Я сам поховаю своїх мертвих

1

Лоїс Маршал даремно намагалася зануритись у телевиставу Т. С. Еліота «Коктейльна вечірка»[6], її думки були далеко від блакитного екрана, а репліки безглуздо перемішались у голові.

Дівчина вимкнула телевізор, розворушила вогонь і глянула на годинник над каміном. Стрілки показували десять по дев’ятій.

Теплий халат підкреслював її чудову фігуру, довгі стрункі ноги були взуті у домашні капці. Перед виставою вона встигла помити голову, і тепер пухнасте волосся легко спадало на плечі та зблискувало у світлі вогнища, що яскраво розгоралось у каміні.

Її думки кружляли навколо Інгліша і його пропозиції. Нік уперше запросив її у ресторан, і це вибило Лоїс із колії. Підсвідомо вона погодилась, але згадала про Джулію, яка розповість Гарі Вінсу, а той — іще комусь, і тоді не уникнути пліток: бос нарешті запросив бідненьку Лоїс на вечерю.

Дівчина була впевнена, що Гарі та інші працівники здогадуються про її почуття до Інгліша. Що ж, це справді так, і вона не може з цим нічого вдіяти. Єдиний, хто цього, здається, не помічає, — сам Нік, і Лоїс була йому вдячна за це.

— Та досить! — сказала собі вголос. — Що тут вдієш... Ти проводиш разом із ним тринадцять годин на добу. Цим і тішся.

Дівчина швидко піднялась, узяла корзинку з приладдям для в’язання та сіла ближче до вогню. Їй подобалося поратися по дому, й вона радо б змінила офіс на невеличкий будинок, де змогла б дбати про домашній затишок. В’язання, яке залишила саме на такий дощовий вечір, впливало на неї заспокійливо.

За якийсь час Лоїс відволіклася й оглянула вітальню, їй тут усе подобалось, але сподобалося б іще більше, якби вона жила тут не сама. Дівчина спробувала відкинути гіркі думки і нахилилася, щоб увімкнути радіо, коли раптом у двері хтось подзвонив.

Глянувши на годинник, дівчина занепокоїлась. До десятої лишилося двадцять п’ять хвилин, і вона завагалася — відчиняти чи ні?

Дзвінок пролунав ще раз. І ще раз.

Відклавши в’язання, Лоїс вийшла у хол. Тихенько натягнувши ланцюжок, обережно відчинила вхідні двері на кілька дюймів.

— Хто там?

— Я можу зайти, Лоїс? — почувся голос Інгліша.

Її кинуло в жар, а потім у холод, серце ніби зупинилося. Швидко опанувавши себе, відчинила двері. Інгліш стояв перед порогом, мокрий від дощу.

— Перепрошую, що потурбував тебе так пізно, Лоїс, — мовив він тихо. — Мені піти?

— Ну що ви, заходьте, — відповіла дівчина, і холодок пробіг її спиною, коли вона побачила бліде, скривлене обличчя боса.

Увійшовши до вітальні, Нік зацікавлено поглянув навсібіч.

— Чудова кімната, Лоїс! — констатував Інгліш. — Бачу, ти усюди доклала рук.

— Я... я рада, що вам подобається, — відповіла зніяковіло. З виразу його обличчя дівчина зрозуміла — щось сталося. Ця думка її налякала.

— Знімайте ваше пальто, містере Інгліш...

Він тепло усміхнувся.

— Давай без формальностей, Лоїс. Називай мене Нік, добре?

Він зняв пальто.

— Я занесу його у ванну, щоби трохи просохло. Підходь ближче до вогню, Ніку.

— Уже краще, — він спостерігав, як дівчина несе його капелюх і пальто у ванну кімнату.

Коли Лоїс повернулася, Інгліш похмуро сидів перед вогнем, гріючись, і напружено про щось розмірковував. Вона підійшла до серванта, змішала алкогольний коктейль і подала Ніку.

Той узяв склянку і сумно всміхнувся.

— Ти завжди знаєш, що потрібно робити, правда?

— Що сталося? — запитала вона схвильовано. — Розкажи, будь ласка.

Нік легко торкнувся її руки. Дівчина відчула холод цього дотику.

— Вибач, Лоїс, що прийшов із цим до тебе. Джулію щойно вбили. Її і Гарі. Вбивства можуть повісити на мене.

Лоїс зблідла.

— Ох! — зойкнула вона, але миттю себе опанувала. — Як це сталося, Ніку?

— Я випивав із Б’юмонтом, — уривчасто заговорив Інгліш. — Прийшла Коррін. П’яна. Почала скандалити. Бар був переповнений, усі, в тому числі Різ і Лола Вегас, чули, що вона наговорила. Сказала, що Джулія і Гарі — коханці й що Джулія просто зараз у Гарі в ліжку. Відправивши Коррін додому, я взяв таксі і поїхав до будинку Гарі. Двері були замкнені. Я стукав і кликав Джулію. Вона відповіла, але була дуже налякана. Сказала, що хтось хоче її застрелити. Кричала і просила порятунку. Я ніяк не міг відчинити дверей. У цей час пролунали два постріли. Мені нарешті вдалося вибити двері, та було пізно. Джулія лежала на підлозі і вмирала, — Нік замовк, осушив склянку, поставив її на стіл і витер очі. — Бідна дівчина довго мучилася. Вона цього не заслуговувала. Джулія встигла сказати, що у неї вистрілив Шерман і що він утік через вікно спальні. Я тримав її на руках, поки вона помирала, — він похапцем почав шукати щось у кишенях.

Лоїс, нахилившись, дістала з коробки сигарету, припалила і дала йому.

— Дякую, — сказав Інгліш, не дивлячись на дівчину. — Сподіваюсь, я хоч трохи полегшив її страждання, — продовжив ніби сам до себе. — Вона боялася, що я злитимуся на неї. Мені здається, Джулія не розуміла, що помирає. Просила її пробачити.

Лоїс здригнулася.

— Що було далі? — запитала вона.

Він глянув на неї і спохмурнів.

— Я пішов у спальню. Гарі лежав на підлозі. Мертвий. Я виглянув за вікно, але нічого не побачив. Було темно, і падав сильний дощ. Хотів викликати поліцію, але побачив на підлозі пістолет. Свій пістолет. Я підняв його. Не треба було чинити так, але я був наляканий і не дуже усвідомлював, що роблю. Напевно, Шерман украв його. Пістолет завжди лежав у мене в столі. Той негідник організував мені пастку. Повно свідків підтвердять, як Коррін розповідала мені про Джулію і Гарі. Таксист розповість, що завіз мене до квартири Вінса. Їх убили з мого пістолета якраз тоді, коли я приїхав. Мотив, час, зброя — усе вказує на мене. Окружний прокурор тепер посадить мене на електричний стілець.

— Якщо їх убив Шерман, — тихо сказала Лоїс, — Ліон повинен це знати. Він спостерігав за Шерманом, хіба ні?

Інгліш застиг, а потім ударив кулаком по долоні.

— Хай йому грець! Я забув про це. Звичайно, Ед не міг його упустити. Точно! Лоїс, ти молодчинка! Спробуй знайти Еда. Він може бути у мене на квартирі.

Набираючи номер, Лоїс запитала:

— Ти не викликав поліції?

— Ні. Я втік. Мені потрібно було заспокоїтися.

— Пістолет?

— Залишився там.

Почувся голос Ліона.

— Слухаю!

— Це Лоїс Маршал, — сказала дівчина. — Що робить Шерман?

— Від ранку сидить у квартирі, — бадьоро відповів Ед. — А тобі яке до того діло?

— Він каже — Шерман не виходив із квартири, — сповістила Лоїс Інглішу, і холодний піт виступив у неї на спині, коли дівчина побачила, як той зблід. — Ти впевнений, що він нікуди не виходив?

— Ти чого, дівчино. Ми контролюємо обидва виходи. Щопівгодини я підходжу до його дверей і слухаю, що діється. Світло світиться, радіо співає.

— Він упевнений, що Шерман не виходив із квартири, — повторила Лоїс, повертаючись до Інгліша.

— Скажи йому, нехай мчить сюди.

Лоїс промовила у слухавку:

— Можеш прийти до мене? 24 Фронт стріт, останній поверх. Терміново!

— Я б радо, але чекаю на Інгліша, — нетерпляче відповів Ліон. — А що сталося?

— Не по телефону. Кидай усе і приходь.

— Ну добре, — буркнув Ед і поклав слухавку.

— Повідомити містера Крейла? — запитала Лоїс.

Інгліш кивнув:

— Так. Він теж знадобиться.

Поки вона телефонувала до Крейла, Нік піднявся і почав повільно ходити кімнатою.

— Джулія не могла помилитися, — впевнено говорив він. — Вона описала Шермана. Чорт, Ліон. Як же так...

Лоїс закінчила розмову і повернулася до Інгліша:

— Він зараз прийде. Тобі треба було забрати пістолет, Ніку.

— Пістолет не важливий, — Інгліш продовжував ходити. — Сем розвалив би справу, але мені необхідна правда, Лоїс. Потрібно довести, що Шерман украв пістолет.

— Як Коррін дізналася про Джулію? — раптом запитала дівчина.

Інгліш спохмурнів.

— Я не знаю, хіба що... — він раптом застиг. — Так! Звичайно! Рой шантажував Джулію. Він знав про Джулію і Гарі. Напевне, Рой сказав Коррін.

— А може, Коррін дізналася від Шермана? — підкинула версію Лоїс. — Можливо, вона допомагала йому?

— Поясни, — Інгліш не відводив від неї погляду.

— Звідки Шерман міг знати, що ти поїдеш на квартиру до Гарі? — запитала Лоїс. — Звідки він знав, коли ти будеш там, якщо тільки сам це не запланував? Коррін до цього причетна, будь певен.

— Думаю, ти маєш рацію, — погодився Нік. — Щоб там не було, а ми змусимо її говорити!.. Нехай Ед підбере її дорогою сюди. Ми змусимо її зізнатись і притиснемо Шермана.

— Я сама привезу Коррін, — Лоїс піднялась. — А ти поговориш із Ліоном. У вас нема часу їздити туди-сюди.

— Вона може не поїхати з тобою, — занепокоївся Інгліш.

— Поїде! Я тобі обіцяю, — дівчина швидко вийшла у спальню, щоб переодягнутися. За кілька хвилин вона повернулася. — Не виходь звідси, Ніку. Я повернуся за півгодини.

— Мені це не подобається, — сказав Інгліш. — Дощ ллє як із відра.

Лоїс спробувала усміхнутися.

— Маленький дощик мені не нашкодить. Я скоро повернуся.

Він узяв її за руку.

— І що б я робив без тебе? — виснажено всміхнувся Нік.

Дівчина висмикнула руку і швидко рушила до дверей, стримуючи сльози.

— Я недовго, — хрипло мовила і вийшла з квартири.

2

Роджер Шерман вчепився за залізну драбину, повільно підтягнувся, уважно оглянувши пустий берег. Навколо було тихо і безлюдно. Він обережно вибрався на пристань і швидко попрямував до невеличкого приміщення на краю пристані. Легенько штовхнув двері й прослизнув до кімнатки, заставленої порожніми ящиками і діжками. Під одним із мішків була захована валіза.

Він дістав звідти рушник та сухе вбрання, переодягнувся і кинув мокрі речі у валізу.

Виглянувши на вулицю, чоловік переконався, що поблизу нікого нема, і жбурнув свою ношу у річку. Та миттю потонула. Озираючись, Роджер швидко покинув пристань і пішов провулком, що виводив на 27-му вулицю.

Уже біля входу в метро Шерман почув сирену і побачив, як дві поліцейські машини промчали у напрямку 5-ої вулиці. Він задоволено кивнув, спустився у метро, сів на потяг і вийшов на 110-ій вулиці, де нарешті дозволив собі спіймати таксі.

— Мейсон стріт, — сказав водієві.

Жуючи гумку, час від часу поглядав через заднє вікно, чи ніхто за ним не стежить. На куті Мейсон стріт Шерман вийшов з таксі і прогулявся до Едісон стріт. Потім він звернув наліво до бульвару Лоуренс, і, все ще тримаючись у тіні, швидко закрокував до будинку Коррін Інгліш.

Його плащ був мокрий від дощу, вода стікала з натягнутого на обличчя капелюха, але чоловік не зважав на це, а крокував, не виймаючи рук із кишень. Щелепи у нього ритмічно рухалися.

У Коррін світилося. Чоловік штовхнув ворота, пройшов доріжкою на ґанок, притулився до вікна і прислухався.

За вікном було тихо, але він продовжував прислухатися. Тиша. Тоді підійшов до дверей і подзвонив. Кілька разів тиснув на кнопку, але ніхто не відповідав.

Нарешті у холі спалахнуло світло, і вхідні двері відчинилися. Коррін стояла, тримаючись за стіну, і дихала на нього перегаром.

— Хто це? — запитала жінка, вдивляючись у темряву.

— Ти так скоро мене забула, Коррін? — запитав тихо.

Шерман відчув, як жінка напружилась і потягнулася рукою до клямки. Він підпер двері ногою, аби не дати Коррін їх зачинити.

— Чого ти хочеш? — похмуро запитала та.

Він вивчально дивився на неї.

— Ти мені не зателефонувала, а я так чекав... Можна зайти?

— Не хочу, щоби ти заходив, — Коррін спробувала зачинити двері. — Я взагалі не бажаю тебе бачити.

Шерман штовхнув її у хол.

— Я змок, — вкрадливо мовив він. — Ти бачила Інгліша?

Жінка відвернулася, невпевнено пішла до вітальні та схилилася до вогню, щоб узяти склянку бренді. На столі стояла напівпорожня пляшка.

Шерман зняв мокрий плащ і капелюх, кинув їх на підлогу й тихенько зачинив двері. Усміхаючись, чоловік рушив за нею.

— Ти не відповіла на запитання. То що, бачила Інгліша?

— Бачила, — вигукнула жінка знервовано і впала на диван, розхлюпавши зі склянки трохи бренді.

— Не чую радості у голосі, — протягнув Роджер. — Наша ідея не спрацювала?

— Твоя ідея, — поправила Коррін. — Твоя дурна ідея. Ніку було наплювати.

Шерман підійшов до секретера, налив собі бренді й повернувся до вогню. Вдихнувши запах напою, він задоволено схилив голову.

— Непогано. Рой купував?

Коррін люто дивилася на непроханого гостя.

— Хто тобі дозволив?! — вигукнула войовниче. — Хто ти такий, аби приходити сюди і пити моє бренді?

Він голосно засміявся.

— Не сміши мене, Коррін. Невже ти забула про події ранку?

Її обличчя потемніло.

— Викинь це з голови. Я не знаю, що зі мною сталося. Не хочу тебе бачити і слухати твої дурні ідеї.

— Ідея була прекрасною, — Шерман зробив ковток і поставив склянку. — Розкажи мені, що там сталося.

— Пішов ти!.. Це було жахливо! — емоційно вигукнула Коррін і розплакалася. — Я б хотіла взагалі цього не робити. Вони... всі вони насміхалися з мене.

— Хто насміхався? — перепитав чоловік, насторожившись.

— Не знаю... Вони. Мені ніхто не повірив. Він був такий, чорт забирай, спокійний, а я така п’яна.

— Хто «вони»?

— Люди у барі, ти що — тупий?! — пронизливо закричала Коррін. — А про кого, думаєш, я тобі розповідаю? Один із них назвав мене п’яною вуличною дівкою.

— То ти сказала Інглішу чи ні? — запитав Шерман, дивлячись на неї.

— Звичайно, що сказала! Він узагалі ніяк не відреагував. Мовив, що це не його справа і, тим більше, не моя, — втираючи сльози, говорила Коррін. — Інгліш попросив якогось бовдура з клубу відвезти мене додому. Отак спрацювала твоя дурна ідея.

Шерман задоволено кивнув. Він дізнався те, що йому було потрібно: свідків скандалу Коррін виявилося достатньо. Допивши бренді, Роджер протер тонкі губи хустинкою.

— Тобі, напевно, буде цікаво дізнатися, — повільно проказав він, — що після того, як тебе відвезли додому, Інгліш поїхав до Вінса. Він застав Джулію та Вінса саме так, як ти йому розповіла. Інгліш застрелив хлопця, а потім і Джулію. Поліція вже на місці злочину, й Інгліш, напевно, заарештований за вбивство.

Коррін витріщилася на нього. Її кругле лялькове обличчя витягнулось, а великі голубі очі розширилися.

— Він їх застрелив? — прохрипіла вона.

— Жодних сумнівів, — Шерман дістав упаковку жувальної гумки і почав зривати обгортку. — Як тобі моя ідея тепер? Усе ще дурна?

— Ти маєш на увазі, що він їх убив? — Коррін підвищила голос.

— Так, він їх убив.

— Не вірю!

— Прочитаєш завтра у газетах.

— А ти звідки знаєш? Що, був там?

— Проходив повз, — всміхнувся Шерман. — І дещо помітив.

— Я не хотіла, щоб їх повбивали! — Коррін втупилась у свої ноги. — Я... я хотіла лише дошкулити йому.

— Тобі вдалося, — сказав Шерман. — Навіть більше, ти знищила його. Можливо, Інгліша посадять на електричний стілець.

— Але я не хотіла знищувати його! — заголосила Коррін. — Він був добрим до мене. Він... він сказав, що ми — одна сім’я.

— Як зворушливо! — насмішкувато кинув Шерман. — Одна сім’я, і тут же вкрав твої двадцять тисяч.

Жінка витріщилася на нього і стиснула кулаки.

— Я не вірю, що Рой узагалі мав такі гроші! Не треба було тебе слухати. То ти у всьому винен. Це ти хотів знищити його і просто використав мене.

— Як ти раптом порозумнішала... — всміхнувся Шерман. — Навіть якщо й так, то що ти зробиш?

— Піду до поліції! — випалила Коррін. — Розкажу їм усе, і, можливо, вони навіть відпустять його.

— Ну й дурепа, хто ж тобі повірить, — відповів Роджер, ритмічно рухаючи щелепами. — Коррін, тепер ти вже нічого не вдієш.

— А от побачимо! — сердито вигукнула жінка. — Я поговорю з лейтенантом Моріллі. Він підкаже мені, що робити.

Шерман стенув плечима.

— Звичайно, я не буду тебе відмовляти, можеш робити усе, що заманеться. Але я 6, на твоєму місці, тримався від цього подалі.

— Як ти це уявляєш?! — вигукнула Коррін. — Мене ж викличуть як свідка. Ставитимуть різні запитання, і не думай, що я тебе покриватиму. Розповім чесно, хто це все придумав.

Чоловік кивнув, ніби чекав саме цих слів. Тримаючи руки у кишенях, почав задумливо бродити кімнатою, немовби шукаючи за чимось.

— Іншого я й не чекав, — сказав сам до себе, зупинившись біля вікна. Його зацікавив червоний шовковий шнур, яким штора була прив’язана до гачка. — Який красивий шнур! Уже кілька тижнів не можу знайти саме такий. Ти не повіриш, але я обійшов усі крамниці, — перевіривши шнур на міцність, Шерман зняв його з гачка та підійшов до лампи, аби краще роздивитися. — Не пам’ятаєш, де його купувала?

— Не заговорюй мені зуби! — відрізала Коррін. — Це ти у всьому винен. Зараз я зателефоную лейтенантові Моріллі.

— Я не заговорюю зубів, — м’яко мовив Шерман. Шнур ворушився у його пальцях, наче червона змія. — Лише хочу дізнатися, де ти купила такий красивий шнур...

— Не пам’ятаю, — сказала жінка і взяла телефонну книгу. — Будь ласка, зачепи його на місце. Не чіпай брудними руками моїх речей.

— Шкода, — очі Шермана раптом стали холодними та злими.

Коррін нахилилася над телефонною книгою. Чоловік непомітно став за її спиною, перетворивши червоний шнур на зашморг. Та раптовий дзвінок у двері його зупинив.

Коррін відірвалася від книги і раптом у дзеркалі побачила відображення Шермана. Його руки застигли у неї над головою, червоний зашморг майже торкався волосся.

Жінка миттю все зрозуміла, відскочила вбік і кинулася до дверей.

— Я відчиню, — їй вдалося вибігти з кімнати. Кілька разів смикнула вхідні двері, але ті не піддавалися. Нарешті вона помітила, що засув зачинений, тому сіпнула його і рвучко відчинила двері.

На сходах стояла висока, темноволоса дівчина у мокрому плащі.

— Місіс Інгліш?

Коррін кивнула. Вона не могла мовити й слова і так тремтіла, що ледве трималася на ногах.

— Я — Лоїс Маршал, секретарка містера Інгліша, — пояснила Лоїс. — Можна увійти?

— О, так! — зойкнула Коррін. — Прошу, заходьте.

Лоїс пильно глянула на неї, проходячи у хол.

— Щось сталося? Ви чимось налякані?

— Налякана? — хрипло спитала жінка. — Та я тремчу під жаху! Там чоловік...

Шерман вийшов із вітальні, тримаючи у руці пістолет. Він наставив його на Лоїс і всміхнувся.

— Міс Маршал... — тихо сказав він. — Неочікувано. Та хай там як, дуже приємно бачити вас у нашій веселій компанії.

Коррін затулила обличчя руками.

— Він... він хотів задушити мене, — пробелькотіла вона і впала, знепритовнівши.

З

Інгліш розвів руками.

— Отже, мене підставили. Що скажете?

Крейл дістав хустинку і протер спітніле обличчя.

— Це погано, Ніку, — сказав він твердим, важким голосом.

— Ну ти й бовкнув, — Ліон зручно вмостився у кріслі. — Кажеш — це погано? Чоловіче, та це, чорт забирай, жахливо, це фініш.

Нік перебив його:

— Ти б помовчав, Еде. Я ж просив очей не зводити з того покидька. Попереджав — він щось утне.

— Заспокойся, — мовив Ліон. — Ми стежили за ним. Двоє професіоналів не випускали цього негідника з поля зору від обіду. Мої люди перекрили обидва виходи з будинку, і я щопівгодини підходив до квартири Шермана. Він був удома, бо говорило радіо і світло було увімкнене.

— А Джулію і Гарі хто застрелив? Привид?

— Ти впевнений, що вона не помилилася?

— Впевнений. Це точно був Шерман.

— Із будинку він не виходив.

— Він і зараз там? — запитав Крейд.

— Повинен бути. Я залишив Варта і Горвіла спостерігати за входами, пояснив Ліон.

Інгліш підійшов до телефону і набрав номер Шермана.

— Ніхто не відповідає.

— Це ще нічого не означає, — сказав Ліон.

— Ми мусимо поїхати у відділок і все розповісти комісарові, — мовив Крейл.

Нік саркастично посміхнувся.

— Він буде у захваті. А Різ узагалі кинеться танцювати. І мер разом із ним. Хто мені повірить?

— Нік має рацію, — докинув Ліон. — Здаватися не можна.

— Але іншого виходу нема! — жорстко вигукнув адвокат і повернувся до Інгліша. — Ти ж розумієш це, правда? Це — твоя єдина можливість вибратися з пастки.

Інгліш похитав головою.

— Тільки-но я потраплю в їхні лапи, як вони мене роздеруть. Там забагато ворогів.

— Неправда! — вибухнув Крейл. — Якщо ти втечеш, то вже точно підпишеш собі смертний вирок. Дозволь мені з’ясувати все, Ніку. Слово честі, я витягну тебе, а твоя справа увійде у підручники з правознавства.

— Йому це додасть гордості, коли сідатиме на електричний стілець, — зіронізував Ліон. — Тримайся від цього подалі, Крейле. Усі ви, юристи, думаєте тільки про докази та суд. Спочатку ми повоюємо, а якщо не справимося, то матимеш змогу показати себе у суді.

— Так і зробимо, — погодився Інгліш.

— Але хіба ти не розумієш, Ніку: якщо зараз утечеш, як я потім зможу тебе захищати?! — вигукнув Крейл, гепнувши кулаком об стіл.

— Забагато слів, чоловіче, — саркастично констатував Ліон. — Навіть у такій ситуації ти будуєш речення так, ніби виступаєш перед присяжними.

— Закрийся! — закричав Крейл, його товсте обличчя почервоніло від люті. — Я говорю так, як треба. Ніку, друже, послухай мене. Ходімо разом до відділку, і я розповім їм усе, як було. Це — єдиний вихід.

— Ні, — крутнув головою Інгліш. — Я спробую добратися до Шермана і, дідько б його узяв, витрясу з нього зізнання.

— Оце діло! — схвально вигукнув Ед. — Я шукаю, а ти трясеш.

Крейл мало не рвав на собі волосся.

— Не слухай цього божевільного хлопця, Ніку. Слухай мене. Чорт! Я — найкращий юрист у країні й кажу тобі: ти не можеш утікати. Думаєш, я б дозволив тобі здатись, якби бачив інший вихід?

Інгліш усміхнувся.

— Заспокойся, Семе. Ти забув, із чим я зіткнувся. Повторюю: у мене забагато ворогів. Різ тільки й чекає, аби мене знищити, а ти хочеш, щоб я сам дав йому таку можливість. Після мого ув’язнення окружний прокурор звалить Б’юмонта. Цього не можна допустити. У суді тобі нема рівних, але ти не бачиш усієї картини. Вони будуть боротися не тільки в суді. Єдина можливість вирватися з пастки — знайти Шермана. Ми повинні змусити його зізнатись. Іншого виходу нема.

Адвокат хотів щось сказати, але стримався. Він сидів, збліднувши, і гарячково оглядав кімнату.

— Я прекрасно знаю, з чим ти зіткнувся, — продовжив Крейл, — і повторюю: ти повинен здатися. Залиши боротьбу мені. Інакше — тобі кінець. Ну знайдеш ти Шермана, змусиш його зізнатись, а що далі? Він відмовиться від усіх свідчень, щойно потрапить під захист поліції. Ти мусиш здатись і розповісти усю історію. Ми будемо дотримуватися такої лінії захисту, що тебе підставили. Я доб’юся, щоб присяжні тобі повірили.

— Не сумніваюся, — мовив Інгліш. — Але вибач, Семе, я відмовлюся від цього. Ми з Едом спробуємо знайти Шермана.

Якийсь час Крейл вивчально дивився на Інгліша, тоді хитнув округлими плечима й піднявся.

— Як хочеш, але пам’ятай: я тебе попереджав. Коли настане час розгляду в суді, зроблю, звичайно, все, що зможу, але ти зв’язуєш мені руки.

— Дай мені свою хустинку, я витру сльози, — насмішкувато схлипнув Ед.

— Я попереджав тебе, — продовжив Крейл, ігноруючи слова Ліона. Він узяв капелюх і пальто. — Ти знаєш, де мене знайти, Ніку. Щасти тобі.

Інгліш піднявся і потиснув йому руку.

— Заспокойся, Семе. Я й раніше непогано розв’язував свої проблеми і тепер вважаю, що прийняв правильне рішення.

— Побачимо. Ще одне: де збираєшся переховуватися? Це місто для тебе — мов розпечена сковорода. Тільки-но ти зникнеш, поліція почне розшук. Усі ж знають тебе в обличчя.

— Не хвилюйся, — тихо мовив Інгліш. — Зустрінемося в суді, Семе.

Коли Крейл пішов, Нік налив собі трохи віскі. Його обличчя було серйозним та блідим.

— Еде, а він має рацію. Якщо ми не знайдемо Шермана, мені гаплик.

— Ми знайдемо його і змусимо говорити.

Інгліш глянув на годинник над каміном.

— Куди поділася Лоїс? — запитав сам себе, сідаючи у крісло. — Минула майже година.

Ліон витягнув довгі ноги до вогню.

— А куди вона пішла?

— Поїхала, щоби привезти сюди Коррін. Я не говорив Сему, аби той не нервував, але Коррін напевно працювала разом із Шерманом. Якщо вдасться поговорити з нею, то, можливо, примушу й це підтвердити. Вона допоможе нам вивести Шермана на чисту воду. Засадимо злочинця у камеру, і Коррін засвідчить його причетність до вбивств.

— Сподіваюся, Шерман не додумався... — Ліон лінькувато дістав пачку сигарет.

Інгліш завмер і випростався, мов струна.

— Ану повтори!

Ед здивовано глянув на Ніка.

— Я сказав: сподіваюся, що Шерман не здогадається, що Коррін можуть використати як свідка проти нього. Інакше вона у небезпеці.

Інгліш скочив на ноги. Глянувши на нього, Ліон також зірвався з крісла.

— Ти чого? — здивовано запитав Ед.

— Я відпустив туди Лоїс, — відповів Інгліш.

— Ну і що?

— А якщо Шерман зараз там?

— А якщо ні? Не роби поспішних висновків, Ніку. Шанси...

— До біса шанси! — перебив його Інгліш. — Не треба було відпускати дівчини. Цей покидьок — маніяк. Я їду по неї.

— Гей, зачекай! — вигукнув Ліон. — Сиди тут. Тебе розшукують копи, думаєш, далеко доберешся? Поїду я.

— Я з тобою.

— А якщо вона з Коррін прийде сюди, а тут нікого не буде?

Нік знизав плечима.

— Справді. Добре, Еде, їдь за ними, тільки прошу, швидко.

— Уже стартонув, — детектив схопив пальто і вискочив із кімнати. Він збіг сходами на вулицю, одягаючись на ходу. Дощ усе ще лив. Перескакуючи через калюжі, він побіг до автомобіля, що стояв біля входу в будинок Лоїс. Ед щодуху гнав авто мало не через усе місто, щоб якнайшвидше дістатися бульвару Лоуренс. На вулицях побільшало поліцейських автомобілів, і Ліон здогадався, що це розшукують Інгліша.

Інгліш — утікач! Це просто неймовірно! Ніка Інгліша, людину з такими великими грошима і зв’язками, з такою впливовістю, розшукують як істсайдського бандита.

Ліон намагався їхати швидко, але обережно, щоб не привертати уваги поліцейських.

Нарешті з Мейсон стріт він звернув на Едісон стріт і пригальмував, шукаючи бульвар Лоуренс.

Назустріч проїхав поліцейський автомобіль. Один із копів говорив по рації. Ліон занепокоївся, чи вони, бува, не повертаються від будинку Коррін.

Детектив виїхав на Бульвар Лоуренс. Там було тихо і безлюдно. Зупинившись трохи віддалік від будинку Коррін, він вийшов з машини.

Якусь мить Ед стояв під дощем, оглядаючи вулицю, тоді пройшов до будинку, зауваживши, що у вітальні світиться.

Пройшовши доріжкою, він натиснув на кнопку дзвінка. Гучна мелодія налякала його, і він спохмурнів. Зачекавши кілька хвилин, подзвонив іще раз. Ніхто не підійшов до дверей. У будинку не було чутно жодних звуків.

Ліон обережно повернув клямку і штовхнув двері, але вони були зачинені. Подзвонив ще раз. Тоді, зачекавши кілька секунд, перейшов клумбу і спробував заглянути у вікно вітальні, але через затягнуті фіранки нічого не було видно.

Поміркувавши, Ед вирішив обійти будинок. Там він побачив переповнений бак для сміття і великий дерев’яний ящик із порожніми пляшками від бренді. Задні двері будинку були відчиненими.

Він штовхнув їх і ввійшов у невелику кухню. Під ногами щось гучно дзенькнуло. Лаючись під ніс, Ліон дістав із кишені маленький ліхтарик й увімкнув його.

У кухні панував жахливий безлад. На столі стояла гора брудного посуду; підлога була вкрита мукою, пилом, хлібними крихтами, а в кутку стояло повно пустих пляшок від бренді. Кислуватий запах молока й алкоголю вдарив у ніс. Детектив відчинив двері кухні, виглянув у темний коридор, прислухався і тихо рушив уперед.

Дійшовши до дверей вітальні, повернув ручку і зазирнув усередину. Кімната була порожньою. Із перекинутої пляшки на килим стікали залишки бренді, виблискуючи у світлі пригаслого вогнища. Поруч лежала розбита склянка. Ед зайшов у кімнату і спохмурнів — тут, безперечно, щось трапилося. Ліон ретельно оглянув кімнату, сподіваючись зрозуміти, чому горить світло, а в будинку нікого нема.

За диваном він побачив краєчок чогось схожого на носову хусточку. Це була жіноча хустинка з вишитими на куті ініціалами Л. М. Ліон похитав головою. Лоїс, напевно, переконала Коррін піти з нею, а світло вони просто забули вимкнути.

Шукаючи очима телефон, аби подзвонити Інглішу і запитати, чи не повернулася Лоїс, він знову глянув на перекинуту пляшку бренді. Щось тут не так. Невже Коррін пручалася? Лоїс так налякала її, що жінка перекинула пляшку? Це малоймовірно, подумав Ед і вийшов у хол.

Навпроти були двері спальні, й він обережно повернув клямку. У кімнаті було темно, тож Ліон, намацавши вимикач, увімкнув світло. Спальня виявилася такою ж неохайною, як і кухня. Посеред кімнати на підлозі лежала рожева шовкова накидка. На ліжку були розкидані панчохи, білизна і шуба. Нічний столик був засипаний пудрою, а дзеркало давно ніхто не протирав від пилу. Пляшечка з кремом перекинулась, і з неї на паркет витікала густа блідо-рожева маса.

Ліон знизав плечима і вже збирався вимкнути світло, аж раптом дещо привернуло його увагу.

Двері ванної кімнати були привідчинені, а за ними виднівся червоний шнурок, прив’язаний до вішака.

Шнурок був натягнутий, занадто натягнутий. Ліон швидко пересік кімнату і повільно потягнув на себе двері. Щось важке заважало їм відчинитися. Він був готовий до того, що зараз узріє, але все одно відчув, як холодний піт виступив у нього на спині, коли побачив бліде обличчя Коррін Інгліш.

Повішена на дверях, вона застигла в агонії; її обличчя спухло, а язик вивалився поміж маленьких білих зубів. Червоний шовковий шнурок глибоко врізався у шию, а руки закостеніли, ніби останньої миті свого життя вона відчайдушно намагалася когось відштовхнути.

Ліон торкнувся її руки. Вона була ще теплою. Деякий час він просто щось роздумував, не відводячи погляду від мертвої Коррін, тоді швидко повернувся у вітальню.

Ед думав про Лоїс. Коли вона прийшла, Коррін була уже вбита? Чи Лоїс застала її ще живою? Ліон відчув, як піт виступив у нього на обличчі. Якщо Інгліш дізнається про Коррін, на місці не всидить. Його не зможе зупинити ніхто, тим більше, якщо стане відомо, що Лоїс у Шермана.

Ліон витер обличчя хустинкою. Схоже, що Лоїс таки у Шермана в руках. Детектив розмірковував, що робити далі. Напевно, спочатку треба перевірити, чи Лоїс немає вдома. Можливо, ще не варто панікувати.

Він підійшов до телефону, проглянув телефонну книгу, шукаючи номер Лоїс. Набравши потрібні цифри, став нетерпляче чекати.

Раптом щось клацнуло, і почувся чоловічий голос:

— Хто це?

— Це Вестсайд 57794? — обережно запитав Ліон.

— Так. Хто телефонує?

Ед почув незнайомий голос.

— Мені потрібна міс Маршал, — сказав обережно.

— Її нема, — відповів голос. — Хто говорить?

— Не все зразу, — різко мовив Ліон. — Хто ви і що робите у квартирі міс Маршал, якщо її там нема?

— Це лейтенант Моріллі з відділу розслідування убивств, — сухо відповів голос. — Не викручуйся. Хто ти?

Ед швидко кинув слухавку і відчув, як холодок пробіг уздовж хребта. Моріллі! Чи встиг Інгліш утекти?

4

Нік Інгліш безцільно ходив по кімнаті, час від часу поглядаючи на годинник над каміном. Його переповнювали тривожні думки. Минуло трохи більше години відтоді, як Лоїс вийшла з квартири і чверть години, відколи Ліон подався за нею.

Інгліш прикинув, що Ліону треба двадцять хвилин, аби дістатися бульвару Лоуренс. Навіть якщо Лоїс там нема, це не означає, що вона у небезпеці. Дівчина могла залишити будинок раніше, ніж туди приїде Ед.

«Чому я дозволив їй піти туди? — сердито думав Інгліш. — Я мав здогадатися, що Коррін небезпечна для Шермана».

Щоб якось відволіктись від важких думок, Нік почав розглядати кімнату Лоїс. Усе було так, як він собі й уявляв, — гарно вмебльоване, комфортне, світле і затишне помешкання. Якщо тільки із Лоїс щось трапиться!..

Його шокувала думка, що він так переймається за дівчину. Тільки тепер, коли Джулія мертва, Нік зрозумів, наскільки важлива для нього Лоїс. Джулія притягувала, була лялькою для розваги і сексу, тоді як Лоїс працювала поряд із ним п’ять років, і він раптом зрозумів, що всі досягнення — це, частково, і її заслуга та віра у нього.

Якщо тільки з нею щось трапиться!

Він нетерпляче підійшов до вікна і глянув униз на вулицю. Дощ малював на вікні дивні візерунки.

Нік марно вдивлявся у темряву, сподіваючись побачити Лоїс, коли раптом очі різонули синьо-червоні блискітливі маячки на автомобілі, що несподівано виїхав з-за рогу і зупинився біля будинку. Інгліш поспішно прикрив штору.

Поліція!

Цікаво, вони знають, що він тут, чи просто перевіряють усе підряд, сподіваючись знайти його? Швидко перетнувши кімнату, чоловік схопив капелюх і пальто та вийшов у коридор, але раптом зупинився.

Нік і гадки не мав, чи є у будинку запасний вихід. А навіть якщо і є, то які шанси, що його не перекрила поліція? Подумавши хвилину, кинув капелюх і пальто на стілець та повернувся у вітальню.

Якщо його загнали в кут, отже, така його доля. Чорт забирай, він не втікатиме, наче якийсь кишеньковий злодій. Стоячи перед каміном, Нік похмуро розглядав вогнище і чекав.

Час минав повільно, й Інгліш уже вирішив, що хвилювався даремно, коли раптом різко озвався дверний дзвінок.

Він швидко підійшов до телефону, схопив слухавку і набрав номер Сема Крейла. Той відгукнувся миттєво.

— Сем? Це Нік, — проказав Інгліш тихо і швидко. — Ти переміг. Поліція дзвонить у двері.

— Нічого не говори! — відрізав адвокат. — У відділку я буду раніше за тебе. Довір усе мені, Ніку, просто мовчи. Де Ліон?

— Його нема. Знайди його, Семе. Я можу надіятися тільки на вас двох.

— Ти можеш на нас покладатися, — підтвердив Крейл. — Тримай рот на замку, а все решта — за мною.

— Дуже зручна порада, — невесело буркнув Інгліш. У двері забарабанили. — Вони гримають у двері. Зустрінемось у відділку, — і повісив слухавку.

Інгліш вийшов у коридор і відчинив двері. Засунувши одну руку в кишеню пальта, перед порогом стояв Моріллі. Його худе обличчя виглядало дуже блідим у м’якому світлі коридору, а очі насторожено блищали.

— Привіт, лейтенанте, — спокійно сказав Інгліш. — Неочікуваний візит. Що вам потрібно?

— Можна зайти, містере Інгліш? — запитав Моріллі.

— Ви самі?

— Ні, але всі залишилися внизу.

Нік кивнув та відійшов убік.

— Заходьте.

Моріллі ступив у хол, зачинив вхідні двері й кивнув у напрямку вітальні. Інгліш пройшов уперед, зупинився біля каміна і повернувся до поліцейського.

Лейтенант підозріло оглянув кімнату.

— Тут нікого нема, — пояснив бізнесмен. — Міс Маршал вийшла.

Моріллі кивнув, пригладивши вуса.

— Пояснити, чому я тут, містере Інгліш?

Той усміхнувся.

— Я давно перестав здогадуватись, — сказав у відповідь. — Тож, будь ласка, поясніть.

— Вас звинувачують у вбивстві Джулії Клер і Гарольда Вінса, — Моріллі відвів погляд від Інгліша.

— А ви що, працюєте ще й на державу, лейтенанте? — запитав Інгліш. — Я думав, ви приватний детектив і допомагаєте мені.

— Саме так. Я роблю вам зараз послугу, — відповів Моріллі. — Тому я тут сам. Буде безпечніше, якщо вас заарештую я.

Інгліш підвів брови.

— Чому?

— Ну, ви можете спробувати втекти, але у вас стрілятимуть, — пояснив Моріллі. — Охочі позбутися вас, містере Інгліш, ледь не стають у чергу.

— І серед них комісар?

Моріллі знизав плечима.

— Не знаю. Але буде краще, якщо вас заарештую я. Кепські справи, містере Інгліш. Окружний прокурор вважає, що має достатньо доказів, аби відправити вас на електричний стілець.

Інгліш мовчав.

— Ви їздили на квартиру до Вінса, так? — запитав Моріллі, уважно спостерігаючи за Інглішем.

— Крейл порадив мовчати, — невимушено пояснив Нік. — Він дорого мені обходиться, тож я, напевно, скористаюся цією порадою, лейтенанте.

— Думаю — це правильно, — Моріллі пригладив вуса. — Завтра газети піднімуть такий шум...

— Що ж, не буду вас затримувати. Ми йдемо? — запитав Інгліш.

Вони були вже біля дверей, коли задзвонив телефон. Моріллі першим схопив слухавку.

Інгліш дивився на нього без жодних емоцій.

— Хто це? — різко запитав Моріллі. Він послухав, а тоді сказав: — Так. Хто телефонує? — знову послухав і додав: — Її нема. Хто говорить?

Інгліш відчував, як холодний піт збігає по хребту. Це, напевно, Ед, він питає про Лоїс. Отже, у Коррін її нема.

— Це лейтенант Моріллі з відділу розслідування убивств, — відрізав Моріллі. — Не викручуйся. Хто ти?

Коли розмова обірвалася, лейтенант розлючено гримнув по столу і вигукнув у слухавку:

— Оператор! Це лейтенант Моріллі, поліція. Звідки щойно телефонували на цей номер? — він трохи зачекав, тоді відповів: — Дякую. Перемкніть мене на відділ розслідування убивств, можете? — ще зачекавши, він продовжив: — Баркер? Моріллі. Відправ машину до бульвару Лоуренс, 25, якнайшвидше. Зателефонуй мені, як тільки отримаєш якусь звістку. Я на Вестсайд 57794.

— Це адреса дружини мого брата. Вона у біді? — запитав Інгліш.

Моріллі вивчально глянув на нього.

— Чому вона не відповідає на дзвінки? — запитав він. — Що там робить Ліон?

— Ліон? — спохмурнів Інгліш — А що там робить Ліон?

— Не грайте дурника, я впізнав його голос. Дружина вашого брата — важливий свідок проти вас. Комісар не хоче, аби з нею щось трапилося.

— Чому з нею має щось трапитися? Ми йдемо чи чекаємо?

— Ми чекаємо, — коротко відповів Моріллі й почав ходити кімнатою, не зводячи з Інгліша очей.

У того пересохло в роті, а серце калатало, наче скажене. Зараз він дізнається, що з Коррін і, можливо, що з Лоїс. Аби трохи заспокоїтися, налив собі віскі.

— Вип’єте, лейтенанте?

Моріллі заперечно хитнув головою.

Стрілки годинника повільно повзли уперед. Вони обидва чекали у повній тиші, поки не пролунав телефонний дзвінок.

Лейтенант схопив слухавку.

— Моріллі, — сказав він. — Що? Хай йому грець! А Ліона взяли? То подайте на нього у розшук, він був там десять хвилин тому. Мені потрібен той хлопець. Хай цим займеться Джемісон. Усе, до зв’язку, — і він гримнув слухавкою.

Інгліш насторожився. Із виразу обличчя Моріллі було зрозуміло: сталося щось серйозне.

— Дружина вашого брата мертва, — сказав Моріллі, і його лице побіліло від люті. — Що скажете? Може, Ліон заткнув її за вашою вказівкою?

— Мертва? — Нік зірвався на ноги.

— Убита! Повішена, як Мері Севіт, але цього разу я не прикриватиму вас, — загарчав Моріллі.

«Куди зникла Лоїс?» — подумав Інгліш, і холодний страх заполонив його серце. Він повинен будь-що знайти її.

— Лейтенанте, можливо, ваш виграш був більшим на десять тисяч? — тихо запитав бізнесмен, не відводячи погляду від Моріллі.

— Облиште, — люто кинув той. — Щасливі деньки пролетіли. Завтра банки уже не прийматимуть ваших чеків. Комісар подбав про це. Вам — кінець. У вас нема грошей. Усе, ходімо звідси.

— Я маю готівку в офісі, — заперечив Інгліш. — Ніхто не знає, що я тут. Відпустиш мене — і станеш багатшим на шість тисяч.

Моріллі люто посміхнувся.

— Офіцер поліції цієї самої хвилини сидить на вашому сейфі. Комісар підстрахувався. У вас нема ні цента. На вихід!

Плечі Інгліша сіпнулися. Йому ніяк не можна потрапляти до камери, доки не знайдеться Лоїс! Тільки не зараз. Нік повернувся до Моріллі, але той, ніби щось відчуваючи, вихопив пістолет.

— Інгліше, зробиш крок — отримаєш кулю. Йди вперед, але якщо хочеш дірку у спині, то можеш спробувати утекти.

Інгліш усміхнувся.

— Лейтенанте, куди мені бігти? Сподіваюся, суддя прийме правильне рішення...

— Дуже правильне рішення. Рухайся і дивися під ноги, — наказав Моріллі.

Вони вийшли з квартири і спустилися сходами. Товстий, червонолиций детектив підпирав стіну, жуючи зубочистку. Він глянув на Інгліша, а тоді на Моріллі.

— Чого витріщився, ходімо, — нетерпляче вигукнув лейтенант. — Маємо ще одне вбивство, але спочатку закинемо цього хлопця у відділок.

— Чорт забирай! — огидливо гаркнув червонолиций. — У мене квитки на сьогоднішній поєдинок.

— Не пощастило, — кинув Моріллі. — Мерщій.

Червонолиций детектив попрямував до машини й сів за кермо.

Інгліш рушив за ним, а Моріллі йшов позаду. Коли Нік на мить зупинився біля машини, Моріллі штовхнув його пістолетом у бік.

— Тільки спробуй, і твої нутрощі розлетяться по тротуару, — прошипів він люто.

— Зі своїм благодійником можна було б говорити з більшою повагою... — всміхнувся Інгліш.

— Залазь! — відрізав Моріллі. — І дивися мені!

Вони сіли у машину.

— Ненкіне, — Моріллі повернувся до червонолицього. — Газуй!

Машина зірвалася з місця і, набираючи швидкість, помчала у напрямку відділка.

Інгліш сидів спокійно, відчуваючи, як пістолет Моріллі вперся йому в бік, але всередині кипів від люті. Розумів, що шанси втекти — мізерні, й покладатися тепер можна лише на Еда.

Коли вони пронеслися мостом Бекстоун, Інгліш різко запитав:

— Відділок не там! Куди ми їдемо?

Моріллі всміхнувся.

— Куди треба, розслабся. Тобі нікуди поспішати. Заглянемо в одне місце.

— А тут куди не поїдь, йому все одно кінець, га, лейтенанте? — насмішкувато зауважив Ненкін і розреготався.

Інгліш відкинувся на спинку сидіння. Можна було відразу здогадатися, що Моріллі не ризикне здати його живим. Надто багато він знає про лейтенанта і про хабар у п’ять тисяч доларів, який дав йому. Навіть без доказів, що Моріллі взяв гроші, розпочнеться розслідування, рахунки Моріллі перевірятимуть, і слідчих, без сумніву, зацікавлять певні суми.

Але, найімовірніше, Моріллі не себе страхує, а просто допомагає щедрим добрим людям прибрати з дороги Інгліша. Надає так звану послугу.

Нік зиркнув на пістолет Моріллі, спрямований на нього. У машині він нічого не вдіє, треба чекати, коли вони вийдуть.

Тепер вони саме проїжджали вздовж річки. Дощ барабанив по даху автомобіля, і двірники, наче навіжені, змітали воду зі скла. На вулиці — ні душі. Чудове місце для вбивства, подумав Інгліш. Постріл — і в річку. Як кажуть, кінці у воду.

Моріллі раптом вигукнув:

— Пригальмуй, Ненкіне.

Ненкін з’їхав з дороги до якогось складу і зупинився.

— Вилазь, — наказав Моріллі Інглішу.

Той поглянув просто у вічі лейтенанту.

— Підпрацьовуєш катом? Береш халтурку на стороні?

Моріллі втиснув пістолет йому в бік.

— Вилазь, жартівнику! Кров потім важко відтирати.

Поки Інгліш відчиняв дверцята, Ненкін швидко кинувся до нього з пістолетом. Він страхував Моріллі, доки той виходив.

— Лейтенанте, у такій справі свідки ні до чого, — спокійно сказав Інгліш. — Ви не думали, що він згодом вас шантажуватиме.

Ненкін розсміявся.

— Чоловіче, ми з лейтенантом працюємо разом. Тож не мели дурниць.

Моріллі наставив пістолет на Ніка.

— Ти сам винен, Інгліше, — проказав він. — Забагато знаєш. Ставай до стіни.

Інгліш напружився. До річки йому не дострибнути — задалеко. До Моріллі також. Він зрозумів, що смерть підійшла до нього впритул і вже заносить косу над головою. Дивно, але Нік не відчував страху, лише злість і розчарування, що не встиг роздавити цього покидька Шермана.

Він зробив крок назад.

— А киньте-но свої пукалки, поки не поранилися, — раптом почувся впевнений голос з-за машини. — Швидко, я сказав, стрілятиму на «раз»!

Ненкін поспішно кинув свій пістолет. Лейтенант напівобернувся, його обличчя почервоніло від люті.

Постріл пролунав несподівано, і Моріллі, хитнувшись, випустив пістолет із руки. Проклинаючи все на світі, він схопився за поранене зап’ястя, з якого потекла кров.

Із-за машини вийшов Чак Еган.

— Я вирішив проїхатися за вами, босе, — сказав він. — Ці двоє поводились якось дивно.

Інгліш підняв пістолет Моріллі, а зброю Ненкіна кинув у воду.

— Запізнюєшся, Чаку, — криво посміхнувся Нік.

— Краще пізно, ніж ніколи, — весело мовив Еган. — Із цими що робимо?

— Затримай їх на кілька годин, — розпорядився Інгліш.

— Легко, — Чак підійшов до Ненкіна і вдарив його по голові руків’ям пістолета.

Коли Ненкін упав долілиць, Моріллі спробував відступити.

— Стій на місці! — вигукнув Інгліш. — Ще треба пошукати причину, аби не вистрелити тобі між очі.

— Тобі кінець! — процідив крізь зуби Моріллі.

Чак ударив його по потилиці, і той осів на коліна. Після ще одного удару Моріллі розпластався на мокрому від дощу асфальті.

— Приглянь за ними, Чаку, аби не плуталися під ногами. Мені необхідно кілька годин.

— Я з вами, підстрахую, — стривожився Чак.

— Залишайся з ними, — відрізав Інгліш. — Це — наказ.

Сідаючи за кермо поліцейської машини, він звернувся до Егана:

— Дякую, Чаку. Згадаю тебе у заповіті.

Тоді розвернув машину і рвонув уздовж пристані у напрямку міста.

5

Яскраве світло лампи болісно різонуло по очах, коли Лоїс спробувала їх розплющити.

Пронизливий біль ударив у скроні, й дівчина прикрила очі, прикусивши нижню губу, аби не заплакати.

Кілька хвилин лежала так, не ворушачись, намагаючись скласти шматочки спогадів у чітку картинку. Де вона? Що сталося? Згадала, як Коррін упала на підлогу, згадала, як схилилася над нею, а потім почула шурхіт за спиною. І все. Більше нічого не вдалося згадати. Лоїс обережно розплющила очі, не дивлячись на світло і, долаючи біль, спробувала озирнутися навколо.

Вона лежала у кімнаті, точніше — у каюті. У розкішній каюті, оздобленій горіховим деревом, зі смаком обставленій дорогими меблями. Лоїс збагнула, що лежить на ліжку, й похапцем перевірила, чи одягнена. Так, з неї зняли лише плащ і взуття, а інший одяг залишився.

Повільно підвівши голову, дівчина скривилася від раптового болю у скронях.

— О, ласкаво просимо на нашу вечірку, — чоловічий голос змусив Лоїс здригнутися.

Вона кинула поглядом вліво.

Кремезний чоловік зі шрамом на обличчі та штучним лівим оком сидів у кріслі біля входу в каюту і погладжував перев’язане зап’ястя.

— Приємно нарешті отямитися, правда? Ти була без свідомості більше години.

Лоїс інстинктивно натягнула спідницю на коліна, наскільки це було можливо, коли побачила, як безсоромно він роздягає її очима.

— Не хвилюйся, — чоловік зі шрамом посміхнувся і дістав пачку сигарет. — Це не перші голі ноги, які я бачу, і точно не останні.

Він узяв сигарету, черкнув сірником і закурив.

— Де я? — тихо запитала Лоїс.

— На яхті Шермана, — відповів чоловік зі шрамом. — Він буде трохи пізніше. Поговорить з тобою.

— А ви хто? — дівчина припіднялась.

— Я — Пен, — усміхнувся той. — Приглядаю за бізнесом Шермана. І за тобою приглядаю. Ще щось?

— Чому я тут?

— Поговорити. Якщо чесно, дівчинко, то довго ти не протягнеш, — Пен весело підморгнув. — Він мочить усіх направо і наліво, я вже перестав рахувати тіла. От, наприклад, сьогодні — Коррін. Гарна жінка була, можна було б порозважатись, але йому байдуже. Бачила, як він її вбив?

Лоїс завмерла і не могла навіть поворухнутися.

— Можливо, якщо ти будеш слухняною, — продовжив Пен, хитро розглядаючи її одним оком, — я спробую його вмовити тебе не вбивати. Думаєш, ти зможеш бути слухняною?

— Підійдеш до мене — закричу! — люто вигукнула Лоїс.

Пен кивнув і струсив попіл на підлогу.

— Коли Шерман піде, кричи, скільки влізе. Тут на шість миль навколо ні душі. Не хочеш по-доброму, мені байдуже. Навіть люблю, коли пручаються.

Лоїс не сказала ні слова. Вона швидко озирнулася навколо, але єдиний вихід був через двері, біля яких сидів Пен.

— Він уже йде, — Пен підвівся. — Будь обережна, дівчинко. Він шаленіє, коли йому щось не подобається.

Двері відчинились, і в каюту зазирнув Шерман. Його щелепи ритмічно рухались, поки бурштинового кольору очі розглядали Лоїс.

— Забирайся! — наказав він Пену.

Кремезний чоловік покірно пройшов повз нього і зачинив за собою двері. Шерман сів на стілець.

— Перепрошую, що довелось ударити вас, міс Маршал, — сказав він м’яко. — Але ваш прихід був дуже невчасним. Що ви хотіли від Коррін?

— Чому ви притягнули мене сюди? — запитала Лоїс, сідаючи на ліжку.

— Тут я запитую! — раптом роздратовано вигукнув Шерман. — Чому ви прийшли до Коррін Інгліш?

Лоїс вагалася. Холодні байдужі очі лякали її, але вона твердо вирішила не говорити Шерману, що збиралася змусити Коррін свідчити проти нього.

— Я чула, що вона закатала сцену в Сілвер Тауер, — тихо мовила вона. — Хотіла знати, чи містер Інгліш говорив із нею після того.

Шерман вивчально розглядав її, гадаючи, вірити їй чи ні.

— Ви знаєте, де Інгліш зараз?

Дівчина похитала головою.

— Ви впевнені?

Вона знову хитнула головою.

— Ви знаєте, що він убив Джулію Клер та її коханця і що поліція його розшукує?

— Я чула, що їх убили, але впевнена, що містер Інгліш тут ні до чого.

Шерман усміхнувся.

— Ще б пак! Ви ж закохані в нього.

Лоїс промовчала.

— Ви ж закохані в нього, правда?

— А це не ваше діло.

— Може, й моє, — Шерман задумливо дивився на неї. — Поліція ще не спіймала його, а Інгліш, поки він переховується, може бути дуже небезпечним. Треба, щоб його якнайшвидше спіймали, інакше мені доведеться щось із ним вирішувати.

— Вам краще мене відпустити, — твердо сказала Лоїс. — Викрадення — це кримінальний злочин.

Роджер усміхнувся.

— Як і вбивство. Але можеш заспокоїтися, тебе я не вбиватиму. Почекаємо до завтра. Якщо Інгліша не спіймають, доведеться зайнятися цим самому, і ти мені допоможеш. Коли він почує, що ти в мене, то сам прибіжить. І ми з ним дійдемо згоди. А тоді він учинить самогубство, як і його дурнуватий брат. Тож Інгліш застрелиться. А ти втопишся. І всі вирішать, що ти померла, як і Мері Севіт, бо не змогла жити без свого коханого. Прекрасна версія, чому б її не повторити ще раз?

— Ви божевільний, — вимовила Лоїс. — Нормальній людині таке не може прийти в голову.

Шерман ворухнув плечима.

— Божевільний, ну й що? Що у цьому поганого? Чому люди так бояться бути божевільними?.. Мені байдуже. Я цілком задоволений. Окрім того, божевілля — це тільки певна точка зору. От, наприклад, ти — нормальна. І з твого погляду нормальна, як ти кажеш, людина уникала б убивства. Але зі мною це сталось, і вбивство — тепер єдиний вихід для мене. Тому для тебе я — божевільний. Але я не почуваюся божевільним і, тим паче, для мене не має жодного значення, божевільний я для тебе чи ні. Найкращою жінкою, яку я коли-небудь знав, була моя мати. Вона, мабуть, була божевільною, і її запхали у притулок для божевільних, де нещасна й померла. А все тому, що вона уникала вбивства. А якби вбила мого батька, як я їй радив, у притулок би не потрапила. І цей урок я засвоїв на все життя... — він закинув ногу за ногу і продовжив: — Убивство — дивна штука. То — як лавина, що набирає обертів. Одне вбивство тягне за собою інше. Я б не потрапив у цю історію, якби той бовдур, Рой Інгліш, не спробував мене обдурити. Не треба було працювати з ним. Поки я не знав його, у мене був стабільний бізнес. І от тепер усе висить на волосині. Уяви тільки: чверть мільйона на рік! Думаєш, я віддам їх просто так? Роя Інгліша я вбив у пориві несамовитої люті. Простіше було знайти когось іншого на його місце, але я став сам не свій, дізнавшись, що Інгліш мене дурить, і застрелив його. І тут почалося... Мері Севіт усе було відомо. Дізнавшись, що Інгліш мертвий, вона б почала базікати зайве. Довелось її заткнути. Тоді багато балакати почав цей старий дурень Хеннесі. Довелося його також заткнути, а разом з ним і Мей Мітчел. Аж тут втрутився твій розумник Інгліш. Ти уявляєш, він почав погрожувати мені! Раніше я думав, що вб’ю його на місці, але вирішив, що простіше буде спочатку дошкулити йому. І я зробив усе, щоб він дізнався про свою коханку й Гарі Вінса. Не був упевнений, що Інгліш сам їх уб’є, тож трохи йому допоміг. А коли ти прийшла до Коррін, я зрозумів, що й вона може бути небезпечною для мене. Довелось заткнути і її. Бачиш, наскільки я відвертий з тобою? Убивство — це дуже цікаво. Спинитися неможливо. Мені доведеться вбити тебе, потім Інгліша. От ніби й усе, але є ще Ліон, він також забагато знає. Мушу вбити і його. А потім, напевно, ще когось. Перше вбивство тягне за собою ланцюжок інших. Цікаво, правда ж?

Лоїс мовчала. Вона дивилася на Шермана, і її очі наповнювалися жахом.

— Інгліш хвилює мене, — продовжив Роджер, ніби сам до себе. — Він небезпечний. Наче бик, буде йти напролом і, напевно, зможе мені нашкодити, якщо його не зупинити.

— Можеш навіть не сумніватися, — сказала Лоїс. — І не думай, що він зважатиме на мене. Нік у таких випадках безжальний. Я для нього ніхто, тож не сподівайся, що ти використаєш мене як приманку. Це не спрацює. Він прийде і знищить тебе.

Шерман засміявся.

— Та ти сама у це не віриш! — він підвівся. — Може, Інгліш і безжалісний, але він хоче бути лицарем. Ви довго працювали разом. Навіть якщо йому байдуже до тебе, він усе одно буде поводитись, як скажений бик, коли почує, що ти в небезпеці. Зачекаємо до завтрашнього ранку, і якщо поліція не схопить його, я розставлю свою пастку. І він у неї потрапить. А поки що посидь тут. Можеш і не пробувати втекти, ми за шість миль від берега. Завтра вранці я повернуся, і ми продовжимо нашу приємну розмову.

Відчинивши двері, він помахав Пену рукою, щоби той повернувся до каюти.

— Наглядай за нею, — коротко сказав Шерман. — Я повернуся до десятої ранку.

— Вона буде тут, коли ви повернетеся, — усміхнувся Пен.

— Для тебе ж краще, аби вона була тут, — відповів Шерман і рушив уздовж вузького коридору до люка, що вів на палубу.

Пен, посміхаючись, ліниво сперся на двері. Так він стояв кілька хвилин, не рухаючись, схиливши голову набік. Коли почувся гуркіт моторного човна, чоловік усе ще залишався біля одвірка. Лоїс дивилася на нього, і її серце несамовито калатало, а руки боляче вчепилися в коліна.

Вони дивились одне на одного, аж поки гуркіт моторного човна не стих. Тоді Пен вийшов, зачинив двері каюти на ключ і поклав його собі до кишені.