Втеча від Гудіні

Тим, хто вірить у магію мрій.

Усе можливо.

Пекло порожнє, і всі демони тут

Вільям Шекспір, «Буря», дія 1, сцена 2

Королівське поштове судно «Етрурія»

РОЗДІЛ 1

КАРНАВАЛ МІСЯЧНОГО СЯЙВА

КПС «ЕТРУРІЯ»

ЛІВЕРПУЛЬ, АНГЛІЯ

1 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Новорічне пообіддя на борту Королівського поштового судна «Етрурія» розпочалося як казка — перша ознака того, що десь на виднокраї причаївся кошмар, який, як і більшість лиходіїв, чекає нагоди, щоб завдати удару.

Поки наше круїзне судно готувалося до виходу з порту, я ігнорувала напади неспокою, намагаючись зосередитися на пишному фантастичному світі, що відкривався перед нами. Це був початок нового року, нового розділу — чудова можливість залишити позаду темні події минулого і зазирнути у світле майбутнє.

Майбутнє, що незабаром може принести весілля... і першу шлюбну ніч.

Я зробила заспокійливий вдих і поглянула на сцену посередині розкішної обідньої зали. Важкі оксамитові завіси — чорнильно-сині, настільки темні, що здавалися чорними — переливалися крихітними сяйливими коштовними камінчиками, коли на них потрапляло світло. Повітряні гімнастки в інкрустованих діамантами ліфах кружляли на срібних канатах, неначе прекрасні павуки плели павутиння, в якому я безнадійно заплуталась.

Круглі столи своїм розташуванням у залі нагадували сузір’я на небесному склепінні, а їхні місячно-білі лляні скатертини були всипані квітами фіолетових, кремових і блакитних відтінків. Серед багатьох сучасних зручностей «Етрурія» могла похвалитися оранжереєю, і аромати жасмину та лаванди з якимись загадковими опівнічними нотками витали навколо — вабливі, однак небезпечні, як і артисти в масках, що літали над нами. Вони без зусиль перечіплялися з однієї трапеції на іншу, відпускали їх, не боячись упасти, летіли в просторі й з легкістю хапалися за наступну поперечину.

— Довгі шлейфи на костюмах роблять їх подібними до зірок, що падають, чи не так? Хотіла б я колись мати сукню з такою самою кількістю коштовного каміння, — міс Прескотт, донька головного судді, яка сиділа навпроти за столом, глибоко зітхнула. З волоссям кольору карамелі та хитрими карими очима вона нагадувала мені кузину Лізу. Поставивши фужер із шампанським, вона нахилилася ближче, стишивши голос до змовницького шепоту. — Ви чули легенду про Мефістофеля, міс Водсворт?

Я знову відвела погляд від гіпнотичної сцени над нами і похитала головою.

— Думаю, що ні. Це те, на чому ґрунтується сьогоднішня вистава?

— Гадаю, час послухати історію, — капітан Норвуд, поважний очільник «Етрурії», прочистив горло, привертаючи увагу нашого столу, включно з Прескоттами, дядьком Джонатаном, моєю компаньйонкою, місіс Гарві, й аж до непристойності чарівним містером Томасом Кресвелом — юнаком, який виграв моє серце так само вміло, як шулер, що виграє роздачу за роздачею в обраній ним грі.

У супроводі мого дядька ми з Томасом провели два виснажливих дні, подорожуючи з Бухареста до Ліверпуля, щоб сісти на «Етрурію», що відпливала до Нью-Йорка. Під час подорожі ми знаходили оригінальні способи красти поцілунки, і кожна таємна зустріч мимоволі промайнула в моїй пам’яті: мої руки в його темно-каштановому волоссі, його губи, що розпалюють полум’я на моїй шкірі, наші...

Міс Прескотт легенько штовхнула мене під столом, повертаючи мою увагу до розмови.

— ...якщо, звісно, вірити легендам. Названий на честь героя німецького фольклору, Мефістофель — демон на службі у диявола, — розповідав капітан Норвуд, — відомий викрадач душ грішників. Він використовує магію і хитрощі, а також є одним з найвидатніших господарів цирку. Ось, подивіться на ці карти таро, що їх він виготовив для столів. На кожній карті зображений один із його артистів, — він підняв розкішний набір розмальованих вручну карт. — Я запевняю: на вас чекає тиждень неперевершеної магії і таємничості. Щовечора тут відбуватиметься нова карнавальна вистава, небачена досі. Про цей корабель складатимуть легенди, запам’ятайте мої слова. Незабаром подібні розваги пропонуватимуть на кожному круїзному судні. Це буде початком нової ери подорожей.

Я звела брову на його майже благоговійний тон.

— Ви запевняєте, що найняли демона, щоб розважити нас, і це, безсумнівно, стане писком моди, капітане?

Томас поперхнувся водою, а міс Прескотт пустотливо всміхнулася до мене.

— На кораблі є церква чи каплиця? — запитала вона, кліпаючи круглими невинними очима. — Що нам робити, якщо з нас обманом виймуть душі, сер?

Капітан знизав плечима, насолоджуючись інтригою.

— Вам доведеться почекати і побачити. Залишилося недовго, — він уже відвернув свою увагу на когось із дорослих, коли міс Прескотт підхопилася з місця, налякавши мене і заслуживши несхвальний погляд батька.

— Хоч натякніть, будь ласочка?

Можливо, це був диявол у мені, але я не могла не додати:

— Я не хотіла б бути настільки враженою чимось, що змусить мене покинути корабель. Ми не дуже далеко від порту, чи не так? Можливо, я зможу доплисти...

Міс Прескотт повільно кліпнула, розмірковуючи.

— Дійсно, капітане. Насправді, я відчуваю, що можу знепритомніти просто зараз! Ви думаєте, це Мефістофель? — запитала вона, підвищуючи голос. — Чи працюють його хитрощі на відстані? Цікаво, на скількох людей він може вплинути одночасно?

Я вдивилася в неї, нахилившись, ніби для медичного огляду.

— Ви-таки справді трохи бліда, міс Прескотт. Ваша душа почувається прикріпленою до тіла?

Томас пирхнув, але не наважився перервати цю нову виставу, що розгорталася. У темно-синій шовковій вечірній сукні, оксамитових рукавичках, що сягали за лікті, й блискучих коштовностях на шиї, я почувалася майже такою самою надзвичайною, як акробати, що пролітали над нами.

Міс Прескотт обхопила горло руками в рукавичках, очі її округлилися.

— Знаєте, я-таки почуваюся дивно. Почуваюся легшою, — вона похитнулася на ногах і схопилася за живіт. — Може, послати по нюхальні солі, капітане?

— Не думаю, що це необхідно, — сказав він, глибоко вдихаючи, і без сумніву, шкодуючи, що звів нас двох разом. — Запевняю вас, цей Мефістофель нешкідливий. Це просто людина, яка вдає з себе легендарного лиходія, не більше.

— Присягаюся, моя душа слабшає. Ви це бачите? Я стаю більш... прозорою? — її очі збільшилися майже до розміру блюдець, коли вона плюхнулася на своє місце і роззирнулася навколо. — Цікаво, чи є на борту фотограф духів? Я чула, що вони можуть фіксувати такі речі на плівку. Мій одяг не стає непристойним, правда ж?

— Поки ні, — я прикусила губу, намагаючись прибрати усмішку з голосу і з обличчя, тим більше, що місіс Прескотт, здавалося, була готова луснути від люті через витівку дочки. — Можливо, ми зможемо зважити вас, щоб побачити, чи є якась різниця.

Дядько призупинив розмову з Томасом, злегка похитуючи головою, але перш ніж він встиг щось сказати, до нього підбіг слуга і передав телеграму. Він прочитав її, підкручуючи кінчики своїх світлих вусів, і згорнув папір, стріляючи в мене незбагненним поглядом.

— Із вашого дозволу, — дядько встав. — Я мушу негайно з цим розібратися.

Очі міс Прескотт заблищали.

— Ваш дядько, мабуть, пішов у секретній судово-медичній справі. Я читала в газетах історії про вашу причетність до розслідування вбивств Різника. Чи справді ви з містером Кресвелом завадили вампіру в Румунії вбити короля й королеви?

— Я... Що? — я похитала головою. — Про нас із Томасом писали в газетах?

— Дійсно, — міс Прескотт потягувала шампанське, слідкуючи очима за дядьком, який виходив з кімнати. — Майже всі в Лондоні перешіптуються про вас і вашого хвацького містера Кресвела.

Важко було зосередитися на виставі, на яку перетворювалося моє власне життя.

— Даруйте. Мені треба вийти... подихати.

Я вже наполовину підвелася, вагаючись, чи варто йти за дядьком, коли місіс Гарві поплескала мене по руці.

— Упевнена, що все гаразд, люба, — вона кивнула в бік сцени. — Вистава ось-ось розпочнеться.

Навколо чорнильних завіс розповзалися завитки диму із запахом досить сильним, щоб викликати кілька нападів кашлю по всій кімнаті. Мій ніс горів, але це була дрібна неприємність порівняно з тим, як швидко тепер калатало моє серце. Навіть не знаю, що стало причиною — поспішний відхід дядька, інформація проте, що ми з Томасом відомі навичками криміналістики, чи передчуття сьогоднішнього виступу. Можливо, все разом.

— Леді й джентельмени, — глибокий чоловічий голос протягнув речитативом одразу зусебіч, змусивши пасажирів крутитися на своїх сидіннях. Я витягнула шию, шукаючи чоловіка з безтілесним голосом. Він, мабуть, сконструював якийсь механізм, щоб проектувати своє зображення по кімнаті. — Ласкаво просимо на виставу.

Коли пролунали ці кілька слів, салоном прокотився глухий гул. У тиші, що настала слідом, легенько завібрували кимвали¹, нарощуючи силу звуку. Крещендо досягло максимуму, коли офіціанти піднімали з наших тарелей срібні клоші², відкриваючи страву, гідну короля. Утім, здавалося, до філе з грибною підливою і смаженою картоплею всім було байдуже: вабила не так їжа, як той таємничий голос.

Я глянула на Томаса й усміхнулася. Він совався на сидінні, наче на ньому було навмання розкладене розпечене вугілля, і він мусив рухатися, щоб не обпектися.

— Нервуєшся? — прошепотіла я, коли повітряні акробати граціозно спускалися один за одним.

— Через виставу, яка знаменита тим, що викликає аритмію, якщо вірити цій програмі? — він перегорнув чорно-білу смугасту афішу шоу, яку тримав у руках. — Зовсім ні. Не можу дочекатися, коли моє серце розірветься. Це справді пожвавлює монотонний за інших обставин недільний вечір, Водсворт.

Перш ніж я встигла відповісти, прогримів барабан і з хмари диму посередині сцени з’явився чоловік у масці. Він був вбраний у сюртук кольору крові, накрохмалену сорочку і чорні-пречорні штани. Багряні стрічки та срібна тасьма оздоблювали його капелюх, а блискуча маска філігранної роботи закривала частину обличчя від носа й вище. Його рот викривився в лиховісному задоволенні, погляд кожного глядача був звернений до нього, гості дивилися з відвислими щелепами.

Чоловіки підскочили на сидіннях; жіночі віяла розгорнулися з таким звуком, наче сотні птахів злетіли в повітря. Було тривожно спостерігати, як матеріалізується чоловік, неушкоджений бурею, що вирувала навколо нього. До моїх вух долинав шепіт, що він — спадкоємець диявола. Або ж сам Сатана, як сказав батько міс Прескотт. Я мало не закотила очі. Я сподівалася, що, як головний судця, він буде більш розсудливим. Це ж явно був конферансьє.

— Дозвольте відрекомендуватися, — чоловік у масці вклонився, а коли повільно випростався, в його очах іскрилися пустощі. — Я — Мефістофель, ваш провідник крізь дивне і величне. Щовечора Колесо Фортуни обиратиме вашого артиста. Однак ви можете домовитися з виконавцями після основного показу і потішити себе будь-яким із наших номерів. Від ковтачів вогню до приборкувачів левів, ворожбитів і метальників ножів — ваше бажання для нас наказ. Але попереджаю: остерігайтеся опівнічних угод, у жодному разі не беріть свою долю у власні руки.

Пасажири метушилися, мабуть, гадаючи, які угоди вони можуть укласти, як низько можуть упасти в гонитві за насолодою, перебуваючи так далеко від пильних берегів суспільства.

— Наші фокуси можуть здатися солодкими, але я запевняю, що це не ласощі, — прошепотів він. — Ви достатньо сміливі, щоб вижити? Можливо, ви виявитеся одним з тих, хто втратить своє серце і голову під час мого опівнічного шоу менестрелів. Тільки вам це вирішувати. А доти...

Мефістофель метався по сцені, як звір у клітці, який чекає нагоди завдати удару. Моє серце скажено калатало, було чітке враження, що всі ми тут — здобич, одягнена у найкраще вбрання, і якщо не будемо обачними, його таємниче шоу нас проковтне.

— Сьогодні перший із семи вечорів, кожного з яких ви будете приголомшені.

Конферансьє підняв руки, і з його рукавів під склепіння злетіла дюжина білих голубів. Вирвалося кілька схвильованих вигуків, місіс Гарві та міс Прескотт були серед перших.

— І нажахані, — продовжив він, тепер уже з легким хрипом у голосі. За мить його тканинна краватка вже звивалася змією навколо його шиї. Мефістофель схопився за горло, його бронзове обличчя під філігранною маскою стало темно-фіолетовим. Мені перехопило подих, коли він нахилився і залився слиною, хапаючи повітря.

Я вже майже стояла, переконана, що ми є свідками смерті цього чоловіка, але змусила себе дихати. Думати. З’єднувати факти, як практикуюча науковиця, якою я і була. Це лише видовище. Не більше. Звісно, ніхто не збирався вмирати. Моє дихання перетворилося на короткі ковтки повітря, і це не було пов’язано з корсетом моєї вишуканої сукні. Це було страшенно хвилююче, просто жахливо. Я ненавиділа це майже так само сильно, як і любила. Ба більше, я обожнювала це, не бажаючи визнавати.

— Пресвяті небеса, — пробурмотіла міс Прескотт, коли він, хриплячи, впав на коліна. Його очі закотилися під лоба, аж поки я не побачила самі лише білки. Я затамувала власний подих, не ладна послабити напруження в хребті. Це мала бути ілюзія. — Хто-небудь, допоможіть йому! — закричала міс Прескотт. — Він помирає!

— Сядь, Олівіє, — суворо прошепотіла місіс Прескотт. — Ти ганьбиш не лише себе, а й мене та батька.

Перш ніж хтось встиг допомогти конферансьє, він висмикнув змію і втягнув у себе повітря, наче занурився в морську воду, якою ми подорожували. Я відсахнулася, Томас хихикнув, але я не могла відірвати погляд від чоловіка в масці на сцені.

Мефістофель насилу підвівся, трохи похитнувся, потім повільно підняв змію над головою, а світло від канделябрів вихопило його маску, забарвлюючи половину обличчя в лютий помаранчево-червоний колір. Можливо, він був злий: він випробував нас і знайшов нас негідними. Якими ошатно одягненими монстрами ми, мабуть, здавалися, продовжуючи нашу елегантну вечерю, поки він боровся за своє життя, і все це лише задля нашої розваги.

Він закружляв по колу: раз, другий — і повзуча тварюка зникла. Я нахилилася вперед, кліпаючи, коли конферансьє знову гордо вклонився глядачам, а його руки більше не були зайняті змією. Здійнялася хвиля оплесків.

— Як, в ім’я всього святого? — пробурмотіла я. Не було ні ящиків, ні місць, де він міг би сховати змію. Я щиро сподівалася, що вона не поповзе до нашого столу, Томас напевно знепритомнів би.

— Ви можете навіть... — закликав він, зробивши сальто через сцену, тоді як циліндр залишився на місці, він навіть не торкнувся до нього, — ...закохатися.

Мефістофель перекинув капелюх, і він покотився по його руці» неначе акробат, що перестрибує трапецію. Як і будь-який великий майстер вистав, він тримав його так, щоб ми могли бачити, що це звичайний циліндр, хіба трохи кричущий. Зробивши повне коло по сцені, він підкинув його в повітря, а потім спритно впіймав рухом зап’ястка. Я дивилася, не кліпаючи, як він засунув руку по лікоть і витягнув дюжину чорнильно-синіх троянд.

Його капелюх був цілком звичайним. Я була майже впевнена в цьому.

— Ще раз попереджаю: не прив’язуйтеся надто сильно, — голос Мефістофеля прогуркотів так голосно, що я відчула його відлуння у власних грудях. — Поки ми хвалимося вчинками, що кидають виклик смерті, ніхто не може вирватися з її лабет назавжди. Чи стане ця ніч для когось кінцем? Чи втратите ви свої серця? Чи, можливо, — він вишкірився через плече до натовпу, — ви втратите голови.

Прожектор освітив грубо розмальовану ляльку-арлекіна, якої ще мить тому тут не було. Обернувшись одним граціозним рухом, конферансьє кинув кинджал через сцену. Він пролетів, обертаючись навколо своєї осі, й встромився в шию ляльки зі ляском, що змусив глядачів замовкнути. Якусь довгу мить нічого не відбувалося. Все було жахливо нерухомим. Ми сиділи, ледве дихаючи, і чекали. Лялька залишалася пришпиленою до дошки, до якої вона була приставлена. Минула ще мить, і Мефістофель гмикнув.

— Ну, так не піде, — він затупотів ногами. — Всі... робіть, як я!

Гуп. Гуп. Гуп.

Пасажири послухались, спочатку повільно, а потім, додаючи темпу, відправили обідній салон у ві-брувальне безумство. Порцеляна цокотіла, столове срібло брязкало по столах, келихи розхлюпували мерло на дорогі скатертини — наші столи тепер більше нагадували місце злочину, аніж елегантну трапезу. Вирішивши трохи відпустити свою виховану стриманість, я затупотіла з усіма. Томас зі спантеличеним виразом обличчя приєднався.

Гуп. Гуп. Гуп.

Удари пробивалися у кожну мою клітину, змушуючи кров у жилах гупати у такт. Це було по-звірячому дико, і все ж так... захопливо. Я не могла повірити, що так багато лордів, леді й інших високородних пасажирів першого класу були охоплені гедонізмом і порочністю.

Місіс Гарві опустила кулаки в рукавичках на стіл, додавши нового запалу до звуку, що деренчав у моїх вухах. Міс Прескотт зробила те саме. За секунду голова ляльки бухнулася на підлогу й покотилася до блискучих черевиків конферансьє.

Гуп. Гуп. Гуп. Здавалося, ніхто не був готовий відмовитися від диявольського ритму, коли той уже розпочався. Мефістофель був диригентом цієї лиховісної симфонії, його рука била повітря, коли гуп, гуп, гупання досягло кульмінації.

— Тиша! — крикнув він, і його голос прогуркотів над усім іншим. Наче ляльковод, що відтяв нитки, він припинив тупіт ніг. Дехто в натовпі встав, радіючи, а кілька чоловіків у шовкових циліндрах голосно засвистіли.

Міс Прескотт підвелася з місця, обличчя її розчервонілося, очі сяяли, вона абсолютно не зважала на сповнені докору погляди батьків.

— Браво! — вигукнула вона, аплодуючи. — Я сказала браво!

Мефістофель дивився на відрубану голову із задумливим виразом, ніби переживаючи спогад, що переслідував його, щось настільки моторошне, від чого він ніколи не зможе втекти, хоч скільки намагався б. Я уявила, що в його житті, як і в цих хитромудрих ілюзіях, усе було не так, як здавалося. На мій подив, він підняв голову ляльки і копнув її ногою в повітря, де вона вибухнула феєрверком, що посипався вниз, наче падаючі зірки, і згоріла, не долетівши до чорно-білої кахельної підлоги. Запанувала тиша.

— Отже, я ще раз запитую, що ви втратите до кінця тижня? Серце? Голову? Можливо, — цідив він, і його обличчя вкрилося тінями, поки канделябри повільно тьмяніли, перш ніж згаснути, — ви віддасте своє життя, саму свою душу цьому магічному мандрівному спектаклю.

Я ахнула й підняла руки в рукавичках, але насилу могла їх розрізнити. Серце закалатало швидше, коли я роззирнулася довкола в непроглядній темряві, відчуваючи захват і водночас нажахана тим, що поблизу, можливо, зачаївся якийсь монстр. Схоже, не лише я була заінтригована. Збуджений шепіт рознісся в темряві. Обіцянка смерті була такою ж привабливою, якщо не більше, ніж перспектива закохатися. Які ж ми все-таки хворобливі істоти, спраглі до небезпеки й таємниць замість «і жили вони довго та щасливо».

— А поки що, — продовжив він, його голос був ніжним доторком у темряві, — насолоджуйтеся вечором магії, пустощів і хаосу, — мої долоні спітніли, і я не могла не податися вперед, потребуючи ще одного слова, ще однієї підказки, ще однієї частинки надреального. Ніби відчувши цю мою внутрішню потребу, Мефістофель заговорив знову: — Шановні пасажири «Етрурії»... будь ласка, потіште свої відчуття найбільшою виставою від моря до моря, — проспівав він. - Ласкаво просимо на «Грандіозне шоу менестрелів Мефістофеля» або «Карнавал місячного сяйва» — під цією назвою воно більш відоме!

Спалахнуло світло, ця яскравість ужалила мене, і я закліпала, щоб відігнати темні плями. За мить місіс Гарні відштовхнулася від нашого столу, обличчя її було бліде, як у примари. Томас потягнувся до неї, щоб підтримати, але вона підняла тремтливу руку

Я простежила за її поглядом і прикусила язика так сильно, що відчула смак міді. Міс Прескотт — молода жінка, яка щойно аплодувала від захвату, — лежала долілиць, нерухома, в калюжі крові з майже дюжиною ножів, глибоко встромлених в її вкриту оксамитом спину.

Я витріщилась, чекаючи, що вона задихає або сіпнеться. Закине голову назад і засміється, обдуривши нас своєю грою. Та це виявилася тепер уже моя власна ілюзія.

Міс Прескотт була справді мертва.

РОЗДІЛ 2

ВІД МРІЙ ДО КОШМАРІВ

ОБІДНІЙ САЛОН

КПС «ЕТРУРІЯ»

1 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Якусь мить нічого не відбувалося, окрім дзвону в моїх вухах, що наростав. Схоже, Томас кликав мене на ім’я, але я не могла зосередитися ні на чому, окрім намагання дихати. Мусила бути раціональною й аналітичною, але мої почуття були не зовсім готові коритися. Звісно, я вивчала мертвих, але коли вбивають людину, яка сидить поруч з тобою, це жахливо.

Кімната закрутилася, коли я встала, і все навколо стало пекельно гарячим. Я намагалася переконати себе, що це лише жахливий сон, але місіс Прескотт вивергнула гортанний вереск, привернувши до нас сотні пар очей, і я зрозуміла, що все це насправжки.

Пасажири за іншими столиками охнули, на їхніх обличчях відобразилась... не відраза, а захват, коли побачили молоду жінку, що лежала в калюжі власної крові з десятьма ножами, що стирчали вздовж хребта. Я повільно кліпала на людей, які почали плескати в долоні, шлунок мені скрутило, і аж нарешті до мене дійшло: вони думають, що це чергова ілюзія.

Для більшості в салоні «вбивство» міс Прескотт було просто частиною вистави під час вечері, і яким чудесним воно було! — зі слів чоловіка за сусіднім столиком. Томас уже зірвався з місця, його увага розривалася між компаньйонкою, що ридала, і мною, водночас він вичав територію на предмет загроз. Я хотіла допомогти йому, бути плідною і корисною, але не могла зупинити пронизливий дзвін у вухах і туман, який оповив моє мислення. Здавалося, що все сповільнилося. Усе, крім мого серця. Воно шаленими ривками бухало в ребра. Це було попереджувальне биття, що закликало до дії, благало мене тікати.

— Олівіє! — місіс Прескотт учепилася в тіло доньки, сльози капали на її оксамитову сукню. — Встань. Встань!

Кров розмазалася по скатерці й ліфу місіс Прескотт, така сама темна, як і мої бурхливі переживання. Міс Прескотт була мертва. Я не могла ні усвідомити це, ні погамувати своє серце й бути корисною. Як таке могло статися?

Капітан Норвуд зненацька зірвався з місця і криком віддавав команди, яких я не могла розшифрувати через безперервний дзвін у голові. Рух за столом нарешті змусив мене відірвати погляд від ножів і крові; гостей виводили, хоча веселощі в залі не вщухали. За винятком кількох людей за сусідніми столиками, ніхто не мав особливо стривоженого вигляду. Я витріщалася на цей жах, не розуміючи, як хтось міг прийняти його за ілюзію. Тут було дуже багато крові.

— Водсворт? — Томас торкнувся мого ліктя, його брови зсунулися. Я витріщилася на нього, насправді нічого не бачачи. Жвава молода жінка лежала мертва поруч зі мною, світ більше не здавався логічним.

— Хоч як мерзенно це звучить, уяви, ніби це рівняння.

Томас нахилився і я зустрілася з ним поглядом, вираз його обличчя був такий самий напружений, як, напевне, і мій. Для нього це теж було нелегко. І якщо він зміг напустити цю холодну оболонку, то і я зможу. Струсивши власний жах, я кинулася до місіс Прескотт, сіла збоку і ніжно взяла її руки в свої. Це було і для того, щоб утішити її, і щоб уберегти місце злочину. Крізь бурю переживань я вчепилася в одну обставину: на борту цього корабля перебуває вбивця, і нам потрібно швидко вилучити докази. Не можна допустити, щоб потривожили тіло. Принаймні поки що.

— Ну ж бо, — сказала я настільки лагідно, наскільки могла.

— Олівіє! — лементувала місіс Прескотт. — Встань!

— Дивись на мене, Рут. Тільки на мене, — перервав голосіння дружини містер Прескотт. У його голосі були жорсткість, яка прорізалася крізь її істерію, що наростала. Вона випросталася, хоча її губи тремтіли. — Іди до наших покоїв і скажи Фарлі дати тобі теплого бренді. Я негайно пошлю по лікаря Ардена.

Я вже збиралася йти з нею, коли тепла рука опустилася на моє плече. Томас стиснув його, втішаючи, його золотаво-карі очі були серйозні.

— Я відведу місіс Прескотт і місіс Гарві до їхніх покоїв, а потім приведу твого дядька.

Він не запитував, чи буду я в порядку, залишаючись із тілом, — вірив, що буду. Я кинула на нього вдячний погляд: його впевненість виявилась бальзамом на мої оголені нерви, і погамувала страх. Я кивнула, зробила ще один глибокий вдих і стала обличчям до столу. Капітан Норвуд витріщався на пришпилену до спини міс Прескотг гральну карту, якої я доти не помітила. Просто посередині хребта. Моя кров схолола. Той, хто метнув ножа, спочатку наштрикнув карту на лезо. Ймовірне попередження й підказка.

— Мені потрібно, щоб цей простір лишався абсолютно неторканим, капітане, — сказала я, спираючись на місяці криміналістичного навчання, поки Томас виводив двох жінок геть. Дядько пишався би мною; я зібрала свої почуття, як анатомічні зразки, і відсунула їх подалі, щоб препарувати згодом. — Вам також потрібно буде допитати всіх присутніх.

— Але ж світло було погашене, міс Водсворт. — Норвуд важко ковтнув, його увага ковзнула назад до ножів у хребті міс Прескотг і розірваної карти. — Сумніваюся, що вони щось бачили.

Мені кортіло ляснути його по маківці за це очевидне зауваження. Світло погасло лише на коротку мить — хтось міг помітити чиюсь підозрілу поведінку, що передувала злочину.

— Тоді потіште мене, сер, — сказала я, вдаючись до свого найкращого владного тону. Капітан зціпив зуби. Одна річ — чути команди від чоловіка, і зовсім інша — від сімнадцятирічної дівчини. Заради вбитої жінки, що лежала перед нами, я дала волю своєму роздратуванню. — Мій дядько — фахівець із дослідження місця злочину, — додала я, відчуваючи, що капітан вагається із рішенням. — Це те, що він порадив би.

Капітан провів рукою вниз по обличчю. Смерть у перший вечір «Карнавалу місячного сяйва» не віщувала нічого доброго для прийдешніх планів.

— Дуже добре. Я відправлю представників екіпажу судна до каюти кожного, сьогодні ж.

За сигналом капітана до салону, наче добре вбрана армія, влетів персонал, супроводжуючи на вихід пасажирів першого класу так спокійно, як тільки міг. Кілька гостей кидали в наш бік схвильовані погляди, але більшість збуджено теревенили про те, наскільки правдоподібною була вистава. Якою справжньою видавалася кров. І як взагалі конферансьє вдалося зробити, щоб ножі в спині виглядали так достовірно? Капітан Норвуд не сказав нічого, щоб підтвердити чи заперечити ці теорії. Він стояв із похмурим обличчям і бажав пасажирам доброго вечора.

Поки кімната порожніла, неприємне тремтіння пробігло по моєму хребту. Я обернулася, здивовано виявивши Мефістофеля, що витріщався зі сцени. Вираз обличчя неможливо було прочитати за маскою. Однак на відміну від інших, його увага не зосереджувалася на вбитій дівчині — він спостерігав за мною. Погляд був важкий, майже матеріальний, і мені стало цікаво, що він бачив або міг знати. Я ступила крок у його бік, маючи намір поставити йому ці та інші запитання, але він розчинився у тінях і зник.

Приміщення, що його нам запропонували для розтину тіла міс Прескотт, нагадувало вогку печеру.

Ми були глибоко в нутрощах «Етрурії», доволі близько до котельні, тут відчувалася неприємна спека, а світло мерехтіло, ніби сам корабель нервував: що за темні діяння мали статися. Я була вдячна за холодильну техніку на борту: ми не тримали б тіло довго в цій кімнаті із остраху, що воно розбухне і гниль привабить за ніч паразитів.

Мурашки лоскотали шкіру попри на спеку. Хоч як я намагалася, але не могла позбутися спогадів про іншу моторошну лабораторію, що часом прокрадалася в мої кошмари, нагадуючи про себе звуками пульсації. Погані сни стали рідшими, але час від часу вони тривожили мене, болісно нагадуючи про все, що я втратила під час осені терору.

Не звертаючи уваги на шипіння пари, що випускалася з оголеної труби, я зосередилася на дядькові Джонатані, поки він закасував рукава сорочки і натирав руки карболовим милом. Коли він закінчив, я обійшла навколо оглядового столу, розсипаючи тирсу, щоб вона могла увібрати будь-яку кров або рідину, що могла просочитися на підлоту. Ритуали були необхідною частиною нашої роботи. За словами дядька, вони допомагали тримати наші серця і розум чистими.

— Я хочу, щоб ти записала фізичні дані до того, як я витягну ножі, — дядьків тон був таким самим холодним, як і металеві скальпелі, розкладені мною на імпровізованому підносі. — Зріст, вага тощо. Одрі Роуз, мені потрібен...

Я передала йому фартух, а потім зав'язала навколо талії свій. Я залишилась у вечірньому вбранні, і контраст між витонченою шовковою сукнею та простацьким фартухом нагадав мені, наскільки непередбачуваним може бути життя. Сумніваюся, що коли міс Прескотт прокинулася сьогодні вранці, вона передбачала, що лежатиме долілиць на нашому оглядовому столі, проштрикнута ножами, починаючи від основи черепа й закінчуючи куприком.

Томас узяв записник і кивнув мені з рішучим виразом обличчя. Ми з ним були добре обізнані з нашими моторошними функціями, багато разів попрактикувавшись у декількох країнах. Здавалося, хоч би де ми опинилися, смерть слідувала за нами, і ми, як жадібні скнари, зберігали дані, отримуючи вигоду, в певному сенсі, від втрат. Я надавала наукові висновки, а він їх занотовував — ми були командою у всіх сенсах.

Я порпалася в дядьковій шкіряній медичній торбі, поки не знайшла вимірювальну стрічку. Натягнула її від маківки до пальців ніг, як мене вчили, і мій розум прояснився від знайомого завдання. Зараз не час роздумувати над усім, що міс Прескотт прагнула зробити в житті. Зараз належало прочитати її труп на предмет підказок. Я не вірила в помсту, але важко було не шукати справедливості щодо неї.

— Загибла — жінка на ім’я міс Олівія Прескотг, зріст приблизно сто шістдесят п’ять сантиметрів, вік вісімнадцять років, — сказала я, зробивши паузу, щоб Томас міг записати інформацію. Він підвів очі — це був сигнал мені продовжувати. — Я сказала б, що важить вона близько семи з половиною стоунів³.

— Добре, — дядько виклав у ряд скальпелі, пилки для кісток і ножиці, які мені знадобляться для прийдешнього внутрішнього огляду. — Причина смерті.

Я відвела пильний погляд від трупа.

— Даруйте, сер, але з її спини стирчить майже дюжина ножів. Хіба причина її смерті не досить очевидна? Я певна, що один чи кілька з них або пробили її серце чи легені, або розсікли хребет.

Він перевів гострий погляд зелених очей на мене, і я поборола бажання зіщулитися. Звісно, я забула важливий урок.

— Як експерти-криміналісти, ми не можемо відкидати інші напрями пошуку. Чому я тебе вчив довіряти лише тому, що бачиш?

З усіх можливих закидів цей був не найгірший, але моє обличчя все одно палало під його сповненим докору поглядом.

— Ви маєте рацію... Це... Я припускаю, можливо, що ножі були отруєні. Або що міс Прескотт була вбита в інший спосіб, а ножі були відволікальним маневром. Вона випустила дух досить швидко і тихо.

— Дуже добре, — дядько кивнув. — Абсолютно необхідно тримати під час виконання розтину свої почуття й гіпотези під контролем, інакше ризикуємо дійти хибних висновків. Або ж настільки втратити розум, що доведемо себе до припадку, як твоя тітка Амелія.

Дядько заплющив очі, й в мене склалося враження, що він не хоче про неї говорити.

— Тітка Амелія? — я звела брови докупи. — Що сталося такого, що могло б так її засмутити? З батьком усе гаразд?

Після мого запитання повисла незручно довга пауза, і дядько, здавалося, не міг знайти слів. Я стиснула вимірювальну стрічку в руках, адже знала: те, що він так довго формулює, не може бути добрим. Зрештою, він кинув на Томаса погляд, підібгавши губи, — так, наче не був упевнений, що інший його протеже має почути те, що він хоче сказати, а потім зітхнув.

— Схоже, що Ліза зникла.

— Зникла? Цього не може бути, — пронизливий дзвін у голові повернувся. Я зробила непевний крок від трупа, аби не знепритомніти. — Я отримала від неї листа лише минулого тижня, — я зціпила зуби, намагаючись вирахувати, яким днем був датований лист кузини, та не могла пригадати. Але в ньому не було нічого незвичайного. Вона була щаслива, таємно зустрічаючись із юнаком. У невинному кокетуванні не було нічого поганого. — Упевнена, тітка Амелія занадто гостро реагує. Ліза, напевно, з кимось...

Я не побачила, як Томас підвівся, але він перехопив мій погляд через маленьку кімнату. Якби Ліза втекла з юнаком, про якого писала востаннє, це було б нищівним ударом по нашій родині та доброму імені. Не дивно, що дядько завагався в присутності Томаса.

Дядько потер скроні.

— Боюся, що новина походить від твого батька. Амелія збожеволіла від горя і вже більше тижня не виходить зі своїх покоїв. Ліза пішла одного дня та так і не повернулася додому. Твій батько непокоїться, що вона може бути мертва.

— Мертва? Вона не може... — мій шлунок, здавалося, провалився крізь коліна. Чи то через хитавицю, чи через новини, але мене ледь не знудило. Не зронивши більше ні слова, я вибігла з кімнати, не бажаючи стати свідком розчарування в очах дядька, коли переживання вирвалися з шухляди, в якій я їх замкнула, і поглинули мене.

Я зіщулилася, кутаючись у плащ, і спостерігала з прохолодної прогулянкової палуби, як сонце занурюється в океан, забарвлюючи темні, збурені хвилі в колір загуслої крові. Рівномірний звук води, що б’ється об корпус, нагадував заклик сирени, яка заманює жертв, обіцяючи: все буде добре, якщо просто ступити крок у невідомість і увійти в її підводні володіння.

«У що ти встрягла цього разу, кузино?»

Клубочок теплого повітря від мого зітхання змішався з холодним океанським туманом. У відповідь хвилі з силою вдарили у бік нашого корабля, розбурхані, невгамовні, й, можливо, налаштовані випхнути нас назад до Англії. Туди, де в мене був шанс — нехай і примарний — знайти Лізу.

Як швидко мрії розчинилися в кошмарі!

Попри нереальність повернення я відмовлялася змиритися з обставиною, що сіла на мілину в глибоких водах, безсила зарадити тим, кого люблю. Я не могла повірити, що батько дозволив мені покинути Англію, не сказавши, що кузина зникла. Була певна, що ми покінчили з його надмірною опікою після дозволу вивчати судову медицину в Румунії, але я явно помилялася. Хоча це була не моя провина, я відчувала, що вже підвела міс Прескотт. А тепер Ліза...

— Я більше не підведу, — присяглася я вголос.

Існує лише одна межа, якої я ніколи не переступлю — вбивство. Забрати життя у людини — це зробило б мене нічим не кращою за вбивць, яким я сподівалася стати на заваді. Лихий голос у голові шепотів, що насправді я ніколи і не зупиняла їх. Я просто збирала докази з крові та кісток і намагалася скласти їх докупи, перш ніж до безкінечної низки додавалося ще більше тіл.

Щоб насправді покінчити з убивцею, мені потрібно самій стати такою.

Я дивилася на рятувальні шлюпки, що висіли за бортом прогулянкової палуби, і міркувала, чи стане мені фізичної сили, щоб зіпхнути одну з них і гребти назад до Англії. Я зціпила зуби і опустила лице до води. Сіль і морський туман жалили мені ніс, дрібні бризки піднімалися в крижаному повітрі й вкривали моє обличчя. Це пробудило мене від нісенітних видінь.

Позаду мене розчахнулися двері, відкриваючи високу постать, позолочену світлом; фоновий лемент обслуги, що прибирала після жахливої прем'єри, підкреслював його мовчання. Він стояв там, занадто оповитий тінями, щоб я могла розгледіти його риси, але, судячи з мимовільного тріпотіння в грудях, це був Томас.

Коли він підійшов до перил, біля яких я стояла, я помітила телеграму, що виднілася з кишені його пальта. Було цікаво, чи не від батька вона, і чи не надіслав він повідомлення всім на борту цього корабля, окрім мене. Якби хтось скривдив Лізу, я вбила б його. Повільно.

Я майже усміхнулася, виявивши, що ця думка мене анітрохи не бентежить.

— Якби не знав тебе ліпше, Водсворт, серденько, — у голосі Томаса бриніли дражливі нотки — його звичайний спосіб відвернути мене від внутрішньої темряви, — подумав би, що ти ось-ось влаштуєш власну втечу. Допомогти тобі? — він вдавано насупився. — Я залишив у Лондоні свій розшитий блискітками сюртук із драконом, а цей трохи простуватий. Він не дуже відповідає «карнавальному шику».

— Взагалі-то, я обмірковувала вбивство.

— Сподіваюся, не моє, — він перехилився через перила і скоса глянув на мене. — Хоча я доста красивий і в цьому костюмі. Гадаю, якщо вже прийшов мій час, то я можу піти зі смаком. Неодмінно збережи моє обличчя неушкодженим. Я хочу, щоб на похороні ти знепритомніла і побивалася.

Я мало не застогнала.

— Це поганий тон, враховуючи останні події, — я штовхнула його ліктем, коли він зітхнув. — Все одно обираю тебе, навіть із твоїми недоліками, Кресвеле.

— Це за мою дотепність, еге ж? — Томас повернувся до мене обличчям, де зароджувалася нерішуча усмішка. — Ти не можеш витримати розлуки з нею. Чесно кажучи, я здивований, що ти не повідомила дядьку про посягання на мене. Думаю, ти отримала б насолоду, поширивши цю новину.

В його очах було запитання, але я швидко перевела погляд на океан, вдаючи, що не помітила. Сьогодні вночі зорі виднілися на повну силу, мерехтіли і переливалися понад хвилястим морем. Це нагадало мені картину, написану Томасом для мене за тиждень до цього: орхідея, яка тримала цілий усесвіт у пелюстках. Мене приголомшувало, що світ може продовжувати обертатися, хоч би які плюндрування були вчинені. Мені було цікаво, як почувається місіс Прескотт, чи дали їй бренді, і чи пливе вона десь між снами і кошмарами.

Можливо, мені слід приєднатися до неї.

Я відчувала, що Томас вивчає мене, але більше не мала снаги приховувати вираз обличчя, як раніше. Він то розтуляв рота, то стуляв його, змушуючи мене ламати голову над тим, яких висновків дійшов. Можливо, він так само виснажився від однакових суперечок. Я не бажала нікому розповідати про наші прийдешні заручини, поки ми не поговоримо з моїм батьком. Томас вбачав у цьому вагання з мого боку — думка була така безглузда, що я взагалі відмовлялася її визнавати. Ми просто не мали часу, щоб відвідати батька і повідомити його про наші наміри, поки мчали до корабля, хоч як мені цього хотілося. Не було жодної часточки моєї душі, яка не прагнула б бути з ним назавжди. Після всього, що ми пережили за останній місяць, я думала, він-то це знає.

За мить він обійняв мене за плечі й притягнув до себе, безтурботний у своїй зухвалості, адже ми були самі на крижаній палубі. Я розслабилася в його обіймах, дозволивши теплу його тіла і запаху одеколону втішити мене.

— Я не можу пообіцяти, що все буде добре, Одрі Роуз.

Я голосно видихнула.

— Це один із тих випадків, коли годилося б збрехати, Томасе. Я цілком усвідомлюю, наскільки все катастрофічно, але хотіла б прикинутися, що це не так. Бодай на кілька хвилин.

— Гаразд, — сказав він, поринувши в думки. — Я маю на увазі, що обіцяю бути поруч із тобою, хоч що трапиться на нашому шляху. Ти, без сумніву, врешті опинишся героїнею, але я також добре виглядатиму поряд із тобою. І це те, що по-справжньому має значення.

— Серйозно?

Він відступив, вдаючи, що ображений.

— Ти ж не можеш забрати всю славу собі. І вродлива, і героїня? Це один із тих випадків, коли годилося б збрехати, Водсворт.

— У тебе анітрохи... — він ковзнув губами по моїх, і я забула про тривоги, зовсім як він і намірявся. Поцілунок почався несміливо і солодко, відволіканням і обіцянкою, але незабаром став глибшим і жагучішим. Я обвила його шию руками, притягуючи його ближче, гублячись у ритмі моря і нашого поцілунку. Навіть найхолоднішої ночі він міг розпалити вогонь усередині мене. Я боялася, що одного дня полум’я може поглинути мене цілком.

Занадто вже швидко він відірвався. У такі миті я думала, що він має рацію: ми повинні оголосити про наші наміри і одружитися негайно. Тоді я могла б цілувати його, коли заманеться.

— Чи казати мені те, що не мав би? — запитав він серйозним тоном.

Я глибоко вдихнула. Для нього визнати, що вагається, означало б, що я цілком точно не хотіла цього чути.

— Ми пообіцяли не брехати одне одному.

— Гаразд. Ось факти, — він знову вивчав мене, вираз його обличчя був стриманий, але лагідний. — Звідси нічого не можна вдіяти з Лізою. Ми можемо розпорядитися про повернення до Лондона, щойно прибудемо до Америки, але зараз у нас є нагальна проблема: вбивця на борту нашого корабля. Можливо, це поодинокий випадок, але я не вірю в це.

Сироти виступили на моїх руках. Томас майже ніколи не помилявся у своїх умовиводах. Якщо він вважав, що вбивств може бути більше, то залишалося лише питанням часу, коли ми знайдемо тіла.

— Що ти пропонуєш нам робити? — запитала я, потираючи руки крізь рукави.

— Радий, що ти спитала. Я досить багато думав про це.

— І?

— Я за те, щоб сховатися у твоїх покоях до кінця тижня, — коли я підняла брову, на його губах сяйнула усмішка. — Будемо пити, цілуватися, насолоджуватися непристойностями, поки не прибудемо до Нью-Йорка, — він мрійливо зітхнув. — Ти мусиш визнати: ми були б у безпеці від убивці. До нестями щасливі. І обидва ці варіанти набагато кращі, ніж стояти над трупами.

Я закотила очі.

— Або ми можемо закінчити розтин і побачити, що виявимо.

— Менш веселий, але, як завжди, більш доблесний вибір, Водсворт. Хоча твій дядько бажає продовжити розтин завтра на прохання капітана, — він видихнув, але в очах був бешкетний блиск. — Мені доручили супроводжувати тебе до постелі; це важке завдання, але я поставлюся до нього дуже відповідально, запевняю тебе.

Я похитала головою. Томас витягнув мене з найглибших трясовин переживань і відновив мою зосередженість... і все це, встигнувши вкрасти ще один поцілунок. Не могла нічого заперечити проти його методу, коли ми спускалися пліч-о-пліч з прогулянкової палуби.

РОЗДІЛ 3

ТРЕФОВИЙ ТУЗ

КАЮТА ОДРІ РОУЗ

КПС «ЕТРУРІЯ»

1 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Служниця заплела мені волосся і допомогла вдягнути бавовняну нічну сорочку з оздобленими мереживом рукавами, не зронивши ні слова: тоді як більшість пасажирів досі вважали вбивство міс Прескотт ретельно продуманою виставою, майже всі члени екіпажу на борту корабля, здавалося, затамували подих і прикусили язики, гадаючи, чи не розгорнеться незабаром ще один кошмар.

Коли вона пішла, я втомлено зітхнула і роззирнулася довкола. Мої покої були красиво умебльовані: мармурова тумбочка, різьблене трюмо, маленький столик зі стільцями та шафа, яка потішила б короля Людовіка своїми золотими орнаментами. Однак болти промислового розміру та сталь, що оточували ілюмінатор, не могли приховати правду про те, де я перебуваю. Попри розкішне оздоблення крізь щілини проникав холод.

Наш вишуканий корабель був нічим іншим, як в’язницею на плаву.

Я натягнула пару товстих панчіх і лягла на ліжко, знаючи, що сон — це останнє, що мені вдасться, коли в голові крутиться стільки думок. Взяла трефового туза, якого знайшла пришпиленим до тіла міс Прескотг, і оглянула його. Який стосунок він мав до цього вбивства? Я обмірковувала кілька ймовірних зачіпок, найочевидніша з яких була пов'язана з магічними трюками.

Спритність рук — не те, над чим я раніше замислювалася, хоча й бачила в Лондоні, як вуличні фокусники перекочують карти між пальцями. Вони мусять практикуватися годинами, щоб рухи були плавними, а обман — бездоганним для непідготовленого ока. Це не надто відрізнялося від хитрощів убивці.

Місця злочинів сповнені своєрідної спритності рук. Убивці намагалися напустити туману, підміняючи докази на місці скоєння злочину, маніпулюючи ними, щоб приховати справжні наміри та особистість. Мефістофель талановитий у мистецтві введення в оману, тобто в чомусь, що ґрунтувалося на дійсності, а не на фантазіях. Він змушував людину дивитися в один бік, коли вона мала робити абсолютно протилежне. Якби він не був на сцені під час убивства міс Прескотт, то був би найімовірнішим підозрюваним.

Я сіла. Серце калатало, адже я нарешті усвідомила свою попередню заклопотаність молодим конферансьє. Хотілося б пізнати його особливі навички — використовувати ту частину мозку, що й маніяки та вбивці, навчитися пролазити в їхні голови було б дуже корисно. Щось снувало на околицях моїх розмірковувань, якась туманна, віддалена ідея, яку було б майже неможливо втілити в життя. Якби я змогла ввести в оману Томаса Кресвела, змусити його повірити в неможливе — у те, що мої почуття змінилися, — тоді я точно знала б, що стала майстринею у цьому жанрі...

Відмовившись від цього плану, я знову вмостилася на подушках і перевернула трефового туза, шукаючи зачіпки. Він був розрізаний посередині й заплямований засохлою кров’ю, але зворот мав найцікавіше оформлення. Темний, як чорнило, ворон розкрив крила на тлі сріблястого місяця. По краях карти густими чорними штрихами були вигадливо переплетені виноградні лози й колючки. І вгорі, і внизу, і по центру дивна подвійна вісімка лежала на боці, накладаючись сама на себе.

Намагалася не торкатися місця, де ніж розрізав карту, досі не ладна прийняти, що міс Прескотт убили поруч зі мною, а я нічого не помітила. Якби тільки дядько не...

Тихий стукіт у двері, що з’єднували кімнату компаньйонки з моєю, вирвав мене з розмірковувань. Я підхопилася, поклала карту на тумбочку і накинула на себе вишитий халат з орхідеями. Знову виступили сироти, але не від несподіванки. Муаровий шовк був прохолодний і гладенький, відчувався, як рідина, на ділянках шкіри, не прикритих нічною сорочкою.

— Увійдіть.

— Це лише я, люба, — місіс Гарві відчинила двері, маленький чайний сервіз балансував на її пишному стегні. — Подумала, що тобі не завадить щось тепле. Я також принесла дорожній тонік, просто на випадок, якщо тобі захочеться чогось трохи теплішого.

Я усміхнулася, згадавши дотепну назву, яку вона дала своїм трункам, коли ми подорожували до Румунії. Її гравірована фляга хиталася на таці. Різкий аромат алкоголю долинав туди, де я сиділа, і я вирішила, що він дійсно швидко зігріє мене. І, можливо, пропалить дірку в шлунку.

— Чаю поки що вистачить, дякую, — я підійшла, щоб приєднатися до неї за столиком, але вона зупинила мене рішучим хитанням голови. Налила чаю, а потім вклала мене назад у ліжко, тицьнувши мені в руки паруюче горнятко. Бергамот і троянда одразу ж запахтіли в повітрі, миттєво розслабляючи мене. — Дякую.

— Ну ж бо, дитино, — вона плюхнулася поруч зі мною і з насолодою зробила щедрий ковток тоніку. — Не треба мені дякувати. Я просто сама потребувала компанії. З нею дорожній тонік іде легше, — її погляд ковзнув до карти на моїй тумбочці. — Багатство.

— Прошу? — запитала я, гадаючи, чи потягувала вона свій тонік до цього.

— Мій чоловік замолоду захоплювався картомантією, ворожінням на картах. Так ми і познайомилися, — на її обличчі проступила задумлива туга. — Він жахливо це робив. Господи, упокой його душу. Зате в інших сферах був дуже талановитим.

— Як ваші справи? — запитала я, швидко змінюючи тему: не бажала з’ясовувати, про які таланти вона мрійливо згадує. — Як минув ваш день?

— Не знаю, як ви з моїм Томасом робите те, що робите, і зберігаєте до того ж здоровий глузд, — сказала вона, різко повертаючись до сьогодення, — але я пишаюся вами обома. Знаєш, ви чудова пара. У навчанні й загалом. Томас дав зрозуміти свої наміри?

Я вткнулась обличчям у горнятко, сподіваючись, що пару можна звинуватити у почервонінні моїх щік.

— Так... ну... тобто, я гадаю, він бажає поговорити з батьком.

— Він не обтяжений умовностями. Допоможи йому, господи, він має ще багато чого повчитися, зокрема, як користуватися цими своїми манерами, але серце у нього добре, — місіс Гарві зробила ще один ковток, дивлячись на мене над окулярами. — Ти зробиш його дуже щасливим, Одрі Роуз. Але, що найважливіше, я вірю, що він також зробить тебе дуже щасливою, — вона витерла вологу в куточку ока. — Так не годиться... але... ось отак.

Не кажучи більше нічого, вона простягнула мені згорнуту записку. На ній не було ні імені, ні конверта. Я швидко підвела очі.

— Що це?

Місіс Гарві взяла флягу і, піднявши плече, рушила до дверей.

— Не маю найменшого уявлення, про що ти, люба. Я просто стара жінка, яка прийшла побажати тобі гарного вечора. Я сплю, як убита, тож тобі доведеться кричати, якщо я тобі знадоблюся. Я точно не почую, якщо твої двері відчиняться й зачиняться.

Підморгнувши, вона зачинила двері до наших покоїв, залишивши мене дивитися їй услід. Вочевидь, вона не була настільки не в курсі щодо залицянь Томаса минулого місяця, як вдавала. Не надто замислюючись над тим, як він переконав її взяти участь у цій новій авантюрі, я розгорнула папір. Мене привітало коротке повідомлення, написане акуратним почерком. Я не знала, хто його написав, доки не прочитала.

Якщо буде ваша ласка, пропоную зустрітися зі мною опівночі біля правого борту на носі корабля.

Наодинці

Мій пульс прискорився від пропозиції, уміщеної в кількох маленьких рядках. Томас уже не вперше пропонував зустрітися десь у такий непристойний час. Без супроводу. Цього разу, одначе, ми не перебували в майже порожній академії-пансіоні в Румунії, далеко від допитливих очей. Якби нас застали тут наодинці серед вищого класу, мене вважали б розпусницею, і моя репутація була б зруйнована. З іншого боку, можливо, Томас висунув нову теорію або знайшов ще одну зачіпку, яка могла б вивести на вбивцю міс Прескотт. Моя окаянна допитливість заплуталася у можливостях.

Я ще мить вдивлялася в записку, кусаючи губи, здивована тим, що Томас доручив комусь із обслуги занотувати таке особисте послання. Я могла б прикинутися, що ніколи її не отримувала. Вчинити ввічливо і порядно, як очікувалось від мене. Але це було б так нудно. Я думала про губи Томаса на моїх устах, уявляла як його пальці плутаються в моєму темному волоссі, як ми короткими ковтками хапаємо повітря, коли його руки повільно пересуваються по мені, досліджуючи і дражнячи.

Припустимо це чи ні, але я жадала його дотиків.

Мої очі метнулися до маленького годинника, що цокав на тумбочці. Була майже північ. Я глянула на шовковий халат і облямовану мереживом нічну сорочку, оборки на рукавах спадали мені на пальці. Бракувало часу перевдягнутися і непоміченою перебігти аж на правий борт корабля,. Тим часом поява в моєму теперішньому вигляді призвела б до непередбачуваних наслідків, зустрінь я когось іншого, хто вирішив прогулятися палубою опівночі. Це було схоже на Томаса, на його збочений план.

— Негідник, — я усміхнулася, накинула зимовий плащ, про всяк випадок вихопила з медичної сумки скальпель і, сподіваючись на краще, вислизнула за двері.

У світлий час доби «Етрурія» пробуджувала відчуття грандіозної подорожі та фривольності завдяки масивним щоглам і великим паровим трубам. Підлога з твердої деревини була натерта й відполірована до того, що відбивала сонячне світло, як діаманти, а дах над прогулянковою палубою був красивим доповненням до перлового коридору першого класу.

Вночі ж ті самі елементи видавалися зачарованими й небезпечними. Навіс нагадував роззявлену пащу, готову проковтнути гостей; та сама блискуча підлога тепер скидалася на слинявий язик. Рятувальні шлюпки, причеплені до стіни, насправді були ідеальними сховками, а не чудернацькими мініатюрами. Величезні вітрила лопотіли навколо, наче крила якоїсь велетенської морської істоти, що полює на свіже м’ясо. Труби видихали дим, і туман затримувався навколо перил, спостерігаючи за ними. Будь-що може чаїтися в тумані. Або, що більш доречно, будь-хто.

— Дурість, — прошепотіла я, щільніше загортаючись в облямований хутром плащ, коли холод, наче крижані пальці, блукав моєю шкірою. Якби міс Прескотт не вбили, я винуватила б свою надмірно активну уяву, що вона перетворила човен на колосальну істоту. Але там справді могло щось ховатися в тінях, наміряючись наступної миті встромити пазурі мені в спину. Я вирішила, що морські подорожі геть мені не до смаку.

Томасу справді краще б вибирати більш розумні місця для майбутніх підпільних зустрічей. Бажано в приміщенні, біля вогнища, подалі від порожніх коридорів і бурхливих вод. Скрегочучи зубами, я поспішала прогулянковою палубою, чіпляючись увагою за все, що здавалося перебувало не на своєму місці, хоча важко було сказати, що саме було недоречним. Я ніколи раніше не мандрувала на такому судні.

Вітер з низьким застережливим виттям пронісся відкритим коридором. Скрипіли мотузки. Кожен новий звук був наче голка, що колола мені вени. Я міцно тримала скальпель при боці, не бажаючи атакувати когось помилково. Мені потрібно було приборкати переживання, інакше хтось міг постраждати. Я жадала поцілувати Томаса, а не випадково випатрати його.

Наближаючись до носової частини корабля, я сповільнила крок. Свого майбутнього судженого не бачила, хоча він, безсумнівно, вже мав прибути. Я напружилася, щоб розгледіти лавки та прибиті до підлоги стільці. У затягнутій хмарами ночі важко було розгледіти щось більше, ніж силуети; ліхтарі уздовж прогулянкової палуби були або вимкнені, або їхнє світло не сягало так далеко. Я проковтнула свій страх. Ніхто на мене не полює.

— Томасе? — прошепотіла я, наближаючись до носа. У цій частині корабля вітер був нещадним. Я притиснула підборіддя до грудей, хоча це навряд чи допомогло. Якщо Томас не з’явиться якомога швидше, я...

Він попрямував до мене, силует у людській подобі. Моє серце пустилося в галоп.

— Чи була реальна необхідність в такому ефектному місці зустрічі, Кресвеле?

Він зупинився за кілька футів від місця, де я, здригаючись, стояла. Я ледь не закотила очі, коли він роздивлявся мене, а потім наше оточення. Не підходив ближче, і моє роздратування ставало дибки. Це не було тепле привітання, яке я змальовувала собі, коли скрадалася зимним кораблем.

— Ну і? Я от-от зловлю свою смерть. Що такого термінового сталося, що нам потрібно зустрітися тут о такій годині? У тебе є якісь новини щодо міс Прескотт?

Він схилив голову набік, роздумуючи. І тоді я помітила легке віддзеркалення світла на його обличчі. Ніби частина його рис була вкрита... Я зойкнула.

— Перепрошую за розчарування, міс, але моє ім’я не Кресвел. — Мефістофель ступив нерішучий крок ближче. — Але я заінтригований, що юна леді вашого становища погодилася на таку зустріч без супроводу.

Я підняла скальпель, проклинаючи руки за тремтіння. Не хотіла, щоб він помітив це тремтіння й витлумачив його винятково як наслідок мого страху.

— Ч-чого ви хочете? — мені вдалося опанувати себе. Присягаюся, вітер підкорився його волі: він гарчав і шипів, знаходячи кожну щілину в моєму одязі, щоб вчепитися крізь неї кігтями. Мефістофель вийшов уперед, його плащ розвівався за спиною. Я не вірила в такі речі, але цієї миті він видавався спадкоємцем диявола, про якого говорив головний суддя Прескотт. — С-стійте. Або клянуся, що п-переріжу вам артерію. Я т-точно знаю, де завдати найбільшої шкоди, сер.

Не знаю, чого я очікувала, але точно не здивованого сміху. Він зняв плащ, його рухи були неквапливими, щоб не налякати мене і не спровокувати на удар.

— Всупереч тому, що ви можете подумати, я не займаюся спогляданням смертей молодих жінок. Прошу, — він простягнув мені плащ. — Візьміть. Це ангора. Ви не знайдете іншого такого ж теплого і м’якого одягу, я запевняю, — я стиснула зуби, щоб не клацати ними, і подивилася на плащ. Не хотілося приймати жодної допомоги від цього зловісного молодика. Він посміхнувся. — Ось. Я покладу його на цей стілець, а ви зможете самі його взяти, — він із турботою поклав його, а потім відступив назад, глузливо вклонившись. — Ваш плащ чекає, чарівна леді.

— Чого в-ви хочете? — повторила я, тримаючи зброю напоготові. Він просто схрестив руки і демонстративно втупився в одяг. Я голосно видихнула і вхопила плащ. Пухнаста м’якість вабила торкнутися її щокою, і я доклала зусиль, щоб не спокуситися на це. За лічені миті тепло охопило моє тіло, тремтіння зменшилося. Він самовпевнено посміхнувся, і я знову змахнула зброєю, стираючи самовдоволений вираз із його обличчя. — Відповідайте на моє запитання або я піду.

Він розклав найближчий стілець і сів, закинувши ногу на ногу. Якщо він і мерз, сидячи тут у багряному вечірньому піджаку під цим шаленим вітром, то цього не було видно. Можливо, він був не зовсім людиною. Це принаймні пояснило б його начебто незбагненний талант до магічних трюків. Вперше я звернула увагу на його рукавички: на тильній стороні кожної з них був вишитий місячний серп із зірками на кісточках. Вони були вишукані.

— У мене є пропозиція для вас. — Я почала хитати головою, але він підняв руку. — Підозрюю, що ця угода виявиться цілком вигідною. Я бачив, як ви спостерігали за прикрим інцидентом сьогодні ввечері. Ви були розважливою і спокійною, коли інші панікували. Ви шукали зачіпки і деталі. І те, й інше — навички, яких я потребую.

— Так, вельми прикро знайти майже дюжину ножів у чиїйсь спині, — холодно відказала я. — Який у вас приголомшливий талант: зробити так, щоб убивство молодої жінки звучало не жахливіше, ніж проста прикрість. А потім намагатися використати все це на свою користь. Ви огидні.

Він дивився на мене зі свого місця.

— Напоумляйте мене скільки завгодно, але одне залишається фактом: це прикро. Вам стало би легше, якби я пустив сльозу?

У мене склалося враження, що його запитання було щирим, ніби він не хотів нічого більше, окрім як перетворити це на можливість повправлятися в акторській майстерності.

— Із мене досить пустощів на сьогоднішній вечір. Якщо дозволите, я...

— Я прийшов, щоб запропонувати навчання в обмін на вашу допомогу. Судячи з цікавості, яку ви проявили під час виступу, я вважаю, що ви хочете навчитися спритності рук. Я ж прагну зберегти щось дуже мені дороге. Ви можете мені в цьому допомогти.

— Я не маю бажання навчатися фокусів, сер.

Він кинув на мене такий погляд, ніби я була жахливою брехухою.

— Ви не знайдете кращого вчителя.

— Але можу знайти менш зарозумілого, — я змусила себе дихати. Не бажала вчитися магії, але він був близький до того, щоб розгадати істину, яку я воліла б приховати. — Так чи так, мені шкода повідомляти вам, сер, але я не вірю в таку нісенітницю, як магія. Я науковиця. Не ображайте мене своїм дешевим фіглярством. Якби ваші шарлатанські ворожіння працювали, то ви знали б, що турбувати мене не варто.

— Дешеве фіглярство? — він підскочив зі стільця і ступив кілька кроків у моєму напрямку. Я твердо стояла, дивлячись, як він повільно простягнув руку і витягнув карту неначе з повітря навколо нас. — Магія — це наука. Це просто вишуканіша назва д ля того, щоб показати людям, що неможливе — досяжне.

Я дивилася на карту, серце бухало, коли він перекочував її у пальцях. У тьмяному світлі було важко сказати, але вона здавалася схожою на унікальну гральну карту, прикріплену до тіла міс Прескотг. Мені кортіло знову підняти скальпель, але я не хотіла сповіщати його про зміну мого настрою. Відповідальним за смерть міс Прескотг був або Мефістофель, або той, хто мав доступ до його карт. Оскільки він був на сцені, я знала, що найбільш вірогідний другий варіант.

Він уважно спостерігав за мною. Нас не відокремлювала відстань до сцени, як під час вистави, тож я могла легко помітити розумний блиск у його очах.

— Ви заперечуєте шарм спритності рук теж? Вас цікавить лише одна форма науки, чи ви бажали би розширити свої знання?

— Хіба це не ви застерігали від опівнічних угод із подібними до вас? Усупереч тому, що ви можете подумати, — сказала я, виплюнувши на нього його ж попередні слова, — я не займаюся дурницями. А тепер перепрошую, вже пізно, і це була марна трата нашого часу. Добраніч, сер.

Я прошмигнула повз нього, не завдаючи собі клопоту озирнутися, коли він вигукнув:

— Наша угода залишається за вами. У мене є відчуття, що невдовзі ви думатимете про це інакше. Зрештою, вбивство — це лише ще одна форма спритності рук, чи не так?

Сподіваюся, він не помітив, як я похитнулася, поки поспішала темною прогулянковою палубою, не звертаючи уваги на холодок, що пробігав спиною. Вбивство — це ще одна форма спритності рук. І якщо відповідальна особа достатньо талановита, вона може просто вийти сухою з води.

РОЗДІЛ 4

ЗАПЛУТАНА ПАВУТИНА

ПРИМІЩЕННЯ ПРЕСК0ТТ1В

КПС «ЕТРУРІЯ»

2 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Я смикала гудзики-перлинки на рукавичках, поки дядько грюкав кулаком у двері головного судді. За дверима лунали приглушені голоси, що не припиняли сперечатися. Дядько зачекав кілька хвилин і постукав знову. Він встав раніше за мене і провів розтин міс Прескотт сам, тож я мала занадто багато вільного часу і ніщо не відваблювало мене від роздумів про події останніх двадцяти чотирьох годин.

Порожнім поглядом я вдивлялася в болти, що оточували двері. Минулої ночі майже не спала, крутилася з боку на бік, аж поки не подумала, що збожеволію. Окрім дивної опівнічної угоди з Мефістофелем та вбивства міс Прескотт, існував постійний тягар переживань за Лізу. Я хотіла благати капітана Норвуда розвернути корабель і відплисти навпростець назад до Англії. Натомість мені довелося задовольнятися одним нікчемним днем за раз. Терпіння було огидною чеснотою.

— Ти почула бодай щось із того, що я сказав? — Томас махнув рукою перед моїм обличчям, один куточок його рота вигнувся вгору. — Справді заворожує, коли ти так робиш.

— Що роблю? Думаю? — я відмахнулася від його руки. — Пробач.

— Не треба, — всміхнувся він. — Ти ж знаєш, я не проти, коли ти мариш мною.

Дядько озирнувся через плече.

— Чи можливо, щоб ви двоє поводилися пристойно бодай п’ять хвилин?

— Я нічого не зробила! — здійняла я руки. — Єдине, в чому я винна, це те, що думала про вчорашнє вбивство. Місіс Гарві сказала щось про захоплення картами. Можливо, це варто розслідування.

Дядько пробурмотів щось, що прозвучало досить грубо, і постукав ще раз. Томас ступив у поле мого зору і самими губами промовив:

— І винна в тому, що уявляла мене без одягу?

Я не встигла продемонструвати йому жест неприйнятний для леді, бо раптом двері розчахнулися. В одну мить дражлива усмішка зникла з обличчя мого друга, на зміну їй прийшов холодний розрахунок, який завжди з’являвся в рисах, коли він спостерігав за людьми. Я очікувала побачити головного суддю Прескотта, але нас привітав невисокий, кругленький чоловік із залисиною.

— Добридень, джентльмени, — промовив він, хоча зовсім не відчувалося, що він мав на увазі саме це. — І юна леді. Чим можу прислужитися?

— Я доктор Джонатан Водсворт із Лондона, а це мої студенти: містер Томас Кресвел і міс Одрі Роуз Водсворт. Ми прийшли до містера Прескотта, — сказав дядько. — І хочемо отримати відповіді на кілька запитань про дні, що передували вбивству його доньки. Це займе не більше кількох хвилин його часу.

Огрядний чолов’яга випрямив плечі та спробував подивитися вниз через свій куций ніс, хоча дядько був добряче вищий.

— Боюся, що наразі це неможливо. Я дав йому тонік, щоб заспокоїти нерви. — Він простягнув м’ясисту руку. — Я доктор Філіп Арден.

Ми з Томасом одночасно здійняли брови. Джентльменам зазвичай не дають настоїв від нервів: дурне суспільне уявлення, що чоловіки не переживають таких хвилювань, але мене більше турбувала відверта брехня. Ми ж щойно чули крізь двері, як двоє чоловіків сперечалися.

Дядько кивнув.

— Будь-яка інформація, що її може запропонувати містер Прескотт, навіть у його нинішньому стані, стане у пригоді.

— Боюся, я мушу наполягти на тому, щоб ви прийшли іншим разом, — сказав доктор Арден, повільно зачиняючи двері перед нашими обличчями. — Прескоттам потрібен час, щоб пережити раптову смерть єдиної доньки. Сподіваюся, ви розумієте необхідність такої тактовності?

Я прикусила язика. Частина мене хотіла сказати, що я цього взагалі не розумію, жорстко заговорити про важливість пошуку будь-яких зачіпок, перш ніж вони загубляться в пам’яті. Проте я знала, що це було б надто суворо, враховуючи обставини, що склалися. У них на очах жорстоко вбили єдину доньку. Якщо їм потрібен був час для жалоби, то це було найменше, що ми могли запропонувати.

У коридорі скрипнули двері, але ніхто не вийшов. Я перехопила погляд Томаса і смикнула головою в тому напрямку. Він зробив маленький крок до кімнати і зупинився, кивнувши на знак згоди. Хтось підслуховував. Я повернулася до розмови між доктором Арденом і дядьком, сподіваючись, що вони поквапляться.

— Добре, — поступився дядько. — Будь ласка, перекажіть йому, що я заходив. Я повернуся сьогодні ввечері.

Я зробила ввічливий реверанс і, не чекаючи, поки доктор Арден розкланяється, стрімко попрямувала коридором. Уже збиралася підняти кулак і постукати, коли помітила місіс Прескотт, убиту горем із невидющим поглядом почервонілих очей.

— Місіс Прескотт... — я повільно увійшла в поле її зору. — Хочете, щоб я принесла...

— Я казала йому, що нам не слід ухвалювати цю пропозицію, — сказала вона, втупивши очі в океан. — Це його гордість прирекла її.

Я відчувала, що дядько і Томас нависають наді мною, і витягнула руку, щоб зупинити їх.

— Яка пропозиція викликала у вас дискомфорт? Це було щось, що ви отримали до посадки на корабель?

Вона моргнула, ніби щойно зрозуміла, що все ж таки говорить не в порожнечу.

— Лист. Ми отримали запрошення. Як і Арденн, — вона засміялася, і в цьому сміхові чулося що завгодно, окрім веселощів. — «Вельмишановний гостю», еге ж. Роберту подобається вірити лестощам на свою адресу, ніби його схвалення прагнуть здобути всі. Він ніколи не втрачає можливості похизуватися. Марнославство — це гріх.

— Чи знає містер Прескотт, хто надіслав листа? — тиснула я. — Чи можу я його побачити?

Сльоза скотилася по її щоці. Потім ще одна. Вона перевела увагу на мене, і її переживання вразили мене до глибини душі.

— Яка з цього користь? Моєї Олівії більше немає.

Томас посунувся, його пальці постукували по боках. Він нагадував мені гончака, який унюхав багатообіцяльний слід і хотів вистежити його за всяку ціну. Я спробувала його схопити, але він акуратно ухилився від мого руху.

— Місіс Прескотт, чи можу я висловити свою думку? — запитав він. Я заплющила очі. Томас був наділений багатьма неймовірними якостями, але делікатним він не був. — Ви пережили трагедію, яку більшість не може ні уявити, ні стерпіти. Але ось ви стоїте тут, дихаєте, живете. А це найскладніше. Люди часто захоплюються фізичною силою, але я вважаю, що саме прості речі, які людина робить після трагедії, визначають її. Немає більшого прояву сили, ніж продовжувати жити, коли не хочеш нічого, окрім як лягти і дати світу зникнути. Ваша сила і переконання потрібні зараз, щоб допомогти нам упіймати того, хто зробив це з вашою донькою. Те, що ви зробите далі, допоможе домогтися справедливості, на яку вона заслуговує.

Я кліпнула, щоб відігнати печіння в очах, повністю втративши дар мовлення. Місіс Прескотт здавалася такою самою ошелешеною, але швидко оговталася і зникла у своїй кімнаті. Я стояла, роззявивши рота, не знаючи, хто такий цей Томас Кресвел. Швидка усмішка промайнула на його обличчі.

— Життя повне несподіванок, пам’ятаєш, Водсворт?

— Не те слово, — я не могла уявити собі майбутнього, яке не передбачало розкриття кожної його таємниці. Місіс Прескотт нарешті повернулася туди, де ми затрималися в дверях.

— Ось, — сказала вона, хлюпаючи носом. — Заради Олівії.

Томас взяв листа з великою обережністю, притиснувши його до грудей.

— Ми знайдемо тих, хто це зробив, місіс Прескотт. І змусимо їх заплатити за це.

Я різко глянула в бік Томаса. Від його тону по шкірі пробіг мороз. Я не сумнівалася, що він докладе всіх зусиль, щоб розкрити цю справу.

Місіс Прескотт важко ковтнула.

— Перепрошую, але мені потрібно прилягти.

Ми попрощалися з нею і попрямували прогулянковою палубою. Дядько озирнувся і подивився на нас із відчуженим виразом, коли проходили повз нього. Мені стало цікаво, чи не думає він про тітку Амелію, чи не хвилюється, що вона може бути в такому самому жахливому стані, божеволіючи від паніки через зникнення Лізи. Нам часто доводилося лише розтинати мертвих, шукаючи в наслідках убивств зачіпки. Розмовляти з живими під час скорботи було набагато складніше. Було майже неможливо вимкнути переживання і відключитися від моторошної роботи, яку необхідно було виконати.

Коли ми пройшли досить далеко по прогулянковій палубі, Томас зупинився і передав мені запрошення. Воно було непристойно розкішним як для конвертів. Папір був лискуче чорнильно-синім, а літери — сріблястими із золотистими завитками. Маленькі зірки всипали краї, наче хтось роздмухав блискітки по всій сторінці. Це одразу нагадало мені про «Карнавал місячного сяйва».

Я провела пальцем по глянцевому покриттю й відкрила листа.

— Що ви двоє думаєте про це? — запитав дядько. — Перші враження.

— Важко сказати, — я глибоко вдихнула, перебираючи в голові слова. — 3 одного боку, я розумію недовіру місіс Прескотт: навіщо тукати підтримки судді? Звісно ж, є більш впливові представники аристократії, до яких можна звернутися з подібними проханнями, — я знову проглянула лист і віддала його Томасу. — Я б заявила, що дуже малоймовірно, що його надіслав хтось, пов’язаний із карнавалом. Хто з них міг би дозволити собі придбати проїзд для чотирьох пасажирів першого класу?

— Але, — наполягав Томас, звівши брову.

У мене склалося враження, що він дійшов такого самого висновку і дає мені можливість відзначитися.

— Це дуже схоже на вступну промову Мефістофеля, — я вказала на один рядок, який був практично тотожним. — «Ви можете віддати своє життя, саму свою душу цьому магічному мандрівному цирку». Хто ще може бути втаємниченим у цю промову, як не працівник карнавалу?

Дядько покрутив вуса, зосередившись на думках.

— Можливо, хтось із тих, хто був на карнавалі раніше. Адже «Карнавал місячного сяйва» виступає не вперше.

— Дійсно, — сказала я, не переконана. — Але це все одно не пояснює, навіщо їм було підставляти цирк. Наразі ми не знаємо жодного свідка, жодного мотиву, чому міс Прескотт була обрана мішенню, і жодної гідної причини, щоб організувати таку заплутану павутину для здійснення одного вбивства. Чому б просто не дочекатися, поки згасне світло, завдати удару, а потім вислизнути туди, звідки прийшли?

Томас крокував палубою рухами швидкими і точними; саме такими я уявляла собі його думки. Він різко зупинився і підійшов до перил, вдивляючись у безмежний океан. Ми з дядьком перезирнулися, але не наважилися перервати його, поки він занурювався в цей темний і таємничий бік своєї натури. За кілька митей він напівобернувся, плечі його закам’яніли.

— Убивця, найімовірніше, той, хто насолоджується видовищем. Він не зацікавлений у тихому втіленні темних діянь — він хоче драми, гострих відчуттів від нажаханих людей. Я... — вітер здув пасмо волосся йому на чоло. Він повернувся до нас із суворим обличчям. — Наступного разу жертву буде виявлено у більш вражаючий спосіб, так, що це не можна буде прийняти за виставу. Хоч би де зараз перебував убивця, він кипить, розлючений тим, що більшість людей не злякалася його першого акту. Коли він завдасть наступного удару, кожен пасажир на борту цього корабля стане в’язнем страху. Запевняю, що він намірився перетворити цю подорож на фантастичний кошмар.

Після тривалої паузи дядько махнув нам рукою, щоб ми йшли.

— Будьте повсякчас напоготові, ви двоє. Останнє, що нам потрібно, — це ще більше неприємностей для цієї сім’ї.

Одягаючись для вечірньої вистави, я прокручувала в голові лиховісне передбачення Томаса. Коли служниця закріпила останній трояндовий бутон у моє волосся, мій шлунок вже був повністю зав’язаний у вузол. Якщо Томас мав рацію — а я в цьому не сумнівалася, — то ще одна людина ось-ось помре.

Дядько попереджав нас бути пильними, тож я сприйняла його пораду досить буквально. У шовковій сукні з оголеними плечима, чорній із темно-пурпуровим відтінком, гадаю, я зможу легко злитися з тінями і спостерігати за обіднім салоном, якщо необхідно.

Я вийняла зі скриньки для прикрас материн медальйон у формі серця й передала його служниці, одразу ж утішилась, відчувши його на моїх грудях.

Коли служниця пішла, я обережно вмостилася на краєчку стільця, перебираючи факти. За словами місіс Прескотт, і головний суддя Прескотг, і доктор Арден отримали запрошення на «Карнавал місячного сяйва», причому всі витрати були оплачені анонімом. Вони знали один одного поза межами «Етрурії», і мені потрібно було дослідити їхні взаємини глибше. Це могло виявитися складним завданням, оскільки доктор Арден мав привітний характер слимака. Він вирішив залишатися в каюті містера Прескотта і відмовлявся говорити із будь-ким ще щонайменше день чи два.

Поки що, відклавши це завдання на певний час, я зосередилася на тому, що вже знала. Міс Прескотт убили, щойно згасло світло, це збіг, можливо, але я в це не вірила. Хтось, хто точно знав, коли в обідньому салоні настане темрява, чекав, щоб завдати удару. Ще одна ознака того, що той, хто вчинив цей мерзенний акт, якось пов'язаний із карнавалом. Або хтось, хто міг спостерігати за репетиціями. Я занотувала в пам’яті, що треба ще раз поговорити з капітаном. У нього мають бути імена членів екіпажу.

Потім була проблема з трефовим тузом; його прив’язка досі залишалася незрозумілою. Хоча, можливо, в цьому і є сенс. Напевне, карта не

більше, ніж відволікальний маневр. Хоча ворожіння на картах — це ще один напрям, який може виявитися корисним...

Хтось постукав у двері суміжної кімнати, вирвавши мене з думок. Я звелася, розгладжуючи передню частину плаття.

— Так?

Я очікувала, що місіс Гарві забере мене на вечерю. Натомість Томас любісінько провальсував, наче залишатися зі мною наодинці в спальні не було абсолютним скандалом. Я оглянула його у фраку з голови до ніг — безсумнівно, бути таким вродливим мало б вважатися кримінальним злочином.

— Де місіс Гарві? — я водночас сподівалася і страшилася, що вона приєднається до нас.

Томас сповільнив крок, роздивляючись мене, ніби намагаючись оцінити мої почуття. Хоч що він побачив у моєму виразі, його губи сіпнулися.

— В обідньому салоні з твоїм дядьком, чекають на нас.

— Як тобі вдалося...

Слова не мали значення, коли він підійшов і стиснув мене в обіймах. Його очі, хоч і не без якоїсь смішинки, були темні й досить глибокі, щоб я могла в них потонути. Наш останній украдений поцілунок, здавалося, стався сто років тому, і кожен нерв у моєму тілі тремтів від передчуття.

Господи, помилуй, як я хотіла його.

Одна його рука повільно спустилася по моїй спині. Дихання мені перехопило, а в його погляді спалахнуло щось таке, від чого я вмить розпалася на атоми. Ніколи не розчаровуючи, він нахилив обличчя до мого, усмішка вигнула його чудові губи, коли він підняв моє підборіддя вгору.

— Я вже забив тобі памороки, Водсворт?

Замість відповіді мої губи опинилися на його вустах. Я ще не надягнула рукавички, тому мої оголені кінчики пальців блукали по його шкірі, й він відповідав тим самим. Кожне погладжування поглинало мої відчуття, допоки не залишилося єдиної думки: його руки можуть подорожувати далі, і я щораз більше сподівалася, що його губи можуть повторити їхній обережний шлях. Його кохання було чистим, але п’янким, солодким і потужним. Я ніколи не втомилася б від цього: торкатися його і відчувати його доторки.

Ніби точно знаючи, що я відчуваю через нього, він ковзнув руками по моїх плечах і занурився у волосся, рухаючись доти, доки наші тіла не притиснулися одне до одного. Я могла б заприсягтися, що електричний струм пробігав через кожне місце, де ми торкалися. Він шепотів моє ім’я, цілуючи мене в шию і вздовж оголеної ключиці, зупиняючись точно там, де лежав медальйон. Потреба, більша за пристойність, здолала мене. Серце сильно калатало, і я стягнула з нього піджак і повела нас до ліжка.

Томас ніжно поклав мене, а його тіло нависало над моїм. Можливо, з погляду науки це неможливо, але я присягаюся, якщо він не торкнеться мене знову найближчим часом, я спалахну. Він провів великим пальцем по моїй нижній губі, задумливо дивлячись на мене.

— Люблю, коли ти так на мене дивишся.

Я зазирала йому в очі.

—Як?

— Так, ніби ти можеш кохати мене так само надзвичайно, як я кохаю тебе.

Усі пуга самовладання, в які я вчепилася, вислизнули з рук. Я притягнула його до себе, поки він не опинився на мені, дивуючись, яким неймовірним було відчуття — ділити з ним ліжко. Я простежила сильні лінії щелепи, гублячись у золотистих блискітках його очей, і повільно наблизила свій рот до його вуст. Коли його язик торкнувся мого, я ледь не втратила розум.

Цілувати його — це було те, в чому я не могла собі відмовити, і йому, безперечно, подобалося балувати мене.

— Мабуть, ти маєш рацію. Ми повинні одружитися на кораблі, — сказала я, важко дихаючи. Напевне, я була готова до чогось більшого за поцілунок, особливо якщо Томас продовжуватиме виводити ці ліниві кола на моєму ліфі. Із розумінням усміхнувшись, він поцілував мене ще раз, а потім повернувся до моєї шш. Його зуби зачіпали чутливу шкіру шиї, а рука ковзнула вниз до стегна. Святі, поможіть мені. — Як гадаєш, тут є священник? Батько не мав би вже так сильно розлютитися, якщо ми таємно одружимося. Дядько міг би погодитися бути нашим свідком... або місіс Гарві.

Томас відхилився настільки, щоб подивитися мені в очі, і його лукава усмішка повернулася.

— Міс Одрі Роуз Водсворт, підкорювачка моєї душі, ви — абсолютна лиходійка. Ти готова позбиткуватися над традиціями просто через свою потребу в моєму тілі, — він тримав руку на своєму серці. — Присягаюся, я ніколи не кохав тебе більше.

Тепло розлилося по моєму обличчю.

— Ти нестерпний.

— Нестерпно мене не обожнювати, — із видимим величезним зусиллям він відштовхнувся і допоміг мені звестися на ноги. В його очах досі читався

голод, такий самий, як і в моїх, і мені було цікаво, хто з нас першим збожеволіє від бажання. Я відтягнула погляд від нього до ліжка, придумуючи, як повернути назад кілька миттєвостей.

— Я коли-небудь розповідав тобі про наш заміський маєток?

Я здивовано блимнула на раптову зміну теми.

— Думаю, що ні.

Томас провів руками по моїх зап’ястках, потім ковзнув униз до талії, пригорнув моє тіло до себе, його губи ледь торкалися моїх, і я силкувалася тримати себе в руках. Здавалося, якби я поцілувала його ще раз, жоден із нас не повернув би собі самовладання. Тієї миті я не була впевнена, що хочу вчиняти пристойно.

— Коли ми одружимося, я хотів би відвезти тебе туди, — прошепотів він. — Я відправлю більшу частину прислуги геть. У нас буде вся усамітненість світу — більше не доведеться крастися. Коли ти дивишся на мене так, як зараз, моя доброчесність страшенно близька до занепаду. А я ніколи не був дуже праведною людиною, Водсворт.

Від такої приголомшливої заяви в моєму єстві розлився жар. Я відчула, що не можу дочекатися того дня, коли ми перестанемо стримувати себе.

— Ти справді негідник, Томасе Кресвеле.

Він захихотів.

— Авжеж, але ця іскра в твоїх очах свідчить, що ти це обожнюєш. А я нічого не люблю більше, аніж догоджати тобі, тож буду найкращим у тому, щоб бути найгіршим.

— Який же ти романтичний!

— Я теж так думаю, — він поглянув на годинник на моїй тумбочці. — Боюся, що твій дядько може вбити місіс Гарві, якщо ми не поквапимося. Коли я йшов, він розглядав ножі, й не думаю, що він обмірковував, який із них краще використати для філе.

Я змусила себе відвести погляд від його вуст. Думки про справжнє вбивство погасили залишки жару, який я відчувала між нами. Я зітхнула.

— Тоді ходімо рятувати наших компаньйонів.

Томас накинув піджак і вийшов через кімнату місіс Гарві. Я вивчала своє відображення у дзеркалі, поправляючи темні кучері, що вибилися із зачіски. Торкнулася губ, сподіваючись, що ніхто не помітить, як вони набрякли від поцілунків. Не могла дочекатися, щоб написати Лізі: вона жила заради таких романтичних деталей, тож була б приголомшена і захоплена, і... Я зойкнула так, ніби мені завдали важкого удару, адже на мить забула, що вона зникла.

Я нахилилася, притискаючи руки до живота, і глибоко зітхнула, намагаючись вгамувати емоції. Я жахлива розбещена особа, якщо таке зі мною роблять Томасові губи. Заприсяглася бути кращою до кінця подорожі.

За мить він постукав у мої зовнішні двері як справжній джентльмен-супровідник. Я відштовхнула тривоги, відчинила двері й прийняла його руку. Він мав рацію: ми нічого не можемо вдіяти для Лізи, поки перебуваємо в пастці на цьому кораблі. Щойно висадимося в Америці, я зможу розробити кращий план.

— Готова? — запитав Томас.

Я кивнула. Ми рухалися внутрішнім коридором, що вів до салону, так швидко, як лише дозволяли мої шовкові туфлі.

Ми здали свої пальта й біле шовкове кашне Томаса працівникові гардеробу і поспішили вниз коридором; Томас упевнено крокував у парадному костюмі. Я зупинилася, витріщившись на троянду, приколоту до петлиці його фрака. Я не помітила її, коли знімала з нього піджак. Правду кажучи, я й не думала ні про що, окрім наших обіймів.

Він перехопив мій погляд і підморгнув.

— Ці оранжерейні квіти на борту продають за просто непристойну ціну. Очевидно, я думав про тебе, коли одягався. Не соромся віддячити мені за це в будь-який час. Здивуй мене!

Моя дотепна відповідь завмерла на вустах, коли двері перед нами відчинили двоє служників у лівреях. Кольорова гама була такою самою, як і вчора: чорно-біла підлога й іскристі чорнильно-сині штори, але сьогодні були присутні срібні та золоті акценти. Квіти, канделябри та низки бісеру утворювали центральні елементи — водоспад надмірної розкоші.

Що привернуло мою увагу — і майже всіх інших, судячи з їхніх широко розплющених очей, — то це артисти в масках, які наповнювали залу, вимахуючи срібними мечами, наче паличками. Світло відбивалося від їхніх лез, викликаючи трепет у моєму серці.

Це була армія виконавців, одягнених до бою. Будь-хто з них міг спрямувати зброю на учасника вечері. Ба гірше, всі вони мали владу перетворити цей бенкет на криваву бійню.

Мої кроки сповільнилися: важко уявити собі видовище, яке було би більше до вподоби голодному вбивці. І дай мені боже помилитися.

Циркові намети

РОЗДІЛ 5

ЛИЦАР МЕЧІВ

ОБІДНІЙ САЛОН

КПС «ЕТРУРІЯ»

2 СІЧНЯ 1889 РОКУ

— Усе гаразд, дихай, — Томас провів мене до нашого столика і витягнув мій стілець, хоча офіціанти були напоготові. Кілька з них побіліли, але не наважилися вийти вперед і відвернути його від завдання, яке він сам собі поставив.

Зауваживши прояв лицарства з боку Томаса дядько Джонатан відволікся від свого столового приладдя. Він вдивлявся в хлопця з непроникним виразом, і лише богові відомо, що він думав про обережну увагу Томаса до мене. Сумніваюся, що він міг чути бухання мого серця, але я шалено хвилювалася, що слова «Я ЦІЛУВАЛАСЯ З ТОМАСОМ КРЕСВЕЛОМ ІЗ ВЕЛИЧЕЗНОЮ ХТИВІСТЮ» раптом виявляться написаними в мене на лобі.

На краєчках його губ зародилася усмішка, наче він препарував цю саму думку з моєї голови.

— Одрі Роуз, — він кивнув, коли мій супровідник зайняв місце поруч із ним, навпроти мене. — Томасе. Ви якраз вчасно.

Місіс Гарві сіла праворуч від мене — навпроти мого дядька — і схвально кивнула мені.

— Маєш приголомшливий вигляд, люба. Цей колір тобі дуже личить. Баклажановий — такий чудовий відтінок для незатишних січневих вечорів! А ще він приховує безліч гріхів.

Помітивши моє набурмосене чоло, вона вказала на невелику пляму на своїй блідій сукні. Здавалося, це була рідина, хоча я не могла знати напевно.

— Дякую, місіс Гарві, — раптом світло потьмяніло і я не встигла відзначити її модну сукню і сліпучі коштовності. Електрика на кораблі — це просто чарівно, особливо коли її використовують, щоб збурити присутніх.

Я обвела поглядом кімнату, пильно придивляючись до тих, хто здавався знервованим, але ніхто не виділявся. Капітан Норвуд не оголосив правду про смерть міс Прескотт, здебільшого заради власного блага, але також і тому, що Прескотги попросили про нерозголошення. Гості збуджено гомоніли за столами, а фехтувальники і фехтувальниці продовжували розмахувати клинками, і все було напрочуд добре. Може, Томас помилявся? Може, сьогоднішня вистава не закінчиться смертю? Я підняла кубок і зробила ковток, скидаючи залишки напруги з хребта.

Дим повз уздовж нижньої частини завіс, дражнячи і обіцяючи полум’я десь зовсім поряд. Долоні зволожили мені тонкі рукавички. Майже настав час. Я глянула на дядька, але він був зайнятий своєю вечерею. Він різав філе з тією унікальною зосередженістю, яку зазвичай зберігав для мертвих, яких ми вивчали. Схоже, не вірив, що вбивство знову буде в меню цього вечора. Принаймні не в цьому приміщенні.

— Вельмишановні пасажири «Етрурії», — наспівав конферансьє, знову з’являючись з покривала густого диму. Я здригнулася, згадавши, як він так само несподівано з’явився минулої ночі. — Ласкаво просимо на другий вечір «Карнавалу місячного сяйва»! Колесо Фортуни обрало надзвичайну виставу. Дозвольте представити вам вечір гострих відчуттів. Мурашок по шкірі. І, цілком можливо, пролиття... крові!

Без попередження завіса розчахнулася, наче розпанахана плоть, відкриваючи молоду жінку в масці, корсеті з м’ятого червоного оксамиту і в нічних панчохах. Цим її одяг і обмежився.

Кавово-карамельне волосся було укладене в локони, які додавали їй кільканадцять сантиметрів зросту. Її турнюр мав кілька шарів чорного криноліну, облямованого червоною стрічкою, що було доволі красиво.

Між шиєю та грудьми було вирізане серце, що відкривало декольте. Зав’язки з чорної стрічки імітували задню частину корсета, утримуючи виріз разом. Чорні аплікації оздоблювали кожне стегно. На ній була маска філігранної роботи з металу, настільки темного, що здавалося, ніби це застигла олія. Її червоно-чорне вбрання було жіночним відповідником костюма конферансьє.

Натовп ахнув разом, коли угледів жінку в масці, а потім величезний меч, що виблискував у її руках. Точно як і її костюм, руків’я меча було витвором мистецтва: вирізьблене з майже чорного металу, воно нагадувало букет польових квітів і пташиних крил. Це було схоже на лезо феї, викуване в якомусь дикому небесному вогні.

Очі поза маскою молодої жінки зустрілися з моїми і розширилися. Чому, заради...

Я затулила рота, намагаючись стримати зойк, коли впізнання пронизало мене стрілою. Неважливо, як або чому, я знала одне напевно.

Дівчина на сцені — моя зникла кузина Ліза.

Я важко ковтнула, не відриваючи погляду від її очей. Навіть попри маску, що закривала половину її обличчя, я знала: це вона. У полі зору з'явився конферансьє, розбиваючи закляття між нами, і я з глухим стуком опустила кубок на місце. Рідина забризкала скатертину, і служниця, завжди пильна, хутко витерла безлад. Ліза. Я ледве кліпнула, боячись, іцо вона — привид, якого я змусила з’явитися, наче за помахом чарівної палички, і який так само швидко зникне.

— Постарайтеся не втратити свої серця чи голови, — очі Мефістофеля засяяли, — а чарівна Ліза намагатиметься зберегти свої, поки Дзянь Юй — непереможний, неймовірний, неперевершений Лицар мечів розпилюватиме її навпіл!

Поки натовп ревів від захвату, я ковтала свій дедалі більший жах.

— Що ж, це цікавий розвиток подій, — прошепотів Томас. Я витріщилася на нього, не здивувавшись, що він ледь не підстрибує на стільці. Він обожнював загадки і несподівані деталі, які потрібно було розгадати — сьогоднішній вечір став однією з найвеличніших загадок з усіх.

— Якщо під «цікавим» ти маєш на увазі абсолютно страхітливий, то так, я погоджуюся.

Дядько різко вдихнув, і я збагнула, що він також упізнав нашого норовливого члена родини. Боялася на нього глянути, знаючи, що він мусить бути розлючений. Те, що вона зробила, — набагато гірше за просто втечу. Можливо, не в моїх чи дядькових очах, але в очах суспільства вона могла затаврувати себе як розпусниця.

Мефістофель прочистив горло, підштовхуючи мою кузину до дії. Ліза спокусливо всміхнулася до натовпу і підняла меч над головою, самовдоволено походжаючи сценою, неначе народжена для цього. Мій пульс загуркотів. У мене не було слів, і я пишалася одночасно.

— У твоєї тітки стався б інсульт, якби вона побачила Лізу в такому вигляді, — сказав Томас, заробивши швидкий пронизливий погляд мого дядька. Він звів брови докупи. — Хіба це не правда?

— Томасе, — попередив дядько. — Годі.

Попри жахливі обставини, я усміхалася. Моя кузина проживала свої романтичні мрії, не переймаючись тим, що про неї думає світ. Я захоплювалася нею, хоча в мою душу й закрадалася тривога, коли я згадувала зловісні слова Мефістофеля. Здавалося, Ліза віддала і серце, й голову його карнавалу. Зненацька мені пригадався її останній лист. Вона згадувала, що до неї таємно залицяється ілюзіоніст-ескапіст.

Навколо нас здійнявся ґвалт, і я обернулася, щоб подивитися, що спричинило такий рейвах. Звук лиховісного стукоту копит наповнив кімнату, коли Дзянь Юй — непереможний, неймовірний лицар мечів — проїхав через салон на вороному коні, одягненому в кольчугу. Очі тварини спалахнули білками, вона стала дибки, і копита вдарили по кахлю з такою силою, що задзвеніли склянки. Місіс Гарві схопила мене за руку, а кілька жінок, що сиділи досить близько, скрикнули.

Дзянь здавався таким же загартованим, як і Обладунки на ньому. Його срібна маска повністю закривала одне око і закінчувалася серією вістер, досить гострих, щоб пронизати шкіру з іншого боку. Здавалося, ніби корона з мечів утворилася навколо його голови. Він був живим втіленням карти таро

«Лицар мечів», і його вбрання якнайкраще це відображало.

Позаду нього інші артисти, озброєні мечами, вклали зброю в піхви із звуком, який підняв шипи в моїх венах, і впали на коліна, немов у покорі. Руки мені взялися сиротами. Вся сцена була страхітливою, особливо через тишу, що оточувала Дзяня.

Він піднявся на коні сходами неквапливою їздою: хотів, щоби ми милувалися ним, поки він проїжджав повз. Довге темне волосся було зав'язане на шиї, дозволяючи натовпу добре роздивитися його такі самі темні кутасті риси — достатньо гострі, щоб прорізати кілька сердець, судячи з того, як клацали віяла, розкриваючись, і збуджено гомоніли жінки. Місіс Гарві довго тягнула ковток крижаної води, а Томас закотив очі.

— Чи справді м’язиста статура так окриляє, чи це загрозливий шрам через усе око? — запитав він, хоча місіс Гарві не завдала собі клопоту з відповіддю. Або з тим, щоб відірвати погляд від молодика на сцені. Дзянь зіскочив із скакуна і ткнув віжки Лізі, кивнувши підборіддям у бік завіси.

— Чи вивчала ти ті журнали, що я дав, Одрі Роуз? — дядько перебив, перетягаючи мою увагу. — Мені потрібно, щоб ви з Томасом добре зналися на позначках, зроблених за допомогою...

Дядько прикипів поглядом до чогось в іншому кінці кімнати, підбурюючи мою цікавість. Друга помічниця викотила на сцену споруду, схожу на труну. Зверху, знизу та з боків дивного ящика були вирізані отвори. Відрізки мотузки були заарканені з кожного краю, а також перекинуті через плечі помічниць.

— О, добре, — люб’язно сказав Томас, — я сподівався, що вони вивезуть мертвого перед десертом.

Нутрощі краще поєднуються з основною стравою, ти погоджуєшся, Водсворт? — Він зморщив носа. — Геть не підходить для солодкого.

— Будь серйозним, — моє серце калатало, попри вмовляння. — Ніхто не збирається випустити нутрощі.

Він задер голову.

— Я серйозно. Цей ящик використовують для розпилювання людей навпіл. Один невірний рух, і ті, у першому ряду, отримають бризки крові та відрізані органи, що хлюпнуться на їхні столи. Капосна справа для мусу з ягодами. Хоча, якщо у нас на борту таки є вбивця, це може бути саме те видовищний злочин, якого ми боялися.

Дзянь вклав мечі, якими розмахував, у піхви і зробив вигляд, що оглядає кожен дюйм дерев’яного ящика. Ліза і друга помічниця стояли по обидва боки, широко всміхаючись, так, ніби одну з них не могли розрізати на наших очах. Я непомітно витерла руки об перед спідниць. Частина мене була хворобливо зачарована. А друга частина відчувала огиду від того самого зачарування. У деякі дні я зневажала суперечності мого розуму і темряву в моєму серці.

— Ви ж не думаєте, що Ліза буде тією самою... — я замовкла, не зводячи очей з Дзяня, який підступив до краю сцени і підняв руку до обличчя, ніби прикриваючи очі від сонця. В обідньому салоні стало трохи тихше, але шум не вщухав.

— Доброволець, — прогуркотів він із ледь чутним акцентом. — Негайно.

Ніхто, здавалося, не був налаштований пропонувати себе в якості можливої жертви. І я не могла їх звинувачувати. Хто при здоровому глузді здатен на таке? Маска Дзяня блиснула, коли він підійшов до протилежного кінця сцени. Він гнівно дивився на стіл, за яким сиділи молоді джентльмени.

— Ви всі боягузи, негідні зустрітися з моїми клинками, — він повернувся до помічниць на сцені. — Ліза!

Усмішка моєї кузини завмерла, хоча її горло тремтіло, а коліна підгиналися, видаючи страх. Вона зробила глибокий вдих і ступила вперед. Перш ніж уторопати, що роблю, я зірвалася з місця, кинувши серветку на недоїдену їжу.

— Зачекайте!

— Ага, — Дзянь шкірився широко і зубасто. — Нарешті у нас є помічник.

Хоча я стояла, вже майже готова перебігти через сцену і кинутися в цей ящик смерті, лицар спрямував погляд не на мене. Він дивився туди, де Томас уже піднімався сходами на сцену впевненими і неквапливими кроками. Цілковита протилежність моєму серцебиттю. Усе в моєму тілі заніміло і стало колючим одночасно.

— Томасе, будь ласка, не треба, — я витріщалася, вхопившись руками за боки, коли він зупинився перед труною і, підморгнувши мені через плече, заліз всередину.

— Сідай, люба, — прошепотіла місіс Гарві, тягнучись до мого плеча. — Здається, ти трохи знеможена, випий вина. Воно заспокоює нерви, — вона подала знак офіціантові, і той налив темно-червоного купажу з графина, який тримав. Я намагалася не думати про кров міс Прескотт, коли воно хлюпало в мій келих. — Ось отак, будь гарною дівчинкою і відпий кілька ковтків.

Не сперечаючись, я плюхнулася на стілець і взяла запропонований келих, піднесла його до губ, ледь вловивши кислувато-виноградний смак, коли він швидкими струменями ковзнув по горлу. Я не дуже люблю вино, але воно мене відвабило. Ненадовго. Я торкнулася куточків рота лляною серветкою, дивлячись на те, як Томас висунув голову, руки й ноги з ящика у формі труни, а потім застиг на місці.

Образи його мертвого тіла на столі в морзі атакували мої відчуття, і мені знадобилися останні залишки самовладання, щоб не кинутися на сцену і не схопити його в обійми. Раціональна частина мозку з упевненістю знала, що з ним нічого не станеться. Карнавали займалися продажем квитків і створенням видовищ, а не вбивством публіки.

Навіть якщо саме це сталося минулого вечора.

Я не могла позбутися напруження в кінцівках, коли Ліза і друга помічниця накрили дерев’яний ящик кришкою і кивнули Дзяню. Я випросталася, послабивши кісточки корсета посередині. У кімнаті раптом стало спекотніше, і мені захотілося опинитися на палубі, де крижане зимове повітря вальсувало б повз мене, пропливаючи критою прогулянковою палубою.

Дядько сердито пирхнув, побачивши, як Томаса запхали в ящик, але я помітила, як між його бровами з’явилася зморшка занепокоєння. Це анітрохи не зменшило моїх страхів.

— Дурний хлопчисько.

Я стиснула материн кулон-серце на шиї, не звертаючи уваги, що метал врізався в долоню. Томас прибрав руку з поля зору, а коли витягнув її назад, то розмахував картою. Я могла заприсягтися, що почалася хитавиця, коли гойднулася на сидінні.

Люди в юрбі реготали зі сміховинності безтілесної руки Томаса, що махала картою, а я не могла відірвати погляду від величезної пилки, яку обидві помічниці піднесли до лицаря. Металеві зубці на лезі виблискували, готові зануритися в дерев'яний ящик — і плоть Томаса, — якщо щось піде не за планом. Чи, може, його вбивство і було планом?

По спині котилася намистина поту. Достатньо було б зробити один невірний рух, і його джерело життєвої сили розіллється...

— Тихше, тихше, люба, — місіс Гарві поплескала мене по руці. Я випустила подих, і вона усміхнулася. — Це лише ілюзія. Те, що сталося вчора, було жахливо, але ймовірність, що вбивство станеться вдруге, ну, це просто неймовірно. Наш Томас знає, що робить. Гм?

Я важко зглитнула й кивнула. Знала, що вона має рацію, але серце не хотіло слухати розуму. Воно прискорювалося при думці про всі кошмарні речі, що могли статися. Томас знав, що робить, навіть якщо це була жаска затія.

Ліза кинула на мене незчитуваний погляд через плече. Я знову напружилася, коли Дзянь підняв пилку над головою, і ледь не побігла до одного з артистів, що стояли на колінах, готова вихопити один з їхніх мечів, якщо Томасу буде завдано шкоди.

— Ви бачите, що лезо дуже справжнє. Ізабелло, якщо завгодно. Продемонструй, — він кивнув у бік другої помічниці. Ізабелла ступила крок вперед і рубанула по пилці мечем, який взяла зі столу, й усі почули брязкіт металу. Я заскреготіла зубами від цього шуму. Юнак за сусіднім столом затулив вуха. — Воно ще й дуже гостре. Лізо?

Моя кузина видобула філігранну маску, заховану на ній, і поклала її на кришку ящика. Дзянь обережно пиляв її вперед-назад, поки вона не розкололася навпіл. Я намагалася не замислюватися над тим, що аби розрізати метал навпіл, йому знадобилося всього три проходи лезом: воно було надто гостре, щоб взагалі з’являтися поряд із моїм коханим Кресвелом.

Я зробила глибокий урівноважувальний вдих, коли Дзянь походжав навколо ящика, гордо піднявши пилку над головою. Він зупинився там, де мала бути середина Томаса, а потім махнув рукою Ізабеллі. Вона пройшла через сцену, широко всміхаючись, руки міцно притиснуті до стегон, як у балетної танцівниці. Вона стояла навпроти лицаря — очевидно, пиляння вимагало двох людей. Я закручувала серветку на колінах, поки Дзянь вставляв лезо в один бік ящика і штовхав його до Ізабелли.

— На рахунок три, — наказав він. — Один. Два. Три!

Метал заскреготів по дереву зі звуками кхри-кхру, кхри-кхру, і лезо дедалі глибше занурювалося в ящик.

Тари Справедливість

РОЗДІЛ 6

РОЗПИЛЯНИЙ НАВПІЛ

ОБІДНІЙ САЛОН

КПС «ЕТРУРІЯ»

2 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Мені хотілося заплющити очі, вибігти із зали й викинутися за борт, але я змусила тіло завмерти. Тим часом на сцені руки і ноги Томаса несамовито вимахували, а пилка дедалі швидше наближалася до його тіла.

Кілька людей відвернулися від вистави, висмикуючи віяла і вимагаючи нюхальних солей. Якби ця витівка провалилася, це, ймовірно, було б най-мерзеннішим видовищем, яке будь-хто з присутніх, включно зі мною, коли-небудь бачив. Наслідки смерті та вбивства — важка справа, але ж бачити, як це відбувається, на власні очі? Я на мить заплющила їх. Не хотіла уявляти собі темряву, яка вирветься з мене, якщо Томас помре на тій сцені.

— Ой леле, — місіс Гарві відпила щедрий ковток від свого вина. — Жахливо правдоподібно, чи не так? Можу заприсягтися, що це лезо справді врізається в нього.

Я стиснула щелепу так міцно, що стало боляче. Залишалося ще кілька сантиметрів, і пилка пройшла б крізь серцевину ящика. І крізь Томаса.

Кхри-кхру, кхри-кхру.

Я подумки прикидала, де моя медична сумка, скільки часу мені знадобиться, щоб добігти у вечірній сукні до каюти і принести її, і чи вистачить у мене навичок, щоб зшити його докупи. Сподіваюся, на борту є хірург. Хтось управніший за доктора Ардена, який досі усамітнювався із головним суддею Прескоттом.

Кхри кхру, кхри кхру.

Я затамувала подих, коли пилка вдарилася об дно деревини, чекаючи, що кров і нутрощі хлинуть з-під тріщини. Томас перестав рухатися. Моє серце, мабуть, теж спинилося. Навколо мене здійнявся гомін, але голоси були нерозбірливим шумом, а я витріщалася і чекала, що Томас спливе кров’ю.

Нічого не відбувалося.

Руки й ноги Томаса зненацька почали рухатися, наче лезо не перерізало його посередині. Я частково підвелася, готова аплодувати й вимагати, щоб це закінчилося, але, очевидно, цей кошмар ще не завершився. Дзянь та Ізабелла повторили дійство з іншим лезом. Коли воно розпиляло стіл, кожен із них взявся за один бік ящика і відтягнув його.

Не пам’ятаю, як на це наважилася, але я заверещала. Доволі голосно і страшно, щоб змусити дядька впустити виделку, а місіс Гарві намацувати свій келих із вином. Лицар мечів розсміявся, і гуркіт був темний і зловісний, неначе шторм, що котиться над морем.

— Чоловік, розпиляний навпіл!

Ще кілька людей у юрмі заверещали. Я затулила рота долонею, силкуючись утримати власний крик, щоб він не вихопився назовні. Два широкі леза закривали кожен край ящика, приховуючи від глядачів розлиті нутрощі, хоча я розуміла, що там нема чого приховувати. Мої переживання взяли гору над логікою, і під ребрами оселилася паніка. Руки Томаса. Я зосередилася на них і на карті, якою він досі розмахував. Вони ворушилися. Він рухався. Це була ілюзія. Жахливий фокус.

Я пробувала стримати сльози, ненавидячи Томаса за це. Дзянь котив дві половинки мого цілого серця по сцені, гордо хизуючись майстерністю володіння клинком. Після повного кола вони з’єднали дві половини ящика докупи, а потім прибрали обидві пилки. Я вхопилася за край сидіння, прикувавши себе до нього, аби не злетіти туди, щоб розірвати труну і обмацати Томаса.

Ліза розмахувала чорною парусиною, достатньо великою, щоб приховати ящик. Вони накрили його, ще раз обійшли навколо, а потім із тріском зірвали полотно. Підняли кришку і... нічого. Томас не постав, і його рук та ніг більше не було видно. Моє серце глухо бухало, звуки в кімнаті повільно ставали і гучними, і тихими одночасно. Частина мене шкодувала, що я не додумалася послати за нюхальними солями. Ліза та Ізабелла обмінялися стурбованими поглядами, що, як мені здалося, не було частиною вистави. Я стояла, серце стугоніло.

Дзянь вклав мечі в піхви, якими крутив, і підкрався до ящика, стиснувши руки в кулаки. Щось було не так. Коли він наблизився, Томас вискочив, як чорт із табакерки, тримаючи в руках другу карту, і Дзянь злякано відсахнувся.

Глядачі зареготали, побачивши вираз обличчя лицаря — такий кислий, наче він впився зубами у терпкий лимон. Без попередження він висмикнув тонкий меч із піхов за плечима і встромив його просто посередині карти, урвавши рештки сміху.

Томас коротко вклонився і попрямував униз сходами, його щоки приємно розчервонілися.

— Здається, він вельми роздратувався через мій виступ, — сказав він, дихаючи трохи важко. — Я думав, що це блискучий штрих. Трохи сміху, щоб урівноважити страх.

Дзянь і його помічниці зійшли зі сцени, але я не могла зосередитися ні на чому, окрім дещо пошарпаної тканини на жилеті Томаса. Моя кров стала холодною, як океанська вода.

— Тебе ж порізали.

Томас відкинув назад пасмо вологого волосся, але нічого не сказав.

Мефістофель знову виринув із диму, як диявол, яким і був. Він самовпевнено посміхнувся до пасажирів, а потім подався за оксамитові завіси. По команді вони відсунулися, і Дзянь та Ліза з Ізабеллою розсипалися в глибоких поклонах і реверансах. Юрма свистіла й аплодувала, дехто навіть знову почав тупотіти ногами, а інші виймали з ваз оранжерейні квіти й кидали їх на поміст сцени. Я не знайшла в собі сили приєднатися до них.

Натомість я спостерігала, як в очах лицаря спалахнув вогонь. Мій друг роздратував його, а він не був схожий на того, хто насолоджується, коли з нього роблять посміховисько. М’яз на його щелепі смикнувся, коли увага зосередилася на Томасі. Присягаюся, що між ними промайнула якась мовчазна обіцянка, коли Томас вловив його пильний погляд.

— Леді та джентльмени, — сказав Мефістофель. — Здається, сьогодні ніхто не втратив голови. Але чи пощастить вам завтра? Ми звернемося до Колеса Фортуни і побачимо. Доброї ночі!

Артисти ступили крок назад, коли завіса опустилася, прибираючи їх із поля зору.

Я повернулася до Томаса, обхопивши келих руками, щоб не задушити його.

— Ти зовсім з глузду з’їхав? Ти ж міг постраждати!

Його погляд ковзнув від мого стискання келиха до напруження в щелепі. Він підняв руки вгору, піддаючись моєму гніву.

— Легше, Водсворт. Можливо, нам варто відійти від столових приборів і скла. Запевняю тебе, я був у цілковитій безпеці.

Я пирхнула.

— Звісно, ти був у безпеці. Хто б не був у цілковитій безпеці, коли його розпилюють навпіл? Особливо після того, як учора когось убили! Як нерозумно з мого боку хвилюватися.

— Одрі Роуз, — попередив дядько. — Будь ласка, тримай себе в руках до закінчення вечері. Мені достатньо клопоту через виступ Лізи, — він підвівся, відкинувши серветку. — Власне, я зараз по неї сходжу. Вона приєднається до тебе у покоях.

Із цими словами він покинув залу. Місіс Гарві відразу взяла свою порожню склянку, втупившись у неї, ніби вона могла перенести її від столу.

— Тільки-но гляньте на це, — сказала вона, покликавши служника, щоб він відсунув її стілець. — Раптово я відчула себе геть виснаженою. З вашого дозволу.

Я дивилася їй услід, надто роздратована, щоб розмірковувати, що я знову залишаюся без супроводу.

— Ну? — запитала я. — Яких же висновків ти дійшов, перш ніж залізти в цей ящик, аби вважати його безпечним?

Він потягнувся до моєї руки, але потім похопився. Хоча були за столом самі, ми не крилися лише в моїх покоях. Його ж дотик до мене на людях був би геть неприпустимим.

— Цей ящик мав фальшиве дно. Я помітив неявний шов у деревині, зайві кілька сантиметрів, які не потрібні. Коли придивився краще, то побачив, що насправді лежатиму просто під ящиком, у додатковому ящику в столі, — він невпевнено посміхнувся. — Це справді досить винахідливо. Конструкція дозволяє розрізати ящик навпіл, а мої руки і ноги стирчать із отворів. Той, хто це спроектував, просто геній. Я ніколи не бачив нічого подібного раніше.

— Ти все це виснував перед тим, як лягти в нього?

— Майже, — Томас подивився на столи, які повільно звільнялися від гостей. Незабаром залишимося тільки ми. — Дуже мило, коли твої ніздрі так театрально роздуваються. Ось, — він усміхнувся, ухиляючись від мого швидкого удару ногою під столом, — ось такий погляд. Одного дня я замовлю його великому художнику-портретисту й почеплю над каміном у своєму кабінеті.

— Іноді ти мені щиро не подобаєшся, Томасе Джеймсе Доріне Кресвеле.

— Навіть коли я доблесно проявляю героїзм, жертвуючи собою? — він вийняв дві карти з кишені піджака і помахав ними переді мною. — Б’юся об заклад, тепер ти будеш ненавидіти мене менше.

— Заледве, — я вирвала карти з його рук. Однією з них був туз пік, другою — намальована від руки карта таро «Справедливість». Я зітхнула й поклала їх на стіл. — Що ти думаєш про це?

— Що ж, терези правосуддя, схоже, сильно перекошені. Те, що вбили дочку головного судді

Прескотта, навряд чи можна вважати збігом. Варто поглянути на його минуле як судці. Очевидно, що хтось не вважає його рішення справедливими. Це може бути хорошим мотивом, — він постукав по гральній карті. — А туз пік, найімовірніше, відволікальний маневр.

— А як щодо трефового туза, залишеного на тілі міс Прескотт? — заперечила я. — Може, відволікаль-ний маневр — це саме карта таро.

Томас знизавав плечима.

— Можливо, вони обидві призначені як приманки. А може, їх просто поклали не туди. Я вважаю, що нам слід пошукати...

Нас перервав страшенний ґвалт. Звук був такий, ніби навала слонів вирвалася на волю і мчала коридорами. І цього, з огляду на наявність на борту цирку, не можна було виключати. Збентежена, я крутнулася на своєму місці, спостерігаючи, як кілька людей пробігли повз відчинені двері, з яких визирали офіціанти.

Жах прокотився по кінцівках: люди зі сльозами на очах ніколи не були добрим знаком. Хоч чим було те, що їх налякало, це мало бути щось вельми погане. Щойно доївши свої страви, вони побачили юнака, якого у них на очах розрізали навпіл.

— Швидше, — сказав Томас, ніжно взявши мене за руку і підштовхнувши до дверей. — Якщо це те, чого я боюся... ще може бути час, щоб врятувати людину.

— Стривай! — я вирвалася й побігла до найближчого столика, схопивши ніж. — Краще бути обачними.

Томас взяв мою руку у свою, і ми рушили так швидко, як тільки могли, проти потоку пасажирів, що прямували в протилежному напрямку. Я тримала ніж вістрям униз і близько до боку. Ніколи не бачила прогулянкову палубу такою переповненою, і те, що здавалося зручною пішохідною галереєю, тепер було схоже вирву.

Чоловіки в циліндрах снували туди-сюди, одні виводили свої сім’ї подалі від хаосу, а інші пірнали в нього. Кілька разів моя рука майже вислизала з руки Томаса, але він знову опинявся поруч, затуляючи мене своїм тілом, як бар’єром. Люди штовхали його, але він уперто рухався туди, де юрба була найщільнішою.

— Прошу! — крикнув хтось, кого я зі свого місця не могла розгледіти. — Поверніться до своїх кают. Не біжіть, не панікуйте. Запевняю, що подбаю про вашу безпеку.

— Так, як ви убезпечили її? — вигукнув у відповідь пасажир, заслуживши схвальні вигуки від найближчих до нього людей. — Ніхто з нас не почувається вбезпеченим тут, на воді. Ми в пастці!

— Зберігайте спокій, — обізвався перший чоловік, — усе буде добре. Заспокойтеся і повертайтеся до своїх кают!

Томас завдяки своєму високому зросту лавірував, підводячи нас ближче. Капітан Норвуд, стоячи на ящику, віддавав наказ членам екіпажу розігнати пасажирів. Мій погляд мандрував навколо нього, шукаючи причину тривоги.

І знайшов.

Жінка, підвішена за щиколотки, звисала з кроков прогулянкової палуби. ЇЇ спідниці спадали на голову, приховуючи обличчя і залишаючи спідню білизну на загальний огляд. Це було б жахливо вже саме по собі, але її до того ж проштрикнули цілою купою мечів, що стирчали під неймовірними кутами по всьому тілу. Кров повільно скрапувала на палубу з кожної вихідної рани із звуком, подібним до води, що капає з крана. Навіть серед лементу переляканих пасажирів все, що я могла чути, було це лиховісне крапання. Це — найжахливіше видовище, яке коли-небудь бачила, а я була присутня при виявленні багатьох мерзенних убивств, скоєних Різником.

Я притискала руку до живота, змушуючи себе дихати через рівні проміжки часу. Мотузка скрипіла, коли тіло вертілося, як риба, спіймана на волосінь. Я думала, що смерть міс Прескотт була жахливою, але це був абсолютно новий рівень монструозності. Вітер гуляв коридором назовні, змушуючи тіло мирно гойдатися над нами. Я намагалася зосередитися на чомусь іншому, окрім лез, поки кров розливалася підлогою кривавими хвилями.

— Ох, боже милостивий, поглянь — сказала я, вказуючи на потертий відрізок мотузки. — Якщо ми не опустимо її найближчим часом, мотузки обірвуться, — і мечі встромляться ще глибше, можливо, обезголовивши її на наших очах. Мій шлунок перевернуло від цієї картини. Ця бідолашна жертва не заслуговувала, щоб її спіткала ще одна крапля приниження чи каліцтва.