білла.

Той похитав головою.

— А ти знаєш, де Його знайти?

Та сама відповідь.

— Ми відчуємо, як Воно буде поряд, — зненацька сказав Річі. Він зробив довгий, тремтливий вдих. — Якщо нам треба з Ним битись, не марнуймо часу. Ходімо.

Білл кивнув.

— Я п-п-піду перш-шим. Тоді Е-е-едді. Б-б-бен. Бев Ст-стен Б-бос Юр-ріс. М-майк. Т-ти в к-кінці, Р-річі. Т-т-тримайтеся за п-п-плечі того, х-хто йде пе-пе-перед вами. Буде те-те-темно.

— Вилазите чи як? — загорлав до них Генрі.

— Десь виліземо, — промимрив Річі. — Сподіваюся.

Вони сформувалися в процесію сліпців. Білл озирнувся, аби пересвідчитись, що всі зробили, як він велів. А тоді, схилившись трохи вперед, проти водного потоку, Білл Денбро повів своїх друзів у темряву — туди, куди мало не рік тому поринув човник, якого він зробив для свого братика.

1 ТОМ

Тому Рогану наснився збіса йобнутий сон. Сон, у якому він убив свого батька.

Частково він розумів, що це було маячнею, адже батько помер, коли Том був лише в третьому класі. Ну… можливо «помер» не зовсім годяще слово. Мабуть, тут краще підходило «вчинив самогубство». Ральф Роган змішав собі лужно-джиновий коктейль. Ви б сказали, що він випив на дорогу. Тома зробили умовним опікуном його брата й сестер, і коли з ними щось траплялося, його лупцювали.

Тож він не міг убити свого батька… та все одно, ось він, у цьому лячному сні — тримає щось, схоже на якесь невинне руків’я, біля батькової шиї… та тільки та колодка була зовсім не невинною, еге ж? На одному її кінці містилася кнопка, і коли натиснути на неї, з колодки вискочить лезо й встромиться в самісіньку батькову шию. «Не хвилюйся, татку, я не збираюся цього робити», — подумав він своїми сплячими мізками за хвильку до того, як його палець сягнув до кнопки й вигулькнуло лезо. Очі батька розчахнулися й витріщилися на стелю; його рот відкрився, і звідти почулося булькання крові. «Татусю, це не я! — закричав Томів мозок. — Це хтось інший…»

Він боровся зі сном, намагаючись прокинутися, та марно. У нього лише вийшло перескочити в інший сон. З дощу та під ринву. У цьому сновидінні він хлюпав, бредучи довгим і темним тунелем. Пекло розліноване подряпинами обличчя, боліли яйця. З ним був іще хтось, та він бачив тільки невиразні силуети. Все одно це не мало значення. Важливим було те, що десь попереду бігли якісь дітлахи. І вони мали заплатити. Їх треба було

(відлупцювати)

покарати.

Що б то не було за чистилище, смерділо там кепсько. Зверху лунко скрапувала вода. Його черевики й штани були геть мокрі. Малі гівнюки блукали десь там, у каналізаційному лабіринті, і, здається, вони гадали, що

(Генрі)

Том та його друзі загубилися, та вони ще подивляться, хто сміятиметься останнім,

(з тебе, ха-ха!)

бо в нього був ще один друг, авжеж, особливий друг, і цей приятель позначив їм дорогу цими… цими…

(Кулько-Місяцями! Муні-Балуні!)

штукенціями — великими, круглими й підсвіченими зсередини; вони сяяли таємничим світлом, як старомодні вуличні ліхтарі. На кожному перехресті висіли та гойдалися такі кулі, і на всіх були намальовані стрілочки, що вказували, куди повернути йому та

(Ригайлу з Віктором)

його невидимим друзям. І дороговкази мали рацію, о, так: він чув їх, до нього долинав плюскіт їхніх ніг та жебоніння голосів. Вони зменшували дистанцію, підбиралися ближче. А коли вони їх наздоженуть… Том глипнув униз і побачив, що й досі тримав викидний ніж.

Він на хвильку перелякався: це було схоже на ті божевільні астральні проекції, про які він читав у щотижневих таблоїдах, коли твій дух полишає тіло та вселяється в когось іншого. Форма його тіла здавалося інакшою, наче він був не Томом, а

(Генрі)

кимсь іншим, кимсь молодшим. Він запанікував і спробував виборсатися зі сну, а тоді до нього заговорив голос, приємний та втішний. Голос зашепотів йому до вуха: «Байдуже, коли це все відбувається; байдуже, хто ти. Важливо те, мій любий друже, що Беверлі тут, з ними, і знаєш, що? Вона бавилася дечим набагато гіршим за якусь там кляту цигарку. Знаєш чим? Приладом свого старого друзями, Біллі Денбро! Трахалася з ним! Так-такуськи! А той заїкуватий виродок був тільки радий! Одразу в неї пірнув! Вони…»

«Брехня! — спробував крикнути він. — Вона не посміє!»

Та він знав, що голос не бреше. Вона ляснула ременем по його

(копнула мене по)

яйцях і втекла, а тепер ще й зрадила,

(маленька)

повія, довбана шльондра справді зрадила його, і — о дорогі друзі, о любі сусіди! — він відлупцює її так, як ніколи не лупцював — спершу її, а тоді Денбро, її друга-романіста. А якщо хтось втрутиться, будьте певні — йому теж перепаде.

Він пришвидшив ходу, незважаючи на те, що почав важко сопіти. У темряві гойдалася ще одна сяюча куля — ще один Мунь-Балунь. Попереду чулися людські голоси, і його зовсім не тривожив той факт, що то лунали голоси дітей. Усе було так, як йому сказали: не важливо, де, коли або хто. Там була Беверлі — о дорогі друзі, о любі сусіди…

— Давайте, чуваки, ворушіть дупами, — буркнув він, і йому було байдуже, що почувся не його, а хлопчачий голос.

І тоді, коли вони вже майже підійшли до Кулько-Місяця, він озирнувся та вперше побачив своїх супутників. Обидва — мерці. Одному бракувало голови. Обличчя другого було розпанахане так, наче по ньому різонули велетенським пазуром.

— Генрі, ми йдемо так швидко, як тільки можемо, — сказав хлопець із розрізаним лицем; губи в нього рухалися окремо, ґротесково й несинхронно, і тоді Том заволав.

Його крик розбив сон на скалки, і він став самим собою, але його тіло зависло на краю колосальної безодні.

Він спробував утримати рівновагу, не втримався і впав на долівку. На підлозі був килим, та він усе одно вдарився коліном, і воно вибухнуло болем — Томові довелося притиснути руку до рота, аби заглушити ще один зойк.

«Де я? Де я, блядь?»

Він усвідомив, що бачить слабке, але чисте біле світло, і на одну страшну мить йому здалося, що він повернувся до сну, що то було світло з однієї з тих дивних повітряних кульок. А потім він згадав, що залишив прочиненими двері до вбиральні й не вимкнув лампу денного світла. Він ніколи не вимикав світла, коли спав у незнайомому місці — так було менше шансів урізатися в щось, якщо вночі захочеться до вбиральні.

Ця деталь заклацнула дійсність на місце. То був лише сон, лише дурнуватий сон. Він перебував у готелі «Голідей Інн». У Деррі, штат Мейн. Він доїхав сюди, переслідуючи свою дружину, а тоді, посеред страшнючого жахіття, впав із ліжка. Ото й усе, ні додати, ні відняти.

«То був не просто страшний сон».

Він підскочив так, наче слова почулися біля вуха, а не в голові. Та той голос зовсім не скидався на голос його думок — він був холодним, чужим… та водночас і гіпнотичним, йому хотілося вірити.

Том повільно звівся на ноги, налапав склянку води на столику коло ліжка, осушив її. Тремтячою рукою він пригладив волосся. Годинник на столику показував десять по третій.

«Лягай спати. Дочекайся світанку».

Та знову прозвучав сторонній голос:

— Але ж уранці з'являться люди, багато людей. Крім того, цього разу ти зможеш взяти гору над ними там, унизу. Цього разу ти можеш прийти першим.

«Унизу?» — і він згадав свій сон — воду, скрапливу темряву.

Раптом йому здалося, що світло стало яскравішим. Том повернув голову; він не хотів цього робити, та не міг зупинитися. З його губ зірвався стогін. До бильця ліжка була прив’язана повітряна кулька. Бона плавала в повітрі на кінці нитки десь три фути завдовжки. Сповнена примарного білого світла, кулька сяяла: вона скидалася на блукаючі вогники, які іноді бачили на болотах — вони плавали між дерев, обважнілих від сірих плям іспанського моху. На ніжній, випнутій оболонці кульки була намальована стрілочка, що пістрявіла криваво-червоним кольором.

Вона вказувала на двері, що вели в коридор.

— Байдуже, хто я, — промовив голос м’яким, заспокійливим тоном, і нарешті Том зрозумів, що він чувся не в його голові, і навіть не біля вуха — голос линув із кульки, з серцевини того дивного, любого білого світла. — Та що справді важливо, Томе, — це те, що я подбаю, аби все обернулося на твою користь. Я хочу побачити, як її відлупцюють, як їх усіх відлупцюють. Надто часто вони ставали мені на заваді… та тепер уже запізно. Тож слухай сюди, Томе. Слухай мене дуже уважно. Нумо, усі разом… слідкуйте за стрибучим м'ячиком…[758]

Том слухав. Голос із кульки пояснював.

Він усе прояснив.

Коли голос завершив свою промову, кулька луснула, спалахнувши наостанок, і Том почав одягатися.

2 ОДРА

Одрі також наснилося жахіття.

Вона рвучко прокинулася й прямо сіла на ліжку, схвильовано відсапуючись — ковдра зіжмакана навколо талії, маленькі груди швидко здіймаються й опадають.

Її сон, як і в Тома, був заплутаним та хворобливим. У неї було відчуття, як і в Тома, що вона стала кимось іншим — точніше, їй здавалося, наче її свідомість перенеслася (або частково занурилася) до іншого тіла, іншої голови. Вона перебувала в темному місці разом з іншими людьми, і на неї давила гнітюча небезпека — вони умисно рухалися до тієї небезпеки, і їй хотілося закричати, аби вони спинилися, хотілося пояснити, що відбувалося… Але здавалося, що особа, з якою вона злилася, усе розуміла й гадала, що так необхідно.

Також вона вчувала, що за ними женуться, що переслідувачі їх помалу наздоганяють.

Білл також був у тому сні, і, певне, його розповідь про те, як він забув своє дитинство, не полишала її, бо уві сні Білл перетворився на хлопчика десяти-дванадцяти років — він досі мав усе своє волосся! Вона тримала його за руку, і з’явилося непевне усвідомлення того, що вона кохала його і що її готовність іти далі базувалася на міцній, як камінь, вірі в те, що Білл захистить їх, що Білл, Великий Білл, проведе їх крізь це страхіття й виведе назовні, на сонячне світло.

Проте водночас вона була до нестями налякана.

Вони підійшли до розвилки кількох тунелів, і Білл зупинився, переводячи погляд з одного проходу на інший, коли почувся голос одного з них — голос хлопчика із загіпсованою рукою, що сяяла в темряві примарно-білим світлом:

— Туди, Білле. Нижче.

— Т-т-ти в-в-впевнений?

— Так.

Тож вони пішли в той бік, і там були дверцята, мацюпуні дерев’яні дверцята, не більш як три фути заввишки — такі двері можна було побачити у книжці з казками, і на них був знак. Вона не запам’ятала, що то була за позначка… схожа на емблему чи руну. Та цей символ сфокусував увесь її жах, і Одра висмикнула себе з того, іншого тіла, тіла маленької дівчинки, ким

(Беверлі — Беверлі)

би вона не була. Вона прокинулася в незнайомому ліжку, хутко сівши, наче в ній спрацювала пружина; уся спітніла, очі вирячені, важко дихала, немов пробігла кілька кілометрів. Її руки шарпнулися до ніг — Одра злякалася, що вони мокрі й холодні від води, якою вона брела уві сні. Але там було сухо.

Виникла дезорієнтація: то був не їхній дім у каньйоні Топанга або будинок, який вони винаймали у Фліті. Вона зависла десь-інде — у помешканні, умебльованому ліжком, шафою, двома стільцями та телевізором.

— Господи, Одро, ну ж бо…

Вона щосили потерла обличчя, і млосне відчуття мішанини почало зникати. Вона була в Деррі. У Деррі, штат Мейн, де провів дитинство її чоловік, його, як він казав, забуте дитинство. То було незнайоме їй місце, і зовсім не добре, якщо вірити її відчуттям, та все ж звичайне, земне місце. Вона поїхала туди, бо там був Білл, і завтра вона його зустріне, побачиться з ним у деррійському «Таун Хаусі». Щось страшне трапилося в цьому місті, та попри це й дивну таємницю, яка крилася в появі тих шрамів на його руках, вони разом зустрінуться з тим жахом. Вона зателефонує йому, скаже, що приїхала й приєднається до нього. А потім… ну…

Насправді, у неї не було жодного уявлення, що трапиться потім. Потворне запаморочення, враження того, що вона перебувала поза простором і часом, знову тенькало в її голові. Колись таке вже було. У дев’ятнадцятирічному віці вона подорожувала маленькими містечками та селами з невеличкою та вбогою театральною трупою, яка показувала таку само вбогу виставу «Миш’як і старе мереживо». Усе за сорок сім кепських днів. Почали вони з театру «Пібоді Діннер» у Массачусетсі й закінчили «Зіграй іще раз, Семе» в Саусаліто[759]. І десь посеред того турне, можливо, у якомусь містечку на Середньому Заході, на кшталт Амеса в Айові, Ґранд Іля в Небрасці або Джубілі в Північній Дакоті, вона прокинулася посеред ночі в панічній дезорієнтації, не знаючи, що то за місто, що то за день або чому вона була там, де б це там не знаходилося. Навіть власне ім’я здалося їй несправжнім.

Наразі це відчуття повернулося. Нічне жахіття просочилося до дійсності, і її охопив безпідставний страх. Здавалося, місто обгорнулося навколо неї, наче пітон. Вона це відчувала, і ці переживання були геть не добрими. Вона зловила себе на думці, що краще було послухатися Фредді й не влізати в цю справу.

Її розум зациклився на Біллі, хапаючись за думку про нього так, як потопельник хапається за жердину, за рятівний жилет — за будь-що, що може

(тут, унизу, ми всі злинаємо, Одро)

злинути, втриматися на поверхні.

Мороз пробіг її тілом, і вона схрестила руки на оголених грудях. Одра затремтіла й побачила, як на шкірі виступили сироти. На хвильку їй здалося, що в її голові залунав голос. Наче хтось пробрався в її мозок.

«Я божеволію? Господи, річ у цьому?»

«Ні, — відповів її розум. — Це просто дезорієнтація… порушення добового ритму внаслідок перельоту… хвилювання через Білла. Ніхто не говорить у твоїй голові… Ніхто…»

— Тут, унизу, ми всі злинаємо, Одро, — почувся голос із ванної кімнати. Справжній голос, реальний, як її плоть. І лукавий. Лукавий, всеосяжний і злий. — Ти також злинеш.

Почулося безсоромне, непристойне хихотіння. Його тон поступово спадав, поки смішок не перетворився на густе булькання засміченої труби. Одра зойкнула… й притисла руки до рота.

«Я не чула цього».

Вона повторила це вголос, кидаючи виклик тому глузливому бульканню. Та відповіді не було. У кімнаті стояла тиша. Десь далеко серед ночі засвистів потяг.

Раптом вона відчула таку гостру потребу побачити Білла, що стало неможливим чекати до ранку. Вона була в стандартному готельному номері, такому ж, як і решта тридцять дев’ять кімнат у цьому будинку, та раптово ця обстановка різонула їй по очах. Це вже занадто. Коли починаєш чути голоси, це вже просто занадто. Надто моторошно. Одрі здалося, що вона провалюється в нічне жахіття, з якого була втекла. Вона почувалася наляканою та нестерпно самотньою. «Ні, ще гірше, — подумала вона. — Я почуваюся мертвою». Зненацька серце в її грудях пропустило два удари. Одра хапнула ротом повітря та перелякано кашлянула. Зненацька вона запанікувала від дивної клаустрофобії — від боязні бути пійманою у власному тілі. Одрі подумалось, чи не мав цей страх звичайної фізичної причини: що, коли це передчуття серцевого нападу? Що, коли він уже трапився?

Та серце зловило ритм, хоча все одно продовжувало калатати.

Одра ввімкнула лампу на столику коло ліжка й поглянула на годинник. Дванадцять по третій. Він зараз спить, та пусте — ніщо зараз не мало значення, окрім звуку його голосу. Вона хотіла провести решту ночі з ним. Коли Білл буде поряд, їхні внутрішні механізми синхронізуються і вона заспокоїться. Жахіття не наважиться повернутися. Він «торгував страхом» — така в нього була робота, — але їй він дарував лиш умиротворення. Здавалося, що за винятком того дивного й холодного осердя в його уяві, він був створений зі спокою, спокій був його єством і призначенням. Вона схопила телефонний довідник, знайшла номер деррійського «Таун Хаусу» і набрала його.

— «Таун Хаус».

— Будь ласка, з’єднайте мене з номером містера Денбро. Містера Вільяма Денбро.

— Йому що, телефонують лише вночі? — відказав портьє, та перш ніж вона встигла спитати, що це означає, він перенаправив її дзвінок.

Один гудок, другий, третій. Одра уявила, як Білл лежить на ліжку, вкритий по шию; уявила, як рука вислизає з-під ковдри й намацує телефон. Вона вже бачила, як він це робить, і її губ торкнулася захоплена, легка посмішка. Та вона згасла, коли телефон продзвонив учетверте… і вп’яте, і вшосте. Посередині сьомого гудка з’єднання обірвалося.

— Постоялець не відповідає.

— Справді, Шерлоку? — відповіла Одра, налякана ще дужче, ніж до того. — Ви впевнені, що не помилилися кімнатою?

— Угу, — мугикнув портьє. — За п’ять хвилин до цього містерові Денбро телефонували з іншої кімнати. Він точно брав слухавку, бо вогник на панелі світився хвилину чи дві. Певне, він пішов до того, хто йому дзвонив.

— Яка то була кімната?

— Не пам’ятаю. Здається, шостий поверх. Проте…

Вона кинула слухавку. З’явилася незвична й тривожна впевненість, що справа в іншій жінці. Та незнайомка подзвонила йому… і він пішов до неї. Ну, що тепер, Одро? Як ми цьому зарадимо?

Вона відчула, як наринули сльози. Вони пекли очі й щипали носа, а в горлі клубком застрягло ридання. Не злість. Принаймні поки що… лише млосне відчуття втрати й самотності.

Одро, опануй себе. Ти робиш передчасні висновки. Зараз глупа ніч, тобі наснився поганий сон, а тепер ти вигадала коханку Білла. Звідки ти знаєш, що це так? Ось що ти зробиш: вилізеш з ліжка — все одно не заснеш — та дочитаєш книгу, яку взяла з собою в літак. Пам'ятаєш Біллові слова? Це найкраща наркота. Паперовий валіум. І кінець депреснякам, всіляким вигадкам та уявним голосам. Дороті Селлерс та лорд Пітер, ось твій квиток. «Дев’ять ударів»[760]. Вони допоможуть тобі дочекатися світанку. Вони…

Зненацька у ванній кімнаті спалахнуло світло — Одра побачила під дверима його яскраву смужку. Відклацнулася клямка, і двері тремтливо розчахнулися. Вона витріщилася на це диво величезними очима, знову інстинктивно схрестивши руки на грудях. Серце загупало об її грудну клітку, а в роті з’явився кислий адреналіновий присмак.

— Тут, унизу, ми всі злинаємо, Одро, — почувся той самий голос, низький і протяжний.

Останнє слово перетворилося на довгий, басовитий, затихаючий крик: «Одро-о-о-о-о…» — який так само закінчився огидним, здавленим булькотливим звуком, схожим на сміх.

— Хто там?! — зойкнула Одра, задкуючи.

«Це — не гра моєї уяви, ні-ні, тільки не кажіть мені, що…»

Увімкнувся телевізор. Вона крутнулася на сто вісімдесят градусів і побачила, як на екрані скаче клоун у срібному костюмі з великими помаранчевими ґудзиками. Замість очей у нього чорніли провалля, а коли його розмальовані губи розтягнулися в широченну посмішку, Одра побачила, що його рот повен гострих, як леза, зубів. Він підняв руку й показав відрубану голову, з якої капала кров. Очі на тій голові закотилися, і виднілися самі більма, а щелепа відвисла, та все одно вона виразно бачила, що то був Фредді Фаєрстоун. Клоун сміявся й витанцьовував. Він вимахував головою, і кров забризкала внутрішній бік екрана. Вона почула, як краплі зашкварчали на склі.

Одра спробувала закричати, та лише тихенько заскімлила. А тоді наосліп підхопила сумочку й сукню зі спинки стільця. Вискочила в коридор і загрюкнула двері, відсапуючись. Обличчя в неї стало білим, як папір. Вона затисла сумочку між ніг і через голову натягнула сукню.

— Злинаємо, — почувся позаду неї грубий, насмішкуватий голос, і вона відчула, що її голу п’ятку пестить холодний палець.

Вона знову видала пронизливий, здушений зойк і високо, немов у танці, хвицаючи ногами, побігла від дверей. У щілину під дверима просунулися білі пальці покійника зі здертими нігтями — на місці кутикули виднілися фіолетово-білі, безкровні ранки. Руки бігали туди-сюди, шукаючи її ногу, шурхочучи грубим ворсом коридорного килима.

Одра підчепила пальцями лямку сумочки й босоніж помчала в кінець коридору. Її охопила сліпа паніка, і в голові билася лише одна думка — треба знайти деррійський «Таун Хаус», знайти Білла. І байдуже, навіть якщо він лежав у ліжку хоч з іншою жінкою, хоч із цілим гаремом. Вона знайде його, і він забере її геть від бозна-якого невимовного жахіття, що жило в цьому місті.

Вона пробігла доріжкою до паркінгу й почала дико озиратися, шукаючи свою машину. На хвильку її розум закляк, і вона навіть забулася, яке в неї було авто. А тоді загадала: тютюново-коричневий «датсан». Одра побачила його — автомобіль стояв у нерухомому тумані, занурившись у нього по самі шини — і поспішила туди. Проте ніяк не могла знайти ключі. Одра копирсалася в сумочці з наростаючою панікою, перебираючи серветки «Клінекс», косметику, дрібні гроші, сонцезахисні окуляри, й пластинки жувальної гумки, змішуючи їх у хаотичний безлад. Вона не помітила ні старого «форда-універсалу», що був припаркований ніс-у-ніс із її орендованим авто, ні чоловіка, який сидів за його кермом. Не помітила, як розчинилися двері побитого «універсалу» і як з авто виліз незнайомець — вона намагалася побороти зростаючу впевненість у тому, що полишила ключі від «датсана» в кімнаті. Але ж вона не могла повернутися, не могла.

Її пальці торкнулися твердого зубчастого металу, що причаївся під коробочкою м’ятних цукерок «Алтоїдс», і вона схопила його з переможним зойком. На одну жахливу мить їй здалося, що це ключі від їхнього «ровера», що стояв у Фліті на парковці біля залізничної станції за три тисячі миль від Деррі, та тоді вона намацала скляний брелок прокатної фірми. Хрипко й поривчасто дихаючи, Одра брязкотіла ключами. Ледь влучила в замок, крутнула. Саме тоді їй на плече лягла рука, і вона заволала… цього разу голосно. Десь у відповідь загавкав пес, і все.

Тверда, як сталь, рука, вп’ялася в її плоть, і незнайомець силоміць розвернув Одру до себе. Обличчя, що зависло над нею, було розпухлим і бугристим. Та очі на ньому сяяли. Коли набряклі губи розкрилися в потворній посмішці, вона помітила, що в чоловіка зламані кілька передніх зубів. Зазубрені пеньки робили його схожим на дикуна.

Вона спробувала заговорити й не змогла. Пальці на її плечі стиснулися сильніше.

— Ти часом у кіно не знімалася? — прошепотів Том Роган.

3 КІМНАТА ЕДДІ

Білл із Беверлі вбралися хутко, без зайвих балачок, і пішли до номера Едді. Дорогою до ліфта вони почули, як десь позаду задзвенів телефон. Приглушений далекий звук.

— Білле, це в тебе?

— М-м-можливо, — сказав він. — М-мабуть, д-д-дзвонить хтось із н-наш-ших.

Він тицьнув у кнопку «↑».

Едді відчинив їм двері. Обличчя в нього було білим та напруженим. Його лівиця висіла під дивним і водночас знайомим кутом.

— Зі мною все гаразд, — мовив він. — Я випив дві таблетки дарвону. Зараз не так кепсько.

Та було зрозуміло, що й не дуже добре: губи, які він стиснув так сильно, що їх було ледь видно, посиніли від шоку.

Білл глянув повз нього й побачив на підлозі тіло. Одного погляду було достатньо, аби зрозуміти дві речі: то був Генрі Баверз, і він помер. Білл обійшов Едді й присів біля тіла. Пляшка «Пер’є» стирчала в животі, скло вгрузло в плоть, затягнувши всередину рвані краї сорочки. Осклянілі очі Генрі були напіврозплющені. Його вишкірений рот був повен крові, що вже почала зсідатися. Пальці скрутилися, наче пташині лапи.

На нього впала тінь, і Білл поглянув угору. Беверлі. Вона дивилася на Генрі з порожнім обличчям.

— А с-скільки в-в-він за н-н-нами ган-нявс-ся…

Вона кивнула.

— Він наче й не постарів. Білле, ти бачиш? Наче зовсім не постарів.

Вона рвучко озирнулася на Едді — той сидів на ліжку. А от Едді постарів. Він здавався старим та змученим. Зламана рука безпорадно лежала в нього на колінах.

— Треба викликати Едді лікаря.

— Ні, — одночасно сказали Білл з Едді.

— Та його ж поранено! Поглянь на його…

— У м-місті нічого н-н-не з-змінилося, — мовив Білл. Він звівся на ноги, взяв Беверлі за руки й подивився в її обличчя. — Щойно м-ми в-в-вийдемо н-на вулицю… щойно в-в-втрутиться м-місто…

— Мене заарештують за вбивство, — понурим тоном проговорив Едді. — Або ж нас усіх затримають. Чи ще щось. А тоді трапиться якийсь нещасний випадок. Одна з тих особливих деррійських випадковостей. Можливо, нас посадять у в’язницю, а помічник шерифа сказиться й перестріляє нас. Можливо, ми потруїмося трупними отрутами або нам спаде на думку повіситись у своїх камерах.

— Едді, та це ж маячня! Це…

— Маячня? Справді? — перепитав він. — Згадай, у якому місті ми знаходимося.

— Але ж зараз ми дорослі! Ви ж не думаєте, що… Тобто він вдерся сюди посеред ночі… напав на тебе з…

— З ч-чим? — поцікавився Білл. — Ти б-бач-ч-чиш н-ножа?

Вона роззирнулася, нічого не побачила, впала на коліна, аби зазирнути під ліжко.

— Не завдавай собі клопоту, — сказав Едді тим самим слабким, свистячим голосом. — Я стукнув його дверима, коли він спробував мене штрикнути. Він впустив ножа, і я зафутболив його під телевізор. Тепер його там нема. Я вже дивився.

— Б-б-беверлі, о-обдзвони реш-шту, — проказав Білл. — Га-га-гадаю, я з-зможу наклас-сти Едді ш-ш-шину.

Беверлі поглянула на нього, затримала погляд, потім звернула очі до мерця на підлозі. Вона подумала, що, коли будь-який полісмен побачить цю картину, йому враз стане все зрозуміло, яким би телепнем він не був. Кімната перетворилася на цілковитий безлад. В Едді зламана рука. А цей чоловік був трупом. Ясно, як Божий день, що це самозахист. А тоді вона згадала про містера Росса. Про містера Росса, який підвівся, подивився, а потім просто згорнув газету й зайшов до хати.

«Щойно ми вийдемо на вулицю… щойно втрутиться місто…»

Це змусило її пригадати малого Білла, хлопчика з блідим, стомленим і напівбожевільним обличчям, Білла, який казав: «Воно — це Деррі. Розумієте? Куди б ми не пішли… коли Воно схопить нас, вони нічого не побачать, нічого не почують, нічого не взнають. Хіба ви не бачите? Краще, що ми можемо зробити — це закінчити те, що розпочали».

Беверлі стояла, дивилася на труп Генрі й думала: «Вони обидва кажуть, що ми знову перетворилися на привидів. Що все повторюється. Геть усе. У дитинстві я змогла з цим змиритися, бо певною мірою діти справді є привидами. Проте…»

— Ти певен? — перепитала вона у відчаї. — Білле, ти певен?

Він сидів на ліжку разом з Едді, обережно мацаючи його руку.

— А т-т-ти — н-н-ні? П-п-після вс-с-сього, що с-с-сьогодні т-т-трапилос-ся?

Так. Усе, що трапилося. Огидний безлад, яким закінчилося їхнє возз’єднання. Гарна старенька жіночка, яка на її очах перетворилася на потворну бабу,

(мій патько був також мій мутер)

низка розповідей у бібліотеці з химерними явищами, які їх супроводжували. Усе це. Та все ж… Її розум відчайдушно волав до неї, щоб вона негайно припинила, щоб прибила цю нісенітницю здоровим глуздом, інакше ще до завершення цієї ночі вони опиняться в Пустовищі й будуть шукати ту насосну і…

— Не знаю, — мовила вона. — Я просто… просто не знаю. Білле, навіть після всього, що трапилося, мені здається, що можна зателефонувати до поліції.

— О-о-обдзвони реш-шту, — повторив він. — П-п-побач-чимо, що вони с-с-скажуть.

— Гаразд.

Спершу вона зателефонувала Річі, потім Бенові. Обидва сказали, що зараз будуть. Жоден не спитав, у чому справа. Вона знайшла в довіднику телефон Майка й набрала його. Відповіді не було. Після дюжини гудків вона поклала слухавку.

— На-на-набери бі-бі-бібліотеку, — сказав Білл.

Він зняв з меншого з двох вікон у кімнаті фіранки, вийняв металеві стрижні й саме сильно примотував їх до руки Едді поясом від халата й шнурком із піжамних штанів.

Перш ніж вона знайшла номер, у двері постукали. Бен із Річі прийшли одночасно: Бен був у джинсах та сорочці, яку навіть заправити не встиг, а Річі у вузьких штанах із сірої бавовни та піжамній сорочці. Його очі з-за окулярів насторожено обвели кімнату.

— Ісусе Христе, Едді, що трапилося з…

— О Господи! — зойкнув Бен, побачивши Генрі.

— Т-т-тихо! — гримнув Білл. — І за-за-закрийте двері!

Не зводячи очей із трупа, Річі зробив, як він сказав.

— Це Генрі? — спитав він.

Бен ступив три кроки до тіла, а потім закляк, наче злякавшись, що мрець його вкусить. Він безпорадно поглянув на Білла.

— Ро-ро-розказуй т-ти, — сказав той до Едді. — К-к-кляте за-за-заїкання чи-чимдалі г-г-гіршає.

Едді коротко переповідав, що трапилося, а Беверлі тим часом знайшла номер Деррійської публічної бібліотеки й подзвонила туди. Вона подумала, що Майк, певне, ліг там спати — у його офісі могла бути канапа. Та вона не очікувала того, що трапилось далі: слухавку взяли після другого гудка, і почувся незнайомий голос:

— Алло.

— Алло, — відказала вона й махнула іншим, щоб затихли. — Можна до слухавки містера Хенлона?

— Хто ви? — спитали на тому кінці.

Вона облизала губи. Білл пронизливо дивився на неї. Бен і Річі озиралися навкруги. Усередині в неї ворухнулася тривога.

— А ви хто? — відрізала вона. — Ви не містер Хенлон.

— Я шеф деррійської поліції Ендрю Редімахер, — відповів чоловік. — Містер Хенлон зараз у Деррійському міському шпиталі. Зовсім недавно його тяжко поранили. А тепер назвіться. Мені треба знати ваше ім’я.

Та ледве вона почула його останні слова, як її охопив шок і почав здіймати її свідомість — вище й вище, аж поза межі її тіла. М’язи в шлунку, ногах та паху розслабилися, вона їх, не відчувала. «Певне, так усе й відбувається, коли всираєшся з переляку. Точно. Просто втрачаєш контроль над м’язами…» — відсторонено думала вона.

— Його сильно поранено? — почула вона свій паперовий голос, і наступної миті Білл уже був поряд, його рука на її плечі, і Бен був там, і Річі, і вона відчула до них вдячність. Вона простягнула вільну руку, і Білл ухопив її. Річі поклав свою долоню на Біллову, а Бен — на долоню Річі. До них підійшов Едді й поклав зверху свою здорову руку.

— Назвіться, будь ласка, — повторив, карбуючи кожне слово, Редімахер, і маленька миршавенька боягузка, яку виростив її батько, яку потім доглядав Том Роган, мало не прожебоніла: «Мене звуть Беверлі Марш, я зараз знаходжуся в деррійському „Таун Хаусі“. Будь ласка, пришліть сюди містера Нелла. У нас тут мертвий чоловік, схожий на хлопчика, і ми дуже налякані».

— Я… Боюсь, що не можу назвати вам своє ім’я, — мовила вона. — Поки що не можу.

— Що вам про це відомо?

— Нічого, — шоковано відмовила вона. — Хто вам таке сказав? Господи Боже!

— Ага, ви завжди телефонуєте в бібліотеку о третій тридцять ночі, — гмикнув Редімахер. — Давайте без цього лайна, юна леді. У нас тут справа про напад, і, судячи з вигляду цього чоловіка, до світанку ми можемо мати на руках уже справу про вбивство. Тож я спитаю у вас ще раз: хто ви така й що вам про це відомо?

Беверлі заплющила очі, міцніше стиснула Біллову руку й промовила:

— Він може померти? Ви ж не просто кажете це, аби мене залякати? Справді може померти? Будь ласка, скажіть.

— Його дуже кепсько поранено. І якщо вас це не лякає, то даремно. А тепер назвіться і скажіть, чому…

Наче уві сні вона побачила, як її рука пливе повітрям й кладе слухавку на важіль. Вона озирнулася на Генрі й відчула такий гострий шок, наче її ляснули холодною рукою. Одне око Генрі заплющилося. Друге, виколоте, так само сочилося каламутною рідиною.

Здавалося, наче Генрі їй підморгує.

4

Річі зателефонував до лікарні. Білл посадив Беверлі на ліжко, поряд з Едді, і тепер вона дивилася у простір перед собою. Вона гадала, що заплаче, та сліз не було. Єдине, що билося в її голові — це бажання, аби хтось накрив Генрі Баверза. Той його погляд-підморгування їй геть не подобався.

За одну шалену мить Річі став репортером «Деррі Ньюз». Йому стало відомо, що на містера Майка Хенлона, міського бібліотекаря, сьогодні вночі було скоєно напад. Чи могла лікарня надати якісь відомості з приводу стану містера Хенлона?

Річі слухав і кивав.

— Так, розумію, пан Керпаскян — як правильно пишеться, з двома «к»? О, справді? Окей. А ви…

Він слухав, настільки поринувши у власну вигадку, що почав рухати пальцем, наче писав у нотатнику.

— Ага… ага… так. Так, розумію. Ну, в таких випадках ми зазвичай посилаємося на «джерела». А пізніше ми можемо… ага… точно! Те, що треба! — Річі добродушно засміявся і змахнув з лоба піт. Знову почав дослухатися. — Гаразд, містере Керпаскян. Так. Я… так, записав — К-Е-Р-П-А-С-К-Я-Н, точно! Це ж чехо-єврейське прізвище, так? Справді?! Дуже… незвичне. Так, авжеж. Добраніч. Дякую.

Він поклав слухавку й заплющив очі.

— Боже! — крикнув він грубим, низьким голосом. — Боже! Боже! Боже!

Річі замахнувся на телефон, наче хотів скинути його зі столика, та потім просто опустив руку. Він зняв окуляри й протер їх сорочкою.

— Він живий, та становище важке, — повідомив він. — Генрі розпанахав його, як різдвяну індичку. Один з ударів розрізав йому стегнову артерію, і в Майка ледве лишилося стільки крові, аби вижити. Він спромігся накласти джгут, і якби не це, медики знайшли б його вже мертвим.

Беверлі розплакалася. Вона ревіла, як дитина, затуливши обличчя обома руками. Деякий час у кімнаті чулися лише її хрипкі схлипи та часте, з посвистуванням, дихання Едді.

— Але Майк не єдиний, кого розрізали, як індичку, — врешті сказав Едді. — Генрі мав такий вигляд, наче побував у дванадцятираундовій м’ясорубці з Роккі Бальбоа[761].

— В-все ще хочеш зв-зв-звернутис-ся до по-по-поліції, Бев?

На нічному столику лежала упаковка «Клінекс», та зараз серветки злиплися й перетворилися на білу вогку масу посеред калюжі «Пер’є». Широким півколом оминувши Генрі, вона зайшла до ванної кімнати, взяла рушник і підставила його під холодну воду. Мокра тканина приємним дотиком зволожила її розпашіле, набрякле обличчя. Вона відчула, що знову може ясно мислити — не раціонально, проте ясно. Зненацька їй сяйнула впевненість, що раціональне мислення може виявитися для них смертельним. Той коп. Редімахер. Він був підозрілим. Та й чому б ні? Ніхто не телефонує до бібліотеки о пів на четверту ранку. Він подумав, що їй щось відомо про напад. І що б він вирішив, якби дізнався, що вона дзвонила з готельного номера, в якому лежав мрець із пляшкою, устромленою в кишки? Що вона й четверо інших незнайомців приїхали до Деррі за день до цього на зустріч старих друзів, а цей чувак раптом вирішив приєднатися? А вона б повірила на його місці? Хоч хтось повірив би? Звісно, вони могли б присмачити свою байку, додавши, що повернулися сюди, аби прикінчити монстра, який жив у каналізаційній системі під містом. Це б точно додало оповідці суворого, переконливого реалізму.

Беверлі вийшла з ванної й поглянула на Білла.

— Ні, — сказала вона. — Ні, я не хочу звертатися до поліції. Гадаю, Едді має рацію: з нами може щось трапитись. Щось смертельне. Та не в цьому річ, — вона обвела всіх поглядом. — Ми присягнули. Біллів брат… Стен… усі інші… а тепер ще й Майк. Я готова, Білле.

Білл подивився на інших.

Річі кивнув.

— Окей, Великий Білле. Спробуймо.

— Шанси в нас гірші, ніж будь-коли, — сказав Бен. — Нас на двоє менше.

Білл промовчав.

— Окей, — Бен кивнув. — Беверлі має рацію. Ми присягнулися.

— Е-е-едді?

— Гадаю, мене знову покатають на ліфто-плечах, еге ж? — слабенько посміхнувся він. — Якщо драбина на місці.

— Цього разу ніхто не жбурлятиметься камінням, — мовила Беверлі. — Вони мертві. Усі троє.

— То як, Білле, йдемо просто зараз? — спитав Річі.

— Т-т-так, — відповів той. — Га-гадаю, ч-ч-час іти.

— Можна дещо сказати? — зненацька поцікавився Бен.

Білл поглянув на нього і широко посміхнувся.

— Д-д-давай!

— Ви, народ, найкращі друзі, яких я тільки мав, — сказав Бен. — І байдуже, як це все обернеться. Я просто… ну, просто хотів, щоб ви це знали.

Він обвів їх поглядом, а вони серйозно, мало не врочисто поглянули у відповідь.

— Я радий, що згадав вас, — додав Бен.

Річі рохнув од сміху. Беверлі захихотіла. Наступної миті вони всі реготали, дивлячись одне на одного, як у старі часи, — попри той факт, що Майк потрапив до лікарні й, мабуть, помирав або вже помер, попри те, що в Едді була зламана (знову) рука, попри те, що надворі стояла темна ніч.

— Скирте, ти такий мастак говорити, що я просто не можу, — ледь вимовив Річі, сміючись і витираючи очі.

— Великий Білле, це він мав стати письменником.

Усміхаючись, Білл сказав:

— І на ц-цій но-но-ноті…

5

Вони взяли позичений Едді лімузин. Річі кермував. Туман пощільнішав і стелився вулицями, наче цигарковий дим, ледь не сягаючи плафонів вуличних ліхтарів. Яскраві зорі сяяли в нічному небі, наче крижані скалки — весняні зорі… Та коли Білл нахилив голову до напівопущеного пасажирського вікна, йому здалося, що в далечині загримів літній грім. Десь там, над обрієм, хтось замовляв дощ.

Річі увімкнув радіоприймач, і з колонок полинув спів Джіна Вінсента[762] — «Бі-Боп-А-Лула». Він натиснув на іншу кнопку й упіймав Бадді Голлі. Натиснув утретє й почув «Літню Нудьгу» Едді Кокрена.

— Хотів би тобі зарадити, синку, але ж ти замалий, щоб голосувати, — промовив низький голос.

— Річі, вимкни, — тихо сказала Беверлі.

Він сягнув рукою до приймача, та вона завмерла на півдорозі.

— Залишайтеся з нами, триває рок-шоу «Річі Тозіер та Трупачки»! — загорлав, зареготав голос клоуна, перекрикуючи овації й гітару Едді Кокрена. — Не чіпай коліща, хай рок грає, ча-ча! Хай співець — не жилець, дорога та сама до ваших сердець! Тож ходіть всі сюди, приєднуйтесь! Тут, унизу, ми крутимо всі-і-і-і хіти! Всі-і-і-і хіти! Та якщо ви не ймете мені віри, просто послухайте нашого гостя, нічного диджея Джорджі Денбро! Тобі слово, Джорджі!

І раптом із радіоприймача почулося рюмсання Біллового брата:

— Ти відправив мене на вулицю, і Воно вбило мене! Я гадав, що Воно сидить у підвалі, Великий Білле, я гадав, що Воно в підвалі, та Воно чигало на мене в дренажному колодязі, і Воно вбило мене, ти дозволив Йому мене вбити, Великий Білле, ти дозволив Йому…

Річі так сильно крутнув вимикач, що він відлетів і впав на килимок для ніг.

— Слухати рок-н-рол у такій глушині — дурне діло, — сказав він. — Я згоден із Бев, не будемо вмикати музику, що скажете?

Ніхто нічого не сказав. У світлі вуличних ліхтарів обличчя Білла здавалося блідим і замисленим. Коли на заході прогримів грім, його почули всі.

6 У ПУСТОВИЩІ

Той самий старий місток.

Річі зупинився біля нього. Вони повиходили з машини, підійшли до дорожнього відбійника — того самого старого відбійника — і поглянули вниз.

Те саме старе Пустовище.

Здавалося, за двадцять сім років краєвид зовсім не змінився. Лише застава з шлагбаумом — єдиний новий елемент — здавалася Біллові несправжньою й ефемерною, як намальований фон або проекція, які використовують у кіно для створення комбінованих зйомок. Покручені деревця й підлісок виблискували в тумані, і Білл подумав: «Гадаю, саме це ми й маємо на увазі, коли говоримо про живучість пам'яті, — це або дещо дуже подібне. Ти бачиш щось у певну мить і під певним кутом, цей образ вивільняє емоції, і вони зринають, наче літак у хмари. Ти бачиш знайому картину ясно, як Божий день, і час втрачає силу. Якщо бажання є ланкою між реальним та уявним світом, то коло замкнулося».

— Хо-хо-ходімо, — сказав він і переліз через загорожу.

Вони почали спускатися за ним, увсебіч летів щебінь та пісок.

Сягнувши підніжжя, Білл автоматично глипнув під місток і посміявся з себе — наразі його велосипед стояв прихилений до стіни Майкового гаража. Здавалося, для Сілвера не було ролі в цій п’єсі, хоча після всього, що трапилося, йому це видалося дивним. Білл повернувся до Бена:

— В-в-веди н-нас, — сказав він.

Бен подивився на нього. «Білле, минуло двадцять сім років, годі мріяти», — прочитав він у тих очах. Та потім Бен кивнув і попрямував у підлісок.

Стежка — їхня стежка — давно заросла, тож їм довелося продиратися крізь зарості глоду, шипшини й такої запашної дикої гортензії, що від того аромату їх мало не нудило. Навколо дрімливо сюрчали цвіркуни, а в темряві плавали світляки — перші гості на цій моторошній літній вечірці. Білл гадав, що діти й досі граються тут, однак вони проторували власні доріжки й потаємні стежки.

Вони вийшли до галявини, на якій колись була їхня хатка-клуб, але тепер вона зникла — всюди поросли кущі та похмурі віргінські сосни.

— Дивіться, — прошепотів Бен і перейшов галявину (у їхній пам’яті вона була досі там, її просто перекрили зарості). Він щось піддів. То були махагонієві двері, які вони знайшли біля сміттєзвалища й потім використали в будівництві хатки-клубу, зробивши з них частину даху. Хтось відкинув їх сюди, і, судячи з їхнього вигляду, вони пролежали так років шість або ж навіть більше. На їхній брудній поверхні отаборилися батальйони різноманітних комах.

— Облиш ті двері, Скирте, — пробурмотів Річі. — Вони старі.

— В-в-веди н-нас, Б-бене, — повторив ззаду голос Білла.

Тож вони рушили до Кендаскіґ слідом за ним, узявши трохи лівіше від зарослої галявини, яку вони не помітили. Шум води поступово зростав, проте вони все одно мало не попадали в Кендаскіґ, перш ніж побачили річку: хащі розрослися, затуливши берег сплутаним живоплотом. Земля обвалилася під Беновими ковбойськими черевиками, але Білл вчасно вхопив його за комір сорочки.

— Дякую, — сказав Бен.

— De nada. Ра-ра-раніше я б п-полетів ра-разом із то-то-тобою. К-куди да-далі? Т-туди?

Бен кивнув і повів їх уздовж берега, продираючись крізь колюче віття ожини й розмірковуючи про те, наскільки легше було торувати собі шлях, коли ти на зріст усього лише чотири фути й п’ять дюймів і можеш просто пригнутися та проскочити під більшістю гілляччя — як під тим, що лишилося в пам’яті, так і під тим, що наразі вповільнювало їхній рух. Та все змінилося. «Хлопчики й дівчатка, сьогодні ми вивчимо, що чим більше все змінюється, тим більше воно інакшає. Той, хто сказав, що чим більше все змінюється, тим певніше воно лишається незмінним, вочевидь, був невиліковним олігофреном. Адже…»

Його нога за щось зачепилася, і він гепнув на землю, мало не вдарившись головою в бетонний циліндр насосної станції. Труба майже повністю сховалася за кущами чорниці. Він звівся на ноги й зрозумів, що колючки полишили на руках і обличчі десятків зо два подряпин.

— А то й три десятки, — промовив він, відчувши, як на шкірі виступила кров.

— Що? — перепитав Едді.

— Пусте, — відказав він і нахилився, аби подивитись, об що він перечепився. Певне, якийсь корінець.

Та ні — то залізна кришка. Хтось її зіштовхнув.

«Ну звісно ж, — подумав Бен. — Ми. Двадцять сім років тому».

Проте до нього дійшло, що це маячня, ще до того, як він побачив блискучий, чистий метал, що прокреслював іржу паралельними рисками. Того дня станція не працювала. Рано чи пізно хтось мав прийти й полагодити насос, а по завершенню роботи покласти кришку на місце.

Він підвівся. Усі п’ятеро зібралися навколо труби й зазирнули всередину. Чулося приглушене крапання води. І все. Річі прихопив з кімнати Едді сірники, і ось він підпалив цілу коробку й кинув її в колодязь. На хвильку вони побачили вогкі стіни труби та мовчазну громаду насосного двигуна. І все.

— Певне, ляду вже давно зняли, — невпевнено сказав Річі. — Не обов’язково її від…

— Її відсунули зовсім недавно, — перебив його Бен. — Принаймні після того, як тут востаннє йшов дощ.

Він узяв у Річі ще одну коробку сірників, запалив один і присвітив свіжі подряпини.

— П-п-під кришкою щось є, — сказав Білл, поки Бен тріпнув рукою, згасивши сірника.

— Що? — спитав Бен.

— В-в-важко с-с-сказати. Щось с-с-схоже на якусь лямк-ку. По-поможіть мені з Pi-річі п-перевернути її.

Вони схопилися за кришку й перекинули її, наче велетенську монету. Цього разу вже Беверлі запалила сірника, і Бен підняв із землі жіночу сумочку. Тримаючи її за лямку, він показав її іншим. Беверлі махнула рукою, аби погасити вогонь, і поглянула в Біллове обличчя. Вона заклякла і стояла, поки сірник не обпік пальці, а тоді впустила його, тихо зойкнувши.

— Білле? Що трапилося? Щось не так?

Білл відчув, як у нього обважніли повіки. Він не міг відвести очей від потертої шкіряної сумочки з довгою лямкою. Зненацька він згадав пісню, яка грала по радіо в підсобці магазину шкіряних товарів, де він купив її для неї, — «Літня ніч у Саусаліто»[763]. Це була абсолютно негадана дивина. З його рота зникла вся слина, язик та піднебіння стали гладенькими й сухими, наче похромованими. Він чув цвіркунів, бачив світлячків і до нього долинав запах великої, порослої зеленню темряви — вони вийшли з-під контролю, і він подумав: «Це ще один фокус, ще одна ілюзія, вона в Англії, і ще один Його дешевий трюк, бо Воно налякане, авжеж, Воно може бути вже не таким самовпевненим, як тоді, коли прикликало їх назад, та й справді, Білле, отямся — скільки ще в світі є шкіряних сумочок із довгими лямками? Мільйон? Десять мільйонів?»

Можливо, й більше. Але така була лиш одна. Він купив її для Одри в магазині шкіряних товарів, коли з приймача в підсобці чулася «Літня ніч у Саусаліто».

— Білле?

На його плече лягла рука Беверлі й потрусила його — десь там, удалині, за двадцять сім років.

— Як звався той гурт, що співав «Літню ніч у Саусаліто»? Річі має знати.

— А, точно, — спокійно сказав Білл у налякане обличчя Річі, який дивився на нього широко розплющеними очима. Він посміхнувся. — «Дізель». Ось що значить згадати все.

— Білле, що сталося? — прошепотів Річі.

Білл закричав. Він вихопив у Беверлі сірники, запалив одного й висмикнув сумочку з рук Бена.

— Господи, Білле, що?..

Він розстебнув сумочку й перевернув її. Те, що з неї посипалося, було настільки характерним для Одри, що він навіть не зміг крикнути, бо йому забрало мову. Серед різного дріб’язку, на кшталт «Клінекс» і жувальної гумки, він побачив бляшанку м’ятних цукерок «Алтоїдс»… і оздоблену коштовностями пудреницю, яку їй подарував Фредді Фаерстоун, коли вона підписала контракт на зйомки в «Мансарді».

— Та-та-там моя дружина, — сказав він, упав навколішки й почав запихати її речі назад до сумочки.

Навіть не задумавшись про це, він змахнув з очей неіснуюче волосся.

— Твоя дружина? Одра? — вираз обличчя в Беверлі був шокованим, очі стали на півобличчя.

— Ц-ц-це її с-с-сумоч-чка. Її ре-речі.

— Господи, Білле, — пробурмотів Річі. — Такого не може бути. Ти ж знаєш…

Він знайшов її гаманець із крокодилячої шкіри. Розкрив його, показав решті. Річі запалив ще один сірник і подивився на обличчя, яке бачив у півдюжині фільмів. Фотографія на каліфорнійських водійських правах Одри була не такою ефектною, та цілком пізнаваною.

— Та Ге-ге-генрі мертвий, і Віктор із Ри-ри-ригайлом також… хто ж її с-схопив? — він зіп’явся на ноги, витріщаючись навкруги знавіснілим, пронизливим поглядом. — Хто її схопив?

Бен поклав руку йому на плече.

— Спустимось й з’ясуємо, га?

Білл подивився на нього, наче не розуміючи, хто перед ним, а потім його очі прояснилися.

— Т-так, — промовив він. — Е-е-едді?

— Білле, мені шкода.

— Ти м-можеш виліз-зти мені на с-спину?

— Колись міг.

Білл нахилився, і Едді правицею обійняв його за шию. Бен із Річі підсадили його і тримали, поки він не схрестить ноги в Білла на животі. Коли Білл незграбно перекинув ногу через край циліндра, Бен помітив, що очі в Едді міцно заплющені… і на хвильку йому здалося, що він чує, як наступає найбридкіше у світі військо, проламуючи собі шлях крізь хащі. Він озирнувся, очікуючи побачити, як ці троє виходять із нетрів, оповитих туманом, проте все, що він почув, — це торохкотіння бамбуку десь за чверть милі звідти. Їхні старі вороги померли.

Білл ухопився за грубий обід бетонного циліндра, намацав ногою перший щабель і почав обережно спускатися, щабель за щаблем, прут за прутом. Едді вчепився в нього смертельною хваткою, і Білл ледве міг дихати. «Любий Боже, її сумочка, як сюди потрапила її сумочка? Та гаразд, не зважай. О Боже, якщо Ти десь є і дослухаєшся до прохань, зроби так, щоб у неї все було добре, не дай їй постраждати через те, що ми з Беверлі вчинили сьогодні й одного літа, коли я був ще хлопчиком… а ще — це був клоун? Це Боб Ґрей її схопив? Якщо це він, то я не знаю, чи навіть сам Господь може їй допомогти».

— Білле, мені лячно, — прошепотів Едді.

Біллова нога торкнулася холодної стоячої води. Він опустився в неї, згадавши це відчуття й сирий запах, згадавши клаустрофобічне відчуття цього місця… і до речі, що тоді трапилося з ними? Як вони тоді наважилися спуститися в дренажну систему, у тунелі? Куди вони пішли, як потім вибралися на поверхню? Він досі нічого з цього не пам’ятав, і всі його думки були лише про Одру.

— І м-м-мені…

Він присів мало не навпочіпки, скривившись від холодної води, що потекла в його штани й намочила яйця, і Едді зліз. Вони стояли у воді, що доходила їм мало не до колін, і спостерігали, як інші Невдахи спускаються по драбині.

1 ВОНО / СЕРПЕНЬ 1958 РОКУ

Трапилося щось нове.

Уперше за цілу вічність щось нове.

Перед появою Всесвіту існувало лише дві речі. Однією було Воно, а іншою — Черепаха. Черепаха був старим та тупим і ніколи не показувався зі свого панцира. Воно думало, що Черепаха, мабуть, здох і був уже дохлим з мільярд останніх років. Навіть якщо не так, він був старим і тупим, і нехай Черепаха виблював увесь Всесвіт, цей факт не скасовував його дурості.

Воно прийшло сюди, на Землю, задовго після того, як Черепаха сховався до панцира, і тут Воно відкрило для себе нову глибину уяви — майже незвідану, майже тривожну. Цей новий рівень уяви робив їжу дуже поживною. Його зуби рвали плоть, закляклу від екзотичних фобій та смачних жахів: вони мріяли про нічних звірів та живі болота і, попри свою волю, вони постійно дивилися в безодню.

Воно живилося цієї ситною їжею та існувало в простому циклі — прокидалося, аби поїсти, а потім засинало, щоб дивитися сни. Воно створило собі місце за своєю подобою, і Воно схвально дивилося на це місце смертевогнями замість очей. Деррі було його приватним загоном, у якому Воно тримало худобу для забою, а жителі Деррі були його вівцями. Час минав, усе лишалося незмінним.

А тоді… ці діти.

Щось нове.

Уперше за цілу вічність.

Вирвавшись назовні в будинку № 29 на Нейболт-стрит із наміром їх прикінчити, Воно відчувало химерну тривогу від того, що вони досі були живі (і та тривога була першим новим відчуттям). І тоді щось трапилося — щось цілком неочікуване, цілком негадане, і форму, яку Воно прийняло, прохромив біль, потужний, завиваючий біль, і на одну мить там промайнув навіть страх, тому що єдиним, що Воно мало спільного зі старим і тупим Черепахою та космологією макровсесвіту за межами крихітного блакитного яйця, було ось що: всі живі істоти мають підкорятися законам подоби, якої вони набирають. Уперше Воно зрозуміло, що його здатність змінювати подобу могла працювати й проти нього також. Раніше ніколи не було болю, ніколи не було страху, і на хвильку йому здалося, що Воно може загинути, — його голова сповнилася могутнім, мерехтливим болем, і Воно ревло, нявчало, репетувало, і якимось чином ті діти втекли.

Та ось вони самі йдуть до нього. Вони увійшли до його володінь під містом, до його царини, і семеро дітей блукали темрявою без ліхтарів або зброї. Тепер Воно їх точно схопить.

Воно зробило значне відкриття в самопізнанні: Воно не хотіло змін або сюрпризів. Йому не хотілося зовсім нічого нового. Йому хотілося тільки їсти, спати й знову їсти.

А за болем та коротким, сліпучим нападом страху в ньому зринула нова емоція (усі справжні емоції були для нього новиною):

злість. Воно вб’є тих дітей, бо, завдяки якомусь дивовижному збігові обставин, вони скривдили його. Воно змусить їх страждати перед смертю, бо на одну коротку мить Воно їх злякалося.

«Тож ходіть сюди, — думало Воно, дослухаючись до їхніх кроків. — Ходіть сюди, дітки, й переконайтеся, що тут, унизу, ми злинаємо… що ми всі злинаємо».

Та все ж Воно не могло позбутися однієї думки: вона поверталася, незважаючи на всі Його спроби від неї відгородитися. Думка була досить простою: якщо все суще витікало з нього (так було відтоді, як Черепаха виригала всесвіт і зомліла в панцирі), то як могла якась істота, що жила в цьому або ж іншому світі, надурити або скривдити його? І байдуже, що то за фокуси, — як таке взагалі можливо?

Тож нарешті ще одна новина явилася йому — цього разу не емоція, а холодна розсудливість: а що, коли все зовсім не так, як йому здавалося, і Воно не одне?

Що, коли було Інше?

Розвинемо думку: що, коли ці діти — агенти того Іншого?

Що, коли… коли…

Воно затремтіло.

Ненависть була новиною. Біль був новиною. Те, що йому стали на заваді, було новиною. Та найжахливішою новиною був страх. Не страх перед дітьми (він минув), а страх того, що Воно не саме.

Ні. Не було жодних Інших. Звісно, що не було. Можливо, оскільки це діти, їхня уява була неймовірно могутньою, і Воно просто недооцінило її. Та тепер вони наближаються, і Воно їх чекає. Вони прийдуть, і одного за одним Воно метне їх у макровсесвіт… у смертевогні своїх очей.

Так.

Коли вони з'являться тут, Воно пожбурить їх, збожеволілих та волаючих, у смертевогні.

2 У ТУНЕЛЯХ / 2:15 ПІСЛЯ ОБІДУ

У Бев та Річі на двох було з десять сірників, але Білл не дозволяв їх запалювати. Поки що в тунелі було досить світла: він міг розрізнити, що відбувалося попереду на відстані чотирьох футів, і поки в нього це виходило, вони заощадять сірники.

Він гадав, що те тьмяне світло просочувалося до каналізації через риштаки й дощоприймачі або навіть крізь круглі отвори в кришках люків. Думка про те, що вони десь під містом, була надзвичайно дивною, проте, звичайно ж, вони вже мали там бути.

Рівень води піднявся. Тричі повз них пропливали мертві тварини — щур, кошеня та роздута блискуча тушка, котра колись могла бути лісовим бабаком. Він почув, як хтось із друзів пробурмотів щось гидливе, коли їх проминула та тушка.

Вода, по якій вони брели, була відносно спокійною, та незабаром це мало скінчитися: попереду чувся лункий безперервний шум, і його джерело було зовсім близько. Звук гучнішав, переростаючи в монотонне ревіння. Труба повертала ліворуч. Вони зайшли за ріг і побачили три інші труби, які вивергали воду у їхню трубу й були розташовані вертикально, як ліхтарі на світлофорі. Їхній же тунель закінчувався тут. Світло в цьому місці було помітно яскравішим. Білл поглянув угору й побачив, що вони знаходяться на дні квадратного каїй’яного колодязя заввишки з п’ятнадцять футів. Зверху його перекривав риштак, і вода відрами лилася вниз, на Невдах. Вони наче опинилися в сільському душі.

Білл безпорадно подивився на ті три труби. Верхня випускала майже чисту воду, хоча він розгледів у ній листя, гілочки й усіляке дрібне сміття: недопалки, обгортки від жуйок тощо. З середньої лилися побутові стічні води. А з нижньої лився сіро-коричневий і грудкуватий потік нечистот.

— Е-е-едді!

Важко переступаючи ногами, Едді підійшов і став поряд з ним. Волосся в нього прилипло до голови. Пов’язка перетворилася на вогку, скрапливу масу.

— У к-к-котру?

Коли треба було щось збудувати, вони зверталися до Бена, коли вагалися, в яку сторону піти, — питали в Едді. Це не обговорювалося й було загальновідомим. Ви опиняєтесь у чужому районі й хочете вийти до знайомої місцевості — звертаєтесь до Едді, і він веде вас, повертаючи то ліворуч, то праворуч і жодного разу не вагаючись, а ви просто хвостиком ідете за ним і сподіваєтесь, що все буде гаразд… і в їхньому випадку це завжди спрацьовувало. Білл якось розповів Річі, що, коли вони з Едді тільки почали гратися в Пустовищі, він, Білл, постійно боявся, що вони заблукають. Та Едді зовсім не переймався й завжди виводив їх, куди обіцяв. «Якби я за-за-загубився в Гайнсвілівському лісі[764], а тоді натрапив на Едді, то м-можна було б не хвилюват-тися, — сказав він Річі. — Він просто з-з-знає. Та-та-татко каже, що є т-такі люди, з к-компасом у голові. Едді о-один із них».

— Я тебе не чую! — крикнув Едді.

— Питаю в к-к-котру?

— Що «в котру»?

Здоровою рукою Едді стискав інгалятор, і Білл подумав, що він зараз більше схожий на ондатру, ніж на хлопчика.

— У к-котру т-трубу треба ліз-зти?

— Залежить від того, куди нам треба, — відповів Едді, і хоча питання було цілком слушне, Біллу захотілося його придушити.

Едді з сумнівом поглянув на три труби. Вони могли пролізти в будь-яку, однак нижня здавалася не такою… принадною.

Білл махнув іншим, щоб підійшли ближче й стали колом.

— Де, блядь, В-в-воно? — спитав він у них.

— Під центром, — не вагаючись, сказав Річі. — Просто під центром міста. Біля Каналу.

Беверлі кивнула. Бен також. І Стен.

— Ма-ма-майку!

— Так, — озвався той. — Воно там. Біля Каналу. Або під ним.

Білл знову повернувся до Едді.

— У к-к-котру?

Едді неохоче показав на нижню трубу… і хоча настрій у Білла погіршився, він був зовсім не здивований.

— Он та.

— Фе, гидота, — скривився Стен. — Срана труба, чудово.

— Ми ж не… — заговорив Майк і раптом замовк.

Він схилив голову, наче дослухався до чогось. У його очах з’явилася тривога.

— Що… — почав було Білл, та Майк приставив до губ палець — цить, мовляв.

Білл теж це почув — якийсь плюскіт. Звук наближався. Кректання й приглушені слова. Генрі досі не відступився.

— Швидше, — сказав Бен. — Ходімо.

Стен поглянув у бік, з якого вони прийшли, а потім поглянув на нижню з трьох труб. Він міцно стиснув губи.

— Ходімо, — кивнув він. — Лайно змивається.

— Стен Відколює Жартик, Наче Бос! — вигукнув Річі. — Вака-вака-ва…

— Та заткнися вже, Річі, — засичала на нього Беверлі.

Білл підвів їх до труби, наморщив носа й поліз досередини. До запаху нечистот, лайна домішувався ще один запах… Підспудний, проте живіший запах. Це був запах звірячого лайна. «Атож, ми рухаємося в правильному напрямку. Воно бувало тут… і часто бувало».

Вони пройшли двадцять футів, і повітря стало зовсім нудотним, мало не отруйним. Він чалапав далі, проштовхуючись крізь субстанцію, що скидалася на болото. Він озирнувся й сказав:

— Н-не ві-ві-відставай, Е-е-едді. Ти м-мені з-знадоб-бишся.

Світло згасло до ледь видимої сірості, яка протрималася зовсім трішки й теж зникла — вони опинилися

(з блакиті мирноти та)

в чорній чорноті. Білл човгав уперед, мало не фізично продираючись крізь сморід і тримаючи одну руку перед собою, а думки гризла тривога про те, що будь-якої наступної миті його пальці намацають грубу шерсть, і в темряві розчахнуться схожі на лампи зелені очі. Кінець буде швидким — пекучий спалах болю, коли Воно знесе йому голову з пліч.

Темнота повнилася звуками, лункими й посиленими. Білл чув, як його друзі плентаються позаду та інколи щось бурмочуть. Чулося булькання й дивні брязкучі стогони. Одного разу між його ніг зненацька проскочив бридкий теплий струмінь, намочивши до стегон його джинси й гойднувши його назад. Едді гарячково вхопив його за сорочку, та через секунду потік ослаб і зник. Ззаду почувся погук Річі, сповнений чорного гумору:

— Білле, здається, нас щойно обісцяв Веселий Зелений Велетень![765]

Білл чув, як вода (або нечистоти) бігла мережею менших труб, що знаходилися в них над головою. Він згадав, як розмовляв про деррійську каналізацію з батьком, і йому здалося, що він знає, в якій вони трубі зараз — вона мала справлятися з перевантаженням системи, яке траплялося під час злив або повеней. Те, що текло над ними, виганялося за межі Деррі й спускалося в ручай Торро та річку Пенобскот. Місту не подобалося зливати власне лайно в Кендаскіґ, бо від нього смердів Канал. Та всі так звані побутові стічні води йшли в Кендаскіґ, а коли труби, якими текли туалетні нечистоти, не справлялися, надлишок зливався в резервну трубу. Як от щойно. А куди вихлюпнули раз, туди вихлюпнуть і вдруге. Він стривожено глянув угору — нічого не було видно, але Білл знав, що зверху в цій трубі мали бути ґрати, і з боків також, тож кожної наступної миті могло…

Він не втямив, що дійшов до краю труби, поки не полетів із неї, відчайдушно розмахуючи руками, безпорадно відновлюючи рівновагу. Він упав на живіт у напівтверду масу, що вкривала долівку за два фути від нижнього краю труби, з якої він щойно вивалився. Щось пропищало й пробігло його рукою. Білл закричав і сів, притиснувши сверблячу руку до грудей — він зрозумів, що то був щур, адже відчув, як його шкірою ковзнув скручений голий хвіст.

Він спробував підвестися й торохнувся головою об низьке склепіння нової труби. Удар був сильним, і Білл знову впав на коліна, а перед очима в темряві вибухнула червона квітка.

— Об-бережно! — почув він власний крик. Його голос загудів у вузькому просторі. — Труба за-закінчується! Е-едді! Т-ти де?

— Тут! — він вимахував рукою перед собою, і його пальці чиркнули Білла по носі. — Білле, поможи мені вилізти, я геть нікого не бачу! Це…

Почувся оглушливий водяний хлюпіт, і Беверлі, Майк та Річі заверещали в унісон. На вулиці, на сонячному світлі звук їхнього тріо міг би видатися кумедним. Але тут, у темряві, у дренажній системі, він був жаским. Раптом усі вони повискакували з труби. Білл схопив Едді у ведмежі обійми, щоб уберегти його руку.

— О Господи, я думав, що втоплюся, — простогнав Річі. — Нас облило з голови до п’ят! Лайно-душ — це офігенно! Білле, треба привести сюди однокласників на екскурсію, можна забити баки містеру Карсонові…

— А після завершення місіс Джиммісон прочитає лекцію про те, як берегти здоров’я змолоду, — сказав Бен тремтливим голосом.

Усі пронизливо засміялися. Коли регіт почав ущухати, Стен зненацька гірко заплакав.

— Гей, чуваче, — мовив Річі, намацуючи липку спину друга. — Чуваче, ми зараз усі рознюняємося.

— Я в порядку! — голосно сказав Стен, досі рюмсаючи. — Страх я ще можу терпіти, але я ненавиджу бруд і просто дурію, коли не знаю, де я…

— Й-як га-га-гадаєш, сі-сірники ш-ще на ш-ш-щось го-годяться? — спитав Білл у Річі.

— Я віддав їх Бев.

Білл відчув, як у мороці його торкнулися пальці, і всунули йому в руку паперову коробочку сірників. Вони здавалися сухими.

— Я тримала їх під пахвою, — мовила Беверлі. — Може, ще сухі. Все одно спробуй.

Білл висмикнув із коробки сірник і черкнув ним об запалювальну смужку. Сірник загорівся, Білл підняв його вище. Друзі стояли, притулившись одне до одного, і мружилися на яскравий, миготливий вогник. Вони були заляпані, вимащені лайном і всі здавалися зовсім юними та вкрай переляканими. Позаду них виднілася каналізаційна труба, з якої вони вигулькнули хвилину тому. Прохід, у якому вони зараз стояли, був іще вужчим — труба розходилася в обидві сторони, а її долівка була встелена шаром екскрементів. А ще…

Він зойкнув і впустив сірника, бо йому обпекло пальці. Відтак прислухався й почув звуки швидких потоків води, лунке скрапування; періодично спрацьовували клапани, випускаючи надлишок нечистот, що ревли, несучись до Кендаскіґ, яка лишилась десь далеко позаду. Генрі та його друзяк було не чутно. Поки що.

— Правор-руч ві-від ме-мене ле-леж-ж-жить т-т-труп, — стиха проказав він. — П-приблизно з-з-за десять ф-футів од н-нас. Гадаю, ц-це Па-па-па…

— Патрік? — спитала Беверлі голосом, що бринів на межі істерики. — Це Патрік Гокстеттер?

— Т-т-так. За-запалити ще одного с-сірника?

— Маєш запалити, Білле, — озвався Едді. — Якщо я не побачу, куди повертає труба, я не знатиму, в який бік іти.

Білл запалив сірника. У його світлі всі побачили зелену, роздуту штуку, яка колись була Патріком Гокстеттером. Наче старий приятель, мрець страхітливо шкірився до них, та лише половиною обличчя — ним гарно поласували каналізаційні щури. Книги, які Патрік узяв на літнє читання, були розкидані довкола, й тепер вони так розбухли від вологи, що скидалися на товстенні словники.

— Господи, — прохрипів Майк, вибалушивши очі.

— Я знову їх чую, — сказала Беверлі. — Генрі та інших.

Певне, акустика також донесла її голос до забіяк, бо наступної миті Генрі так гучно заволав у лайно-трубу, наче стояв просто перед нею.

— Ми вас упіймаємо-о-о!..

— Ага, ходіть сюди! — крикнув до них Річі. Його очі сяяли, як у лихоманці. — Давай, бананоногий! Тут геть як у плавальному басейні «ХАДЮ»![766] Давай!..

А тоді крізь трубу до них долинуло несамовите, сповнене жаху й болю верещання, що вогник сірника затріпотів і згас у Білла в руках. Його обгорнула рука Едді, і Білл обійняв друга (його тіло тремтіло, як гілочка в бурю), а з іншого боку до нього притиснувся Стен. Крик наростав, гучнішав… а потім почулася лайка, гучний тріск, і волання обірвалось.

— Щось схопило одного з них, — задихаючись, промовив у темряві настраханий Майк. — Щось… якась потвора… Білле, нам треба забиратися звідси… благаю…

Білл чув, як трубою до них дерся, біг, спотикався хтось з уцілілих задирак — один або двоє, через відлуння важко було вгадати точно.

— Ку-куди, Е-едді? — випалив Білл. — У й-який б-бік?

— У якому боці Канал? — перепитав Едді, здригаючись у його руках.

— Так!

— Праворуч. Повз Патріка… або через нього, — раптом його голос посуворішав. — Мені байдуже. Разом із тими покидьками він зламав мені руку. А потім харкнув мені в обличчя.

— П-пішли, — сказав Білл, озирнувшись на трубу з нечистотами. — П-по одному! Т-тримайтесь од-дин за одного, як ми-минулого р-р-разу!

Він почав намацувати дорогу, зціпивши зуби й черкаючи правим плечем слизьку керамічну поверхню труби, тримаючись подалі від Патріка, щоб не наступити на нього… або в нього.

Тож вони занурювалися в чорноту під шум води, поки на поверхні гуляла й гула буря, даруючи Деррі передчасну темряву — темряву, яка ревла вітром, стріляла електричними іскрами й тріщала деревами, які валилися додолу з передсмертними криками доісторичних тварин.

З ВОНИ / ТРАВЕНЬ 1985 РОКУ

Вони знову наближалися до Нього, та хоча все йшло приблизно так, як Воно передбачало, повернулося те, чого Воно не очікувало — страх, що зводив з розуму, болючий страх… відчуття Іншого. Воно ненавиділо цей жах, накинулося б і зжерло його, якби могло… та боязнь танцювала поза межами Його досяжності, знущалася з Нього, і Воно могло вбити його, лише позбувшись їх.

Та ясна річ, Воно не мусило боятися: вони постаршали, а їхня чисельність зменшилася з сімох до п’яти. П’ять — це число сили, але в нього не було містичної, чарівної потужності сімки. Так, Його попихач не вбив бібліотекаря, та невдовзі бібліотекар помре в лікарні. Пізніше, якраз перед тим як спалахне світанок, Воно пошле санітара з кепською звичкою до пігулок, аби він прикінчив бібліотекаря раз і назавжди.

Жінка письменника була тепер з Ним, жива, та не зовсім — її розум був знищений з першого ж погляду на те, яким Воно було насправді, без масок та блискіток; блискіток, які, звісно ж, були всього лише люстерками, що віддзеркалювали й показували настраханому глядачеві найгірше, що чаїлося в його або її мізках, геліографуючи [767] образи, наче дзеркало, яке відбиває сонячне сяйво прямо у вибалушені, довірливі очі й випалює їхню сітківку.

Зараз розум дружини письменника був із Ним, у Ньому, за межами макровсесвіту; у темряві, поза досяжністю Черепахи; у віддаленому регіоні, поза межами всіх земель.

Вона була в Його оці, в Його розумі.

Вона літала серед смертевогнів.

О, ті блискітки були прецікавими штукенціями. Візьмемо, наприклад, Хенлона. Він, мабуть, не пам’ятає, принаймні не свідомо, проте його мати могла б розповісти йому, звідки взявся той птах на ливарні. Коли він був шестимісячним немовлям, мати полишила його в люльці на подвір’ї біля дому, а сама пішла розвішувати білизну та пелюшки. Вона прибігла, зачувши його вереск. На край колиски сіла велика ворона й клювала малюка Майкі, наче зла потвора з дитячої казочки. Він волав від болю й жаху і не міг прогнати птаха, який почув легку здобич. Вона вдарила ворону кулаком і відігнала її, а потім побачила, що на рученятах Майка в двох-трьох місцях виступила кров, і відвезла його до лікаря Стіллвегона, аби той зробив йому щеплення від правця. Углибині душі Майк завжди пам’ятав це (крихітне дитя, велетенський ворон), тож коли Воно явилося йому, Майк знову побачив птаха-гіганта.

Та коли його лакей, чоловік дівчинки з минулого, привів жінку письменника, Воно не напнуло маски — Воно не одягалося, коли було в себе вдома. Чоловік-лакей глипнув на нього й упав замертво від шоку — обличчя в нього посіріло, очі набрякли від крові, що чвиркнула з дюжини місць у його мозку. Жінка письменника видала одну потужну, сповнену жаху думку — О ЛЮБИЙ БОЖЕ, ВОНО ЖІНОЧОЇ СТАТІ, — а потім усі думки припинилися. Вона запливла в смертевогні. Воно спустилося зі свого сідала й подбало про її фізичні залишки, відклало їх на потім, Воно поласує ними трохи згодом. Зараз Одра Денбро, закутана в шовк, висіла посеред усього — її голова прихилилася до плеча, великі скляні очі дивилися в порожнечу, ноги звисали донизу.

Та в них досі ще лишилося трохи могутності. Вона зменшилася, та нікуди не ділася. Вони прийшли сюди лише дітьми, і якимось чином, усупереч усьому, що мало трапитись, усьому, що могло статися, вони скривдили його, завдали йому великого болю, мало не вбили його, змусили його втекти, сховатися глибоко під землю, і Воно зачаїлося там, поранене, сповнене ненависті й тремтяче в дивній крові, що розтікалася навколо нього.

Тож, коли так просите, ось вам ще одна нова річ: уперше за всю його безкінечну історію Воно мусило скласти план, адже вперше Воно побоялося просто взяти з Деррі, з його особистого загону, те, що хотіло.

Воно завше чудово харчувалося дітьми. Більшість дорослих можна було використати, та навіть так, що вони цього не помічали, до того ж за багато років Воно якось поласувало кількома — в дорослих були свої страхи, і їхні залози також можна було розбурхати, аби вони відкрилися, затопили хімікатами жаху їхні тіла, присмачили їхнє м'ясо. Та загалом ці страхи були надто складними. Фобії дітей були простішими й зазвичай набагато потужнішими. Дитячі страхи можна було прикликати, набувши однієї подоби… а коли була потрібна приманка, то що ж — яке дитя не любить клоунів?

Воно здогадувалося, що якимось чином ці діти обернули проти нього його ж зброю, що завдяки об’єднанню сімох розумів із напрочуд могутньою уявою, його випадково (звісно, що не спеціально, і точно не за допомогою вказівок Іншого) затягнули в зону великої небезпеки. Якби Воно відловило їх поодинці, кожен із цих дітей став би його обідом, і Воно вбило б їх одного за одним, приваблене їхніми мізками, як лева приваблює запах зебри біля водопою. Та разом вони відкрили грізний секрет, про який не знало навіть Воно: у віри був інший бік. Коли в середньовіччі десять тисяч селян створюють вампіра самою впевненістю в його існуванні, знайдеться бодай один (скоріше за все, дитина), який вигадає кілок; котрим можна того вампіра здолати. Та кілок — то лише дурне дерево, а розум — ось той молот, що вганяє його в серце потвори.

Та врешті-решт Воно втекло й сховалося на глибині, а виснажені, перелякані діти вирішили не переслідувати його, коли Воно було найуразливішим. Вони вирішили повірити в те, що Воно здохло або здихає, і відступилися.

Воно знало про їхню клятву, знало, що вони повернуться, так само, як лев знає, що зебра все одно повернеться до струмка на водопій. Воно почало будувати плани, ще коли засинало. Коли Воно прокинеться, Його рани вже загояться, сили відновляться, а от їхнє дитинство спливе, як віск зі свічки. Колишня сила їхньої уяви ослабиться й затупиться. Їм не будуть ввижатися піраньї в Кендаскіґ, вони не уявлятимуть, що коли наступити на тріщину в хіднику, то справді зламаєш хребет матері, або коли задавиш сонечко, що сіло тобі на ногу, то тієї ж ночі твій дім спалахне. Замість цього вони віритимуть у страховку. Замість цього вони віритимуть у вино до вечері — хороше, та не надто дороге, от як «Pouilly-Fuisse» вісімдесят третього року (і, офіціанте, хай воно трохи подихає,[768] гаразд?). Натомість вони віритимуть, що «Роледс»[769] поглинають шлункової кислоти в двадцять сім разів більше за власну масу. Натомість вони віритимуть у громадське телебачення, у Гері Гарта,[770] у те, що пробіжки запобігають серцевим нападам, а відмова від червоного м’яса — колоректальному раку. Коли йтиметься про те, щоб як слід потрахатися, вони віритимуть лікарці Рут,[771] а Джеррі Фолвеллу[772] — коли захочуть урятувати свої душі. Щороку їхні мрії зменшуватимуться. А коли Воно прокинеться, то прикличе їх назад, назад, бо страх породжував лють, а лють жадала помсти.

Воно прикличе їх, а потім прикінчить.

Та тепер, коли вони наближалися, страх теж повернувся. Вони виросли, їхня уява послабшала, та не настільки, як йому гадалося. Коли вони об’єдналися, Воно відчуло зловісне, тривожне збільшення їхньої сили, і вперше Воно замислилося, чи не помилилося.

Та нащо себе накручувати? Гральні кубики вже кинуто, і не всі знаки такі вже й погані. Письменник майже здурів через дружину, і це добре. Адже він був серед них найсильнішим — якимось чином за всі ці роки він підготував свою уяву для сутички з ним, а коли письменник здохне і його нутрощі випадуть із тіла, коли їхній безцінний «Великий Білл» помре, інші одразу ж потраплять до його лап.

Воно ласо попоїсть… а потім, напевне, Воно знову заляже на глибину. І задрімає. На деякий час.

4 У ТУНЕЛЯХ / 4:30 НОЧІ

— Білле! — гукнув Річі в лунку трубу.

Він рухався так хутко, як тільки міг, та все одно не достатньо швидко. Річі згадав, що, коли вони були дітьми, вони йшли цією трубою, яка вела від Пустовища, ледь пригнувшись. А тепер він просувався поповзом і труба здавалася надзвичайно вузькою. Його окуляри постійно сповзали на кінчик носа, і Річі знову й знову повертав їх на місце. Він чув позаду себе Бев із Беном.

— Білле! — прогорлав він ще раз. — Едді!

— Я тут! — почувся голос Едді.

— Де Білл?! — крикнув Річі.

— Попереду! — відгукнувся Едді. Тепер він був зовсім близько, і Річі радше відчув його, ніж побачив. — Він не хоче чекати!

Річі стукнувся головою в його ногу. За хвильку голова Беверлі штовхнула його в зад.

— Білле! — заволав Едді на всю горлянку. Труба підхопила його вереск і пожбурила його назад з такою гучністю, що в нього заболіли вуха. — Зажди нас, Білле! Ми маємо йти разом, хіба ти забув?!

— Одро! Одро! Де ти?! — долинула до них слабка луна.

— Великий Білле, щоб ти сказився! — тихо вилаявся Річі.

У нього злетіли окуляри. Він матюкнувся, намацав їх, надягнув; з них скрапувала смердюча рідина. Він набрав повні легені повітря й знову загорлав:

— Ти загубишся без Едді, придурку довбаний! Зажди! Зажди нас! Чуєш мене, Білле?! ЗАЖДИ НАС, ТРЯСЦЯ ТВОЇЙ МАТЕРІ!

Нестерпна тиша у відповідь. Здавалося, ніхто навіть не дихав. Річі чув лише далеке скрапування води; цього разу в трубі було сухо, лише інколи траплялася застояна калюжа.

— Білле! — він запустив у волосся тремтливу руку й проковтнув сльози. — НУ Ж БО… БУДЬ ЛАСКА, ЧУВАК! ЗАЖДИ! БЛАГАЮ!

Ще слабше, ніж минулого разу, почулося: «Я чекаю». Біллів голос.

— Дякувати Богу за маленькі поступки, — прошепотів Річі. Він ляснув Едді по дулі. — Вперед.

— Не знаю, чи довго ще зможу так повзти на одній руці, — сказав Едді, вибачаючись.

— Байдуже, лізь, — відмовив Річі, й Едді рушив далі. Змарнілий, виснажений Білл чекав на них у колодязі, на одній стіні якого було три отвори, що розташувалися один над одним, наче ліхтарі згаслого світлофора. Там було вдосталь місця і вони позводилися на ноги.

— Он там, — сказав Білл. — К-крис. Та Ри-ри-ригайло.

Вони роззирнулися. Беверлі застогнала, і Бен обійняв її за плечі. Скелет Ригайла Хаґґінса, одягнений у зотліле лахміття, здавався більш-менш цілим. А от залишкам Віктора бракувало голови. Білл поглянув у інший бік тунелю й побачив вишкірений череп.

Онде він, онде його голова. «Хлопці, треба було відступитися», — подумав Білл і здригнувся.

Ця секція дренажної системи занепала, і Річі здалося, що причина була зрозумілою. Її роль узяли на себе різноманітні очисні споруди. У певний момент, поки всі вони були зайняті тим, що вчилися, як голитися, керувати автомобілем, курити, трахатися й займатися іншим кльовим лайном, з’явилося Управління з охорони навколишнього середовища[773], і Воно вирішило, що зливати побутові стічні води (навіть якщо в них не було лайна) у річки з ручаями було ай-я-я як погано. Тож ця частина каналізації почала потихеньку хиріти, і тіла Віктора Кріса та Ригайла Хаґґінса хиріли разом із нею. Подібно до Загублених Хлопчиків Пітера Пена, Віктор із Ригайлом уже ніколи не виростуть. Це були скелети двох хлопчиків у пошматованих футболках, що зогнили на ганчір’я. На грудній клітці Віктора, мов на покрученому ксилофоні, розрісся мох, і його мацаки обплели орла на пряжці його військового ременя.

— Їх ухопив монстр, — тихо промовив Бен. — Пам’ятаєш? Ми чули, як це сталося.

— Одра мертва, — голос у Білла був механічним. — Я це знаю.

— Нічого ти такого не знаєш! — так люто крикнула Беверлі, що Білл сіпнувся й поглянув на неї. — Та тобі достеменно відомо, що загинуло багато інших людей, і більшість із них були дітьми.

Вона підійшла до нього й вперла руки в боки. Обличчя й шкіра в неї на руках були вимащені грязюкою, волосся сплуталося від бруду й пилюки. У Річі відпала щелепа — вона виглядала неймовірно.

— І ти знаєш, хто їх повбивав, — гримнула вона.

— Н-не тр-треба було їй ка-ка-казати, куди я й-їду. Нащо я це зробив? Навіщо?..

Її руки метнулися до нього й вхопили за сорочку. Річі зачудовано дивився, як вона його трусила.

— Досить! Ти знаєш, чому ми тут! Ми поклялися, і ми це зробимо! Чуєш мене, Білле? Загинула — значить, загинула… а Воно — ні! Ти потрібен нам. До тебе доходить? Потрібен! — сльози текли її щоками. — Тож отямся й захищай нас! Або ти отямишся і битимешся разом з нами, або жоден з нас не виживе!

Він довго дивився на неї і мовчав. Річі зловив себе на тому, що постійно крутить у голові одну думку: «Давай, Білле. Давай, давай…»

Білл обвів поглядом решту Невдах і кивнув.

— Е-едді!

— Я тут, Білле.

— Па-пам’ятаєш, як-ка труба?

Едді показав на отвір позаду Віктора й сказав:

— Он та. Здається зовсім вузькою, еге ж?

Білл кивнув.

— Уп-упораєшся? Уп-упораєшся з по-поламаною рукою?

— Заради тебе — так.

Білл усміхнувся смертельно втомленою посмішкою — найстрашнішою з тих, що доводилося бачити Річі.

— В-вед-ди, Е-едді. П-покінчимо з цим.

5 У ТУНЕЛЯХ / 4:55 РАНКУ

Поки вони повзли, Білл нагадав собі про те, що труба різко обривається, та однаково здивувався: однієї миті його руки шурхотіли кіркою сухого лайна, а наступної — втратили опору й ковзнули повітрям. Він заточився вперед і автоматично перекотився, приземлившись на плече, — воно вдарилося об долівку з болючим хрустом.

— Об-бережно! — почув він власний крик. — Труба обривається! Е-е-едді?

— Я тут! — одна його рука черкнула Білла по лобі. — Допоможеш мені?

Він обійняв Едді й витягнув його назовні, намагаючись не зачепити ушкоджену руку. Далі з’явився Бен, потім Бев, а за нею — Річі.

— Р-річі, у т-тебе лишися сі-сі-сірники?

— У мене є, — сказала Беверлі. Білл відчув, як у темряві вона торкнулася його руки і всунула йому в долоню коробку сірників. — Тут усього вісім-десять, та в Бена є ще. Прихопив із кімнати.

— Ти тримала їх під п-пахвою, Б-бев?

— Цього разу ні, — відповіла вона й обійняла його в темряві. Він обійняв її у відповідь, намагаючись всотати спокій і розраду, якими вона так прагнула поділитися.

Він обережно, з ніжністю розімкнув обійми та запалив сірника. Могутність пам’яті була незнищенною — вони всі одночасно зиркнули праворуч. Залишки тіла Патріка Гокстеттера й досі лежали там, посеред зарослих штукенцій, які, певне, колись були його книгами. Єдиною впізнаваною річчю в тій купі було півколо зубів; у двох чи трьох із них виднілися пломби.

Поряд лежало ще щось. Блискуча кругла річ, ледь помітна в миготливому світлі.

Білл тріпнув рукою, загасивши сірника, й запалив ще один. Він нагнувся й підібрав той предмет.

— Обручка Одри, — сказав він порожнім, безбарвним голосом.

Сірник догорів і згас.

У темряві він надягнув обручку.

— Білле? — невпевнено мовив Річі. — У тебе є бодай найменше уявлення…

6 У ТУНЕЛЯХ / 2:20 ПІСЛЯ ОБІДУ

скільки вони блукали тунелями відтоді, як полишили місце, де лежало тіло Патріка Гокстеттера, та Білл був певен, що ніколи не знайде дороги назад. У його голові кружляли батьківські слова: «Там можна блукати цілими тижнями». Якщо їх зрадить відчуття напрямку Едді, Воно не знадобиться їх убивати, бо вони блукатимуть до самої смерті… або ж потраплять не до тих труб і потонуть, наче щури в дощовому відрі.

Та, здавалося, Едді зовсім не переймався. Час від часу він просив Білла запалити сірника з їхнього куцого запасу, замислено озирався, а тоді рушав далі. Немов навмання він завертав то праворуч, то ліворуч. Інколи труби були такими здоровенними, що Білл не міг дотягтися до верху, навіть ставши навшпиньки. Інколи їм треба було пересуватися навколішки, а одного разу вони пластували на животах якихось жаских п’ять хвилин (а за відчуттями це тривало годин зо п’ять) — Едді плазував попереду, а решта повзли за ним, раз по раз торкаючись носом п’яток того, хто ліз попереду.

— Та Білл був цілком певен в одному: якимсь чином вони пробралися в занехаяну секцію деррійської каналізації. Робочі труби лишилися або позаду, або зверху. Ревіння води стишилося до віддаленого грому. Ці труби були старшими — не з обпеченої кераміки, а зі схожої на глину речовини, що обсипалася від дотику й інколи сочилася цівками смердючої рідини. Запах людського калу — цей міцний запах газів, що прагнув їх задушити, — поступово зник, та його замінила інша, значно гірша смердота… жовта й стародавня.

Бен подумав, що це був запах мумії. Едді здавалося, що тхне прокаженим. Річі гадав, що так смердить, коли тліє найдревніша у світі фланелева куртка — куртка лісоруба, дуже велика куртка… мабуть, розміром якраз годяща для Пола Баньяна. Для Беверлі то був запах шухляди з батьківськими шкарпетками. Стену Юрісу пригадалося страхіття з раннього дитинства — навдивовижу єврейська згадка, як для хлопчика, в якого було найпримарніше уявлення про те, що значить бути євреєм. Йому тхнуло глиною, замішаною на олії, і цей сморід змусив його подумати про безротого й безокого демона, що звався Големом, — глиняну людину, яку в середньовіччі начебто зліпили євреї-вигнанці, аби порятуватися від гоїв, які пограбували їх, зґвалтували їхніх жінок та змусили їх полишити свої домівки. Майк подумав про сухий запах пір’я в покинутому гнізді.

Коли Невдахи нарешті сягнули кінця тієї вузької труби, вони повислизали з неї, наче вугри, і попадали в жолоб ще одного тунелю, який перетинав попередній під тупим кутом, і виявилося, що вони знову можуть стати на ноги. Білл порахував голівки сірників у коробці. Чотири. Його губи стиснулися в бліду лінію, і він вирішив не казати іншим, як мало світла в них лишилося… не казатиме, поки не виникне нагальної потреби.

— Й-й-як справи, на-народ?

Вони пробурмотіли щось у відповідь, і Білл кивнув у темряві. Відтоді як Стен заплакав, не було ні сліз, ні паніки. Це добре. Він намацав їхні руки, і деякий час вони просто стояли в пітьмі, заряджаючись від того дотику й водночас підживлюючи одне одного. Біллові сяйнуло чисте, радісне та чітке відчуття того, що якимось чином вони разом були дечим більшим, ніж просто семеро дітей — вони об’єдналися в одне, ще могутніше ціле.

Він запалив один із цих сірників, і вони побачили вузький тунель, що похило тягнувся далі, вниз. Зверху труба була затягнута павутинням, яке в деяких місцях порвалося й звисало запилюженими торочками. Від погляду на нього Білла мимоволі охопив дрож. Долівка була сухою, густо встеленою древньою пліснявою, яка могла колись бути листям, грибком… або якимось давнім гівном. Трохи далі він побачив купу кісток посеред залишків зеленого ганчір’я. Те лахміття могло колись бути гумованою тканиною, з якої робили робочий одяг. Білл уявив працівника каналізаційної або водопостачальної служби, який заблукав, дочвалав сюди, а тут натрапив на…

Вогник затремтів. Білл нахилив сірника, аби світла вистачило ще хоч на трохи.

— Т-т-ти з-знаєш, д-д-де ми? — спитав він в Едді.

Його друг показав у кінець похилого тунелю.

— Канал у тому боці, — сказав він. — Менш ніж за півмилі звідси, якщо ця фігня не поверне в іншому напрямку. Гадаю, зараз ми саме під Горбатим Пагорбом. Проте, Білле…

Сірник обпік пальці, і Білл випустив його. Вони знову занурилися в пітьму. Хтось (Біллові здалося, що Беверлі) зітхнув. Та перш, ніж сірник згас, він помітив занепокоєність на обличчі Едді.

— Що? У ч-чому справа?

— Ми під Горбатим Пагорбом — тобто справді під ним. Ми вже довго спускаємося. Ніхто й ніколи не прокладає каналізаційні труби на такій глибині. Коли ти риєш таку яму, це вже зветься шахтою.

— Як гадаєш, Едді, на якій ми зараз глибині? — спитав Річі.

— Десь чверть милі, — відказав той. — Може, й глибше.

— Господи, помилуй, — прошепотіла Беверлі.

— Хай там як, та це вже не дренажні труби, — озвався Стен. — Навіть по запаху чути. Тхне дай Боже, та це не каналізаційний сморід.

— Краще б я лайно нюхав, — мовив Бен. — Смердить так, наче…

З труби, яку вони щойно проповзли, до них долинув крик, і від того звуку в Білла на потилиці волосся стало дибки. Вони скупчилися, вхопившись одне за одного.

— …переловимо вас, сучі діти! Переловимо ва-а-а-а-а-а-ас!..

— Генрі, — видихнув Едді. — Боже милий, він досі женеться за нами.

— Мене це не дивує, — сказав Річі. — Деякі люди надто тупі, аби відступитися.

Вони чули приглушене хекання, шаркання черевиків, шелест одягу.

— …ва-а-а-а-а-а-а-а-ас!

— Хо-ходімо, — сказав Білл.

Вони рушили далі, цього разу по двоє — лише Майк ішов позаду сам: Білл з Едді, Річі з Бев, Бен зі Стеном.

— Як гадаєш, Г-генрі да-да-далеко?

— Важко сказати, Великий Білле, — відповів Едді. — Надто сильне відлуння, — він стишив голос. — Ти бачив ту купу кісток?

— Т-т-так, — озвався Білл так само тихенько.

— Серед одягу я помітив пасок для інструментів. Гадаю, то хтось із відділку водопостачання.

— Н-н-напевне.

— Як гадаєш, чи далеко ще до…

— Н-не з-з-знаю.

Здоровою рукою Едді взяв Білла за передпліччя.

Мабуть, минуло хвилин із п’ятнадцять, коли вони почули, як у темряві до них щось наближається.

Річі закляк на місці. Мороз пройняв усе його тіло. Зненацька він перетворився на трирічну дитину. Він дослухався, як щось рухалося з чвакотливим шурхотінням, — звук наближався, наближався до них — дослухався до схожого на посвист гілляччя звуку, що супроводжував той рух, і ще до того, як Бен запалив сірника, він знав, що то таке.

— Око! — загорлав він. — Боже, це Повзуче Око!

Протягом однієї секунди інші не розуміли, що вони бачать (у Беверлі склалося враження, що батько знайшов її, знайшов навіть тут, а уявою Едді майнув образ Патріка Гокстеттера, котрий повернувся до життя і якимсь чином обійшов їх та вигулькнув попереду), та крик Річі, його впевненість окреслила силует, що сунув до них. Вони побачили те, що бачив Річі.

Велетенське Око заповнило тунель — Око зі скляною чорною зіницею завширшки з два фути та болотяно-карою райдужною оболонкою. Очне яблуко було помережане червоними, ритмічно пульсуючими венами. Желеподібне страхіття без вій та повік рухалося на підкладці з мацаків, поверхня якої скидалася на відкриту рану. Щупальця мацали крихку поверхню труби й впиналися в неї, наче гаками, й у мерехтливому світлі сірника Біллові здалося, наче Око якимось чином відростило собі потворні пальці й підтягувалося на них, посуваючись до Невдах.

Воно тупо витріщалося на них зі скаженою жадобою. Сірник згас.

Білл відчув, як у темряві ті схожі на гілля мацаки почали пестити його кісточки, його гомілки… та не міг поворухнутися. Тіло намертво заклякло. Він відчував, як Воно наближалося; чув пульсацію крові, що зволожувала Його мембрани; шкіру обдавало жаром, який Воно випромінювало. Він уявив Його липкий дотик, та однаково не міг закричати. Навіть тоді, коли нові щупальця обплутали його поперек, зачепилися за петельки джинсів та потягли вперед, він не міг закричати або поворухнутися. Здавалося, наче все його тіло охопила мертвотна сонливість.

Один мацак обгорнувся навколо вуха Беверлі й зненацька затягнувся, наче петля. Вибухнув біль, і вона застогнала й почала пручатися, та щупальце потягнуло її до Ока, неначе Беверлі вхопила розлючена стара вчителька й волокла за собою в куток класної кімнати, аби надягти їй на голову блазенський ковпак і посадовити на табурет. Стен із Річі позадкували, та тепер навколо них шепотів та звивався цілий ліс невидимих мацаків. Бен обхопив Беверлі й спробував відтягти її назад. Вона схопилася за його руки з панічною міццю.

— Бене… Бене, Воно схопило мене…

— Ні, не схопило… Зажди… Я звільню тебе…

Щосили він рвонув Беверлі на себе, і вона заверещала від болю, що прохромив її вухо. Потекла кров. Сухе й цупке щупальце пройшлося Беновою сорочкою, завмерло, а потім болючим вузлом скрутило йому плече.

Білл виставив руку, і вона вляпалася в податливу, клейку вологу. «Око! — закричав його мозок. — О Боже, моя рука в Оці! Боже! О любий, милий Боже! Око! Моя рука в Оці!»

Він заборсався, та мацаки невблаганно тягли його вперед. Кисть руки вгрузла у вологий, невситимий жар. Далі пішло передпліччя. Аж ось він занурився в Око по самий лікоть. Ще мить — і він усім тілом припаде до липкої склери й тієї ж секунди збожеволіє. Він несамовито пручався, гамселячи по вологих м’язах вільною рукою.

Поки його друзі відбивалися від Ока, Едді стояв, наче сновида. Він чув здавлені зойки та шум боротьби. Він відчував, як навколо нього шмигали мацаки, та досі жоден із них його не зачепив.

«Біжи додому! — скомандував голос у його голові. — Біжи до мамці, Едді! Ти знайдеш дорогу!»

Білл закричав у пітьмі — то був пронизливий, відчайдушний звук, за яким почулися плюскіт із хлюпанням.

Параліч Едді розлетівся на друзки — Воно хотіло забрати Великого Білла!

— Ні! — загорлав Едді.

То було справжнє звіряче ревіння. Ніхто б ніколи не здогадався, що таке потужне, як у вікінга, волання могло вирватися з хирлявих грудей Едді Каспбрака, з легень Едді Каспбрака, котрі, звісно ж, були уражені найстрашнішою астмою в усьому Деррі. Він кинувся вперед і, навіть не дивлячись, перестрибнув через щупальця, які шукали його ноги; зламана рука стукала його по грудях, гойдаючись туди-сюди у вогкій пов’язці. Він намацав у кишені інгалятор, вихопив його.

(кислота ось як воно смакує наче кислота акумуляторна кислота) [774]

Він врізався Біллові в спину й віджбурнув його вбік. Прозвучало водянисте хлюпання, наче щось порвалося, і за ним почулося басовите зажерливе нявчання, як Едді радше відчув розумом, аніж почув вухами. Він виставив перед собою інгалятор

(кислота це кислота якщо я так хочу тож хавай жери жери жери)

— АКУМУЛЯТОРНА КИСЛОТА, ТИ, ХУЙЛО! — загорлав Едді й натиснув на клапан.

Водночас він копнув Око. Його ступня занурилася в драглі рогівки. На кісточки йому ринула гаряча рідина. Він висмикнув ногу, ледь усвідомлюючи, що втратив черевика.

— ВІД’ЇБИСЬ! ВАЛИ НАХЕР, СЕМЕ! ЗАБИРАЙСЯ, ХОСЕ! ЗНИКНИ! З’ЇБИ!

Едді відчув, як мацаки обережно торкнулися його. Він ще раз натиснув на спуск, забризкавши Око, і знову відчув / почув те нявчання… звук, сповнений болю та здивування.

— Бийте його! — люто гримнув Едді до інших. — Це ж просто якесь йобане око! Лупіть його! Чуєте?! Лупи його, Білле! Вибий з нього все лайно! Ісусе Христе, ви, йобані сисунці, мої кулаки на ньому картопляне пюре витанцьовують.[775] А В МЕНЕ ЗЛАМАНА РУКА!!!

Білл відчув, як до нього повернулися сили. Він вирвав мокру руку з Ока… а потім стиснув кулак і загнав його назад. За мить поряд з ним опинився Бен. Він з розгону вгамселився в Око, крекнув од подиву та відрази, а потім заходився обсипати ударами кулаків тремтливу, драглисту поверхню.

— Відпусти її! — закричав він. — Чуєш мене?! Відпусти! Забирайся! Забирайся!

— Лише око! Лише якесь йобане око! — верещав Едді, як навіжений.

Він знову стрельнув інгалятором і почув, як Воно відсахнулося. Щупальця, які було обхопили його, повідпадали.

— Річі! Річі! Бий його! Це просто око!

Хитаючись, наче напідпитку, не вірячи в те, що він справді це робить, Річі пошкандибав до найгіршого, найстрашнішого монстра у світі.

Він ледь ударив його, та від відчуття того, як кулак занурюється в Око (воно було густим, мокрим та хрящуватим), його тіло скрутив потужний спазм, і Річі виблював усе, що було в його шлунку. Почулося гучне «бвек!», і сама думка про те, що він щойно виригав на Око, змусила його зробити це ще раз. Усього лише один слабенький удар, та оскільки то він створив оце конкретне страховище, його виявилося цілком вдосталь — раптом щупальця зникли. Вони почули, як Воно відступає… а тоді зі звуків лишилися тільки відсапування Едді й тихенький плач Беверлі, яка притискала руку до закривавленого вуха.

Білл черкнув одним із трьох останніх сірників, і вони поглянули на очманілі, шоковані обличчя одне одного. Білловою рукою стікав густий, волокнистий слиз, схожий на суміш частково звареного яєчного білка та шмарклів. Цівка крові мляво струменіла шиєю Беверлі, а в Бена на щоці був свіжий поріз. Річі повільно попхнув окуляри на ніс.

— З в-в-вами все га-га-гаразд? — хрипко спитав Білл.

— А з тобою, Білле? — поцікавився Річі.

— Т-т-так, — він повернувся до Едді й міцно-преміцно його обійняв. — Чувак, ти в-врятував мені жи-жи-життя.

— Воно з’їло твого черевика, — сказала Беверлі й дурнувато хихонула. — От халепа.

— Коли виберемося звідси, я куплю тобі новенькі кеди. — Річі намацав Едді й поплескав його по спині. — Як тобі це вдалося?

— Стрельнув у нього з інгалятора. Уявив, що то кислота. Бо саме таке воно на смак, коли в мене видається, так би мовити, паршивий день. Чудово спрацювало.

— «Мої кулаки на ньому картопляне пюре витанцьовують. А В МЕНЕ ЗЛАМАНА РУКА!» — перекривив його Річі й закихкотів, як навіжений: — Некисло, Едсе. Скажу навіть краще: дуже навіть гигогульно!

— Ненавиджу, коли ти звеш мене Едсом.

— Знаю, — сказав Річі й стиснув його в обіймах, — та хтось же мусить тебе загартувати, Едсе. Коули ти поулишиш батьківський прихисток і підроустеш, ти доупетраєш, шоу то є, шоу за діла, з’яусуєш, шоу життя не таке вже й легке, хлоупчику!

Едді завищав зо сміху.

— Річі, це найдебільніший твій голос, який я будь-коли чув!

— Ну, тримай інгалятор під рукою, — мовила Беверлі. — Він може нам ще знадобитися.

— Ти бачив Воно? — спитав Майк. — Коли запалив сірника?

— Й-й-його нема, — відказав Білл і похмуро додав: — Але м-ми наближаємося до Воно. До м-м-місця, де Воно ж-ж-живе. І, га-гадаю, ц-цього ра-ра-разу ми п-поранили Воно.

— Генрі досі йде за нами, — промовив Стен тихим, хрипким голосом. — Я чую його позаду нас.

— Тоді рушаймо, — кивнув Бен.

І вони пішли далі. Тунель так само неухильно спускався, а запах — той ледь помітний, дикий сморід — поступово посилювався. Інколи вони ще чули Генрі, та тепер його крики здавалися далекими й зовсім неважливими. У всіх них народилося відчуття, схоже до того, яке виникло в будинку на Нейболт-стрит — відчуття зсуву, відірваності від реальності… наче вони перемайнули через край світу й шугонули в химерне ніщо. У Білла з’явилося враження (хоча тоді в нього не було достатнього словникового запасу, аби це висловити), що вони наближалися до зруйнованого, темного серця Деррі.

Майкові здавалося, що він майже чує аритмічне биття того хворого серця. Беверлі почало ввижатися, наче навколо неї зростає зла сила — сила, що огортала її й намагалася відокремити від інших, аби вона полишилася сама. Занепокоївшись, вона простягнула руки й ухопилася за Бена з Біллом. Їй здалося, що до їхніх рук було дуже далеко, і вона нервово скрикнула:

— Тримайтеся за руки! Здається, ми віддаляємося одне від одного!

Першим, хто зрозумів, що знову бачить, був Стен. У повітрі з’явилося дивне блякле світіння. Спершу в темряві обмалювалися його руки, якими він тримався за Майка з одного боку й за Бена — з іншого. Потім він усвідомив, що бачить ґудзики на брудній сорочці Річі та перстень із Капітаном Міднайтом — усього лише цяцька з коробки вівсяних пластівців, яку Едді любив носити на мізинці.

— Хлопці, ви теж бачите? — спитав Стен і зупинився.

Інші теж поставали. Білл озирнувся, уперше усвідомивши, що зовсім трошки, але справді бачить, а тоді помітив, що тунель неймовірно розширився. Зараз вони перебували в залі з округлою стелею, яка була завбільшки з бостонський тунель Самнера. Та ні, ще більша, поправив він себе, роздивляючись навкруги з дедалі більшим зачудуванням.

Вони задерли голови, щоб поглянути на стелю, яка знаходилася за п’ятдесят футів над ними; її підтримували вигнуті, схожі на ребра кам’яні опори. Між ними гойдалася сітка з брудного павутиння. Підлога тут була викладена бруківкою, та її вкривав шар такого стародавнього бруду, що звук їхніх кроків зовсім не змінився. Зала була п’ятдесят (а то й більше) футів завширшки.

— Певне, тут ці кроти-будівельники геть подуріли, — сказав Річі й силувано хихотнув.

— Ми наче в соборі, — тихо мовила Беверлі.

— Звідки взялося світло? — поцікавився Бен.

— С-ас-схоже на те, що прямо зі с-стін, — відповів Білл.

— Мені це не подобається, — пробубнів Стен.

— Хо-ходімо. Ще хвилька — і Ге-генрі дих-хатиме нам у спину…

Гучне ревіння прорізало морок, а за ним — шурхотливий, важкий гугіт крил. З темряви виринуло якесь громаддя з одним палаючим оком — друге було, наче згаслий ліхтар.

— Це птах! — закричав Стен. — Стережіться, це птах!

Воно пірнуло на них чудернацьким літаком-винищувачем;

Його помаранчевий, укритий кістяними пластинами дзьоб закривався й відкривався, зяючи рожевою, схожою на оксамитову подушечку в труні підкладкою, що встеляла Його пащу.

Воно шугонуло прямо до Едді.

Його дзьоб шкрябнув плече Едді, і він відчув, як біль просочився в тіло, наче кислота. Кров потекла на груди. Він закричав, і гігантські крила війнули йому в обличчя бридким тунельним повітрям. Воно завернуло назад; Його око люто палало й крутилося в орбіті, тьмяніючи, лише коли кліпала Його повіка, закриваючи око напівпрозорою плівкою. Його кігті метнулися до Едді — він з криком пригнувся. Пазурі розпороли сорочку на спині та прокреслили неглибокі яскраво-червоні риски вздовж лопаток. Едді заверещав і спробував відповзти, сховатися, та птах знову полетів на нього.

Майк скочив до друга, на ходу дістаючи щось із кишені. Наступної миті в його руці був складаний ніж. Птах знову кинувся на Едді, і Майк махнув рукою — ніж просвистів у повітрі сріблястою дугою, яка торкнулася пазуристої лапи. На пальці потвори з’явився глибокий поріз, ринула кров. Птах залопотів геть, та одразу ж повернувся — склавши крила, він шугонув до них, наче куля. Майк відскочив в останню мить, вдаривши вгору ножем. Він промахнувся, і пташиний кіготь з такою силою вгатив його в зап’ясток, що в нього рука заніміла, — синець, який потім розквітнув на тому місці, сягнув мало не до самого ліктя. Ніж полетів у пітьму.

Птах повернувся з тріумфальним клекотом; Майк перекотився, накривши Едді своїм тілом, і чекав найгіршого.

Стен ступив до двох принишклих на підлозі хлопців, назустріч птахові. Він став там, маленький, та, попри бруд, що в’ївся в його руки, штани й сорочку, все одно охайний, і зненацька виставив руки в незвичному жесті: долоні вгору, пальці вниз. Птах знову заклекотав і зринув угору, промайнувши повз Стена так близько, що в нього затріпотіло волосся. Він крутнувся на місці, повернувшись до птиці.

— Я вірю в червону пірангу, хоча й ніколи її не бачив, — заговорив він чистим, громовим голосом. Птах закричав і відсахнувся так, наче від пострілу. — І в канюків, і в сороку-жайворонка з Нової Гвінеї, і в бразильських фламінго.

Птах закричав, закружляв і з клекотом зринув під стелю.

— Вірю в орлана білоголового й беркута! — волав йому навздогін хлопчик. — І гадаю, що фенікси теж десь існують! Та в тебе я не вірю, то вйобуй на хер! Забирайся! Газуй до дідька, Джеку![776]

Він замовк, і стало тихо, як у домовині.

Білл, Бен та Беверлі підійшли до Майка з Едді. Вони допомогли Едді звестися на ноги, Білл оглянув його рани.

— Н-не глиб-б-бокі, — сказав він. — Та б-б-б’юсь об заклад, що б-болять д-дай Боже.

— Великий Білле, воно порвало мою сорочку на дрантя, — щоки в Едді блищали від сліз, він знову почав задихатися. Варварське ревіння зникло з його голосу, і не вірилося, що воно там колись було. — Що я мамі скажу?

Білл слабко всміхнувся.

— Ц-цій с-с-справі ми за-зарадимо, коли виберемося з-з-звідси. С-с-стрельни собі з інгалятора, Е-едді.

Едді так і зробив. Він глибоко вдихнув, засопів.

— Ти був дивовижним, мужичелло, — сказав Річі Стенові. — Просто дивовижним!

Стен тремтів усім тілом.

— Такого птаха не існує, ото й усе. Ніколи не було й не буде.

— Ми йдемо! — загорлав десь позаду них Генрі. Голос у нього був геть навіженим. Він кричав, завивав, реготав. Якби вони не знали, хто це, то могли б подумати, що то якась почвара, що вилізла з тріщини в стелі пекла. — Я з Ригайлом! Ми йдемо, всіх вас переловимо, куці виродки! Від нас не втечеш!

— 3-з-забирайся з-звідси, Г-г-генрі! 3-забирайся, п-п-поки ще мо-мо-можеш! — гукнув до нього Білл.

Відповіддю Генрі було лунке, нерозбірливе верещання. Вони почули човгання кроків, і раптом до Білла дійшло, нащо Воно був потрібен Генрі: він був справжнім, він був смертним, і його не спинити інгалятором або пташиним довідником. Магія не спрацює на Генрі. Він був надто тупим.

— Х-х-ходімо. Ми м-м-маємо від них в-відірватися.

Узявшись за руки, вони рушили далі. Сорочка в Едді тріпотіла позаду. Світло поступово яскравішало, а тунель розширявся. Він так само вів донизу, а стеля зринула у височінь, і тепер її було майже не видно. Тепер скидалося на те, що вони йдуть зовсім не тунелем, а пересікають колосальне підземне подвір’я на підступах до циклопічного замку. Світло, що струменіло зі стін, перетворилося на жовто-зелений вогонь. Запах тут був дужчим, і вони почали відчувати дивну вібрацію — справжню або ж уявну. Ритмічну й рівномірну.

Наче серцебиття.

— Дивіться, там кінець! — крикнула Беверлі. — Глуха стіна!

Та коли вони підійшли ближче, — наче мурахи на величезній підлозі з брудного каміння, кожен блок якої, здавалося, був більший за Бессі-парк, — то виявилося, що стіна була зовсім не глуха. Її монолітність порушували двері. Та хоча стіна здіймалася на сотні футів, двері були зовсім крихітні — не більш ніж три фути заввишки. Такі двері можна було побачити у книжці з казками: її було зроблено з широких дубових дощок, перехрещених залізними смугами. Вони одночасно зрозуміли: двері змайстрували спеціально для дітей.

У голові Бена пролунав голос бібліотекарки, яка читала малятам: «Хто це такий тупотить тут по моєму мосту?» Діти нахиляються ближче, і в їхніх очах бринить предковічне зачудування — подолають чудовисько… чи натомість Воно попоїсть?

На дверях був знак, а під цими лежала купа кісток. Маленьких кісток. Кісток бозна-скількох дітей.

Вони прийшли до лігва Воно.

Та позначка на дверях — що вона означала?

Білл побачив там паперовий кораблик.

Стен побачив пташку, що зринала в небо, — мабуть, фенікса.

Майкл побачив обличчя, сховане каптуром — можливо, то було обличчя Батча Баверза, та воно ховалося в тіні.

Річі побачив пару очей за скельцями окулярів.

Беверлі побачила руку, стиснуту в кулак.

Едді гадав, що то обличчя із запалими очима та зморшкуватим, вишкіреним ротом, уражене хтозна-якими хворобами й болячками — обличчя прокаженого.

Бен Генксом побачив купу старих обгорток, і йому здалося, що він почув запах старих, зіпсованих спецій.

Пізніше, підійшовши до тих самих дверей, з криком Ригайла, що й досі відлунював у його вухах, Генрі Баверз побачить там місяць — повний, набряклий і… чорний.

— Білле, мені страшно, — сказав Бен тремтячим голосом. — Нам справді треба туди йти?

Білл торкнув ті кісточки ногою, а потім раптом щосили копнув, і вони розсипалися по підлозі, здійнявши хмарку куряви. Йому теж було лячно… та він згадав Джорджа. Воно відірвало руку його маленькому братикові. Чи були його маленькі й крихкі кості в тій купі? Авжеж.

Вони прийшли сюди заради власників цих кісточок, заради Джорджа та багатьох інших — тих, кого заволокли сюди, кого ще могли заволокти, та тих, кого полишили гнити в інших місцях.

— Так, треба, — відмовив Білл.

— А що, коли тут замкнено? — тихенько озвалася Беверлі.

— Н-не за-замкнено, — сказав Білл і проговорив те, що завжди знав у глибині душі: — Т-такі м-місця н-н-ніколи не з-замикаються.

Він простягнув правицю й штовхнув двері. Вони розчахнулися, й звідти ринуло хворобливе жовто-зелене світло. На них війнуло запахом зоопарку — неймовірно міцним і насиченим.

Один за одним вони пролізли крізь казкові двері до лігва Воно. Білл

7 У ТУНЕЛЯХ / 4:59 РАНКУ

зупинився так раптово, що інші скупчилися позаду, наче вагони потяга, в одному з яких зірвали стоп-кран.

— У чому справа? — гукнув Бен.

— В-в-воно було тут. Ок-к-ко. Па-па-пам’ятаєте?

— Так, — сказав Річі. — Едді зупинив його інгалятором. Уявив, наче там кислота. Казав щось наче про танок якийсь. Круто так сказонув, та я не пам’ятаю точно, що він бовкнув.

— Б-б-байдуже. Ми не п-побачимо того, що вже б-було.

Білл запалив сірника й озирнувся на решту. Їхні обличчя таємниче сяяли у відблисках того слабкого вогника. І вони здавалися дуже юними.

— Й-й-як у вас с-справи, н-народ?

— У нас усе окей, Великий Білле, — проговорив Едді, хоча обличчя в нього було змученим од болю — саморобна Біллова перев’язка почала розлазитись. — Сам ти як?

— Усе о-о-окей, — відповів він і махнув рукою, згасивши сірника раніше, ніж у його світлі вони могли побачити іншу відповідь.

— Як так сталося? — спитала Беверлі в Білла, навпомацки торкнувшись його руки. — Білле, як вона?..

— Т-т-тому що в р-розмові пр-проскочила назва м-м-міста. В-вона п-поїхала за мною. У м-м-мить, коли я п-п-промовляв н-назву, го-го-голос у г-голові б-благав мене з-з-заткнутись. Т-та я н-н-не по-по-послухав, — він безпорадно похитав головою в пітьмі. — Та навіть якщо в-вона п-п-приїхала в Д-д-деррі, я не р-р-розумію, як в-вона потрапила в к-к-каналізацію. Якщо її с-с-схопив не Г-г-генрі, то х-х-хто?

— Воно, — озвався Бен. — Ми ж знаємо, що Воно не завжди виглядає потворно. Воно могло прийти до неї й сказати, що ти в біді. А потім забрало її сюди, щоб… гадаю, щоб розчавити тебе. Вбити нашу відвагу. Бо саме цим ти завжди й був, Великий Білле. Нашою відвагою.

— Том… — тихо, задумливо промовила Беверлі.

— Х-х-хто? — Білл запалив ще одного сірника.

Вона поглянула на нього мало не з відчайдушною чесністю.

— Том. Мій чоловік. Він також знав. Принаймні здається, що я згадувала назву міста при-ньому — так само, як ти при Одрі. Я… не знаю, чи він його запам’ятав. Тоді він саме дуже розлютився на мене.

— Господи, що це таке? — застогнав Річі. — Якась мильна опера, в якій раніше чи пізніше з’являються геть усі?

— Це не м-мильна опера, — проказав Білл хрипким голосом, — а в-в-вистава. Ц-циркова вистава. Бев уз-зяла й в-в-вийшла з-заміж за Г-г-генрі Б-баверза. Вона п-поїхала, то ч-чого б і й-й-йому сю-сюди не з-завітати? Адже сп-сп-справжній Г-генрі с-саме так і в-в-вчинив.

— Ні, — мовила Беверлі. — Я не виходила за Генрі. Я побралася зі своїм батьком.

— Коли й той, і інший тебе лупцювали, то яка різниця? — спитав Едді.

— С-с-с-таньте коло мене, — сказав Білл. — Б-б-ближче.

Вони підійшли до нього. Білл простягнув руки, ухопився за Річі й за здорову руку Едді. За мить всі вони стояли колом так само, як колись, коли їх було семеро. Едді почув, як хтось обійняв його за плечі з іншого боку. Відчуття було теплим, втішним та дуже знайомим.

Біллові здалося, що повернулася сила з минулого, та з відчаєм він зрозумів, що все змінилося. Сила була далеко не такою ж потужною — вона тремтіла й вібрувала, наче свічка в затхлому приміщенні. Зловісна й густа темрява підступилася ближче. А ще він чув сморід Воно. «У кінці цього тунелю, зовсім недалеко, стоять двері з позначкою на них, — думав він. — Що за тими дверима? Я цього й досі не пригадую. Пам'ятаю, як розпрямив та змусив задерев'яніти пальці, аби вони не тремтіли, пам'ятаю, як штовхнув двері й вони розчинилися. Пригадую навіть той потік світла, що ринув з дверей, як він здавався мало не живим, наче він був не просто світлом, а флуоресцентними зміями. Пам'ятаю той сморід: тхнуло, наче від мавпятника у великому зоопарку, ба навіть гірше. А тоді… нічого».

— Х-х-хтось із в-вас пригадує, як В-воно виглядало? Ч-чим Воно б-б-було?

— Ні, — відказав Едді.

— Гадаю, що… — заговорив Річі, а потім Білл майже побачив, як його друг хитає головою. — Ні.

— Ні, — озвалася Беверлі.

— А-а… — почав було Бен. — Цього я й досі не пам’ятаю. Чим Воно було… та як ми перемогли Воно.

— Чудь, — сказала Беверлі. — Ось чим ми його подолали. Та не можу згадати, що це означає.

— Т-т-тримайтеся б-ближче до ме-мене, — мовив Білл. — А я т-триматимус-ся біля в-в-вас, народ.

— Білле, — раптом проговорив Бен навдивовижу спокійним голосом. — Сюди щось іде.

Білл прислухався. Він почув човгання упереміш із важким тупотінням — хтось ішов до них.

— О-о-одро! — гукнув він… хоча й так знав, що то не вона.

Що б не наближалося до них із темряви, воно було вже ближче.

Білл черкнув сірником.

8 ДЕРРІ / 5 РАНКУ

Перше, що пішло не так в останній травневий день 1985 року, трапилося за дві хвилини до офіційного сходу сонця. Аби зрозуміти всю глибину хибності цієї оказії, потрібно знати два факти, відомі Майкові Хенлону (наразі він лежав без свідомості в Деррійському міському шпиталі), і обидва стосувалися Баптистської церкви Благодаті Господньої, яка стояла на розі Вітчем- та Джексон-стрит ще з 1897 року. Її вінчав стрункий білий шпиль, що був невід’ємним елементом кожної протестантської церкви в Новій Англії. Одразу під ним на вежі був годинник, що дивився на всі чотири сторони, — його змайстрували в самій Швейцарії та привезли в Деррі 1898 року. Єдиний подібний годинник стояв за сорок миль звідти, посеред головної площі Гейвена.

Подарував цей годинник містові Стівен Бові, лісовий магнат який жив на Західному Бродвеї, і коштував він 17 000 доларів. Бові міг собі це дозволити. Він був затятим протестантом і вже сорок років мав сан диякона (та ще протягом кількох років очолював деррійську філію «Легіону Білої Гідності»). До того ж він уславився своїми проповідями на День матері, який він завжди шанобливо називав Неділею матері.

З моменту його встановлення до 31 травня 1985 року цей годинник сумлінно дзвонив щопівгодини. За одним вартим уваги винятком: коли вибухнула ливарня Кіченера, він не бемкнув опівдні. Жителі міста гадали, що таким чином преподобний Джоллін вирішив ушанувати пам’ять загиблих дітей, і Джоллін вирішив не переконувати їх у протилежному. Насправді годинник просто не пробив.

Не задзвонив він і о п’ятій ранку 31 травня 1985 року.

Тієї миті по всьому Деррі попросиналися літні люди — вони розчахнули очі й позіскакували з ліжок, хоча й не розуміли чому. Вони поковтали свої пігулки, повставляли зубні протези, попідкурювали сигари й люльки.

І стали на варту.

Одним із цих старих був Норберт Кін. Йому було вже за дев’яносто. Він прокульгав до вікна, визирнув на вулицю та поглянув на зчорніле небо. Вечірній прогноз погоди пообіцяв чисте небо, та його кісточки підказували, що піде дощ. Справжня злива. Глибоко в душі він перелякався. Він відчув невиразну загрозу — наче отрута розлилася тілом та невблаганно пробиралася до його серця. Раптом він подумав про ватагу Бредлі, яка безпечно перетнула межу Деррі та потрапила на приціл сімдесяти сімох пістолів і ґвинтівок. Така справа розм’якшувала чоловіка, перетворювала його на ледаря, бо йому здавалося, наче все… наче все підтвердилося. Він не міг пояснити краще, навіть самому собі. Після такого випадку починаєш думати, що житимеш вічно, і Норберту Кіну це майже вдалося. 24 червня йому виповниться дев’яносто сім років, а він досі кожного дня здійснював тримильні прогулянки. Та наразі йому було страшно.

— Ті дітлахи, — сказав він, дивлячись у вікно й не усвідомлюючи, що говорив уголос. — Що не так з цими клятими дітлахами? Куди вони лізуть цього разу?

Дев’яностодев’ятирічний Еґберт Тороґуд — той самий, який пережив вечір, коли до «Срібного долара» завітав Клод Еру, налаштував сокиру й зіграв на ній «Марш смерті» для чотирьох чоловіків — прокинувся тієї ж миті, сів на ліжку й загорлав хрипким, іржавим криком. Його ніхто не почув. Йому наснився Клод, от тільки цього разу Клод прийшов по нього, і сокира шугонула донизу, а наступної миті Тороґуд побачив власну відрубану руку, що потріпалася й скрутила пальці на шинквасі.

«Щось не так, — нажахано подумав він у своїй дивній, грузькій манері та затрусився в заплямованих сечею кальсонах. — Їй-богу, сталося щось жахливе».

Дейв Ґарднер — чоловік, який у жовтні 1957 року знайшов понівечене тіло Джорджа Денбро, і чий син цієї весни натрапив на першу жертву з нового циклу, — розплющив очі рівно о п’ятій і ще до того, як поглянути на годинник, що стояв на комоді, подумав: «Годинник церкви Благодаті не пробив час… Що трапилося?» Він відчув сильний, невиразний страх. За останні двадцять років Дейв непогано розвинув свій бізнес: у 1965 році він викупив «Човника-Чобітка», і тепер у міському торговому центрі був ще один його магазин, та ще й третій, «Чобіток», у Бенгорі. Зненацька йому здалося, що все це — все, на що він витратив усе своє життя, — поставлено під загрозу. «Та яка ще загроза?! — подумки закричав він на себе, дивлячись на сплячу дружину. — Яка ще загроза? Чого ти збіса сіпаєшся? Просто тому, що годинник не бемкнув?» Проте відповіді не було.

Дейв устав із ліжка й підійшов до вікна, на ходу затягуючи шнурок на поясі піжами. У небі вирували хмари, що наповзали із заходу, і занепокоєння зросло. Уперше за довгий час він зловив себе на думці про крики, які вигнали його на ґанок двадцять сім років тому, де він побачив хлопчика, який корчився на дорозі, хлопчика в жовтому дощовику. Він подивився на хмари, що сунули до міста, й подумав: «Ми в небезпеці. Усі ми. Усе Деррі».

Шеф поліції Ендрю Редімахер, який справді вірив у те, що зробив усе від нього залежне, аби розв’язати нещодавню низку дитячих убивств і зупинити цю пошесть, стояв на ґанку свого дому, засунувши великі пальці за пояс, і дивився на хмари. Йому теж було тривожно. «Щось має трапитись. По-перше, поллє як із відра. Та це ще не все». Він стрепенувся… і тоді, саме коли до нього долинув запах бекону, який смажила на кухні його дружина, на стежку, що вела до його затишного дому на Рейнолдс-стрит, впала крапля дощу, полишивши на тому місці чорну пляму завбільшки з дайм. З боку Бессі-парку почувся грім.

Редімахер знову здригнувся.

9 ДЖОРДЖ / 5:01 РАНКУ

Білл підняв руку з сірником трохи вище… і зайшовся протяжним, розпачливим вереском.

Тунелем до нього шкандибав Джордж, маленький Джорджі, досі вдягнений у заюшений кров’ю жовтий дощовик. Один рукав плащика порожньо гойдався туди-сюди. Сполотніле обличчя Джорджа мало колір сиру, а очі виблискували сріблом. Вони втупилися в Білла.

— Мій човник! — загублений голос Джорджі тремтливо злинув у тунелі. — Я не можу його знайти, Білле, я шукав його всюди, а тепер я мертвий, і це ти винен, ти винен, ТИ ВИНЕН!..

— Дж-дж-джорджі! — закричав Білл.

Він відчув, як його розум захитався та почав відчалювати.

Джордж плентався до нього, повільно здіймаючи єдину руку, і білі пальці з брудними нігтями пожадливо скрутилися, немов пташина лапа.

— Це ти винен, — прошепотів Джордж і вишкірився в посмішці. Його зуби стали іклами, а щелепи відкривалися й закривалися, наче медвежий капкан. — Ти відпустив мене самого, і це ти… в усьому… винен.

— Н-н-ні, Дж-джорджі! — кричав Білл. — Я н-н-не х-х-хотів!..

— Здохни! — заверещав Джорджі.

З його ікластого горла вирвалася суміш собачого скімлення, виття та скавчання. Наче сміх. І тепер Білл почув його сморід, почув, як гниє Джорджі. То був запах підвалу та черв’яків, сморід якоїсь неймовірної, смертельної почвари, що зачаїлася в кутку, — стоїть, блимаючи жовтими очицями, та тільки й чекає можливості розпатрати маленького хлопчика.

Джордж клацнув зубами. Наче стукнулися більярдні кулі. На його очах виступив жовтий гній, побіг по щоках… і сірник згас.

Білл відчув, як позникали його друзі — вони втекли, авжеж, вони покинули його. Відвернулися від нього так само, як і батьки, бо Джордж мав рацію: усе це його провина. Зовсім скоро він відчує, як та рука схопить його за шию, відчує, як ті ікла пошматують його, і це буде правильно. Правильно й справедливо. Він відіслав Джорджа на смерть, а тоді провів усе доросле життя, розписуючи весь жах тієї зради — о, він одягав її в безліч масок, і їх було мало не стільки ж, скільки й в арсеналі Воно, та монстром, який ховався під усіма цими облудами, був усього лише Джордж, його брат, який біг навздогін за повінню разом із навощеним паперовим човником. Та нарешті настав час відплати.

— Ти вбив мене, тож маєш померти, — прошепотів Джордж.

Він був уже зовсім поряд. Білл заплющив очі.

А тоді жовте світло розплескалося тунелем, і він розчахнув повіки. Річі тримав сірника.

— Не здавайся, Білле! — загорлав його друг. — Заради Бога! Не здавайся!

«Що ви тут робите?» Він спантеличено поглянув на них. Вони не втекли. Хіба це можливо? Хіба таке може бути? Вони ж дізналися, як підступно він убив свого братика!

— Борися з Воно, Білле! — кричала Беверлі. — О Білле, борися з Воно! Цього разу тільки ти можеш дати йому відсіч! Будь ласка!..

Джордж був усього за п’ять футів від нього. Зненацька він висолопив язика, всенького в білій грибковій порості. Білл знову зарепетував.

— Убий Воно, Білле! — проверещав Едді. — Це не твій брат! Убий Його, поки Воно таке мале! Убий Воно ЗАРАЗ ЖЕ!

Джордж глипнув на Едді сріблястими очима, зиркнув на нього лише на мить, — той відскочив і врізався об стіну, неначе його штовхнули. Білл стояв, немов у трансі, і дивився, як до нього чвалав його брат Джорджі, хоча й спливло стільки років, Джорджі в кінці й Джорджі на початку, авжеж, і він чув, як рипіла гумована тканина жовтого дощовика, чув, як бряжчали застібки на черевиках, бо Джорджі йшов до нього, ближче, ще ближче, і він чув запах, схожий на мокре листя, і йому сяйнуло, що, мабуть, під дощовиком ховалося тіло з листя, а в черевиках — листяні ноги, так, це листяна людина, саме так, листяний Джорджі з гнилою кулькою замість обличчя та тілом з мертвого листя, яке забиває риштаки після повені.

Він почув, як десь далеко-далеко верещить Беверлі.

(стовпи пхає)

— Будь ласка, Білле…

(та штовхає)

— Ми разом пошукаємо мого кораблика, — сказав Джордж.

Густий жовтий гній, немов пародія на сльози, побіг з його очей. Він потягнувся до Білла, його голова схилилася набік, а губи відхилилися та відкрили ікла.

(привидів бачить привидів бачить БАЧИТЬ)

— Ми знайдемо його, — промовив Джордж, і Білл почув запах Його подиху, що скидався на сморід од мертвих тварин, що лежали на узбіччі нічного шосе, тварин, які вибухнули, коли їх розперло від трупних газів. Джордж роззявив рота, і Білл побачив, як усередині щось корчиться, зміїться, звивається. — Він досі десь тут, унизу, унизу все злинає, ми злинемо, ми всі злинемо…

Йому на шию лягла братова рука, на дотик схожа на риб’яче пузо.

(ВІН ПРИВИДІВ БАЧИТЬ МИ БАЧИМО ПРИВИДІВ ВОНИ МИ ТИ БАЧИШ ПРИВИДІВ…)

Слідом за рукою попливло туди Джорджеве скривлене обличчя.

— …злинаємо…

— Стовпи пхає та штовхає! — викрикнув Білл.

То був грубий голос, зовсім не схожий на нього, і Річі мало не обпекла згадка про те, що Білл затинався, тільки коли говорив сам, — коли Білл прикидався кимось іншим, він ніколи не заїкався.

Джордж-почвара відсахнувся, засичав, рука Воно скинулася до морди в захисному жесті.

— Ось так! — навіжено загорлав Річі. — Ось так, Білле! Мочи Його! Мочи Його! Мочи Його!

— Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, всіх запевняє! — гримів Білл. Він посунув на Джорджа-почвару. — Ти не привид! Джордж знає, що я не бажав йому смерті. Батьки помилялися! Вони вимістили на мені свій гнів, і це було несправедливо! Чуєш мене?!

Раптом Джордж-почвара завищав, як щур, крутнувшись на місці. Воно кинулось бігти, і Його тіло пішло хвилями під жовтим плащем. Сам дощовик почав розтікатися — він скрапував на долівку яскравими жовтими плямами. Воно розповзалося, втрачало свою подобу.

— Стовпи пхає та штовхає, сучий ти сину! — кричав Білл Денбро. — Привидів бачить, всіх запевняє!

Він скочив на Нього, і його пальці схопили плащ, що вже перестав бути плащем. Речовина в його руці скидалася на дивну теплу іриску, і щойно він зімкнув кулак, вона витекла крізь пальці. Він упав навколішки. Річі обпекло пальці — він зойкнув, випустив недопалок, і вони знову поринули в темряву.

Білл відчув, як щось розрослось у його грудях. Щось гаряче, задушне й пекуче, як кропива. Він обійняв коліна й підібгав їх до підборіддя, сподіваючись, що це втамує, бодай трішки притлумить біль. Білл дякував пітьмі за те, що інші не бачать його агонії.

Він почув, як у нього вирвався тремкий стогін. І другий. І третій.

— Джордже! — він заплакав. — Джордже, мені так ш-шкода! Я ніколи не хотів, щоб з тобою т-т-трапилося щось по-по-погане!

Мабуть, він хотів ще щось сказати, та не зміг. Він лежав на спині, прикривши очі рукою, і схлипував, згадуючи човник, згадуючи рівномірний стукіт дощу у вікна його спальні, згадуючи ліки на нічному столику, млосну гарячку, що відлунювала болем у голові та тілі, та найбільше він думав про Джорджа — про Джорджа, Джорджа в його жовтому дощовику з каптуром.

— Джордже, мені шкода! — гукав він крізь сльози. — Вибач мені, вибач мені, будь ласочка, мені т-т-так ШКОДА…

А наступної миті всі вони були біля нього, всі його друзі, і ніхто не запалив сірника, і хтось пригорнув його, він не знав, хто — може, Беверлі, або ж Бен, або Річі. Вони були з ним, і зовсім на трошки темрява стала доброю.

10 ДЕРРІ / 5:30 РАНКУ

05: 30 дощ лляв як з відра. Синоптики на бенгорських радіостанціях трохи здивувалися та делікатно вибачалися перед усіма, хто, згідно з попереднім прогнозом, запланував пікніки та походи на природу. От халепа, народ. Примхлива погода просто вирішила викинути один з тих фокусів, якими вона уславилася в долині Пенобскот.

На хвилі «WZON» метеоролог Джим Вітт описував те, що він прозвав «навдивовижу злагодженою» депресійною системою. Та це було м’яко сказано: (хмарність у Бенгорі, накрапання в Гемпдені, сльота у Гейвені та помірний дощ у Ньюпорті. Та в Деррі, усього за тридцять миль від центру Бенгора, лило по-справжньому. Машини на шосе № 7 рухалися дорогою, де вода інколи сягала глибини вісім дюймів, а трохи далі від ферм Руліна, де магістраль спускалася дещо нижче, забилася дренажна труба й натекло стільки води, що проїхати було неможливо. До шостої ранку Деррійська дорожньо-патрульна служба поставила там знаки з написом «ОБ’ЇЗД».

Люди, які чекали на зупинці першого автобуса на роботу, стояли й дивилися на Канал — вода в бетонному руслі здійнялася загрозливо високо. Та, звісно ж, потопу не буде, із цим усі погоджувалися. Вода й досі була за чотири фути від позначки 1977 року, та навіть тоді все минулося. Однак дощ уперто продовжував періщити, а в низьких хмарах гримів грім. Вода струменіла з Горбатого Пагорба та, гуркочучи, спливала в дощоприймачі й риштаки.

Та ні, який там потоп… Але їхні обличчя вкривала патина занепокоєності.

О 5:45 вибухнув електричний трансформатор на стовпі поряд із занедбаною автобазою ваговозів братів Трекерів; зблиснув фіолетовий спалах, і на ґонтову покрівлю посипалися шматки покрученого металу. Один із тих снарядів перетнув високовольтний провід, і він також упав на дах, звиваючись та розпльовуючи навсібіч струмені блискавок. Попри зливу крівля загорілася, і незабаром палала вся автобаза. Провід хвицнув і впав у бур’ян, що ріс на межі з майданчиком, на якому дітлахи колись грали в бейсбол. О 6:02 із Деррійського пожежного депо виїхала перша машина — о 6:09 вона була вже біля автобази Трекерів. Першим пожежником, який вискочив з автомобіля, був Келвін Кларк, один із близнюків Кларків — Бен, Беверлі, Річі та Білл ходили з ним в одну школу. На третьому кроці він ступив ногою в шкіряному чоботі в калюжу під струмом. Його вбило майже миттєво. З рота в нього виліз язик, а гумований робочий плащ загорівся. Від нього засмерділо, як від палаючих шин на міському звалищі.

О 6:05 мешканці Меріт-стрит, що в Старому Відрозі, почули щось схоже на підземний вибух. З полиць попадали тарілки, а зі стін — картини. О 6:06 трапився якийсь неймовірний затор у трубах, що вели до цистерн у новій очисній споруді в Пустовищі, і всі туалети на Меріт-стрит раптом вибухнули гейзерами лайна та стічних вод. Деякі вибухи були такими потужними, що продірявили стелі у вбиральнях. Жінку на ім’я Енн Стюарт вбило древньою шестернею, що вилетіла з туалету разом із фонтаном нечистот. Зубчате колесо пробило скляні душові двері й страшною кулею прострелило жінці шию, поки вона мила волосся. Їй мало голову не відірвало. Те коліща було подарунком ливарні Кіченера: якимсь чином воно потрапило до каналізації три четверті століття раніше. Ще одну жінку вбило раптовим і сильним викидом стічних вод, які злинули на хмарі метанового газу — туалет вибухнув, немов розірвалася бомба. Бідолашну, що саме сиділа на унітазі й читала поточний каталог «Бананової республіки»,[777] буквально пошматувало.

О 6:19 рвонув Міст Поцілунків, що з’єднував протилежні береги Каналу десь між Бессі-парком та Деррійською середньою школою. Друзки злетіли в повітря та попадали в стрімкі води Каналу, і їх понесло геть.

Здіймався вітер. О 6: ЗО анемометр біля будинку суду зареєстрував швидкість п’ятнадцять миль на годину. До 6:45 вона збільшилася до двадцяти чотирьох.

О 6:46 Майк Хенлон прокинувся в Деррійському міському шпиталі. Він повільно приходив до тями, немов спливав на поверхню з дна моря, і деякий час йому здавалося, що він спить. Коли так, це був дивний сон, тривожний, як сказав би старий лікар Абельсон, місцевий професор психології. Здавалося, причин для занепокоєння не було, та однаково Майк відчував її присутність — проста біла кімната волала про загрозу.

Поступово він зрозумів, що не спить. Проста біла кімната була лікарняною палатою. У нього над головою висіли пляшки: одна — з прозорою речовиною, а інша — з темно-червоною. Кров для переливання. Він побачив порожній екран телевізора, пригвинченого до стіни, і усвідомив, що у вікно монотонно стугонить дощ.

Майк спробував поворушити ногами. Одна рухалася вільно, та друга, його права нога, взагалі не ворушилася. Він її майже не відчував, і тоді до нього дійшло, що її міцно забинтовано.

Потроху він почав згадувати. Він сів писати в нотатнику, а тоді з’явився Генрі Баверз. Справжній привид з минулого, справжнє ретро. Сталася бійка, а потім…

Генрі! Куди він пішов? По інших?

Майк навпомацки пошукав шнур із кнопкою виклику. Він висів над узголів’ям ліжка, і Майк уже тримав його в руці, коли розчинилися двері. Там стояв санітар. Два верхніх ґудзики на халаті були розстебнуті, чорне волосся скуйовджене — через це він скидався на Бена Кейсі.[778] На шиї в нього висів медальйон зі святим Христофором. Навіть у зачмеленому, на-три-четверті-сплю стані Майк його миттєво впізнав. У 1958 році в Деррі вбили шістнадцятирічну дівчину на ім’я Шеріл Ламоніка — Воно вбило її. У неї був чотирнадцятирічний брат Марк, і наразі Майк бачив саме його.

— Марку? — кволо проказав він. — Мені треба з тобою поговорити.

— Цс-с-с-с, — шикнув Марк. Одну руку він тримав у кишені. — Без балачок.

Він зайшов до палати, і Майка вхопив страшний відчай, коли він побачив, як порожньо в очах Марка Ламоніки. Голова санітара хилилася трохи набік, наче він дослухався до далекої музики. Він дістав руку з кишені. У ній був шприц.

— Це допоможе тобі заснути, — сказав Марк і рушив до ліжка.

11 ПІД МІСТОМ / 6:04 РАНКУ

— Цс-с-с-с! — раптом шикнув Білл, хоча й не чулося ніяких звуків, окрім їхніх глухих кроків.

Річі запалив сірника. Стіни тунелю розсунулися, і п’ятеро людей здавалися дуже маленькими в цьому величезному просторі під містом. Вони скупчилися, і коли Беверлі побачила на підлозі велетенську бруківку та обвисле павутиння, вона, немов уві сні, відчула наплив дежавю. Вони зовсім близько. Зовсім близько.

— Що ти почув? — спитала вона, намагаючись угледіти джерело тієї тривоги.

З пітьми вигулькне якась нова несподіванка? Хтось замовляв Родана?[779] Прибульця з жаского фільму з Сіґурні Вівер? Велетенського щура з жовтогарячими очима та срібними зубами? Та нічого не було — лише запах пороху, і далеко-далеко гриміли стрімкі потоки води, наче каналізація почала переповнюватися.

— Щось не т-т-так, — мовив Білл. — Майк…

— Майк? — перепитав Річі. — Що з Майком?

— Я теж це відчув, — сказав Бен. — Невже… Білле, невже він помер?

— Ні, — відказав той. Його погляд був далеким, позбавленим емоцій — занепокоєння читалося лише в його голосі, в його напруженій поставі. — Він… В-в-він… — Білл глитнув. У його горлі щось клацнуло. Очі широко розкрилися. — О ні!..

— Білле? — зойкнула збентежена Беверлі. — Білле, що таке? Що?..

— Х-х-хапайтеся за м-мої руки! — закричав він. — Х-х-хутко!

Річі кинув сірника й узяв його за одну руку. Беверлі — за другу. Вона виставила вільну руку, і Едді легенько стиснув її зламаною лівицею. Бен ухопився за нього з іншого боку, і він довершив коло, взявши за руку Річі.

— Пошли йому наші сили! — загорлав Білл тим самим дивним, грубим голосом. — Що б Ти не було, пошли йому наші сили! Зараз! Зараз! Зараз!

Беверлі відчула, як щось вийшло з них і полинуло до Майка. Її голова екстатично закрутилася на плечах, а хрипкий посвист подиху Едді злився з гуркотом води в трубах.

— А зараз… — тихо промовив Марк Ламоніка й видихнув, наче був на межі оргазму.

Майк раз по раз тиснув на кнопку виклику. Він чув, як дзвенить у кімнаті санітарів у кінці коридору, та ніхто не з’являвся. Наче з допомогою диявольської прозорливості, він побачив, як вони просто сидять там собі, читають ранкові газети, попиваючи каву, і слухають, але не чують виклику, слухають, та не відгукуються на нього — зреагують вони дещо пізніше, коли вже все скінчиться, бо саме так усе робилося в Деррі. Деякі речі в Деррі краще не бачити й не чути… поки вони не завершаться.

Майк випустив шнур із кнопкою.

Марк нахилився до нього; голка вигравала світлом. Його медальйон зі святим Христофором гіпнотично гойдався, поки він відгортав покривало.

— Осюди, — прошепотів Марк. — У грудину.

Він ще раз зітхнув.

Раптом Майк відчув, як у нього ринула сила — примітивна сила, що струмом прохромила його тіло. Він задерев’янів, його пальці конвульсивно розпрямилися. Очі розчахнулися. Він крекнув, і відчуття страшного паралічу вибило з його тіла, неначе йому навідмаш ляснули по обличчю.

Правиця стрельнула до нічного столика. Там стояла пластикова карафа з важкою склянкою для води. Його рука схопила склянку. Ламоніка відчув зміну: мрійлива насолода полишила його очі, а натомість там з’явилася непевність та сум’яття. Він відсахнувся, і Майк замахнувся та вгамселив склянкою в обличчя санітара.

Ламоніка закричав, захитався й відступив назад, впустивши шприц. Його руки скинулися до заюшеного обличчя; кров потекла крізь пальці, скрапуючи на білий халат.

Сила злинула так само зненацька, як і прибула. Майк тупо дивився на скалки від розбитої склянки, що валялися на ліжку та на його лікарняних штанях, поглянув на власну закривавлену руку. Він почув швидкі, легкі кроки, поскрипування каучукових підошов у коридорі, що наближалися до палати.

«От тепер вони йдуть, — подумав він. — Авжеж, тепер уже йдуть. І хто ж з’явиться після того, як вони заберуться звідси? Хто?»

Коли санітари, які спокійно сиділи у своїй кімнаті, поки над їхніми головами заливався дзвінок, позаскакували в палату, Майк заплющив очі й почав молитися, щоб усе скінчилося. Він просив, щоб вони зараз були десь під містом, просив, щоб у них було все гаразд, просив, щоб вони поклали цьому кінець.

Він не точно знав, кого він благав… та однаково молився.

13 ПІД МІСТОМ / 6:54 РАНКУ

— З н-ним в-в-все г-гаразд, — нарешті сказав Білл.

Бен не знав, скільки вони так простояли, тримаючись за руки. Йому здалося, що він відчув, як щось від’єдналося від них, від їхнього кола — відлетіло, а потім повернулося. Та він не знав, де воно (якщо воно взагалі існувало) побувало, що зробило.

— Точно, Великий Білле? — перепитав Річі.

— Т-т-так, — Білл випустив їхні з Беверлі руки. — Та ми м-маємо з цим покінчити якомога шв-швидше. Хо-ходімо.

Вони пішли далі. Періодично Білл та Річі запалювали сірники. «У нас навіть пукавки ніякої немає, — думав Бен. — Та так і має бути, хіба ні? Чудь. Що значить це слово? І чим Воно було, чим було насправді? Яким було фінальне обличчя Воно? І ми поранили Воно, хоча й не вбили. Як нам це вдалося?»

Вони йшли залою (тунелем цей прохід уже не назвеш), і вона дедалі збільшувалася й збільшувалася. Звуки кроків котилися луною. Бен згадав той сморід, міцний сморід звірячої клітки. Він усвідомив, що сірники були вже не потрібні: з’явилося світло — химерна люмінесценція, що сяяла дедалі сильніше. У тій болотистій заграві його друзі скидалися на ходячих мерців.

— Попереду стіна, — мовив Едді.

— Я зн-зн-знаю.

Серце в Бенових грудях почало розганятися. У роті з’явився кислий присмак, голова занила. Він почувався наляканим і повільним. Він почувався жирним.

— Двері, — прошепотіла Беверлі.

Так, ось вони. Колись, двадцять сім років тому, вони могли пройти в них, усього лише схиливши голову. Тепер їм треба буде зігнутися навпіл або ж повзти рачки. Вони виросли, і якщо їм потрібен остаточний доказ, то це був саме він.

Здавалося, до точок на його шиї та зап’ястках, в яких зазвичай намацують пульс, прилинула гаряча кров; серце тріпотливо застукотіло в незлагодженому ритмі. «Серце-горобець», — подумав він ні з того ні з сього й облизав губи.

Яскраве зеленаво-жовте світло лилося крізь шпарину під дверима, воно струменіло з дірки в замку вихлястим променем, який на вигляд здавався таким цупким, що його можна різати ножем.

На дверях був знак, і знову в тій дивній емблемі кожен з них побачив щось інше. Беверлі — Томове лице. Білл — відтяту голову Одри, яка витріщилась на нього моторошним, звинувачувальним поглядом. Едді — вишкірений череп, що завис над двома схрещеними кістками, символ отрути. Бен — Генрі Баверза. Річі ж угледів бородате обличчя переродженого Пола Баньяна з примруженими очима — погляд убивці.

— Білле, а нам стане сил? — спитав Бен. — Ми подужаємо?

— Я н-не зн-зн-знаю.

— А що, коли двері замкнені? — кволим голоском промовила Беверлі.

Томове обличчя насміхалося з неї.

— Н-ні, — сказав Білл. — Т-такі м-місця н-н-ніколи не з-замикаються.

Він торкнувся дверей напруженими пальцями — цього разу йому довелося нагнутися — і штовхнув їх. Вони розчахнулися, і звідти ринуло хворобливе жовто-зелене світло. На них війнуло смородом зоопарку — паскудний, огидний живий запах минулого, що стало теперішнім.

«Котись, колесо», — зненацька подумав Білл і обвів друзів поглядом. Він став цапки. Беверлі рушила слідом, а за нею Річі, потім — Едді. Бен рухався останнім, і в нього мороз пішов шкірою, коли він торкнувся старезного бруду на підлозі. Він проліз крізь прохід, звівся на ноги, і в дивному сяйві вогню, що повзало скрапливими кам’яними стінами, наче змії зі світла, останній пазл пам’яті став на місце, з такою силою, наче в мозок врізався психічний таран.

Він зойкнув, відсахнувся, одна руда скинулася до голови, і йому сяйнула перша безладна думка: «Не дивно, що Стен наклав на себе руки! О Господи, чому і я цього не зробив?!» На обличчях інших Невдах він побачив той самий прибитий вираз — суміш жаху та усвідомлення. Останній ключ повернувся в останньому замку.

Беверлі заверещала, вхопившись за Білла; Воно мчало вниз шовковими фіранками Його павутини, жаский Павук з місця поза часом і простором, Павук, якого не могли уявити навіть безумні в’язні з найглибших надр пекла.

«Ні, — відсторонено думав Білл, — не Павук, та Воно не вихопило цю подобу з нашої уяви — просто це форма, яку зумів підібрати людський мозок, форма, що бодай наближалася до

(до смертевогнів)

того, чим би Воно не було насправді».

Воно було п’ятнадцять футів заввишки й чорне, як безмісячна ніч. Кожна з лап Воно була завтовшки з ногу культуриста. Його вибалушені, лихі очі сяяли в орбітах, наповнених хромовою рідиною; вони нагадували рубіни. Зазублені хеліцери відкривалися й закривалися, відкривалися й закривалися, і на долівку з них пасмами сочилася піна. Закляклий від екстатичного жаху, балансуючи на межі з цілковитим божевіллям, Бен дивився на це так спокійно, як може бути тільки в центрі торнадо. Мимоволі він відзначив, що та піна була живою: вона скрапувала на смердючу бруківку й ховалася в тріщини.

«Та Воно інше, у Нього є власна форма, і її майже видно, як силует працівника кінотеатру, який пропливає екраном під час показу, інша форма, та я не бажаю Його бачити, прошу Тебе, Боже, не показуй мені Воно…»

Та це не мало жодного значення, чи не так? Вони бачили те, що бачили, і Бен зрозумів, що Воно було ув’язнене в цій останній подобі, подобі Павука, у байстрючому образі, який не належав жодному з них. І саме з таким Воно вони боротимуться — до скону, якщо потрібно.

Істота нявчала й вищала, і Бен упевнився, що чує вереск Воно двічі — в голові, а тоді, через мить, вухами. «Телепатія, — подумав він. — Я читаю Його думки». Тінь Воно приплюснутим яйцем бігла стародавніми стінами твердині, Його лігва. Тіло потвори вкривала груба шерсть, і Бен побачив, що Воно мало жало — таке довге, що, наче спис, могло простромити цілу людину. Прозора речовина скрапувала з того вістря, і Бен помітив, що вона також була живою: подібно до слини, отрута заповзала в шпарини підлоги. Його жало, так… проте під ним живіт Воно химерно випинався, мало не волочився підлогою. Воно дещо змінило курс і помчало прямо до їхнього вожака — до Великого Білла.

«Там яйця Воно, — сяйнуло Бенові, і від цієї думки його мозок заволав. — Чим би Воно не було насправді, ця подоба (принаймні символічно точно) Воно жіночої статі, і Воно вагітне… Воно було вагітним ще тоді, і ніхто з нас цього не знав, окрім Стена, о Господи Йсусе, ТАК, це Стен зрозумів, Стен, не Майк, Стен розповів нам… Ось чому ми мали повернутися за будь-яких обставин, тому що Воно жіночої статі, і Воно чекає якогось нелюдського приплоду… і час майже настав».

У це не можна було повірити, але Білл Денбро ступив назустріч Воно.

— Білле, ні! — закричала Беверлі.

— В-в-відійдіть! — загорлав Білл, не озираючись.

Наступної миті Річі вже біг до Білла, вигукуючи його ім’я, і Бен усвідомив, що ноги також несуть його тіло в той бік. Він відчув, як спереду в нього гойдається фантомний живіт, і він привітав його, як старого друга. У його голові вирували безладні думки: «Маю знову стати дитиною. Це єдиний спосіб не дати Воно звести себе з розуму. Мушу знову стати хлопчиком… мушу повірити в це. Мушу».

Він біг. Викрикував Біллове ім’я. Ледь усвідомлював, що Едді біжить поряд, що зламана рука метляється та б’є його в груди, що пояс Біллового халата вже волочиться по підлозі. Едді вихопив інгалятор. Він скидався на навіженого стрільця-дистрофіка з якимсь чудернацьким пістолем.

Бен почув, як Білл заревів: «Ти в-в-вбила мого брата, ти, ї-ї-їбуча КУРВО!»

А тоді Воно стало дибки й поховало Білла під своєю тінню; Його лапи молотили повітря. Бен почув жадібне нявчання Воно й поглянув у Його червоні, віковічні й злі очі… та на мить справді побачив подобу за цим фасадом: побачив сяйво, побачив безмежне волохате створіння, сплетене з самого лиш світла, помаранчевого світла, смертевогнів, які насміхалися з життя.

Ритуал розпочався вдруге.

1 У ЛІГВІ ВОНО / 1958 РІК

Лише через Білла вони не кинулись навсібіч, коли павутиною до них побіг величезний чорний Павук; на дітей дмухнуло отруйним повітрям, що скуйовдило їхнє волосся. Витріщивши очі, Стен шкрябав собі щоки й верещав, наче немовля. Стен повільно задкував, поки його чималий зад не торкнувся стіни ліворуч од дверей. Крізь штани шкіру обпекло холодом, і, немов уві сні, він знову ступив уперед. Звісно, усього цього не могло відбуватися, це просто страшний, найжахливіший у світі сон. Він спробував підняти руки й не зміг. До них немов гантелі прив’язали.

Річі не міг відвести очей від павутиння. Його шовковисті нитки звивалися, немов живі. По всій сітці були розкидані гнилі, поїдені, замотані в кокони тіла. Йому здалося, що під стелею висів Едді Коркоран — йому бракувало рук та однієї ноги.

Беверлі з Майком трималися одне за одного, наче Гензель і Гретель, і паралізовано дивилися, як Павук добіг до підлоги й зацокотів до них, і разом із Воно стіною мчала його покручена тінь.

Білл озирнувся на них — високий, худорлявий хлопчик у забризканій грязюкою та нечистотами футболці, що колись була білою, у підкочених джинсах та кедах, укритих кіркою болота. Волосся впало йому на лоба, очі палали. «Можете йти», — здавалося, промовляв той погляд. Наступної миті він повернувся до Павука і — в це було важко повірити — рушив до нього. Не бігом, та йшов він швидко, виставивши кулаки, наче боксер.

— Т-т-ти в-в-вбипо мого брата!

— Білле, ні! — заверещала Беверлі.

Вона виборсалася з Майнових обіймів і рвонула до Білла. Руде волосся струменіло за нею.

— Облиш його! — кричала вона на Павука. — Не смій чіпати його!

«Чорт! Беверлі!» — подумав Бен, і він також побіг; його живіт гойдався вгору-вниз, ноги тупотіли. Краєм ока він побачив, що зліва від нього біжить Едді Каспбрак, тримаючи здоровою рукою інгалятор, наче стрілок.

А тоді Воно стало дибки, поховавши беззбройного Білла під своєю тінню; його лапи молотили повітря. Бен спробував ухопити Беверлі за плече, та його рука ляснула по ньому й зісковзнула. Вона повернулася до нього — очі дикі, губи вишкірилися.

— Допоможи йому! — крикнула вона.

— Як?!

Він крутнувся до Павука, почув Його жадібне нявчання, поглянув у Його віковічні, злі очі й побачив щось за цією подобою — щось набагато гірше за павука. Щось зроблене з самого світла. Його мужність похитнулася… ні! Адже його попросила Бев, його кохана Бев.

— Чорт би тебе вхопив, не чіпай Білла! — загорлав він.

Через мить його так сильно ляснули по спині, що він мало не впав. То був Річі, і хоча сльози бігли його щоками, він божевільно посміхався. Річі так вишкірявся, що рот розтягнувся мало не до вух. З-поміж зубів котилася слина.

— Завалимо її, Скирте! — крикнув Річі. — Чудь! Чудь!

«Її? — тупо подумав Бен. — Він сказав її?»

— Окей, та що воно таке?! Що таке Чудь?!

— Хай мені грець, якщо знаю! — проволав Річі й побіг до Білла, в тінь Воно.

Воно присіло на задні лапи, а передні вимахували в повітрі якраз над головою Білла. І Стен Юріс — змушений наблизитися, присилуваний наблизитися попри всі інстинкти свого тіла й розуму — побачив, що Білл прикипів поглядом до Його очей, очей, з яких лилося моторошне, мертвотне світло. Блакить проти нелюдських рубінів. Стен зупинився, зрозумівши, що розпочався ритуал Чудь.

2 БІЛЛ У ПОРОЖНЕЧІ / РАНО

— хто ти й чому ти прийшов до Мене?

Мене звуть Білл Денбро. І ти знаєш, чому я тут. Ти вбила мого брата, і я прийшов Тебе вбити. Ти обрала не того хлопчика, лярво.

— Я вічне. Я — Пожирач Світів.

Справді? Та невже? Ну, сестро, ти повечеряла востаннє.

— ти безсилий; ось де міць — тут; відчуй її, шмаркачу, а тоді спробуй розказати, як ти збираєшся вбити Вічність. Гадаєш, ти бачиш Мене? Ти бачиш лиш те, що дозволяє твій мозок. Хочеш Мене побачити? Ходи сюди! Ходи сюди, шмаркачу! Ходи!

Пожбурений…

(стовпи)

Ні, не пожбурений, вистрелений, наче жива куля, наче Людина-ядро з цирку «Святиня»,[780] що приїздив до Деррі кожного травня. Його підхопило й швиргонуло через усю Павучу твердиню. «Мені це ввижається! — крикнув він до себе. — Моє тіло й досі стоїть на місці, прикипівши очима до Нього, не втрачай мужності, це всього лиш якийсь фокус, будь мужнім, хоробрим, тримай позицію, тримай…»

(пхає)

Він з ревінням гнався вперед, летів у пітьмі вогкого тунелю зі стінами, вимощеними крихкими, облущеними плитами, яким було п’ятдесят, сто, тисяча, мільйон-більйон (хтозна?) років; мчав у мертвій тиші повз перехрестя — одні осяював хвилястий зеленаво-жовтий вогонь, інші підсвічували тьмяні повітряні кульки, сповнені примарною черепною білиною, а на деяких було темно, як у склепі; його несло повз купи кісток — якісь із них людського походження, а якісь — ні; летів і розганявся, немов ракета в аеродинамічній трубі, що наразі вигнулася вгору, та не в бік світла, а в чорноту, колосальну чорноту

(та)

і він вибухнув у непроглядну пітьму, і пітьма стала його планетою, всесвітом та космосом, і підлога пітьми була твердою, твердою, вона скидалася на полірований ебоніт, і він шурхотів по ній, ковзаючи животові та стегнами, наче шайба на столі для гри в шафлборд. То була бальна зала вічності, і вічність була чорною.

(штовхає)

— припини, чому ти це повторюєш? тобі це не зарадить, дурне хлопчисько…

Привидів бачить, всіх запевняє!

— припини.

Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, всіх запевняє!

— припини! припини! наказую, вимагаю, щоб ти припинив!

Що, не подобається?

І подумки: «Якби я тільки міг сказати це вголос не затинаючись, я зламав би цю ілюзію…»

— це не ілюзія, дурне ти хлопчисько, — це вічність, Моя вічність, і ти загубився в ній, загубився назавжди, і не намагайся знайти дорогу назад; ти вже теж вічний, і приречений блукати в чорноті… себто, коли зустрінешся зі Мною віч-на-віч.

Та тут було ще щось. Білл чув його, відчував його, навіть у певний неймовірний спосіб вловлював нюхом — присутність чогось велетенського в темряві попереду. Якесь Громаддя. Страxy не було — натомість з’явилося відчуття всепоглинаючого побожного страху, адже то була могутність, у порівнянні з якою Його сила була лише карликом, і Білл ледь встиг подумати: «Будь ласка, прошу, чим би Ти не було, зважай, що я дуже маленький…»

Він наблизився до нього й побачив, що то був великий Черепаха з панциром, на якому вигравали безліч палаючих кольорів. Його прадавня рептильна голова повільно висунулася з панцира, і Білл відчув, як потвора, яка витягнула його сюди, презирливо здивувалася. Очі в Черепахи були лагідними. Білл подумав, що він (так, він був чоловічої статі), певне, найстарше створіння в усьому всесвіті — таке древнє, що й уяви не вистачить, і набагато давніше за Нього, хоча Воно й твердило, що вічне.

Що ти таке?

— Я Черепаха, синку. Я створив усесвіт, та, будь ласка, не дорікай мені за це, у мене болів живіт.

Допоможи мені! Прошу, допоможи!

— Я не вплутуюсь у такі справи.

Мій брат…

— займає своє місце в макровсесвіті; енергія вічна, і навіть ти, сину, маєш це розуміти.

Наразі він уже пролітав Черепаху, та навіть на такій карколомній швидкості здавалося, що його щитований бік не мав кінця. У Білла з’явилася хистка думка, що він немов їде потягом, який проминає зустрічний експрес, та такий довгий, що здавалося, наче він стоїть на місці або рухається в протилежний бік. Він і досі чув тріскотню й дзижчання Воно, і той голос був писклявий, розлючений, нелюдський, сповнений скаженої ненависті. Та коли говорив Черепаха, Воно було геть не чути. Черепаха говорив усередині Біллової голови, і якимсь чином він зрозумів, що був ще й Інший, і той Перший Інший мешкав у порожнечі поза межами цієї пустоти. Либонь, Перший Інший був творцем Черепахи (Він тільки спостерігав) і Воно (Воно тільки жерло). Цей Інший був силою поза всесвітом, силою над усіма силами, автором усього сущого.

Зненацька йому здалося, що він усе зрозумів: Воно прагнуло кинути його крізь стіну на межі всесвіту та пожбурити в якесь інше місце

(Черепаха назвав його макровсесвітом)

туди, де Воно дійсно жило; де існувало титанічним, сяючим ядром, яке в очах Іншого могло видатися всього лише крихітною цяткою; там він побачить Воно оголеним, істотою з аморфного, нищівного світла, і там його милосердно знищать або покинуть блукати — божевільного, та притомного, усередині вбивчого, безформного, голодного єства Воно.

Благаю, поможи! Заради інших…

— синку, ти мусиш зарадити собі сам.

Та як? Прошу, скажи! Як? Як? ЯК?!

Тільки тепер від домчав до масивних лускатих лап Черепахи; у нього було вдосталь часу, аби надивитися на його колосальну та прадавню плоть, аби зачудуватися з його гігантських нігтів — вони були дивного блакитно-жовтого кольору, і в кожному з тих нігтів він бачив вируючі галактики.

Будь ласочка, ти ж добрий, я відчуваю й вірю, що ти добрий, і я благаю тебе… будь ласочка, поможи!

— ти й сам знаєш, що є лише Чудь, і твої друзі.

Будь ласка, ну будь ласочка…

синку, ти маєш стовпи пхати й штовхати, привидів бачити, всіх запевняти… це все, що я можу сказати тобі, коли ти залазиш у таке космологічне лайно, то мусиш викинути всі посібники й інструкції.

Він усвідомив, що голос Черепахи вже затихав. Він відлетів поза його досяжність, кулею мчав у темряву, що була глибше глибини. Голос Черепахи перекрикувало, заглушало раде торохкотіння Потвори, яка викинула його з реальності та затягнула в порожнечу — голос Воно, голос Павука.

— ну як тобі тут, подобається, Юний Друже? подобається? вже обожнюєш це місце? даси йому дев'яносто вісім зі ста, бо ритм класний і під нього кльово танцюється? вловлюєш його мигдаликами, жонглюєш ним? сподобався Черепаха, мій старий товариш? Я гадав, що той старий хер уже давно здох, і він міг би спробувати тобі допомогти, атож, міг, та, гадаєш, у нього б щось вийшло? гадаєш, йому це треба?

ні ні ні ні стовпи пхає ні він шт-шт-шт-штовх-хає ні

— перестань белькотіти! часу обмаль, тож давай побалакаємо, поки ще можна, розкажи мені про себе, Юний Друже… скажи мені, ти в захваті від цієї холодної темряви? тобі подобається наше мега-турне порожнечею, яка розкинулася тут, Назовні? та зажди, поки ми не вирвемося туди, де живу Я! почекай! почекай смертевогнів! глянеш на них і здурієш… та житимеш… і житимеш… і житимеш… у їхньому нутрі… у Мені…

Воно вибухнуло отруйним, пронизливим сміхом, і Білл усвідомив, що Його голос почав затихати та водночас розростатися — він немов віддалявся від того звуку… і занурювався в Нього. Так, саме це й відбувалося. Він гадав, що так і було. Бо хоча ці голоси були бездоганно синхронізовані, той, до якого він мчав, був цілком чужорідним і розмовляв складами, які не подужав би жоден мовний апарат. Йому подумалося, що то голос смертевогнів.

— …часу обмаль, тож давай побалакаємо, поки ще можна.

Його людський голос згасав, наче бенгорські радіостанції, коли ти їдеш на схід. Його виповнив яскравий, палючий жах. Ще зовсім трохи, і він буде неспроможний розмовляти з Ним, неспроможний користуватися здоровим глуздом… і частково він розумів, що попри весь Його сміх, попри всі чужорідні веселощі, це було саме те, чого Воно прагнуло. Не просто пожбурити його в Своє справжнє лігво, а й розірвати ментальний зв’язок. Якщо спілкування припиниться, його буде вщент знищено. Вийти за межу комунікації означало позбавитися способу до порятунку, і він розумів це з власного досвіду — з того, як поводилися з ним батьки, коли помер Джордж. Цього навчила його їхня крижана байдужість.

Він полишав Його… і наближався до Нього. Однак віддалення було важливішим. Якщо Воно б радше жерло діточок тут, радше затягувало б їх сюди, чи що ще Воно там збиралося зробити, чому в такому разі Воно не вихопило сюди їх усіх? Чому тільки його?

Тому що воно мало позбавити від нього свою Павучу сутність, ось чому. Воно-Павук та Воно, яке почвара називала смертевогнями, були пов’язані. Те, що жило тут, у пітьмі, могло бути невразливим, коли Воно було тільки тут і більш ніде… та Воно було ще й на Землі, під Деррі, у фізичній подобі. І яким би огидним Воно не було, у Деррі воно мало фізичне тіло… а матеріальне тіло можна вбити.

Він летів крізь темряву, дедалі розганяючись. «Чому мені здається, що всі його балачки — це лише блеф та дебільні порожні жарти? Чому так? Невже це так?»

І він зрозумів, як… можливо.

«Є лише Чудь», — сказав Черепаха. А що, коли саме це й відбувалося? Що, коли вони справді вкусили один одного за язики, не фізично, а ментально? А що, як ритуал скінчиться, коли Воно пожбурить Білла в порожнечу ще далі, далеко-далеко, до Його віковічного, безтілесного єства? Тоді Воно вирве його з корінням, уб’є й водночас переможе.

— чудово, синку, молодець, та невдовзі буде вже запізно

Воно злякалося! Злякалося мене! Злякалося нас усіх!

…летів, він летів, і прямо попереду була стіна, він це відчував, відчував її в темряві, стіна на межі континууму, і по той бік чигала інша подоба — смертевогні…

— не говори зі мною, синку, і з собою теж — воно відриває тебе, вгризайся, кусай, якщо тобі не байдуже, якщо в тобі є мужність, якщо можеш вистояти… кусай, сину!

Білл вкусив — не по-справжньому, не зубами, а розумом.

Знизивши голос до басовитого гудіння, перетворив його на чужий голос (насправді то був голос його батька, хоча Білл до скону цього не дізнається — деякі таємниці так ніколи й не відкриваються, і, мабуть, це на краще), набрав повні легені повітря й загорлав: «СТОВПИ ПХАЄ ТА ШТОВХАЄ ПРИВИДІВ БАЧИТЬ ВСІХ ЗАПЕВНЯЄ А ЗАРАЗ ВІДПУСТИ МЕНЕ!»

Він почув, як Воно заверещало в його мозкові вередливим, роздратованим, розлюченим криком… та це був ще й наляканий, болючий крик. Воно не звикло, щоб Йому чинили наперекір, такого з Ним ніколи не траплялося, і дотепер Воно не підозрювало, що таке взагалі може бути.

Білл відчув, як Воно заборсалося — Воно вже не тягнуло, а відштовхувало, намагалося втекти.

СТОВПИ ПХАЄ ТА ШТОВХАЄ, Я СКАЗАВ!

ПРИПИНИ!

ПОВЕРНИ МЕНЕ! НЕГАЙНО! НАКАЗУЮ! ВИМАГАЮ!

Воно знову зарепетувало від ще дужчого болю — мабуть, через те, що хоча все Його довге існування завдавало болю іншим, живилося ним, саме Воно його ніколи насправді не відчувало й не мислило частиною Себе.

Воно все намагалося відштовхнути його, позбутися його, сліпо й уперто змагаючись за перемогу, адже Воно завжди перемагало. Воно зміїлося й штовхало… та Білл відчув, що політ уповільнився, і в його голові зринув гротескний образ: Його вкритий живою слиною язик розтягнувся, немов гумова нитка, і ляскав, кривавив. Він побачив, як сам впинається зубами в кінчик того язика, і його зуби потроху вгрузали в отруйну плоть, а обличчя заливав конвульсивний іхор[781], тонув у жаскому смороді, та однаково тримався, якимсь чином тримався, а Воно, засліплене болем та всеохопною люттю, щосили старалося не розірвати зв’язок, щоб Його язик не вислизнув із Біллового рота…

(Чудь, це Чудь, тримайся, будь хоробрим, вірним собі, тримайся заради брата, заради друзів; вір, вір в усе, у що колись вірив, вір, що, коли сказати поліцейському, що ти загубився, він прослідкує, аби ти дістався додому, що є Зубна фея, яка живе у велетенському блискучому замку, і Санта-Клаус на Північному полюсі, який майструє іграшки разом із роботящими ельфами, та й Капітан Міднайт може бути справжнім, так-так, він може існувати попри слова Карлтона Кларка, старшого брата Келвіна та Сіссі, який казав, що то були казочки для сисунців, вір, що батько з матір’ю знову тебе полюблять, що можна бути хоробрим, а правильні слова зажди приходитимуть вчасно; не буде більше Невдах та переховування в дірці в землі, яку вони прозвали хаткою-клубом, не буде більше плачу в Джорджевій кімнаті, бо ти не зміг його врятувати й не знав, що так станеться, повір у себе, повір у жар того бажання)

Зненацька він засміявся в темряві — не від істерики, а від приголомшливо-радісного зчудування.

— ОТ ЛАЙНО, Я В УСЕ ЦЕ ВІРЮ! — закричав Білл, і він не брехав: навіть у дванадцять років він помітив, що ці, здавалося б, дурнуваті речі справді виявлялися правдивими. Навколо нього спалахувало світло. Він виставив руки над головою. Задер голову, і зненацька його простромила могутня сила.

Він знову почув його лемент… і раптом його потягнули туди, звідки висмикнули. Білл тримав у голові образ своїх зубів, глибоко занурених у чудернацьку плоть Його язика, образ своїх щелеп, зціплених, наче в старої похмурої смерті. Він летів крізь чорноту, і його ноги гойдалися позаду, а шнурки вкритих брудною кіркою кросівок струменіли за ним, немов прапорці; вітер цієї порожнечі шумів у вухах.

Його протягнули повз Черепаху, і він побачив, що його голова знову сховалася в панцир; до нього долинув голос віковічної істоти — такий лункий та спотворений, наче той панцир був завглибшки з не одну вічність.

— непогано, синку, та Я 6 скінчив усе зараз; не дай Воно втекти, адже енергія має здатність розпорошуватись; що можна зробити в дванадцятирічному віці, можна вже ніколи не подужати

Голос Черепахи тихшав, тихшав, тихшав. А тоді лишилася сама стрімка темрява… Потім — отвір циклопічного тунелю… сморід віків та гниття… павутиння, що шмагало його обличчя, наче поїдені шовкові пасма в будинку з привидами… миготіли крихкі плити… перехрестя, наразі занурені в темряву, бо всі кулько-місяці зникли, і Воно кричало, кричало:

— відпусти відпусти відпусти я піду ніколи не повернусь відпусти відпусТИ БОЛЯЧЕ БОЛЯЧЕ БОЛЯЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ…

Стовпи пхає! — несамовито гукнув Білл на межі з маячнею.

Попереду він бачив світло, та воно згасало, тріпотіло, наче вогники велетенських свічок, які вже майже догоріли… і на мить він побачив себе та своїх друзів: вони вишикувалися в лінію, і з одного боку він тримався за Едді, а з другого — за Річі. Він побачив власне обвисле тіло — голова відкинута назад, очі вирячені на Павука, який крутився й обертався, наче дервіш, і Його волохаті, голкасті лапи били по підлозі, а з жала скрапувала отрута.

Воно верещало в передсмертній агонії.

Білл у це справді повірив.

А тоді він хляпнувся у своє тіло з такою силою, наче бейсбольною рукавичкою піймали лайн-драйв[782], — його відірвало від Річі й Едді, кинуло на коліна, і він проїхався підлогою до самого павутиння. Він автоматично вхопився за одну сіру нитку, і його рука вмить заніміла, немов йому вкололи повний шприц новокаїну. Сама нитка була завтовшки з дріт на телефонному стовпі.

— Білле, не торкайся павутини! — загорлав Бен.

Білл хутко відсмикнув руку; на долоні, прямо під пальцями, не стало шкіри, і там одразу ж виступила кров. Він зіп’явся на ноги, не зводячи очей із Павука.

Воно зацокотіло геть, прямуючи до темряви, що розросталася в дальньому кутку зали — світло почало згасати. Після Нього на підлозі лишалися калюжі чорної крові: якимсь чином від їхньої сутички в Нього в дюжині, а то й сотні місць порвалися нутрощі.

— Білле, павутина! — крикнув Майк. — Стережись!

Він позадкував, скинувши голову, — жмути павутини полинули вниз, і дві нитки впали на кам’яну підлогу по обидва боки від Білла, наче тіла м’ясистих білих змій. Вони одразу ж почали розповзатися, затікаючи в тріщини між плитами. Павутина розпадалася на шматки, і її пасма відривалися від стіни. Одне з тіл — замотане, як муха — шугонуло вниз і вдарилося в підлогу зі звуком зогнилого грушкуватого гарбуза.

— Павук! — закричав Білл. — Де Воно?!

Він і досі чув у своїй голові Його болісне нявчання й пищання, і в нього майнула думка про те, що Воно побігло туди, куди хотіло затягнути Білла… аби сховатися, поки вони не підуть? Побігло вмирати? Чи просто втекти?

— Господи, вогники! — зойкнув Річі. — Вогники гаснуть! Біле, що відбувається? Де ти був? Ми гадали, що ти помер!

Та в одній збентеженій ділянці його мозку жевріла впевненість у тому, що це неправда: якби вони справді гадали, що він помер, то розбіглися б, кинулись би навтьоки, і Воно б легко половило б їх одного за одним. Та, мабуть, правдивішим було б сказати так: вони гадали, що Воно мертве, проте вірили, що Воно живе.

«Ми мусимо впевнитися! Якщо Воно помирає або повернулося туди, де знаходиться решта Його, то все гаразд. Та що, коли Його просто поранено? Що, коли Воно може одужати? Що…»

Наче скляний осколок, у його мозок увігнався крик Стена. У згасаючому світлі Білл побачив, як павутина впала на плече його друга. Та перш, ніж він добіг до Стена, Майк кинувся на меншого хлопчика, немов американський футболіст — він відштовхнув Стена, і той відірвався від павутиння, яке спружинило назад зі шматком його теніски.

— Відійдіть! — закричав до них Бен. — Відійдіть від нього, воно все розсипається!

Він схопив Беверлі за руку й потягнув її за собою до дитячого розміру дверей, тим часом Стен став на ноги, ошелешено озирнувся, а тоді вчепився в Едді. Удвох, підтримуючи один одного, вони рушили за Беном із Беверлі. У тьмяному світлі вони скидалися на фантомів.

Павутиння над їхніми головами провисало, обвалювалося, втрачало свою страхітливу, симетрію. Тіла ліниво крутилися в повітрі, наче якісь висяки зі страшного сну. Схрещені нитки летіли вниз прогнилими перекладинами якихось дивних, складних драбин — вони падали на кам’яну кладку, по-котячому сичали, розповзалися, розбігалися.

Майк Хенлон зигзагом біг між ними, як потім буде бігати на шкільних матчах, оминаючи гравців команди суперника — пригнувши голову, підпірнаючи та вихляючи з боку в бік. До нього приєднався Річі. Дивовижно, але Річі сміявся, хоча волосся на його голові стирчало, наче голки дикобраза. Світло тьмянішало, люмінесценція, що спіралями крутилася по стінах, згасала.

— Білле! — гукнув Майк. — Ну ж бо! Вшиваймося на хер!

— А коли Воно не здохло?! — прогорлав у відповідь Білл. — Ми маємо йти за Ним! Ми маємо впевнитися!

Частина павутиння обвисла парашутом і зірвалася вниз з огидним звуком, наче тріснула шкіра. Майк схопив Білла за руку й відсмикнув його геть. Спотикаючись, Білл відскочив саме вчасно: за мить на те місце впав жмут павутини.

— Йому кінець! — крикнув Едді, приєднавшись до них. Його очі горіли, наче в гарячці, перетворившись на два ліхтаря, а дихання в горлі свистіло, наче холодний зимовий вітер. Спадаючи, павутиння з шипінням розкреслило мережу шрамів на його гіпсовій пов’язці. — Я чув Його, Воно вмирало, бо так не стогнеш, якщо зібрався на сокс-хоп[783], Воно вмирало, я впевнений!

З темряви вигулькнув Річі, схопив Білла й скрутив його в обіймах. Він ляскав його по спині, наче знаходився під кайфом.

— Я також Його чув — Воно здихало, Великий Білле! Йому срака! А ти не затинався! Анітрішки! Як це ти так? Як, у біса?..

У Білла плуталися думки. Втома обважувала його, чіпляючись важкими незграбними руками. Він не пам’ятав, щоб колись був таким виснаженим… та в голові він чув тягучий, мало не тужливий голос Черепахи: «Я б скінчив усе зараз; не дай Йому втекти… що можна зробити в дванадцятирічному віці, можна вже ніколи не подужати».

— Однак ми маємо пересвідчитися в цьому…

Тіні витягували щупальця та перепліталися, і темрява згущувалася. Проте, перш ніж вона повністю задушила світло, йому здалося, що він побачив той самий пекельний сумнів на обличчі Беверлі… і в Стенових очах. Згасли рештки слабкої люмінесценції, та вони досі чули, як стуко-дриго-шепотіло Його страхітливе павутиння в пітьмі, розпадаючись на шматки.

3 БІЛЛ У ПОРОЖНЕЧІ / ЛІГВО

— і знов ти тут, Малюче! а куди поділося твоє волосся? ти лисий, наче більярдна куля! як сумно! та й сумно, як швидко спливає людський час! кожне життя — короткий памфлет, написаний ідіотом! раз-два й тю-тю!

Мене й досі звуть Білл Денбро. Ти вбило мого брата, вбило Стена Боса Юріса, намагалося вбити Майка. Тож я ось що тобі скажу: цього разу я не зупинюся, поки роботу не буде зроблено.

— Черепаха був тупим, аби брехати, він сказав тобі правду, Малюче… деякі можливості випадають лише раз, і ти справді скривдив мене… заскочив Мене зненацька, та більше так не вийде. Бо це Я прикликав тебе. Я.

Атож, прикликав, та то був не лише Твій поклик.

— Черепаха, твій друзяка… він помер кілька років тому. старий ідіот наригав усередині панцира й захлинувся галактикою — чи то одною, чи то двома, дуже сумно, правда ж? та й досить чудернацько, аби посісти почесне місце в книжках Ріплі «Вір чи не вір» — ось що я думаю; сталося це приблизно тоді, як у тебе трапилася та творча криза — певне, ти теж це відчув, Малюче.

І в це я також не вірю.

— о, повіриш… от побачиш, цього разу, Малюче, я покажу тобі геть усе, включаючи смертевогні.

Він відчув, як підвищився, задзижчав, загуркотів Його голос, і нарешті Білл зрозумів усю глибину люті Воно і злякався.

Він сягнув по язик свідомості Воно, напружився, відчайдушно намагаючись оживити дитячу віру, водночас розуміючи смертельну правду Його слів — минулого разу Воно було непідготовлене. Однак наразі… ну, навіть якщо їх прикликав не тільки Павук, Воно чекало на них.

Та все ж…

Він відчув, як бринів його власний кришталево-чистий гнів, і втупився в очі потвори. Подумки він намацав Його старі шрами, розуміючи, як сильно Його було поранено в минулому, що Йому й досі боліло.

І коли Воно висмикнуло його свідомість з тіла та пожбурило її у порожнечу, Білл сконцентрував усе своє єство на тому, аби схопити Його язик… і промахнувся.

4 РІЧІ

Інші четверо паралізовано спостерігали. Все відбувається так, як минулого разу, та лише спочатку. Павук, який, здавалося, от-от схопить Білла й проковтне його, раптом завмер. Погляд Білла зафіксувався на Його рубінових очах. З’явилося відчуття контакту… зв’язку поза їхнім розумінням. Та явно тривала битва, вольова боротьба.

А тоді Річі зиркнув угору на нове павутиння і помітив першу відмінність.

Там були тіла: деякі наполовину з’їдені й наполовину зогнилі — точно так само, як колись… Але вище, в кутку, висіло ще одне тіло, і Річі був певен, що воно й досі свіже, і, можливо, досі живе. Беверлі не подивилася вгору — вона прикипіла очима до Білла та Павука — одначе, попри весь жах, Річі побачив схожість між нею та жінкою в павутинні. Її волосся було довгим та рудим. Очі відкриті, та скляні й нерухомі. З куточка рота й до підборіддя спускалася цівка слини. Вона кріпилася до одного з головних кабелів сітки, звисаючи на шовковій припоні, яка обплутувала її під руками й на попереку — жінка схилилася, немов збиралася уклонитись. Її руки та босі ноги вільно звисали донизу.

Біля підніжжя павутини Річі побачив скорчене тіло чоловіка, якого він ніколи не зустрічав… Та його мозок мало не підсвідомо вловив певну схожість з дорослою версією сумнозвісного Генрі Баверза. У незнайомця були закривавлені очі, а навколо рота й на підборідді в нього запеклась темно-червона піна. Він…

А тоді почувся крик Беверлі:

— Щось не те! Щось пішло не так, зробіть щось, заради Бога, ЗРОБІТЬ щось!..

Річі метнув погляд на Білла з Павуком… і відчув/почув страхітливий регіт. Біллове обличчя дивовижним чином розтягнулося. Шкіра стала землистою, пергаментною та блискучою, немов у старого діда. Очі закотилися, перетворившись на самі більма.

Де ж ти, Білле?

На його очах у Білла з носа бризнула кривава піна. Губи в Денбро смикалися, він намагався закричати… і Павук знову почав наступати. Воно оберталося, оголюючи жало.

Воно збирається вбити його… вбити його тіло… поки його розум десь в іншому місці. Воно хоче назавжди замкнути його там. Воно перемагає… Білле, де ти? Заради Бога, де ти?

І звідкись, з якоїсь неймовірної далини, долинув слабкий Біллів крик… і слова, хоча й безглузді, були виразними й сповнені млосного

(Черепаха мертвий о Господи Черепаха справді помер)

розпачу.

Беверлі знову завищала й закрила вуха руками, немов для того, щоб не чути того згасаючого голосу. Павук звів жало, і Річі кинувся до нього з посмішкою, що розповзалася його обличчям, та закричав своїм найкращим Голосом Ірландського Копа:

— Куди, куди, моя фойна краля?! Шо се ти в біса коїш?! Припини це лойно, а то схойплю за спідницю й відхльойстаю по сраці!

Павук обірвав сміх, і Річі відчув, як у Його голові почало здійматися злісне, болюче виття. «Поранив Його! — тріумфально подумав він. — Поранив Його, як вам таке, скривдив Його, і знаєте, що? Я ЗЛОВИВ ЙОГО ЯЗИК! ГАДАЮ, ЯКИМСЬ ЧИНОМ БІЛЛ ЙОГО ВИПУСТИВ, ТА ПОКИ ВОНО ДИВИЛОСЯ В ІНШИЙ БІК, Я ЗЛО…»

Воно заверещало на Річі — крики завирували в його мозкові, наче рій оскаженілих бджіл, — і наступної миті його вибило з тіла й шпурнуло в пітьму; він почав усвідомлювати, що Воно намагалося стріпнути його. І в Нього справді непогано виходило. Річі затопив жах, та його вмент замінило відчуття космічної абсурдності. Він згадав, як Беверлі показувала прийоми з його дунканівським «йо-йо»: як змусити його «заснути», «поводити собачку», крутнути «навколосвітню подорож». А тепер лиш погляньте на нього! Річі, Людина-Йо-Йо, з язиком Воно замість нитки. Ось він, теж крутить фокуси, та цей звався не «поводити собачку», а «поводити Павука», і якщо це не кумедно, то у вас немає почуття гумору!

Річі зареготав. Звісно, нечемно сміятися з повним ротом, та хто тут, назовні, читав міс Менерз?[784]

Від цієї думки він ще більше розвеселився й сильніше стиснув щелепи.

Павук заверещав і розлючено затрусив його, виючи з гніву, що Його знову захопили зненацька, — Воно вважало, що Йому спроможний протистояти лише письменник, а тоді, коли Воно очікувало цього найменше, Його зловив цей чоловік, який реготав, наче навіжений хлопчисько.

Річі почув, що зісковзує.

Почекати секунда, сеньйор-рито, ви тута зібрався разом, і я не продати тобі лотерейного білета, бо всі вигравати, багатий ставати, клястися на мамця звати.

Він почув, як зуби знову вгрузли в Його м’ясо, цього разу сильніше. І Річі прохромило болем, коли Воно вчепилося іклами в його язик. Та що б там не було, йому й досі було смішно. Навіть у цій чорноті, пожбурений слідом за Біллом, ледь тримаючись за язика потвори, яку й словами не описати, за той єдиний його зв’язок із власним світом, попри біль від Його отруйного укусу, що затьмарював його мозок червоним туманом, йому однаково було збіса смішно. «Зацініть, чуваки: диск-жокеї вміють літати!»

Ще й як уміють.

Річі перебував у непроникній пітьмі (він навіть не здогадувався, що така чорна пітьма взагалі може десь існувати), летів зі швидкістю, яка здавалася йому мало не швидкістю світла, і його трусили, як тер’єр — щура. Він відчув щось попереду, присутність якогось колосального трупа. Це той Черепаха, про якого заводилося слабке Біллове голосіння? Певне, що так. Це був спорожнілий панцир, мертва шкаралупа. А тоді він проминув її, поринувши глибше в темряву.

«Оце так газуємо», — подумав він, і його знову кинуло в сміх.

Білле! Білле, ти мене чуєш?

— його нема, він у смертевогнях, відпусти! ВІДПУСТИ!

(Річі?)

Неймовірно далеко, неймовірно глибоко в чорноті.

Білле! Білле! я тут! хапайся! хапайся заради Бога!

— він помер, ви всі мертві, ви застарі, хіба ти не розумієш? а тепер ВІДПУСТИ!

Агов, курво, ніколи не пізно вжарити рок-н-рол!

— ВІДПУСТИ!

Віднеси мене до нього, і я ще подумаю.

Річі!

Ближче, дякувати Богу, він уже ближче…

Я йду, Великий Білле! Річі поспішає на допомогу! Врятую твою стару тріснуту дупу! За мною висить боржок ще з того дня на Нейболт-стрит, пам'ятаєш?

— відпусТИ-И!!!

Тепер Йому було дуже боляче, і Річі зрозумів, що Воно зовсім не очікувало його нападу, адже вірило, що лише Білл може з ним битися. То й добре. Хай казиться. Річі не збирався з Ним вовтузитись: він не знав, чи можна Його взагалі прикінчити. А от Білла точно можна, і Річі відчував, що в Білла було обмаль часу, зовсім обмаль. Білл наближався до якоїсь величезної та бридкої несподіванки. До чогось, про що взагалі краще не думати.

Річі, ні! Повернись! Це кінець всього сущого! Це смертевогні!

Певне, це те, шо вмикаєш опівночі, як їдеш собі катафалком, сеньйор-ре… то є ти, моє миле дитятко? посміхнися, шоб я тебе вгледів!

І зненацька Білл був там, шурхотів темрявою

(по праву руку? по ліву? тут не було напрямку)

з того чи іншого боку. А трохи за ним Річі побачив/відчув, як щось хутко суне до них, і сміх закляк у його горлянці. То був бар’єр дивної форми поза законами геометрії, і людський розум не міг її зрозуміти. Натомість він розшифрував її, як зумів, — так само, як показав Його форму у вигляді Павука — і Річі побачив сіру стіну з титанічних скам’янілих кілків. Ці кілки безкінечно тягнулися вгору та вниз, наче пруття клітки. З-поміж них виривалося тьмяне світло. Воно сяяло та рухалося, всміхалося та шкірилося. Світло було живим.

(смертевогні)

Ба навіть більше, ніж живим: воно було сповнене сили — магнетизму, гравітації та, мабуть, ще чогось. Річі підкинуло, смикнуло вниз, закрутило й потягнуло. Здавалося, немов він потрапив у камеру велетенського колеса. Він відчував, як голодне світло пожадливо ковзає його обличчям і що воно… думало.

Це Воно, це Воно, Його решта.

— відпусти, ти обіцяв мене ВІДПУСТИТИ!

Знаю, моє миле дитятко, та іноді я брешу — моя мамця лупцює мене за таке, але татусь давно махнув рукою.

Він відчув, як Білл полетів до одної з прогалин у стіні, відчув, як до нього потягнулися лихі пальці світла, і, сконцентрувавши всі сили в останньому зусиллі, сягнув по друга.

Білле! Руку! Дай руку! РУКУ, ТРЯСЦЯ ТВОЇЙ МАТЕРІ, ДАЙ РУКУ!

Білл вистромив до нього руку, пальці стискалися й розтискалися, а живий вогонь повзав та крутився на Одриній обручці, розмальовуючи її арабесками та рунічними візерунками: колеса, півмісяці, зірки, свастики, з’єднані кола, що зросталися в ланцюги. Біллове обличчя, наче татуюванням, так само заплямувало світлом. Річі простягнув руку, з усіх сил потягнув її до друга, у той час як у його вухах кричало, торохкотіло й рюмсало Воно.

(не зловив, о любий Боже, я його не зловив, він зараз проскочить туди)

А тоді пальці Білла зімкнулися на руці Річі й він стиснув її в кулак. Ноги Білла прослизнули в шпарину між тими скрижанілими стовбурами, і на одну божевільну мить Річі усвідомив, що бачить у них усі кістки, вени й капіляри — скидалось на те, наче Білл наполовину заліз до пащі найпотужнішого у світі рентгенівського апарата. Річі відчув, як м’язи на його руці розтягнулися, немов іриска, відчув, як заскрипів, застогнав плечовий суглоб, протестуючи проти зростаючого нелюдського навантаження.

Він зібрав докупи всі сили й закричав: «Витягуй нас! Витягуй нас назад, бо я тебе вб’ю! Я… я до смерті заб’ю тебе Голосами!»

Павук знову завищав, і зненацька Річі відчув, як усім його тілом потужно хвицнули, немов батогом. Його рука перетворилася на суцільну, розпечену до білого агонію. Біллова рука почала висковзати з його хватки.

— Великий Білле, тримайся!

— Тримаюся, Річі! Тримаюся!

«І не відпускай, — похмуро подумав Річі, — бо щось мені підказує, що тут можна пройти більйон миль та так і не знайти довбаної параші.»

Вони зі свистом мчалися назад, а божевільне світло згасало, поки де перетворилося на смужку з сяючих цяток, а потім зовсім зникло. Вони розривали темряву, наче торпеди: Річі стискав зубами Його язика, а болючою рукою тримав Білла. А ось і Черепаха, та не встигнув Річі й оком кліпнути, як він зник.

Річі відчув, що вони наближаються до того, що видавалося їм реальним світом (проте він вважав, що вже ніколи не подумає про нього, як про дійсно «реальний» світ, бо бачитиме його лише як хитру парусинову декорацію, що приховує сплетіння натяжних тросів… тросів, подібних до ниток у павутинні). «Та з нами все буде гаразд, — думав він. — Ми повернемося. Ми…»

Ними знову замолотило: Воно хвицало, ляскало, махало ними туди-сюди, намагаючись все одно струсити їх та полишити Назовні. І Річі відчув, що його хватка зісковзує. Він почув Його горлове переможне гарчання й зосередив усе своє єство на тому, щоб утриматися… та однаково сповзав. Він перелякано стиснув щелепи, але Його язик втрачав щільність, танув, немов перетворюючись на летючу осінню павутину.

— Поможіть! — загорлав Річі. — Я зараз впаду! Поможіть! Хто-небудь, поможіть нам!

5 ЕДДІ

Едді ледь усвідомлював, що відбувається: якимсь чином він це відчував, бачив, та наче крізь тонку тканину. Десь там Річі з Біллом намагалися повернутись. Їхні тіла знаходилися тут, та все інше — їхні сутності — були десь далеко.

Він бачив, як Павук наставив на Білла жало, збираючись проштрикнути його, а тоді Річі кинувся вперед, волаючи на Нього тим своїм дурнуватим Голосом Ірландського Копа… та Річі так відточив свою майстерність, що тепер його Голос звучав точнісінько, як колись говорив містер Нелл.

Павук повернувся до Річі, і Едді побачив, як моторошні червоні очі Воно вилізли з орбіт. Річі знову закричав, цього разу Голосом Панчо Ванільї, і Едді відчув, як Павук зарепетував од болю. Бен хрипко зойкнув, коли Його шкіра тріснула на місці старого шраму. Бризнула цівка чорного, як неочищена нафта, іхору. Річі почав казати ще щось… а тоді його голос почав зменшуватись, згасати, як затихає спів під кінець поп-пісні. Його голова задерлася, очі з’єдналися з Його поглядом. Павук знову затих.

Хвилини спливали, та Едді навіть уявлення не мав, скільки часу пройшло. Річі з Павуком витріщалися один на одного. Едді відчував їхній зв’язок, відчував, як десь далеко точиться розмова та вирують емоції. Він не міг розібрати слів, та ловив тональність подій у кольорах та відтінках.

Білл непритомно лежав на підлозі зі змарнілим блідим обличчям та заплющеними очима; з носа й вух бігла кров, пальці ледь посіпувались.

У Павука з чотирьох чи п’яти місць юшила кров, Воно знов було сильно поранене, та все одно лишалося страхітливо живучим. «Чому ми просто стовбичимо? — думав Едді. — Ми могли б добряче зашкодити Воно, поки Воно зосереджене на Річі! Заради Бога, чому ніхто не ворушиться?»

Він відчув дикий тріумф, і це відчуття було виразнішим, чіткішим. Ближчим. «Вони повертаються! — хотілося йому крикнути, та в роті було надто сухо, а в горлі — надто вузько. — Вони повертаються!»

Голова Річі почала повільно хитатися з боку в бік. Під одягом його тіло немов пішло хвилями. Окуляри на хвильку зависли на кінчику носа… а тоді злетіли й розбилися об кам’яну підлогу.

Павук поворушився, його шпичасті лапи сухо зацокотіли по підлозі. Едді почув, як Воно лячно, переможно закричало, а в наступну мить у його голову вдерся чіткий голос Річі:

(поможіть! я зараз упаду! хто-небудь, поможіть нам!)

Едді зірвався з місця, на ходу здоровою рукою вихопивши з кишені інгалятор, викрививши губи в страшній гримасі, а його подих боляче виривався з горла крізь шпарину, яка здавалася завширшки з вічко голки. Наче галюцинація, перед ним витанцьовувало заплакане обличчя матері.

— Едді, не наближайся до тої Гидоти! Не підходь до Нього! Від такого паскудства можна захворіти на рак! — рюмсала вона.

— Ма, стули пельку! — пронизливо, пискляво закричав Едді — то було все, що лишилося від його голосу.

Голова Павука повернулася на звук, відірвавши погляд від Річі.

— На! — завив Едді згасаючим голосом. — На, покуштуй!

Він стрибнув на Нього, водночас натиснувши на клапан інгалятора, і на мить до нього повернулася вся дитяча віра в ліки — в дитячі ліки, які могли вирішити геть усе, які могли поліпшити його самопочуття, якщо над ним познущалися старші хлопці, або коли юрба збивала його з ніг після останнього дзвоника в школі, або коли йому доводилося сидіти на межі порожньої автостоянки біля автобази братів Трекерів, бо мати не дозволяла йому гратися в бейсбол. То були хороші ліки, сильні ліки, тож Едді стрибнув до морди Павука, і, зачувши його жовтий гнилий сморід, приголомшений його потужною люттю та невблаганною рішучістю всіх їх знищити, він стрельнув з інгалятора в одне Його рубінове око.

Він відчув/почув Його лемент — цього разу не від люті, лише від болю, від жаскої, волаючої агонії. Він побачив, як суспензія осіла на криваво-червоній кулі; побачив, як крапельки біліють та занурюються в склеру, наче карболова кислота; побачив, як Його здоровенне око починає розповзатися, наче кривавий яєчний жовток, і текти бридким струмком живої крові, іхору та гною з личинками мух.

— Повертайся назад, Білле! — прокричав він залишками голосу, а тоді вдарив Його, і відчув, як його обпік млосний жар Воно, і жахлива мокра теплота підказала Едді, що його здорова рука просковзнула в Павучу пащу.

Він знову натиснув на спуск, цього разу стрельнувши ліками просто в Його горло, просто в його гнилий, злий, смердючий стравохід, а тоді спалахнув раптовий біль, наче опустився важелезний ніж: то Воно зімкнуло щелепи й відтяло йому руку мало не під самісіньке плече.

Едді впав на підлогу. З нерівного обрубка бризкала кров. Краєм ока він бачив, що Білл зводиться на тремкі ноги, що Річі йшов до нього, гойдаючись та спотикаючись, як п’яниця на ранок після бурхливої ночі.

— едсе…

Десь далеко. Не має значення. Він відчував, як усе витікає з нього разом із життєдайною кров’ю… уся лють, увесь біль, увесь страх, уся бентежність та страждання. Він здогадався, що вмирає, проте він почувався так… о Господи, так ясно, так прозоро, наче він був шибкою, яку начисто вимили, і тепер вона пропускає всеньке світло неочікуваного світанку — таке яскраве та величне, що можна було й злякатися; о Господи, світло, бездоганно раціональне світло, яке просто зараз очищує горизонт від темряви — щосекунди вже в іншому місці.

— едсе о боже білле бене хто-небудь йому відтяло руку, його…

Він поглянув на Беверлі та побачив, що вона плаче. Вона ледве підняла його однією рукою, і сльози котилися її щоками; він помітив, що вона зняла блузку й намагалася зупинити кров і кричала по допомогу. А тоді він поглянув на Річі й облизнув губи. Згасав, він згасав. Ставав яснішим, прозорішим, спустошувався, з нього витікали всі нечистоти, і він очищувався, аби всередину могло потрапити більше світла. Якби в нього було трохи більше часу, він би їм все розказав про це, розповів мораль власної байки: «Це непогано, — почав би він. — Це зовсім непогано». Та спершу Едді мав сказати дещо інше.

— Річі… — прошепотів він.

— Що? — Річі став навколішки і з відчаєм дивився на нього.

— Не клич мене Едсом, — сказав він і всміхнувся. Він повільно звів руку й торкнувся щоки Річі. Той плакав. — Ти ж знаєш, що я… я…

Едді заплющив очі й замислився, як докінчити фразу, і поки він думав над цим, він помер.

6 ДЕРРІ / 7:00-9:00 РАНКУ

До 7:00 вітер у Деррі розігнався до тридцяти семи миль на годину, а деякі пориви сягали швидкості сорока семи миль. Гаррі Брукс, синоптик з «Національної Погодної Служби», чия філія розташовувалась у Бенгорському міжнародному аеропорті, занепокоєно подзвонив до головного офісу «НПС» в Огасті. Він повідомив, що вітри, які дули з заходу, закручувались у дивне півколо, якого він раніше ніколи не бачив… на його думку, це більше скидалося на дивний різновид місцевого урагану з осередком в окрузі Деррі. 0 7:10 головні радіостанції Бенгору передають перші штормові попередження. Вибух електричного трансформатора біля автобази Трекерів позбавив світла всі вулиці біля Пустовища з боку Канзас-стрит. О 7:17 зі страшним тріском упав старий-престарий клен, який ріс у Пустовищі з боку Старого Відрогу, — він зрівняв із землею крамницю «Нічна сова», що стояла на перетині Меріт-стрит та Кейп-авеню. Старого міського мецената на ім’я Реймонд Фоґарті вбило, коли на нього впав пивний холодильник. Це був той самий Реймонд Фоґарті, який, виконуючи обов’язок священика Першої методистської церкви міста Деррі, головував на похороні Джорджа Денбро в жовтні 1957 року. Клен зірвав достатньо дротів, щоб відрубати електрику і в Старому Відрозі, і в дещо моднішій забудові Шербьорн Вудс, що розрослася одразу за ним. Годинник на вежі Баптистської церкви Благодаті Господньої не пробив ні о шостій, ні о сьомій. О 7:20, три хвилини після того, як завалився клен у Старому Відрозі, та приблизно за годину й п’ятнадцять хвилин після вибуху в цьому районі всіх туалетів та дренажних труб, годинник пробив тринадцять разів. Хвилину по тому в шпиль ударила блакитно-біла блискавиця. Гізер Ліббі, дружина священика, саме визирнула з кухонного вікна прицерковного будиночка, і пізніше вона розповідала, що башта «підірвалася, немов динамітом начинена». На вулицю посипалися побілені дошки, уламки балок та швейцарські пружини й коліщата. Шпичасті залишки башти загорілися та швидко згасли під дощем, який уже перетворився на справжню тропічну зливу. Вулиці, що спускалися до торгівельного кварталу в центрі міста, перетворилися на запінені річки. Течія Каналу під Головною вулицею супроводжувалася рівномірним тремким ревінням, і люди занепокоєно зиркали одне на одного. О 7:25, коли по всьому Деррі ще розходилася луна від вибуху башти на церкві Благодаті, прибиральник, який щоранку (окрім неділі) ходив вичищати ванни та басейни в «Спа Воллі», побачив таке, що загорлав і вибіг на вулицю. Цей чоловік, який пиячив з першого семестру в Мейнському університеті впродовж останніх дванадцяти років, заробляв самі копійки — ясна річ, його справжньою платнею був цілковитий, ніким не обмежуваний доступ до залишків пива, що лишилися в кегах під шинквасом з попереднього вечора. Річі Тозіер міг пам’ятати його — це був Вінсент Карузо Таліендо, краще відомий своїм п’ятикласним ровесникам як Віскряк Таліендо. Коли він мив підлогу того апокаліптичного ранку в Деррі, поступово наближаючись до бару, Вінсент побачив, як усі сім важелів на пивних кранах — три «Бада», два «Нарраґансетти», один «Шлітц» (більш відомий осоловілим завсідникам «Спа Воллі» як «Шпіхва») та один «Міллер» — нахилилися, немов їх опустили сім невидимих рук. Пиво побігло з них струмками золотаво-білої піни. Вінсент кинувся до них, загадуючись не про привидів чи фантомів, а про те, що до каналізації втікають його ранкові дивіденди. Наступної миті він вибалушив очі й різко загальмував, і з його горлянки вирвалося нажахане виття та луною прокотилося в порожній, засмердженій пивом печері, якою насправді був «Спа Воллі»: пиво поступилося потокам артеріальної крові. Вона вирувала в мініатюрних хромованих риштаках, виповнила їх і заструменіла стільницею. Наразі з кранів почали вириватися жмутки волосся й плоті. Віскряк Таліендо зачаровано витріщався на це диво, не в змозі знайти в собі сили бодай для ще одного крику. А тоді глухо гупнуло: то під стільницею вибухнув один із пивних кегів. Під шинквасом розчахнулися всі буфетні дверцята. З них, наче фінальний штрих магічного фокусу, почав розповзатися зеленавий дим. Віскряк побачив удосталь. Горлаючи, він вискочив на вулицю, яка зараз уже перетворилася на мілку річечку. Він гепнувся на дулу, підхопився й перелякано озирнувся на бар. Одне з вікон бару вибухнуло зі звуком, наче хтось випустив кулеметну чергу. Скло засвистіло навколо голови Вінсента. За хвильку висадилося друге вікно. І знову якимсь дивом його не поранило… та цієї миті йому раптово спало на думку, що саме час навідатися до сестри в Істпорт. Не гаючись, він рушив туди, і з його подорожі до кінця Деррі та поза його межі можна було б скласти справжню сагу… та досить буде зауважити, що він таки вибрався з міста. Іншим не так пощастило. Елоїс Нелл, якому нещодавно виповнилося сімдесят сім років, сидів у вітальні разом із дружиною і дивився, як Деррі шмагає буря. О 7:23 в нього стався фатальний інсульт. За тиждень по тому його дружина розповідатиме брату, що Елоїс впустив на підлогу чашку з кавою, виструнчився, вибалушивши навіжені очі, і проволав: «Куди, куди, моя фойна краля?! Шо се ти в біса коїш?! Припини се лойно, а то схойплю за спідни!..» А тоді він заточився та випав із крісла, розчавивши чашку. Морін Нелл, яка чудово знала, що за останні три роки його цокотун зробився дуже вередливим, одразу второпала, що йому кінець, і, ослабивши йому комір, побігла дзвонити отцю МакДавеллу. Та телефон не працював. З нього долинав лише дивний звук, наче вила поліцейська сирена. Тож, попри здогад, що їй доведеться звітувати перед святим апостолом Петром, який, скоріш за все, розцінить її дії як богохульство, вона сама прочитала посмертну молитву. Вона сказала братові, що була певна — навіть якщо апостол Петро засудить її дії, Господь усе зрозуміє. Елоїс був хорошою людиною і гарним чоловіком, а коли й випивав, це просто давалося взнаки його ірландське коріння. О 7:49 низка вибухів струсила Деррійський торговий центр, який стояв на місці, де колись була ливарня Кіченера. Ніхто не постраждав: торговий центр відчинявся лише о 10:00, а команда з п’яти прибиральників мала з’явитися там не раніше за 8:00 (а в таку негоду вони однаково навряд чи прийшли б). Пізніше група слідчих спростувала здогад про саботаж. Вони неохоче дійшли висновку, що, мабуть, це спричинила вода, що просочилася до електричної мережі торгового центру. Та хай там що, а ще дуже довго ніхто не ходитиме на шопінг до Деррійського торгового центру. Один вибух повністю знищив «Ювелірну крамницю Зейла». Діамантові каблучки, іменні браслети, намисто з перлів, таці з обручками та електронні годинники «Сейко» градом розлетілися повсюди. Через увесь східний прохід пролетів музичний автомат; він приземлився у фонтан біля «У Дж. К. Пенні»[785], де трохи поспівав булькотливу версію «Любовної історії» і врешті замовк. Той самий вибух проломив двері сусіднього «Баскін Роббінса»[786], перетворивши тридцять один різновид морозива на крижаний суп, який побіг підлогою паруючими патьоками. Вибух струсив «Сірз»[787] та відірвав шматок даху, і прудкий вітер підхопив і поніс його, наче повітряного змія; він упав за сто ярдів звідти після того, як пролетів крізь силосну вежу фермера на ім’я Брент Кілґаллон. Шістнадцятирічний син Кілґаллона вискочив на вулицю з материним «Кодаком» і сфотографував цю чудасію. «Національний дослідник»[788] купив світлину за шістдесят доларів, які хлопчик витратив на пару нових шин для свого мотоцикла марки «Ямаха». Утретє вибухнуло в «Промазав або влучив», і на затоплений паркінг полетіли палаючі спідниці, джинси та спідня білизна. Останній вибух випатрав «Деррійський фермерський трест», наче зотлілу коробку з петардами. Також зірвало шматок даху з банку. Сигналізація зайшлася пронизливим ревінням, яке не вщухало протягом чотирьох годин, коли врешті заклинило автономну мережу банківської охоронної системи. Договори позик, банківське приладдя, депозитні сертифікати, касові чеки та папери фінансових менеджерів злинули в небо, і вітер розвіяв їх. І гроші: в основному десятки та двадцятки з щедрою добавкою з п’ятірок та дещицею п’ятдесяток і соток. Зі слів працівників банку, там було понад 75 000 доларів… Потім, після масової перестановки в структурі банківського управління (та після вливання грошей від «ФКСВП»[789]) деякі службовці зізнаються — ясна річ, суто неофіційно, — що та сума перевищувала 200 000 доларів. Жінка в Гейвені на ім’я Ребекка Полсон знайшла п’ятдесятидоларову банкноту на дверному килимку біля кухонних дверей, ще дві двадцятки лежали в шпаківні, і одна стодоларова купюра прилипла до дуба на задньому подвір’ї. Завдяки цьому вони з чоловіком зробили дві додаткові виплати за свій «Скі-Ду»[790]. Містер Гейл, лікар на пенсії, який прожив на Західному Бродвеї близько п’ятдесяти років, загинув о 8:00. Містер Гейл любив вихвалятися тим, що впродовж останніх двадцяти п’яти років з тих п’ятдесяти, він щодня проходив дві милі: він вирушав зі свого дому на Західному Бродвеї, оминав Деррі-парк, початкову школу, і повертався назад. Ніщо не могло його зупинити — ні мжичка, ні дощ, ні град, ні виття північних вітрів, ні мінусова температура. 31 травня він вийшов із дому попри застережне бубоніння домогосподарки. Свою останню репліку в цьому світі він кинув через плече, коли саме виходив через парадні двері, натягуючи капелюха до самих вух: «Гільдо, не будь такою дурепою. Скільки там того дощу. От бачила б ти, що коїлося в 57-му! Ото була злива!» Коли містер Гейл завернув назад на Західний Бродвей, кришка каналізаційного люка навпроти будинку Мюллерів раптом злетіла в повітря, наче боєголовка «Редстоун»[791]. Вона так швидко й акуратно знесла голову доброму лікареві, що він спершу пройшов ще три кроки, а потім повалився на хідник.

А вітер продовжував розганятися.

7 ПІД МІСТОМ / 4:15 ПІСЛЯ ОБІДУ

Едді проводив їх темними тунелями з годину, можливо, й півтори, поки не зізнався (голос у нього був скоріше спантеличений, аніж наляканий), що вперше в житті він заблукав.

Вони й досі чули глухе ревіння води в трубах, та акустика в усіх цих тунелях була такою спотвореною, що неможливо було сказати, звідки воно долинало — спереду, ззаду, зліва, справа, зверху чи знизу. Сірники скінчилися. Вони загубилися в темряві.

Білл був наляканий… і досить сильно. Подумки він постійно повертався до розмови зі своїм батьком. «Дев'ять фунтів каналізаційних схем просто кудись зникли… Та до чого я веду: ніхто не знає, куди ведуть усі ті кляті труби з тунелями, або нащо вони взагалі треба. Поки вони працюють — усім байдуже. А коли щось не так, у водопостачальної служби завжди є три-чотири цапи-відбувайла, яким доведеться з'ясовувати, який насос накрився, або ж яка труба забилася… Там темно, там смердить, а ще там повно щурів. Цього цілком досить, аби туди не влізати, та найгірше те, що там можна згубитися. І таке вже траплялося».

«Траплялося. Траплялося. Таке вже траплялося…»

Звісно. Наприклад, по дорозі до Його лігва вони бачили ту купу кісток з гумованим ганчір’ям.

Білл відчув, як у голову постукала паніка, та він грюкнув перед нею дверима. Вона позадкувала, але вельми неохоче. Він усе одно чув її присутність: вона борсалася, зміїлася, наче жива істота, намагаючись прокрастись до його думок. До неї додалося настирливе питання, на яке в нього не було відповіді: убили вони Його чи ні? Річі сказав «так», Майк сказав «так», Едді теж погодився. Та йому не сподобався наляканий, невпевнений вираз, що він побачив на обличчі в Беверлі чи Стена, коли світло почало згасати, і вони почали виповзати з маленьких дверей, втікаючи від павутини, що з шелестом падала вниз.

— То що нам тепер робити? — спитав Стен.

Білл почув у його тремкому голосі наляканого маленького хлопчика, і він знав, що питання адресовано саме йому.

— Ага, — озвався Бен. — Що? Бляха, от якби в нас був ліхтар… та бодай свіч… свічка.

Біллові здалося, що в останніх трьох крапках він почув придушений хлип. Це налякало його більше, ніж будь-що. Бена приголомшила б звістка про те, що Білл вважав товстуна відважним та винахідливим, врівноваженішим од Річі та менш схильним до раптової істерики, ніж Стен. Якщо Бенова мужність збиралася от-от луснути, вони й справді потрапили в серйозну халепу. І думки в Білла крутилися не навколо скелета того чолов’яги з водоканалу — натомість він думав про те, як Том Сойєр та Беккі Тетчер заблукали в печері МакДуґала. Він відштовхував цю думку, та вона нишком поверталася. Знову й знову.

Його турбувало ще дещо, та ця ідея була надто масштабна й розмита для його втомленого хлопчачого мозку. Можливо, вона була невловимою саме через свою простоту: вони віддалялися одне від одного. Зв’язки, які з’єднували їх протягом усього літа, почали розчинятися. Вони зустрілися з Ним віч-на-віч і перемогли. Воно могло бути мертвим, як і гадали Річі з Едді, або Його могло бути так сильно поранено, що Воно проспить сотню, тисячу, десять тисяч років. Коли Воно зняло останню маску, вони побачили Його справжню подобу, і Воно було справді невимовно потворним, та після того, як розвіявся шок від першого погляду, Його фізична форма виявилася не такою вже й неосяжною, адже Його позбавили найстрашнішої зброї. Зрештою, усі вони бачили павуків. Вони були чужорідними й моторошними, аж мороз поза шкірою пробігав, і йому гадалося, що жоден із них тепер не зможе поглянути на павука

(якщо ми колись звідси виберемося)

й бридливо не здригнутися. Та, врешті-решт, павук — то лише павук. Мабуть, насамкінець, коли всі жахливі маски було скинуто, не лишалося нічого, що б людський мозок не подужав. Це була втішна думка. Нічого, окрім

(смертевогнів)

того, що чигало на них у потойбіччі, та, можливо, навіть те неймовірне живе світло, яке зачаїлося на порозі до макровсесвіту, також помирало або вмерло. Згадка про смертевогні та подорож у пітьму вже тьмянішала в його мозку, згадати їх ставало дедалі важче. Та не в цьому справа. Суть у тому, — він це відчував та не міг до кінця збагнути — що час їхнього братерства добігав кінця… воно закінчувалось, а вони й досі блукали в темряві. Той Інший плекав їхню дружбу й, певне, на деякий час вони стали чимось більшим, ніж просто зграйкою малечі. Та вони знову перетворювались на звичайних дітей. Білл відчував це так само, як і решта.

— Що далі, Білле? — спитав Річі, нарешті вимовивши це страшне питання.

— Я н-н-не зн-зн-знаю, — відповів він.

Його затинання повернулося, живе-живісіньке. Білл його чув, вони його чули, і він стояв у пітьмі, всотуючи вогкий запах їхньої наростаючої паніки й загадуючись, чи довго ще чекати до тієї миті, коли один з них — Стен, найімовірнішим кандидатом був Стен — розірве мовчання, сказавши: «Як не знаєш? Адже саме ти нас у це вплутав!»

— А як щодо Генрі? — почувся збентежений голос Майка. — Він і досі десь тут, чи як?

— От трясця… — сказав, мало не простогнав Едді. — Я геть забув про нього. Авжеж, десь тут, авжеж, і напевне так само блукає, і на нього можна наштовхнутися будь-якої миті… Господи, Білле, невже в тебе немає жодних ідей? Тут твій батько працює! Невже в тебе ну зовсім немає ніяких думок?

Білл слухав, як із нього знущається далекий гуркіт води, і намагався придумати бодай щось, адже Едді (та й усі вони) мав повне право цього вимагати. Бо так, усе правильно — це він їх вплутав у цю справу, тож на його совісті було вивести їх назад. Та нічого не вигадувалося. Зовсім нічого.

— У мене є одна думка, — тихо озвалася Беверлі.

У чорноті почувся звук, який Білл упізнав не одразу. Слабке шелестіння, проте не лячне. А за ним дещо зрозуміліше… застібка-блискавка. «Що…» — подумав він, а тоді зрозумів. Вона роздягалася. Бозна-чому Беверлі роздягалася.

— Що ти робиш? — спитав Річі, і його шокований голос надломився на останньому слові.

— Мені дещо відомо, — промовила в темряві Беверлі, і її голос видався Біллові старшим. — Я знаю про це, бо мені розказав батько. Я знаю, як знову нас зблизити. Бо якщо не згуртуємося, ми звідси ніколи не виберемося.

— Що? — перепитав спантеличений, нажаханий Бен. — Про що ти говориш?

— Про щось, що назавжди зблизить нас. Щось, аби показати…

— Н-н-ні, Б-б-беверлі! — скрикнув Білл, зненацька зрозумівши, зрозумівши геть усе.

— …аби показати, що я всіх вас люблю, — продовжувала вона, — що всі ви — мої друзі.

— Про що вона ба… — заговорив Майк.

Беверлі спокійно перебила його.

— Хто буде першим? — спитала вона. — Гадаю, що…

8 У ЛІГВІ ВОНО / 1985 РІК

...він помирає, — Беверлі плакала. — Його рука, Воно з’їло його руку, — вона сягнула по Білла, вхопилася за нього, і він скинув її руку.

— Воно тікає! — гримнув він на неї. Кров запеклася на його губах і підборідді. — Х-х-хутко! Річі! Бене! Цього р-разу ми її п-п-прикінчимо!

Річі розвернув Білла до себе й поглянув на нього так, як дивляться на людей у білій гарячці.

— Білле, ми маємо подбати про Едді. Ми маємо накласти йому джгут, забрати його звідси.

Та наразі Беверлі сиділа, поклавши голову Едді собі на коліна, тримаючи його, як малу дитину. Вона закрила йому очі.

— Ідіть з Біллом, — сказала вона. — Якщо ви дасте йому померти даремно… якщо Воно повернеться через наступні двадцять п’ять років, за п’ятдесят, за дві сотні років, присягаюся, я… я являтимусь вашим привидам. Ідіть!

Річі з хвильку невпевнено дивився на неї. А тоді він помітив, що її обличчя втрачало контури, перетворювалося на бліду пляму, закутану в тіні. І тіні чорніли. Світло згасало. Це переконало його.

— Гаразд, — мовив він до Білла. — Цього разу Воно не втече.

Бен стояв за павутинням, яке знову почало розкладатися. Крім цього, він побачив кокон, який гойдався зверху, і молився, щоби Білл не глянув туди.

Та коли вниз полетіли сірі обривки й пасма, Білл звів очі.

Він побачив Одру, яка гойдалася, немов у дуже старому й хисткому ліфті. Вона впала на десять футів, зависла, розхитуючись із боку в бік, а тоді раптом спустилася ще на десять футів. Вираз її обличчя залишався незмінним. Порцеляново-блакитні очі були широко відкриті. Голі ноги вимахували вперед-назад, наче маятники. Тонкі пасма волосся звисали на плечі. Щелепа відвисла.

— ОДРО!!! — загорлав він.

— Білле, ходімо! — гукнув Бен.

Навкруги донизу летіло павутиння. Воно падало на підлогу, розтікалося. Зненацька Річі вхопив Білла за поперек і помчав з ним уперед, до десятифутової прогалини між підлогою та найнижчим перетином ниток обвислого павутиння.

— Рухайся, Білле! Давай! Давай!

— Там Одра! — розпачливо кричав Білл. — Та-там ОДРА!!!

— Та бодай сам Папа Римський, срати я хотів, — похмуро сказав Річі. — Едді помер, та однаково ми Його вколошкаємо. Якщо Воно ще живе. Цього разу, Великий Білле, ми завершимо, що почали. Воно або здохло, або ні. А тепер ворушися!

Білл ще хвильку впирався, а тоді перед ним промайнули світлини дітей, усіх мертвих дітей — промиготіли, наче втрачені фотографії з Джорджевого альбому. ШКІЛЬНІ ДРУЗІ.

— Г-га-гаразд. Ходімо. Г-г-господи, п-помилуй!

Вони з Річі пробігли під нитками схрещеного павутиння за секунду до того, як воно обвалилося, і по той бік приєдналися до Бена. Вони бігли за Ним у той час, як заціпеніла від отруйного павутиння та замотана в кокон Одра розгойдувалася за п’ятнадцять футів над кам’яною підлогою.

9 БЕН

Вони бігли слідом із Його чорної крові — то були маслянисті калюжі чорного іхору, який біг та ховався в тріщини між камінням. Та коли підлога почала здійматися до півкола чорного отвору в другому кінці зали, Бен побачив дещо нове — розсипані яйця. Кожне з них було чорним, укритим грубою оболонкою, завбільшки зі страусове яйце. Вони сяяли восковим світлом. Бен розгледів, що вони були напівпрозорими, і всередині рухалися чорні силуети.

«Його діти, — подумав він, і його шлунок здригнувся. — Його недоношені діти. Боже! Боже!»

Річі з Біллом зупинилися й тупо, ошелешено витріщились на яйця.

— Ідіть! Ідіть! — закричав Бен. — Я подбаю про них! Не дайте Йому втекти!

— Лови! — Річі кинув йому коробку сірників із деррійського «Таун Хаусу».

Бен зловив її. Білл та Річі помчали далі. Ще з секунду Бен дивився на них у швидко гаснучому світлі. Вони забігли в темряву Його рятівного ходу й зникли з поля зору. Тоді він поглянув на перше яйце, на його тонку шкаралупу, на чорну тінь всередині, і його впевненість похитнулася. Це… гей, хлопці, це вже занадто. Надто жахливо. Та й яйця напевне загинуть і без його допомоги — їх не стільки відклали, скільки загубили.

«Та Його час уже майже настав… і якщо виживе хоча 6 одне з них… бодай одне…»

Прикликавши всю свою мужність та образ блідого обличчя вмираючого Едді, Бен наступив «Пустельним водієм»[792] на перше яйце. Слабко борсаючись у спробі втекти, підлогою поповз павук завбільшки зі щура, і Бен почув у голові його пискляве нявчання, схоже на виляск, який видає пилка-ножівка, коли нею швидко повихляти.

Ноги в Бена немов на ходулі перетворилися. Непевною ходою він почвалав за павуком і знову тупнув чоботом. Шлунок знову скрутило, і цього разу Бен не зміг утриматись. Він виблював, а тоді провернув каблук, розмелюючи потвору на камінцях, і її вереск поступово затих.

«Скільки? Скільки ще яєць? Хіба я десь не читав, що павук може відкласти їх цілу тисячу? Я не зможу, в мене розум зсунеться…»

«Мусиш. Мусиш. Ну ж бо, Бене… опануй себе!»

Він рушив до наступного яйця і в останній відблисках світла повторив свої дії. Усе так само: хрускіт, вогке чвакання, завершальний ку-де-ґpac[793]. І ще раз. І ще раз. І ще раз. Повільно він підходив до темної арки, в яку побігли його друзі. Наразі темрява була цілковитою, і Беверлі з хиріючим павутинням лишилася десь позаду. Та він досі чув, як шепотіли, падаючи, його нитки. У темряві яйця здавалися блідим камінням. Щойно Бен підходив до наступного, він запалював сірника й чавив. Щоразу йому вдавалося наздогнати павученя та роздавити його, перш ніж згасав вогонь. У нього не було ані найменшого уявлення, що він робитиме, якщо сірники скінчаться раніше, ніж він роздавить залишки яєць з їхнім бридким вмістом.

10 ВОНО / 1985 РІК

Усе одно женуться.

Воно відчувало, що вони бігли за ним, бігли й наздоганяли, і Його страх зростав. Мабуть, Воно таки не було вічним — ця неймовірна річ нарешті спала на думку! Та ще гіршим було те, що Воно відчувало загибель своїх дітей. Третій із цих ненависних, розлючених хлопчиків-чоловіків неухильно йшов слідом народження — він був напівздурілим од відрази, та однаково рухався далі, методично витоптуючи життя з кожного Його яйця.

Ні! — заголосило Воно, розгойдуючись із боку в бік, відчуваючи, як Його життєва сила витікає з сотні ран… Жодна з них не була смертельною, та кожна співала болючу пісню, кожна вповільнювала Його. Одна з Його лап висіла на самому живому м'ясі. Одне з Його очей осліпло. Усередині Воно відчувало жахливий розрив, який спричинила химерна отрута, якою стрельнув Йому в горлянку один із тих ненависних хлопчиків-чоловіків.

Та все одно вони гналися за ним, скорочували дистанцію, і як узагалі таке могло трапитися? Воно вило й нявчало, а коли Воно відчуло їх просто позаду, Воно зробило єдину можливу річ: Воно розвернулося до бою.

11 БЕВЕРЛІ

Перш ніж світло згасло й запанувала цілковита темрява, вона побачила, як Біллова дружина зірвалася вниз, пролетіла ще п’ятнадцять футів і знову зависла. Вона почала крутитися, розмахуючи довгим рудим волоссям. «Його дружина, — подумала Беверлі. — Але я була його першим коханням, і якщо він гадав, що якась інша жінка була в нього першою, це просто тому, що він забув… забув Деррі».

А тоді вона занурилася в темряву, на самоті зі звуком падаючого павутиння та нерухомим Едді. Вона не хотіла його відпускати, не хотіла, щоб він ліг обличчям на брудну підлогу цього злого місця. Тож вона тримала його голову на згині ліктя, який майже повністю занімів, і відгортала волосся з його вогкого лоба. Вона думала про птахів… певне, це щось, що вона успадкувала від Стена. Бідолашний Стен, він не зміг знайти в собі сили повернутися.

«Усі вони… я була їхнім першим коханням».

Вона намагалася пригадати — було втішно думати про це в такій непроникній пітьмі, в якій не можна було зрозуміти, звідки долинають звуки. Ці думки розвіювали самотність. Спершу спогади не хотіли повертатися, у них втручався образ птахів: ворон, шпаків та граклів — весняних птахів, які прилітають, коли вулицею ще біжить тала вода, а останні латки брудного снігу похмуро ховаються в затінку.

Їй подумалося, що вперше цих весняних птахів чуєш, коли небо запнуте хмарами, і вона загадалася, звідки ж вони прилітають. Зненацька вони просто з’являлися по всьому Деррі, виповнюючи повітря хрипкими зойками. Вони обсідали телефонні дроти й дахи вікторіанських будинків на Західному Бродвеї; штовхалися, виборюючи місце на алюмінієвих рогах хитромудрої телевізійної антени на барі «Спа Воллі»; обважували вогке чорне гілля в’язів на Нижній Головній вулиці. Вони всідалися й розмовляли одне з одним тими крикливими, белькотливими голосами старих сільських бабць, які щотижня збиралися на гру в бінго, а тоді, за якимось незбагненним для людини сигналом, усі ті птахи зривалися в повітря, і небо чорніло від їхніх незчисленних зграй… а потім просто вмощувалися в іншому місці.

«Так, птахи, я тоді думала про птахів, бо мені було соромно. Мабуть, я соромилася через батька, і Воно теж могло бути до цього причетним. Хтозна».

Згадка повернулася, — згадка, яка ховалася за птахами — та вона була розмита й примарна. Певне, цей спогад ніколи не розкриється повністю. Вона…

Думка обірвалася, коли вона зрозуміла, що Едді

12 ЛЮБОВ ТА БАЖАННЯ / 10 CЕРПНЯ 1958 РОКУ

підходить першим, бо він наляканий найдужче. Він іде до неї не як друг, не як тимчасовий коханець, а так, як три роки тому йшов до мами по розраду; він не відсахнувся від її плавної наготи, і вона сумнівається, чи він взагалі її відчуває. Він тремтить, і хоча вона обіймає його, темрява така густа, що навіть зблизька вона його не зовсім бачить — якби не жорстка пов’язка, можна було подумати, що він фантом.

— Що ти хочеш? — питає він.

— Ти маєш вставити в мене свою штуку, — каже вона.

Він намагається відсторонитися, та вона втримує його, і він кориться. Вона почула, як хтось — Бен, думає вона — шумно втягує повітря.

— Бевві, я не можу. Я не знаю як…

— Гадаю, це просто. Та спершу тобі потрібно роздягнутися.

Вона думає про те, як складно знімати й одягати сорочку, коли в тебе пов’язка, і поступається:

— Хоча б штани.

— Ні, не зможу!

Та вона гадає, що частина його може й хоче, бо тремтіння вщухло, і вона відчуває, як щось маленьке й тверде притиснулося до правого боку її живота.

— Зможеш, — говорить вона й тягне його вниз.

Голою спиною та ногами вона відчуває тверду, суху, глинисту долівку. Далекій гуркіт води лунає сонно, втішно. Вона простягає до нього руку. На хвильку втручається образ батьківського осудливого, жорсткого обличчя,

(Мені потрібно пересвідчитися, що ти ціла)

а тоді вона обіймає Едді за шию, ніжна шкіра її обличчя притискається до його гладенької щоки, і коли він обережно торкається її маленьких грудей, вона вперше думає: «Це Едді», — та згадує липневий день, — невже це було лише минулого місяця? — коли в Пустовище прийшов тільки Едді, і він приніс цілий стос коміксів «Маленька Пулу», і майже весь день вони разом читали про те, як Маленька Пулу шукала ягоду-цьольницю й потрапляла в усілякі дурнуваті ситуації з відьмою на ім’я Ліщина та іншими диваками. Було весело.

Вона думає про птахів, а найбільше про граклів, ворон та шпаків, які прилітають навесні, і її руки сягають до його ременя, розстібають його, а він знову й знову повторює, що не може цього зробити; вона каже йому, що зможе, вона знає, о, він зможе, і тепер вона відчуває не сором чи страх, а щось дуже схоже на тріумф.

— Куди? — питає він, і та тверда штука нетерпляче впинається їй у внутрішню сторону стегна.

— Сюди, — каже вона.

— Бевві, я ж упаду на тебе! — злякано говорить він, і вона чує, як його подих починає болісно свистіти.

— Гадаю, що так і має бути, — і вона ніжно бере його, спрямовує.

Він штовхає вперед надто швидко, з’являється біль.

— С-с-с-с-с! — вона втягує повітря, прикусивши зубами нижню губу, і знову думає про птахів, про весняних птахів, які обсідають верхівки домів, а тоді раптово зринають у низьке березневе небо.

— Беверлі? — невпевнено питає він. — 3 тобою все гаразд?

— Не квапся, — каже вона. — Тобі буде легше дихати.

Він справді починає рухатися повільніше, і через деякий час його дихання пришвидшується, та вона розуміє — не через те, що з ним щось негаразд.

Біль затихає. Раптом його темп розганяється, а тоді він зупиняється, напружується і видає звук… якийсь звук. Вона почувається могутньою — в ній зринає потужне відчуття перемоги. Саме цього боявся її батько, хіба ні? І правильно! Адже цей акт був джерелом сили — сили, що сягала в саму кров, сили, яка розривала кайдани. Вона не відчуває фізичної насолоди, та її охоплює щось на кшталт ментального екстазу. І його теплота. Він притуляється лицем до її шиї, і вона пригортає його. Він плаче. Вона обіймає його. І відчуває, як частина його, їхня єднальна ланка, починає згасати. Вона не виходить з неї, а просто згасає, зменшується.

Коли його легеньке тіло зісковзує з неї, вона сідає та торкається в темряві його щоки.

— А ти?..

— Що?

— Не знаю точно. Не знаю, що воно за таке.

Він хитає головою — вона відчуває це рукою.

— Здається, це було не зовсім те… ну, не те, про що розказують великі хлопці. Та це… це було щось неймовірне, — він стишує голос, аби ніхто не почув. — Я кохаю тебе, Бевві.

На цьому місці невідомість втрачає хватку. Вона певна, вони ще про щось балакали, — і пошепки, і вголос — та не пам’ятає, про що саме. Байдуже. Невже їй доведеться вмовляти кожного знову й знову? Та це й не має значення. Справді важили дві речі: любов і бажання. Тут, у темряві, було непогано. Були місця й набагато гірші.

До неї йде Майк, потім Річі, і все повторюється. Тепер вона відчуває певну насолоду, слабку теплоту у своєму незрілому лоні, і коли приходить Стен, вона заплющує очі та думає про птахів, про весну й птахів, і вона бачить, як вони зринають у небо, бачить це знову й знову, бачить, як вони обсідають оголені дерева, бачить, як вони, ці серфери на гребені хвилі найбрутальнішої з пір року, раз по раз шугають угору, і тріпотіння їхніх крил дуже схоже на ляскання безлічі простирадл, і вона думає: «За місяць кожне дитя в Деррі-парку матиме повітряного змія, і вони бігатимуть туди-сюди, аби нитки не заплутались. — І знову думає: — Ось як почуваєшся, коли летиш».

Зі Стеном, як і з іншими, вона відчуває сумне згасання, відхід того, чого вони насправді потребували від цього акту, певного завершення — близького, та втраченого.

— А ти?.. — знову питає вона, і хоча не знає, що має на увазі, вона знає, що відповідь «ні».

Довга пауза, а тоді приходить Бен.

Він тремтить з ніг до голови, та це не наляканий дрож, як у Стена.

— Беверлі, я не можу, — говорить він тоном, який намагається бути розважливим, та виходить зовсім навпаки.

— Авжеж, зможеш. Я це відчуваю.

І це правда. У нього більше твердості, він більший. Вона відчуває його одразу під округлістю його живота. Його розмір викликає в неї цікавість, і вона лагідно торкається того горбика. Він стогне їй у шию, і від теплого подиху на її голому тілі виступають сироти. Нею прокочується перша хвиля справжнього жару, і зненацька це відчуття дуже сильне; воно завелике

(і він також завеликий, чи зможе вона прийняти його в себе?)

й задоросле для неї — відчуття, яке ходить у чоботях. Воно подібне до «М-80» Генрі — це щось не дитяче, щось таке, що може вибухнути й підірвати тебе. Та не час і не місце для хвилювання; тут були самі лише любов, бажання й пітьма. І якщо вони не змагатимуться за перші дві речі, то напевне лишаться тільки з третьою.

— Беверлі, ні…

— Так.

— Я…

— Навчи мене літати, — каже вона зі спокоєм, якого не відчуває, розуміючи з вогкої теплоти на своїх щоках та шиї, що він розплакався. — Покажи, як це робиться, Бене.

— Ні…

— Якщо це ти написав того вірша, доведи. Якщо хочеш, можеш торкнутися мого волосся. Усе гаразд.

— Беверлі… я… я…

Тепер він не просто тремтить, він увесь труситься. Та вона знову відчуває, що ця лихоманка складається не з самого страху, значна її частина — провісник агонії, що є осердям цього акту. Вона думає про

(птахів)

його обличчя, про його любе, миле, серйозне обличчя, і знає, що то не страх; він відчуває бажання, ось що — глибоке, пристрасне, вже ледь стримуване бажання, і знову повертається могутність, схожа на відчуття польоту, немов дивишся зверху вниз і бачиш пташок на верхівках домів, на телевізійних антенах, бачиш, як вулиці розбігаються під тобою, наче мапа, бажання, а так, це щось неймовірне, це бажання й любов — вони вчать тебе літати.

— Бене! Так! — раптом скрикує вона, і припона обривається.

Вона знову чує біль і на мить лякається, що її зараз розчавить.

А тоді він спирається на долоні й страх зникає.

Він великий, о так — і біль повертається, цього разу глибший, ніж коли Едді спершу увійшов у неї. Вона змушена знову прикусити губу й думати про птахів, поки печія не вщухне. Та біль іде геть, і вона торкається пальцем його губ, він стогне.

Жар знову спалахує в її нутрі, і раптом сила переміщується в нього; вона радо її віддає і сама лине з нею. Спершу з'являється відчуття, наче її колисає на хвилях, наче пливеш вишуканою, солодкою спіраллю, і вона безпорадно крутить головою туди-сюди, а з-поміж стиснутих губ виривається монотонне гудіння, це і є політ, це він, о кохання, о бажання, о, це неможливо заперечити, воно єднає, дарує, творить сильне коло: єднання, дарунок… політ.

— О Бене, о мій любий, так, — шепоче вона, відчуваючи як піт виступає на її обличчі, відчуваючи їхній зв'язок, щось, що тут по праву, і воно схоже на нескінченність, на цифру 8, покладену набік. — Любий, я кохаю тебе всім серцем.

І вона чує, як воно починається, — те, про що не мають жодного уявлення дівчата, які шепочуться й кихкотять у шкільних роздягальнях, коли патякають про секс; вони лише чудуються з того, що секс — це, певне, суцільні мацання-жмакання, і тепер вона усвідомлює, що для них він уявляється якоюсь химерною, туманною потворою; вони кличуть його «Цим». А ти Це робиш, а твоя сестра з її хлопцем Це роблять, а твої мамка з татком досі Це роблять, бо самі вони Цього не робитимуть, Боже збав; авжеж, можна подумати, що вся дівоча частина п’ятого класу складається з самих майбутніх старих дів, і тепер для Беверлі очевидно, що жодна з них навіть не уявляє цього… цього завершення, і від крику її втримує лиш те, що інші почують і злякаються, що їй сильно болить. Вона сильно прикушує долоню. Тепер вона краще розуміє верескливий сміх Ґрети Бові, Селлі Мюллер та решти: хіба вони, їхня сімка, не провели більшу частину цього найдовшого, найжаскішого літа в їхньому житті регочучи, як навіжені? Ти смієшся, бо страшне й незвідане може бути й кумедним, і ти смієшся так, як іноді сміються й водночас плачуть маленькі діти, коли до них наближається дурнуватий клоун, бо вони знають, що це має бути смішно… та вони помічають за тим фасадом щось незвідане, сповнене лячної первозданної сили.

Кусання вже не може стримати крику, і єдине, що вона може зробити, аби вони (і Бен) не злякалися — це вигукнути в темряві:

— Так! Так! Так!

Величні образи польоту сповнюють її голову, змішуючись з хрипкими зойками граклів та шпаків — ці звуки стають для неї найсолодшою музикою в усьому світі.

Тож вона зринає, злітає високо-високо, і тепер ця могутність не в ній і не в ньому, а десь між ними, і вона скрикує, і відчуває, як тремтять його руки, і вона вигинається, — вище, до нього — відчуває його судоми, його дотик, його абсолютну, хоча й плинну єдність із нею в цій темряві. Разом вони прориваються до життєдайного світла.

А тоді все скінчується, вони в обіймах один одного, і коли він намагається щось сказати, — певне, якесь дивне вибачення, яке болітиме, якщо вона згадає, якесь дурне вибачення, слова-наручники — вона зупиняє слова поцілунком і відпускає його.

До неї іде Білл.

Він намагається щось сказати, та затинається на кожній літері.

— Помовч, — каже вона.

Щойно набутий досвід заспокоює її, та вона розуміє, що втомилася. Вона втомлена й збіса роз’ятрена. Внутрішні й задні боки її стегон здаються липкими, і вона гадає, це, мабуть, тому, що Бен справді кінчив, або ж у неї йде кров.

— Усе буде гаразд.

— Т-т-ти в-в-впевнена?

— Так, — каже вона й сплітає пальці на його потилиці, торкаючись його спітнілого волосся. — Можеш закластися.

— А т-т-тобі бо-бо… бо-бо…

— Ш-ш-ш…

Цього разу не так, як було з Беном; пристрасть є, та зовсім інша. Бути зараз із Біллом — найкращий із можливих фіналів. Він чуйний, ніжний, ледве не повністю спокійний. Вона відчуває його хіть, та її стримує стурбованість через неї, адже, мабуть, лише Білл та вона сама усвідомлювали могутність цього акту, і що про нього не можна буде говорити — ні з чужими, ні між собою.

Наприкінці вона дивується раптовому припливові й ледь встигає подумати: «О! Це знову воно, цікаво, чи я це витримаю…»

Та всі її думки відносить солодкою хвилею, і здалеку чується його шепотіння: «Я кохаю тебе, кохаю, завжди кохатиму», — він знову й знову повторює це, зовсім не заїкаючись.

Вона міцно обіймає його, і кілька секунд вони лежать так, притиснувшись один до одного, щока до щоки.

Він мовчки підіймається, і якийсь час вона сама; одягається, одягається повільно, бо відчуває тупий пульсуючий біль, про який вони, хлопці, ніколи не дізнаються, та, окрім цього, є ще певна приємна втома й полегкість від того, що все скінчилося. Тепер унизу знову пусто, і ця порожнеча викликає дивну меланхолію, яку їй ніколи не вдасться передати… окрім як думками про голі дерева під білим зимовим небом, про голі дерева, дерева, які чекають, коли наприкінці березня повернуться дрозди й відспівають мертвий сніг.

Вона намацує їхні руки.

Деякий час усі мовчать, а коли чується голос, вона зовсім не дивується, що це Едді.

— Гадаю, коли ми повернули праворуч два перехрестя назад, треба було йти ліворуч. Бляха, я ж це знав, та так пересцяв, що…

— Едсе, ти всеньке життя ходиш засцяний, — каже Річі.

Їй подобається його мова. Вискливих панічних ноток як не бувало.

— Та ми й в інших місцях помилилися, — говорить Едді, не звернувши на Річі увагу, — але найфатальніша помилка була саме там. Якщо повернемося туди, все може бути окей.

Вони незграбно шикуються: першим стає Едді, Беверлі кладе руку йому на плече, Майк хапається за неї. Вони йдуть, цього разу швидше. Едді не виявляє жодних ознак недавньої нервозності.

«Ми йдемо додому, — думає вона й здригається від полегкості й щастя. — Так, додому. Ми зробили те, для чого прийшли, а тепер можна знову стати дітьми. І все буде добре».

Вони йдуть у темряві, і вона починає розуміти, що звук води наближається.

1 ДЕРРІ / 9:00–10:00 РАНКУ

О дев’ятій десять швидкість вітру по всьому Деррі була приблизно п’ятдесят п’ять миль на годину, а окремі пориви сягали сімдесяти. Анемометр біля будинку суду зареєстрував подмух швидкістю вісімдесят одна миля, а тоді стрілка впала до нуля. Вітер відірвав чашоподібний пристрій з даху суду, і він зринув у тьмяне дощове небо. Як і човника Джорджа Денбро, його більше ніколи не бачили. До дев’ятої тридцяти те, що, як божилася Деррійська служба водопостачання, було неможливим, стало неминучим: коли забилася або обвалилася більшість старих дренажних колодязів, центр міста опинився під загрозою повені вперше від серпня 1958 року. За чверть десята на обох берегах Каналу з’явилися легковики й пікапи, з них виходили похмурі чоловіки; їхні дощовики навіжено тріпотіли на шквальному вітрі. Уперше від жовтня 1957 року вздовж бетонного русла Каналу почали нагромаджуватися мішки з піском. Вода в трубі, яка проходила під потрійним перехрестям у самому серці деррійського центру, сягала мало не до самого верху; Головну вулицю, Канал-стрит та підніжжя Горбатого Пагорба можна було перетнути хіба що пішки, і ті, хто хлюпав дорогою, поспішаючи до берегів, аби допомогти накладати мішки, чули, як земля під їхніми ногами так стугонить від шаленого потоку води, немов вони рухалися естакадою, якою мчать вантажівки. Вібрація не вщухала ні на мить, і коли чоловіки діставалися до північного району центра, далі від монотонного гуркоту, який вони радше відчували ступнями, аніж чули вухами. Гарольд Ґарднер криком спитав у Альфреда Зітнера, хазяїна «Зітнерової нерухомості» з офісом у західній частині міста, чи проваляться вулиці. Зітнер відповів, що скоріше пекло замерзне, аніж трапиться щось подібне. У Гарольда в уяві майнула думка про те, як Адольф Гітлер з Іудою Іскаріотом роздаватимуть ковзани, і він підняв наступного мішка. Наразі вода вирувала всього за три дюйми од верху бетонних стін русла. У Пустовищі Кендаскіґ уже вийшла з берегів, і опівдні буйний підлісок та деревця будуть стирчати з широкого, мілкого смердючого озера. Чоловіки працювали, зупиняючись, лише коли закінчувалися мішки… А тоді, за десять хвилин до десятої, вони завмерли від страшного звуку: стогнало на все небо. Пізніше Гарольд Ґарднер розповідав дружині, що подумав, наче настав кінець світу. Та це не місто провалювалося під землю — його час ще настане — то була водонапірна Вежа. Лише Ендрю Кін, онук Норберта Кіна, справді бачив, як це трапилося, а того ранку він викурив стільки колумбійської «рудої», що спершу сприйняв це за галюцинацію. Він блукав розмитими деррійськими вулицями від восьмої ранку — приблизно відтоді, коли лікар Гейл полинув практикувати сімейну медицину на небесних зборах. Ендрю промок до рубця (окрім двохунцієвого пакетика з «ділом» під пахвою), та геть цього не помітив. Від подиву в нього вилізли очі. Він саме підійшов до Меморіального парку, що примикав до водонапірного схилу. І якщо він не помилявся, Вежа на ньому похилилася, як та її пиздувата родичка з Пізи, яку тулили чи не на всі коробки з макаронами. «Ва-а-а-ау!» — закричав Ендрю Кін, і, щойно затріщало, його очі вибалушилися ще більше — так, наче всередині них розпрямилися маленькі цупкі пружини. Він стояв там у джинсах, які обліпили його кістляві ходулі, з бандани юшила вода, заливаючи йому очі, та він не зводив погляду з вежі. Кут нахилу гострішав. З того боку Вежі, що стояв у напрямку центру, відлітали білі плашки ґонту… ні, «відлітали» — то неправильне слово, краще сказати «відстрілювали». А за двадцять футів над кам’яним фундаментом з’явилася виразна зморшка. Раптом з тої зморшки бризнула вода, і плашки вже не просто відстрілювали — їх вибльовували вітряні потоки. Круглі боки вежі затріщали. Ендрю побачив, як вона почала рухатися, і подумав про стрілку годинника, яка опускається з позначки «12» на «1», потім на «2». Пакетик з травою випав з-під пахви й застряг у сорочці десь над ременем. Він цього не помітив. Ендрю був цілковито зачарований. Зсередини водонапірної Вежі почулося ляске бринькання, наче одна за одною рвалися струни найбільшої у світі гітари. Усередині цього велетенського циліндра були троси, які підтримували рівновагу при надмірному тиску води. Вежа хилилася швидше й швидше; трощилися дошки й балки, у повітря порскали друзки з тирсою. «ПИ-ИЗДЕ-Е-ЕЦЬ!» — загорлав Ендрю Кін, та його крик згубився в прощальному громовому тріску та зростаючому шумі без чверті мільйону галонів води, сімох тисячах тонн води, які вихлюпнулися з розлому в цій будівлі. Потік ринув сірою стіною, і якби Ендрю Кін стояв по інший бік схилу, він би миттєво полишив цей світ. Але Бог любить п’яниць, маленьких діточок і феєрично обдовбаних — Ендрю стояв там, де все було чудово видно, і при цьому на нього й друзочка не впала. «ОХУЄННІ СПЕЦЕФЕКТИ!» — закричав Ендрю, коли хвиля покотилася Меморіальним парком, наче бульдозер, знісши геть сонячний годинник, біля якого хлопчик на ім’я Стен Юріс полюбляв розглядати птахів у батьківський бінокль. «СТІВЕНЕ СПІЛБЕРГ! ВДАВИСЯ!» Кам’яну купальню для птахів також змило. Ендрю побачив її лиш на хвильку: вона перевернулася — ванночка на ніжці, ніжка на ванночці — і втонула. Шеренгу кленів та берез, які відділяли Меморіальний парк від Канзас-стрит, звалило, як кеглі в боулінгу. Дерева прихопили з собою розлючений жмуток електричних дротів. Хвиля потекла через вулицю, почала розливатися, і врешті ставала більше схожою на воду, аніж на неймовірну кам’яну стіну, яка позносила сонячний годинник, пташину купальню й дерева, та однаково в ній лишалося досить потужності, аби позривати з фундаменту близько дюжини домів у дальньому кінці Канзас-стрит та змити їх у Пустовище. Будинки викорчовувалися з моторошною легкістю, і більшість поринули далі, не розвалившись. Ендрю Кін впізнав один із них: то був дім Массенсиків. Пан Карл Массенсик учителював у шостому класі — ще той собацюра. Ендрю спостерігав, як будинки перевалювались через край і котилися з гірки. Йому здалося, що він мигцем побачив в одному вікні вогник свічки й подумав, чи він, бува, не хапнув цей образ з майбутніх поминок (справжні чуваки просічуть цю фішку). У Пустовищі стався вибух, і на мить там спалахнула жовта вогняна пляма, коли чийсь гасовий ліхтар марки «Коулман»[794] випадково впав у пальне, яке набігло з пошкодженої цистерни. Ендрю витріщався на дальній куток Канзас-стрит, де лише сорок секунд раніше був ряд не надто розцяцькованих, але охайних будиночків. Був та загув, облиш сумніви, солоденька. На їхньому місці лишилися десять погрібних ям, які тепер скидалися на басейни. Ендрю хотів щось додати до думки про пиздець, та не міг більше кричати. Гаплик голосу, подумав він. Йому здалося, що діафрагма просто безпорадно обвисла всередині. Він почув серію хрустких ударів, немов сходами затупотів гігант з черевиками, повними крекерів «Рітц». Це схилом покотилася водонапірна Вежа, велетенський білий циліндр, з якого досі лилися залишки води. У повітрі хвицали товсті троси, які підтримували вежу, і вони сталевими батогами ляскали по м’якій землі, лишаючи на ній глибокі борозни, які одразу ж заповнювались прудкою дощовою водою. Поки Ендрю дивився на цю чудасію, вперши підборіддя в ключиці, на його очах вежа, ця качалка завдовжки зі сто двадцять п’ять футів, підскочила в повітря. На мить вона немов зависла над землею — сюрреалістичний образ просто з обшитої гумою стін країни гамівних сорочок та уявних друзів: вода блищить на потрощених стінах, вікна розбиті, їхні рами гойдаються, сигнальний ліхтар для літаків досі блимає на даху… а тоді гепнула об вулицю з фінальним, нестерпним тріском. Канзас-стрит узяла на себе більшу частку води, і тепер вона ринула до Горбатого Пагорба, у бік центру міста. «Там колись стояли будинки», — подумав Ендрю Кін, і зненацька всі сили витекли з його ніг. Він важко сів — гуп! Ендрю поглянув на уламки кам’яного фундаменту. Вежа стояла на тому місці, відколи він себе пам’ятав. Він загадався, чи повірить йому хто-небудь. Загадався, чи сам собі вірить.

2 УБИВСТВО / 10:02 РАНКУ. 31 ТРАВНЯ 1985 РОКУ

Білл із Річі побачили, як Воно розвернулося до них, клацаючи хеліцерами. Його єдине здорове око сяйнуло на них, і Білл усвідомив, що Воно випромінює власне світло, наче якийсь жаский світлячок. Але те сяйво було миготливим, непевним; Воно було сильно поранене. У Біллову голову прокралися Його думки

(відпусти Мене! відпусти Мене, і Я дам тобі все, чого забажаєш: гроші, славу, багатство, могутність — Я подарую тобі все)

і дзижчали, гриміли.

Білл рушив уперед із порожніми руками, його погляд втупився в Його єдине червоне око. Він відчув, як у ньому здійнялася сила: вона зміцнила його, напнула м’язи на руках, наче мотузки, виповнила кожен стиснутий кулак сталевою міццю. Річі йшов з ним пліч-о-пліч, шкірячи зуби.

(Я можу повернути тобі дружину — лише Я можу це зробити, лише Я — вона нічого не пам’ятатиме, як і ви семеро)

Вони були близько, уже дуже близько. Він почув Його сморід, і з раптовим жахом зрозумів, що це був запах Пустовища — запах, який вони плутали з каналізацією, забрудненими струмками та тліючим сміттєзвалищем… та чи справді вони коли-небудь вірили, що чули саме це? То був Його трунок, і, мабуть, найсильніше тхнуло в Пустовищі, та сморід стояв по всьому Деррі, наче туман, і люди нічого не відчували так само, як працівники зоопарку не чують запаху тварин і навіть дивуються, коли відвідувачі морщать носи.

— Разом, — пробурмотів він до Річі, і той кивнув, не зводячи очей з Павука, який задкував од них, клацаючи бридкими голкастими лапами.

Нарешті його загнали в глухий кут.

(Я не можу дати вам вічне життя, та Я торкнуся вас — і ви житимете довго-довго: дві сотні років, три сотні, а той п’ять сотень — Я зроблю вас богами Землі, якщо ви Мене відпустите якщо ви Мене відпустите якщо ви Мене…)

— Білле! — хрипко покликав Річі.

Із криком, якир клекотав у ньому, клекотав і клекотав, закипаючи, Білл кинувся вперед. Річі біг з ним нога в ногу. Вони одночасно вдарили Його своїми правицями, і тієї ж миті Білл усвідомив, що не кулаки вдаряють Його: то була їхня спільна сила, зміцнена силою Іншого; то була сила пам’яті й бажання… та понад усе то була сила кохання й дитинства, яке ніколи не забудеться, — одне велике колесо.

Вереск Павука заповнив його голову, уп’явся в його мозок. Він відчув, як його кулак глибоко занурився в мокрий зміїний клубок. Його рука ввійшла по саме плече. Він висмикнув її, з неї закапала чорна Павуча кров. З діри полився гній.

Він бачив, як Річі стояв у боксерській позі під самим Його роздутим животом, гамселячи потвору заюшеними кулаками — його заливала чорна, блискуча кров.

Павук молотив по них своїми лапами. Білл відчув, як одна з них кресонула по ньому, роздерши сорочку та шкіру. Жало безпорадно билося в підлогу. Крики Павука пронизливо дзвонили в його голові. Воно незграбно нагнулося, силкуючись укусити його, та замість відсахнутися, Білл кинувся до нього, тепер уже не просто з кулаками — усе його тіло торпедою рвонуло вперед. Він з розгону буцнув Його в живіт, наче фулбек[795], який пригинає плечі й просто пірнає вперед.

На мить Білл відчув, як Його смердюча плоть прогнулася — здавалося, вона спружинить і він відлетить геть. З нерозбірливим криком він напружився, відштовхнувся ногами вгору і вперед, впинаючись у Нього руками. І він прорвався. На Білла полилися гарячі рідини з Його нутрощів. Вони побігли його обличчям, у вуха. Він вдихнув носом ті зміїсті цівки.

Він знову опинився в темряві, по плечі вгрузнувши в тіло чудовиська — Воно здригалося в конвульсіях. Та забитими вухами він усе одно чув рівномірне бам-БАМ-бам-БАМ великого басовитого барабана, якого можна почути, коли в місто приїздить цирк і його трупа йде вулицями, когорта диваків та клоунів, які витанцьовують та поважно походжають.

Стукіт його серця.

Він почув, як раптом закричав Річі, і той звук швидко стишився до стогону, а тоді обірвався. Стиснувши кулаки, Білл рвучко вистромив обидві руки. Він задихався, його душили пульсуючі Павучі нутрощі з гноєм.

Бам-БАМ-бам-БАМ…

Він пхав руки в Нього: рвав, шматував, трощив, шукаючи джерело того стуку. Його пальці копирсалися в слизові, стискалися й розтискалися, легені здригалися в грудях від нестачі повітря.

Бам-БАМ-бам-БАМ…

Наступної миті воно опинилося в його руках — величезний, живий, пульсуючий двигун, який штовхався в його долоні.

(НІНІНІНІНІНІНІ)

— Так! — прогорлав Білл — він задихався, тонув. — Так! Скуштуй цього, лярво! З’ЇЖ! ЖЕРИ! ПОДОБАЄТЬСЯ?! ПОДОБАЄТЬСЯ?!

Він обхопив пальцями пульсуючу опуклість Його серця — долоні зімкнулися літерою «V» — і чимдуж стиснув їх.

Воно востаннє заверещало від жаху й болю, коли серце страховиська вибухнуло в Біллових руках і тремкими нитками потекло між його пальцями.

Бам-БАМ-бам-БА…

Крик стихав, згасав. Білл відчув, як Його тіло зненацька стиснулося на ньому, наче кулак у слизькій рукавичці. А тоді все ослабло. Він зрозумів, що його тіло нахилилося і Воно почало повільно заточуватися набік. Тієї ж миті він сам почав вислизати з Нього, ледь не втрачаючи свідомість.

Павук завалився, ставши просто велетенською купою паруючого інопланетного м’яса; Його лапи досі дригалися й посіпувались, ковзаючи по стінах тунелю та видряпуючи на підлозі беззмістовні кривулі.

П’яною ходою Білл відійшов від Нього. Мало не захлинаючись, він ковтав ротом повітря й відпльовувався, намагаючись очистити рот він жахливого смаку чудовиська. Він перечепився об свою ж ногу й упав на коліна.

Тут він виразно почув Голос Іншого. Можливо, Черепаха й справді помер, мовець — аж ніяк.

— Синку, ти гарно попрацював.

А тоді він зник. Міць зринула разом із ним. Білл почувався слабким і напівбожевільним, його нудило. Він озирнувся через плече й побачив здихаюче чорне жахіття в павучій подобі — Воно ледь помітно тремтіло й здригалося.

— Річі! — закричав він хрипким, зірваним голосом. — Річі, де ти, чувак?!

Жодної відповіді.

Світло повністю згасло. Воно померло разом із Павуком. У кишені слизької сорочки він пошукав останню коробку сірників. Вони були там, та не запалювалися: усі голівки просякли кров’ю.

— Річі! — знову гукнув Білл.

Він заплакав. Ставши навколішки, він поповз уперед, налапуючи дорогу спершу однією рукою, потім іншою. Нарешті його пальці наштовхнулися на щось м’яке й пружне. Його руки запурхали над цією перепоною… і завмерли, торкнувшись людського обличчя.

— Річі! Річі!

Жодної відповіді. Борсаючись у темряві, Білл підсунув одну руку під спину друга, а іншу — під коліна. Він важко звівся на хисткі ноги й непевною ходою поніс Річі туди, звідки вони прийшли.

3 ДЕРРІ / 10:00–10:15 РАНКУ

О 10:00 монотонна вібрація, що трусила весь деррійський центр, зросла до гуркотливого ревіння. Пізніше «Деррі Ньюз» напишуть, що підземні опори Каналу, ослаблені скаженим припливом води, який перетворився на повінь, просто не витримали. Однак були й люди, які з цим не погодились. «Я там був, тому мені видніше, — казав Гарольд Ґарднер своїй дружині. — То не просто опори не витримали. То був землетрус, ось що. То був йобаний землетрус».

Хай там що, а результат був один. Гуркіт продовжував невпинно зростати, і шибки у вікнах почали тріскатись, зі стелі сипалася штукатурка, а нелюдський стогін балок та фундаменту злився в лячний хор. Пощербленим кулями фасадом крамниці «У Мейкена» побігли глибокі тріщини. Обірвалися троси, які тримали афіші над входом кінотеатру «Аладдін», і вони з ляском попадали у воду. У провулок Річарда, позаду «Аптеки на Центральній», раптово захлюпнула лавина з жовтої цегли — то завалився зведений у 1952 році офіс-центр імені Браяна К. Давда. У повітря здійнялася велетенська ширма жовтяничного пилу, та вітер одразу ж відсмикнув її.

Тієї ж миті перед міською радою вибухнула статуя Пола Баньяна. Скидалося на те, що давня погроза вчителя малювання підірвати її врешті виявилася цілком серйозною. Бородата всміхнена голова злетіла в повітря, немов ракета. Одна нога вихнула вперед, друга відскочила назад — можна було подумати, наче Пол так завзято зірвався бігти, що сам себе розчленив. Торс статуї вибухнув хмарою шрапнелі, а пластикова сокира зринула в дощове небо, зникла, а тоді повернулася, кружляюючи в повітрі. Вона пропанахала дашок Мосту Поцілунків, а потім ще й долівку.

А тоді, о 10:02 ранку, центр Деррі взяв і провалився.

Більша частина води з водонапірної Вежі втекла через Канзас-стрит до Пустовища, але потужні потоки ринули до Горбатого Пагорба, а з нього — прямісінько в діловий район. Мабуть, то й була остання крапля… або ж, як казав Гарольд Ґарднер своїй дружині, то справді був землетрус. Асфальтом Головної вулиці побігли тріщини. Спершу вони були вузькими… а тоді вони розчахнулися, немов голодні роти, і з них здійнялося ревіння Каналу — вже не притлумлене, а лячно гучне. Усе затрусилося. Неонова вивіска «РОЗПРОДАЖ МОКАСИНІВ» на фасаді сувенірної крамнички Шорті Скваєрса зірвалася й згасла у воді, що вже сягала трьох футів. За секунду-дві будівля цієї крамнички, що стояла по сусідству з «Містером Пейпербеком», почала опускатися. Першим цей феномен побачив Бадді Енґстром. Він штовхнув ліктем Алфреда Зітнера — той глянув, вибалушив очі, а тоді так само штовхнув Гарольда Ґарднера. За лічені секунди операція з накладання мішків зупинилася. Чоловіки, які стояли по обидва береги Каналу, просто стояли під зливою, витріщалися на центр міста, і на кожному обличчі був один вираз — переляк та зачудування. Здавалося, наче «Скваєрсові сувеніри та дрібнички» були збудовані на велетенському ліфті, який саме поїхав униз. Будівля занурювалася, на перший погляд, у твердий бетон з масивною, величною гідністю. Коли вона зупинилася, можна було стати навколішки й пролізти у вікно на третьому поверсі. Навсібіч бризнули фонтани води, а за мить на даху з’явився сам Шорті й навіжено замахав руками, благаючи про порятунок. Та коли почала провалюватись сусідня офісна будівля, — та сама, на першому поверсі якої розташовувався «Містер Пейпербек» — він зник із поля зору. На жаль, цей дім не занурився прямо, як крамниця Шорті. Будинок з «Містером Пейпербеком» помітно похилився, і на одну мить став дуже схожим на ту сучу Пізанську вежу, яку тулили геть на всі коробки з макаронами. Він хилився далі, і з даху й фасаду посипалася цегла. Кілька камінців влучили в Шорті. Гарольд Ґарднер бачив, як той захитався, схопившись за голову… а тоді три верхніх поверхи будинку з «Містером Пейпербеком» зісковзнули, наче млинці з тарілки. Шорті зник. Поряд із Ґарднером хтось закричав, а далі все перемололо страшне ревище руїни. Деяких чоловіків позбивало з ніг, а ті, які не впали, повідскакували він Каналу. Гарольд Ґарднер побачив, як будинки обабіч вулиці нахилилися вперед, наче дами, які так стараються зазирнути в карти суперниці, що мало не стукаються головами. Сама вулиця занурювалась, тріскала, розламувалась. Гейзери били й били. А тоді, зсунувшись зі своїх центрів інерції, один за одним почали падати будинки: «Північно-східний банк», «Човник-чобіток», «Цигарки й жартушки Елві», «їдальня Бейлі», «Блендерові платівки» і «Музичний сарай». От тільки падали вони вже не на вулицю — її не стало. Вона провалилася в Канал, і спершу асфальт розтягувався, наче іриска, а тоді розпався на шматки. Гарольд побачив, як острівець безпеки на потрійному перехресті зненацька зник із поля зору, а коли зринули фонтани води, він раптово зрозумів, що відбувалося.

— Забираймося звідси! — закричав він до Ела Зітнера. — Вода зараз відкотиться! Еле! Зараз попре!

Ел Зітнер ніяк не зреагував. У нього було обличчя сновиди або людини в глибокому трансі. Він стояв у своєму промоклому спортивному піджаку в червоно-синю клітинку, у розстебнутій на комірі сорочці «Лакост» з алігатором на лівій кишені, у блакитних носках з вишивкою по боках у вигляді двох схрещених гольфових ключок та водонепроникних черевиках «Л. Л. Бін»[796] з гумовими п’ятками. Він дивився, як з мільйон доларів його приватних внесків занурювалися у вулицю, як утікали ще три або чотири мільйони інвестицій його друзів, з якими він грав у покер, гольф, з якими катався на лижах, коли вони їздили до їхнього кондомініуму в Ренґлі. Зненацька його рідне місто Деррі, штат Мейн, чорт забирай, стало схожим на те йобнуте місто, де чурки возять людей у тих вузеньких каное. Вода вирувала й нуртувала між будинками, які ще досі стояли. Канал-стрит перетворилася на чорний зазубрений трамплін над бурхливим озером. Тож не дивно, що Зітнер не почув Гарольда. Однак інші дійшли того ж висновку, що й Ґарднер: не можна вкинути у знавіснілу воду стільки лайна та не спричинити халепи. Ті, хто тримав у руках мішки, покидали їх та кинулися навтьоки. Гарольд Ґарднер був серед них, тому він вижив. Іншим пощастило менше, бо вони й досі були поблизу річки, коли Канал, чию горлянку стиснули тони асфальту, бетону, цегли, гіпсу, скла й різноманітних товарів на чотири мільйони доларів (і це приблизно), відкотився й вихлюпнувся з бетонного рукава, з однаковою байдужістю зносячи як мішки з піском, так і людей. Гарольд не міг позбутися думки, що вода хоче його зловити — він біг щодуху, та вона все одно наздоганяла. Нарешті він утік від неї, коли видерся на крутий схил, зарослий кущами. Він озирнувся й побачив чоловіка, який намагався завести автівку на стоянці біля торгівельного центру «Канал» — йому здалося, що то Роджер Лернерд, головний касир кредитної спілки Гарольда. Попри ревіння води й виття вітру Гарольд чув, як двигунець «Кей-кара»[797] — мало не як у швейної машинки — чмихає й чмихає, тим часом як вода здійнялася вже над порогом автомобіля. А тоді з громовим риком Кендаскіґ ринула з берегів і геть знесла торгівельний центр «Канал» разом із яскравим «Кей-каром» Роджера Лернерда. Гарольд поліз далі вгору, хапаючись за гілля, коріння — будь-що, здатне витримати його вагу. Височина — ось його квиток до порятунку. Ендрю Кін сказав би, що того ранку Гарольд справді зловив фішку височини[798]. Він чув, як позаду продовжував обвалюватись центр Деррі. Той звук був схожим на гуркіт артилерії.

4 БІЛЛ

— Беверлі! — закричав він.

Його спина й руки скам’яніли від пульсуючого болю. Тепер Річі важив уже щонайменше п’ять сотень фунтів. «Облиш його, — шепотів розум. — Він мертвий, чорт забирай, тобі це чудово відомо, тож чому ти його не облишиш?»

Та він не хотів, не міг цього зробити.

— Беверлі! — знову загорлав Білл. — Бене! Хто-небудь!

«Сюди воно мене тоді кинуло, мене з Річі, тільки тоді жбурнуло ще далі — набагато далі, — думав він. — Як воно було? Пам’ять зникає, стирається…»

— Білле? — то був Бенів голос, тремкий, виснажений, десь доволі близько. — Де ти?

— Тут, чувак. У мене Річі. Його… його поранено.

— Не мовчи, — уже ближче. — Говори, Білле.

— Ми вбили Його, — сказав Білл, прямуючи туди, звідки линув Бенів голос. — Ми вбили ту суку. І якщо Річі загинув…

— Загинув?! — вигукнув наляканий Бен. Він був уже дуже близько… а тоді його рука вигулькнула з темряви й легенько помацала Біллів ніс. — Як це, загинув?

— Я… він… — тепер вони вже тримали Річі разом.

— Я не бачу його, — мовив Білл. — Ось у чому річ. Я н-не ба-ба-бачу його!

— Річі! — загорлав Бен, і почав трусити його. — Річі, давай! Ну ж бо, чорти б тебе вхопили! — його голос затремтів, слова втрачали виразність. — РІЧІ, ТИ, БЛЯДЬ, ПРОКИНЕШСЯ ЧИ НІ?!

І в темряві почулася сонна, роздратована, на кшталт чого-ви-причепилися, говірка:

— Гауразд, Скирте. Гауразд. Нам не треуба ваша смеурдюча віувсянка…

— Річі! — закричав Білл. — Річі, з тобою все добре?!

— Сучара віджбурнула мене, — пробелькотів Річі, наче щойно прокинувся. — Я об щось стукнувся. Це все… все, що я пам’ятаю. Де Бевві?

— Десь там, позаду, — відповів Бен. Він коротко розказав їм про яйця. — Розчавив десь із сотню. Гадаю, що всі.

— Дай Боже, щоб ти не помилився, — мовив Річі. Його голос зазвучав краще. — Постав мене, Великий Білле. Я сам піду… Це що, воду чути?

— Так, — сказав Білл. Вони стояли в пітьмі, тримаючись за руки. — Як твоя голова?

— Болить, трясця. Що трапилося після того, як я відрубався?

Білл розказав їм усе, що зміг.

— І Воно здохло, — зачудовано проговорив Річі. — Ти певен у цьому, Білле?

— Так, — відказав той. — Цього разу я справді п-певен.

— Дякувати Богу, — мовив Річі. — Потримай мене, Білле, мені треба ригнути.

Білл вхопився за нього, і коли Річі закінчив блювати, вони пішли далі. Подеколи Білл копав щось крихке, і воно відкочувалось у пітьму. Білл подумав, що, мабуть, то були залишки Павучих яєць, які розтоптав Бен, і здригнувся. Було добре, що вони прямували до виходу, та однаково він був радий, що не бачить тих шкаралуп.

— Беверлі! — погукав Бен. — Беверлі!

— Тут…

Її крик був слабким, його майже повністю заглушало ревіння води. Вони йшли в темряві, раз по раз гукаючи, поступово наближаючись до неї.

Коли вони нарешті вийшли до неї, Білл спитав, чи лишилися в неї сірники. Вона поклала на його долоню півпачки. Він запалив одного сірника, і побачив перед собою примарні обличчя друзів: Бен підтримував Річі за плечі, а той згорблено стояв поряд, з його правої скроні текла кров; Беверлі сиділа, тримаючи на колінах голову Едді. Тоді він розвернувся в інший бік. На бруківці, розкинувши ноги та відвернувши голову, лежала скорчена Одра. Павутиння на ній майже розтануло.

Сірник обпік йому пальці, і він впустив його. У темряві він не розрахував відстань, перечепився через неї і мало не впав.

— Одро! Одро, ти мене ч-ч-чуєш?

Він просунув руку під її спину, посадовив її. Він узяв її за голову й притиснув пальці до шиї. Пульс прослуховувався — повільний, проте ритмічний стук.

Він запалив ще одного сірника, і від його спалаху зіниці Одри звузилися. Та це була мимовільна реакція: вона не звернула до нього очі, навіть коли Білл підніс вогонь так близько, що в неї почервоніла шкіра. Вона була жива, та ні на що не реагувала. Чорт, навіть гірше, і він це знав. Вона впала в кататонію[799].

Другий сірник обпік йому пальці. Він тріпнув рукою, згасивши вогонь.

— Білле, мені не подобається, як шумить ця вода, — сказав Бен. — Нам треба забиратися звідси.

— І як ми виберемося без Едді? — пробурмотів Річі.

— Виберемось, — сказала Бев. — Білле, Бен має рацію. Треба забиратися.

— Я візьму її з собою.

— Звісно. Та треба йти просто зараз.

— Куди? У який бік?

— Ти знатимеш, — лагідно промовила Беверлі. — Ти вбив Його, Білле. Ти знатимеш.

Він підняв Одру так само, як Річі, і підійшов до решти. Відчуття від її тіла було бентежним, моторошним — вона скидалася на дихаючу воскову фігуру.

— Куди, Білле? — спитав Бен.

— Я н-н-не…

(ти знатимеш, ти вбив Воно, і ти знатимеш)

— Х-ходімо, — сказав він. — Будь, що буде. Беверлі, ві-ві-візьми.

Він віддав їй сірники.

— А як же Едді? — спитала вона. — Ми не можемо його тут полишити.

— А як інакше? Воно… Б-беверлі, вся ця к-к-кімната р-розвалюється.

— Ми мусимо його звідси винести, чувак, — сказав Річі. — Давай, Бене.

Разом вони змогли його підняти. Беверлі присвітила їм шлях до казкових дверцят. Білл проніс крізь них Одрі, щосили стараючись, аби вона не торкалася долівки. Річі з Беном пронесли Едді.

— Покладіть його, — сказала Беверлі. — Він може лишитися тут.

— Тут надто темно, — Річі розплакався. — Ти ж бачиш… тут надто темно. Едс… він…

— Ні, все гаразд, — мовив Бен. — Мабуть, саме тут йому й треба лишитися. Гадаю, що так.

Вони поклали його на підлогу, і Річі поцілував мертвого друга в щоку. А тоді він сліпо поглянув на Бена.

— Ти певен?

— Ага. Ходімо, Річі.

Річі підвівся й повернувся до дверей.

— Іди на хер, сучаро! — зненацька гукнув він і копнув дверцята.

Вони загрюкнулися з металевим ляском — наче всередині щось клацнуло.

— Нащо ти це зробив? — спитала Беверлі.

— Не знаю, — відмовив Річі, та він знав відповідь.

Він озирнувся тієї миті, коли згас сірник у руках Беверлі.

— Білле… той знак на дверях?

— А що з ним? — видихнув Білл.

— Він зник.

5 ДЕРРІ /10:30 РАНКУ

Скляний коридор, який з’єднував Дитячу бібліотеку з головним корпусом, раптово вибухнув у сліпучому спалаху світла. Скло розлетілося у формі парасольки, шугнувши крізь хльостке віття дерев, насаджених по всій прилеглій території. Цей смертоносний обстріл міг би когось убити або поранити, та там нікого не було — ні на вулиці, ні всередині будівель. Того дня бібліотека не працювала. Тунель, який так зачаровував Бена Генксома в дитинстві, вже ніколи не відбудують, адже Деррі зазнало таких коштовних збитків, що було простіше лишити дві бібліотеки окремими, роз’єднаними спорудами. Через деякий час ніхто в Деррійській міській раді не пам’ятатиме, навіщо була потрібна та скляна пуповина. Мабуть, лише Бен міг би їм розповісти, як це було — стояти увечері на вулиці, на нерухомому січневому морозі, коли в тебе тече з носа, а кінчики пальців у рукавичках геть заніміли, стояти й дивитися, як всередині коридору туди-сюди ходять люди… вони йдуть собі крізь зиму, навіть не вдягнувши курток, а навколо них сяє світло. Так, він міг би їм про це розказати, та, мабуть, на зборах міської ради про такі речі не говорять — не оповідають про те, як стоїш у холодній пітьмі і вчишся любити світло. Усе небувальщина, а факти свідчили про інші речі: скляний перехід вибухнув без будь-яких очевидних причин, ніхто не постраждав (і це було диво, адже остаточна кількість жертв вранішнього шторму — тобто лише людських жертв — сягнула сімдесяти семи загиблих та більш ніж трьох сотень поранених), і його ніколи не відбудували. Починаючи з 31 травня 1985 року, якщо вам хотілося потрапити з Дитячої бібліотеки в дорослий корпус, потрібно було виходити на вулицю. А коли було холодно, йшов дощ або сніг, треба було вдягати куртку.

6 НАЗОВНІ /10:54 РАНКУ. 31 ТРАВНЯ 1985 РОКУ

— Заждіть, — хекнув Білл. — Дайте… передихнути.

— Дай тобі допоможу, — знову сказав Річі.

Вони полишили Едді біля Павучого лігва, і ніхто з них не хотів про це згадувати. Та Едді помер, а Одра була досі живою — принаймні формально.

— Я сам, — ледь вимовив Білл, хапаючи ротом повітря.

— Давай без цього лайна. Тебе ще йобаний серцевий напад вхопить. Дай поможу, Великий Білле.

— Як твоя г-голова?

— Болить, — сказав Річі. — Не забивай мені баки.

Білл неохоче передав її Річі. Могло бути й гірше, адже Одра була високою і її нормальна вага була сто сорок фунтів. У «Мансарді» вона мала грати роль молодої жінки, яку взяв у заручники психопат з межовим розладом особистості, який вважав себе політичним терористом. Через те, що Фредді Фаєрстоун хотів спершу зняти сцени на горищі, Одра сіла на сувору дієту з курятини, тунця й домашнього сиру й втратила двадцять фунтів. Та прочвалавши з нею чверть милі (або ж півмилі, або три чверті милі — хтозна), він думав про ті сто двадцять фунтів уже як про двісті.

— Д-дякую, ч-ч-чувак, — сказав він.

— Прошу. Далі будеш ти, Скирте.

— Біп-біп, Річі, — озвався Бен.

Попри все Білл вишкірився. То була втомлена усмішка, і довго вона не протрималась, однак навіть слабка посмішка — то краще, аніж жодної.

— Куди далі, Білле? — спитала Беверлі. — Вода шумить гучніше, аніж раніше. Мені б не хотілося тут потонути.

— Прямо, а тоді ліворуч, — сказав Білл. — Мабуть, нам краще трохи пришвидшитись.

Вони йшли темрявою ще з півгодини. Білл показував шлях, і вони звертали то праворуч, то ліворуч. Шум води наростав, поки вона не почала гуркотіти навколо них лячним «Долбі стерео». Ведучи одною рукою по вогкій стіні, Білл намацав наступний поворот, і зненацька вода побігла його черевиками. Потік був мілким та прудким.

— Дай мені Одру, — сказав він Бенові, який уже гучно сапав. — Далі за течією.

Бен обережно передав її Біллу, і він спромігся перекинути її через плече, немов пожежник. Аби ж вона запручалася… поворухнулася… зробила бодай щось.

— Як там із сірниками, Бев?

— Лишилося мало. Мабуть, з півдюжини. Білле… ти знаєш, куди йдеш?

— Гадаю, що т-т-так, — мовив він. — Ходімо.

Слідом за ним вони завернули за ріг. Вода запінилася навколо його кісточок, тоді здійнялася до гомілок, а далі ще вище, до стегон. Гуркіт води знизився до постійного басовитого ревіння. Їхній тунель тремтів без упину. Деякий час Білл гадав, що потік стане надто сильним, аби й далі йти, не стишуючи ходи, та тоді вони проминули впускну трубу, з якої в тунель лився потужний струмінь води, — він зачудувався з його біловодої сили — і потік дещо послабився, хоча вода й продовжувала здійматись. Вона…

«Я ж бачив, як вода лилася з тої труби! Бачив!»

— Г-г-гей! — скрикнув він. — Народ, ви щось бачите?!

— За останні п’ятнадцять хвилин дещо розвиднилось! — гукнула йому Беверлі. — Білле, де ми?! Ти знаєш?!

«Гадаю, що так», — мало не сказав він.

— Ні! Ходімо!

Йому здавалося, що вони наближалися до того місця, де Кендаскіґ бігла в бетонному руслі — до Каналу… до того відрізка річки, який пірнав під центр міста й виходив на поверхню в Бессі-парку. Та звідкись у тунель потрапляло світло, світло, і певна річ, що там, де Канал біг під містом, ніякого світла не було. Та однаково ставало дедалі видніше.

У Білла почалися серйозні проблеми з Одрою. Справа була не в потоці (він послабився), а в глибині. «Ще трохи, й доведеться пускати її плавом», — подумав він. Ліворуч від себе він бачив Бена, праворуч — Беверлі, а трохи повернувши голову, можна було помітити Річі позаду Бена. Підлога тунелю зробилася дивною: здавалося, що тепер вона була встелена якимсь брухтом, схожим на цеглу. А попереду з води стирчало щось, схоже на ніс тонучого корабля.

Бен почвалав до нього, тремтячи в холодній воді. На нього попливла розбухла коробка з сигарами. Він відштовхнув її і вхопився за штуку, яка стирчала з води. Його очі розширились. Це була якась здоровенна вивіска. Він міг прочитати «АЛ», і одразу ж під цими літерами було «МАЙ». Раптом він здогадався.

— Білле! Річі! Бев! — він засміявся від здивування.

— Що там, Бене?! — крикнула Беверлі.

Схопившись за ту річ обома руками, Ден штовхнув її. Заскрипіло — то один кут вивіски шкрябнув стіну тунелю. Тепер можна було прочитати наступне: «АЛАДДІН» і над цим — «НАЗАД У МАЙБУТНЄ».

— Це афіша «Аладдіна», — сказав Річі. — Як…

— Вулиця обвалилася, — прошепотів Білл.

Очі його широко розчахнулися. Він подивився в кінець тунелю. Попереду було ще світліше.

— Що, Білле?

— Що за хуйня тут трапилася?

— Білле? Білле? Що…

— Усі ці риштаки! — белькотів Білл. — Усі ці старі дренажні колодязі! Трапилася ще одна повінь! І, гадаю, цього разу…

Піднявши Одру вище, він побрів далі. Бен, Бев та Річі рушили за ним. П’ять хвилин по тому Білл звів очі й побачив небесну блакить. Він дивився крізь тріщину в тунелі, яка бігла його стелею далі, розширяючись до сімдесяти футів. На поверхні води було чимало островів і архіпелагів: купи цегли, хвіст седану «Плімут» з відкритим багажником, з якого лилася вода, паркувальний стовпчик, що прихилився до стіни, наче п’яниця — його циферблат показував «ПОРУШЕННЯ».

Іти стало майже неможливо: міні-гори здіймалися й опускалися з нерівномірними інтервалами, ніби припрошуючи: «Зломи гомілку!» Вода м’яко обтікала їхні пахви.

«Це вода зараз сумирна, — думав Білл. — Та якби ми були тут на дві години раніше, навіть на годину, на нас би чекав найкрутіший у світі водний атракціон».

— Великий Білле, це що за херня така? — спитав Річі.

Він стояв ліворуч від Білла — він дивився на стелю, і м’язи на його обличчі розслабилися від зачудування. «От тільки це ніяка не стеля, — подумав Білл. — Це Головна вулиця. Принаймні колись була».

— Гадаю, що більша частина деррійського центру зараз пливе Каналом до Кендаскіґу. І зовсім скоро потрапить до Пенобскоту, а потім — до Атлантичного океану, і хай пиздує. Річі, допоможеш мені з Одрою? Не думаю, що зможу…

— Звісно, — сказав Річі. — Атож, Білле. Без проблем.

Він взяв у Білла Одру. На світлі він міг роздивитися її краще, ніж би йому того хотілося: її блідість маскували, та не повністю ховали бруд з нечистотами — вони замастили її лоб та кіркою вкривали щоки. Її очі були так само розплющені… широко розплющені й позбавлені будь-якого виразу. Волосся висіло довгими вологими пасмами. Вона могла бути одною з тих надувних ляльок, які продавали в нью-йоркській «Коморі насолоди» або на гамбурзькому Ріпебані[800]. Єдиною відмінністю було її повільне, рівномірне дихання… яке могло б бути посіпуванням механізмів, ото й усе.

— Як ми звідси виліземо? — спитався він у Річі.

— Хай Бен тебе підсадить, — сказав той. — Ти витягнеш Бев, і ви вдвох дістанете Одру. Тоді Бен підсадить мене, і ми витягнемо його. А після цього я покажу тобі, як влаштовуються волейбольні змагання для тисячі студенток.

— Біп-біп, Річі.

— Біп-біп твою сраку, Білле.

Утома прокочувалася його тілом пульсуючими хвилями. Він зловив погляд Беверлі, і деякий час вони дивилися одне на одного. Вона легенько кивнула йому, і він посміхнувся.

— Підсадиш, Б-б-бене?

Бен, який також виглядав смертельно стомлено, кивнув. Одну його щоку прокреслювала глибока подряпина.

— Гадаю, з цим я впораюся.

Він трохи нагнувся і сплів пальці. Білл задер одну ногу, ступив нею в стремено з Бенових рук і витягнув руки. Не дотягнутися. Бен підняв руки вище, і Білл вхопився за щербатий край тунелю. Підтягнувся й виліз назовні. Перше, що він побачив — біло-помаранчевий бар’єр. Друге — вируючий натовп з чоловіків та жінок позаду бар’єра. Третє — універмаг «Фрізіс», тільки тепер у нього був дивний, випнутий вигляд… немов намальований у неправильній перспективі. За секунду він зрозумів, що мало не половина будівлі просіла й провалилася в Канал. Верхня частина універмагу нахилилася над вулицею й, здавалося, от-от впаде, наче піраміда з неохайно складених книжок.

— Дивіться! Дивіться! На вулиці хтось є!

На місце, де Біллова голова виглядала з розлому в хідникові, показувала якась жіночка.

— Дякувати Богу, хтось вижив!

Вона кинулася бігти — літня жіночка з хустинкою на голові, зав’язаною по-сільському. Її втримав коп.

— Там небезпечно, місіс Нельсон. Ви ж знаєте. Решта вулиці може завалитися будь-якої миті.

«Місіс Нельсон, — подумав Білл. — Я вас пам'ятаю. Іноді ваша сестра няньчилася зі мною та Джорджем». Він підняв руку, аби показати їй, що з ним усе гаразд, і коли вона помахала у відповідь, він відчув наплив добрих почуттів. І надію.

Він розвернувся й розпластався по хіднику, намагаючись якомога рівномірніше розподілити вагу, як учать робити, коли опиняєшся на тонкій кризі. Він сягнув рукою по Бев. Вона схопила його за зап’ясток, і зібравши докупи те, що здавалося йому останніми силами, він витягнув її нагору. Сонце, яке було знову сховалося, визирнуло з-за хмар, що нагадували лускату шкіру скумбрії, і повернуло їм їхні тіні. Беверлі налякано глипнула вгору, а тоді зловила Біллів погляд і посміхнулася.

— Білле, я люблю тебе, — сказала вона. — І молюся, щоб з нею було все гаразд.

— Д-дякую тобі, Бевві, — промовив він.

Від його лагідної посмішки на її очах забриніли сльози. Він обійняв її, і маленький натовп, що зібрався за пластиковим бар’єром, зааплодував. Фотограф з «Деррі Ньюз» клацнув фотоапаратом. Ця світлина з’явилася в першочервневому випуску, який надрукували в Бенгорі, бо вода пошкодила преси «Ньюз». Підпис під нею був досить простим і досить правдивим для того, аби Білл вирізав зображення й носив його в гаманці протягом багатьох років: «ВЦІЛІЛІ» — надрукували під світлиною. Ото й усе, та цього виявилося достатньо.

У Деррі, штат Мейн, було за шість хвилин одинадцята.

7 ДЕРРІ / ПІЗНІШЕ. ТОГО Ж ДНЯ

Скляний коридор між Дитячою та дорослою бібліотеками вибухнув о 10:30 ранку. О 10:33 дощ ущух. Не поступово зійшов нанівець, він зупинився одразу — так, наче Горішній Жилець клацнув перемикачем. Вітер і до того трішки стишився, та тут він просто зник — так миттєво, що люди витріщились один на одного зі збентеженими, побожними обличчями. Містом розлився звук, схожий на той, з яким після безпечної посадки 747-го глохнуть його двигуни. Уперше сонце визирнуло о 10:47. Після обіду хмари зовсім розтанули і день закінчився ясним та спекотним. До 15: ЗО ртутний термометр «Орандж Краш»,[801] який висів на дверях крамниці «Уживана Троянда, Уживаний Одяг», сягнув відмітки вісімдесят три градуси — найвищий показник для пізньої весни в Деррі. Люди човгали вулицями, наче зомбі, і майже не розмовляли. Вирази на їхніх обличчях були навдивовижу подібними — на них читався тупий подив, який міг би видатися смішним, якби не був відверто нещасним. Надвечір до Деррі прибули репортери з «Ей-бі-сі», «Сі-бі-ес», «Ен-бі-сі» та «Сі-ен-ен», і саме ведучі новин на цих телеканалах доведуть до розуміння мешканців міста бодай певну версію правди — вони допоможуть їм зрозуміти реальність того, що відбулося… хоча знайшлися б і ті, хто міг би підкинути думку, що реальність є дуже хисткою концепцією — щось, мабуть, не міцніше за шматок парусини, напнутий на сітку з канатів, схожу на нитки павутиння. Наступного ранку Брайян Ґамбл та Віллард Скотт із телешоу «Сьогодні» уже будуть у Деррі. Під час програми Ґамбл братиме інтерв’ю у Ендрю Кіна. «Уся водонапірна Вежа беркицьнулася й покотилася з пагорба, — казав Ендрю. — Це було типу „вау“. Розумієте? Ну, типу, „Спілберг, вдавися“. Гей, а я коли телек дивився, ви завжди здавалися, ну, набагато вищим». Вони та їхні сусіди по телевізору — ось що зробило цей жах реальним. Це дасть їм бодай якийсь ґрунт під ногами, від якого можна відштовхнутися й спробувати усвідомити ту страшну, незбагненну річ. То була «ХИМЕРНА БУРЯ». За наступні дні «СТРАШНА КІЛЬКІСТЬ ЖЕРТВ» зросте — ось такі «МОТОРОШНІ НАСЛІДКИ ШТОРМА-ВБИВЦІ». Адже то була «НАЙГІРША ВЕСНЯНА БУРЯ В ІСТОРІЇ МЕЙНУ». Усі ці заголовки, якими б жахливими вони не були, виявилися корисними, бо вони допомогли притлумити дивну природу того, що сталося… хоча слово «дивну природу» — то дуже м’яко сказано. «Божевілля» пасує набагато краще. Вони побачать себе по телевізору, і все стане зрозумілішим, не таким божевільним. Та до прибуття знімальних груп на вулицях будуть самі жителі Деррі, які блукатимуть засміченими цеглою, вкритими багнюкою дорогами з виразами ошелешеної недовіри на обличчях. Лише деррійці, які мовчки дивитимуться на руїни, іноді підбиратимуть якісь речі, а тоді впускатимуть їх на асфальт — люди, які намагатимуться збагнути, що ж трапилося за останні сім-вісім годин. На Канзас-стрит стояли чоловіки, курили й дивилися на будинки, які лежали догори дриґом у Пустовищі. Інші люди стояли за біло-помаранчевими бар’єрами й дивилися на чорну діру, на місці якої ще до десятої ранку знаходився центр міста. Головний заголовок недільної газети був «ВІДБУДУЄМО, ЗАПЕВНЯЄ МЕР ДЕРРІ», і, мабуть, він виконає свою обіцянку. Але в наступні тижні, поки члени міської ради сперечалися з приводу того, як почати відбудову, велетенський кратер, де колись був центр міста, продовжував спокійно та поступово розростатися. За чотири дні після бурі в яму провалилася будівля Бенгорської гідроелектричної компанії. Три дні по тому під землю пішла «Летюча псарня», де продавали найсмачніші чилі-доги з кислою капустою у всьому східному Мейні. Офісні, приватні та квартирні будинки іноді затоплювало нечистотами. У Старому Відрозі це траплялося так часто, що люди почали виїжджати. Увечері 10 червня в Бессі-парку відбулися перші кінні перегони; перший забіг було призначено на 20:00, і всі дещо збадьорилися. Та коли коні з першого забігу мчали до фінішної прямої, проломилася секція трибун, і постраждало з дюжину людей. Одним із них був Фоксі Фоксворт, директор кінотеатру «Аладдін» до 1973 року. Фоксі пролежав два тижні в лікарні зі зламаною ногою та проколеним яєчком. Коли його’виписали, він вирішив переїхати до сестри в Саммерсворт, штат Нью Гемпшир.

І він такий був не один. Деррі розвалювався.

8

На їхніх очах санітар захряснув задні двері «швидкої» й рушив до кабіни. Автомобіль почав здійматися схилом у напрямку Деррійського міського шпиталю. Річі зупинив його, сильно ризикуючи життям та правицею, а тоді заговорив роздратованого водія до нічиєї — санітар наполягав на тому, що вільного місця зовсім не було. Закінчилося тим, що вони поклали Одру на підлогу.

— Що тепер? — спитав Бен.

У нього під очима були здоровенні коричневі кола, а шия почорніла від бруду.

— Я п-піду до «Таун Хаусу», — сказав Білл. — П-просплю десь годин з ш-шістнадцять.

— І я так само, — озвався Річі. Він з надією глянув на Бев. — Кралечко, маєш цигарку?

— Hi, — відказала Беверлі. — Гадаю, знову кину.

— Мудра думка.

Вони почали повільно йти вгору схилом, пліч-о-пліч.

— Усе с-с-скінчено, — сказав Білл.

— Ми це зробили, — кивнув Бен. — Ти це зробив, Великий Білле.

— Ми всі це зробили, — мовила Беверлі. — Як би я хотіла, щоб ми не кидали там Едді. Цього я бажаю дужче за все.

Вони саме підійшли до перетину Верхньої Головної вулиці та Пойнт-стрит. Хлопчик у червоному дощовику та зелених гумових чоботях пускав паперового човника прудким потоком, який мчав уздовж хідника. Він звів очі, побачив, що вони дивляться на нього, й невпевнено помахав рукою. Біллові здалося, що це той хлопчик зі скейтбордом — той самий, чий друг бачив у Каналі акулу зі «Щелеп». Він посміхнувся й підійшов до нього.

— Тепер усе г-г-гаразд, — сказав Білл.

Хлопчик серйозно на нього подивився, а тоді вишкірився — посмішка була сонячною та сповненою надії.

— Ага, — озвався він. — Гадаю, що так.

— Можеш закластися своєю д-д-дупою.

Хлопчик засміявся.

— То що, б-будеш обережним на т-тому с-скейті?

— Та нє, — сказав хлопчик, і тепер уже Білл засміявся.

Він стримав порив скуйовдити хлопчакові волосся (скоріш за все, він образиться) та повернувся до інших.

— Хто то такий? — спитав Річі.

— Друг, — відповів Білл. Він засунув руки в кишені. — А ви пам’ятаєте, як ми вибралися минулого разу?

Беверлі кивнула.

— Едді вивів нас до Пустовища. Проте якимсь чином ми вилізли на іншому березі Кендаскіґ. З боку Старого Відрога.

— Ви зі Скиртем зіштовхнули кришку однієї з тих насосних, — сказав Річі Біллові, — бо ви були сильнішими од решти.

— Ага, — мовив Бен. — Точно. Сонце ще світило, хоча вже майже сіло.

— Ага, — кивнув Білл. — І всі ми були там.

— Та ніщо не триває вічно, — сказав Річі. Він поглянув на схил, який вони щойно здолали й зітхнув. — Наприклад, дивіться сюди.

Він виставив руки. Маленькі шрами на долонях зникли. Беверлі показала свої руки, Білл з Беном зробили те саме. Долоні були брудними, проте шрами зникли.

— Ніщо не триває вічно, — повторив Річі.

Він поглянув на Білла, і той побачив, що бруд на щоках Річі повільно прорізали дві чисті доріжки сліз.

— Хіба що любов, — сказав Бен.

— І бажання, — додала Беверлі.

— А як щодо дружби? — спитав Білл і всміхнувся. — Що думаєш, Базікало?

— Ну-у, — протяжно сказав Річі, посміхаючись та витираючи очі. — Я мушу поудумати проу це, хлоупче! Шоу то є, шоу за діла, я мушу поудумати проу це.

Білл простягнув руки. Вони взялися за них і постояли так кілька секунд — сімка зменшилася до четвірки, та однаково вони могли утворити коло. Вони подивилися один на одного. Бен уже теж плакав, з його очей текли сльози. Та все одно він посміхався.

— Народ, я вас дуже, дуже люблю, — промовив Бен. На мить він міцно-міцно-міцно стиснув руки Бев та Річі, а потім випустив їх. — А тепер давайте розвідаємо, чи є в них там така штука, як «сніданок», га? Таж треба подзвонити Майкові. Сказати, що в нас все гаразд.

— Гарний думка, сеньйор-ре, — підтакнув Річі. — Іноді мені думкається, що ти не такий вже й покидьок. А ти чо думкаєш, Велике Білля?

— Я думкаю, чи не пішов би ти на хер, — сказав Білл.

Вони закотилися в «Таун Хаус» на хвилі сміху, і коли Білл штовхав скляні двері, Беверлі спіймала поглядом щось таке, про що ніколи й нікому не говорила, хоча воно назавжди закарбувалося в її пам’яті. Мигцем вона побачила в склі їхні віддзеркалення — от тільки там їх було шестеро, а не четверо: за Річі йшов Едді, а позаду Білла — Стен, і на його обличчі вигравала його характерна легка усмішка.

9 НАЗОВНІ / СУТІНКИ. 10 CЕРПНЯ 1958 РОКУ

Сонце висить над самісіньким горизонтом — дещо сплюснутий червоний м'яч, який заливає Пустовище пласким, пропасним світлом. Залізна кришка на одній з насосних станцій трохи піднімається, опускається, знову здіймається і починає сповзати.

— Ш-ш-штовхай, Б-бене, вона мені зараз плече зламає…

Кришка сповзає далі, нахиляється і падає в кущі, які розрослися навколо бетонного циліндру. Один за одним з нього вилазять семеро дітей і роззираються навкруги, по-совиному блимаючи очима в мовчазному зачудуванні. Вони схожі на дітей, які ніколи не бачили денного світла.

— Так тихо, — шепоче Беверлі.

Чутно лише гучний шум прудкого потоку та сонне гудіння комах. Буря вщухла, та вода в Кендаскіґ досі тримається дуже високо. Ближче до міста, недалеко від місця, де річка забігає в бетонний корсет і перетворюється на канал, вона вийшла з берегів, та повінню це аж ніяк не назвеш — у найгіршому випадку трохи води набіжить у кілька підвалів. Цього разу.

Стен відходить від них. Його обличчя невиразне й замислене. Білл озирається на нього й на мить йому здається, що Стен помітив на березі маленьке вогнище — таке його перше враження. Червоне, яскраве сяйво, на яке ледве можна дивитися. Та коли Стен піднімає вогонь правою рукою, кут світла змінюється, і Білл усвідомлює, що то просто пляшка коли — одна з тих, нових та прозорих. Хтось загубив її біля річки. Він дивиться, як Стен перевертає її, тримаючи за горло, і несе до каміння, яке стримить з берега. Пляшка розбивається, і Білл розуміє, що тепер вони всі дивляться, як Стен перебирає скляні залишки — спокійний, уважний, зосереджений. Нарешті він бере вузьку скалку. Промені сідаючого сонця відскакують від нього рудими блискітками, і Білл знову думає: «Як вогонь».

Стен зводить на нього очі, і зненацька Білл усе розуміє — йому все ясно, як Божий день, усе так і має бути. Він іде до Стена, простягнувши руки долонями догори. Стен задкує, заходить у річку. Над поверхнею води навсібіч пірнають чорні жучки, і Білл бачить, як до очеретів на другому березі відлітає блискуча бабка, схожа на маленьку веселку. Десь басовито заквакала жаба, і коли Стен бере його руку й проводить скляним лезом по його долоні, розрізаючи шкіру й пускаючи цівку крові, немов в екстазі, Білл думає: «Тут стільки життя!»

— Білле?

— Атож. Обидві.

Стен ріже йому другу руку. Біль є, та він ледь відчутний. Звідкись долинув спокійний, мирний крик дрімлюги. Білл думає: «Ця дрімлюга будить місяць».

Він дивиться на руки — з обох тече кров, а тоді озирається. Інші теж там: Едді міцно стискає інгалятор; Бен із блідим пузом, що випинається з дрантя, яке лишилося від його сорочки; Річі, чиє обличчя здається незвично оголеним без окулярів; мовчазний та серйозний Майк — його зазвичай повні губи стиснуті в тонку смужку. І Беверлі. Вона стоїть, високо звівши голову, очі ясні й великі, а волосся так само гарне, незважаючи на весь бруд.

«Усі ми. Усі ми тут».

І він бачить їх, по-справжньому бачить їх, бачить востаннє, адже якимсь чином він розуміє, що вони вже ніколи не зберуться всімох — не так. Ніхто не розмовляє. Беверлі простягає руки, і за секунду Річі з Беном наставляють свої долоні. Майк із Річі чинять так само. Стен ріже їх одну за другою, а тим часом сонце починає ховатися за горизонтом, і червоне, вогненне сяйво холоне, стає сутінковим, трояндово-рожевим. Знову кричить дрімлюга, Білл бачить на воді перші завитки туману, і відчуває, наче став частиною всього — про цю плинну мить самозабуття він не казатиме нікому так само, як Беверлі пізніше мовчатиме про віддзеркалення, в якому вона побачила двох померлих чоловіків, з якими вона дружила в дитинстві.

Роса торкається дерев та кущів — вони зітхають, і Білл думає: «Це чудове, миле місце, і я його ніколи не забуду. Воно миле, і вони милі; кожен з них прекрасний». Знову чується поклик дрімлюги, приємний та переливчастий, і на мить Білл відчуває єдність із тим птахом: він може заспівати та розчинитися в мороці, він може хоробро злетіти й поринути в небеса.

Він дивиться на Беверлі, і вона посміхається йому. Вона заплющує очі й простягає руки. Білл бере її лівицю, Бен — правицю. Білл відчуває, як теплота її крові змішується з його теплотою. Інші замикають коло, і вони стоять із руками, переплетеними в цьому особливому, інтимному єднанні.

Стен дивиться на Білла — збентежено, з острахом.

— При-присягніться м-мені, що п-повернетеся, — каже Білл. — Присягніться мені, що к-к-коли В-воно не з-з-здохло, в-ви по-повернетеся.

— Присягаюся, — каже Бен.

— Присягаюся, — Річі.

— Так, присягаюся, — Бев.

— Клянуся, — бурмоче Майк Хенлон.

— Ага. Клянуся, — каже Едді, його тоненький голос шелестить, наче трава.

— Я теж присягаюся, — хрипко шепоче Стен, опустивши очі додолу.

— І я кл-кл-клянуся.

Ото й усе, усе. Та вони стоять так ще трохи, стоять і відчувають силу їхнього кола, силу їхнього єдиного організму. Світло фарбує їхні обличчя в бліді, вицвітаючі фарби; сонце спустилося, і його сяйво вмирає. Вони стоять разом у єдиному колі, а темрява закрадається в Пустовище, заповнює стежки, якими вони блукали того літа, накриває галявини, на яких вони гралися у квача й індіанців, у хованки на березі річки, в яких вони сиділи й обговорювали серйозні дитячі проблеми, або курили цигарки Беверлі, або просто мовчки спостерігали за віддзеркаленням хмар у воді. День заплющував своє єдине око.

Нарешті Бен випускає їхні руки. Він хоче щось сказати, та хитає головою і йде геть. Річі тюпає за ним, а тоді рушають і Беверлі з Майком. Ніхто не говорить. Вони вилазять на насип, виходять на Канзас-стрит і просто розходяться. Один за одним. І коли Білл згадує цю мить двадцять сім років пізніше, він усвідомлює, що вони вже ніколи не збиралися всі разом. Часто вони сходились по четверо, інколи їх було п'ятеро, а два-три рази вони зустрічалися вшістьох. Та ніколи не збиралися всі семеро.

Він лишається сам. Ще довгий час він стоїть, спершись руками на хистку білу загорожу, і дивиться вниз, на Пустовище, а небо починає засіватися літніми зорями. Він стоїть під мирною блакиттю й над чорною чорнотою, і спостерігає, як Пустовище заповнює темрява.

«Я більше ніколи не хочу гратися там, унизу», — раптом думає він і дивується, коли розуміє, що це не страшна й не сумна думка, навпаки — вона дарує йому надзвичайну свободу.

Він стоїть там ще з кілька секунд, а тоді відвертається від Пустовища й рушає додому вздовж темного хідника, засунувши руки в кишені й раз по раз зиркаючи на деррійські будинки, тепло освітлені на нічному тлі.

За один-два квартали він пришвидшується, згадавши про вечерю… а ще за квартал чи два починає насвистувати.