Я сам поховаю своїх мертвих

1

Гарі Вінс увійшов до кабінету і швидко зачинив за собою двері, обірвавши гомін, що лунав із сусідньої кімнати. Звідти доносилися хриплий сміх і шаркотіння багатьох ніг: здавалося, що всі намагались перекричати один одного.

— Гамірно, як у зоопарку, правда? І запах такий же.

Гарі пройшов поміж порожніми столами до Лоїс Маршал, яка сиділа за комутатором, та обережно поставив на стіл пляшку шампанського й два келихи.

— Ти все пропустиш. Фу, там хоч сокиру вішай, — він протер обличчя хустинкою. — Містер Інгліш сказав, що ти мусиш випити хоч трохи шампанського.

— Щось нема бажання, дякую, — всміхнулася Лоїс, елегантна симпатична брюнетка двадцяти семи років, із суворим, але стриманим поглядом. — А вони нехай собі розважаються, ти ж не проти?

— Не проти, якщо це не в робочий час, — Вінс уміло зняв із пляшки дротяну обмотку, — або якщо є серйозний привід. Зрештою, ми ж не щодня перемагаємо у боксерському поєдинку.

Корок, вистріливши, пролетів через усю кімнату, шампанське запінилось, і Гарі швидко підставив келих.

— Не щодня — на наше щастя, — сказала Лоїс. — Як думаєш, вони надовго засіли?

— Доки не виженуть. Не випито ще й половини віскі, — він подав дівчині келих і наповнив свій, — за Джо Ратліна, нового чемпіона. Нехай він і далі вкладає суперників на рингу.

— За містера Інгліша, — тихо сказала Лоїс і пригубила шампанське.

Вінс усміхнувся.

— Так, за містера Інгліша, — трохи випивши, Вінс скривився і відставив бокал. — Кисле, краще пити віскі. Слухай, чому ти не даєш Тріксі сидіти на комутаторі? Це ж її робота.

Лоїс знизала елегантними плечима:

— Ти подивися на наш звіринець. Вони знають, що до мене краще не лізти, але Тріксі...

— Та їй подобається, коли хлопці час від часу зачіпаються. Вона думає, що це підкреслює її привабливість. Принаймні ті мавпи більш-менш безпечні. Думаю, Тріксі дасть собі раду.

— Може, й так, але вона ще дитина. Сидіти в офісі до ночі — це не для неї.

— Ти говориш, як стара баба, — Вінс усміхнувся. — Якщо хтось і сидить допізна, то це ти.

Лоїс знову знизала плечима.

— Мені байдуже.

Вінс пильно глянув на дівчину.

— А хлопцеві твоєму байдуже?

— Гарі, яке тобі до цього діло?

Її спокійні карі очі раптом звузилися.

Помітивши це, Вінс змінив тему.

— Ти була з містером Інглішем, коли він починав цю напівлегальну справу, правда?

— Правда. Ми тоді сиділи у маленькому офісі, а друкарську машинку і меблі, якщо той мотлох можна так назвати, взяли напрокат. І дивись, чого досягли! Тринадцять офісів і сорок працівників. Непогано як для п’яти років, чи не так?

— Еге ж, — Вінс запалив сигарету. — У нього нюх на успішні проекти. Цього тижня поєдинок, минулого — цирк, позаминулого — концерт. Що далі?

Лоїс засміялася.

— Він щось знайде, — відповіла дівчина, пильніше глянувши на Гарі, майже тридцятитрьохлітнього широкоплечого чоловіка середнього зросту. Він мав волосся, що стирчало їжаком, вицвілі, постійно напружені очі, красиві рот і підборіддя та прямий вузький ніс. — Ти теж непогано влаштувався...

Вінс кивнув.

— І все завдяки містерові Інглішу. Без жартів. Якби він не дав мені цього шансу, я б і досі протирав штани, працюючи бухгалтером. Знаєш, інколи й не віриться, що я — його заступник. Не можу зрозуміти, якого біса він узагалі взяв мене на роботу.

— У нього нюх на таланти, — усміхнулася Лоїс. — Він же взяв тебе не через твій стиль одягу. Ти вартий своїх грошей.

— Сподіваюся, — Вінс провів рукою по коротко стриженому волоссю і глянув на годинник. Було вже 23:15. — Цей балаган триватиме мінімум до другої, — він випив ще трохи шампанського. — Тобі долити?

Дівчина заперечливо хитнула головою.

— Ні, дякую. Містер Інгліш задоволений?

— Еге ж, сама знаєш. Він крутитиметься тут увесь вечір, дивлячись, як інші хлопці напиваються. Бос поводиться так, ніби випадково потрапив на чужу вечірку. Аб Мендельсон намагався підловити його у тихому закутку, але марно.

Лоїс засміялася.

— Він хоче вмовити містера Інгліша профінансувати його жінок-борців.

— Непогана ідея, — мовив Вінс. — Я бачив кілька їхніх поєдинків. Не хотів би бути тренером цих дівчат, але не проти показати їм кілька захватів у партері.

— Ну, то скажи про це містерові Інглішу, і він влаштує тебе на таку роботу.

Задзвонив телефон, і Лоїс підняла слухавку:

— Інгліш Промоушн. Доброго вечора.

Поки секретарка слухала, Вінс спостерігав, як її чорні брови здивовано підіймаються.

— Я зараз покличу його до телефону, лейтенанте, — вона відклала слухавку. — Гарі, скажи містерові Інглішу, що телефонує лейтенант Моріллі з відділу розслідування убивств. Він бажає з ним поговорити.

— Ох уже ця поліція, — скривився Вінс, — точно забагли там якоїсь послуги: автографа боксера чи білетів на матч. Ти ж не хочеш, аби я турбував містера Інгліша через цього бовдура?

Лоїс повторила серйозним тоном:

— Гарі, будь ласка, скажи йому, що це терміново.

Зиркнувши на секретарку, молодик зіскочив зі столу.

— Ну добре, біжу.

Він попрямував до дверей, що вели до приймальні офісу Ніка Інгліша, і щойно Гарі їх відчинив, як шалений гамір увірвався до кімнати.

— Я вже кличу містера Інгліша, — сказала Лоїс у слухавку.

Моріллі пробурчав:

— Міс Маршал, попросіть, аби підігнали його автомобіль. Коли він почує новину, йому, без сумніву, знадобиться машина.

Лоїс подякувала, набрала на іншій лінії відповідального за гараж і попросила підігнати авто містера Інгліша до головного входу. Щойно вона закінчила розмову, увійшов Нік Інгліш у супроводі Вінса.

Інгліш був широкоплечий і мав майже два метри зросту, тому здавався масивним, але не товстим. На свої сорок він не виглядав; його чорне, наче смола, коротко стрижене волосся любило кучерявитися. Сиві волосини на скронях пом’якшували важкі й суворі риси обличчя. Інгліш мав високий, широкий лоб, короткий сплюснутий ніс, тонкий рот і квадратне підборіддя з ямочкою. Його зовнішність важко було назвати приємною, але водночас він притягував до себе погляд, і одразу ставало помітно, яка це сильна особистість.

Лоїс кивнула на телефон.

— Містере Інгліш, на зв’язку лейтенант Моріллі.

Інгліш підняв слухавку.

— Що сталося, лейтенанте?

Лоїс швиденько відійшла до Вінса і сказала:

— Поклич Чака, Гарі. Думаю, він знадобиться.

Вінс кивнув і вийшов.

Лоїс почула, як Інгліш запитав:

— Коли це сталося?

Вона з тривогою поглянула на масивного чоловіка, який сперся на стіл, спохмурнів і забарабанив довгими пальцями по стільниці. Лоїс знала Ніка Інгліша вже п’ять років. Уперше вони зустрілися, коли той залишив роботу інженера в Південній Америці та відкрив невеликий бізнес у Чикаго, аби продавати гірокомпас, свій власний винахід, нафтовидобувним компаніям. Нік найняв її сидіти в офісі, а тим часом оббивав пороги різних інстанцій, шукаючи необхідних інвестицій у виробництво.

Було важко, але дівчина швидко зрозуміла, що труднощі й невдачі тільки спонукали Інгліша працювати ще більше. Вона помітила, що в Інгліша — незламний дух. Були періоди, коли Лоїс залишалася без платні, а він — й узагалі без їжі, але оптимізм і рішучість Ніка були немов заразними. Вона знала, що Інгліш досягне успіху. Це було видно з того, як завзято він працював. Інакше й бути не могло. Того безуспішного року постійних невдач і започаткувався цей зв’язок, якого Лоїс не могла забути; однак їй було цікаво, чи відчуває щось подібне і він. Зрештою, гірокомпас був профінансований і довів свою успішність. Інгліш продав винахід за двісті тисяч доларів, і роялті з продажів досі давало йому непогані прибутки.

Нік почав шукати інші винаходи для «обробки», і протягом трьох наступних років завоював репутацію людини, яка може дістати гроші з повітря. Зібравши достатньо коштів, Інгліш розширив сферу діяльності та пішов у розважальний бізнес, розкручуючи дрібні шоу для нічних клубів, і поступово виріс до шоу, за якими тепер спостерігає вся країна.

Гроші почали текти рікою. Інгліш створив компанію, потім узяв кредит на два театри і дюжину нічних клубів. Згодом, коли гроші перестали бути його метою, він зацікавився політикою. Нік оплатив передвиборчу кампанію Генрі Б’юмонта і навіть посадив його у крісло сенатора.

Дивлячись на Інгліша, Лоїс усвідомлювала, як багато він домігся та яким впливовим став, але водночас дівчина шкодувала, що тепер не може бути для нього максимально корисною. Вона стала лиш однією з багатьох, хто працює на Ніка.

Вінс повернувся із Чаком Еганом, водієм Інгліша, що завжди був готовий виконати будь-яке доручення без пояснень і запитань. Це був, як то кажуть, чоловік далеко за тридцять, дрібний, із пісочного кольору волоссям, червонявим, рябим обличчям, кам’яними очима та плавними, навіть скрадливими рухами. Сьогодні він виглядав гірше, ніж зазвичай: смокінг був явно не для нього.

— Що тут сталося? — прошепотів він, нахилившись до Лоїс. — Мені так гарно відпочивалося.

Вона несхвально хитнула головою.

Інгліш сказав у слухавку:

— Я виїжджаю. Нічого не чіпайте. Буду за десять хвилин.

Чак прохрипів, зиркнувши на Лоїс:

— Автомобіль?

— Біля входу.

Усі застигли, очікуючи вказівок.

— Давай у машину, Чаку. Виїжджаємо негайно, — лице Інгліша було спокійним, але його блакитні очі видавали напруження і схвильованість.

— Машина чекає, босе, — відповів Чак. — Я буду внизу, — і він вискочив із кімнати.

— Дай цим мавпам допити ящик віскі, а тоді жени їх звідси, — звернувся Інгліш до Вінса. — Скажеш, що це моє розпорядження.

— Так, містере Інгліш, — Вінс попрямував до дверей. Коли відчинив їх, гамір, що увірвався до тихої кімнати, змусив Інгліша нахмуритися.

— Якщо ти не проти, то залишся тут, — попросив він Лоїс. — Можеш знадобитися. Та якщо не повернуся протягом години, йди додому.

— Добре, — вона уважно дивилася на боса. — Що сталося, містере Інгліш?

Він підійшов до неї, поклав руку їй вище коліна й усміхнувся.

— Ти знала мого брата Роя?

Лоїс здивовано хитнула головою.

— Небагато втратила, — Інгліш легенько поплескав її по нозі. — Він щойно застрелився.

Дівчина вражено завмерла.

— О! Мені дуже шкода.

— Облиш, — сказав Інгліш, прямуючи до дверей. — Він не вартий твоєї уваги і не прагнув моєї. Але це може нашкодити мені. Побудь тут годинку. Якщо з’являться журналісти, скажеш, що ти не знаєш, куди я подівся.

Він узяв капелюх і пальто.

— Гарі пригостив тебе шампанським? — запитав Інгліш, надягаючи капелюх і поправляючи його криси.

— Так, містере Інгліш.

— Добре. Ну, до зустрічі!

Він перекинув пальто через руку і вийшов, зачинивши за собою двері.

2

Чак Еган розвернув великий блискучий «кадилак» і додав швидкості.

Наприкінці вулиці він помітив дві поліцейські машини, припарковані біля високого будинку, — крім двох вікон на шостому поверсі, більше ніде не світилося.

Водій пригальмував, вимкнув двигун і вийшов, поки Нік Інгліш відчиняв задні двері й намагався витягнути з автомобіля свої довгі ноги.

— Мені піднятися з вами, босе? — запитав Чак.

— Так. Але тримайся позаду і мовчи.

Інгліш підійшов до двох поліцейських, які стояли біля входу в будинок. Вони впізнали його і привіталися.

— Лейтенант чекає на вас, містере Інгліш, — сказав один із них. — Он там ліфт, яким ви зможете піднятися. Шостий поверх.

Інгліш кивнув і зайшов у погано освітлений хол із кам’яною підлогою. Він одразу ж відчув жахливий запах сміття, прогнилих труб і поту. Старий ліфт заледве міг умістити чотирьох людей.

Відчинивши решітку, Чак пройшов за Інглішем у ліфт. Він натиснув на кнопку шостого поверху, і кабіна почала рвучко підійматися.

Інгліш залишив пальто у машині. Зараз він стояв, засунувши руки в кишені смокінга, поки сигара тліла у його зубах. Очі Ніка були замислені та холодні.

Чак глянув на боса й відвів погляд.

Нарешті ліфт смикнувся, а тоді застиг на шостому поверсі. Водій відчинив решітку.

Інгліш вийшов у тьмяний коридор. Майже навпроти нього крізь відчинені двері лилося світло, вихоплюючи з пітьми брудну підлогу коридору.

Лейтенант Моріллі виглянув з-за дверей. Це був коренастий чоловік років далеко за сорок. Він мав худе, загострене й дуже бліде обличчя, на такій шкірі його короткі вуса виглядали надзвичайно чорними.

— Перепрошую, що перервав вам вечірку, містере Інгліш, — почав лейтенант, — але я подумав, що ви захочете приїхати... — він притих, підкреслюючи шанобливе ставлення до гостя. — Дуже сумна історія...

— Хто його знайшов? — пробурмотів Інгліш.

— Консьєрж. Перевіряв, чи всі кабінети зачинені. Він зателефонував мені, а я — вам. Тут я не більше двадцяти хвилин.

Інгліш подав Чаку знак залишатися на місці й увійшов до обшарпаної кімнатки, що виконувала функції приймальні. На матовому склі дверей була вивіска: «Детективна агенція „ТРИВОГА“. Керівник — Рой Інгліш».

У кімнаті були тільки стіл, крісло, друкарська машинка, офісна шафа і килимок на підлозі. На стінах висіли запорошені наручники і вицвілі рекомендації у тонких чорних рамках, деякі з них датовані ще далеким 1927 роком.

— Він — в іншій кімнаті, — сказав Моріллі, заходячи за Інглішем до приймальні.

— Доброго вечора, містере Інгліш, — двоє слідчих, незграбно стоячи поруч, нарізно привіталися, а один із них навіть торкнувся пальцем краю кашкета.

Інгліш кивнув і попрямував через кімнату, а тоді зупинився у дверях, що вели до кабінету, дещо більшого за приймальню. Дві великі офісні шафи з документами стояли біля стіни навпроти вікна. Потертий і запилений килим покривав підлогу. Великий письмовий стіл займав більшу частину кімнати. Добряче поношене крісло для клієнтів стояло біля столу. Нік швидко зиркнув на усі ці деталі й ледь скривився, відзначивши таку убогість кімнати.

Брат Інгліша лежав на столі, його голова потопала у калюжі крові; одна рука звисала, дістаючи пальцями до килима, інша — залишилася на столі. Цівка крові текла через стіл і капала прямісінько в металеву корзину для сміття, що стояла на підлозі.

Кілька секунд Інгліш замислено дивився на тіло брата.

Моріллі спостеріґав за ним із дверей.

Нарешті Нік підійшов до столу й нахилився над братом, щоб уважніше роздивитися його обличчя. Черевиком він зачепив щось важке. Це був поліцейський револьвер 38-го калібру, що лежав за кілька сантиметрів від пальців покійного.

Інгліш відступив, раптом запитавши:

— Скільки він уже мертвий?

— Кілька годин, не більше, — пояснив Моріллі. — Пострілу ніхто не чув. Далі по коридору — агенція новин. Там працюють телетайпи, глушачи всі звуки.

— Це його револьвер?

Моріллі знизав плечима.

— Можливо. Він мав дозвіл на зброю. Револьвер ми ще будемо перевіряти, — очі лейтенанта вивчали співрозмовника. — Без сумніву, це самогубство, містере Інгліш.

Той обійшов кімнату, не виймаючи рук із кишень. За Ніком тягнувся ароматний запах його сигари.

— І звідки у вас така впевненість?

Моріллі повагався, потім зайшов до кімнати й зачинив за собою двері.

— Подейкували, що йому були потрібні гроші.

Інгліш перестав ходити туди-сюди і втупився у Моріллі холодним важким поглядом.

— Я не затримую вас, лейтенанте? Вам же, мабуть, потрібно працювати.

— Думаю, можу ще трохи зачекати, — сказав Моріллі, ніяковіючи.

— Дякую, я побачив усе, що потрібно. Буду в машині. Коли ви тут закінчите, дайте знати — хочу переглянути його документи.

— Це може зайняти годину чи навіть більше, містере Інгліш. Навіщо чекати так довго?

Нік спохмурнів.

— Ви вже повідомили його дружині? — запитав він, кивнувши головою на мертве тіло.

— Не знає ніхто, крім вас, містере Інгліш. Ви хочете, щоб я цим зайнявся? Можу послати офіцера.

Інгліш похитав головою.

— Я поїду до неї сам, — він спохмурнів ще більше. — Можливо, ви не знаєте, але ми з Роєм останнім часом не дуже ладили між собою. Тому навіть не знаю його адреси...

— Зараз підкажу, — беземоційно сказав Моріллі і взяв зі столу гаманець. — Я перевірив його кишені, як цього вимагає інструкція, — і він передав Інглішу візитку брата. — Знаєте, де це?

Нік глянув на невеличкий паперовий прямокутник.

— Чак знає, — він ляснув по візитці кінчиком пальця. — У гаманці були якісь гроші?

— Чотири бакси, — сказав лейтенант, подаючи гаманець.

Інгліш узяв його, заглянув досередини і поклав собі до кишені.

— Я зустрінуся з його дружиною. Хтось із ваших людей може тут прибрати? Я надішлю когось переглянути документи Роя.

— Цим займуся я, містере Інгліш.

— Звідки ви знаєте, що йому були потрібні гроші? — запитав Нік. — Хто вам про це сказав?

Моріллі з настороженим виглядом почухав підборіддя.

— Комісар щось згадував про це... Він знав, що ми знайомі, й попросив переговорити з містером Роєм. Я збирався зробити це завтра.

Інгліш витягнув із рота сигару і струсив попіл на підлогу.

— Переговорити про що?

Моріллі відвів погляд.

— Розумієте, він... він вимагав гроші, шантажуючи людей.

— Яких людей? — витріщився на нього Інгліш.

— Клієнтів, на яких Рой працював останній рік. Хтось пожалівся комісарові. Мені шкода, містере Інгліш, але йшлося навіть про позбавлення його ліцензії детектива.

Нік кивнув. Його очі звузилися.

— Отже, комісар хотів, аби ви поговорили з ним, правильно? Тоді чому, лейтенанте, комісар не повідомив цього мені?

— Я мав намір запитати його про це, — Моріллі смикнувся, і на його блідому обличчі проступив слабкий рум’янець. — Але з ним важко сперечатись...

На лиці Інгліша раптом зазміїлася недобра посмішка.

— Зі мною теж.

— Те, що я сказав вам, містере Інгліш, це лише між нами, — попередив Моріллі. — Комісар буде незадоволений, коли дізнається, що я...

— Не дізнається, — перебив його Нік і ще раз глянув на тіло. — Це ж не воскресить його, правда?

— Правда, — підтвердив лейтенант, трохи заспокоївшись. — Якщо чесно, то ваш брат мав втратити ліцензію до кінця тижня.

— За вимагання грошей у колишніх клієнтів? — різко запитав Інгліш.

— Думаю, в нього були серйозні проблеми з грішми. Він погрожував одній клієнтці. Вона не написала заяви, але це був стовідсотковий шантаж.

— Давайте відкладемо цю розмову, — зціпивши зуби, запропонував Інгліш. — Не хочу більше вас затримувати. Ми зможемо поговорити зранку?

— Так, містере Інгліш, — погодився Моріллі. Поки Нік ішов до дверей, він додав: — Чув, що ваш хлопець переміг сьогодні. Вітаю.

Інгліш зупинився.

— Переміг. До речі, я попросив Вінса поставити на нього замість вас. Одна сотня принесла вам три. Загляньте завтра, Вінс віддасть вам гроші, — він змовк і глянув на Моріллі. — Гаразд?

Лейтенант почервонів.

— Це дуже гарно з вашого боку, містере Інгліш. Маю на увазі ставку.

— Ну, ви ж самі хотіли поставити, але не встигли цього зробити. Знаю, як це буває: забігались, забули... А я не забув. Мені приємно піклуватися про друзів. Радий, що ви виграли, лейтенанте.

Він вийшов у коридор, кивнув Чаку і ступив у ліфт.

Моріллі й два слідчі стояли у дверях і дивились, як опускається ліфт.

— Не надто він і перейнявся, — сказав один зі слідчих.

— А ти чого хотів? — грубо запитав Моріллі. — Щоб він сів і розплакався?

З

Інгліш зустрічався з дружиною Роя лише раз, та й то випадково, — торік на коктейльній вечірці. Пам’ятав, що вона йому не сподобалася, хоч іншого він і не очікував. Жінка його неприємно вразила своїм лялькоподібним обличчям двадцятирічної дівчини та різким голосом і роздратувала звичкою називати всіх «сонечко». Без сумніву, вона кохала Роя. Сидячи в «кадилаку», Інгліш дивувався, що їхня любов тривала так довго.

Це було в стилі Інгліша: не дати Моріллі розповісти їй цю страшну звістку. Він не дозволяв собі уникати неприємних справ. Звичайно, було б простіше, якби спершу офіцер поліції повідомив її, а вже після того зателефонувати, але Інгліш вважав це своїм родинним обов’язком. Рой був братом, і його дружина заслуговувала почути цю погану новину ні від кого іншого, крім нього.

Інгліш глянув у вікно.

Чак звернув з головної дороги й упевнено скерував автомобіль вулицею із затишними будиночками з обох боків. У Чака було надзвичайне чуття напрямку. Він інтуїтивно знав, куди потрібно повертати, ніби мав у голові вмонтований компас. Ніколи не заглядав у карту, й Інгліш не пам’ятав, щоби водій хоч раз питав у когось дорогу.

— Приїхали, босе, — несподівано сповістив Чак. — Білий будинок за ліхтарем.

Пригальмувавши, він з’їхав до узбіччя і зупинився біля білого будиночка.

З вікна верхньої кімнати через запнуті штори пробивалося світло. Інгліш вийшов з автомобіля; від холодного вітру його широкі плечі зіщулилися. Капелюх і пальто він залишив на сидінні. Викинувши сигару в канаву, Інгліш кілька секунд придивлявся до будинку, відчуваючи здивування і роздратування водночас. Для того, хто не має грошей, Рой вибрав занадто розкішне місце для домівки. Але така безвідповідальність — у стилі брата, похмуро подумав Нік. Коли Рой чогось хотів, він це отримував, а про те, як розрахуватися, — переймався лиш наостанку, якщо взагалі переймався.

Інгліш відчинив хвіртку і рушив доріжкою до дверей. Обабіч стежини росли кущі троянд. Акуратна клумба була засаджена блідо-жовтими нарцисами. Інгліш натиснув на кнопку дзвінка, прислухався до мелодійних звуків і скривився. Такі фешенебельні штучки його дратували. Пауза затягнулася. Інгліш стояв на ґанку, чекаючи й усвідомлюючи, що Чак розглядає його з машини. Нарешті почулися кроки, і двері, наскільки дозволив ланцюжок, прочинилися.

— Хто там? — запитав жіночий голос.

— Нік Інгліш, — відповів той.

— Хто?!

Він вловив у голосі жінки нотки страху.

— Брат Роя, — пояснив Інгліш, відчуваючи, як у ньому наростає роздратування через потребу асоціювати себе з Роєм.

Ланцюжок зіскочив, двері відчинились, і яскраве світло різонуло його по очах. Коррін Інгліш не змінилася відтоді, як він її бачив. Дивлячись на неї, Нік зловив себе на думці, що жінка, напевно, виглядатиме так і через тридцять років. Невисока й дуже біла, з привабливим тілом, вона була закутана в рожеву шовкову накидку поверх темної піжами. Помітивши, що він її розглядає, жінка квапливо потягнулася пальцями до білявих кучерів і легенько їх погладила. Вона дивилася на нього здивовано, може, навіть трохи неуважно, а її великі голубі очі нагадали йому очі наляканої дитини.

— Привіт, Коррін! Я зайду?

— Ну, я не знаю, Рой ще не повернувся. Вдома я одна. А ти хочеш із ним зустрітися?

Інгліш насилу стримував своє роздратування.

— Гадаю, мені краще буде зайти, — мовив він настільки ґречно, наскільки взагалі міг. — Ти застудишся, стоячи на порозі. До того ж, боюся, в мене погані новини.

— Ох, — її очі здивовано округлилися. — Може, ти краще таки поговориш із Роєм? Я не думаю, що хочу чути погані новини. Рой не бажає, щоб я хвилювалася.

Інгліш подумав, що це цілком у її стилі. Вона може жити в цьому затишному будинку й одягатись, як голлівудська зірка, поки Рой зі шкіри лізе, аби роздобути копійку, й до того ж безсоромно заявляти, щоб її не сміли нервувати.

— Ти застудишся, — Інгліш зробив крок уперед, проштовхуючи жінку в маленький хол і зачиняючи двері. — Ці погані новини маєш почути саме ти, — на обличчі Коррін промайнув вираз раптового страху, але перш ніж вона мовила хоч слово, Нік продовжив: — Це зала? — і, не дочекавшись відповіді, попрямував до найближчих дверей.

— Це вітальня, — поправила вона, й на мить її страх зник. У цьому домі не може бути ніякої зали, тут — саме вітальня.

Інгліш відчинив двері.

— Давай краще присядемо на хвилинку.

Вона зайшла за ним у довгу кімнату з низькою стелею. Модні меблі були нові й дешеві, але створювали враження достатку. Цікаво, як вони виглядатимуть за кілька років? Мабуть, до того часу порозвалюються, але таких людей, як Рой і Коррін, мало цікавить щось постійне.

Вогонь у каміні потрохи догорав, й Інгліш злегка розрухав дрова кочергою і докинув поліно, поки Коррін зайшла та стала поруч. При яскравому світлі лампи він помітив, що рожева накидка дещо бруднувата на комірцеві й манжетах.

— Гадаю, нам треба зачекати на Роя, — вона постійно стискала і розтискала маленькі пухкі пальці. Інгліш зауважив, що Коррін відчайдушно намагається ухилитися від будь-якої відповідальності та прийняття рішень.

— Я прийшов сюди через Роя, — тихо сказав Інгліш і повернувся до неї. — Сядь, будь ласка. Я б хотів уникнути цієї розмови, але ти все одно рано чи пізно дізнаєшся...

— Ох!..

Коррін раптово сіла, ніби її не втримали ноги, а обличчя побіліло навіть під акуратно нанесеною косметикою.

— Він... у нього неприємності?

Інгліш похитав головою.

— Ні. У нього нема неприємностей і більше ніколи не буде. Усе ще гірше.

На мить він захотів бути жорстким із Коррін і сказати, що Рой мертвий, але, дивлячись на лялькове обличчя, на жах у цих дитячих голубих очах, на тремтіння губ, на стиснуті кулачки, спромігся лише натякнути на те, що сталося.

— З ним щось трапилося? — жінка глянула Ніку у вічі й раптом відсахнулася, так ніби той замахнувся на неї. — Рой же ж не мертвий?

— Він мертвий. Мені шкода, Коррін. Шкода, що змушений таке повідомляти. Я можу тобі чимось допомогти?

— Як мертвий?.. — перепитала жінка. — Він не може бути мертвим.

— Може.

— Він не може бути мертвим, — повторила Коррін, і її голос почав переходити у крик. — Ти це сказав, аби злякати мене. Я тобі ніколи не подобалася. Такого взагалі не може бути.

— Він застрелився, — тихо мовив Інгліш.

Коррін витріщилася на Ніка. До неї нарешті дійшло. Опустившись на диван, вона закрила лице руками і розплакалася.

Інгліш оглянув кімнату, підійшов до вишуканого секретера, що стояв біля стіни, й відчинив дверцята. Секретер був заповнений склянками і пляшками бренді з акуратно наклеєними ярличками. Інгліш налив у склянку і повернувся до Коррін.

— Випий.

Притиснувши склянку до її губ, Ніку таки вдалося влити в Коррін трохи бренді, перш ніж вона відштовхнула його руку.

— Рой застрелився? — Коррін підвела на нього очі.

Інгліш кивнув і швидко запитав, побачивши в її очах жах і приголомшення:

— Хтось може побути з тобою вночі? Ти не можеш залишатися тут сама.

— Але ж я зараз сама, — і сльози почали текти її обличчям, розмазуючи макіяж. — Ох, Рой! Рою! Як ти тільки міг? Чому залишив мене саму?

Цей дитячий надривистий плач непокоїв Інгліша. Він м’яко поклав руки їй на плечі, але жінка відкинула їх так люто, що чоловік злякано відсахнувся.

— Чому він застрелився? — Коррін дивилася на нього, вимагаючи якогось пояснення.

— Спробуй сьогодні викинути це з голови, — заспокійливо мовив Інгліш. — Хочеш, щоб я когось прислав до тебе? Наприклад, секретарку.

— Не хочу бачити ніяких секретарок, — вона нетвердо піднялася на ноги. — І тебе також. Ти вбив Роя! Якби ти був йому добрим братом, він би ніколи цього не зробив.

Інгліш настільки здивувався раптовістю такого повороту, що застиг, втупившись на жінку.

— Ти і твої гроші! — продовжила Коррін різким голосом. — Це все, що тебе цікавить. Ти не переймався долею Роя. Не хотів знати, як він. Коли Рой попросив у тебе допомоги, ти його вигнав. І тепер саме ти довів його до самогубства. Сподіваюся, тепер ти задоволений. Зекономив пару своїх брудних баксів. А зараз вимітайся. Навіть не думай прийти знову. Ненавиджу тебе!

— Ти не маєш права так говорити, — мовив тихо Нік. — Це — якась маячня. Якби я знав про неприємності Роя, то допоміг би йому. Але я нічого не знав.

— Ти нічого не хотів знати, адже це ти мав на увазі? — Коррін пронизливо схлипувала. — Останні півроку ти не спілкувався з Роєм. Коли він попросив позичити гроші, ти сказав, що не даси навіть долара. «Я допоміг би йому...», ага. Оце ти називаєш «я допоміг би йому»?

— Я завжди допомагав брату, навіть коли він вже залишив коледж, — почав Інгліш дедалі твердішим голосом. — А потім подумав, що йому вже пора ставати на ноги. Чи, може, Рой гадав, що я забезпечуватиму його все життя?

— Забирайся! — Коррін поштовхом відчинила двері. — Забирайся, щоб я тебе не бачила. І не сунь мені своїх брудних грошей, я не візьму ні цента. Усе, геть!

Інгліш безнадійно знизав плечима. Йому захотілося взяти за плечі цю малу ляльку й витрусити з неї трохи дурості, але він розумів, що шок і усвідомлення того, що її поведінка також частково спричинила самогубство Роя, стали причиною нападу неконтрольованої люті, через що Коррін потім буде дуже незручно. А ще Інгліш подумав, що тільки-но він піде, як вона розклеїться, тож йому не хотілося залишати жінку саму.

— Може, хтось... — почав він, але Коррін із криком підскочила.

— Геть! Геть! Не хочу твоєї допомоги чи твого утішання. Ти гірший за вбивцю. Забирайся!

Інгліш зрозумів, що це лиш марна трата часу, і вийшов за Коррін до холу. Відчиняючи вхідні двері, він почув її схлипування й озирнувся. Жінка лежала на дивані, обхопивши руками обличчя. Інгліш похитав головою, вагаючись, а тоді відчинив двері й попрямував доріжкою до машини.

4

Лейтенант Моріллі підвівся, коли до його кабінетика увійшов Інгліш. Слідчий, який сидів за іншим столом, вийшов, і Моріллі запропонував цей стілець Ніку.

— Радий, що ви завітали, містере Інгліш. Сідайте.

— Я можу скористатися телефоном, лейтенанте?

— Звичайно. Я повернуся за кілька хвилин — принесу результати балістичної експертизи.

— Ваші люди там прибрали?

— Так, усе готово, — запевнив Моріллі, прямуючи до дверей.

— Дякую.

Коли Моріллі зачинив за собою двері, Інгліш набрав номер телефону свого офісу. Слухавку підняла Лоїс Маршал.

— Хочу, аби ти поїхала до офісу мого брата й усе там оглянула, — попросив Інгліш. — Візьми із собою Гарі, їхати зараз ще не запізно для тебе? — він глянув на годинник, що показував п’ятнадцять по опівночі. — Це не має зайняти багато часу. Скажеш Гарі, щоби потім відвіз тебе додому.

— Без проблем, містере Інгліш, — відповіла Лоїс. — Що мені треба зробити?

— Переглянь документи. Подивися, чи там є якісь записи. Якщо так, привези їх завтра вранці до офісу. Та найважливіше — оціни обстановку. Зважаючи на місце, бізнес Роя мав бути успішним, я ж сам його купував для брата. Та за рік той усе розвалив, і я хочу з’ясувати, що пішло не так.

— Я подбаю про це, містере Інгліш.

— Молодець. Вибач, що змушую тебе затримуватися на роботі, але це терміново.

— Нічого страшного, містере Інгліш.

— Візьми із собою Гарі. Не хочу, щоби ти там була сама.

Повернувся Моріллі.

— Зачекай хвилинку, — Інгліш розвернувся до нього і запитав: — Ви зачинили там усе, коли йшли звідти?

Моріллі хитнув головою.

— Я залишив чергувати слідчого. Ключі — у верхній лівій шухляді стола.

Нік переказав цю інформацію Лоїс.

— Адреса — 1356, Сьома вулиця. Офіс на шостому поверсі. Називається «Детективна агенція „Тривога“».

Лоїс запевнила, що вирушає негайно, і закінчила розмову.

Інгліш поклав слухавку, дістав портсигар і запропонував сигару Моріллі. Коли вони обоє закурили, запитав лейтенанта:

— Це був його револьвер?

Моріллі кивнув.

— Я говорив із лікарем. Рана типова для самогубства. На револьвері є відбитки пальців вашого брата. Порох опалив йому обличчя з одного боку.

Нік задумливо кивнув.

— Як на мене, усе виглядає зрозумілим, а ви як гадаєте, містере Інгліш? — запитав Моріллі після короткої паузи.

Інгліш кивнув іще раз.

— Коли буде дізнання?

— О пів на дванадцяту завтра зранку. У нього була секретарка?

Інгліш знизав плечима.

— Не знаю. Можливо. Його дружина може сказати, але не тривожте її зараз — у неї нервовий зрив.

Моріллі нетерпляче пошелестів аркушами на столі.

— Суддя захоче доказів, що він не мав грошей. Якщо комісар не наполягатиме, я б не хотів давати свідчення, містере Інгліш. Нема потреби говорити судді, на якій дорозі опинився ваш брат.

Інгліш кивнув, стиснувши зуби.

— Комісар не наполягатиме, я поговорю з ним завтра вранці, а ще відправлю Сема Крейла поспілкуватися з місіс Інгліш. Не варто взагалі говорити, що Рой був на межі банкрутства. Він міг просто перевтомитися.

Моріллі мовчав.

Інгліш нахилився, підняв слухавку і набрав номер.

Сем Крейл, адвокат Інгліша, незабаром відповів.

— Сем? Це Нік. Маю для тебе роботу.

— Не зараз, сподіваюся? — запитав Крейл із тривогою в голосі. — Я саме збирався лягати спати.

— Зараз. Ти консультував Роя, так?

— Я мав би це робити, — відповів Крейл без ентузіазму, — але він не звертався до мене вже давно. Рой у щось влип?

— Він застрелився кілька годин тому, — спокійно повідомив Інгліш.

— Не може бути!

— Схоже, що Рой перебував на межі банкрутства і шантажував деяких колишніх клієнтів. Ішло до того, що він мав втратити ліцензію, а тут знайшовся такий простий вихід із ситуації, — продовжив Інгліш. — Отака-от історія. Коррін я сказав, що він застрелився, але не повідомив причини. Вона зараз сама не своя, і я не хочу залишати її наодинці. Можеш попросити свою дружину посидіти з нею?

Крейл стримав роздратування.

— Я запитаю. Дружина, звісно, добра душа і, можливо, й погодиться, але ж, хай йому чорт, вона вже спить!

— Якщо вона не зможе, то поїдеш ти, — сухо сказав Інгліш. — Я не хочу, щоби Коррін залишалася сама. Може, і справді їдь ти, Семе. Коррін звинувачує мене у смерті Роя. Звісно, в неї істерика, але так вона може все ускладнити. Каже, що мені треба було дати йому грошей. Ти краще переконай її змінити цю думку. Якщо нам треба буде давати свідчення, ми пояснимо, що Рой перепрацював. Май це на увазі, зрозумів?

— Зрозумів, — утомлено зітхнув Крейл. — От дивно, якого біса я працюю на тебе, Ніку? Добре, візьму із собою Гелен.

— Не пускай до неї журналістів. Я не хочу, аби вони почали пліткувати. І під’їдь до мене в офіс десь о пів на одинадцяту, обговоримо, як діяти далі.

— Добре, — сказав Крейл.

— Ну, то не тягни, їдь до Коррін, — додав Інгліш і поклав слухавку.

Поки він говорив, Моріллі підійшов до вікна й притих, вдивляючись у темряву надворі. Коли Інгліш закінчив розмову, він повернувся.

— Якщо Крейл зможе дізнатися, де шукати секретарку вашого брата — звичайно, за умови, що вона взагалі була, — то зможемо отримати потрібну інформацію, не турбуючи місіс Інгліш.

— Яку інформацію? — спокійно запитав Нік.

— Про його справи чи іншу причину, через що він міг застрелитися, — ніяково пояснив Моріллі.

— Забудь про секретарку, — сказав Інгліш. — Я відправлю на дізнання Крейла. Він дасть судді всю інформацію, яку потрібно буде.

Моріллі завагався, а тоді кивнув.

— Як скажете, містере Інгліш.

5

Чак Еган стрімко проїхав уздовж Ріверсайд Драйв, беззвучно насвистуючи крізь зуби. Він знав, що його нічна робота от-от закінчиться, і дуже цього чекав, бо день видався довгим і напруженим. Сьогодні він вперше у житті сидів у першому ряду біля рингу й уперше виграв на тоталізаторі 1000 доларів.

Глянувши на підсвічений циферблат годинника, Чак похитав головою, — 00:40. Йому не добратися до ліжка до 1:15, і, без сумніву, бос накаже заїхати за ним не пізніше 9:30. Так, виспатися не вдасться.

Він спрямував великий автомобіль до багатоповерхового будинку з виглядом на річку і зупинився перед входом.

— Я хочу знати, чи у мого брата була секретарка, — сказав Інгліш шоферу, виходячи з автомобіля. — Завтра вранці заїдь у його офіс і поговори з консьєржем. Мені потрібна її адреса. За мною заскочиш не пізніше половини десятої і перед тим, як їхати в офіс, ми спершу навідаємо цю секретарку.

— Так, босе, — слухняно погодився Чак. — Я все залагоджу. Ще щось потрібно?

Інгліш усміхнувся.

— Ні. Йди спати, і не спізнюйся завтра.

Підійшовши до будинку, Нік штовхнув двері, кивнув нічному портьє, який випрямився, щойно потрапив у поле зору, і попрямував до ліфта. У кабіні натиснув кнопку з підписом «пентхаус» і сперся на стіну, поки автоматичний ліфт м’яко і спокійно вивіз його на п’ятнадцятий поверх апартаментів із мансардою, які він орендував для Джулії. Інгліш пройшов коридором, обшитим полірованим горіховим деревом, і зупинився навпроти вхідних дверей, також із горіхового дерева, оздоблених блискучими хромованими пластинами. Поки шукав ключі, його очі пробіглись обрамленою в хромовану рамку табличкою, прикрученою до дверей. На ній в один рядок було написано «Міс Джулія Клер».

Вставивши ключ в англійський замок, Інгліш відчинив двері й зайшов у невеликий освітлений хол. Тільки-но він кинув на стілець капелюх і пальто, як двері навпроти відчинились, і на порозі, наче в картинній рамі, застигла дівчина.

Вона була висока і широкоплеча, з вузькими стегнами й довгими ногами. Мідного кольору шовковисте волосся високо підібране на невеличкій голові. Великі, мигдалеподібні очі кольору морської хвилі життєрадісно поблискували. На ній була оливкової барви простора піжама з червоними кантами, а на ногах — червоні домашні туфлі на високих підборах.

Дивлячись на неї, Інгліш подумав, як же вона відрізняється від Коррін, наскільки більше краси і виразності в обличчі, яке він вважав найприємнішим з-поміж усіх, які будь-коли бачив. Її макіяж, навіть у таку пізню годину, був шедевром стриманості. Він знав, що Джулія користується косметикою, але ніколи не міг зрозуміти, нафарбована вона зараз чи ні.

— Ти пізно, Ніку, — мовила та, усміхнувшись. — Я думала, що сьогодні ти вже не прийдеш.

— Вибач, Джуліє, мусів трохи затриматися.

Він підійшов до дівчини, обійняв за стегна і поцілував у щічку.

— Отже, Джо сьогодні переміг, — сказала вона, піднявши на нього очі. — Маєш бути задоволений.

— Тільки не кажи, що ти слухала радіо, — мовив Нік, ведучи дівчину до чудово вмебльованої вітальні. У каміні яскраво горів вогонь, і приглушене світло ламп створювало інтимну і затишну атмосферу.

— Я почула в новинах.

— Ви з Гарі — одного тіста книш, — констатував він, опускаючись у велике м’яке крісло та беручи її на коліна. Дівчина згорнулася калачиком, обвила руками його шию і притулила своє обличчя до його. — Віриш чи ні, але хоча Гарі й організував більшість зустрічей і працював, як віл, та сам поєдинок був йому нецікавий. Хлопець такий же вразливий, як і ти.

— Думаю, бокс — це жахливий вид спорту, — скривившись, відповіла вона. — Я не осуджую Гарі за його небажання спостерігати за усім цим.

Погладжуючи вкрите шовком стегно Джулії, Інгліш задивився на вогонь, що облизував дрова.

— Можливо, й так, але там крутяться великі гроші. А твоє шоу як, вдале?

Вона байдуже знизала плечима.

— Ніби так. Людям сподобалось. Хоча я не дуже старалася.

— Може, хочеш відпочити? Наступного місяця я зможу вирватися. Ми поїхали б до Флориди.

— Побачимо...

Він уважно глянув на неї.

— Мені здається, Флорида тобі сподобається, Джуліє...

— Ну, не знаю. Я б не хотіла залишати клуб отак зразу. Краще розкажи мені про поєдинок, Ніку.

— Є дещо інше, про що я маю тобі сказати. Ти пам’ятаєш Роя?

Він відчув, як Джулія напружилася.

— Звичайно. Чому ти запитуєш?

— Цей дурень нині застрелився.

Вона спробувала випрямитись, але Інгліш притягнув її до себе.

— Не вставай, Джуліє.

— Він... він мертвий? — запитала вона, стиснувши його руку.

— Так, мертвий. Це, напевно, єдине, що Рой спромігся зробити як слід.

Вона здригнулася.

— Не говори так, Ніку. Який жах! Коли це сталося?

— Десь о пів на дев’яту. Моріллі зателефонував мені посеред вечірки. Це ж треба мати таке щастя! Зі всіх тих дурнів з відділу розслідування убивств саме він знайшов Роя мертвим. Моріллі навіть натякнув, що зробив мені величезну послугу.

— Він мені не подобається, — сказала Джулія. — У ньому є щось огидне.

— Він просто коп, який полює за легкими грошима. Це все, що його цікавить.

— Але чому Рой?..

— Мене це теж непокоїть... Не проти, якщо я трохи походжу кімнатою? Біля тебе я не можу зосередитись на роздумах, — він піднявся разом з нею, а тоді обережно посадив дівчину у крісло й підійшов до каміна. — Джуліє, чому ти так зблідла?

— Може, через шок? Я не чекала таких новин. Не знаю, чи ти засмутився, Ніку, але якщо так, то мені шкода.

— Я не засмучений, — сказав Інгліш, дістаючи сигару. — Можливо, трохи шокований, але не можу сказати, що дуже цим перейнявся. Рой притягував неприємності відтоді, як народився. Він постійно кудись влипав. Мій старий і він були одне одного варті. Я колись розповідав тобі про свого старого, Джуліє?

Вона заперечно похитала головою і відкинулася назад, втупившись у вогонь та обвивши руками коліна.

— Він був невдахою, як і Рой. Якби мама не пішла працювати, коли ми були дітьми, сім’я померла б із голоду. Бачила б ти, де ми жили, Джуліє. Це була трикімнатна халупа у підвалі багатоквартирного будинку. Взимку стінами збігала вода, а влітку стояв просто нестерпний сморід.

Джулія нахилилася, аби підкинути у вогонь поліно, й Інгліш м’яко торкнувся її шиї.

— Зрештою, це все у минулому, — продовжив він, — але я ніяк не можу зрозуміти, чому Рой застрелився. Моріллі сказав, що брат був на межі банкрутства і намагався виправити це, шантажуючи колишніх клієнтів. Він мав навіть утратити ліцензію наприкінці тижня. Готовий посперечатися, що Рой не застрелився б через такі дрібниці. Не вірю, що він узагалі міг застрелитися через будь-що. Рой був занадто слабодухий для такого. Моріллі вважає, що там стовідсоткове самогубство, але я все одно не вірю.

Джулія глипнула на Інгліша.

— Але, Ніку, якщо поліція так каже, то, напевно, це правда...

— Не знаю, але щось тут не так. Чому він не прийшов до мене, якщо все було настільки погано? Може, я і проганяв його останнім часом, але раніше це Роя не зупиняло: я відфутболював брата десятки разів, але він приходив знову і знову.

— А може, Рой став гордим? — прошепотіла Джулія.

— Гордим? Рой? Люба, ти не знаєш Роя. Він був товстошкірий, наче слон. Міг стерпіти будь-які образи, доки не отримував моїх грошей, — Інгліш, підпаливши сигару, почав повільно колувати кімнатою. — Чому його бізнес так швидко розвалився? Коли Рой вблагав мене купити для нього цю справу, я не полінувався вникнути в неї. Там можна було заробляти. Це — прибутковий бізнес. Рой не міг так швидко завалити його, хіба що навмисне. Я дурень, що взагалі зв’язався з усім цим. Мав би передбачити, що він не здатен до такої роботи. Уявити тільки, Рой — приватний детектив! Ото сміхота... Не треба було давати йому на це гроші...

Джулія не відводила настороженого погляду від Ніка, але він цього не помічав.

— Я попросив Лоїс трохи оглянутись у його офісі, — продовжив Інгліш. — У неї добрий нюх на таємниці. Вона точно з’ясує, що там пішло не так.

— Ти відправив туди Лоїс сьогодні? — різко запитала Джулія.

— Так, хотів, аби вона поглянула, що там і як, перш ніж туди здогадається влізти Коррін.

— Хочеш сказати, що Лоїс там просто зараз?

Спантеличений різкістю її голосу, Інгліш зупинився і глянув на Джулію.

— Так. Із нею Гарі. Вона не заперечує, якщо часом треба попрацювати довше. А чому ти дивуєшся?

— Ну, врешті-решт уже пів на другу. Це не почекало б до завтра?

— Туди могла припертися Коррін, — нахмурився Інгліш — він не любив, коли його рішення обговорювали. — Я хочу знати, куди вляпався Рой.

— Думаю, вона закохана в тебе, — сказала Джулія, розвернувшись, аби опинитись спиною до Ніка.

— Закохана? — здивувався Інгліш. — Хто? Коррін?

— Лоїс. Вона поводиться, мов твоя рабиня. Жодна інша дівчина не змогла б працювати з тобою, Ніку.

Інгліш розсміявся.

— Дурня. Я їй добре плачу. Крім того, це не та дівчина, яка може у когось закохатись.

— Нема дівчини, котра б не хотіла бути закоханою, — тихо мовила Джулія. — Я вважала, що ти проникливіший, Ніку, аби розуміти це.

— Та забудь ти про Лоїс, — нетерпляче кинув Інгліш. — Ми говорили про Роя. Сьогодні я зустрічався з Коррін.

— Ти молодець, що зробив це. А я її ніколи й не бачила. Яка вона, Ніку?

— Блондинка, пухкенька і тупувата, — мовив Інгліш, сідаючи на бильце її крісла. — Вона заявила, що у смерті Роя винен я, і прогнала мене.

— Ніку! — Джулія швидко глянула на нього, але заспокоїлася, побачивши його усмішку.

— Гадаю, вона була в істериці, але щоб підстрахуватись, я витягнув з ліжка Сема і відправив до неї. Мушу бути обережним, аби з цього всього не рознісся сморід, Джуліє. Тепер це дуже недоречно для мене, — його рука ковзнула її плечем, і пальці обережно погладили шию. — За кілька тижнів сенатор представлятиме мене як спонсора нової лікарні. Комісія, звичайно, знає, але журналісти — ще ні. І я хочу, щоб лікарню назвали на мою честь.

— На твою честь? — здивовано повторила Джулія. — Навіщо?

Інгліш трохи ніяково всміхнувся.

— Трохи божевільно, правда? Але я так хочу, Джуліє. Хочу цього більше за все на світі, — він встав і знову почав ходити кімнатою. — Це буде найбільше досягнення у моєму житті. Я почав з нуля і побудував величезну імперію, яка дає купу грошей, але гроші нічого не варті. Якби я сьогодні помер, Джуліє, то через тиждень ніхто б мене і не згадав. А я хочу, аби пам’ятали. Якщо лікарня буде названа на мою честь, думаю, мене не забудуть так скоро. Крім того, є дещо інше, значно важливіше. Я пообіцяв мамі, що досягну успіху. Але мати не дожила навіть до того, аби побачити, як я починав. Коли вона помирала, я все ще, мов дурень, безрезультатно бігав зі своїм компасом, але запевнив її, що досягну успіху і що рухаюсь у правильному напрямку, й вона повірила в мене. Мама була б щаслива дізнатися, що лікарня названа на мою честь, і я достатньо дурний, аби вірити, що вона таки дізнається про це і буде щаслива.

Здивована, Джулія принишкла. Вона й подумати не могла, що Інгліш може так мислити і так говорити. Їй хотілося розсміятись, але інстинктивно дівчина розуміла, що Інгліша це розлютить. Через сентиментальні спогади про матір хотіти, аби лікарню назвали на його честь — це було неймовірно й абсолютно непритаманно для нього. Джулія не без тривоги подумала, що зовсім не знає Ніка. Вона завжди вважала його цілком безжальним бізнесменом, для якого лише гроші мають значення. А ця нова риса її вразила.

— Давай, покепкуй, якщо хочеш, — з усмішкою сказав Інгліш. — Я знаю, що це смішно. Я й сам часом насміхаюся над собою, але я так хочу і я це отримаю. Лікарня імені Інгліша! Звучить непогано, правда ж?

Джулія поклала долоню йому на плече.

— Якщо ти цього бажаєш, Ніку, то і я теж.

— Думаю, що так буде правильно, — задумливо протягнув він. — Однак ця історія з Роєм може звести усе нанівець.

— Але чому?

— Ти не уявляєш, скільки часу пішло на те, аби переконати комісію дати мені дозвіл на фінансування лікарні.

— А що за комісія?

— Комісія з розбудови міста, — терпляче пояснив він. — Ще та купка бюрократів. Усі з найвпливовіших родин, звичайно, але жоден із них не заробив самостійно і цента. Гроші усім їм дістались у спадок, як, до речі, й неймовірна скупість. На перший погляд, їхнє приватне життя — сама святість та еталон порядності, але якщо копнути глибше... ти навіть не можеш уявити. І от ці люди не хотіли давати мені дозволу. Двоє з них навіть назвали мене гангстером. Сенатор був змушений говорити з ними дуже різко, аби переконати. Але він не ризикнув сказати, що лікарню буде названо на мою честь. Якщо стане відомо, що Рой займався шантажем, ця мрія стане такою ж далекою, як сніги Евересту. І Моріллі це знає. Комісарові поліції також відомо про це. Обоє розраховують, що я віддячу їм, якщо вони мовчатимуть. Але Коррін — це проблема. Вона ж собі носа відкусить, аби насолити мені. Якщо рознесе, що я не дав Рою грошей і через це той зайнявся шантажем, — моїм планам гаплик. Такий скандал буде дуже на руку комісії, аби здихатися мене, — він кинув у вогонь сигару і продовжив доволі суворим голосом: — Чому цей бовдур не міг застрелитися за місяць, коли все вже буде скінчено?

— Ходімо спати, Ніку, — піднявшись, Джулія взяла його за руку. — Годі вже думати про все це.

Він легенько ляснув її по сідниці.

— У тебе завжди хороші ідеї, Джуліє. Добре, ходімо спати.

6

Позаду непримітного будинку на 45 Іст Плейс до алеї, загородженої з іншого боку шестифутовою цегляною стіною, простягався маленький, зарослий чагарником садок. У літні місяці ця алея була популярною серед закоханих пар: вона не освітлювалася, і в темну пору доби пішоходи обходили її стороною.

Упродовж уже двох годин з цієї алейки спостерігав за освітленим вікном на третьому поверсі широкоплечий, середніх років чоловік. Його коричневий капелюх був натягнутий ледь не на очі. У слабкому світлі місяця можна було розгледіти тільки тонкі губи і квадратне підборіддя, решту обличчя було приховано в тіні крисів капелюха.

Одяг на чоловікові був дорогим. Його коричневий костюм, біла шовкова сорочка і метелик у горошок створювали образ успішного багатія, а коли він підняв руку, аби глянути на золотий годинник, можна було побачити два дюйми його сорочки із запонками та кінчик білосніжної шовкової хустини, запханої за манжет.

Увесь цей час чоловік стояв непорушно, наче кіт, який полює на мишу, лише його щелепи рухалася ритмічно і безперервно — у роті він перекочував жувальну гумку. Кілька хвилин по опівночі світло у вікні третього поверху раптом вимкнули, і будинок огорнула темрява.

Незнайомець у коричневому костюмі навіть не ворухнувся. Він ще півгодини постояв, обіпершись на цегляну стіну й засунувши руки в кишені штанів. Потім, глянувши на годинник, він нахилився за мотком тоненького шнурка, що лежав біля його ніг. До шнурка був прив’язаний сталевий гак, обтягнутий гумою.

Чоловік легко перескочив через стіну і тихо й швидко пройшов доріжкою через недоглянутий садок до заднього двору багатоповерхівки.

У світлі місяця металева пожежна драбина різко виступала на фоні білої гіпсової стіни будинку.

Чоловік у коричневому костюмі завмер під пожежною драбиною, остання сходинка якої була футів на 5[1]вище від його піднятої руки. Незнайомець розмотав шнур і жбурнув гак догори. Він зачепився за металеву перекладину драбини. Чоловік легенько потягнув шнур донизу — край пожежної драбини почав повільно та безшумно опускатись і, нарешті, вперся у землю.

Він зняв гак, змотав шнур і примостив його на нижній перекладині, аби можна було швидко підхопити на зворотному шляху.

Чоловік піднявся драбиною до вікна на третьому поверсі, за яким спостерігав упродовж останніх двох годин. Присів біля ледь прочиненого вікна, приклавши вухо до щілини між віконною рамою та підвіконням, і на кілька хвилин застиг, прислухаючись. Потім просунув пальці під віконну раму і безшумно дюйм за дюймом почав її піднімати.

Відчинивши вікно, він озирнувся через плече, окинувши поглядом темний садок і ще темнішу алею. Жодного руху та, крім його власного спокійного дихання, жодних інших звуків.

Він прослизнув до кімнати, навіть не зачепивши затягнутих фіранок. Обережно розвернувшись, почав зачиняти вікно, знову дюйм за дюймом і безшумно. Після цього він випрямився, трохи розсунув фіранки та вгледівся у темряву. Солодкуватий запах пудри, дешеві парфуми й косметика підтвердили, що він не помилився квартирою. Недалеко від місця, де він стояв, почулися звуки дихання. Чоловік дістав ліхтарик, тонкий, як олівець, і, прикривши лампочку пальцями, увімкнув його. У слабкому світлі побачив ліжко, стілець із одягом та нічний столик, на якому були невелика лампа, книга і годинник. Він також угледів обриси жіночої фігури під ковдрою. На бильці ліжка висів шовковий халат. Чоловік у коричневому костюмі обережно пройшов уперед і м’яко потягнув за шовковий пасок халата, висмикуючи його з петель. Він перевірив його міцність і, задоволений, узяв з нічного столика книгу.

Незнайомець заховався за фіранку, вимкнув ліхтарик і поклав його до кишені. Притримуючи одну з половинок фіранки рукою, він жбурнув на середину кімнати книгу. Та голосно впала на полірований паркет, порушивши тишу.

Чоловік у коричневому костюмі завмер за фіранкою, лише його щелепи продовжували ритмічно рухатися від жування гумки. Він почув, як скрипнуло ліжко, і жіночий голос різко викрикнув:

— Хто тут?

Він спокійно чекав і прислухався, завмерши та спостерігаючи крізь щілину між половинками фіранок.

Спалахнула настільна лампа, м’яке світло наповнило кімнату. Темноволоса худорлява дівчина у синій нейлоновій піжамі сіла на ліжко, зиркнувши на двері. Її руки стискали ковдру, і чоловік чув її тривожне дихання.

Дівчина побачила на підлозі книгу, швидко глянула на столик і знову на книгу. А тоді зробила те, чого він чекав, — відкинула ковдру і, взявши халат, піднялася з ліжка. Просуваючи руки в халат, дівчина розвернулася спиною до вікна. Чоловік у коричневому костюмі вийшов з-за фіранки, швидким рухом перекинув пасок через голову дівчини і затягнув його на шиї, тоді коліном штовхнув її у спину, і та впала уперед. Він навалився на дівчину, притиснувши її до підлоги. Пасок урізався в горло, перетворюючи її дикий крик у тонкий, майже невловимий стогін. Чоловік придавив дівчину колінами, і його руки ще більше затягнули пасок.

Убивця так і застиг, жуючи гумку та спостерігаючи за немічним дряпанням рук по килимі, немов відчуваючи, як зупиняється притік крові до мозку і надходження повітря до легень. Йому було легко її тримати, і він зацікавлено спостерігав, як рухи дівчини стають все менш конвульсивними, а згодом лише м’язи здригаються у рефлексивній агонії.

Чоловік затягував пасок ще три хвилини, а тоді, побачивши, що дівчина більше не ворушиться, обережно перекинув її на спину.

Йому не сподобалась цівка крові, що витекла з її носа і залишила на килимі маленький бурий слід. Чоловік доторкнувся до її очей, але повіки навіть не ворухнулися. Дівчина була мертва. Потріпавши штани на колінах, незнайомець швидко оглянув кімнату.

Відчинивши двері навпроти ліжка і заглянувши у невелику ванну кімнату, він знайшов те, що шукав, — міцний гак, прикручений до дверей.

Десяти хвилин було достатньо, аби створити потрібну йому картину. Він рухався спокійно й неквапливо. Оглянувши свою роботу свіжим оком, чоловік вирішив, що не забув про жодну деталь і не залишив нічого, що могло б викликати підозру.

Він вимкнув лампу, виліз, поправивши фіранку, на пожежну драбину й акуратно причинив за собою вікно.