Втеча від Гудіні

Я глянула на кожного виконавця, а потім перевела погляд на Мефістофеля. За його маскою важко було розгледіти щось певне, але їй-богу в його очах була вдячність.

— Шоу має тривати, — сказала я. — Це те, що ви всі робите. Дайте пасажирам трохи надії, відволікайте їх — вони потребують цього, як і ви — більше, ніж будь-коли. Зробімо фінал гідним того, щоб його запам’ятали.

РОЗДІЛ 34

ФЕЄРИЧНИЙ ПІДОЗРЮВАНИЙ

ПРОГУЛЯНКОВА ПАЛУБА ПЕРШОГО КЛАСУ

КПС «ЕТРУРІЯ»

7 СІЧНЯ 1889 РОКУ

— Ні, ні, ні, — Аніша опустила мою руку без рукавички на кілька дюймів униз. — Якщо ви триматимете паличку надто близько до полум’я, то підпалите себе. Спідниці наших костюмів зроблені з тюлю, тому дуже легкозаймисті. Треба тримати її ближче до кінця. Ось так. А тепер повільно рухайте нею, вдавайте, що ви розмальовуєте небо полум’ям.

Я звела брови.

— «Розмальовую небо полум’ям»? Звучить справді як грандіозне полотно.

Аніша повільно розпливлася в усмішці. Минуло лише кілька годин з моменту виявлення тіла леді Креншоу, тож напруга досі трималася.

— Я захоплювалась малюванням до того, як моє життя стало таким, — усмішка зникла. — Моя сім’я заохочувала мою творчість, хоча ніколи не схвалювала цирк.

Між нами запала тиша, яку порушувало лише м’яке потріскування вогню. Якби я не тримала в руках факел, обійняла б її.

— Ну, тепер ви живий витвір мистецтва. І це неймовірно...

— Я читала листа! Як ти збираєшся це заперечувати? — пролунав пронизливий голос Лізи. Я ненадовго заплющила очі, не здивувавшись, але злякавшись того, що моя кузина дала волю почуттям. Ми були так близько до Нью-Йорка, якби ж то вона могла протриматися трохи довше. — Все скінчено, між нами все скінчено! Я не бажаю тебе більше бачити і говорити з тобою!

— Я же нікому не писав!

Ліза, з обличчям майже бордовим, дріботіла через обідній салон, не зважаючи на спроби Гудіні зупинити її. Аніша і я обмінялися нервовими поглядами, але тримали роти на замку. Мені кортіло повернутися на трапецію до Кассі та Себастьяна, подалі від того феєрверку, що відбувався за сценою. Ще один погляд у бік Аніші засвідчив, що вона відчувала те саме; вогнековтачка журливо витріщалася в бік завіс, імовірно, бажаючи володіти такими самими навичками втечі, як Гудіні.

— Лізо, єдина жінка, якій я пишу — це моя ненька! Ти мусіш мені повірити...

— Ні, Гаррі, я нічого не «мусіш!» — вона пройшла через кімнату і кинула свою маску до його ніг. — Забирай свою брехню і продавай її комусь іншому. Цю розмову закінчено!

— Я клянуся...

Мефістофель без поспіху ввійшов до кімнати з Дзянем і Андреасом, але зупинився, коли побачив, що ми з Анішею тримаємо палички в полум’ї, а Ліза та Гаррі метушаться навколо.

— Сварки закоханих під час репетиції заборонені. Будь ласка, прибережіть додаткову драму лише для приватних вистав.

Ліза кинула на конферансьє найбільш спопеляючий погляд і задерла підборіддя.

— Ми тут закінчили. Переконайтеся, що він тримається від мене подалі, інакше у вас буде абсолютно нове видовище.

Із цим вона гримнула дверима, аж задзвенів скляний посуд, вже розставлений для завтрашньої вечері. Гаррі рушив за нею, але Мефістофель зупинив його, приклавши руку до його грудей.

— Дозволь їй самій зібратися. Немудро підганяти засмучену людину.

— Але я нічого поганого нє робив!

— Ходімо вип’ємо по гарній чарчині, — Мефістофель обійняв рукою ілюзіоніста-ескапіста і провів його повз столики до іншого кінця кімнати. — Зараз нам треба триматися разом. Ти потрібен карнавалу у своїй найкращій формі.

Кинувши на мене один погляд через плече, він повів збентеженого Гудіні до виходу.

Аніша похитала головою.

— Нам, мабуть, варто їх погасити. Мені треба трохи відпочити, і вам теж, — вона нахилилася і понюхала моє волосся. — Можливо, вам варто прийняти ванну до ранку: ваше волосся зараз трохи пахне гасом. Вам буде важко приховати це від Томаса чи вашого дядька.

Я з мовчки кивнула, пішла за Анішею до відра з водою, поставленого для нас, і загасила полум’яну паличку, утворивши шипучу пару. Щось у наполегливому твердженні гудіні про невинність турбувало мене. Воно здавалося непідробним, його обличчя перекосило від болю. Або він досвідчений брехун, або говорив правду. Чи її варіант.

Це означало: існує велика ймовірність того, що конферансьє змайстрував ще одну ілюзію. Ще одна брехня до списку, що, як я боялася, буде нескінченним. Либонь, Гудіні не був тим, від кого Лізі насправжки необхідно втекти.

Через кілька годин я вислизнула з покоїв, сподіваючись, що минуло достатньо часу, щоб знайти того, кого я шукаю. Він не чаївся біля носа, а це означало, що є лише два місця, де він може бути о цій порі.

Я озирнулася через плече, щоб переконатися у відсутності свідків, і попрямувала до сходового колодязя. Злетіла вниз сходами. Метал впивався в підошви, нагадуючи мені, наскільки я жива і наскільки минущим це буває.

Я увірвалася до вантажного відсіку з тваринами, і Мефістофель трохи здригнувся, але швидко оговтався. Він вивчав мене з тіні, і я відповідала йому тим же. Його маска була чітко на місці, хоча сорочка зім’ята й волога. Він мав такий самий паскудний вигляд, як я — самопочуття.

— Ви мені збрехали, — я уважно спостерігала за ним, шукаючи хоч якусь тріщину в броні, яку він носив так само часто, як і маски. — Про лист Гудіні. Він писав до своєї матері, так чи ні?

Мефістофель навіть не кліпнув, його погляд перемістився з моїх очей на рот, і він злегка всміхнувся, викликавши у мене гнівний погляд.

— Я не брехав, моя дорогенька. Якщо ви згадаєте той вечір, я ніколи не стверджував, що він писав таємній коханці. Хіба ні?

— О? Ви не казали? — кепкувала я. — Тоді, мабуть, це я власноруч виготовила напівзнищений лист і вигадала історію, що до нього пасувала.

Вів продовжував дивитися мені в очі, обличчя було позбавлене будь-якого гумору.

— Вважайте це своїм першим справжнім уроком спритності рук, міс Водсворт. Спритність слів — це теж цінний інструмент для будь-якого чаклуна чи хазяїна цирку. Наш розум — дивовижний ілюзіоніст, здатний на нескінченну магію. Те, що я сказав і показав вам того вечора, було просто наполовину знищеним листом. Ваш розум вигадав історію — він сам скочив до висновків. Я ніколи не казав, що в нього є таємна коханка. Я ніколи не стверджував нічого, окрім того, що він пише комусь і надсилає листа з кожного міста.

Я похитала головою, бажаючи струсонути чоловіка переді мною.

— Але ж ви сказали, що він любить її.

Мефістофель кивнув.

— Так і є. Гадаю, він дуже любить свою матір.

— Ви стверджували, що Ліза нічого не знала ні про листи, ні про жінку. Ви змусили мене думати, що відбувається щось більше, ви... — я подумки повернулася до ночі нашої угоди, з кожним новим спогадом про нашу розмову шлунок стискався. Він не брехав. Він просто був не до кінця правдивим.

— Я, що? — запитав він. — Я виклав перед вами всі обставини, міс Водсворт. Ви припустили, що я мав на увазі коханку. Ви припустили, що йому не можна довіряти — просто через нашу професію. Ваше упередження завадило вам дізнатися більше, поставити конкретніші запитання, відокремити факт від вигадки вашого розуму. У вас була можливість все прояснити; я вам не збрехав би. Це був ваш вибір. Чи отримав я від цього користь? Звісно, що так. Я не заперечую того факту, що використовував цей метод на людях раніше, і, безсумнівно, робитиму це надалі. Якщо ви на когось гніваєтеся, то це маєте бути ви самі. Ви створили ілюзію правди, яку хотіли бачити.

— Ви жахлива людина.

— Я жахливо точний у читанні людей. Змініть людську поведінку, міс Водсворт, і я зміню свою тактику.

— Ви змусили мене розбити серце Лізи без жодної на те причини.

— Та невже? Ви не можете знайти жодної причини? — він нахилив голову. — Ви достоту вірите, що їй місце в мандрівному карнавалі поруч з ілюзіоністом-ескапістом? Чи це примха, яка має серйозні наслідки? Ви зробили своїй кузині послугу, міс Водсворт. Але іноді послуги бувають не букетами, що солодко пахнуть. Гудіні все одно розбив би її серце рано чи пізно, або вона розбила б його. Правильний вибір не завжди буває легким, — він злегка вклонився. — Сподіваюся, одного разу ви це зрозумієте. Добраніч.

— Е ні, — сказала я, прямуючи за ним і розвертаючи його до себе. — Ви цього не зробите.

— Чого саме не зроблю?

— Налляєте гасу, підпалите його і підете геть, бо вогонь занадто гарячий як на ваш смак.

Він притулився до клітки з левом із задумливим виразом обличчя. Я сподівалася, що лев вирішить перекусити опівночі. Гидотна і жалюгідна думка після того, як ми дізналися, що тварина з'їла принаймні частину однієї жертви. Жертви, особи якої ми досі не встановили. Я здригнулася. Мефістофель витягнув фрак і накинув його мені на плечі — вишитий багряний оксамит аж занадто сильно нагадував мені про кров.

— Я використовую науку і вивчаю людський розум так само, як і ви, — спокійно відповів він. — Не гнівайтесь, що пішли нудним традиційним шляхом. Ви ще можете вибрати інше, знаєте. Якщо хочете спалити свій світ, я дам вам коробку сірників.

— Нудним, кажете? — перепитала я у відповідь. — Даруйте, але я не знаходжу задоволення в думці про можливе руйнування життя через примху. Либонь, вам варто зосередитися на створенні гарненьких костюмів.

— Якщо ви забажаєте приєднатися до мого опівнічного карнавалу на постійній основі й запропонувати ще більше блискучих ідей, просто попросіть.

— Ви абсолютно божевільний, якщо думаєте, що я в принципі захочу приєднатися до вас або до вашого збоченого використання науки та інженерії. Ваші номери жорстокі, дикунські. Вони лише показують нам, наскільки жахливим може бути світ, — я розвела руками, коли він усміхнувся. — Що ж у цьому смішного?

— Я знаходжу вашу запальність зворушливою.

— Я знаходжу вашу відсутність співчуття обурливою, — сказала я. — Ви бодай колись буваєте серйозним?

— Звісно, що так. Я серйозно найчесніша людина, яку знаю, — сказав він, і його голос був непристойно спокійним. — Правда — це лезо. Брутальне і крижане. Воно ріже. Іноді, якщо говорити необережно, воно навіть залишає шрами. Наші вистави викривають цей факт і не перепрошують за це. Знову ж таки, якщо ви на когось і ображаєтесь, то тільки на себе. Яку істину ви виявили, коли сьогодні знайшли цей резервуар?

— Окрім тіла? Я виявила, що ви всі готові зайти надто далеко заради дурнуватого карнавалу.

— І це все? — він хихикнув. — Вам сподобалося? Можу закластися, що ваше серце забилося трохи швидше. Ваші долоні змокріли від переляку та очікування. Ми всі зачаровані смертю: це єдине, що нас усіх об’єднує. Байдуже, яке становище ми посідаємо в житті, ми всі мусимо померти. І ми ніколи не знаємо, коли смерть прийде по нас. Бачити, як хтось майже тоне, саме по собі не страшно і не залякує. Найбільше тривожить істина і усвідомлення того, що нас дійсно хвилює.

— Не впевнена, що розумію, до чого ви хилите.

— Та невже не розумієте? — він нахилив голову. — Скажіть мені, міс Водсворт. Уявіть собі ось що: коли завіса опускається навколо резервуара і годинник починає відлік, ці секунди цокають досить голосно, щоб викликати аритмію; що за шепіт ви чуєте в голові між ударами серця? Ви таємно молитеся, щоб Гудіні вибрався? Сподіваєтеся, що він попри непереборні труднощі здолає смерть? Чи сидите, стиснувши кулаки під столом, і водночас боїтеся й передчуваєте, що ось-ось побачите те, чого ми всі лякаємося? Що найбільш захопливе? Найжахливіше?

Я важко ковтнула і не відповіла — не було потреби. Хай ми і не встигли побачити той номер, про який говорив Мефістофель, він все одно уже знав, що я скажу.

— Це та правда, яку ми пропонуємо, — сказав він. — Усі ми відчайдушно шукаємо спосіб подолати найбільшу загрозу — смерть. І водночас відчуваємо голод, коли смерть приходить за кимось іншим. Ви можете ненавидіти цю правду, заперечувати її, проклинати, але факт залишається фактом: вас вона зачаровує так само, як і всіх інших. Знання того, що полум’я гаряче, не завжди зупиняє від того, щоб погратися з ним, — коли я нічого не відповіла, він стенув плечима, але помітна напруженість навколо його рота доводила його небайдужість. — Життя, як і шоу, триває, подобається нам це чи ні. Якби ми перестали жити, припинили святкувати наше існування перед обличчям смерті чи трагедії, то можна одразу скотитися у власні могили.

Мені сяйнула думка.

— Чия це була ідея щодо сьогоднішньої камери тортур: ваша, Гудіні чи каштана?

— Назвемо це взаємною згодою. — Лев загарчав, сполохавши Мефістофеля. Він відштовхнувся від клітки і пригладив жилет. — Що ви дізналися про смерть місіс Прескотт?

Що будь-хто, включно з ним, міг покласти її в ту скриню. Я здригнулася — дві жінки, запхані в скриню і бак. Обидва місця моторошні для упокоєння.

— Уранці ми зробимо розтин. Її чоловік попросив дати йому одну ніч, щоб попрощатися.

— Однак ви впевнені, що встановите причину смерті? — наполягав він. Я кивнула, не готова визнати, що ми вже з’ясували, що її, найімовірніше, задушили. — Цікаво.

— Насправді це не так вже й цікаво чи складно, якщо достатньо повправлятися.

— Дехто скаже, що праця, яку ви робите, неможлива. Поміркуйте про це хвилинку. Ви берете тіло, розкроюєте його і читаєте залишені підказки. Звучить неможливо для будь-кого, хто не навчений у вашій сфері. Читання мертвих? Визначення причини смерті за зовнішнім виглядом, за тим, який орган не працював належним чином? — ній пройшовся колом, заклавши руки за спину. — Але вам доводиться бруднити руки, чи не так? Щоб зробити те, що іншим здається неможливим, байдуже в якій галузі чи обставинах — вам доведеться заплямуватися в процесі.

Я ступила непевний крок назад, ледь втримавши рівновагу біля клітки з тигром. У Його словах було щось на кшталт зізнання, вони змусили маленькі волосинки на моїй руці стати сторчма. Я нічого не знала про цього юнака, за винятком його здатності вводити в оману.

Моє серце стугоніло. Невже Мефістофель увесь цей час використовував мене для своїх маніпуляцій? Ці опівнічні зустрічі могли бути його способом відвабити Томаса — змусити його повірити, що між нами відбувається щось таємниче, змусити його пропустити інші зловісні діяння, які він вчиняв. Томас довіряє мені, але хоч скільки заперечуй, він людина. Його почуттями можна грати, як і почуттями будь-кого іншого. Як і попереджала Ліза.

І я була так само засліплена Мефістофелем. Я робила саме те, що він просив, бо хотіла допомогти кузині за будь-яку ціну. І він це відразу зауважив. Фокусників навчали знаходити сліди в натовпі, й Мефістофель був серед найкращих.

Він спостерігав за мною з тіні, а лев у клітці сновигав туди-сюди за його спиною. У Мефістофелі було щось темне і хитре: кіт із повним черевом, який вирішує, чи варто наразі вбивати мишу. Чи приберегти її на інший день, коли він по-справжньому зголодніє. Я ніколи не знала, чого бажав дужче він, а що захоплювало найбільше мене саму. Либонь, я була такою самою покрученою і незговірливою зсередини, як і він.

Він не підходив ближче, але все одно спромігся заповнити простір між нами. Я прагнула дотепної відсічі, чогось такого, що довело б, що я не боюся грати в його ігри і вигравати в них, але він пронизливо зиркнув униз, на мої руки.

— Якщо бажаєте досягти великих речей, іноді вам доведеться забруднити руки, щоб піднятися нагору. Але ви вже зробили це у своїх прагненнях. Трохи дивно, що ви не дозволяєте мені такої самої милості.

Я помітила пляму бруду на долонях, потерла її, але пляма не відтиралася. Напевно, в якусь мить я схопилася за ґрати, хоча образ поплямованих рук нервував мене; я занурювала руки в кров стільки разів, що не могла полічити.

— Капітан сказав, що через штормовий вітер ми не зможемо зійти на берег ще один день, міс Водсворт, — Мефістофель розвернувся, щоб іти, потім спинився, постукуючи пальцями по одвірку. — Я щиро сподіваюся, що ви розкриєте ці вбивства заради нас обох. Не певен, що карнавал переживе ще один удар. Існує більше, ніж один спосіб змусити людину потонути.

РОЗДІЛ 35

ВІСІМКА МЕЧІВ

КАЮТА ОДРІ РОУЗ

КПС «ЕТРУРІЯ»

7 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Я прослизнула до своєї кімнати, з полегшенням виявивши, що вона порожня. Ліза, мабуть, залишилася з іншими виконавцями, щоб розібратися зі своїм роздратуванням, а місіс Гарві, найімовірніше, спала. Ніхто не здогадувався про мою опівнічну зустріч з дияволом.

— Навіжений блазень, — я сіла на край ліжка, машинально обводячи пальцем орхідеї, пришиті до шовкових спідниць, а слова Мефістофеля не виходили з голови. Безумовно, існує більше, ніж один спосіб вбити людину. І той, хто наводить жах на кораблі, — хай хто це був — знає про це достеменно.

Я витягла гральні карти з тумбочки і розклала їх поверх ковдри. Половину з них знайшли з тілами, а другу половину — поруч із місцями злочинів. Туз треф. Шістка бубнів. Туз пік. П’ятірка чирв. Проте самі вбивства обставлені за мотивами карт таро та їхніх значень.

П’ятірку чирв пов’язують із ревнощами. Туз треф означає багатство. Леді Креншоу, безумовно, ревнувала до якоїсь невідомої молодої жінки. Туза треф пришпилили до тіла міс Прескотт у вечір прем’єри: можливо, її батька підкупили.

Я потерла скроні. Нічого з цього не мало сенсу. Якщо тільки той, хто скоював ці злочини, не намагався показати, що він або вона викладає всі карти на стіл, щоб їх побачили. Це було б натяжкою, але, можливо, варто з цього почати.

Я переглянула інші нотатки, які накидала, і розклала їх поруч із картами. Дядько вважає, що коли ми щось записуємо, часом це допомагає виявити якусь закономірність чи вловити деталь, що залишалась непоміченою. Його методи рідко мене підводили. Я додала кілька нових нотаток.

Карта таро «Справедливість», знайдена під час виступу Дзяня.

Тіло проштрикнуте сімома мечами.

(Донька доктора Ардена, таро Сімка мечів)

Я спинилася, згадавши, що тіло доньки Ардена було перевернуте. Мефістофель казав, що перевернута Сімка мечів означає... означає... щось про людину, яка вірить, що їй щось зійшло з рук. Принаймні, так він сказав. Тож чи вказувало це на те, що донька доктора Ардена була в біді? Чи могла вона вважати себе вільною від якого-небудь злочину, що його могла скоїти? Гадки не маю, де шукати відповідь на це запитання: доктор Арден досі відмовлявся виходити з покоїв чи відчиняти двері, а капітан, що ближче ми підпливали до Америки, то більше нервував. Рухаючись далі, я додала наступну порцію відомостей.

Таро Зірка (тіло спалене на сцені): знайдено смарагдовий перстень, що підтверджують смерті міс Креншоу. Таро означає "перетворення"?

Шістка бубнів знайдена в її каюті. З'ясувати значення.

Отруйна беладона, знайдена у шлунку, - причина смерті.

Відрубана рука, знайдена у левовій клітці, - досі не упізнана, ймовірно, чоловік, судячи з огляду. Обручка залишилася недоторканою.

Місіс Прескотт знайдена задушеною в скрині, без таро. Як це пов'язано?

Леді Креншоу загинула в баку, п'ятірка чирв замість таро.

Залишилася записка, в якій детально описана її гадані злочини. Однак вона не могла сама опинитися в цьому резервуарі. Значення карти: ревнощі.

Я відкинулася назад і повертала голову то в один, то в другий бік, розтягуючи м’язи. У злочинах виразно простежувалася певна послідовність, за винятком випадку з відрізаною кінцівкою і тілом, знайденим у вантажному відсіку. Вони, здавалося, не були пов’язані з іншими вбивствами. Хіба що це нещасні жертви, які випадково стали свідками злочинів і були готові повідомити про них комусь. А може, навіть упізнати вбивцю...

— Що я упускаю? — запитала я вголос. — Що вас усіх пов’язує? Яку історію розповідають ці карти своїми значеннями?

Я думала про дивакувату поведінку доктора Ардена, про те, як він не давав нам поговорити з головним суддею Прескоттом, як він відверто брехав нам. Від чого він може ховати Прескотгів і себе? І чому після вбивства його доньки він досі не бажає говорити з нами?

Головний суддя і лікар. Дворянка з нечистим сумлінням. Двоє можливих свідків. Два різних типи карт, обидва з таємним змістом, який треба розшифрувати. Я закусила нижню губу, напружено зосереджуючись, коли ідея повільно зароджувалася по краях мого мозку. Якщо Томас мав рацію, то леді Креншоу, найімовірніше, натрапила на дівчину, яка продала їй щось варте її уваги. Але стрічки, здається, не дуже підходять для вихваляння за чашкою чаю. Якби я влаштовувала пишну гостину або хотіла, щоб вона здавалася такою, я придбала би стільки квітів, скільки змогла би собі дозволити. Це неабиякий вияв багатства, особливо якщо квіти з теплиці. Мій пульс прискорився. Це і є найправдоподібніший розвиток подій.

Сім’ї Креншоу і Прескотти отримали безоплатний проїзд на «Етрурії» і були знайомі один з одним до відплиття. Якщо леді Креншоу пожалілася своєму чоловіку на квіткарку, оббрехавши її, то цілком зрозуміло, що той пішов до друга, головного судді, й подав скаргу на дівчину. Чим це могло закінчитися? Може їй запропонували справедливий суд? Та де там! Натомість дівчину відправляють до виправної в’язниці, в умови, ймовірно, ще жалюгідніші, ніж на вулицях, де вона боролася за виживання?

Але як у цю версію вписується доктор Арден? Я дістала колоду Таро, яку дав мені Мефістофель, і провела пальцями по візерунчастих краях карти «Смерть», розмірковуючи. Лікар має лікувати пацієнтів, навіть тих, хто скоїв злочини. Можливо, доктор Арден був тюремним лікарем. А що як він дав комусь тонік, що вбивав замість рятувати? Можливо, це не випадковість. Не можна виключати, що хтось із його могутніх і багатих друзів попросив його про цю послугу, і він погодився. Схоже на те, що всі вони були замішані в якійсь більш масштабній змові з метою приховати злочини. Це пояснило б, чому доктор Арден намагається уникнути сам і утримати інших від розмов. Що менше вони говоритимуть, то менше зможуть себе виказати.

Я роззирнулася по каюті. Було вже досить пізно, ось-ось мала повернутися Ліза. Останнє, що їй потрібно, — це знову зіткнутися з цим жахом. Я привела до ладу зібрані докази і сховала їх у тумбочку біля ліжка, залишивши колоду таро на останок. Моя кузина і так уже пройшла через багато що, і... Я саме збиралася закрити шухляду, коли мою увагу привернула маленька коробочка зі стрічкою.

Кров, здається, охолола на кілька градусів, коли я помітила карту таро «Вісімка мечів», підкладену під неї. Найпершим бажанням було підняти коробку і жбурнути її через всю кімнату із вереском, щоб хтось почув і прийшов. Але моє логічне і допитливе я не могло примиритися з думкою про знищення будь-яких доказів. Хтось навмисно залишив це в моїй тумбочці, і я не вірила, що це зроблено з добрих спонукань.

Із прискореним серцебиттям я простягнула руку і обережно поклала коробку на коліна. Вона була не дуже велика, але я досі не наважувалася її відкрити. Темне, бридке передчуття розлилося навколо мене. Хай що містила ця коробка, воно не обіцяло бути приємним. Я влупилася в карту таро, перечікуючи мить, щоб побороти в собі страх перед цим новим завданням. Жінка із зав'язаними очима стояла бранкою в клітці з мечів. Все її тіло обв’язане шовками, що вказувало: втечі не буде. Здавалося, гарна метафора для цього корабля.

Перевела погляд назад на коробку, дихаючи важче. Годилося б побігти до дядькової каюти і відкрити її там, але було вже пізно, та й що він міг зробити, окрім як запропонувати моральну підтримку? Звісно, якби він або Томас отримали коробку, вони не чекали б, щоб вгризтися в неї. Проте я дала собі ще одну мить, щоб зосередитися на рівномірному диханні, й повільно, обережно, розв’язала стрічку. Перш ніж у мене здали нерви, я зняла кришку.

Всередині, на подушці з м’ятого оксамиту лежав палець.

Я кліпнула, і звуки в кімнаті посилилися. Раптом я стала чути кожне цокання годинника. Кожну океанську хвилю, яка тихо плескалася об корпус корабля. Я навіть почула скрипи, що доносилися з сусідньої кімнати, де, здавалося, прокинулася місіс Гарві. Все це було надто гучно. Я зосередилася на вдиху і видиху. Хотілося викинути коробку з кімнати, але це було б недбало та й недоречно. Відрізаний палець не міг мені зашкодити.

Складений клаптик паперу затиснутий під пальцем, на кремовій картці — плями крові. Якщо палець мене стривожив, то тепер я відчула хвилю справжнього страху. Записка від убивці — це завжди не до веселощів.

У мене тремтіли руки, коли витягала її з коробочки, намагаючись не зачепити новий доказ. Розгорнула записку і пораділа, що сиджу, бо якби стояла, певна, що зомліла би на місці.

Міс Водсворт, це для вас перше і останнє попередження. Припиніть ваше розслідування, або наступним шматком вашої кузини, який ви отримаєте, буде її голова. Моя вистава майже завершена, і якщо ви зіграєте нову роль слухняної молодої жінки, я відпущу Лізу живою в порту. Якщо ж ви вирішите інакше, це вплине не лише на вашу долю.

Я перечитала погрозу, серце стугоніло швидше, ніж думки.

Ліза.

Ліза в небезпеці.

Душогуб утримує її. Я відчувала всіма фібрами свого єства, що він серйозно ставиться до кожного слова. Уже понівечив Ті бідну невинну руку. Він уб’є її і перетворить її тіло на чергове шоу, і в цьому моя провина. Я притиснула руки до очей з такою силою, що побачила білі спалахи за закритими повіками. Просто сидіти й чекати, поки Ліза повернеться неушкодженою, я не могла: це суперечило всьому, чим я дорожила. Але й показати, що шукаю її, — теж не вихід.

Я підвелася і почала сновигати маленькою каютою, наче птах, що опинився в металевій клітці. Як корабель може містити стільки затишних куточків і темних місць для здійснення зловісних діянь — вище мого розуміння. Я підбігла до стіни з кнопкою виклику прислуги і натисла на неї: мені потрібно послати по ту єдину людину, яка могла допомогти в цьому становищі.

Я надряпала записку з інструкціями, де зустрітися, і до приходу покоївки вже встигла одягнути пальто і натягнути товсті рукавички.

— Віднесіть це негайно. Будь ласка, скажіть йому, що це терміново.

Вона кивнула і пішла так само швидко, як і прийшла. Не в силах більше чекати, я вислизнула в ніч і побігла до єдиного місця, де я відчувала себе вільною від металевих стін, що стискалися.

РОЗДІЛ 36

ОПІВНІЧНЕ РАНДЕВУ

ПРОГУЛЯНКОВА ПАЛУБА ПЕРШОГО КЛАСУ

КПС «ЕТРУРІЯ»

8 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Я роздивлялася безкраї простори океану, спостерігаючи, як його порожнеча перетворюється на монстра такої величини, що годі сподіватися втекти від нього. Моє серце пустилося повноцінною риссю. Важко осягнути, що на початку тижня я думала, що ця подорож буде сповнена мрійливості.

Тепер Лізу викрали, її палець лежить в оксамитовій коробочці, а на кораблі повно загадкових людей, які мали і можливість, і мотив. Відповідь точно має бути десь тут, виблискуючи, як уламок розбитого скла, що відбиває місячне світло і чекає, щоб його знайшли. Якби ж тільки я змогла розгледіти її, перш ніж із кузиною станеться щось непоправне.

Я відчула його присутність ще до того, як він заговорив, і обернулася до нього. У темряві він був не більше ніж силуетом, допоки не підійшов ближче.

— З-з'ясував що-небудь?

Томас накинув на мої плечі своє пальто і задивився на море.

— Капітан Норвуд зібрав увесь екіпаж для обшуку корабля. Вони прочісують кожен сантиметр — гадаю, лють твого дядька мотивує їх більше, ніж будь-що інше. Якщо Ліза... — він різко вдихнув і голосно видихнув. — Вони не припинять її шукати.

Він пригорнув мене до себе, хоча це не зупинило внутрішнє тремтіння, що пронизувало моє тіло. Лізу катували. І все це через мене. Моя жалюгідна схильність до розслідування злочинів призвела до того, що тепер вона опинилася в самому осередку одного з них. Батько мав рацію кілька місяців тому: порядні люди не пхаються в нетрі світу.

Я дивилася на чорні хвилі, що колихалися, пригорнувшись до Томаса. Ми стояли так кілька митей, хоча більша частина мене клекотіла від потреби діяти. Мені хотілося кидатися з кімнати в кімнату, верещати, поки не знайдеться Ліза. Якщо не опаную почуття і не очищу розум, я нічим не допоможу кузині. Мене, найімовірніше, запроторили б до карцеру, що тільки все ускладнить.

Ліза. Серце стиснулося. Так хотілося розбитися об борт корабля і піти на дно океану. Натомість я зціпила зуби.

— Не можу позбутися відчуття, що ми втрачаємо якийсь зв’язок. Як карти стосуються цього всього?

Томас зиркнув на мене краєм ока.

— Наразі я не впевнений, що це має значення.

— Усе має значення, і ти це знаєш, — я зітхнула. — Джек Різник вибирав жінок, які були змушені продавати себе, справа з Дракулою стосувалася переважно членів династії Басарабів. А що з цими жінками? Має бути якась ниточка, яка пов’язує їх разом у голові вбивці. Як складаються ці шматочки головоломки? А найголовніше... хто знав їх до того, як вони ступили на «Етрурію»? І навіщо викрадати Лізу? Який стосунок вона має до цього?

— Що ж, схоже, вони були знайомі ще до посадки на корабель. Принаймні, це стосується доктора Ардена і Прескоттів. А щодо твоєї кузини? — Томас глибоко вдихнув. — Вона, найімовірніше, лише об’єкт для торіу. Ми наближаємося до вбивці, й він незадоволений. Його або її розізлили, і він або вона казиться.

Я загорнулася в пальто Томаса, коли особливо крижаний порив вітру пронісся прогулянковою палубою.

— Щось у цих картах мене непокоїть, і я не можу зрозуміти, чому.

Він підняв брову, очі заблищали:

— У тебе є ідея, правда ж?

— Ходімо, — сказала я, потягнувши його до кают, нарешті спромігшись направити енергію в дію. — Я знаю, хто може дати нам відповідь.

Гудіні відчинив двері кімнати і кинув на нас утомлений погляд. Я здивувалася, побачивши його самого: ні Дзяня, ні Андреаса, ні навіть Мефістофеля.

На маленькому столику біля ліжка лежала книга з малюнками та схемами. Більшість із них скидалися на механізми, які змусили би здригнутися саму Смерть.

— Ви досі збираєтеся виконати трюк із камерою тортур? — запитала я, зайшовши у досить просторе приміщення, коли він змахнув рукою на знак запрошення. Кілька скринь і столів складені навколо в хаотичному порядку. Із них сипалися карти, наручники та ланцюги.

— Я нє кину цю справу. Хай скільки тіл з’явилося, мене ніщо нє залякає. — Він примружив очі. — Вас сюди Ліза прислала?

Почувши її ім’я, я відчула, як голки пронизують тіло. Він ще не чув, що вона найновіша жертва. Я не могла змусити себе відповісти. Томас подався вперед.

— Ні, — голос Томаса звучав достатньо ґречно, щоб зійти за попередження, - але міс Водсворт із радістю скине вас за борт, якщо ви продовжите в тому ж дусі. — Побачивши збентеження на обличчі Гудіні, він додав: — вона — м’язи. А я, очевидно, — чарівність.

Гудіні похитав головою, ніби звільняючись від абсурдності цієї ідеї, і підійшов до ліжка.

— Якщо не Ліза прислала вас, то що ви тут робите?

— У мене є запитання про гральні карти, — я перебила Томаса, перш ніж він встиг видати ще більше чарівності. — Я вирішила, що як король карт ви підхожа людина, аби відповісти на них.

Він насторожено поглянув на мене, але зрештою кивнув.

— Що ви хочете знати?

Я виклала на стіл карти, знайдені при жертвах або поруч із ними, відчуваючи лише незначний сором, що зберегла їх у себе. Зазвичай я ніколи не подумала би втручатися у докази. Гадки не маю, чи важливий порядок, у якому їх знайдено, але я постаралася розкласти їх за порядком виявлення.

— П’ятірка чирв, туз треф, туз пік, шістка бубнів, — сказав він, піднявши очі. — А де решта колоди?

— Це все, що є, — відповіла я, вказуючи на першу карту. — Вони щось означають?

Якщо він і помітив легке вагання в моїх словах, то не подав виду. Узяв до рук карти, уважно оглядаючи їх з усіх боків.

— Насамперед, вони з особистої колоди Мефістофеля.

Томас непорушно стояв поруч зі мною.

— Як ви можете бути впевнені?

Гудіні легенько постукав вказівним пальцем по чомусь на карті.

— Бачите це? — я нахилилася ближче, щоб краще роздивитися терни, сплетені по краях кожної картки. — А це? — Гудіні показав нам крихітні скорописи, що утворювали колоподібні візерунки на звороті карт. — Vincere Vel Mori.

— Перемогти або померти? — запитала я, подумки дякуючи директору Молдавану, що змусив нас освіжити в пам’яті латину.

— Якщо ви так кажете, — Гудіні знизав плечима. — Що це означає, мене не цікавить.

— Чому це наводить вас на думку, що власник цих карт — Мефістофель?

— У нього на більшості речей терни і латина. Звісно ж ви помітили це у всіх репетиційних, — Гудіні вишкірився. — Вони також були вигравіювані на фонтанах тієї ночі, коли ви танцювали із Зеленою Феєю. Хоча, можливо, ви цього й не пригадуєте, враховуючи, що вживали спиртне.

Я відчула на собі погляд Томаса і усвідомила, що він поволі складав шматочки головоломки з того, що означало це ствердження. Очевидно, я приховувала від нього деякі речі, й вигляд він мав незадоволений. Хоча, знаючи його, найімовірніше, він більше дратувався від того, що не виснував це першим.

— Що ще ви можете розповісти нам про ці карти? — запитала я. — Чому вони можуть мати значення?

Гудіні, загубившись у думках, знову втупився в них.

— Шістку бубнів пов’язують із романтичними проблемами, суперечками та звичайними сварками закоханих, за словами вашої кузини.

— Це вам Ліза сказала? — запитала я, насупившись. Я знала, що кузині подобається ідея спіритичних сеансів і розмов із духами, але не знала про її талант до ворожіння на картах. Увесь цей час я могла б звертатися до неї по пораду щодо картомантії.

— Я сказав їй, що це повна дурня. А вона: «Як і флірт з іншими дівчатами». І побігла геть, — він узяв туза пік, повертаючи його то в один бік, то в другий. — Це означає нещастя. Іноді це також важкий кінець, — він пересунув туза треф і чирвову п’ятірку. — Не впевнений щодо цих. Якщо хтось і зможе розібратися, то це Себастьян, Андреас або навіть Аніша, якщо Ліза не зможе допомогти. Але нє надто сподівайтеся — усе це нічого нє значить. Це просто карти.

— Аніша також має талант до картомантії? — запитала я. — Я думала, вона знається лише на таро.

Гудіні якось дивно на мене подивився.

— Це вона сказала Мефістофелю, що всім потрібно вчитися: мовляв, ми могли б розширити нашу справу, якби мали більше ворожбитів та ворожок. Андреас до неї займався лише тим номером із баварським чарівним дзеркалом. І, якщо чесно, було так собі.

Мої думки закрутилися від нових можливостей. Якщо Аніша настільки талановита в обох видах карт, вона могла би бути саме тією людиною, яку ми шукали. Можливо, її почуття до Мефістофеля були не такими, як я підозрювала. Я припускала, він уклав якусь угоду з сім’ями, які стали мішенню, а вона цього не схвалювала.

Гудіні підняв брови, напевно, дивуючись виразу захвату, який, упевнена, відображався на моєму обличчі.

— Дякую, — сказала я, — ви дуже допомогли.

Томас жестом вказав мені на вихід із кімнати, а потім спинився, постукуючи пальцями по дверній рамі, вивчаючи Гудіні.

— Чому ви в принципі сперечалися з Лізою?

Погляд Гудіні ковзнув на мене, і я сподівалася, він не сказав запитати про це мене. Було б важко пояснити, як я стала свідком їхньої сварки на одній із моїх таємних репетицій. Я вже з острахом чекала на неминучу розмову про Зелену фею. Мить минула, і він знизав плечима.

— У моєму резервуарі плаває мертва жінка, а вона лише хоче дізнатися, хто та леді, якій я пишу в Америку, — Гудіні драматично видихнув. — Я сказав їй, що це дурниці — у мене немає іншої коханої. Єдина жінка, яку я люблю, — чи кому пишу в Америку — це моя мати. Ліза не повірила.

Томас на мить замовк, його погляд блукав кімнатою. Одному богу відомо, що він виснував із того, що почув від юного ілюзіоніста-ескапіста.

— Ні, гадаю, вона не повірила. Добраніч.

Мені коштувало великих зусиль стриматись, аби не поставити десяток запитань, поки ми пробирались порожніми коридорами та піднімалися сходами. Коли піднялися на другий поверх, я зупинилася. Ми сховалися в сходовому колодязі, сподіваючись, що нас ніхто не підслухає.

— Ну? — запитала я. — Ти йому віриш?

— Так. Чи вірю я кожному його слову — це вже зовсім інша річ, — Томас глибоко вдихнув. — Я знаю, що ти не хочеш бачити правду за ілюзією Мефістофеля,

Водсворт, але на даний момент він небезпечний. Він потайливий, і його гральні карти залишали майже з кожною жертвою.

— Що, здається, надто зручним, поки накопичуються докази, — заперечила я. —Визнай, видається, ніби хтось дуже старається, щоб зробити його очевидним підозрюваним. А як щодо Аніші? Ми її ще не до кінця вивчили, але вона, безумовно, один із можливих варіантів.

— Безсумнівно, — сказав Томас, стишуючи голос. Він опустив очі, пораючись із ґудзиком на рукаві, й мені стиснуло шлунок. — Нам треба поговорити.

Я не могла заперечувати, що передчувала серйозну розмову, хоча частина мене прагнула втекти і сховатися. Із деякими речами я краще не стикалася б.

— Гаразд.

Томас схрестив руки на грудях і пильно дивився па мене.

— Ти зустрічалася з Мефістофелем ночами? — Він, мабуть, хотів запитати інакше, але мав поштивість сформулювати запитання саме так. Я насилу ковтнула і кивнула. Боягузка. — Ти пила абсент і танцювала... з ним?

Я заплющила очі й глибоко вдихнула.

— Так.

Коли Томас не відповів відразу, мені нарешті вдалося крадькома поглянути на нього. Я очікувала побачити гнів і зраду на його обличчі. Те, що виявилося насправді, було набагато гірше. Перш ніж його обличчя стало непроникним, я встигла мигцем побачити хлопчика, який ніколи по-справжньому не вірив, що його можуть любити. Того, якому я обіцяла ніколи не завдавати болю; обіцянку, яку я щойно розбила разом із його ніжним серцем. Його очі були позбавлені почуттів, коли він зустрівся зі мною поглядом.

— Я не жартував, коли казав про твою свободу, — сказав ледь чутним голосом. — Якщо є шанс, що ти можеш... якщо ти думаєш, що твоє серце... — Він кліпнув так швидко, що будь-який натяк на сльозу зник, перш ніж я встигла переконатися в цьому, і прочистив горло. — Я ніколи не вказуватиму тобі, кого обрати або яким шляхом іти. Але прошу тебе сказати мені одне: чи є у тебе до нього почуття?

— Я... — моє серце гулко вдарилося об ребра. Хотіла вигукнути, що це абсурдне запитання, але чомусь слова не змогли злетіти з моїх вуст. Томас міг розпізнати брехню так само легко, як можна розпізнати сонце на небокраї. А я не мала жодного наміру брехати йому. Правда була складною і заплутаною, але він заслуговував знати всі сумніви, які чаїлися всередині. Я простягнула руки долонями догори. — Я-я не впевнена, що саме відчуваю.

Він потер руками обличчя. Я потягнулася до нього, ненавидячи себе за внутрішній конфлікт, що мордував мене зсередини. Я стиснула його руки і відвела їх від обличчя, шукаючи якийсь спосіб заспокоїти його, вгамувати його страхи, але хоч що я зараз казатиму, все звучатиме фальшиво.

Правда, яку я не хотіла визнавати, була простою. Якимось чином — я в жодному разі не назвала б це коханням, занадто рано для цього — але якось я усвідомила, що моє серце здатне зацікавитися іншою людиною. Я могла заперечувати це, намагатися прикидатися, але Мефістофель починав бути мені небайдужим. Це був наче маленький, тендітний бутон. За достатньої турботи та уваги він може розквітнути в щось прекрасне. Я не знала, що це означає для нас із Томасом. Він заслуговує на когось, хто кохатиме його цілковито і без сумнівів.

Ніхто з нас ніколи ні до кого офіційно не залицявся: що ми могли знати про себе, про стосунки, не кажучи вже про шлюб? Я не могла з чистим сумлінням позбавити його сумнівів, коли не в змозі доводами розуму розвіяти власні. Це могло бути просто миттєвою помилкою в судженнях — реакцією, заснованою на страху, або ж свідченням того, що я не зовсім готова до такого роду зобов’язань. Принаймні допоки не подолаю свої сумніви.

— Томасе... я...

— Прошу. Не треба, — він підняв руку. — Я ніколи насправді... — він похитав головою. — Попри всю мою браваду і вміння читати обстановку, я ніколи не міг збагнути, що ти побачила в мені.

— Томасе, ти не повинен... Я справді кохаю тебе, я просто...

— Якщо забажаєш піти, я ніколи не змушуватиму тебе залишитися. Нехай я не завжди роблю і кажу правильні речі, але знаю одне, що кохаю тебе достатньо, аби відпустити.

Я вже хотіла заперечити, що не прагну свободи, але це неправда. Усе своє життя я прагнула свободи — свободи обирати кожну дрібницю свого життя. Ухвалювати правильні й хибні рішення. Рішення, що розіб’ють мені серце і знову врятують його десятки разів. Я просто ніколи не знала, що вибір може бути таким важким чи болючим. Сльоза скотилася по моєму обличчю.

— Я кохаю тебе, Водсворт. І завжди кохатиму, незалежно від того, що або кого ти обереш, — він нахилився і притиснувся губами до моєї щоки. — Прошу вибачити мені, я маю спробувати розібратися з гральними картами.

З цими словами він розвернувся і стрімко пішов коридором. Порив холодного вітру, що налетів, коли він штовхнув двері, нарешті вирвав мене із заціпеніння. Усі сили, які я мала, розвіялися, коліна підігнулися. Я сховала голову в руки і заридала, не намагаючись приховати звуки свого відчаю. Моє життя перетворилося на пошматований безлад. Ліза в смертельній небезпеці. Томас із розбитим серцем. Убивця перетворив наш корабель на смертоносне місце розваг для себе. А я сповнена неспокою більше, ніж океан, яким ми пливемо.

Я дозволила собі ще мить поплакати, даючи сльозам вільно котитися по обличчю і крапати на підлогу. Відчуття було таке, ніби щось у грудях остаточно тріснуло. Я стиснула кулаки, поки біль не став єдиним, на чому я могла зосередитися. Тоді я відштовхнулася від підлоги, обтрусила ліф і зробила глибокий, тремтячий вдих. Ліза зникла. Убивця глузує з мене. Хоч як боляче було від цієї думки, я не могла зараз зосередитися на Томасі й наших стосунках.

Не бажаючи втрачати жодної миті, затьмарена почуттями, я вийшла на палубу першого класу і майже побігла темною прогулянковою палубою по правому борту величезного корабля.

Завивав вітер, і цей звук нагадував мені чоловіка, який програв світ у карти. Я вчепилася в капелюх, нахиливши обличчя, щоб уберегтися від пронизливих поривів. Зима нагадувала нам, що на цьому кораблі є страшніші речі, про які варто хвилюватися, аніж просто чоловіки з підступними намірами й дівчата з розбитими серцями.

Я бігла так швидко, як тільки могла, розум зосередився на стукотінні ніг, битті пульсу і страху, що прокладав собі шлях вниз по хребту. Потрібно було поспішати: обшукати корабель, поки не знайду кузину...

Рух у напрямку носа корабля привернув мою увагу, і я зупинилася біля дверей своєї каюти, прислухаючись до ймовірних ознак боротьби. Картинка, як тіла кидають у безкраїй океан, закрадалася у свідомість. Я вдивлялася в тіні, чекаючи, коли темрява ліниво кліпне мені у відповідь, втілюючи всі мої страхи у дійсність. Тріск вітрил на вітру змусив мене підвести погляд, і я відступила, похитнувшись. Хтось стояв на крижаних перилах, фрак, як батіг, тріпотів позаду. Достатньо лише оступитися, і його поглинуть смертельні води.

Місячне світло пробилося крізь хмарний покрив і дозволило мигцем позирнути на юнака. Він дивився за борт на океан, і я, не усвідомлюючи своїх дій, кинулася до нього.

Не можу сказати, чого хотіла більше — врятувати його чи змусити заплатити за злочин збентеження мого серця. Я просто мчала, поки не обхопила його руками, і ми обоє не повалилися на палубу, видихнувши зі свистом.

РОЗДІЛ 37

БЕЗ МАСКИ

ПРОГУЛЯНКОВА ПАЛУБА ПЕРШОГО КЛАСУ

КПС «ЕТРУРІЯ»

8 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Мефістофель відкотився від мене, хапаючись за живіт і стогнучи.

— Здається, ти зламала мені ребро. Невже це справді потрібно? Наступного разу, коли вирішиш мене повалити, переконайся, що ми в одній із наших спалень.

Я схопилася на ноги, тягнучи за собою конферансьє за комір сорочки, поки він не почав бурчати, силкуючись звільнитися від моїх пальців. Мені було байдуже, чи задушу я його.

— Ти зовсім з глузду з’їхав? Ти мало не впав за борт’

— Ні, — він упав на коліна, важко дихаючи, але продовжував дивитися на палубу, відмовляючись зустрітися з моїм розжареним поглядом. — Я цілком при здоровому глузді. Просто перевіряв дещо.

— Не бажаєш мене просвітити?

— Ні. Не особливо, — він примружився, зводячись. — Ти плакала?

Я відступила назад.

— Ліза... — мій голос надломився, і я знову ледь не втратила владу над собою.

— Ліза що... пила? В’язала дитячі шкарпетки? Душила Гудіні ланцюгами, а ще краще — його ж кайданками? — він розтирав мої руки, голос пом’якшувався. — Скажи мені. Ліза що...

Я змахнула сльози, що встигли вислизнути.

— Її викрали.

— Що значить «викрали»? Гудіні щось із нею зробив? — він сердито подивився в бік прогулянкової палуби і розправив плечі, немов був готовий тієї ж секунди кинутися в бій.

Я здригнулася, хоча вже не була впевнена, чи це через морозне повітря. Гудіні сам був талановитим картярем. Він цілком міг викрасти мою кузину і катувати її через їхню сварку. Либонь, він чинив це у своїй каюті; я нікому не довіряла на цьому проклятому судні.

— Хтось прислав її палець до моїх покоїв.

Мефістофель деякий час мовчки дивився на мене, а потім випустив град лайок, і не всі з них були англійською. Якби я не почувалася так кепсько, була б вражена. Він провів руками по очах і опустив їх по швах.

— Гаразд. Почнімо з початку. Звідки ти знаєш, що це палець Лізи?

— Як це нам допоможе? — я здійняла руки вгору. — Неважливо, чи це насправді її палець, чи ні. Питання в тому, що її викрав той, хто вбив кількох людей на борту цього корабля.

Конферансьє підійшов і обійняв мене, а я була така зачудована, що не пручалася.

— Тут щось іще, правда? Що змусило тебе плакати?

Я поклала голову йому на груди, прислухаючись до швидкого стукотіння серця, перш ніж відштовхнутися.

— Я навіть не знаю, хто ти насправді, і все ж ти хочеш, щоб я відкрила найпотаємніші думки.

— Дуже добре. Хочеш правду? — він зітхнув, потягнувся і — досить швидко, аби не передумати — зняв маску.

Я стояла з насправді роззявленим ротом, затамувавши зойк. Після всього цього часу і його наполягань, щоб залишитися невідомим, він просто відкинув усе це геть. Його темні очі підведені темними віями, брови щедрі й сміливі, як і він сам. Чорна чуприна кучерявилася над чолом і навколо вух. Вивчала його обличчя, намагаючись знайти щось знайоме. Готова заприсягтися, що ми були знайомі в якомусь іншому житті. Але переді мною стояв просто юнак, пересічний і чарівний, з ямочкою на щоці. Чи був це істинно він, чи це ще одна маска, якою послуговувався у своїх інтересах? Його попередні слова, що не має розкоші довіряти комусь, знову пролунали в голові, примарами переслідуючи мене.

— Це ти вбивав цих дівчат, чи ні?

— Не зовсім ті слова, на які я сподівався, міс Водсворт, — Мефістофель відсахнувся і похитав головою. — Гадаю, саме це робить усе таким цікавим, — він провів рукою по темному волоссю, скуйовдивши й без того непокірні локони. — Але ні. Якщо ти чекаєш від мене зізнання, то, боюся, тобі не сюди. Я нікого і нічого не вбивав. Ну, хіба що кількох комарів. І я не надто перепрошую за це, особливо враховуючи те, що вони забрали з собою пристойну кількість крові й залишили по собі огидний свербіж.

— Чесно кажучи... — я замовкла, зауваживши, як близько ми знову опинилися, мої очі ковзнули до

його піднятих губ, а туга в його очах застала мене геть зненацька. — Я...

Він нахилився і ніжно притулився своїми вустами до моїх, його дотик був приголомшливим, але не неприємним. На мить я перестала думати про все те кляте, що сталося за останню годину, зосередившись на його губах, які поволі розтулялися. Він міцно притиснув мене до себе, вчепившись руками в тканину моєї сукні, ніби переконуючись, що я не ілюзія. Я думала про те, щоб провести рукою по його кучерях, вони такі приємні, однак... у голові промайнуло обличчя Томаса і привело мене до тями, тож я вирвалася.

— Ти присягався, що не будеш мене цілувати!

— Ти частково маєш рацію, — сказав він, важко дихаючи і піднявши долоні на знак покори. — Я сказав, що не буду, якщо бачитиму, що ти цього не хочеш. Але іноді, коли ти так дивишся на мене... Я не мав цього робити, міс Водсворт. Я говорив тобі від самого початку: я не чесний і не порядний.

— Брехун. Лиходій. Другий син. Злодій, — я втупилася у свої капці. — Хто ти насправді, Мефістофелю? — він відкрив рота, але я змусила його замовкнути, піднявши руку. — Жодних ігор. Скажи мені, хто ти і чому я маю вірити твоїм словам.

Він ступив крок уперед, усе ще тримаючи руки так, щоб я їх бачила, і зітхнув.

— Мене звати Айден Самір Бакстер Торн. Мій батько — граф, а мати — ангел із Константинополя. Це видно з моїх вишукано красивих рис.

Коли я не відповіла на його усмішку, він опустив руки.

— Як ти вже люб’язно зазначила, я другий син — запасний спадкоємець. Я міг би залишитися в Англії і бездумно витрачати гроші, а міг би все покинути і слідувати за мріями, хоч якими порочними і нікчемними вони були. Годі уточнювати, який шлях я обрав. Я застосував інженерні навички і захоплення театральним мистецтвом — так народився «Карнавал місячного сяйва». Безпечний притулок або прихисток для інших неприкаяних. Тих, хто пережив набагато більше, ніж я.

Щось у його імені не давало мені спокою... І тут я згадала карти в кімнаті Гудіні.

— Vincere Vel Mori.

— Перемогти або померти. Наше фамільне гасло протягом поколінь. Мій пра-пра-пра — не знаю, скільки разів, — але один із далеких пращурів отримав лицарський титул від короля Ричарда Левине Серце. Звідси походить наш герб і гасло, хоча я не думаю, що в наші дні ми перемагаємо в чомусь іншому, окрім як у здобутті сердець і картярських іграх, — Мефістофель щось почав згадувати, перш ніж зібрався з думками. — Схоже на те, що ти набагато краща у своєму розслідуванні, ніж я тобі приписував.

Мурашки вирвалися, наче мерці з могил, і пробігли по моєму тілу. Я витягнула картку, яку взяла в Гудіні, уважно спостерігаючи за виразом обличчя конферансьє.

— Твої візитівки, гадаю. Примітивний, але, безумовно, видовищний спосіб залишити підпис на місці злочину.

Мефістофель мав більше розгублений вигляд, ніж винуватий.

— Ці карти, моя люба, можливо, і залишили на місцях злочинів. Але це скоїв не я. їх украли приблизно в той самий час, коли зникла моя печатка, — він підняв брови. — До речі про безцінні сімейні реліквії, де мій перстень зараз, досі в Кресвела?

— Він у надійному місці, допоки я не відокремлю правду від брехні, — я перевернула карту, нехтуючи уколом провини. — Чи є щось особливе в цих картах? Що завгодно, що могло б містити приховану підказку або сенс? Допомогти може найдрібніша деталь.

— Погляньмо, — він узяв карту. — Бачиш це? — Я кивнула. Маленькі завитки були красиві, але з виразу обличчя конферансьє стало зрозуміло, що вони мають значення. — Це символ нескінченності.

— Що означає подвійна нескінченність?

— Та якусь романтичну нісенітницю про дві долі, які назавжди переплетені, — він знизав плечима, потім уловив мій сумнів, і легковажність зникла з його голосу. - Щось не так?

— Я думаю... Я вважаю, що це може щось означати для вбивці. Як вони всі поєднуються? — я забрала в нього карту, обертаючи її знову і знову, поки розрізнені думки повільно складалися докупи. — Дворяни. Лікар. Мировий суддя. Що їх об'єднує? Дві долі, назавжди переплетені. Кожна гральна карта має символ нескінченності, а кожна карта таро — глибинне значення того самого, — я сновигала біля перил, не зважаючи на плескіт хвиль об корпус. — Туз пік. Туз пік і перевернута Сімка мечів. Що пов’язує їх разом, дві долі, дві історії, що зійшлися в одну?

— Мабуть, тобі варто на хвилинку сісти, — сказав Мефістофель, що вже не звучав глузливо. — Усі ці розмови про романтику позначилися на тобі, — він приклав руку до чола, його вираз став серйозним. — Я відчуваю те саме.

— Що означає Туз пік у картомантії?

Мефістофель вдивлявся в мої очі, ймовірно, вважаючи мене такою самою навіженою, як і вбивця. Він потер скроню.

— З того, що я можу одразу пригадати, це означає нещастя або важкий кінець. Ти впевнена, що добре почуваєшся?

Точно так само сказав і Гудіні. Я відмахнулася від нього, розуміючи, що близька до розгадки, але істина досі лишалася за межами досяжності.

— Леді Креншоу була поштовхом. Вона запустила весь цей плин подій, — я постукала по карті. — Шістка бубнів. Гудіні сказав, що ця карта означає сварки. Лорд і леді Креншоу сварилися через щось... через привабливу дівчину. Залишені карти точно вказують на гріх, який вчинила жертва. Таро — це їхні долі, ті, що вони самі на себе накликали.

Мефістофель провів рукою по обличчю.

— Це трохи притягнуто за вуха. І якщо я так кажу, то можеш не сумніватися, що це притягнуто за вуха. Якщо в них була якась любовна сварка чи колотнеча, чому цю карту залишили при їхній доньці?

— Річ не в романтиці, — сказала я з неочікуваною впевненістю. — Тут завжди йшлося про помсту, — я перевернула карту і простежила подвійний символ нескінченності. — Дві стежки. Два різних типи карт. Дві долі. Одна нескінченна, вічна петля правосуддя.

— І хто ж тоді може бути вбивцею?

Я подумала про Дзяня і його запальну вдачу: Андреас згадував, що всю його сім'ю замордували. Подробиці цього злочину неможливо витягнути з будь-кого з них. Потім були Кассі та Себастьян і люди, яким вони винні гроші. Чи могли ці люди бути Арденами, Креншоу і Прескоттами? Може, вони знайшли спосіб вимагати гроші у виконавців, і ті могли втратити все? Анішу та Андреаса також не можна викреслити зі списку підозрюваних: кожен із них мав причини для помсти і знав значення карт. Хоча, судячи з того, що я зібрала воєдино, майже всі виконавці мали початкові знання з таро. Навіть мені було доручено вивчити і повправлятися як із таро, так і з гральними картами. Гаррі Гудіні не видавався мені злочинцем, але, з іншого боку, вбивці, з якими я стикалася, теж не видавалися такими.

І ще був конферансьє — чоловік, який створив цілий карнавал, що ховався за новими масками щовечора. Юнак, який навчив мене всього про спритність рук і спритність слів, і від якого ніколи не можна очікувати, що він покаже істинні наміри.

Я придивилася до серпика місяця, який більше нагадував косу, готову завдати удару, ніж будь-що інше. Не могла позбутися думки, що це провісник прийдешніх жахів.

— Сьогоднішній вечір — останній, — нарешті сказала я, перевівши увагу знову на конферансьє. Зараз він вільний від маски, але це, як і раптова тиша на морі, не триватиме довго. У моїй голові промайнув палець Лізи, що лежав у оксамитовій коробочці. Я заплющила очі, а потім різко розплющила. Хмари повільно повзли по небу, шикуючись у шеренги. До ранку почнеться буря, але я сподівалася, що кузина повернеться до того часу. — Ще одна вистава.

Якби ж то до фіналу лишався тільки один підозрюваний.

Гаррі Гудіні

РОЗДІЛ 38

ГРАНД-ФІНАЛ

КАЮТА КАШТАНА

КПС «ЕТРУРІЯ»

8 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Капітан Норвуд совався на м’якому шкіряному кріслі із поглядом, невідступно прикутим до наполовину заповненої бурштиновою рідиною склянки, що стояла на столі з червоного дерева. Сонце ледь встигло зійти, хоча, судячи зі щетини на обличчі, він ще не лягав спати.

— Головний суддя Прескотт уже кілька днів нічого не чув від доктора Ардена і згадав, що вони сперечалися, чи варто повідомляти про певні... відомості, які вони отримали, тому я сказав старшому помічнику зайти до покоїв доктора. — Норвуд зробив ковток зі склянки, і здригнувся. — Крові не було, але в кімнаті безлад. Не думаю, що ця історія закінчиться добре для нього. Особливо з огляду на цю записку.

Побачивши мої підняті брови, дядько підійшов, де я стояла, і простягнув мені зім’ятий папірець. Я впізнала почерк — той самий, що був у записці, яку я отримала щодо Лізи, — і моє серце прискорено забилося.

Шановний докторе Арден,

у мене є загадка, яку я не можу розгадати. Можливо, ваше вміння рахувати виявиться кращим за моє.

Один нікчемний лорд, один продажний суддя і один боягузливий лікар... Дорівнює одному вкраденому невинному життю. Хто з них винен найбільше?

Щовечора, доки це запитання залишатиметься без відповіді, ще одне життя буде загублене. Оберіть безкорисливість, і я проявлю милосердя, на яке ви не заслуговуєте. Оберіть себелюбність, і ви побачите мій гнів.

P.S. Покажете цю записку бодай комусь, і я згодую ваші кінцівки левам.

Я проковтнула клубок у горлі, що раптово утворився, і непомітно передала записку Томасу, відчуваючи, як скручується живіт. Поштовий штемпель був від першого січня — того самого дня, коли ми вирушили в плавання. Якби доктор Арден повідомив про це капітана тоді, можливо, він би убезпечив пасажирів до того, як хтось загинув.

Я видихнула. Слова «якби» і «що могло би бути» зараз не мали сенсу. Хоча, якщо Прескотг і Арден сперечалися про це наступного дня після вбивства міс Прескотг, вони, ймовірно, були занадто налякані, щоб сказати щось іще, побоюючись, що вбивця виконає свої погрози. Що він у підсумку і зробив.

— Цілком можливо, зважаючи на погрози, викладені в тій записці, що відрубана рука саме його, — дядько підійшов до ілюмінатора і подивися на воду, що стікала по склу щільними шаленими потічками. Шторм розпочався якраз перед світанком, і решта нашої подорожі буде нелегкою. — Це був чоловік із обручкою. Хоча не маючи тіла, це лише припущення. Цілком імовірно, що він може переховуватися в іншій каюті. Ви зв’язувалися з його дружиною?

Норвуд покрутив напій.

— Він удівець.

Ми з Томасом обмінялися поглядами. Негаразди вчорашнього вечора відсунулися на задній план у світлі нашої роботи. Ми мали бути тут, але дядько хотів, щоб ми мовчали і вивчали капітана. У цю мить всі були під підозрою.

Різкий стукіт у двері нарешті привернув увагу капітана.

—Так?

Жилавий чоловік у формі увійшов і швидко зняв кашкета, кивнувши нам, перш ніж звернутися до капітана.

— Ми перевірили всіх артистів та їхні скрині і не знайшли нічого незвичайного, капітане. Здається, все готово до виступу.

Томас стиснув губи у майже рівну лінію. Він не повинен вимовляти це вголос, але екіпаж ніяк не міг визначити, що є, а що не є знаряддям убивства. Артисти мали мечі, кинджали, мотузки, наручники та незліченну кількість інших дивних речей, які можна ужити.

Дядько подивився на мене і Томаса, а потім знову звернув увагу на капітана, закручуючи вуса так, що в мене щось нервово засіпалося всередині.

— З усією повагою, ви повинні скасувати фінал. Це для всіх закінчиться погано.

Норвуд закинув у себе залишки напою, дощ тепер барабанив по борту корабля. Він звучав, як град.

— Боюся, що гірше вже не буде, докторе Водсворт.

Холодок пробіг по моєму хребту. Я вже знала, що жодні суперечки не змінять згубних рішень капітана. Мені хотілося би поділяти його почуття, але я знала, що цей фінал стане тим видовищем, на яке вбивця так довго чекав — його епічним завершенням помсти.

Сьогоднішня сцена відображала загальний сентимент на кораблі: чорнильні завіси накриті сірою пошматованою марлею, що надавала приміщенню вигляду пліснявої гробниці. Навіть троянди, пофарбовані в чорне, здавалися передвісниками біди на межі з тлінням.

Пасажири сиділи за столами такі мовчазні, що могли б зійти за трупи в могилі. їжа здебільшого залишилася неторкана, хоча на вигляд це були їстівні витвори мистецтва.

Я совала по тарілці зелений горошок, теж не в змозі їсти. Сьогоднішній вечір був останній у нашій підступній мандрівці, й усі, здавалося, сиділи як на голках, очікуючи на фінальне святкування чи похорон. Це була б інша смерть, у певному сенсі, та, що визначала долю «Карнавалу місячного сяйва». Мефістофель був сповнений рішучості зробити його незабутнім, хоча я не могла позбутися враження, що вбивця мав такі самі наміри. Це був момент, на який він чекав, — найвеличніше викриття з усіх. Він ретельно спланував свою помсту, і я боялася: ніщо не завадить йому довести її до кінця. Молилася, щоб із Лізою все було гаразд, аби вона не стала «зіркою» нашого дійства.

Відчувала на собі пильний погляд Томаса, розважливий і прискіпливий. Він не намагався продовжити нашу вчорашню розмову, і це водночас тішило і непокоїло мене.

— З тобою все гаразд, Водсворт?

— Звісно, — я метнула погляд на нього, а потім знову на двері. Чумні лікарі мали б увійти будь-якої миті. Незабаром після цього мене покличуть на сцену. Щаслива доброволиця, обрана, щоб хоробро пройти через магічне дзеркало Андреаса, а потім протистояти кинджалам Дзяня. Здавалося, що мої безладні заняття все ж таки стануть у пригоді.

— Ти ж не плануєш нічого неподобного без мене? — запитав Томас достатньо тихим голосом, щоб місіс Гарві не почула. Дядько відлучився, щоб очолити пошуки Лізи, і мені знадобилася кожна краплина самовладання, щоб не побігти за ним, відкараскавшись від фіналу. — Це було б несправедливо, знаєш. Я досить добре вмію імпровізувати, особливо після вина.

Він підняв келих білого вина, і на його обличчі проступила крива усмішка. Однак у погляді залишився розрахунок, кажучи мені, що він не повірить наступній брехні, яка зірветься з моїх вуст, хоч якою переконливою буде її подача. Між нами досі висіла напруга після нашої опівнічної розмови, і вона, ймовірно, залишиться доти, доки ми не зможемо по-справжньому поговорити. Одначе я не впевнена, що це щось змінить — либонь, я не створена для шлюбу. Можливо, я завжди прагнутиму свободи від будь-якої клітки, дійсної чи уявної, хоч скільки разів Томас запевняв мене у тому, що не буде її зводити. Він заслуговує на когось, хто зміг би розвіяти його сумніви. Можливо, ми з ним призначені бути тільки партнерами в роботі.

Я зітхнула.

— Я маю брати участь у фіналі, і ні, — прошепотіла я, коли його обличчя дещо засвітилося, — тобі не дозволено мені допомагати. Я ж не втручалася, коли ти зголосився розрізати себе навпіл.

Він відсахнувся, наче я дала йому ляпаса.

— То ось чим ти займалася з Мефістофелем по ночах?

— Томасе, — застерегла я. У його голосі була надія, але спогад про мій поцілунок із конферансьє нагадав мені, як я втомилася від брехні. Я не ініціювала його, і він тривав лише секунду, але поцілунок все ж був. Я не збиралася говорити йому, що це все, чим ми займалися, коли це не вся правда.

Він важко ковтнув і втупився в тарілку. Очевидно, теж втратив апетит.

До зали увійшов струнний квартет, їхні скрипки й альти грали ніжну і водночас тривожну мелодію. Раптово світло впало на двох віолончелістів, що сиділи з інструментами на краю сцени, їхні напівмаски блищали в синьому світлі.

— О! Струнний секстет Брамса номер один сі-бемоль мажор, — Томас заплющив очі, ніби поринаючи в насолоду від чудового виконання струнної музики. — Опус вісімнадцять — один із моїх улюблених. І прекрасний вибір для фіналу. Початок повільний, а потім послухай, що там... мелодія стає швидшою, енергійнішою, досягає крещендо, а потім, — він відкинувся на спинку стільця, — потім знову повертається до солодкого попередження. Небезпека вже на обрії.

— Так, ну, — почала було я, коли двері розчахнулися, і до обіднього салону увійшли по істині макабричні та чудернацькі істоти. Кімнатою прокотилися зойки, коли ряди чумних лікарів мовчазною ходою ступали один за одним у білих масках, схожих на пташині; а на тлі жалібних віолончелей і скрипок відчуття були ще жаскіші.

Постановка виконана досконало: щойно заповнивши простір між столами, вони всі спинилися, обернулися і почали вальсувати, тримаючи гладенькі чорні мантії однією рукою. Були схожі на птахів із поламаними крилами. Всюди розносилися трав’яні аромати, без сумніву, від запашних вкладишів, поміщених у їхні маски. Мефістофель пішов шляхом автентичності, не упустивши жодної дрібниці. Сподіваюся, нам не доведеться вдихати цей аромат, щоб заглушити запах гниття.

Музика набула темнішого звучання, струнні бриніли більш меланхолійно і глибоко, від чого на моїх руках виступили сироти.

— Струнний секстет номер два, — пробурмотів Томас, звівши брови. — Ще один доречний вибір. Хоча здається...

На сцену притьмом вилетів Мефістофель. З'явився з-поза стіни запалених феєрверків, білі іскристі спалахи яких злетіли високо до стелі й залишилися там на кілька ударів мого серця. Дим затримався перед ним, сіруваті вусики в'юнилися навколо, перш ніж зникнути. У приміщенні лишився запах сірки.

— Леді. Джентльмени, — він змахнув руками — замість просто нагадувати крила, його плащ насправді мав нашите чорне пір’я, таке чорнильно темне, що видавалося майже переливчастим. — Ласкаво просимо на грандіозний фінал. Я обіцяв магію, пустощі та хаос. І ось... — він ходив по колу, запалюючи вогні, що підсвічували виконавців вишикуваних на сцені. — Цей вечір присвячений хаосу. Приготуйтеся зануритися у щось середнє між сновидіннями і кошмарами. Ласкаво просимо на завершальний вечір «Карнавалу місячного сяйва».

Аніша у костюмі дракона вийшла на сцену. Її перламутрові лавандові лусочки буквально світилися, коли вона випускала довгі струмені вогню. Публіка в першому ряду завищала, швидко відсуваючи стільці подалі, сподіваючись уникнути опіків.

Увімкнулася ще одна яскрава прожекторна лампа, привернувши увагу юрми до неба, де Кассі пролетіла через кімнату, немов падаюча зірка, перекидаючись з однієї трапеції на іншу. Моє серце стугоніло. Клоуни, що жонглювали різнокольоровими м’ячами, стрибали з боку в бік, корчили гримаси.

Татуйована жінка з чималою змією пробиралася через салон, розгойдуючись на ходу, а її вихованка шипіла, коли хтось задивлявся на неї надто пильно. Коли всі зайняли свої місця, настала моя черга. Я схопилася за серветку під столом, зосередившись на диханні.

Зрештою до салону увійшли Андреас і Дзянь, піднімаючи Гудіні в гамівній сорочці, поверх якої все тіло обплетене ланцюгами, догори ногами на великому дерев’яному риштованні. Я не бачила, як він відпрацьовував цей трюк, і подумала, що це ще одна таємниця, яку конферансьє тримав при собі.

Щойно Гудіні підвісили, наче спійману рибу, яка звивалася на волосіні, Мефістофель тричі тупнув ногою, і навколо кожного виконавця здійнялися вогняні кільця. Це воно. Я впилася зубами в нижню губу, спостерігаючи за кожним виконавцем у пошуках будь-яких натяків на те, хто саме в цю мить може замишляти вбивство. Всі здавалися підозрілими. І майже кожен із них мав мотив. Моє серцебиття прискорилося: будь-якої миті...

— Сьогодні потрібен доброволець із глядачів, — Мефістофель ходив від одного кінця сцени до іншого, прикриваючи очі рукою в рукавичці від полум’я та палючого світла. — Хто серед вас достатньо відважний, щоб стати перед лицарськими лезами люті? Кому стане мужності зазирнути в магічне баварське дзеркало й побачити своє майбутнє?

Публіка, здавалося, затамувала дихання; ніхто не поворухнувся, побоюючись, що його викличуть на сцену. Усвідомлення яскраво спалахнуло. Ось ще одна причина, чому Мефістофель попросив мене взяти участь у фіналі: саме такої реакції публіки він боявся. Після першого вбивства він придбав свого роду страховку для карнавалу. Шоу мало тривати, і за участі глядачів зокрема, дарма що навіть це також ілюзія.

Я повільно підвелася, моя вечірня сукня в червоно-чорну смужку раптом здалася мені на два розміри меншою, ніж треба.

— Одрі Роуз, зачекай, — голос Томаса був тихим і настирливим. — Не треба. Щось не так... де конторціоніст?

Я вказала жестом на стелю, коли Кассі перестрибувала з однієї трапеції на іншу, і я знала, що Себастьян чекає сигналу, щоб приєднатися до неї в польоті.

— Ви! — Мефістофель зістрибнув зі сцени, крила його плаща страхітливо розправилися. Глядачі за найближчим столиком швидко схопилися з місць і кинулися до дверей, ухиляючись від чумних лікарів, які продовжували вальсувати під ті самі дві композиції, що повторювалися. Очевидно, костюми справді застрашливі, й раптовий рух конферансьє не допоміг вгамувати їхні побоювання. — Ходімо, мила леді, — простягнув він руку, — подивимося, що доля приготувала для вас цього вечора.

Я злегка стиснула плече Томаса і прийняла руку конферансьє. Щойно ми опинилися на сцені, чекаючи, поки викотять дошку-мішень, мене остаточно охопило відчуття серйозності вечора. Хтось або ось-ось помре, або чиєсь тіло виставлять на загальний огляд. Я була майже певна цього. Жоден із цих варіантів розвитку подій небажаний, особливо якби постраждала моя кузина.

Або якби цим кимось стала я.

Я витерла долоні об перед ліфа. Софіти гарячіші, ніж я думала. Або, можливо, стояти перед натовпом — хай навіть це лише дещиця від того, що було на початку тижня — страшніше, ніж я собі уявляла.

Я ледь помітно, мигцем переводила погляд із лез Дзяня, які виблискували щоразу, коли він ними розмахував, на Анішу, що плювалася вогнем, і на Гудіні, який уже наполовину звільнився від пут. Він вирветься з цих нових оков і створить ще одну легендарну історію про себе. Андреас у повноцінному костюмі чумного лікаря стояв перед дзеркалом, ніби на сторожі майбутнього. Все, що мені потрібно зробити, це підійти до мішені, й справжній фінал розпочнеться. Я сподівалася, що це не виявиться моїм передсмертним маршем.

— Леді та джентльмени, — проспівав Мефістофель, — нехай хаос... розпочнеться!

Феєрверки вибухнули по кутках залу, немов фонтани іскристої води. Можливо, це не найкраща задумка, зважаючи на те, що всі й без того на нервах. Одна жінка впала на стіл, розмазавши омара і соус по грудях. Інший чоловік так стрімко скочив з місця, що впав. Чумні лікарі, які перебували поблизу допомогли їм, і це, либонь, налякало іх дужче, ніж гучний шум.

Навіть посеред галасливої юрби Томас, як завжди, привернув мою увагу; його гострий погляд прикипів до чогось позаду мене, брови зійшлися. Я напівобернулася, але побачила лише дзеркало. За ним ніхто не чаївся. Жодних повішених, підпалених чи утоплених тіл. Воно було таким самим, як і завжди, за винятком того, що здавалося, ніби конферансьє нарешті переконав Андреаса трохи його помити.

— Міс Водсворт? — прошепотів Мефістофель. — Вже час.

Я глибоко вдихнула і пробралася крізь кільця вогню, поки не опинилася перед дошкою-мішенню Дзяня. На ній був намальований жіночий силует, що давав глядачам натяк на те, що має відбутися. Я потягнулася по пов’язку на очі, але Дзянь одним ривком голови зупинив мене.

— Не сьогодні. На, візьми, — він простягнув мені яблуко, його глузлива усмішка пом’якшилася до чогось майже схожого на повагу, коли я взяла його без жодного тремтіння в руках. — Поклади це на голову. І не рухайся.

Я важко ковтнула, очі металися по салону в пошуках окрушини сили. Кивка підтримки. Що мені потрібно, то це мій найкращий друг. От тільки Томаса ніде не видно.

—Я...

— Міс Водсворт, — сказав Мефістофель, на мить взявши мою руку в свою і стиснув її, щоб заспокоїти, — будьте мужньою.

Думки рухалися швидше, ніж одягнені в срібло ходулісти, які щойно увійшли в кімнату, крутячи чашки на паличках. Щоб Томас пішов...

Я дісталася дошки й поклала криваво-червоне яблуко собі на голову, заледве думаючи про свою безпеку. Ліза! Томас, мабуть, щось второпав щодо моєї кузини, або ж надто розізлився, щоб сидіти й дивитися, як я виступаю на сцені? Або ж він турбувався, що ми з Мефістофелем могли репетирувати власний номер, і ця думка викликала в нього огиду.

Дзянь гримав команди до глядачів, але все, що я відчувала, — це жар від ламп, звук потріскування полум’я, що майже заглушав струнний секстет, який переходив до наступної мелодії, і загальну какофонію, яка дзвеніла мені у вухах і в грудях. Між лопатками прокотилася намистинка поту. Щось було не так.

Я невидюще втупилася в жилет Дзяня: він був незвичним як для «Карнавалу місячного сяйва». Зшитий із тканини із зображенням чарівного лісу з казки, лози, дерев і сузір'їв. Я бачила її раніше...

Ніж пролетів у повітрі, встромившись біля мого вуха. Ще один швидко пішов за ним, глибоко врізавшись у дерево з другого боку. Мій пульс ревів. Щось я упустила. Щось, що привернуло увагу Томаса. Мій макіяж ось-ось потече з обличчя під палючими софітами. Ще один ніж всадився біля мого черепа. Томас вглядався був у дзеркало, але Андреас не міг бути тим, хто викрав мою кузину і відсік їй палець. Він же просто тут, робить фокуси із картами разом із тепер уже звільненим Гудіні.

Яблучна м’якоть розбризкалася навколо мене, липкий і солодкий сік стікав обличчям на шию. Натовп схопився на ноги, зводячи долоні докупи. Лицар знову засліпив їх своїми клинками. Одначе я не могла зосередитися на тому, що відбувалося тут і зараз. Андреас підняв маску чумного лікаря і відпив швидкий ковток води. Дзянь повільно, розважливо вклонився, не зводячи погляду з моїх очей. Кассі усміхнулася згори, її маска виблискувала, як лезо. Я важко ковтнула, попливши увагою до Аніші, яка розмахувала двома вогненними мотузками, а потім метнула їх небезпечно близько до місця, де стояла я. Кожен із них був прекрасним і водночас смертоносним. І, можливо, всі вони винні.

Я спіткнулася об сцену, думки кружляли над підказками, як вороння над тушею, коли чиясь рука опустилася мені на плечі і потягнула мене до себе.

— Все гаразд, міс Водсворт? — запитав Мефістофель. — Якщо ви не усміхнетеся і не вклонитеся, то налякаєте публіку.

Я вже збиралася підкоритися, коли мені нарешті сяйнуло усвідомлення.

— Вкрадена тканина...

— Пізніше, — сказав Мефістофель. — Будь ласка, вклоніться і сядьте на місце.

— Ні, — прошепотіла я. — Дзянь — убивця. Ми повинні забрати його зі сцени. Негайно.

— Що?

— Дзянь — убивця! — я ледь не закричала.

На іншому кінці сцени Дзянь схилив голову набік, обертаючи ніж в одній руці, як хтось міг би вертіти пістолет.

— Що ти тільки-но сказала?

З-поза його спини виринув ряд танцівниць канкану, що високо закидали ноги, у спідницях кольорів кіноварі, шартрезу і кобальту — єдині спалахи кольору в палітрі місячного сяйва. І в цей момент вони помітно ускладнювали Дзяню шлях до мене. Він пробирався через лінію танцівниць, ухиляючись від їхніх махів ногами, із суворим поглядом.

— Ти не маєш жодних доказів для цього звинувачення, чи не так? — вимагав Дзянь.

Мефістофель якимось чином спромігся затягнути нас за танцівниць та їхні об’ємні спідниці, ніби передбачав це і хотів, приховати цю сцену від глядацьких очей.

— Та тканина, що на тобі? Її вкрали кілька днів тому, — сказала я, киваючи на його жилет. — Ми вважаємо, що той, хто зробив це, — вбивця. І ось ти тут, в одязі з цієї тканини перед усіма глядачами. Сьогодні твій великий фінал, чи не так?

Дзянь втупився в жилет, кліпаючи очима, наче тільки-но помітив його.

— Це подарунок.

— Подарунок від кого? — перепитала я, не будучи впевненою, хоча обрізу, що спалахнула в його очах, важко було не помітити.

Він зиркнув на Мефістофеля, коли танцівниці відступили за завісу.

— Від...

— Леді та джентльмени, — пролунав уривчастий голос в обідньому салоні. — Будь ласка, зверніть увагу на наш найграндіозніший на сьогодні номер! Дозвольте представити вам... Повішеного!

Ми з Мефістофелем і Дзянем втупилися одне в одного, наші обличчя стали масками жаху, як раптом усі вогні в залі згасли.

РОЗДІЛ 39

ЗАХОПЛИВЕ ВИДОВИЩЕ

ОБІДНІЙ САЛОН

КПС «ЕТРУРІЯ»

8 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Прожектор спалахнув майже в кінці сцени, осяваючи тінистий закуток примарним біло-блакитним світлом. Поруч зі старим дзеркалом, яке ні з чим не сплутати, поволі хитався у зашморгу доктор Арден. Його очі вирячилися, а чорний язик висунувся з широко розкритих губ. Ліва рука відрізана по лікоть. Усі звуки в залі вщухли, навіть скорботні скрипки верескнули й замовкли при цьому видовищі. Однак мою увагу привернуло щось значно гірше, і кров застигла в жилах від неможливості того, що було переді мною.

Томас сидів перед магічним дзеркалом із зав’язаними очима та зашморгом на шиї, руки зв’язані за спиною. Ворожбит, мабуть, заманив його на сцену: справа не така вже складна, зважаючи на те, як сильно Томас хотів долучитися до мене у фіналі.

— Якщо хтось поворухнеться, — тихо промовив Андреас, його голос лунав з якогось механічного пристрою, — цей юнак помре.

Мефістофель посунувся поруч зі мною, але підняв руку, зупиняючи артистів, щоб ті утрималися від різких рухів. Я озирнулася на Дзяня і ножі, які він досі тримав. Його щелепа була стиснута, він дивився тільки на свого друга. Я не знала, чи він причетний, але, судячи з виразу повної й абсолютної зради на його обличчі, впевнена, що жилет йому подарував Андреас.

— Ти, — гаркнув Андреас на Анішу, — повільно загаси полум’я, — вогнековтачка зиркнула на Мефістофеля широко розплющеними очима. — Він тут не командир! Роби, як я кажу, або вб’ю його зараз.

Цього разу Аніша не вагалася — ступила вперед, зануривши смолоскипи у відра з водою, і шипіння вогню, що зустрічався з парою, було єдиним звуком у кімнаті. Окрім гупання мого серця.

— Ножі. Кинь їх зі сцени, тримаючи за леза. Негайно.

Дзянь мовчки виконав команду, поки Андреас з настороженим виразом обличчя стояв позаду Томаса, тримаючи зашморг на шиї мого друга. Я хотіла ступити крок у їхньому напрямку, але змусила себе підкоритися його застереженню. Маю зберігати спокій, думати. Або я витягну Томаса з цього становища, або загину, намагаючись це зробити. Іншого виходу немає.

— Андреасе... — я повільно сказала. — Будь ласка, відпустіть Томаса. Він не зробив нічого поганого.

— Ми збираємося розпочати ворожіння про майбутнє містера Кресвела, міс Водсворт. Доля обирає свою мішень, — відповів Андреас. — Деякі люди вірять у магічне дзеркало. Воно покаже йому його суджену. Він вірить у красу істинного, небесами призначеного кохання. Як і я колись.

Я намагалася зберігати рівний голос, щоб тримати ситуацію під контролем. Краєм ока бачила, як гості соваються на місцях, і сподівалася, що це не розлютить Андреаса. У нього побіліли кісточки пальців.

— Майбутнє Томаса, безумовно, світліше без дзеркала. Якщо ви його відпустите, ми зможемо вам допомогти. Упевнена: для ваших вчинків були дуже вагомі причини. Все, що вам потрібно зробити, це відпустити Томаса, і ми зможемо це обговорити.

Він швидко, жорстко похитав головою.

— Боюся, не можу цього зробити, міс Водсворт. Він хоче знати свою долю, і я покажу йому її.

Томас видав придушений звук, а його пальці марно смикали за пута на зап’ястках.

— Я вже знаю його долю, — майже з благанням сказала я. — Ми з ним будемо щасливо жити в селі. Він матиме свою лабораторію, а я — свою. Ми... — я змахнула сльози, злячись на себе за те, що дозволила почуттям взяти гору над собою. — Андреасе, будь ласка, зупинись. Я... я кохаю його.

— Ні, — він витягнув руку. — Ти на нього не заслуговуєш, бігаєш навколо конферансьє, нехтуючи його коханням. Чарівне дзеркало покаже йому іншу долю, вільну від болю. Тож сядь і дивись виставу.

— Досить, Андреасе, — Мефістофель підійшов до мене. Я чітко прочитала паніку в його виразі обличчя, хоча в голосі чулися знайомі нотки владності. — Опусти зашморг. Капітан і його люди вже вирушили сюди. Обідній салон замкнено, і звідси нікуди не втекти. Члени екіпажу стоять на варті зовні — ми зробили це як запобіжний захід.

— Втекти? — Андреас пирхнув, міцніше стискаючи пута Томаса. Якщо він потягне ще сильніше, Томас помре. Я стиснула кулаки. — Я ніколи й не думав, що зможу втекти від цього, пане конферансьє.

Томас, губи якого почали синіти, зробив різкий рух, щоб встати, і Андреас звалив його на землю, блискаючи очима, ніби він міг би здолати всіх нас одразу і перемогти. Я кинулася вперед, але Мефістофель схопив мене ззаду за спідниці, утримуючи на місці і, ймовірно, врятувавши Томасові життя.

— У вас є два шляхи, — сказав Андреас, — або ви вирішите це по-людськи і з гідністю, або я буду змушений зробити це набагато важче і болючіше.

— Де Ліза? — запитала я, сподіваючись відволікти його. — Вона жива?

Він глянув на мене незбагненно холодними очима.

— Поки що, — відповів він.

Це було слабкою втіхою, але все ж краще, ніж якби вона була мертва. Він знову зосередився на зашморгу, затягуючи його трохи тугіше. Томас захрипів, і я мало не зомліла.

— Я знаю, чому ви вбили тих жінок, — закричала я, не зважаючи на зойки присутніх. Я майже про них забула. — Помста. Правильно? Ви казали, що Лізель продавала троянди. Лорд Креншоу зробив їй комплімент, а леді Креншоу брехливо звинуватила її в крадіжці. Просто з ревнощів, — проста історія про зруйноване кохання, що обернулося смертю. — Креншоу. Прескотти. Вони змовилися, щоб кинути Лізель до в’язниці, хіба ні?

Я заплющила очі. Раптом у мою голову увірвався новий образ. Почувалася наче Томас Кресвел, який знову проник у свідомість убивці. Побачила дівчину з приємною усмішкою і добрими очима. Дівчину, яка не мала багато, але взяла все від свого простого життя. Дівчину, яка полонила серце юнака, що стояв перед нами.

— Лорд Креншоу заарештував вашу наречену, вірно? — запитала я, наважившись ступити крок ближче. Андреас не відповів. — Містер Прескотт — головний суддя, який виніс їй вирок без справедливого судового розгляду, — я похитала головою. — Умови утримання у в’язницях жахливі. Ваша наречена там захворіла. Її хвороба була виліковна, але доктор Арден відмовився доглядати за нею у виправній тюрмі.

— Усе почалося з тої огидної жінки, — Андреас стиснув зуби так сильно, що майже прогарчав слова. — Вона зізналася якраз перед тим, як випити отруту, яку я залишив. Сказала, що не може жити з тим, що сталося з її дочкою. Вона переплатила за квіти, хоча Лізель намагалася відмовитися, — його обличчя стало холоднішим, ніж зимове море, що лопотить об корабель. — Її чоловік влаштував їй допит щодо зниклих грошей, і вона заявила, що це, напевно, та злодійкувата квіткарка вкрала їх. Та, що з кумедним акцентом. Леді Креншоу знала, як її чоловік відреагує: у нього, виявляється, є звичка запроторювати людей, — Андреас перевів лютий погляд у мій бік, і його хватка ослабла. — Вони вбили її. Всі вони, — м’яз на його щелепі сіпнувся. — Вони забрали у мене мою кохану, тож натомість я забрав те, що було найдорожче для них. Око за око. Я не зупинюся, поки вони не скуштують із криниці відчаю, в якій я тону вже останні кілька місяців.

Шляхетна родина. Лікар. Головний суддя. Шістка бубнів. Туз пік. П’ятірка чирв. Туз треф. їхні ролі розподілені. Сімка мечів, Зірка — покарання, що відповідають їхнім злочинам. Історія про ревнощі, кохання, втрату, зраду і помсту.

Він міцніше затягнув зашморг на шиї Томаса, а в мене виникло фантомне відчуття, ніби це мені бракує повітря. Мій світ, здавалося, на межі загибелі.

— Кожен із них убив її. Руки всіх їх брудні, заплямовані кров’ю. У цьому ділі всі бруднять руки, чи не так, начальнику? Ти мене цьому навчив. Навіть ти мене зрадив. Ти відправив мене по квіти того дня. Якби не ти, я не зустрів б Лізель, і вона була б жива в Баварії. Цей клятий карнавал мусить згоріти. А після цієї подорожі? Після цього, я не думаю, що навіть ти зможеш оговтатися, Мефістофелю. Але я дякую тобі за ті гроші, без них нічого з цього не було б можливим.

— Гроші? — перепитала я, дивлячись між ними. — Які гроші?

Андреас подивився на мене, примруживши очі.

— Я домовився, щоб усі вони отримали оплачений проїзд першим класом на цьому кораблі. Нашому славному конферансьє було так шкода Лізель, що він погодився дати мені кругленьку суму на її могильний пам’ятник. Оскільки вона вже мертва, я подумав, що він не заперечуватиме, якщо я використаю ці гроші, щоб помститися за неї. Бачиш? — сказав він, на мить відпускаючи зашморг. — Мої руки тепер брудні, начальнику.

— Ох, Андреасе, — Мефістофель повільно похитав головою. — Я ніколи не мав на увазі... це не суть моєї історії. Я говорив про те, що найкраща помста — це добре життя. А бруднити руки — це іносказання. Не буквально. Мої руки зазвичай вкриті мастилом від конструювання нових механізмів. А не кров’ю невинних.

— «Невинних»? Ти що, не слухав? Ніхто з них не був невинний! — Андреас похитав головою. —

У якому світі я міг би жити, після того, як вони вбили моє кохання? Єдине, що мене тримає, — це думка про помсту, щоб змусити цих людей заплатити. Мої руки не більш заплямовані, ніж руки тих, кого суспільство вважає порядними. Скільки ще людей вони вбили, і попри це досі залишаються на волі? Скільки життів зруйновано через їхні примхи?

З юрби піднявся шепіт. Поки Томас ледве дихав, я знову забула, що глядачі спостерігають за кожною миттю. Я зосередилася на двох речах: рівномірному ритмі бойового барабану мого серця та усвідомленні того, що я пройду тисячу битв і помру в тисячі різних способів, перш ніж дозволю, щоб моєму коханню заподіяли якусь шкоду. Андреас незабаром розкриє своє видовищне видовище, особливо тепер, коли весь його план оголився.

— Але... ви ж не вбили цих чоловіків, — сказала я, підбираючись ближче. — Ви вбили їхніх дочок і місіс Прескотг.

Андреас ледь кинув погляд у мій бік.

— Я вдарив їх там, де це завдає найбільшої шкоди. Коли кожен із цих чоловіків втратить усе, що коли-небудь любив, ось тоді справедливість переможе. Залишити Прескотта і лорда Креншоу живими — це найкраща форма тортур для них. Нехай доживають свої дні в стражданнях. Так, як вони змусили мене.

— Не можна брати правосуддя у власні руки, — сказав Мефістофель. — Ти повинен був розповісти про це детективам-інспекторам.

Андреас пирхнув.

— Якщо ти віриш, що вони розслідуватимуть смерть бідної, хворої квіткарки з нетрів і посадять за ґрати багатіїв, які її вбили, то ти такий самий поганець, як і вони. Правосуддя справедливе лише для сильних світу цього, а це не зовсім правосуддя, чи не так?

Очі Томаса закотилися, і він почав непритомніти. Публіка зойкнула, і я мимоволі ступила крок уперед, утім зупинилася за командою Андреаса, згораючи від болю і відчаю.

Я закричала, коли Андреас відпустив зашморг, та моє полегшення було недовгим: у яскравому світлі зблиснув його ніж. Хтось заверещав позаду нас, але я перестала зважати на будь-що, зосередившись лише на лезі. Він швидко витягнув нову зброю з чобота, не зводячи очей із Томаса, який скількимога намагався вдихнути повітря. Він збирався вбити Томаса, а потім зробити те саме зі мною і Мефістофелем у якості свого гранд-фіналу.

Тихий посвист із кроков привернув мою увагу; я глянула на понівечене тіло доктора Ардена, що гойдалося на мотузці, й побачила Кассі та Себастьяна, які стояли біля трапецій. Вони вказували на Андреаса і велику сумку з чимось, що вони тримали в руках, натякаючи на свій план. Ми з Мефістофелем не лишилися б самі, якби спробували напасти. Найімовірніше ми впоралися б з Андреасом, перш ніж він завдасть нам справжньої шкоди, або ж Кассі з Себастьяном скинули б мішок і знешкодили б його, але Томас...

Зойки та стогони гостей за столами, поступово стихаючи, збилися в один тремтливий пульс — биття мого серця — єдиний ритм, що гнав мене вперед Андреас збирався вбити Томаса просто на моїх очах. Він бачив у ньому лишень ще одного багатого аристократа, ще одну погрішність у зламаному світоустрої.

Я ніколи не дозволила б Кресвелу стати ще одним елементом у його збоченому фіналі.

На мить ми всі завмерли від страхітливої картини: Андреас відкинув ногу назад і штовхнув Томаса через пів сцени. Я знала, що він давав собі простір, щоб похизуватися навичками володіння ножем. Моє тіло ніби занурили в лід, а потім відразу ж підпалили. У цю мить, спостерігаючи, як Томас похитується і падає на коліна, я з моторошною ясністю збагнула, через що пройшов Андреас, коли спостерігав за безневинною смертю Лізель.

Не існувало світу, в якому я хотіла б жити без Томаса Кресвела. Хай як складалися б обставини, я буду боротися за нього до останнього подиху. Навіть після смерті я не припинила би переслідувати тих, хто загрожує моїй родині. А Томас уже майже нею став. Він був моїм: я обрала його так само, як він обрав мене, і я захищатиму його всім, що маю. Наша дружба спалахнула і палала чимось потужним і неприборканим. Чимось, у чому я в якийсь момент мала дурість сумніватися.

— Ні! — навколо мене лунали лемент і вереск, і я могла б заприсягтися, що почула, як артисти кинулися на свого друга. Мішок із смолою промахнувся повз ціль і розбився на сцені, порошок злетів хмарою, наче це був один із димових виходів Мефістофеля.

Андреас підняв ножа: я знала, що він метне його в груди Томаса. Він тренувався з Дзянем увесь тиждень, і його приціл став страхітливо точним.

Я не думала. Це було зайве. Потрібно просто діяти. Я весь тиждень практикувала спритність рук, гадки не маючи, що застосую цю тактику саме цієї миті. Моє тіло рухалося без жодних роздумів.

Схопивши пристебнутий на ремені під спідницями скальпель, я жбурнула його з усієї сили і швидкості, на яку була здатна. Не цілилася — не було сенсу, адже не володіла навичками Дзяня. Я не поцілила б у рухому мішень. Але розбити дорогоцінне дзеркало — це означало б завдати найпотужнішого удару. Так само, як убивство дружин і дочок його ворогів завдавало найбільшого болю близьким.

Дзенькіт розбитого скла відвернув увагу на мить, на яку сподівалася, мить, яку я використала зі своєю метою, як будь-яка гідна чарівниця, що знається на трюках.

Андреас заволав гортанно, божевільно. Я забрала останнє, що залишилося від його Лізель на цій землі. Мефістофель проверещав моє ім’я, либонь, застерігаючи мене, але я вже знала про небезпеку, поки він кинувся на ворожбита, збиваючи його з ніг. Я не закричала, коли врізалася в Томаса, обійнявши його, збивши нас обох на землю. 1 не видала жодного звуку, коли ніж Андреаса встромився глибоко в мою плоть.

Він влучив саме туди, куди я собі уявляла. Тієї миті я відчула похмуру перемогу. Я виступила проти монстра і захистила того, кого кохаю, відкинувши сумніви. Спочатку болю взагалі не було, і я наївно повірила, що лезо не зачепило нічого життєво важливого. Що ми з Томасом виберемося з цього кошмару цілими і неушкодженими. Що ми вдвох доживемо наші дні в селі, саме так, як я і сказала. Що я витрачу стільки часу, скільки буде потрібно, щоб виправити все між нами, щоб повернути його кохання і довести своє.

Але ця блаженна віра тривала недовго. За мить мене пронизало гостре, пекуче відчуття, вирвавши крик із глибини єства. Звук більше схожий на тваринний, ніж на людський, і я навіть не підозрювала, що можу видавати такі жахливі, дикі звуки. Сльози текли по моєму обличчю і потрапляли мені в рот, солоні й теплі.

— Томасе! — усе стало гарячим і липким, хоча моє тіло бив озноб. Криваві пальці стиснули мої. — Томасе, — повторила я тихіше.

— Водсворт, — голос Томаса був напружений, — залишайся тут. Залишайся тут зі мною.

— Я... нікуди... не піду... — у цілому світі не було місця, де я воліла б опинитися. Хоча якась часточка мене, попри пекельний біль у нозі, переймалася тим, що сказала, либонь, ще одну брехню... що, хочу я того чи ні, можу все-таки покинути Томаса Кресвела. Я хотіла чи то плакати, чи сміятися, але біль був нестерпний. На щастя, темрява почала огортати мене, тамуючи його.

Крізь пульсівну чорноту, що оволодівала мною, я усвідомлювала, що помираю. Те тепле відчуття, що стікало по моїй панчосі, було кров’ю. І її було дуже багато. Занадто багато для живої людини.

— Томасе... — мій голос був майже шепотом, але він почув мене. Міцніше стиснув мою руку і нахилився до мене. — Не покидай мене.

— Ніколи, — щось капнуло мені на обличчя, але я була занадто втомлена, щоб розплющити очі. Голова здавалася важкою, наче я надто швидко випила забагато шампанського, і маленькі білі зірки скупчувалися по краях мого зору. Що більше тепла оточувало мене, то холоднішим ставало моє тіло.

Здавалося солодкою справедливістю, що моє життя закінчиться від удару лезом.

— Водсворт... — голос Томаса лунав так, ніби хтось приставив йому ніж до горла, але небезпека мусила ж минути. Ця думка заспокоювала мене, коли я поринула в сон. Рука поплескала мене по щоках, спочатку повільно, потім упевненіше. Мало б бути боляче, але я почувалася, ніби перебуваю десь далеко. Починався прекрасний сон, в якому ми з Том асом вальсували в бальній залі, що нагадувала мені зірку. Все було білим і чистим, і пахло півоніями і магією.

— Одрі Роуз! Поглянь на мене, — обличчя Томаса з’явилося в полі зору, нависаючи над моїм. Лаявся, як диявол, але в цієї миті він, можливо, був ангелом, посланим, щоб вести мене кудись. Його губи, вже не сині, ворушилися, але звуки тонули у хвилях білого і чорного, що розбивалися навколо мого зору. Я втупилася в його розширені очі. Він живий. Він цілий. Смерть не здобула перемоги. Ця думка понесла мене далі в мирне небуття.

Слова зливалися, і незабаром я вже не могла слухати Томаса, так само, як і наказати своїй рані перестати кровити. Мій пульс був тихим рефреном, що сповільнювався з кожним ударом. Тілом вільно розтікалося тепло, забираючи мене все далі й далі до обітниці блаженного відпочинку. У мене тепер було два пульси, і вони воювали між собою. Один був у нозі, другий — у грудях. Обидва здавалися слабшими, що більше боролися. Але мені було байдуже; я хотіла зануритися в цю темряву і піддатися їй. Це набагато приємніше, ніж дикий біль, що вирує в тілі. Я хотіла знову поринути в той чудовий сон, де ми могли танцювати серед зірок.

Гуп. Гуп. Гуп.

Однієї миті був ейфорійний спокій, прийняття звільнення; наступної — тиск на ногу, важкий і незручний. Це вирвало мене зі стану безтурботності. Хотіла знову заволати, щоб припинити страждання, але була надто втомлена. Я звивалася від болю, кліпаючи очима на того, хто мене катував, але повіки ставали дедалі важчими, не бажаючи підкорятися, навіть коли звір агонії впивався в моє тіло знову і знову.

Тиск зростав, і мені нарешті вдалося заверещати, поки я не відчула смак крові в задній частині горла. Краєчком свідомості знала, що маю боротися так само жорстоко, маю намагатися вижити, хоча б для того, щоб відштовхнути людину, яка завдавала болю моїй нозі. Я зосередилася і примружилася, вдивляючись у темряву, що насувалася. Руки Томаса лещатами стискали моє голе стегно, сльози капали з його обличчя на моє. У мене склалося враження, що він вигукує накази комусь поруч, хоча я не чула їх і не була цього певна. Я надто зосередилася на його сльозах. Подумки простягнула руку, щоб витерти їх, хоча це, мабуть, був ще один сон.

«Я кохаю тебе», — думала я, опираючись чорноті. Більше за всі зірки у Всесвіті. У цьому житті й після нього. Я кохаю тебе.

Гуп. Гуп. Гуп.

Гуп.

Я щосили билася й лютувала, щоб востаннє поглянути на мого найдорожчого Томаса Кресвела, але темрява спустилася, наче мстива армія, і поневолила мене остаточно.

РОЗДІЛ 40

ПРОЩАННЯ

КОРАБЕЛЬНИЙ ЛАЗАРЕТ

КПС «ЕТРУРІЯ»

9 СІЧНЯ 1889 РОКУ

З вікна лилося світло, вириваючи мене зі сну. Чайки кричали одна до одної, а звідкись ззовні долинали приглушені голоси. Від різкого запаху антисептика мій шлунок скрутило, забираючи рештки спокою. Я кліпала, поки не позбулася розмитості. У полі зору з’явилися ліжка і маленькі столики — я в лазареті.

Я зойкнула, коли Томас подався вперед, і його стілець заскрипів від зміни положення. Я не помітила цього раніше, а тепер, коли дивилася на нього, він мав по-справжньому кепський вигляд. Темні кола залягли під очима, і обличчя блідіше, ніж я бачила в житті. У ньому було щось порожнє, від чого в мене на руках виступили сироти.

Цікаво, він що, побачив тут привида?

Він простягнув руку, стискаючи долоню, його очі були червоні.

— Я думав... — він стиснув мою руку міцніше. — Я думав, що втратив тебе назавжди, Водсворт. Що ти, в дідька лисого, собі думала?

Спогади поверталися уривками, хоча все здавалося надто туманним, щоб бути дійсністю.

— Що сталося?

Томас глибоко зітхнув.

— Крім того, що ти кинулася рятувати мене від вірної смерті? Зловила ніж, який опинився небезпечно близько до стегнової артерії? — він похитав головою, і на його обличчі не було жодних веселощів. — Лезо увійшло так глибоко, що застрягло в кістці, Одрі Роуз. Твій дядько зміг його видалити, поки Мефістофель і я тримали тебе, але ми не можемо бути певні, наскільки сильно постраждала кістка. Наразі ми не думаємо, що вона розколота.

Мене сіпнуло, неначе його розповідь дала моїй рані дозвіл знову завдавати болю.

— Звучить так, ніби ви всі у клопотах. Який сьогодні день?

— Ти була непритомна всього одну ніч. Ми прибули в Нью-Йорк, — Томас ліниво креслив кола на тильній стороні моєї долоні, його голос майже перейшов на шепіт. — Андреас у всьому зізнався.

— Навіть про тіло, знайдене в ящику? — запитала я. — Він пояснив, чому ця жертва відрізнялася від інших? — Томас смикав манжету на моєму халаті, не надто переконливо вдаючи, ніби не чує мене. — Томасе? Зі мною все гаразд. Тобі не треба ставитися до мене так, ніби я тепер із порцеляни.

— Це не через тебе, — він зітхнув. — Коли ми запитали Андреаса про цей злочин, він стверджував, що нічого не знає. Він на гауптвахті, поки за ним не прийдуть детективи-інспектори. Вони ще не знають, де він постане перед судом, оскільки більшість злочинів сталися в морі. Можливо, нам доведеться повернутися до Англії.

— Але чому він не зізнався в...

— Ми з твоїм дядьком вважаємо, що на борту міг бути другий душогуб, — сказав Томас. — Пасажири вже почали висаджуватися, тож якщо Андреас не скоював цього вбивства, тоді...

— Тоді ми щойно доставили в Америку вбивцю, якого надихнув на злочини Джек-Різник.

Ми обоє мовчали, дозволяючи тяжкості цієї ймовірності осісти навколо.

— Наразі, — зрештою сказав Томас, — будемо сподіватися, що ми помиляємося, і Андреас просто не хотів співпрацювати.

Я зустріла його погляд і кивнула. Здавалося, ми дозволимо собі ще одну напівправду наприкінці цієї подорожі.

— Це він украв тканину? — запитала я, згадавши про жилет Дзяня. — Чи це не пов’язаний злочин?

— Він зізнався в крадіжці; виявляється, коли він не вбиває з помсти, він дрібний злодій. Це стара звичка, яку він привіз із Баварії. Він раніше крав одяг у тих, кому передбачав майбутнє. Одна жінка впізнала зникле вбрання і заявила в поліцію, через що йому довелося виїхати і приєднатися до карнавалу.

— До речі про це, що з «Карнавалом місячного сяйва»? Як там Мефістофель і Гудіні?

— Вони обидва попросили переказати тобі прощання, — сказав Томас, і я помітила, що він уважно спостерігає за мною. — Мефістофель надсилає свої вибачення і два квитки на наступне шоу, безкоштовно. Він і Гудіні сказали, що ми не захочемо пропустити те, над чим вони працюють, це буде...

— Видовищно?

Томас пирхнув.

— Для їхнього ж блага, я сподіваюся, що так. Вони повинні знайти щось, щоб відвернути увагу від численних убивств, скоєних їхнім знаменитим

ворожбитом. Хоча, знаючи Мефісто, він знайде спосіб упоратися з цим. Ганебна слава вабить багатьох. Ми всі зачаровані макабричним. Либонь, через наші темні, збочені людські душі.

— Я рада, що все закінчилося, — сказала я. — Щиро сподіваюся, що сім’ї знайшли спокій.

Щось важливе промайнуло на краю думок, але мій розум досі був затуманений.

— Ліза! — я різко смикнулася вперед і тут же впала назад. Біль пронизав моє тіло, нагадуючи про те, наскільки сильно я поранена. — Де вона? З нею все гаразд? Будь ласка, скажи, що вона жива. Я не винесу цього.

Томас поправив мені подушки і ніжно притиснув мене до ліжка.

— З нею все гаразд. Андреас накачав її снодійним і тримав закованою у себе в кімнаті. Але вона відновлюється. Набагато швидше, ніж ти.

Я видихнула.

— Я не хвилююся за себе.

— А я хвилююся. Є ще дещо, що ти маєш знати... про своє поранення, — сказав він, повільно соваючись на сидінні, опустивши очі долу. — Ти зможеш ходити, хоча, не виключено, що завжди будеш накульгувати. Неможливо передбачити, як це загоїться.

Пекучий біль у нозі розгорівся, при нагадуванні про поранення. Шкутильгання. Для когось така новина може зруйнувати світ, але не для мене. У майбутньому я пересуватимуся не бальною залою, а тісною лабораторією. А трупам байдуже, наскільки граціозно я ходжу.

Для мого ж блага, потрібно підняти настрій. Все надто понуро, і байдуже, наскільки сильно я поранена, мені потрібне щось утішне, щоб зачепитися за нього. Я жива. Всі інші дрібниці з’ясуються згодом. Я усміхнулася до себе: справді звучу, як Мефістофель.

— Ціна кохання не дешева, — дражнилася я, — але воно того варте.

Томас різко підвівся, залишивши мої руки прагнути його тепла. Я переосмислила жарт, гадаючи, яка частина висловлювання його зачепила.

— Тобі слід відпочивати, — сказав він, уникаючи мого погляду. — Твій дядько скоро прийде обговорити плани на подорож. І я знаю, що Ліза сновигає туди-сюди біля дверей.

— Томасе... що...

— Відпочивай, Водсворт. Я скоро повернуся.

Я стиснула губи, не вірячи, що голос зможе приховати мою прикрість. Бачила, як Томас узяв капелюх і пальто і поспішив із кімнати, так, ніби мій вигляд зараз бентежив його. Я намагалася не сприймати це близько до серця, хоча кілька сльозинок все ж просочилися крізь зведену мною греблю. Скидалося на те, що Томас Кресвел зникає з мого життя разом із карнавалом.

Чиясь присутність у кімнаті висмикнула мене зі сну.

Я потерла очі, хоча навіть не намагалася сісти.

— Томасе?

— Ні, моя любонько. Це той, хто набагато красивіший. Ти помилилася, гадаю, через втрату крові.

Незважаючи на безодню болю, в якій я була, я всміхнулася.

— Томас сказав, що ти вже відбув із Гудіні.

— Так, ну, я був уже на пів дороги до доків і вирішив, що ти збожеволієш від бажання побачити мене, — Мефістофель обережно взяв мене за руки. Його руки на дотик були грубими і місцями мозолястими, що свідчило про те, як часто він працював ними. Він провів великим пальцем по моїх кісточках, і цей рух заспокоював. — Я не хотів, щоб ти так сумувала за мною, що це завадило б твоєму одужанню.

Я похитала головою.

— Завжди такий чарівник, — я спробувала перехилитися через край ліжка і сіпнулася. — Відкрий цю шухляду, будь ласка.

— Там же немає змії, яка чекає, щоб встромити в мене ікла, правда ж?

Я закотила очі.

— Як хочеш. Я не проти лишити твій перстень собі. За рубіни можна виручити кругленьку суму.

Я ніколи не бачила, щоб Мефістофель рухався так стрімко, навіть коли виконував свої вигадливі трюки. Він підняв каблучку, очі затуманилися, перш ніж він скліпнув сльози геть.

— Дякую.

— А як інакше тебе люди шантажуватимуть? Не міг же ти втекти без нього.

— Достоту, — він усміхнувся. — Обіцяєш трохи сумувати за мною?

— Можливо, я подумаю про тебе одного холодного, маркітного грудня, багато-багато років по тому.

— І? — запитав він з надією.

— І гадатиму, чи купаєшся ти у своїй масці.

Його смішок був темним і глибоким.

— Нема потреби гадати, моя мила. Я більш ніж готовий показати тобі все на власні очі. Ходімо до моїх покоїв чи до твоїх? — він подивився на мої пов’язки. — Можливо, нам варто відкласти наше побачення. Я не хотів би, щоб ти залила кров’ю весь цей костюм. Це погано для справи.

— Я сумуватиму за тобою, — сказала я, адже це правда. Щось, із чим я не стикалася вже дуже і дуже давно. Спритності рук було цікаво вчитися, але я не змогла довго задовольнятися цією роллю. В майбутньому я не хотіла пропонувати нічого, окрім чесності. Вдавання не тільки збило мене з пантелику, а й заледве не завдало Томасу безповоротної шкоди.

— Я знаю. Це мій одвічний хрест, що я такий неймовірно непереборний, — веселість покинула його очі, на зміну їй прийшло щось більш непевне. — Скажи мені... чи був у мене коли-небудь справжній шанс завоювати твою руку? Чи все, що було між нами, — брехня? Танці, сміх... безумовно, не все це удавання.

Я вглядалася в його темний погляд, серцебиття прискорилося, коли я змальовувала собі інше майбутнє. Те, в якому існувала б наука і свобода. Пристрасть і театральність. У тому майбутньому я могла би бути щасливою, більш ніж щасливою. Ми би використовували науку для створення неймовірних машин і магії, засліплюючи натовпи і здобуваючи славу. Я могла би мандрувати світом і ніколи не задовольнятися роллю, яку вважало б належною суспільство. Мефістофель став би чудовим чоловіком: ніколи не сковував би мене ланцюгами, хіба що для сцени. Я була би дуже вдоволена таким майбутнім. Я була би вільнішою, ніж акробати, які ширяють з однієї трапеції на іншу.

Але моє серце і душа завжди належатимуть іншому. Ми з Томасом — партнери в усіх сенсах. І хоча уявляти життя без магії та легких усмішок Ме-фістофеля трохи сумно, думати про світ без Томаса

Кресвела нестерпно. Я не могла піти від нього так само, як не могла відмовитися від свого серця і все ж жити.

Я нахилилася і притулилася губами до щоки Мефістофеля.

— В іншому світі або в іншому житті, я думаю, ми могли б робити разом дивовижні речі. Одного дня ти зробиш когось дуже щасливою, але ця людина не я. Мені шкода.

— Мені теж шкода, — я бачила, як його горло смикнулося, і стиснула його руку так сильно, як подужала. Він затримався на мить, потім звівся. — Я винайду щось інженерно геніальне і назву це на твою честь, моє втрачене кохання.

Я не могла стриматись від сміху, повного і дзвінкого.

— До побачення, Мефістофелю.

— Прошу, я Айден, — він підійшов до дверей і зупинився. — До нової зустрічі.

Томас непорушно стояв поруч зі мною, тримаючись руками в рукавичках за крижані перила, поки ми спостерігали, як пасажири сходять на берег. Усі вони, безперечно, мали що розповісти про злощасний корабель. Навіть Гудіні не уникнув би скандалу, хоча я впевнена, що зрештою з ним усе буде добре. Група поліціянтів пробиралася крізь натовп, прямуючи до гауптвахти, щоб забрати злочинця, якого газети прозвали Баварським Різником. Залишилося недовго. Мені перехопило подих, і я відчула несподіваний потяг притиснути руки до серця. Я не хотіла прощатися. Я жахалася цього.

— Я скоро буду знову з тобою, Водсворт. Ти навіть не помітиш, що мене немає.

Я втупилася в його профіль, серце глухо стугоніло. Він не дивився мені прямо в обличчя відтоді, як я прийняла ніж. Я знала, що театр із моєю спритністю слів спрацював надто добре, і я заслужила його гнів, але це було аж надто холодно, щоб витримати.

— І це все? Це все, що ти можеш сказати?

— Річ у тім, що я потрібен тут, у Нью-Йорку, як представник твого дядька, — він глибоко вдихнув, заякоривши погляд у людей, які досі виходили з корабля. Мені захотілося схопити його за пальто, трясти, поки він не буде змушений подивитися на мене. Але я тримала одну руку збоку, а другою міцно стискала позичений ціпок. Томас завжди щедро надавав мені свободу вибору. Тож і я не збиралася відбирати цю свободу в нього. Якщо він захоче залишитися тут, я не буду егоїстично благати. — Я приєднаюся до тебе, щойно зможу.

Я не зважала на сльозу, що котилася по щоці. Не хотіла розлучатися з ним ось так: коли він був таким холодним і далеким, як береги Англії. Ми занадто багато пережили. Хоча, можливо, річ була не в моєму вдаванні: можливо, він не міг бачити мене після поранення.

Либонь, моя скалічена нога була нагадуванням, як близько ми обоє підійшли до втрати життя. Може, я і усвідомила, від чого готова відмовитися, але це не означало, що він дійшов такого самого висновку.

Я зібрала переживання докупи, пишаючись тим, наскільки я тепер ними володію.

— Хіба ти не повинен сказати щось на кшталт: «Я страшенно сумуватиму за тобою, Водсворт. Ці наступні кілька тижнів будуть повільними тортурами, я певен». Або якийсь інший дотеп від Кресвела?

Він, зрештою, обернувся до мене, і в його очах уже не було звичного блиску пустощів.

— Звісно, я сумуватиму за тобою. Буде таке відчуття, ніби моє серце хірургічним шляхом виривають із грудей проти моєї волі, — він глибоко вдихнув. — Я волів би, щоб мене пронизали всіма мечами з арсеналу Дзяня. Але так буде краще для справи.

Він мав рацію. Звісно, мав. Справа мала бути на першому місці, але мені це не повинно подобатися. Я міцніше стиснула тростину. Усе своє життя я мріяла, щоб ґрати моєї позолоченої клітки зникли: все, чого я будь-коли хотіла, — це вирватися на волю. Обирати власний шлях. Спершу батько відпустив мене, а тепер, здавалося, і Томас робить те саме.

Свобода п’янила і лякала водночас. Тепер, коли вона в моєму хваті, мені хотілося запхати її назад. Я гадки не мала, що робити з нею і з собою.

— Тоді бажаю вам всього найкращого, містере Кресвел, — сказала я, не звертаючи уваги на безглуздість моїх формальних слів. — Ви маєте рацію. Нерозумно засмучуватися, коли ми незабаром знову зустрінемося.

Я чекала, що він ось-ось вирветься з цього холодного образу, надягне тепло прихильності до мене, але він залишався незворушним. Детектив прочистив горло позаду нас, руйнуючи наші останні миті разом. Я не знала, що мені робити: сміятися чи плакати. Лише вісім ночей тому ми стояли на цій самій прогулянковій палубі, обійнявшись, і цілувалися під зорями.

— Містере Кресвел? Ми забираємо тіла на берег. Нам потрібна ваша присутність дорогою до лікарні.

Томас рвучко кивнув.

— Звісно. Я до ваших послуг.

Детектив підняв капелюх на знак поваги до мене і зник на кораблі. Моє серце шалено калатало, а нога боліла. Це та сама мить, якої я жахалася від часів справи Різника. Я прощаюся із містером Томасом Кресвелом. Здавалося, на землі більше не залишилося кисню, щоб підтримувати мене. Вдихала знову і знову, проклинаючи корсет за його занадто модну вузькість. Я в порядку. Все гаразд.

Ох і брехуха ж я! Нічого не гаразд.

Томас втупився у двері, які мали вивести його на шлях, відмінний від мого. Вперше за багато місяців ми не будемо шукати пригод разом. Я вже відчувала його відсутність так, наче від мене відрізали частину, і моє тіло досі прагнуло повернути втрачений шматок. Я була цілісною сама по собі. Мені не потрібна інша людина, щоб доповнити мене, і все ж те, як ми розлучалися, змушувало мене почуватися зле. Це неправильно, але я не знала, як це виправити. Можливо, кінцевий урок відпускання — прийняття того, що перебуває поза межами нашої влади. Я могла тільки зробити все можливе зі свого боку; решта була за Томасом — зустріне він мене на півдорозі чи ні.

Він повільно обернувся до мене із стиснутими щелепами.

— Прощавайте, міс Водсворт. Це було надзвичайне задоволення. До нової зустрічі.

Я знехтувала схожістю з тим, як я розійшлася з Мефістофелем. Коли він попрощався, мені не здалося, що світ перестав обертатися навколо своєї осі. Томас підняв капелюха і пішов геть.

Подумки я кинулася за ним, схопила його за пальто і благала залишитися. Благала взяти мене з собою. Знехтувати наказом мого дядька зостатися тут і завершити справу в Нью-Йорку, і просто зараз одружитися зі мною в капличці. Бабуся живе неподалік — хоча, з огляду на те, що я не отримала відповіді на жоден із моїх листів, можливо, вона подорожує континентом, — і могла б стати дружкою на весіллі, хоча б, щоб насолити моєму батькові.

В реальності я просто стиснула губи і кивнула, спостерігаючи, як він іде геть, і хтозна, скільки ми будемо нарізно. Можливо, кілька тижнів. А може, і назавжди. Хоч що він обере, я прийму це. Хоч як як важко було, я знайду вихід. Він завмер, повернувшись до мене спиною, його пальці постукували по дверній рамі. Я затримала подих, очікуючи, що він пожартує або повернеться й обійме мене, але за мить він ступив крок уперед і зник на кораблі.