Вушко голки

31

Люсі повільно прокидалася. Тепле забуття глибокого сну шарами спадало зі свідомості, й реальний світ навколо поступово ставав чіткішим. Перше, що відчула жінка, — тепле чоловіче тіло, яке лежало поруч. Друге — незручність маленького ліжка. Третє — шум шторму знадвору, злість і неспокій минулого дня. Потім — ледь відчутний запах чоловічої шкіри. Рука Люсі лежала на його грудях, нога — на його нозі, наче для того щоб утримати його, не дати йому піти. Її груди були щільно притулені до його тіла. Далі — світло, що поступово пробивається крізь вікно, його ритмічне дихання, що ледь торкалося її обличчя. Раптом усі шматочки склалися докупи: вона зухвало й абсолютно недвозначно лежить у ліжку з чоловіком, якого зустріла сорок вісім годин тому. Просто в будинку свого чоловіка.

Люсі розплющила очі й відразу побачила Джо. Малий стояв біля ліжка в зібганій після сну піжамі, зі скуйовдженим волоссям та іграшкою в руках. У роті — великий палець, в очах — неймовірний подив від того, що мама обіймає незнайомого чоловіка просто в його дитячому ліжку. Щоправда, так само Джо дивився й на інші речі, наче світ не переставав дивувати його щоранку. Люсі ніяк не могла вигадати, що ж сказати, тому мовчки дивилася на сина.

Почувся голос Генрі:

— Доброго ранку.

Джо витяг із рота палець:

— Доброго ранку, — привітався малий і вийшов зі спальні.

— Чорт забирай, — мовила Люсі.

Генрі опустив своє обличчя на один рівень з її й поцілував губи Люсі. Рука наполегливо лягла їй поміж ніг.

— Та заради ж Бога, припини! — відштовхнула вона його.

— Чому?

— Джо нас бачив!

— Ну то й що?

— А ти не помітив, що він уже достатньо дорослий, щоб розмовляти? Девід рано чи пізно про все дізнається! Що мені тепер робити?

— А яка різниця дізнається Девід чи ні?

— Велика!

— Не розумію. Він погано до тебе ставився, і це цілком природні наслідки його поведінки. Ти ні в чому не винна.

Люсі раптом згадала, що Генрі не має жодного уявлення про складну систему обов'язків і зобов'язань, що складає подружнє життя.

— Усе не так просто.

Вона підвелася з ліжка й зникла у своїй спальні, де одягла білизну, штани та светр. Потім Люсі згадала, що треба знайти одяг для Генрі — вийняла з шафі білизну та шкарпетки Девіда, в'язану сорочку, светр без горла, а також останню пару старих штанів, які залишилися необрізаними. Джо спостерігав за всім цим.

Фабер пішов у ванну голитися — жінка з одягом у руках підійшла й гукнула:

— Я покладу тобі одяг на ліжку.

Після цього Люсі заходилася поратися на кухні: розпалила плиту й поставила грітися каструлю з водою — на сніданок можна зварити яйця. Там же, на кухні, жінка вмила, причесала малого й допомогла йому одягтися.

— Щось ти якийсь тихий сьогодні, — зауважила вона. Джо не відповів.

Фабер спустився і сів за стіл так природньо, ніби роками тут жив. Люсі стало якось моторошно через Девідів одяг на ньому. Вона поставила перед ним тарілку з тостами та яйцями.

— А тато що, помер? — раптом спитав Джо.

Генрі кинув на хлопця зацікавлений погляд, але нічого не відповів.

— Не кажи дурниць, Джо. Він залишився ночувати в Тома.

Джо проігнорував це пояснення й пильно глянув в очі Фабера:

— Ви взяли татів одяг, узяли маму — то що, ви тепер мій тато?

— Вустами немовляти... — пробубоніла Люсі.

— А ти хіба не бачив, що сталося з моїм одягом учора? — спитав Генрі замість відповіді.

Джо кивнув.

— Ну ось. Тому мені довелося позичити одяг у твого тата. Коли я куплю собі новий, я все поверну.

— І маму повернете?

— Ну звичайно ж.

— Джо, їж своє яйце, — урвала Люсі.

Малий почав уважно чистити яйце, вочевидь, вдоволений відповіддю. Люсі глянула у вікно:

— Мабуть, човен сьогодні не прийде.

— Тебе це тішить?

— Навіть не знаю.

Їсти Люсі не хотілося. Вона сіла за стіл із чашкою чаю. Поснідавши, Джо побіг нагору гратися, а Фабер почав складати брудний посуду раковину.

— Ти боїшся, що Девід може підняти на тебе руку?

Вона заперечно похитала головою.

— Тобі не варто про нього думати, — продовжував він. — Ти однаково хотіла піти від нього. Чого тебе так хвилює, дізнається він чи ні?

— Він мій чоловік. Це не порожнє слово, розумієш? І його поведінка... і те, яким він був мені чоловіком... це все одно не дає мені права його принижувати.

— Думаю, це дає тобі право не турбуватися, принижує це його чи ні.

— Це неможливо пояснити. Просто я так відчуваю.

Фабер підняв руки, наче збирається здатися.

— Ну все, все. Я тоді поїду до Тома й запитаю, чи не збирається твій чоловік повертатися. Де мої чоботи?

— У вітальні. Я принесу тобі куртку.

Люсі піднялася нагору й знайшла в шафі куртку Девіда для їзди верхи — дуже елегантний приталений жакет із сіро-зеленого твіду з косими кишенями. На ліктях вже давно були шкіряні латки — такий одяг треба берегти. Унизу Фабер обережно взував поранену праву ногу в чобіт. Люсі нахилилася, щоб йому допомогти.

— Набряк майже спав, — зауважила вона.

— А болить так само.

Правий чобіт агент вирішив не зав'язувати і спробував обережно наступити на ногу.

— Наче нічого, — сказав він.

Люсі простягла йому куртку. Фаберу було тісно в плечах.

— Пробач, плащів більше немає.

— Тоді доведеться змокнути, — він притис Люсі до себе і поцілував. Вона на мить міцно його обійняла.

— Тільки кермуй сьогодні обережніше, добре?

Він усміхнувся, кивнув і знову її поцілував, а потім зник за дверима. У вікно Люсі бачила, як він дошкутильгав до сараю, зайшов усередину, завів джип, виїхав і зник за завісою дощу. Жінку охопило якесь полегшення й порожнеча.

Люсі заходилася прибирати будинок, але їй доводилося примушувати себе це робити. У душу пробрався якийсь неспокій. Голову займали думки про подальше життя, колами крутилися якісь уже багато разів обдумані «за» та «проти». Будиночок більше не був затишним, він став тісним — Люсі потерпала від клаустрофобії. Десь там, зовсім поруч, великий світ — світ війни й героїзму, кольорів і пристрастей, світ людей — мільйонів людей. Вона хотіла туди, у натовп. Хотіла знайомитися з новими обличчями, відвідувати нові міста, слухати музику. Збиралася послухати радіо, але передавали лише новини, які тільки посилювали відчуття ізоляції. Казали щось про битву в Італії, послаблення економії харчування, вбивцю зі стилетом у Лондоні, промову Рузвельта. Далі почали передавати органний концерт Сенді Макферсона, й Люсі вимкнула приймач. Новини якось проходили повз неї, бо вона зовсім не відчувала себе частиною того світу.

Хотілося волати від відчаю.

Не важливо, яка там погода, — треба негайно вийти з дому. Далеко тут не втечеш — це швидше символічний вихід, бо насправді в'язницею були не кам'яні стіни будинку. Однак це краще, ніж ніяк. Джо непросто було відірвати від його гри й переконати вдягтися у водонепроникний плащ.

— Куди ми? — питав він.

— Підемо подивитися, чи не йде човен.

— Та ти ж казала, що сьогодні човен не прийде.

— Ну а як прийде? Ходімо.

Вони обоє одягли жовті капелюхи й міцно зав'язали їх, щоб не здуло вітром. І не дарма: варто було відчинити двері, як потік повітря завдав першого удару, майже збиваючи Люсі з ніг. Уже за мить її обличчя було абсолютно мокре, а волосся вибилося з-під капелюха та впало на плечі. Джо радісно скрикнув і стрибнув у калюжу.

Змагаючись з вітром, вони пройшли вздовж прірви до початку містка. Унизу велетенські хвилі Північного моря розбивалися на бризки об скелі та пляж. Шторм приніс неймовірну кількість водоростей із незнаних глибин і викинув їх на пісок. Невтомний ритм хвиль зачаровував. Люсі часто приходила сюди із Джо — їм обом подобалося просто сидіти та спостерігати за цим видовищем. Іноді було навіть важко сказати, скільки часу вони ось так проводили.

Але цього разу гіпнотичне накочування хвиль швидко розсіяв якийсь спалах кольору в воді. Він був такий крихітний і так швидко зник у бурунах, що Люсі навіть завагалася, чи дійсно вона щось бачила. Якусь мить жінка продовжувала вдивлятися в загрозливі хвилі, але більше нічого не помічала. Її погляд поступово привернула маленька пристань, де хвиля лишила якісь уламки та сміття — тільки для того, щоб їх знову змило наступною хвилею. Зазвичай у перший день після шторму Люсі з Джо ходили на пляж, щоб пошукати скарбів, які викидало море. Іноді це були камінці дивовижних кольорів, іноді — химерні цурпалки, велетенські мушлі чи перекручені шматочки металу.

Раптом у хвилях знову спалахнуло щось кольорове — набагато ближче та довше. Воно залишалося на поверхні протягом кількох секунд. Яскраво-жовтий колір — як їхні штормові плащі. Люсі пильно вдивлялася в жовту пляму крізь завісу дощу, але скоро хвилі знову її проковтнули і жінка не встигла розгледіти форму невідомого об'єкта. За якийсь час течія піднесла предмет ближче — море все викидало на берег рано чи пізно, наче непотріб із кишень. Предмет і дійсно виявився плащем: його вдалося детально розгледіти, коли він втретє з'явився на поверхні води. «Учора Генрі повернувся без плаща. Як же той опинився в морі?» — подумала Люсі. Раптом наступна хвиля підняла плащ і жбурнула його на пірс. «Ні, це не плащ Генрі, бо власник цього плаща й досі в ньому», — скрик жаху потонув у гулі вітру. Навіть Люсі його не почула. Хто ж це такий? Звідки він? Невже ще чийсь човен затонув?

«Може, ця людина й досі жива! Треба спуститися й перевірити», — промайнуло в голові жінки.

— Стій тут і не ворушися! — прокричала вона Джо на вухо та похапцем кинулася униз рампою.

На середині рампи десь позаду почулися кроки — Джо побіг за нею. Вузький і слизький дерев'яний місток наразі був надто небезпечним, тому Люсі спинилась, схопила малого на руки і посварила:

— Та чого ж ти мене не слухаєшся! Я ж сказала, щоб ти чекав мене там!

Якусь мить вона вагалася: піднятися на безпечну скелю чи підійти до тіла, що внизу. Жовтий плащ і його власника щомиті могло знову затягти в море. Незабаром Люсі вже бігла вниз, тримаючи Джо на руках. Тіло накрило хвилею, але, на щастя, не відтягло. Жінка підійшла на таку відстань, із якої вже можна було розгледіти, що понівечене тіло цього чоловіка пробуло у воді дуже довго. Риси його обличчя вже зникли — звісно, він давно помер. Оскільки допомогти йому було вже нічим, вона не збиралася ризикувати життям сина й не підходила ближче. Раптом щось у цьому набряклому обличчя здалося їй знайомим.

Якусь хвилину Люсі просто стояла й роздивлялася його, намагаючись згадати, що саме воно їй нагадувало. І тут її охопив справжній жах.

— Господи, Девід! Ні! — прошепотіла вона.

Забувши про небезпеку та шторм, вона пішла до тіла.

Невелика хвиля розбилася об пірс, замочивши її ноги до колін. Чоботи вмить набрали води і піни, але Люсі навіть не помітила цього. Джо викручувався в її руках, намагаючись розвернутися.

— Ні, не дивися! — крикнула вона на вухо синові і притисла його голову до свого плеча. Малий розплакався.

Люсі присіла біля тіла й торкнулася того, що колись було обличчям. Девід. Ніяких сумнівів. Він мертвий, і мертвий уже досить давно. Якийсь інстинкт примусив її зайвий раз переконатися, і вона підняла низ плаща та глянула на його обрубані ноги.

Неможливо було повірити в те, що він помер. У якомусь сенсі вона й сама хотіла його смерті, але розібратися у власних почуттях до чоловіка було складно через суміш провини та страху, нав'язаного її зрадою. Люсі охопили одночасно горе, жах, полегшення та свобода, але жодне з цих почуттів не квапилося поступатися місцем іншому.

Жінку привела до тями потужна хвиля, що величезною масою води збила її з ніг. Люсі наковталася солоної води, але не відпустила Джо і якимось чином встояла на рампі. Як тільки хвиля відступила, жінка підвелася на ноги та побігла геть від жадібної стихії. Дорогою до верхівки скелі Люсі жодного разу не озирнулася.

Недалеко попереду виднівся будинок. Біля дверей стояв джип — Генрі вже повернувся. Люсі (досі з Джо на руках) бігом кинулася до дверей, щоб хоч з кимось розділити своє горе. Їй хотілося впасти йому в обійми й почути якісь заспокійливі слова. З очей потекли сльози, що змішалися з дощовою водою. Люсі рвонула на себе двері кухні та різко опустила Джо на підлогу.

— Девід сказав, що залишиться в Тома ще на одну ніч, — повідомив Фабер.

Жінка вп'ялася в нього шокованим поглядом. Раптом усе стало на свої місця. Генрі вбив Девіда.

Розуміння несамовито вдарило Люсі десь під ребра. Розбитий човен, дивний ніж, що він завжди носив із собою, понівечений джип, новини про лондонського вбивцю зі стилетом. Наче шматочки механізму зібралися в одну моторошну машину.

— Ну, я б так не дивувався, — усміхнувся Фабер. — У них там чимало роботи з тими вівцями, а я й не наполягав на його поверненні.

Том. Треба повідомити Томові. Він скаже, що робити. Він захистить Джо та її. У нього є собака й рушниця. Вони викличуть поліцію і якось протримаються.

Страх на мить витіснив жаль — жаль, що немає більше того Генрі, в якого вона повірила та майже закохалася. Виявилося, що його ніколи й не існувало — вона сама собі його вигадала. Замість ніжного, сильного та лагідного чоловіка був лише монстр, який з усмішкою передавав їй неіснуюче повідомлення від небіжчика.

Люсі ледь придушила бажання здригнутися всім тілом. Вона міцно схопила Джо і вийшла в коридор, а потім — на вулицю через головний вхід. Джип стояв там, де вона його й бачила. Жінка влаштувала Джо на передньому сидінні, сіла на місце водія і завела мотор.

Фабер без жодних емоцій на обличчі поставив ногу на приступку. У руках — рушниця Девіда.

— А ви куди збираєтеся?

Серце впало кудись у п'яти. Якщо вона рушить, він може її застрелити. (Як тільки він здогадався цього разу забрати рушницю з машини?) Може, сама б вона й ризикнула, але не з Джо.

— Треба сховати машину від дощу.

— І Джо має їхати в гараж із тобою?

— Він полюбляє кататися. А чому це ти розпитуєш?

Фабер знизив плечима та відійшов від машини.

Він так упевнено стояв там — у Девідовому жакеті і з його рушницею в руках. Було важко повірити, що він справді вбивця. «Якщо зараз просто поїхати звідси — він що, буде стріляти?» — раптом Люсі згадала те своє відчуття, той моторошний холод, який вона відчула в перший день їхнього знайомства. У нього є якесь призначення, через котре він готовий на що завгодно.

Виснаження навалилося на Люсі, і вона здалася. Жінка увімкнула задню передачу — і за хвилину машина вже була в гаражі. Їй не залишилося нічого, крім як вийти з джипа та разом із Джо повернутися в дім. Як тепер поводитися в присутності вбивці? Як приховати, що вона все знає? Якщо він ще не зрозумів, звичайно...

Ніяких ідей з цього приводу в Люсі не було.

Але двері гаража вона залишила відчиненими.

32

— Ми на місці. Точка номер один, — капітан опустив підзорну трубу.

Старший лейтенант намагався щось розгледіти крізь потоки дощу та бризки.

— Не дуже схоже на курорт, еге ж? Якась пустеля.

— Дійсно пустеля.

Капітан був старим морським вовком із сивою бородою. Він виходив у море ще в першу війну з німцями. Щоправда, він закривав очі на деякі вільності в мовленні лейтенанта, адже хлопчина несподівано виявився чудовим моряком.

«Хлопчині» вже пішов четвертий десяток — зараз і таких записують у «вовки», — він і гадки не мав, що капітан йому потурає. Корвет випнувся на стрімку хвилю та ринув униз, і лейтенант схопився за поручень.

— Сер, а що ми робитимемо тут?

— Обходитимемо острів.

— Так, сер.

— І стежитимемо, чи не з'явиться субмарина.

— Навряд чи в таку погоду вони наважаться спливати, сер. А навіть якщо й наважаться, ми їх побачимо лише в тому разі, якщо вони виринуть просто в нас під носом.

— Вночі шторм ущухне. Принаймні завтра точно, — капітан дістав люльку й почав набивати її тютюном.

— Ви так думаєте?

— Знаю.

— Це якісь морські інстинкти?

— Ага, — буркнув капітан. — А ще прогноз погоди.

Корвет зайшов за мис, і чоловіки побачити невеличку затоку з причалом. Нагорі було видно маленький будиночок, що низько прихилився до землі, захищаючись від вітру.

— Як тільки погода покращиться, відправимо туди людей.

Старший лейтенант кивнув.

— Але...

— Що але?

— На один обхід острова нам знадобиться щонайменше година.

— І що?

— Якщо нам неймовірно пощастить і ми будемо в потрібному місці й у потрібний час...

— То ми побачимо хіба що піну від субмарини, яка сплила, взяла пасажира та зникла, — закінчив його думку капітан.

— Саме так, сер.

Капітан запалив свою люльку професійним жестом моряка, який усе життя запалює люльки в суворих морях. Потім він кілька разів затягнувся і набрав повні легені диму.

— Ми не думаємо, ми виконуємо накази, — дим вийшов через ніс.

— Не надто вдала цитата, сер.

— Чому б це?

— Вона про атаку легкої бригади[53].

— Це ж треба! Я й не знав! — капітан знову із задоволенням видихнув хмарку диму. — Ось що значить освіта.

На східному кінці острова теж був будиночок. Капітан уважно оглянув його через трубу й помітив велику радіо-антену, на вигляд досить потужну.

— Спарксе! Спробуй викликати на зв'язок той будиночок. Думаю, вони приймають на частоті корпусу спостереження.

— Так, сер.

Корабель пройшов повз цю частину острова, і радист доповів:

— Не відповідають, сер.

— Дякую, Спарксе. Це не важливо.

В бухті Абердина в трюмі корабля сиділа команда берегової охорони та грала в карти на півпенні. Атмосфера була свавільною — відразу зрозуміло, що хлопці тут уже мають досить високі звання.

— Твіст, — проголосив Джек Сміт (шотландського в його крові було більше, ніжу імені).

Альберт «Худячок» Періш, товстуватий хлопець із Лондона, поклав на стіл валета.

— Твоє, — мовив Сміт.

Худячок зібрав виграш.

— Пенні до пенні, — проспівав він із насмішкою. — Ще б життя стало, щоб витратити такі грошиська.

Сміт протер рукавом скло ілюмінатора і глянув на човни, що підкидало на хвилях у порту.

— Шкіпер так нервує, наче ми на Берлін ідемо, а не на Штормовий, — зауважив він.

— А ти хіба не чув? Ми ж в авангарді наступу союзників, — Худячок виклав на стіл короля. — Роби ставку.

— Так, а той тип — він що, дезертир? Чому взагалі ми цим займаємося? Хіба це не робота військової поліції?

— Я думаю, що він полонений-утікач, — тасуючи колоду, відповів той.

Усі присутні загиготали на знак незгоди.

— Ну-ну. Не хочте — не вірте. Але коли ми його братимемо, зверніть увагу на його акцент, — похитуючи головою, сказав Худячок.

— А хто знає, які човни здійснюють рейси на Штормовий?

— Та тільки той човник, що продукти возить, — підказав хтось.

— Тобто якщо він дезертир, то єдиний спосіб повернутися на головну землю для нього — це той човник. Чого ж поліція просто не дочекається в порту, коли він повернеться на цьому судні? Навіщо ми тут стовбичимо, чекаючи на погоду? Може... — він зробив драматичну паузу. — Може, в нього є інший спосіб забратися звідти?

— Це ж який?

— Субмарина.

— Не верзи дурниць, — презирливо відповів Сміт.

Усі засміялися.

Худячок роздав карти. Цю партію виграв Сміт.

— Ставлю шилінг, — мовив Худячок. — На мене чекає спокійна старість у чудовому будиночку в Девоні. Ми не упіймаємо його, це точно.

— Дезертира?

— Полоненого.

— А чого?

Худячок промовисто постукав себе по лобі:

— Шеберхни тим непотребом, що в тебе замість мозку. Ми — тут, а субмарина — на дні біля затоки острова. Коли погода покращиться, хто забере його перший? Звісно ж, боші[54].

— Тоді навіщо ми тут? — не второпав Сміт.

— Бо тим, хто віддає накази, далеко до вашого відданого слуги Альберта Періша. Смійтеся-смійтеся! — він почав роздавати карти. — Побачимо, хто сміятиметься останнім. Сміті, це що, пенні? А знаєте що? Ставлю п'ять проти одного, що ми повернемося зі Штормового з порожніми руками! Хто приймає? А десять проти одного? Ну? Давайте! Десять проти одного!

— Та ніхто не приймає. Здавай уже, — вгамував його Сміт.

Командир ескадрильї Пітеркін Бленкісоп (він казав, що його звати Пітер, але всі все одно якось дізнавалися його справжнє ім'я) стояв перед мапою прямо, наче аршин.

— Ми летимо групами по три, — почав він свою промову. — Перші три борти злітають, як тільки погода дасть змогу. Місце призначення, — він ткнув мапу указкою, — Штормовий острів. На місці двадцять хвилин літаємо на малих висотах і шукаємо субмарину. Після цього повертаємося на базу.

Тут він на мить спинився, а потім продовжив:

— Якщо присутні здатні мислити логічно, то їм зрозуміло, що для забезпечення безперервного спостереження за акваторією острова друга група має злетіти точно за двадцять хвилин після першої. Питання?

— Сер? — підвівся лейтенант Лонгман.

— Кажіть, Лонгмане.

— Які наші дії, коли ми виявимо субмарину?

— Знищити, звісно. Відкривайте вогонь із кулеметів — максимальне ураження цілі.

— Сер, обстріл субмарини з винищувачів не дуже ефективний. Хіба це не робота есмінців?

Бленкісоп зітхнув:

— Якщо тут у когось є пропозиції, як виграти війну, то пишіть містеру Вінстону Черчиллю. Я навіть адресу підкажу: Даунінг-стрит, 10, Лондон[55]. Окрім як критикувати, інші питання будуть?

Питань не було.

Блоггс сидів у заваленій непотребом кімнаті біля каміна і слухав, як краплі дощу вистукують жерстяним дахом. Офіцери повітряних сил в останні роки війни значно змінилися. Ті пілоти, що колись виграли битву за Британію[56], були усміхнені хлопчаки, які щойно вийшли з-за парт. Вони не знали втоми, без упину пиячили та зневажали палаючу смерть, з якою зустрічалися щодня. Але цього запального юнацького героїзму було замало, щоб дожити хоча б до середини війни. Битви перемістилися в якісь далекі від дому місця, і тепер замість бравади в небі прийшла нудна механічна робота — обстріли. Тепер офіцери (хоча їхня мова й досі зберігала якісь шкільні слівця, а звичка пиячити нікуди не зникла) стали старші, стійкіші та цинічніші. Блоггс згадав, як він сам поводився зі звичайним крадієм в абердинській камері — війна нікого не жаліє.

У кімнаті разом із Блоггсом на стільцях сиділи пілоти й чекали вильоту: хтось дрімав, хтось читав книжку, хтось грав у якісь ігри. У кутку сидів штурман із посібником російської мови.

З-під напівопущених повік Блоггс ліниво роздивлявся присутніх. Відчинилися двері й увійшов ще один пілот. Цього війна наче зовсім не зачепила: широка усмішка, молоде обличчя (мабуть, голився не частіше, ніж раз на тиждень), розстебнута куртка та шолом у руках. Він помітив Блоггса й підійшов до нього.

— Детектив-інспектор Блоггс?

— Це я.

— Пречудово. Я ваш пілот, Чарлз Кальдер.

— Радий знайомству, — Блоггс потис його руку.

— Борт готовий, двигуни дзижчать, наче нові. Літак-амфібія, вас уже попередили?

— Так, звичайно.

— Пречудово. Сідатимемо на воду, потім я вас підвезу десь ярдів за десять[57] до берега. Далі — шлюпка.

— І ви чекатимете мого повернення.

— Звісно ж, а наразі чекаємо погоди.

— Саме так. Чарлзе, послухайте, я ганяюся за цим типом уже шість днів по всій країні. Тому, як тільки я маю вільну хвильку, я сплю. Це нічого?

— Ні-ні, я все розумію! — він сів на вільний стілець і дістав з кишені книжку. — А я, як тільки маю хвильку, заповнюю пробіли в освіті. «Війна і мир».

— Пречудово, — Блоггс заплющив очі.

Персіваль Ґодліман разом зі своїм дядьком полковником Террі сидів у кімнаті з мапами, пив каву й курив цигарку за цигаркою.

— Не можу придумати нічого, що б іще можна було вдіяти, — уже вкотре мовив професор.

— Я це вже чув.

— Корвет на місці. Винищувачі — за кілька хвилин польоту. Вони знищать субмарину, як тільки та спливе.

— Якщо вони її помітять.

— Корвет відправить на острів людей, щойно погода дасть змогу. Блоггс майже відразу буде там. Берегова охорона на підкріпленні.

— Але жоден із них, можливо, не потрапить на острів вчасно.

— Знаю, — зітхнув Ґодліман. — Але ж ми робимо все можливе. Чи не так?

Террі підпалив чергову цигарку.

— А що там з людьми, які живуть на острові?

— А, точно. Люди є — там два будинки. В одному живе вівчар із дружиною та малою дитиною, в іншому — ще один вівчар. У старого є радіостанція — він у корпусі спостереження, але на зв'язок чомусь не виходить. Може, станція налаштована на передачу.

— Якщо інший фермер не дурень, то, може, він затримає шпигуна? — спитав Террі.

— На жаль, — похитав головою Ґодліман. — Він в інвалідному візку.

— Господи. Нам хоч у чомусь пощастить чи ні?

— Ні. Щастить тут тільки Голці, вочевидь.

33

Спокій поступово охоплював Люсі, наче холодна хвиля знеболювального, вбиваючи емоції й загострюючи розум. Дедалі рідше траплялися хвилини, коли Люсі паралізовувало страхом від думки, що в її будинку — вбивця. Власна холоднокровна настороженість дивувала її саму.

Залишивши машину в сараї, жінка заходилася прибирати — спокійно підмела підлогу навколо Генрі, який влаштувався у вітальні з книжкою. Цікаво, чи помітить він зміну її ставлення до нього? Хоча він, здається, ніколи нічого не випускає з уваги. Навіть якщо Фабер нічого й не запідозрив тоді, біля джипа, то поведінка Люсі точно його схвилювала. Він мав помітити, що жінку щось стурбувало. З іншого боку, вона ще з самого ранку нервувала через те, що Джо побачив їх разом, тому Фабер міг списати все це на ту ситуацію. Узагалі Люсі чомусь здавалося, що він точно знає, про що вона думає, але вдає, ніби все гаразд.

— Не можу дочекатися, коли ж дощ закінчиться. Вибач, що доводиться завішувати тут усе, — Люсі розвішувала випраний одягу кухні.

Фабер кинув байдужий погляд на речі й промовив:

— Нічого страшного, — і повернувся до вітальні.

Серед мокрого одягу заховалися декілька її вже сухих речей.

На обід Люсі приготувала простий овочевий пиріг і погукала Джо та Генрі за стіл. Рушниця Девіда стояла на кухні в кутку.

— Генрі, прибери рушницю, будь ласка. Я не люблю зарядженої зброї в будинку.

— Приберу після обіду. Дуже смачний пиріг, дякую.

— А мені не подобається, — скривився Джо.

Люсі взяла рушницю й сховала на шафу.

— Нехай тоді тут побуде. Аби тільки Джо не дістав, — пояснила вона.

— Я виросту й вбиватиму німців! — повідомив малий.

— Обов'язково. Але сьогодні треба поспати після обіду, — сказала Люсі майбутньому солдату.

Вона принесла з вітальні пігулки Девіда. Якщо для дорослого чоловіка дві пігулки були надійною дозою, то хлопчикові вистачить чверті однієї таблетки. Відрізавши четверту частину пігулки, жінка розтовкла її в ложці й розмішала в склянці молока.

— Тримай. Тільки пий до дна, домовилися?

Чоловік ніяк усе це не прокоментував.

Після обіду Люсі влаштувала Джо на дивані й принесла йому купу книжок. Читати він ще не вмів, але всі казки чув так часто, що йому достатньо було просто роздивлятися малюнки — він міг і сам майже слово в слово розповісти всі ці історії.

— Може, кави? — запропонувала Люсі чоловіку.

— Невже справжньої?

— Авжеж, — усміхнулася вона. — У мене є трошки.

— Залюбки!

Фабер пішов із нею на кухню й дивився, як вона варить каву. Може, запідозрив, що вона і йому підмішає снодійне?

— «Я спитав, чи є хтось удома», — гукнув Пух. — «Ні!» — відповів чийсь голос... — із вітальні долітали уривки казки й сміх малого.

Люсі раптом охопив жах: Господи, аби тільки він нічого не заподіяв Джо.

Жінка розлила каву по чашках, поставила одну на стіл й сіла навпроти Фабера. Тиші в кухні заважав лише шум дощу та бурмотіння Джо.

— «А як довго доведеться худнути?» — спитав Пух. — «Думаю, десь близько тижня». — «Але я не можу сидіти тут тиждень!»

Голос Джо ставав усе кволішим, а потім і зовсім затих. Люсі підвелася та вийшла з кухні, щоб накрити сина ковдрою. Книжка про Пуха впала на підлогу. Колись вона належала маленькій Люсі, яка теж знала всі ці історії напам'ять. На форзаці зберігся напис, виведений охайним маминим почерком: «Люсі на четвертий день народження від мами й тата з любов'ю». Жінка поклала книжку на стіл і повернулася в кухню.

— Здається, заснув.

— І що?

Замість відповіді вона простягла до нього руку. Фабер узяв її, і Люсі легенько потягла його. Він встав і пішов за нею нагору, в спальню. Там жінка зачинила за ними двері й зняла з себе светр.

Якусь мить агент нерухомо стояв і дивився на її груди, а потім почав роздягатися.

«Господи, дай мені сил», — думала Люсі, лягаючи в ліжко. Цього вона боялася найбільше: вдавати, що отримує задоволення, хоча насправді відчуває лише жах, провину й чомусь хіть. Чоловік ліг поруч і обійняв її.

Виявилося, що жінці зовсім не треба нічого удавати.

Декілька секунд Люсі нерухомо лежала в його обіймах і думала, як може чоловік водночас бути холоднокровним вбивцею та ніжним коханцем.

— Зробити тобі чаю? — спитала вона.

— Ні, не треба, — усміхнувся він.

— А я хочу чаю, — вона енергійно встала. Фабер теж поворушився, щоб приєднатися до неї, але Люсі поклала руку йому на живіт: — Ні-ні, лежи тут, я принесу. Я ще не закінчила з тобою.

— Хочеш надолужити за всі чотири роки? — знов усміхнувся шпигун.

За дверима спальні ніжна усмішка зникла з її обличчя, наче маска. Серце важко гупало в грудях. Люсі гола кинулася вниз у кухню, гучно поставила на плиту чайник і для реалістичності подзвеніла чашками. Потім жінка відшукала свій сухий одяг. Руки так трусилися, що вона ледь застібала ґудзики. Нагорі скрипнуло ліжко. Ні! Люсі завмерла та прислухалася. Ні! Тільки не йди сюди! Не йди сюди! Але нагорі було тихо — він просто влігся зручніше.

У вітальні міцно спав Джо. Господи, тільки б не прокинувся! Вона обережно підняла хлопчика. Він щось пробурмотів про віслюка та кролика, й Люсі подумки наказала йому мовчати, а потім загорнула в ковдру. Жінка знову повернулася на кухню. Вона потяглася за рушницею, але та висковзнула з рук і зі страшенним гуркотом розбила тарілку та дві чашки. Люсі завмерла.

— Що там? — гукнув чоловік згори.

— Впустила чашку, — відповіла Люсі. Її голос тремтів, і приховати це не вдалося.

Знову скрипнуло ліжко, потім дошка на підлозі. Усе, дороги назад немає. Люсі схопила рушницю, притисла до себе Джо і через задні двері кинулася в гараж. На півдорозі її охопила паніка: а ключі точно в машині? Звісно, мають бути в машині, адже вона завжди лишає їх там. Ноги сковзнули на грязюці, й жінка впала на коліна. До дверей сараю Люсі вже бігла.

Вона прожогом відчинила дверцята та посадила Джо на місце пасажира. Малий завалився на бік — довелося згаяти ще кілька секунд, щоб посадити його рівно. Люсі кинулася до інших дверцят, рушницю жбурнула вниз, до ніг.

Крутнула ключ — двигун кашлянув і заглух.

— Будь ласка, будь ласка...

Знов крутонула — цього разу двигун слухняно зарохкотів. Із дверей кухні вибіг Фабер. Люсі ввімкнула передачу, й авто вилетіло з сараю. Жінка дала повний хід. Колеса пробуксували на місці, але відразу вгризлися в грязюку. Швидкість збільшувалася надзвичайно повільно. Агент кинувся слідом за машиною — босий по грязюці.

Неймовірно, але він наздоганяв джип. Люсі з усіх сил потягла за ручку газу, майже вириваючи її. Хотілося кричати з розпачу. Фабер відставав від автівки ще приблизно на ярд — він біг, наче професійний спортсмен, шторхаючи ногами м'яку землю під ритмічне дихання. Нарешті увімкнулася наступна передача, машина смикнулася й поїхала швидше.

Люсі глянула в дзеркало — чоловік майже відстав. Проте в останню мить він стрибнув уперед і лівою рукою схопився за ручку на дверцятах, а правою — за свою ліву руку. Тримаючись за машину, Фабер біг поруч, ледве торкаючись ногами землі. Люсі заклякла від страху, дивлячись у його налиті кров'ю очі. Було видно, що йому дуже важко і боляче.

Рішення прийшло миттєво: тримаючи кермо однією рукою, вона простягла другу та ткнула довгий ніготь просто йому в око. Фабер відпустив дверцята і впав, закриваючи руками обличчя. Відстань між ними швидко збільшувалась. Люсі раптом усвідомила, що плаче.

За дві милі від будинку вона побачила Девідів візок. Він стояв на краю прірви, наче меморіал. Дощ поки що ніяк не міг зашкодити його металевим та гумовим частинам. Люсі дивилася на нього знизу вгору — його чорний силует чітко виділявся на тлі сталевого неба. Візок видавався ураженим — як яма з-під вирваного з корінням дерева чи дім із розбитими вікнами.

Згадалося, як Люсі вперше побачила цей візок у лікарні. Він стояв біля Девідового ліжка — і чоловік хвацько перекинув себе в нього та проїхався палатою.

— Легкий, як пір'їна! З авіаційного сплаву! — повідомив він з якоюсь нервовою радістю, швидко доїхав до вікна й повернувся до жінки спиною. Люсі підійшла і побачила, що він плаче. Це був останній раз, коли їй вдалося взяти його за руку та втішити.

Скоро дощ і сіль перетворять метал на іржу, а шкіряне сидіння прогниє.

Джип проїхав повз візок і не спинився.

Ще за три милі — коли позаду залишилося півдороги — закінчилося пальне. Люсі вдалося примусити себе не панікувати. Звичайна швидкість людської ходи — чотири милі на годину. Вона десь таке читала. Фабер мав спортивну статуру, але в нього була пошкоджена нога. Принаймні коли він побіг за джипом, то точно погіршив своє становище. Виходить, наразі в Люсі є перевага — десь на годину. Сумнівів у тому, що він переслідуватиме її, не було: радіопередавач у Тома, і він це знає.

Раптом жінка згадала, що під заднім сидінням (якраз для таких випадків) вони тримали півгалона[58] пального. Люсі неквапливо — поспішати були нікуди — дістала бляшанку та відкрила кришку бака.

У голові з'явилася ідея, жорстокість якої вразила її саму. Люсі закрутила кришку й пішла до передньої частини джипа. Пересвідчившись, що мотор заглушено, жінка відкрила капот. Механік із неї був ніякий, але знайти дроти та кришку розподільника запалення було неважко. Відкриту бляшанку з пальним Люсі сховала всередині біля арки колеса. У ящику з інструментами знайшовся ключ для свічок запалювання. Жінка відкрутила одну свічку й опустила її просто в бляшанку з пальним. Залишилося закріпити клейкою стрічкою — і можна закривати капот.

Коли Фабер дійде до машини, він спробує її завести. Свічка дасть іскру — й пальне вибухне. Люсі не могла напевне сказати, наскільки сильним буде вибух, але після цього джип точно не зможе їхати.

За годину жінка вже жалкувала про ті хитрощі.

Дощ промочив її до кісток. М'яка земля під ногами заважала йти. Дитина тягарем висіла на плечі. Понад усе їй хотілося лягти та вмерти. Її пастка вже не здавалася такою надійною: може, пальне просто згорить, а не вибухне; а може, в бляшанці не буде достатньо повітря й воно навіть не загориться; а може, чоловік запідозрить пастку, відкриє капот, знайде бляшанку, виллє пальне в бак і наздожене її.

Страшенно хотілося хоч трохи перепочити, але десь глибоко в душі Люсі знала, що якщо сяде, то вже не зможе підвестися. Зважаючи на те, як довго вона йде, вже б мало бути видно Томів будинок. Заблукати Люсі не могла — навіть якби жінка не ходила цією стежкою вже десятки років, на острові все одно ніде загубитися. Неподалік ріс кущ — вона пізнала його. Якось Джо бачив там лисицю. Значить, до будинку ще миля, просто через дощ його не видно.

Люсі вмостила Джо на іншому плечі, переклала рушницю в другу руку й примусила себе йти далі. Крок за кроком. Нарешті крізь завісу дощу проступив будинок, і жінку охопило полегшення. Виявилося, щодо тих кущів менше милі — й чверті не буде. Вага Джо вже не здавалася таким важким тягарем, хоча Люсі й довелося підніматися вгору на єдиний на острові пагорб. Вона й сама не помітила, як дісталася до дверей.

— Томе! — гукнула вона. — Томе!

У відповідь почувся гавкіт Боба.

— Томе, сюди! — Боб радісно кинувся до її ніг, не перестаючи гавкати. Том має бути десь тут — може, у вівчарні.

Люсі пішла нагору й поклала Джо на ліжко Тома. Радіостанція теж була в спальні — складний прилад із безліччю кнопок і ручок. Поруч стояло щось, схоже на телеграфний ключ — воно пискнуло, коли вона торкнулася. У пам'яті сплило щось із дівчачих книжечок жахів: сигнал SOS. Люсі відправила три короткі сигнали, три довгі, потім знову три короткі.

Де ж Том?

Знадвору почувся шум. Люсі кинулася до вікна: на пагорб дряпався джип. Фабер знешкодив її бомбу і використав пальне.

Де ж, у біса, Том?

Люсі вискочила зі спальні — треба збігати у вівчарню. Собака стояв у дверях іншої кімнати, де ніхто не жив.

— Бобе, хлопчику, давай до мене.

Пес не ворухнувся й гавкнув ще раз. Жінка підійшла до нього — і тут побачила Тома.

Він лежав на спині просто на підлозі. Його очі сліпо дивилися в стелю. Поруч догори дриґом лежав його картуз. Куртка була розстебнута, а на сорочці яскраво виділялася маленька пляма крові. Неподалік стояв ящик віскі. «А я й не думала, що він так багато пив», — чомусь промайнуло в її голові.

Серцебиття на зап'ястку відсутнє. Мертвий.

Думай. Думай, Люсі, думай!

Учора Генрі повертається увесь побитий. Мабуть, тоді він вбив Девіда. А сьогодні він їде сюди — «за Девідом». Але насправді він знає, що Девіда тут немає. Навіщо ж він їхав?

Щоб убити Тома.

Навіщо?

Що ж у нього за ціль, якщо треба їхати десять миль на інший кінець острова, щоб устромити ножа в старого, а потім повернутися спокійнісінько назад, наче він просто вийшов на прогулянку? Люсі здригнулася усім тілом.

Вона залишилася сама.

Відтягнувши собаку від старого, вона несвідомо застебнула куртку Тома, щоб прикрити рану від стилета.

— Твій господар помер, але ти мені потрібен, — сказала вона собаці й зачинила за собою двері.

З вікна Люсі побачила, що джип спинився перед дверима, і з нього вийшов Фабер.

34

На корветі прийняли сигнал SOS від Люсі.

— Капітане, — звернувся Спаркс, — з острова надійшов сигнал SOS.

Брови капітана зійшлись докупи.

— Ми нічим не можемо допомогти, доки немає можливості відправити шлюпку. Ще щось було?

— Нічого, сер. Не було навіть повтору.

Капітан ще на мить задумався.

— Нічого не вдієш. Повідомте про це на землю і продовжуйте слухати.

— Добре, сер.

Сигнал також прийняла станція радіоперехоплення МІ-8 у Шотландії. Молодий хлопець, що працював тут оператором (після поранення в живіт його комісували, але жити йому лишилося місяців шість), уважно слухав ефір і намагався перехопити повідомлення німецького флоту, що базується в Норвегії. Сигнал він проігнорував, але за п'ять хвилин, коли здавав вахту, повідомив про нього командиру.

— Повторення не було. Мабуть, якийсь рибалка на старому човні втрапив у халепу. Не дивно — в таку погоду.

— Я передам місцевим суднам. І про всяк випадок повідомлю у Вайтхолл[59].

— Дякую, сер.

У штабі корпусу спостереження здійнялася паніка. Звісно ж, сигнал SOS був зовсім не тим сигналом, який має подавати спостерігач, коли бачить ворожий літак, але там знали, що Том уже старий — хтозна, може, перехвилювався й переплутав? Тому в штабі увімкнули сирену повітряної тривоги, повідомили на всі пости та привели в готовність усі зенітки на східному узбережжі Шотландії. Оператор без упину викликав Тома на зв'язок. Безуспішно.

Звісно, ніякі німецькі бомбардувальники так і не з'явилися, тому військовий штаб запитав звіт: чому оголосили тривогу, а в небі, крім зграї гусей, так нікого й не побачили? Було надано відповідний звіт.

Берегова охорона теж отримала сигнал тривоги. Вони б навіть змогли відповісти, якби сигнал надійшов на потрібній частоті та на невеликій відстані від берега — але їх відповідь однаково ніхто не приймав. Наразі ж, оскільки сигнал надійшов на частоті корпусу спостереження, вони здогадалися, що його відправив старий Том. Але ж вони й так роблять усе, що можуть вдіяти в цій ситуації! Що б там у біса не трапилося.

Новини швидко досягли трюму. Худунчик, здаючи нову партію, почав просторікувати:

— А я вам скажу, що сталося. Старий Том упіймав полоненого й тепер чекає, поки військові його заберуть.

— Маячня, — відрубав Сміт, і його одностайно підтримали.

А ще сигнал SOS отримала субмарина U-505. Вона й досі була в більш ніж тридцяти морських милях[60] від Штормового острова, але Вайсман про всяк випадок слухав ефір — сподівався упіймати, як передаватимусь Глена Міллера[61]для американських солдатів у Британії. Неймовірно, але в момент передачі сигналу Вайсман крутнув ручку саме на цю частоту. Він негайно повідомив про почуте капітану-лейтенанту Хеєру й додав:

— Але частота була інша — не та, на якій ми чекаємо нашого клієнта.

Майор Воль (він досі був тут, і досі такий самий дратівливий, як раніше) ніяк не відреагував:

— Не звертайте на це уваги.

Хеєр не міг на це погодитися:

— Ні, на це треба звернути увагу. Це значить, що на поверхні щось відбувається, і ми можемо з цим чимось зіткнутися, коли спливемо.

— Однак це навряд чи нас стосується.

— Навряд чи, — погодився капітан.

— Ну тоді не звертайте уваги.

— Навряд чи — не означає «точно не стосується». Суперечка не вщухала аж до острова.

Таким чином за п'ять хвилин Ґодліман устиг отримати новини про сигнал SOS від військового флоту, корпусу спостереження, МІ-8 і берегової охорони. А вже сам професор зателефонував Блоггсу.

Блоггс тільки-но заснув, сидячи перед каміном. Раптовий дзвінок телефону так його перелякав, що він скочив на ноги й вже хотів бігти в літак. Слухавку підняв пілот:

— Так. Так, — сказав він у слухавку й простягнув її Блоггсу, — містер Ґодліман, питає вас.

— Привіт, Персі, — Блоггс трохи заспокоївся.

— Фреде, з острова хтось щойно відправив сигнал SOS.

— Хто? — труснув головою він, відганяючи залишки сну.

— Невідомо. Сигнал був лише один, без повторень. Відповіді вони не приймають.

— Я вже майже не сумніваюся, що він там.

— Я теж. У вас усе готово?

— Усе, крім погоди.

— Ну, хай щастить.

— Дякую.

Блоггс поклав слухавку й повернувся до пілота, який вже поринув у «Війну і мир».

— Той покидьок точно на острові, — повідомив він.

— Пречудово, — відповів пілот.

35

Генрі закрив дверцята джипа й повільно попрямував до будинку. Він знов одягнув той Девідів жакет для їзди верхи. Штани повністю були вкриті багнюкою, а мокре волосся прилипло до обличчя. Він помітно шкутильгав на праву ногу.

Люсі відступила від вікна й кинулася на перший поверх. Рушниця лежала в коридорі — там, де вона її залишила, коли увійшла. Жінка схопила її до рук — здавалося, зброя стала в декілька разів важчою. Це вперше в житті Люсі збиралася стріляти, і насправді вона не мала жодного уявлення, як переконатися, що рушниця до цього готова. Може, якби був час, жінка б розібралася, але часу вже не було.

Один глибокий подих — і Люсі штовхнула двері.

— Стояти! — голос звучав вище, ніж вона хотіла. У ньому вже чулася істерика.

Фабер тепло усміхнувся і продовжував іти.

Люсі наставила на нього рушницю, тримаючи дуло лівою рукою, а приклад правою біля стегна. Палець лежав на спусковому гачку.

— Я тебе вб'ю! — крикнула вона.

— Люсі, не роби дурниць, — м'яко мовив Фабер. — Хіба ти зможеш зробити мені боляче? Після усього того, що ми робили разом? Хіба ми не кохаємо одне одного? Хоча б трошечки?

Це неможливо було заперечувати. Вона була переконана, що не може закохатися в нього, але щось між ними все ж таки було. Ні, не кохання, але щось схоже.

— Сьогодні вдень ти ж уже знала правду, — продовжив він. До нього залишилося усього тридцять ярдів. — Але тобі це не заважало, правда ж?

І це правда. На мить із пам'яті, наче фотокартка, сплило: вона сидить верхи на ньому й притискає його руки до своїх грудей... Так, тепер зрозуміло, чого він домагається.

— Люсі, ми щось придумаємо, ми зможемо знайти вихід...

Палець натиснув на гачок.

Звук пострілу заполонив усе навколо. Рушниця стрибнула в її руках, наче жива, і приклад боляче вдарив стегно. Від шоку руки Люсі майже впустили зброю — жінка й гадки не мала, що постріл такий гучний і сильний. Вуха на мить заклало.

Куля пройшла високо над головою Фабера — він пригнувся і зиґзаґами кинувся назад до машини. Люсі хотіла вистрелити ще раз, але вчасно зрозуміла, що якщо вона випустить обидві кулі зараз, то чоловіка вже ніщо не спинить.

Тим часом Фабер стрибнув у машину і швидко з'їхав униз із пагорба.

Люсі знала, що він повернеться. Але раптом її охопила якась дивна радість, майже щастя. Вона виграла перший бій, вона налякала його! А вона ж жінка!

На жаль, рано чи пізно чоловік знову повернеться.

У неї є переваги: будинок і зброя. І є час підготуватися. Треба ретельно підготуватися до наступного разу, бо він уже не буде діяти так нахабно, а спробує атакувати раптово.

Принаймні Люсі сподівалася, що він дочекається сутінків — а це дасть їй чимало часу. По-перше, треба зарядити рушницю.

Том усе тримав на кухні, тому саме там жінка заходилася шукати патрони. У нього теж була рушниця — така сама. Це вона пам'ятала точно, бо колись давно Девід уважно вивчив Томову рушницю й потім замовив собі таку ж. Вони часто довго розмовляли про зброю та всіляке таке.

Патрони й Томова рушниця знайшлися швидко. Усе це Люсі склала на столі в кухні. Це нескладна зброя — не повинна бути складною. Жінки не вміють користуватися рушницями скоріше через забобони, а не через якусь надскладну їхню конструкцію.

Люсі взяла Девідову рушницю і, тримаючи дулом від себе, повільно переламала її, відкриваючи набійник. Потім уважно роздивилася, як це працює, і спробувала ще декілька разів. Дуже проста система.

Зарядивши обидві рушниці, жінка вирішила про всяк випадок перевірити, чи все зробила правильно. Націливши дуло на стіну, вона натисла на гачок. Рушниця бахнула, зі стіни з'їхав великий шмат шпаклювання, на стегні вискочив новий синець, вуха знову заклало — усе спрацювало як слід. Вона озброєна. Треба тільки запам'ятати, що тиснути на гачок варто повільно, бо інакше рушниця смикається, й куля летить повз ціль. Мабуть, саме таким речам чоловіків навчають в армії.

Так, наступне завдання — ускладнити вхід у дім.

На дверях тут не було замків: якщо на цьому острові щось і вкрадуть з дому, то винним у цьому може бути лише мешканець другого будинку. У ящику з інструментами відшукалася чудова гостра сокира, й Люсі заходилася відрубувати перила сходів.

Майже відразу руки почало пекти, але вже за п'ять хвилин у неї з'явилося шість коротких міцних дубових дощок. У тому ж ящику з інструментами були цвяхи та молоток, ними Люсі забила обидвоє дверей — передні й задні, по три дошки на кожні (і по чотири цвяхи на кожну дошку). Молоток був до болю важкий — жінка й не здогадувалася, що це так виснажливо. Але своєї справи Люсі все одно не кинула.

Тими ж новенькими чотиридюймовими цвяхами вона заколотила рами вікон. Нарешті Люсі зрозуміла, навіщо чоловіки беруть цвяхи до рота: раніше вона й не здогадувалася, що для роботи потрібні обидві руки, а в кишені цвяхи відразу починають колоти шкіру.

Закінчила жінка лише тоді, коли впали сутінки. Світло запалювати не стала. Звісно, він усе одно зможе зайти в будинок — але тепер він не зможе зробити цього тихо. А коли він видасть себе шумом, Люсі скористається рушницею. З обома рушницями жінка піднялася нагору. Джо й досі спав на Томовому ліжку, загорнувшись у свою ковдру. Люсі чиркнула сірником, щоб глянути на нього: колір обличчя нормальний, температура наче теж, дихає рівно.

— Спи, синку, не треба поки що прокидатися, — прошепотіла вона.

Раптовий сплеск ніжності до сина тільки посилив ненависть до Генрі. Якийсь час вона нервово обходила будинок і виглядала у вікна. Собака всюди ходив слідом за нею. Із собою Люсі брала лише одну рушницю — друга залишалася нагорі біля сходів. Про всяк випадок на пояс штанів жінка повісила сокиру.

Згодом Люсі згадала про радіо й ще кілька разів відправила сигнал SOS. Звісно, перевірити, чи слухає її хтось, вона не могла — як не могла й дізнатися, чи працює станція взагалі. Більше нічого з азбуки Морзе вона не знала, тож ніяких подробиць повідомити не могла.

А хіба старий Том знав азбуку Морзе? Звісно ж ні! Десь тут має бути книжка! Якби тільки Люсі могла хоч комусь повідомити про те, що тут відбувається! У світлі сірників жінка обшукала весь будинок (лякаючись кожного разу, коли проходила повз вікно на першому поверсі), але нічого так і не знайшла. Виходить, старий таки знав азбуку Морзе.

Хоча, може, вона й не була йому потрібна? Том мав повідомити про ворожий літак, а таке можна передавати й без коду. Як там Девід казав? En clair[62], здається. Люсі повернулася у спальню й уважно оглянула радіопередавач. Збоку, за головним корпусом, лежав мікрофон. Так... Якщо вона може говорити просто голосом — значить, може й слухати! Як же їй захотілося почути голос нормальної людини!

Жінка взяла мікрофон і почала крутити різні ручки. Раптом Боб загарчав.

Люсі простягла руки до собаки..

— Що таке, хлопчику?

Знов низьке гарчання. Рука відчула, як вуха стали сторчма. Стало неймовірно страшно — уся її впевненість, яку їй раніше надавали зброя, вправи з молотком і сокирою, щезла з гарчанням пса.

— Униз, — прошепотіла вона. — Тихенько.

Тримаючи собаку за нашийник, Люсі почала тихо спускатися з ним сходами. У темряві вона й забула, що сама ж і відрубала перила, тож ледь не впала. Вдалося втриматися, але в палець боляче вп'ялася дерев'яна скалка від стійки. У коридорі пес прислухався, потім гавкнув і потягнув її в кухню. Люсі стулила йому писок, і він замовк. Жінка, продовжуючи тримати собаку, ледь чутно увійшла на кухню. Суцільна темрява — з боку вікна ані промінця світла.

Раптом вікно ледь-ледь чутно скрипнуло. Потім ще раз. Це він — намагається пролізти в будинок. Собака агресивно загарчав, але жінка знову стисла йому писок, і він наче зрозумів, що зараз треба мовчати. Ніч була порівняно тиха — Люсі збагнула, що шторм вщухає. Здавалося, Генрі вирішив кинути свої спроби з вікном на кухні, і Люсі тихо перейшла у вітальню. Тут знову почулося скрипіння: цього разу чоловік вирішив діяти більш наполегливо — почулося декілька ударів долонею об віконницю. Рука Люсі відпустила нашийник собаки й узяла рушницю. Може, просто здалося, але квадрат вікна в суцільній темряві виділявся сірим. Як тільки вікно відчиниться, жінка стрілятиме.

Він вдарив ще раз, голосніше. Боб не втримався й голосно гавкнув. Знадвору почулися якісь звуки, а потім голос:

— Люсі?

Вона прикусила губу.

— Люсі? — знову його низький, м'який голос. Таким голосом він говорив до неї в ліжку. — Люсі, ти чуєш мене? Не бійся. Я не завдам тобі шкоди. Будь ласка, поговори зі мною.

Жінка поборола в собі бажання натиснути на обидва гачки одночасно, аби тільки цей голос замовк разом з усіма спогадами, що він будив.

— Люсі, мила, — в його голосі наче чулися сльози. — Люсі, він напав на мене. Люсі, мені довелося його вбити... Люсі, я вбив його за свою країну, ти не можеш мене ненавидіти за це.

Що за маячня? Вона не розуміла його. Здавалося, він втратив розум. Може, він і був божевільним, просто два дні йому вдавалося це приховувати? Він точно набагато менш божевільний, ніж більшість людей! Але ж він уже вбивав і раніше... Хіба що, може, він... Просто жертва обставин... От дідько! Вона вже починає його жаліти, а йому тільки цього й треба! Е, ні!

У голові спалахнула ідея.

— Люсі, будь ласка, поговори зі мною...

Вона навшпиньки пройшла на кухню. Боб залишився у вітальні — якщо Генрі почне діяти, він попередить. У Томовому ящику з інструментами знайшлися обценьки, якими вона обережно навпомацки витягла три цвяхи з віконниці. Було нелегко: вони міцно трималися. Закінчивши, Люсі повернулася у вітальню.

— ...просто не заважай мені, і я не завдам тобі шкоди...

У кухні Люсі обережно відчинила вікно й повернулася у вітальню за собакою.

— ...менш за все я хочу якось тебе скривдити, Люсі...

На кухні вона раз чи два погладила собаку по голові й пробурмотіла:

— У нас немає іншого вибору, хлопчику, — а за тим штовхнула пса у вікно.

За мить новий цвях уже міцно закріпив віконницю на місці. Молоток був поки що не потрібен, і Люсі схопилася за рушницю й побігла у вітальню до вікна, тримаючись близько до стіни.

— ...даю тобі останній шанс. А-а-а-а!

Почулося дріботіння собачих лап, а потім жахливий рик — Люсі ніколи раніше такого не чула. Далі — шум бійки, а потім — звук падіння чийогось великого тіла. Було чути уривчасте дихання Фабера, потім знову звук ударів лап об землю, крик болю та лайка незнайомою мовою. Знову гавкіт. Шкода, що Люсі не видно, що ж там відбувається.

Звуки поступово віддалялися і раптом зовсім затихли. Жінка притислася спиною до стіни і з усіх сил прислухалася. Треба було перевірити, як там Джо, та спробувати зв'язатися з кимось по радіо, але наразі вона не наважувалася поворухнутися. Уява малювала кровожерливі образи Боба, який перегризає Генрі горло. Якби тільки собака повернувся.

Люсі глянула на вікно й раптом усвідомила, що бачить не лише сіруватий квадрату цілковитій темряві, а й дерев'яну раму та скло. На вулиці й досі ніч, але — вона це знала точно — на сході небо вже починає світлішати, очікуючи перших променів сонця. Ще кілька хвилин — і сонце почне сходити. Скоро вже можна буде розгледіти меблі в кімнаті, й Генрі вже не зможе заскочити її зненацька.

Раптом скло розлетілося і дощем посипалося на підлогу. Декілька осколків зачепили її обличчя. Щока спалахнула болем — Люсі відчула пальцями кров. Руки зручніше схопили рушницю — жінка чекала, що Генрі от-от полізе у вікно, але нічого не відбувалося. Пройшла хвилина, потім друга.

Люсі глянула на підлогу: крім побитого скла, там лежало щось велике й темне. Вона трохи нахилилася, щоб розгледіти краще, і впізнала Боба. Ніяких емоцій через кончину вірного собаки вона не відчула. Небезпека і смерть зробили її невразливою до таких речей. Спочатку Девід, потім Том, потім ця моторошна ніч... Жодних почуттів не залишилося, крім голоду. Учора вона так ні разу й не змогла поїсти — виходить, уже тридцять шість годин без їжі. Не найкращий момент, щоб мріяти про бутерброд із сиром.

Раптом Люсі почула якісь рухи й повернула голову. У вікні з'явилася чоловіча рука.

Вона, наче зачарована, роздивлялася довгі білі пальці, вкриті брудом. Без обручки, з охайними нігтями та пластирем на вказівному пальці. Ще зовсім недавно ця рука торкалася її найніжніших місць так, наче грала на ній, як на музичному інструменті. І ця ж сама рука проткнула ножем серце старого вівчаря.

Рука забрала шматочок скла, потім ще один — вочевидь, щоб розширити дірку. Потім просунулася глибше, шукаючи засув. Люсі, не видаючи жодного звуку, переклала рушницю в ліву руку, правою зняла з пояса сокиру, підняла її високо над головою й з усієї сили вдарила.

Мабуть, Фабер щось відчув (якусь тінь руху чи подих), бо за крихітну частку секунди до удару він смикнув руку. Сокира важко вдарила дерев'яне підвіконня й застрягла в ньому. На мить Люсі здалося, що вона не влучила, але знадвору почувся нелюдський крик — з іншого боку леза сокири лежали два пальці, схожі на товстих гусениць. За вікном хтось побіг.

Люсі знудило.

Раптово навалилася втома, а за нею — жаль до себе. Господи! Ну, може, вже досить страждань? Де ж поліцейські й солдати, що повинні розбиратися з такими ситуаціями? Не може ж звичайна домогосподарка і мати відбивати атаки вбивці! Якщо вона зараз капітулює, ніхто не зможе її звинуватити. Хто б узагалі зміг стільки протриматися? У кого б стало сил вистояти ще хоч хвилину? У неї більше немає. Вони мають цим займатися. Вони — той великий світ, що десь там. Поліцейські, солдати — бодай хтось, хто там є на іншому кінці радіозв'язку. А вона більше не може.

Люсі відвела погляд від потворних обрубків на підвіконні й важко пішла сходами нагору, де з обома рушницями сіла біля радіопередавача.

Джо й досі спав, дякувати Богу. Він навіть майже не ворушився усі сні та гадки не мав, що навколо нього ледве небеса не падають. А втім, зараз він спав уже не так глибоко — судячи здихання й виразу на його обличчі, він незабаром прокинеться і захоче снідати.

Люсі так не вистачало того простого життя, яке в неї було ще зовсім недавно. Прокидаєшся, готуєш сніданок, одягаєш Джо, готуєш чай, виконуєш просту й безпечну хатню роботу — миєш посуд, прибираєш, зрізаєш зелень на городі. Зараз її невдоволення стосунками з Девідом, нудними вечорами та одноманітним пейзажем здавалося смішним. Те життя тепер було в минулому. Тоді вона прагнула нових вражень, міст, музики, людей, думок. Тепер же всі ті бажання зникли — здавалося неймовірним, що вона взагалі колись цього всього хотіла. Мир — ось чого мають прагнути всі люди. Мир — і все.

Люсі знову заходилася розглядати кнопки й ручки на передавачі. Ось зараз розбереться з цим — і відпочине. Треба тільки примусити себе ще трошки помислити логічно. Не так тут уже й багато кнопок. Жінка знайшла один перемикач із двома позиціями та клацнула. Спробувала телеграфний ключ — тиша. Значить, зараз має працювати мікрофон. Вона взяла його й мовила:

— Гей? Хтось мене чує? Хто-небудь?

Тут її погляд впав на ще один перемикач — з положеннями «Передача» і «Прийом». Зараз стояло на «Передача». Логічно, що якщо вона хоче когось почути, то треба перемкнути на «Прийом».

— Якщо хтось мене чує, будь ласка, відповідайте, — Люсі клацнула перемикачем.

Нічого.

А за мить чоловічий голос:

— Штормовий острів, ми вас чуємо, кажіть.

Голос був молодий і сильний. Здавалося, його впевненість здатна повернути спокій в це життя.

— Штормовий острів, ми всю ніч намагаємося вийти з вами на зв'язок. Чому, в біса, ви не відповідали?

Люсі знову клацнула перемикачем, але замість слів вийшли тільки ридання.

36

У Персіваля Ґодлімана від надлишку цигарок і браку сну без упину боліла голова. Він спробував упоратися з довгою неспокійною ніччю за допомогою віскі, й це було помилкою. Тепер усе навколо тільки посилювало втому: погода, стіни кабінету, робота, війна. Уперше з тих пір, як він почав ловити шпигунів, він засумував за своїми бібліотеками, рукописами та середньовічною латиною.

У кабінет зайшов полковник Террі з двома чашками чаю на таці.

— Ніхто навіть не лягав, — повідомив він радісно. — Візьми ось бублика, — полковник простяг тарілку.

Ґодліман відмовився і взяв лише чашку з чаєм. Гарячий напій трохи його збадьорив.

— Мені щойно дзвонив чоловік із товстою сигарою, — повідомив Террі. — Він теж не спить, чекає разом із нами.

— Він-то якраз міг би й спати, — гірко мовив Ґодліман.

— Він теж хвилюється.

Задзвонив телефон.

— Ґодліман слухає.

— Із Королівського корпусу спостереження просять із вами з'єднати, сер.

— З'єднуйте.

Почувся інший молодий голос.

— Сер, я з Королівського корпусу спостереження.

— Слухаю вас.

— Ви містер Ґодліман?

— Так, — Боже, ну чому військові постійно тягнуть час?

— Ми нарешті зв'язалися зі Штормовим островом, сер.

— Господи, ну нарешті!

— Але на зв'язок вийшов не наш спостерігач, сер. Вийшла жінка.

— І що ж вона каже?

— Нічого, сер.

— У якому сенсі нічого? — Ґодліман ледь поборов у собі хвилю гнівної нетерплячості.

— Ну, вона плаче, сер.

— О... А ви б могли якось мене з нею з'єднати?

— Думаю, так. Почекайте, — почулося тихе гудіння та якесь клацання. А далі — жіночий плач.

— Міс, ви мене чуєте?

Плач не вщухав. Знову почувся голос хлопця:

— Сер, вона не зможе вас почути, аж поки не перейде в режим прийому. О, перейшла. Тепер можете говорити.

— Міс, доброго ранку. Послухайте мене, будь ласка. А коли я закінчу говорити, я скажу «прийом» — тоді ви можете перейти в режим передачі та відповісти мені. Ви мене розумієте? Прийом.

— О, дякувати Богу, хоч одна нормальна людина! — почувся її голос. — Так, я вас розумію. Прийом.

— Тепер розкажіть мені, будь ласка, що у вас там відбувається, — м'яко мовив Ґодліман. — Прийом.

— Два — ні, три — дні тому на острові з'явився чоловік. Його човен затонув. Я думаю, це той вбивця з Лондона, зі стилетом. Він убив мого чоловіка й нашого вівчаря. Тепер він десь надворі, а я з сином у будинку... Я забила цвяхами вікна. Хотіла застрелити його з рушниці, але не влучила. Двері я теж заколотила. На нього накинувся наш собака, але він його вбив. Він хотів пролізти у вікно, а я відрубала йому пальці сокирою. Господи, я більше не можу, будь ласка, нехай хтось приїде сюди... Прийом.

Ґодліман накрив долонею слухавку. Обличчя його побіліло, як сніг.

— Господи, нещасна жінка, — прошепотів він. Але швидко опанував себе і впевнено почав. — Міс, я прошу вас протриматися ще трохи. Моряки, берегова охорона, поліція — усі наші сили вже прямують до вас. Але наразі шторм ще надто сильний, вони не можуть дістатися острова. Я зараз вас попрошу дещо зробити. Я не можу сказати вам навіщо — бо нас можуть прослуховувати, — але я вас запевняю, це конче необхідно. Ви мене добре чуєте? Прийом.

— Так, чую вас добре, продовжуйте. Прийом.

— Ви маєте знищити радіопередавач. Прийом.

— О, ні! Тільки не це! Це дійсно необхідно?

— Так, — мовив Ґодліман, а потім зрозумів, що вона не встигла перемкнути режим.

— Я не можу... Не можу... — і тут почувся крик.

— Абердин, що у вас відбувається?

— Сер, вона й досі передає, — почувся голос хлопця. — Але нічого не розібрати. Ми нічого не чуємо.

— Вона закричала.

— Так, це ми теж почули.

— Чорт забирай, — професор із хвилину роздумував, що робити. — Що там у вас за погода?

— Дощить, сер, — здивовано мовив голос.

— Та я не з ввічливості питаю! — гаркнув Ґодліман. — Шторм вщухає чи ні?

— Знаєте, щойно стало трохи краще, сер.

— Чудово. Як тільки жінка знову вийде на зв'язок, відразу повідомте мені.

— Так, сер.

— Бог знає, через що доводиться пройти цій жінці, — мовив він до Террі, набираючи новий номер.

Полковник закинув ногу на ногу.

— Тільки б вона розбила той передавач...

— І хай помирає? Нам все одно?

— Ти сам це сказав.

— З'єднайте мене з Блоггсом, Росайт, — мовив він у слухавку.

Блоггс раптово прокинувся і прислухався. Сонце вже почало сходити. Усі присутні теж мовчки прислухалися. Не було чути ані звуку. Власне, ось це вони всі й слухали — тишу. Дощ більше не дріботів дахом, сіре небо ледь біліло на горизонті зі сходу, вітер стих. У повітрі залишилася лише мряка.

Пілоти почали одягати куртки та шоломи, зав'язувати чоботи, підпалювати останні цигарки. Загудів сигнал, а за ним чийсь голос гаркнув:

— Готовність до зльоту!

Задзвонив телефон. Пілоти ніяк на це не відреагували, тому слухавку взяв Блоггс.

— Слухаю.

— Фреде, це Персі. Зв'язалися з островом. Він убив двох чоловіків. Там жінка — вона відбивається, але довго не протримається.

— Ми злітаємо — дощ закінчився.

— Поквапся. Бувай.

Блоггс повісив слухавку і поглядом відшукав свого пілота. Той спав на своїй книжці.

— Вставай же, спаньку, бодай тебе дідько вхопив!

Той розплющив очі.

— Вставайте, ми вилітаємо, шторм закінчився!

— Пречудово! — той миттю скочив на ноги і вибіг з кімнати. Блоггс кинувся за ним.

Шлюпка з гучним сплеском та бризками впала на воду. Море важко було назвати спокійним, але в затоці було більш-менш прийнятно, та й під керівництвом досвідчених моряків потонути Блоггс не міг.

— Старший помічнику, ви за головного.

Той стояв біля перил поруч із трьома матросами. У нього був пістолет у водозахисному тримачі.

— Рушаємо, хлопці! — скомандував він матросам, і всі четверо спустилися в шлюпку. Старший лейтенант сів на кормі, а матроси взялися за весла. Близько хвилини капітан спостерігав, як їхній човен швидко наближається до причалу, а потім повернувся на місток і віддав наказ продовжувати обходити острів.

Раптовий дзвін перервав гру в карти в трюмі катера в порту.

— А я відчув, що щось змінилося. Перестало хитати. Мене навіть нудить від такого спокою, — мовив Худячок, але його ніхто не слухав. Усі розбігалися по своїх постах, на ходу надягаючи рятівні жилети.

Двигуни забурчали, й катер почало відчутно трусити. На носі палуби стояв Сміт і насолоджувався свіжим повітрям, легкою мрячкою після доби перебування в трюмі. Катер уже виходив із порту. Худячок приєднався до Сміта.

— Ну ось, знову виходимо в море, — зауважив він.

— А я відчув, що ось-ось дадуть дзвінок, — сказав йому Сміт. — І знаєш чому?

— Чому?

— Бо в мене був туз і король. То була моя партія. Але мені ніколи не щастить.

Капітан-лейтенант Вернер Хеєр глянув на годинник:

— Тридцять хвилин.

Майор Воль сухо кивнув.

— Які там погодні умови? — запитав він.

— Шторм закінчився, — неохоче мовив Хеєр. Він би з радістю не повідомляв цього, якби міг.

— Треба негайно спливати.

— Якщо ваша людина на острові, то ми маємо чекати сигналу.

— Капітане, припущеннями війну не виграти. Я наполягаю. Ми повинні спливати.

Хеєр згадав, який здійнявся скандал між начальниками — його та Воля — на базі. Звісно ж, розвідники перемогли. Хеєра залишили командувати субмариною, але наказали за жодних умов не ігнорувати наполегливі пропозиції майора Воля.

— Спливаємо рівно о шостій, — мовив капітан.

У відповідь йому лише сухо кивнули.

37

Почувся звук розбитого скла, а потім вибух — наче хтось кинув запальну бомбу: вууумп!

Люсі кинула мікрофон — там унизу щось відбувається. За мить вона вже бігла сходами з рушницею в руках. Вітальня палала. Посеред кімнати лежав розбитий горщик. Вочевидь, Фабер вилив пальне з джипа й зробив якусь бомбу. Килим на підлозі швидко загорівся. Потім зайнялася пір'яна подушка та диван із кріслами. Окремі язики діставали аж до стелі.

Найдужче горіла подушка — Люсі схопила її і викинула в розбите вікно. Потім, не зважаючи на обпечені пальці, жінка схопила з гачка пальто та кинула на килим, намагаючись загасити вогонь. Поступово за допомогою пальта вдалося збити більшу частину вогню...

Тут знову десь розлетілося скло — цього разу нагорі.

— Джо! — Люсі миттю кинулася в спальню.

Фабер сидів на ліжку, тримаючи на колінах Джо. Малий уже прокинувся і тепер смоктав палець. На обличчі — його типовий ранковий подив. Агент ніжно погладив волосся на дитячій голові.

— Кидай рушницю на ліжко, Люсі.

Плечі в неї впали, і вона вчинила, як сказали.

— Ти по стіні заліз у вікно, — без жодних емоцій зауважила вона.

Фабер зсадив малого зі своїх колін:

— Давай, біжи до мами.

Джо кинувся до неї, і Люсі підхопила його на руки. Фабер узяв обидві рушниці й підійшов до передавача. Праву руку він тримав під пахвою лівої. Увесь жакет залило кров'ю.

— Ти пошкодила мені руку, — спокійно повідомив він, а потім повернувся до передавача. Звідти раптом почулося:

— Штормовий острів, на зв'язок.

Генрі узяв мікрофон:

— На зв'язку.

— Почекайте хвилинку, будь ласка.

За якийсь час почувся голос того чоловіка, з яким Люсі говорила раніше. Він казав їй знищити передавач. Мабуть, він буде розчарований.

— Ґодліман говорить. Міс, ви мене чуєте? Прийом.

— Так, я вас чую, професоре. Який собор порадите відвідати? — відповів Генрі.

— Це ви?..

— Саме так, — Генрі всміхався. — Сподіваюся, у вас все добре, — і він крутнув якусь ручку на приладі.

Люсі розвернулася та вийшла з кімнати. Ось і все, вона програла. Тепер залишається тільки дочекатися, поки він її вб'є. Втекти вона не могла, сил уже не було. І він, вочевидь, це знав.

За вікном ущух шторм. Буревій перетворився на легенький вітерець, дощ закінчився, а на сході виглядало світле небо — можливо, сьогодні навіть буде сонячно. У морі...

Що це там таке? Вона придивилася уважніше.

Так і є. Субмарина.

«Ви маєте знищити радіопередавач», — казав той чоловік.

А вночі Генрі вилаявся якоюсь незнайомою мовою.

«Люсі, я вбив його за свою країну», — казав він крізь вікно.

А ще оте його марення: «У Кале чекають на примарну армію».

«Ви маєте знищити радіопередавач».

Навіщо комусь брати з собою на рибну ловлю плівку з фотографіями?

Вона зразу зрозуміла, що він не божевільний, ні.

Ця субмарина — німецька, а Генрі — шпигун! І зараз, просто зараз він виходить на зв'язок із цим підводним човном!

«Ви маєте знищити радіопередавач».

Не можна здаватися зараз, ні. У неї немає на це права — зараз під загрозою не тільки її життя. Треба зібрати себе докупи і зважитися на свій останній вчинок — заради Девіда та всіх хлопців, що померли на війні.

Вона знала, що робитиме. Так, буде боляче. Буде дуже боляче. Вона може померти. Але вона народжувала дитину — так чого тут вже тепер болю боятися! Гірше, ніж пологи точно не буде.

Люсі наважилася. Якби мала час — заховала б кудись Джо, щоб він не бачив, але часу не було, бо чоловік от-от знайде потрібну частоту, і тоді точно кінець.

Треба знищити передавач. А оскільки біля нього стоїть Генрі з обома рушницями — він її просто застрелить.

Значить, треба діяти інакше. Люсі взяла стілець, поставила його посеред кімнати і викрутила лампочку. Потім злізла, підійшла до дверей і клацнула вимикачем.

— Ти що, хочеш поміняти лампочку? — спитав Джо.

Люсі знову залізла на стілець, глибоко вдихнула та встромила два пальці в гніздо. Щось бахнуло, потім мить шаленого болю, а далі — темрява.

Фабер чув, що внизу щось відбувається, але часу було мало. Він виставив потрібну частоту, увімкнув передачу та узяв мікрофон. Агент уже відкрив було рота, щоб почати говорити, але тут знову почувся шум, і вогники на передавачі згасли.

Його обличчя перекосило гнівом. Ця жінка закоротила увесь будинок! Він таки недооцінив її! Треба було відразу її вбити. Що, в біса, з ним сталося? Він ніколи раніше не вагався. Ніколи, аж поки не зустрів цю жінку!

Шпигун схопив одну рушницю й побіг униз. Малий плакав, а Люсі лежала на порозі в кухні непритомна. Фабер побачив порожнє гніздо лампочки, стілець — і похолов. Господи, вона встромила туди пальця!

— Господи Боже! — вирвалося в нього. Люсі розплющила очі. Тіло пульсувало болем. Генрі стояв над нею з рушницею в руках. — Та навіщо ж ти туди голими руками полізла? Не могла викрутку засунути?

— Я не знала, що можна викруткою.

Він шоковано потрусив головою.

— Ну ти точно неймовірна жінка, — Фабер підняв рушницю й націлив на неї. А потім знову опустив. — Чорти б тебе побрали!

Він кинув погляд на вікно.

— Бачила, значить?

Вона кивнула.

Якусь мить він мовчки стояв, а потім пішов до дверей. Ті були забиті дошками. Прикладом рушниці він розтрощив вікно кухні й виліз.

Люсі повільно встала на ноги, і Джо в сльозах охопив її руками. Підняти малого сил не було. Вона повільно прошкандибала до вікна і визирнула. Фабер біг до скелі, а субмарина десь за милю від берега чекала на нього. Доволі швидко чоловік дістався краю та звісився з нього. Вочевидь, він збирається плисти до човна.

Господи, невже це ще не все?

Вона зітхнула, вилізла з вікна та, ігноруючи крики Джо, побігла за Генрі.

Добігши до краю скелі, Люсі лягла на живіт і обережно звісила голову. Він був уже десь на середині майже вертикального схилу. Помітивши її, Фабер на мить закляк, а потім почав злізати швидше. Небезпечно швидко.

Спочатку Люсі хотіла полізти за ним, але що б вона робила далі? Спинити його вона однаково не зможе.

Земля на краю поповзла під рукою, і жінка відсахнулася від урвища, щоб не впасти. Та раптом у неї з'явилася ідея.

Люсі відповзла трохи від краю й обома руками щосили вдарила об землю. На ґрунті пішла тріщина. Жінка засунула в неї долоню й почала штовхати землю. Нарешті шмат грунту розміром із добрячий гарбуз відділився. Люсі знову перехилилася, відшукала Генрі, прицілилася та відпустила шмат землі. Вийшло не дуже точно — брила пройшла біля його голови та впала на ліве плече. Тримався чоловік лівою рукою, тому на якусь мить він втратив рівновагу. Поранена права рука почала намацувати опору, силою тяжіння Фабера відштовхнуло від схилу — і раптом він уже опинився у повітрі. А за мить його тіло важко гепнулося на скелястий берег.

Голка навіть не скрикнув.

Тіло впало на плаский камінь, що трохи видавався з води. Від моторошного звуку удару Люсі почало нудити. Фабер лежав там унизу, наче зламана лялька — руки розкинуті в боки, голова вивернута під жахливим кутом. По каменю потекло щось огидне, і жінка відвернулася.

Ось і все. Вона його вбила.

Навколо почало відбуватися щось неймовірне. У небі з'явилися три винищувачі, які з гучним ревом почали обстрілювати субмарину. На схилі показалися четверо моряків, що впевнено крокували в бік будинку. Один з них голосно командував:

— Ліва, ліва, раз, два, три!

Ще один літак сів на воду. Звідти спустили шлюпку, і чоловік у рятівному жилеті почав швидко гребти до берега. З-за мису вийшов невеличкий корабель і агресивно попрямував у бік субмарини. Та швидко занурилася.

Тим часом шлюпка вже досягла каменю під скелею, і чоловік оглянув тіло шпигуна.

З-за мису вийшов ще один катер — берегова охорона.

Один із моряків, що зайшли в будинок, помітив Люсі та вийшов до неї:

— Сонечко, ти як? Ходімо, там у будинку донечка за тобою бідкається.

— Це хлопчик. Я таки його підстрижу, — Люсі чомусь усміхнулася.

Блоггс скерував шлюпку до тіла на камені, причалив і виліз на його пласку поверхню.

Це точно Die Nadel.

І він мертвий. Жодних сумнівів. Його череп розтрощило об камінь, наче скляну вазу. Оглянувши тіло уважніше, Блоггс помітив, що перед смертю йому добряче дісталося: понівечена права рука та серйозно пошкоджена нога. Він обшукав тіло. Стилет знайшовся там, де він і очікував, — на лівій руці. У внутрішній кишені дорогого на вигляд піджака (залитого кров'ю) лежали гаманець, документи, гроші та маленька бляшанка з негативами — двадцять чотири кадри. Блоггс підняв один і подивився проти сонця, що вже вийшло над горизонтом: саме ті знімки, які Фабер відправив у португальське посольство.

На краю скелі нагорі з'явилися матроси — вони скинули Блоггсу мотузку. Той склав усі речі Фабера в свою кишеню й міцно обв'язав тіло небіжчика. Хлопці дружно витягли його нагору, потім спустили мотузку за Блоггсом.

— Ви там його мозок забули. Але ніхто його не шукатиме, думаю, — пожартував один із моряків, коли Блоггс виліз.

Старший лейтенант назвався і повів Блоггса в котедж на пагорбі.

— Ми там нічого не чіпали, сер. Усі докази на місцях.

— Не переймайтеся, розслідування цієї справи не буде.

У будинок заходити довелося через розбите вікно на кухні. За столом сиділа жінка й тримала дитину — Блоггс просто усміхнувся, бо так і не зміг придумати, що ж їй сказати. Він швидко оглянув житло — ну просто поле бою. Вікна забиті цвяхами, двері забрані дошками, в одній із кімнат сліди пожежі й собака з перерізаним горлом, валяються рушниці, в підвіконні стирчить сокира, а поруч із нею — два відрубані пальці.

Що за жінка могла таке витримати?

Блоггс підрядив матросів привести дім до ладу: прибрати, дістати цвяхи з вікон та дверей, полагодити електрику й приготувати чаю.

Сам він узяв стілець, сів перед жінкою й уважно її оглянув. Чоловічий завеликий одяг, мокре волосся, брудне обличчя. Але, незважаючи на все це, надзвичайна врода. Просто чудові бурштинові очі.

Зрештою Блоггс усміхнувся малому й тихо заговорив до жінки:

— Ви зробили дещо вкрай важливе для всієї війни. Я вам обов'язково розповім, що саме, — тільки не сьогодні. Наразі ж у мене є два запитання. Можу я їх поставити чи краще пізніше?

Люсі перевела на нього погляд — спочатку розгублений, але потім вона наче навела фокус і кивнула.

— Чи вдалося тому чоловікові вийти на зв'язок із субмариною?

Погляд жінки був порожнім. Блоггс опустив руку в кишеню й намацав там іриску.

— Можна, я пригощу вашого хлопця? Він виглядає дуже голодним.

— Так, дякую, — відповіла Люсі.

— То що ж, Фабер зміг зв'язатися із субмариною?

— Його звали Генрі Бейкер.

— Ну добре. То зміг чи ні?

— Ні. Я влаштувала коротке замикання.

— Дуже вдале рішення. Як же вам це вдалося?

Вона показала пальцем на порожній патрон під стелею.

— Що, викрутку засунули? — хмикнув він.

— Ні, — зітхнула вона. — На це не стало розуму. Встромила пальці.

На його обличчі промайнув жах. Це ж треба, отак навмисне... Думати про це було моторошно, і він викинув із голови ці образи.

— Так, добре. Друге запитання: як ви думаєте, міг хтось із субмарини побачити, як він спускається зі скелі?

Вона кинула на нього спантеличений погляд.

— Із люка ніхто наче не виходив, — зрештою мовила вона. — Може, через перископ?

— Ні, через перископ таке неможливо розгледіти, — упевнено сказав Блоггс. — Це дуже добре. Значить, вони не знають, що його... знешкоджено. У будь-якому разі, — він поквапився змінити тему, — вам довелося пройти через такі випробування, які випадають не мирним жінкам, а солдатам на фронті. А вашого хлопця і вас треба відвезти в лікарню в Абердин.

— Добре, — просто мовила Люсі.

Блоггс звернувся до старшого:

— Підкажіть: у нас тут є якийсь транспорт?

— Є. Там у деревах стоїть джип.

— Добре. Тоді відвезіть, будь ласка, місіс із її сином на причал. Нехай ваш човен доправить їх у лікарню.

— Слухаюся.

— І поводьтеся чемно.

— Звісно ж.

Блоггс знову повернувся до жінки. Його охопило невимовне захоплення нею: попри її зовнішню безпорадність та тендітність, вона вчинила неймовірно мужньо.

— Ви день чи два побудете в шпиталі, — він узяв Люсі за руку, — а потім почнете страшенно нудитися. Це ознака того, що вам краще. Я буду неподалік, лікарі відразу зі мною зв'яжуться. Я б хотів ще дещо з вами обговорити, якщо можна. Але не зараз, потім, коли ви будете готова, добре?

Люсі нарешті усміхнулася, і її усмішка вкрила Блоггса приємним теплом.

— Дякую. Це дуже чемно з вашого боку, — вона підвелася і з малим на руках вийшла з будинку.

— Чемно? — пробурмотів Блоггс собі під носа. — Це ж треба... Ну що за жінка!

Нагорі він знайшов радіопередавач і налаштувався на частоту Королівського полку спостереження.

— Викликає Штормовий острів, прийом.

— Чую вас, Штормовий. Прийом.

— З'єднайте мене з Лондоном.

— Зачекайте, — повисла довга пауза, а потім почувся знайомий голос. — Ґодліман на зв'язку.

— Персі, ми узяли нашого... контрабандиста. Мертвий.

— Чудово. Чудово! — навіть по радіо добре було чути тріумф у голосі Ґодлімана. — Йому вдалося встановити контакт зі своїм напарником?

— Я майже впевнений, що ні.

— Молодці! Вітаю!

— Вітати треба не мене. Коли я сюди дістався, залишилося лише поприбирати.

— Хто ж його вбив?

— Жінка.

— Чорти б мене узяли! Що ж це за жінка?

— Героїня, Персі, — всміхнувся Блоггс.

У відповідь почувся сміх Ґодлімана:

— Здається, я розумію, про що ти.

38

Гітлер стояв біля величезного панорамного вікна й оглядав гори. На ньому була його сіра форма, яка тільки пригнічувала всіх. Уночі йому довелося викликати свого лікаря. Увійшов адмірал Путткамер.

— Доброго ранку, мій фюрере, — відсалютував він. Гітлер повернувся і вп'явся пильним поглядом у свого ад'ютанта. Насторожені очі фюрера завжди нервували Путткамера.

— То що, субмарина зустріла Голку?

— Ні. Під час зустрічі виникли проблеми... Англійська поліція саме ловила якихось контрабандистів. Голка взагалі не прибув на місце зустрічі, кілька хвилин тому ми отримали від нього повідомлення, — чоловік дістав аркуш паперу й простягнув його фюреру.

Гітлер узяв листок, одягнув окуляри і прочитав:

Гітлер простяг листок назад і зітхнув:

— Виходить, Кале.

— Цьому Голці можна довіряти?

— Абсолютно, — Гітлер підійшов до стільця й сів так, наче все тіло охопило болем. — Він відданий Німеччині. Я знаю всю його родину.

— Але ж ваша інтуїція...

— Так-так, інтуїтивно я не згоден. Але я сказав, що прийматиму рішення згідно з його словами — значить, так і буде, — він жестом відпустив ад'ютанта, додавши: — Передайте Роммелю та Рундштедту, що танків у них не буде. І нехай вже той клятий лікар зайде.

Путткамер знову відсалютував і вирушив передавати накази.