Вушко голки

13

Фабер сперся об дерево. Тіло били дрижаки. Агента знудило.

Треба закопати п'ять тіл.

На це знадобиться від тридцяти до шістдесяти хвилин — залежно від того, як ретельно заховати трупи. У цей час його можуть упіймати.

Треба добре подумати, чи вартий цей ризик тих кількох годин, які Голка виграє, поки шукатимуть тіла. Відсутність п'ятьох чоловіків швидко помітять — ніяк не пізніше дев'ятої години. Якщо це було звичайне патрулювання, то їх шлях добре відомий, і скоро пошукова група пройде їхнім маршрутом. Якщо залишити трупи тут, то їх знайдуть негайно. Якщо їх сховати, то трохи згодом на пошуки відправлять поліцію з собаками — на це може піти весь день. Другий варіант дасть Фаберу можливість дістатися Лондона раніше, ніж оголосять розшук вбивці. А це зараз найголовніше. Отже, шпигун вирішив ризикнути й сховати тіла.

Фабер знову переплив канал — цього разу з тілом старого капітана, якого без зайвих церемоній кинув під кущ. Потім агент витяг із човна ще два трупи та поклав їх зверху. Туди ж кинув тіла Ватсона й капрала.

Лопати не було, а могила мала бути чималою. Фабер роздивився навколо і побачив невеличку ділянку землі, на якій уже було заглиблення. Там агент і почав копати, використовуючи замість лопати каструлю з човна.

Перші декілька футів далися легко, бо вони містили лише гниле листя. Проте далі пішла глина, й копати стало важко. За півгодини Фабер заглибився лише на вісімнадцять дюймів. Довелося на цьому зупинитися.

Шпигун притяг тіла до ями, склав їх усередину, а зверху жбурнув свій закривавлений та забруднений одяг. «Могилу» він засипав викопаною землею й листям, яке нарвав з кущів і дерев. Для першого пошукового загону цього вистачить. Заодно Фабер притрусив піском місце, яке залило кров'ю Ватсона. На палубі також натекло багато крові — її довелося відтирати ганчіркою.

Начебто все. Фабер одягнувся в чисті речі, підняв вітрило й відчалив.

На приємний відпочинок під прикриттям не залишилося часу: треба було якнайдалі відплисти від могили, а потім кинути човен і якомога швидше пересісти на наземний транспорт. Шпигун ще не вирішив, що краще — скористатися потягом чи роздобути машину. На авто буде швидше, якщо вдасться його вкрасти. Проте машину негайно почнуть шукати, не залежно від того, як скоро знайдуть трупи в лісі. Фабер не знав, де поблизу є залізничний вокзал, але потягом точно буде безпечніше: якщо добре грати свою роль, то агент матиме майже цілий день.

А ще не зрозуміло, що робити із човном. Найкраще було б його потопити, але хтось може це побачити. Якщо ж залишити шлюпку на якомусь причалі чи просто кинути біля берега, поліція дуже швидко пов'яже це з убивством і зрозуміє, у якому напрямку втік убивця. Остаточне рішення Голка так і не прийняв.

Була ще одна проблема: Фабер не знав, де саме він перебуває. На його мапі водних шляхів Англії позначені всі мости, причали та шлюзи, а ось залізничних станцій немає. Навколо багато сіл, до яких можна дістатися пішки за годину чи дві, але не через кожне селище ходили потяги.

Раптом удача вирішила зразу дві проблеми: попереду був залізничний міст.

Фабер узяв компас, гаманець, стилет і дістав із фотоапарата плівку. Решта його речей піде на дно разом із човном.

У тіні дерев ховався маленький причал. На перший погляд, доріг поруч не було. Фабер згорнув вітрило, від'єднав щоглу, дістав заглушку з кіля та стрибнув на берег, тримаючи кінець мотузки. Човен почав повільно наповнюватися водою, поки течія затягувала його під міст. Німець тримав мотузку так, щоб човен затонув під цегляною аркою моста. Спочатку під водою зникла корма, потім — ніс, і останнім — дах каюти. Якийсь час на поверхні річки ще булькало повітря, але за декілька хвилин уже не залишилося жодного сліду того, що колись тут був човен. Тінь від моста дуже вдало сховала силует шлюпки під водою. Наостанок зникла й мотузка.

Залізниця прямувала з північного сходу на південний захід. Фабер піднявся нагору й попрямував на південний захід — у напрямку Лондона. Дві колії. Мабуть, це була якась сільська гілка. Потягів буде небагато, але вони зупинятимуться на кожній станції.

Сонце почало припікати, і йти ставало нелегко. Чорний одяг шпигуна залишився з трупами, і Фаберу довелося вбратися в двобортний піджак та товсті фланелеві штани. Ну, піджак хоча б можна було зняти.

Через сорок хвилин агент почув далекий стукіт коліс і сховався в кущах біля колії. Повз Фабера на північний схід повільно проповз старий паровоз, що тягнув за собою вагони з вугіллям. Можна було б застрибнути на нього, якби машина йшла в інший бік. Та чи варто? Звісно, не треба буде так довго йти пішки, але Фабер точно б забруднився в паровозі й мав би занадто підозрілий вигляд на вокзалі. Іти пішки безпечніше.

Залізниця прямою лінією прорізала пласку місцевість. Фабер пройшов повз фермера, який трактором орав поле. Сховатися було ніде, і агроном махнув рукою, привітавшись із незнайомцем, хоча від роботи не відірвався. Фермер був занадто далеко й обличчя шпигуна він би нізащо не міг розгледіти.

Ще за десять миль агент побачив попереду станцію. До неї залишилося з півмилі: уже було видно платформи й ліхтарі. Шпигун відійшов від колії та побрів полем, намагаючись триматися ближче до дерев, аж поки не вийшов на дорогу. Уже за кілька хвилин Фабер увійшов у село, дізнатися назву якого було неможливо. Узагалі-то тепер, коли вторгнення ворогів більше не загрожувало Британії, таблички з назвами почали повертати, але в цьому селі ще, вочевидь, не встигли.

У селі була пошта, господарська крамниця та паб під назвою «Бик». Коли Фабер проходив повз військовий меморіал, жінка з коляскою приязно з ним привіталася. Маленька залізнична станція ніжилася під весняним сонцем. Агент увійшов у приміщення вокзалу.

На дошці оголошень поміж іншого був розклад поїздів. Поки Фабер його вивчав, почувся голос:

— Я б не надто розраховував на той розклад. Це скоріш художній твір, аніж щось інформативне.

Звісно, Фабер здогадувався, що розклад може бути неактуальним, але йому потрібно було дізнатися, чи ходять звідси потяги до Лондона.

— То що, є сьогодні поїзди в Лондон?

— Якщо вам повсякчас таланить, — пожартував касир.

— Ну, в будь-якому разі мені потрібен квиток. Один, будь ласка.

— З вас п'ять шилінгів і чотири пенси. Кажуть, в Італії поїзди ходять за розкладом.

— Уже ні, — заперечив Фабер. — Як на мене, краще нехай будуть потяги не за розкладом, головне, щоб свої.

— Звісно ж, — чоловік кинув на нього знервований погляд. — Може, почекаєте в «Бику»? Ви почуєте, як прийде потяг. А якщо ні, то я за вами когось пришлю.

Не надто вдала ідея: краще нехай агента бачить якомога менше людей.

— Ні, дякую, в мене грошей майже не залишилося, — Фабер узяв квиток і вийшов на платформу.

За кілька хвилин касир приєднався до нього на лаві.

— Поспішаєте кудись? — спитав він.

— Та ні. Я телеграфував, що спізнюся, тож уже ні. Проспав сьогодні, посварився з керівником, а потім ще й зламалася вантажівка, що мене підвозила.

— Невдалий день. З усіма буває. Ну, — касир глянув на годинник, — вранці поїзд відійшов вчасно, тож, може, вам і пощастить, — він повернувся на своє робоче місце.

Пощастило — уже за двадцять хвилин прийшов потяг. У вагонах було повно фермерів, сімей із дітьми, підприємців і солдатів. Фабер відшукав собі місце біля вікна й сів просто на підлогу. Поїзд рушив. Шпигуну трапилась якась позавчорашня газета з кросвордом — він позичив олівець і почав розгадувати. До речі, розгадувати кросворди іноземною — це неабиякий показник знання мови, тож Голка дуже цим пишався. Скоро монотонність руху потяга приспала шпигуна.

Фаберу наснився знайомий сон про день, коли він прибув до Лондона.

Чоловік приїхав на поромі з Франції за бельгійським паспортом на ім'я Жана ван Ґельдера, представника компанії «Філіпс» (це мало пояснити наявність радіопередавача в його валізі). Тоді він уже вільно говорив англійською, але не настільки, щоб видавати себе за британця. Митників агент не зацікавив, адже бельгійці були союзниками. У поїзді до Лондона тоді виявилося повно вільних місць і навіть можна було замовити їжу. Фабер пообідав смаженою яловичиною та йоркширським пудингом — наїдки здалися йому дивними.

Його попутником був студент-історик із Кардіффа[37], з яким шпигун говорив про політичну ситуацію в Європі. Загалом, уві сні все було наче наяву — аж поки поїзд не зупинився на вокзалі Ватерлоо. Там зчинилося справжнє жахіття.

Усе почалося з перевірки квитків. Як буває уві сні, логіки не простежувалося жодної. У Фабера попросили показати квиток, і чоловік навіть мав один справжній, який і продемонстрував. Тоді контролер сказав йому:

— Це квиток із Абверу.

— Ні! Я кюпиф майн кфиток ан Довер, — заперечив Фабер із вкрай підозрілим німецьким акцентом. Куди зникла його англійська?

Контролер раптом перетворився на лондонського поліцейського — як належить, у капелюсі. Проте він не помітив напівнімецьку мову Фабера, лише посміхнувся та сказав:

— Покажіть, будь ласка, ваші кламоте, сер.

На вокзалі було повно людей. У Фабера промайнула думка змішатися з натовпом і втекти. Він кинув свою валізу з передавачем і побіг крізь юрбу. Раптом агент усвідомив, що забув штани в поїзді, а на шкарпетках у нього була вишита свастика. Треба швидко купити одяг у першому-ліпшому магазині, поки ніхто не помітив голозадого чоловіка в нацистських шкарпетках. Зненацька хтось із натовпу мовив:

— Я вже десь бачив ваше обличчя, — і підставив Фаберу ногу.

Агент перечепився, впав і опинився на підлозі вагона, у якому заснув.

Голка поморгав очима, позіхнув і озирнувся навколо. Боліла голова. На мить його охопило полегшення від того, що це був лише сон. Господи, це ж треба — шкарпетки зі свастикою! Поруч стояв чоловік у робочому костюмі.

— Непогано поспали, — зауважив він.

Фабер кинув на нього гострий погляд: шпигун завжди боявся сказати уві сні щось, що може його викрити.

— Жахи наснилися, — пояснив він.

Чоловік нічого не відповів.

За вікном уже сутеніло. Довгенько ж Фабер спав. Раптом у вагоні спалахнуло світло — єдина лампочка вгорі. Хтось опустив штори. Обличчя людей стали схожі на однакові бліді овали. Робітник знову заговорив:

— Проспали всю розвагу.

— А що трапилося? — насупився Фабер. Навряд чи він міг проспати поліцейську перевірку.

— Назустріч проїхав один з американських потягів. Ішов десь зі швидкістю десять миль. Машиніст — негр! Гудів без упину! А спереду — уявіть-но собі! — скидач худоби! Ну просто Дикий Захід!

Фабер посміхнувся й знову пригадав свій сон. Насправді ж його приїзду Лондон пройшов за планом. Він оселився в готелі під своїм бельгійським прикриттям і почав відвідувати сільські кладовища. Оглядаючи могильні плити, він відшукав трьох чоловіків свого віку й зробив три свідоцтва про народження. Коли документи були готові, агент знайшов просту роботу: рекомендації в нього теж були фальшиві, від якоїсь вигаданої компанії в Манчестері. До війни Фабер навіть зареєструвався на виборчій дільниці в Гайґейті й проголосував за консервативну партію. З початком війни ввели продовольчі картки — у Фабера було аж три, бо їх видавали пожильцям домовласники (шпигун проводив ніч у трьох різних будинках, тому отримував по одній картці для кожного свого прикриття). Свій бельгійський паспорт агент спалив: навіть якщо йому й знадобиться цей документ (що було вкрай малоймовірно), Фабер міг би отримати три британські.

Зважаючи на шум, який надходив із вулиці, чоловік виснував, що поїзд зупинився на кінцевій станції. Опинившись на платформі, Фабер раптом усвідомив, що страшенно зголоднів і хоче пити, адже ковбасу з галетами та водою він проковтнув ще вчора. Агент пройшов контроль квитків і відшукав буфет. Там було повно людей — здебільшого солдатів, які спали чи намагались заснути просто за столами. Фабер попросив сандвіч із сиром і чашку чаю.

— Їжа тільки для військових, — відповіла жінка за стійкою.

— Тоді можна просто чаю?

— Чашку маєте?

— Ні, — здивувався Фабер.

— У нас теж уже немає.

Із цим шпигуну довелося піти. Промайнула думка зайти пообідати в готель «Ґрейт Істерн», але на це пішло б багато часу, тому Фабер зайшов у перший-ліпший паб і перехилив там дві пінти розведеного пива. Потім агент знайшов крамницю, де купив порцію риби з картоплею. Голка так зголоднів, що, стоячи на вулиці, з'їв усе просто з газети, в яку йому загорнули наїдки в магазині. Дивно, але цього Фаберу вистачило, щоб утамувати голод.

Тепер треба знайти аптеку, де проявляють плівку, та влізти туди вночі. Перш ніж повертатися до Німеччини, варто переконатися, що знімки хороші. Якщо ж ні, доведеться вкрасти плівку й повернутися на базу знову. Сама думка про це була нестерпною.

Аптека має бути маленькою, і в жодному разі не належати до мережі майстерень, де плівку проявляють централізовано. Мабуть, таку можна знайти в районах міста, де люди достатньо заможні, щоб дозволити собі фотоапарат (принаймні могли дозволити до початку війни). Територія біля вокзалу в східній частині точно не була однією з таких, тому Фабер вирушив у напрямку Блумсбері[38].

Сигналів повітряної атаки поки що не було, й тихі вулиці купалися в місячному сяйві. На Ченсері-лейн Фабера зупинили двоє військових поліцейських — хотіли перевірити його документи. Голка удав п'яного, і його навіть не розпитували, що він робить на вулиці так пізно.

Майстерня з логотипом «Кодак» розташовувалася на півночі Саутгемпот-роуд. Як не дивно, тут було відчинено, тому Фабер зайшов. За прилавком стояв нервовий чоловік із рідким волоссям, одягнений у білий халат.

— Відпускаємо тільки за рецептами лікаря.

— Я хотів спитати, чи друкуєте ви знімки?

— Так, приходьте завтра о...

— А у вас тут майстерня? Я б хотів переглянути знімки, мені треба...

— Так, приходьте завтра о...

— А ви зможете надрукувати їх того ж дня? У мого брата закінчується відпустка, і було б добре, якби він міг узяти якісь знімки із собою.

— Ми не зможемо надрукувати їх швидше, ніж за добу. Приходьте завтра.

— Дякую, я зайду, — збрехав Фабер.

Аптека зачинялася за десять хвилин. Агент вийшов, перейшов вулицю й сховався в тіні будинку.

О дев'ятій аптекар вийшов, зачинив за собою двері та пішов униз вулицею. Фабер попрямував в іншому напрямку й двічі повернув за рогом. Чорного ходу в аптеки не було, а парадні двері шпигунові виламувати не хотілося, бо це міг помітити патруль. Фабер пройшовся паралельною вулицею, але не знайшов жодного входу. Мабуть, інший бік будівлі виходив у якийсь внутрішній двір, бо між вулицями була занадто велика відстань. Зрештою агент побачив якийсь старий будинок із табличкою гуртожитку місцевого коледжу. Двері були відчинені, і Фабер зайшов досередини, де швидко знайшов спільну кухню — там із книжкою та чашкою кави сиділа дівчина.

— Перевірка світломаскування, — пробубнів Фабер. Дівчина кивнула й знову втопила погляду книжку.

Шпигун пройшов будівлю наскрізь і опинився у внутрішньому дворі. Оминувши сміттєві баки, він вийшов у вузький прохід між будинками й за мить уже стояв біля чорного ходу аптеки. Здавалося, цими дверима ніколи не користувалися, бо вони були завалені якимись старими шинами та матрацами. Фабер відсунув мотлох убік і вдарив плечем двері. Гнила деревина легко піддалася і впустила чоловіка всередину.

Знайти темну кімнату було неважко. Шпигун зачинив двері зсередини й увімкнув червону лампу. Обладнання було чудове: охайно підписані пляшечки з реактивами, фотозбільшувач і навіть сушарка для відбитків. Фабер швидко, але обережно взявся до роботи: підібрав потрібну температуру й засік час за електронним годинником, що висів на стіні. Негативи були чудові. Агент дочекався, щоб вони висохли, а потім збільшив їх і надрукував комплект фотографій 8 х 10 см. Знімки один за одним з'являлися з-під рідини, й Фабера охоплювала невимовна радість. А добряче ж він таки попрацював!

Залишилося прийняти останнє рішення. Вирішити питання, яке не полишало Фабера упродовж усього дня. Яке вже не можна відкладати тепер, коли фотографії були готові.

А що як він не зможе дістатися додому?

Попереду була ризикована подорож. Навіть більше ніж просто «ризикована». Справа навіть не в тому, щоб дістатися до точки призначення (попри обмеження пересування та охорону узбережжя, агент знав, що зможе це зробити). Були чинники, які Фабер не міг контролювати: може виявитися, що субмарини немає у домовленому місці, або ж її потоплять у Північному морі дорогою додому, або ж узагалі чоловіка зіб'є автобус, коли він вийде з аптеки. У Голки в руках була найцінніша військова таємниця — і вона, цілком імовірно, може померти разом із ним. Навіть думати про це було жахливо.

Треба підготувати запасний план — Абвер має обов'язково отримати плівку, будь-якою ціною. Тобто доведеться писати в Гамбург.

Звичайно ж, лист із Англії в Німеччину не дійде — треба писати через нейтральну країну. Усю подібну кореспонденцію ретельно перевіряють, і якщо текст ще можна закодувати, то передати знімки неможливо. Існував інший спосіб — старий, але надійніший. У лондонському посольстві Португалії працював посадовець, який із політичних причин (і з фінансових теж, адже без хабарів не обійшлося) допомагав Німеччині та відвозив повідомлення в посольство, що розташовувалося в Лісабоні. Ця схема працювала з 1939 року, але Фабер ніколи нею не користувався, за винятком тестової перевірки, про яку попросив Канаріс. Цього разу вона повинна була спрацювати.

Але цей план дратував агента: він просто ненавидів розраховувати на інших. Головний принцип шпіонажу — не дозволяти ворогові дізнатися, який саме його секрет розкрито, інакше інформація втрачає будь-яку цінність. Може, цей канал уже не діє, а може, вже не є цілком надійним: британці могли дізнатися, що ворогові відомо про їхню таємницю. Хоча в такій ситуації цим фактом можна було й знехтувати: навіть якщо британці дізнаються, що таємницю розкрито, їм усе одно доведеться наступати на Францію.

Якщо відкинути упередження та зважити всі «за» і «проти», то, безумовно, варто залучати португальський канал зв'язку. Не зважаючи на свій внутрішній опір, Фабер сів писати листа.

14

День Фредеріка Блоггса пройшов вкрай неприємно. Його викликали за місто після того, як п'ять схвильованих жінок зателефонували до місцевого поліцейського відділку та повідомили, що їхні чоловіки не повернулися з патрулювання. У місцевого констебля клепки стало лише на те, щоб дійти висновку, що патрульні місцевої самооборони зникли. Він був переконаний, що чоловіки просто заблукали, бо ж вони всі були або глухі, або криві, або недоумкуваті — інакше їх би забрали в армію. Та все-таки констебль про всяк випадок вирішив зняти з себе відповідальність і доповів керівництву. Сержант, який отримав повідомлення від поліцейського, відразу зрозумів, що патрульні зникли у вкрай важливій військовій зоні, тому миттєво передав виклик у Скотленд-Ярд. Звідти вислали службовця, а також повідомили в МІ-5, і на місце злочину виїхав Блоггс. Скотленд-Ярд відрядив Гарріса — того самого, що працював над убивством шпигуна в Стоквеллі. Чоловіки зустрілися в одному з тих поїздів, що «наче з Дикого Заходу» — їх позичила Америка під час війни, адже Британії не вистачало власних локомотивів. Гарріс знову запросив Блоггса на недільний обід, а той знову відмовився, виправдовуючись роботою.

На станції чоловіки вийшли з поїзда й, позичивши в селі два велосипеди, поїхали стежкою вздовж каналу, аж поки не натрапили на частину пошукового загону. Гаррісу було важко пересуватися: він був років на десять старший, ніж Блоггс, і на чотири стоуни[39] важчий.

— Ну що? Знайшли тіла? — він з радістю зліз із велосипеда й підійшов до місцевих поліцейських.

— Ні. Але знайшли човен. А ви хто? — поцікавився поліцейський.

Гарріс і Блоггс відрекомендувалися. Констебль в самій білизні пірнав, щоб оглянути човен, — чоловік саме сплив на поверхню з корком у руках.

— Що, навмисне затопили? — Блоггс глянув на Гарріса.

— Схоже на те. Ще щось помітили? — звернувся Гарріс до констебля.

— Човен у хорошому стані — тільки-но затопили. Щогла не зламана — її від'єднали.

— Чимало ви побачили за одну хвилину під водою, — зауважив Гарріс.

— Полюбляю ходити під вітрилом у вільний час.

Гарріс і Блоггс знову залізли на велосипеди й попрямували далі. До їхнього приїзду тіла вже знайшли.

— Усіх п'ятьох вбили, — повідомив інспектор, що був тут за головного. — Капітан Ленхем, капрал Лі, рядові Ватсон, Дейтон і Форбс. У Дейтона зламана шия, решту вбили якимсь ножем. Ленхем до того ж утонув. Усі тіла були закопані в неглибокій ямі. Дуже багато крові. — Поліцейського аж трусило.

Гарріс оглянув трупи, які дістали з ями й поклали у ряд.

— Я вже бачив такі рани. Фреде, поглянь-но.

Блоггс придивився уважніше.

— Господи, це точно він.

— Його стилет, — кивнув Гарріс.

— Ви знаєте, хто вбивця? — інспектор був ошелешений.

— Є підозрюваний. Можливо, він уже вбив двох людей. Якщо це він, то ми знаємо, хто він такий, але не знаємо, де він.

— Тут поруч заборонена зона. Сюди вже прямують особовий відділ і МІ-5. Я маю знати ще щось? — очі інспектора підозріло звузилися.

— Лише те, що краще тримати все це в таємниці, аж поки ваш головний констебль не дістане від нас дозвіл.

— Зрозуміло.

— Ще щось знайшли? — спитав Блоггс.

— Досі прочісуємо місцевість. Розширили зону пошуків. Поки що нічого. До речі, у ямі з тілами був також одяг злочинця, — він показав на купку тканини.

Блоггс обережно роздивився одяг: чорні штани, чорний светр, коротка шкіряна куртка, яку пілотів.

— Схоже, одяг для нічної роботи.

— Розмір чималенький.

— А ваш підозрюваний високий?

— Вище шести футів.

— Дорогою бачили наших біля затопленого човна?

— Так, — Блоггс нахмурив брови. — Де у вас тут найближчий шлюз?

— Чотири милі вгору за течією.

— Якщо наш підозрюваний приплив сюди на човні, то наглядач на шлюзі мав би його бачити, правильно?

— Авжеж, — погодився інспектор.

— Тоді ми з ним поговоримо, — Блоггс повернувся до свого велосипеда.

— Господи, ще чотири милі, — пробубонів Гарріс.

— Нічого, це корисно після тих твоїх недільних обідів.

Стежка вздовж каналу була призначена для вершників, а не велосипедистів, тому їхати через грязюку, каміння та коріння було непросто. До шлюзу чоловіки дісталися лише за годину. Гарріс щедро сипав прокльонами й обливався потом.

Наглядач шлюзу сидів на веранді крихітного будинку й насолоджувався сонцем та люлькою — чоловік середнього віку, який не звик поспішати. Два велосипедисти викликали в нього непідробний подив.

Говорити почав Блоггс, бо Гарріс ніяк не міг відхекатися.

— Ми з поліції, — почав він.

— Дійсно? А хіба щось сталося? — чоловіка це страшенно зацікавило, і він дивився на незнайомців, готовий ловити кожне їхнє слово.

Блоггс дістав фотографію Голки й подав її наглядачу.

— Скажіть, будь ласка, чи бачили ви цього чоловіка?

Наглядач узяв фото, поклав на коліна й знову підпалив люльку. Потім узяв знімок у руки та довго його роздивлявся.

— Ага, — простягнув він фото, супроводжуючи жест кивком голови. — Його човен проходив тут учора, приблизно в цю саму годину. Я пригостив його чаєм. Приємний чоловік. А що він накоїв? Увімкнув світло й забув затулити штори ввечері, чи що?

Блоггс важко опустився на лавку.

— Усе сходиться.

Гарріс почав міркувати вголос.

— Значить, він пришвартувався нижче за течією звідси і вночі пішки вирушив до забороненої зони, — він говорив тихо, щоб наглядач не чув. — А коли агент повернувся, його схопила місцева самооборона, тому він усіх убив. Потім Голка спустився ще трохи нижче, затопив човен і — що далі? Сів на поїзд?

— А куди веде та залізнична гілка, що перетинає канал трохи нижче? — спитав Блоггс наглядача.

— До Лондона.

— От дідько!

У міністерство Блоггс повернувся лише опівночі. На нього чекали Ґодліман і Паркін.

— Це він, — повідомив чоловік і доповів усе, що сталося.

Паркін захоплено слухав, а Ґодліман напружувався ще сильніше.

— Тепер він знову в Лондоні, і нам знову доведеться шукати голку в сіні, — Ґодліман викладав на столі малюнок із сірників. — Знаєш, щоразу, як я дивлюся на його фотографію, мені здається, що я колись бачив цього покидька.

— Думай. Де ти міг його бачити?

Ґодліман у розпачі потрусив головою.

— Один раз, може. Таке відчуття, наче я бачив це обличчя десь на лекції. Чи може на вечірці. Лише на якусь мить. Гадаю, що навіть якщо й згадаю, де його бачив, нам це не допоможе.

— А що саме там розташоване? — Паркіну були цікаві подробиці події дня.

— Я не знаю. Значить, щось украй важливе, — відповів Ґодліман.

Запала тиша. Паркін узяв один із сірників зі столу Ґодлімана й підпалив цигарку. Блоггс підняв погляд на присутніх.

— Ми б могли зробити мільйони копій його фотографії й роздати кожному поліцейському, кожному черговому повітряної тривоги, кожному члену місцевої самооборони, залізничнику... Повісити їх на кожному стовпі та опублікувати в усіх газетах...

Ґодліман похитав головою.

— Надто ризиковано. Якщо він уже передав у Гамбург повідомлення, то ми тільки зробимо йому ласку, здіймаючи такий галас. Тоді німці точно зрозуміють, що це вкрай цінна інформація.

— Але треба ж щось робити!

— Треба. Роздамо фотографії офіцерам поліції. Дамо опис його зовнішності в газети — нехай пишуть, що ми шукаємо звичайного вбивцю. Можемо розсекретити злочини в Гайґейті та Стоквеллі — тільки нехай не кажуть, що цим займається розвідка.

— Тобто прив'яжемо собі одну руку за спину й почнемо битися? — спитав Паркін.

— Поки що так.

— Ну, я тоді почну з цим усім в Ярді, — погодився Блоггс і підсунув до себе телефонний апарат.

Ґодліман глянув на годинник.

— Більше сьогодні ми нічого не вдіємо. Але я все рівно не засну — немає сенсу їхати додому.

— Тоді я піду надибаю десь чайник, — запропонував Паркін і вийшов.

На столі Ґодлімана сірники склалися в зображення коня, запряженого в карету. Чоловік ще раз глянув на жеребця, потім узяв його «ногу» та підпалив нею цигарку.

— Фреде, в тебе є дівчина? — спитав він, наче хотів змінити тему.

— Ні.

— Що, з тих пір так і не було?..

— Ні.

— Знаєш, у горя теж має бути кінець. Як і в усього, — Ґодліман видихнув хмарку диму.

Блоггс не відповідав.

— Я розумію, мені не варто говорити з тобою як якийсь стоюрідний дядечко, — продовжив Ґодліман. — Я знаю, що ти відчуваєш. Я сам через це пройшов. Єдина різниця між нами полягає в тому, що мені навіть нікого звинувачувати.

— Але ж і ти не одружився вдруге.

— Не одружився. І я не хочу, щоб ти припустився тієї самої помилки. Коли досягаєш мого віку, стає важко жити самому.

— Я казав, що всі називали її Безстрашною Блоггс?

— Казав.

Блоггс нарешті підняв очі:

— Господи, та де ж мені іншу таку знайти?..

— А тобі обов'язково потрібна героїня?

— Після Крістіни — так.

— В Англії зараз чи не кожен герой.

Увійшов полковник Террі.

— О, дядько Ендрю, — Ґодліман хотів підвестися.

— Сиди-сиди. Слухайте, це важливо. Я говоритиму коротко. Блоггсе, тебе це теж стосується. Той, хто вбив цих п'ятьох, дізнався нашу найбільшу таємницю. Справа ось у чому. По-перше, наші експедиційні війська висаджуватимуться в Нормандії. По-друге, німці переконані, що ми висадимося в Кале. По-третє, основою нашої дезінформації була величезна декорація у вигляді армії під назвою «Перша група армій США» — вона розташовувалася на забороненій території, яку патрулювали п'ятеро загиблих. Там стояли картонні бараки, фанерні літаки, надувні танки — загалом, усе, що могло б переконати повітряних розвідувачів у тому, що ми зібрали величезні сили.

— А чому ви переконані, що шпигун про це дізнався? — спитав Блоггс.

— Родріґесе, заходьте, — Террі визирнув за двері.

До кімнати ввійшов високий красивий чоловік із чорним, наче смола, волоссям і довгим носом. Він ввічливо кивнув, привітавшись із Блоггсом і Ґодліманом.

— Сеньйор Родріґес — наша людина у посольстві Португалії. Розкажіть, будь ласка, джентльменам, що сталося.

Родрігес стояв біля дверей, тримаючи в руках капелюх.

— Об одинадцятій у посольство приїхало таксі. Пасажир залишався в машині. Вийшов водій і підійшов до дверей із листом, адресованим сеньйору Франциско. Мене негайно погукали, і я перехопив конверт. Я також встиг записати номер автівки.

— Я вже наказав встановити спостереження за таксі, — додав Террі. — Сеньйоре Родріґесе, вам час повертатися. Дуже вам дякую.

Португалець вийшов, і Террі передав Ґодліману великий жовтий конверт, адресований Мануелю Франциско. Ґодліман відкрив його — печатку вже було зірвано — і дістав звідти трохи менший конверт із якоюсь нісенітницею замість напису. Вочевидь, шифр. Усередині було декілька аркушів паперу з рукописними нотатками та пака фотографій.

— На перший погляд, шифр примітивний, — Ґодліман роздивлявся аркуші.

— Не обов'язково читати. Поглянь на фото, — поквапив його Террі.

Фотографій було близько тридцяти, і професор уважно проглянув усі.

— Катастрофа, — він передав фотографії Блоггсу. Той теж передивився їх і поклав на стіл.

— Немає сумнівів, що це його запасний план, — висловив Ґодліман загальну думку. — У нього є негативи, і він кудись їх везе.

Усі троє мовчки сиділи в кімнаті, немов з картини якогось художника. Було майже темно. Виднілася тільки маленька лампа на столі Ґодлімана, що кидала непевні тіні на світлі стіни, закрите чорною шторою вікно, старенькі меблі та потертий килим. Дивлячись на цю кімнату неможливо навіть здогадатися, у якій вона перебуває частині світу.

— Доведеться доповісти Черчиллю, — мовив Террі.

На столі задзвонив телефон, і полковник схопив слухавку.

— Слухаю. Добре. Негайно везіть його сюди. Та спочатку спитайте, де він висадив свого пасажира. Що? Правда? Добре. Миттю сюди, — він повісив слухавку. — Нашого хлопця висадили біля лікарні університетського коледжу.

— Може, отримав поранення в сутичці з патрулем? — припустив Блоггс.

— А де ця лікарня?

— П'ять хвилин пішки від вокзалу Юстон, — відповів Ґодліман. — Звідти йдуть поїзди в Голігед, Ліверпуль, Глазго. Усюди, звідки можна сісти на пором до Ірландії.

— З Ліверпуля можна дістатися в Белфаст, — підтвердив Блоггс. — А потім на машині перетнути кордон з Ірландською Республікою, де на узбережжі Атлантики на нього вже чекає субмарина. Навряд чи він ризикне з Голігеда плисти в Дублін: там паспортний контроль, а їхати аж у Ліверпуль, щоб дістатися Глазго, немає сенсу.

— Фреде, їдь на вокзал та покажи людям фотографію нашого хлопця. Може, хтось бачив, як він сідав на поїзд. Я зателефоную на вокзал та попереджу, що ти приїдеш. А ще запиши, куди відходили потяги десь після о пів на одинадцяту.

Блоггс узяв капелюх і пальто.

— Я пішов.

Ґодліман підняв слухавку.

— Гайда, починаємо.

Незважаючи на пізню годину на вокзалі Юстон було людно. Зазвичай близько півночі вокзал зачиняли, але під час війни поїзди часто затримували чи не на всю ніч, тому багато пасажирів спали просто на своїх речах.

Блоггс показав фотографію трьом поліцейським, що чергували на вокзалі, але жоден не впізнав агента. Чоловік опитав із десяток жінок, які працювали з багажем, — нічого, підійшов до кожного контролера — нічого. Один із працівників пояснив: «Наша робота — перевіряти квитки, а не обличчя». Блоггс розпитав із десяток пасажирів — нічого. Зрештою він попрямував до касирів. Товстий лисий чоловік із погано підігнаними вставними зубами впізнав Фабера.

— Я розважаю себе однією грою, — пояснив він. — Коли пасажир купує квиток, я намагаюся розгледіти в ньому щось, що б підказало мені, навіщо він туди їде. Наприклад, чорна краватка — значить, він їде на похорони; брудні чоботи — значить, він фермер і їде додому. Або шарф із емблемою університету. Або бліда смужка на пальці жінки — слід від обручки... Розумієте? У мене дуже нудна робота... Ні, я не жаліюся, просто...

— Я розумію. То що ж ви помітили в цьому чоловікові?

— Нічого. Зовсім нічого. Я не міг дізнатися про нього абсолютно нічого. Наче він навмисне позбавив себе будь-яких прикмет. Розумієте?

— Розумію, — Блоггс на мить замислився. — А тепер спробуйте пригадати, куди саме він купив квиток.

— Я пам'ятаю. В Інвернесс[40].

— Це ще не означає, що він туди поїде, — зауважив Ґодліман. — Він же професіонал і знає, що ми розпитуватимемо працівників вокзалів. Думаю, він навмисне взяв квиток туди, куди не збирається їхати. Мабуть, він сів на потяг, що відійшов об одинадцятій сорок п'ять із вокзалу. Зараз він під'їжджає до Стаффорда. Я вже віддав наказ залізничникам — вони зупинять поїзд біля Кру. Я домовився, що ви обидва зараз вилітаєте до Сток-он-Трент. Паркіне, ти біля Кру повинен сісти на потяг — ми видамо тобі форму контролера. Ти перевіриш квитки в кожного пасажира й усіх їх роздивишся. Якщо помітиш Фабера, тримай його в полі зору. Блоггсе, ти чекатимеш на пункті контролю квитків у Кру — на випадок, якщо німець вирішить вийти там, але це мало ймовірно. Ти сядеш там на поїзд і першим вийдеш у Ліверпулі. На квитковому контролі чекатимеш на Фабера та Паркіна — підтримку забезпечуватимуть чи не всі місцеві поліцейські.

— Усе це дуже добре. А якщо він мене впізнає? — спитав Паркін. — А як згадає, що ми жили разом у Гайґейті?

— Тоді застрелиш виродка, — Ґодліман простягнув йому пістолет.

Паркін без зайвих запитань сховав зброю до кишені.

— Ви обидва маєте усвідомити, що все це вкрай важливо, — почав Ґодліман. — Якщо ми його не впіймаємо, доведеться відкласти наступ на Європу. Може, аж на рік. У такому випадку ми ризикуємо втратити перевагу. Такої слушної нагоди може взагалі більше не бути.

— А хоч приблизно відомо, коли планують висадку? — спитав Блоггс.

— За декілька тижнів. Точніше я не знаю.

— У червні, виходить.

— От дідько!

— Не маю права коментувати, — не став підтверджувати їхні висновки Ґодліман.

Задзвонив телефон і професор узяв слухавку. За мить Ґодліман підняв погляд на своїх людей і повідомив:

— Машину за вами вже прислали.

Блоггс і Паркін підвелися.

— Зачекайте, — обидва подивилися на професора. Той і досі тримав слухавку біля вуха. — Так, сер. Так точно. До побачення, сер.

«Дивно. Кого це Ґодліман називає “сер”?», — подумав Блоггс.

— А хто дзвонив? — поцікавився він.

— Черчилль.

— Правда? І що він казав? — Паркін був вражений.

— Казав, нехай вам щастить.

15

У вагоні було темно хоч в око стрель. Люди сміялися: «Сер, заберіть, будь ласка, руку з мого коліна. Ні-ні, не ви, а ви». Британці постійно жартували. Справи на залізниці такі, що гірше вже нікуди, а вони все одно хихикають замість того, щоб жалітися. Перед цим усі співали. Троє морячків у коридорі почали, й увесь вагон відразу ж долучився. Заспівали «Співай, як самовар», «Нехай завжди буде Англія», за нею виконали «І Глазго весь — він мій», щоб віддати шану всім частинам Британії, а на завершення — «Не так багато, де тепер буваю».

Дали сигнал повітряної тривоги, і поїзд скинув швидкість до тридцяти миль на годину. У такому випадку пасажири повинні були лягти на підлогу, але місця на всіх просто не вистачило б. Почувся жіночий голос:

— Господи, як же страшно!

Чоловічий голос із лондонським акцентом відповів:

— Мала, ти в безпеці. Вони ніколи не влучать у ціль, що рухається.

Усі розсміялися — сміх проганяє страх. Клацнула застібка валізи, й хтось пустив вагоном згорток із яєчними сандвічами. Морячок запропонував пограти в карти.

— Як же ми гратимемо в темряві?

— А ти мацай краєчки, у Гаррі всі карти мічені.

О четвертій ранку поїзд чомусь спинився. Чийсь чемний голос (можливо, того чоловіка, що пригощав усіх сандвічами) зауважив:

— Схоже, ми десь біля Кру.

— Враховуючи, як зараз працює залізниця, ми можемо бути де завгодно — між Болтоном і Борнмутом, — знову почувся лондонський акцент.

Поїзд смикнувся і знову рушив — усі вигукнули щось радісне. І де ж подівся той класичний британець, якого зображують на карикатурах? Стриманий беземоційний сноб? Тут його точно немає.

За декілька хвилин із коридору почувся голос:

— Будь ласка, приготуйте квитки!

Фабер помітив йоркширський акцент — нічого дивного, вони ж уже на півночі. Долоні почали намацувати в кишенях квиток. Місце йому дісталося в кутку, біля дверей, тож він добре бачив, що відбувається в коридорі. Контролер підсвічував квитки ліхтариком. Його силует чомусь здавався знайомим агенту. Фабер відкинувся на спинку й чекав своєї черги. Пригадався той його страшний сон — «це квиток із Абверу». Яка ж нісенітниця.

Поїзд раптово зупинився — і чи не відразу почали перевіряти квитки. Дивно. Фабер насупився. А ще силует контролера чомусь здається знайомим... Може, нічого страшного, проте шпигун досі живий лише завдяки тому, що непокоїться навіть тоді, коли немає на це причин. Агент знову визирнув у коридор, але контролер зайшов в інше купе. Поїзд знову зупинився — мабуть, на вокзалі в Кру, як вважали сусіди Фабера, — та швидко рушив далі.

Контролера знову було видно, і Фабер миттю його впізнав. Хлопець із будинку в Гайґейті. Родом із Йоркширу. Юнак колись дуже хотів вступити до армії! Фабер пильно дивився, як той підсвічував ліхтариком кожного пасажира. Він точно перевіряв не тільки квитки.

Ні-ні, заспокоїв себе шпигун, зарано робити якісь висновки. Як би вони на нього вийшли? Вони не могли знати, на який саме потяг він сів. Тим паче не могли так швидко відшукати чи не єдину людину, яка його бачила, та переодягти її контролером, щоб підсадити в поїзд. Це просто неможливо.

Паркін. Його звали Біллі Паркін. Хлопець наче став старшим із тих пір, як вони востаннє бачилися. Юнак підходив ближче. Може, контролер просто схожий на нього? Старший брат? Має ж бути якесь пояснення.

Паркін увійшов у сусіднє купе. Треба негайно приймати рішення. Фабер приготувався до найгіршого варіанта й вирішив вийти в туалет. Агент устав і пішов коридором, обережно переступаючи через валізи й тіла людей. Туалет був вільний. Фабер зайшов усередину та зачинив за собою двері. Звісно, це лише тимчасове рішення — контролери не оминають туалетів. Треба знайти вихід. Поїзд пришвидшився — зістрибнути не вийде. Крім того, хтось може помітити, як він стрибає, — і якщо його дійсно шукають, то потяг зупинять.

— Будь ласка, ваші квитки, — знову почувся голос Паркіна.

У Фабера з'явилася ідея. Там, де з'єднувалися між собою вагони, був крихітний тамбур, схожий на гармошку, обмежену щільними дверима, що захищали пасажирів від протягів і шуму. Агент вийшов із туалету, дійшов до кінця вагона, відчинив двері й закрився в тому тамбурі. Там було неймовірно холодно та шумно. Фабер сів на підлогу і скрутився, вдаючи, що спить. Звісно, в такому місці й мертвий не засне, але зараз такі часи, що люди де тільки не сплять. Головне — не труситися від холоду.

Двері відчинилися.

— Квитки, будь ласка.

Фабер проігнорував це.

— Прокидайся, спляча красуне.

Точно він. Його голос.

Фабер удав, наче ворушиться уві сні, потім прокинувся та підвівся спиною до Паркіна. Ще мить — і Фабер розвернувся зі стилетом у руці, притискаючи юнака до дверей.

— Тихо, бо вб'ю.

Вільною від стилета рукою агент узяв ліхтарик Паркіна та посвітив хлопцю в обличчя. Той був не настільки наляканий, наскільки мав би.

— Тільки подивіться-но. Біллі Паркін. Так хотів до армії, що опинився на залізниці. Ну вітаю — хоч якусь форму ти здобув.

— Ви, — видихнув той.

— Ти чудово знаєш, що це я, малюк Біллі. Ти ж мене шукав, чи не так? А навіщо? — Фабер удався до найлиховісніших інтонацій.

— Та чого б я вас шукав? Я ж не поліцейський.

Фабер театрально підкинув на долоні стилет.

— Не бреши мені, малий.

— Містере Фабере, правда, відпустіть мене. Я нікому не скажу, що бачив вас. Обіцяю.

Шпигун почав сумніватися. Може, хлопець дійсно каже правду? А може, просто настільки ж хороший актор, як і сам Фабер.

Раптом Паркін змінив положення тіла та правою рукою потягнувся кудись. Фабер миттю схопив його зап'ястя. Парубок спробував боротися, але агент надавив на стилет і голка прорізала шкіру горла. Паркін завмер. Фабер відпустив його руку і заліз у кишеню юнака, звідки дістав пістолет.

— Контролерам зброю не видають. Паркіне, хто ти такий?

— Тепер видають. У поїздах через темряву часто грабують пасажирів.

Хлопець відчайдушно брехав. Зрозуміло, що погрозами язика йому не розв'язати. Одним швидким і точним рухом Фабер загнав лезо на півдюйми в ліве око юнака й відразу ж витяг назад. Іншою рукою Голка щільно затулив Паркіну рота, тому придушений крик агонії потонув у гулі поїзда. Парубок затулив руками те, що щойно було його оком.

— Одне око в тебе ще є, Біллі. Кажи, на кого ти працюєш.

— Військова розвідка. Благаю, не треба, не треба.

— На кого саме? Мензес? Мастерман?

— Господи, Ґодліман, Персі Ґодліман.

— Ґодліман! — Фабер знав це ім'я, але пригадувати подробиці було ніколи. — Що в них є на мене?

— Ваше фото. Я знайшов вас в архівах.

— Яке фото? Яке саме фото?

— Перегони. Спортивна команда. Ви з кубком...

Господи, звідки ж вони його взяли? Це просто катастрофа — в них є фото. Усі побачать його обличчя. Його обличчя.

Лезо загрозливо загойдалося над другим оком Паркіна.

— Як ти дізнався, де мене шукати?

— Ні-ні, не треба, будь ласка. Агент із португальського посольства перехопив ваш лист і записав номер таксі. Потім про вас розпитували в Юстоні. Будь ласка, тільки не друге око, — юнак прикривав обличчя долонями.

— Що в них за план? Де пастка?

— Глазго. Вас чекатимуть у Глазго. Там кінцева зупинка поїзда.

Фабер опустив ніж на рівень живота хлопця. Щоб відволікти його, він спитав:

— Скільки їх? — і відразу встромив лезо вгору, в серце.

Єдине здорове око Паркіна спалахнуло жахом, але юнак не помер відразу. Це був єдиний недолік цього методу вбивства. Зазвичай удар у серце спричиняв такий шок, що людина помирала миттєво. Проте якщо серце було здорове й сильне (іноді ж навіть лікарям доводиться робити укол адреналіну в серце), воно продовжувало битися, і навколо леза з'являвся отвір, з якого витікала кров. Звісно, людина все одно помре — просто не зразу.

За кілька секунд тіло Паркіна обм'якло, й Фабер притиснув його до стіни. За мить до смерті на обличчі юнака щось промайнуло — чи то тінь посмішки, чи спалах мужності. Це має щось означати.

Фабер забрав руку, і труп впав на підлогу. Агент вклав його так, ніби хлопець спав, щоб його рани було видно не відразу. Картуз юнака шпигун жбурнув у дальній куток тамбура. На стилеті залишилися краплі крові — Фабер витер їх об штани Паркіна, як і свої руки, на яких виднілася рідина з ока покійника. Брудна вийшла робота. Стилет знову зник у рукаві.

Коли Фабер у темряві повернувся на своє місце у вагоні, сусід із лондонським акцентом зауважив:

— Щось ти довго, друже. Там що, черга?

— Та ні. З'їв щось не те.

— Мабуть, це все ті сандвічі з яйцем, — пожартував він.

Фабер думав про Ґодлімана. Він точно знав цю людину.

Пам'ять навіть відшукала якийсь образ: чоловік середнього віку, окуляри, люлька, по-професорськи розгублений вигляд. Ось. Ось воно. Точно, професор Ґодліман. Згадав. У перші кілька років у Лондоні робити було нічого — війна ще не почалася, і багато хто взагалі думав, що вона ніколи не почнеться (тільки не Фабер). У шпигуна було мало завдань, окрім як звіряти старі абверські мапи, писати загальні звіти про настрої британців і читати газети. Щоб убити час, покращити англійську та вжитися у своє прикриття, агент почав відвідувати туристичні місця.

У Кентерберійський собор[41] Фабер поїхав суто заради задоволення (він таки купив фотокартку з видом міста з повітря та надіслав її в Люфтваффе разом зі світлиною самого собору. Німцям це мало допомогло: за весь 1942 рік вони жодного разу в нього не влучили). Більшу частину дня агент оглядав собор: стародавні написи на стінах, різні архітектурні стилі, пояснення на вказівних табличках. Відтак Голка забрів у південну частину храму, де була капела. Коли Фабер стояв перед сліпою аркою, він раптом усвідомив, що поруч із ним є ще хтось.

— Дивовижно, правда ж? — мовив чоловік. Він був старшим, ніж Фабер.

— Що саме?

— Погляньте, усі арки в цій аркаді круглі. А одна — стрілкувата. Цю частину собору не перебудовували — просто колись хтось вирішив, що тут має бути одна стрілкувата арка. Цікаво, чому ж?

Фабер зрозумів, що він має на увазі. Усе було збудовано в романтичному стилі, лише неф — у готичному. Проте якимось чином в соборі серед круглих з'явилася одна готична арка.

— Може, монахам хотілося побачити, як би виглядали стрілкуваті арки, тому архітектори вирішили продемонструвати?

— Чудова версія! — вигукнув старий. — Дійсно, може саме в цьому й справа! Ви історик?

— Ні-ні, — розсміявся Фабер. — Я звичайний клерк, просто полюбляю історичні книжки.

— Хтось на таких здогадках докторські дисертації захищає!

— А ви історик?

— Так. Нагрішив, мабуть, колись, — професор простягнув руку. — Персі Ґодліман.

Поїзд стукотів просторами Ланкаширу. Чи можливо, щоб цей непримітний чоловік у твідовому костюмі розкрив його? Зазвичай шпигуни прикидаються службовцями чи кимось ще менш примітними, але не істориками, бо це занадто легко перевірити. Тим не менш, ходили чутки, що військова розвідка залучила до себе доволі багато вчених, але ж вони мали би бути молодими, жвавими та агресивними. Принаймні так собі уявляв їх Фабер. Ґодліман точно був розумний, але ж цього замало. Хоча, може, він змінився відтоді?

Фабер якось зустрів професора вдруге, але тоді вони не спілкувалися. Агент просто побачив оголошення про відкриту лекцію про Генріха II в коледжі, яку читав Ґодліман, і вирішив її відвідати. Професор розповідав дуже цікаво та переконливо, хоча його ентузіазм у поєднанні з зігнутою за кафедрою фігурою здавався комічним. Незважаючи на це, було зрозуміло, що розуму професору не бракувало.

Виходить, це саме він дізнався, як виглядає Die Nadel. Чорт забирай! Його розкрив шпигун-аматор!

Проте професор теж припускався аматорських помилок. Наприклад, відправив Біллі Паркіна, якого Фабер миттю впізнав. Ґодліман мав би відправити когось, з ким агент не був знайомий. Звісно, юнаку було легше, ніж іншим, упізнати шпигуна, але було ж зрозуміло, що цієї зустрічі хлопець не переживе. Професіонал би це передбачив.

Поїзд почав зупинятися. От дідько, краще б Фабер розробляв план дій, ніж згадував, хто такий цей Ґодліман. Оголосили станцію Ліверпуль. Паркін сказав, що на нього чекатимуть у Глазго. Чому саме в Глазго? Якщо вони розпитували людей на вокзалі, то вони повинні думати, що він іде в Івернесс. Якщо ж вони зрозуміли, що квиток в Івернесс Фабер купив, щоб заплутати сліди, то мали б чекати на нього в Ліверпулі, адже звідси найпростіше поромом дістатися до Ірландії. Шпигун ненавидів приймати необдумані рішення.

Фабер встав і вийшов із поїзда. Попереду був контроль квитків. Агент згадав, як на обличчі Паркіна щось промайнуло перед смертю. Не ненависть, не страх, не біль. Щось схоже на... тріумф.

Фабер підвів голову й усе зрозумів. За бар'єрами контролю стояв той самий молодий детектив із Лестер-сквер. Блондин у капелюсі та плащі. Паркін, принижений зрадою, обманув шпигуна перед смертю. Пастка була не в Глазго, а тут. Поліцейський ще не помітив Голку в натовпі, тому агент швидко розвернувся та зайшов назад у поїзд. Опинившись усередині, Фабер глянув у вікно. Блондин уважно роздивлявся юрбу — шпигуна він не помітив.

Пасажири повільно проходили контроль, невдовзі платформа залишилася пустою. Блондин щось питав у контролера, а той лише хитав головою. Детектив знову щось емоційно сказав, а потім помахав комусь, кого не було видно. З тіні вийшов інший поліцейський і теж щось спитав у контролера. До них підійшов кондуктор, а потім ще один чоловік — можливо, старший службовець залізниці. Машиніст і кочегар вийшли з локомотива й теж підійшли до бар'єра. Знову якісь запитання, хитання головою та помахи руками. Зрештою залізничники відійшли, закочуючи в розпачі очі. Блондин і поліцейський викликали офіцера й вийшли на платформу. Вони обшукуватимуть поїзд.

Усі робітники залізниці — з ними кочегар і машиніст — пішли в інший бік. Мабуть, питимуть чай із бутербродами, поки ці ідіоти труситимуть забитий пасажирами потяг. А це ідея. Фабер відчинив двері (не ті, що виходили на платформу, а з іншого боку) та стрибнув униз. Тепер поліцейські не бачили його за вагонами, тому шпигун побіг колією до локомотива.

Звісно, новини були погані. Блоггс відразу зрозумів, що Голка знову втік, коли Біллі Паркін не вийшов із поїзда. Поліцейські у формі розбилися по двоє та пішли обшукувати вагони. Блоггс намагався зрозуміти, чому ж Паркін не з'явився — і жодне з пояснень не заспокоювало його. Чоловік підняв комір плаща й пішов уздовж платформи. Йому вкрай кортіло упіймати Голку — не тільки через висадку військ (хоча цієї причини було цілком достатньо), а ще й заради Персі Ґодлімана. Заради тих п'яти загиблих. Заради Крістіни. Годинник показав п'яту — скоро зійде сонце. Блоггс усю ніч не спав і вже добу не їв — сил йому надавав лише адреналін. Але тепер ця невдача з пасткою — він був певен, що це невдача, — висотала з нього всю енергію, а голод і втома навалилися з новою силою. Доводилося докладати зусиль, щоб не думати про гарячий обід і м'якеньке ліжко.

— Сер! — із вагона визирнув поліцейський. — Сер!

Блоггс попрямував до нього, а потім почав бігти.

— Що у вас?

— Тут наче ваша людина. Паркін.

— Як це «наче»?

— Вам краще самому подивитися, — поліцейський відчинив двері тамбура між вагонами та посвітив ліхтариком.

На підлозі лежав Паркін — Блоггс одразу впізнав його форму контролера. Юнак був повернений спиною до нього. Чоловік узяв ліхтарик, присів поруч і перевернув хлопця.

— Господи! — він миттю відвернувся, побачивши його обличчя.

— Значить, це Паркін?

Блоггс кивнув і повільно підвівся, намагаючись не дивитися на тіло.

— Ми опитаємо всіх у цих двох вагонах. Якщо хтось щось бачив чи чув — затримаємо його, щоб провести подальший допит. Хоча навряд ми чогось досягнемо — вбивця, скоріш за все, зістрибнув із поїзда, перш ніж той прибув на станцію.

Блоггс знову вийшов на платформу. Поліцейські закінчили обшук і вийшли з вагонів. Шістьом із них він наказав опитувати пасажирів.

— Значить, ваш злочинець зіскочив із потяга, — зауважив інспектор.

— Мабуть, — погодився Блоггс. — Ви оглянули всі туалети? Купе персоналу?

— Авжеж. Пройшлись по даху, оглянули під вагонами, в локомотиві та відділені для вугілля.

З поїзда вийшов якийсь пасажир і підійшов до поліцейських — він був низенький і важко дихав.

— Вибачте, джентльмени, — почав він.

— Так?

— Ви, мабуть, когось шукаєте?

— А чому ви запитуєте?

— Ну, випадково не високого чоловіка?

— Так чому саме ви питаєте? — не вгамовувався інспектор.

— Так-так, високого! — не втримався Блоггс. — Кажіть вже!

— Я бачив, як високий чоловік вийшов з іншого боку поїзда.

— Коли?

— За хвилини дві після того, як потяг зупинився. Він зайшов у вагон, а потім зійшов на рейки з іншого боку. У нього не було з собою ніякої валізи — і мені це здалося підозрілим...

— От лайно! — вигукнув інспектор.

— Вочевидь, помітив пастку, — здогадався Блоггс. — Але як? Мене він точно ніколи не бачив, а ваші люди ховалися.

— Мабуть, він щось запідозрив.

— Значить, він перейшов на платформу з іншого боку й пішов у той бік. Але чому його ніхто не помітив?

— Ще рано — на вулиці не надто багато спостерігачів. А може, його спинили, й він сказав, що занадто поспішає, щоб чекати в черзі на вихід.

— А хіба інші виходи з вокзалу не перекрили?

— Я не подумав про це.

— Я теж...

— Треба обшукати всю територію, а потім перевірити інші місця. Ну і, звісно, пором.

— Так, віддавайте накази, — погодився Блоггс.

Але навряд чи Фабера знайдуть.

Поїзд стояв ще близько години. Ліву ногу Фабера почало зводити судомами, а в ніс набилася купа вугільного пилу. Шпигун чув, як машиніст і кочегар повернулися в кабіну й обговорювали тіло, що знайшли в тамбурі. Почувся гуркіт металу: кочегар почав накидати лопатою вугілля, а за ним — шипіння пари та брязкіт поршнів. Потім ще одне «пфф» — вирвалася хмарка диму. Поїзд рушив. Фабер зрештою поворушився і чхнув, закриваючи рота рукою. Стало трохи краще.

Шпигун сидів біля задньої стінки тендера по голову у вугіллі. Щоб відкопати його тут, знадобилося б кілька хвилин — Фабер сподівався, що поліцейські не будуть копати, а лише поверхнево все оглянуть. Агент роздумував, чи можна вже вилізти — звісно, його можуть побачити з містка, що пролягав над коліями, але чоловік уже був увесь чорний, а сонце ще не встало, тому помітити його на ходу було б украй важко. Можна ризикнути. Фабер повільно відкопався та з полегшенням вдихнув свіже холодне повітря. Вугілля кочегар вибирав крізь невеличкий отвір у передній частині тендера, але згодом горючої речовини стане менше й робітникові доведеться увійти всередину. Це ще нескоро — поки що Фабер у безпеці.

Почало світати, і шпигун оглянув себе: з ніг до голови він був у вугільному пилу, наче той шахтар. Треба знайти спосіб помитися й перевдягтися. Голка обережно визирнув із тендера. Поїзд і досі їхав передмістям повз фабрики, склади та крихітні замурзані хатки. Є час обдумати подальші дії.

Спочатку Фабер планував зійти з потяга в Глазго, сісти там на поїзд до Данді, а звідти вже доїхати до Абердина. Звісно, нічого поки що не заважало шпигуну зійти в Глазго — щоправда, не на станції. Доведеться стрибати з поїзда раніше або ж пізніше. Є ризик, що Фабера помітять на якихось станціях між Ліверпулем і Глазго, тому ні — цей план не годиться. Треба забиратися звідси якомога швидше й шукати інший транспорт.

Ідеальним варіантом був би відрізок залізниці десь за містом чи селом — без людей (ніхто не повинен бачити, як Фабер стрибатиме з вугільного тендера), але близько до житла (щоб агент зміг украсти одяг та машину). А ще краще, якщо дорога йтиме вгору, щоб поїзд їхав якомога повільніше, тоді можна було б уникнути травмування. Зараз швидкість потяга становила десь сорок миль на годину — занадто швидко. Фабер влігся на вугілля. Постійно стежити за місцевістю не варто, адже це ризиковано, тому шпигун вирішив визирати лише тоді, коли поїзд буде зменшувати швидкість.

За кілька хвилин Фабер усвідомив, що починає засинати, навіть незважаючи на незручності. Чоловік змінив положення тіла та сперся на лікті — так він упаде, як тільки засне, й відразу ж прокинеться від удару. Поїзд пришвидшився. Між Лондоном і Ліверпулем потяг ледве повз, а зараз він упевнено біг полями. Наче навмисне, щоб погіршити й без того кепське становище, пішов дощ. Холодна мряка швидко промочила весь одяг Фабера — здавалося, вода перетворюється на лід просто на шкірі. Треба якомога швидше забиратися з поїзда, бо до Глазго агент просто не доживе.

Потяг ніяк не хотів збавляти швидкість. За півгодини Фабер всерйоз задумався над тим, щоб убити машиніста з кочегаром і зупинити гігантську машину. Чоловіків урятувала сигнальна будка. Поїзд раптово скинув швидкість — відчутно спрацювали гальма. Знову й знову. Мабуть, на шляху стояли знаки обмеження швидкості. Фабер визирнув назовні: знову поля. Попереду можна було розгледіти розгалуження колії та семафор. Зрештою поїзд зупинився, чекаючи потрібного сигналу. Агент залишався всередині. За п'ять хвилин потяг рушив, і Фабер виліз на краєчок тендера, ще мить — і чоловік стрибнув униз.

Унизу насипу поросла висока трава. Шпигун упав на землю і завмер долілиць. Лише коли шум поїзда вщух десь далеко, Фабер підвівся. Єдиною ознакою цивілізації була сигнальна будка — дерев'яна двоповерхова споруда з великими вікнами та пультом керування нагорі. Ззовні були сходи, а на перший поверх вели окремі двері. Від будівлі зміїлась гарова доріжка. Фабер почав широким гаком підходити до будки ззаду — там не було вікон. Відчинивши двері на перший поверх, агент знайшов те, що шукав: туалет, раковину й пальто на гачку.

Шпигун із радістю зняв свій мокрий одяг, вимив руки, обличчя й енергійно розтер тіло рушником. Плівка зі знімками була надійно упакована в циліндр, міцно примотаний до грудей. Відтак чоловік знову вбрався в усі свої речі — тільки мокре пальто поміняв на верхній одяг наглядача. Тепер Фаберу був потрібен транспорт. Наглядач якось же сюди приїжджає — значить, він має транспорт. Шпигун вийшов надвір і знайшов велосипед, примкнутий замком до перил з іншого боку будиночка. Один удар стилетом — і замок упав. Тієї ж миті велосипед уже мчав по прямій так, щоб його не було видно з вікон. Коли будиночок залишився достатньо далеко, Фабер звернув на стежку й поїхав геть.

16

У кабінеті Персіваля Ґодлімана оселилася розкладачка. Чоловік у сорочці та брюках влігся на неї і спробував заснути. Уже років сорок він не знав, що таке безсоння — з тих пір, як здав випускні іспити в університеті. Зараз же Ґодліман із радістю обміняв би хвилювання тих часів на злободенні проблеми.

Тоді він був іншою людиною. І справа навіть не у віці — скоріше, він просто був менш... замріяним. Ґодліман легко сходився з людьми, був енергійним і амбіційним. Планував зайнятися політикою. Навчання недуже його хвилювало, тому під час іспитів йому було несолодко. Пристрасті чоловіка в ті часи ділилися між диспутами й бальними танцями. Ґодліман був зіркою Оксфордського студентського дискусійного клубу, а його фотографії у вальсі з дебютантками навіть надрукували в газеті. Ні, він не був бабієм. Ґодліман хотів спати лише з жінкою, яку кохає. І не тому, що його стримували якісь високоморальні принципи, а тому, що він навіть не замислювався, що може бути якось інакше. Чоловік залишався незайманим аж до зустрічі з Елеонорою — чудовою математичкою, що вчилася на останньому курсі університету. Крім розуму, в ній були особлива жіночність і ніжність, а ще — батько, який помирав від хвороби легень після сорока років, проведених у шахті.

Молодий Персіваль запросив її до себе, щоб познайомити з рідними. Його батько був лордом — намісником графства, тому їхній будинок здався Елеонорі справжнім маєтком. Проте дівчина чудово трималася і поводилася дуже мило та чемно, ніяк не проявляючи свого шоку. Навіть коли мати Персі почала зневажливо говорити до неї, Елеонора повелася розумно та ввічливо, чим ще більше причарувала хлопця.

Ґодліман закінчив університет і отримав диплом магістра. Після Першої світової він почав викладати в приватній школі й тричі проходив у парламент за додатковими виборами. Потім з'ясувалося, що вони з Елеонорою не можуть мати дітей. Це неабияк їх засмутило, проте вони все одно кохали одне одного й були щасливі. Смерть жінки стала трагедією всього його життя. З нею Персіваль втратив інтерес до реального світу та сховався у Середньовіччі.

Втрата коханих зблизила Блоггса і Ґодлімана, а війна витягла професора в реальне життя та відродила в ньому енергійність і запал, якийсь колись робив його чудовим викладачем, промовцем і надією лібералів. Чоловік щиро сподівався, що знайдеться щось таке й у житті Блоггса — щось, що не дасть йому потонути в горі та самотності.

Із таких думок Персіваля вирвав дзвінок Блоггса, який повідомив, що Die Nadel вислизнув із пастки й убив Паркіна. Ґодліман зі слухавкою біля вуха опустився на ліжко, закриваючи від розпачу очі.

— Треба було, щоб ти пішов у поїзд, — пробурмотів він.

— От же дякую!

— Та ні. Він же не знає тебе.

— А я думаю, що знає, — заперечив той. — Ми думаємо, що він помітив пастку на станції, а впізнати він міг лише мене.

— Та де ж він міг тебе бачити? О, ні! На Лестер-сквер!

— Навіть не знаю, як би він міг мене там бачити. Але ми його завжди недооцінюємо, так що...

— Мати б такого на нашому боці... Організували спостереження на поромі?

— Так.

— Але він точно ним не скористається. Це надто очевидно. Він швидше вкраде човен. До речі, може він і досі прямує в Івернесс.

— Я попередив місцевих поліцейських.

— Добре. Не думаю, що ми зможемо вгадати, куди він поїде. Поки не будемо приймати остаточного рішення.

— Згоден.

Ґодліман підвівся і почав крокувати кімнатою з телефоном у руках.

— А втім, можливо, що це й не він вийшов з другого боку вагона. Треба також розробляти інші варіанти: що він зійшов до чи після Ліверпуля, — думки в голові професора знову закрутилися, видаючи нові версії. — Мені треба поговорити з начальником поліції.

— Він тут, поруч.

На мить повисла тиша, а потім у слухавці почувся інший голос:

— Головний суперінтендант Ентоні. Слухаю.

— Ви згодні, що наш клієнт скоріш за все зійшов з поїзда десь на вашій території?

— Імовірно, що так.

— Добре. Перш за все йому потрібен транспорт. Отже, будь ласка, зберіть відомості про всі вкрадені машини, човни, велосипеди чи віслюків у радіусі сто миль навколо Ліверпуля. За останню добу. Повідомляйте мені про все й працюйте разом із Блоггсом. Допомагайте йому в усьому.

— Слухаюся, сер.

— Також стежте за іншими злочинами: крадіжка одягу чи їжі, дивні напади на людей, проблеми з документами. Загалом, за усім, що може стосуватися нашого хлопця.

— Добре.

— Містере Ентоні, ви ж розумієте, що ми шукаємо не просто вбивцю?

— Я зрозумів це — у звичайні вбивства ви б не втручалися. Але подробиць мені не повідомили.

— І не повідомлятимуть, вибачте. Вам достатньо знати, що це питання національної безпеки. І настільки важливе, що я щогодини звітую прем'єр-міністру.

— Зрозуміло. Тут містер Блоггс ще хоче з вами поговорити.

Знову почувся голос Блоггса:

— Ти не згадав, де бачив його?

— О, так, згадав. Але як я й казав, користі з цього мало. Я випадково зустрівся з ним у Кентерберійському соборі — ми говорили про архітектуру. Єдине, що можна винести з тієї розмови — він розумний чоловік. Я пам'ятаю дуже влучні зауваження.

— Ми й так знали, що він розумний.

— Занадто, я б сказав.

Головний суперінтендант Ентоні був типовим представником середнього класу та докладав зусиль, щоб позбутися свого ліверпульського акценту. Після тієї розмови з Ґодліманом чоловік ніяк не міг вирішити, чи варто йому ображатися на те, як МІ-5 з ним поводиться, чи радіти можливості врятувати Англію. Блоггс чудово розумів його внутрішню боротьбу, бо часто спостерігав схожу реакцію в місцевих поліцейських, і вже навчився правильно схиляти їх на свій бік.

— Суперінтенданте Ентоні, я хочу висловити вам подяку за вашу допомогу. У Лондоні не оминуть увагою ваш внесок.

— Я просто виконую свій обов'язок, — відповів той. Йому було не зрозуміло, чи треба звертатися до Блоггса «сер».

— Є різниця між простим виконанням обов'язків та бажанням допомогти, сер, — зауважив Блоггс.

— Розумію. У будь-якому разі за кілька годин ми знову візьмемо його слід. Може, хочете поки що поспати?

— О, так, — вдячно погодився Блоггс. — Якщо у вас тут знайдеться якийсь вільний стілець...

— Ні-ні, влаштовуйтесь тут, — він вказав жестом на свій кабінет. — Я поки буду внизу, зі своїми людьми. Як тільки ми щось знайдемо, я вас збуджу. Почувайтесь як удома.

Відтак Ентоні зник, а Блоггс влаштувався в кріслі й заплющив очі. В уяві чомусь відразу виникло обличчя Ґодлімана — наче хтось увімкнув проектор у його голові. «У горя теж має бути кінець... Я не хочу, щоб ти припустився тієї ж помилки». Раптом Блоггс збагнув, що не хоче кінця цієї війни. Бо, коли все це закінчиться, доведеться розбиратися з тими проблемами, про які казав професор. На війні жити просто: є ворог, якого треба ненавидіти, і є завдання, які потрібно виконувати. А ось потім... навіть думка про іншу жінку здавалася Блоггсу зрадою. І не тільки зрадою Крістіни, а навіть зрадою усієї Англії.

Чоловік позіхнув і зручніше влаштувався в кріслі. Думки стали заплутаними. Якби Крістіна померла до війни, він би по-іншому ставився до думки про другий шлюб. Так, він завжди любив та поважав її, але коли вона почала працювати на швидкій, його повага перетворилась на щире захоплення, а кохання — на обожнювання. У них було щось таке, чого не було в інших пар. Щось особливе. Звісно, зараз, коли минув майже рік, Блоггсу буде неважко знайти іншу жінку, що викликатиме повагу та симпатію, проте цього буде недостатньо. Звичайний шлюб зі звичайною жінкою завжди нагадуватиме йому, що колись у його житті був ідеал.

Блоггс крутився в кріслі, намагаючись позбутися важких думок і заснути. Як казав Ґодліман, в Англії зараз майже кожен герой. А якщо Голка втече, то майже кожен стане рабом. Треба спочатку розібратися з головним...

Хтось його струснув. Блоггс міцно заснув — йому снилося, що він у кімнаті з Die Nadel, але не може його упіймати, бо той виколов йому очі стилетом. Чоловік прокинувся, але зір до нього так і не повернувся — він ніяк не міг побачити, хто ж його трусив. А потім Блоггс зрозумів, що забув розплющити очі. Над ним стояла велика постать у формі — суперінтендант Ентоні. Блоггс сів рівно й протер очі.

— Щось є?

— Багато чого, — доповів той. — Треба тільки розібратися, що з цього має значення. Ось, я приніс сніданок, — Ентоні поставив на стіл чашку чаю й печиво, а сам сів з іншого боку.

Блоггс виліз зі зручного крісла та сів на стілець до столу. Чай був слабким і солодким.

— Давайте, — кивнув Блоггс.

Ентоні передав йому в'язанку з п'яти-шести паперових стрічок.

— Тільки не кажіть, що це всі злочини, що трапилися тут.

— Звісно ж ні. Ми відкинули п'яні сутички, домашні сварки, порушення режиму світломаскування, правил дорожнього руху та ті злочини, за якими вже заарештували винних.

— Так-так, пробачте, я ще ніяк не прокинуся. Зараз, дозвольте я це прогляну.

На трьох стрічках були повідомлення про пограбування будинків. Удвох випадках узяли цінні речі — прикраси й вироби з хутра.

— До речі, він може красти цінні речі для того, щоб нас заплутати. Можете відмітити місця злочинів на мапі? Можливо, це щось пояснить, — Блоггс віддав дві крадіжки коштовностей назад.

Про третє пограбування повідомили щойно — подробиць ще не було. Ентоні відмітив усі місця, де були скоєні злочини, на мапі.

У Манчестері вкрали декілька сотень продовольчих карток з управління продовольчим розподілом.

— Це не наш випадок, — Блоггс відклав папірець убік. — Йому потрібні не картки, а їжа.

Недалеко від Престона вкрали велосипед, а в Беркінгеді згвалтували жінку.

— Навряд чи він гвалтівник, але все одно відмітьте це також.

Третє пограбування відбулося поруч із місцем, де вкрали велосипед.

— Сигнальна будка, де вкрали велосипед, розташована на головній залізничній лінії чи на відгалуженні?

— Думаю, на головній, — відповів Ентоні.

— Мабуть, Фабер примудрився сховатися в поїзді так, що ми його не знайшли. Ця сигнальна будка — це перша зупинка поїзда на шляху до Ліверпуля?

— Можливо.

— Тут також вкрали пальто та залишили мокрий плащ, — прочитав Блоггс.

— Це може означати що завгодно, — знизив плечима Ентоні.

— Автівок не крали? — скептично поцікавився Блоггс.

— Ні автівок, ні човнів, ні віслюків. Зараз машини не крадуть — їх занадто легко знайти. Крадуть пальне.

— Я певен, що він вкраде автівку в Ліверпулі, — зауважив Блоггс, нервово стукаючи пальцем об коліно. — На велосипеді далеко не втечеш.

— А все-таки треба опрацювати цей слід, — наполягав Ентоні. — Нічого кращого в нас поки що немає.

— Згоден. Проте перевірте також оці два пограбування — може, крім коштовностей, там узяли також одяг чи їжу. Власники могли й не помітити цього зразу. І покажіть фото Фабера жертві зґвалтування та продовжуйте перевіряти нові злочини. Можете організувати мені транспорт до Престона?

— Я знайду вам машину.

— Багато часу знадобиться, щоб з'ясувати подробиці того третього пограбування?

— Думаю, мої люди саме зараз опитують хазяїв. Певен, що поки ви дістанетеся до сигнальної будки, я вже матиму всю інформацію щодо цієї справи.

— Поквапте їх. Я зателефоную вам звідти, — Блоггс узяв пальто.

— Ентоні? Це Блоггс. Я в сигнальній будці.

— Не гайте там часу. Третє пограбування — його рук діло.

— Ви впевнені?

— Якщо ні, то в нас тут два грабіжники погрожують людям стилетом.

— Кого пограбували?

— Двох бабць, що живуть самі в котеджі.

— Господи. Вони поранені?

— Хіба що надмірними хвилюваннями. Ви приїдете сюди?

— Виїжджаю.

З першого погляду було зрозуміло, що в цьому котеджі живуть дві старенькі: маленький старий будиночок, біля дверей росте кущ диких троянд, щедро підгноєний чайним листям, охайні грядочки з овочами в садку, що розкинувся за акуратно підстриженим живоплотом, на вікнах — біло-рожеві фіранки, у дворі — скрипучі ворота. До того ж вхідні двері погано пофарбували невпевненою рукою, а молоток на дверях зробили з підкови. Блоггс постукав підковою, і двері відчинила бабуся, якій було десь за вісімдесят. У руках вона тримала рушницю.

— Доброго ранку. Я з поліції, — привітався Блоггс.

— Е ні. Поліція в мене вже була. Забирайся звідси, поки я не відстрелила тобі голову.

Бабуся була футів п'ять на зріст і мала густе сиве волосся та бліде обличчя, вкрите зморшками. Тоненькі руки міцно тримали зброю. З кишені її фартуха стирчали прищіпки. Блоггс опустив очі й побачив, що вона взута в чоловічі робочі чоботи.

— Мадам, вранці у вас були місцеві поліцейські, а я — зі Скотленд-Ярду.

— Звідки мені знати, що ви кажете правду?

Блоггс покликав свого водія. Констебль вийшов із машини й підійшов до воріт.

— Форми досить, щоб вас переконати? — спитав Блоггс.

— Добре, заходьте, — вона відійшла, запрошуючи чоловіка в дім.

Блоггс увійшов у кімнату з низькою стелею та кахляною підлогою. Меблі були старі й важкі, усі поверхні в кімнаті вкриті декоративною порцеляною та склом. У каміні горів вогонь на вугіллі. Усюди пахло лавандою й котами.

З крісла назустріч Блоггсу піднялась інша леді — дуже схожа на першу, тільки вдвічі ширша. З її колін зіскочили двоє котів.

— Доброго дня. Мене звати Емма Партон, а це моя сестра Джессі. Не зважайте на рушницю, вона не стріляє. Джессі любить влаштовувати вистави. Може, присядете? Ви наче замолодий для поліцейського. Дивно, що в Скотленд-Ярді зацікавилися нашим пограбуваннячком. Ви приїхали з Лондона вранці? Джессі, зроби гостеві чашечку чаю.

— Ми от-от з'ясуємо, хто вас пограбував, — почав Блоггс. — Ця людина переховується від поліції.

— Я так і думала! Він міг нас убити! Лежали б тут обидві по вуха в крові! — скрикнула Джессі.

— Не кажи дурниць, — урвала її сестра. — Він був дуже милий.

— Розкажіть, будь ласка, як це трапилося, — попросив Блоггс.

— Я пішла на заднє подвір'я — хотіла перевірити, чи не знесли кури яєць. А Джессі була на кухні...

— Він застав мене зненацька, — втрутилася Джессі. — Не було навіть часу, щоб узяти зброю.

— Ти дивишся забагато ковбойських фільмів, — урвала її Емма.

— Авжеж. Твої шмарклі та поцілунки дивитися взагалі неможливо...

Блоггс дістав фотографію Фабера.

— Погляньте, будь ласка. Це він?

Джессі уважно подивилася на фото.

— Так, це він.

— Які ж ви молодці! — Емма була в захваті від роботи поліції.

— Були б молодці — вже б давно його упіймали. То що ж було далі?

— Він притис ножа мені до горла й сказав: «Один порух — і я переріжу тобі горлянку». І скажу вам, він точно не жартував.

— А мені Джессі розповідала, що він сказав: «Я нічого вам не заподію, якщо ви зробите те, що скажу», — зауважила сестра.

— Слова не мають значення!

— А чого ж він від вас хотів? — спитав Блоггс.

— Їжі, сухого одягу, помитися та машину. Я приготувала яєчню. Потім ми знайшли одяг, що лишився від чоловіка Джессі, Нормана.

— Опишіть, будь ласка, який одяг ви йому дали.

— Так-так. Синю куртку з віслючої шкіри, синій комбінезон і картату сорочку. Чоловік забрав машину Нормана — не знаю, як ми тепер будемо їздити в кіно... Кіно — наша єдина розрада.

— Яка була машина?

— «Морріс». Норман купив її в 24-му. Ця маленька машина добре нам послужила.

— Але помитися йому так і не вдалося!

— Ну, я пояснила йому, що непристойно митися на кухні в будинку, де живуть дві самотні леді, — почервоніла Емма.

— От дурепа. Вона швидше дозволить перерізати собі горло, ніж гляне на чоловіка без штанів.

— І що ж він сказав, коли ви відмовили? — поцікавився Блоггс.

— Розсміявся. Але, думаю, він зрозумів нашу ситуацію, — пояснила Емма.

Блоггс не втримався й усміхнувся.

— Ви дуже сміливі леді.

— Може, й так.

— Виходить, від вас він поїхав на «моррісі» 1924 року в синьому комбінезоні та куртці? О котрій годині?

— Десь о пів на десяту.

Блоггс задумливо погладив рудого строкатого кота, і той замуркотів.

— У баці було багато пального?

— Кілька галонів, може. Але він забрав наші талони.

— До речі, а як ви отримали талони на пальне?

— Для сільськогосподарських потреб, — голос Емми напружився, і вона почервоніла.

— Ми старі самотні дами, звісно, нам видали талони.

— І ми завжди їздимо за їжею перед сеансом у кіно, щоб не витрачати марно пальне.

Блоггс усміхнувся й підняв руку, роблячи заспокійливий жест:

— Це нічого, леді, не хвилюйтеся. Я однаково не з відділу контролю. Яка максимальна швидкість вашого авто?

— Ми ніколи не їздили швидше, ніж тридцять миль на годину.

— Навіть за такої швидкості він уже принаймні за сімдесят п'ять миль звідси, — підрахував Блоггс, кинувши оком на годинник. — Я маю зателефонувати в Ліверпуль. У вас, мабуть, немає телефону?

— Ні.

— До речі, а якої моделі був ваш «морріс»?

— «Коулі». Норман називав її бичачим носом.

— А колір?

— Сірий.

— Номер?

— MLN 29.

Блоггс усе це записав.

— Як ви гадаєте, ми колись отримаємо назад наше авто, сер?

— Думаю, отримаєте. Правда, можливо не в найкращому стані. Злодії рідко дбають про вкрадені машини, — він підійшов до дверей.

— Сподіваюся, ви його упіймаєте, — побажала Емма.

Джессі провела Блоггса до воріт із рушницею в руках. Чоловік уже вийшов, коли леді схопила його за рукав:

— Скажіть мені, хто він? Утікач? Убився? Ґвалтівник? Блоггс кинув на неї погляд — зелені очі старенької світилися радісним збудженням. Вона б повірила чому завгодно.

— Тільки не кажіть нікому, — він схилився до її вуха. — Він — німецький шпигун.

17

Фабер перетнув міст Сарк і в'їхав у Шотландію. На годиннику було по полудні. Машина проїхала повз Сарк-Толл-Баргауз — низьку споруду з вивіскою, яка свідчила, що це перший будинок на території Шотландії. Там ще була якась легенда про одруження, яку агент не встиг прочитати. Ще за чверть милі Голка зрозумів, що там було написано: «У селі Гретна (де він опинився) могли одружитися закохані, що втекли з дому».

Пройшов дощ, і дорога була досі волога, хоча швидко висихала на сонці. Застережні заходи на випадок наступу німців уже послабили, тому вздовж дороги знову стояли вказівники. Фабер швидко лишив позаду декілька рівнинних сіл: Кіркпатрик, Кіртлбридж, Еклфечейн. Навколо в сонячному сяйві виблискували болотисті рівнини.

У Карлайлі агент зупинився, щоб купити пальне. Жінка в брудному фартуху на заправній станції не ставила недоречних запитань. Фабер залив бак і запасну каністру, розташовану з правого боку машини. Їхати в маленькому двомісному авто було приємно, і, незважаючи на серйозний вік, воно й досі могло мчати зі швидкістю сорок миль на годину. Чотирициліндровий двигун із боковим клапаном тихо та легко долав шотландські пагорби. Довершували комфорт поїздки шкіряні сидіння. Фабер натиснув на клаксон, щоб зігнати з дороги овець.

Подальший шлях пролягав через торгове містечко Локербі та чудовий міст Джонстоун, що перекинувся через річку Аннан і за яким починався підйом на Бітток-самміт. Фаберу довелося активно працювати ручкою коробки передач.

Шпигун вирішив не їхати прямою дорогою в Абердин (через Единбург по узбережжю), бо східна частина Шотландії по обидва боки від Ферт-оф-Форт була закрита для відвідування, тому під'їжджати до берега ближче ніж за десять миль забороняли. Звісно, контролювати таку велику територію було важко, але краще не ризикувати. Та все-таки рано чи пізно доведеться в'їхати в заборонену зону, тому Фабер почав вигадувати легенду на випадок, якщо його зупинять.

Взагалі приватні поїздки в останні декілька років люди майже не здійснювали через дедалі гіршу ситуацію з пальним. Крім того, власники автівок могли дістати суворе покарання навіть за незначне відхилення він маршруту. Якось у газеті Фабер читав, що відомий імпресаріо[42] опинився у в'язниці через використання пального для сільськогосподарських потреб, щоб відвезти кількох акторів із театру в готель «Савой». Радіо не вщухало: одному бомбардувальнику «ланкастер» потрібно дві тисячі галонів пального, щоб долетіти до Руру. У ту мить Фабер дістав задоволення від того факту, що він марнує пальне, яке могли б використати для обстрілу його батьківщини. Буде прикро, якщо шпигуна заарештують за порушення економії пального з плівкою з доказами на грудях.

Щось надійне придумати було важко. Зараз майже весь транспорт на дорогах був військовим, але ніяких відповідних документів у Фабера не було. Сказати, що він постачає кудись продукти теж було поганою ідеєю, бо в нього в машині не було нічого. Хто взагалі зараз подорожує? Моряки у відпустці? Посадовці? Кваліфіковані працівники? Ось воно. Він — інженер, який працює в нафтовій сфері, на кшталт виробництва високотемпературних мастил для коробок передач. Чоловік їде ремонтувати механізм на фабриці в Івернессі. Якщо спитають, на якій саме фабриці, Фабер скаже, що це таємна інформація (краще не вигадувати фабрики, бо можна натрапити на когось, кому буде відомо, що її не існує). Щоправда, навряд чи інженери-спеціалісти носять такі комбінезони. Проте зараз же війна, чого тільки не буває.

Тепер, коли агент продумав деталі своєї історії, їхати стало спокійніше. Залишилася інша проблема: що робити, якщо його зупинить той, хто шукає шпигуна Генрі Фабера. У них є його фотографія — чорт забирай, вони бачили його обличчя! Обличчя!.. І скоро в них буде опис його машини. Навряд чи вони ставитимуть блок-пости, бо ніхто й гадки не мав, куди саме він їде, але кожен поліцейський у цьому регіоні точно чекатиме на сірий «Морріс Коулі» з реєстраційним номером MLN 29.

Якщо його помітять десь за містом, то зупинити відразу не зможуть, бо в сільських поліцейських є лише велосипеди. Проте вже за кілька хвилин за Фабером вирушать автівки, адже місцеві негайно повідомлять керівництву. Агент спланував так: якщо він помітить поліцейського, то покине цю машину, вкраде іншу й змінить маршрут. А наразі Фабер покладався на удачу. Ця частина Шотландії була мало заселена, і може статися, що він доїде до Абердина, не зустрівши ні душі. Інша справа — міста. Там є велика ймовірність, що поліцейські розпочнуть переслідування, і навряд чи Фаберу вдасться втекти, бо його «морріс» був уже старий, а поліцейські дуже часто виявлялися чудовими водіями. У такому випадку краще кинути машину та загубитися в натовпі чи десь у задвірках.

Кожного разу, коли Фабер в'їжджав у місто, йому доводилося боротися з бажанням кинути авто та вкрасти інше. Проте в такому випадку він залишить після себе слід, за який у МІ-5 зможуть вхопитися, тому шпигун не кидав свого «морріса», але їхав лише другорядними вуличками. У Глазго агент планував приїхати в сутінках, і надалі темрява буде його перевагою. Звісно, цілком безпечним його шлях назвати було важко, але працювати шпигуном і почуватися в безпеці — речі несумісні.

Щойно Голка досяг верхівки пагорба Бітток-самміт у тисячу футів заввишки, почався дощ. Фабер зупинився, щоб підняти брезентовий дах. У повітрі висіла спека — швидко наближалася буря, точно з громом і блискавицями.

Маленький «морріс», на жаль, мав деякі вади: брезентовий дах у декількох місцях прорвався і тепер пропускав воду та пориви вітру, а через горизонтально розділене лобове скло видимість була погана. Місцевість ставала все більш горбистою, і двигун заревів. Дивуватися нічому — машині вже двадцять років.

На щастя, дощ закінчився без серйозної грози, але хмари не розходилися. Похмуре небо навіювало нерадісні думки. Позаду лишилися Крофорд, оточений зеленими пагорбами, Абінгтон із поштою та капличкою на західному березі річки Клайд і Лесмахаго, оточене вересовими болотами.

За півгодини Фабер досягнув околиць Глазго. Як тільки агент проїхав повз перші будинки, відразу ж звернув із головної дороги на північ, сподіваючись об'їхати місто. Якимись другорядними вуличками, що перетинали найбільші артерії міста на сході, чоловіку вдалося дістатися до Камберналд-роуд, де він повернув на схід і залишив Глазго позаду. Вийшло навіть швидше, ніж він сподівався. Поки що щастило.

Надалі Фабер їхав по шосе А-80 повз фабрики, шахти й ферми. Узбіччями пролітали шотландські назви — Міллерстон, Степпс, Мюїрхед, Моллінсберн, Кондорат.

Тут, між Камберналдом та Стерлінгом; удача покинула Фабера. Машина швидко летіла з пагорба прямою дорогою. Навколо були відкриті поля. Стрілка спідометра вказувала на відмітку «сорок п'ять». Раптом двигун заторохтів, наче хтось почав витягати товстий ланцюг. Фабер пригальмував до тридцяти, але звук не зник — вочевидь, зламалося щось важливе. Агент уважно прислухався: швидше за все, тріснула вальниця в коробці передач або ж виникла проблема з колінчастим валом. Тобто несправність не проста — з такою треба їхати в ремонт.

Фабер зупинився на узбіччі й відкрив капот. Підтікало мастило, але на цьому було все — причину пошкодження виявити не вдалося. Чоловік завів машину й поїхав далі — швидкість впала, але поки що авто їхало.

Ще за три милі з радіатора пішов дим. Скоро машина зовсім зупиниться — треба шукати, де її безпечно кинути. Фаберу трапилась якась грунтова дорога, що вела, мабуть, кудись на ферму. Агент звернув на неї і ярдів за сто від шосе залишив автівку в кущах ожини. Голка заглушив мотор, і шипіння з радіатора почало вщухати. Навряд чи Емма та Джессі до кінця війни знайдуть когось, хто б відремонтував їхню машину. Фабер повернувся на шосе — транспорту звідси не видно, отже, ще день чи два ніхто не повідомлятиме про знайдене авто. «А я, може, вже буду в Берліні», — подумав агент.

Фабер пішов пішки — рано чи пізно має трапитися містечко, де можна буде вкрасти іншу машину. Наразі все не так і погано: шпигун виїхав з Лондона менше ніж добу тому і ще має цілий день до рандеву із субмариною, що відбудеться завтра о шостій вечора.

Сонце давно сіло, тому все заполонила непроглядна темрява. Добре, що на дорозі була біла лінія посередині — їх малювали спеціально для кермування в умовах світломаскування. Можна іти просто по цій лінії. Уночі Фабер здалеку почує будь-яку автівку і встигне зійти з дороги. Одна машина дійсно трапилася йому на шляху. Агент почув низьке ревіння двигуна та ліг біля узбіччя. Машина була чимала — може, «Воксхолл-10» — і йшла на великій швидкості. Фабер почекав, поки вона зникла в темряві, підвівся й попрямував далі. За двадцять хвилин він знову побачив цю автівку — вона стояла на узбіччі. Він би обійшов її полем, якби побачив заздалегідь, проте водій вимкнув фари і світло, через що Фабер ледь не наштовхнувся на машину.

Поки він роздумував що робити, з-під капота блимнув ліхтарик.

— Гей, тут хтось є?

— Що, щось зламалося? — Фабер вийшов на світло.

— Здається.

Промінь ліхтаря повернувся під капот, і Фабер побачив вусатого чоловіка середнього віку в двобортному пальті. У лівій руці незнайомець не надто впевнено тримав великий гайковий ключ. Фабер глянув на двигун.

— То що трапилося?

— Втратила потужність, — відповів той із цікавим акцентом. — Начебто летіла, як стріла, і раптом почала сповільнюватися. А механік з мене так собі... А ви випадково не механік? — чоловік посвітив на Фабера ліхтариком.

— Не те щоб, але якщо десь відійшов контакт, то я зможу виправити, — шпигун узяв ліхтарик, знайшов провід, що від'єднався, і приєднав його на місце біля головки циліндра. — Ану, спробуйте.

Чоловік заліз у машину та завів двигун.

— Чудово, — крикнув він. — Ви просто геній! Сідайте-но, я вас підвезу!

У Фабера з'явилася думка, що це може бути дуже вигадливою пасткою у виконанні МІ-5, але він швидко відкинув цю ідею: навіть якщо вони якимось дивовижним чином дізналися де він, то навіщо влаштовувати такий спектакль? Просто б вислали дві броньовані машини, кілька десятків поліцейських і взяли б його. Агент заліз у машину.

Водій рушив, і авто скоро досягло значної швидкості. Фабер зручно влаштувався на сидінні.

— Річард Портер, — відрекомендувався водій.

— Джеймс Бейкер, — Фабер швидко згадав, які документа лишилися в нього в кишені.

— Радий знайомству. Я, мабуть, проїхав повз вас дорогою, бо нікого не помітив.

Імовірно, чоловік таким чином хотів вибачитися, що не спинився, — через брак пального ніхто не проїжджав повз тих, хто «голосує» на дорозі.

— Та нічого. Мабуть, я якраз відійшов у кущі за покликом природи. Я чув, як якась автівка проїхала повз.

— Ви звідкись здалеку? — Портер запропонував цигарку.

— Дякую, але я не палю. Я з Лондона.

— І що ж, голосували всю дорогу?

— Ні-ні, я на машині, але в Единбурзі вона зламалася. Потрібні якісь деталі, а їх треба замовляти. Довелося залишити її в ремонті.

— От же не пощастило! Я їду в Абердин. Якщо вам по дорозі, то зможу висадити вас де завгодно.

Фабер на мить задумався. Це неабияка удача. Він швидко уявив собі мапу Шотландії та відповів:

— Це просто чудово! Мені треба в Банф, тому, якщо ви довезете мене до Абердина, я буду вдячний. Тільки я збирався їхати по прямій, бо в мене немає перепустки... Абердин же ж у забороненій зоні?

— Ні-ні, тільки затока. У будь-якому разі, поки ви зі мною, можете про це не хвилюватися — я третейський суддя та член комітету з охорони правопорядку.

Фабер усміхнувся. Ну й щастить!

— Дякую, — він вирішив змінити тему. — І що, суддівство — це ваша основна робота?

Портер підніс сірника до сигари і видихнув хмарку диму.

— Та вже не зовсім. Я, можна сказати, на пенсії. Раніше працював адвокатом, а потім у мене діагностували хворобу серця.

— О, — Фабер спробував поспівчувати.

— Сподіваюся, ви не проти, що я палю? — Портер помахав товстою сигарою.

— Ні-ні, зовсім ні.

— А навіщо ви їдете у Банф?

— Я інженер. На одній фабриці виникла проблема... але, на жаль, я не можу про це говорити, бо це таємна інформація.

— О, ні-ні, — той замахав рукою, — не кажіть більше ні слова. Я все розумію.

На якусь мить запала тиша. Повз пролетіли декілька сіл. Мабуть, Портер добре знає дорогу — так швидко їде в майже цілковитій темряві. Машина швидко лишала позаду милі, але йшла так плавно, що Фаберу захотілося спати. Агент ледве не позіхнув.

— Пробачте, друже, так неввічливо з мого боку. Ви ж, мабуть, страшенно стомилися. Не соромтеся, подрімайте, поки ми їдемо.

— Дуже вам дякую, так і зроблю, — Фабер заплющив очі.

Машина швидко його приколисала, наче поїзд. І знову шпигунові наснився старий кошмар, тільки цього разу трохи інакший. Замість того щоб обідати у вагоні-ресторані й обговорювати політику з сусідом по купе, він чомусь їхав у тендері з вугіллям, сидячи на валізі та спираючись спиною на залізну стінку з радіопередавачем у руках. Коли поїзд приїхав на Ватерлоо, усі — навіть пасажири, які сходили з поїзда, — мали крихітну копію його фотографії. Тієї самої, зі змагань. І всі вони оглядали одне одного та порівнювали з фотокарткою, а контролер на пункті перевірки квитків схопив Фабера за плече і сказав:

— Це ж ви чоловік з фото, чи не так?

Фаберові відняло мову. Він просто витріщався на фотографію і згадував, як біг тоді та як вручали кубок. Господи, ото були перегони! Він тоді занадто рано зробив ривок (на чверть милі від запланованого), тому останні п'ятсот метрів хлопець був на межі смерті. Щоправда, тепер, коли контролер тримав у руках фотографію Фабера, агент точно помре... Але той раптом промовив:

— Прокидайтесь! Прокидайтесь! — і Фабер знову опинився у «Воксхолл-10» Річарда Портера. І це саме Портер його збудив.

Права рука Фабера сіпнулася до лівого рукава, де лежав стилет, але за мить він згадав, що Портер вважав Джеймса Бейкера звичайним мандрівником. Рука повільно повернулася на місце.

— Ви наче солдат прокидаєтеся! Ми в Абердині, — його вимова відразу нагадала про його високий соціальний статус судді та члена комітету.

Фабер нарешті міг роздивитися чоловіка в світанкових сутінках: червоне обличчя, навощені вуса, дороге пальто сірувато-жовтого кольору. У своєму місті він був, мабуть, дуже владною особою. Якщо він зникне, його відразу почнуть шукати — краще його не вбивати.

— Доброго ранку, — відповів Фабер.

За вікном розкинулося Гранітне місто. Авто повільно їхало головною вулицею, оточеною крамницями. Траплялися робочі, які всі йшли в один бік. Рибалки, мабуть. Місто дихало холодом і вітром.

— Може, хочете десь поголитися та поснідати, перш ніж поїдете далі? Я з радістю запрошую вас до себе.

— Дуже мило з вашого боку...

— Мене це зовсім не обтяжить. Якби не ви, я б і досі стирчав на шосе А-80 десь під Стерлінгом і чекав, поки відчиняться майстерні.

Портер не надто наполягав, і Фабер зрозумів, що той лише зрадів відмові.

— Можу висадити вас на Джордж-стрит — це початок А-96, шосе на Банф, — за мить він зупинив машину. — Приїхали.

Фабер відчинив дверцята.

— Дуже вам дякую за допомогу.

— Немає за що! Хай щастить! — суддя простяг руку для потиску.

Фабер потис руку, зачинив за собою дверцята — і автівка рушила далі. Портер нічим йому не загрожував — він зараз приїде додому й увесь день спатиме. Поки він дізнається, що підвозив людину, яку розшукує поліція, буде вже надто пізно.

«Воксхолл» зник за рогом, і Фабер перейшов дорогу та попрямував вулицею Маркет-стрит, яка, судячи з назви, мала б привести його до цілі. Дійсно, зовсім скоро Голка опинився в доках і, керуючись нюхом, швидко знайшов рибний ринок. Тут сильно пахло, і навколо вирував щільний натовп. Цілком безпечно. Усі були вбрані в такий само робочий одяг, як і шпигун. В оточенні веселих жартів і свіжої риби Фабер намагався звикнути до місцевого акценту — багато гортанних звуків і обрубані закінчення. Агенту трапилась якась ятка, де він купив міцного гарячого чаю в щербатому кухлі на пів пінти та булочку з сиром. З цим усім шпигун всівся на бочку, щоб поїсти і подумати. Сьогодні ввечері треба вкрасти човен. Звісно, чекати увесь день було вкрай неприємно, але робити нічого — треба сховатися десь на наступні дванадцять годин. Фабер пройшов уже надто багато, не можна зайвий раз ризикувати, а поцупити човен посеред дня — набагато небезпечніше, ніж красти його в сутінках.

Голка закінчив свій сніданок і встав. Жителі міста спатимуть ще годину чи дві, тож є час, щоб знайти схованку.

Шпигун обійшов доки та бухту. Оборонні споруди тут були зроблені абияк, і Фабер помітив декілька місць, де можна проскочити повз контрольні пункти. Після цього агент пішов у напрямку піщаного пляжу вздовж еспланади завдовжки дві милі. У дальньому кінці, в гирлі річки Дон, стояли прогулянкові яхти — звісно, було б добре вкрасти таку, але пального там ані грама.

Товстий шар хмар підсвітило сонцем, і в повітрі знову запахло теплом і грозою. Декілька завзятих відпочивальників вийшли на пляж в очікуванні сонячних променів. Сьогодні навряд чи дочекаються. До речі, на пляжі можна добре сховатися. Поліція перевірятиме вокзал і автобусну станцію, але місто прочісувати не буде. Хіба що зайдуть у декілька готелів чи пансіонатів, але не перевірятимуть же кожного, хто відпочиває на пляжі! Тож Фабер вирішив увесь день пролежати в шезлонгу.

Шпигун купив газету та орендував крісло для відпочинку. Куртка була йому не потрібна, але сорочку він залишив (накинув її зверху на комбінезон). Якщо раптом якийсь поліцейський загляне на пляж, то Фабер побачить його заздалегідь і без поспіху збереться та зникне на вулицях.

У газеті писали про новий наступ союзників в Італії — репортери раділи цьому, а Фабер поставився дещо скептично. В Анціо, мабуть, страшенна різанина. Фотографій у газеті не було, та й друк був поганий. Німцеві трапилося оголошення про те, що поліція розшукує Генрі Фабера за вбивство двох людей у Лондоні за допомогою стилета...

Повз пройшла якась жінка в купальнику та кинула на нього важкий погляд. Його серце на мить перестало битися, а потім він збагнув, що вона просто фліртує. З'явилося бажання поговорити з нею. Фабер вже так давно не... Ні-ні, терпіння і ще раз терпіння. Завтра він буде вже вдома.

Маленький моторний рибальський човен десь футів п'ятдесят чи шістдесят завдовжки. Доволі широкий, з довгою антеною — значить, має хорошу радіостанцію. Більшу частину палуби займає люк, що веде в невеличкий трюм. Рубка теж була невеличка — пульт керування залишив місце лише для двох осіб. Обшитий внапуск корпус нещодавно проконопатили й пофарбували. У бухті були ще два човни, які б теж влаштували Фабера, але просто на його очах якісь чоловіки пришвартували це судно, заправили повний бак і розійшлися по домівках.

Агент почекав, поки місцеві остаточно зникнуть, потім обійшов затоку дугою й стрибнув на борт. Човен називався «Марія II».

Штурвал був заблокований ланцюгом. Фаберу довелося сісти на підлогу, щоб його ніхто не побачив знадвору, та відімкнути замок. На це Голка витратив близько десяти хвилин. Швидко сутеніло — щільний шар хмар закрив сонце.

Звільнивши штурвал, шпигун підняв невеличкий якір і відв'язав мотузки, а потім завів двигун. Останній кашлянув і заглох. Фабер спробував знову — цього разу йому вдалося. Човен рушив і почав відходити від причалу.

Агент обережно маневрував, щоб не зачепити сусіднє судно. Головний вихід із бухти відмітили буями. Звісно, лише найбільшим човнам треба було притримуватися цього шляху, але краще поводитися обережно.

Опинившись у відкритому морі, Фабер відчув сильний бриз — тільки б це не було ознакою зміни погоди. Море було на диво бурхливим, і крихітний човен часто підкидало на високих хвилях.

Фабер дав повний вперед та проклав курс за компасом на панелі приладів. У ящичку під штурвалом чоловік знайшов карти — ними мало користувалися: мабуть, місцевий шкіпер добре знав води й рідко їх діставав. Пригадавши точні координати, Фабер знайшов потрібне місце на мапі та скоригував свій курс.

Вікна рубки щільно покривало чи то дощем, чи то бризками води, і видимість була погана. Вітер посилився й почав зрізати маківки хвиль. Фабер лише на мить висунув голову назовні — його обличчя вщент змокло.

Агент увімкнув радіо. Спочатку почулося якесь бубоніння, а потім — тріск. Фабер покрутив ручку, блукаючи частотами, — вдалося почути кілька малозрозумілих повідомлень. Здається, працює чудово. Зрештою шпигун вийшов на частоту субмарини та вимкнув приймач — ще надто рано для зв'язку.

Хвилі ставали дедалі вищими. Човен підкидало вгору, де він на мить затримувався на гребені, а потім стрімко летів униз, знову й знову. Усе це було схоже на те, наче хтось намагався загнуздати дикого коня. Крізь вікна й досі важко було щось розгледіти. Впала темрява, і Фаберу стало зовсім зле. До того ж, його почало трохи нудити.

Чоловік щоразу намагався себе переконати, що вищими хвилі вже точно не стануть, — і щоразу з'являвся монстр, який переконував його в протилежному. Крім того, хвилі вже були щільнішими, і в човна постійно задирало догори або ніс, або корму. Раптом під час одного особливо глибокого провалля спалахнула блискавка, і стало видно, наче вдень. І тоді Фабер побачив, як сіро-зелена гора води з усією силою завалюється на палубу та рубку. Почувся страшенний удар — чи то грому, чи то деревини, що ламається під силою води. Шпигуна охопив жах, і чоловік кинувся шукати рятувальний жилет. Проте його ніде не було. Блискавки спалахували постійно. Фабер заблокував штурвал та притулився спиною до стіни рубки. Керувати марно — усім керує море.

«Човен має витримувати такий шторм», — намагався заспокоїти себе Фабер. Проте сам цьому не вірив. Досвідчені рибалки, що володіли цим судном, мабуть, передбачили шторм і не вийшли в море, знаючи, що човен не здатен таке витримати.

Фабер і гадки не мав, де саме зараз перебуває. Може, його прибило назад до Абердина, а може, він уже дістався місця зустрічі з субмариною. Німець сів на підлогу рубки й увімкнув радіо. Човен страшенно хитало, і налаштувати приймач не вдавалося. На потрібній частоті було тихо. Шпигун підкрутив гучність на максимум — все одно нічого. Мабуть, антену на даху відламало.

Рука перемкнула тумблер передачі, і чоловік кілька разів відправив «Заходьте, будь ласка», а потім знову налаштував радіо на режим прийому. Надії на те, що повідомлення отримають, були мізерними.

Пальне треба було берегти, тому агент вимкнув двигун. Фабер планував перечекати шторм (якщо зможе), а потім відремонтувати антену. А от пальне ще точно знадобиться.

Із чергової велетенської хвилі човен зісковзнув боком. Стало зрозуміло, що лише мотор не дасть човнові перевернутися — значить, треба вмикати. Фабер крутнув стартер — нічого. Спробував ще кілька разів — так само. Проклинаючи себе за дурість, агент покинув спроби. Човен так сильно жбурнуло на бік, що Фабер вдарився головою об штурвал і впав додолу. Шпигун вирішив там і залишитися, бо судно, мабуть, будь-якої миті перекинеться. Раптом одна з хвиль обвалилася просто на рубку і скло не витримало — все приміщення залило водою. Фабер був переконаний, що човен тоне. Чоловік скочив на ноги, і раптом виявилося, що судно тримається на поверхні. Шпигун відчинив двері, і вода з рубки ринула назовні — Фабер ледве встиг схопитися за штурвал, щоб його не винесло у відкрите море.

Неймовірно, але шторм ставав дедалі сильнішим. У Фабера промайнула думка, що в цих водах, мабуть, років сто не було такої бурі. Агент сконцентрувався на штурвалі. Взагалі-то, добре було б до нього прив'язатися, але для цього потрібно знайти мотузку, а чоловік не хотів так надовго відпускати стернове колесо. Хвилі нагадували гори, і човен жбурляло так, що Фабер ледь розумів, де низ, а де верх. Неймовірний вітер і хвилі намагалися вибити шпигуна з рубки, ноги постійно ковзали мокрою підлогою, руки пекли від напруги. Агентові доводилося постійно затримувати дихання, бо приміщення періодично затоплювало. Декілька разів чоловік уже був на межі втрати свідомості. Краєм ока він побачив, що даху над головою давно немає.

Іноді в спалахах блискавки вдавалося вихопити страхітливі картини бурхливого моря. Воно щоразу примудрялося дивувати Фабера своїм місцерозташуванням: то попереду, то внизу, то обабіч, а іноді його й зовсім ніде не було видно. Раптом чоловік усвідомив, що більше не відчуває рук, — від цієї думки його ледь не знудило. Шокований, він опустив очі й побачив, що руки прикипіли до штурвала, наче в мерця. У вухах ревіло, і шум хвиль уже неможливо було відрізнити від ударів грому.

Свідомість полишала розум Фабера. До галюцинацій поки що не дійшло, але в думках чомусь з'явилася та дівчина з пляжу. Вона йшла до нього палубою човна в своєму мокрому купальнику і наче наближалася, але ніяк не могла підійти. Коли жінка стане перед ним, агент відпустить штурвал і простягне до неї руки — Фабер знав це, тому постійно повторював: «Ні-ні, ще рано, ще рано». Проте вона продовжувала йти, посміхатися й гойдати стегнами. Агентові хотілося кинути штурвал і зробити крок їй назустріч, але якась примарна думка утримувала його — він розумів, що не зможе до неї наблизитися, тому Голка просто чекав та іноді усміхався жінці у відповідь.

Час від часу Фабер втрачав свідомість. Спочатку зникали море й човен, потім — дівчина, а відтак він раптом приходив до тями та з подивом усвідомлював, що досі живий і стоїть за штурвалом. Якийсь час чоловік тримався, а потім втома навалювалася знову.

Чи не останній його чіткий спогад — спостереження за хвилями, які рухалися в одному напрямку й несли з собою човен. Знову блискавка — попереду видно велетенську хвилю. Настільки велику, що в це складно повірити. Ні, це не хвиля. Це — скеля... Усвідомлення того, що він так близько до землі, перекрило його страх розбитися. У якомусь божевільному пориві Фабер кинувся до стартера, крутнув його, а потім спробував знову схопитися за штурвал. Проте пальці більше не слухалися.

Чергова хвиля підняла човен та жбурнула його вниз, наче іграшку, що вже набридла. Фабер упав, однією рукою продовжуючи тримати стернове колесо. З-проміж хвиль, мов лезо стилета, стирчала гостра скеля. Судно от-от на неї наштрикнеться. Однак пощастило — гора прочесала корпус, але хвилі пронесли човен повз.

Величезні гороподібні водяні вали розбивалися в піну, і судно не витримало. Чергова хвиля вдарила його дно, і звук, з яким розтрощило корпус, вибухом розірвав нічне повітря. Усе, це кінець.

Вода відступила, і Фабер зрозумів, що човен розламало об берег. У світлі чергової блискавки він побачив пляж. Хвиля підняла залишки судна з піску й знову навалилася на палубу. Фабера жбурнуло додолу, проте він встиг розгледіти все в найдрібніших деталях: вузенький пляж, хвилі б'ються об скелю, а праворуч — якийсь місток, який тягнувся від причалу до верхівки скелі. Якщо зараз вибратися з човна та поплисти до берега, його розчавить хвилею чи розіб'є об камінь. Проте якщо доплисти до причалу між хвилями, то, можливо, вдасться встигнути дістатися містка так, щоб чоловіка не змило в море. Ще є шанс.

Наступний водяний вал зірвав обшивку з палуби, наче шкірку з банана. Човен остаточно розвалився, і відступаюча хвиля потягла Фабера в море. Агент підібрав під себе ноги й почав видиратися вгору, а потім побіг на ногах, більше схожих на желе, мілиною до причалу. Його відділяли лише кілька ярдів, але здолати їх було найважчим завданням у його житті. Фаберу хотілося спіткнутися просто зараз, щоб можна було впасти у воду, здатися та померти. Проте шпигун опирався й тримався на ногах — як тоді, коли виграв ті перегони на п'ять кілометрів. Тримався, аж поки не вдарився об один зі стовпів причалу. Фабер підняв руки і схопився за дошки, відчайдушно сподіваючись, що руки послухаються. Йому вдалося підтягти себе аж до підборіддя, а потім він закинув на дошку ногу й перекотився.

Хвиля прийшла, коли він звівся на коліна. Агент ринувся вперед, і водяний вал трохи допоміг йому, посунувши на кілька ярдів, а потім хвилі важко жбурнули Фабера об дошки. Чоловік наковтався води. Над головою з'явилися зірки. Вода перестала тиснути на спину, і Фабер зібрав усі свої сили. Рухатися вперед не виходило. Його тягло назад. Раптом свідомість охопила шалена лють. Тільки не тепер! Ні! Він заволав щось злісне в обличчя шторму, Британії та Персівалю Ґодліману. Заволав — і раптом побіг. Побіг геть від моря вгору рампою. Побіг, заплющивши очі та відкривши рота. З усією люттю в серці, до болю в легенях, до тріску в ребрах. Побіг так, як уже одного разу біг і ледь не помер. Але Фабер знав, що не зупиниться, аж поки не втратить решток розуму.

Рампа круто здіймалася вгору. Сильний чоловік спокійно б забіг нагору, якби не був втомлений і регулярно тренувався. Утомлений професійний атлет добіг би до середини. Середньостатистичний сорокарічний чоловік пробіг би ярд чи два. Фабер добіг до кінця.

За ярд до вершини в серці щось раптом заболіло, наче під час серцевого нападу. Він втратив свідомість, але ноги ще встигли зробити два поштовхи — і непритомне тіло повалилося на вологе терниння.

Фабер і гадки не мав, скільки там пролежав. Коли свідомість повернулася, шторм і досі лютував, але вже точно був день. За декілька ярдів шпигун побачив будиночок — здається, тут жили люди.

Агент звівся на коліна й поповз до дверей.

18

Субмарина U-505 повільно нарізала кола, пробиваючи носом морські глибини, наче велика сіра беззуба акула. Капітан-лейтенант Вернер Хойєр пив сурогатну каву та намагався втриматися від чергової цигарки. Минули довгі ніч і день — йому, як військовому, зовсім не подобалося це завдання, бо від капітана абсолютно нічого не залежало. І ще менше йому подобався їхній гість із Абверу з його хитрющими блакитними очима.

Майор Воль — той самий розвідник — сидів навпроти. Таке враження, що він не знає утоми. Його блакитні очі з незмінно однаковим виразом без упину оглядали все навколо. У нього навіть форма завжди була в бездоганному стані, незважаючи на непросте життя на субмарині. Що двадцять хвилин — наче за годинником — він підпалює нову цигарку й викурює її, залишаючи недопалок у чверть дюйма. Хойєр був би радий кинути курити, щоб заборонити всім, а особливо Волю, насолоджуватися тютюном. Проте, на жаль, капітанова шкідлива звичка була занадто вже сильною.

Хойєру не подобалися розвідники: здавалося, що вони збирають інформацію і про нього. І працювати з Абвером теж не подобалося. Його субмарина була створена, щоб битися, а не швендяти поблизу британських берегів, збираючи шпигунів. Як на Хойєра, то це просто злочин — ризикувати таким дорогим обладнанням, не кажучи вже про команду, заради одного-єдиного чоловіка, який до того ж може і не з'явитися. Капітан допив каву та скривився.

— Клятий мотлох, а не кава. Смак просто огидний, — мовив Хойєр.

Воль на якусь мить перевів на нього погляд, а потім знову відвів очі. Без жодного слова.

Хойєр неспокійно совався на стільці. Був би це звичайний корабель, він би міряв кроками місток, але на субмарині моряки обмежували свої пересування до лише вкрай необхідних.

— Сьогодні сильний шторм. У таку погоду ваш хлопець точно не з'явиться.

— Чекаємо до шостої нуль-нуль, — Воль спокійно глянув на годинник.

Чоловік не міг наказувати Хойєру, і це не був наказ. Проте така відверта констатація факту образила офіцера.

— Чорт забирай, я капітан цього судна! — розсердився Хойєр.

— Ми обидва виконуємо наказ, — зауважив Воль. — Вам відомо, що його віддали дуже високі органи.

Хойєр опанував себе. Молодий безвусько, звісно, має рацію. Капітан не може порушити наказ. А ось коли вони повернуться, можна буде написати в звіті, що Воль не дотримувався субординації. Щоправда, користі від цього буде мало: за п'ятнадцять років на флоті Хойєр дізнався, що штабні — самі собі закон.

— Якщо ваш хлопець настільки відчайдушний, щоб спробувати сюди дістатися сьогодні, то в нього точно не вистачить умінь, щоб вижити.

Воль відповів лише порожнім поглядом.

— Вайсман? — Хойєр гукнув свого радиста.

— Нічого, сер, — доповів той.

— У мене неприємне відчуття, що дві години тому те рипіння було від нього, — зауважив Воль.

— Навіть якщо так, то він надто далеко від місця зустрічі, — пояснив радист. — Хоча я б сказав, що це радше була блискавка.

— Якщо то був не він, то нічого. Але якщо він, то чоловік уже мертвий, — чванькувато мовив Хойєр.

— Ви його не знаєте, — у голосі Воля почулися якісь емоції.

Капітан вирішив нічого не відповідати. Звук двигуна трохи змінився — почулося якесь деренчання. Якщо посилиться, треба попросити механіків оглянути двигун. Може, вдасться уникнути наступного виходу з цим... майором Волем.

— Кави, сер? — зазирнув матрос.

— Якщо вип'ю ще хоч чашку, почну мочитися кавою.

— А мені принесіть, будь ласка, — Воль знову витяг цигарку.

Хойєр глянув на годинник: десять хвилин на сьому. Воль відклав свою шестигодинну цигарку, щоб затримати тут субмарину ще на кілька хвилин.

— Курс на базу, — наказав капітан.

— Думаю, треба піднятися на поверхню й подивитися, перш ніж рушимо додому, — зауважив Воль.

— Не кажіть дурниць, — минула шоста, і тепер Хойєр мав право стояти на своєму. — Ви хоч уявляєте, який там шторм? Ми навіть люк відкрити не зможемо, а в перископ буде видно на кілька ярдів, не далі.

— Звідки ви знаєте, як там на поверхні?

— Досвід.

— Тоді хоч повідомте на базу, що він не вийшов на зв'язок. Може, нам накажуть залишитися чекати тут.

Хойєр кинув на нього роздратований погляд.

— З такої глибини ми не можемо вийти на зв'язок із базою.

— Капітане Хойєре, — спокій зник з голосу Воля, — я наполягаю. Ми маємо сплисти та зв'язатися з базою, перш ніж полишити місце зустрічі. У чоловіка, на якого ми чекаємо, вкрай важлива інформація для Рейху. Фюрер особисто чекає його доповіді.

— Я поважаю вашу точку зору, майоре. Обидва двигуни, повний вперед! — капітан віддав наказ.