Втеча від Гудіні

Він повільно кліпнув з-поза фірмової маски, здавалося, обмірковуючи це. Я не могла зрозуміти, чи він дослухається до свого тіла, чи ось-ось втратить свідомість.

— Важко... сказати. Можливо, спина?

Він силкувався сісти, потім здригнувся від болю. Я швидко притулила його до стіни і стягнула з нього пальто й жилет, опустилася на коліна і хутким рухом, який вразив навіть мене, стягнула з нього краватку. Мої голі пальці вже розстібали ґудзики на його комірі, коли я зупинилася, раптом усвідомивши, в якому ми положенні і що я роблю: якби хтось застав нас тут наодинці з його напівроздягненим виглядом, я б опинилася у центрі скандалу.

Мефістофель підморгнув мені:

— Це не вперше ви знімаєте краватку, еге ж?

— Проте я вперше використала б її, щоб когось задушити.

— Так жорстоко, — його очі заплющилися, і він застогнав.

Я відкинула хвилювання. Якби хтось спустився сюди, то побачив би пораненого чоловіка і когось, хто міг би надати йому медичну допомогу. І нічого більше.

Тому я розстебнула його сорочку до кінця і розгорнула її, швидко оглядаючи торс на предмет будь-яких ознак пошкоджень. Не було нічого, крім бездоганної бронзової шкіри. Я двічі пробіглася по ньому очима, щоб упевнитися, не зважаючи на відчуття неправильності через його роздягнений стан, і похитала головою. У нього могли бути внутрішні ушкодження, які викликали би значно більше занепокоєння, ніж якби його плоть розірвали. Мабуть, найкраще було би промацати його торс на м’якість, хоча я не впевнена, що це не завдасть йому болю.

— Ви не зазнали жодних зовнішніх ушкоджень на тілі, — я підняла погляд на нього; тепер ми були дуже близько. Занадто близько. Він дивився на мене, не кліпаючи. — Либонь, у вас струс мозку. У вас вигляд трохи...

Він нахилився вперед, майже зануривши голову мені в груди.

— Прошу, — це слово було благанням саме по собі. Його руки м’яко обійняли мене за талію. — Прошу, прийміть мої вибачення.

— Вам нема за що вибачатися, — я обійняла його на мить, хвилюючись, як сильно він вдарився головою. — Ходімо. Давайте піднімемося, гаразд?

Після хиткої спроби мені нарешті вдалося поставити його на ноги. Я тримала його, побоюючись, що він спіткнеться і завдасть ще більшої шкоди мозку. Вже збиралася запропонувати йому його піджак, коли він похитнувся в мій бік, притискаючи нас обох до стіни, намагаючись утриматись, щоб не впасти. Такими темпами знадобиться ціле життя, щоб доставити його до справжнього лікаря. Доктор Арден відмовлявся покидати покої, а я не впевнена, чи є на борту ще один лікар.

— Із вами все гаразд? — запитала я. — Якщо ми рухаємося надто швидко, то вам краще сісти.

Його руки повільно піднялися і ніжно обхопили моє обличчя, і він притулився чолом до мого. Вочевидь він мав галюцинації.

— Пам’ятай.

— Пам’ятати що?

— Нашу угоду, міс Водсворт, — він припав до мене, і я занепокоїлася, що не помітила якогось ушкодження на його спині. Перш ніж я змогла допомогти йому знову випростатися, до нас долетів звук черевиків на сходах. Моєю першою думкою була радість, що хтось інший зможе допомогти з розгубленим конферансьє у моїх руках. Але коли побачила, що це Томас вискочив з-за рогу і різко зупинився, могла б заприсягтися, що моє серце опустилося до пальців ніг.

Конферансьє неспішно відштовхнувся від мене назад, тримаючи увагу між мною і Томасом. Його дивне наполягання, щоб я пам'ятала про нашу угоду, раптом набуло сенсу. Усе це він влаштував навмисне. Усе. Я стиснула кулаки, коли він випростався і почав застібати гудзики на сорочці, цілком і абсолютно стабільно тримаючись на ногах.

— Містере Кресвел, запевняю вас: усе не так, як здається, — сказав він зовсім не переконливо, надягаючи пошарпаний піджак. Він вказав на розриви. — На мене напали, і міс Водсворт врятувала мене. Це було страшенно відважно з її боку і доволі ганебно з мого.

З того, що я бачила, Томас, здається, навіть не дихав, але його гострий погляд бігав по кімнаті, ймовірно, відтворюючи сценарій у його дивовижному стилі. З сумом я зрозуміла, що він дивився на всіх у кімнаті, окрім мене. Мій дядько і капітан разом із Кассі за мить опинилися в дверях і там зупинилися.

— Що, в біса, відбувається? — запитав капітан. — Ти маєш виступати на сцені. А ця, — він тицьнув великим пальцем у бік Кассі, — не хотіла пояснювати, у чому терміновість. Тільки те, що ми вам потрібні негайно.

Мефістофель відійшов від мене і кивнув у бік клітки.

— Ми з міс Водсворт розслідували таємницю відрубаної руки. Але ви маєте рацію — дійство має тривати. Принаймні, це вбивство не буде головною цікавинкою сьогоднішнього вечора.

Із цим він іронічно вклонився, дав знак Кассі йти за ним і зник сходами, залишивши мене розбиратися з хаосом, який сам і розпочав. Я зробила глибокий вдих і зустрілася з лютим поглядом дядька. Зустріч із левом у клітці була б не такою страшною, навіть після його нападу.

— Я можу все пояснити, дядьку.

РОЗДІЛ 20

ЧУДОВА ДЕДУКЦІЯ

ВАНТАЖНИЙ ВІДСІК ДЛЯ ТВАРИН

КПС «ЕТРУРІЯ»

5 СІЧНЯ 1889 РОКУ

— Що в дідька лисого він має на увазі під «таємницею відрубаної руки»? — голос капітана Норвуда пролунав у напруженій тиші, як грім серед ясного неба. Мавпа в кінці вантажного відсіку заверещала, і я з усіх сил намагалася не здригнутися від обох звуків. Капітан був такий самий темпераментний, як і море, яким він плавав. — Скажіть, що це не справжня людська рука.

— Боюся, у левовій клітці міститься людський зразок, — сказала я, ніколи не уявляючи, що бодай колись об’єднаю ці два слова. Я відвела погляд від капітана і зосередилася на Томасі, сподіваючись зробити все можливе, щоб пояснити йому — як і капітану з дядьком — те, що щойно сталося... окрім того, що я опинилася в обіймах напівроздягненого чоловіка.

— Мефістофель намагався вивести лева, коли той напав на нього, — сказала я. — Я ще не встигла ретельно оглянути місце злочину, тому не маю більше деталей. Однак, на перший погляд, хтось замінив сіно. Можливо, це зробили в спробі причепурити місце вбивства, але я не знатиму напевно, поки не зможу потрапити в клітку і як слід усе оглянути.

Томас попрямував до клітки й відрубаної кінцівки, про яку йшлося, його увага перемкнулася з великого кота на обгризену руку і далі — одному богу відомо на що. Він провів пальцями по металевих ґратах із приглушеним завдяки шкіряним рукавичкам звуком. Капітан розтулив було рота, але дядько змусив його мовчати, піднявши руку: ніхто не повинен перебивати Томаса, коли той занурюється в рівняння, видимі лише йому. Вже не вперше мені хотілося володіти бодай часткою цього особливого вміння.

— Це не місце вбивства, — сказав він, і я знала його вже досить добре, щоб не сумніватися в його висновках. — Це просто місце, де залишили тіло. Власне, я не вірю, що саме тіло коли-небудь було тут. Найімовірніше, воно вже за бортом або ж убивця планує незабаром його позбутися. Пограбування або крадіжка не були мотивом — бачите каблучку? Цей злочин або запланований, або скоєний зі зручності.

— Чи не занадто самовпевнено, — пробурмотів капітан. — Можливо, варто дати висловитися доктору Водсворту, хлопче.

Томас заплющив очі, і я могла лише уявити, які слова він стримував, аби не сказати вголос. Це було неймовірно, справді, те, що він опанував себе. Зітхнувши, він розправив плечі й заговорив тоном, який не викликав жодних сумнівів у його авторитетності в цьому питанні. Попри обставини, що склалися, я не могла не відчувати гордості. Томас був неперевершений, коли використовував таланти у розслідуванні, його впевненість була цілком заслуженою. Він поступово дорослішав — порівняно із зарозумілим юнаком, з яким я познайомилася минулого літа.

— Томасе? — запитав дядько. — Не хочеш пояснити капітану?

Він кивнув.

— Зверніть увагу на відтінок сліду крові на навісному замку і трохи кольору іржі на ключах.

— Кажіть уже далі, — очевидно, що цього вечора капітан не був налаштований на люб’язності. — Яке мені діло до кольору крові?

— У Мефістофеля не було кровотечі, тому кров на замку і ключах — не його. — Томас на мить зробив паузу і обійшов навколо клітки, але клянуся, що я чула звинувачення у цій тиші.

— Вже з цього можна з упевненістю припустити, що кров належить або вбивці, або жертві, — продовжив він. Його тон був професійним, холодним, можливо, мені причулося, але я вловила нотки хвилювання. — Кров темна, що вказує на те, що на замок вона потрапила давно. Гадаю, вона майже висохла відтоді, як убивця торкався цих речей. Якби це було місце злочину, то на підлозі ми знайшли б бризки крові та великі плями. Людині відрубали кінцівку — був би мерзенний безлад. Навіть після заміни сіна на підлозі, стінах і стелі була би кров. Ви були на бойні, капітане? Це брудненька справа. Що ж до каблучки? Якби вона була мотивом для нападу, то це була би перша річ, яка зникла.

— Можливо, він не зміг зняти каблучку з її пальця, — сказав капітан.

— Тоді він його відрізав би, — сказала я, чим викликала у чоловіка гидливий погляд. Так, ніби я була тим, хто відрізав руку. — І це не жіноча рука. Жертва — чоловік. А. каблучка — це обручка.

Томас пробирався між клітками, відштовхуючи залишки соломи, що лежали на підлозі. Він опустився на коліна, потім підняв погляд угору, шукаючи на стелі бризки крові, як я припускала. Я простежила, на чому зупинився його погляд, і кліпнула. Рваний шматок синюватої тканини зачепився за щось на низькій стелі. Либонь, шовк. Я примружилася і розгледіла контури панелі. Ідея сяйнула миттєво.

— Куди веде ця панель доступу, капітане?

— Це просто технічний вихід, що з’єднує цю кімнату з коридорами екіпажу, — капітан відмахнувся. — Ніхто, крім окремих членів екіпажу, не має доступу. І вони повинні спочатку попросити в мене ключ.

— Для чого він використовується? — допитувався Томас. — Наскільки там великий відсік?

— Це в основному стосується електричної проводки, — сказав капітан Норвуд. — Людині довелося би присісти і скластися навпіл, щоб пройти крізь нього. Не найкращий спосіб переміщення тіла, якщо ви це маєте на увазі своєю теорією.

Я обмірковувала отримані відомості. З огляду на наш нещодавній досвід роботи з убивцями я добре усвідомлювала, що вбивця не обов’язково має бути чоловіком.

— Жінка не мала б особливих труднощів із цим. Було б нерозумно виключати когось на цьому етапі, сер, — інший, більш очевидний підозрюваний з’явився у мене перед очима: — Себастьян теж міг би там пролізти, — коли всі поглянули на мене здивовано, я додала: — Конторціоніст. Я бачила, як він скручується у вузли.

Вираз обличчя Томаса був стриманим. Мені доведеться багато чого пояснити, коли ми зійдемо з корабля.

— Міс Водсворт, перепрошую, але дозвольте мені сказати відверто: не існує жодного способу використання цього виходу, — заперечив капітан. — Як я щойно сказав, єдиний комплект ключів перебуває в моєму володінні в моїй каюті. Ніхто не заходив туди вже два дні. Я в цьому впевнений. Якщо ви не хочете звинуватити мене в тому, що я підкинув цю кінцівку, про цю панель не може бути й мови. Вам доведеться придумати іншу теорію, як вона тут опинилася.

Я подумки порахувала до десяти. Ключі можна вкрасти, замки — зламати, особливо якщо зважати на цілу трупу циркових артистів на борту, які робили неможливе можливим. Мені здалося, що капітан відірваний від реальності. Гудіні відомий як в Англії, так і в Америці як король наручників. Він один мав дар зламувати замки, протискуватися в тісні місця і швидко зникати.

Ця думка заморозила всі інші, кригою огорнувши серце. Мені доведеться докласти всіх зусиль, щоб знайти Гудіні та розпитати, де він був увесь день. Бажано до того, як дядько випередить мене в цьому завданні й доведе Лізу до холодної люті.

— М-м-м, — дядько покрутив вуса, навмисне не дивлячись у мій бік. Не скажу, що мене це не зачепило. Він і раніше багато разів сердився на мене, але ніколи не нехтував, коли ми досліджували місце злочину. — Чому ти вважаєш, що це була точка доступу для нашого вбивці, Томасе?

Я стиснула туби, роздратована тим, що на мене не зважали, хоча першою на місці злочину опинилася я. Томас повернувся до мене. У його погляді було лише серйозне зосередження, коли він відповів:

— Водсворт? Твої думки?

Якийсь час я помовчала. Цінувала те, що Томас перевів їхню увагу на мене, але була обурена тим, що мені взагалі в цьому потрібна допомога. Відклавши ці почуття подалі заради того, щоб не відволікатися від завдання, я вказала на шматок шовку.

— Відірваний клаптик шовку — одна з ознак того, що хтось проліз через цей вихід, - сказала я. — По-друге, на прогулянковій палубі весь день і вечір була бурхлива діяльність. Між екіпажем, що встановлював намети, та артистами і пасажирами, які цілий вечір ходили туди-сюди, я не бачу, як хтось міг би сюди пронести тіло або його частини, не привернувши уваги. Якщо тільки вони не використали якийсь інший шлях, а не головні сходи, щоб спуститися сюди.

— Добре, — дядько махнув рукою у бік лева, який почав походжати по вольєру. — Коли клітка буде порожньою, ми дізнаємося більше, — він повернувся обличчям до капітана, пильно дивлячись на нього: — Це ваш корабель, капітане, але я пропоную розмістити членів екіпажу на кожній палубі на ніч. Якщо вбивця досі володіє рештками тіла, він буде відчайдушно намагатися позбутися їх. Я не здивуюся, якщо він спробує викинути їх за борт за кілька годин до сходу сонця.

Капітан потер скроні з такою силою, що, напевно, міг би викликати головний біль, якби вже не страждав від нього.

— Я не можу розмістити моїх людей зовні прогулянкової палуби першого класу. Який це матиме вигляд для пасажирів, які добре платять? Це не робітний дім, і я не буду ставитися до моїх пасажирів, як до в’язнів. Сьогоднішнього вечора їх не тероризуватимуть театралізованим убивством, і я маю намір так і залишити. Я не змушу їх страждати.

Мені довелося в буквальному розумінні перевірити, чи не вибухнула моя голова від такої безглуздої заяви. Обережне промацування волосся підтвердило, що мій череп, на превеликий подив, залишився неушкодженим.

— Ви ж не серйозно, — Томас скинув руки догори. — Здається, набагато краще вивести членів екіпажу на патрулювання на палубах, аніж бачити, як частини розчленованих тіл плавають навколо, поки пасажири першого класу прямують на сніданок із чаєм. «О, погляньте, міс Елдрідж, там понівечений тулуб. Не передасте вершки та цукор?»

— Не говоріть дурниць, — капітан був ошелешений.

— Перепрошую, — сказав Томас, і в його голосі зовсім не прозвучало вибачення. — Я просто слідую за вашою логікою.

Дядько зняв окуляри і протер уявні плями.

— Прошу вибачення, капітане. Ми з моїми помічниками не маємо наміру виявляти неповагу, але ви не можете вдавати, ніби нічого зловісного не відбувається. Розмістіть екіпаж задля перестороги, інакше це буде не остання наша така розмова до прибуття в Нью-Йорк. Скільки ще тіл ми повинні виявити, перш ніж будуть запроваджені якісь заходи безпеки?

Капітан Норвуд міцно стиснув руки уздовж тулуба.

— Ви один із найзатребуваніших спеціалістів у своїй галузі, докторе. Покажіть мені, на що здатні ви і ваші помічники. Я розміщу екіпаж на палубах другого і третього класу. Хочете розглядати рівних собі джентльменів і леді під мікроскопом? Тоді робіть це самі. Я не дам команди зневажити їх, особливо після тих жахів, що їх їм довелося пережити цього тижня. Залишилося провести всього два дні в морі.

Капітан розвернувся, щоб піти, а потім озирнувся через плече:

— Після опівночі, коли вистава закінчиться, я накажу прибрати лева. Тоді ви будете вільні розслідувати, як вважаєте за потрібне. Доки я не дам вам знати — а це може бути після опівночі або вранці — можете робити, що заманеться. Тільки нікому не розповідайте про цей прикрий випадок. У мене буде вечір, вільний від убивств і терору, і я відправлю кожного з вас до карцеру, якщо ви провокуватимете будь-яку паніку.

Капітан Норвуд провів нас назад на карнавал і поставив охоронця біля сходів, не дозволяючи нікому заходити до вантажного відсіку з тваринами. Ми мали дочекатися закінчення вистави, аби, боронь боже, не завадити розвагам багатих і впливових. Принаймні я сподівалася, що нас повістять після опівночі. Утім, існувала ймовірність, що він передумає і не дозволить нам повернутися на місце злочину до світанку.

— У нас із тобою буде серйозна розмова, — сказав дядько, із крижаним виразом обличчя, наче арктичний вітер, що пронизував нас з усіх боків. — А до того часу ти залишатимешся з Томасом. Ми зрозуміли одне одного?

Я насилу зглитнула.

— Так, сер.

Не звертаючи більше на мене уваги, дядько рушив до своїх покоїв.

Томас мовчав поруч зі мною, хоча я бачила, що він бореться з власними почуттями. Я потерла руки, дивлячись, як член екіпажу піднімає сумку і притискає її до грудей. Він був тим «щасливчиком», якому доручили перемістити відсічену кінцівку до холодильної камери. Я намагалася не здригнутися, уявивши всі способи, якими забруднили місце злочину й кінцівку. Наша робота щойно стала набагато складнішою.

— Я не можу збагнути, чому капітан Норвуд так проти того, щоб виставити кілька нічних вартових у першому класі, — сказала я, поки ми стояли в дальньому кінці прогулянкової палуби. Гуляки досі спокушалися карнавальними наметами, встановленими в ярмарковому стилі на палубі. Вони сміялися і сновигали від одного роздутого смугастого павільйону до іншого. Хоча я також помітила чимало людей, які озиралися через плече або сміялися не так сильно чи всміхалися не так широко, як супутники. Атмосфера була якась притлумлена, майже як затишшя перед бурею. — Ти ж не думаєш, що він когось прикриває? Досить дивно, що його менше турбує ще одне вбивство.

Томас стояв поруч зі мною, намагаючись не торкатися моєї руки, дивлячись на опівнічний океан. Я намагалася переконати себе, що мене не зачіпає його напружена поза, але знала, що це ще одна брехня, яку я можу додати до списку. Зрештою він знизав плечима.

— Мушу визнати, що мені зараз важко, Одрі Роуз.

Я проковтнула миттєву реакцію, одразу ж зрозумівши, що ми говоримо не про капітана, коли він звернувся до мене на ім’я при хрещенні. Вітер хльоснув мені в обличчя морським туманом, який щипав очі майже так само сильно, як і смуток у голосі Томаса.

— Я присягаюся, що скоро все повернеться до звичайного життя. Мені потрібно, щоб ти довіряв мені, Томасе.

— Я довіряю, — він зітхнув, а потім провів рукою по обличчю. Це було зовсім не по-Томасовому. Його скуйовджене темне волосся натякало на внутрішнє збентеження. — Я думаю, у цьому і є частина проблеми. Яку угоду ти уклала з Мефістофелем?

Я напружилася, озираючись, щоб переконатися, що ми самі. По прогулянковій палубі похитувалася фігура на ходулях у примарних відтінках білого та сірого; її безладні рухи мали моторошний вигляд на тлі темряви океану. Ми надто близько підійшли до умов моєї угоди, і незалежно від того, є проблеми з Томасом чи немає, я не могла поставити під загрозу благополуччя Лізи.

— Не впевнена, що розумію твої звинувачення, — сказала я, знайшовши місце на поручні, яке можна було протерти рукавом. — Я не укладала жодних угод із конферансьє. Ти втрачаєш навички дедукції, Кресвеле.

Між нами повисла важка й незручна тиша.

— Хочеш знати щось цікаве про мої висновки? — нарешті запитав Томас, повертаючись до мене. — Твій погляд злегка опускається, а потім піднімається, коли ти брешеш. Це твій сигнал — я бачив, як ти робила це з Молдавану і твоїм батьком. — Він уважно вдивлявся в моє обличчя, але його власний вираз став незворушним, тож я більше не могла читати в ньому біль. — Ми обіцяли, що ніколи не брехатимемо одне одному, — він глибоко вдихнув, ніби даючи собі час зібратися з думками або, можливо, висловити те, в чому не хотів помилитися. — Я впевнений, що ти зможеш знайти спосіб бути відвертою зі мною й водночас дотримуватися умов угоди. Ми партнери. Рівні. Дозволь мені допомогти.

Я хотіла цього понад усе і ламала голову в тисячний раз, але я не бачила способу обійти умови Мефістофеля. Якби я зізналася в якійсь змові, це був би кінець нашої угоди. Ліза ніколи не відмовилася би від Гаррі Гудіні з власної волі, а часу в нас було обмаль. Ми прибували до Америки через два дні, і якщо я втрачу її там, вона зникне для нас назавжди.

Я міцно стиснула кулаки, сподіваючись, що біль від того, як нігті впиваються в плоть, зміцнить мою рішучість. Я не надягнула рукавички і досі відчувала примарний дотик до теплої шкіри Мефістофеля.

— Присягаюся, що я не зробила нічого аморального, — це була правда, хоча судячи з того, яким відстороненим став погляд Томаса, я зрозуміла, що сказала ще одну жахливо неправильну річ.

— Зрозуміло. — Він обережно відступив на крок, провалля розкололо мої груди навпіл. — Сподіваюся, ти гарно проведеш вечір.

— Томасе... будь ласка, — сказала я, відчуваючи, як мені скрутило в животі. Він похитав головою, а потім почав відходити. — Я... зачекай!

Не обертаючись, він зупинився:

— Я... мені потрібно трохи відпочити, перш ніж нас знову викличуть досліджувати місце злочину. Безлад у голові призводить до безладного розслідування. Добраніч, Водсворт.

Я ступила кілька кроків і змусила себе відпустити його. Мене не здивувало, що він так уважно вивчав мене, поки ми навчалися в Академії криміналістики й криміналістичної медицини. Директор Молдавану був жалюгідним чоловіком, і час від часу мені доводилося трохи прикрашати правду. А мій батько... до того, як він прийняв моє захоплення судовою медициною, мені доводилося приховувати навчання у дядька. Брехня була необхідним злом, яким я не пишалася.

Я заховала обличчя в долонях. Виправдано чи ні, але факт залишався фактом: я збрехала. Томас мав усі підстави сумніватися в мені, хоча я понад усе хотіла, щоб він побачив правду: я ніколи не заподіяла б йому шкоди.

— Ах, темний принц тікає з опівнічним вітром, — Мефістофель високо підняв келих шампанського, перш ніж зробити ковток. — Знаєш, він має рацію. Ти справді опускаєш очі, коли брешеш.

РОЗДІЛ 21

ЧОРНА, ЯК ЙОГО ДУША

ПРОГУЛЯНКОВА ПАЛУБА

КПС «ЕТРУРІЯ»

5 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Я різко обернулася.

— Ви маєте хоч дещицю честі? Не кажучи вже, що це моторошно і несимпатично, коли ви раптово з’являєтеся ось так.

Маска Мефістофеля була чорна, як ніч навколо нас. Чорна, як його диявольська душа. І, либонь, так само почорніє його око, якщо він коли-небудь знову підкрадеться до мене, в той час як запеклий убивця блукає довкола.

Він швидко допив решту напою і вказав на місце, де поруч із порожньою пляшкою шампанського лежала коробка з недоїденим попкорном:

— Я весь цей час тут сидів, я не винен, що ви обоє такі неуважні.

Я зціпила зуби.

— Тоді як довго ви нас слухали?

— Достатньо довго, щоб привітати вас, що ви зберегли ілюзію невинності, — сказав він. — Хоч це і жалюгідна спроба. Обоє погодьмося, що акторська гра — це не те, у чому криється ваш справжній талант. Утім, судячи з того, що я бачив наразі, ваші детективні здібності не набагато кращі. Але принаймні ви маєте досить приємний вигляд. І танцюєте напрочуд пристойно.

— Ви прийшли сюди з якоюсь конкретною метою, чи вам просто набридло розважати людей дешевими фокусами? — запитала я, відчуваючи, як палає обличчя. — Або, що більш імовірно, ви просто насолоджуєтеся тим, що спричинили неприємності між мною і Томасом?

— Я ніколи не втомлююся від фокусів, — він усміхнувся. — Так само, як ви не втомлюєтеся оглядати трупи.

— Навряд чи ми маємо щось спільне, — відрубала я.

— Як скажете, — він знизав плечима. — Але я не згоден.

— До речі, — злість через його витівку з лев’ячою кліткою досі палала вогнем, — не знаю, в чому полягав сенс вашої демонстрації раніше, але мій дядько відправить мене назад до Лондона, якщо мене знову побачать із вами наодинці. Якщо ви поставите під загрозу моє майбутнє в криміналістиці, я розірву нашу угоду.

— Можливо, я просто хотів перевірити, чи я вам небайдужий, чи есе це лише гра. Ви стаєте досить майстерною акторкою, навіть якщо опускаєте очі, коли брешете.

Я розтулила рота, й відразу ж стулила. Він кинув на мене багатозначний погляд.

— Якщо ваш дядько відправить вас додому через це, мабуть, навчання в когось іншого пішло би вам на користь. Ви могли би спробувати вивчати мій напрямок науки деякий час, — він відмахнувся від будь-яких подальших заперечень порухом зап’ястка. — Ми могли би нескінченно теревенити про наші особисті драми, але в мене є новина. Ваша кузина зустрічається з Гудіні на сцені після півночі. Наодинці. Досить скандально для дівчини-втікачки зі знатного роду, яка подорожує з трупою невдах.

Я закотила очі.

— Вона подорожує з вами вже більше тижня, а тепер вас турбує скандал?

— Пригадую, ви казали, що ваш дядько погрожував зачинити її, якщо вона знову залишиться наодинці з Гудіні. Бачите? Я сидів тут і терпляче чекав, коли ви закінчите своє розслідування, щоб негайно переказати вам новини.

Я мало не застогнала. Такими темпами ми з Лізою опинимося в сусідніх камерах притулку.

— Чим вони займаються?

— Працюють над новим номером Гаррі для завтрашньої вистави: дуже таємно, але я бачив репетицію. Номер складний. І смертельно небезпечний, якщо правильно не розрахувати час. Це справді може бути смертельно для того, хто залізе в молочний бідон.

Якщо коли-небудь і варто було подумати про повернення до Англії уплав, то саме зараз. Ліза не лише зустрічається з Гудіні, а ще й планує допомагати в новому сценічному номері після того, як присягнулася дядькові ніколи більше цього не робити.

— Молочний бідон? — зрештою запитала я, розуміючи, що він провокує мене на подальші розпитування. — Не звучить як щось смертельно небезпечне. А як щодо номера з наручниками? Здається, йому слід зосередитися на тому, щоб бути королем чогось одного за раз.

— Ви ж не думали, що Гаррі Гудіні просто сидітиме склавши руки, задовольняючись однією короною, еге ж? — Мефістофель примружив темні очі, ніби я серйозно вдарилася головою. — Навіщо бути просто хорошим, коли можна бути великим? Якщо він збирається заявити про себе як Великий Гудіні, йому краще влаштувати відповідне дійство. Люди не запам’ятовують посередні вистави. Задля того, щоб по-справжньому завоювати уми і пам’ять глядачів, потрібна велич. Саме вона перетворює історії на легенди й будує імперії.

— Шукати нові шляхи, як заледве уникнути смерті — це не велич. Це нерозважливо і небезпечно, — сказала я. — А втягувати когось іншого в таку дурість — безвідповідально і мало би вважатися кримінальним злочином. Якщо щось трапиться з моєю кузиною, це буде його провина. Тоді він дізнається, що король може полягти, як і будь-хто інший.

— Ох, мушу не погодитися з вами в дечому. Велич полягає у прагненні не зупинятися лише тому, що досягнув однієї мети. Це стан нескінченного підйому і намагання перевершити себе. Одного дня він неодмінно стане великим Гудіні, адже працював, щоб заслужити цей титул, виконуючи неможливі завдання одне за одним, ніколи не зупиняючись, щоб бути просто хорошим.

— Здається, йому не до вподоби задовольнятися тим, чого досягнув.

— Задовольнятися — це корінь самовдоволення. Ваша кузина вирішила слідувати за ним, бо він не бажає сидіти склавши руки і залишатися просто посереднім. Хіба «Непоганий Гудіні» чи «Задовільний Гудіні» звучать так само? — він похитав головою. — Не думаю. Так само і хороший фрак не настільки привертає увагу, як чудовий.

— Це тому ви зреклися свого прізвища? — запитала я, намагаючись зачепити його. — Вас не влаштовувало життя у злагоді та розкоші: воно було просто хорошим, а не чудовим.

Мефістофель перевів увагу на гарно вбраних чоловіків і жінок, що прогулювалися поміж карнавальних яток на прогулянковій палубі. їх значно поменшало, і вони, здавалося, втратили колишній глянець.

— Навіщо жити в клітці, коли можна влаштувати виставу про втечу з неї?

— Я...

— Скажіть мені, що таке життя не привабливе для вас.

Я розтулила рота, але не змогла вимовити ні слова. Мефістофель кинув на мене ще один багатозначний погляд, але не став наполягати на своєму.

— Ходімо перевіримо, як там Ліза і Гаррі? — він витягнув кишеньковий годинник, розгойдуючи його, наче сподівався загіпнотизувати мене, щоб я не пхала свого носа в його минуле. — За кілька хвилин завіса опуститься для публіки, але почнеться приватне дійство.

Я зиркнула на поріділий натовп, сподіваючись побачити одного високого джентльмена. Того, з ким я примирюся, як тільки зможу. На відміну від чудотворця переді мною, Томас, здається, остаточно зник цього вечора. Я припинила пошуки і змирилася. Побачу його досить скоро, коли досліджуватимемо левову клітку.

Зірка промайнула на небі, і я молилася, щоб це не було знаком швидкоплинності кохання та дружби.

Моторошна тиша вітала нас в обідньому салоні, коли «Карнавал місячного сяйва» відійшов у ніч.

Кузина та її хвацький кавалер, ілюзіоніст-ескапіст, тулилися одне до одного на сцені, схиливши голови й перешіптуючись. Мої кроки стали нерішучими, коли я спостерігала, як вони обговорюють подробиці виступу. Без жодних сумнівів змова проти Лізи була зрадницькою, підступною поведінкою, і я — конферансьє цієї другосортної вистави, яку власноруч і створила. Сподіваюся, вона пробачить мене, коли все це закінчиться. Хоча не знаю, скільки часу знадобиться, щоб пробачити саму себе.

Прихильність Гудіні могла бути ілюзією, але вона, здається, цілком задоволена номером.

Мефістофель свиснув ГУдіні, піднявши руку на знак привітання. Між двома юнаками промайнув погляд — він з’явився і зник так швидко, що важко було розшифрувати його значення. Можливо, це просто попередження від конферансьє, щоб не зазнати невдачі в цьому новому і небезпечному трюку. Із жінками, яких убивають мало не щоночі, й знайденою відрубаною рукою його карнавал і сам балансував на канаті. Один хибний крок — і все життя, яке Мефістофель вибудував для себе, зникне.

Ліза усміхнулася й зіскочила зі сцени, метнувшись до мене так жваво, що я відчула себе ще гірше, бо діяла у неї за спиною.

— Кузино! Яка приємна несподіванка, — вона поцілувала мене в обидві щоки й подарувала мені обійми, від яких настрій піднявся так само високо, як і ноги від землі. — Я не чекала на тебе так пізно. Містер Кресвел теж прийде?

— Він у глибоких роздумах, — сказав Мефістофель, прямуючи до сцени. — І заздрить моєму костюму. Не кожен може дозволити собі до непристойності пишні візерунки та сріблясту бахрому.

Вона витягнула шию, обшукуючи поглядом темні тіні салону, наче не повірила конферансьє. Я похитала головою:

— Він почувався не зовсім добре й пішов спати. У нас був трохи напружений вечір.

— Ой.

Ліза непомітно переводила погляд з мене на Мефістофеля. Я бачила, як у її очах зароджуються запитання, і знала, що мені доведеться відповісти на них, щойно залишимося наодинці. Вона кліпнула, і підозра зникла. Ліза читала живих так само, як я читала мертвих.

— Шкода, що він це пропустить, — вона показала на сцену, — але я впевнена, що завтра ввечері він буде зачарований, коли побачить. Це справді магічно — присягаюся, іут діють якісь сили, які ведуть Гаррі потойбічними шляхами.

Я полегшено зітхнула, коли розмова перейшла на Гудіні. Капітан Норвуд чітко дав зрозуміти, що ми не повинні обговорювати відсічену кінцівку, і хоча я довіряла кузині, я не хотіла обтяжувати її.

— Ти ж знаєш, що магія — це просто поєднання науки та хитрощів. Це всього лише гарно вбрана брехня.

— І жодних привидів не існує! — вигукнув Гаррі зі сцени. — Спіритизм — це дурисвітство.

— Ти продовжуєш мені це казати. Знову і знову, — Ліза багатостраждально зітхнула і просунула свою руку крізь мою, нахилившись, аби її не почув ілюзіоніст-ескапіст. — Але це ще й весело. Зануритися у світ вигаданого — грандіозно і романтично, і ти не можеш чесно сказати, що тебе бодай трохи не інтригує неможливість цього всього. Надія — це справжня магія, іскра, яка притягує. Я знаю, що

привидів не існує, але якщо я коли-небудь захочу поговорити з близькою людиною, якої більше немає, то сподіватимуся, що вони існують.

— Надія — це потужна сила, — погодилася я.

— Так і є. Я вчепилася би за це відчуття, як за рятівну мотузку, ніколи не відпускаючи. Те саме стосується кожного з цих номерів. Натовп сподівається, що неможливе стане можливим. Вони показують, що мрії живуть не лише в наших головах — із надією ці фантазії можуть стати реальністю. Відібрати надію — все одно що відібрати життя. Усі ми маємо вірити, що можемо досягти неможливого.

Я відчула, як на обличчі з’являється усмішка. Добре, що в Лізи було стільки надії; їй, безумовно, необхідно сподіватися, аби дядько не дізнався, що вона була другою дівчиною, яка не послухалася його цього вечора, інакше ми обидві приречені.

— Ти ж не плануєш завтра допомагати Гаррі на сцені, так?

Ліза блиснула пустотливою усмішкою:

— Звісно ж ні. Я і не мріяла б...

Гаррі кілька разів плеснув у долоні, призупиняючи нашу розмову. Я зрештою відірвала погляд від кузини і обернулася до юнака.

— Леді! Час — єдиний начальник, якому я корюся, і він уже втрачає терпець, — він підкликав Лізу: — Мені потрібна твоя допомога. Я мушу довести Мефісто, що це не смертельна пастка. Я добре розрахував час.

Я приголомшено зиркнула на кузину.

— Смертельна пастка? Що він має на увазі?

— Побачиш.

Стиснувши мою руку наостанок, Ліза піднялася сходами на сцену і зробила драматичний уклін, перш ніж зникнути за чорнильною завісою. Мені скрутило шлунок. Ліза ніколи не втручалася в мої захоплення, хай би як суспільство зневажало мене за мої наукові прагнення.

Під час розслідування справи Різника саме вона залишалася поруч зі мною, сперечалася з друзями за чаєм, коли вони насміхалися з Томаса, звинувачуючи його в жорстоких злочинах через любов до науки і відсутність прояву зовнішніх почуттів. Вона також грала роль ідеальної доньки, вдаючи, що бере мене з собою в крамниці одягу, аби насправді я могла потай нишпорити з Томасом Лондоном задля розслідування. І ось так я вирішила їй віддячити — брехнею, маніпуляціями та нічними угодами з диявольським молодиком.

Раптом я засумнівалася, чи зможу дотримати угоди. Якимось чином під час цієї подорожі я перетворилася на свого батька — замість того, щоб звільняти тих, кого люблю, я ув’язнювала їх. Жахлива правда, що її треба проковтнути, і я мало не вдавилася її гірким присмаком.

— Знаєте, підступність вам не личить. На превеликий для мене жаль, — Мефістофель самовдоволено вишкірився. — Така маска може бути цікавою, щоб приміряти час від часу, але я раджу залишатися собою. Чесність найкраща недарма. Якщо ви хочете переглянути умови нашої угоди, тільки скажіть.

— Я... — не встигла я відповісти, як Ліза викотила на сцену величенький молочний бідон, встановивши його точнісінько по центру. Гаррі скочив зі сцени і побіг у середину залу, що саме по собі неабиякий подвиг, адже він не налетів на жоден стіл чи стілець, пильно спостерігаючи за штукенцією.

— Трохи ліворуч... ще на пару сантиметрів... стоп! Хіба не ідеально? — він схрестив руки і окинув поглядом кімнату. — Познач хрестиком кожен кут: переконайся, що вони достатньо малі, аби їх не було видно з глядацьких місць. Піди візьми переносну ширму. Усе має працювати бездоганно — у нас не буде іншого шансу справити перше враження. Це мусить бути величним.

— «Будь ласка», — додав Мефістофель. Коли Гаррі підняв темну брову, конферансьє пояснив: — Якщо ти просиш свою помічницю щось зробити, будь ввічливим і використовуй хороші манери. І будь обережним із «нєканням» — воно жахливе і відволікає від твоєї майстерності.

— Я цим нє переймаюся, — сказав він. — І тобі нє варто. Хто ще може угнути таку штуку, як я? — він підкреслено озирнувся навколо. — Ніхто, от хто.

— Можеш висмикувати райдужних єдинорогів із пурпурових хмар, але я все одно відволікатимуся на твою паскудну граматику, — Мефістофель посміхнувся. — Якщо не заради мене, зроби це задля бідних єдинорогів. Чарівні створіння заслуговують на належну мову.

Гаррі закотив очі.

— Як мені пригадується, наша домовленість працювала, бо ми не втручалися в методи одне одного. Я нє критикую твою магію чи інженерію, а ти нє коментуєш мої.

— Тоді назвімо це дружньою порадою одного чудотворця другому, — сказав Мефістофель, просуваючись уперед, щоб сісти. Він розвалився на стільці, закинувши ноги, наче відпочивав у приватних покоях, а не підлаштовував напад лева лише годину тому. — Ти не здобудеш багато прихильників у цьому товаристві, якщо будеш грубити молодим леді. Як думаєш, принц Альберт коли-небудь так звертався до публіки? Якщо збираєшся одягати смокінг із накрохмаленим комірцем і називати себе королем, завершуй образ джентльмена переконливо. Твоєму нью-йоркському вуличному просторіччю місце там, де ти його підчепив, як сильну вошивість.

Лиха усмішка ковзнула по губах ілюзіоніста-ескапіста.

— Я не вдягатиму смокінг для цього виступу, начальнику. Але подумаю, щоб додати трохи розшаркувань для знаті, — він повернувся до Лізи з глибоким поклоном. — Чи не могла би ти, будь ласка, принести переносну ширму? У нас не буде іншого шансу дебютувати з молочним бідоном. Треба всіх приголомшити!

Мефістофель, здавалося, був утішений належними манерами і мовою Гудіні, але не піддався на приманку. Поки Гудіні та Ліза облаштовували решту сцени відповідно до його точних замірів та вимог, я дозволила думкам перемкнутися на події вечора: не могла перестати уявляти жах, що його пережив той чоловік перед смертю, сподіваюся, він не дуже страждав.

Сідаючи поруч із Мефістофелем, я силкувалася не згадувати, як страхітливо рука в холодильній камері нагадувала лабораторію Джека Різника та зібрані ним органи. Конферансьє оглянув мене, його фірмова усмішка поступилася місцем похмурому виразу.

— Ви були в кімнаті тієї жінки, яку спалили? — запитав він раптом серйозно.

Не зовсім те, що я очікувала почути, але повільно кивнула:

— Одного разу. Коли ми вперше отримали повідомлення про її зникнення.

Він витягнув квадратик тканини з внутрішньої кишені піджака.

— Щось знайоме?

Моя кров, здавалося, застигла, коли я подивилася на насичений багряний колір. Одразу згадала сукню, кинуту на підлогу каюти міс Креншоу. Я не розглядала її уважно, але була майже впевнена, що її не розрізали.

— Де ви це взяли?

— Цей клаптик залишили в моїй каюті дві ночі тому. Ні записки, ні пояснень, — він склав тканину і знову поклав у кишеню піджака. — Я гадав, можливо, прислуга впустила його, коли прибирала мою кімнату, але тепер не впевнений. — 3 другої кишені він дістав ще один шматок червоної тканини, але вже з іржавими плямами. Кров. — Той самий шовк. Цей доставили вчора ввечері.

— Схоже, це той самий шовк міс Креншоу.

— «Схоже»? — Мефістофель пирхнув. — Чому би не сказати з упевненістю, що це тканина з її сукні? Я можу гратися у спритність рук, але ви, міс Водсворт, досить вправні у спритності слова.

— Як для науковиці необачно з мого боку стверджувати щось із упевненістю, якщо я не впевнена з першого погляду, — холодно відповіла я. — По-заяк, стоже, це та сама тканина. Але поки в мене немає її сукні, щоб оглянути, я не можу сказати з абсолютною впевненістю, що це та сама тканина. Схожа — безумовно. Та сама? — я знизала плечима. М’яз на його щелепі смикнувся. — Можете дратуватися скільки завгодно, але пам’ять — ще кращий майстер ілюзій, ніж ви. Як там у вас було: «обмани очі, переконай розум». Хіба це не той самий прийом у роботі?

— Гаразд. Ви підете зі мною до каюти міс Креншоу? — запитав він. — Ми також могли би пошукати наукові докази, що цей клаптик тканини, який, схоже, належить їй, насправді від її сукні.

— Вдертися до її каюти — не найкраща ідея, тим паче, що це місце злочину.

— Що робить її ще більш привабливою, — він підвівся і простягнув руку. — Покінчимо з цим. Я впевнений, що капітан незабаром почне вас шукати.

— Це заледве схоже на «так».

— Згоден. Але точно і не «ні», — один кутик його рота піднявся. — Я знаю, що ви так само, як і я, прагнете розкрити цю справу, міс Водсворт. Я почав отримувати від гостей скарги, не дуже обнадійливі для майбутнього «Карнавалу місячного сяйва». То ви допоможете мені проникнути до її покоїв чи ні? Як ви й сказали, вона мертва. Сумніваюся, що вона буде проти нашого розслідування.

Я байдуже вказала на сцену:

— А як же номер із молочним бідоном?

— Просто доведеться почекати до завтрашнього вечора й побачити його разом із рештою пасажирів, — він знову простягнув руку. — Готові до невеличкої незаконної дії?

Я, безумовно, не була готова. З відчуттям потопельника, якого затягує дедалі глибше у вир, я підвелася і пішла за ілюзіоністом до порожньої кімнати вбитої жінки, вже шкодуючи про свою дурість.

РОЗДІЛ 22

ТОРТ І МАСКИ

ПРОГУЛЯНКОВА ПАЛУБА

КПС «ЕТРУРІЯ»

5 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Ми вийшли на прогулянкову палубу, опинившись серед іншого виду хаосу, аніж той, що ми бачили всього пів години тому.

Неначе рій мурах, екіпаж і артисти розбирали намети, складали смугасті полотна чорного, білого і сріблястого кольорів, пакуючи їх для іншої гулянки під місяцем. Зовсім зникли пасажири, які потурали всіляким гріховностям, не обмежуючись цукерками і частуваннями. Напівоголені ходулістки більше не танцювали, як примарні змії в кошиках, погойдуючись у ритмі моря і звабливої музики. Клоуни та ошатні леді розмазували восковий грим, доки він не ставав схожим на розірвану плоть на їхній шкірі. Проте, хай якими втомленими та нещасними здавалися артисти, ніхто з них не знімав масок.

— Чому ніхто з них не знімає маски після виступу?

Мефістофель витягнув підборіддя вперед.

— Вони заробляють двадцять доларів на тиждень плюс торт за однієї умови: їх ніколи не повинні бачити без масок. Ніколи.

— Усе, що ви пропонуєте їм, це торт? — я підняла брову, здивувавшись. — І вони погоджуються на таке?

— Навряд чи, — він пирхнув. — Це означає, що харчування включене в зарплату.

Я насупилася від карнавального арго та умовностей: надто вже багато правил для групи людей, які бажали жити без них.

— Ви не примушуєте Гаррі Гудіні носити маску, — зауважила я. — Хіба це не спричиняє внутрішньої боротьби? Я вважаю, правила мають стосуватися всіх або взагалі нікого.

Кивнувши в напрямку обхідного маршруту навколо іншого боку корабля, конферансьє повів мене вперед, уздовж порожньої палуби по правому борту. Тут ми залишилися наодинці зі скрипом мотузок і сонними пасажирами. Я намагалася не здригатися, коли мені за комір рвався вітер, лютий і загрозливий, як якийсь потривожений звір.

— Гаррі інший, — нарешті сказав Мефістофель. — Одного дня він стане легендою, запам’ятайте мої слова. Така людина, як він, уже носить маску — він створює себе із попелу того, ким був колись. Навіщо змушувати Його приховувати себе під маскою, якщо він щоночі стає новою людиною, скидаючи частину старого Гаррі?

— Що він за один, цей старий Гаррі?

Насправді я не очікувала відповіді, але Мефістофель був сповнений сюрпризів.

— Він іммігрант з Угорщини, але знаєте, що він каже людям? Що він родом із Епплтона у Вісконсині. У Гаррі так багато невидимих масок, що фізична ніколи не буде автентичною.

— А Гаррі — це взагалі його справжнє ім’я? — запитала я жартома.

— Нє-а. Його звуть Еріх.

— Еріх?

— Еріх Вайс. Якщо це взагалі правда. Ніхто, крім його матері, не може бути впевнений, — він порахував каюти і сповільнився. — Ось ми й на місці.

Ми зупинилися біля каюти за двоє дверей від корми корабля. Згадуючи настанови дядька, що вбивці часто повертаються на місце злочину, я закружляла на місці, роздивляючись навколишню місцевість. Навпроти нас були перила і безмежне море. По обидва боки каюти на стіні, наче трофейні екземпляри тварин, були закріплені шлюпки. Місць для схованки небагато, тож мені стало цікаво, як перенесли її тіло.

— Звідки ви знаєте, яка каюта належить міс Крен-шоу? — раптом запитала я. Він не був присутній, коли ми оглядали кімнату. — Ви були тут раніше? Як ви впізнали, що цей клаптик від її сукні? — у мене раптово з'явилася інша думка, і я примружила очі. — Ви були коханцями?

— Мені вчуваються ревнощі? Мене вистачить на всіх, міс Водсворт. Хоча, якщо ви хочете бути моєю єдиною, нам доведеться розібратися з ситуацією з Кресвелом. Якщо я вже присвятив себе чомусь, то не люблю ділитися.

Я не вважала за потрібне відповідати на такий ідіотизм. Хоча це додало ще один шар до таємниці останніх годин життя міс Креншоу. Якщо вона була з конферансьє, чи міг хтось стежити за його пересуванням? Це змусило мене знову подумати про Кассі — чи ревнувала вона до його нічних пригод? Чи п чоловік переслідував його сюди, сподіваючись підставити за ці злочини?

Мефістофель поплескав себе по жилету спереду, насупившись. Вивернув кишені, помацав криси капелюха, а тоді нахилився, щоб обмацати підошви черевиків.

— Ще... одну... хвилиночку.

— Серйозно? — запитала я, закотивши очі до неба, щойно здогадалася, що він шукає. — Як так, що саме у вас немає відмички?

— Я що, схожий на Гудіні? — він наїжачився. — Це він король кайданків.

— Очевидно, інакше ми уже були б всередині, розслідуючи справу, а не гаяли час.

Я витягла одну зі шпильок з капелюха і стегном легенько відштовхнула конферансьє з дороги. Він свиснув із захопленням, коли я встромила шпильку в замок, покрутила її, доки не почула тихого клацання. Гудіні не єдиний наділений цим умінням. Можливо, якби я таки втекла з цирком, то повправлялася б і назвала себе королевою кайданків. По-думки подякувавши батькові за трюк, я зробила один швидкий вдих і прочинила двері.

— І хто тут тепер чудотворниця, — кинула я через плече. — Либонь, я допоможу містеру Гудіні з його наступною зухвалою втечею.

— Як...

Я влетіла до каюти й зупинилася. Хоча каюта була неосвітлена, місячне сяйво проливалося крізь відчинені двері через поріг, і я змогла розгледіти силует, що прямо сидів на ліжку. Або хтось склав подушки у вигляді людини, або ми помилково вдерлися в чужу каюту.

Мефістофель врізався у мене й вилаявся.

— Нам варто зачинити двері...

— Хороша ідея. А то тут протяги, — сказав силует, а тоді випростався і звівся на ноги. — Можливо, вам ще й замкнути їх варто. Не хочеться, аби в когось склалося хибне враження про те, що ви обоє тут робите. Без супроводу. Після опівночі. Це має не дуже гарний вигляд.

Мені знадобилося кілька секунд, аби визначити, що це зовсім не той голос, який очікувала почути.

— Томасе, — моє серце мало не вискочило з грудей, поспішаючи уникнути цієї жасної ситуації. — Що, в ім‘я королеви, ти робиш, сидячи тут у темряві?

У відповідь на тумбочці біля ліжка спалахнуло світло. Томас підняв ліхтарик і жестом вказав на кімнату. Абсолютно неушкоджена — кожна річ на своєму місці. Кути простирадл стягнуті, а туалетний столик старанно заставлений коштовностями і косметикою. Цілком звичайний вигляд для кімнати, якщо не брати до уваги нас трьох. Хтось очевидно прибрав у кімнаті з моменту нашого останнього візиту.

Я розтулила рота, але слова не виходили. Томасова поведінка завжди була дещо дивною, але це було дивно навіть за його мірками.

— Іноді мені допомагає відтворити сцену злочину, якщо вдається опинитися в останньому місці перебування жертви. Якщо я сиджу тихо, можу уявити цю картину, — Томас нахилив голову. — А що привело сюди вас обох? Дізналися щось про міс Креншоу чи...

Його тон був стриманим і досить доброзичливим, але спалах чогось у його виразі обличчя одразу ж напустив на мене дрижаки.

— Ми вийшли на романтичну прогулянку і вирішили завершити вечір візитом до кімнати мертвої жінки. Вкрадені поцілунки біля гниючих трупів — це ж так по-сучасному. Дивно, що ми самі ще не спробували, — до того, як Томас опанував свої почуття, я помітила біль у його виразі обличчя. — Серйозно. Що це за запитання, Кресвеле?

Томас відступив так несподівано, я аж забула про свій гнів. Він скривив носа.

— Господи, що це за огидний запах? — запитав. — Мерзенний, — він помахав рукою перед носом. — Навіть гнилий.

— Га? — я нахилилася вперед, забувши про роздратування. Востаннє ми відчували жахливий запах ще в академії, а потім виявили тіло, що розкладалося. Я відкинула цей спогад, не бажаючи думати про кажанів у тій проклятій кімнаті. Принюхалася, очікуючи найгіршого. — Не чую нічого незвичайного.

— О. Не зважай. — Томас відкинувся на спинку крісла. — Це просто ваше ставлення, міс Водсворт. Воно смердить.

Мефістофель аж зігнувся, хриплячи від сміху, і я встромила в нього погляд, що обіцяв раптову смерть, якщо він видасть ще хоч звук. Він випростався і повільно відступив назад, піднявши руки на знак покори, хоча його груди тряслися від придушеного сміху.

— Ну що ж. Ситуація набула доволі драматичного характеру, — Мефістофель витягнув кишеньковий годинник, ніби тільки зараз згадав про зустріч із сатаною. — Міс Водсворт? — я подивилася на конферансьє, коли він покрокував до дверей і рвонув їх на себе. — Правда — це отрута. Будьте обережною з тим, скільки вживаєте за один раз.

— Може, вже припините з цими передбачуваними порадами?

— Будьте ще обережнішою з тим, скільки видаєте, — він пильно подивився на Томаса, ігноруючи мою насмішку. — Гарного вечора вам обом.

РОЗДІЛ 23

УМОВИВОДИ ТА ОБМАН

КАЮТА МІС КРЕНШОУ

КПС «ЕТРУРІЯ»

5 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Я зіщулилася. Безумовно, конферансьє не зробив мені жодної послуги, вимовивши це як прощальний дарунок. Тільки-но двері зачинилися, Томас осів на ліжко, напруга, здавалося, одразу вийшла з нього.

— Це було просте запитання, Водсворт. Не звинувачення. Я вже казав раніше: я завжди поважатиму твої бажання щодо того, з ким ти вирішиш провести свій час чи життя.

Я зітхнула.

— Я розумію, чому ти засмучений, правда. І вважаю, що ти маєш право злитися...

— Я не злюся.

Його відповідь прозвучала трохи зашвидко для правди. Я вирішила це облишити. Це питання, яке можна буде обговорити, коли дістанемося Америки.

— Ще одна людина мертва, Томасе. Наша робота має стояти на першому місці.

— Формально ми не знаємо, чи він мертвий. Можливо, його рука була правильно ампутована, — він постукав пальцями по стегнах, привертаючи мою увагу. — Поки детально не обстежимо кінцівку, не можемо бути впевнені, що він не перебуває десь живив.

— Ти справді в це віриш? — запитала я. — Якщо його руку не ампутували належним чином, він би стік кров’ю.

— Малоймовірно, що він живий, враховуючи три інші вбивства, але це залишається можливим, — він махом ставив галочки напроти причин, як цифри для додавання чи віднімання. — Ми на борту корабля з мандрівним карнавалом. Інженерне обладнання, що вони мають, небезпечне: можливо, він намагався чимось керувати і скалічив собі руку. Можливо, той, хто проводив йому демонстрацію, запанікував. На самому кораблі є безліч місць, де людина може отримати поранення. Чи вірю я, що щось із цього є реальною подією, яка сталася? — він похитав головою. — На жаль, не вірю. Саме тому я намагаюся скласти головоломку докупи. Я вважаю, що це місце першого справжнього вбивства. Логічно, що перші злочини повинні містити потенціал для найбільшої кількості помилок. Саме тут убивця втілює темні фантазії в життя, хоча це рідко йде за планом. Я сподіваюся знайти підказку про те, як усе почалося.

— У темряві?

— Я сам щойно пробрався сюди. Почув, що хтось іде, і вимкнув світло, — він примружився. — Ти думала, що я сидів тут у темряві й витріщався на стіну? Тому ти так здивувалася? — він окинув мене сухим поглядом. — Це трохи дивакувато навіть для мене.

— Томасе, я... ми не...

— Прошу, — він поплескав по ліжку поруч із собою без жодного сліду недоречності на обличчі, — сядьмо тут на хвильку. Є дещо, що я хотів сказати... — Він незграбно посунувся. — Ти досі хочеш, щоб я докладно розповів тобі про свій метод?

Я мала передчуття, що він передумав на половині речення, але не стала наполягати. Те, що він пропонував зараз, було гілкою оливи — спробою примирення, аби ми обоє могли забути про речі, які не мають стосунку до справи.

Я підійшла до ліжка й сіла біля нього.

— Мені би це дуже припало до душі. Скажи мені, як містер Томас Джеймс Дорін Кресвел застосовує свої умовиводи до такої ситуації, як ця?

— Неймовірно вродливий і талановитий Томас Джеймс Дорін Кресвел, ти хотіла сказати, — на його обличчі промайнула ледь помітна усмішка. — Почнемо з очевидних сценаріїв. З прописних істин. Що ми вже знаємо про місце злочину?

— Ну, — почала я, намагаючись пригадати, якою кімната була раніше. — Там стояли два фужери з шампанським. Недоїдений торт і відкинута сукня. Отруйних ягід не знайшли, тож, мабуть, їх з’їли перед тортом.

Томас кивнув.

— І все ж, я починаю задаватися запитанням, чи це те, що насправді вбило її, чи вони лише зробили її нездатною дати комусь відсіч. Що може означати...

— Що може означати: тут була задіяна не одна людина.

Мій пульс прискорився від цієї теорії. Ще одне вагоме свідчення того, що, можливо, команда чоловіка і дружини працювала разом, щоб вчинити ці дії. Але ж...

— Мефістофель стверджував, що провів із нею час перед відплиттям корабля. Хтось надіслав йому шматки її розрізаної сукні.

Томас обмірковував це. Якщо я сподівалася прочитати хоч якісь почуття на його обличчі після того, як він дізнався про походеньки конферансьє, то була жорстоко розчарована. Він був холодний і аналітичний, як завжди.

— Можливо, він бреше. Є велика ймовірність, що він сам розрізав сукню, сподіваючись використати її як відволікальний маневр.

— Але який у цьому сенс? — запитала я, не переконана. — Хіба це не кинуло би на нього підозру? Він так само легко міг би вдати, що не знає її або не був у її кімнаті. Хто про це дізнався б?

— Секрети ніколи не залишаються секретами надовго. Хтось міг його помітити, і він намагався б уникнути цього ризику.

Я зітхнула, сподіваючись, що особиста неприязнь до конферансьє не завадить звичайним дедуктивним здібностям Томаса. Ми сиділи в тиші, кожен занурений у свої думки.

Нарешті, я порушила мовчанку.

— Гаразд. Почнімо з іншого місця. Скажімо, Мефістофель просто прийшов, випив шампанського, і вони... — я зашарілася, не бажаючи вдаватися в подробиці того, що могло мати місце після цього напою. — Потім він пішов. Можливо, хтось передав їй торт і ягоди, ніби це знак кохання від нього. Була тільки одна тарілка й одна виделка. Потім, коли минуло достатньо часу і їй стало зле, вбивця зробив хід.

— Цікаво, — у пильному погляді Томаса спалахнула іскра зацікавленості. — Де може бути точка входу для ймовірного вбивці?

— Це досить легко, — сказала я, махнувши рукою перед нами. — Двері. Це єдиний спосіб увійти або вийти з цієї кімнати.

— Саме так. Ми повинні перевірити їх на наявність будь-яких слідів проникнення або, — він по-жорсткішав, — дивися!

Я вдивлялася в зачинені двері. Спочатку нічого не бачила, а потім примружилася: крихітні цятки крові утворили щось схоже на дугу на одвірку.

— Це дивний візерунок, тобі не здається?

Томас ступив два широких кроки й заходився вивчати двері, я йшла слідом за ним. Він потер підборіддя, мабуть, щоб утриматися від дотику до ймовірних доказів. Його очі снували по всьому, обчислюючи й висновуючи умовиводи у спосіб, відомий тільки йому, — хотіла б я, щоб був відомий і мені.

— Розіграймо вбивство, Водсворт.

Попри кепські обставини і паскудну історію, що її розповідали бризки крові, я усміхнулася, і Томас відповів тим же. Можливо, ми обоє такі само демонічні, як і учасники «Карнавалу місячного сяйва».

— Я зіграю роль жертви, — сказала я. — Убивця з тебе набагато кращий.

— Це правда, — він відчинив двері і вийшов назовні. — Мене ще не впіймали.

— Дикун, — я закотила очі, але зачинила за ним двері, чекаючи.

За мить він постукав, і я відкинула всі сторонні думки геть. Неважко уявити, що відчула міс Крен-шоу, коли до її особистих покоїв м’яко постукали. Чи відчувала вже вона дію отрути? Може, кинулася до дверей, сподіваючись на допомогу?

Серце мчало прудко, наче миша. Я прочинила двері. Можливо, вона чекала на відвідувача? Чи візит був несподіваний? Це, найімовірніше, так і залишиться таємницею.

Томас стояв трохи нахилений уперед, циліндр відкидав тінь на його різкі риси обличчя. Хоча я знала, що це він, по спині пробігли дрижаки. Він підвів голову, але я не розгледіла його очей. Ця частина прогулянкової палуби була геть темна, дарма що місяць практично у повні.

— Слухай, — прошепотіла я.

Хвилі плескалися об корпус із ритмічним і глухим шумом. З найближчої труби з шипінням виривалася пара. Білий шум. Він міг би приховати приглушені звуки боротьби, якби хтось не спав у сусідніх каютах.

— Гадаю, вона, напевно, знала нападника — сказав він, проводячи руками по дверній рамі. — На дверях немає жодних подряпин чи слідів, які свідчили би про злам.

— Згодна. Або вона могла бути надто знесилена, щоб відмовитися від хоч якоїсь допомоги.

Я відчинила двері ширше, даючи йому змогу увійти. Коли він зайшов усередину, я залишилася поруч, вивчаючи бризки крові. Між нами було сантиметрів десять-п’ятнадцять, я навіть відчувала тепло його тіла. Цікаво, чи відчувала те саме міс Креншоу перед тим, як на неї напали. Чи стояла вона так само близько до свого вбивці? Чи відчувала його тепло перш ніж він завдав їй смертельного удару?

— Тут теж немає жодних ознак боротьби, — продовжила я, — отже, напад стався уже після того, як вона впустила відвідувача.

Томас кивнув.

— Її каблучка залишалася на пальці, отже, це не крадіжка. І якщо я правильно пам’ятаю, хоча це був лише короткий огляд, на її руках не було жодних ран від самозахисту. Окрім слідів від її ж нігтів, коли стискала кулаки. Чому так?

Я на мить замислилася, втупившись просто в груди Томаса, і в моїй уяві розгорталася картина.

— Тому що, як ти сказав, він ударив її майже одразу, щойно вона запросила його увійти. Якщо вона була недужа, її рефлекси не були достатньо швидкими, щоб відреагувати.

Цього разу я зрозуміла, що переживав Томас, коли відпускав свою уяву, ставлячи себе на місце вбивці під час наших розслідувань. Замість того, щоб бути здобиччю, я стала хижаком. Моя темрява виблискувала, як очі голодного цуцика на бенкеті, і я не намагалася зупинити чи вгамувати кожну її хижу забаганку.

Знати, як працює розум убивці, чого він бажає, і як це — тримати чиєсь життя в руках — водночас дивовижно і жахливо. Упевнена і жорстка, як мій скальпель, я могла обрати, як покінчити з цим усім швидким рухом леза. Як покінчити з ним.

Влада була такою же запаморочливою і п'янкою, як шампанське, яке ми з Томасом пили разом на різдвяному балу два тижні тому. Один крихітний рух — і його доля вирішена. Планиду Томаса визначають не зірки чи якесь божество, що живе на небесах; це суто моє рішення.

Я не була ні милосердною, ні доброю.

Я була правосуддям, і лезо моє холодне і швидке.

Я стиснула цю личину, примушуючи її поділитися знаннями, які я могла б застосувати на нашу користь. Я схопила Томаса і скрутила його, зробивши жертвою, а себе — убивцею.

— Вибач, Кресвеле, — прошепотіла я, — але буде боляче.

Перш ніж він встиг заперечити, я двічі швидко вдарила його в груди без паузи. Мені не було так шкода, як уявлялося, ба більше, якась незнайома радість наповнювала мене, темрявою пронизувала нутро. Я була обдарованою студенткою-криміналісткою, але ще більш талановитою душогубкою. Все, що мені потрібно зробити, — це піддатися цій хвилеподібній темряві, цьому порочному потягу.

Як я і передбачала, його руки машинально смикнулися до рани. Я тримала уявний ніж напоготові, спостерігаючи, як він притискає руки до грудей, де, як я уявляла, утворюється синець. Тридцяти секунд вистачило, щоб вивести його з ладу. Якщо міс Крен-шоу вдарили ножем, з нею було легко розібратися. Я не могла пригадати жодних ножових поранень, але знову ж таки, розтин її тіла міг не показати повної картини з огляду на те, як сильно вона обгоріла. Можливо, це і була одна з причин, окрім театрального ефекту, через яку її тіло підпалили.

Незмигним поглядом я відзначала кожну деталь, поки Томас, хитаючись, задкував. Він не підняв руки, щоб відбити мій удар, адже був надто зайнятий спробами зупинити кров. Цим і пояснювалася відсутність оборонних ран у міс Креншоу.

Я підняла кулак, і Томас відсахнувся, ухиляючись від наступного удару. Якби він справді стікав кров’ю, вона бризнула б дугою на двері. Точно як ті цятки, що залишилися там.

— Ось воно... Я розібралася! — я мало не підстрибнула на місці. Томас розтирав груди з очима, прикутими до моєї імпровізованої зброї. Я перестала стискати кулак і ніжно простягнула руку до його серця, прикусивши губу від його гримаси. — Мені справді шкода, що вдарила тебе. Я трохи захопилася в ту мить. Тобі боляче?

— Не дуже. Можеш не соромитися класти на мене руки, коли забажаєш, — він підморгнув, потім зіщулився. — Хоча в майбутньому я волів би, щоб дотики були трохи ніжнішими.

— Прийнято до відома, — я підвела його назад до ліжка, куди він плюхнувся. — Хоча синець від цього не поменшає, я вважаю, що з’ясувала, звідки взялися ті бризки крові. Вони вказують на поранення в груди. Вона повільно оберталася, можливо, навіть упала на стіну через мить після того, як схопилася за груди. Не впевнена, що сталося потім, але кров мала бризнути саме такою дугою, коли вона оберталася, а потім розмазатися, якщо вона вдарилася об стіну — це я знаю точно. Ти зробив так самісінько. Не важко припустити, що міс Креншоу вдарили ножем.

Томас кинув на мене оцінювальний погляд, який змусив мою кров спалахнути. Немає більшого задоволення, ніж коли тебе цінують за розум.

— А це означає, поза сумнівом: той, хто зробив це, мав намір її вбити. Обрав її, але чому?

— Цікаво, чи це... дивись, — я підібрала гральну карту, що завалилася між тумбочкою і ліжком. — Шістка бубнів.

Він узяв карту, перевернув її, ретельно оглядаючи кожен сантиметр, і простягнув мені, насупившись.

— Можливо, ці карти є буквальними візитними картками.

Я втупилася в заплутаний візерунок на звороті: крук із райдужними крилами, розкритими на тлі повні, й шипи, ніби облямовані сріблом по контуру. І подвійні вісімки біля самого низу.

— А може, це означає, що все це є частиною більшої гри. Тієї, що є найвищою формою спритності рук.

РОЗДІЛ 24

ПРЕПАРУВАННЯ КІНЦІВКИ

ТИМЧАСОВА ЛАБОРАТОРІЯ

КПС «ЕТРУРІЯ»

5 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Дядько дивився крізь лупу, і його ніс був за кільканадцять сантиметрів од відрізаної кінцівки. Я знала: він досі сердиться, що мене застали наодинці з конферансьє, але потребує моєї допомоги, і все інше не мало значення, коли справа стосувалася криміналістики.

Дякувати небесам за маленькі благословення.

Томас узяв щоденник, який відклав, одягаючи фартух, і знову взявся за нотатки. Я не могла позбутися приступу нудоти, коли подумала про інші нотатники, що він взяв із собою в дорогу: деякі з них містили записи авторства Джека Різника. Я не готова читати в деталях про його злочини, а Томас тримав усі таємниці, які там відкрив, при собі. Принаймні поки що. Я відчувала, що незабаром нам доведеться про них поговорити.

— Зубчасті щипці, Одрі Роуз, — дядько простягнув руку долонею догори, чекаючи. — Швиденько.

— Так, дядьку.

Я зібрала медичні інструменти, необхідні для розтину: зубчастий пінцет, скальпель, ножиці, голку Гаґедорна, волосінь, і принесла срібний піднос.

— Ось, — я хутко протерла пінцет карболовою кислотою, спритно передавши його дядькові. Він буркнув щось собі під ніс — не зовсім і подяка, але хоч не важке мовчання. Я спостерігала, як він віддирає шматочки шкіри біля того місця, де мав би бути лікоть, якби його не відрізали чи не відкусили по цьому суглобу.

Плоть звисала тонкими смужками, пошарпана, як стара сукня, залишена пліснявіти в забутій скрині. Я пересмикнула плечима, відганяючи всі почуття й налаштовуючись на холодний науковий підхід. Не відчувала ні огиди, ні співчуття. Жодне з цих почуттів не врятувало би жертву від її долі.

Тим часом рішучість і загартоване серце можуть принести бодай справедливість.

Дядько рухом підкликав мене ближче, насупивши брови. Він відщипнув трохи розірваної плоті, оголивши знайому смужку білого кольору.

— Бачиш променеву та ліктьову кістки? — запитав він. Я кивнула, намагаючись зосередитися лише на цих кістках, а не на зовнішньому шарі посірілого м’яса, що їх оточував. — Поки я відшаровую м’язи і сухожилля, опиши, що ти бачиш. Томасе, записуй усе.

Я нахилилася, доки очі не опинилися на рівні з кінцівкою. Відзначала кожну деталь.

— На променевій кістці є роздроблення, а на ліктьовій — нема. На ній я бачу зазублину: б’юся об заклад, що її зробили гострим предметом. Напевно, ножем, — я проковтнула огиду. — Роздроблення на променевій кістці, найімовірніше, спричинив своїми зубами лев, це ушкодження не пов’язане з відрізанням кінцівки.

— Добре, дуже добре, — дядько впевненими рухами відсунув шкіру ще далі. — Рани отримані посмертно?

— Я...

І закусила губу. На шкірі передпліччя не було жодних слідів, будь-яких ознак ушкоджень, отриманих під час боротьби. Я зиркнула на Томаса, але він був зосереджений на письмі. Скориставшись моментом, вирішила оцінити, наскільки обидва ці чоловіки довіряють мені самостійно знаходити судово-медичні відомості. Розправивши плечі й ставши вище, я напустила на себе впевненість — ніби накинула плащ.

— Я вважаю, що рани нанесені посмертно. Найімовірніше, вони є наслідком відсікання кінцівки, — я показала на решту руки. — На ній немає ні саден, ні порізів, які були б у жертви, що відбивалася від ножового нападу.

Дядько перевернув руку, оглядаючи їі нижню частину. Плоть була блідішою, ніж у більшості трупів, оскільки було втрачено багато крові, але не така бліда, як у тих тіл, які я вивчала в академії. Виднілися посмертні трупні плями: легке плямування на нижній частині, де кров зібралася під дією сили тяжіння. Це вказувало на те, що тіло лежало якийсь час після смерті, й навіть коли його перемістили в нове положення, це вже не могло нічого змінити. На відміну від дивного випадку, коли всю кров викачали... тоді не було жодного плямування.

— Присутні трупні плями, — додала я, відзначаючи спалах здивування і гордості в очах дядька. Я багато чого навчилася в академії. — Думаю, він лежав горілиць, коли вбивця почав розчленовувати його. Докази суголосні з цим.

— Так і є, — голос дядька звучав задоволено, тимчасом як він сам оглядав трупні плями; його недавнє роздратування щодо мене зникло. Ми були дивною родиною.

Томас зморщив носа.

— Навіть не беручи до уваги артеріальну кров, місце, де відбувалося розчленування, мало бути просякнуте кров’ю. Я не впевнений, що хтось міг би відчистити її всю, не залишивши жодних доказів.

— Дуже слушне зауваження.

Дядько взяв скальпель і акуратно відрізав ще більше скаліченої плоті. Я важко зглитнула. Хоч скільки разів я спостерігала цю картину, це завжди огидне видовисько. Різати плоть, ніби вишукане м’ясо, — відразливо.

— Кістки відрізали чисто, — продовжував дядько. — Той, хто відтяв цю кінцівку, не користувався пилкою чи зазубленим лезом, — він поклав скальпель на місце й підійшов до тазу з водою. Ні Томас, ні я не висловлювали припущень, поки він мив руки з карболовим милом. Закінчивши, повернувся до нас з напруженим обличчям. Я здогадувалася, що не пізня година і не фізична втома так позначилася на його настрої. — Нам потрібно зосередитися на тих, хто має доступ до міцних, гладких лез. Кухонний персонал. Члени екіпажу.

Жах, важкий і нестримний, врізався в мій порожній шлунок.

— Або, найімовірніше, виходячи з їхньої майстерності та близькості до такої зброї, — карнавальні артисти, що спеціалізуються на лезах.

Якусь мить ніхто не говорив. Було кілька очевидних варіантів, хоча заколоти когось міг будь-хто з виконавців.

— Ти вважаєш, що це зробив Дзянь? — Томас відвернув увагу від відрізаної кінцівки. — Дивно, що це не перетворилося на частину сценічного дійства. Кидання динь, ананасів, відрубаних рук. Цілком у дусі інших театральних убивств.

— Гадаю, маємо принаймні розглянути його особу, — сказала я, попри його легковажний вислів. — А також потрібно ретельно дослідити, хто ще має доступ до його клинків після закінчення шоу. Замикає він їх на ніч у скрині чи спить на них? — я знизала плечима. — Якщо вони замикаються, то можна розширити пошук серед тих, хто володіє даром зламувати замки.

Я зустрілася з пильними поглядами дядька і Томаса, побачивши в них таке саме занепокоєння, як і моє. Звісно, це лише припущення, але якщо ці мечі замикають, то на кораблі є лише одна людина юнак, яка проголосила себе королем, що вміє уникати будь-яких наручників і зламувати будь-які замки.

Легкий озноб страху пробіг по хребту, втім я не зосереджувалася на цьому. Якщо Гаррі Гудіні продовжував перевтілюватися, одягаючи нові невидимі маски в кожному місті, можна припустити, що, либонь, він носив найпереконливішу личину з усіх: невинної людини, не здатної вчинити такі пекельні вбивства. Можливо, Кассі та її чоловік не мстилися. Можливо, це був хтось очевидний і водночас ні. Якщо Гудіні мав таємну коханку в Америці, про яку Ліза не знала, скільки ще у нього таємниць.

— Ходімо дещо довідаємося, — сказав Томас, закриваючи нотатник. — Почнемо з Мефістофеля і Дзяня.

— Якщо ми зараз вдеремося до репетиційної артистів, вимагаючи допитати кожного, нас зустріне стіна, щільна, як лондонський туман, — сказала я.

— Який же спосіб тоді ти пропонуєш? — запитав дядько. До цього моменту він не бачив, як сильно я виросла за час навчання в академії. Я відчула себе набагато впевненіше, висуваючи гіпотезу, менше хвилюючись, що можу припуститися помилки або бути висміяною, якщо це станеться. Томас якось сказав мені: він не боїться, що доведуть його неправоту; він боїться лише того, що не спробує.

— Нам просто потрібно створити власні ілюзії, — сказала я, вже уявляючи, як це реалізувати. — Ми використаємо хибний напрям розпитувань. Нехай вони підозрюють щось не пов’язане з цим. Якщо вони заробляють собі на життя цим мистецтвом, то немає жодної причини, чому би нам самим не використовувати цей метод.

Повільна, хитра посмішка підняла краєчки Томасового рота.

— Якщо вони — «Карнавал місячного сяйва», то нам слід придумати власну вигадливу назву. Мародери правди. Прислужники пустощів. Ну, — він вніс поправку, почувши важке зітхання мого дядька, — це не обов’язково стосується всіх нас. Я продовжу вигадувати імена.

— Поки ти займаєшся цим монументально важливим завданням, — сказала я, — Ліза запросила Анішу вранці на чай. Я подивлюся, що зможу дізнатися про неї і всіх, хто може бути таємним мечоносцем, — я кинула погляд на дядька і усміхнулася. — Обговорімо наші знахідки завтра перед вечерею.

Томас витягнув кишеньковий годинник і з розмаху клацнув ним.

— Це дає нам тринадцять годин, щоб поспати, проникнути в їхні ряди, напустити трохи туману, аби відвернути їхню увагу, придумати назву нашого угруповання і одягтися в найкраще для вечері, — він провів рукою по ретельно укладених каштанових завитках. — Хвала небесам, не потрібно багато зусиль, щоб зробити його, — він вказав рукою на самого себе, — сліпуче вродливим. На відміну від Мефістофеля.

— Здається, ви двоє здобули додаткових навичок в академії, — дядько поклав відрубану руку на тацю і сховав її в холодильну камеру, яку позичив капітан. — Хоча я не певен, що сарказм і жарти допоможуть у цій справі. Нам потрібно зосередитися на ідентифікації, кому належить ця кінцівка.

— Це називається шарм, професоре. І я вірю, що ми з ним далеко підемо, — Томас глибоко вдихнув, очі затанцювали від веселощів. — Ніхто не встоїть перед влучним дотепом.

Дядько відвернувся від холодильної камери з не вельми втішеним виглядом.

— Ви обоє вільні. Ідіть спати, а вранці зачаровуйте або вибивайте дошкульністю відомості з карнавальних артистів, — він відмахнувся від наступного зауваження Томаса. — Спробуйте не дратувати нікого з них занадто сильно. Трохи твого шарму — це вже багато.

Мені ніхто не сказав бути обережною, що я прийняла за добрий знак. У мене зародилася одна ідея, і не певна, що вона їм сподобалася б, але завжди краще перепрошувати опісля, аніж просити дозволу заздалегідь. Сподіваюся лише, що Томас не надто засмутиться, адже я збираюся діяти далі сама.

Ранок настав набагато раніше, ніж минула ніч, і я прокинулася від стуку в двері. Я почухала обличчя і виявила, що до щоки прилипла карта таро. Напевно, я заснула на колоді. Ліза закотила очі, але нічого не сказала, коли штовхнула мене до скрині.

— Хвилинку! — гукнула вона, даючи мені трохи часу, щоб зібратися докупи.

Я лаялася найгіршими словами, бігаючи навколо, щоб натягнути пристойну, хоч і просту сукню для прийому гостей. Через кілька хвилин моя кузина відчинила двері з великою помпою.

— Хочу представити тобі Анішу, також відому як Туз Жезлів, — люб’язно сказала Ліза. — Це моя кузина Одрі Роуз.

Ми зробили одна одній реверанс і влаштувалися на стільцях і табуретах, а тим часом увійшла покоївка й поставила самовар і тацю з солодощами до сніданку. Я наповнила чашку, здригнувшись, коли перший ковток обпік мені язика. Я зиркнула на Лізу. Звісно, як незмінна господиня, вона прокинулася рано, попросивши приготувати частування. Я могла б обійняти її за увагу до дрібниць у такі хвилини.

Аніша — богиня, що ковтає вогонь — майже невпізнанна без «крижаного» костюма. Замість заплетеної товстими косами срібної перуки її синьо-чорне волосся, завдовжки до підборіддя, спадало гладким полотном. Шкіра, не пофарбована в крижаний синьо-білий колір, мала відтінок між золотаво-коричневим і пісочним.

Вона перестала намагатися втримати чашку на колінах і сіла, схрестивши ноги, на підлогу, де вже сиділа Ліза. Я дивилася широко розплющеними очима, як вона п’є той самий чай, який щойно ошпарив мій язик, і весело всміхалася.

— Після того, як я щовечора ковтаю вогонь, чай уже не здається таким гарячим, — сказала вона, підморгнувши.

На мій регіт, негожий леді, Ліза з любов’ю усміхнулася, перш ніж відсьорбнути з власної чашки. Не бажаючи бути неввічливою, я приєдналася до них на товстому килимі.

— Наважуся сказати, що це правда, — я поставила чашку з блюдцем, дивлячись, як пара здіймається, наче змія, що спинається в повітря. — Як ти вперше почала ковтати полум’я? Я не можу уявити собі першу спробу. Ти дуже смілива.

— Більшість сказала б: дуже нерозумна, — сказала вона, звузивши очі.

Я начепила найневинніший, найдоброзичливіший вираз обличчя. Ліза спересердя пирхнула, але не докоряла мені за допитливість, як це зробила б її мати. Вона добре вміла відчувати підступи і знала, що я щось замислила. Замість зауважень вона передала тацю з печивом, мабуть, сподіваючись, що солодощі відволічуть мене від моєї соціальної незграбності.

Аніша схопила печиво, роздивляючись шматочки шоколаду, перш ніж відповісти на моє запитання.

— Пара чудотворців, факірів, навчили мене ковтати полум’я. Вони сказали, що моє ім’я — яке приблизно перекладається як «та, чиє життя не знає темряви» — означає, що я народжена, щоб володіти вогнем, — вона пирхнула. — Я могла повелівати полум’ям. Поглинати його цілком, — вона підняла свій чай, зробивши довгий ковток. — Я була дуже юною і дуже вразливою, коли вони вперше виманили мене з дому, обдуривши обіцянками багатства. Мені соромно, що я повелася на їхні солодкі слова. Як тільки я погодилася піти, вони висадили мене, забрали свою монету і пішли шукати іншу людину для іншого карнавалу.

— Це їм має бути соромно. Ти не зробила нічого поганого, — Ліза потягнулася і стиснула руку дівчини, нагадуючи мені, наскільки талановито вона відчувала, чого потребують люди, і так природно пропонувала підтримку.

— Ліза має рацію, — додала я. — Обманом втягнути тебе в мандрівну трупу — це жахливий вчинок з їхнього боку.

Аніша знизала плечем і відламала шматочок печива.

— Вони привезли мене сюди, і з «Карнавалом місячного сяйва» життя налагодилося. У мене є гроші, їжа, друзі. Виявилося, що все добре.

— Це зробив Мефістофель? — запитала я, дуже старанно намагаючись, щоб порцеляна не дзвеніла, коли мої руки тремтіли. — Це він обманом виманив тебе з дому та сім’ї?

— Він... — Аніша ненадовго опустила погляд на коліна, перш ніж продовжити. — Він наймає людей у країнах, які відвідує у пошуках талантів. Кожного, хто пережив... важкі часи... він запрошує до карнавалу і навчає. Вибір, зрештою, залишається за нами, але він робить так, щоб від нього було важко відмовитися.

— То всі учасники карнавалу з різних країн?

— Здебільшого. Дзянь із Китаю. Себастьян з Іспанії. Андреас із Баварії, Кассі — француженка, хоча розмовляє з англійським акцентом. А я з Індії.

— Ти згадала, що він шукає тих, хто пережив важкі часи; що саме ти маєш на увазі? — запитала я, хоча Ліза глянула на мене так, ніби я була ідіоткою, бо допитувалася.

— У кожного з нас є причини залишити минуле життя позаду, — вона глибоко вдихнула. — А тепер хочеш дізнатися, як я ковтаю полум’я? Це те, чого хочуть усі, хоча більшість не хоче зруйнування магії чи ілюзії.

Я ще якусь мить вивчала її, розуміючи, що розслідування її минулого і карнавалу вже закінчилося. Не зовсім знала, що робити з Мефістофелем. Він не обов’язково рятував когось, але водночас не можна сказати, що він заподіяв комусь шкоду або обдурив. Хоча, можливо, вони не бачили цього так, можливо, образа почалася з маленького порізу і з часом інфікувалася. Можливо, хтось хотів знищення «Карнавала місячного сяйва» як помсту за те, що їх забрали з рідних домівок.

— То що? — запитала Аніша. — Хочеш знати?

— Прошу, — сказала я, відганяючи думки про можливі мотиви. — Як ти ковтаєш полум’я і не обпікаєшся?

Вона відштовхнулася, граціозно ступаючи по підлозі, наче це була сцена. Мені було цікаво, чи артисти коли-небудь почувалися інакше, ніж на арені, чи все їхнє існування віддане ремеслу.

— Дивися, — Аніша вийняла свічку з тримача на моїй тумбочці, запалила ґніт, а потім перевернула її майже догори дриґом. Віск намистинками сповзав до підлоги. — Куди дівається полум’я, коли я тримаю її так?

Сяйнуло розуміння.

— Тягнеться вгору, а під час твого виступу, полум’я тягнулося би від твого рота.

— Бачиш? — Аніша тепло усміхнулася. — У тебе талант, — вона обхопила долонею свічку, загасивши полум’я, і поставила її назад у підставку. — Той самий принцип застосовується, коли я «ковтаю» вогонь. Усе, що я роблю, — це відводжу жар від обличчя, а потім обережно видихаю і беру смолоскип до рота. Більшість живих істот потребують кисню для дихання, так само й вогонь. Заберіть у нього кисень, і він помре, як і будь-що інше, — вона опустилася назад на підлогу, де ми з Лізою залишалися сидіти. — Весь фокус полягає у використанні законів фізики. Як той вчений... Ньютон? Мефістофель розповів мені все про нього. Він мав рацію, це допомогло відшліфувати мої виступи.

Її голос трохи змінився, коли вона говорила про конферансьє: захоплення змішалося з легким сумом. Мені цікаво, чи є на борту цього корабля людина, яка не потрапила під його чари. Ну, за винятком Томаса.

— Чи всім виконавцям допомагає Мефістофель? — запитала я, не зводячи очей із чашки. Я уявила, як він зачаровує юнаків і дівчат у кожному місті чи селищі, через яке вони проїжджають. Якщо вона має до нього почуття, а він не відповів взаємністю, можливо, це могло би стати мотивом. Кохання, змішане з образою, було б вагомою причиною. — Він здається таким же розумним, як і красивим.

Ліза кинула на мене недовірливий погляд, але стиснула губи. Очевидно, на мене чекала добряча прочуханка, коли ми залишимося наодинці. Попри те, що всі в Лондоні думали про Томаса і його дивну поведінку, Лізі він дуже подобався, і мій інтерес до конферансьє не вписувався в її романтичну картину, незалежно від моїх мотивів.

— Мефістофель... — Аніша, здавалося, ретельно формулювала відповідь. — Він дуже обдарований у своїй справі. Багато хто отримує користь від уроків, які він вирішує давати. Ми всі йому дуже вдячні.

Я відкинулася, смикаючи гудзики на рукавичках. — Він давав такі уроки Кассі?

Ліза раптом виявила, який смачнющий її чай, а Аніша, здавалося, втратила дар мови.

— Чи хотіла б ти бачити його таким, яким його не бачить ніхто, окрім його виконавців? — нарешті запитала Аніша. Сподіваюся, вона не мала на увазі голим, як того дня, коли він з’явився на світ. Я повільно кивнула. — Зустріньмося на прогулянковій палубі другого класу за годину. Тоді ти зрозумієш, чому ми всі готові на все заради нього.

Чумний лікар

РОЗДІЛ 25

МЕХАНІЗМИ ТА ПРИСТРОЇ

КАЮТА ОДРІ РОУЗ

КПС «ЕТРУРІЯ»

6 СІЧНЯ 1889 РОКУ

— Не хочеш пояснити, що це було, кузино?

Щоки Лізи вкрилися рожевими плямами, що свідчило про те, наскільки вона засмутилася. Будь-якої миті з її вух могла вистрілити пара. Я проковтнула нервовий смішок, знаючи, що вона не оцінить, коли я скажу, що вона в цю мить донька своєї матері.

— Не мені судити, але ти, здається, страшенно захопилася Мефістофелем, — продовжила вона. Наголос на «страшенно». — А як щодо містера Кресвела? Твої почуття до нього так швидко змінилися? Твої листи з академії, здавалося, вказували на якийсь великий роман, хоча в той час ти засмутилася через нього, — вона оглянула мене гострим поглядом, подібно до того, як я препарувала зразок скальпелем. — Невже Мефістофель так легко завоював твоє серце? Я думала, що ти побачиш його брехню наскрізь.

Я затиснула шкіру між великим і вказівним пальцями, намагаючись зосередитися.

— Що поганого в тому, щоб поговорити з кимось? — запитала я. — Не те, щоб Мефістофель відкрито зізнався мені в почуттях. Може, мені просто подобається слухати його міркування про науку. Мене завади захоплювала інженерія. Ми не так уже й відрізняємося, знаєш.

— Це він тобі так сказав? — Ліза подивилася на мене довгим оцінювальним поглядом. — Що ви обоє схожі за своєю природою? Що ви створені одне д ля одного?

Її тон був просякнутий несхваленням, хоча я бачила занепокоєння на її обличчі.

— А що, як він справді казав таке? — я задерла підборіддя, намагаючись зобразити обурення і дедалі більше ненавидячи себе за це. Скільки ще мені доведеться брехати, перш ніж ця вистава скінчиться? — Це правда. Ми обоє любимо науку. І його знання вражають. Мені є багато чого в нього повчитися. Можливо, це допоможе мені зрозуміти, де саме моє місце.

— Розтинання мертвих справді вражає набагато менше, — сказала вона. — Може, тобі варто позичити одну з його масок. Або попросити у його костюмера новий одяг для розтину. Я впевнена, він міг би пошити щось таке, що здатне оживити будь-яке серце. Твоє місце — з дядьком і Томасом, розкривати злочини для тих, хто не може зробити це сам. А не вбиратися в костюми і гарцювати щовечора по сцені в іншому місті під руку з чоловіком, який завжди любитиме шоу більше.

— Не кисни, кузино, — сказала я, намагаючись не надто вслухатися в її останнє речення. — Мені просто подобається дізнаватися, як він розробляє свої трюки. Він дуже... Машини і механізми, які він будує, просто неймовірні. Якби він зосередився на створенні медичних інструментів... — я замовкла, раптом вирішивши більше не говорити напівправди. Якби Мефістофель використовував свій мозок для створення лікувальних механізмів, існували би безмежні можливості для зцілення.

Ліза якусь мить уважно вивчала моє лице, не зовсім переконана. Я ж намагалася зберегти вираз, що застиг на масці, яку я надягла.

— Будь обережна, віддаючи серце таким чоловікам, — нарешті сказала вона, опустивши плечі.

— Яким чоловікам? — я потягнулася і взяла її за руку. — Вченим та інженерам?

— Брехунам.

— Він ілюзіоніст, — сказала я, не пропустивши отрути, яку вона влила в це єдине слово. — Чудотворець.

— Саме так, — Ліза забрала руку з моєї і схрестила руки, — брехун. У модному сюртуку.

На мить у мене тьохнуло серце: я боялася, що Мефістофель проти моєї волі віддав Лізі анонімного листа з відомостями про Гудіні. Я насилу ковтнула, відчуваючи, як стіна брехні кришиться на мене. Час розкрити один секрет.

— У... у тебе все гаразд із Гаррі?

— Звісно. Чому б ні? — вона розглядала моє обличчя, її губи опустилися. Однак в очах було щось таке, що вказувало: все не так добре, як вона хотіла б, щоб я вірила. — Що таке? Чого ти мені не розповідаєш?

Ось воно — момент, якого я так боялася. Раптом, дивлячись у благальні очі кузини, я не могла наважитися розбити її серце. Вона схопила мене за руку. Якщо у неї були сумніви щодо Гудіні, я мусила дати їй усі відомості, що мала. Ми маємо прибути лише через день. Але я ніяк не могла змусити себе зробити цей останній крок.

— Будь ласка. Хай би що це було, я маю знати.

Я опустилася на ліжко, серце стугоніло досить повільно, щоб сповістити про настання страшної години. Без єдиного слова я дістала з тумбочки наполовину зіпсованого листа і віддала його Лізі, не відводячи очей, коли вона сіла поруч зі мною.

— Цей брехливий пройдисвіт! — вона зім’яла папір, її голос тремтів, коли говорила. — Я викину його за борт, як шматок сміття, яким він і є! Де мій плащ?

Побоюючись, що її вдача може довести її до такої крайності, я зібралася з духом і подивилася їй у вічі.

— Лізо... ти не можеш протистояти йому.

— Ти з глузду з’їхала? — закричала вона. — Авжеж я мушу протистояти йому!

— Принаймні зачекай, поки ми прибудемо в порт. Тут і так вже стільки всього, з чим треба боротися, будь ласка, благаю тебе. Зачекай. Це лише на один день, а потім, якщо ти досі хотітемеш, я допоможу тобі викинути його в гавань. Присягаюся.

Ліза ходила по колу по кімнаті, хитаючи головою.

— Ти хочеш, щоб я поводилася так, ніби нічого не сталося? А ти вчинила б так само, якби була на моєму місці?

— Я зробила б усе необхідне, — чесно відповіла я. — Особливо, якщо все зводиться до того, щоб поставити розслідування на перше місце.

Ліза витріщилася на мене, і я не могла вловити почуттів, які змінилися на її обличчі.

— Скажи мені бодай, звідки у тебе цей лист? Аніша дала його тобі?

— Мефістофель дав. Я не... я не хотіла зіпсувати тобі подорож.

— Для мене це була не просто подорож, — її губи затремтіли. — Він мав стати моїм майбутнім. Я так багато поставила на карту, — вона проковтнула все, що збиралася сказати, її голос був твердим, як алмаз, коли вона заговорила далі. — Ніколи, ніколи не відмовляйся від себе заради когось, Одрі Роуз. Правильна людина захоче тебе такою, яка ти є. А якщо ні? — вона шморгнула носом і похитала головою. — Забудь про них. Занадто сильне переважування однієї з шальок терезів не принесе нічого, крім неприємностей. Я покинула дім і сім’ю заради поцілунків, гри в карти і пустопорожніх обіцянок про майбутнє. Гудіні — брехун, і я рада покінчити з ним.

— Лізо, я хотіла тобі сказати, просто...

— Обіцяю, що поки нічого йому казатиму. Я поводитимуся так, ніби все добре. Воронь боже, щоб короля карт щось відволікло перед наступним трюком, — Ліза цілеспрямовано зиркнула на годинник на моїй тумбочці. — Тобі краще поспішати, інакше запізнишся на зустріч з Анішею та Мефістофелем. Він ніколи не буває довго сам, Гаррі часто зустрічається з ним після сніданку. Тож у тебе буде лише декілька хвилин із ним. Давай, — вона витягла табуретку біля трюмо, — сідай, я заплету тобі волосся.

Я ще мить дивилася на кузину, бажаючи пробити стіну, яку вона раптом збудувала навколо себе, але натомість сіла. Вона провела щіткою зі срібною ручкою по моєму волоссю, скручуючи і витягаючи його у форму. Вдавала, що не помічаю сльозинку, що котилася по її щоці, коли вона вплітала крихітні червоні бутони в моє волосся, або того, як її очі навмисно відмовлялися зустрічатися поглядом з моїми в дзеркалі. Схоже, я не єдина з родини, хто має таємниці під час цієї мандрівки.

Океанська імла бризкала через перила корабля, змушуючи мене йти по прогулянковій палубі ближче до стіни з каютами, щоб не змерзнути ще більше. Ліза допомогла мені перевдягнутися у більш вишукану денну сукню: насичено бордову, оксамитову з довгими рукавами, поверх — тонка чорна мереживна накидка. Довершували образ чорні лайкові рукавички і темний плащ. Я мала вигляд плями засохлої крові. Що було вельми доречно, враховуючи те, що я збиралася зробити. Жертвопринесення — річ брудна.

Але Ліза не бачила, як я пристебнула до стегна шкіряний ремінь і закріпила в ньому скальпель. Пояс зі зброєю я виготовила для себе в Румунії: найкращий різдвяний подарунок на сьогодні. Я провела пальцями по передній частині ліфа, заспокоєна присутністю леза, хоча план, що вимальовувався в голові, був набагато менш втішним.

План зухвалий і ризикований, але винагорода переважить небезпеку. Маю надію. У мене не було змоги попередити Томаса, тож покладалася на його здатність видобувати істину з тонких підказок. Сподіваюся, йому не завадять кпини Мефістофеля, а сама я не відволікатимусь на те, як кепсько мені на душі від відчаю Лізи.

Повз пройшла молода пара, їхні очі металися по палубі, поки вони стискали одне одного трохи міцніше, ніж потрібно. Вони були першими людьми, яких я зустріла, і їхня прогулянка не видавалася такою розслабленою, якою вони намагалися її зобразити. Насправді, більшість території корабля здавалася занадто тихою. Пасажири дедалі частіше їли в каютах і виходили назовні тільки за крайньої потреби. Корабель перетворився на вишукану в’язницю.

Я продовжувала рухатися, думки наздоганяли одна одну.

Так далеко від берегів ні на воді, ні в повітрі не було жодної чайки, що кричала б над головою. Натомість по дерев’яній палубі до мене долинали уривки розмов, надто приглушені, щоб їх розібрати. Жінки й чоловіки у менш вишуканих костюмах і сукнях, ніж у першому класі, але все ще досить модних, визирали з кают, коли я прямувала до Аніші, Моє серце застережливо калатало в грудях, але повертати назад було вже запізно. Я була тут, і заплановане дійство мало розгортатися саме зараз.

Мефістофель стояв до мене спиною, але я впізнала його за червоним фраком, блискучими чоботами до колін і вузькими стегнами. Із цього боку він нагадував короля піратів. Я не здивувалася б, дізнавшись, що він підготував номер на воді, коли вони прибудуть до Нью-Йорка.

— Наступного разу крути смолоскипи так, ніби це кишеньковий годинник на ланцюжку, — казав він, розмахуючи годинником по широкому колу. — Швидкість не дасть полум’ю розповсюдитися по металевому стрижню і матиме видовищний вигляд для глядачів. Але роби це швидко: все ж таки це метал, і він обпече тобі губи, якщо вони випадково його торкнуться.

Аніша поглядала на нього крізь опущені вії, і я здивувалася, що конферансьє не помітив її захоплення. Вона, здавалося, балансувала на межі кожного його слова та ідеї.

— Тонка наукова дедукція, — сказала я. Мефістофель крутнувся, дещо наляканий моїм неоголошеним візитом, але водночас задоволений. Він стиснув годинник, а потім поклав його до кишені. — Метал

розжарюється від вогню. Хто би міг подумати? Наступного разу ви скажете їй, що лід холодний на дотик.

— Міс Водсворт. Завжди з приємністю, — його рот скривився, коли він зробив легкий уклін. — Я знаю з надійних джерел, що закоханість — це все одно, що гратися з вогнем. Тепло, потріскує від гарячої пристрасті... — Аніша пирхнула, і він зробив їй знак, щоб вона вправлялася.

— Що ж, коли хтось настільки дурний, що грається з полум’ям, то не варто дивуватися, коли цей хтось обпечеться.

Вираз обличчя Аніпгі був спантеличений, коли вона крутила полум’я, дозволяючи нам трохи усамітнитися, хоча я помітила, що її увага постійно перебігала на об’єкт її таємної прихильності.

— Чи не бажаєте оглянути моє робоче місце? — запитав Мефістофель, і всі джентльменські манери були миттєво перекреслені хитрим блиском в очах. — Це відразу за рогом, — він усміхнувся за маскою, як той вовк, що запрошує Червону Шапочку до темного лісу. Але він не знав, що саме ця дівчина носить зброю під капюшоном, а в її покоях — безліч вовчих шкур. — Обіцяю жодної аморальної поведінки. Лише механізми та пристрої. Либонь, трохи мастила. Нічого надто романтичного.

— Ви точно знаєте, як причарувати дівчину. Потім покажете свою колекцію масок. — Я придивилася до цього новітнього витвору мистецтва, блідо-сірого з хмарними вихорами білого кольору, помітивши легку затримку в його диханні, коли наблизилася. — Скільки у вас їх, тисяча?

— Ближче до мільйона. — Він осміхнувся, повертаючи собі самовладання. — Потренуйся крутити один, потім другий, як ми домовлялися, — озвався він до Аніші. — Нам треба попрацювати над тим, як ти випльовуватимеш полум’я далі. Я майже готовий з новим тоніком.

Вона кивнула і продовжила роботу. Він перекинув мою руку через свою, супроводжуючи мене вниз по прогулянковій палубі до свого лігва. Про маски я пожартувала лише наполовину, але не здивувалася б, якби у нього їх було так багато. Йому, напевно, потрібна ціла скриня, щоб їх перевозити.

— Випльовувати вогонь? — запитала я. — Це звучить трохи небезпечно. І дещо вульгарно.

— Вона ж не буде вивергати полум’я на натовп, наче жувальний тютюн. Небезпеку можна знайти в усьому, навіть у буденному. І це досить нудно, — сказав він. — Чим завдячую приємності вашого товариства в таку рань? Зараз не час для уроку. Містер Кресвел прислав вас сюди, щоб розірвати наш романтичний зв’язок? Я думав, він перегризе мені горлянку в каюті міс Креншоу. Б’юся об заклад, він ненавидів ділитися іграшками в дитинстві.

— По-перше, я не чиясь іграшка, сер. А по-друге, якби Томас засмутився, хіба ви не вірите, що він стояв би тут і змагався з вами за мою прихильність?

Мефістофель пирхнув.

— Що ж, він справді схожий на того, хто пробиває ворогів наскрізь, — він примружився на мене. — Це те, що вас приваблює? Мабуть, я почну викликати на дуель інших ваших залицяльників. Можливо, навіть зніму маску, коли виграю. Нехай побачать істинне обличчя переможця.

— Ви маєте на увазі обличчя їхнього смертельного ворога?

— Сумніваюся, що вони назвали би мене другом після знайомства з Дурманичем.

— Дурманичем? — перепитала я, зупинившись. — Це ім’я вашого уявного друга?

— Майже, — він хихикнув. — Ви ж чули про дурман із пасльонових, правда? Спокусливі рослини, але смертельно небезпечні. Як мій меч. Дурман-меч.

— Розумно, — неспокій провів крижаними пальцями по моїй спині. В організмі міс Креншоу було виявлено беладону — різновид пасльонових. — Чи кожен учасник вашого карнавалу повинен мати зброю, щоб його прийняли? Як у таємному товаристві маскованих володарів клинків?

Він знову розсміявся, тільки цього разу мені закортіло висмикнути свою руку з його.

— Навряд чи. Мечі є тільки у мене і у Дзяня, — сказав він. — Його — для трюків, мої — з мого минулого. На жаль, у нас є важливіші речі для обговорення. Час — це закон, який я, здається, не можу порушити, хай би скільки я просив, позичав і крав, я не можу створити його більше. Є новини про те, хто вбивав пасажирів? Інвестори незадоволені, і я побоююся за майбутнє карнавалу. Жоден інший корабель не найме нас, якщо думатиме, що ми переховуємо вбивцю.

Я подумувала запитати його про карти таро і навіщо кожен виконавець їх вивчає, але не хотіла, щоб він здогадався про мої мотиви. А ще не хотіла видавати, що підозрюю: і таро, і гральні карти — свого роду шифр; їхні значення чітко деталізували історію злочинів для будь-кого, хто здатен їх прочитати. Якщо убивця він, то може змінити способи вбивства.

— Поки що ні, але в мене є версія, над якою працюю, — я облизала губи; сподівалася не викликати його підозри, надто цікавлячись побіжним зауваженням. — Чий меч більший? Ваш чи Дзяня?

Він раптом спинився, витріщившись на мене так, ніби я оголилася перед ним і всіма іншими на цій прогулянковій палубі. Судячи з оцінювального блиску в його погляді, не думаю, що він би заперечував, якби це сталося. Моєму мозку знадобилася мить, щоб зрозуміти ненавмисний натяк.

— Я... Маю на увазі, — затнулася я, — який із них майстерніше виготовлений?

— Гм-м, — він знову рушив з місця, хоча підступна усмішка досі кривила його губи. — Якщо говорити відверто, то я сказав би, що його. Дурманич — розкішний меч, але мечі Дзяня — витвори мистецтва.

Тепер нашу процесію зупинила я. Не очікувала від нього нічого іншого, окрім нахабства.

— Я думала, чоловіки на кшталт вас брешуть заради забави.

— Тому для вас має бути ще більш захопливим відокремлення правди від моєї брехні.

Він продовжував неквапливо крокувати палубою з абсолютно безневинним виразом. Навпаки, вигляд був розслаблений, а крок — упевнений. Для навколишньої публіки ми були молодою парою, що прогулювалася палубою. Хіба що на ньому сміховинна маска, а на мені — приховане лезо. І більша частина пасажирів носить страх, як нове пальто.

Кілька разів я помічала, як він підводить обличчя, ніби хоче відчути сонячне світло, хоча сонце сховане за товстим шаром хмар. Назріває гроза.

— Під час подорожей Дзянь замовляв мечі у досвідченого коваля з Османської імперії, — продовжував він, хоча я не запитувала. — Метал практично співає, коли розсікає повітря. Вам варто прийти на одне із його тренувань: найкраще це чути, коли немає натовпу.

— Він і спить біля своїх мечів? Звучить так, ніби вони дуже коштовні.

— Звідки така цікавість до Дзяня? — він зупинився біля каюти посеред палуби. — Гадаєте, він зберігає тіла у схованці для мечів?

Його запитання легке, але у виразі обличчя була якась гострота, що пронизала мій пульс.

— Чи не можу я запитати про співучий меч без мотиву? — запитала я. — Не все обертається навколо вас, нестерпна ви істота.

— Так, але...

— Знаєте, що? У мене щойно з’явилася чудова ідея! Треба перейменувати його програму на «Дзянь, султан співучих мечів». Б’юся об заклад, люди із задоволенням послухали би цю симфонію. Можливо, вам вдасться сконструювати спосіб покращити пісню меча. Чи пробували ви використовувати методи слухової трубки для підсилення звуку?

Мефістофель підняв обидві брови. Цей порух мене завжди вражав, адже він ніколи не знімав маску.

— Ви зацікавлені в тому, щоб перетворити свій науковий розум на прибуток? — він приклав руку до серця. — Невже я переконав вас приєднатися до індустрії розваг після кількох вечорів? Я навіть кращий, ніж думав. А я й раніше був досить високої думки про свої навички залицяння, зауважте.

— «Індустрія розваг»? — запитала я з полегшенням, що відволікла його. — Це так ви називаєте карнавал сьогодні?

— Так П. Т. Барнум називав цирк, приємно звучить, правда ж?

Я насмішкувато відповіла:

— До мене доходили чутки, що він недобрий, просто негідник. Не певна, що вибудовувати щось на його основі — мудра ідея.

— Він опортуніст, як і більшість ділків, а це не вимагає респектабельності.

Мефістофель вставив ключ, потім штовхнув двері, відкривши каюту, в якій не було нічого, окрім реманенту та реквізиту. У повітрі відчувався слабкий запах металу, цього разу не пов’язаний із розлитою кров’ю.

Він клацнув вимикачем, відкриваючи для очей доволі прості з вигляду речі, поєднані з незвичайними. Циліндри з металевими деталями всередині, пташині клітки з механічними голубами, вкритими справжнім пір’ям, які мали настільки правдоподібний вигляд, що мені довелося доторкнутися їх, аби переконатися, що це іграшки. Я помітила фрак на гачку, вся внутрішня частина якого прошита металом і містила перемикачі передач. Плечі вкривало вороняче пір’я, гладеньке і блискуче, як олія.

На туалетному столику розкидані гвинти, болти і маски чумних лікарів. Я здригнулася, коли підійшла ближче до однієї з них: її великий шкіряний дзьоб був таким насичено-кремовим, що здавався вирізаним із кістки.

— Це...

— Лякає? — підказав він, піднімаючи одну з масок і проводячи пальцем у рукавичці по дзьобу. Я уявила його із задумливим виразом обличчя, але його було б важко описати. — Ви знали, що в середні віки, коли чумні лікарі носили такі маски, вони клали на кінчик дзьоба ароматні трави? Пелюстки троянд, ягоди ялівцю, мелісу і м’яту. Вони допомагали відганяти смердючі запахи смерті, — він поклав маску назад. — їм також дозволялося проводити розтини померлих, хоча іншим це заборонялося. Така, як ви, людина зіткнулася б із важкими звинуваченнями.

— Як це пов'язано з вашим карнавалом?

Замість того, щоб відповісти відразу, він повернувся, зняв із кілочка чорний плащ із капюшоном і одягнув його разом із круглими скляними окулярами і, нарешті, чумну маску. Повільно повернувся до мене обличчям, стоячи нерухомо, одягнений у все чорне, за винятком кістково-білої маски, потягнувся по маленький капелюх і надів його, щоб завершити свій образ джентльмена-чумного лікаря, який прийшов навідати майже мертвих.

По моїх кінцівках пробігли мурашки. Його мовчання таке саме моторошне, як і костюм, якщо не більше.

— Ну і? — запитала я, запихаючи нерви глибоко всередину. — Що ви плануєте робити в цих костюмах?

Він повільно рушив уперед, кружляючи навколо мене, як стерв’ятник над свіжою тушею.

— Зараз ваш пульс, очевидно, калатає, — Мефістофель наблизився. — Ваше дихання ледь-ледь затамоване. Я володію повною вашою увагою, цілковитим вашим страхом і захватом. Я пообіцяв три речі у своєму вступному слові, міс Водсворт. Ви пам’ятаєте їх?

Я відмовлялася боятися. Він сказав, що його карнавал сповнений магії, пустощів і хаосу.

— Пам’ятаю.

Я не могла розгледіти за цією новою маскою, але уявила бісівську посмішку, яку він надягав незліченну кількість разів раніше.

— Коли фінальна сцена заповниться армією чумних лікарів, думаю, це спричинить невеликий хаос у салоні. Ви згодні?

І справді, страшнувата готична сцена.

— Можливо, у світлі того, що вбивають молодих жінок і щонайменше одного чоловіка розчленували, — сказала я холоднокровно, — вам варто це переосмислити. Я знаю, що не вдягну цього, — я кивнула в бік іншого костюма, розкладеного на ліжку. Він був десь між лавандовим і сірим відтінком місячного проміння — ще одне чудернацьке вбрання для «Карнавалу місячного сяйва». Срібляста риб’яча луска об-ладунками лежала на плечах, корсет ліфа складався з темно-вугільної та чорної луски. — Для кого це?

Мефістофель обернувся, зняв страшний костюм, надягнув стару маску, а потім показав на свій верстак. На ньому лежала найвигадливіша маска, яку я бачила в житті. Не розумію, як я пропустила її під час першого огляду кімнати, але там справді було багато предметів. Ця маска більше подібна до римського бойового шолома, з роззявленими щелепами, що містили ікла. Я усвідомила, що це череп дракона, коли придивилася ближче.

— Аніша попросила переосмислити її виступ: придумати щось більш незабутнє, — він мацав пальцями тонкі тканини костюма. — Вона хоче, щоб її знали як королеву драконів, а не як звичайну пожирательку вогню. Тож я пристав на пропозицію. Тепер, за допомогою спеціального тоніка, який я розробляю, вона не лише ковтатиме полум’я, а й дихатиме ним.

— Але це звучить...

— Небезпечно? — запитав він. — Не більше, ніж слідувати наодинці за молодиком до його кімнати з масками і устаткуванням. Скажіть мені, — він зачинив двері, — коли ви почали вірити, що я маю стосунок до вбивств?

РОЗДІЛ 26

ВИШУКАНО ВБРАНА ШПИГУНКА

ІНЖЕНЕРНА КАЮТА МЕФІСТОФЕЛЯ

КПС «ЕТРУРІЯ»

6 СІЧНЯ 1889 РОКУ

Моя рука сіпнулася над захованим лезом у піхвах на стегні.

— Хто сказав щось про провину? — запитала я. — Хіба що ви мені ще чогось не розповіли. Маєте новини, якими хочете поділитися?

До його чи моєї честі, його вразило те, що я не відсахнулася від нього. Він притулився до дверей, схрестивши руки.

— Мене турбує те, що ви розгулюєте цим кораблем, вдаючи перед моїми артистами, ніби я цікавлю вас, хоча насправді ви просто вишукано вбрана шпигунка свого дядька.

— Ви ж самі хотіли, щоб вони повірили, що між нами щось більше! До речі, я дуже цим ображена, — я опанувала себе. Ніяка я не шпигунка, — брехуха, безумовно. Але в цьому він мене не звинувачував. Поки що. — Я роблю саме те, про що ви просили, коли ми домовлялися. Якщо вас це так засмутило, либонь, настав час змінити умови.

— Не ображайте мій інтелект, — сказав він. — Так, можливо, я і хотів, щоб вони бачили нас разом, щоб намагалися більше навчити вас трюків для фіналу, але в нашій угоді не йшлося про загравання або витріщання на мене. Чи ви думаєте, що я не помічаю? Чи, може, хочете, щоб я повірив, що між нашим опівнічним рандеву і вашим світанковим розтином ви думали про м’якість мого волосся, різкий вигин щелепи, про...

— ...зарозумілість вашої поведінки, — я закотила очі. — Можливо, всупереч здоровому глузду, я насолоджуюся вашим товариством. Якщо ви так упевнені в собі, чому в це так важко повірити?

— То ці погляди справжні? — він уважно розглянув мене, його погляд зупинився на моїх губах і не відривався. За пів подиху по тому він вимкнув світло й повільно рушив до мене. Моє серце — єдине, що не підігравало фальшивій браваді — запиналося від його дедалі більшої близькості.

Дядько не згадував про мій бунт раніше, але якщо він дізнається, що я знову знехтувала його правилами... Я не рухалась. Мефістофель схилив набік голову, вивчаючи кожен рівний вдих і кожне повільне кліпання моїх очей, вишукуючи брехню, якої не знайде. Я тримала в голові образ кривої усмішки Томаса, перекладаючи її на юнака переді мною.

Простягнувши руку, Мефістофель ніжно заправив мені за вухо пасмо, що вибилося.

— Ви впевнені, що хочете, щоб я в це повірив, міс Водсворт? Що ви тут, у цій каюті, наодинці зі мною, тому що вирішили бути тут... із власної волі... без жодних прихованих мотивів? Ви просто бажаєте провести зі мною ранок?

Я кивнула, не вірячи, що мій голос не здригнеться, коли нерви були готові тріснути. Тоді я побачила голод у його погляді, тугу, яку не міг приховати жодною маскою. Я знала, що він хоче мене поцілувати, хоча не була настільки самовпевненою, що Мефістофель не дивився би так само на будь-яку іншу молоду жінку. Він опортуніст. І це була чудова нагода. Його пальці знову потягнулися до мене: дотик ледь відчутний, поки чекає на дозвіл.

З такої відстані я відчула запах його одеколону, який нагадав мені про аромати, використовувані в чумній масці, але цей аромат був п’янкий, а не страшний. Можливо, конферансьє справжній чаклун, позаяк тут, у каюті під світом, який я знала нагорі, я не могла не потрапити під його чари.

У темряві легко забути, що він не той хлопець, про якого я повсякчас думала. Той, чиї губи ставали такими ж знайомими, як і мої власні. Серце понеслося, коли він нахилився до мене, його обличчя було так близько до мого. Я помітила ледь уловимий темний наліт на його шкірі, ніби він не встиг поголитися як слід сьогодні вранці.

Хай мені грець, але я майже жадала відчути його шершавість на шкірі, таку схожу і водночас таку відмінну від Томаса. Мабуть, щось у моєму виразі обличчя змінилося, розв’язавши йому руки. Він запустив їх у моє волосся, ніжно притягуючи мене ближче. Я не опиралася.

Я підняла підборіддя, знаючи, що це найнебезпечніший обман з усіх можливих, прикидаючись, ніби переді мною хтось інший, прагнучи дізнатися, як відчуваються його губи, якою прохолодною може бути філігранність його маски під кінчиками пальців. Його рот завис над моїм, ми дихали разом, але не торкалися. Поки що ні...

— Я думав про це весь тиждень, — прошепотів він мені на вуста. — Т-ти впевнена...

Двері грюкнули і розчахнулися.

— Ти вже виготовив ті нові наручники? Ліза не в гуморі, а я не маю нічого кращого, ніж...

Я відсахнулася від конферансьє, моє обличчя палало, коли рот Гудіні захлопнувся. Здавалося, що артист-утікач збирався зробити саме це. Він стояв, затамувавши подих, застигши в нерішучості.

— Ем... Вибачте, що перервав. Аніша не згадувала... — Гудіні показав на нас двох, не зустрічаючись ні з ким із нас очима. — Я повернуся по наручники.

Він вислизнув із кімнати до того, як Мефістофель встиг отямитися. Я відновила дихання, вдячна за перебивання, хоча й не здивована. Ліза ж згадувала, що Гудіні зустрічається з конферансьє в цей час, і я на це розраховувала. Мій план був нашвидкуруч змайстрований дорогою сюди, але з краплею удачі я зіграла свою роль переконливо. Плітки — це валюта, недоступна більшості.

Добре це чи погано, але виконавці, сподіваюся, будуть перешіптуватися про таємну зустріч між мною та їхнім конферансьє. Можливо, вони підозрювали це й раніше, але тепер у них буде «доказ» наших почуттів. Спритність рук, щоб утримати їхню увагу там, де я хотіла.

Я зробила крок від Мефістофеля, даючи обом простір для дихання, і розгладжувала спереду спідниці. Якби Гудіні з’явився на мить пізніше, я могла потрапити у власну пастку.

Мефістофель потер потилицю, очевидно, не знаючи, як вчинити далі.

— Я повинен перепросити за прямолінійність, міс Водсворт. Я не хотів бути таким неґречним...

— Будь ласка, не переймаймося через те, що могло би статися, — я махнула рукою, не почуваючись навіть наполовину такою сміливою, як це звучало. Мої коліна тремтіли, а серце несамовито затиналося. Я кохаю Томаса, але не можу заперечувати привабливість конферансьє. Чи можна було прикинутися кимось іншим настільки ретельно, ніби ти насправді ступаєш у це життя? — А тепер мені потрібно оглянути мечі Дзяня. Я знаю, що раніше ми лише жартували, але чи тримає Дзянь їх під замком? Вони поруч із вашими?

Конферансьє, здавалося, не хотів відводити розмову від нашого майже-поцілунку, але зрештою змирився.

— Поруч і під відсіком із тваринами ми зберігаємо скрині для вистав. Намети, канати, майже весь реквізит, який використовуємо, зокрема й скрині з мечами Дзяня. Вони пофарбовані в колір лазуриту та інкрустовані шматочками мозаїчної плитки. Ви не зможете їх оминути.

Він не сказав, де міститься Дурманич, і це не лишилося непоміченим.

— Нічого, якщо я зазирну туди?

Спочатку він не відповів із розважливим виразом обличчя.

— Який стосунок це має до вбитих жінок?

— Це стосується відрізаної кінцівки, насправді, — було таке враження, що якщо занадто далеко відійду від правди, він розплутає кожну мою брехню. — На мою думку, вони пов’язані.

— Дуже добре, — він сів на табурет перед саморобним верстаком, взяв кілька пляшечок з прозорою рідиною і темними порошками й поставив їх у ряд. — Ви можете досліджувати все, що має відношення до карнавалу. Але застерігаю, не всі артисти будуть раді, коли копирсатимуться в їхніх речах. Можливо, ви захочете піти наодинці, щоб не попастися, — він сором’язливо усміхнувся. — Я запропонував би супроводжувати вас, але маю трохи попрацювати перед сьогоднішньою виставою. Якщо я зможу вислизнути на хвилинку, я це зроблю, — коли я підняла брову, він махнув на закорковані пляшки. — Вогонь дракона. Хоча це не для сьогоднішнього виступу. Я займуся цим, коли ви підете.