Вушко голки

7

Повідомлення просто довело Фабера до сказу, бо в ньому агенту наказали зробити те, чого чоловік завжди намагався уникати. У Гамбурзі доклали чимало зусиль, щоб переконатися в тому, що шпигун отримав наказ. Фабер відправив в ефір свій незмінний виклик, але замість звичного «Приймаємо — продовжуйте» отримав: «Вирушайте на рандеву номер один».

Фабер підтвердив, що отримав наказ, передав свій звіт і спакував передавач у валізу. Після цього шпигун на велосипеді поїхав з Еритських боліт[30], де він жив під прикриттям орнітолога, та попрямував у Блекгіт. Дорогою додому — тобто до своєї крихітної двокімнатної квартирки — Фабер обдумував, чи дійсно треба виконати наказ. В агента було дві причини цього не робити: особиста та професійна.

Професійна причина полягала в тому, що «рандеву номер один» було старим кодовим терміном, який запровадив Канарісу 1937 році. Йшлося про те, що Фаберу слід підійти до дверей однієї крамниці між Лестер-сквер і Пікаділлі-серкус і зустрітися з іншим агентом. Німці мають впізнати одне одного за Біблією в руках. Відтак між ними мав відбутися такий діалог:

— Який сьогодні розділ?

— Тринадцятий із Книги Царств.

А потім, якщо за ними не стежать, чоловіки мають погодитися, що цей розділ «надихає». В іншому випадку один із агентів має сказати:

— На жаль, я його ще не читав.

Звісно, тих дверей, що ведуть у крамницю, вже може не бути, але не це турбувало Фабера. Він боявся, що цей код, мабуть, давали всім ідіотам, які перетнули Ла-Манш у 40-му та потрапили до рук МІ-5. Звісно, німець знав, що багатьох агентів узяли: він читав статті про їхню страту в газетах. Вочевидь, друкували ці замітки лише для того, щоб запевнити громаду, що з «п'ятою колоною» хоч якось борються. Немає жодних сумнівів, що та зелень видала всі таємниці, перш ніж померти, так що британці точно знають про старий код «рандеву». І якщо вороги прийняли повідомлення з Гамбурга, то на місці зустрічі на Фабера чекатиме цілий натовп англійців із Бібліями, які просто зараз тренуються вимовляти слово «надихає» з німецьким акцентом. Коли вторгнення в Британію здавалося вирішеною справою, Абвер розкидався професіоналами, наче непотребом. Відтак Фабер перестав довіряти наказам Гамбурга. Шпигун не повідомляв свою адресу, відмовлявся вступати в контакт з іншими агентами, змінював частоту, на якій передавав сигнали, не особливо турбуючись, що може перервати чийсь сигнал. Загалом, якби Фабер слухався начальників, то він ніколи б не прожив стільки.

У Вуличі агент опинився в щільному велосипедному русі. Зміна на фабриці боєприпасів щойно закінчилася, і жінки квапилися додому. Їх стомлена радість нагадала чоловікові про особисту причину, щоб не виконувати наказ: агент вважав, що його країна програє війну. У цій війні удача точно була не на їхньому боці. До протистояння долучилися американці та росіяни, Африка програла, італійці здалися, а союзники, мабуть, увійдуть у Францію вже цього — 1944 — року. Фабер не хотів марно ризикувати життям.

Удома шпигун сховав велосипед. Уже в себе в кімнаті, вмиваючись, Фабер раптом усвідомив, що хоче піти на рандеву. Дурний ризик без причини, але страшенно кортіло хоч чимось зайнятися. Було невимовно нудно. Усі ці рутинні звіти, спостереження за пташками, поїздки на велосипеді, нудні чаювання. Уже роки чотири агент не брав участі у жодних подіях. Здавалося, що йому взагалі нічого не загрожує — і це нервувало та примушувало реагувати навіть на вигадані нісенітниці. Фабер почувався набагато краще, коли точно знав, що саме йому загрожує та як це нейтралізувати.

Однозначно треба сходити на рандеву. Але не зовсім так, як вони очікують.

Попри війну, в лондонському Вест-Енді й досі було людно. Цікаво, а в Берліні зараз так само? На площі Пікаділлі в книжковій крамниці «Хетчердз» Фабер купив Біблію, яку сховав до внутрішньої кишені свого пальта. Було тепло, але, як завжди, трохи дощило — чоловік розкрив парасольку.

Згідно з планом зустріч відбувалася або між дев'ятою та десятою ранку, або між п'ятою та шостою вечора — кожного дня, аж поки інша сторона не прийде. Якщо протягом п'яти днів контакт між агентами не відбудеться, то треба приходити на те саме місце через день протягом двох тижнів, а потім припинити.

На Лестер-сквер Фабер прийшов у десять хвилин на десяту. Агент уже чекав на нього, стоячи на порозі тютюнової крамниці з Біблією в чорній палітурці. Він вдавав, що ховається від дощу. Фабер помітив його краєчком ока та поспіхом пройшов повз, схиливши голову. Агент був ще зовсім юнаком, мав світлі вуса й статуру людини, що любить попоїсти. Парубок читав «Дейлі Експресс» і жував жуйку. Він був одягнений у двобортний дощовик. Фабер бачив його вперше.

Пройшовши повз крамницю ще раз (цього разу з іншого боку вулиці), Фабер помітив за собою хвіст. Кремезний чоловічок в улюбленому одязі британських поліцейських — пальті та трилбі[31] — стояв у фойє якоїсь канцелярії й уважно стежив за шпигуном крізь скляні двері. У Фабера було два варіанти. Якщо агент не знає, що за ним стежать, треба забрати його звідси та позбутися хвоста. Якщо ж цього горе-шпигуна вже взяли, то ні юнак, ні поліцейський у жодному разі не повинні бачити його обличчя.

Фабер припустив гірший варіант та підготував план.

На площі стояла телефонна будка — німець зайшов у неї і запам'ятав номер. Потім чоловік знайшов у Біблії тринадцятий розділ Книги Царств, вирвав сторінку й на полях написав: «Ідіть у телефонну будку на площі». Із цією запискою Фабер пішов в обхід Національної галереї невеличкими вуличками, аж поки не знайшов хлопчака років десяти, який сидів на порозі та кидав камінчики в калюжу.

— Малий, ти знаєш, де на площі тютюнова крамниця?

— Ага.

— А жуйку любиш?

— Ага.

Фабер простягнув хлопчику аркуш із Біблії.

— На порозі крамниці стоїть чоловік. Якщо віднесеш йому ось це, отримаєш жуйку.

— Ну, по руках, — хлопчик встав. — А той тип — він що, янкі?

— Ага, — відповів Фабер.

Хлопчик чкурнув у напрямку площі. Німець вирушив за ним. Коли малий наблизився до юного агента, Голка спинився біля дверей будинку навпроти. Поліцейський був на своєму місці й уважно стежив — Фабер на іншому боці вулиці сховався від нього за парасолькою та вдавав, що ніяк не може її закрити. Молодий шпигун дав щось хлопчаку й пішов. На цьому Фабер завершив своє шоу з парасолькою і подався в інший від агента бік. Кинувши погляд через плече, німець побачив, як поліцейський марно шукає очима шпигуна.

Спинившись біля найближчої будки, Фабер набрав номер телефонної будки на площі. З'єднання забрало декілька хвилин, але зрештою чоловік почув низький голос:

— Алло?

— Який сьогодні розділ?

— Тринадцятий із Книги Царств.

— Він надихає.

— Так, це точно.

От дурень — навіть не знає, у якій він халепі.

— Так що?

— Мені треба з вами зустрітися.

— Неможливо.

— Але я мушу! — у голосі юнака було чути відчай. — Це згори, розумієте?

Фабер удав, що вагається.

— Ну гаразд. Зустрінемося за тиждень під аркою на вокзалі Юстон о дев'ятій ранку.

— А не можна зустрітися швидше?

Фабер повісив слухавку і поквапився в напрямку першої телефонної будки. Агент уже прямував у бік Пікаділлі. Хвоста за ним не було, тому Голка пішов за юнаком. Той спустився в метро, купив квиток до Стоквелала. Чоловік збагнув, що туди можна дістатися швидше прямим шляхом, тому вийшов на вулицю, дійшов до Лестер-сквер і сів на потяг Північної гілки метро. Молодому агентові доведеться робити пересадку на станції Ватерлоо, а Фаберу — ні, тому він опиниться у Стоквеллі першим. Ну або ж вони приїдуть одночасно. Проте Голка приїхав набагато швидше — довелося чекати на юного шпигуна ще двадцять п'ять хвилин. Простеживши за ним, Фабер побачив, як той зайшов у кав'ярню.

Вештатися на вулиці в цьому районі було абсолютно ніде: жодних крамниць, вітрин, які можна б було розглядати, лавки чи парку, зупинки автобуса, стоянки таксі чи публічної установи. Безпросвітне передмістя. Фаберу довелося просто ходити вулицею туди-сюди, щоразу вдаючи, ніби він кудись цілеспрямовано простує. До того ж не можна було випускати з поля зору кафе, де молодий агент пив чай і насолоджувався тостами.

Так минуло півгодини. Юний шпигун вийшов і попрямував кудись у глиб кварталу житловими вулицями. Фабер пішов слідом за ним. Молодик нікуди не квапився, здавалося, що він повертався додому та не мав більше жодних справ на сьогодні. Хлопець жодного разу не озирнувся. Дилетант.

Нарешті юнак зайшов у будинок — звичайне біднувате помешкання, де здають кімнати. У таких живуть шпигуни по всьому світі. У даху виднілося мансардне вікно — мабуть, саме ту кімнату й винаймав агент. На верхніх поверхах зв'язок ловить краще.

Фабер пройшов повз цей будинок, уважно роздивляючись інший бік вулиці. Ага, так і є. У вікні нагорі на мить з'явилися краватка з піджаком. Шкода, обличчя не встиг розгледіти. За ним стежать. Вочевидь, агент уже ходив на рандеву вчора, і МІ-5 вистежило його. Звісно, якщо він сам не працював на МІ-5.

На розі Фабер завернув і пішов паралельною вулицею, рахуючи будинки. Майже точно позаду дому, що в нього зайшов агент, були руїни помешкання на дві сім'ї, в яке влучила бомба. Це добре.

Дорогою назад до станції Фабера охопило радісне хвилювання. Його хода стала пружною, а серцебиття трохи прискорилося. Чоловік почав з інтересом озиратися навкруги. Гра почалася.

Того вечора Фабер одягнувся в чорне: вовняний капелюх, светр із високим горлом, коротка шкіряна куртка пілота, штани, заправлені у шкарпетки. Усе чорне. У затемненому Лондоні він буде майже невидимим.

На місце він поїхав на велосипеді, обираючи тихі вулички з притлумленими ліхтарями. Коли Фабер дістався своєї цілі, вже пробило північ, і на вулиці не було ні душі. Він залишив велосипед за півмилі, примкнувши його замком до паркана пабу. Проте чоловік пішов не до будинку агента, а до руїн на сусідній вулиці. Там він обережно пройшов крізь засипаний уламками газон перед фасадом та увійшов у будівлю. Дверей давно не було. У задній частині будинку був інший вихід. Панувала темрява: низькі хмари повністю закрили місяць і зорі. Довелося іти намацуючи дорогу руками. Дібравшись до кінця саду поза будинком, Фабер перестрибнув через паркан і пройшов крізь два інші садки. В одній з будівель із хвилину гавкав пес.

Садок будинку, де винаймали кімнати, не доглядали. Фабер перечепився через кущ ожини, потім присів під мотузкою для білизни — добре, що тут хоч трохи було видно. Шпигун відшукав вікно кухні й дістав інструмент із лезом у формі лопатки. Замазка, що утримувала скло в рамі, де-не-де вже обсипалася. За десять хвилин безшумної роботи Фаберу вдалося вийняти скло й обережно покласти його на траву. Перш ніж стрибати у вікно, чоловік посвітив ліхтариком, щоб переконатися, що всередині немає жодних перешкод.

У темному будинку пахло вареною рибою та засобом для дезінфекції. Перш за все Фабер відкрив замок на дверях чорного ходу — на випадок, якщо доведеться швидко тікати, — і лише потім увійшов у коридор. Тут агент знову посвітив собі крихітним ліхтариком — дуже швидко, лише на мить, за яку він розгледів низенький столик, що йому треба буде обійти, ряд пальт на гачках та вкриті килимом сходи праворуч. Чоловік без жодного звуку почав підніматися сходами.

На півдорозі до другого поверху Фабер побачив смужку світла, що виднілася з-під дверей. У ту саму мить почувся астматичний кашель і звук зливу в унітазі. Чоловік двома широкими кроками дійшов до дверей і нерухомо припав до стіни. Двері відчинилися, і сходи залило яскравим світлом. У руку Фабера ковзнуло лезо стилета. З туалету вийшов старий чоловік і попрямував до своєї кімнати. Світло залишалося. На півдорозі дід щось буркнув, повернувся й пішов назад.

Точно помітить. Пальці Фабера міцно схопили рукоятку стилета. Старий не підводив напівзаплющених очей від підлоги, аж поки не дійшов до вимикача. Тут шпигун ледь його не вбив, але вчасно побачив, як дід обмацує стіну. Чоловік практично спав і нічого не бачив.

Світло згасло, і за мить старий влаштувався на своєму ліжку. Фабер знову почав дихати.

На третьому поверсі були лише одні двері. Фабер легенько їх штовхнув — зачинено. Він дістав з кишені ще один інструмент. Бачок унітаза й досі гучно набирав воду, вдало приховуючи звуки відмикання замка. Двері відчинилися, і Фабер уважно прислухався.

Почулося глибоке спокійне дихання. Голка зробив крок усередину. Юнак спав в іншому кінці кімнати, у кутку. Стояла абсолютна темрява, тому агент обережно намацував повітря перед тим, як ступити крок, аж поки не дійшов до ліжка.

У лівій руці Фабер тримав ліхтарик, а стилет лежав у рукаві. Права рука шпигуна залишалася вільною. Спалахнуло світло ліхтарика й Фабер міцно вхопив хлопця за горло.

Юнак миттєво розплющив перелякані очі, але не міг вимовити ані звуку. Фабер осідлав молодого агента, не відпускаючи його горла, та прошепотів:

— Розділ тринадцятий із Книги Царств.

Рука Фабера трошечки послабила хватку, щоб горе-агент міг відповісти.

— Ви! — вимовив парубок, примруживши очі, в які бив яскравий промінь ліхтарика, та спробував розгледіти обличчя свого гостя. Його шия звільнилася, і він негайно її потер.

— Лежи спокійно, — попередив його Фабер. Лівою рукою досвідчений шпигун тримав ліхтарика, а в праву взяв стилет.

— Дайте мені підвестися.

— Буде краще, якщо ти залишишся лежати — так від тебе менше шкоди.

— Якої ще шкоди?

— За тобою стежили від самої Лестер-сквер. Я теж пройшов слідом за тобою аж до цього будинку. Вони не спускають очей із цієї будівлі. Хіба я можу тобі довіряти?

— Господи, мені так прикро.

— Це вони тебе прислали?

— Я маю передати повідомлення особисто. Це накази від самого фюрера, — хлопець запнувся, вимовивши останнє слово.

— То передавай свої накази.

— Мені... треба пересвідчитися, що це ви.

— І як же ти маєш у цьому пересвідчитися?

— Покажіть своє обличчя.

Фабер на мить замислився, а потім швидко блимнув на себе ліхтариком.

— Ну що? Задоволений?

— Die Nadel, — видихнув юнак.

— А ти хто такий?

— Майор Фрідріх Кальдор до ваших послуг, сер.

— Так що, мені звертатися до тебе «сер»?

— О, ні-ні, вас двічі підвищили, поки ви були на завданні, тож ви тепер підполковник.

— Їм там у Гамбурзі що, нічого робити?

— Хіба це недобре?

— Добре було б, якби я міг повернутися та призначити майора фон Брауна чистити нужники.

— Сер, можна мені тепер підвестися?

— Звісно ж ні. А ну як справжній майор Кальдор зараз відпочиває у Вандсворті, а замість нього якийсь англієць, котрий тільки й чекає, щоб подати сигнал своїм друзям у будинку навпроти?

— Згоден.

— То що там за накази від самого Гітлера?

— Сер, Рейх вважає, що цього року відбудеться вторгнення у Францію.

— Геніально. Далі?

— Є інформація, що генерал Паттон збирає Першу армійську групу США на сході Англії. Якщо це і є сили для наступу, то атака відбуватиметься через Па-де-Кале.

— Логічно, але я не бачив жодних ознак, що війська генерала Паттона перебувають тут.

— У верхніх ешелонах влади теж є певні сумніви, але астролог фюрера...

— Хто?

— Так, сер, у фюрера є астролог. Він каже, що треба готуватися до наступу в Нормандії.

— Господи, там що, усе настільки безнадійно?

— У нього багато і більш земних радників. Я думаю, він сам вважає, що генерали помиляються, але не має ніяких аргументів, тому використовує астролога як привід.

— Цього я й боявся, — зітхнув Фабер. — Продовжуй.

— Ваше завдання — оцінити сили війська Паттона: кількість солдатів, артилерії, повітряних суден.

— Я знаю, з чого складаються сили військ, дякую.

— Звісно ж, — запнувся юнак. — Пробачте, мені наказали підкреслити важливість цієї місії, сер.

— Ну, ти вже впорався. Скажи мені ось що: наскільки все погано в Берліні?

Агент задумався.

— Непогано, сер. Моральний настрій високий, виробництво зброї зростає щомісяця, на бомбардування британців усім просто начхати.

— Годі, пропаганду я й по радіо можу послухати.

Молодик замовк.

— Тобі є ще що сказати? Офіційне.

— Так. На період виконання цього завдання для вас створили окреме «вікно» для відступу.

— Вони дійсно вважають це завдання важливим.

— На вас буде чекати субмарина. У Північному морі, за десять миль на схід від міста Абердин. Вам лише треба викликати її на вашій звичайній частоті — і вона відразу спливе. Як тільки ви чи я повідомимо в Гамбург, що наказ отримано, субмарина почне чергування. Вона чекатиме щоп'ятниці та щопонеділка із шостої вечора до шостої ранку.

— Абердин — велике місто. У тебе є точні координати?

— Так, — хлопець почав диктувати цифри. Фабер запам'ятав.

— Це все, майоре?

— Так, сер.

— Як думаєш позбутися джентльменів із МІ-5, що стирчать у будинку навпроти?

— Спробую вислизнути, — агент знизив плечима.

— Не найкращий план. Які твої дії після того, як ти передав мені накази? У тебе є вікно?

— Ні. Я маю поїхати у Веймут, вкрасти там човен і на ньому повернутися у Францію.

Так, ясно, плану в нього немає. Значить, Канаріс знав, як усе закінчиться. Що ж, добре.

— А якщо британці схоплять тебе та візьмуть на тортури?

— У мене є пігулка з отрутою.

— І що, ти її з'їси?

— Скоріш за все.

— Ну, ти схожий на такого, це точно, — Фабер сперся на його груди лівою рукою, наче збирався вставати з ліжка. Долоня відчула, де саме закінчуються ребра та починається м'який живіт юнака. Фабер встромив лезо стилета під ребра вгору — просто в серце.

Очі молодого агента розширилися від переляку. Він скрикнув, але з рота не вийшло ані звуку. Тіло пробила судома, і Фабер ще трохи надавив на стилет. Очі юнака заплющилися, і тіло завмерло.

— Ти бачив моє обличчя.

8

— Здається, ми втратили контроль, — зауважив Персіваль Ґодліман.

— Це моя провина, — кивнув Фредерік Блоггс.

Чоловік був виснажений. Він був таким уже рік — від тієї страшної ночі, коли вони витягли з руїн їхнього розтрощеного будинку в Гокстоні те, що залишилося від його дружини.

— Не має значення, хто винен, — швидко відповів Ґодліман. — Суть у тому, що на Лестер-сквер щось сталося, і ти на декілька секунд втратив Блондина.

— Думаєш, у них відбувся контакт?

— Можливо.

— Коли я знову натрапив на його слід у Стоквеллі, то подумав, що йому просто набридло і він вирішив того дня більше не чекати.

— У такому разі він би пішов туди знову вчора та сьогодні, — Ґодліман викладав якісь візерунки з сірників на столі — ця звичка допомагала йому впорядкувати думки. — У будинку й досі тихо?

— Абсолютно. Він не виходив уже сорок вісім годин. Це я винен, — знову повторив Блоггс.

— Та годі вже, друже, — заспокоїв його Ґодліман. — Це я дозволив йому втекти, щоб він вивів нас на когось іншого. І я досі думаю, що це було правильне рішення.

Блоггс нерухомо сидів за столом: руки він тримав у кишенях плаща, а на його обличчі не відбивалося жодної емоції.

— Якщо був контакт, треба негайно брати Блондина та з'ясовувати, з яким завданням він приїхав.

— Так ми втратимо можливість вийти на когось дійсно небезпечного.

— Вирішуй ти.

Ґодліман виклав із сірників зображення церкви. Якусь мить він роздивлявся її порожніми очима, а потім витяг монетку й підкинув.

— Орел, — оголосив він. — Чекаємо ще добу.

Будинок належав ірландцю середнього віку, який був родом із села Лісдунварна, що в графстві Клер[32]. Чоловік плекав надію, що німці виграють війну та назавжди звільнять Смарагдовий острів[33] від гніту британців. Шкутильгаючи сходами через хворі на артрит суглоби, він збирав зі своїх орендарів щотижневу платню. Усі його думки захопила лише одна мрія: щоб платню дозволили підняти до загального ринкового рівня. Ірландець не був багатієм, він мав лише два будинки, один із яких був зовсім маленький — у ньому жив лише він. Нічого дивного, що чоловіка ніколи не бачили в доброму гуморі.

Ірландець постукав до старого, який винаймав кімнату на другому поверсі. Той завжди був радий бачити хазяїна. Щоправда, він, мабуть, зрадів би будь-кому.

— Доброго дня, містере Райлі! Може, чаю?

— Сьогодні не маю часу.

— Ну, нічого, — старий передав йому гроші. — Думаю, ви вже бачили вікно на кухні?

— Ні, я ще туди не заходив.

— О, там у вікні не вистачає одного скла. Я затягнув діру чорною шторою, але протяг усе одно залишився.

— А хто розбив скло? — запитав власник.

— А це найцікавіше. Скло не розбите, воно собі лежить на траві. Цілісіньке. Думаю, просто замазка обсипалася — стара вже. Якщо видасте мені трохи замазки, я сам усе полагоджу.

«От же старий дурень», — подумав ірландець.

— Ви що, не розумієте, що нас, мабуть, пограбували?

— Це навіть не спало мені на думку, — старий був вражений.

— У кого-небудь пропало щось цінне?

— Не чув, щоб хтось таке казав.

— Я подивлюся, коли спускатимуся вниз, — хазяїн вийшов із кімнати.

— До речі, молодика, що живе нагорі, мабуть, немає, — старий вийшов за власником. — Я вже дні два його не чув.

Ірландець принюхався.

— Він що, готує в себе в кімнаті?

— Цього я не знаю, містере Райлі.

Нагору вони йшли вже вдвох.

— Якщо він у себе, то занадто вже тихо поводиться, — зауважив старий.

— Що б він там не готував, це треба припинити! Жахливий сморід!

Власник постукав у двері. Ніхто не відповів. Хазяїн дістав свої ключі й відчинив замок. Старий зайшов у кімнату слідом.

— Так-так-так, — весело промовив старий сержант, — та у вас тут мрець!

Поліцейський стояв на порозі й оглядав кімнату.

— Ти щось чіпав тут, педі?[34]

— Нічого, — відповів власник будинку. — І мене звуть містер Райлі.

Сержант проігнорував його.

— Помер не так давно. Смердить ще не зовсім огидно.

Сержант оглянув старий комод, валізу на низькому столику, пошарпаний килим, брудні штори на мансардному вікні — жодних слідів боротьби.

Поліцейський підійшов до ліжка. Мертвий юнак лежав зі спокійним обличчям і складеними на грудях руками.

— Я б припустив, що це серцевий напад, якби він не був такий молодий.

Також сержанту не вдалося знайти й упаковки з-під пігулок, щоб запідозрити самогубство. На комоді лежав шкіряний гаманець, і поліцейський роздивився його вміст. Нічого незвичайного: паспорт, талони на продукти й досить багато грошей.

— Це не пограбування.

— Він прожив у мене близько тижня, — повідомив хазяїн. — Я небагато про нього знаю. Приїхав звідкись із Північного Уельсу працювати на фабриці.

— Якби він справді був таким здоровим, як здається, його б мали забрати в армію, — сержант почав відкривати якусь валізу. — Чорт забирай! А це, в біса, що таке?

Ірландець і старий, що стояли за спиною поліцейського, поспіхом увійшли до кімнати.

— Радіопередавач, — мовив власник будинку.

— У нього кров, — зауважив старий.

— Не торкатися тіла! — гаркнув поліцейський.

— Та його ж зарізали, — не вгамовувався дід.

Сержант обережно підняв одну руку померлого й побачив маленьку пляму крові — вже суху.

— Дійсно кров. Де тут найближчий телефон?

— П'яті двері вниз вулицею, — підказав ірландець.

— Закрийте кімнату на ключ і не заходьте, аж поки я не повернусь.

Сержант знайшов потрібні двері й постукав. Відчинила жінка.

— Доброго ранку, мадам. Вибачте, але я б хотів скористатися вашим телефоном.

— Заходьте, — вона вказала на апарат, що стояв на столику в коридорі. — А що сталося? Щось цікаве?

— У будинку, що вище по вулиці, помер жилець, — повідомив поліцейський, набираючи номер.

— Його вбили? — її очі ледь не вилізли з орбіт.

— А це вже з'ясують експерти. Алло! Мені потрібен старший інспектор Джонс. Кантер говорить, — чоловік знову підвів очі на жінку. — Вибачте, чи не могли б ви зачекати на кухні, поки я звітую начальникові?

Засмучена жінка вийшла з кімнати.

— Привіт, Джонс. Тут колота рана та радіопередавач у валізі.

— Повторіть адресу ще раз, сержанте.

Кантер продиктував адресу.

— Так, це той самий, за яким стежили, тому цим займатиметься МІ-5. Зайдіть у 42-й будинок і скажіть команді спостереження, що ви знайшли тіло. Я зараз повідомлю їхньому керівництву. Покваптеся.

Кантер подякував жінці, вийшов і перейшов на другий бік вулиці. Він був страшенно радий: за його тридцять один рік у поліції це лише друге вбивство. І треба ж — воно пов'язане зі шпіонажем! Його можуть навіть підвищити до звання інспектора!

Сержант постукав у двері 42-го будинку. Йому відчинили двоє чоловіків.

— Доброго дня! Ви таємні агенти МІ-5?

Блоггс приїхав одночасно з детективом-інспектором Гаррісом з Особливого відділу — вони були знайомі ще з часів роботи в Скотленд-Ярді. Кантер чекав на них, щоб показати тіло. Якусь мить чоловіки роздивлялися спокійне молоде обличчя зі світлими вусами.

— Хто він такий?

— Кодове ім'я — Блондин, — повідомив Блоггс. — Мабуть, він десантувався з парашутом декілька тижнів тому. Ми перехопили повідомлення про його рандеву з іншим агентом. Оскільки ми знали код, то простежили за ним. Сподівалися, що Блондин виведе нас на місцевого шпигуна — такі набагато небезпечніші.

— І що ж тут сталося?

— Хто ж, у біса, його знає!

Гарріс оглянув рану на грудях агента.

— Стилет?

— Або щось схоже. Дуже точна робота. Під ребра — і просто в серце. Миттєве вбивство.

— Так, не найгірша смерть.

— Хочете подивитися, як убивця опинився в будинку? — запропонував сержант Кантер.

Чоловіки спустилися до кухні й роздивилися раму та непошкоджене скло, що лежало на траві.

— Замок на дверях його кімнати відчинили відмичкою.

Блоггс і Гарріс сіли за кухонний стіл, а Кантер приготував чай.

— Це трапилося в ніч після того, як я загубив його на Лестер-сквер. Я облажався.

— Ніхто з нас не святий, — спробував заспокоїти його Гарріс.

Якийсь час усі мовчки пили чай.

— Як узагалі там у тебе справи? Зовсім до нас перестав заходити, — почав Гарріс.

— Справ багато.

— Як Крістіна?

— Загинула під час бомбардування.

Очі Гарріса шоковано розширилися.

— От же ти бідолаха!..

— Сам як?

— Брат загинув у Північній Африці. Ти знав Джонні?

— Ні.

— Той ще був хлопець. Пив багато. Стільки спускав на горілку, що ні копійчини не залишалося. Він так і не одружився. Хоча тепер, мабуть, і добре, що не встиг.

— Майже всі когось втрачають.

— Приїзди до нас на вечерю в неділю, якщо ти сам тепер.

— Дякую, але я працюю щонеділі.

— Приїзди, коли захочеш, — кивнув Гарріс.

У кухню зазирнув констебль і звернувся до чоловіка:

— Можна вже пакувати докази?

Гарріс кинув погляд на Блоггса.

— Я вже закінчив, — дав згоду той.

— Гайда, синку, починай, — віддав наказ Гарріс.

— Імовірно, контакт стався після того, як я його загубив, — почав Блоггс. — Мабуть, вони з місцевим агентом домовилися про зустріч тут. Проте той запідозрив пастку — ось чому він увійшов через вікно й відчинив замок відмичкою.

— Ну якщо так, то він просто до чорта підозрілий тип, — зауважив Гарріс.

— Може, тому він ніколи не попадався. Так ось, він увійшов до кімнати Блондина й розбудив його. Юнак мав би сказати, що пастки немає, правильно?

— Правильно.

— Навіщо ж тоді шпигун його вбив?

— Може, посварилися?

— Слідів боротьби немає.

Гарріс втопив свій похмурий погляду чашку.

— Може, він зрозумів, що за Блондином стежать? І якщо ми візьмемо юнака, то він швидко заговорить.

— Якщо так, тоді це неймовірно жорстокий покидьок.

— Може, тому він ніколи й не попадався.

— Заходь. Сідай. Телефонували з МІ-6. Канаріса звільнили.

Блоггс сів.

— То це хороші новини чи погані?

— Дуже погані, — пояснив Ґодліман. — Зараз украй невдалий момент.

— А мені можна знати чому?

Ґодліман пильно глянув на нього.

— Думаю, можна. Наразі у нас сорок подвійних агентів, які передають у Гамбург дезінформацію щодо планів союзників наступати у Франції.

Блоггс присвиснув.

— Нічого собі. Я й не підозрював, що їх так багато. Тобто агенти, яких ми взяли, повідомляють ворогам, що ми наступатимемо із Шербура, а насправді — з Кале? Чи навпаки?

— Саме так. Мені подробиць теж не повідомляють, але зараз уся ця система під загрозою. Ми добре знали Канаріса та вміли його дурити. Дідько, ми ж таки знали, як це робити! А ось нова мітла може не довіряти агентам свого попередника. Крім того, нещодавно з того боку до нас перейшли декілька шпигунів. Вони могли б видати людей Абверу, якби їх не здали ще раніше. Тож Німеччина має багато причин, щоб не довіряти тим агентам, яких ми взяли.

Також можливе просочування інформації. Про нашу систему подвійних агентів знають тисячі людей. У нас є подвійні шпигуни в Ісландії, Канаді та на Цейлоні. Навіть на Середньому Сході. Минулого року ми припустилися великої помилки, коли репатріювали німця Еріха Карла. Пізніше нам стало відомо, що він був агентом Абверу. Перебуваючи в таборі для переміщених осіб на острові Мен, він міг дізнатися про наших подвійних шпигунів — Мутта й Джеффа. А може, й про Тейта — ще одного подвійника. Отож ми зараз ходимо по тонкій кризі. Якщо хоч один путній агент Абверу дізнається про операцію «Стійкість» — кодова назва нашого плану дезінформації — усе піде під три чорти. Ми взагалі можемо програти цю кляту війну.

Блоггс доклав зусиль, щоб не розсміятися: колись від професора Ґодлімана жодного лайливого слова не можна було почути.

— Згори нам дали настанову, що я маю переконатися у відсутності путніх агентів Абверу в Британії, — продовжив професор.

— Ще минулого тижня ми були в цьому переконані, — зауважив Блоггс.

— Зараз ми точно знаємо, що принаймні один агент тут є.

— І він вислизнув у нас просто з-під носа!

— Доведеться його знайти.

— Малоймовірно, — Блоггс похнюпився. — Ми навіть не знаємо, у якій частині країни він працює. Гадки не маємо, як він виглядає. Його неможливо засікти під час радіопередачі — він надто вправний. Інакше ми б уже давно його впіймали. Ми навіть кодового імені його не знаємо. Із чого ми починатимемо?

— Із нерозкритих злочинів. Шпигуни завади порушують закон. Вони підроблюють паспорти, крадуть пальне й зброю, уникають перевірки документів, проходять у заборонені зони й роблять там фотографії. А ще вбивають людей, коли ті стають їм на заваді. Поліцію точно повідомляли про такі злочини, якщо шпигун перебуває тут уже давно. Якщо ми проглянемо всі нерозкриті вбивства від початку війни, ми вийдемо на його слід.

— Ти взагалі розумієш, що більша частина злочинів так і не розкривається? — Блоггс повірити не міг, що Ґодліман серйозно планує цим займатися. — Ми увесь Альберт-хол[35] завалимо тими справами!

— Значить, звузимо район пошуків до Лондона. І почнемо з убивств.

У перший же день пошуків вони знайшли те, що шукали.

Власне, потрібну справу знайшов Ґодліман, але він не відразу оцінив важливість своєї знахідки. Це було вбивство місіс Уни Ґарден у Гайґейті в 1940 році. Жінці перерізали горло, а над тілом сексуально познущалися, хоча й не зґвалтували. Труп знайшли в кімнаті її пожильця з чималим вмістом алкоголю у крові. Картина злочину була зрозуміла: господиня вирішила пофліртували з орендарем, але той захотів більшого, ніж вона могла дозволити; вони через це посварилися, і чоловік її вбив, після чого його сексуальний запал згас. Поліції так і не вдалося знайти кривдника.

Ґодліман уже майже відкинув теку з документами цієї справи, бо шпигуни зазвичай не скоюють злочинів статевого характеру. Проте він, як людина уважна, проглянув усі матеріали. Виявилося, що в покійної Уни Ґарден на спині знайшли колоту рану від стилета, але померла жінка від рани на горлі.

Ґодліман кинув теку Блоггсу — вони сиділи по різні боки великого дерев'яного стола в архіві Скотленд-Ярду.

— Думаю, знайшли.

Блоггс проглянув записи.

— Стилет.

Чоловіки забрали документи з архіву та повернулися до військового міністерства. У кабінеті Ґодлімана на нього чекало розшифроване повідомлення. Професор без особливого інтересу проглянув записи, а потім його обличчя раптом спалахнуло радістю й він ляснув рукою об стіл:

— Це він!

— Накази отримав. Привіт Віллі, — вголос прочитав Блоггс.

— Пам'ятаєш? Die Nadel?

— Так, — Блоггс вагався. — Голка. Але тут якось небагато інформації.

— Та ти глибше дивися! Стилет же схожий на голку! Це все один і той самий чоловік! Убивство місіс Ґарден, повідомлення у 1941 році, які ми так і не змогли відстежити, рандеву з Блондином...

— Можливо... — Блоггс замислився.

— Я можу довести! Пам'ятаєш розшифровку звіту про Фінляндію, яку ти мені показував у мій перший день на службі? Ту, що складалася з двох частин? Коли передача обривалася?

— Ну, — Блоггс зашарудів паперами, шукаючи той аркуш.

— Якщо я не помиляюсь, той звіт відправляли в день цього вбивства. Б'юся об заклад, що час, коли передачу зупинили, збіжиться з часом вбивства!

Блоггс переглядав розшифровку.

— Так і є!

— Ось воно!

— Тобто він працює в Лондоні щонайменше п'ять років. А ми тільки зараз дізналися про його існування.

— Нелегко ж нам буде його впіймати, — зауважив Блоггс.

На обличчі Ґодлімана з'явилася хижа посмішка..

— Може, він і розумний, та я розумніший. Я зажену того покидька в глухий кут.

Блоггс не втримався і розсміявся.

— Господи, професоре, вас не впізнати!

— Ти вперше за рік розсміявся.

9

Човен із припасами обігнув мис і завернув у бухту Штормового острова, над яким розкинулося чудове блакитне небо. У шлюпці сиділи дві жінки: дружина моряка (з тих пір, як чоловіка призвали до армії, їй довелося перебрати на себе всі його справи) та матір Люсі. Остання була одягнена в жакет чоловічого крою та спідницю вище від коліна. Люсі зустріла її на причалі міцними обіймами.

— Мамо! Це ж треба! Який сюрприз!

— Як це? Я ж писала що приїду.

Лист, у якому вона попереджала про свій приїзд, прибув цим самим човном — мама Люсі й забула, що на Штормовий острів пошта приходить раз на два тижні.

— Ось це і є мій онук? Який же він уже великий!

Маленький Джо — а йому вже виповнилося три рочки — почервонів і сховався за мамину спідницю. Хлопчик був темноволосий, дуже милий і дещо зависокий для свого віку.

— Як же він схожий на свого батька!

— Дуже схожий, — погодилася Люсі, хоча складалося враження, що вона не надто цьому раділа. — Ти, мабуть, страшенно змерзла, ходімо швидше у дім. А що це на тобі за спідниця?

Вони взяли коробки, що прибули човном, та почали підніматися рампою на скелю. Дорогою мама без упину теревенила:

— Це така мода, серденько. Заощаджуємо тканину. І в нас там не так холодно, як тут! Страшенний вітер! Думаю, нічого страшного, якщо я лишу валізу на причалі? Її ж тут нікому поцупити! Джейн заручилася з американським солдатом — дякувати Богу, він хоча б білий. Він із місцевості, що зветься Мілуокі, і не любить жуйок. Милий хлопець. Тож мені залишилося видати заміж ще чотирьох дочок. А я казала, що твій батько став капітаном Громадянської оборони? Він опівночі чергує містом і чатує на німецьких парашутистів. А в будинок дядька Стівена влучила бомба — і я навіть не знаю, що він тепер робитиме. Може, йому компенсують збитки за військовими законами чи ще щось.

— Мамо, не поспішай так, у тебе є ще два тижні, щоб розповісти мені всі новини, — розсміялася Люсі.

— Як же тут мило! — вигукнула мама, коли вони дійшли до будинку. — Просто чудово!

Люсі запросила маму до кухні та приготувала чай.

— Твою валізу забере Том. Він скоро зайде на обід.

— Том — вівчар?

— Так.

— То що, він знаходить роботу для Девіда, еге ж?

— Скоріше навпаки! — знову засміялася Люсі. — Та він і сам тобі розповість. А ти ще не сказала, чому приїхала.

— Дорогенька, мені вже давно треба було приїхати! Звісно, зараз не ті часи, коли слід вирушати в подорожі без потреби, але раз на чотири роки можна ж собі таке дозволити, як думаєш?

Почувся звук двигуна, і за мить Девід вкотив себе на візку до кухні. Він поцілував тешу та познайомив її з Томом.

— Томе, мама принесла ваші продукти, тож можете віддячити їй тим, що донесете її валізу з причалу, — звернулася Люсі до старого.

Девід грів долоні над плиткою.

— Сьогодні дуже вже сира погода.

— То ти, Девіде, серйозно займаєшся вівчарством?

— Ми подвоїли поголів'я за ці три роки, — гордо повідомив Девід. — Батько ніколи не займався тут фермерством як слід. Я обгородив парканом шість миль кручі, покращив якість пасовищ, почав використовувати новітні методи схрещення порід. У нас тепер не тільки більше голів, але й більше м'яса та вовни з кожної тварини.

— Мабуть, ти командуєш, а Том порається? — обережно запитала мати.

— Е ні! Ми з ним рівноправні партнери, — розсміявся Девід.

Чоловіки страшенно зголодніли й за обідом знищили гори картоплі. Мама була вкрай вдоволена манерами малого Джо. Після обіду Девід і Том повсідалися: один тримав цигарку, а інший — люльку.

— Ось що мене дійсно цікавить, — з широкою усмішкою звернулася до Девіда мати, — то це коли ви збираєтеся подарувати мені ще онуків?

Запала довга тиша.

— Девід чудово справляється, — зауважила мати.

— Так, чудово, — погодилась Люсі, але знову з тінню невдоволення.

Жінки вийшли на прогулянку вздовж прірви. На третій день після приїзду матері Люсі вітер трохи вщух і стало достатньо тепло, щоб вийти з дому. Жінки взяли з собою Джо, одягненого в рибальський светр і шубу. На пагорбі всі троє зупинилися, щоб подивитися, як Девід, Том і собака пораються з отарою. На обличчі матері стурбованість боролася зі стриманістю, тому Люсі вирішила позбавити її необхідності ставити незручне запитання.

— Він більше не кохає мене, — сказала Люсі.

Мама озирнулася, перевіряючи, чи немає поряд Джо.

— Не думаю, що все так погано, люба. Чоловіки по-різному проявляють свої почуття.

— Мамо, ми з ним не були... не були чоловіком і дружиною у прямому сенсі цього слова ще від весілля.

— Але... — вона кивнула в бік Джо.

— За тиждень до весілля, — пояснила Люсі.

— Ой лишенько... Це... це через аварію?

— Ні. Тобто не в фізичному сенсі, — по засмаглих щоках Люсі бігли сльози.

— А ти говорила з ним про це?

— Намагалася. Мамо, що мені робити?

— Може, пройде час і...

— Уже майже чотири роки минуло!

Запала тиша. Вийшло слабке сонце, і жінки разом із Джо почали спускатися через вересові зарості. Хлопчик ганяв чайок.

— Колись я майже покинула твого батька, — раптом сказала мама.

— Коли?! — тепер шокована була Люсі.

— Десь після народження Джейн. У нас тоді було не все так добре з грошима — твій тато працював у свого батька. Якось у їхніх стосунках сталася криза. Я була вагітна втретє за три роки, і здавалося, що все моє життя складатиметься з пологів і спроб відшукати якісь засоби для існування. Згодом я дізналася, що твій батько зустрічається зі своєю давньою подругою Брендою Сіммонс. Ти з нею не знайома — вона пізніше переїхала у Басингсток. Я запитала себе, що ж мені з цим робити, але ніяк не могла знайти відповідь.

Люсі пам'ятала ті часи лише уривками: дідусь із білими вусами, більш струнка версія батька, родинні обіди на великій фермерській кухні, сміх, сонце й свійські тварини. Навіть тоді подружнє життя її батьків здавалося непорушним втіленням щастя.

— І чого ж ти не полишила його?

— Знаєш, у ті часи це було не так просто. Такого явища, як розлучення, взагалі не існувало. Знайти роботу для жінки було просто неможливо.

— Зараз жінки працюють чи не всюди.

— Протягом тієї війни жінки теж працювали, але потім настало страшенне безробіття. Думаю, зараз буде так само. Чоловікам завжди вдається зробити все по-своєму, якщо ти розумієш, про що я.

— Я рада, що ти не пішла.

— Людям мого віку недоречно робити якісь заяви щодо того, як треба жити. Але моє життя майже цілком складалося з порятунку родини. І так було в багатьох жінок, яких я знаю. Ззовні стійкість завжди схожа на жертву, але це не зовсім так. Як би там не було, порад я не даватиму. Ти все одно мене не послухаєш, а якщо послухаєш, то потім я зостанусь винною.

— Ой, мамо, не кажи дурниць! — усміхнулася Люсі.

— Може, підемо вже назад? Здається, ми достатньо пройшли на сьогодні.

Одного вечора, поки мама нагорі розповідала Джо казку на ніч, на кухні Люсі звернулася до Девіда:

— Я б хотіла попросити маму залишитися ще на два тижні, якщо вона погодиться.

— А що, двох тижнів недостатньо, щоб обговорити мене вздовж і впоперек?

— Що за нісенітниці!

Девід під'їхав ближче.

— Тобто хочеш сказати, що ви про мене не говорите?

— Авжеж говоримо, ти ж мій чоловік.

— І що ж ти їй розповідаєш?

— А чому це тебе так бентежить? Хіба тобі є чого соромитися?

— Чорт забирай, нікому не подобається, коли жінки точать про нього ляси!

— Ніхто не точить про тебе ляси.

— То що ж ти їй розповідаєш?

— Який ти чутливий, виявляється!

— Я поставив запитання.

— Розповідаю, що хочу від тебе піти, а вона мене відмовляє.

Девід розвернувся та поїхав геть із кімнати, і майже з порога він кинув через плече:

— Передай, щоб не надто переймалася за мене.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Мені ніхто не потрібен, зрозуміло? Я й сам можу з усім впоратися.

— А як же я? — тихо спитала Люсі. — Може, мені хтось потрібен?

— Навіщо?

— Щоб мене кохав.

У кімнату ввійшла мати й відразу відчула напружену атмосферу.

— Джо швидко заснув, — повідомила вона. — Попелюшка ще й на бал не встигла приїхати. Я, мабуть, піду спакую речі, щоб не лишати все назавтра.

Жінка поспіхом вийшла.

— Девіде, — звернулася Люсі. — Чи коли-небудь щось зміниться?

— Не розумію, про що ти.

— Ми колись... Ми колись станемо знову такі, як до весілля?

— Ноги в мене наново не виростуть, якщо ти про це.

— Господи, хіба ти не знаєш, що мене взагалі не турбує, чи є в тебе ноги чи немає?! Я просто хочу бути коханою!

— Тоді це твоя проблема, — знизив плечима Девід і зник, перш ніж Люсі розплакалася.

Ще на два тижні мама не залишилася. Наступного ранку Люсі провела її на причал. Була злива, тому жінки одягли макінтоші[36]. На причалі вони мовчки чекали на човен, спостерігаючи, як важкі краплі падають у море. Мама тримала Джо на руках.

— Із часом усе зміниться, — пообіцяла вона. — Для подружнього життя чотири роки — це мить.

— Не думаю, що він зміниться, але в мене немає інших варіантів, окрім як сподіватися. У мене є Джо. Іде війна. Девід залишився інвалідом. Я не можу піти.

Підплив човен, і Люсі обміняла матір на три коробки продуктів і п'ять листів. Море здіймалося невеличкими хвилями. Мама сховалася в крихітній каюті, і скоро човен зник за мисом. Люсі огорнула самотність. Джо розплакався.

— Я не хочу, щоб бабуся їхала!

— Я теж...

10

По тротуару понівеченої бомбардуванням лондонської вулиці йшли Ґодліман і Блоггс. Вони були дивною парочкою. Згорблений, схожий на пташку, професор в окулярах із товстими лінзами та люлькою в руці не дивився на дорогу. Він ішов дрібними швидкими кроками. Поруч із ним — світловолосий молодик, що цілеспрямовано крокує вперед у своєму «детективному» пальті та капелюсі, як з кіно. Ну просто карикатура — залишилося підпис придумати.

— Думаю, у Die Nadel є хороші зв'язки у верхівці, — почав Ґодліман.

— Чому?

— Це єдине пояснення того, що він відмовляється дотримуватися субординації. Оце його «Привіт Віллі» — мабуть, він звертається до Канаріса.

— Може, вони з ним друзі.

— Мабуть, у нього є більш впливові друзі, ніж Канаріс. У мене таке відчуття, що в цьому напрямку треба попрацювати.

— Зазвичай люди зав'язують хороші стосунки ще в школі, університеті чи військовому закладі. Можна спробувати пошукати щось у цій сфері.

Чоловіки проходили повз напівзруйновану крамницю, де колись була велика вітрина, а тепер — лише величезна діра. На рамі висіла саморобна вивіска з написом «Ми більше відкриті, ніж раніше». Блогсс засміявся.

— Колись на зруйнованому поліцейському відділку я бачив табличку з написом «Поводьтеся добре — ми досі працюємо». Такі вивіски стають чи не новою формою мистецтва.

— А якщо Голка, — продовжив Блоггс, — вчився з кимось, у кого тепер високий посту Вермахті?

— Слухай, Мідвінтер у підвалі в Кенсингтоні (де МІ-6 розташовувалася до початку війни) тримав цілу колекцію фотографій німецьких офіцерів: шкільні знімки, фото з вечірок, парадів, знайомства з Адольфом, вирізки з газет. Тисячі світлин!

— Якщо ти маєш рацію, якщо Голка вчився в одному з найкращих закладів Німеччини, то ми точно знайдемо там його фотографію.

— Шпигуни рідко світяться перед камерами, але агентами стають уже в зрілому віці. Отож у Мідвінтера ми знайдемо хіба що молодого Die Nadel.

Їм довелося обійти велику вирву перед перукарнею. Сама будівля була неушкоджена, але традиційну смугасту біло-червону вивіску знесло начисто. Замість неї у вікні висіло оголошення: «Поголимо вас краще, ніж нас збрило бомбою!».

— Але як нам його впізнати? Його ж ніхто ніколи не бачив.

— Як ніхто? У місіс Ґарден усі пожильці його чудово знають.

Орендарі вікторіанського будинку, що стояв на пагорбі, мали можливість насолоджуватися чудовим краєвидом на Лондон. Будівля була побудована з червоної цегли, й Блоггсу здавалося, наче місто сердиться на Гітлера за те, що той накоїв. Пагорб був досить високий — хороше місце, щоб передавати радіограми. Голка точно жив на верхньому поверсі. Цікаво, яку інформацію він передавав звідси в Гамбургу важкі дні 40-го? Координати авіазаводів і сталеливарень, відомості про захисні споруди на узбережжі, протигази, політичні плітки, мішки з піском і бомбосховища Андерсона, настрої населення та руйнування від бомбардування у місті?.. «Молодці, хлопці, ви таки прибрали Крістіну Блоггс...» Так, усе, годі про це.

Двері відчинив літній чоловік у чорному піджаку й смугастих штанях.

— Доброго ранку. Мене звати інспектор Блоггс, я зі Скотленд-Ярду. Я хотів би поговорити з власником будинку.

В очах чоловіка промайнув якийсь страх, але за його спиною вже з'явилася молода жінка:

— Будь ласка, заходьте, — запросила вона.

Підлога коридору була викладена плиткою. Пахло восковою мастикою. Блоггс залишив пальто та капелюх на вішаку, а старий тим часом кудись зник. Жінка запросила інспектора в старомодну вітальню з дорогими меблями. На столику стояли непочаті пляшки віскі, джину та шері. Жінка опустилася в крісло й закинула ногу на ногу.

— А чому той чоловік так боїться поліції? — поцікавився Блоггс.

— Це мій свекор. Він єврей із Німеччини, приїхав у 1935 році, тікаючи від нацистів, а в 1940 році ви забрали його в концентраційний табір. Його дружина тоді наклала на себе руки. Він щойно повернувся з острова Мен із листом від короля — з вибаченнями за незручності.

— У Британії немає концентраційних таборів.

— Та це ж ми їх і придумали. У Південній Африці. Хіба ви не знали? Ми дуже пишаємося нашою історією і дуже вправно забуваємо неприємні її частини.

— Є й більш позитивні приклади цього.

— Які ж?

— У 1939 році ми вправно забули неприємний факт: нам не виграти війну проти Німеччини. І дивіться, що з того вийшло.

— Свекор теж так каже. Він не такий цинік, як я. Ну, то як ми можемо допомогти Скотленд-Ярду?

Блоггсу вже навіть почала подобатися суперечка з цією жінкою, але довелося повернутися до робочих запитань.

— Я б хотів поговорити про вбивство, що сталося тут чотири роки тому.

— Швидко ж ви!

— Відкрилися нові факти.

— Я чула про те вбивство. Колишню господиню вбив один із жильців. Мій чоловік придбав дім у виконавця заповіту: у тієї нещасної жінки не було спадкоємців.

— Я б хотів відшукати людей, які тоді тут жили.

— Зрозуміло, — уся ворожість жінки зникла. Вона почала пригадувати подробиці. — Коли ми придбали будинок, тут було троє орендарів, що в'їхали сюди ще до скоєння злочину. Морський офіцер у відставці, торговець і хлопчина з Йоркширу. Юнака забрали в армію — я з ним листуюся. Торговця теж забрали, але він уже загинув у морі. Це точно, бо я отримала листи від п'яти його дружин, тільки уявіть собі! А ось офіцер і досі живе тут, у нас.

— Правда? — це ж треба, яка вдача. — А можна з ним поговорити?

— Звісно, — жінка підвелася. — Він уже давно не молодий, звичайно. Ходімо до нього в кімнату.

Вони вдвох піднялися на другий поверх сходами, застеленими килимом.

— Ви поки з ним поговоріть, а я пошукаю останнього листа від хлопця, — жінка постукала у двері.

Блоггс з іронією порівняв її зі своєю господинею — не на користь останньої. З кімнати почулося:

— Заходьте.

Капітан сидів біля вікна в кріслі з покривалом на колінах. На ньому був піджак із краваткою та окуляри. Волосся давно поріділо, вуса посивіли, шкіра на вольовому обличчі вкрилася зморшками й обвисла. Ця кімната була домівкою людини, яка жила лише своїми спогадами: картини з вітрильниками на стінах, секстант, підзорна труба на поличці та його юнацькі фотографії на борту військового корабля «Вінчестер».

— Погляньте-но, — він не відводив очей від вікна, — чого ж цей хлопець досі не на флоті?

Блоггс підійшов до вікна. Біля будинку стояв фургон пекаря з запряженим конем, який щось їв зі свого мішка поки виносили потрібний вантаж. Юнак виявився білявою жінкою у штанях, чиї чималі груди було добре видно навіть із такої відстані.

— Та це ж жінка у штанях, — розсміявся Блоггс.

— Господи, дійсно! — капітан повернувся до нього. — Тепер такі часи, що й не зрозумієш! Це ж треба, жінки вже штани носять!

Блоггс представився й пояснив причину свого візиту.

— Ми знову відкрили справу вбивства, що сталося тут у 40-му. Мені сказали, що ви жили в цьому домі одночасно з підозрюваним — Генрі Фабером.

— Так і є. Чим я можу допомогти?

— А ви добре його пам'ятаєте?

— Чудово пам'ятаю. Високий, темноволосий, вихований. Спокійний. Доволі неохайний одяг, якщо судити за зовнішністю. Щодо нього легко помилитися. Не можу сказати, щоб Генрі мені не подобався... Я був би не проти познайомитися з ним трохи ближче, але він цього не хотів. Тоді він був десь вашого віку.

Блоггс подумки посміхнувся: він часто видавався старшим лише через те, що був детективом.

— І все-таки, — продовжив капітан, — я думаю, що він цього не робив. Я трохи розбираюся в людях. Коли командуєш кораблем, треба це вміти. Так ось, якщо той чоловік — сексуальний маніяк, то я — Герман Ґерінґ.

У Блоггса наче склалися докупи шматочки мозаїки: блондинка в штанах і помилка щодо його віку. Висновок був не надто оптимістичний.

— До речі, я б радив завжди перевіряти посвідчення, коли до вас приходить хтось із поліції.

— Так, звісно ж. Покажіть, будь ласка, — старий був збентежений.

Блоггс замість посвідчення показав гаманець із фотографією Крістіни.

— Ось.

Якусь мить капітан розглядав фото, а потім зауважив:

— Хороше фото. Вас тут легко впізнати.

Старий, мабуть, майже повністю осліп.

— У мене більше нема питань. Дякую за допомогу, — розчаровано мовив Блоггс.

— Завжди радий допомогти. Я тепер не можу служити своїй країні, як раніше. Мабуть, від мене вже не буде жодної користі, бо мені виписали інвалідність і звільнили з місцевої оборони.

— Ну, на все добре, — Блоггс вийшов із кімнати.

Жінка чекала на нього внизу з листом у руках.

— Тут зворотна адреса військової пошти. Думаю, вам буде неважко його знайти.

— Ви знали, що капітан нічим мені не допоможе, — докірливо зауважив Блоггс.

— Знала, але ваш візит зробив його на якийсь час щасливим, — жінка відчинила двері.

Раптом Блоггс сказав:

— Можна запросити вас на обід?

— Мій чоловік і досі на острові Мен, — обличчя жінки накрило тінню.

— Пробачте... Я думав...

— Нічого. Мені приємно.

— Просто хотів, щоб ви переконалися, що я не з Гестапо.

— Та я й не сумнівалася. Самотня жінка стає цинічною.

— Я втратив дружину під час бомбардування, — зізнався Блоггс.

— Тоді ви знаєте, звідки в мене ця ненависть.

— Знаю. Знаю, — чоловік вийшов і почув, як за ним зачинилися двері. Почався дощ.

Тоді теж дощило. Блоггс запізнювався. Він затримався через те, що працював із якимись новими матеріалами разом з Ґодліманом, і тепер поспішав, щоб хоча б півгодини побути разом із Крістіною, перш ніж вона поїде на зміну. Уже спустилася темрява й почався обстріл. Протягом своїх змін Крістіна бачила такі жахіття, що вже давно перестала про них розповідати.

Блоггс страшенно нею пишався. Її колеги казали, що вона одна замінює двох чоловіків: жінка літала темними вулицями Лондона, керуючи машиною, як досвідчений водій — із крутими віражами й веселими жартами навіть серед страшезних пожеж. Крістіну називали безстрашною. Проте Блоггс знав, що насправді вона дуже боялася, просто нікому цього не показувала. Знав, бо щоранку бачив її очі, коли вона лягала спати, а він уставав на роботу. Знав, що це не безстрашність, а мужність. І пишався нею.

Коли він вийшов з автобуса, дощ посилився. Блоггс підняв комір і опустив нижче капелюха. Біля кіоска чоловік на хвилину спинився, щоб купити Крістіні цигарок. Багато жінок почали курити. Продавець завжди віддавав не більше п'яти штуку руки, бо папіроси були в дефіциті. Блоггс згаяв ще трохи часу, ховаючи їх у портсигар.

Дорогою його спинив поліцейський, щоб перевірити паспорт, — ще дві хвилини змарновано. Повз Блоггса проїхала машина швидкої — схожа на ту, якою кермувала Крістіна, а потім вантажівка для перевезення фруктів, котру реквізували та пофарбували в сірий колір.

Наближаючись до свого дому, чоловік нервував усе сильніше. Вибухи лунали надто близько. Двигун літака ревів так, наче був десь зовсім поруч. Знову обстрілюють Іст-Енд — доведеться спати в бомбосховищі. Ще один вибух — надто близько. Блоггс побіг. Мабуть, і вечеряти доведеться теж у сховищі.

Чоловік завернув на свою вулицю і побачив машини швидкої та пожежників. Бомба впала десь посеред вулиці — мабуть, поруч із його будинком. Блоггс побіг швидше. Господи, тільки не в нас, тільки не в...

Бомба впала просто на їхній будиночок — його наче сплющило. Блоггс підбіг до натовпу перехожих, пожежників і волонтерів.

— Моя дружина... З нею все гаразд? Вона вибігла? ЧИ ВОНА ТАМ?!

— Ніхто не виходив із цього будинку, друже, — співчутливо глянув на нього пожежник.

Рятувальники розбирали уламки. Раптом один із них закричав:

— Сюди! Сюди! Господи, та це ж безстрашна Блоггс...

Чоловік кинувся на голос. Крістіна лежала під великим шматком цегляної стіни. Було видно її обличчя із заплющеними очима.

— Кран сюди, швидко.

Жінка поворушилася та застогнала.

— Вона жива! — Блоггс упав поруч на коліна й вхопився за краї стіни, намагаючись підняти.

— Синку, надто важкий шматок, — мовив до нього рятувальник.

Однак стіна трохи відсунулась.

— Чорт забирай, та ти ж і себе вб'єш, — рятувальник кинувся на допомогу.

Піднявши плиту на два фути, чоловікам вдалося підставити під неї плечі. На тіло Крістіни руїна більше не тиснула. Підбіг інший рятувальник, потім ще один — усі почали допомагати.

— Я її витягну, — Блоггс заліз під стіну та охопив дружину руками.

— Дідько, вона повзе!

Блоггс почав вилізати з-під плити, міцно тримаючи жінку в руках. Він вже виліз і почав витягати її — коли стіна ковзнула з рук рятівників і зі страшним гуркотом упала. Упала просто на Крістіну. Тепер все.

Трохи пізніше її дістали з-під уламків. Блоггс заніс її в машину швидкої, яка помчала до лікарні. На мить Крістіна розплющила очі й мовила до свого чоловіка:

— Доведеться тобі перемогти без мене, малий.

Минув рік, і лондонський дощ знову змивав з обличчя Блоггса сльози. Жінка в тому шпигунському домі таки має рацію. Війна породжує ненависть.

На війні хлопчики стають чоловіками. Чоловіки — солдатами. А солдати отримують підвищення. Так сталося і з Біллі Паркіном. Узагалі-то йому було лише вісімнадцять років, і він мав би допомагати своєму батькові на чинбарні поблизу Скарборо, але примудрився переконати приймальну комісію в тому, що йому двадцять один. Так Біллі отримав звання сержанта й повів свій загін крізь спекотний сухий ліс у притрушене пилом італійське село.

Італійці капітулювали, але німці ще ні, й саме вони відбивали наступ британців і американців на Італію. Союзники вже підступали до Рима, й перед загоном сержанта Паркіна пролягав довгий шлях.

Солдати вийшли з лісу на верхівку пагорба, лягли на землю й почали уважно роздивлятися село.

— Чорт, я б усе віддав за кляту чашку чаю, — мовив Паркін, дістаючи бінокль. В армії він швидко навчився лаятися, як і всі інші солдати, і пізнав, що таке жінки, спиртне та цигарки. Про церкву він якось і зовсім забув.

Німці захищали не всі села. У цьому був певний сенс: ворог не дізнається, яка саме територія перебуває під захистом, аж поки не підійде зовсім близько. А для того щоб безпечно наблизитися, потрібен час. Це селище починалося відразу під пагорбом, а на схилі сховатися було ніде: там росло лише декілька кущів. Село налічувало кілька білих хат, річку з дерев'яним місточком і ще кілька будинків на іншому березі, де виднілася невелика площа з ратушею та капличкою. Міст і капличка розташовувалися на одній лінії, тому якщо німці тут і були, то вони точно ховалися в ратуші. У полях навколо села можна було розгледіти кількох чоловіків — вони могли бути ким завгодно: селянами, фашистами, мафією, корсиканцями, партизанами, комуністами чи навіть німцями. І ніяк не дізнаєшся, на чиєму ж вони боці, поки хтось не почне стріляти.

— Ну, гайда, капрале, — наказав Паркін.

Капрал Воткінс чкурнув назад у ліс і вже за п'ять хвилин ішов дорогою до села в цивільному капелюсі та старій ковдрі, яку накинув на форму. Він ледь волочив ноги, а на плечі ніс якийсь згорток — може, мішок цибулі чи мертвого зайця. Дійшовши до села, капрал зник у дверях одного з будинків.

За мить Воткінс вийшов, став за стіною так, щоб його не бачили з села, подивився на верхівку пагорба та тричі помахав рукою. Солдати почали спускатися схилом.

— Усі будинки порожні, сержанте, — доповів Воткінс, коли його товариші спустилися в село.

Паркін кивнув. Це ще нічого не означає.

Разом вони дійшли до річки.

— Ану, Веселуне, перепливай свою Міссісіпі, — наказав Паркін.

Рядовий Гадсон — Веселун — зняв усе своє спорядження (каску, чоботи, форму), склав його на купку та скочив у річку. Вже за мить чоловік з'явився на другому березі, видряпався нагору й зник між будинками. Тепер довелося чекати довше, бо Гадсон мав перевірити більшу площу. Згодом Веселун повернувся пішки через міст і доповів:

— Якщо тут хтось і є, то він дуже добре ховається.

Гадсон знову одягнув усі свої речі та разом із загоном попрямував у село. Солдати, тримаючись обабіч вулиці, ближче до будівель, ішли до площі. З даху злетіла пташка, і Паркій перелякався. Проходячи повз будинки, солдати штовхали ногами деякі двері — ані душі. Наприкінці площі всі зупинилися. Паркін кивнув у бік ратуші.

— Веселуне, ти перевірив ратушу?

— Так, сер.

— Тоді село наше.

— Так, сер.

Паркін зробив ще крок, і тут наче вдарила гроза. Загриміли рушниці, посипався град куль — усі закричали. Паркін кинувся бігти, пригинаючись і перестрибуючи перешкоди. Воткінс скрикнув і схопився за ногу. Паркін на ходу підхопив його. Куля збила з нього каску — він чкурнув до найближчого будинку, ударом плеча висадив двері та ввалився всередину. Коли стрілянина припинилася, Паркін обережно визирнув назовні. На площі залишився лише один поранений — Гадсон. Справедливо. Раптом Гадсон трохи поворушився — і наступний постріл поклав кінець його стражданням.

— Падлюки!

Воткінс намагався щось зробити зі своєю пораненою ногою, посипаючи її прокльонами.

— Куля ще там?

Чоловік закричав, а потім посміхнувся й показав щось У руці:

— Уже ні.

Паркін знову визирнув.

— Вони в капличці. Хто б подумав, що туди взагалі може поміститися людина. Мабуть, їх тут небагато.

— Стріляти вони вміють.

— Еге ж. Дістали нас добряче. Динаміт ще є?

— Ще є.

— Дай-но подивлюся, — Паркін відкрив мішок Воткінса та дістав вибухівку. — Зроби мені запальник на десять секунд.

Решта загону сховалася в будинку навпроти.

— Гей! — гукнув Паркін.

— Сержанте? — у дверях з'явилося обличчя.

— Кидатиму «помідор». Як закричу — прикривайте мене.

— Зрозуміло.

Паркін підпалив цигарку. Воткінс передав йому динамітну шашку.

— Вогонь! — крикнув він, підпалив запальник від цигарки, вийшов на вулицю й кинув вибухівку в бік каплички.

Від пострілів задзвеніло у вухах, і Паркін кинувся назад до будинку. Куля влучила в деревину, і маленький уламок вдарив чоловіка в шию. Почувся вибух. Перш ніж Паркін встиг подивитися, хтось із того боку вулиці крикнув:

— Просто в яблучко!

Паркін вийшов на вулицю. Старовинна капличка розлетілася вщент. Безглуздо лунав дзвін. На руїни повільно осідав пил.

— Ви що, граєте в крикет, сержанте? Добряче влучили, чорт забирай!

Паркін вийшов на площу. Якщо виснувати за залишками тіл, німців було троє.

— Та вежа вже ледь стояла. Варто було чхнути сильніше, і вона б сама завалилася. «День пройшов, в кишені долар», — так казали янкі, й Паркін перейняв від них цей вислів.

— Сержанте, вас викликають, — до нього підійшов радист.

— Сержант Паркін на зв'язку, — чоловік узяв мікрофон.

— Майор Робертс. Вас звільняють від завдання, сержанте.

— Чому? — невже хтось дізнався його справжній вік?

— Вас викликають у Лондон. Не питайте навіщо, я й гадки не маю. Ваші обов'язки візьме на себе капрал. Прямуйте до штабу, вам назустріч вислали машину.

— Слухаюся, сер.

— Також вам наказали в жодному разі не ризикувати життям. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — посміхнувся він, згадавши капличку та вибухівку.

— Вирушайте. От же пощастило вам.

Усі, хто знав Паркіна ще до армії, називали його хлопчиком, але тепер він був уже чоловіком. Він увійшов спокійно та впевнено, дивився уважно, привітався з офіцерами без жодної ніяковості. Блоггс дізнався, що Паркій збрехав щодо свого віку, але не через його зовнішність чи поведінку, а через якусь тінь, що з'являлася в нього в очах щоразу, коли хтось говорив про його рік народження. Узагалі, Блоггс це помітив винятково завдяки звичці вести допити.

Паркін страшенно здивувався, коли повідомили, що його відкликали з фронту лише для того, щоб він роздивився фотографії. Проте минав уже третій день у підвалі Мідвінтера в Кенсингтоні, й нудьга витіснила здивування. Більш за все його дратувало те, що там забороняли палити. Нудніше, ніж Паркіну, було тільки Блоггсу, який мусив сидіти поруч із сержантом і дивитися, як той гортає знімки.

— Не можу повірити, що мене відкликали з Італії тільки для того, щоб розкрити вбивство чотирирічної давнини, яке могло б і зачекати, — якось сказав Паркін. — Майже на всіх фотографіях тут німецькі офіцери. Якщо тут є щось таке, про що я не повинен розповідати, вам краще сказати мені це зараз.

— Про все це вам краще ніколи нікому не розповідати, — відповів Блоггс.

Паркін знову почав гортати знімки.

Більшість фотографій були старі й пожовклі. Їх вирізали з книжок, газет і журналів. Часто доводилося брати лупу, щоб розгледіти обличчя людей, — оптичний прилад завбачливо залишив тут Мідвінтер. Серцебиття Блоггса пришвидшувалося щоразу, як хлопець роздивлявся якесь фото уважніше, ніж інші, але потім воно вповільнювалось, коли сержант відкладав знімок і брав наступний.

На обід чоловіки пішли в паб, який розташовувався неподалік. Ель тут був трохи міцніший, ніж чай, — як і майже всюди під час війни. Проте Блоггс усе одно дозволив хлопцеві випити лише дві пінти. Інакше сержант міг би й галон проковтнути.

— Містер Фабер був доволі спокійною людиною, — розповідав Паркін. — Хто б міг подумати, що він на таке здатен. Зауважте, що господиня була нічогенька — тим паче вона сама цього хотіла. Я б і сам з нею ліг, якби тоді знав, як до цього правильно підійти. Але мені тоді було лише... Лише вісімнадцять.

Пиво вони заїдали хлібом із сиром, а Паркін ще й проковтнув близько дюжини маринованих цибулинок. Повертаючись, чоловіки спинилися біля дверей: сержант хотів викурити ще одну цигарку.

— Він був здоровенний чолов'яга. Високий. Вродливий. І манери мав хороші. Ми про нього були не надто високої думки, бо він носив дешевий одяг і їздив на велосипеді, а грошей у нього не було. Думаю, це все робилося задля маскування, — хлопець злегка підвів брову, наче поставив запитання.

— Імовірно, — погодився Блоггс.

Після обіду Паркін знайшов фотографію Голки. Навіть три. І одна з них була зроблена порівняно нещодавно — лише дев'ять років тому. У Мідвінтера був негатив цього фото.

Генріх Рудольф Ганс фон Мюллер-Гюдер (Ґодліман, сміючись, запропонував і надалі називати його Фабером) народився 26 травня 1900 року в селі Ольн, що в Західній Пруссії. Його родина по батьковій лінії не одне покоління володіла землями в тій місцевості. Генріх, як і його тато, був другим сином у сім'ї, а за традицією другий син ставав офіцером. Мати Генріха була дочкою високопосадовця Другого Рейху — з дитинства її готували до того, щоб стати дружиною аристократа. Нею вона й стала.

Коли Генріху виповнилося тринадцять, він вступив до кадетської школи Карлсруе, що в Бадені, але вже за два роки перевівся до більш престижного закладу — Ґросс-Ліхтерфельде поблизу Берліна. В обох школах панувала сувора дисципліна, а виховання учнів провадилося палицями, холодною водою й поганою їжею. Однак Генріх вивчив англійську та французьку мови, здобув глибокі знання з історії та чудово склав випускні іспити — його оцінки ставали все кращими з кожним роком. Протягом свого навчання юнак отримав лише три зауваження. Перше — коли в люту зиму відмовився виконувати наказ адміністрації, втік зі школи посеред ночі й пройшов 150 миль пішки до будинку, де мешкала його тітка. Друге — коли під час тренувань зламав руку інструктору з боротьби. Третє — за недотримання субординації. За це його навіть висікли.

Після випуску зі школи, в 1920 році, Генріх певний час мав звання молодшого офіцера в нейтральній зоні Фрідріхсфельд, що біля Везеля. У 21-му юнак пройшов підготовку до Військової школі в Меці, а в 22-му здобув звання другого лейтенанта. Як там ми казали? Якщо вчився в одному з найкращих закладів Німеччини, точно його знайдемо! Так і вийшло!

Протягом наступних кількох років Генріх служив у різних місцях: офіцерів завжди часто переводять, коли готують для служби в генеральному штабі. Увесь цей час чоловік продовжував тренуватися — займався бігом на довгі дистанції. Близьких друзів він ніколи не заводив, дружину не знайшов, у націонал-соціалістичну партію вступати відмовився. Звання лейтенанта йому трохи затримали через якийсь інцидент із вагітністю дочки підполковника з міністерства оборони — Генріх дістав «лейтенанта» лише у 28-му. Поступово всі змирилися з його звичкою розмовляти зі старшими за званням, як із рівними, — беручи до уваги те, що він був перспективним молодим офіцером з аристократичної родини.

Наприкінці 20-х років адмірал Вільгельм Канаріс став близьким другом Отто — дядька Генріха, рідного брата його батька, — та був гостем на декількох святах у їхній родині в Ольні. У 31-му Адольф Гітлер (тоді ще не канцлер) теж гостював у них удома.

У 1933 році Генріх дістав звання капітана. Тоді ж його перевели до Берліна, але не уточнювали обов'язків. Власне, того ж року й зробили останню фотографію з Генріхом. Надалі, якщо вірити документам, він просто зник.

— Ну а решту нескладно уявити, — продовжив Персіваль Ґодліман. — В Абвері він вчився працювати з радіо, відмикати замки, шантажувати, готувати диверсії, безшумно вбивати, вивчав шифрування та картографію. У Лондон він приїздить у 1937 році, маючи в запасі достатньо часу, щоб організувати собі надійне прикриття, а може, навіть і два. Його інстинкт одинака тільки загострюється завдяки можливості вбивати, — професор опустив очі на фото. — Красивий хлопець.

Ґодліман тримав фотографію команди бігунів Десятого Гановерського батальйону стрільців. Фабер стояв посередині й тримав кубок. Високий лоб, коротке волосся, довге підборіддя, маленький рот, вузенькі вуса. Ґодліман передав картку Біллі Паркіну.

— Що, дуже він змінився з тих пір?

— Ну, може став трохи старшим на вигляд. Мабуть, більше змінилися його манери, — сержант уважно розглядав фото. — Волосся трохи довше тепер. Вусів не носив. Але це точно він, жодних сумнівів, — Паркін віддав фото.

— У його досье є ще два цікаві факти. Обидва не підтверджені. Згідно з одним із них Фабер вступив у розвідку в 1933 році — це пояснює, чому в його особовій справі перестали робити відмітки. Другий факт — це, скоріше, плітки. Кажуть, що Фабер декілька років був особистим радником Сталіна та носив ім'я Василя Занкова.

— Неймовірно! — вигукнув Блоггс. — Ніколи в це не повірю!

— Ну, хтось же переконав Сталіна стратити офіцерську верхівку просто перед приходом Гітлера до влади, — зауважив Ґодліман.

Блоггс шоковано потрусив головою і змінив тему:

— То що, які наші подальші дії?

Ґодліман задумався.

— По-перше, треба перевести сержанта Паркіна до нас, оскільки він єдиний, хто на власні очі бачив Голку. Крім того, він надто багато знає, щоб повертатися на фронт. Паркіна там можуть узяти в полон і катувати, тоді ми програємо. По-друге, треба зробити якісну фотографію Фабера. Нехай ретушер прибере з обличчя шпигуна вуса й зробить волосся трохи довшим. А далі розмножимо багато копій.

— Будемо здіймати галас? — вагався Блоггс.

— Ні. Ні-ні, зараз треба діяти обережно! Якщо хоч щось потрапить у газети, Фабер щезне. Поки що можна просто розіслати його фото в поліцейські відділки.

— І все?

— Все. А що, в тебе є інші ідеї?

— Пробачте, сер, — прочистив горло Паркін.

— Слухаю.

— Я б дуже хотів повернутися до свого загону. Я не надто схильний до роботи в штабі, якщо ви розумієте, про що я.

— Сержанте, у вас немає вибору. На цьому етапі конфлікту плюс-мінус одне італійське село не матиме жодного значення. А ось через Фабера ми можемо програти всю війну. Як кажуть американці: «Це вам не жарти».

11

Фабер поїхав рибалити.

Влаштувавшись на палубі тридцятифутового човна, він насолоджувався весняним сонцем. Шлюпка пливла каналом зі швидкістю приблизно три вузли. Однією рукою Голка ліниво тримав румпель, а іншою — вудку, волосінь якої зникала десь за кормою. За весь день він так нічого й не впіймав.

Фабер також спостерігав за птахами. По-перше, це було йому цікаво (він дізнався чимало нового про пернатих через те кляте прикриття). По-друге, це дозволяло без зайвих запитань носити бінокль. Наприклад, сьогодні він уже встиг побачити гніздо рибалочки.

Агент винайняв шлюпку в Норвічі, на станції човнів, де йому з радістю виділили водний транспорт на два тижні. Справи в місцевих торговців йшли погано: у них залишилося тільки два човни, один із яких не використовували ще з часів Дюнкерка. Заради формальності Фабер поторгувався — і отримав ящик консервів у подарунок.

Наживку для риби він купив у крамниці, яка розмішувалася поруч зі станцією, а снасті чоловік привіз із собою з Лондона. Власники човна зауважили, що погода стояла вкрай сприятлива, та побажали Фаберу вдалої риболовлі. Про документи ніхто й не питав.

Поки що все йшло непогано. Найскладніше було попереду — оцінити сили армії. Адже спочатку треба знайти саму армію.

У мирні часи в цьому завданні немає нічого складного: на дорогах навіть підказки є. Проте зараз будь-які вказівники відсутні, навіть на військові бази. Найпростіше рішення — сісти в машину та їхати за першою військовою автівкою, яка трапиться на шляху. Рано чи пізно вона десь зупиниться — ось і все завдання. Проте машини у Фабера не було, а цивільні не могли винаймати авто. Та навіть якщо вдасться десь знайти транспорт, то з пальним виникнуть ще більші труднощі. Крім того, цивільну машину, що переслідує військові вантажівки та шмигляє навколо баз, дуже швидко викриють. Саме тому залишається лише човен.

Кілька років тому заборонили продаж мап. Фабер з'ясував, що внутрішні водні шляхи Британії налічують тисячі миль. У дев'ятнадцятому столітті й без того доволі широку мережу природних річок розширили каналами. У деяких регіонах кількість водних шляхів майже прирівнювалася до кількості наземних. Наприклад, у Норфолку.

Човен мав багато переваг. У машині чоловіку обов'язково довелося б кудись їхати, а в шлюпці можна просто відпочивати. Якщо хтось спить у машині на узбіччі, то це вкрай підозріло, а спати у пришвартованому човні — цілком природно. Окрім того, на водних шляхах завжди мало людей. Хтось хоч раз чув про затори на каналі?

Проте були й недоліки. Аеродроми та казарми найчастіше будували біля доріг, не беручи до уваги наявність водних шляхів, тому місцевість доводилося вивчати вночі, при місячному світлі, лишаючи човен на якорі. Походи на далекі відстані страшенно втомлювали Фабера. Крім того, в темряві шпигун міг легко щось пропустити або ж просто не знайти, адже часу перевіряти кожен кілометр у нього не було.

Агент повертався за кілька годин після світанку й лягав спати аж до полудня. Відтак він знову вирушав у дорогу, іноді спиняючись, щоб роздивитися навколо чи піднятися на якийсь пагорб. Час від часу траплялися шлюзи, поодинокі ферми та паби, де він розмовляв із людьми, сподіваючись почути бодай щось про розташування армії.

Поки що всі спроби Фабера були марними. Шпигун навіть засумнівався, чи в потрібну місцевість він потрапив. Треба думати, як генерал Паттон. Якби я планував наступ на Францію, на схід від Сени, з бази в Східній Англії, де б я розташував армію? Очевидним варіантом був Норфолк: великі незаселені простори, багато рівнинних місцин для аеродромів, близько до моря. Крім того, затока Вош була вкрай зручним місцем для того, щоб зібрати флот. Однак це лише припущення, які можуть бути помилковими з якихось невідомих йому причин. Мабуть, треба пошукати в іншій частині країни. Наприклад, у Фенсі.

Попереду з'явився шлюз, і Фабер спустив вітрило, щоб зменшити швидкість. У шлюз він увійшов вкрай обережно — човен легенько вдарився об ворота. Будинок доглядача стояв поруч на березі. Фабер, склавши долоні рупором, гукнув працівника шлюзу й став чекати. За свою подорож він уже звик до того, що місцевих робітників не можна квапити. Крім того, зараз час для чаю, а отже, жодна сила не владна поворушити їх.

Із будинку вийшла жінка й махнула йому рукою, запрошуючи всередину. Фабер помахав їй у відповідь, стрибнув на берег і ввійшов. Наглядач у сорочці з короткими рукавами сидів за столом на кухні.

— Ви ж нікуди не квапитеся? — спитав він Фабера.

— Ні-ні, звісно ж, ні, — усміхнувся той.

— Майвісе, налий гостю чаю.

— Ні-ні, не турбуйтесь, дякую, — спробував відмовитися агент.

— Та ми щойно заварили цілий чайник.

— Дякую, — Фабер сів за стіл.

У маленькій кухні було чисто й просторо. Перед шпигуном з'явилася чудова порцелянова чашка чаю.

— Рибальська відпустка, еге ж? — спитав робітник.

— Так і є. А ще спостерігаю за птахами. Хочу десь стати на кілька днів та трохи відпочити на суші.

— О, тоді вам краще триматися ближче до іншого берега. Із цього боку заборонена зона.

— Правда? А й я не знав, що тут військові частини.

— Зона починається за півмилі звідси. Військові чи ні, я не знаю — мені не доповідають.

— Ну, нам і не треба знати, мабуть, — зауважив Фабер.

— Як доп'єте, проведемо вас крізь шлюз. Дякую, що не квапили мене.

Чоловіки вийшли з будинку, Фабер повернувся до свого човна і відв'язав його. За кормою повільно зачинилися ворота, й наглядач почав спускати воду. Шлюпка помалу опустилася до потрібного рівня, і ворота попереду відчинилися. Тепер можна підняти вітрило та рушати далі. Робітник помахав Фаберу на прощання рукою.

Десь за чотири милі нижче за течію агент пришвартувався та прив'язав човен до міцного дерева, що росло на березі. Чекаючи ночі, Фабер пообідав консервованими сосисками та сухим печивом і запив усе це водою. Коли почало сутеніти, шпигун одягнувся в чорне і прихопив рюкзак зі спорядженням: бінокль, фотоапарат і довідник «Рідкісні птахи Східної Англії». Компас він сховав до кишені, а ліхтарик узяв у руку. Готовий.

Ліхтар на палубі він загасив, каюту закрив. На цьому приготування були завершені, і Фабер стрибнув на берег. Уже було темно, тому чоловік підсвітив собі компас і ввійшов у ліс. Агент прямував на південь уздовж каналу — і приблизно за півмилі від свого човна опинився перед парканом із металевої сітки шість футів заввишки. Угорі огорожа закінчувалася колючим дротом. Фабер відійшов назад у ліс і відшукав високе дерево.

У небі пропливала велика рвана хмара, крізь яку деінде проривалося місячне сяйво. За парканом починалася велика відкрита місцевість із незначним підйомом. Для Фабера така розвідка не була чимось незвичним: він уже вивчав схожі місця в Біггін-Хіллі, Олдершоті та на кількох військових базах, що на півдні Англії. Зазвичай охорона була проставлена на двох рівнях — патруль периметра й стаціонарні пости, що захищали важливі об'єкти.

Якщо поводитися обачно і не квапитися, можна легко залишатися непомітним.

Роздивившись місцевість, Фабер зліз із дерева та повернувся до паркана. Біля огорожі росли чудові кущі, в яких агент сховався й став чекати. Треба зрозуміти, коли саме тут з'явиться патруль. Якщо до світанку охорона жодного разу не пройде біля кущів, доведеться повернутися наступної ночі. Зважаючи на розміри території, патруль проходить лише одне коло за ніч. Якщо Фаберу пощастить, то він уже дуже скоро їх побачить.

Пощастило. Десь по десятій годині почулися кроки і за парканом пройшли троє солдатів.

Через п'ять хвилин Фабер переліз через огорожу й пішов далі на південь (якщо немає визначеного напрямку, завжди краще іти прямо). Ліхтариком чоловік не користувався та якомога ближче тримався до дерев і кущів. На пагорби підійматися теж було ризиковано: якщо раптом шпигун втрапить у місячний промінь, його силует стане легко помітним на узвишші. Місцевість була одноманітною — якась чорно-сіро-срібна абстракція. Земля трохи волога. Мабуть, поруч маршеві болота. У полі попереду пробігла лисиця — швидка, наче хірт, і граційна, наче кіт.

Уперше ознаки присутності військових Фабер помітив о 23:30. Доволі дивні ознаки, щоправда.

Хмара попливла далі, й у місячному світлі десь за чверть милі попереду шпигун побачив декілька рядів одноповерхових будівель, у яких відразу можна було впізнати військові бараки. Тієї самої миті Фабер упав на землю та завмер. Коїлося щось дивне. Хоча химерним було саме те, що нічого не відбувалося: жодних ліхтарів, жодного шуму.

Хвилин десять Фабер лежав на землі й вигадував пояснення на випадок, якщо його знайдуть. Проте, крім борсука, ніхто не квапився його шукати. Тварина втекла, і шпигун поповз далі.

Бараки ставали все ближчими. Фабер зрозумів, що всередині них не просто нікого немає, а що вони взагалі недобудовані. Більшість споруд — це дах на опорі, проте деякі з них мали одну стіну.

Раптом Фабера спинив звук — чоловічий сміх. Агент завмер і прислухався. Спалахнув і згас сірник, залишивши після себе дві червоні цятки в темряві — цигарки двох солдатів в одному з бараків.

Фабер намацав у рукаві стилет і знову поповз уперед, у протилежний від охорони бік.

Виявилося, що в бараків нема ні фундаменту, ні підлоги. Навкруги не було ні будівельної техніки, ні бетономішалок, ні інвентарю чи цегли. Від табору вела ґрунтова дорога, що зникала десь у полях, але колія заросла травою — дорогою давно не користувалися.

Здавалося, що хтось планував розмістити тут десять тисяч солдатів і вже навіть почав будівництво, але потім передумав.

Та щось не сходилося. Щось тут суперечило цьому поясненню.

Фабер безшумно ходив і розглядав табір, не забуваючи про вартових, які можуть зненацька влаштувати ще один обхід. Посеред бараків стояли військові машини — старі, іржаві, без двигунів та інших внутрішніх запчастин. Дивно. Якщо хтось розібрав старі машини — навіщо ж залишив корпуси? Їх же можна здати на металобрухт. Будинки, у яких була лише одна стіна, стояли в зовнішніх рядах. Загалом все це було схоже не на будмайданчик, а на декорації для фільму.

Фабер вирішив, що більше йому там не було на що дивитися. До східного краю табору агент дійшов пішки, а звідти поповз рачки, аж поки не опинився поза полем зору вартових. Ще через півмилі, з невеличкого пагорба, Голка знову озирнувся. Звідси бараки були дуже схожі на справжні.

У голові промайнула якась ледь осяжна думка — треба дати їй час визріти.

Пагорби тут були зовсім незначні — майже рівна територія. Де-не-де траплялися кущі й купки дерев, за якими Фабер ховався. Якось йому трапилося невеличке озеро, яке довелося обійти. Поверхня води яскраво блищала. Почувся крик сови — Фабер озирнувся на звук і вгледів залишки великого сараю.

Ще за п'ять миль він побачив аеродром.

Схоже, тут більше літаків, ніж усього, що, на думку Фабера, було в наявності у військово-повітряних сил Британії. На літовищі стояли «слідопити», що скидали маркерні бомби, «ланкастери» та американські «Боїнги В-17», призначені для обстрілу з повітря, «харікейни», «спітфайри» та «москіти», з яких здійснювалися розвідка і штурм. Загалом, достатньо авіатехніки для масштабного наступу.

Усі літаки вгрузли опорами шасі глибоко в м'яку землю. І знову — ані звуку.

Фабер діяв тут так само, як і в казармах: повз рачки в напрямку літаків, аж поки не побачив маленький намет посеред літовища. Крізь брезент пробивалося світло лампи. Усередині було двоє чи троє вартових.

Що ближче Фабер підповзав до літаків, то пласкішими вони здавалися — аж поки зовсім не сплющилися. Здивований шпигун підповз до найближчого і торкнувся його — то був шматок фанери, вирізаний у формі «спітфайра» та відповідно розмальований.

Інші літаки — такі самі. Більш ніж тисяча несправжніх «птахів».

Фабер підвівся на ноги, але краєчком ока все одно стежив за наметом, готовий будь-якої миті падати на землю. Агент ходив несправжнім аеродромом і роздивлявся літаки-підробки, намагаючись скласти побачене докупи з бараками-декораціями.

Зрозуміло, якщо продовжувати пошуки, то він знайде не одне таке літовище чи не одну таку військову базу. Мабуть, у затоці Вош на нього чекатиме цілий флот фанерних есмінців і транспортних суден. Величезний, майстерний та точно недешевий обман ворога. Звісно ж, звичайного споглядача ці декорації не одурять. Проте вони й були зроблені не для того, щоб на них дивилися впритул, а з метою, щоб їх фотографували з повітря.

Навіть сучасний літак із новітніми камерами, який проходитиме на малій висоті, принесе на базу переконливі фотографії величезного скупчення британських сил і техніки.

Тож немає нічого дивного в тому, що штаб переконаний, наче наступ відбуватиметься на схід від Сени.

Звісно, така система обману точно має ще й інші елементи. Вочевидь, англійці навмисне передають радіоповідомлення стосовно Першої американської групи армій шифрами, які німці легко розгадують. Мабуть, передають фальшиві звіти через іспанські дипломатичні канали просто в Гамбург. Можливості для дезінформації необмежені.

У британців було цілих чотири роки, щоб підготуватися до цього наступу — поки основна частина німецької армії билася з Росією. Як тільки союзники ввійдуть у Францію — це кінець. Єдиний шанс для Німеччини — зупинити їх просто на узбережжі та знищити, поки вони не десантували свої сили.

А якщо Німеччина чекатиме ворога не там, то для перемоги не залишиться жодного шансу.

Уся стратегія союзників стала очевидною. Простий, але абсолютно нищівний план.

Треба повідомити в Гамбург.

Та чи повірять йому?

Рідко коли через слово однієї людини змінюють усю стратегію війни. Звісно, в Голки доволі високе звання, але чи достатньо високе?

Знадобляться докази. Фотографії, які він візьме з собою в Берлін.

Треба сфотографувати всю цю фанерну армію, поїхати в Шотландію, сісти там на підводний човен і особисто показати фотографії фюреру. Інакше не повірять.

Проблема в тому, що знімати в темряві не вийде, а значить, доведеться чекати світанку. Можна сховатися в тому старому сараї, який Фабер бачив дорогою, а зранку повернутися сюди.

Шпигун глянув на компас і вирушив у напрямку сараю. Той виявився далі, ніж здавалося: дорога забрала близько години.

Сарай давно не використовували, і він уже розвалювався. У даху було чимало дірок. Пацюки втекли звідси, і їм на зміну прилетіли кажани, що оселилися на горищі. Фабер вмостився на якихось дошках, але думка, що навіть одна людина може змінити хід найважливішої війни в історії, не давала йому заснути.

Сонце мало зійти о 5:21, тому о 4:20 Фабер вийшов із сараю.

Заснути йому так і не вдалося, але дві години відпочинку допомогли заспокоїтися, і настрій дещо покращився. Вітер змінився на західний, і хмари зникли. Місяць уже зайшов, але завдяки зорям агенту було видно, куди йти.

Фабер чудово розрахував час: щойно він наблизився до «літовища», небо почало швидко світлішати.

Вартові й досі сиділи в наметі. Якщо пощастить, вони спатимуть: на світанку найважче не заснути. Якщо ж вони вийдуть, то Фаберу доведеться їх убити.

Шпигун обрав положення для зйомки та зарядив у фотоапарат «Leica» останню 35-міліметрову плівку на 36 кадрів від «Agfa». Залишалося сподіватися, що плівка не зіпсувалася, оскільки вона лежала у валізі ще з довоєнних часів — зараз у Британії її не дістати. Фабер уважно оберігав її від світла й тепла, тож усе мало бути гаразд.

Як тільки краєчок сонця показався над горизонтом, агент почав знімати. Треба зробити багато фотографій, із різних ракурсів і відстані. Наостанок Фабер великим планом зняв фанерного літака. На світлинах буде добре видно і створену ілюзію, і власне декорації.

Раптом Голку злякав якийсь рух збоку. Тієї самої миті він впав на землю й заліз під фанерний «москіто»: з намету вийшов солдат, пройшов кілька кроків і помочився на землю. Потім потягнувся й запалив цигарку. Оглянувши літовище, патрульний не помітив нічого дивного, тому покрутився і зник у наметі.

Фабер підвівся і побіг.

За чверть милі він озирнувся — аеродрому вже не було видно. Шпигун вирушив на захід, до бараків.

Цього разу штаб не просто отримає розвіддані. Зазвичай один лише Гітлер розгадує таємні плани ворога, і, якщо хтось привезе докази того, що фюрер знову має рацію, а всі радники помиляються — цей хтось може розраховувати на щось значно більше, ніж чергова подяка. Звісно, Гітлер і зараз вважає Фабера найкращим шпигуном Абверу, але після такого повороту подій Канаріс вилетить зі свого крісла, наче корок із пляшки.

За умови, якщо Фабер досягне успіху.

Чоловік прискорився, чергуючи ходу з бігом. Біля бараків агент був уже о 6:30. Сонце піднялося високо, і близько підійти Фабер не міг: тут вартові перебували не в наметі, а в будинку без стін. Шпигун ліг на землю під якимось кущем і зробив декілька знімків здалеку. На звичайних фотографіях буде видно бараки, але якщо збільшити світлини, то стане зрозуміло, що всі приміщення — лише декорації.

Звідси Фабер вирушив до свого човна. На плівці залишилося ще шість кадрів. Тепер Голка украй поспішав, бо мав дуже підозрілий вигляд: увесь у чорному, з повним рюкзаком техніки в забороненій зоні.

За годину агент уже добіг до паркана, але не зустрів нікого, крім диких гусей. Щойно Фабер переліз через сітку, його охопило невимовне полегшення. Там, за парканом, він — підозрюваний. А тут — орнітолог, рибалка чи просто любитель річкових прогулянок. Найнебезпечніша частина позаду.

До човна він повертався спокволу, відпочиваючи після напруженої ночі. Фабер уже вирішив, що пропливе ще кілька миль униз за течією, і вже там зупиниться, щоб поспати.

Ось і канал. Справу зроблено. Човен мав просто казковий вигляд у променях ранкового сонця. Можна відчалити й заварити чаю...

Раптом двері каюти відчинилися і на палубу вийшов чоловіку формі.

— Так-так-так, хто тут у нас?

Фабер закляк, огорнувшись маскою абсолютного спокою. Форма на незнайомцеві свідчила про те, що він капітан місцевої оборони. У застебнутій кобурі він тримав пістолет.

Чоловік був високий і кремезний, але йому вже давно перевалило за п'ятдесят. З-під картуза визирало сиве волосся. За пістолетом капітан не потягнувся.

— Ви стоїте на моєму човні, тому це я маю питати, хто ви такий, — узяв ситуацію в свої руки Фабер.

— Капітан Стівен Ленхем, місцева оборона.

— Джеймс Бейкер, — назвався Фабер. Капітани не ходять у патрулювання самі, тому на палубу агент не ступив.

— Що ви тут робите?

— У мене відпустка.

— Звідки ви повернулися?

— Спостерігав за птахами в лісі.

— І для цього вийшли до світанку? Ватсоне, візьми його на приціл.

Ліворуч від Фабера з'явився молодий чоловік у формі та з рушницею в руках. Праворуч і позаду нього стояли ще двоє хлопців.

— Капрале, з якого боку він вийшов? — спитав капітан.

— Із забороненої зони, сер, — почулося з верхівки дуба.

Фабер оцінив ситуацію: четверо проти одного, поки капрал злізатиме з дерева. Зі зброї лише одна рушниця й пістолет капітана. Стріляють навряд чи добре. Човен стане в пригоді.

— Яка ще заборонена зона? Я бачив лише якийсь паркан. Слухайте, ви не могли б прибрати рушницю? Вона ж може вистрелити.

— За птахами ночами не стежать, — мовив капітан.

— Якщо вдосвіта сховатися, то вранці птахи злітатимуть і не знатимуть, що ти тут. Усі так роблять. Послухайте, місцева оборона нас береже, і це все дуже добре, але не треба заходити надто далеко. Ви ж маєте просто перевірити мої документи і написати звіт, та й годі.

Капітан на мить завагався.

— Що в рюкзаку?

— Бінокль, фотоапарат і довідник, — Фабер підняв руку, щоб зняти рюкзак.

— Ні-ні. Ватсоне, перевірте.

Ось і помилка. Не професіонали.

— Руки вгору, — наказав Ватсон.

Фабер підняв руки над головою — його права рука опинилася поруч із рукавом лівої. Голка розрахував подальші події — головне, щоб не було стрілянини.

Ватсон підійшов до Фабера зліва, направляючи на нього рушницю, і відкрив рюкзак. Далі події розгорталися з блискавичною швидкістю. Агент миттєво дістав із рукава стилет, пірнув під рушницю й по самісіньку рукоятку встромив лезо в горло Ватсона. Вільною рукою шпигун вихопив зброю.

Двоє солдатів, що стояли на березі, кинулися до нього, а капрал почав поспіхом злізати з дуба — аж гілля тріщало.

Щойно Фабер смикнув стилет із шиї хлопця, той повалився додолу. Капітан намагався дістати з кобури пістолет. Шпигун стрибнув у човен і розхитав його — старий ледве не впав. Ще мить — і рука зі стилетом робить випад у бік капітана. Відстань була занадто велика, тому вдарити не вдалося. Лезо відскочило від лацкана форми та розсікло чоловікові щоку. Капітан покинув морочитися з кобурою і схопився руками за рану.

Фабер розвернувся обличчям до берега. Один із солдатів стрибнув у човен, але німецький шпигун встиг викинути йому назустріч руку зі стилетом — хлопець усією вагою наштрикнувся на восьмидюймову голку.

Від удару Фабер не втримався на ногах і випустив стилет. Солдат упав і грудьми накрив ніж. Агент скочив на коліна, але часу забрати свою зброю в нього не залишилося: капітан нарешті відкрив кобуру. Фабер стрибнув до нього. Капітан витягнув пістолет, але руки німця охопили його обличчя, а великі пальці з усіх сил начавили йому на очі. Чоловік закричав і спробував відштовхнути від себе Голку.

Човен грюкнув — ще один солдат стрибнув на палубу. Фабер відвернувся від капітана — той однаково був не в змозі стріляти. У руках солдат тримав поліцейську палицю, якою негайно вдарив німця. Фабер встиг трохи зміститися праворуч, тому палиця поцілила лише в його ліве плече. Проте руку наче відняло. Здоровою рукою агент рубонув солдата по шиї одним чітким ударом. Неймовірно, але той витримав і замахнувся палицею, щоб ударити злочинця вдруге. Голка кинувся до солдата, щоб зменшити відстань між ними. До лівої руки агента повернулася чутливість, і всю кінцівку охопив страшенний біль. Шпигун схопив обома руками голову ворога й почав викручувати її в різні боки, аж поки не почувся хруст — зламалася шия. У цю саму мить палиця таки відшукала голову Фабера. В очах Голки згасло світло, ноги перестали тримати.

Палуба хиталася, і капітан непевно стояв на ногах — він з усього маху накинувся на шпигуна, але натрапив на його кулак. З голови старшого чоловіка злетів картуз, а сам він відсахнувся назад і звалився в канал, здійнявши бризки.

Капрал щойно зліз із дерева й кинувся у вир подій. Фабер вихопив стилет із тіла мертвого солдата, який лежав на палубі, і стрибнув на берег. Ватсон не рухався на землі — ще живий, хоча ненадовго, бо кров стрімко витікала з його рани на шиї.

Капрал і Фабер зустрілися поглядами: солдат тримав рушницю. В очах у нього стояв невимовний страх, що не дивно, коли за кілька секунд хтось убиває трьох твоїх товаришів, а четвертого викидає у воду. Очі в капрала світилися жахом, як два ліхтарі. Здавалося, що в руках він тримає не рушницю, а музейний експонат: якби він вірив у те, що з неї можна когось вбити, він би вже стріляв.

Капрал зробив крок уперед — і Фабер помітив, що він не спирається на праву ногу. Може, пошкодив, коли стрибав із дерева. Агент кинувся вбік, змушуючи солдата наступили на праву ногу, щоб продовжувати утримувати рушницю націленою на ворога. На землі біля Фабера лежав якийсь камінець. Шпигун носаком черевика пожбурив його вгору, щоб відволікти капрала. Юнак на мить відвів погляд, і Фабер зробив випад.

Хлопець натис на спусковий гачок, але пострілу не пролунало: стара рушниця дала осічку. Навіть якби куля й вийшла, вона б однаково не влучила, бо капрал відволікся та ще й сперся на пошкоджену ногу. Фабер зробив випад уперед і ввігнав лезо солдатові в шию.

Залишився тільки капітан.

Шпигун озирнувся і побачив, що той вилізає з води по інший бік каналу. Ще мить — і в голову капітана влучив доволі великий камінь. Чоловіка це не спинило — він виліз на берег і кинувся бігти. Фабер скочив у воду й за кілька секунд уже був на другому березі. Капітан біг на сто ярдів попереду, але він був набагато старший, ніж німець, тому відстань між ними швидко скорочувалась. Чоловік ледве волочив ноги та задихався, згодом від утоми він просто впав під кущем.

— Ти просто диявол, — почув Фабер, коли підійшов до капітана.

— Ти бачив моє обличчя, — пояснив той, перш ніж убити старого.

12

Транспортний літак Ю-52 з трьома двигунами та свастикою на крилах зупинився на мокрій від дощу злітній смузі в Растенбурзькому лісі, у Східній Пруссії. Трапом спустився невисокий чоловік із широким ротом, великими вухами й носом. На нього вже чекав мерседес, до якого він і попрямував.

Машина мчала крізь вологий похмурий ліс. Фельдмаршал Ервін Роммель зняв картуз і нервовим жестом потер лоба. За декілька тижнів цією самою дорогою їхатиме інший чоловік з бомбою у валізі — тією, що буде призначатися для фюрера. Тим часом війна повинна продовжуватися, щоб новий лідер Німеччини — ним може стати і сам Роммель — міг вести переговори із союзниками з міцної позиції.

Десятимильна подорож завершилася у Вольфсшанце — Вовчому лігві, де перебував Гітлер із найближчими прибічниками.

Мрячив дощ, і з високих сосон за огорожею падали важкі краплі. Машина зупинилася біля воріт резиденції Гітлера. Роммель одягнув картуз і вийшов з авто. Оберфюрер Раттенхубер, голова особистої охорони СС, мовчки простяг руку за пістолетом новоприбулого.

Збори проводили в підземному бункері — холодному та вологому бетонному сховищі, де завжди не вистачало повітря. Роммель спустився вниз сходами й увійшов. У кімнаті зібралося близько десятка осіб, які чекали на збори, що мали розпочатися опівдні. Серед присутніх були Гіммлер, Ґерінґ, фон Ріббентроп, Кейтель та інші. Роммель привітався кивком голови й сів на твердий стілець.

Увійшов Гітлер, і всі підвелися. На фюрері був сірий кітель і чорні штани. Роммель помітив, що той дедалі сильніше горбиться. Гітлер пройшов до стіни, на якій висіла мала Північно-Західної Європи. Він мав знервований і стомлений вигляд. Фюрер без усіляких вступних слів почав свою промову:

— Союзники наступатимуть на Європу. Уже цього року. Братимуть участь англійські й американські війська. Вирушатимуть із Британії. Висадка планується у Франції. Ми знищимо їх ще під час висадки на узбережжі. Обговоренню не підлягає.

Гітлер окинув поглядом усіх присутніх, наче чекаючи заперечень. Панувала цілковита тиша. У Роммеля від холоду побігли мурашки.

— Питання тут лише одне: де саме відбуватиметься висадка? Фон Ренне, доповідайте.

Полковник Алексис фон Ренне, заступник Канаріса, підвівся. Ще на початку війни він був простим капітаном, але вже скоро здобув собі ім'я завдяки чудовому звіту про вади французької армії — вважається, що цей звіт і став вирішальним фактором перемоги німців. Уже в 1942 році Ренне став головою військової розвідки, в яку після відставки Канаріса ввійшов Абвер. Роммель знав його як гордого й прямолінійного, але розумного чоловіка.

— Ми маємо досить багато даних, але їх у жодному разі не можна назвати всеосяжними. Кодова назва наступу союзників — «Оверлорд». Розподіл війську Британії такий, — чоловік узяв указку й підійшов до мапи на стіні. — Перше — уздовж південного узбережжя. Друге — ось тут, у районі під назвою Східна Англія. Третє — в Шотландії. Ми вважаємо, що кількість військ у Східній Англії значно переважає концентрацію в інших районах. Ми виснували, що наступ проходитиме в три етапи. Перший — відтяжна атака в Нормандії. Другий — основний удар через Па-де-Кале. Третій — наступ із флангу з Шотландії на Норвегію через Північне море. Усі наші агенти підтверджують цю інформацію, — на цьому Ренне сів.

— Коментарі? — звернувся Гітлер до присутніх.

Роммель, який стояв на чолі груп армії «Б», що розташовувалися на північному узбережжі Франції, зауважив:

— Ці дані також підтверджуються тим, що союзники активно бомбардують Па-де-Кале з повітря.

— Фон Ренне, які джерела розвідданих підтверджують ваші прогнози?

Ренне знову підвівся:

— Усі три, сер. Розвідка, прослуховування радіопереговорів ворога та наші агенти, які перебувають там, — і знову сів.

Гітлер зчепив руки нижче пояса — нервовий жест, що завжди передував промовам.

— А тепер послухайте мене, — почав фюрер. — Якби я був Вінстоном Черчиллем, я б розглядав два варіанти: наступати зі сходу від Сени та із заходу. Зі сходу краще, тому що так ближче. Проте в сучасній військовій справі питання відстані має значення лише з погляду радіуса дії винищувачів, а обидва ці варіанти лежать у межах цього радіусу. Зважаючи на цей аспект відстань не враховується. На заході є великий порт — Шербур. На сході ж порту немає. Крім того, на сході в нас кращі укріплення, і англійцям це відомо завдяки повітряній розвідці. Отже, я наступав би із заходу. Але що б я робив? Я доклав би всіх зусиль, щоб переконати ворога в тому, що наступатиму зі сходу! Я б посилав у Па-де-Кале вдвічі більше бомбардувальників, ніжу Нормандію. Я б знищив усі мости на Сені. Я б відправляв безліч фальшивих повідомлень і звітів від агентів, намагався б розмістити сили так, щоб заплутати ворога. Я б ошукав таких дурнів, як Роммель та фон Ренне! Я б ошукав самого фюрера!

Запала довга тиша, яку перервав Ґерінґ.

— Мій фюрере, я гадаю, ви занадто високої думки про Черчилля, якщо вважаєте його рівним собі.

Атмосфера в холодному бункері дещо розрядилася. Ґерінґ добре знав, що треба сказати, та навіть примудрився перетворити своє заперечення на комплімент. Решта присутніх поквапилася його підтримати, наводячи переконливі аргументи: союзники б обрали коротший морський шлях, щоб прискорити транспорт; якщо скоротити відстань, то літаки зможуть завершувати цикл обстрілу й заправки здійснюватимуться швидше; південний схід більше підходить для десантування завдяки затокам і гирлам річок; сумнівно, щоб усі звіти від агентів були дезінформацією.

Гітлер слухав їх з півгодини, а потім підняв долоню — усі змовкли.

— У 1941 році, — фюрер підняв зі столу жовтувату теку й помахав нею в повітрі, — були опубліковані мої інструкції «Будівництво споруд берегової оборони». Ще тоді я передбачив, що вирішальний наступ союзників відбуватиметься на тих частинах Нормандії та Бретані, що розташовані далеко в морі, — там ідеальні затоки для висадки. Так тоді підказала мені інтуїція, і зараз вона підказує те саме! — у Гітлера від запалу навіть піна на губах виступила.

Почувся голос фон Ренне:

— Мій фюрере, звичайно ж, ми продовжуємо вивчати цю ситуацію. Хочу звернути вашу увагу на окреме джерело інформації. Кілька тижнів тому я відправив у Лондон емісара, який зустрівся з агентом, відомим як Die Nadel.

«А він зухваліший, ніж я вважав!» — подумав Роммель.

Очі Гітлера спалахнули.

— Я знайомий із ним. Продовжуйте.

— Die Nadel отримав наказ оцінити сили Першої американської групи армій під командуванням генерала Паттона в Східній Англії. Якщо він повідомить, що наші дані неправдиві, ми скоректуємо плани. Однак якщо він підтвердить, що там зібрано великі сили, тоді не залишиться жодних сумнівів, що союзники вирушатимуть на Кале.

Ґерінґ глянув на Ренне:

— А хто такий цей Голка?

— Єдиний агент Канаріса, який хоч чогось вартий, — відповів за нього Гітлер. — Це я порадив його завербувати. Я знайомий з усією його родиною. Такі сім'ї — справжня опора Рейху. Віддані, сильні, справжні арійці. Die Nadel — чудовий агент. Мені передають усі його звіти. Від самого початку війни він перебуває в Лондоні, а до того був у Росії.

— Мій фюрере, — увірвав його фон Ренне.

Гітлер зиркнув на нього, але вчасно усвідомив, що голова розвідки має на це право.

— Тоді ви згодні? Прийматимемо остаточне рішення, грунтуючись на звіті Die Nadel?

— Так. Цей чоловік точно дізнається правду, — погодився Гітлер.