Вушко голки

19

Коли вранці Люсі прокинулася, шторм і досі не вщух. Вона тихенько — щоб не розбудити Девіда, — звісилася з краю ліжка й підняла з підлоги годинника: ледве за шосту. На вулиці скиглив вітер — Девіда можна ще довго не будити. Усе одно мало що вдасться зробити в таку негоду.

Жінка подумала, чи, бува, не зірвало вітром декілька плиток — треба оглянути. Але із цим краще зачекати, поки Девід кудись поїде, інакше він образиться, що Люсі зробила за нього чоловічу роботу.

Вона вислизнула з-під ковдри. Страшенний холод. Декілька днів стояла гарна, тепла погода — тепер зрозуміло, що це був лише своєрідний вступ для шторму. Стало холодно, як у листопаді. Люсі швидко стягла з себе нічну сорочку й скочила в теплу білизну, штани та светр. Девід поворушився уві сні, перевернувся, але не прокинувся.

Люсі вийшла з кімнати та зазирнула до спальні Джо: йому вже виповнилося три, і він тепер спав у ліжку, а не в колисці. Щоправда, хлопчик часто скочувався додолу уві сні і міг при цьому навіть не прокинутися. Сьогодні ж він мирно спав у ліжку на спині з відкритим ротом. Жінка усміхнулася цьому милому видовищу.

Тихенько спускаючись униз, вона намагалася зрозуміти, що ж збудило її так рано. Може, Джо скрикнув усі сні? А може, просто шторм?

Камін давно згас, і Люсі закотила рукави, щоб запалити вогонь. Решітку перед каміном треба було почистити. Жінка стала до роботи, насвистуючи пісеньку, що її чула по радіо. Великі шматочки горючої речовини лишилися в каміні, а дрібні Люсі вигребла. На них зверху вона вклала сушняк, дрова й свіже вугілля. Узагалі вони нечасто палили вугілля, але в таку погоду так буде тепліше. Запаливши вогонь, жінка підняла в димохід клапоть газети, щоб почало тягти, — дрова спалахнули, а горюча копалина засвітилася червоним. Решту газети Люсі сховала під ящик з вугіллям — завтра ще знадобиться.

Полум'я скоро прогріє маленький будиночок, але наразі краще зігрітися чашкою чаю. Жінка поставила чайник на електричну плиту, підготувала дві чашки й цигарки з попільничкою для Девіда. Заваривши чай, Люсі понесла все те нагору. У коридорі її раптом спинило якесь постукування. Брови зійшлися, відображаючи її спантеличення. Мабуть, вітер чимось шарпає. Жінка зробила крок сходами. Та ні, схоже наче хтось стукає у двері. Але це просто смішно! Крім Тома, більше ніхто не міг прийти. Старий ніколи не стукав, а завжди заходив у кухню. У двері знову постукали.

Суто з цікавості Люсі взяла тацю в одну руку, підійшла до дверей і відчинила.

Від шоку піднос впав додолу. Просто на неї з порогу навалився чоловік. На мить жінка перелякалася, але незнайомець гепнувся до її ніг — його стан точно не дозволив би йому скривдити когось. Чоловік увесь змок, а його руки й обличчя побіліли від холоду.

Люсі трохи отямилася та зіпнулася на ноги. Із другого поверху вже спускався Девід:

— Що там таке? Що сталося?

— Ось, — Люсі показала на чоловіка.

Девід у піжамі спустився з останньої сходинки й підняв себе у візок.

— Нащо ж так кричати? — він під'їхав ближче та оглянув чоловіка.

— Пробач. Він мене злякав, — Люсі нахилилася, взяла незнайомця під пахви й потягла до вітальні.

Девід поїхав за ними. Жінка вклала чоловіка перед каміном. Незнайомець втратив свідомість.

— Звідки ж, у біса, він тут взявся? — спитав Девід.

— Мабуть, він моряк, а корабель потонув.

— Мабуть, так і є.

Проте Люсі помітила, що одяг на ньому був робочий, а не моряцький. Чоловік був високий, бо килимок перед каміном у них шість футів завдовжки, а дивний гість на нього не поміщається. Широкі плечі, сильна шия. Мужнє обличчя з тонкими рисами, високий лоб, довге підборіддя. Був би красивий, якби не біла, як сніг, шкіра.

Незнайомець поворушився й розплющив очі. Спершу він перелякався, наче хлопчик, що прокинувся в незнайомому місці, але швидко отямився та роззирнувся навколо, кинувши оком на Люсі, Девіда, вікно, двері й камін.

— Йому треба перевдягтися. Девіде, принеси піжаму та халат.

Девід викотився з кімнати, а жінка встала на коліна й схилилася перед гостем, знімаючи з нього черевики та шкарпетки. У його очах промайнув подив. Люсі простягла руки до його куртки, але він охопив груди руками.

— Ви помрете від запалення легень, якщо не дозволите мені зняти це з вас, — чемно мовила вона. — Дозвольте, я заберу одяг.

— Думаю, ми недостатньо знайомі для такого. Я навіть вашого імені не знаю, — сказав Фабер.

Голос звучав так упевнено та офіційно й настільки суперечив жахливому вигляду, який мав чоловік, що Люсі розсміялася.

— Ви що, соромитеся?

— У чоловікові має бути якась загадка, — широко усміхнувся Фабер, але тієї самої миті скривився від болю.

Повернувся Девід із чистим одягом.

— Ви наче вже потоваришували, — зауважив він.

— Тобі доведеться його роздягти. Мені він не дозволяє.

З обличчя Девіда його реакцію зрозуміти було неможливо.

— Якщо з мого боку це не виглядатиме неввічливо, я б і сам чудово упорався.

— Давайте, — Девід кинув одяг на стілець та виїхав з кімнати.

— Піду знову чаю зроблю, — Люсі вийшла за чоловіком, зачиняючи за собою двері.

Девід уже наливав у чайник воду, тримаючи в роті цигарку. Люсі зібрала розбитий посуд в коридорі й прийшла йому допомагати.

— Ще п'ять хвилин тому я навіть би й не сказав, що він взагалі живий, — і дивись-но, сам одягається.

Люсі насипала чайне листя в заварник.

— А що тут такого? Ну соромиться людина.

— Вочевидь, перспектива бути роздягненим тобою швидко його вилікувала.

— Невже хтось дійсно може настільки соромитися?

— Якщо в тебе самої сором у дефіциті, то це ще не означає, що в інших людей так само.

У руках Люсі дзенькнули чашки.

— Зазвичай ти такий сіпака лише після сніданку. Може, я поки що піду постою в черзі за соромом?

— Ну, сарказм точно не твій коник, — Девід загасив недопалок у раковині.

Люсі вилила окріп у заварник.

— Може, хоч сьогодні не будемо сваритися? Вряди-годи є більш цікаві справи, — жінка взяла тацю та пішла у вітальню.

Чоловік якраз закінчував застібувати гудзики піжами. Люсі опустила тацю на стіл і почала наливати чай. За цей час Фабер уже встиг закутатися в халат.

— Дуже вам дякую, — сказав він, кидаючи на неї щирий погляд.

Дивно. Такий чоловік не мав би бути сором'язливим. Він був трохи старшим, може, десь під сорок; мабуть, у цьому причина. Щомиті він ставав дедалі менше схожим на того, хто щойно ледь не помер.

— Сідайте ближче до вогню, — Люсі простягла йому чашку.

— Блюдце не братиму, вибачте. Пальці не слухаються, — він обережно взяв у неї чашку, тримаючи її обома руками, та підніс до рота.

Увійшов Девід і запропонував цигарку. Гість відмовився.

— А де я? — спитав він, допиваючи чай.

— Штормовий острів, — відповів Девід.

— О, а я думав, мене викинуло назад на велику землю, — Фабер наче був радий цьому.

Девід простяг руки до вогню.

— Вас, мабуть, винесло в затоку. Туди часто щось виносить. Саме так там і з'явився пляж.

У кімнату ввійшов Джо із заспаними очима. За собою він тягнув однолапого ведмедя-панду, який приблизно був такого ж розміру, як і сам хлопчик. Побачивши незнайомця, малий кинувся до матері та сховав обличчя.

— Вибачте, я налякав вашу донечку, — усміхнувся агент.

— Це хлопчик. Мабуть, мені таки треба його підстригти, — Люсі взяла Джо на коліна.

— О, пробачте мені, — Фабер заплющив очі, злегка похитуючись.

Люсі рішуче підвелася.

— Девіде, треба організувати бідоласі ліжко.

— Хвилиночку, — він підкотився ближче до незнайомця. — Скажіть, може, ще хтось вижив із вашого судна?

Шпигун розплющив очі.

— Ні-ні, я був один, — пробурмотів він.

— Девіде, — почала Люсі.

— Останнє запитання: ви сповістили берегову охорону про свій маршрут?

— Та яке це має значення? — втрутилася Люсі.

— Має. Якщо сповістив, то зараз, ризикуючи власними життями, його шукає ціла купа людей. А ми можемо повідомити, що він у безпеці.

— Я... Ні, я не сповістив...

— Годі, — Люсі присіла перед чоловіком. — Ви зможете піднятися нагору?

Фабер кивнув і повільно звівся на ноги. Жінка закинула його руку собі на плечі й почала виводити його з кімнати.

— Покладу його поки до Джо.

Вони повільно піднімалися сходами, спиняючись після кожного кроку. Люсі завела гостя в маленьку спальню. Обличчя Фабера знову зблідло після того, як він трохи зігрівся біля вогню. У ліжко він впав, наче непритомний. Люсі накрила його ковдрами, підіткнула все й тихенько вийшла з кімнати, зачинивши двері.

Фабера охопило цілковите полегшення. Останні декілька хвилин вимагали від нього якогось нелюдського самоконтролю — він почувався переможеним і хворим.

Коли перед ним відчинили двері, він на якусь мить розслабився, дозволив собі відключитися. А потім та красива жінка почала його роздягати — і він раптом згадав, щодо його грудей примотана плівка. Небезпека на якийсь час знову надала йому сил — він страшенно перелякався, що вони викличуть швидку. Проте про це ніхто навіть не подумав — значить, острів надто маленький, і лікарні тут немає. Дякувати Богу, його не винесло назад на велику землю, бо про затоплення човна точно б повідомили куди треба, і цього було б неможливо приховати. Зараз же, судячи з питань Девіда, ніхто не збирається нікого інформувати.

Сил думати про це вже не залишилося. Фабер на якийсь час опинився у безпеці — і це було найголовніше. Він був у сухому, теплому та м'якому ліжку. Він був живий. Звичка перевіряти довкілля так глибоко увійшла в підсвідомість, що позбавити його цього могла лише смерть. Тож агент оглянув кімнату: димохід, двері, вікно, рожеві стіни — мабуть, сподівалися, що буде дівчинка, на підлозі іграшковий поїзд і купа книжок. Безпечне та по-домашньому затишне місце. Вовка прихистили у вівчарні. Пораненого вовка.

Фабер заплющив очі. Незважаючи на страшенну втому, йому довелося майже вмовляти своє тіло розслабитися, м'яз за м'язом. Нарешті голова позбулася зайвих думок і до чоловіка прийшло забуття.

Люсі покуштувала вівсяну кашу й додала ще дрібку солі. Вони звикли готувати її за шотландським рецептом Тома — без цукру. Тепер, навіть коли цукор перестане бути дефіцитом, вона вже не їстиме солодкої. Навіть дивно, як швидко звикаєш до чогось, коли треба: до чорного хліба, маргарину та солоної вівсянки.

Жінка розлила кашу по тарілках, і всі сіли снідати. Джо додав у кашу молоко, щоб остудити. Девід тепер багато їв, але зовсім не гладшав — дякувати звичці працювати на вулиці. Люсі кинула погляд на руки свого чоловіка: грубі, з постійною засмагою. Відразу видно, що працює фізично. Згадалися руки їхнього гостя: довгі пальці й біла шкіра, вкрита синцями та подряпинами. Він точно був не здатен до морської справи.

— Здається, шторм і не збирається вщухати. Мабуть, сьогодні ти без роботи, — зауважила Люсі.

— Вівцям однаково потрібен догляд, за будь-якої погоди, — пробурмотів Девід.

— Куди поїдеш?

— На Томів кінець. Візьму джип.

— А можна з тобою? — спитав Джо.

— Не сьогодні, — відповіла Люсі. — Там занадто холодно і дощить.

— Мені не подобається той дядечко, — зізнався хлопчина.

— Не кажи дурниць, — посміхнулася Люсі. — Він не заподіє нам нічого поганого. Він і сам ледве ворушиться.

— А хто він?

— Я не знаю, як його звати. Він ледве не потонув разом із кораблем. Треба доглянути його, поки він не одужає настільки, щоб повернутися на берег. Він хороший чоловік.

— Він мій дядько?

— Ні, Джо, він чужий. Давай-давай, їж.

Хлопчик засмутився. Він один раз зустрічав дядечка, і в його уяві ним був кожен чоловік, який давав цукерки (це Джо найбільше подобалося) та гроші (хоча малий не розумів, що з ними робити потім).

Девід закінчив снідати і взяв макінтош — плащ-палатку з діркою для голови й рукавами. Вона вдало захищала його разом з візком від дощу. На голову чоловік одягнув зюйдвестку та надійно зав'язав її під підборіддям. Перед виходом Девід поцілував на прощання Джо й махнув Люсі.

За хвилину чи дві заревів двигун джипа, й у вікно жінка побачила, як її чоловік зникає в дощі. Задні колеса заносило на грязюці — хоч би їхав обережніше.

— Собака, — мовив Джо. На скатертині красувалася картина з каші й молока.

— Господи, який безлад! — Люсі ляснула малого по руці, і хлопчик насупився. На його обличчі з'явився вираз точнісінько, яку батька. Джо взагалі був на нього схожий: майже чорне волосся, темна шкіра. А ще так само ховався у собі, коли сердився. Проте малюк багато сміявся — це він перейняв від Люсі, дякувати Богу.

Уважний погляд матері здався Джо сердитим, тому він мовив:

— Пробач.

Люсі вимила йому обличчя над раковиною, а потім прибрала зі столу. Усі її думки займав той чоловік нагорі. Зараз його життю нічого не загрожувало, і вона ледь стримувала цікавість. Хто він такий? Звідки? Чому опинився посеред моря під час шторму? Чи є в нього родина? Чому в нього одяг робочого, руки службовця, а акцент південний?

Люсі збагнула, що не сприйняла б його появу так спокійно, якби жила десь не тут. Може, він дезертир, чи утікач, чи навіть військовий полонений? Але на такому самотньому острові інші люди сприймаються швидше як товариші, а не потенційні вороги. Було приємно бачити нове обличчя і не хотілося розводити якісь підозри. Промайнула не найприємніша думка: а може, вона просто як жінка раділа появі красивого чоловіка?.. Але Люсі швидко відкинула її.

Дурниці. Це все дурниці. Він настільки стомлений і хворий, що не може становити жодної загрози. Навіть на великій землі хіба б хтось міг не впустити непритомну та змоклу людину? Коли чоловікові стане краще, можна буде його розпитати — і якщо його відповіді будуть не надто правдоподібними, то вже тоді доведеться вийти на зв'язок завдяки Томовому радіопередавачу.

Закінчивши прибирати після сніданку, Люсі тихенько зайшла до Фабера. Він спав обличчям до дверей, і миттєво розплющив очі, як тільки вона на нього глянула. І знову цей страх — лише на мить.

— Ні-ні, я не турбуватиму. Просто хотіла переконатися, що з вами все гаразд, — прошепотіла Люсі.

Він нічого не відповів і знову заплющив очі.

Люсі спустилася униз, одягла плащ і високі чоботи, потім одягла так само Джо й пішла з ним надвір. Дощ продовжував лити наче з відра. Вітер просто жахав своєю силою. На даху справді не вистачало декількох плиток. Нахиляючись, щоб дощ не збив її з ніг, Люсі пішла до прірви. Одна рука жінки міцно стискала ручку Джо — малого легко могло здути. За дві хвилини вона пожалкувала, що взагалі вийшла з будинку. Дощ заливав за комір і в чоботи, і весь одяг уже промок. Джо, мабуть, теж мокрий, але дві хвилини надворі погоди не зроблять. Люсі хотіла спуститися на пляж.

Дійшовши до рампи, жінка зрозуміла, що зараз це неможливо: вузький дерев'яний місток став дуже слизьким, а через такий вітер легко втратити рівновагу і впасти просто на пляж, до якого шістдесят футів. Проте навіть звідси видовище було неабияке.

На берег густо набігали хвилі висотою з невеличкий будинок. Розбиваючись об берег, водяний вал здіймався вгору у вигляді знаку питання й шалено падав під самісіньку скелю. Бризки рясно обдавали обличчя Люсі після кожного удару хвилі. Жінка підхопила Джо на руки — і лише так змогла почути, що той радісно сміється. Усі інші звуки потопали в ревінні моря та вітру.

Було щось приємно моторошне в тому, щоб стояти так близько до прірви й дивитися на шалену боротьбу стихій. Перебувати наче у безпеці, але в той самий час на волосинку від краю... Коли тіло одночасно пронизує холодом вітру та жаром страху. Відчуття захоплювали, а в житті Люсі було не так і багато сильних вражень.

Жінка вже майже повернулася, щоб іти додому (щоб бодай Джо не захворів), як раптом помітила човен. Човном це, звичайно, складно було назвати — лишилися лише кілька великих шматків палуби та кіля. Хвилі розбивали їх об скелі, наче розсипані сірники. А судно було чимале! Так, один чоловік міг би ним керувати, але це було б непросто. Шторм не помилував навіть решток: складно було відшукати хоча б два шматки деревини, що були б і досі з'єднані разом.

Заради Бога, як той незнайомець взагалі примудрився вижити?

В уяві Люсі з'явився образ того, що б такі хвилі могли зробити з людиною, і жінка здригнулася. Джо відчув зміну її настрою і запропонував:

— Мамо, ходімо вже.

Люсі швидко повернулася та поспішила слизькою стежкою додому.

Мокрий одяг, капелюхи та чоботи вона розвісила на кухні, щоб вони просохли. Після цього Люсі знову піднялася, щоб провідати гостя, — цього разу він не розплющив очей, але чомусь жінці здалося, що він все одно впізнав її кроки і просто вдав, наче мирно спить.

Люсі із Джо вщент промокли, тому жінка вирішила набрати гарячу ванну, в яку посадила хлопчика. Раптом їй теж захотілося зігрітися, й вона залізла у воду до малого. Тепло приємно охопило її тіло, очі мимоволі заплющилися. Добре бути в теплому будинку з міцними стінами та слухати, як надворі вирує шторм.

Життя раптом стало вкрай цікаве: за одну ніч стався шторм, потонув корабель і з'явився дивний чоловік. І все це після трьох нудних років. Аби тільки він швидше прокинувся, щоб можна було його розпитати. Час уже готувати обід для чоловіків. У Люсі була овеча грудинка — можна приготувати тушковане м'ясо. Із цими думками жінка вилізла з води та витерлася. Джо залишився гратися зі стареньким гумовим котом. На стіні висіло дзеркало, й Люсі глянула на розтягнення шкіри, що залишилися після вагітності: вони ставали дедалі менш помітними, але повністю вже ніколи не зникнуть. Хоча засмага могла б трохи покращити їхній вигляд. А може, й не трохи! Хоча її живіт все одно нікого не цікавить... Нікого, крім неї.

— А можна я ще пограюся? Хвилиночку? — попросив Джо. Ось ця його «хвилиночка» могла розтягнутися й на півдня.

— Грайся, поки я одягаюся, — Люсі повісила рушник на гачок і повернулася до дверей.

Там стояв незнайомець. Вони зустрілися поглядами. Дивно, але Люсі не злякалася. У його погляді не було нічого, що могло б налякати її: ні похоті, ні насмішки, ні бажання. Гість не дивився на її груди чи ноги — він дивився просто в очі. А Люсі відповідала на його погляд — дещо шоковано, але не збентежено. На мить у голові Фабера промайнула думка: чому вона не заверещить, не прикриється руками й не лясне дверима в нього перед обличчям?

Зрештою у його погляді таки щось промайнуло (хоча, може, Люсі це здалося): захоплення, іскра веселощів, а потім — сум. І все — атмосфера змінилася, Фабер відвернувся, зачинив двері та пішов у свою кімнату. За мить Люсі почула, як під ним скрипнуло ліжко.

На неї чомусь навалилося страшенне почуття провини.

20

Персіваль Ґодліман зробив усе, що тільки міг.

У кожного поліцейського Британії була копія фотографії Фабера, і майже половина з них увесь час займалася винятково пошуками шпигуна. У містах перевіряли готелі і будинки відпочинку, вокзали й автостанції, кафе й торговельні центри, мости і навіть зруйновані будівлі, де ночували безхатченки. У селах обшукували сараї, покинуті будинки, зруйновані замки, ліси та поля. Опитували чи не кожного касира, заправника, працівника порома та податкового інспектора. Усі пасажирські порти й аеропорти перевіряли. На всіх паспортних контролях обов'язково висіла фотографія Фабера.

Поліцейські думали, що шукають убивцю. Звичайні полісмени знали, що він ножем убив двох людей у Лондоні. Трохи старші за званням довідалися, що одну з жертв зґвалтовано, мотиви нападу невідомі, а також вони знали про третє вбивство — напад на солдата в поїзді Юстон — Ліверпуль. І тільки головні констеблі та декілька офіцерів Скотленд-Ярду знали, що солдат тимчасово працював на МІ-5 і всіма справами наразі займаються розвідники.

У газетах теж усе виглядало так, наче це звичайний пошук убивці. У той же день, коли Ґодліман повідомив подробиці пресі, англійські вечірні газети надрукували матеріал. На жаль, ранкові видання Шотландії, Північної Ірландії та Уельсу не встигли, і там новини з'явилися тільки наступного дня. Жертву в Стоквеллі описали як начебто робітника з Лондона та вказали несправжнє ім'я. Ґодліман повідомив журналістам, що цей злочин стосується вбивства Уни Ґарден, скоєного в 1940 році, але в чому полягає той зв'язок він так і не пояснив. Журналісти також повідомили, що злочинець озброєний стилетом.

Дві ліверпульські газети швидко дізналися про вбивство в поїзді й почали цікавитися, чи не стосується воно лондонського вбивці, — обидві надіслали запит до місцевої поліції, отримали дзвінок від головного констебля і не надрукували жодної статті.

За підозрою в цих злочинах заарештували сто п'ятдесят сім високих чоловіків із темним волоссям. Усі з них, крім двадцяти дев'яти, змогли довести, що не скоювали вбивства. З рештою двадцятьма дев'ятьма говорили представники з МІ-5. Двадцять сім із них завдяки батькам, рідним і сусідам змогли довести, що народилися в Британії та в двадцятих роках жили тут — Фабер тоді був у Німеччині. Двох інших привезли у Лондон на допит до Ґодлімана. Обидва були неодружені, самотні, не мали живих родичів та часто переїжджали.

Перший чоловік був добре одягнений та упевнений у собі. Він безуспішно намагався переконати всіх, що живе в постійній мандрівці та час від часу наймається на якусь сезонну роботу. Ґодліман пояснив йому, що вони шукають німецького шпигуна і що МІ-5, на відміну від поліції, легко зможе посадити будь-кого у в'язницю до закінчення війни без зайвих питань. Окремо Ґодліман підкреслив, що не займається пошуком звичайних злочинців і що будь-яка інформація, яку він надасть військовому міністерстві, залишиться конфіденційною і не буде передана іншим органам. Почувши це, чоловік негайно зізнався, що він аферист, і дав адреси дев'ятнадцяти літніх жінок, у яких він за останні три тижні виманив коштовності. Ґодліман зі спокійною душею передав його поліції — навіщо тримати слово, дане професійному брехунові?

Останній підозрюваний теж швидко розколовся. Справа була в тому, що він зовсім не самотній — у нього є дружина в Брайтоні. А ще в Соліхаллі, Бірмінгемі, Кочестері, Ньюбері та Ексетері. Усі п'ять жінок того ж дня надали сертифікати про одруження. Цього теж відправили до в'язниці, і згодом на нього чекав суд.

Увесь цей час Ґодліман ночував у себе в кабінеті. Пошук тривав.

Бристоль, залізнична станція Темпл Мідс.

— Доброго ранку, міс. Чи не могли б ви проглянути ці знімки, будь ласка?

— Дівчата! Тут бобі[43] — він хоче показати нам свої фотографії!

— Нумо, міс, я ж серйозно. Просто скажіть: бачили ви його чи ні?

— Ой, який красунчик! Якби я тільки його бачила!

— Ви б так не казали, якби знали, що він накоїв. Будь ласка, покличте інших теж подивитися.

— Ніколи не бачила.

— Я теж ні.

— І я.

— Ні, не бачила, ні.

— Коли упіймаєте його, спитайте, чи не хоче він познайомитися з гарненькою дівчиною з Бристоля, добре?

— Дівчата, ну ви просто... Якщо вам дали штани і ви працюєте носильниками — це не означає, що треба поводитися, як мужики.

Вуліч, пором.

— Паскудний сьогодні день, еге ж?

— Доброго ранку, капітане. У морі, мабуть, ще гірше.

— Чим можу бути вам корисний? Ви ж не переправлятися через річку сюди прийшли?

— Я б хотів, щоб ви поглянули на це фото, капітане.

— Зачекайте-но, я візьму окуляри. Ні-ні, не хвилюйтеся, для навігації мого зору вистачає. А ось для того, щоб розгледіти щось зблизька, мені потрібні окуляри. Так-так...

— Як думаєте, бачили його колись?

— Пробачте, констеблю, ніколи.

— Ну, якщо побачите, то повідомте, будь ласка.

— Звичайно.

— Гарного вам плавання.

Лондон, Лік-стрит, 35, район Е1.

— Сержанте Райлі! Рада вас бачити!

— Пробач, Мейбл, що я так зненацька. Хто у вас тут зараз живе?

— Поважні люди, сержанте. Ви ж мене знаєте.

— Добре-добре. Але я ось чому прийшов: один із ваших поважних гостей випадково не переховується від армії?

— І давно ти займаєшся пошуками тих, хто ухиляється від служби?

— Ні-ні, я цим не займаюся. Я шукаю злочинця, але тобі він міг сказати, що ухиляється від армії.

— Слухай, Джеку. Якщо я скажу, що тут немає нікого, кого б я не знала, як саму себе, ти припиниш мені набридати?

— Чого б це я тобі вірив на слово?

— Згадай 1936 рік.

— Ти тоді була красивішою.

— Ти теж не молодшаєш.

— Ну гаразд. Але поглянь на фото. Якщо цей чоловік тут з'явиться, відразу повідомляй мені, добре?

— Обіцяю.

— Тільки відразу, чуєш?

— Добре-добре.

— Мейбл... Він зарізав жінку твого віку. Просто, щоб ти знала.

— Дякую.

— Ну, бувай.

— Бережи себе, Джекі.

Кафе «У Білла», шосе А-30, поблизу Багшота.

— Білле, чаю, будь ласка. Дві ложечки цукру.

— Доброго ранку, констеблю Пірсоне. Паскудна погода, еге ж?

— А що там таке на тарілці, Білле? Камінці з Портсмута, чи що?

— Булочки з маслом, як ви бачите.

— А, ну якщо так, то давай дві. Так, хлопці! Якщо хтось хоче, щоб його вантажівку перетрусили з низу до верху, нехай зараз виходить із зали! Так, добре. А тепер, будь ласка, подивіться на ось цю фотографію.

— А навіщо ви його шукаєте, констеблю? Невже їхав на велосипеді без фари?

— Гаррі, передавай фотографію по колу. Я хочу, щоб усі подивилися. Хлопці, ніхто його випадково не підвозив?

— Я — ні.

— Ні, я теж ні.

— Пробачте, констеблю...

— Ніколи його не бачив.

— Дякую, хлопці. Ну, якщо раптом побачите його, повідомляйте. Бувайте!

— Пробачте, констеблю.

— Так, Білле?

— Ви не розплатилися за булочки.

— Вважайте, що я конфіскував їх як речові докази.

Заправна станція Сметвіка, Карлайл.

— Доброго ранку, місіс. Можна вас на хвилиночку?

— Так-так, офіцере. Зараз тільки відпущу цього джентльмена. Сер, дванадцять фунтів шість пенсів. Дякую, до побачення.

— Як ідуть справи?

— Кепсько, як завжди. Чим можу допомогти?

— А можна, ми на хвилинку зайдемо всередину?

— Так, заходьте. Слухаю.

— Гляньте, будь ласка, на ось це фото і скажіть, чи не купував цей чоловік у вас нещодавно пальне?

— О, ну зараз такі часи, що це буде неважко. Клієнтів уже не те, що раніше. Давайте... А ви знаєте, він таки був у мене!

— Коли?

— Позавчора, вранці.

— Ви впевнені?

— Ну, він зараз старший, ніж на цьому фото, але так, я впевнена. Це він.

— На якій машині він приїхав?

— На сірій. Я не надто добре розбираюсь у марках. Узагалі-то це заправка мого чоловіка, але він на флоті зараз.

— Хоча б як вона виглядала? Спортивна? Чи може лімузин?

— Стара така машина. Верх із брезенту, піднімається. На два місця. Виглядає дещо спортивною. А ще має каністру біля підніжки — я заливала в неї пальне.

— А одяг його не пригадаєте?

— Ой, та ні... Наче якась робоча одіж.

— Високий?

— Так, вищий, ніж ви.

— Точно він! У вас тут є телефон?

Вільяму Дункану було двадцять п'ять років. Здоров'я в нього було пречудове, зріст досягав п'яти футів десяти дюймів, а вага — ста п'ятдесяти фунтів. Завдяки життю на свіжому повітрі, відсутності потягу до тютюну, алкоголю та нічних гулянок, стан його навряд чи міг погіршитися. Та все ж хлопець був не в армії.

Він був звичайнісінькою дитиною — ну, може, трохи розумово відставав від однолітків. Але у віці восьми років його мозок зовсім припинив розвиватися. Не було ніякої травми — принаймні ніхто про це не казав. Жодного логічного пояснення цього феномена. Однак пройшло ще кілька років, перш ніж люди помітили проблему. У віці десяти років Вільям був просто не такий розумний, як інші діти. У дванадцять — дещо дурніший. У п'ятнадцять уже стало зрозуміло, що він пришелепуватий, а у вісімнадцять його почали звати Віллі-дупель.

Батьки хлопця належали до таємничого релігійного угруповання фундаменталістів, членам якого було заборонено одружуватися з кимось, хто ходив до іншої церкви (оскільки група була нечисленна, то, можливо, саме це й могло пояснити слабоумство хлопця). Звісно ж, батьки відчайдушно молилися за нього та навіть відвезли до спеціаліста в Стерлінг. Лікар літнього віку протестував Віллі та, дивлячись на батьків понад своїми золотими окулярами-половинками, повідомив, що розумовий розвиток хлопця зупинився приблизно на рівні восьмирічної дитини і що їхній син ніколи вже не виросте. Батьки продовжили молотися, підозрюючи, що таке випробовування послав їм Господь, та чекали зустрічі з уже здоровим Віллі в раю. Проте молитви ніяк не позбавляли хлопця від необхідності працювати.

Що може робити восьмирічна дитина? Наприклад, пасти корів. От Віллі-дупель і став чабаном.

Випасаючи своє стадо, хлопець побачив машину. Спочатку він подумав, що там коханці. Про них він знав. Тобто знав, що бувають коханці й що в темних місцях на кшталт кущів, кінотеатрів чи гаїв вони роблять одне з одним речі, про які не можна говорити. А ще юнак знав, що обговорювати це взагалі не можна, тому Віллі швидко прогнав корів повз кущ, за яким стояв двомісний «Морріс Коулі» 1924-го року (про машини він знав багато, як і будь-який восьмирічний хлопець). Тож доклав максимум зусиль, щоб не дивитися, що там усередині, — щоб не побачити гріха.

Віллі відігнав своє невеличке стадо в корівник на доїння, а сам побіг додому, оминаючи машину десятою дорогою. Юнак повечеряв, старанно прочитав батькові розділ з книги Левіт і пішов спати й дивитися сни про коханців.

Наступного вечора машина була досі там.

Незважаючи на всю свою невинність, Віллі знав, що не можуть коханці робити оту штуку двадцять чотири години поспіль. Тому хлопець підійшов і зазирнув у машину. Там нікого не було. Земля під капотом була чорна від мастила, і Віллі спало на думку інше пояснення: авто зламалося і водій його тут покинув. Юнака не здивувало те, що машина була захована в кущах. Того ж вечора він сказав фермерові в корівнику про свою знахідку:

— На стежці біля шосе стоїть поламане авто.

Фермер, великий чоловік з густими світлими бровами, насупився.

— І що, поруч нікого немає?

— Нікого. Воно там ще вчора стояло.

— А чого ж ти вчора мені не сказав?

Віллі почервонів.

— Ну... я думав... може, там коханці...

— Ой ти ж горе! — фермер поплескав Віллі по плечі, бо видно, що він не хитрує, а дійсно соромиться. — Ну, біжи додому, а я з цим розберуся.

Закінчивши доїння корів, фермер пішов подивитися на ту машину. Ось його вже зацікавив той факт, що авто сховане в кущах. Про лондонського вбивцю зі стилетом він уже чув. Звісно, чоловік не зразу пов'язав розшук із цією машиною, але подумав, що авто може стосуватися якогось іншого злочину. Після вечері фермер послав старшого сина верхи в село, щоб той зателефонував до поліції Стерлінга. Не встиг син повернутися додому зі своїм конем, як офіцери вже були на місці. Полісменів приїхало не менше десятка — всі просто чемпіони з чаювання. Фермер та його дружина не лягали півночі, підливаючи їм у чашки.

Віллі покликали розповісти свою історію — він знову розказав, як уперше побачив машину (і знову почервонів, пояснюючи, чому не розповів відразу). За всю війну там не було ще веселішої ночі.

Того вечора Персіваль Ґодліман готувався до чергової — четвертої поспіль — ночівлі на роботі. Для цього він з'їздив додому помитися, перевдягтися та зібрати деякі речі.

Домівкою наразі він називав службову квартиру в Челсі, яку можна було б вважати маленькою, якби там не жив самотній чоловік. Усюди, крім кабінету, було чисто й охайно: прибиральниці не дозволяли заходити в цю кімнату, тому там було просто звалище книг і документів. Меблі, звісно ж, були довоєнні, але доволі вишукані. У вітальні на професора чекали зручні шкіряні крісла біля грамофона, а в кухні було повно майже новеньких приборів. Загалом, затишна квартирка.

Поки набиралася ванна, Ґодліман вирішив викурити цигарку: він нещодавно перейшов із люльки на цигарки, бо з тим тютюном надто багато мороки. На стіні перед ним висів найбільший його скарб — середньовічна картина з фантастичним сюжетом руки Ієроніма Босха. Це була сімейна реліквія, й Ґодліман навіть у часи бідності її не продав. А ще вона йому просто подобалася.

Уже сидячи у ванні, чоловік згадав про Барбару Дікенс та її сина Пітера. Він ще нікому про неї не казав — навіть Блоггсу. Хоча, коли вони говорили про повторне одруження, він уже збирався, але увійшов полковник Террі та урвав їхню бесіду. Барбара була удовою: її чоловік загинув у боях на початку війни. Про її вік він не питав — на вигляд близько сорока (але оскільки її сину було двадцять два, то ставало зрозуміло, що насправді жінка трохи старша). Вона працювала над перекладами перехоплених німецьких повідомлень. Яскрава жінка — розумна й приваблива водночас. А ще заможна. До початку оцієї гарячки з переслідуванням вони тричі разом вечеряли, і вона, здається, закохалася в нього.

Її син, Пітер, служив у чині капітана — Барбара їх познайомила, й хлопець сподобався Ґодліману. Але був один нюанс, якого не знали ні Барбара, ні її син: хлопця планували відправити в Нормандію. Це й стало ще однією причиною будь-що упіймати Голку.

Ґодліман виліз із ванни й почав ретельно бритися. Чи закоханий він у неї? Важно сказати, що має відчувати закоханий чоловік середнього віку. Звісно, не варто очікувати такого вибуху емоцій, як у юності. Якщо це симпатія, захоплення, ніжність і деяка хіть — то так, він закоханий.

Чоловік відчував потребу розділити з кимось життя. Так, після смерті дружини багато років він прагнув лише самотності та можливості займатися улюбленою справою, але з початком роботи в МІ його вабило спілкування: усі ці вечірки, зайнятість допізна, атмосфера значущості, робота з фанатиками, що живуть на межі ризику. Після війни це захоплення зникне, звісно ж, але дещо залишиться. Наприклад, бажання говорити з кимось про свої успіхи й розчарування, відчувати іншу людину поруч у ліжку, мати когось, кому можна сказати: «Ти тільки подивись-но на це! Хіба це не чудово?!»

Війна приносить спустошення, пригнічує та виснажує, але на війні в нього є друзі. Якщо мир принесе самотність, Ґодліман більше не зможе бути щасливим.

Наразі найбільшою розкішшю в його житті були чиста білизна та випрасувана сорочка. Спакувавши додатковий одяг у валізу, чоловік сів випити ще скляночку віскі, перш ніж повертатися на роботу. На вулиці на нього чекав водій у конфіскованому «Даймлері», проте п'ять хвилин погоди не зроблять. Як тільки Ґодліман витяг люльку, задзвонив телефон. Він зітхнув, відклав свій пристрій для куріння і запалив цигарку. Апарату квартирі був під'єднаний до мережі військового міністерства. Телефоністка повідомила, що дзвонив головний суперінтендант Далкейт зі Стерлінга. У слухавці клацнуло, і професор мовив:

— Ґодліман слухає.

— Ми знайшли ваш «Морріс Коулі», — відразу повідомив той.

— Де?

— На А-80, на південь від Стерлінга.

— Усередині нікого?

— Нікого. Машина зламана. Стоїть там щонайменше добу. Її зігнали з шосе на грунтову дорогу та сховали в кущах. Хлопчина з ферми знайшов.

— Десь поряд є автобусна зупинка чи залізничний вокзал? Пішки дістатися можна?

— Ні, пішки не дійдеш.

— Інших варіантів немає. Він або пішов звідти пішки, або ж його хтось підібрав на дорозі.

— Ага.

— Міг би я вас попросити опитати місцевих?

— Уже опитуємо. Може, хтось його бачив або навіть підвозив.

— Добре. Доповідайте мені новини. У Ярд я сам повідомлю. Дякую, Далкейте.

— На зв'язку, сер.

Ґодліман повісив слухавку та попрямував у кабінет, де тримав атлас залізничних шляхів Британії. Так, Лондон, Ліверпуль, Карлайл, Стерлінг... Фабер прямує на північний схід Шотландії.

Можливо, треба ще раз обдумати теорію про те, як саме німець спробує втекти. Найкращий спосіб забратися з країни — через нейтральну Ірландію. А от східне узбережжя Шотландії зараз навпаки є центром військових подій. Чи можливо, що Фабер вирішив продовжити розвідку навіть тоді, коли МІ-5 ідуть за ним назирці? У шпигуна на це вистачило б мужності, але ймовірність все одно була малою. У Шотландії йому не вдасться дізнатися нічого важливішого за те, що він уже має.

Висновок тільки один: Фабер намагається втекти через східне узбережжя. Які в нього варіанти? Дочекатися невеличкого літака десь на болотах. Украсти судно та перетнути Північне море. Дочекатися субмарини десь біля берега. Сісти на пасажирський корабель однієї з нейтральних країн та дістатися Балтики, а там через Швецію виїхати в окуповану Норвегію... Варіантів багато.

Треба повідомити останні новини в Скотленд-Ярд. Вони накажуть усім шотландським поліцейським шукати людей, які підібрали пасажира під Стерлінгом. Не встиг професор узяти слухавку, як телефон знову задзвонив.

— Ґодліман слухає.

— На зв'язку містер Річард Портер, Абердин, — повідомила телефоністка.

— Добре, з'єднуйте. Слухаю вас.

— Це Річард Портер. Я член місцевого комітету з охорони правопорядку.

— Чим я можу бути вам корисний?

— Друже, ви розумієте, тут така неприємна ситуація...

Ґодліман закликав до своєї терплячості.

— Продовжуйте.

— Ви шукаєте того чоловіка — вбивцю з ножем. Тут така справа... Думаю, я його підвіз на своєму авто.

Ґодліман стис слухавку.

— Коли?

— Позавчора вночі. Я їхав по шосе А-80, і під Стерлінгом у мене зламалася машина. Просто посеред ночі, уявіть-но собі! І тут підходить цей чолов'яга — пішки підходить — і лагодить мені машину. Швидко та просто...

— Де ви його висадили?

— А тут, в Абердині. Він сказав, що їде в Банф. Справа в тому, що вчора я майже весь день проспав і лише сьогодні дізнався про...

— Містере Портере, не вибачайтесь. Дуже дякую за ваш дзвінок.

— Ну, тоді до побачення.

Ґодліман знову викликав телефоністку.

— Будь ласка, з'єднайте мене з містером Блоггсом. Він у Карлайлі.

— Він якраз чекає на лінії, сер.

— Чудово!

— Алло, Персі? Є якісь новини?

— Знову напали на слід, Фреде. Він кинув свого «морріса» під Стерлінгом та зловив машину до Абердина.

— До Абердина?!

— Думаю, він планує проскочити сходом.

— І давно він в Абердині?

— Думаю, приїхав учора вранці.

— Якщо так, то він точно не встиг забратися звідти. Там страшенний шторм — такого вже ніхто й не пам'ятає. Отже, якщо тільки він не відплив відразу, то він ще там. Шторм почався вчора ввечері — жоден корабель не виходив. Там навіть літак зараз не сяде.

— Чудово! Давай туди — і поквапся. А я зв'яжуся з місцевими поліцейськими. Подзвони мені з Абердина.

— Уже виїжджаю.

— І ще, Фреде...

— Що таке?

— Ми з тобою упіймаємо того покидька!

Ґодліман уже повісив слухавку, а Фред продовжував реготати.

21

Коли Фабер прокинувся, за вікном була вже майже ніч. На горизонті зникали останні сутінкові фарби. Шторм навіть і не думав вщухати — дощ важко туркотів дахом і виливався через краї жолоба, а вітер шалено гатив по будинку.

Біля ліжка на столику стояла маленька лампа — агент увімкнув її та без сил знову звалився на подушку. Страшно бути настільки безпорадним. Якщо людина вірить у те, що владу має лише той, хто сильніший, то вона не може дозволити собі проявити слабкість. Фабер відчув на собі недоліки власної ідеології. Його ніколи не полишав страх, і, можливо, саме тому він протримався так довго. Після стількох років постійного жаху агент уже був не здатний відчути себе в безпеці. Чоловік розумів — так, як всі ми іноді розуміємо найглибші свої мотиви, коли аналізуємо власну поведінку, — що саме через цю неспроможність відчувати він обрав професію шпигуна. Адже лише такий стиль життя міг дозволити вбити будь-кого, хто б становив навіть найменшу загрозу. І агент боявся бути слабким. Він до нестями жахався стати від когось залежним — навіть від вищих чинів.

Ось так, лежачи на дитячому ліжку в рожевій спальні, Фабер аналізував стан свого тіла. Синці покривали чи не кожен сантиметр, але кістки наче були цілими. Гарячки не було — організм витримав цілу ніч у морі та не підчепив навіть бронхіту. Шпигуна просто охопила слабкість. Не виснаження, а щось більше. Фабер згадав, як досяг кінця рампи — тоді здавалося, що він от-от помре. Може, той ривок завдав якоїсь непоправної шкоди?

Його речі теж були з ним: бляшанка з плівкою, примотана до грудей, стилет, що ховався в лівому рукаві, гроші й документи — тепер вони лежали в кишені чужої піжами. Зрештою Голка стягнув із себе ковдру й сів, звісивши ноги додолу. На якусь мить у голові запаморочилось, але за хвилину Фабер устав, узяв халат і пішов у ванну. Головне, не думати про себе як про інваліда.

Коли він повернувся, на ліжку лежав його випрасуваний одяг: білизна, комбінезон і сорочка. Тут він раптом згадав, як вранці бачив голу жінку. Дивна вийшла ситуація — складно навіть якось її інтерпретувати. Вродлива жінка.

Одягався Фабер дуже повільно. Хотілося поголитися, але для цього потрібно було запитати в господаря, перш ніж позичати бритву: деякі чоловіки ставилися до леза так само ревниво, як до жінки. На столику лежав пластмасовий дитячий гребінець — ним агент вирішив скористатися без дозволу.

Відображення у дзеркалі викликало мало приводів для гордощів: звісно, деякі жінки могли б назвати його привабливим, але точно не всі. У Фабера було більше коханок, ніжу більшості середньостатистичних чоловіків, але це скоріше через його апетит, ніж через якусь особливу привабливість. Достатньо просто мати гідний вигляд — не обов'язково бути красенем.

Закінчивши роздивлятися себе у дзеркалі, шпигун обережно спустився у вітальню. Сходи швидко його виснажили, і агенту довелося хапатися за перила на кожному кроці, обережно долаючи сходинку за сходинкою. Біля дверей у вітальню Фабер зупинився. Звідти не чулося ні звуку. Шпигун попрямував у кухню й постукав у двері. Подружжя саме закінчувало вечеряти.

Жінка підвелася йому назустріч:

— О, ви вже встали! Може, вам би краще було ще полежати?

Фабер дозволив посадовити себе на стілець.

— Дякую, але краще не заохочуйте мене вдавати з себе хворого.

— Думаю, ви не зовсім усвідомлюєте, що вам довелося пережити, — зауважила Люсі. — Хочете поїсти?

— Якщо це вас не обтяжить...

— Звісно ж ні, не кажіть дурниць. Тут ще лишився гарячий суп для вас.

— Це так мило з вашого боку, а я навіть імен ваших не знаю.

— Девід та Люсі Роуз, — жінка вже налила миску супу й поставила перед ним. — Девіде, будь ласка, поріж ще хліба.

— Мене звати Генрі Бейкер, — відрекомендувався Фабер чомусь цим ім'ям, хоча й не мав відповідних документів. Треба було назватися Джеймсом Бейкером (ім'я Фабера, звичайно ж, не варто було використовувати), але чомусь агенту захотілося, щоб ця жінка називала його Генрі — англійський варіант його справжнього імені Генріх. Та нічого — завжди можна сказати, що насправді його звати Джеймс, але всі називають його Генрі.

З першою ложкою супу в нього прокинувся страшенний апетит, і Фабер швидко знищив усю порцію та хліб. Люсі засміялася. Жінка широко відкривала рота, показуючи чудові білі зуби, а її очі радісно звужувалися. Гарний сміх.

— Насипати вам ще?

— Не відмовлюся.

— Схоже, вам уже набагато краще. Та ваша блідість зникає.

Фабер дійсно почувався набагато краще. Другу порцію він їв повільніше, але скоріше з ввічливості, ніж через тамування голоду.

— А як же вийшло, що ви опинилися в морі в такий шторм? — спитав Девід. Це він вперше заговорив.

— Девіде, не треба його турбувати тими питаннями.

— Ні-ні, питайте. Якщо чесно, то я вчинив, як останній дурень. З початку війни я вперше вибрався порибалити, і просто не зміг дозволити погоді мене спинити. Ви любите рибалити?

— Ні, я вівчар, — Девід труснув головою.

— Багато у вас тут робітників?

— Лише старий Том.

— То, мабуть, багато на острові ферм?

— Ні. Ми живемо на цьому боці острова, а Том — на іншому, крім нас та овець, тут нікого нема.

Фабер повільно покивав головою. Це дуже добре. Жінка, інвалід, дитина та старий — вони не стануть на заваді. Сил наче додалося.

— А як же ви підтримуєте зв'язок із великою землею?

— Раз на два тижні приходить човен. Має ось прийти у понеділок, але якщо шторм не вгамується, його не буде. У Тома є радіопередавач, але ми можемо його використовувати лише в невідкладних ситуаціях. Якби, наприклад, вас шукали чи вам потрібна була термінова допомога — я міг би відправити повідомлення. Але наче потреби немає. Та й однаково за вами ніхто не зможе приїхати, поки шторм не вщухне. А як вщухне — все рівно прийде човен.

— Зрозуміло, — Фабер приховав свою радість. Його давно турбувала необхідність викликати субмарину в понеділок. У вітальні він бачив звичайний приймач — за потреби його можна буде допрацювати та зробити простий передавач. Але якщо тут був готовий — так тільки простіше. — А навіщо Томові передавач?

— Він член корпусу спостереження. Абердин обстріляли в липні 40-го, але не було жодного попередження — тоді постраждало п'ятдесят осіб. Ось вони й звернулися до Тома. Слух у нього кращий, ніж зір.

— Мабуть, літаки налетіли з Норвегії.

— Я теж так думаю.

Люсі підвелася.

— Може, перейдемо у вітальню?

Чоловіки вийшли слідом за нею. Фабер не відчув ні слабкості, ні запаморочення. Стало сил навіть притримати двері для Девіда, який під'їхав до вогню. Люсі запропонувала бренді, але Фабер відмовився, і жінка налила на двох.

Тим часом шпигун уважно розглядав подружжя. Люсі була дійсно вродливою жінкою: овальне обличчя, широко посаджені очі чудового бурштинового, яку котів, кольору і густе темно-руде волосся. Під її чоловічими широкими штанами та светром ховалася розкішна жіноча фігура. Варто їй тільки трохи завити волосся, одягти шовкові панчохи та вечірню сукню — і від неї буде неможливо відірвати очі. Девід теж був гарним чоловіком, якщо не брати до уваги тінь темної щетини. З його майже чорним волоссям та темною шкірою він був схожий на вихідця із середземноморських країн. Мабуть, він високий, якщо ноги пропорційні решті тіла. Руки виглядають сильними — не дивно, стільки років штовхати візок.

Загалом, красива пара. Але відчувалось, що між ними щось не так. Не те щоб Фабер знався на шлюбі, але багаторічний досвід пошуку інформації навчив його читати мову тіла та розуміти, коли хтось боїться, приховує щось, бреше або ж, навпаки, почувається упевнено. Люсі та Девід ледь дивилися одне на одного і ніколи не торкалися. З Фабером вони обоє спілкувалися більше, ніж між собою. Вони нагадувати індиків, які ніколи не наближаються одне до одного, намагаючись залишити якомога більше простору навколо себе. Напруга між ними відчувалася така, наче вони були як Сталін та Черчилль: їх примусили бути разом, щоб здолати третього ворога. Яка ж страшна трагедія може стояти за такою ненавистю? Атмосфера в їхньому милому будиночку, незважаючи на безліч килимків, яскраві кольори, акварелі та камін, більше нагадувала емоційний автоклав. Жити так на самоті з дитиною та старим, мати такі стосунками... Фабер колись у Лондоні бачив п'єсу якогось американського автора зі схожим сюжетом. Авторства Теннессі, здається.

Девід проковтнув залишки бренді й мовив:

— Вибачте, я вже піду спати. Щось спина знову стріляє.

— О, пробачте, я вас затримав, — підвівся Фабер.

— Та ні, ви ж спали увесь день. Звісно, вам не хочеться знову лягати. Крім того, Люсі, мабуть, цікаво з вами потеревенити. Я б і сам залишився, якби не спина. Вона ж мала б ділити навантаження з ногами, але тепер ні.

— Може, випий дві пігулки сьогодні, — Люсі взяла з полички баночку й дістала для нього таблетки. Девід ковтнув їх, наче цукерки.

— Тоді на добраніч, — чоловік виїхав з кімнати.

— На добраніч, Девіде.

— На добраніч, містере Роуз.

За мить Фабер почув, як Девід підтягується сходами. Цікаво, як саме він рухається?

Люсі почала говорити — наче для того, щоб гість не чув шуму зі сходів.

— Містере Бейкере, звідки ви?

— Будь ласка, називайте мене Генрі. Я з Лондона.

— Я вже давно не була у Лондоні. Від старого міста, мабуть, нічого не залишилося.

— Місто змінилося, звичайно ж, але не так сильно, як вам здається. Коли ви були там востаннє?

— У сороковому, — Люсі долила собі бренді. — З тих пір, як ми сюди переїхали, я тільки один раз виїжджала з острова. Коли народжувала дитину. Але зараз однаково важкувато подорожувати, еге ж?

— А чому ви сюди переїхали?

— Ну, — Люсі сьорбнула зі склянки та втопила погляд у вогонь.

— Мабуть, мені не варто питати...

— Нічого. У день нашого весілля сталася аварія. Девід втратив ноги. Він мав стати військовим пілотом, але... Ми тоді захотіли втекти кудись. Можливо, це було неправильним рішення, але тоді здавалося, що це єдиний вихід.

— Ну, це пояснює його бажання сховатися у мушлю.

— А ви спостережливий, — жінка кинула на нього гострий погляд.

— Та це відразу впадає в око, — спокійно пояснив Фабер. — Ви не заслуговуєте на таке нещасливе життя.

— Надто багато ви бачите, — Люсі закліпала очима.

— Тут нічого і дивитися. Нащо ж докладати стільки зусиль, якщо не виходить?

— Навіть не знаю, що тут сказати. Хочете почути якесь кліше? Весільні обітниці, дитина, війна. Може, є й інша відповідь, але мені бракує слів.

— Почуття провини, — підказав Фабер. — Але ви ж, мабуть, думали про те, щоб піти від нього?

Вона шоковано похитала головою:

— Та звідки ви все це знаєте?

— За чотири роки на самоті ви втратили вміння приховувати власні почуття. Крім того, збоку завжди краще видно.

— А ви були одружені?

— Ні. Саме про це я й кажу.

— А чого ж ні? Вам би треба було.

Прийшла черга Фабера розглядати вогонь. Дійсно, чого ж він не одружився? На поверхні було виправдання — робота. Але цього їй розповідати не можна. І це не пояснення, якщо чесно.

— Я не дозволяв собі нікого достатньо сильно кохати, — раптом відповів шпигун.

Він не встиг обдумати відповідь і тепер гадав, чи це правда. Люсі якось вдалося пробити його захист — і саме тоді, коли він вважав, що сам розбив її вщент.

Якийсь час панувала тиша. Вогонь згасав, і краплі дощу, що падали крізь димохід, шипіли на вугіллі. Шторм не втратив у силі. Фабер згадав останню свою жінку. Гертруда. Це було сім років тому, але пам'ять швидко намалювала її образ у вогні: типове для німецьких жінок кругле обличчя, світле волосся, зелені очі, красиві груди, трохи завеликі стегна, хворі стопи. З такими коханками легко знайомитися десь у поїзді: вони нестримні та несамовито люблять секс... Вона улещувала його, захоплювалася його розумом (так вона казала) та тілом (про це й говорити не треба було). Гертруда заробляла на життя тим, що писала популярні пісеньки — він слухав тексти в її крихітній берлінській квартирці на першому поверсі. Не надто прибуткова була робота. Фабер згадав її оголене тіло в неохайній спальні та всі ті дивні речі, що вони робили. Гертруда просила завдавати їй болю, пестити самого себе чи то лежати абсолютно нерухомо, поки вона сама займалася з ним коханням...

Фабер труснув головою, проганяючи ті спогади. Він уже давно не згадував нічого такого. Думки про це позбавляли спокою. Агент підвів очі на Люсі.

— А ви добряче замислилися, — усміхнулася вона.

— Та щось спогади зовсім захопили... Усі ці розмови про кохання.

— Пробачте, не варто було мені вас турбувати.

— Ви і не турбуєте.

— Сподіваюсь, що спогади були приємні.

— Дуже приємні. А ваші? Ви теж кудись поринули.

— Я думала про майбутнє, а не про минуле, — знову усміхнулася Люсі.

— І про що ж саме ви думали?

Вона хотіла відповісти, а потім передумала. Потім ще раз. В очах з'явилася якась напруга.

— Думаю, ви хочете знайти іншого чоловіка, — почав Фабер. Навіщо взагалі він це робить? — Він буде слабший, ніж Девід, і не такий вродливий. Але, може, саме за цю слабкість ви його й покохаєте. Він буде розумний, але не дуже заможний. Співчутливий, але не сентиментальний. Люблячий, дбайливий...

Склянка в руках Люсі тріснула, і шматочки скла розсипалися по килиму та її штанях. Вона наче й не помітила цього. На руці виступила кров, і Фабер став перед нею на коліна й узяв її долоню.

— Ви поранилися.

По її щоках текли сльози.

— Пробачте мені, — мовив він.

Скло лише поверхнево розрізало шкіру. Люсі витягла з кишені носовичок та витерла кров. Фабер відпустив її долоню й почав збирати скло. Треба було поцілувати її, коли момент був слушний. Але вже пізно. Агент склав залишки склянки на камінну поличку.

— Я не хотів вас засмучувати.

Люсі прибрала носовичок та оглянула поріз, з якого й досі йшла кров.

— Треба перев'язати, — запропонував він.

— Візьміть на кухні бинт.

Фабер знайшов моток бинту, ножиці і шпильку, налив у мисочку трохи гарячої води та повернувся у вітальню. Поки його не було, Люсі приховала залишки сліз. Чоловік почав промивати її палець теплою водою, а жінка просто сиділа та спостерігала за ним, за його обличчям. Він закінчив робити невеличку пов'язку й підняв на неї очі. Неможливо було зрозуміти, про що вона думає. Фабер різко підвівся. Усе зайшло надто далеко, потрібно це закінчувати.

— Мені краще піти спати.

Вона кивнула.

— Пробачте, що я...

— Годі вже вибачатися, вам це не личить, — сухо мовила вона. Мабуть, жінка теж відчула, що все це вийшло з-під контролю.

— А ви ще не лягаєте?

Вона похитала головою.

— Ну, то я... — він підійшов до дверей і притримав їх для неї. Вона пройшла повз нього, не дивлячись йому в очі. Фабер провів її поглядом на сходах, не маючи змоги відкинути думки про її оголене тіло, про стегна, вкриті якимось шовком, про довгі ноги в панчохах замість цих сірих штанів та на високих підборах замість старих капців.

Нагорі на сходах жінка повернулася та тихенько мовила:

— На добраніч.

— На добраніч, Люсі.

На якусь мить вона затримала погляд, і він простяг до неї руку. Вона злякалася цього жесту, швидко розвернулася та зникла у спальні, зачиняючи за собою двері. А Фабер так і лишився стояти в коридорі з відкритим ротом. «Цікаво, про що ж вона думає? І про що думаю я сам?» — досі не міг заспокоїтися шпигун.

22

Блоггс швидко мчав крізь нічну темряву в конфіскованому «Санбім-Талбот» із двигуном збільшеної потужності. Горбисті шотландські дороги були слизькими від дощу, а де-не-де навіть провалювалися у великих калюжах. Злива заливала скло, а на верхівках пагорбів дуло так, що здавалося, ніби машину просто скине в болото. Миля за милею Блоггс вдивлявся в крихітний шматочок скла, який розчищало двірником, намагаючись розгледіти дорогу через зливу. На північ від Единбурга чоловік випадково задавив трьох зайців. Колеса машини просто розплющили їхні крихітні тіла. Який жах. Швидкість він не скинув, але ще довго думав, чому взагалі ті створіння не сплять уночі.

Від постійної напруги почала боліти голова, а від сидіння в одній позі Блоггсу заломило спину. А ще хотілося їсти. Він відкрив вікно, щоб нічний вітер хоч трохи його збадьорив, але чоловіка просто залило дощем, тому довелося відмовитися від цієї ідеї. Блоггс чомусь загадав Голку — чи Фабера, чи як там він зараз себе називав, — у шортах і з кубком у руках. Щаслива усмішка. Було видно, як він радів цій перемозі. Зараз Голка був на добу попереду і мав перевагу, бо тільки він один знав, куди саме прямує. Блоггс із задоволенням позмагався би з ним, якби так багато не стояло на карті.

На мить чоловік задумався, що робитиме, коли опиниться сам-на-сам з Фабером. «Застрелю його, мабуть, поки він мене не вбив», — подумав Блоггс. Голка — професіонал, із такими людьми не жартують. Найчастіше шпигунами стають любителі: розчаровані революціонери, як праві, так і ліві; романтики, зачаровані шпигунськими історіями; люди, що шукають грошей чи уваги жінок, а ще жертви шантажу. Професіоналів було мало, і ось вони й були дійсно небезпечними, бо знали свою справу. І не знали жалю.

В Абердині Блоггс був за годину чи дві до світанку. Ще ніколи він так не радів тьмяним вуличним ліхтарям. Чоловік і гадки не мав, де тут поліцейський відділок, і було ще занадто рано, щоб запитати в когось. Він їхав, аж поки не побачив знайомий блакитний ліхтар (звісно, теж приглушений задля маскування).

Припаркувавши машину біля дверей, Блоггс кинувся усередину. Тут на нього вже чекали, а на телефоні якраз був Ґодліман — місцеві поліцейські сприймали його як великого начальника з Лондона. Його запросили в кабінет Алана Кінсайда, головного детектива-інспектора. Крім нього й чоловіка, віком десь за п'ятдесят, у кабінеті було ще троє офіцерів. Присутні потисли один одному руки й Блоггс миттю забув їхні прізвища.

— Швидко ж ви доїхали з Карлайла! — зауважив Кін сайд.

— Ледь не розбився, — відповів Блоггс. — У вас тут не знайдеться якогось бутерброда?..

— Ну звісно ж, — Кінсайд висунувся за двері і щось крикнув. — Зараз принесуть.

Стіни тут були білі та вже потерті, під ногами скрипіли дошки підлоги, а всі меблі виявилися вкрай прості: стіл, декілька стільців і шафа для документів. Ніяких прикрас, жодних фотографій чи особистих речей. Просто на підлозі стояла таця із брудними чашками, а в повітрі висів густий тютюновий туман. Відразу відчувалося, що тут працювали всю ніч.

Кінсайд носив маленькі вуса, уже з сивиною, та окуляри. Високий, на вигляд розумний, у сорочці з короткими рукавами та штанах на підтяжках — типовий британський поліцейський. На таких тримається вся Англія. Він говорив із відчутним місцевим акцентом — видно було, що чесно просувався по службі. Зважаючи на його вік, він це робив повільніше, ніж Блоггс.

— Що вам відомо про цю справу? — запитав Блоггс.

— Небагато. Ваш головний, Ґодліман, каже, що вбивства в Лондоні — найменше, за що його можна заарештувати. Ми знаємо, звідки ви, тому неважко второпати, що тут до чого. Очевидно, що він небезпечний шпигун.

— Саме так, — підтвердив Блоггс.

Той кивнув.

— Що ви вже встигли зробити?

Кінсайд закинув ноги на стіл.

— Він же приїхав два дні тому, правильно?

— Так.

— Власне, тоді ми й почали його шукати. У нас є фото — думаю, зараз уже в кожного поліцейського в графстві воно є.

— Добре.

— Ми перевірили готелі та пансіонати, вокзал та автостанцію. Перевіряли уважно — хоча спочатку ми й не знали точно, що він тут. Щоправда, результатів нуль. Зараз ми знову перевіряємо, але особисто я переконаний, що він відразу поїхав з Абердина.

У кабінет увійшла жінка у формі констебля з чашкою чаю та великим сандвічем із сиром. Блоггс щиро подякував і поспіхом відкусив шматок.

Тим часом Кінсайд продовжував:

— Перший поїзд із вокзалу відійшов сьогодні вранці — наші люди його перевірили. І автобуси теж. Тож якщо він звідси поїхав, то або вкрав автівку, або ж його хтось підібрав. Про крадіжку машин поки що не повідомляли.

— От дідько, — Блоггс проковтнув великий шматок сандвіча. — Важко ж тепер буде вийти на його слід.

— Думаю, саме тому він і обрав такий варіант.

— Ще він міг би піти морем.

— У той день виходили тільки маленькі човни — на таких важко сховатися, щоб команда не помітила. Відтоді в море ніхто не виходив через шторм.

— А як щодо вкрадених човнів?

— Повідомлень не було.

Блоггс знизив плечима.

— Якщо погода така, що в море однаково не вийти, то власники човнів досі можуть і не знати, що судно вкрали.

— Шефе, ми про це не подумали, — зауважив один із офіцерів.

— Дійсно, — погодився Кінсайд.

— Може, звернемося до начальника порту? Він міг би перевірити наявність суден.

— Повністю згоден, — Кінсайд уже набирав номер, тримаючи слухавку. — Капітане Дуглас? Кінсайд говорить. Так-так, я знаю, що нормальні люди сплять. Та я ще й не почав. Хочу вигнати вас надвір під дощ, уявіть-но. Так-так, під дощ.

Офіцери засміялися, а Кінсайд прикрив слухавку рукою і зауважив:

— Це про моряків кажуть, що вони лаються як чортзна-що? Думаю, це абсолютна правда, — і знову заговорив у телефон. — Треба обійти всі причали та відмітити, яких суден зараз немає на місці. За виключенням тих, місцерозташування яких вам достеменно відоме. Запишіть мені їхні назви та адреси власників. І телефони, якщо є. Ага. Так. Я знаю. Ну, тоді з мене навіть дві. І вам теж доброго ранку, — Кінсайд повісив слухавку.

— Що, добряче вам дісталося?

— Якби я зробив зі своїм жезлом те, що він радив, я б ніколи більше не зміг сидіти. Думаю, на перевірку йому знадобиться десь півгодини, — Кінсайд закінчив жартувати й перейшов до справи. — А потім ще години дві нам треба, щоб перевірити адреси. Це хороша версія, але я все одно схиляюся до того, що шпигуна хтось підібрав.

— Я теж, — погодився Блоггс.

Двері відчинилися, і увійшов чоловік середнього віку в двобортному пальті карамельного кольору. Кінсайд і всі решта підвелися. Блоггс вчинив так само.

— Доброго ранку, сер, — привітався Кінсайд. — Дозвольте вас познайомити. Це містер Блоггс. Містер Блоггс — Річард Портер.

Вони потисли одне одному руки. У Портера було червоне обличчя з охайними вусами.

— Радий знайомству. Я той дурень, що підвіз вашого хлопця до Абердина. Пробачте, мені страшенно соромно, — він говорив без місцевого акценту.

— Я теж радий.

На перший погляд Портер здавався саме таким дурнем, який може підвезти шпигуна через півкраїни. Проте Блоггс знав, що нерідко за такою маскою простодушної доброти може ховатися прірва хитрощів.

— А як ви зрозуміли, що підвезли саме... вбивцю зі стилетом? — запитав Блоггс.

— Я почув про покинутого на шосе «морріса» — і збагнув, що підібрав свого попутника недалеко звідти.

— Ви бачили його фото?

— Так, звичайно. Я не розгледів його добре, бо протягом нашої подорожі було темно. Але я бачив достатньо, поки світив ліхтариком, а ще — поки ми їхали Абердином на світанку. Якби я лише ознайомився з фото, то не був би впевнений, що це він. Але зважаючи на те, що я підібрав його неподалік від місця, де знайшли «морріс», то в мене немає сумнівів.

— Зрозуміло, — мовив Блоггс, роздумуючи, яку ще корисну інформацію міг би повідомити цей чоловік. — І що б ви могли сказати про Фабера?

— Знаєте, він був страшенно втомлений, знервований і цілеспрямований. Саме в такій послідовності, — швидко відповів Портер. — І я відразу зрозумів, що він не шотландець.

— Який у нього акцент?

— Думаю, нейтральна вимова. Може, зараз я б і сказав, що був якийсь акцент, але, мабуть, це мені вже здається. Складалося враження, що він вчився у приватній школі десь у Центральній Англії. Одяг неохайний — на ньому був комбінезон, я це лише потім згадав.

Кінсайд урвав його, запропонувавши всім чаю.

Отримавши згоду, чоловік відрядив одного з поліцейських.

Блоггс дійшов висновку, що Портер не такий уже й дурень, яким здається.

— А про що ви говорили?

— Ні про що особливо.

— Але ж ви з ним довго їхали...

— Він спав майже всю дорогу. Він полагодив мою машину — там лише провід відійшов, але я нічогісінько не тямлю в цьому — та запевнив мене, що його автівка зламалася в Единбурзі й що він прямує в Банф. Також сказав, що не планував їхати в Абердин, бо не має перепустки в обмежену зону. Але я... боюся, я сказав йому, щоб він не хвилювався про це. Адже якщо нас зупинять, то я зможу за нього вступитися. Розумію, ви, мабуть, вважаєте мене цілковитим дурнем. Але я відчував, що в боргу перед цим чоловіком. Він дуже мені допоміг.

— Сер, ніхто вас не звинувачує, — заспокоїв його Кінсайд.

Блоггс звинувачував, але казати цього він не став.

— Знаєте, є не так багато людей, які бачили Фабера й після цього можуть щось про нього розповісти. Тому подумайте, може, ще трохи та спробуйте дати йому якусь характеристику.

— Він прокидається, як солдат, — згадав Портер. — Дуже вихований. Справляє враження розумної людини. Міцне рукостискання. Я звертаю увагу на такі речі, так що можете бути певні.

— Може, ще щось? Подумайте.

— Після того, як він прокинувся... — Портер задумався і звів брови. — Він потягнувся правою рукою до лівої, ось так, — суддя показав жест.

— А ось це дуже добре, — подякував Блоггс. — Ось там він і тримає ніж. У рукаві.

— Думаю, більше нічого не можу сказати.

— Отже, він сказав вам, що їде в Банф? Значить, точно не туди.

— Правда?

— Шпигуни завжди брешуть. У них принцип такий. Я впевнений, що ви сказали йому, куди їдете, раніше за нього. Правильно?

— Ось воно як... Ви маєте рацію, я сказав перший, — кивнув Портер.

— Мабуть, Абердин і був пунктом його призначення. Або ж після того, як ви його висадили, він попрямував на південь. Оскільки вам він сказав, що їде на північ, значить, у тому напрямку його шукати не варто.

— Так гадати можна довго, — зауважив Кінсайд.

— Довго, — посміхнувся Блоггс. — А ви казали йому, що ви суддя?

— Казав.

— Ось це вас і вберегло.

— Що ви маєте на увазі?

— Він зрозумів, що вас шукатимуть. Тому й не вбив.

— Господи Боже! — Портер зблід, наче до нього лише щойно дійшло, що він міг загинути від рук німецького шпигуна.

Двері знову відчинилися, і з-за них почулося:

— Я приніс те, що ви просили, і сподіваюся, що я, в біса, робив це не дарма!

Блоггс усміхнувся. Це точно керівник порту. Увійшов низенький чоловік із коротким сивим волоссям, великою люлькою в роті та мідними ґудзиками на блейзері.

— Заходьте, капітане, — привітав його Кінсайд. — Господи, вам не варто було виходити в таку зливу! Ви ж весь промокли!

— А бодай тебе чорти вхопили! — складно сказати, наскільки насправді капітан сердився. Скоріш за все, аніскілечки, адже інші чоловіки дивилися на нього вкрай приязно.

— Доброго ранку, капітане, — привітався Портер.

— Доброго ранку, ваша честь, — відповів той.

— Що там у вас?

Капітан зняв картуза й труснув ним, розбризкуючи довкола краплі.

— «Марії II» немає, — повідомив він. — Я бачив, як цей човен повернувся надвечір. Того дня він більше нікуди не повинен був виходити. А тепер «Марії II» немає.

— Хто власник?

— Тем Гафпенні. Я вже йому зателефонував. Він залишив човен на причалі й з того часу його не бачив.

— А що за човен? — спитав Блоггс.

— Невеличкий рибальський човен. Широкий. Шістдесят футів завдовжки. Мотор вбудований. Міцне судно. Не те щоб якийсь особливий — моряки тут недуже звертають увагу на модні тенденції, коли будують човни.

— У мене ще одне важливе запитання, — почав Блоггс. — Як ви гадаєте, міг той човен витримати в такий шторм?

Капітан обережно підніс сірника до люльки та за мить відповів:

— Якщо моряк вправний — міг. А може, і ні.

— Як думаєте, далеко він міг заплисти до початку шторму?

— Та ні. На декілька миль, не далі. «Марію II» лише надвечір пришвартували, так що недалеко.

Блоггс устав, походив навколо стільця і знову сів.

— То що, де ж він зараз?

— На дні морському той придурок — ось що я скажу, — дещо пихато мовив капітан.

Думка про можливу смерть Фабера не принесла Блоггсу полегшення. Це ніяк не довести. Від невдоволення в нього побіг якийсь свербіж поза шкірою. Блоггс неспокійно почухав підборіддя:

— Повірю, коли побачу.

— Не побачите.

— Не загадуйте наперед, — різко відповів Блоггс. — Мені треба інформація, а не песимістичні здогади.

Усі в кімнаті миттю згадали, що він тут старший за званням попри його молодий вік.

— Оцінімо всі можливості. Перша: Фабер поїхав з Абердина сушею, а хтось інший украв «Марію II». Якщо так, то агент наразі досяг місця призначення, але не може виїхати з країни через шторм; його вже шукають усі полісмени — поки що це все, що ми можемо припустити. Друга можливість: Фабер і досі в Абердині. Але ми його вже шукаємо, тож тут теж нічого більше не вдієш. Третя можливість: шпигун полишив Абердин морем. Оскільки ми всі вважаємо цю версію найбільш вірогідною, опрацюймо її детальніше. По-перше, він міг пересісти на якесь інше судно до початку шторму. Наприклад, на субмарину. Скоріш за все, у Фабера не було на це часу, але все-таки. По-друге, він міг знайти десь укриття, або ж його могло винести з уламками судна на якийсь острів чи мис. По-третє, він міг загинути. Якщо агент пересів на субмарину, то все, ми програли — тут нічим зарадити. Тому цей варіант не опрацьовуємо. Якщо Фабер десь знайшов прихисток, то рано чи пізно ми про це дізнаємося: знайдеться «Марія II» або ж уламки цього човна. Треба обшукувати берегову лінію, а як тільки погода трохи покращиться — роздивлятися море з літака. Якщо шпигун загинув, то ми все одно знайдемо залишки судна. Тобто в нас є три шляхи подальших дій: ми продовжуємо пошук, який почали, починаємо обшукувати берегову лінію на північ і на південь від Абердина та готуємося до повітряного огляду моря, як тільки погода покращиться.

Блоггс припинив своє ходіння, яке супроводжувала всю його промову, та оглянув присутніх:

— Коментарі, запитання чи пропозиції будуть?

Безсонна ніч давалася взнаки, але сплеск енергії Блоггса збудив офіцерів. Хтось почав зав'язувати шнурівки, хтось потирав руки, хтось одяг куртку — в усіх з'явилося бажання розпочати роботу. Запитань не було.

— Ну, тоді виграймо цю війну!

23

Фабер без сну лежав у ліжку. Його тілу конче був потрібен сон — навіть незважаючи на те, що він проспав увесь день. Мозок ніяк не міг заспокоїтися, прокручуючи безліч варіантів і сценаріїв. Щоправда, всі його думки були про жінок і домівку.

Тепер, коли перспектива втекти звідси стала такою близькою, його охопили до болю милі спогади про дім. У голові з'являлися дурнуваті думки про товсті німецькі сардельки (такі великі, що можна різати на шматочки), машини, які рухаються правою частиною вулиці, нормальні високі дерева. А особливо про рідну мову з її короткими точними словами, твердими приголосними, чистими голосними, з дієсловами в кінці речення — там, де вони й повинні бути, бо тільки так можна виразити точне значення та передати завершену думку.

Завершена думка в реченні нагадала про Ґертруду: її обличчя біля свого, розмазаний поцілунками макіяж, заплющені від задоволення очі, її щасливий погляд і стогін «Ja, Liebling, ja...»[44]

Це просто безглуздо. Він сім років жив на чужині монахом, а в неї там не було жодної причини на нього чекати. Мабуть, вона з тих пір мала вже з десяток таких чоловіків. Може, вона взагалі померла під обстрілами, або ж її вбили маніяки, бо її ніс був на півдюйма довший, ніж комусь там треба, або, може, її збила в темряві машина. Проте навіть якщо вона жива, вона й не згадає його. І вони, мабуть, ніколи не побачаться знову. Але Ґертруда стала своєрідним символом.

Зазвичай Фабер не дозволяв собі бути чуттєвим. Стійкість і байдужість не давали йому загинути. Агент докладав максимум зусиль, щоб розвивати ці характеристики в собі. Але зараз, майже на межі успіху, Фабер хоч і не втратив пильності, але принаймні міг дозволити собі трохи замріятися. Поки шторм продовжується — він у безпеці. У понеділок шпигун викличе субмарину з радіостанції Тома, і, як тільки погода стане сприятлива, капітан відправить за ним шлюпку. Щоправда, якщо шторм вщухне раніше, то прийде човен із берега, у якому, на думку Девіда та Люсі, Фабер має поїхати звідси. Зненацька яскраві думки про Люсі захопили уяву агента. Шпигун згадав, як її бурштинові очі уважно спостерігали за ним, коли він перев'язував їй палець. Згадав її силует на сходах, прихований чоловічим одягом. Її важкі круглі груди. Згадав, як вона стоїть у ванні гола. Спогади переросли у фантазії: ось він стоїть перед нею на колінах, а вона нахиляється та цілує його губи. Або розвертається на сходах і обіймає його. Чи виходить з ванни, бере його долоні й кладе на свої груди.

Фабер неспокійно перевернувся на ліжку, проклинаючи свою уяву. Такого з ним зі школи не було. Поки агент був надто молодий для сексу в реальному житті, він постійно уявляв собі різні еротичні ситуації зі старшими жінками, що його оточували: шкільною економкою, стрункою чорнявою жінкою професора Нагеля з розумними очима чи дружиною продавця в сільській крамниці з червоними губами, що постійно лаяла свого чоловіка. Іноді в його уявних оргіях брали участь усі троє одночасно. Коли Фаберу було п'ятнадцять, він завів дочку служниці в ліс десь у Західній Пруссії та звабив її. На тому хлопець перестав фантазувати, адже виявилося, що в реальності все набагато гірше. Молодий Генріх ніяк не міг второпати: де ж те задоволення, від якого ніби сліпнеш на мить, де ж відчуття польоту, де ж містичне поєднання двох тіл в одне ціле? Фантазії стали болісно гіркими, бо вони лише нагадували, як же все буденно в реальному житті. Звісно, пізніше реальність дещо покращилася, коли Генріх зрозумів, що справжній екстаз приходить не від насолоди, яку отримує лише чоловік, а від взаємного задоволення чоловіка та жінки. Своїм відкриттям від поділився зі старшим братом, і той сприйняв це як щось очевидне. Скоро й Генріх почав сприймати це так само.

Із часом він став справді чудовим коханцем. Секс не тільки був Генріху приємним, він зацікавив хлопця. Однак спокусником назвати його було важко: він не відчував особливої радості від завоювання жінки. Генріх навчився майстерно діставати та давати задоволення, але чітко знав, що справа не тільки в техніці. Для деяких жінок не було більш жаданого чоловіка, ніж він. І той факт, що Фабер про це навіть не здогадувався, робив його ще привабливішим.

Агент спробував пригадати всіх жінок, з якими він був: Анна, Гретхен, Інґрід, одна американка, повії зі Штутгарта... Усіх згадати важко, але, мабуть, у сумі їх було не більше ніж двадцять. Щоправда, таких вродливих, як Люсі, не було. Фабер сердито зітхнув: він так нею захопився лише через те, що на горизонті з'явився дім і він занадто довго був сам. Шпигун гнівався на себе за таке порушення дисципліни: ніколи не можна розслаблятися, поки завдання не виконане. А воно ще триває.

Так ось, щодо того човна, що має прийти. Вирішити проблему можна було кількома способами. Найкращий, мабуть, нейтралізувати мешканців острова, самому зустріти шлюпку та відправити моряка назад із якимось поясненням. Можна сказати, що він приїхав у гості на іншому човні, що він родич чи просто приїхав спостерігати за птахами... Історію вигадати не так уже й складно. Не обов'язково продумувати все зараз. Покращиться погода — тоді й поміркує. Серйозних же проблем наразі не було. Фабер на самотньому острові за багато миль від берега. До того ж тут живе лише четверо людей. Просто чудова схованка. Забратися з Британії тепер простіше, ніж втекти з дитячого манежу. Враховуючи, через що агенту вже довелося пройти та скількох людей вбити (п'ятеро чоловіків із самооборони, йоркширець у поїзді, агент із Абверу)... Зараз же все добре. Старий, каліка, жінка та дитина. Убити їх буде навіть занадто просто.

Люсі теж не спала. Вона слухала. Буря гриміла, як цілий оркестр: краплі дощу барабанили дахом, вітер грав на духових карнизів, а море виводило об берег довгі рулади. Старий будинок теж мав власну партію: він рипів і хрипів під ударами грози. У кімнаті були й інші звуки — ритмічне дихання Девіда під подвійною дозою снодійного. Він дихав дещо загрозливо, але ніколи не хропів. А ще чутно швидке неглибоке дихання Джо, який зручно влаштувався біля дальньої стіни на розкладачці.

«Від цього шуму так важко заснути», — подумала Люсі. Але вона миттю зізналася собі, що гул тут ні до чого — це все Генрі й те, як він дивився на її оголене тіло. Те, як він торкався її рук. І те, що він зараз спав у сусідній кімнаті. Він, мабуть, швидко заснув.

Тепер, лежачи в ліжку, Люсі раптом збагнула, що незнайомець не так і багато розповів про себе — тільки те, що він неодружений. Вона не знала, звідки він родом, а з його вимови це неможливо було зрозуміти. Він навіть не натякнув, чим заробляє на життя. Може, він дантист чи солдат? Для юриста він недостатньо нудний, для журналіста — занадто розумний, а як на лікаря — дуже добре приховує свої таємниці. Навряд чи баристер[45] — недостатньо заможний і надто скромний, як на актора. Точно — військовий.

Цікаво, він живе сам? Чи з жінкою? Або, може, з мамою? Який одяг він носить, коли не ловить рибу? Хотілося б поглянути на нього в темно-синьому костюмі з двобортним піджаком і білосніжною хустинкою в кишеньці. Цікаво, яка в нього машина? Мабуть, щось новеньке, незвичне. І кермує він, напевне, швидко.

Ця думка примусила Люсі згадати маленьку машину Девіда, у якій вони розбилися. Жінка міцно заплющила очі, намагаючись відігнати кошмари. Швидко, думай про щось інше. Про що завгодно.

Генрі. Дивно. Вона хотіла його. А дивина полягала в тому, що Люсі вважала такі бажання чимось, що відчувають лише чоловіки, але не жінки. Жінка може познайомитися з чоловіком і захотіти пізнати його краще. Вона може закохатися в нього. Але ось такий фізичний потяг... У жінок його не повинно бути. Якщо тільки вона нормальна жінка.

Ні, це просто смішно. Люсі хоче кохатися з Девідом, а не з першим-ліпшим чоловіком, що з'явився в її житті. Ні-ні, вона ж не така.

Але думати про це було приємно. Девід і Джо заснули дуже швидко, і ніхто не заважає їй встати, обережно вийти з кімнати, зайти в сусідню спальню і тихенько лягти поруч із ним...

Ніхто не заважає. Крім виховання, моралі та становища, в якому вона опинилася.

Але якщо вже Люсі на таке наважиться, то з кимось таким, як Генрі. З ніжним, чуттєвим і дбайливим. З кимось, хто не зневажатиме її за те, що вона пропонує себе, наче повія.

Люсі перевернулась у ліжку, усміхаючись власним дурощам. Звідки взагалі їй знати, буде він її зневажати чи ні? Вони ж лише зранку познайомилися. До того ж він проспав майже увесь день. Але було б добре, якби він знов на неї подивився, як тоді: із захватом і якимось подивом. Було б добре пізнати його руки, торкнутися його тіла, відчути тепло його шкіри. Її тіло почало реагувати на уявні образи — захотілося пестити себе. Але ні, Люсі стрималася, як стримувалася вже чотири роки. Хоча добре, що вона ще не висохла, як старий пеньок. Відчуття тепла охопило її стегна, й Люсі напружено потерла ноги одна об одну.

Hi-ні-ні, це вже просто нерозумно. Треба спати. Ніякого кохання ні з ким сьогодні не буде. Ні з Генрі, ні з будь-ким ще.

Із цією думкою Люсі підвелася й пішла до дверей.

Фабер почув кроки за дверима і зреагував інстинктивно: його розум умить позбавився розпусних думок, а тіло одним рухом вислизнуло з-під простирадл. За мить він уже нерухомо стояв у найтемнішому кутку кімнати біля вікна зі стилетом у руках.

Двері відчинилися, хтось увійшов — і двері знову зачинилися. Убивця б залишив двері відчиненими, щоб швидко втекти. І взагалі-то, украй малоймовірно, щоб хтось примудрився його тут знайти. Цю думку Фабер проігнорував: він живий тільки тому, що бере до уваги навіть найдрібніші деталі. На мить надворі вщух вітер, і шпигун почув тихенький подих, який дозволив йому чітко визначити, де стоїть людина. Один стрибок — і агент уже притискає незваного гостя до ліжка долілиць, тримаючи біля його горла стилет. Наступної миті Фабер збагнув, що гість — жінка, а ще за мить — хто саме. Він простягнув руку й увімкнув лампу.

У блідому світлі з'явилося її обличчя. Фабер швидко сховав ніж, поки Люсі не встигла його помітити, та прибрав коліно, яким тиснув їй на спину.

— Господи, пробачте мені, будь ласка!

Люсі перевернулась на спину й поглянула на нього — він і досі стояв над нею, тільки вже не притискав до ліжка. Ситуація насмішила її.

— Вибачте, — продовжував Фабер, — я подумав, що ви грабіжник.

— Та звідки ж тут узятися грабіжникові? — Люсі не переставала сміятися. Її щоки почервоніли.

На ній була старомодна нічна сорочка, що закривала все тіло — від шиї до п'ят. Темне руде волосся гарно розтріпалося на подушці. Вологі губи, великі очі...

— Ви неймовірно вродлива, — тихо мовив Фабер.

Люсі заплющила очі. Агент сприйняв це як згоду і поцілував її. Жінка негайно відповіла на поцілунок, наче зголодніла. Він обережно провів кінчиками пальців по її плечах, шиї, вухах — і вона нетерпляче поворушилася. Фаберу хотілося розтягнути поцілунки, насолодитися інтимністю цього моменту, вивчити її краще, але в неї не було на це часу. Вона ковзнула рукою в його штани — і тихенько застогнала.

Фабер простяг руку та вимкнув світло, не припиняючи її цілувати. Потім він квапливо стягнув із себе піжаму й зірвав бляшанку з плівкою з грудей, ігноруючи неприємний біль на шкірі. Усе це він жбурнув під ліжко — разом із ножем, що був прив'язаний до лівої руки. Нічну сорочку Люсі він знімати не став — просто підняв її до талії. Білизни на жінці не було.

— Швидше, швидше, — прошепотіла вона, і Фабер слухняно опустив вагу свого тіла на неї.

Почуття провини не було. Лише вдоволення та насичення. Люсі нарешті отримала те, чого хотіла, — і була щаслива. Вона нерухомо лежала із заплющеними очима й ніжно пестила волосся на потилиці Генрі — короткі волосинки лоскотали долоню.

— Пробач, я так тебе квапила, — пробурмотіла вона.

— Нічого, я можу ще трохи дати тобі перепочити.

— Ти що, не?.. — вона нахмурила брови.

— Ні, звісно ж. Ти сама ледь встигла.

— Ну, то я маю віддячити, — усміхнулася вона.

— Подивимося, — Фабер сковзнув униз між її стегон та поцілував живіт.

Його язик приємно лоскотав пуп, а потім почав спускатися нижче. Не буде ж він справді цілувати її там! Але ні, буде. І Фабер не просто цілував, а навіть посмоктував м'якеньку шкіру. Люсі завмерла від шоку, коли його язик почав намацувати собі дорогу між її губами. А потім він ніжно розсунув їх пальцями і язиком проник аж усередину. Нарешті той невгамовний язик знайшов якесь крихітне чуттєве місце, про яке вона навіть не підозрювала. Дотик до нього спершу здався навіть болючим, але потім Люсі накрило хвилею відчуттів, яких вона ніколи досі не знала. Не в змозі себе стримувати, вона відчайдушно почала рухати стегнами, й Фабер повністю загубився в її задоволенні. Вона вже майже дійшла до піку, і шпигун стиснув рукою її відкритий рот, щоб стримати крик. Оргазм вибухом пронизав усе її тіло, залишивши жінку абсолютно виснаженою. На мить Люсі майже втратила свідомість. Десь на закрайках розуму вона розуміла, що Генрі й досі лежить у неї між ніг і ніжно водить губами по її шкірі.

— Тепер я зрозуміла, про що писав Лоуренс, — зрештою мовила вона.

— Про що ти?

— Я навіть не знала, що може бути так добре.

— А було добре?

— Господи, в мене зовсім не лишилося сил...

Фабер дещо змінив своє положення та став навколішки біля її грудей. Люсі завмерла від усвідомлення того, чого він хоче. Господи, який же великий... і його треба узяти до рота. Раптом вона усвідомила, що хоче це зробити, — вона підняла голову та охопила його губами. Генрі тихо застогнав і взяв руками її голову. Люсі підняла на нього погляд — він божевільними від задоволення очима спостерігав за нею. На мить жінка замислилася, що треба робити коли він... закінчить, але потім вирішила, що це не має значення. Зважаючи нате, якій було добре з ним, це теж має принести задоволення.

Але Фабер вирішив інакше. Коли чоловік, на думку Люсі, вже майже підійшов до піку, він спинився, ліг на неї та увійшов знову — цього разу повільно й ніжно, у ритмі морських хвиль. Потім агент схопив руками її сідниці, й жінка зрозуміла, що він уже на межі самоконтролю. Виявилося, що це неймовірно її збуджує. Зрештою Фабер прогнувся у спині, його обличчя скривило, наче від болю. Чоловік низько застогнав. Люсі охопила ногами його стегна — і тут до неї прийшло розуміння того, які звуки труби, гуркіт грому та цимбалів мав на увазі Лоуренс.

Якийсь час вони мовчки лежали поруч. Люсі було тепло та добре, вона наче світилася зсередини. Ще ніколи на цьому острові їй не було так тепло. Коли її дихання трохи вгамувалося, вона знов почула звуки шторму. Генрі давив на неї усім своїм тілом, але їй не хотілося, щоб він рухався. Було приємно відчувати на собі його вагу і ледь відчутний запах поту. Іноді чоловік підіймав голову та легенько проводив губами по її щоці.

Просто ідеальний коханець. Він знав її тіло краще, ніж вона сама. А його тіло було чудове: широкі плечі, тонка талія та вузькі стегна, довгі й дещо волохаті ноги. Мабуть, і шрами в нього є. Просто ідеал — сильний, ніжний і вродливий. Проте Люсі знала, що не закохається в нього й ніколи не захоче все покинути, втекти з ним та десь таємно одружитися. У ньому десь глибоко було щось холодне і тверде. Якась його частина була не тут. Відчувалося, що він готовий покинути всі свої почуття заради якогось вищого обов'язку. Він ніколи не належатиме якійсь жінці, бо його вірність була присвячена чомусь іще — як талант у художника, як жага грошей у підприємця, як любов до Батьківщини в патріота, як революційна пристрасть у соціаліста. З таким чоловіком треба поводитися як з ліками, що спричиняють залежність, — використовувати дуже обачно.

Крім того, у Люсі й не буде можливості втрапити в залежність від нього: він поїде звідси менше ніж за добу.

Нарешті жінка поворушилася, і Фабер тієї ж миті перекотився на спину. Люсі сперлася на лікоть і оглянула його оголене тіло. Так, шрами в нього були: довгий білий шрам на грудях і невеличкий, у формі зірки, на стегні (мабуть, опік). Жінка ніжно потерла груди Фабера долонею.

— Може, це й не надто жіночно, але дякую.

Фабер усміхнувся та легенько торкнувся її щоки.

— Ти дуже жіночна, повір мені.

— Ти навіть не знаєш, що зробив. Ти...

— Не треба нічого казати. Я знаю, що зробив, — він торкнувся пальцем її губ.

Люсі легенько вкусила його за палець, а потім узяла його руку й поклала собі на груди. Фабер долонею відчув сосок.

— Будь ласка, зроби це ще раз.

— Сумніваюся, що я зможу.

Але таки зміг.

Люсі пішла з його кімнати за декілька годин після світанку. Із сусідньої спальні почувся якийсь шум — і це раптом нагадало жінці, що в неї є чоловік і син. Фабер хотів сказати їй, що в них немає жодної причини хвилюватися, що подумає Девід, але прикусив собі язика й відпустив її. Люсі востаннє пристрасно його поцілувала, а потім підвелася, струснула нічну сорочку та тихенько вийшла за двері. Фабер із ніжністю спостерігав за нею.

Ну що за жінка! Агент влігся на спину й почав роздивлятися стелю. Така наївна, така недосвідчена, але вміє робити приємно. Мабуть, він навіть міг би в неї закохатися. Фабер підвівся, дістав з-під ліжка ніж і плівку та задумався, чи варто тримати це при собі. А раптом захочеться повторити це вдень... Шпигун вирішив, що ніж варто залишити на собі (без нього він наче голий), а ось бляшанку з плівкою можна десь сховати. Фабер поклав її на комод і накрив документами та гаманцем. Звісно ж, це порушення всіх правил, але оскільки це точно його останнє завдання, то можна дозволити собі насолодитися жінкою. Зараз не має значення, чи побачить хтось фотографії. Навіть якщо побачить — він ніяк не зможе спинити агента.

Фабер влігся на ліжку, а потім знову підвівся. Роки тренувань не дозволяли йому так ризикувати, тому він сховав плівку і документи до кишені. Усе, тепер можна відпочити.

Зовні долинув дитячий голос, а потім кроки Люсі — вона спускалася униз. Трохи пізніше Фабер почув, як Девід потяг себе у ванну. Можна встати та поснідати з усіма — тим паче, що спати все одно не хотілося.

Вікно заливало дощем, і надворі лютував шторм. Фабер стояв і дивився на вулицю, аж поки не скрипнули двері ванної кімнати. Агент одягнув піжамну сорочку й пішов голитися. Мабуть, уже немає сенсу питати в Девіда, чи можна взяти його бритву.

24

Від самого початку Ервін Роммель знав, що буде сварка з Гайнцом Ґудеріаном. Генерал Ґудеріан був саме таким прусським офіцером-аристократом, яких Роммель ненавидів. Знайомі вони були досить давно: обоє колись командували батальйоном єгерів у Ґосларі, а потім вдруге зустрічалися під час вторгнення в Польшу. Коли Роммеля відкликали з Африки, він рекомендував на своє місце Ґудеріана, адже знав, що битву вже майже програли. На жаль, Гайнц тоді мав не найкращу репутацію в Гітлера, тому пропозицію відхилили.

Роммель вважав, що Ґудеріан із тих чоловіків, які п'ють пиво, підкладаючи на штани шовкову хустку. Офіцером він, мабуть, став лише тому, що його батько був офіцером, а в діда було багато грошей. Сам Роммель, син учителя, лише за чотири роки пройшов шлях від підполковника до фельдмаршала, тому ненавидів касту військових династій, до якої сам не належав.

Наразі він сидів за столом напроти генерала й дивився, як той п'є бренді, реквізоване у французьких Ротшильдів. Ґудеріан разом зі своїм товаришем генералом фон Ґайром приїхав у штаб Роммеля в Ла-Рош-Ґвіон, що в Північній Франції, щоб розповісти, як треба розташовувати війська. Роммель був дуже нетерплячим і розгніваним. На його думку, генеральний штаб мав надати надійні розвіддані та забезпечити армію — і його африканський досвід свідчив про те, що обидва ці завдання провалили.

У Ґудеріана були короткі світлі вуса, а в куточках очей — багато зморшок. Складалося враження, що він постійно усміхається. Він був високий та вродливий — повна протилежність низенькому й некрасивому Роммелю (який до того ж почав лисіти). Ґудеріан здавався абсолютно спокійним, а будь-який німецький офіцер, що міг зберігати спокій на цьому етапі війни, точно був дурнем. І навіть їхній обід — французька телятина з південним вином — не міг слугувати виправданням для такого спокою.

Роммель поглянув у вікно. З листя липи стікали великі краплі дощу. Ґудеріан ніяк не починав свою промову. Зрештою він заговорив — вочевидь, шукав найкращий спосіб висловити свої думки, тому вирішив зайти здалеку.

— У Туреччині, — почав він, — Дев'ята та Десята британські армії разом із турками збирають сили на кордоні з Грецією. У Югославії партизани теж підтягують сили. Французи в Алжирі готуються до наступу з Рив'єри. Росіяни планують масштабний наступ на Швецію. В Італії союзники вже готові вирушити на Рим. Є і менш помітні ознаки: на Криті викрали генерала, в Ліоні вбили офіцера розвідки, в Роді атакували радіолокаційний пункт, в Афінах саботажники знищили літак, у Сагвазі десантно-диверсійний загін влаштував рейд, у Булоні на кисневій фабриці стався вибух. В Арденнах поїзд зійшов із рейок, а в Буссені спалахнуло сховище пального... Цей список можна продовжувати ще довго. До чого я веду: на окупованих територіях процвітає саботаж і зрадництво. Усюди на кордонах ворог готується до наступу. Немає жодних сумнівів, що влітку на нас чекає масштабний наступ союзників, і наразі ворог робить усе можливе, щоб спантеличити нас і не дати зрозуміти, звідки саме нам чекати атаки.

На цьому генерал на мить спинився. Така лекція в стилі шкільного вчителя почала дратувати Роммеля, тому він скористався цією паузою.

— Саме для цього в нас і діє генеральний штаб. Щоб обробляти всю інформацію, вивчати активність ворога та передбачати його плани.

Гудеріан посміхнувся:

— Однак усі наші здогади доволі обмежені. У вас, мабуть, є і власні думки щодо можливого напрямку наступу ворога. Я певен, що в усіх нас є певні ідеї. Тому наша стратегія завжди має враховувати те, що ми можемо помилитися у своїх здогадах.

Роммель зрозумів, до чого хилить генерал, але подолав бажання негайно висловити свої заперечення.

— Ви очолюєте чотири танкові дивізії, — продовжив Ґудеріан. — Другу — в Ам'єні, Сто шістнадцяту — в Руані, Двадцять першу — в Кані й Другу дивізію СС — у Тулузі. Генерал фон Ґайр уже пропонував вам відкликати війська від узбережжя та розташувати їх так, щоб можна було швидко реагувати на атаку. Ця пропозиція була обумовлена основними принципами вермахту. Однак ви не тільки проігнорували думку фон Ґайра, але й перевели Двадцять першу дивізію просто на узбережжя Атлантики.

— Три інші також треба відправити на узбережжя якомога швидше, — не витримав Роммель. — Коли ж ви хоч чогось навчитеся? Наразі небо контролюють союзники, тому, як тільки вони почнуть наступ, ми не зможемо перемішувати війська. І якщо ваші дорогоцінні танки в цю мить будуть у Парижі, то там вони і залишаться, бо літаки союзників не дадуть їм навіть поворушитися. І стоятимуть вони там, поки їхні солдати маршем не пройдуть бульваром Сент-Мішель. Союзники вже двічі це повторювали, тому я точно знаю, що роблю, — він на мить замовк, щоб вдихнути повітря. — Якщо ми переведемо нашу бронетехніку в мобільний стан, то, вважайте, в нас її немає. Не буде ніякого контрудару. Або ми зустрічаємо їх на узбережжі та відбиваємо назад у море, або це кінець, — Роммель зблід і почав пояснювати власну стратегію оборони. — Я поставив підводні перепони, посилив укріплення на узбережжі, заклав мінні поля. Я стежу за кожним полем у нашому тилі, яке хоч якось підходить для посадки літака. Усі мої солдати або тренуються, або копають окопи. І я збираюся перемістити на узбережжя всі свої танкові дивізії. Французькі резервні війська теж краще перемістити. Дев'яту та Десяту дивізії СС терміново потрібно забрати зі східного фронту. Уся наша стратегія полягатиме в тому, щоб не дати ворогові закріпитися на берегах. Якщо ми не встигнемо, то програємо. Може, навіть усю війну.

Ґудеріан нахилився вперед із мерзенною посмішкою.

— Ви хочете, щоб ми захищали все узбережжя від Норвегії до Риму, так? А де ви плануєте взяти стільки військ?

— А про це треба було думати в 1938 році, — пробурмотів Роммель.

Повисла незручна тиша. Такого від зазвичай аполітичного Роммеля не чекали. Фон Гайр насмілився перервати мовчанку:

— Фельдмаршале, а як ви вважаєте, звідки наступатимуть союзники?

Роммель замислився.

— Ще донедавна я був переконаний, що з Па-де-Кале. Але на минулих зборах фюрер навів досить переконливі аргументи. Його інстинкти рідко підводять. Тож наразі я вважаю, що війська треба розміщувати на Нормандському узбережжі. Можливо, одну дивізію варто розташувати в гирлі річки Сомма — з підтримкою з тилу.

Ґудеріан повільно похитав головою.

— Hi-ні-ні, це надто ризиковано.

— Я готовий викласти свої думки фюрерові, — зауважив Роммель.

— Ваше право, — відступився Гудеріан. — Але я ніколи з цим не погоджуся. Хіба що...

— Хіба що?.. — Роммеля здивувала можливість переконати його.

Ґудеріан не міг всістися на стільці, не бажаючи повідомляти щось своєму суперникові.

— Можливо, ви знаєте, що фюрер чекає доповіді від свого найкращого агента, який зараз перебуває в Англії.

— Знаю. Від Die Nadel, — кивнув той.

— Саме так. Голка отримав завдання вивчити сили Першої групи армій під командуванням генерала Паттона, що в Східній Англії. Так ось, якщо агент повідомить, що армія вкрай сильна (я в цьому переконаний), то я не братиму до уваги вашу стратегію. Але якщо з'ясується, що Перша група — це маячня, то я визнаю, що ви маєте рацію. Тоді можете робити, що вам заманеться. Вас це влаштовує?

Роммель кивнув, погоджуючись:

— Тобто чекаємо на слово Голки.

— Саме так. Усе залежить від нього.