Втеча від Гудіні

— Це новий фокус Гудіні, який ви збиралися показати мені вчора ввечері? — я намагалася не показати полегшення, яке відчула через можливість продовжити пошуки на самоті: не була впевнена, що нас знову перервуть, якщо він нахилиться для поцілунку. — Які-небудь натяки на те, над чим працюєте?

Його усмішка була повною і широкою.

— Над чимось грандіозним.

Я пробиралася вниз, оминаючи лабіринти технічних приміщень із цілими сплетіннями металевих труб і агрегатів, помічаючи, що деякі частини корабля геть порожні порівняно з іншими. Однак тиша ніде не була цілковитою. Завжди можна було почути якийсь рух або відчути вібрацію пальцями рук, що торкалися стін, чи стопами ніг крізь підошви шовкових туфель. Корабель перебував у постійному русі, його двигуни пожирали енергію, видихаючи пару, а допоміжні вітрила широко розкривали крила, щоб приборкати вітер. Судно було подібне до металевого дракона, що летів низько над морем. Я відігнала ці думки й зосередилася на тому, що мене оточувало.

Ці вузькі коридори, якими користувався екіпаж, потайні й темні, вбудовані в серце «Етрурії». Двері розташовані досить рівномірно, ведучи до кают дня прислуги чи складських приміщень. Мої спідниці шаруділи так само голосно, як і кров, що пульсувала в жилах, коли я звернула в інший тьмяно освітлений коридор. Сподівалася нікого не зустріти: хоча капітан повідомив персонал про наше розслідування, не хотіла, щоб мене побачили.

Дзенькіт посуду і приглушені голоси розносилися коридором. Я поспішала далі, не зупиняючись, щоб прислухатися. Згідно із вказівками Мефістофеля я майже дійшла до кімнати, де зберігалися мечі. Раптом з-за рогу почулися кроки — неквапливі й впевнені. Той, хто йшов до мене, навряд чи належав до персоналу, адже члени екіпажу та обслуга завжди поспішали й метушилися. А це могло означати, що йде карнавальний артист.

Я роззирнулася навколо, серце мало не розривалося. Розглянувши кілька варіантів схованок, я кинулася до найближчих дверей. Смикнула ручку, але двері виявились замкнені. Я побігла до наступних, прислухаючись до кроків, що наближалися. Ще одні замкнені двері.

— Господи всемилостивий, — вилаялася я. Це ж треба, щоб так не щастило. Смикнула за ручку третіх дверей і заледве не впала на коліна в тріумфі, коли вони відчинилися. Тінь зігнулася за рогом, і якраз перед тим, як за нею з’явився її власник, я прослизнула в затемнену кімнату, зачинивши двері з ледь чутним клацанням.

«Кімната» — це перебільшення. Я мала щастя чи щиру напасть опинитися у крихітній, набитій реманентом комірчині. Держаки мітел і ще невідомо чого штрикали мені в спину, дряпали кінцівки і боролися, відвойовуючи собі місце. Я стояла геть нерухомо, молячись, щоб нічого не впало на землю. Гострий запах мийного засобу бив у ніс, до бійки долучалися порошинки пилу. Відро, наповнене рідиною, хлюпнулося через край, і в’яжучий розчин намочив моє взуття.

Я відчула, що ось-ось чхну, і присягнула всім святим, про яких коли-небудь чула, щоб позбутися цієї клятої штуки, перш ніж вона видасть моє місцеперебування. Тітка Амелія супила би брови, стверджуючи, що це прокляття грішниці, і якби я більше відвідувала служби, то запобігла би подібним речам.

Я стиснула губи, неначе тільки силою волі могла стримати чхання, а очі поколювали сльози. Хай би там хто йшов коридором, він сповільнився. Я притиснула вухо до дверей, прислухаючись. Хтось випробовував дверні ручки.

Я боролася з поривом вдаритися головою об метал. Чхання, здавалося, звільнило б мене від його неминучого приходу, дозволивши моїм плечам опуститися. Полегшення було недовгим. Перш ніж змогла стриматися, я чхнула, звук був гучним і безпомилковим.

— Gesundheit⁷.

Я почала дякувати, а потім застигла. Людина, від якої я ховалася, рвучко відчинила двері, зайшла всередину і так само рвучко їх зачинила. На мить я була приголомшена; комірка ледь вміщала мене, а тепер з...

— Кресвеле? Що, в ім’я королеви, ти робиш?

Хоча я не могла цього бачити, але присягаюся, що відчула його усмішку.

— Переслідую тебе в темних, занедбаних куточках, звісно. Що мені ще робити? Твій дядько оглядає відрізану кінцівку. Знову. Безрезультатно нанісши візит доктору Ардену, я зайшов до твоєї каюти, але Ліза сказала, що ти пішла гуляти палубою третього класу, — я відчула, як він стенув плечима. — Я намагався привернути твою увагу, але ти практично вибігла до сходового колодязя.

Я закотила очі.

— Не сказала б, що це найкраща твоя ідея.

— Хіба? — Перш ніж я встигла відповісти, він ніжно торкнувся губами до моїх. Жаринка бажання спалахнула полум’ям. Раптово бути наодинці з ним у темному, забутому місці стало набагато привабливіше. Я витіснила з голови майже-поцілунок із конферансьє. Ніщо не могло зрівнятися з цим. Мефістофель усього лише ілюзія. Томас справжній. — Бачиш? Це блискучий план.

Я зітхнула. Він мав рацію, але бажання поцілувати його і необхідність раціонально використовувати час — дві речі, які поки що мали існувати окремо. Крім того, ще було питання мого майже-поцілунку з Мефістофелем, яке нам треба обговорити. Зрештою. Томас, можливо, не так сильно прагнутиме крадених обіймів після того, як я розповім йому про це.

Я поклала руку йому на груди, зупиняючи поцілунки.

— Мечі Дзяня зберігаються в сусідній кімнаті. Сподіваюся, якщо вони були задіяні для скоєння вбивства, на них залишилися докази. Відрубана рука досить сильно порізана, на зброї мусили залишитися сліди. Якщо ми хочемо провести розслідування, треба поспішати. Невдовзі артисти розпочнуть репетицію до фіналу.

— Ти була зайнята сьогодні вранці, — Томас відчинив двері, потім потер руки. — Звідки ти знаєш, коли в них репетиція? Тобі вдалося одноосібно зачарувати карнавал?

Я відчула укол жалю. Хотіла розповісти йому про пригоду з конферансьє і про нашу паскудну угоду, але, щоб розкрити весь мій план, потрібен час. А часу нам страшенно бракувало. Замість того, щоб поговорити й відкрити бодай частину таємниць, я з награною скромністю усміхнулася.

— Можливо.

— Мечі, таємниці та вкрадені поцілунки, — його очі блиснули захватом. — Ти говориш мовою мого серця, Водсворт. Я дуже щасливий чоловік.

Я сподівалася, він віритиме в це навіть, коли я розповім про свої ранкові пригоди.

— Ходімо, Кресвеле. Нам треба дослідити камеру.

РОЗДІЛ 27

ТЕНЕТА ІЛЮЗІЙ

КАРНАВАЛЬНА КАМЕРА СХОВУ

КПС «ЕТРУРІЯ»

6 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Скрадаючись, ми з Томасом увійшли до камери схову. Не промовили жодного слова, навіть не дихали надто глибоко, доки не переконалися, що залишилися на самоті. Приміщення велике — фактично, як печера, — і пофарбоване в сталевий сірий колір бойового корабля. Лампочки Едісона, що звисали зі стелі, загуділи, коли Томас увімкнув їх.

Неможливо заперечувати, наскільки тут було моторошно. У клітках не ходили тварини, але могла заприсягтися, що відчувала на собі чиїсь погляди, коли повільно спускалася проходами зі складених у штабелі скринь різноманітних форм, розмірів і забарвлень. Я не бачила жодних ознак того, яка скриня належить якому виконавцю чи номеру, і була вдячна за опис, який дав мені Мефістофель. Якби не це, ми могли би провести решту нашої подорожі, відкриваючи кожну скриню.

— Ми шукаємо скриню кольору лазуриту з мозаїчними плитками, — прошепотіла я через плече. — Таких буде не одна, — Томас на мить замовк. Я повернулася, очікуючи знайти, що відвернуло його увагу, і здивувалася, побачивши, що він більше не слідує за мною. — Що таке?

Він обтрусив себе від усіх думок, що оволоділи ним.

— Озирнись навколо, Водсворт. Скрізь скрині на скринях.

Я непокоїлася, що недосипання зробило його трохи тупуватим.

— Так, це не зовсім несподівано у сховищі.

— Я маю на увазі, що є багато місць, щоб сховати докази... і тіла, — він провів рукою по найближчій скрині. Лакована чорна, така блискуча, що я майже бачила в ній наші відображення. — І це лише одна кімната. Уяви, скільки їх ще є на цьому кораблі. Якщо вбивця почав розчленовувати тіла, то йому не обов’язково викидати їх за борт. їх можна безпечно сховати, а потім позбутися дорогою до наступного пункту призначення, — він поплескав по боку скрині. — Тіла навіть не потрібно було би поміщати у великі скрині розміром з труну. Якщо по частинах, то вони могли б поміститися де завгодно. Можливо, зараз ми стоїмо на справдешньому кладовищі. Капітан стверджує, що верхні палуби ретельно обшукали, але ми ще не знайшли тіло, якому належить рука.

Озноб волочився кігтями по спині й по руках. Лампочка вгорі мерехтіла, приваблюючи моль-безбілетницю, яка раз по раз билася об світло. Мене не турбували трупи, турбували ті, хто їх створював.

— Поспішаймо. У нас не так багато часу.

Ми кинулися в один прохід, потім в інший, оглядаючи кожну скриню. В кінці одного широкого проходу я помітила досить великий вертикальний ящик, накритий темною тканиною. Він був набагато більшим за труну, либонь, удвічі більшим — це треба буде дослідити іншим разом.

— Нам слід розділитися, — сказала я. — Так ми швидше охопимо більшу територію.

Томас кивнув і рушив до проходу поруч зі мною. Я ненавиділа перебувати так далеко в кінці кімнати: звідси майже неможливо почути, якщо хтось увійшов. Хто завгодно міг причаїтися в одному з проходів, вичікуючи, щоб влаштувати пастку. Я саме почала проходити наступним рядом, коли Томас вигукнув.

— Здається, я знайшов його, — сказав він. — Ходи подивись.

Він схилився над довгою скринею. Вона була навіть красивішою, ніж я собі уявляла. Синій колір різко контрастував із плитками, які відблискували, як уламки люстерка. Я нахилилася, помітивши замки на кожному кінці. Потягнулася до шпильки, але зупинилася, коли Томас відкрив її з клацанням. Він упіймав мій погляд і всміхнувся.

— Мефістофель і Гудіні не єдині, хто володіє трюками. Бачила би ти, що я можу зробити з моїм...

— Міс Водсворт, — Мефістофель говорив із кінця проходу, відірвавши мене від Томаса. — Бачу, ви так за мною скучили, що привели дублера, — він повернувся до Томаса, насупившись. Його увага впала на відкриту скриню біля наших ніг. — Ця кімната закрита для сторонніх. Я просто хотів переконатися, що вона безпечно дісталася сюди.

— То це так ти дізналася, о котрій годині репетирують виконавці? — запитав Томас байдужим тоном. — Ти була з ним сьогодні вранці?

Мій голос раптом ніби зник. Я облизала губи, серцебиття прискорилося.

— Так...

— Завжди треба поважати вибір леді, — Мефістофель посміхнувся. — Ви можете вже йти, містере Кресвеле. Я проведу нашу леді назад до її каюти досить скоро.

Томас був взірцем стриманості, адже знехтував конферансьє і натомість зустрівся зі мною поглядом. Я не хотіла, щоб він ішов, і не хотіла, щоб він знову відчував себе покинутим через конферансьє. Але якщо ми збиралися розкрити цей злочин, мені потрібно прислухатися до розуму і сподіватися, що моє серце витримає біль.

Опинившись між двома вогнями, я зробила те, що мусила зробити для більшого блага нашого розслідування.

Хоча мені було боляче, я ступила крок назустріч Мефістофелю. Сподівалася, що Томас виснує правду, але в його очах промайнув вираз болю. Він смикнув головою, що мало означати кивок. Моє серце вивернулося.

— Дуже добре. Закінчимо нашу розмову пізніше, Водсворт.

Він ще якусь мить дивився на конферансьє, а потім покрокував за двері з напруженими плечима і стиснутими руками. Я стояла непорушно, гадаючи, чи не змінила я щойно ненавмисно своє майбутнє. Доля мінлива істота.

— Як шкода, — сказав Мефістофель. — Ви розіб’єте йому серце. Хоча буде потішно спостерігати, як він поріжеться об лезо вашої нерішучості.

. Я порахувала до п’яти, сподіваючись прийти до тями.

— Справді? Хочете знати, що я про вас думаю?

— Просвітіть мене, — він кивнув. — Це має бути дотепно.

— Ви зарозумілий, брехливий і занадто високої думки про власну дотепність, — я на пальцях позначила кожну ваду. — Мені продовжувати?

Він звів брови докупи, маючи щиро спантеличений вигляд.

— Ви забули про найважливіші риси: вродливий і гарно вбраний. Коли ви востаннє бачили такий ошатний фрак?

— Ви недолугий.

— Я чесний, — він усміхнувся. — Вас просто дратує те, що вам-таки подобається моє товариство. Я змушую вас думати, розширюю ваші наукові теорії та ідеї. Я западаю вам у душу, і ви ненавидите це.

— Так, — погодилася я, кивнувши, — ви дійсно сидите мені в печінках. Дістаєте, як скальпелем.

— Що означає, я гладенький і холодний, як лезо, — Мефістофель стенув плечима. — Може, вип’ємо чаю і обговоримо інші мої привабливі якості? Чи відразу перейдемо до поцілунків? Мушу зізнатися, я марив нашим майже-поцілунком безперестанку. Наступного разу, коли побачу Гудіні, втоплю його. Хоча, можливо, ви знайшли собі інші способи розважитися. Віддам вам належне: Кресвел гарний, але я все одно його переплюну. Це через мій темний, задумливий погляд. Він також не може конкурувати з маскою.

— Серйозно? — я потерла скроні. — Ви найбільш навіжена людина, яку я зустрічала в житті.

— Ще одна велика честь, — він глибоко вклонився. — Упевнений, що містер Кресвел також буде роздратований цією заявою. Друге місце — це, ну, не перше, чи не так? Хоча це те, до чого йому доведеться звикнути, особливо що більше він буде поруч зі мною. Йому може знадобитися трохи ласки, щоб пережити це. Бідося. Треба буде подивитися, чи Ізабелла впорається з цим завданням. Вона вже кілька разів про нього згадувала.

Він дивився на мене, як яструб на майбутню здобич. Я мовчки порахувала до десяти, але нічого не сказала. Мефістофель намагався вирвати з мене правду. Але йому потрібно було зробити щось більше.

— Ви мене відволікаєте.

— Біда, яка спіткає майже кожну жінку і деяких чоловіків, яких я зустрічаю. — Гумор згас у його погляді, ніби раптово задули свічку. — Я попереджав, щоб вас тут не спіймали, чи ні? Ви уявляєте, які проблеми би це спричинило, якби... дідько.

Я зиркнула через плече, щоб побачити, що його так розлютило, що він почав лаятися. Андреас і Дзянь ішли проходом, нахиливши голови в тихій розмові. Дивно було бачити їх у звичайних штанях і сорочках — їхні блискучі костюми призначені лише для сцени.

Перш ніж я встигла усвідомити інші подробиці, Мефістофель поспішно обхопив мене рукою, притягнув до себе, а потім притиснув до моїх губ цнотливий поцілунок. Я почула скрегіт дерева об метал і зрозуміла, що конферансьє повільно повертає скриню з мечами на місце, використовуючи наш поцілунок як спритність рук.

Я заплющила очі й намагалася не думати, якими приємними були його губи: такими м'якими і ніжними, що так контрастували з його гострою на язик бундючністю. За мить Мефістофель відступив назад, його вираз обличчя поєднував у собі порочну насолоду з натяком на вибачення. Мені стало цікаво, чи мала я настільки ж переляканий і розгублений вигляд, як і думки, що проносилися в моїй голові.

Він обдарував артистів лінивою усмішкою, не прибираючи руку з моєї талії. І це було на краще, бо я не була впевнена, що не похитнуся, якщо він відступить. Він м’яко стиснув мою талію, попереджаючи.

— Трохи зарано для вас двох. Як бачите, я не очікував нікого тут найближчим часом. Чи то пак, ми нікого не очікували. Я проводив екскурсію для міс Водсворт.

— То ось чим ви займалися? — запитав Дзянь, не намагаючись приховати веселощі у голосі. — Екскурсія серед інвентаря? Б’юся об заклад, наступного разу ви будете оглядати туалети.

Мої щоки палали, але я не наважувалася йому суперечити. Дзянь перевів темний погляд на мене, і я могла лише здогадуватися, що він побачив. Ще одне нетямуще юне створіння, яке потрапило в тенета ілюзій Мефістофеля? Чи він оцінював мене як ще одну жертву, яку можна додати до його списку? Моя увага ковзнула на Андреаса, чиє обличчя було в червоних плямах, як і обличчя Лізи трохи раніше. Я не могла зрозуміти, чи йому соромно за мене, чи за непристойну виставу, яку ми з конферансьє влаштували. Можливо, він розчарований тим, що я знехтувала його ворожінням на таро і не трималася подалі від Мага.

— Беззмістовне красномовство, — Мефістофель взяв мене за руку, влаштувавши грандіозний спектакль, щоб вивести мене звідти. — Чекаю вас обох у салоні об одинадцятій. Сьогоднішня вистава потребує додаткових рук. І продовжуйте практикувати те, що я показав вам для фіналу. Ми повинні допомогти цим людям забути про вбивства і просто запам’ятати «Карнавал місячного сяйва».

Не сказавши більше нічого, ми залишили артистів забирати свої речі. Вийшовши в коридор, я замислилася, що кожен з цих молодиків міг бути вбивцею, якого ми шукаємо. Андреас здавався тихим і сором’язливим, але в гурті чудотворців це могло бути його прикриттям.

— Ну що? — запитав Мефістофель, коли ми вже були далеко в наступному коридорі. — Ви знайшли бодай щось вартісне, чи це була велетенським марнуванням часу? Не те, щоб наш поцілунок не був вартий неприємностей. Це було досить добре. Ви згодні?

— Залежить від того, належить це вам чи ні, — Томас з’явився з-за рогу, тримаючи в долоні перстень-печатку. Голова лева, оточена терням, з кривавими очами-рубінами. Він був дивовижний. І його поява, безумовно, приголомшила конферансьє; він застиг на місці. Я не вірила, що його реакція спричинена несподіваною появою мого друга. — Дивно, що ваш мечник тримав це у своїй скрині. Ще дивніше, що ви відправили міс Водсворт просто туди, а потім пішли за нею.

Мефістофель, здавалося, хотів повалити То-маса на землю, щоб забрати перстень, але зумів стриматися.

— Це ваш родинний герб, чи не так? Чи це ще одна вкрадена особистість, яку ви привласнили?

— Це моє, — пробурмотів він. — І я нічого не крав, містере Кресвел.

Я забрала свою долоню з руки Мефістофеля. Не питала, як Томас з’ясував, чий це перстень — знала: якщо він упевнений, то і я теж.

— Ви поклали свою печатку туди, щоб я її відшукала? Що за гру ви затіяли?

— Я можу грати роль лиходія, — тихо сказав він, — але це не робить мене таким. Можливо, вам варто запитати себе про це: якщо не я, то хто? Хто ще хотів би кинути на мене тінь підозри? Кому вигідно, щоб карнавал опинився під пильною увагою? — Він похитав головою, світло відбилося від маски. — Складаючи думку про людину до того, як познайомитися з нею ближче, ви стаєте вразливими до справжнього зла. Я не лиходій цієї історії, хоч як ви намагалися б мене таким виставити. На початку тижня перстень у мене вкрали. Я не хотів ділитися цими подробицями.

Він мав рацію, хоч як мені хотілося з ним сперечатися. Ми поспішили звинуватити його, думати про нього найгірше, грунтуючись на емоціях, а не на доказах. Спиратися винятково на докази — це було перше правило порядного вченого і слідчого, і ми його порушили.

— Може, хто-небудь із вас думає про когось, хто міг би жадати помсти? — наполягав він. — Я, безумовно, можу. Але ж я не той, хто витрачає час на створення вигаданої історії, щоб пояснити злодіяння. Я порадив би звернути вашу критичну увагу на вищий світ. Де доктор Арден? Він зникає на більшу частину подорожі, а все, що ви робите, це кілька разів стукаєте в його двері? І як щодо батька міс Креншоу? Чи змирилася би така впливова людина з долею своєї доньки? Хіба лорд спокійно сидів би, знаючи, що його дорогоцінна дівчинка обрала низькородного карнавального артиста замість сім'ї і заплатила за це найвищу ціну? Чи він знищив би те, що знищило його?

— То ви таки мали з нею таємний роман? — запитала я, занепокоєна незручним відчуттям у животі.

— Вона була самотньою дівчиною, яка потребувала друга, і я теж втомився бути один, — сказав він. — Я вислуховував її страхи. Але це все, що було між нами.

Він подивився на перстень, але не зробив жодного кроку, щоб забрати його назад. Ще одна несподіванка. Не сказавши більше ані слова, Мефістофель проскочив повз Томаса, залишивши нас обох мовчки переосмислювати список підозрюваних. Це була пристрасна промова. Гострі слова, підібрані чуттям управного стрільця, який умів і прицілитися, і влучити в ціль. Я не мала певності, був це постріл, спрямований на відвертання уваги, чи на роззброєння.

Гаррі Гудіні з дружиною Бесс

РОЗДІЛ 28

ВТЕЧА З МОЛОЧНОГО БІДОНА

ОБІДНІЙ САЛОН

КПС «ЕТРУРІЯ»

6 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Люстри яскраво спалахнули і пригасли — не надто витончений натяк на те, що шоу ось-ось почнеться. Більшість теревенів у салоні припинилися, хоча гомін розмов так і не вщух цілком. Моє серцебиття майже прискорилося втричі, хоча я не могла сказати, чи пов’язано це зі страхом перед тим, що могло статися. Вбивця не оголосив свою останню жертву урочисто, але глибоко в душі я знала, що це лише питання часу, коли почнеться жахлива різанина.

Один короткий погляд на помітно меншу юрбу підтвердив: я була не єдиною гостею, яка хвилювалася про те, що може статися далі. Порожні місця стирчали, як відсутні зуби у вимушеній гримасі. Ще один вечір терору — і глядачів може не лишитися зовсім.

— Не можу повірити, що твій дядько наполіг, щоб ми шпигували за цією виставою, — прошепотів Томас. — Не те щоб я ремствував: у будь-якому разі смакувати антре ліпше, ніж проводити вечір, тицяючись носом у відрубану кінцівку. Або слухати, як Норвуд гавкає на членів екіпажу.

Я зітхнула. Нехай Томас розвіє тягар цього вечора, порівнюючи нашу вечерю з розтином трупа.. Він жодним словом не обмовився про мої ранкові заняття, і я вирішила поки що не звертати на це уваги. Я також вдячна, що дядько пропустить можливість знову побачити Лізу на сцені. Дізнавшись, що його не буде на вечері, кузина швидко розробила план, як допомогти Гаррі з виступом. Занепокоєння вгніздилося між моїх лопаток. Сподіваюся, вона не планує сьогодні ставити власну виставу. Томас прочистив горло, і я струсила з себе думки.

— Так, ну, коли доводиться обирати між салатом і тухлою плоттю, — сказала я, — це справді складне рішення.

— Не турбуйся. — Томас пустотливо всміхнувся. — У нас буде достатньо часу для гниючої плоті після десерту. Я пообіцяв твоєму дядькові, що допоможу відразу після вистави. Ти можеш приєднатися, якщо в тебе немає більш каверзних планів.

Тон Томаса був легкий, але я зауважила тіні сумніву, що ковзнули по його обличчю. З усіх сил намагалася усміхнутися, хоча раптом відчула, що тону. Мені треба було готуватися до фіналу і зустрітися з конферансьє для ще одного уроку. Сподіваюся, мені вдасться зібрати більше відомостей про вбивцю, аби все це було недаремно.

— Звісно, я допомагатиму сьогодні.

Здавалося, дядько пробачив мене за бунт проти єдиного правила, і його увага тепер повністю зосереджена на таємниці цього корабля. Він вірив, хоча інші представники його професії й насміхалися над такою гіпотезою, що вбивці часто повертаються на місце злочину. Оскільки хтось цілеспрямовано вбивав пасажирів першого класу, він велів нам продовжувати придивлятися. Звертати увагу на будь-які, навіть найдрібніші, дивацтва. Ми мали бути шпигунами, учнями і детективами в одній особі — завдання, яке ми воліли прийняти.

Місіс Гарві різала смаженого перепела, чи то навмисне не слухаючи нашу не надто апетитну розмову за вечерею, чи то щасливо поринувши в думки. Я хильнула з келиха води, зосередившись на сцені, коли світло в залі згасло. За мить з’явився Мефістофель, який піднявся з темної ями під центральною сценою, оточений звичною хмарою диму. Всупереч здоровому глузду, моє серце збуджено підскочило.

Вперше я усвідомила, що він схожий на фенікса, який відроджується з попелу. Працюючи над розгадкою таємниці вбивств, я не наблизилася до того, щоб розкопати бодай якусь зачіпку про нього або ким він був насправді до того, як прийняв своє амплуа на сцені. Може, він спалив старе життя дощенту і постав як щось недоторканне.

— Ласкаво просимо на шостий вечір найбільшого видовища від моря до моря, — сказав Мефістофель. — Сьогодні ви станете свідками найвеличнішої втечі нашого часу. А можливо... можливо, ви побачите, як на ваших очах обірветься життя одного юнака. Я не даю жодних гарантій, що наступний виконавець виживе. Перемога зробить його легендою, але поразка означатиме смерть через утеплення.

Тишу, що запанувала після його вступної промови, можна було помацати. Ніхто не хотів бачити, як людина тоне, особливо після останніх кількох вечорів. Я знала, що потрібно жити далі попри всі ті смерті, але це здавалося дещо вульгарним, враховуючи обставини, що склалися.

Мефістофель двічі плеснув у долоні, й помічниці викотили на сцену щось, приховане оксамитовою шторою. Моїй кузині та Ізабеллі знадобилося чимало зусиль, щоб виштовхнути масивний предмет на середину сцени. По моєму тілу пробіг трепет.

— Те, що ви бачите, — це оцинкована залізна посудина, вщерть наповнена водою, — Мефістофель кивнув у бік Ізабелли та Лізи. Вони відсунули завісу, відкриваючи великий молочний бідон. — Мало того, що Гудіні зануриться в цей бідон, ми ще й замкнемо його на масивні замки, щоб не зміг утекти.

Зчинилося перешіптування, і присутні, здавалося, спільно перевели подих. Залізти в бляшанку з водою було досить небезпечно, але замкнути її — це новий рівень божевілля. Мефістофель дозволив хвилюванню кипіти, насолоджуючись бурхливими емоціями гостей карнавалу. Можу заприсягтися, що його очі блищали трохи більше від їхнього напруження.

— Тихше, тихше, ну, — сказав він утішним тоном і розвів руки в сторони, вітаючи зірку на вечірній сцені. — На сцені неймовірний, неможливий, неперевершений ілюзіоніст-ескапіст дев’ятнадцятого століття! Леді та джентльмени, представляю вам Великого Гудіні!

Глядачі здебільшого замовкали, коли на сцену виходив Мефістофель, але коли цього вечора з'явився Гудіні, тиша, що запала в залі, була живою істотою, що дихала. Темрява, щільність і пульсівний ритм крові, що б’ється в порожнечі зовнішнього шуму. Я чула, як люди говорили, що в такій тиші можна почути, як пролітає муха, але присутність Гудіні була чимось більшим. Я особисто чула кожен удар свого серця, кожну молекулу кисню, яку ледве вдихала, — чула у власній голові так гучно, що це мало бути чутно через море аж до самого Лондона.

Мефістофель знову мав рацію: Гаррі Гудіні судилося стати легендою, хоча б через грандіозність своєї присутності. Він був чоловіком середнього зросту і надзвичайної сили. Принаймні цього вечора, коли ми всі стали свідками того, як смерть перетворилася на видовище.

— Як на мене, трохи занадто драматично, — прошепотів Томас, нахилившись до мене. — Скільки прикметників можна використовувати в реченні? Мефісто, мабуть, бракує тезауруса. Можливо, я йому його подарую.

— Цитьте, — насварилася місіс Гарві, її увага була прикута до темноволосого юнака в розкішному халаті. Без жодного вступу Гудіні його скинув. Щоки мені залило жаром; по залу жінки й чоловіки зойкнули. Я ніколи не бачила чоловіка в спідньому, а Гудіні був практично голий.

— О боже, — сказала місіс Гарві й відпила великий ковток крижаної води. — Я вже давно не бачила чоловіка у спідньому. Бідолашний містер Гарві, впокой Господи його душу. Він...

— Будь ласка, благаю вас, давайте без подробиць, — перебив Томас, обдарувавши її поглядом, сповненим непідробного жаху. — Деякі речі краще залишити нашій уяві. І навіть тоді ми можемо не хотіти йти цим творчим шляхом.

— Гм-м-м, — місіс Гарві взявши в руки віяло, рівномірно обмахувалась ним. Упевнена, це не мало нічого спільного із роздратуванням, а стосувалося знову погляду, прикутого до юнака, який дефілював у спідній білизні. Здавалося, він вбирав увагу.

Ліза, завше відважна помічниця, зберігала усмішку на обличчі, хоча я бачила, яка вона на* пружена. Я ще не розмовляла з нею, щоб дізнатися, як вона почувається, взаємодіючи з Гудіні після викриття любовного листа, і зроблю це одразу після вистави. Якщо вона впорається з цим виступом, не показуючи, наскільки засмучена, то, либонь, дістанеться до Нью-Йорка, не втопивши його в океані.

— Годинник, якщо дозволите! — голос Гудіні вибухнув командою. Помічниці підкотили масивний хронометр за метр-півтора від молочного бідона. Погляд Гудіні ковзнув по Лізі, а потім швидко перейшов далі. — Тепер, — звернувся він до публіки, — мені потрібен доброволець. Хто підійде і перевірить мою в’язницю на наявність будь-яких вад?

Рука Томаса злетіла в повітря. Я ногою штовхнула його під столом, але схибила, судячи з того, як він продовжував махати рукою. Гудіні обрав замість мого друга огрядного чоловіка років сорока п’яти. Чоловік ударив тростиною по бідону, підтверджуючи дзвінким звуком його цілісність. Він ретельно оглянув бідон, обходячи його з усіх боків і постукуючи по стінках. Він навіть підняв кришку, перевіряючи її бозна на що. Вдовольнившись, він рвучко кивнув і повернувся за стіл.

— Як ви вже переконалися, тут немає жодних хитрощів, — вигукнув ГУдіні чітко і гучно. — Я хочу, щоб усі ви затамували подих і спостерігали, як спливають секунди, —рухом руки він показав на секундомір. — Починайте відлік... зараз!

Мефістофель натиснув на кнопку збоку годинника, Урухомлюючи секундну стрілку. Раніше він ніколи не залишався на сцені, щоб пособляти, і мені стало цікаво, чи не прийшов він сюди сьогодні ввечері, аби простежити, чи все гаразд.

Тік-так. Тік-так.

Усі глибоко вдихнули, а потім затримали дихання настільки, наскільки змогли. Більшість видихнули вже через тридцять секунд.

Тік-так. Тік-так. Ще кілька протрималися сорок секунд. Майже всі почали жадібно вдихати повітря до того, як минула хвилина.

Тік-так. Тік-так. Щоки Томаса залишалися роздутими, і здавалося, що він не більше стурбований нестачею кисню, ніж виглядом напівоголеного юнака на сцені. Гудіні всміхнувся, коли мій друг нарешті перевів подих.

— А тепер я попрошу вас усіх ще раз затамувати подих. Але спочатку... — він пройшов через сцену, анітрохи не переймаючись смертельною пасткою, що ховалася позаду нього. Без подальших обговорень він заліз у молочний бідон. Вода перехлюпнулася через краї, змушуючи помічниць відступати назад або стояти в калюжі, що збільшувалася. — Мені було би ніяково називатися королем кайданків без моїх браслетів, чи не так? Лізо, принеси, будь ласка, мої кайданки.

Його належні манери викликали примару усмішки на обличчі Мефістофеля, яке в зазвичай залишалося нейтральним. Він швидко вчився, що дуже цінується в цьому ділі.

Ліза, так само усміхнена, ступила крок уперед, тримаючи в руках кайданки. Це викликало обурення у натовпі. Хтось прокричав:

— Це божевілля! Ніхто не хоче бачити, як тоне людина. Де виступ із вогнем? Виведіть ворожбита!

Мефістофель, який досі чатував біля велетенського секундоміра, нахилив голову.

— Якщо ви боїтеся смерті, вам краще піти зараз. Ні Гудіні, ні я не можемо гарантувати його виживання. Нюхальні солі доступні для всіх, хто їх може потребувати.

— Загинули люди! Це неприпустимо, — чоловік похитав головою за столом і прожогом вилетів із кімнати. Більше ніхто не заперечував проти того, щоб стати свідком утоплення людини. І це непокоїло. Будь-хто з цих пасажирів, спраглих смерті, міг бути причетним до вбивств. Або стати наступною жертвою.

Я перевела погляд до кузини, яка усміхалася за маскою. Попри її гнів на Гудіні, якби в цьому номері щось пішло не за планом, вона не змогла би зберігати спокій. Сподіваюся.

До моїх думок закрався неспокій. Раптом щось піде не так, провину можна покласти на несправне обладнання. Та хіба це не занадто тихе вбивство для душогубця, який насолоджувався театральністю? Чи гострі відчуття від знищення легенди на стадії становлення були б достатнім мотивом?

Гудіні підняв руки, очікуючи на кайданки. Ліза застебнула їх на його зап’ястках із трохи надмірним ентузіазмом, звук майже луною відбився в тиші. Він глянув на неї краєм ока, але гордо підняв кайданки.

— Це звичайні поліційні кайданки, — він смикнув за них, доводячи, наскільки вони справжні. — Як тільки я занурюся під воду і мої помічниці встановлять кришку, я прошу вас усіх затримати дихання.

Між Гудіні та Мефістофелем відбувся довгий обмін поглядами, зрештою, конферансьє кивнув. Попри логіку, яка підказувала, що все буде добре, мені почало поколювати долоні, коли Гудіні влаштувався в посудині. Чи то для видовищності, чи то для себе, він зробив глибокий вдих перед зануренням. Ліза та Ізабелла одразу кинулися до бідона, запечатуючи кришку на місце. Тієї самої миті, коли кришка брязнула, Мефістофель запустив годинник. Здавалося, вони відмінно відпрацювали цей номер. Це був один із тих наукових експериментів, у якому не можна помилитися. Не тільки заради Гудіні, а й заради долі карнавалу.

Тік-так. Тік-так.

Я знову втягнула повітря разом із юрмою, тримаючи його доти, поки не переконала себе, що мені очі вилізуть із черепа, якщо я не почну дихати.

Тік-так. Тік-так.

Секундна стрілка гонгом відлунювала весь час, допоки Гудіні залишався під водою.

Тік-так. Тік-так.

В обідньому салоні вирвалося більше зітхань від людей. Минуло вже сорок вісім секунд відтоді, як ілюзіоніст-ескапіст занурився під воду. Ліза та Ізабелла переминалися з ноги на ногу, їхні гарненькі усмішки застигли на обличчях.

Тік-так. Тік-так.

Мефістофель виголосив:

— Одна хвилина.

Томас вистукував у такт цокання годинника, і цей звук ще більше розхитував мої нерви. Я до болю стиснула щелепу. На позначці в півтори хвилини Ліза та Ізабелла недбало підняли куполоподібну кришку. Гудіні вирвався нагору, з руками, досі скутими кайданками, і з шумом втягнув у себе повітря. Вода хлюпнулася на сцену, але звук її був далекий від заспокійливого шереху хвиль за бортом.

Гудіні зробив ще кілька глибоких вдихів, очі його сяяли.

— Цього разу замість простої демонстрації, мої помічниці також зачинять кришку на замки, що зробить втечу майже неможливою. Я або сам себе звільню...

Мефістофель підійшов і поплескав його по плечу.

— Або ми викинемо твій труп у море.

Кілька гостей встали і тихо вийшли з кімнати. Світло в коридорі спалахувало щоразу, коли двері відчинялися й зачинялися, і це блимання посилювало мою тривожність занепокоєння. Гудіні занурився у воду, а Ліза й Ізабелла зафіксували кришку, цього разу замкнувши її у двох місцях. Поки вони це робили, конферансьє запустив цокання годинника: знадобилося майже тридцять секунд, щоб замкнути кришку. Безумовно, Гудіні був виснажений, відколи вже виконав цей трюк. Повторювати його так швидко було за межею божевілля; це — передсмертне бажання.

Моє серце шалено стугоніло, шукаючи виходу. Мало бути якесь пояснення цьому трюку, але я його не знаходила. Цього разу Ліза й Ізабелла закрили молочний бідон ширмою із завіскою. Це був оксамит опівнічного синього кольору з вишитими на ньому тисячею сріблястих зірок.

Тік-так. Тік-так.

Тук-тук. Тук-тук.

Я не могла вирішити, що нестерпніше: постукування Томаса чи безупинне цокання годинника. Місіс Гарві крутила серветку на колінах, втупивши погляд у розцяцьковану зорями завісу.

Тік-так. Тік-так.

Тук-тук. Тук-тук.

Я совалася на місці; були інші, нагальніші речі, про які треба подбати. Відрубана кінцівка. Убиті жінки. Особистість убивці, який міг перебувати просто в цьому залі... але мій пульс шалено стугонів від думки про те, що відбувається за тією завісою.

Тік-так, Тік-так.

— Одна хвилина, тридцять секунд, — сказав Мефістофель.

Гадки не маю, чи справді почула напругу в його голосі, чи лише надумала її собі. Пасажири нарікали, а годинник цокав. Те, що почалося як весела забава, переростало в паніку. Кілька людей скочили з місць, стиснувши кулаки.

Тік-так. Тік-так.

— Дві хвилини, — стопа Мефістофеля вистукувала швидше, ніж годинник. Руки Лізи та Ізабелли почали тремтіти, і завіса колихалася разом із ними. — Дві хвилини тридцять секунд.

— Допоможіть йому! — закричав чоловік, за ним ще один. — Випустіть його!

— Щось трапилося! — заволав ще один пасажир. Натовп занепокоївся. Лунали все нові благання. Проте конферансьє не відводив погляду від секундної стрілки.

— Три хвилини! — майже кричав він. Піт намистинками виступив йому на волоссі. Або він найталановитіший актор, якого коли-небудь знав світ, або щось ішло жахливо не так.

Я витріщилася на кузину, помітивши, як її очі постійно металися до годинника. До цього часу майже всі в натовпі були на ногах, горлали, вимагаючи дій. Я вже була готова вискочити на сцену і сама відкрити трикляту бляшанку, коли Мефістофель крикнув:

— Перевірте його!

Завіса миттєво опустилася, відкриваючи мокрющого, звільненого від кайданів Гудіні. Він глибоко вклонився, а натовп чисто збожеволів від оплесків і свисту.

— Я не вірю, — пробурмотіла я. — Як, заради всього святого, йому вдалося прикрутити замки назад на бідон?

Томас розтулив було рота, але місіс Гарві поглядом змусила його замовкнути.

— Ані слова, любчику. Інакше, присягаюся, я закінчу розповідь про бідолашного містера Гарві та його спіднє.

Я ніколи не бачила, щоб Томас клацав щелепами швидше. Я хотіла усміхнутися, але це було майже неможливо, бо мій погляд зупинився Гудіні. У відблиску його очей було щось таке, що змусило волосся на руках стати дибки. Я була впевнена, що він — наступна жертва, і мала тривожне відчуття, що він про це знає.

РОЗДІЛ 29

СТРАХІТЛИВЕ ВІДКРИТТЯ

ПРОГУЛЯНКОВА ПАЛУБА ТРЕТЬОГО КЛАСУ

КПС «ЕТРУРІЯ»

7 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Вітер кусав мене за обличчя, щипав очі й змушував їх сльозитися, поки я поспішала покинутою палубою третього класу. О цій годині сонце — лише риска на виднокраї, що надає воді багряно-чорного відтінку, коли розливається по хвилях. Я витіснила з голови картини вбивств і якомога швидше прямувала до тимчасової лабораторії. Помітно блідий слуга приніс записку від дядька: «Ти потрібна в лабораторії. Негайно».

Я накинула просту муслінову сукню і взула перші-ліпші туфлі, які змогла знайти — витончені шовкові штучки, хоча Томас неодмінно підняв би на них брову, як робив це раніше. Його глузування не мали значення, важлива була швидкість.

У повітрі висів дух нагальності, і я не могла не вдихнути його на повні груди, швидко рухаючись. Не потрібно було мати дедуктивні здібності Томаса, щоб збагнути: знайшли тіло. Дядько не посилав би за мною так рано, якби йшлося про відрізану кінцівку. Ретельний розтин уже завершений і, по правді кажучи, ми мало що могли з нього дізнатися.

Це було щось гірше. Набагато гірше.

Ще один порив арктичного вітру пронісся коридором, змусивши мене заховати ніс у хутряному комірі. Шторм, що насувався, вже був готовий обрушитися на нас. Я йшла палубою швидкими кроками, дерев’яні дошки були холодні, як зимове повітря, що вкривало перила інеєм. Колюче відчуття між лопатками змусило мене зупинитися, озираючись на порожню палубу. У всякому разі, я хотіла вірити, що вона залишалася порожньою. Такої ранньої пори, коли сонце ще не зійшло, а забарвлення небо було десь між кров’ю і тінню, важко сказати, хто може ховатися біля стіни.

Я подивилася ще хвильку, потім повернулася й рушила далі. Біля сходів знову зупинилася, прислухаючись до будь-яких звуків. Хвилі невпинно билися об борт корабля. Вітер, пориваючись, низько завивав на палубі, схожій на тунель. Далеко вгорі шипіла пара воронок або димоходів, як їх називав Томас. Але кроків чутно не було.

Залишившись наодинці зі своєю уявою-чаклункою, я торкнулася леза, захованого на стегні. Хоч якою втомленою і квапливою я була, могла, приміром, не завдавати собі клопоту пошукати підхоже взуття, але не дозволяла собі нехтувати засобами захисту. Факт був неспростовний: хтось на цьому кораблі викрадав жертв, немов перлини з мушель, і нанизував їх на нитку в жахливий спосіб.

Без бою мене не візьмуть.

Задоволена тим, що нікого поруч не виявила, я занурилася в тьмяне світло вузьких сходів. Коли спускалася ще глибше в надто тепле черево корабля, відчула на обличчі намистинки поту. Виринули нові звуки. Гучна машинерія котла, що постійно наповнювався для забезпечення нашої подорожі через море. До болю знайомий запах розчепірив пальці, манячи мене до джерела, що ближче я підходила. Солодкавий сморід гниття людської плоті пронизував простір, посилений жаром котлів. Згадалися протичумні маски Мефістофеля й захотілося понюхати трави.

Будь-що буде ліпшим, ніж відчувати запах гниття.

Нарешті спустилася сходами вниз і майже побігла коридором, послизнувшись, коли забігала до лабораторії. Дядько підвів очі, його обличчя було похмуре. Як я і підозрювала, на оглядовому столі перед ним лежало загорнуте в саван тіло.

— Дядьку, — сказала я в якості привітання, глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, і увійшла в кімнату. Томас ще не прибув, хоча я гадала, що він скоро приєднається до нас. Знадобилося трохи часу, але сильний запах смерті осів, наче незатишний фон, ледь займаючи місце в моїх думках.

— Приготуйся до розтину. Я хочу оглянути серце, шлунок, кишківник. Принаймні те, що від них залишилося, — дядько подав мені фартух. — Скоро почнемо.

— Так, сер.

Я покрокувала до дядькової медичної сумки, виймаючи один за одним інструменти, необхідні для повного обстеження, і розкладаючи їх у ряд на таці. Пилка для кісток, зубчастий пінцет, реберні ножиці, скальпель, ентеротом, зубило для черепа — про всяк випадок — і голка Гаґедорна, щоб зшивати труп докупи.

— Молоток з гачком у боковій кишені, — сказав дядько, зав’язуючи фартух і закасуючи рукави сорочки. Я кивнула й почала його діставати, поки мій наставник натирав руки карболовим милом.

Ми були людьми звички — він і я — обоє знаходили спокій у своєрідних ритуалах розтинів.

Мою увагу привернули квапливі кроки Томаса, який майже застрибнув у кімнату. Про піджак він не подбав, а біла сорочка була зім’ята і майже не заправлена, неначе він заснув в одязі. Навіть коли ми досліджували таємні тунелі під замком Бран, я не бачила його таким розхристаним. З його вигляду не було очевидно, що він пролежав у ліжку надто довго, перш ніж його розбудили. Не певна, що хочу знати, чим він був зайнятий.

М’яз на його щелепі сіпнувся, коли він підвів очі від накритого трупа і ми зустрілися поглядами через усю кімнату. Ми знали, що це було лише питання часу, коли виявлять ще одне тіло, але становища це не полегшувало. Я кивнула йому на знак підтримки, сподіваючись, що він побачить смуток у моєму виразі. Обрана нами сфера вивчення показувала темний бік життя; важко не зануритися в його безодню. День, коли смерть стане легкою для прийняття, стане днем, коли мені потрібно буде скласти свої скальпелі. Судячи з виразу його обличчя, Томас відчував те саме.

— Перепрошую за затримку, професоре, — він видобув блокнот і ручку, розташувавшись біля оглядового столу. — Міс Водсворт, — він нахилив підборіддя у формальному привітанні. — Що я пропустив?

— Ми тільки починаємо, — відповів дядько, стаючи над трупом. — Тіло знайшли у вантажному відсіку приблизно тридцять п’ять хвилин тому. Воно було запхане в дерев’яний ящик, — він зняв окуляри і затиснув перенісся. — Запах привернув увагу одного з членів екіпажу, і він сповістив старшого офіцера. Цей трохи відрізняється від інших. Приготуйтеся.

Я проковтнула жовч, що обпікала мені горло.

Дядько робив скрупульозні нотатки більше років, ніж я живу, доповнюючи теорії та наукові висновки інших лікарів, таких як доктор Рудольф Вірхов, який розробив унормовані протоколи розтину трупів. Обидва чоловіки фіксували появу запаху гниття в повітрі через два-три дні після смерті. Інтенсивний трупний запах, що наповнював цю кімнату, був притаманний десь для п’ятого дня. А це означає, що міс Креншоу могла померти все ж таки не першою.

— Розпочнімо, — дядько стягнув саван, відкриваючи знебарвлене жіноче тіло, оголене, за винятком тих місць, де його прикривали смужки тканини. Це був один з останніх проявів поваги, яку їй виявили; її вбивця, безсумнівно, не був ні добрим, ні обережним.

Мій погляд швидко, оцінюючи, пробіг по тілу і завмер. На її горлі виднілися порізи, а торс був розкраяний. Точніше, її буквально розірвали. Я стримала зойк від жахливого стану жертви. Дядько мав рацію: це вбивство не схоже на інші. Попередні жертви, хоч як це жахливо, були замордовані швидко. Найбільших ушкоджень їхні тіла зазнавали після смерті. Цю жінку кололи й різали, поки вона ще дихала. Скидалося на те, що на неї напала зовсім інша людина, що не могло бути правдою.

У теплій кімнаті раптом стало ще спекотніше, щоб витримати це. Я зробила кілька вдихів, сподіваючись вгамувати нестабільне серцебиття. Джек Різник мертвий. Цей злочин ніяк не міг бути скоєний його рукою, але схожість ран разюча. Якась частка мене хотіла кинути медичні інструменти на стіл і втекти. Втекти подалі від цього трупа і цих жорстоких убивств, які, здавалося, ніколи не закінчаться.

Але куди ти втечеш з корабля посеред неосяжного Атлантичного океану?!

Смерть не турбувала мене, але спогади про справу Різника — це було щось зовсім інше. Томас нахилився поруч.

— Це рівняння, Водсворт. Знайди зачіпки і склади їх докупи.

Я смикнула головою у відповідь, хвилювання вщухало. Я поставила тацю назад на стіл і віддала дядькові вимірювальну стрічку. Зовні я міцна, як корабель, але всередині вирують емоції, наче води, через які ми пливемо. Я не була певна, що справа Різника коли-небудь залишить мене у спокої.

Дядько ретельно виміряв тіло від ніг до маківки й повідомив Томасу.

— Зріст покійної приблизно сто шістдесят два з половиною сантиметри. Капітанове волосся до плечей. Європеоїдної раси. Приблизна вага — між п’ятдесятьма і п’ятдесятьма чотирма кілограмами.

Я протерла скальпель і передала його дядькові, перш ніж він встиг попросити, потім приготувала зубчастий пінцет.

— Зеленувате знебарвлення присутнє в середині живота.

Він акуратно натиснув на заплющене око, перевіряючи, чи не піддасться воно, і я постаралася не морщитися, коли він відкрив повіки: з якоїсь причини огляд очей для мене залишався найнеприємнішою частиною.

— Очі молочні й трохи вирячені, — вів він далі. — Температурний режим у вантажному відсіку — від помірно теплого до прохолодного. За зовнішнім оглядом я сказав би, що смерть настала від сімдесяти двох до дев’яноста шести годин тому.

Наш зовнішній огляд завершено. Тепер настав час роздобути підказки, залишені вбивцею. Дядько натягнув шкіру на ключиці, натиснувши скальпелем, поки шкіра не почала розходитися, повторив рух на протилежному боці, перш ніж провести лезом вниз по центру і завершити Y-подібний розріз. Хоча, з урахуванням того, що торс розпоротий, йому особливо нічого було різати нижче ребер.

Коли дядько розкрив грудину, я зафіксувала ребра, не очікуючи команди. Він схвально гмикнув — висока похвала, враховуючи, що під час розтину, він школи не відволікався. Так зблизька запах був достатньо сильним, щоб кілька непроханих сльозинок скотилося по моєму обличчю. Я потерла щоку об плече, потім взяла баночку для зразків на випадок, якщо дядькові вона знадобиться.

— Різані рани по всьому кишківнику. Як великі, так і малі, — він нахилився ближче, поки його ніс не опинився на відстані лише однієї долоні від відкритої порожнини. Він взяв скальпель і обережно відігнув м’язи. — На ребрах видно сліди від лез ножа. Жертву багаторазово кололи ножем, перш ніж частково випатрати.

Це переконливо свідчить, що той, хто скоїв це вбивство, був розлючений. Це не випадковий злочин — занадто багато пристрасті та гніву.

Дядько відступив, витираючи хусткою піт на лобі.

— Зазублини на кістці подібні до тих, що їх знайшли на відрубаній кінцівці, хоча для остаточного висновку потрібен ближчий огляд під мікроскопом. Вони також нагадують рани, залишені Джеком Різником. Напрочуд схожі, — ми всі на мить зупинилися, не бажаючи вимовляти неможливість цього вголос. — Томасе, якісь проблеми?

— Даруйте, професоре, — ручка Томаса забігала по записнику, нотуючи кожне слово і деталь з такою самою точністю, з якою дядько розтинав покійників. Я змусила себе зосередитися на його швидких, упевнених рухах.

Я повернулася до процедури, коли дядько розрізав живіт, відкриваючи нові підказки щодо часу смерті.

— Вміст шлунку переважно перетравлений, — він прибрав свої руки кольору іржі і подивився на мене поверх окулярів. — Що це могло б означати, Одрі Роуз?

— Смерть настала між прийманнями їжі, — я схилилася над порожниною, щоб краще роздивитися. Дядько відійшов убік, завжди залишаючись викладачем судової медицини. — Якби мені довелося здогадуватися, я сказала би: це вказує, що її вбили дуже пізно вночі або рано-вранці, перед першим прийманням їжі.

— Добре, — дядько обмацав порожній шлунок, переконуючись, що ми нічого не пропустили. — Тепер нам просто потрібно з’ясувати, хто ще заявлений капітану як зниклий безвісти. Її одяг складений там. Хтось має його упізнати.

Я простежила за його поглядом до купи пошарпаного і зношеного одягу. Судячи з дірок і латок, вона не була пасажиркою першого класу. її життя, ймовірно, було важким, і вона не заслуговувала на такий жахливий кінець. Жах опустився на мої плечі. Розтин трупа на холодному металевому столі був важким, але не неможливим. Однак було неможливо нічого не відчувати, повертаючи жертві ім’я та життєву історію.

— Чи можу я сказати те, про що ми всі думаємо? — запитав Томас. — Чи не здається вам цей злочин інакшим порівняно з іншими?

Дядько озирнувся на тіло, його вираз обличчя застиг.

— Ставитимемося до цього, як і до всіх інших випадків, і не робитимемо жодних припущень. Що ще ти виснував?

— Оскільки цей труп — жіночий і має всі кінцівки, постає наступна проблема, — Томас закрив нотатник і став поруч зі мною. — Існує ще одне тіло. Чи всі ящики у вантажному відсіку обшукали?

Дядько похитав головою.

— Капітан Норвуд почувався через це незручно.

Я потерла скроні, щосили намагаючись не зважати на пульсівну злість.

— Тож наш капітан воліє чекати, поки сморід наступної жертви заполонить коридори корабля? Достатньо, що він відмовляється просити лорда Креншоу сприяти нашому розслідуванню і дуже чутливо ставиться до того, що доктору Ардену доводиться залишатися замкненим у своїх кімнатах, але коли він потурбується про жертв? Хіба що він не хоче, аби ці злочини розкрили. Чи він і є тією людиною, яку ми шукаємо?

Томас ходив по периметру маленької кімнати, смикаючи себе за комір. Я так поринула у розтин, що забула, наскільки тут внизу тепло. Він рухався то в один бік, то в інший, не зупиняючись, як і його думки.

— Його зарозумілість — потворна риса, хоча я не вірю, що його за це повісять, — він замовк. — Конферансьє — звабливий і нахабний. Абсолютно самозакоханий і має надмірну схильність до драматизму.

— Ці риси, хоч і дратують, не свідчать про те, що Мефістофель — наш убивця, — сказала я. — Якщо не капітан, не конферансьє, то хто ж тоді?

Томас засунув руки в кишені.

— Я сказав би, що Дзянь занадто очевидний, хоча все ще гідний підозрюваний. А Дивовижний Андреас достатньо тихий, щоб бути страхітливим. Його тип — той, хто набиває опудала тварин і ховає їх у сховках. Хоча, можливо, ми так зосередилися на чоловіках, що випустили з уваги, що наш душогубець може виявитися душогубицею.

— Лицар мечів, Дурень, Ієрофант, ілюзіоніст-ескапіст, конферансьє, а тепер або Імператриця, або Туз Жезлів, — сказала я, виголошуючи сценічні псевдоніми кожного з артистів. Справді дивовижно, що ми всі могли зберігати спокійні обличчя, називаючи імена потенційних убивць. — То ви вважаєте, що наш убивця — жінка?

Томас витягнув кишеньковий годинник.

— Хай би хто це був, маємо з’ясувати це якнайшвидше. Щойно досягнемо берегів Америки, наш убивця — або вбивці — вислизнуть із наших рук.

РОЗДІЛ 30

НАЙВЕЛИЧНІШИЙ ТРЮК З УСІХ

МАЙСТЕРНЯ МЕФІСТОФЕЛЯ

КПС «ЕТРУРІЯ»

7 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Я підняла руку, щоб постукати, коли двері до майстерні Мефістофеля розчахнулися, налякавши і мене, і Андреаса, який вискочив на мене. Ворожбит, швидко глянув на моє обличчя і, здійнявши руки вгору, спіткнувся і позадкував.

— Не бийте мене, міс. Прошу. Я ж казав вам, що чарівне дзеркало краще за таро. Ви ж не послухали!

— Я.. Що? — перепитала я, не знаючи, чи варто ображатися. — Невже так багато людей било вас після ворожіння? Я думала, що ми друзі... Я практикувала цей картковий фокус. Той, де миттєва зміна? Пам’ятаєте?

Мефістофель гигикнув звідкілясь із каюти позаду нього, і обличчя Андреаса скривилося.

— Не впадай у відчай, друже мій. Якби ти дістав це проклятуще дзеркало, вона копнула би тебе ногою, — конферансьє з’явився в дверному отворі, похлопавши ворожбита по плечу. — Один погляд на це брудне скло змусить усіх мудрих дівчат бігти за покоївками й засобами для чищення. А тепер, — він обернувся до артиста, — поверни їй брошку і йди своєю дорогою.

— Моя... — я обмацала плащ і зрозуміла, що зникла брошка. — Як?

— Ось, — Андреас тицьнув мені брошку, схопив свій плащ із гачка біля дверей і надувся. — Дзеркало пророкує майбутнє. І в цьому немає нічого поганого. Це антикваріат — патина лише додає йому поваби. Духам це до вподоби.

— Хай би що ти робив, — сказав Мефістофель, — не повторюй цієї маячні Гаррі. Ти ж знаєш, як він ставиться до тих, хто стверджує, ніби розмовляє з духами чи пророкує майбутнє. І скільки разів тобі казати, щоб ти не крав у гостей? Це погано для справи.

— Гаррі Гудіні — бовдур. І вона формально більше не гостя, чи не так? — Андреас кинув на конферансьє погордливий погляд, перш ніж вискочити на ранкове світло.

— Він трохи чутливий щодо своєї віщунської реліквії з Баварії, — Мефістофель рухом запросив мене зайти всередину і зачинив двері. Часточки пилу мерехтіли в променях яскравого ранкового сонця. — Закладаюся, що він поцупив річ з якоїсь крихітної крамнички в безіменному німецькому містечку.

— Це те, що ви хочете обговорити? А як щодо моєї брошки? — я розвернулася, нахиливши голову. — Андреас має звичку красти?

— Ні, він цим заробляє на життя, — Мефістофель підійшов до робочого столу і почав вовтузитися з деталями механічної клітки, яку майстрував. — Перш ніж ви запитаєте, відповім: я вже перевірив його покої на предмет доказів — ножів чи інших слідів убивства. Там був безлад, але ні крові, ні тіл.

— Ну, я йому не довіряю.

— Мудрий висновок з вашого боку. Якщо вже на те пішло, то ви мали б боятися мене, — судячи з його тону, я не думала, що це цілковитий жарт. — Ширяться чутки, що сьогодні вранці знайшли ще одне тіло. Це тому ви благословляєте мене своєю присутністю?

— Звідки ви знаєте? — запитала я. — Ви уклали інші опівнічні угоди зі шпигунами?

— Ревнуєте? — він подивився на мене через плече, усмішка розтягнула один бік його рота. — Мені розповіла ваша кузина сьогодні вранці. Вона знайшла записку, яку ви залишили в кімнаті.

— Он воно що, — це було досить просте пояснення, хоча я не знала, що з ним робити. — Навіщо вам знадобилося говорити з моєю кузиною так рано?

— Я так розумію, ви нарешті віддали їй листа Гаррі, — він повністю розвернувся на стільці, дивлячись на мене. — Вона була дуже вразлива. Навряд чи це притаманно дівчині, блаженно закоханій у свого судженого. А ще я, либонь, роздратував її тим, що постукав у двері вашої каюти, наче... як вона це сказала? Бродяча кішка в тічці, гадаю, це чарівний вислів, — він усміхнувся. — Вона погрожувала мене каструвати. Уявіть собі.

З якоїсь дурної причини мої щоки потеплішали від цієї думки.

— Навіщо ви нанесли мені візит так непристойно рано?

Він подивився на мене так, ніби я трохи тупенька.

— Запросити вас на сніданок. Хоча я передумав, коли дізнався, де ви. Розтин і чай не надто сумісні, хіба що, може, ваші смаки трохи більш розбещені, ніж мої, — я закотила очі. — Розкажіть мені, — його тон раптом став серйозним, — що ви виявили?

Я завагалася, не знаючи, яку частину інформації можна відкрити. Хто знає, можливо, я перебуваю в одній кімнаті з людиною, яка вбила всіх цих жінок.

— Наскільки добре ви знаєте артистів, які є частиною вашого карнавалу?

— Наскільки добре ми знаємо когось, міс Водсворт?

— Не вдавайтеся до двозначностей, — я схрестила руки на грудях. — Якщо ви хочете почути мої версії, будьте ласкаві, спробуйте бути помічним. Скажіть мені, кому ви довіряєте, а кому ні. Нам потрібно звузити коло підозрюваних. Будь-яка інформація, яку ви маєте, може бути корисною.

— Довіряти комусь — це занадто велика розкіш для мене, — він показав на маску, яку носив. — Якби я довіряв, то не ховався би, як звичайний злодюга. Чи вірю я в людей, які працюють на мене? Вірю. Я вірю, що всі вони унікальні й дивовижні. їм важко, бо їх здебільшого не розуміють. Я також знаю, що всі вони мають минуле, здебішого кримінальне.

— Навіть Аніша? — скептично запитала я. — Її ошукали і забрали з дому та сім’ї. Я знаю з достовірних джерел, що саме ви уклали цю угоду.

— Це все, що вона розповіла про своє минуле? Цікаво.

Він рухом запропонував мені сісти на канапу, завалену купою рулонів тканин і костюмів. Я неохоче сіла.

— Не бажаєте почути історію, міс Водсворт?

Я щосили старалася, щоб не виказати нетерпіння. Усе навколо нього було загадкою.

— Чи буде це на користь справі?

— Урешті-решт, — відповів він. — Але потрібен час, щоб до цього прийти.

— Гаразд, тоді розповідайте.

— Мій дід навчив мене свого найкращого трюку, — сказав Мефістофель, здивувавши мене справжньою сімейною подробицею. Його погляд мав меланхолійний вираз, який робив його схожим на будь-якого іншого молодого джентльмена. За винятком клятої маски. Він похитав головою. — Хоча сумніваюся, що батько був би радий це почути.

— Чого вас навчив дід?

Він усміхнувся з відтінком смутку.

— Мріяти.

Я звела брови разом. Це було зовсім не те, чого я очікувала, чого і слід було сподіватися від Мефістофеля.

— Так, але чи мав він також талан в інженерії? Він показав вам, як створювати капелюхи з сюрпризами і ящики, в яких розпилюють людей навпіл? Адже це цінніше для вашої справи, ніж проста мрія.

— Найбільша хитрість з усіх у тому, щоб мріяти без обмежень.

— Усі мріють, Мефістофелю, — відповіла я. — У цьому немає жодної хитрості.

Конферансьє підвівся і взяв іграшкову повітряну кулю з гарячим повітрям. Він жестом підкликав мене ближче і підняв її в повітря, спостерігаючи, як вона гарно висить між нами: блакитні смужки, серпики місяця й маленькі перлини. Зблизька я побачила, що маленький плетений кошик прошитий срібною ниткою.

— Мрії — це дивні цікавинки, — сказав він, досі дивлячись на повітряну кулю. — Звісно, кожен може прилягти й уявити собі щось, але робити це без обмежень і сумнівів? Це дещо геть інше. Мрії безмежні, безформні штуковини. Сили і форми вони набувають від індивідуальних уявлень. Вони — це бажання, — він подивився на мене, потім дістав із мого капелюха шпильку. — Достатньо одного маленького уламка сумніву, щоб вклинитися в них, — він швидко простромив кулю моєю шпилькою, і повітря з шумом вирвалося назовні, куля опустилася на підлогу, — і вони здуваються. Якщо ти можеш мріяти без обмежень, можеш злетіти до захмарних висот. Нехай магія вашої уяви звільнить вас.

— Ваш дідусь схвалює ваш карнавал? — запитала я, сподіваючись, що це не надто грубе запитання. — Чи не тому ви носите маску? Аби сховатися.

Мефістофель вдивлявся в знищену кулю.

— Моя сім’я не бажає нічого знати про мою діяльність. Вони навмисно поводяться так, ніби ні її, ні мене не існує. Від мене, як від запасного спадкоємця, ніколи не вимагали бути хорошим чи порядним. Я просто мав бути поруч на випадок, якщо з їхнім улюбленим синочком трапиться щось немислиме.

Я не помітила ні краплі гіркоти в його голосі, хоча його слова були брутально жорсткими у своїй чесності. Щось у мені спонукало простягнути руку й утішити його, але більш прагматична сторона втрималася від цього імпульсивного вчинку.

— Мій дідусь помер, а батько заслаб. Він ще живий, — додав він, — але фактично маєтком керує брат. Вони сказали, що буде краще, якщо я не дратуватиму батька своїми нікчемними мріями, поки він не одужає. Мої безумства — для шахраїв та інших низькородних пройдисвітів, речі, яких мені слід особливо остерігатися, оскільки моя мати з Константинополя. Вони боялися, що суспільство говоритиме про мене ще гірше, ніж насправді говорить.

— Мені шкода, — моє серце стиснулося. Моя мати, будучи наполовину індійкою, час від часу стикалася з подібними упередженнями з боку недалеких людей. — Я знаю, як важко бажати схвалення під батьків, навіть якщо це останнє, чого ти справді хочеш.

Мефістофель потер маску, але не зняв її.

— Отже, — його голос став трохи грубуватий, — тепер ви розумієте, чому цей перстень такий важливий для мене. Можливо, я й розчарував свою сім’ю, та все одно не готовий від неї відмовитися. Мій дідусь наполіг на тому, щоб він належав мені після його смерті, це мій останній зв’язок із ним.

Моя рука потягнулася до кулона-серця на шиї. Я збожеволіла б, якби щось сталося з материним кулоном. Я згадала тугу в очах Мефістофеля, коли Томас дістав перстень. На його місці я задушила б когось, поки не повернула б його назад.

— Чому ви нікому не сказали, що зник ваш фамільний перстень?

Він усміхнувся, але усмішка була радше жорстокою, ніж милою.

— Я не хочу, щоб хтось дізнався про мою справжню особистість. Хто знає, який шантаж може бути застосований, якщо моє ім’я стане відоме. Карнавальний люд — геніальний, але також практичний, їм потрібні монетки, і вони заробляють їх у будь-який спосіб.

— Ви гадаєте, що ваш перстень вкрав Дзянь або Андреас?

— Я не впевнений, хто його вкрав. Вони всі мені дорогі, але я й гадки не маю, наскільки глибокі їхні власні шрами.

— Це жахливо.

— Таке життя, моя люба, — він знизав плечима. — Вони покидьки суспільства — негідники й так звані виродки. Коли тобі це втовкмачують інші, ти починаєш триматися сам по собі й жити за своїми правилами. Кому можна довіряти, коли весь світ такий жорстокий до тебе? І чому? Тому що ми воліли жити за своїми правилами? Тому що молода жінка воліла покрити себе чорнилом, а не шовком? Чи тому що є людина, яка радше ковтатиме полум'я, а не чиститиме брудні стайні провулків Іст-Енду? — Його руки стиснулися в кулаки. — Я не можу звинувачувати їх за те, що вони кусають руку, яка їх годує, так само, як не можу нехтувати тим фактом, що суспільство било їх ногами, поки вони не навчилися нападати на будь-кого, хто наважиться наблизитися. Ми можемо об'єднуватися, але завжди залишатимемося нарізно. Цей карнавал — домівка на цю мить, але для декого він не стане ним назавжди. Завжди є більша мрія або вища мета. Така ціна мрій без кордонів. Це темна сторона індустрії розваг.

Я подумала про один виступ.

— Як Гудіні?

Мефістофель підняв пробиту повітряну кулю й викинув її у смітник.

— Як він. Як Дзянь. Як Аніша. Андреас. Кассі. І навіть Себастьян. Ми всі разом — брати і сестри — в цьому божевіллі, поки не розлучимося. Мені не приносить задоволення думати про них як про лиходіїв, негідників чи навіть убивць, як ви могли б припустити, не тоді, коли так багато інших вважають їх такими. Але річ у тім, що я не можу дозволити собі розкіш відкинути когось. Хоча більш схильний вважати, що це хтось, хто не належить до моєї трупи. Я небагато знаю про капітана, але він... Я не певен. Здається, він прагне слави. Не знаю, що він зробив би з моїм перетнем або навіщо йому вбивати власних пасажирів, але я також не можу сказати, що він не вкрав його чи не вбив цих людей. Або доручив би комусь із членів екіпажу зробити це за нього. Можливо, він мріє про власний корабель. За мій перстень можна було б отримати пристойну ціну. А якщо він «врятує становище», знайшовши «справжнього» вбивцю, то його можна буде назвати героєм, чи не так?

— Я думала, що мрії — це добре, — сказала я, замислившись над початком нашої розмови.

— Так, але не можна забувати, що нерідко саме з мрій починаються кошмари.

— Якщо ця мрія стала таким тягарем, чому б не відмовитися від неї? У вас є можливість піти. Упевнена, що ваша сім’я радо прийме вас назад.

Він сумно усміхнувся мені, і я подумала, що це, мабуть, найщиріше, що я коли-небудь бачила від цього ілюзіоніста.

— Якби ж це було так просто. Бачите, як воно ведеться: ти створюєш можливість втечі для когось іншого, але в останню хвилину усвідомлюєш, що потрапив у клітку, яку сам же і змайстрував. На той час буває вже надто пізно: дійство обросло власною легендою, і ти безсилий подолати ці ґрати, тож підкоряєшся своєму мистецтву і дозволяєш світові поглинути тебе, знаючи ціну. Кожна вистава висмоктує трохи більше твоєї душі.

— Звучить... приємно. Але ви досі отримуєте від цього задоволення?

— Ви хочете, щоб я зняв маску для вас, міс Водсворт? Ви хочете правди, і вона буде вашою, — він наблизився до мене, але я не відступила. — Ти і любиш, і ненавидиш його — це ненаситне чудовисько, яке живиться, доки ти ще не виснажений, і ніколи не думає, щоб віддати щось натомість. Але ти не можеш звинувачувати його, ти розумієш його егоїзм — ти теж колись був егоїстом. Тому ти знаходиш виправдання для нього, живиш його, любиш його, перетворюєш на монстра, такого могутнього, що йому ніколи не буде достатньо того, що ти даєш. Ти мусиш або повністю покінчити з ним — ризикуючи собою, — або продовжувати, допоки не впаде остання завіса, а ти не зробиш останній уклін.

Сльоза скотилася по моїй щоці.

— Це невимовно сумно, Мефістофелю.

— Така природа шоу: воно ніколи по-справжньому не закінчується, лише спочиває, поки не прокинеться і не повториться знову. Виконавці, яких ви бачите там? — він жестом показав на двері. — Вони не належать більше до жодної з груп. Вони не мають іншого дому, окрім того, що розташований під світлом сцени та смугастих наметів. Шоу — це їхня домівка. І ми всі надто зобов’язані його прихистком, щоб залишити його.

— Ви всі так думаєте?

— Вогнековтачка? Майстер меча? Джентльмен, який щоночі ледь не тоне... Гадаєте, їх приймуть у колах, до яких належите ви? — він похитав головою. — Суспільство зневажило їх, перетворило на виродків і почвар, а тепер зацікавлене лише в тому, щоб аплодувати завдяки гламуру цих оксамитових завіс. Чарівності магії та містики. Але якби вони зустріли тих самих артистів на вулиці, вони не були б такими добрими і привітними. Це сумна правда, ми живемо не тому світі, де відмінності приймаються. І доти, міс Водсворт, я надаватиму прихисток для вигнанців і неприкаяних, навіть якщо це означає, що я втрачаю частки душі заради цього голодного, ненаситного чудовиська, яке містер Барнум назвав індустрією розваг.

Я не знала, що сказати. Для Мефістофеля було поставлено на карту набагато більше, ніж я могла собі уявити — так багато могла втратити кожнісінька людина, яка брала участь у карнавалі. Вони були сім’єю відкинутих душ, загублених доти, доки не знайдуть домівку одне в одному. Якби хтось із них виявився монстром, якого вони так відчайдушно намагалися не пускати в свою дійсність, це їх знищило б. Обрана сім’я, яка торгувала мріями і жила в кошмарі. У мене боліло в грудях. Я не хотіла розбивати жодне з їхніх сердець, але не могла і потурати злочинам.

— Якщо убивця — артист... — я зітхнула. — Було би ліпше, якби карнавал не заважав розслідуванню. І я не маю на увазі ліпше для мене чи мого дядька, — додала я, побачивши спалах недовіри на його обличчі. — Я знаю, що ви дбаєте про своїх, але якщо пошириться чутка, що ви переховуєте вбивцю, це зруйнує все, що ви побудували. Чудовисько чи ні. Цьому шоу настане кінець.

Мефістофель тремтливо зітхнув.

— Якщо я скажу їм повернутися один проти одного, це закінчиться погано, хай там що, — він похитав головою. — Досить про це. Чи планує містер Кресвел найближчим часом повернути мій перстень, чи він гарцює з ним по ночах, мріючи бути таким самим красенем, як і я?

Я блимнула на різку зміну теми, але не стала наполягати на своєму.

— Я подбаю, щоб ви отримали перстень назад.

— Я знав, що недаремно ви мені подобаєтеся, — з цим він запропонував руку. — Ходімо. Вже майже час снідати. Я впевнений, що містер Кресвел буде радий провести з вами час перед сьогоднішнім виступом.

Я завагалася, перш ніж взяти його за руку.

— У мене склалося враження, що ви хотіли б якомога частіше тримати мене подалі від Томаса.

— Не думайте, що я вчинив героїчно, міс Водсворт. Я досі той самий негідник, якого ви зустріли кілька днів тому, — в його очах знову з’явилося трохи пустощів. — Я просто хочу цупити вас просто у нього з-під носа.

Я не завдала собі клопоту відповісти, нехай Мефістофель вірить, що може застосувати найвидатнішу спритність рук, адже знала, що немає нікого, хто володів би достатньою магією, щоб відвернути мене від Томаса Кресвела. Принаймні вірила, що це досі правда. Але у світі, де ілюзії так складно відрізнити від реальності, зробити це ставало дедалі важче.

РОЗДІЛ 31

СПОСІБ ВІДВЕРТАННЯ УВАГИ

НІС КОРАБЛЯ

КПС «ЕТРУРІЯ»

7 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Дзянь кидав кинджали, інкрустовані дорогоцінним камінням, у повітря, вертячи ними із вогняною швидкістю, жонглюючи так, начебто вони були безпечні, як яблука чи апельсини. Здавалося, занадто рано для такої недбалості зі зброєю. Він спостерігав за моєю реакцією краєм ока, стиснувши губи в тонку лінію. Дав ясно зрозуміти, що я йому не подобаюся, і моя присутність у його карнавалі дратує, хоча моя єдина провина, наскільки йому відомо, полягала в тому, що я просто існувала.

— Це те, чого ви будете вчити мене сьогодні вранці? — запитала я, сподіваючись, що це прозвучало так само незворушно, як і його вигляд. — Чи я гратиму у фіналі іншу роль? Ніхто не сказав мені, що саме я маю робити.

Андреас зиркнув поміж нас, прикушуючи нижню губу.

— Взагалі-то, — із трохи баранячим виразом обличчя він підняв широку і довгу стрічку, — ви поки що стоятимете біля тієї дошки, вдягнувши це. Я не впевнений щодо фіналу. Мефістофель ще нікому не сказав, що ми робитимемо.

Я пішла туди, куди він вказав, і похитала головою.

— Ні. Навчитися кидати ніж або володіти мечем — це одне, а стояти із завезеними очима проти дошки як мішень — зовсім інше. Це чисте божевілля.

Дзянь скривився.

— Ти боїшся?

Я розвернулася, щоб подивитися на нього. Очевидно, він або знову перебував під впливом Зеленої феї, або просто збожеволів.

- Звісно, боюся! Будь-яка людина, яка має бодай краплю логіки, боялась б. Ви хочете кидати в мене кинджали. І я вам не подобаюся.

— У мене дуже хороший приціл.

Я вказала на себе, щоб підсилити думку.

— І я маю просто вірити, що ви не промахнетеся навмисне?

Андреас посунувся поруч зі мною.

— Бажаєте, щоб я пішов першим?

— Ви зав’яжете собі очі й дозволите йому метати в себе ножі? — я похитала головою. — Ви всі божевільні. Абсолютно, безоглядно божевільні.

Хоч якою безглуздою була ця ідея, важко не згадати, з якою точністю погубили міс Прескотт. Як безпомильно ніж знайшов свою ціль і розсік її хребет та пронизав внутрішні органи. Якщо Дзянь такий майстерний, як стверджували і він сам, і Андреас, то я ніяк не могла стояти там і пропонувати себе як жертовне ягня.

Я різко видихнула. Логіка підказувала мені, що це небезпечно і треба тікати з кімнати, але я мусила продовжувати. Якщо не заради себе, то заради міс Прескотт. Час спливав, а мені потрібно зібрати якомога більше відомостей: якщо ми не дізнаємося, хто стоїть за цими вбивствами, він або вона вислизне на галасливі нью-йоркські вулиці й загубиться в какофонії назавжди. Побачити на власні очі здібності Дзяня до метання пішло би на користь моєму розслідуванню.

— Гаразд. Але якщо ви промахнетеся, Мефістофель буде незадоволений.

Кам’яний вираз Дзяня не змінився, але в його погляді поза всяким сумнівом з’явилася додаткова іскорка. Без подальших зауваг я розвернулася на п’ятах з такою гідністю, яку тільки могла вкласти в цей рух, і попрямувала до дошки з мішенями.

Андреас зав’язав мені пов’язку на очі, потім нахилився і прошепотів:

— Вибачте, що вкрав вашу брошку... Це трюк, над яким я досі працюю. Присягаюся, я повернув би її вам.

— Переконайтеся, що Дзянь не промахнеться, і все буде пробачено.

Він поплескав мене по руці й поставив так, щоб я стояла в профіль до дерев’яної дошки. Я навіть не встигла глибоко вдихнути, як він відступив, а Дзянь крикнув:

— Готуйся!

Мені поколювало в долонях. Я ладна була заприсягтися, що мені раптово захотілося або в туалет, або чхнути, або почухати якийсь фантомний свербіж на руці. Мої м’язи були так міцно скуті, що я почала думати, що, можливо, вони зовсім не нерухомі, а тремтять від намагання не рухатися. Перш ніж я змогла довести себе до справжньої істерики, відчула порух повітря біля щиколоток, а потім удар, коли лезо увійшло в деревину.

Я видихнула і мало не рухнула від полегшення. Добре, що в мене не було часу зробити глибокий вдих; із вогняною швидкістю три інших леза просвистіли повз моє тіло, врізавшись у дерево з моторошною точністю. Одне біля коліна, друге трохи нижче стегна, і останнє — біля ребра.

— Вогонь! — закричав Дзянь. Я щиро сподівалася, що він кидає останні леза, а не що я магічним чином зараз самозаймуся від страху.

Шиїух. Шиїух.

Пролетіли ще два леза, легенький вітерець від них пронісся напрочуд близько від моїх рукавів. Вдячна, що цей так званий урок закінчився, я спробувала зняти пов’язку, коли ще один ніж пролетів у повітрі, встромившись у стрічку, яку тримала в руках. Тепло крапало по обличчю, і я зірвала решту пов’язки, широко розплющивши очі, піднесла руку до вуха, і вона виявилась мокрою від крові.

Дзянь похитав головою.

— Я ж казав тобі не рухатися.

Без жодних інших вибачень він зібрав ножі й вийшов із репетиційної, залишивши Андреаса метушитися над моїм неглибоким порізом. Поки він бігав навколо скринь, шукаючи шматочок тканини, яка увібрала б залишки крові, я не могла не думати про те, який ще безлад він міг би прибрати для Дзяня.

Я схрестила руки на грудях і твердо поставила ноги.

— У тебе немає жодної вагомої причини тримати його перстень у заручниках, Кресвеле.

— Я не згоден. З усією повагою, Водсворт, — Томас підняв підборіддя, впертий, як мул. — Він може бути корисним як доказ. Ми не можемо просто віддати його, тому що він ввічливо попросив.

Я скреготнула зубами.

— Ти поводишся по-дитячому, і знаєш про це. Це не має нічого спільного зі справою, а лише з твоєю неприязню до Мефістофеля.

В його очах промайнуло щось близьке до роздратування.

— Ось що ти тепер про мене думаєш? Що я притримую чиєсь майно через ревнощі?

Я стенула плечима.

— Ти не назвав кращої причини, щоб залишити перстень у себе.

— Ти береш справу надто близько до серця, — сказав він, оглядаючи мене. — Хоч яку угоду ти уклала, час її розірвати. Ми розкриємо вбивства в інший спосіб, тобі не потрібно так залучатися.

— Вибач, Томасе, але я маю довести справу до кінця.

Він похитав головою. Перш ніж встиг сказати щось іще, дядько й Ліза поспішили з-за повороту і, помітивши нас біля носа корабля, прискорили крок. Смуги сліз блищали на щоках моєї кузини в променях пізнього ранкового сонця, змушуючи мої почуття вирувати. Забувши про суперечку з Томасом, я кинулася вперед, стискаючи її руки в своїх.

— Що сталося? Що не так?

— М-місіс Гарві, — схлипнула вона. — Вона зникла.

— Що? — Томас підвищив голос, але швидко стримався. — Ти перевіряла її каюту? Вона завжди дрімає.

Дядько похитав головою.

— Це перше місце, куди ми зазирнули. Ми також перевірили кімнату для сніданків, жіночий салон і прогулянкову палубу з правого борту.

Мороз пронизав мою спину разом із вітром.

— Звісно, десь вона мусить бути.

— Ми всюди шукали, — нижня губа Лізи затремтіла. — Вона просто зникла.

Без жодного слова Томас кинувся бігти по палубі, рукою стискаючи капелюха. Він мчав до каюти компаньйонки. Мені знадобилася вся моя стриманість, щоб не кинутися за ним навздогін. Я не могла осягнути його переживань: він ніколи не казав, але місіс Гарві — найближча до його матері людина, яка в нього є, і його зламало б, якби з нею щось трапилося. Моє серце боліло від думки, що її може спіткати трагічна смерть. Я дуже любила місіс Гарві, ЇЇ дорожній тонік і доброту.

Темне передчуття ворухнулося вглибині душі. Якщо місіс Гарві зникла... це могло означати, що вбивця свідомо вибрав її, щоб завдати найболіснішого удару по моєму другові. Якщо Томас виявиться не в змозі використовувати свої здібності, той, хто вбив цих молодих жінок, може залишитися безкарним. Хоча я не хотіла вірити, що Мефістофель винен, це міг бути той самий підступний план, що його він здатен придумати. Він уже підлаштував напад лева з причин, досі мені незрозумілих; хто знає, може, він і печатку свою залишив у скрині з мечами, сподіваючись, що Томас її візьме. Чи була кожна дивна обставина частиною ретельно продуманого плану, що веде до відчутної плутанини і втрачених взаємозв’язків?

Я щільніше загорнулася в плащ і роззирнулася довкола. Сьогодні майже ніхто не виходив з кают: боялися чи то вбивці — адже тіла продовжували знаходити, чи шторму, що насувався.

— Поквапмося, — стиснувши руку Лізи, я швидко рушила прогулянковою палубою, сподіваючись, що мій голос не видає, наскільки наляканою почуваюся.

Дядько відставав на два кроки. — Розкажи мені все від самого початку. Як ти дізналася, що вона зникла?

— Ми мали поснідати разом, — Ліза шморгнула носом. — Я пообіцяла показати їй обладнання Гаррі, а потім познайомити їх... — її голос ледь чутно здригнувся, змусивши мене замислитися, чого вона не сказала про Гудіні. — Вона була в захваті від цього, тож я не можу уявити, як вона могла це пропустити. Вона ще чогось постійно перепитувала, чи буде він тренуватися до наступного номера з водою.

Це було так схоже на місіс Гарві. Я поплескала Лізу по руці, намагаючись заспокоїти її і не завдати ще більшого страждання. Цей рух допоміг і мені самій трохи опанувати себе і зосередитися. Мушу тримати себе в руках, якщо Томас не витримає.

— Ви мали зустрітися в нашій каюті чи в її?

— Ми мали зустрітися біля кімнати для сніданку о восьмій п’ятнадцять, — Ліза схлипнула. — Я сама трохи спізнювалася, але о чверть на дев’яту вирішила перевірити її кімнату: не була певна, чи не проспала вона. Коли я прийшла до її каюти і постукала, ніхто не відповів.

— Ти не була в нашій каюті? — запитала я. Ліза вистрелила в мене поглядом, але нічого не стала пояснювати.

Дядько крокував позаду нас мовчки, але пильно стежачи. Неможливо збагнути, що було в нього на думці, й це не дивно, адже це саме та людина, яка навчила нас із Томасом не допускати прояву емоцій під час розслідування і огляду місця злочину.

— Я пішла за тобою, але тебе не було, тож я побігла до дядька, — вона озирнулася через плече, чи то переконуючи себе, що він досі з нами, чи сподіваючись,

що не почув мого попереднього запитання про те, де вона була. — Я знайшла його на шляху до капітана, і ми почали шукати її всюди.

Я намагалася не показати свого страху, адже мало статися щось надзвичайне, щоб утримати місіс Гарві від знайомства з Гаррі Гудіні.

— Вона, напевно, теревенить з якоюсь леді. Ти ж знаєш, якою вона буває неорганізованою.

Я вже не могла сказати, хто кого тягне прогулянковою палубою — Ліза мене чи я її. Ми завернули за ріг і практично побігли до каюти місіс Гарві. Двері були прочинені, Томас стояв посеред кімнати, узявшись в боки.

— Ви... — він підняв руку вгору. — Ще одну секунду, будь ласка. Я майже... — він різко підійшов до її скрині й підняв кришку. — Її плаща немає, як і рукавичок. Все на своїх місцях, а це означає, що її, найімовірніше, перервали дорогою до сніданкової кімнати.

— Звідки ти знаєш, куди вона йшла? — запитала я. Його не було поруч, коли Ліза повідомила цю інформацію.

— Ось. Чай у чашці на її тумбочці крижаний на дотик, — він показав на нього. — Під блюдцем лежить газета з сьогоднішньою датою, було б зрозуміло, якби це був якийсь розклад чи програма, але не газета. Хто доставив би свіжу газету на корабель, що майже тиждень перебуває в океані? А це означає, що їй принесли чай, коли вона прокинулася. Оскільки жодних ознак їжі немає, не буде перебільшенням припустити, що вона збиралася поснідати з твоєю кузиною. Вона виступає в ролі компаньйонки, тож іще один простий висновок. Тоді, — він крутнувся на підборах, знову обводячи поглядом усе довкола, — хто ж міг її так зацікавити її, щоб вона не повідомила про запізнення?

Я відчувала, як благоговіння Лізи заповнює простір. Дядько теж був там, але трохи стриманіший, бо вже неодноразово був свідком Томасових дедукцій. Для Лізи ж це було щось на кшталт того, якби циркова мавпа заговорила англійською. Або, можливо, якби справжній маг творив справжні чудеса. Томас був таким же неймовірним, як і конферансьє, якщо не більше. Мефістофель дивовижний в інженерії трюків, але Томас розкопує істину, використовуючи інтелект.

— Ходімо, — сказав Томас, різко виходячи за двері, — навідаймося до Мефісто. Водсворт? Покажи шлях до його лігва.

Ми промчали повз пасажирів третього класу, які юрмилися на палубі, й мій пульс галопував швидше за будь-якого скакуна, що ближче ми наближалися до майстерні.

На палубі було значно більше людей, ніж я бачила дорогою до каюти місіс Гарві. Схоже, натовп був приголомшений, обличчя бліді, як іній, що повзе по поручнях корабля. Моє тіло напружилося від тривожного передчуття: щось сталося. Чулося якесь неприємне дзижчання, в очах людей було занепокоєння. Чи це мені просто ввижалося? Я послизнулася на ковзкій ділянці доріжки, і рука Томаса миттєво підхопила мене, утримавши від падіння. Я схопилася за неї, помітивши, що дядько теж узяв Лізу за руку, і ми прискорили ходу. Із кожним кроком мене охоплював дедалі більший страх.

Діставшись до майстерні, я відпустила руку Томаса і почала стукати у двері Мефістофеля, удари ставали відчайдушнішими, ніж стугоніння мого серця. Я почекала хвильку, потім постукала знову, цього разу голосніше. Тремтіння передалося по моїй руці, і я відчула його глибоко всередині кісток, але не могла зупинитися і стукала знову і знову. Нам потрібно знайти місіс Гарві. Я не могла уявити...

Томас обережно обхопив мою руку своєю, втішаючи мене.

— Його тут немає, Одрі Роуз. Все гаразд.

Я витріщилася на зачинені двері, стиснувши щелепи, аби стримати сльози, що загрожували набігти. Місіс Гарві мусила бути в порядку. Я зробила глибокий вдих, знову опановуючи себе. Прохолодне повітря допомогло погамувати дедалі більшу паніку.

— Гаразд, — сказала я. — Спустимося до вантажного відсіку карнавалу, Мефістофель...

— Докторе Водсворт! — усі ми різко повернули голови на звук голосу конферансьє. Вираз його обличчя мене не заспокоїв: був схвильований, мабуть, найбільше, ніж я колись бачила, хоч і під маскою. — Прошу, покваптеся.

Мефістофель зупинився, а потім знову метнувся в бік, звідки прийшов, не дочекавшись, чи підемо ми за ним. Томас мав напівбожевільний вигляд від занепокоєння, але тримав думки при собі, ведучи мене до сходового колодязя за Мефістофелем так швидко, як мені дозволяли громіздкі спідниці. Замість того, щоб спускатися в нутрощі корабля, ми піднімалися сходами дедалі вище й вище, звуки наших кроків луною розливалися як зверху, так і знизу.

Дядько і Ліза замикали процесію, поки ми з Томасом ледь не вчепилися в багряні фалди Мефістофеля. Я вже перестала дивуватися, коли ми знову опинилися на прогулянковій палубі першого класу й попрямували навпростець до музичної кімнати. Мефістофель звернувся до мого дядька, а не до мене, що не обіцяло нічого доброго.

Без передмов він розчахнув двері, на щастя, показавши в кутку ридма ридаючу місіс Гарні, яка міцно трималася за дуже блідого Андреаса. Позаду нависав Дзянь з буремним, як розбурхане море, виразом обличчя. Якби він був богом, то став би втіленням люті.

— Місіс Гарві, — Томас кинувся до неї, опустившись на коліна, оглядаючи її на предмет будь-яких ран чи ушкоджень. Ліза відпустила нашого дядька і допомогла Томасу.

Мої переживання вщухли, коли я побачила, що місіс Гарві жива, хоча й страшенно приголомшена, все її тіло здригалося від тремтіння, а губи беззвучно ворушилися чи то в молитві, чи в якомусь самозаглибленні.

Я ж негайно ввімкнула режим науковиці, приділяючи увагу кожному предмету в кімнаті, поки Томас опікувався своєю компаньйонкою. Карти таро, які намалював Мефістофель, Cirque d’Eclipse, розкидані по підлозі. Магічне дзеркало притулене до стіни там, де я бачила його востаннє.

— Ось, — сказав Мефістофель нам із дядьком. — У скрині.

Дядько штовхнув окуляри на перенісся, його вираз обличчя був жорсткіший, ніж відполіровані дерев’яні дошки під нашими ногами. Я теж зібралася з духом; виявити тіло десь поза стерильною лабораторією завжди непросто. Ми вчені, а не монстри. Я підкралася до місця, де стояла скриня — самотньо за вежею подушок із китицями, шовкових хусток і шарфів, що повипадали з неї, немов її випатрали.

Андреас міцно заплющив очі, немов хотів, щоб його спіткала інша доля.

Дядько першим дістався до скрині, на мить зупинившись, перш ніж нахилитися, аби роздивитися ближче. Моє серцебиття пришвидшувалося з кожним кроком; я знала, що там тіло, але ж хто саме та бідолашна? Нарешті, я стала над скринею і зазирнула вниз, а мій шлунок вивернувся.

— Місіс Прескотт, — я затулила рота долонею, хитаючи головою. Матір, яка здавалася такою спустошеною і розгубленою після вбивства доньки за нашим столом, завжди вдивлялася у нескінченне море. Майнуло дивне бажання впасти на коліна і спробувати намацати пульс, який, я знала, вже давно щез. Не могла уявити, як розповісти головному судці, що цей корабель забрав не лише його доньку, а й дружину. Запрошення, що його він отримав, постало в пам’яті. Убивця явно хотів, щоб жінки Прескотт опинилися на борту цього корабля, щоб убити їх. Хоча спосіб убивства місіс Прескотт і відрізнявся від його звичайної театральщини. Можливо, він відчайдушно хотів перекласти провину на когось іншого. Можливо, підкинувши її тіло сюди, він сподівався спровокувати нас на допит Андреаса: зрештою, він був добре обізнаний зі значеннями таро.

Замість того, щоб розсипатися, я глибоко вдихнула.

— Треба негайно повідомити її чоловіка, — я ледве впізнала власний голос: він був холодний і непохитний — такий несхожий на мої бурхливі думки. Мефістофель мить дивився на мене, перш ніж кивнути. Я стояла обличчям до дядька. — Приведімо її в пристойний вигляд для впізнання. Ви беріть за руки, я — за ноги. Покладемо її на канапу в кутку.

Десять смісних блязнів

РОЗДІЛ 32

П’ЯТЬ СЕРДЕЦЬ

МУЗИЧНА КІМНАТА

КПС «ЕТРУРІЯ»

7 СІЧНЯ 1889 РОКУ

— Прошу. Я принесу вам бренді, щоб ви заспокоїлися, — капітан Норвуд простягнув руку до головного судді. — Якщо вам ще щось потрібно...

Головний суддя Прескотт, не кліпаючи, вдивлявся у свою дружину. Я не могла осягнути його думки.

— З усією повагою, капітане, — сказав дядько, — але спершу я маю кілька запитань до головного судді Прескотта.

Обличчя капітана побагровіло.

— Не зараз, докторе. Хіба ви не бачите, що він геть розбитий?

Головний суддя Прескотт навіть не відгукнувся на своє ім’я. Він, безумовно, перебував у стані шоку, але дядько мав рацію. Нам потрібно негайно витиснути з нього відомості, які були б корисними. Час дивним чином спотворює факти.

Однак дядько поступився.

— Гаразд. Ми навідаємося до нього пізніше.

Після того, як капітан вивів враженого чоловіка з кімнати, я повернулася до тіла місіс Прескотт, роблячи все можливе, щоб відгородитися від спогадів про неї за життя. Ми поклали її на канапу і підперли голову вишитою подушкою, надаючи їй видимість мирного, хай і вічного, спокою.

— Зачини і замкни двері, — сказав дядько, звертаючи увагу на Томаса, а потім оглянув Мефісто-феля так, ніби той був новим видом плісняви, від якої треба позбутися. — Забирайте свого ворожбита і мечника і йдіть геть. Поговоримо пізніше.

Очі Дзяня спалахнули.

— Що тут ще сказати? Андреас прийшов сюди, щоб за допомогою магічного дзеркала передбачити майбутнє місіс Гарві. Тоді він... — він похитав головою. — Забудьте. Я буду в своїй каюті. Ходімо, Анд peace.

Ворожбит зиркнув у бік дзеркала, закусивши губу.

— Жодної шкоди не буде завдано...

— Я подбаю, щоб ніщо з вашого майна не постраждало. — Я знала, наскільки цінне для нього це дзеркало, і не лише через його гадану здатність зазирати в майбутнє.

Андреас і Дзянь вийшли, а конферансьє рвучко кивнув нам, перш ніж піти за ними.

— Я проведу місіс Гарві до її кімнати, — запропонувала Ліза. — Не хвилюйтеся, — додала вона, коли Томас приготувався сперечатися, — я побуду з нею, поки ви не повернетеся.

Я стиснула руки кузини.

— Дякую.

— Немає за що.

Коли Ліза вивела за двері місіс Гарві, яка все ще бурмотіла, з’явився перший помічник капітана з дядьковою медичною сумкою. Дядько рухом показав на краєчок канапи.

— Можна сюди. Ну що ж. Одрі Роуз, оглядай тіло. Скажи мені, що ти помітила. Томасе, ти готовий?

Мій друг з похмурим виразом обличчя дістав но-татник і ручку з внутрішньої кишені піджака.

— Так, професоре.

— Добре. Одрі Роуз? Роби так, як ми практикували.

Я проковтнула дедалі більший клубок у горлі, змушуючи себе бачити лише цю нову справу. Обійшла навколо тіла, намагаючись знайти будь-яку зачіпку, і взяла вимірювальну стрічку, як це робив дядько раніше.

— Зріст сто п’ятдесят сім сантиметрів. Рудувато-каштанове волосся, акуратно доглянуте. Хоча біля скронь є трохи сивини, — я опанувала себе й відтягнула повіку. — Колір очей карий, — і, затамувавши подих: — наявні петехіальні крововиливи на білках очей.

Тут дядько ступив крок вперед і зазирнув у ЇЇ незрячі очі.

— Прекрасно, небого. Маємо ймовірну причину смерті — удушення.

Я кивнула, повільно прокручуючи в голові її останні хвилини. На шиї жодних ознак удушення, на тілі відсутні садна чи синці, але помада розмазана, що наводило на думку про те, чим її задушили. Оглянувши кімнату, я побачила безліч ймовірних знарядь убивства. Подушки, шовки і тканини — будь-що із цього могло стати предметом, який обірвав її життя. Я нахилилася й підняла її руку, помітивши, що тіло тепле на дотик. Її вбили зовсім недавно. Андреас, очевидно, увійшов до каюти разом з місіс Гарві, але я не мала жодного уявлення, коли прибув Дзянь. Мені потрібно більше дізнатися про його місцеперебування.

Я вказала дядькові на подушки і тканини.

— Якщо це місце вбивства — а я вважаю, що це воно, бо не можу уявити, щоб хтось примудрився притягнути тіло сюди, не потрапивши на очі свідків, — то ми безумовно знайдемо трохи її губної помади на тому, чим її душили.

— Так. Що ще?

Я повільно пройшлася від її ніг до голови і назад, розглядаючи кожну зовнішню деталь.

— Частина її спідниці порізана... там. Бачите? Тканина відрізана по прямій — надто акуратно, щоб бути розірваною підчас боротьби. Гадаю, це сталося вже після того, як її вбили.

Томас підвівся і підняв край її зовнішньої спідниці, щоб краще роздивитися розрізану тканину. Це була прекрасна сукня: світла, як свіжий сніг, із вкрапленнями сріблястих ниток. Ця краса ніби підкреслювала жах раптової смерті. Жертва мала вигляд нареченої, готової до весілля, а не до похорону.

— Той, хто скоїв саме це вбивство, схоже, має одержимість красивими тканинами. Хоч як дивно звучатиме, — сказав він, випроставшись, — вважаю, що це, принаймні почасти, спонукало убивцю, хоча навряд чиє головним мотивом.

Ми втрьох перезирнулися, думки, здавалося, мчали в нових напрямках. При згадці про гарні тканини на думку одразу спала одна людина — той самий молодий конферансьє, якого я продовжувала захищати. Я зиркнула на розрізаний шовк. Мушу визнати, що тепер зняти з Мефістофеля провину стає дедалі важче. Хоча водночас не можу й заперечувати, що такий мотив злочину не зовсім вкладався в моїй голові. Дядько вчив нас, як важливо довіряти своїм інстинктам, але я більше не могла. Принаймні там, де йшлося про конферансьє.

Десятки костюмованих виконавців виходили з кожного кутка кімнати, обходячи столики, мовчазні та гротескно страхітливі у блазенських капелюхах із дзвіночками, у білих масках зі смоляними контурами навколо очей та багряними губами. Здавалося, попри найлютіший жах, що його приносив день, вечірні вистави триватимуть. Ренесансні інструменти награвали старовинну мелодію; скрипки та арфи звучали тужливо, створюючи враження, що ми повернулися в часі на кілька століть назад.

Попри всі мої зусилля, я здригалася, дивлячись на схожих на маріонеток виконавців. Якщо навіть венеційські блазні були такими жасними, не хотіла б я бачити, як оживає номер із чумними масками. Уява Мефістофеля — темне і підступне місце.

Жорсткі білі волани з тюлю навколо комірів і стегон нагадували образи балерин, які втекли від Аїда, дорого заплативши за це. Коміри і спідниці з чорних та золотих трикутників довершували образ, такі самі трикутники були на жилетах і рукавах. Ніяк не збагну, як цих демонів можна вважати кумедними: вони точно не викликали жодного відчуття легкості, навіть коли рухалися вервечкою через кімнату, стрибаючи з однієї ноги на другу.

Я не могла не уявляти, що їхні костюми зшиті з клаптиків тканин, украдених у жертв: макабричний трофей, яким убивця міг таємно милуватися щоночі. Знаю, що це малоймовірно, та попри це сироти повсякчас вкривали мої руки.

Томас дивився на них так, як витріщаються на жахливу катастрофу: скрививши губи. Я хотіла розсміятися, але не могла знайти в собі сили після того, як ми провели похмурий день, вивчаючи труп місіс Прескотг. Давалося взнаки і напруження від нашої попередньої суперечки, яка хоч трохи і забулася у світлі більшої біди, але незатишне відчуття не зникло.

— Жонглерів, що кидають полум’я, я розумію, — сказав він, — але це? Яка саме їхня мета? Вони просто дивакуваті. Мефісто втрачає хватку. Можливо, він нарешті уклав невдалу угоду, що не є несподіванкою. Ніхто не досконалий, як я.

— Увесь цей карнавал дивакуватий, — пробурмотів дядько. — Я буду радий, коли все це закінчиться. Ще один вечір після цього.

Ліза повела плечем. Вона не могла брати участь у виставі, оскільки дядько був присутній на ній цього вечора, але це, схоже, не надто засмучувало її. Цього вечора на ній була особливо прекрасна сукня, розшита кристалами на рожево-персиковому тлі.

— Саме в цьому й полягає суть. їхня дивакуватість і привертає увагу; закладаюся, ви не помітили, що зараз виводять на сцену.

Я зосередилася на наступному виступі, що розпочався непомітно, коли всі погляди були спрямовані в інше місце. Ліза сиділа з самовдоволеним виразом обличчя. Навіть дядько на мить здивувався, перш ніж знову заходився їсти.

— Любіть чи ненавидьте його, але маєте визнати, що Мефістофель дивовижний. Він точно знає, які відволікальні маневри використовувати, — погляд кузини зупинився на мені, й мені захотілося повільно сповзти під стіл: вона явно не допомагала моїй справі. — Гаррі так багато дізнався всього за кілька коротких тижнів. Мефістофель — таки гарний учитель.

— І, — пробурчав дядько собі під ніс, — либонь, ще й кровожерливий лиходій.

Надягнувши відвагу так, ніби це моє найвишуканіше вбрання, я подивилася на Томаса. Він мав такий вигляд, ніби проковтнув жабу. Я ввічливо відкашлялася, аби прогнати сміх. Тоді він несміливо всміхнувся, і я теж; як добре, що ми знову на одному боці.

— Авжеж, — сухо сказав Томас, — далі ми почуємо, що він пішов по воді.

— Якщо він спробує це зробити, впевнена, якась Сирена або кит проковтнуть його цілком, — сказала я. Томас пожвавився при цій думці. Я обернулася до кузини і нахилилася ближче, щоб нас не підслухали гості за сусіднім столом. — А Гаррі використав би театральщину, щоб відвернути увагу від чогось серйознішого? Що як один із його жахливих експериментів пішов би не за планом? Розповів би він кому-небудь чи просто спробував би приховати тіла? Треба визнати, скриня — це дуже в його стилі для приховування чогось.

Ліза витріщилася на мене так, ніби я з’їхала з глузду.

— Зниклі та вбиті жінки — не найкращий спосіб, щоб його виступи потрапили в газети, кузино. Гаррі прагне слави, а не ганьби. Те саме стосується Мефістофеля. Ти ж не можеш щиро вірити, що вони винні?

— А якщо він хоче, щоб ти в це вірила? — запитав Томас. — Можливо, слава — це хибний напрям. Ти справді знаєш, чого він хоче?

Ліза розтулила рот, а потім стулила його. Я уявила, що вона згадує пораду матері рахувати до десяти, перш ніж говорити, коли нелегко знайти добре слово.

— Гаррі не став би зв’язуватися з кимось, хто... е-е? Ви обоє думаєте, що Мефістофель насправді вбивця? — вона пирхнула, забувши про манери. — Якщо хочете розкидатися звинуваченнями, вам варто було б придивитися до капітана Норвуда. Бачили, як він поводиться зі своєю командою? Я не сумніваюся, що він здатен викинути людину за борт, якщо вона йому не до вподоби. Цей чоловік — сущий кошмар.

У цьому ми були згодні. Я бачила, як капітан у пориві люті штовхає когось через перила. Він був дивним персонажем: ніби цілком приємний і сумирний, а коли розлютиться, то гнівний і нестерпний, наскільки це взагалі можливо. Але я не вірила, що в його добре скроєному костюмі є бодай окрушина театралізованого насильства.

Місіс Гарві перехилилася через стіл, її губи досі тремтіли від шоку, який вона пережила раніше. Мені кортіло підійти і обійняти її. Хоч як була приголомшена, вона відмовилася сидіти на самоті у своїх покоях. Томас запропонував залишитися і повечеряти з нею, але вона відмовилася. Я мала передчуття, що це пов’язано з чутками про те, що Гудіні вкотре хизуватиметься спіднім, що дало їй додатковий поштовх для відвідування вистави.

Утім більшість інших пасажирів, мабуть, не відчували того самого: в обідньому салоні сьогодні було ще менше людей, ніж учора. Корабель повільно перетворювався на судно-привид, місця, колись наповнені життям, тепер здавалися примарними і мовчазними.

— На вашу думку, що за цією завісою? — запитала місіс Гарві. — Сподіваюся, не ще один молочний бідон. Мені геть не сподобався той номер. Занадто велике напруження шкідливе для фігури. Не думаю, що я зможу витримати ще один переляк.

— Кузино? Які секрети ти можеш запропонувати? — я повернулася до Лізи, готова розрядити обстановку жартом, коли світло спалахнуло, а потім згасло, залишивши нас у темряві, яку порушували лише свічки, що мерехтіли на столах. Дядько пробурмотів щось про те, що не бачить свого антре, але я вирішила не висловлюватися.

— Високоповажні гості, — безтілесний голос Мефістофеля висів у повітрі, як туман. — Сьогодні ми просимо вас звернути увагу на небо, оскільки Імператриця влаштовує небесне дійство. Зауважте, там немає сіток, і якщо вона впаде, то, що ж... не турбуватимемося про це зараз.

Самотній промінь світла висвітив Кассі, яка сиділа на трапеції й дивилася на юрбу. На її голові була корона з дванадцятьма блискучими зірками на кінцях; на ліфі нашиті зерна граната — символ її правління землею, згідно з уроком Мефістофеля про значення карт таро, — вона була велична й елегантна, високочола й пихата. З її золотистими локонами, що спадали по спині, цього вечора вона втілювала ідеальний ангельський образ. Хоча я знала, що не варто обманюватися її невинним зовнішнім виглядом.

Її номер розпочався повільно. Вона розгойдувалася з одного кінця кімнати в інший, від трапеції до трапеції, і, здавалося, раділа щоразу, коли кінчики її пальців залишали безпеку однієї перекладини і хапалися за іншу. Я пригадала тугу за цим відчуттям свободи, коли ми з братом відвідували цирк під час убивств Різника. Було щось прекрасне у відпусканні.

Другий прожектор сповістив, що до неї приєднався ще один артист. Молодик крутився і перекидався, перетинаючись із Кассі, а їхні вправи ставали дедалі хитромудрішими.

— Це Себастьян, — прошепотіла Ліза. — Він чудово використовує елементи конторсії для цього номера.

Я спостерігала за конторціоністом з новим інтересом. Чи здатен він убити жінок на борту цього корабля і так жахливо обставити їхні тіла? Мені не вдалося з ним поговорити, але я зауважила, що він щоразу ухилявся, коли я підходила ближче. Коли він літав туди-сюди над нами, перекидаючись у повітрі, я неодмінно уявляла собі приховану силу в його легкому тілі.

Гості обіднього салону насолоджувалися виступом, втім, попри захват відчувалося, що настрій пригнічений. Важко сказати, з чим це було пов’язано — з побоюванням, що кожен із цих небезпечних номерів може стати смертельним, чи, навпаки, з відсутністю таких побоювань. Цих пасажирів злочини майже не зачепили. Можливо, вони в якомусь сенсі грали свою власну виставу, поки цей кошмар не закінчиться.

— Леді та джентльмени, — голос Мефістофеля відлунював, хоча самого конферансьє видно не було. — Приготуйтеся до чогось надзвичайного. Наша сцена вже готова, і наступний номер неодмінно засліпить і приголомшить вас. Будь ласка, зберігайте спокій, поки великий Гудіні намагатиметься вкотре уникнути смерті у лиховісній камері тортур!

Томас відкрив було рота, коли раптом спалахнуло третє джерело світла, і невидимі руки підняли завісу, що приховувала предмет на сцені. Публіка цілком очікувано затамувала подих, та раптом хтось верескнув, мабуть, від усвідомлення того, що бачить перед собою.

Всередині камери тортур — скляного бака, заповненого водою — плавала жінка, витріщаючись на нас каламутними білястими очима. Я могла би повірити, що це русалка з легенд, якби не очевидне: вона дуже правдива і дуже мертва. У руках, побілілих від часу, проведеного під водою, вона тримала довгий стрижень, на який були нанизані, либонь, п’ять анатомічних сердець, принаймні так здавалося на перший погляд. На передній частині скла була прикріплена гральна карта — занадто маленька, щоб розгледіти її з мого місця.

Хтось біля нас блював, а я не могла відірвати погляду від бака. Знадобилася не одна секунда, поки я опанувала себе і зрозуміла, що ця жертва мені знайома.

Жінка в резервуарі була ніким іншим, як леді Креншоу.

РОЗДІЛ 33

МОТИВ

ОБІДНІЙ САЛОН

КПС «ЕТРУР1Я»

7 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Венеційські блазні біля сцени запнулися, їхні розрізнені кроки вже були не частиною ролі, а наслідком страху, що густою смолою скував кімнату. Вони завмерли, пороззявлявши роти на мертву жінку, і ця картина видавалася ще жаскішою, ніж коли вони гарцювали з ноги на ногу.

Якщо в мене й залишалася бодай тінь надії, що це якась бридка частина вистави, то вона відразу ж зникла. За мить і глядачі повністю втямили, що налякало наших розважальників настільки, що вони припинили моторошну процесію.

Ножі брязнули об тарілки, кімнатою прокотилися зойки і, судячи зі звуку падіння тіла, щонайменше один пасажир знепритомнів. Навряд чи їм можна було чимось дорікнути: вигляд леді Креншоу, що плавала в цьому резервуарі з білястими очима і довгим волоссям, що вилося у воді, був просто-таки моторошним до нестями. Історія майже занадто трагічна, щоб бути реальною.

Неначе зіркові актори, які виконують свої ролі в цьому спектаклі жахів, дядько і Томас скочили з місць і кинулися до резервуара. Я кинула серветку на стіл і скочила з місця, готова побігти за ними, але не хотіла залишати Лізу і місіс Гарві без нагляду. Навіть попри постійний гул жаху, що пронизував тіло, одна істина заспокоювала мене: я не вірила, що комусь іншому загрожує безпосередня небезпека. Принаймні, поки що.

Дядько крикнув застиглій карнавальній бригаді: — Опустити завісу!

Майже миттєво вимогу було виконано, і чорнильні завіси швидко затріпотіли, затуляючи собою вид зануреного трупа. Я втупилася в оксамитову портьєру, думки роїлися в голові. Якби Томас і дядько не діяли так швидко, я, можливо, змогла б переконати себе, що сама вигадала таке хворобливе видовище. Ще одна театралізована картина з мертвим тілом. Це майже незбагненно.

Минулого місяця я вивчала нутрощі потопельника й довго не могла викинути з голови образ цих синіх губ і роздутого живота, хоч як намагалася. Тільки той чоловік загинув внаслідок жахливого нещасного випадку, леді ж Креншоу, найімовірніше, ні.

Звідкись зі сцени об’явився капітан Норвуд і почав віддавати накази персоналу та екіпажу, наче генерал, що командує армією. За лічені секунди після його появи пасажири скупчилися біля дверей. Хай скільки дивних убивств ми побачили, евакуація завжди залишалася нелегкою справою.

Хаос і штовханина прокотилися кімнатою, хтось упав на підлогу, і натовп у паніці давив їх, намагаючись якомога швидше втекти. Я заціпеніло спостерігала за цією сценою, ніби примара, яка підглядає за тим, що відбувається в пеклі. Напевно, якби таке місце існувало, воно мало б саме такий вигляд. У глибині кімнати спалахнуло невелике полум’я, що його спричинило падіння свічки на скатертину.

— Іди, — Ліза стиснула мої руки в своїх, дивлячись нажаханим, але рішучим поглядом. — Ти потрібна дядькові там, нагорі. Я відведу місіс Гарві до нашої каюти. — Я кліпнула у відповідь на раптове поколювання в очах, і Ліза міцно обійняла мене. — Все буде добре. Ми будемо в Нью-Йорку завтра опівночі. Нам просто потрібно пережити ще один день.

Я кивнула, не в силах зробити більше, й відступила назад. Коли вони попрямували до виходу, я підібрала спідниці й так швидко, як тільки могла, побігла вгору по сходах. Прослизнувши під завісою, сховалася за оксамитовими портьєрами. Мефістофель зігнувся, спершись руками на стегна, і вглядався в мертву жінку.

— Кажу вам, вона просто не могла зробити це сама, — сказав він. Його тон свідчив про те, що не вперше ділиться цими відомостями і намагається залишатися спокійним попри те, що в реквізиті його шоу плаває мертве тіло. Він показав на верхню частину конструкції. — Бачите ці замки? Хтось вставив їх на місце. Потрібно двоє моїх людей, щоб зібрати бак докупи. Після того, як вона пішла під воду, у неї не було жодного шансу маневрувати кришкою, а потім замкнути її. І ви справді вірите, що вона настромила п’ять сердець, а потім приклеїла на скло однойменну гральну карту?

— Що означає п’ятірка чирв? — запитала я, більше не переймаючись тим, які підозри можу викликати. — Ви ж знаєте картомантію, так?

Мефістофель потер лоба.

— Заздрість, ревнощі. Це означає недоброзичливість людей, які тебе оточують.

— Це має сенс, враховуючи її лист, — сказав Томас.

— Лист? — я підійшла до Томаса й помітила в його руці аркуш паперу.

Мої дії призвели до смерті цієї дівчини. Коли мій чоловік захопився її красою, я навмисно переплатила їй на благодійність, а потім, коли чоловік запитав про зниклі гроші, заявила, ніби вона обікрала нас. Я хотіла, щоб вона знала, що хоча вона, можливо, і вродлива як для вуличної негідниці, і, ймовірно, отримувала від одружених чоловіків, більше, ніж компліменти, вона вжила завдяки таким порядним городянам, як я. Я заздрила їй. А ця хиба коштувала мені найдорожчого дару - моєї доньки. Не можу жити з цією провиною. Щиро шкодую про все, що накоїла.

Він передав мені записку, поки дядько ходив навколо бака, розбираючись у деталях. Я швидко переглянула написане, пульс мчав галопом, поки читала.

Я перечитала листа, звівши брови.

— Про яку дівчину вона говорить?

— Це запитання цієї години, Водсворт, — Томас стенув плечима. — Можливо, йдеться про щось, що сталося за межами корабля. Насправді, — він вказав на другий рядок, — я впевнений, хай про що тут йдеться, це сталося ще до того, як хтось із них піднявся на борт цього судна. Я вважаю, що це і є мотивом скоєння злочину.

Розуміння спалахнуло яскраво, як схід сонця.

— Все, що нам потрібно зробити, це з’ясувати, про кого йдеться, і тоді ми знайдемо нашого вбивцю.

Мефістофель підкрався до мене з іншого боку і пирхнув.

— О, і це все? Що може бути простіше?!

Томас подивився на нього так, що я вже почала хитати головою.

— Мабуть, не для такого, як ви, — сказав він. — Однак людина з трохи більшим розумом і кмітливістю може встановити зв’язки. Спостерігайте, — Томас м’яко забрав лист назад і прочистив горло. «Хоча вона, можливо, і вродлива як для вуличної негідниці...» Не треба бути великим мудрагелем, щоб, ґрунтуючись на цьому рядку, виснувати, що «дівчина», про яку йдеться, мала нижче становище, ніж леді Креншоу, але не настільки низьке, щоб завадити їм взаємодіяти. Це наводить нас на кілька умовиводів.

— Ви нестерпний, — пробурмотів Мефістофель.

Я усміхнулася.

— Він тільки починає.

Томас не звернув уваги на репліку і на пальцях перелічив можливі варіанти зайнятості дівчини.

— Продаж їжі. Продаж дрібничок. Продаж стрічок або шовків. З огляду на положення леді Креншоу, сумніваюся, що вона особисто займається закупівлею продуктів. Це було б нижче її гідності. Це мало би бути обов’язком кухонного персоналу. Так само я не можу уявити, щоб вона купувала дрібничку, яка не походила б із більш підхожої крамниць Exempli gratia⁸, вона не стала би завдавати собі клопоту із чимось, що не коштувало значних грошей, це мало бути щось таке, чим можна похвалитися перед дамами за щотижневим чаюванням. Квіти, стрічки або шовки можуть бути відповіддю. Це свідчило би про її багатство і здатність витрачати гроші на несуттєві речі.

Мефістофель похитав головою.

— Ви дуже розумний, еге ж?

— Звісно, що так, — відповів Томас. — Це що, має бути образа? Що ще ви прокоментуєте: золоті блискітки в моїх очах? Гостроту моєї щелепи?

— Надзвичайний розмір вашого его.

Обличчям Томаса повільно розпливлася недоброзичлива посмішка.

— Це не єдина річ надзвичайних розмірів, якою я можу похизуватися.

— Якщо не брати до уваги цю заяву, ви кажете, що якби це була історія, ви були б героєм, вірно?

— Не верзіть дурниць, — сказав Томас, маючи справді ображений вигляд. — Я темний і таємничий. І з такою самою імовірністю можу поцілувати вас або вбити за примхою. Це скидається на героя? Не багато героїв красиві й геніальні. Я ж використовую свої темні таланти для більшого блага.

— А, тепер я розумію, — губи Мефістофеля сіпнулися. — Ви навіжений.

— Мені більше подобається «непередбачуваний». Звучить ліпше.

Я прочистила горло.

— Чесно кажучи, ви обидва поводитеся як діти. Може, зосередьмося на бідолашній жінці в резервуарі?

На щастя, у цей момент на сцену вийшли Дзянь, Гудіні та Андреас. Кожен із них зблід, побачивши труп, але, до їхньої величезної честі, вони зуміли відвести погляди і їх не знудило. Я помітила, що Аніша стояла за лаштунками разом із Себастьяном і Кассі, з однаковими виразами шоку і жаху на обличчях.

Гаррі пильно подивився на Мефістофеля.

— Всі кажуть, що потрібно залягти на дно до Нью-Йорка, а потім поїхати назавжди.

Обличчя конферансьє набуло похмурого виразу. Здавалося, він майже змирився, що його мрії вже не здійсняться. Щось глибоко всередині мене підштовхувало виправити це становище. Перш ніж Мефістофель встиг щось сказати, я ступила крок уперед.

— Ми близькі до розкриття убивств, — я підвищила голос, щоб вони почули, сподіваючись, що це прозвучало набагато впевненіше, ніж я почувалася насправді. — Ми вже з’ясували, чим займалася дівчина, яку леді Креншоу описала у листі. Не повинно зайняти багато часу, щоб скласти пазл.