Вушко голки

25

Люсі раптом усвідомила, що їхній будиночок надзвичайно маленький. Уранці вона заходилася займатися звичними справами — розпалювати піч, готувати кашу, чепуритися й одягати Джо, — коли відчула, як навколо неї наче стискаються стіни. Та й справді, увесь будиночок — це лише чотири кімнати та коридор зі сходами. Тут неможливо кудись пройти так, щоб нікого не зустріти. Якщо на мить завмерти, можна точно почути, що роблять усі інші: нагорі чути шум води в раковині — це Генрі вмивається; Девід спускається сходами; Джо у вітальні за щось сварить свого іграшкового ведмедя. Якби тільки в неї була можливість хоч трохи побути на самоті, перш ніж зустрітися з кимось, щоб спогади про минулу ніч потихеньку вляглися й відступили на другий план, щоб можна було поводитися звично, не докладаючи до цього зайвих зусиль. Мабуть, у неї не вийде обманювати — занадто мало досвіду. Люсі спробувала згадати, коли востаннє їй доводилося водити за носа когось із близьких — і не змогла. Не те щоб вона притримувалась якихось принципів, ні. Сама думка про те, що доведеться брехати, не турбувала її: просто раніше в неї не було для цього приводу. Спокійне ж, мабуть, було життя.

Девід і Джо сіли за стіл та почали снідати. Малий теревенив без упину — йому просто подобалося говорити. А Девід мовчав.

— Чому не їси? — спитав він Люсі, коли побачив, що вона не приєдналася до них.

— Я вже поснідала, — ось і перша брехня. Не так уже й важко.

Шторм тільки посилював клаустрофобію. Через потоки дощу по шибках неможливо було розгледіти навіть сарай, що стояв поруч. Тепер, коли відчинити вікно чи двері стало так непросто, відчуття в'язниці тільки посилилося для Люсі. Через низькі сталево-сірі хмари здавалося, що надворі постійні сутінки. На городі потоки дощу струмками бігли поміж грядками картоплі. Зелень потонула у великих калюжах. Гніздо горобців, що було під дахом, змило, й пара переляканих пташок шукала собі прихисток.

Зі сходів почулися кроки Генрі, і Люсі стало трохи краще. Він був майстром брехати — у цьому вона чомусь була переконана.

— Доброго ранку! — радісно привітав усіх Фабер. Девід підняв на нього погляд і посміхнувся. Люсі не відводила очей від каструль. Провина химерною тінню лягла на її обличчя — Фабер аж розізлився. Тим часом Девід наче нічого не помічав. От же телепень.

— Генрі, сідайте, поснідайте.

— Дуже вам дякую.

— На жаль, не можу запропонувати вам поїхати в церкву, — пожартував Девід. — Можемо хіба що гімни по радіо послухати.

— А ви ходите до церкви? — Фабер згадав, що сьогодні неділя.

— Та ні. А ви?

— Теж.

— Неділя для мене мало чим відрізняється від будь-якого іншого дня, — продовжив Девід. — Я зараз планую поїхати на інший бік острова, до свого вівчаря. Якщо хочете, можете скласти мені компанію.

— Залюбки, — Фабер вирішив скористатися можливістю познайомитися з островом, а особливо — з'ясувати, де той будинок, у якому є передавач. — Якщо хочете, я кермуватиму.

— Із цим я й сам непогано впораюся, — різко відповів Девід. На якусь мить повисла тиша. — У таку погоду доріг немає, усе треба робити з пам'яті, — продовжив Девід. — Тож наразі точно буде краще, якщо кермуватиму я.

— Ну звісно, вибачте, — Фабер узяв ложку.

— Якщо не хочете, то нічого. Можете не їхати, я не наполягаю, — зауважив Девід.

— Ні-ні, я справді залюбки поїду.

— А ви добре виспалися? Ви ж, мабуть, і досі достатньо слабкий. Сподіваюся, Люсі недовго відволікала вас увечері.

Фабер доклав зусиль, щоб не глянути на жінку. Краєчком ока він побачив, що в неї, мабуть, і цибулинки волосся почервоніли.

— Та я ж учора спав майже протягом усього дня, — відповів агент, упевнено дивлячись на Девіда. Та дарма — чоловік уже кинув погляд на свою дружину. Люсі поспіхом відвернулася, і на його обличчі промайнула якась тінь. Ще мить — і від подиву в Девіда впала щелепа.

Фабер засмутився. Ну от, тепер Девід щось підозрює, тому на його дружнє ставлення вже не варто розраховувати. Не те щоб це становило для нього якусь загрозу, але приємного було мало.

Девід швидко опанував себе, відштовхнув візок від столу й покотив його до задніх дверей.

— Я поки джип вижену, — пробурмотів він, коли накидав на себе плащ.

За мить у відчинені двері кухні ввірвалася буря й залишила по собі холод і вологу підлогу. Коли двері зачинилися, Люсі здригнулася і взялася витирати воду. Фабер підійшов і торкнувся її руки.

— Не треба, — вона кивнула головою на Джо.

— Ти поводишся, наче дурепа, — зауважив Фабер.

— Він, мабуть, здогадався.

— Якщо ти хоч на мить замислишся, то зрозумієш, що насправді це не має значення.

— Я так не думаю.

Шпигун знизив плечима. Знадвору почувся настирливий гудок машини. Люсі дала Фаберові плащ і пару високих чобіт.

— Тільки не розмовляйте про мене, — попросила вона.

Фабер одягнувся і попрямував надвір. Люсі зачинила двері на кухню та пішла його проводжати. На порозі агент озирнувся і поцілував її. Жінка охоче відповіла на поцілунок, потім розвернулася і зникла на кухні.

Фабер вийшов у зливу, обережно перейшов ціле море слизької багнюки та стрибнув у джип, який одразу ж рушив із місця. Машину було спеціально обладнано для безногого водія: автоматична коробка передач, гальма та акселератор виведені на ручки, а також спеціальний утримувач керма, щоб справлятися з авто однією рукою. За сидінням водія був спеціальний відділ для складеного візка, а над лобовим склом — для дробовика.

Кермував Девід дуже впевнено. І він мав рацію: замість дороги тут була лише вузенька стежка, що залишали після себе шини джипу. Дощ ущент заливав скло, машина постійно повзла на слизькому грунті — Девід усім цим насолоджувався: з цигаркою в зубах і дещо абсурдною (зважаючи на погодні умови) посмішкою на обличчі. Мабуть, таким чином він компенсував собі тугу за польотами.

— А чим ви займаєтеся, коли не рибалите? — спитав Девід, не випускаючи цигарки.

— Я звичайний службовець, — повідомив Фабер.

— А в якій сфері?

— Фінанси. Не те щоб я робив щось визначне, але...

— Мабуть, щось, пов'язане з держбюджетом?

— Так і є.

Навіть такі дурнуваті відповіді не спинили Девіда.

— І що, цікава робота?

— Та не сказав би, — Фабер зрозумів, що доведеться вигадати якусь історію. — Іноді доводиться розраховувати вартість якихось машин, але частіше просто перевіряю, щоби громадяни сплачували правильну суму податків.

— А що за машини?

— Та найрізноманітніші. Від авіадвигунів до канцелярських закріпок.

— Зрозуміло. Ну, всі ми робимо свій внесок у цю війну, — в'їдливо зауважив Девід, не маючи жодної гадки, що він не зможе цим образити Фабера.

— Я застарий для армії, — пояснив агент.

— А, тоді ви, мабуть, брали участь у Першій світовій?

— А тоді я був замолодий.

— Пощастило вам.

— Це точно.

Стежка загрозливо наблизилася до прірви, але Девід і не думав знижувати швидкість. У Фабера навіть промайнула думка, що він просто хоче вбити їх обох, — агент інстинктивно схопився за ручку.

— Вибачте, я надто швидко їду? — запитав Девід.

— Ви наче добре знаєте дорогу, — відповів Фабер.

— Вас це лякає?

Шпигун проігнорував запитання, і Девід трохи скинув швидкість, вочевидь, вдовольнившись враженням гостя.

Місцевість тут була доволі пласкою й майже без рослинності. Ґрунт деінде трохи здіймався, але пагорбами це назвати важко. Крім трави та кущів, було лише кілька дерев, які майже не захищали острів від непогоди. Мабуть, вівці Девіда Роуза — ще ті горішки.

— Ви одружений? — раптом запитав Девід.

— Ні.

— Мудре рішення.

— Ну, складно сказати однозначно.

— Мабуть, не обтяжуєте себе серйозними стосунками там у Лондоні, еге ж? — Девід кинув на Фабера хитрий погляд.

Агенту ніколи не подобались такі дещо поблажливі розмови про жінок, тому він різко відповів:

— А я вважаю, що вам неймовірно пощастило мати таку дружину, як Люсі.

— Справді?

— Так.

— Але нічого не може бути кращим, ніж різноманітність, правда ж?

На що ж він натякає, чорти б його побрали?!

— Ну, в мене не було можливості оцінити переваги моногамних стосунків, — відповів він.

— Дійсно.

«Він і сам не впевнений», — подумав Фабер. Не треба більше нічого казати, бо, здається, будь-яке його слово тільки підкладає жару до вогню.

— Не можу не помітити, що ви зовсім не схожий на звичайного службовця. Де ж ваш високий капелюх і парасолька?

Фабер спробував вичавити усмішку.

— Маєте непогані м'язи, як на писаку, який рідко піднімає щось важче за перо, — додав Девід.

— Я полюбляю їздити на велосипеді.

— Мабуть, ви в хорошій формі. Пережити такий шторм...

— Дякую.

— Складно повірити, що ви застарий для армії.

Фабер глянув на Девіда.

— Друже, до чого ви хилите?

— Ось і приїхали, — оголосив той замість відповіді.

Фабер глянув у вікно та побачив майже такий самий будиночок, з якого він зранку вийшов: кам'яні стіни, сланцевий дах, маленькі вікна. Цей дім стояв на єдиному узвишші, яке трохи нагадувало пагорб. Будинок був низенький та на вигляд дуже міцний. Дорогою на пагорб джип оминув кілька сосен і ялинок. Цікаво, чому дім не побудували під прихистком дерев? На горі біля однієї зі стін ріс кущ глоду, вкритий брудними квіточками. Девід зупинив машину й почав витягати візок та перелізати в нього із сидіння машини під пильним поглядом Фабера. Очевидно, від будь-якої допомоги він би відмовився, тому агент не став навіть і пропонувати.

До будинку вели прості двері з дощок без замка. Чорно-біла колі з довгою мордою зустріла їх у коридорі — собака приязно махав хвостом і не гавкав. Цей котедж явно було побудовано за тим самим планом, що й будинок Люсі — інакшою була лише атмосфера. Тут було не так затишно, не вистачало меблів та жіночої руки. Девід упевнено покотив візок у кухню, де йому назустріч підвівся старий вівчар, який саме грів руки біля старомодної плити.

— Генрі, знайомтесь, це Том Мак-Авіті.

— Радий знайомству, — офіційним тоном промовив старий.

Фабер потис його долоню. Том був низеньким міцним чоловіком із дуже засмаглим обличчям. Він палив велику бріарову люльку з кришечкою, носив крамного капелюха та мав дуже великий ніс. На потиск руки старий відповів міцно, а його шкіра на дотик була більше схожа на наждачний папір. Через сильний шотландський акцент Фаберу було важко розуміти його.

— Сподіваюсь, я вам не надто заважатиму сьогодні. Девід запросив мене на прогулянку.

— Та не думаю, що нам вдасться багато зробити, еге ж, Томе? — відповів Девід і підкотився до столу. — Просто поїдемо глянемо, як там справи.

— Ага. Давайте тільки чаю вип'ємо й відразу поїдемо.

Том дістав три великі кухлі, розлив у них міцного чаю та додав трошки віскі. Запанувала тиша. У Фабера склалося враження, що Том і Девід проводили багато часу отак у тиші за курінням біля вогню. Коли всі допили чай, старий поставив кухлі в невеличку раковину і першим вийшов надвір. Цього разу Фабер сів позаду, а Девід кермував повільніше. Собаку вівчаря у джип не запросили, і він легко біг біля машини. Девід дійсно добре знав місцевість, бо впевнено проїжджав болотисті місця. На овець було шкода дивитися: шерсть у них змокла вщент, вони групками тулилися під рідкими кущами, щоб знайти бодай якийсь прихисток від вітру. Щипати травичку в них не було жодних сил. Перелякані ягнята ховалися під своїми матерями. Раптом собака завмер, уважно прислухався, а потім кудись чкурнув.

— Боб щось почув, — прокоментував Том.

Девід із чверть милі проїхав за псом. Коли вони спинилися, Фабер почув рокіт морських хвиль — мабуть, північний край острова був уже поруч. Собака стояв біля невеличкого рівчака та дивився вниз. Підійшовши ближче, чоловіки почули, що саме привело сюди пса — жалібні крики вівці. На дні рівчака, у двадцяти футах[46] під ними, на боці лежала овечка, спираючись на слизьку землю. Одна її нога стирчала під неприродним кутом. Том обережно спустився та оглянув тварину.

— На вечерю баранина, — оголосив старий.

Девід узяв із машини рушницю й передав вівчареві — за мить той позбавив тварину зайвих страждань.

— Мотузку кидати?

— Ага. Ну, або, може, Генрі захоче спуститися та допомогти?

— Звісно, — Фабер поквапився спуститися вниз. Разом із Томом вони схопили мертву вівцю за ноги й потягли нагору. Дорогою агент зачепився плащем за кущ і ледь не впав. Цупка тканина з гучним тріском розірвалася.

Скоро вівцю завантажили в джип, і машина рушила. Фабер змок ще більше, ніж раніше. Виявилося, що він примудрився майже повністю розірвати задню частину плаща.

— Мабуть, тепер плащ доведеться викинути, — вибачався Фабер.

— Та то нічого, — заспокоїв його Том.

Незабаром чоловіки повернулися до будинку Тома. Шпигун розвісив мокрий плащ і нижню куртку біля пічки, щоб трохи просушити одяг. У туалет довелося виходити надвір: у цьому домі не було сучасного водогону. Старий знову заходився робити чай.

— Цього року це перша травмована вівця, — зауважив Девід.

— Ага.

— Треба влітку закрити той рівчак огорожею.

— Ага.

Атмосфера наче змінилася, у порівнянні з їхнім першим чаюванням. Том і Девід знову мовчки курили, але Фабер чомусь відчував неспокій. Агент двічі ловив на собі задуманий погляд Девіда.

— Томе, м'ясо за тобою, добре?

— Ага.

На цьому Девід і Фабер пішли. Старий не підвівся — до дверей чоловіків провів лише собака.

Перш ніж завести двигун, Девід зарядив рушницю й прилаштував її над лобовим склом. Дорогою додому в чоловіка знову змінився настрій — він став більш балакучим.

— Я літав на «спітфайрах», знаєте такі? Чудові пташки. Під кожним крилом по чотири кулемети — «браунінги» американські. За хвилину випускають тисячу двісті шістдесят куль. А німці ж ставлять гармати — в 109-му «месершміті» їх лише дві. Звісно, коли влучаєш з гармати, то ефект помітніший, але «браунінги» б'ють точніше.

— Справді? — ввічливо зауважив Фабер.

— На наші «харрікейни» теж потім почали гармати ставити. Але битву за Британію ми виграли на «спітфайрах».

Фабера ці хвалькуваті балачки почали дратувати.

— Скільки ворожих літаків вам вдалося збити? — запитав він.

— Я втратив ноги, ще коли проходив підготовку, — відповів Девід. Обличчя його скривило від гніву. — Тому я поки що не вбив жодного німця.

Такий натяк пропустити було важко. Фабер напружився. Не зрозуміло, як Девід міг щось запідозрити, але він точно сказав це не просто так. Щоб бачити співрозмовника краще, агент злегка повернувся до Девіда, спираючись ногою на виступ для коробки передач.

— Ви цікавитеся літаками? — продовжив розмову Девід.

— Ні, — відповів Фабер без жодних емоцій.

— Тепер усі цікавляться. Це майже національне хобі зараз. Люди купують спеціальні книжки, щоб навчитися швидко визначати модель літака, і цілими днями розглядають небо в телескопи. Думав, може ви теж цікавитеся.

— А що, я схожий на такого?

— Та не знаю, — Девід на мить пригальмував, щоб підпалити цигарку. Джип саме проїхав п'ять миль — півдороги. Сірник упав на підлогу. — Просто у вас з кишені випали знімки...

У цю мить Девід жбурнув цигарку Фаберові в обличчя й схопив рушницю.

26

Сід Кріппс глянув у вікно й тихенько вилаявся. Усе його пасовище займали американські танки — мабуть, штук вісімдесят. Так-так, іде війна й усе таке інше, але хоча б запитали! Він би виділив під танки іншу ділянку землі! Тут же ростуть найкращі трави! Ну чому саме тут? Тепер важкі машини перериють усю землю, і скотині ніде буде пастися.

Чоловік одяг чоботи і вийшов надвір. На полі ходили декілька янкі. Невже не помітили бика? Ось же він пасеться. Раптом Кріппс зупинився й здивовано почухав потилицю. Що тут взагалі коїться? Пасовище було цілісіньке — жодного сліду від танку. А ось солдати якоюсь бороною намагаються ці сліди зробити. У цей момент бик, якого не помітили солдати, побачив танки. Йому, вочевидь, усе це не сподобалося, тому він гупнув копитом об землю й кинувся вперед, виставивши роги.

— От же дурний... Ти ж собі голову розіб'єш, — пробубонів Сід.

Солдати теж підвели голови й подивлися на бика. Тварина з усіх сил буцнулася в машину, і її ріг прошив важку броню. Та що ж це таке? Ну, може, хоч англійські танки міцніші, ніж це американське лайно?

Бик трусив головою, намагаючись звільнити ріг, — і тут почулося якесь шипіння. За мить танк здувся, наче повітряна кулька. Янкі покотилися зі сміху, і Сід знов почухав потилицю. Та що ж тут коїться?

Персіваль Ґодліман швидко крокував Парламентською площею з парасолькою в руках. Під розстібнутим пальтом на ньому був темний смугастий костюм, а чорні черевики сяяли, як нові. Принаймні поки чоловік не вийшов під дощ. Звісно, треба було мати пристойний вигляд — не кожного дня Черчилль викликає до себе на приватну бесіду.

Будь-який військовий страшенно б нервувався, якби йому довелося йти до головнокомандувача з поганими новинами, проте Ґодліману, як іменитому історику, нічого було боятися політиків. Ну принаймні, якщо його професійна точка зору не занадто вже радикальна. Та все-таки Ґодліману було неспокійно через величезну кількість зусиль і грошей, які довелося витратити на створення «декорацій» Першої групи армій у Східній Англії. Подумати тільки: чотириста десантних кораблів із брезенту та парусини, що тримаються на поверхні завдяки цистернам з-під пального; надувні танки, гармати, вантажівки й бронемашини та навіть військові склади; у газетах друкували статті зі скаргами жителів на падіння моралі в місцевості, де розташовувалися американські війська; у Дуврі навіть звели несправжній танкерний причал — його з картону та водовідвідних труб будували найкращі британські архітектори і дизайнери декорацій; дбайливо написані сфальсифіковані звіти німецьких агентів, яких завербував 20-й комітет; невпинні теревені в ефірі для німецьких прослуховувачів, які заздалегідь прописували професійні письменники (наприклад: «П'ятий королівський полк повідомляє, що в багажному вагоні знайшли жінок, можливо, цивільних. Відправити їх у Кале?»).

Зроблено було чимало, й усі ознаки свідчили про те, що німці повірили. Але тепер над усім цим планом нависла загроза викриття: таємницю дізнався один-єдиний шпигун. І Ґодліман не зміг його впіймати.

Короткими пташиними кроками чоловік дійшов до дверей будинку номер два на Ґрейт-Джордж-стрит. Біля стіни та мішків із піском стояв озброєний охоронець, який глянув на перепустку новоприбулого й кивнув, пропускаючи всередину. Ґодліман увійшов і спустився в особисті кімнати Черчилля, що розташовувалися під землю. Там було наче в трюмі військового корабля: бомбозахисна стеля з посиленого бетону чотири фути завтовшки, сталеві двері й міцні дерев'яні підпорки.

Ґодліман увійшов у кімнату з мапами. Йому назустріч із конференц-зали вийшла група молодиків із вкрай серйозними обличчями. За ними з'явився ад'ютант.

— О, сер, ви вчасно! Він готовий вас прийняти, — запросив ад'ютант Ґодлімана.

Професор увійшов у маленьку затишну конференц-залу з килимами на підлозі та портретом короля на стіні. Під стелею висів вентилятор, що повільно перемішував тютюновий дим. Черчилль сидів за великим блискучим столом, у центрі якого стояла статуетка фавна — емблема особливого відділу дезінформації, який Черчилль створив спеціально для втілення цього плану.

Ґодліман вирішив не вітатися.

— Сідайте, професоре, — запросив його Черчилль.

Виявилося, що в реальному житті прем'єр-міністр не такий уже й кремезний чоловік, хоча й сидить так, що здається опасистим: низько зігнуті плечі, лікті спираються на підлокітники крісла, опущене підборіддя, широко розставлені ноги. Замість свого звичного костюма-комбінезона[47] Черчилль був одягнений у звичайний короткий чорний піджак і сірі смугасті штани. З-під піджака визирала білосніжна сорочка та синя краватка. Його дещо товстий живіт контрастував із витонченими руками та довгими пальцями, якими прем'єр-міністр тримав ручку. У руці прем'єра диміла незмінна сигара, а в склянці, яка стояла поруч, точно було віскі. Ну або щось таке. На столі перед Черчиллем лежав друкований звіт, на берегах якого він робив помітки, зрідка щось буркочучи собі під ніс.

Ніякого захвату від зустрічі з видатною людиною Ґодліман не відчував. У мирні часи політик із Черчилля вийшов нікудишній, але як головнокомандувач він не мав рівних, що, звісно ж, не могло не викликати повагу. (Кількома роками пізніше Черчилль скромно відмовився від ролі «британського лева», яку йому приписували. Виправдовував він це тим, що йому просто пощастило стати людиною, якій довірили «ревіти». І Ґодліман не міг із цим не погодитися.)

На мить Черчилль звів погляд і коротко мовив:

— То що, виходить, цей чортів шпигун з Абверу викрив усі наші таємниці?

— Виходить, що так.

— І що ж, він утік?

— Ми йшли за ним слідом аж до самого Абердина. Ми майже цілком переконані, що дві ночі тому він вийшов звідти на вкраденому човні — є версія, що в Північному морі його зустрічають. Однак йому навряд чи вдалося відійти далеко від порту, бо розпочався шторм. Є невелика вірогідність, що він сів на субмарину до початку шторму, але вона мізерна. Скоріш за все, він просто потонув. Більш точно сказати поки що не можемо.

— І я теж не можу... — прем'єр-міністр, вочевидь, сердився, хоча й не на Ґодлімана.

Черчилль встав і підійшов до годинника, що висів на стіні. Головнокомандувач, наче зачарований, уважно оглянув напис «Вікторія К1, Міністерство реквізиції[48], 1889 рік». А потім, здається, зовсім забув про присутність Ґодлімана й почав міряти кімнату кроками, щось бурмочучи собі під ніс. Професор розбирав окремі слова — і ті дедалі більше вражали його. Дивне видовище: кремезний, дещо сутулий чолов'яга раптом поринає кудись у власні думки настільки, що забуває про присутність іншої людини. Можна було подумати, що він грає якусь роль у голлівудському фільмі. Раптом видовище урвалося так само несподівано, як і почалося. Якщо Черчилль і усвідомив, що поводиться дещо ексцентрично, то не звернув на це уваги. Зрештою, він знову сів за стіл і простягнув Ґодліману аркуш паперу:

— Це дані з генерального штабу німців за минулий тиждень.

Ґодліман прочитав:

Черчилль продовжив:

— Із тих дванадцяти танкових дивізій, що на заході, одна розташована на узбережжі Нормандії. Дві інші — добре відомі дивізії СС «Рейх» і «Адольф Гітлер» — базуються відповідно в Тулузі та Брюсселі й наче не планують переміщатися. Які з цього можна зробити висновки, професоре?

— Наша дезінформація працює, сер — відповів Ґодліман.

— Ось! — гаркнув Черчилль. — Вони не знають, що робити. Вони спантеличені. І всі їхні здогади щодо наших планів абсолютно хибні. Проте, — він витримав драматичну паузу, — генерал Вальтер Беделл Сміт, начальник штабу Айка, повідомив мені, що... — Черчилль відшукав на столі ще один аркуш та зачитав. — «Наші шанси закріпитися на узбережжі, особливо якщо німці будуть готові, становлять п'ятдесят на п'ятдесят», — він поклав сигару в попільничку. — Так от, наступ відбуватиметься п'ятого червня. Може, шостого чи сьомого — залежно від припливів. Ми вже почали збирати війська на заході. Техніка теж у дорозі. Для того щоб здобути ось ці шанси — п'ятдесят на п'ятдесят — нам знадобилося чотири роки і наші найкращі військові й інженери. Такого не було ще з часів Римської імперії.

Якусь мить він уважно дивився на Ґодлімана, а потім знову схопив своїми тонкими пальцями ручку:

— Професоре, мені не потрібні ймовірності. Мені потрібен Голка. Живий чи мертвий.

Потому Черчилль опустив погляд і почав щось записувати. Персіваль Ґодліман підвівся й без зайвих слів вийшов із кімнати.

27

Тютюн горить при температурі 800 градусів за Цельсієм, але зазвичай жар на кінці цигарки вкритий тонким шаром попелу, тому для того, щоб спричинити опік, треба притиснути цигарку до шкіри й доволі довго потримати. Звичайний дотик не залишить жодного сліду, навіть на оці (бо в такий момент людина рефлекторно зморгне). Цигарки кидають лише аматори. Професіонали ж (а в світі є не так уже й багато професіоналів необмеженого рукопашного бою) не звертають уваги на такі дрібниці.

Саме тому Фабер ані на мить не відволікся, коли в нього полетіла запалена іскра. Агент ухилився праворуч, і вона просто впала на металеву підлогу джипа. У той самий момент шпигун схопився за рушницю Девіда — і в цьому й полягала його помилка. Треба було вихопити стилет і вмить убити чоловіка. Так, була крихітна ймовірність, що Девід встигне вистрелити, але він навряд чи колись стріляв у живу людину — чоловік точно завагався б і дав Фаберові можливість себе вбити. За цю помилку агенту довелося дорого заплатити.

Девід обома руками схопився за зброю: лівою — за дуло, правою — біля засувки. Коли рушниця відділилася від утримувача приблизно на шість дюймів, Фабер схопив вільний кінець дула однією рукою та смикнув на себе. Девід тримав міцно — на мить дуло завмерло, вказуючи на вітрове скло.

Фабер був достатньо сильним чоловіком, але Девід — неймовірно сильним. Чоловік пересувався завдяки своїм рукам, плечам і спині протягом чотирьох років, тому його м'язи були більш дужими, ніж у звичайної людини. Крім того, Девід мав перевагу: він тримав рушницю обома руками перед собою, а Фабер — лише однією рукою і під незручним кутом. Чоловік смикнув зброю сильніше, і рука агента піддалася. У цю мить дуло рушниці повернулося до шпигуна й вказало на його живіт. Палець Девіда лежав майже на спусковому гачку — так близько небезпека ще не підбиралася до Фабера.

Агент умить підскочив зі свого сидіння, наче його підкинуло катапультою. Голова Фабера вдарилася об брезентовий дах саме в той момент, коли зі страшенним гуркотом пролунав постріл. Вікно з боку пасажира посипалося дрібними шматочками, й усередину ринули потоки дощу. Агент змінив положення тіла просто в повітрі і впав на Девіда, схопивши його обома руками за горло. Чоловік спробував спрямувати рушницю на Фабера, але між ними було занадто мало місця. Глянувши в очі Девіда, шпигун побачив — ну хто б міг сумніватися! — радість! Захват від того, що йому нарешті випала можливість боротися за свою країну! Але скоро в легенях Девіда забракло кисню, і ця емоція зникла.

Чоловік відпустив непотрібну рушницю, відвів обидві руки якнайдалі та з усієї сили обома кулаками вдарив Фабера в ребра. Біль був неймовірний, і шпигуна аж скривило, але рук він не відпустив. Терпіти такі удари агент точно зможе довше, ніж Девід протягне без повітря. Мабуть, чоловік це теж усвідомив, бо перехрестив руки й з усієї сили почав відштовхувати від себе Фабера. Це дало Девіду трошки більше місця, і він що мав сили вдарив агента знизу по руках. Правий кулак чоловіка пролетів трохи далі та закінчив свій шлях у Фабера на вилиці. Від болю з очей останнього бризнули сльози. Девід і не думав здаватися: він ще кілька разів ударив шпигуна по ребрах та обличчю. Якихось значних травм йому завдати не вдалося через брак місця для серйозного замаху, відтак Девід почав слабшати.

Тоді Фабер усвідомив, що Девід навмисне обрав місце та час для бійки, адже в нього були переваги — ефект несподіванки та зброя. Крім того, в такому обмеженому просторі сила м'язів мала більше значення, ніж здатність противника рухатися.

Раптом стегно Фабера вперлося на ручку передачі, й, оскільки двигун досі працював, машина смикнулась уперед. Шпигун утратив рівновагу, а Девід цим скористався: нарешті здобувши місце для замаху, він поцілив Фаберу в обличчя. Агента відкинуло в інший бік авто. Одягом він зачепив ручку, а головою вдарився об стінку. Дверцята відчинилися, і Фабер вивалився з машини просто в багнюку.

У голові страшенно гуділо — якусь мить агент не міг рухатися. Перед очима були лише спалахи на тлі неясного червонуватого неба. Десь поруч почулося ревіння двигуна. Фабер труснув головою, щоб позбутися кольорових плям перед очима й звестися на ноги. Шум двигуна віддалився і знову почав наближатися. Шпигун повернув голову на звук і неясними очима розгледів силует джипа, що летів просто на нього з чималою швидкістю.

Девід вирішив переїхати ворога.

Коли до машини лишилося кілька ярдів, Фабер одним рухом відкотився убік. Шкірою обличчя він відчув різкий порив вітру від машини, що пронеслася поруч. Крилом джипа відчутно вдарило по нозі, з-під коліс летіли важкі грудки бруду. Фабер двічі перекотився вологою травою і примудрився спертися на одне коліно. Авто розвернулося й знову почало наближатися. Крізь скло було видно обличчя Девіда, який понад міру нахилився вперед над кермом. На його обличчі маніакальний вищир переходив у не менш моторошну посмішку. Мабуть, він уявляв себе в кабіні «спітфайра», що зі своїх вісьмох «браунінгів» поливає ворога вогнем зі швидкістю 1260 куль на хвилину.

Фабер підповз ближче до краю скелі. Джип упевнено набирав швидкість. Утекти агентові точно не вдасться, Фабер глянув униз: майже вертикальна скеля в сотні футах над бурхливим морем. Машина стрімко наближалася до нього вздовж прірви. У відчаї, шпигун ще раз глянув у прірву, шукаючи хоч якийсь виступ на скелі. Але нічого.

Між Фабером і джипом залишилося футів п'ять чи навіть менше. Швидкість досягала сорока миль на годину. Колеса шалено крутилися за два фути від прірви. Фабер вирішив спробувати: впав на землю та звісив нижню частину тіла в прірву, тримаючись на руках. Колеса пройшли повз нього у кількох дюймах — частина авто навіть звісилася над урвищем. Здалося, що просто зараз машина полетить у море. Але ні, три колеса швидко витягли джип з небезпеки.

Колеса важкої машини розворушили землю, і опора під руками Фабера стала хисткою. Ноги звісилися трохи далі, а внизу буяли велетенські хвилі. Агент обережно простяг одну руку та спробував якомога глибше увігнати пальці в м'який грунт. Один ніготь відламався, але шпигун не звернув на це уваги та простяг другу руку. Більш-менш надійно зафіксувавши своє положення, він почав витягати себе з прірви. Нарешті його голова опинилася десь на рівні рук і стегна сперлися об міцну землю — вдалося вилізти й перекотитися подалі від урвища.

Тим часом джип знову розвернувся, і Фабер побіг йому назустріч. Нога боліла, але кістки точно були цілі. Девід натиснув на газ. Щоб сповільнити машину, шпигун почав бігти, часто змінюючи напрямок, через це водієві довелося постійно повертати кермо. Проте довго так тривати не могло: Фабер втомиться швидше, ніж у Девіда закінчиться пальне. Треба якось це завершити, і якомога скоріше.

Агент побіг швидше. Девід зробив віраж, спрямовуючи машину так, щоб перехопити шпигуна. Тут Фабер різко розвернувся, і джип зробив зиґзаґ, не припиняючи переслідування. Відстань між супротивниками суттєво скоротилася. Агент додав швидкості, примушуючи Девіда ввійти в доволі різкий поворот. Між чоловіками залишилося лише кілька ярдів — і тут Девід зрозумів план ворога. Але було вже пізно: Фабер дав машині наздогнати себе й стрибнув на брезентовий дах.

Кілька митей пішло на те, щоб віддихатися. Нога палала вогнем, легені розпікало. Джип продовжував рухатися, і Фабер нарешті витяг стилет. Одним довгим рухом шпигун розрізав дах машини — перед ним з'явилася потилиця Девіда. Той озирнувся, і в його очах промайнув щирий подив. Агент заніс руку зі стилетом для удару, проте Девід устиг різко крутонути кермо. Машина нахилилася у крутому повороті, й Фабер ледь не впав на землю. Автівка вирівнялася та прискорилася, але раптом колеса поїхали юзом на мокрій траві, джип зі страшним гуркотом перекинувся на бік. Голку відкинуло на кілька ярдів — впав він дуже невдало. Кілька секунд не міг поворухнутися.

Стилет впав у траву ще на кілька ярдів далі. Фабер підвівся, підняв ніж та повернувся до машини. Девід примудрився через дірку в даху витягти свій візок і вже штовхав себе геть уздовж прірви. Неможливо було не віддати належне його хоробрості. Але однаково він має померти. Фабер кинувся бігти. Девід, вочевидь, почув кроки за спиною, адже за мить до їхньої зустрічі встиг повернути своє крісло. У його руках майнув важкий гайковий ключ.

Спинитися Фабер уже не міг. Він спробував оминути візок, але чи не з усього маху врізався просто в нього. Останнім, про що агент встиг подумати, була прірва, куди вони обидва ризикували впасти. На цій думці ключ важко опустився шпигунові на голову.

Коли свідомість повернулася, візок і досі був поруч, а ось Девіда ніде не було. Фабер підвівся й почав озиратися.

— Сюди! — почувся голос знизу, з прірви. Мабуть, Девіда викинуло з крісла й він упав зі скелі.

Фабер обережно підповз до краю й глянув униз. Під карнизом якимось чином примостився кущ, за який і тримався Девід однією рукою. Для другої він знайшов якусь тріщину між камінням. Становище в нього було тепер майже таке саме, як і в самого Фабера кілька хвилин тому. В очах — ані сліду гордощів, суцільний жах.

— Заради Бога, витягни мене звідси! — відчайдушно заволав Девід.

— Звідки ти знаєш про знімки? — запитав Фабер.

— Допоможи мені!

— Відповідай.

— Господи, — Девід спробував замислитися. — Коли ти ходив у туалету Тома, а він вийшов за пляшкою, я понишпорив у твоєму плащі й знайшов плівку.

— І це дає тобі право мене вбити? — спитав Фабер, наче суто з цікавості.

— Це в купі з тим, що ти вночі зробив із моєю дружиною в моєму будинку. Англійці так не чинять.

Фабер не втримався і розреготався.

— Де зараз плівка?

— У мене в кишені.

— Віддавай — і я тебе витягну.

— Не можу. Я ж тримаюся руками!

Фабер влігся на живіт і простяг униз руку. У нагрудній кишені куртки під плащем він намацав плівку та обережно її витяг. Потім швидко проглянув — наче всі кадри на місці. Бляшанка зникла в кишені — цього разу Фаберовій. Шпигун знову схилився до Девіда. Йому вистачило одного сильного ривка, щоб із корінням висмикнути кущ, за який тримався чоловік.

— Ні! — відчайдушно закричав той, бо інша рука миттю почала вислизати з тріщини. — Це нечесно! — Крик Девіда завмер у повітрі.

Згори здавалося, що в один момент його падіння наче спинилося, але насправді Девід стрімко летів униз, аж поки гучний сплеск води не оголосив про завершення його піке. Фабер ще якийсь час спостерігав за водою, щоб переконатися, що чоловік не спливе.

— Нечесно? Ти що, не знаєш, що ми на війні? — пробурмотів агент.

На поверхні води на секунду наче з'явився жовтий плащ Девіда, але за мить там уже нічого не було. Лише скелі та море.

Фабера охопила страшенна втома. По черзі всі його рани почали даватися взнаки: пошкоджена нога, голова, синці на обличчі... Девід Роуз був просто дурнем. Поганим чоловіком і хвальком, який помер жалюгідною смертю, благаючи про порятунок. Хоча ні, хоробрості йому не бракувало — він помер за свою країну. Як і хотів. «Цікаво, чи я помру так само?» — задумався Фабер.

Потому шпигун важко підвівся й повільно пошкутильгав до перекинутого джипа.

28

Персіваль Ґодліман відчував рішучість і навіть натхнення, але коли він замислився над своїми почуттями, йому стало моторошно.

Усі ці підбадьорливі розмови — це ж для солдафонів! Інтелектуалів не беруть натхненні промови. Професор знав, що весь цей спектакль був заздалегідь зрежисований, аж до тону голосу. Але все одно це подіяло на Ґодлімана. Він купився, наче капітан шкільної команди з крикету на дешеві промови тренера.

Поки професор дістався до свого кабінету, йому вже свербіло діяти. Парасолька і плащ залишилися в шафі, і Ґодліман глянув на своє відображення в дзеркалі. Важко було не помітити зміни на обличчі, які відбулися з тих пір, як чоловік став мисливцем на шпигунів. Якось професору випадково трапилася на очі його фотографія, зроблена в 1937-му на семінарі в Оксфорді — і, як не дивно, тоді він виглядав старшим. Бліда шкіра, рідке неохайне волосся, погано поголені щоки, старечий одяг... Тепер же зміни були дійсно кардинальні: неохайна зачіска зникла (Ґодліман почав голитися майже налисо, лишаючи трохи волосся ззаду та з боків), а дешевенький учительський одяг професор змінив на дорогі костюми. Навіть його обличчя стало більш мужнім — хоча, може, так тільки здавалося. Та все-таки голитися чоловік став охайніше, а його очі сяяли по-новому.

Ґодліман сів за стіл і запалив цигарку. Власне, лише поява цієї звички його засмучувала: почався кашель. Кинути вже не вдалося, звичка швидко пустила коріння. Під час війни курили майже всі — навіть деякі жінки (що не дивно, адже коли починаєш виконувати чоловічу роботу, з'являються й чоловічі грішки). Ось дим знову зачепив горло, і професор закашлявся та відклав цигарку на жерстяну кришку, яку використовував замість попільнички. У війну стало важко з посудом.

Натхнення — це, звісно, добре, але коли ти повинен робити щось нездійсненне, то користі з тієї наснаги — нуль. Професору згадалася його курсова робота про подорожі маловідомого середньовічного монаха Томаса (Ґодліман простежував шлях мандрівника за п'ять років). Найбільшою проблемою під час дослідження став період, коли неможливо було зрозуміти, де перебував монах протягом восьми місяців — у Парижі чи Кентербері. Це ставило під загрозу цінність усієї курсової роботи. Потрібну інформацію не вдавалося знайти в жодних записах — це означало, що не було навіть мізерної можливості дізнатися про місцеперебування Томаса. Озброєний юнацьким оптимізмом, Ґодліман не захотів миритися з цим і переконав себе в тому, що десь точно має бути потрібна інформація. І це незважаючи на те, що в середньовіччі дуже мало подій відображалися в хроніках. Ґодліман припустив: якщо Томас перебував не в Парижі і не в Кентербері, то, мабуть, він був у дорозі. Дійсно, в Амстердамському музеї майбутньому професору вдалося відшукати запис, з якого стало відомо, що у Франції Томас сів на корабель, який прямував у Дувр. Проте судно збилося з курсу й розбилося коло узбережжя Ірландії. Ця курсова робота стала зразковим історичним дослідженням, і пізніше не в останню чергу завдяки їй Ґодліман зміг здобути звання професора.

Можливо, такий самий метод згодиться і тут?

Звичайно, скоріш за все Фабер потонув. Якщо ні — то, напевне, він уже в Німеччині. Але жодна з цих версій не передбачає розвитку дій, тож розглядати їх не має сенсу. Приймаємо за робоче припущення, що Фабер живий і перебуває на якомусь шматочку суші.

Ґодліман вийшов з кабінету та спустився в кімнату з мапами. Тут перед мапою Європи з цигаркою в зубах стояв його дядько, полковник Террі. У штабі таке видовище тепер не рідкість: військові вищих чинів, що задумливо розглядають мапи й намагаються оцінити шанси англійців у цій війні. Рішення вже прийняте, механізм уже запущено — і тепер лишається тільки чекати та дивитися що з того вийде. Террі побачив племінника.

— Ну що, як тобі Черчилль?

— Він пив віскі, — відповів Ґодліман.

— Та він увесь день п'є, але на нього це, схоже, не діє. Що він сказав?

— Хоче бачити голову Голки в себе на столі, — Ґодліман підійшов до карти і ткнув пальцем в Абердин. — Слухай, уяви, що ти маєш вислати субмарину за своїм шпигуном. На яку мінімальну відстань можна безпечно підійти до берега?

Террі став поруч і уважно подивився на мапу.

— Я б ближче як на три милі не підходив. А взагалі краще зупинитися десь миль за десять.

— Добре, — Ґодліман витяг олівця і провів дві лінії вздовж берега — на відстані трьох і десяти миль відповідно. — Так. А якби ти був мореплавцем-любителем та мав крихітне рибальське судно, як далеко ти б міг вийти, перш ніж стане страшно?

— Тобто на яку відстань безпечно виходити в море з такими навичками та на такому судні?

— Саме так.

— Треба спитати в моряків. Я б сказав миль п'ятнадцять-двадцять, — знизив плечима Террі.

— Згоден, — Ґодліман обвів дугу у двадцять миль навколо центра Абердина. — Ось я до чого: якщо Фабер живий, то він або повернувся на велику землю, або перебуває десь ось тут, — він показав на частину моря між лініями та дугою.

— Але тут лише відкрите море.

— А в нас є мапа більшого масштабу?

Террі відкрив шухляду і знайшов велику мапу Шотландії, яку охайно розвернув на комоді. Ґодліман переніс свої помітки на нову карту. Лише море.

— Поглянь-но, — раптом помітив щось професор.

Просто на східному кордоні означеної зони був вузький острів завдовжки десять миль.

Террі схилився над папером.

— Штормовий острів, — прочитав він. — Годяща назва.

— Б'юся об заклад, що він тут! — ляснув по столу Ґодліман.

— Ми можемо когось туди відправити?

— Не раніш як вщухне шторм. Блоггс у Абердині — я знайду для нього літак. Як тільки погода покращиться — зможе негайно вилетіти, — професор був уже в дверях.

— Хай щастить! — гукнув у спину Террі.

Ґодліман бігом дістався свого кабінету та схопив слухавку.

— З'єднайте з містером Блоггсом, Абердин, будь ласка.

Довелося зачекати, розважаючись малюванням Штормового острова у блокноті. За формою він нагадував верхню половину ціпка — з ручкою замість західного кінця. Загальна довжина, мабуть, не перевищує п'ятнадцяти миль, а ширина — півмилі. Цікаво, це просто шматок скелі? Чи якісь пасовища для вівчарів? Якщо Фабер тут, можливо, він примудрився вийти на зв'язок із субмариною, тож Блоггс будь-що має бути на острові раніше за підводний човен. Непросте завдання.

— З'єдную з містером Блоггсом, — сповістив жіночий голос у слухавці.

— Фреде?

— Вітаю, Персі.

— Я майже переконаний, що він на Штормовому острові.

— Ні. Ми щойно його заарештували, — повідомив Блоггс.

Стилет був дев'ять дюймів[49] завдовжки, мав рукоятку з ритуванням та невеличку поперечку. Кінчик, більше схожий на голку, був неймовірно гострим. Ідеальна зброя для вбивства. Ще й нещодавно відполірована.

Блоггс разом з головним інспектором Кінсайдом мовчки дивилися на стилет, не маючи жодного бажання його торкатися.

— Він намагався сісти на автобус до Единбурга, — повідомив Кінсайд. — Його помітили коло квиткової каси та спитали про документи, а він кинув свою валізу й побіг. Коли пробігав повз кондуктора, вона вдарила його по голові своєю машинкою. Він хвилин десять був непритомний.

— Давайте до нього зайдемо, — запропонував Блоггс. Його провели до камери.

— Сюди, — запросив Кінсайд, показуючи на одну з них. Блоггс глянув на чоловіка крізь грати. Той сидів на стільці коло дальньої стінки, спираючись на голу цеглу. Руки тримав у кишенях, очі заплющені.

— А він не новачок у камерах, — зауважив Блоггс. Високий, вродливий, з темним волоссям. Схожий на Фабера, судячи з фото, але треба переконатися.

— Хочете увійти? — спитав Кінсайд.

— Хвилиночку. Скажіть, а що було у його валізі окрім стилета?

— Грабіжницьке приладдя. Гроші дрібними банкнотами, багато. Пістолет та трохи патронів. Чорний одяг і взуття на каучуковій підошві. А ще дві сотні цигарок «Лакі Страйк».

— Фотографій не було?

Кінсайд похитав головою.

— Чорт, — зітхнув Блоггс.

— За документами він Пітер Фредерікс, з Вемблі, Мідлсекс. Каже, що майстер, виготовляє інструменти. Без роботи. Шукає місця.

— Майстер? — скептично перепитав Блоггс. — У Британії вже років чотири немає жодного безробітного майстра. Шпигун би про таке знав.

— Хочете самі його допитати? Чи краще мені?

— Давайте ви.

Кінсайд відчинив двері, і Блоггс зайшов за ним. Чоловік байдуже розплющив очі — він навіть не поворухнувся. Кінсайд сів за невеличкий простий стіл, а Блоггс сперся на стіну.

— Ваше справжнє ім'я? — почав Кінсайд.

— Пітер Фредерікс.

— Чому ви так далеко від дому?

— Шукаю роботу.

— Чому не в армії?

— Хворе серце.

— Де ви були останні кілька днів?

— Тут, в Абердині. А до того в Данді. А ще раніше — у Перті.

— Коли ви приїхали до Абердина?

— Позавчора.

Кінсайд глянув на Блоггса — той кивнув у відповідь.

— Легенда у вас недоладна. У Британії не вистачає майстрів — жодного безробітного майстра не лишилося. Кажіть правду.

— Я кажу як є.

Блоггс витяг з кишені жменю монет, зав'язав їх у хустинку й почав мовчки підкидати важкувату в'язанку на долоні. — Де фотографії? — спитав Кінсайд.

Вираз обличчя чоловіка не змінився анітрохи.

— Гадки не маю, про що ви.

Кінсайд знов зиркнув на Блоггса.

— Вставай, — тихо наказав Блоггс.

— Що? — не почув той.

— Вставай! — уже рявкнув детектив.

Чоловік без жодної емоції встав.

— Підійди.

Чоловік зробив два кроки й став коло столу.

— Ім'я.

— Пітер Фредерікс.

Блоггс повільно підійшов і важко вдарив чоловіка згортком з монетами, який тримав за кінці хустинки. Удар поцілив точно по переніссю, і чоловік голосно скрикнув.

— Не рухайся! Ім'я!

Чоловік вирівнявся, опустив руки й прошепотів:

— Пітер Фредерікс.

Блоггс ще раз вдарив точнісінько в те саме місце. З очей чоловіка бризнули сльози, і він впав на одне коліно.

— Де фотографії? — гаркнув Блоггс.

Чоловік тупо похитав головою. Блоггс підняв його на ноги, вдарив коліном у пах та ще й додав кулаком у живіт.

— Де ти сховав плівку?

Чоловік упав долу. Його знудило. Блоггс ногою вдарив його в обличчя — почувся хрускіт.

— Де відбудеться зустріч із субмариною? Як ти виходиш з ними на зв'язок?

Кінсайд відтяг Блоггса трохи назад:

— Ну все, досить вже. Це моя дільниця, і більше я не можу закривати на це очі.

Блоггс різко розвернувся до нього.

— Слухайте, ми не простого грабіжника тут допитуємо. Ця людина ставить під загрозу результат всієї війни, — він ткнув пальцем майже під ніс інспектору. — Ви що, забули? Я з МІ-5 і я можу робити на вашій клятій дільниці, що захочу. Навіть якщо він помре — за це я відповідатиму, — Блоггс знову повернувся до чоловіка, що так і лежав на підлозі. Він витріщався на обох поліцейських, і навіть під кривавими потьоками можна було побачити шокований вираз обличчя.

— Та про що взагалі мова? — прошепотів він. — Що тут коїться?

Блоггс знову підняв його на ноги.

— Ти Генріх Рудольф Ганс фон Мюллер-Гюдер. Народився в Ольні 26 травня 1900-го. Також відомий як Генрі Фабер. Підполковник німецької розвідки. За три місяці ти вже бовтатимешся на мотузці за шпіонаж. Звичайно, якщо ми не вирішимо, що від тебе живого більше користі. Тож для тебе за краще таки показати нам, що ти можеш принести якусь користь, полковнику Мюллер-Гюдере.

— Ні! — скрикнув чоловік. — Ні! Ні-ні! Я крадій, я не шпигун! Будь ласка, годі вже! — він закрився руками від чергового удару. — Будь ласка! Я можу довести!

Блоггс таки вдарив його ще раз, і Кінсайду знову довелося втрутитися.

— Зачекай-но. Так, Фредеріксе чи як там тебе насправді звати, доведи нам що ти крадій.

— Минулого тижня я обікрав три будинки на Джубілі-кріссент, — чоловік важко дихав. — В одному взяв десь близько п'ятиста фунтів, у другому — якісь коштовності — декілька каблучок з діамантами та намисто з перлів, — а з третього взагалі пішов порожній, бо там собака був... Ви ж можете це перевірити? Вам же повідомляють про крадіжки? Господи Боже...

— Були такі крадіжки, — підтвердив Кінсайд тихо.

— Він міг і з газет про них дізнатися.

— Про третій випадок не друкували в газетах.

— Навіть якщо він дійсно крадій — він усе одно може бути шпигуном. Шпигунам красти не забороняють.

— Але ж минулого тижня ваш Фабер був ще в Лондоні.

Блоггс на мить замислився.

— А, до дідька все це! — він вийшов з камери.

Пітер Фредерікс підвів погляд на Кінсайда та з-під кривавих крапель спитав:

— Та хто він, у біса, такий? Він що, з гестапо?

Кінсайд кинув на нього важкий погляд.

— Дякуйте Богові, що ви дійсно не той, кого він шукає.

— Ну що там у вас? — знову телефонував Ґодліман.

— Фальшива тривога, — голос Блоггса звучав незвично через таку відстань. — Звичайний крадій, випадково схожий на Фабера, носив із собою стилет.

— Чорт забирай. Знову починати спочатку.

— Минулого разу ти щось казав про острів.

— Так, Штормовий острів. Десять миль на схід від Абердина. Він є на мапах великого масштабу.

— А чому ти впевнений, що він там?

— Та не сказати щоб я впевнений. Роботу за іншими версіями теж не треба припиняти — решта міст на узбережжі і так далі. Але він же вкрав човен, правильно?

— Так, «Марія II».

— Ось. А значить, зустріч із субмариною в нього призначена десь у зоні цього острова. І якщо тут я маю рацію, то він або потонув, або розбився коло цього острова і зараз там.

— Це логічно.

— Як там у вас із погодою?

— Досі так само.

— Як гадаєш, зможете дістатися острова на великому судні?

— Та на достатньо великому судні можна вийти в будь-яку погоду. А ось чи є там, де причалити на тому острові?

— Ось це треба з'ясувати. Але, скоріш за все, ти маєш рацію і нормального причалу там немає. Тому давай так: коло Единбурга є база повітряних сил. Поки ти туди дістанешся, я організую для тебе літак-амфібію. Щойно шторм трохи вщухне — ви злітаєте. Крім того, домовся з береговою охороною: нехай вони теж вирушають на острів, як тільки умови покращаться. Хтозна, хто з вас буде там швидше.

— Ммм, — Блоггс наче вагався. — Якщо субмарина там і вона теж чекає на погоду, то ми точно не зможемо там бути раніше за неї.

— Це правда, — Ґодліман запалив цигарку, шукаючи в ній підтримки. — На цей випадок ми можемо організувати військовий корвет, який буде чергувати недалеко від острова та перехоплювати всі радіосигнали. А коли погода покращиться, з нього можна буде спустити катер. Так навіть краще.

— А як щодо винищувачів?

— Їх також дістанемо. Але їм теж треба погода.

— Скоро вже розтягне, я думаю. Не може ж шторм вирувати так довго.

— А що кажуть шотландські метеорологи?

— Кажуть, може, ще один день — і все.

— От дідько.

— Та це вже не має особливого значення. Якщо він там — то він теж не має можливості забратися звідси.

— Якщо він там, так, — погодився Ґодліман. — Ну гаразд. Тоді організовуємо корвет, винищувачі й амфібію.

— Про мене не забудь.

— А ти поквапся. Подзвони мені з Росайта. І бережи себе.

— Бувай.

Ґодліман поклав слухавку. Забута цигарка вже згоріла. Він підпалив ще одну, узяв слухавку й заходився організовувати операцію.

29

Перекинутий набік джип був схожий на пораненого слона — великий, сильний, але повністю безпорадний. Двигун, звичайно ж, заглох. Фабер що було сили штовхнув машину, і вона доволі граційно встала на чотири колеса. Цей учасник бійки майже не зазнав ушкоджень: брезентовий дах, звичайно, було понівечено ножем від краю до краю; одне крило добряче зім'ялося об грунт; одна фара розбилася; ну і ще бракувало вікна, яке розтрощило кулею. Лобове скло дивовижним чином лишилося цілим.

Оглянувши авто, Фабер заліз на місце водія, увімкнув нейтральну передачу й спробував завести двигун. Той трохи побурчав та заглух. Із другої спроби машина завелася, і Фабер полегшено зітхнув: іти пішки не було жодних сил. Якийсь час Галка просто сидів у джипі, оглядаючи своє тіло. Права гомілка неабияк набрякла — можливо, є перелом. Наразі добре, що машину обладнано якраз для безногого водія. На потилиці надулася велика ґуля, на якій відчувалася липка кров. У дзеркалі заднього огляду замість обличчя відображалося щось густо вкрите подряпинами та синцями, наче в боксера, який програв важкий бій. Його плащ так і лишився вдома у вівчаря, тому весь одяг був наскрізь просякнутий дощовою водою та грязюкою. Треба якомога швидше зігрітися й перевдягнутися в сухе.

Щойно Фабер узявся за кермо, руку пронизало пекучим болем — а він уже встиг забути про зірваний ніготь. З усіх його поранень наразі це було найболючішим — доведеться кермувати однією рукою. Він повільно рушив, намагаючись знайти хоч щось, подібне до дороги, хоча загалом загубитися тут важко: якщо їхати вздовж прірви, то другий котедж проминути неможливо.

Тепер дорогою треба вигадати, що він брехатиме Люсі. Можна розповісти правду: вона однаково нічого не зможе вдіяти. Проте, якщо правда їй не сподобається, доведеться її вбити, а останнім часом робити цього чомусь не хочеться. І зараз, повільно продираючись грязюкою крізь дощ та вітер, Голка дивувався цьому новому почуттю. Це вперше за своє життя він не хоче когось вбивати. І справа не в тому, що Фабер став абсолютно аморальним типом — ні, він був переконаний, що його вбивства — те ж саме, що вбивства на полі бою. Однак, фізичні реакції на вбивство — як, наприклад, нудота, — з роками нікуди не поділися, і він відмовлявся замислюватися над природою цього явища.

Звідки ж це небажання вбивати Люсі?

Мабуть, це відчуття мало щось спільне з тим, коли він відправив у Люфтваффе неправильні координати для бомбування собору Святого Павла: бажання врятувати красу. Люсі дійсно була вражаючим створінням, сповненим красою, наче витвір мистецтва. І якщо зі званням вбивці Фабер міг жити спокійно, то іконоборцем ставати він не збирався. Йому й самому така поведінка здавалася дивною, але шпигуни — взагалі диваки.

Згадалися декілька інших агентів, які прийшли в Абвер одночасно з Фабером: Отто, велетень з півночі, полюбляв виробляти з паперу тендітних створінь за японськими техніками та ненавидів жінок; Фрідріх, хитрий геній математики, боявся кожної тіні й міг по п'ять днів поспіль депресувати після програшу в шахи; Гельмут полюбляв читати книжки про історію рабовласництва в Америці, а потім пішов у СС... Усі такі різні, усі зі своїми особливостями. Якщо в них і було щось спільне, то Фабер цього не знайшов.

Дощ наче посилився, і стало гірше видно. Фабер скинув швидкість: прірва ліворуч за таких обставин починала його нервувати. Йому було спекотно, але спиною час від часу пробігали мурашки. Виявилося, що про Отто, Фрідріха та Гельмута він згадував вголос — очевидна ознака марення. Фабер спробував сконцентруватися лише на дорозі. Вітер шумів у якомусь тільки йому відомому ритмі, і це діяло дещо гіпнотично. За якийсь час агент усвідомив, що просто сидить у машині й дивиться на море — і не відомо, як давно він спинився.

Котедж Люсі з'явився, здавалося, через кілька годин. Фабер докладав максимум зусиль до того, щоб не забути натиснути на гальма, перш ніж машина вріжеться в стіну. У дверях стояла якась постать — вона дивилася на нього крізь завісу дощу. Треба триматися — хоча б поки він не набреше їй. Триматися. Не забувати набрехати. Триматися...

Джип повернувся майже надвечір. Люсі хвилювалася за чоловіків, але водночас сердилася, що вони не приїхали на обід. Коли годинна стрілка минула дванадцяту, вона все частіше почала підходити до вікна, виглядаючи машину. Як тільки джип з'явився на пагорбі поблизу будинку, стало зрозуміло, що щось сталося. Він їхав украй повільно, смикався з боку в бік — а ще всередині була тільки одна людина. За мить стало видно, що передня частина машини понівечена, а фара розбита.

— Господи, — прошепотіла вона.

Машина спинилася перед дверима, і Люсі побачила на місці водія Генрі. Він не квапився виходити, і вона кинулася під дощ відчиняти дверцята. Чоловік сидів з напівзаплющеними очима й тримав руку на гальмах. Усе його обличчя було подряпане та побите.

— Що сталося? — спитала жінка. — Що сталося?!

Ручка гальма почала вислизати, і машина повільно покотилася вперед. Люсі швидко перегнулася й увімкнула нейтральну передачу.

— Девід лишився в Тома... Я потрапив в аварію, — важко почав говорити він.

Почувши це, Люсі трохи заспокоїлася.

— Заходь, — різкувато мовила вона, і це трохи збадьорило Генрі. Він повернувся, сперся рукою, поставив ноги на землю й звалився без сил. Люсі помітила, що його нога нагадує повітряну кульку.

Вона підхопила його під руки й підняла.

— Спирайся на мене, у тебе пошкоджена нога.

Джо шоковано спостерігав, як мати заносить чоловіка у вітальню та влаштовує на дивані. Фабер важко ліг і заплющив очі.

— Джо, біжи-но нагору й перевдягнися в піжаму.

— А що, казки не буде? Він що, помер?

— Ні, ніхто не помер. Генрі потрапив в аварію, тому вибач, сьогодні ляжеш без казки. Давай, біжи.

Почулися якісь дитячі протести, але одного загрозливого погляду було достатньо, щоб Джо зник нагорі. Люсі дістала з корзинки для шиття великі ножиці й зрізала з Генрі одяг: куртку, комбінезон і сорочку. На руці під рукавом був ніж у спеціальному тримачі: мабуть, якесь спеціальне рибальське приладдя. Як тільки вона спробувала його забрати, Генрі відштовхнув її руку. Вона лише знизила плечима й взялася за черевики. Лівий зняти було легко, як і шкарпетку. Проте варто Люсі було торкнутися правого, Генрі заволав від болю.

— Тихше-тихше, я зараз зніму чобіт. Потерпи трошки.

На його обличчі з'явилася якась дивна посмішка, і він ледь помітно кивнув. Люсі обережно розрізала шнурки та міцно схопила чобіт у руки. Цього разу Фабер витримав без жодного звуку — на нозі лишилася лише шкарпетка, і жінка легко розрізала її ножицями.

— На ньому ж немає штанів! — зазирнув у кімнату Джо.

— Він змок, тому й без штанів, — пояснила Люсі, цілуючи малого на ніч. — Сонечко, лягай сам, я зайду трохи пізніше, домовилися?

— Ну тоді цілуй ведмедика.

— Добраніч, ведмедику, — слухняно поцілувала Люсі іграшку.

Джо знову зник, і жінка повернулася до Генрі. Той спостерігав за нею з посмішкою.

— А Генрі буде поцілунок?

Вона нахилилася й поцілувала його побите обличчя. А потім обережно зрізала з нього білизну. У кімнаті тепло від каміну — голий він зігріється швидше. Тим часом Люсі пішла на кухню, щоб набрати теплої води й узяти антисептик. З усім цим, а ще з мотком вати вона повернулася у вітальню.

— Ти вже вдруге падаєш на мій поріг напівмертвий, — мовила вона, починаючи обробляти рани.

— Звичайний сигнал, — мовив той.

— Що?

— У Кале чекають на примарну армію.

— Генрі, що ти мелеш?

— Щоп'ятниці і щопонеділка.

Стало зрозуміло, що він марить.

— Тихо-тихо, не треба говорити, — вона підняла його голову й почала витирати кров з гулі, що надулася на потилиці.

Раптом Фабер сів і зі злістю подивився на неї:

— Який сьогодні день? Який день тижня?

— Спокійно, сьогодні неділя.

— Добре, — він заспокоївся й дозволив зняти з руки ножа.

Жінка обережно вмила його обличчя й перев'язала палець без нігтя. Ногу теж довелося перебинтувати. Коли всі медичні процедури було закінчено, Генрі вже спав. Люсі обережно торкнулася довгого шраму на його грудях та шраму-зірочки на стегні — мабуть, це не шрам, а родима пляма.

Перш ніж викинути зрізаний одяг, вона заходилася перевіряти кишені: трохи грошей, документи, шкіряний гаманець та якась бляшанка. Вона склала всі речі на камінну поличку — поруч з тим рибальським ножем. Доведеться пошукати для Генрі якийсь Девідів одяг.

Люсі піднялася нагору й зазирнула до Джо — малий уже спав, підминаючи під бік свого ведмедика. Вона ніжно поцілувала його щічку та підібгала ковдру. Наостанок жінка поставила машину в гараж і налила собі випити. Зі склянкою в руках вона сіла коло Генрі — схотілося, щоб він прокинувся, і вони знов кохалися.

Генрі прокинувся майже опівночі. Його обличчям промайнули вже знайомі Люсі емоції: страх, потім швидкий огляд кімнати і нарешті спокій.

— Чого ти боїшся? — раптом спитала вона.

— Боюся? Про що ти?

— Коли ти прокидаєшся, у тебе завжди налякане обличчя.

— Правда? Я не знаю, — смикнув він плечима. — Господи, як же все болить.

— Може, розкажеш нарешті, що сталося?

— Налий мені ковточок бренді — і розповім.

Вона дістала пляшку.

— Я піду пошукаю якийсь Девідів одяг.

— Не зараз. Але якщо ти соромишся, то я можу й одягнутися.

Люсі з посмішкою простягла склянку:

— Скоріш це мені подобається.

— А що з моїм одягом?

— Мені довелося його зрізати, тож він у смітнику.

— Сподіваюся, мої документи не зазнали тієї ж долі? — він начебто жартував, але проблискувало і ще якесь почуття.

— Усе там, над каміном. А то, мабуть, у тебе якийсь спеціальній ніж для риби?

Він інстинктивно простяг праву руку до лівої — туди, де раніше був кожух стилета.

— Так, для риби, — на якусь мить він занервував, але швидко заспокоївся й ковтнув бренді. — Добре в тебе бренді.

— То що?

— Що?

— Як ти примудрився загубити мого чоловіка й розбити мій джип?

— Девід вирішив залишитися ночувати в Тома. Ми були коло якогось рівчака.

— Так, я знаю де це.

— Туди впало шість чи сім овець. Вони привезли їх у дім і намагаються дати раду. Там страшенний гармидер. Девід відправив мене повідомити тобі, що він залишиться на ніч. А щодо аварії... Я навіть не знаю, як це сталося. Чіткої дороги немає, незнайома машина... Я наїхав на щось, і мене занесло. Машина перекинулася набік. Якось так...

— Ти, либонь, надто швидко їхав. Бачив би ти, у якому був стані, коли приїхав...

— Мабуть, мене добряче кидало в кабіні, коли машина перекинулася. Забився головою і ногу вивернув...

— А ще втратив ніготь, розбив обличчя й ледь не підхопив запалення легенів. Ти просто ні дня не можеш прожити без пригод.

Генрі звісив ноги на підлогу, обережно встав і підійшов до каміна.

— Твоя здатність одужувати дійсно вражає, — зауважила Люсі.

— Рибалки — дуже здорові люди, — він уже чіпляв ножа назад на руку. — То що, де там одяг?

— А нащо тобі одяг? Уже треба лягати спати, — вона підійшла впритул до нього.

Він обійняв її рукою, притягнув до себе та гаряче поцілував. Вона провела долонями по його стегнах. Згодом він перервав поцілунок, забрав свої речі з камінної полички й за руку повільно повів її нагору.

30

Широкий, майже білий автобан зміївся баварською долиною, зникаючи десь у горах попереду. На задньому сидінні мерседеса нерухомо сидів втомлений Гердфон Рундштедт. Шістдесятидев'ятирічному фельдмаршалу дуже подобалося шампанське й набагато менше подобався Гітлер. Його вузьке похмуре обличчя відображало надзвичайно довгий і мінливий кар'єрний шлях: його безліч разів ганебно звільняли, а потім просили повернутися. Жоден із наближених до фюрера офіцерів не мав такої бурхливої кар'єри, як він.

За вікном авто пролітало село Берхтесгаден — воно було засноване ще в шістнадцятому столітті. Фон Рундштедт намагався зрозуміти, чому він знову й знову повертається, коли Гітлер кличе його назад. Гроші тут ні до чого, найвищого звання він уже досяг, нагороди в Третьому Рейху важили не більше, ніж прикраси, а слави ця війна не принесе нікому.

Саме Рундштедт назвав Гітлера «капралом із Богемії»: останній зовсім не знався на військовій традиції Німеччини та стратегії (незважаючи на періодичні спалахи натхнення). Бо якби знався, то ніколи б не розпочав війну, яку неможливо виграти. Сам же Рундштедт був видатним солдатом — він уже доводив це в Польщі, Франції та Росії. Але цього разу навіть надії на перемогу немає — це очевидно.

Однак він не збирався мати нічого спільного з кількома генералами, що планували заколот проти Гітлера. Він дозволив собі закрити очі на їх змову, але приєднатися — це вже занадто. Фаненайд, присяга німецького солдата, ще багато значила для нього. Може, саме в цьому причина того, що він продовжував служити Рейху. Не має значення, на чиєму боці правда — його країні загрожує небезпека, і він має її захищати.

«Я як старий кавалерійський кінь, — думав він. — Якщо залишуся в стійлі, то помиратиму від сорому».

Наразі під командуванням Рундштедта було п'ять армій на Західному фронті. Півтора мільйона солдатів. На жаль, деякі дивізії мало чим відрізняються від притулків для інвалідів на Східному фронті; бронетехніки вкрай бракує; серед старших чинів не всі німці — але Рундштедт все одно певен, що зможе захистити Францію від втручання союзників, якщо правильно розташує війська. І ось саме це він і планував обговорити з Гітлером.

Машина впевнено підіймалася по Кельштайнштрасе[50], аж поки не спинилася перед великими бронзовими воротами на схилі гори Кельштайн. Охоронець із СС натиснув на кнопку, і ворота із дзижчанням пропустили авто в довгий мармуровий тунель. У дальньому кінці в'їзду машина знову спинилася, і Рундштедт пересів у підйомник (не менш комфортний ніж мерседес), який повіз його на чотириста футів угору, в Адлерхорст[51].

У вестибюлі його зустрів Раттенгубер — забрав пістолет і наказав чекати. Рундштедт сів і почав роздивлятися порцелянові прикраси, обдумуючи свою промову. За мить охоронець повернувся й провів його в конференц-зал.

Інтер'єр нагадував палаци вісімнадцятого століття: на стінах картини та гобелени, у кутку — бюст Вагнера й величезний годинник із бронзовим орлом. Вид із вікна був просто фантастичний: пагорби Зальцбурга та величний пік Унтерсберг, де за легендами покоїться тіло Фрідріха Барбаросси[52], який колись постане з мертвих на захист Вітчизни. У кімнаті на дизайнерських грубих стільцях сиділи троє чоловіків зі штабу Гітлера: адмірал Теодор Кранке — командир флоту на заході, генерал Альфред Йодль — голова штабу й адмірал Карл-Єско фон Путткамер — особистий ад'ютант Гітлера.

Рундштедт привітався й сів на вільний стілець. Офіціант приніс бутерброди з ікрою та келих шампанського. Гітлер стояв біля великого вікна зчепивши руки за спиною і, не відводячи очей від пейзажу за вікном, коротко мовив:

— Рундштедт змінив свою думку. Тепер він згоден із Роммелем: союзники наступатимуть із Нормандії. Моя інтуїція підказує мені те саме. Проте Кранке й досі вважає, що ми маємо прикривати Кале. Рундштедте, поділіться з Кранке вашими думками.

Рундштедт поспіхом проковтнув шматок бутерброда й відкашлявся. Ну точно, ніяких манер — не дав гостеві навіть трошки перепочити.

— По-перше, я отримав нові відомості. Аналіз бомбардування Франції показав, що головна ціль союзників — знищити мости на Сені. Якщо вони збираються наступати з Кале, то мости на Сені не відіграють жодної ролі в битві. Але якщо ж вони планують висадитися в Нормандії, то нам доведеться переправляти наші резервні сили через річку, щоб забезпечити підтримку нашим. По-друге, я спробував розрахувати наступ союзників на Францію з точки зору командира. І дійшов висновку, що головне в наступі — забезпечити, щоб війська були надійно доправлені. Надійно і швидко. Для цього потрібна велика затока, і найкращий варіант — Шербур. Отже, аналіз бомбардування і логіка стратегії вказують на те, що наступ відбуватиметься з Нормандії, — підсумував він і допив зі свого келиха. Служник наповнив його знову.

— Усі наші розвіддані вказують на те, що це буде Кале, — зауважив Йодль.

— Ми щойно оголосили начальника Абверу зрадником, — урвав його Гітлер. — Ну що, Кранке, вас переконали?

— Мій фюрере, ні. Я теж думав про те, як би я вів наступ, якби командував силами союзників. Тільки я взяв до уваги декілька морських факторів, які Рундштедт міг і не врахувати. Я вважаю, що союзники наступатимуть вночі, орієнтуючись на місячне світло. До того ж я переконаний, що вони використовуватимуть переваги високого припливу, щоб пройти перешкоди, встановлені Роммелем. Вони ніколи не підуть близько до скель і сильних течій, яких повно біля узбережжя Нормандії.

Гітлер з огидою на обличчі похитав головою.

— Крім того, є ще один важливий аспект, — зауважив Йодль. — Британську бронетанкову дивізію перекинули з півночі Англії на південний схід, у Гоув, до Першої групи армій під командуванням Паттона. Ця інформація надійшла з перехоплених радіоповідомлень: у дорозі переплутали столові прибори якогось із підрозділів, і ці ідіоти сварилися просто в ефірі. Ця дивізія — чи не найелітніші війська Британії, нею командує генерал сер Алан Генрі Шафто Адейр. Я переконаний, що під час битви ці сили не залишаться незадіяними.

Руки Гітлера почали нервово смикатися, а на обличчі з'явилася болісна нерішучість.

— Генерали! — рикнув він. — Або висловлюйте конкретні пропозиції, або краще вже зовсім мовчіть!

Рундштедт із притаманною йому сміливістю відразу почав:

— Мій фюрере, у вас є чотири чудові танкові дивізії в Німеччині, які стоять зовсім без роботи. Якщо моє припущення правильне, то вони нізащо не встигнуть у Нормандію, щоб відбити наступ. Я дуже вас прошу перемістити їх у Францію під командування Роммеля. Навіть якщо я помиляюся і союзники все ж таки наступатимуть із Кале, ми зможемо швидко доправити їх на місце та забезпечити підтримку.

— Я не знаю! Не знаю! — очі Гітлера розширилися, і Рундштедт навіть засумнівався, чи не надто різко він висловився.

Путткамер уперше долучився до розмови:

— Мій фюрере, сьогодні неділя.

— І що з того?

— Завтра має повернутися субмарина з агентом. Із Голкою.

— Дійсно! Є ще хоч хтось, кому я можу довіряти!

— Звісно, він може будь-якої миті вийти на зв'язок і доповісти, але з якоїсь причини уникає цього та хоче звітувати особисто. Можливо, наразі краще відкласти рішення на добу? Тому що або вже сьогодні, або завтра ми знатимемо напевно.

— Не можна більше відкладати рішення, — втрутився Рундштедт. — Атаки з повітря та диверсії значно посилилися. Наступ ось-ось почнеться.

— Не згоден, — заперечив йому Кранке. — Сприятливі погодні умови очікуються не раніше, ніж на початку червня.

— Це вже зовсім скоро.

— Тиша! — гаркнув Гітлер. — Моє рішення: танкові війська залишаються в Німеччині. Поки що. У вівторок, коли будуть відомості від Die Nadel, я прийму остаточне рішення щодо їх диспозиції. Якщо інформація Голки підтвердить версію щодо Нормандії (а я думаю, що це так), то ми передислокуємо танки.

— А що робитимемо, якщо доповіді від нього не буде? — м'яко запитав Рундштедт.

— Якщо доповіді не буде, план такий самий.

— Тоді я повернуся до своїх обов'язків, якщо дозволите, — схилив голову Рундштедт.

— Повертайтеся.

Рундштедт підвівся і вийшов. Та сама кабінка з мідним оздобленням швидко понесла його на підземне паркування. Шлунок неприємно стисло — чи то від швидкого спуску, чи то від того, що доля всієї країни перебуває в руках одного-єдиного шпигуна.