Я сам поховаю своїх мертвих

1

Ед Ліон вибіг на дорогу і свиснув до таксі, що проїжджало повз.

— 23 Істерн стріт, — гаркнув він, заскакуючи в автомобіль. — Погнали.

— Добре, друже, — водій так швидко рвонув з місця, що Ліон злетів із сидіння.

— Ти що, хочеш зламати мою трикляту шию?! — заверещав Ліон, намагаючись знову вмоститися.

— Бос сказав — погнали, значить — погнали, — відрізав водій, пришпоривши свого залізного коня крізь темні вулиці.

Наступні десять хвилин детектив сидів, притримуючи руками живіт, аби з нього не вивалилися усі нутрощі. Він уже сто разів пошкодував, що сказав водієві поспішати. Але коли той заїхав у район Уорд, з його вузькими провулками, овочевими кіосками і натовпом, що безцільно тиняється поміж них, таксист мусів зменшити швидкість і повзти, як черепаха.

— Якщо ти справді поспішаєш... — раптом мовив він, — Там попереду є провулок, що впирається в Істерн стріт. Можу закластися — пішки дійдеш швидше.

— Думаєш, я ловив би таксі, якби хотів пройтися? — відповів Ліон, згадавши слова Інгліша, що Хеннесі був убитий у якомусь провулку. — Їдемо далі, і пильнуй, не задави нікого.

— Та я б усіх цих бовдурів передавив, — буркнув водій і почав щосили сигналити.

Ліон припалив сигарету. Звичайно, Інгліш сказав правильно: треба знайти цю Мітчел і десь її заховати, але говорити — то не плуга пхати. Дівчина ж може подумати, що він хоче її викрасти, і верещатиме, як недорізана.

Ліон скривився і сповз на край сидіння.

— Далеко ще?

— Майже приїхали.

— Добре, зупинися на куті.

Водій зупинився, і Ліон не поскупився із чайовими.

— Хочете, щоб я зачекав? Тут буде непросто знайти таксі, якщо ви збираєтеся повертатись. Місцеві на таксі не їздять.

— Ну, зачекай, — погодився Ліон. — Але я можу трохи затриматись. Якщо не прийду за півгодини, то їдь собі.

— Я поки кину щось на зуб, — водій виліз із машини. — Чекатиму тут.

Істерн стріт була справжнім свинарником: багатоповерхівки із забрудненими сажею стінами, обвитими іржавими пожежними драбинами і балконами, сміттєві баки вздовж бордюрів та купи сміття біля них. Здавалося, що тут брудне навіть світло, яке падало на залитий масними плямами тротуар. Кожні кілька ярдів валялися під дверима п’янички чи трималися за металеві перила, щоби не впасти, надаючи вулиці трохи зловісної атмосфери. У кінці вулиці Ліон розгледів кілька крамничок, занедбані вітрини яких усе ще світились, і попрямував туди.

Він якраз минув номер 27 і раптом зупинився біля вітрини. На вивісці було написано: «Бакалія Джо Хеннесі». У крамничці було темно, й Ліон, похитавши головою, пішов далі.

Детектив підступив до входу в багатоквартирний будинок, над яким було видно номер 23, і знову зупинився. Раптом чорний автомобіль виринув із темряви і пригальмував за кілька футів од нього.

— Гей, ти! — почувся голос.

Ліон повернувся.

Чоловік з авто кивнув до нього.

— Де номер 23? — запитав він.

Ліон підійшов до автомобіля. Чоловік за кермом нахилився, аби глянути на Ліона, і вуличне світло впало на його обличчя.

Детектив одразу все зрозумів. Тоненький білий шрам від правого вуха до рота, штучне ліве око і тупуватий жорстокий вигляд — це він приходив до Джо Хеннесі вимагати гроші.

Ед було запнувся, але швидко опанував себе і вдав, що не впізнав водія.

— Двадцять третій? — перепитав він. — Думаю, що це з іншого боку вулиці. Оцей — двісті двадцять третій.

Чоловік зі шрамом щось буркнув, перемкнув швидкість і рвонув униз по вулиці. Коли машина від’їжджала, Ліон помітив іншого чоловіка, котрий зігнувся на задньому сидінні, з натягнутим на самі очі капелюхом.

Не треба бути професором, аби здогадатися, навіщо їм 23 Істерн стріт. Інгліш усе правильно зрозумів: вони заткнули Хеннесі, а тепер хочуть заткнути і Мей Мітчел.

Ліон пошкодував, що не прихопив зброї. Він побіг до будинку і сходами вискочив до вхідних дверей. Біля дзвінків виднілися потерті літери А, В, С, D, Е та прізвища мешканців. Мей Мітчел жила на останньому поверсі. Він озирнувся на вулицю. Чорний автомобіль стояв ярдів за двісті звідси, чоловік зі шрамом саме вийшов на тротуар, дивлячись у напрямку Ліона.

Ед відчинив двері й увійшов у тьмяно освітлений хол, де стояв запах справжнього курника. Старенький ліфт у кінці коридору заледве міг умістити трьох людей. Він увійшов у нього і натиснув кнопку А. Кілька секунд нічого не відбувалось, а потім ліфт струсонувся, ніби ожив, і почав повільний підйом.

Ліон відчув, що спітнів. Розумів, що має в запасі не більше трьох хвилин, перш ніж чоловік зі шрамом та його друг таки знайдуть потрібний їм будинок. Ще хвилин п’ять, аби піднятися на останній поверх. За цей час детективу треба затягнути дівчину в ліфт і спуститися. Він сподівався, що двоє чоловіків будуть підніматися сходами й не звернуть уваги на ліфт, що рухається донизу. Часу було обмаль, і якщо дівчина пручатиметься, йому нічого не світить.

На останній поверх ліфт підіймався чотири хвилини. Нарешті зупинився і заскрипів, ніби дякуючи за подорож.

Ліон залишив решітку відчиненою і вийшов у коридорчик.

Потрібні двері були якраз навпроти, із дзвінком та дверним молоточком. Крізь віконечко над дверима пробивалося світло.

Ед натиснув на дзвінок і прислухався. Чекаючи, він важко дихав, поки його палець з усіх сил тиснув на кнопку. Водночас Ліон налаштувався ловити будь-які звуки у під’їзді. Але все було тихо і на сходах, і за дверима.

Він перестав дзвонити й узявся сильно гримати. Можливо, дівчина вийшла, а світла просто не вимкнула?

Відійшовши до перил, зиркнув униз. Слабо освітлений хол був безлюдним, натомість почулися звуки швидких кроків десь на сходах між поверхами, вже зовсім близько.

— Що сталося? — почувся жіночий голос позаду.

Ліон смикнувся від несподіванки, його нерви натягнулися, мов струни банджо. У дверях стояла, дивлячись на нього, молода білявка, років двадцяти чотирьох, із нерозчесаним волоссям до плечей, одягнена у чорну нейлонову піжаму, прозору, наче скло. Дівчина мала великі голубі очі, кирпатий ніс і високі вилиці, а від її округлих форм аж волосся заворушилось у молодого чоловіка.

— Що сталося? — повторила дівчина, обіпершись на одвірок і зовсім не зважаючи на те, що стоїть напівголою. — Щось горить? Красунчику, ти тут сам чи зараз підійде уся пожежна команда?

Кроки між поверхами стали гучнішими. Двоє чоловіків піднялися вже на п’ятий поверх. Часу на пояснення не залишилось. Ліон на мить оторопів від думки, що білявку доведеться тягнути на вулицю у такому вигляді, але іншого виходу не було: треба заскочити у ліфт, перш ніж двоє чоловіків їх побачать. На все про все — не більше п’яти секунд, подумав він.

— Я тебе хочу, — сказав Ліон, схопивши дівчину за зап’ястя і потягнувши уперед, але вона вчепилась за одвірок і вперлася ногами в поріг.

— Я тобі не якась там сабінянка[3], — хихикнула Мей.

До нього раптом дійшло, що дівчина п’яна, як чіп. Від здивування він випустив її руку.

— Заспокойся, красунчику, — проказала вона. — Двадцяте століття вже, не забув? Можеш продовжувати залицятися.

— А щоб тебе! Оті двоє, які піднімаються сходами, йдуть по твою шкуру. Тож ти повинна піти зі мною, — бовкнув, не подумавши, Ліон.

— Ще двоє хлопців? Та хай приходять. І ти заходь. Влаштуємо таку вечірку...

Детектив спробував схопити її знову, але дівчина відстрибнула назад.

— Якщо ті двоє такі самі настирливі, то буде весело, — сказала вона, нетверезо погойдуючись на ногах. — Заходь перший, матимеш фору.

Ліон підійшов до дверей, з його обличчя лився піт.

— Гей, ти!

Ед чекав на це. Краєм ока він побачив чоловіка зі шрамом, який піднявся сходами, а за ним уловив силует іншого — низького й товстого.

Ліон вскочив у квартиру, гримнув дверима, прокрутив ключ і закрив засувки.

— Думаєш, що дістануся тобі одному? — запитала дівчина. — Ти, може, не зрозумів, але я не з тих... Відчини двері та впусти тих двох хлопців.

— Послухай... — попросив Ліон.

— Та пішов ти, я сама їх впущу, — Мей, похитуючись, рушила до дверей.

— Не будь дурною! — Ліон відштовхнув її. — Ці двоє...

— Ти кого назвав дурною?! — гаркнула дівчина. — Забирайся з дороги!

— Ти мене врешті-решт послухаєш?

Мей швидко обійшла чоловіка і навіть встигла відсунути верхню засувку, перш ніж він схопив її.

У двері загримали.

— Не лапай мене! — викрикнула знервовано дівчина, відштовхуючи Ліона.

— Ці двоє прийшли тебе вбити, ти, дурепо, — заволав детектив, відтягуючи її від дверей. Тоді схопив дівчину за плечі й щосили струсонув. — Ці хлопці... — він раптом важко застогнав від несподіванки, коли вона ляснула його по очах. На мить Ед наче осліп. А Мей уже відсунула нижню засувку і саме взялася за ключ, коли Ліон відтягнув її назад і кинув на крісло. Він ледве встиг закрити засувки, як двері струсонулися від удару.

Двері витримали, але Ліон розумів, що це — ненадовго.

Дівчина нарешті вилізла з крісла і кинулася на Еда, б’ючи кулаками у груди та обличчя. Він марно намагався її зупинити, аж поки не схопив зап’ястя і не притиснув її руки до своїх грудей.

— Та послухай, чорт забирай! Цим хлопцям ти платила за шантаж.

Мей була надто п’яною, аби розуміти хоч щось. Штовхнувши його вперед, дівчина буцнула Еда у підборіддя й вдарила по гомілці. Лаючись під ніс, він збив її з ніг і штовхнув у спальню.

Це була маленька кімната з вузьким ліжком біля вікна. Важка дубова шафа для одягу стояла біля стіни навпроти туалетного столика.

Ліон кинув дівчину на ліжко, зачинив двері на ключ і швидко вийняв його із замка. Та Мей зіскочила з ліжка, її очі від люті налилися кров’ю, а лице побіліло. Білявка розмахнулася, аби щосили вдарити Еда, та він перехопив її руку, підняв дівчину і відкинув так сильно, що вона, напевно, вбилася б, якби Ліон її трохи не притримав.

Тепер Мей лежала, задихаючись та боячись поворухнутися, а Ліон цим скористався і почати штовхати до дверей дубову шафу. Вона була важкою, і чоловік докладав неймовірних зусиль, аби зрушити її з місця.

— Не смій чіпати мої речі! — вигукнула дівчина. — Перестань, чуєш?

Ліон, проігнорувавши її, вперся плечима у шафу і нарешті припер нею двері. Щойно перевів подих, як у сусідній кімнаті щось тріснуло. Вхідні двері не витримали, зрозумів він. Що ж, цих дверей їм так швидко не виламати. Ліон відчинив дверцята шафи, дістав звідти перше, що потрапило під руку — як виявилося, шубу, — і кинув білявці.

— Одягайся, швидко!

— Та пішов ти! — вона відкинула шубу на підлогу.

Ліон підняв дівчину на ноги і струсонув.

— Одягайся!

Мей спробувала роздерти його обличчя нігтями, але Ліон знову схопив її за зап’ястя, розвернув і штовхнув лицем до ліжка. Притиснувши коліном її спину, спробував натягнути рукави шуби на руки дівчини, але вона так сильно пручалася, що було марно й намагатися це зробити.

Не можна гаяти й секунди, розумів Ліон, бо лишається зовсім небагато часу, перш ніж ті двоє увірвуться до кімнати. Облишивши дівчину, Ед спробував заспокоїтися. Вона тим часом сповзла з ліжка і кинулася до нього з кулаками. Детектив ухилився, вдарив її в обличчя і відразу підхопив дівчину, щоб вона не впала.

На непритомну Мей йому таки вдалося натягнути шубу. Покінчивши з цим, Ед виглянув за вікно і полегшено зітхнув, побачивши пожежну драбину за кілька футів від себе.

— Він вилазить у вікно, — почувся голос чоловіка зі шрамом. — Я спускаюсь, а ти виламуй ці двері.

Ліон більше не вагався: він прикинув, що чоловіку зі шрамом, який побіг до ліфта, що рухається, мов равлик, потрібно ще буде обійти будинок. Що ж, часу обмаль, але це краще, ніж сидіти в кімнаті, наче у пастці. Він схопив дівчину, яка все ще була непритомна, і перекинув через підвіконня. Уже з балкона детектив почув, як зловісно тріщать двері кімнати.

Унизу було темно, й Ед не міг розгледіти, куди виводить провулок. Глянув угору й зрозумів, що на дах їм обом не вилізти. Треба спускатися.

Ліон закинув дівчину на плече й рушив металевими сходинками, тримаючись за іржаві поручні. Мей була важкою, і на третьому поверсі Ліон уже не відчував ніг, а серце його немов намагалося вистрибнути із грудей. Ледь не падаючи, він продовжував спускатися, міцно опираючись на поручні. Ліон думав лише про те, аби дістатися провулка раніше за чоловіка зі шрамом.

Остання секція драбини почала зі скрипом опускатися, коли він ступив на неї ногою. Опинившись на землі, Ліон сперся на стіну, аби перевести подих та отямитися. Озирнувшись навсібіч, він зрозумів, що не знає, в якому напрямку рухатися. Навколо була суцільна темрява. Ед вирішив піти праворуч, але не ступив і кількох кроків — звук, що пролунав позаду, змусив його обернутися.

Це саме відчинилися двері, й світло впало на частину провулка. Із дверей вийшов чоловік зі шрамом. Затамувавши подих, Ліон продовжив повільно рухатися, намагаючись не видати себе жодним звуком.

Чоловік зі шрамом озирався, намагаючись зрозуміти, куди той дівся.

А Ед ступав у темряві, тримаючись за цегляну стіну, готовий кинутися бігти, якщо переслідувач рушить у його напрямку.

Раптом Ліон уперся в стіну і, спіткнувшись, мало не впав. Відновивши рівновагу, почав гарячково обмацувати цеглу перед собою. Глухий кут. Він звернув не туди і сам загнав себе у пастку.

Детектив озирнувся. Чоловік зі шрамом ішов у його напрямку, тримаючи в руці пістолет.

2

За стіною шуміла вулиця, і Ліон зрозумів, що перебуває неподалік від дороги. Потрібно було повертати ліворуч, але тепер уже пізно: чоловік зі шрамом перекрив йому вихід. Ед обережно поклав непритомну дівчину на землю. Він знав, що його не видно і що той чоловік рухається навмання. Ліон поповз назустріч. Чоловік зі шрамом наближався повільно, невпевнено, постійно прислухаючись.

Коли детектив відповз від дівчини на двадцять ярдів, він присів і причаївся, притиснувшись до стіни. Чоловік зі шрамом був ярдів за п’ятнадцять[4]. Рухаючись у суцільній темряві, він виставив пістолет уперед і вільною рукою намацував стіну, біля якої причаївся Ед.

Чоловік зі шрамом був уже недалеко. Ліон чув його подих і запах парфумів. Темна тінь пройшла зовсім близько від нього, не помітивши, й продовжила рухатися далі так само повільно, як і раніше. Ліон змушений був відзначити стійкість нервів чоловіка, котрий пробирався у таку темну діру, не знаючи, що може чекати на нього за крок чи два. Ед припіднявся, напружився і кинувся на широку спину незнайомця.

Чоловік зі шрамом злякано крякнув, упав навкарачки і випустив пістолет. Ліон зімкнув руки на його горлі, схопивши своєю однією рукою за зап’ястя іншої, і щосили потягнув назад. Незнайомець, зігнувшись, підняв Ліона на спині. Той лише стиснув руки сильніше. Ще якусь хвилину не розривати рук — і противник відключиться. Але це було простіше сказати, ніж зробити. Ед наче намагався втримати дикого кота. Чоловік зі шрамом вдарив Ліона до стіни, відскочив, випрямився і гепнув знову.

Ліон відчув, як тріснули його ребра, але, зціпивши зуби, продовжував стискати руки.

Чоловік зі шрамом спробував запхати пальці детективові в очі, але той, відчувши небезпеку, встиг відвернути голову. Супротивникові вдалося лише спіймати його за вухо, але він так крутонув ним, що раптовий гострий біль вибухнув у скронях Ліона, а в очах потемніло. Він осів вперед, штовхаючи чоловіка зі шрамом на коліна і намагаючись змусити його відпустити вухо, аби руками захистити обличчя від удару об асфальт.

Ед вдарив коліном супротивника у спину і ще сильніше зімкнув руки на його шиї. Раптом чоловік зі шрамом обм’як і розпластався на землі. Ліон стискав руки ще дві чи три секунди, а тоді полегшено зітхнув та відступив. Чоловік зі шрамом не ворушився.

Детектив оглянув провулок, чи, бува, там не з’явився товстун, тоді знайшов пістолет свого нападника і побіг по дівчину. Закинувши її на плече, рушив до відчинених дверей. Наблизившись до них, притиснувся ближче до стіни, спрямував пістолет на двері й зазирнув у напівтемний коридор. Там нікого не було.

Минувши двері, він попрямував до кінця провулка, поки не вийшов до центральної дороги. Тут зупинився, не виходячи на світло, й виглянув на темну і безлюдну вулицю.

«Цікаво, — подумав Ед, — як мені нести цю дівчину по Істерн стріт?»

Він озирнувся, розмірковуючи, чи чоловік зі шрамом уже очуняв. Часу на роздуми не було. Треба якось дістатися до таксі та, чорт забирай, нарешті вибратися з цього району.

Дівчина почала ворушитись і стогнати. Ліон ніс її, поки не вийшов на Істерн стріт, а тоді поставив на ноги та спер на стіну. Коліна дівчини підігнулись, і вона б упала, якби її вчасно не притримав Ед.

Струсонувши Мей і давши легенького ляпасу, він сказав:

— Давай, отямлюйся.

Дівчина розплющила очі, глянула на нього і знову заплющила. Він струсонув її ще раз.

— Ну, давай. Нам необхідно пройтися. Прокидайся.

— Не хочу проходитися, — пробубніла. — Хочу спати.

Ед відпустив її, але дівчина, падаючи, вчепилась у нього руками.

— Що сталося? Де я?

— Ти п’яна, мала. Я веду тебе додому. Ти ж не хочеш, аби я ніс тебе на руках, правда ж?

Обійнявши Мей, він повів її уперед. Дівчина похитувалася, добряче опираючись на плече супутника.

Ліон побачив автомобіль, на якому приїхали ті двоє, недалеко від будинку номер 23, і перейшов на інший бік вулиці.

— Хочу прилягти, — раптом бовкнула дівуля. — Я втомилася й не зроблю більше і кроку.

— Зробиш. Тут недалеко, — підбадьорливо мовив Ліон. — Ходімо, ти ще непогано перебираєш ногами.

Дівчина сіла на бордюр так швидко, що він не встиг її зупинити.

— Я буду сидіти тут, — заявила впевнено Мей.

Перехожий виринув із темряви так раптово, ніби з’явився нізвідки. Він глянув на дівчину, яка сиділа на тротуарі, підозріло зиркнув на Ліона і знову пірнув у темряву, неначе розчинився у повітрі. Детектив помахав капелюхом перед власним обличчям — він уже давно не потрапляв у такі неприємні ситуації.

— Вставай, — Ліон нахилився до дівчини, — не сиди на холодному асфальті, бо ще застудиш собі одне місце.

— А тобі яке діло, — відрізала вона грубо. — Сидітиму, де хочу.

— Ну давай, мала, — благав Ед. — Ти виглядаєш там такою жалюгідно.

— Це не ти мене недавно вдарив? — зиркнула на нього дівчина.

— Вдарив таку красуню? Як би я міг... — відповів Ліон. — Ну, вставай. Ти ж хочеш додому, правда? — узявши її попід руки, він підняв на ноги.

— Мій дім он там, — вказала Мей на будинок 23. — Ти тягнеш мене не туди.

— Хочу купити тобі випити, — швидко змінив тему Ед. — Щось гаряче і холодне одночасно, з такою перчинкою на дні, що тобі аж дим вухами піде. Хочеш таке скуштувати?

— Це що, якийсь новий коктейль? — зацікавилася Мей.

— Вони заливають перчинку і підпалюють, — сказав Ліон. — Це новинка, ти ніде такого не знайдеш. Давай, ходімо, поки цей бар ще відчинений.

Дівчина рушила, опираючись на його руку, і Ліон швидко повів її вулицею вниз, час від часу озираючись, чи ніхто їх не переслідує. Мей раптом смикнулася й зупинилася.

— Ну що іще? — нетерпляче запитав детектив. — Залишилося кілька кроків...

— Я от подумала: а ти хто? Я тебе не знаю. Чи знаю?

— Ти що, забула? — бадьоро сказав Ліон. — Я Ед. Пам’ятаєш? Я той, хто збирається купити тобі випити.

— Ага, — дівчина кивнула і всміхнулася. — Я згадала, Еде. Ну, і де ця твоя випивка?

— У барі, — узявши її за руку, він потягнув далі. — Ходімо, солоденька. Ще кілька кроків.

Вони зайшли за кут, і Ліон полегшено зітхнув, побачивши таксі. Водій прогулювався навколо автомобіля, жуючи сендвіч, яким і помахав Ліону.

— Я вже збирався їхати, — сказав водій. — Знайшов собі подружку?

Дівчина витріщилася на водія.

— А це що за перець? — запитала білявка, повернувшись до Ліона.

— Це Сем, — пояснив детектив. — Пам’ятаєш Сема? Він завезе нас у бар, де на тебе чекає обіцяна випивка.

— О! Ти нічого не говорив про Сема, — насупилась дівчина. — Привіт, Семе. Де та випивка, яку Ед хоче мені купити?

Водій нахмурився.

— Я не Сем, — буркнув він. — Я Джордж. А хто такий Сем?

— Забудь, — нетерпляче мовив Ліон. — Сем, Джордж, яка збіса різниця. Давайте прокатаємося всі разом, — він відчинив дверцята машини і взяв дівчину за руку. — Заскакуй, солоденька. Трохи прокатаємося.

Дівчина відштовхнула його та відскочила назад.

— О ні! Я не така дурна. Нікуди з вами не поїду. Хочете мене викрасти і продати у рабство?

— Я хочу купити тобі випити, — Ліон уже ледве стримував гнів. — Давай, мала. Заліземо у це чортове таксі й нарешті поїдемо, купимо тобі випивку.

— Я йду додому, — заявила дівчина так беззаперечно, що Ед на мить завмер.

— Їдьмо. Ти ж не хочеш додому, ще надто рано, — переконував він.

— Я йду додому, — повторила дівчина і засунула руки у кишені шуби. Шуба привідкрилась, і водій витріщився на напівпрозору нейлонову піжаму, затамувавши подих.

— А щоб тебе... Моїй би таку піжамку... — тихенько присвиснув він.

— А не пішли б ви обоє... — холодно проказала Мей, заправляючи шубу. — Я йду додому.

Вона повернулася і, хитаючись, рушила дорогою.

Ліон стрибнув уперед, схопив її за руку і потягнув назад.

— Так просто ти не підеш! — гаркнув він. — Спочатку ми вип’ємо.

Дівчина спробувала вирватись, але Ед тримав її дуже міцно.

— Я закричу, — сказала дівчина, спираючись на нього. — Увесь час відчувала, що маю щось зробити, і не могла допетрати, що саме. А тепер знаю — закричати.

— А навіщо тобі кричати? — Ліон поспішно відпустив її. Дістав портсигар і запропонував білявці сигарету. — Закуриш?

— Вони ж без наркотиків? — уточнила та підозріло.

— З цього боку — простий «Кемел», а з іншого — не простий, — усерйоз пояснив Ліон.

Беручи простий «Кемел», він помітив, як водій витріщився на нього.

— Гей, містере, що тут узагалі діється? — запитав таксист.

— Не пхайся! — гаркнув детектив. — Пильнуй своє таксі, — він поклав руку на плече дівчини і повів її до машини. — Поїхали по випивку, солоденька? Бар скоро зачинятиметься, можемо спізнитися.

Вона відстрибнула від нього.

— Нікуди я не поїду. Я йду додому.

Ліон вирішив, що їй нарешті потрібно ще раз врізати — для порозуміння. Часу на вмовляння вже не було. Будь-якої миті міг з’явитися чоловік зі шрамом — і все зійде нанівець.

— Зачекай, — сказав Ед, стискаючи правий кулак. — Глянь, який чудовий місяць. Хіба це не пробуджує у тебе бажання лишитись і гарно провести час?

Мей глянула вгору, і її підборіддя стало прекрасною мішенню. Але перш ніж Ліон встиг зацідити, його руку перехопив водій і штовхнув назад так, що Ед, втративши рівновагу, осів на тротуар.

— Що це ти надумав? — люто запитав водій. — Я не збираюся бути співучасником. Що тут узагалі діється?

— Це він ударив мене раніше, — дівчина підбігла до Ліона і лупнула його ногою. — Це навчить тебе, як бити жінок, ти, мавпо.

Ліон обхопив її ноги і повалив на себе. Коли спробував піднятись і запхати її в автомобіль, водій перегородив йому дорогу.

— Не в моє таксі, — заверещав той. — Відпусти її або я виб’ю тобі всі зуби.

— Вона несповна розуму, — вигукнув Ліон, намагаючись утримати дівчину. — Я мушу доставити її додому. Допоможи посадити її в машину, поки ще не втнула якихось дурниць.

Дівчина закинула голову і заверещала так, що Ліон мало не оглух. Детектив спробував закрити їй рота рукою, але раптом водій ударив його по голові, й від несподіванки Ліон випустив дівчину. Ед ще намагався втримати її, схопивши за шубу, але та вислизнула, і шуба залишилась у його руках. Дівчина стрімголов побігла вулицею.

— Що тут коїться? — впевненим голосом запитав червонощокий коп, який несподівано виринув із тіні.

— Оцей чоловік намагався викрасти дівчину, — відповів водій, вказуючи на білявку, яка зупинилася посеред вулиці. Ліхтар світив прямо на неї, і коп витріщився на її прозору піжаму.

— Вона не може ходити вулицею напівголою, — гаркнув він сердито. — Це непристойно.

Ліон з огидою відкинув шубу.

— Двоє убивць полюють на неї. Я хочу забрати її у безпечне місце, — пояснив Ед копу. — Заарештуйте її і відведіть у відділок, головне, щоб вона не повернулася до своєї квартири.

Коп підозріло глянув на нього.

— Які двоє вбивць?

— Він бреше, босе, — з тривогою озвався водій. — Цей чоловік збирався вдарити її, але я йому завадив. У нього ще сигарети з наркотиками і взагалі, він намагався її викрасти.

— Мовчи! — розсердився детектив і повернувся до копа. — Давайте прихопимо дівчину і всі разом підемо до відділку. Там усе спокійно з’ясуємо.

— Ти сиди тут, — наказав коп водієві. — А ти підеш зі мною, — продовжив він до Ліона. — І без дурниць, або шукатимеш собі новий череп.

Вони рушили вулицею вниз. Коли дівчина побачила, що обоє йдуть до неї, вона пришвидшилася. Тримаючись середини вулиці, дівчина тепер бігла до автомобіля, котрого залишив нападник зі шрамом. Коли вона була ярдів за двадцять від автомобіля, Ліон помітив чоловіка, який стояв біля входу в будинок.

— Обережно, — крикнув Ед до копа. — Он там убивця.

Коп зупинився.

— Де?

Ліон рвонув уперед, дістаючи із кишені штанів пістолет. Дівчина раптом зупинилась і повернулася лицем до нього, притискаючи руки до грудей, а він щодуху помчав вулицею.

Щось блиснуло від дверей будинку, а потім почувся звук пострілу.

Мей несамовито заверещала, а Ліон, намагаючись її перекрикнути, гукнув, аби вона падала на землю. Тоді вистрілив у напрямку дверей, поки коп падав, намагаючись дістати пістолет. Пролунав ще один постріл, і Ліон відчув струмінь гарячого повітря, що промайнув біля його обличчя. Він відскочив у тінь, подалі від світла вуличного ліхтаря. Коп упав на землю і тричі вистрелив у напрямку дверей. Звідти у відповідь пролунав ще один постріл. Темна ніч наповнилася вилясками.

Коп смикнувся, спробував піднятися, кілька секунд опирався на руки, а тоді впав. Його кашкет покотився дорогою, а по щоці потік струмочок крові. Пістолет випав з його руки. Ліон закотився за сміттєві баки і двічі вистрелив у напрямку спалахів від пострілів. Товстун, зігнувшись удвоє, вийшов на світло, притискаючи руки до живота, тоді зробив два чи три кроки і впав долілиць на тротуар.

Ліон глянув на Мей. Та стояла посеред дороги, прикривши руками рот. Він закричав, аби дівчина лягла на землю, коли побачив, що у дверях промайнула якась тінь. Чоловік зі шрамом вискочив з будинку, здіймаючи пістолет, і вистрелив у білявку. Ліон вистрелив одночасно з ним.

Чоловік зі шрамом випустив пістолет, схопившись за зап’ястя. Ліон вистрелив ще раз, але не влучив. Чоловік зі шрамом заховався за машиною, що стояла перед будинком.

Ліон обережно виглянув з-за баків. Перелякана дівчина бігла вулицею вниз, і він кинувся за нею.

Люди почали виглядати з вікон і виходити на балкони.

Двоє чоловіків, вийшовши з будинку, накинулися на Еда і повалили його.

— Ану відпустіть! — закричав детектив, намагаючись вирватися. — Я мушу зупинити ту дівчину.

— Спершу зачекаємо на поліцію, — вигукнув один із чоловіків, вчепившись у Ліона. Інший, невисокий, у сорочці з короткими рукавами, намагався втримати ліву руку Ліона. Ед відкинув його і врізав кулаком іншому в обличчя, зваливши того на асфальт. Тоді піднявся на ноги і рвонув за дівчиною, але вона кудись зникла. Довга, погано освітлена вулиця тепер була безлюдна.

Мей наосліп бігла до провулка, що виводив до чорного входу в будинок номер 23. Задихаючись, вона заскочила у провулок, її єдиним бажанням було зачинитись у своїй квартирі й заховатися під ковдру.

Провулок був темний і вузький, мов довгий чорний тунель. За двадцять ярдів вона раптом зупинилась, а серце втекло у п’ятки. Темрява ніби зімкнулася над нею. Дівчина сперлася на стіну, надто налякана, аби бігти далі. Страх паралізував її, вона не могла навіть кричати. Щось поблизу заворушилося, і вона почала з острахом вдивлятись у темряву, поки серце немов намагалося вистрибнути з грудей.

— Я чекав на тебе, Мей, — несподівано прошепотів їй у вухо чоловічий голос, і дівчина відчула теплий, солодкуватий від жувальної гумки подих.

— Я знав, що ти підеш цим шляхом. І чекав, — рука виринула з темряви й ніжно узяла дівчину за зап’ястя. — Ми хочемо, щоб ти мовчала, Мей, — продовжив голос. — Ти знаєш занадто багато. Я наказав Пену і Фету заткнути твій красивий ротик, але вони тут такого накоїли... Що ж, зроблю усе сам.

Мей раптом відчула жахливий біль у грудях і схопилася за руку незнайомця. У ній було щось тверде, що виростало ніби з її тіла.

— Що ти зі мною зробив? — прохрипіла відчайдушно дівчина, намагаючись відштовхнути його руку подалі. — Що ти зробив?

Її руки раптом обхопили холодне, зі слонової кістки, руків’я ножа, і Мей із жахом зрозуміла, що лезо — в її тілі. Дівчина повалилася на стіну, піт градом стікав з обличчя, а коліна підкосилися, поки біль заповнював усе тіло. Вона так і стояла, тримаючись за руків’я, і тихенько плакала, відчуваючи, як життя повільно її покидає.

3

Нік Інгліш усе ще міряв кроками кімнату, коли увійшов Ед Ліон і розлігся у кріслі, зсунувши капелюх на маківку.

— Ну й вечір! — вигукнув він. — Маєш щось випити?

Інгліш підійшов до секретера і налив дві великі склянки віскі.

— Де дівчина? — запитав Нік, поставивши випивку на стіл.

— Напевно, уже у морзі або по дорозі туди, — відповів Ліон, узявши склянку й одним ковтком осушивши її наполовину. — Бідне дитя... — він поставив склянку і скривився.

— Хочеш сказати, що вона мертва?

— Так, без варіантів. Хтось устромив їй ніж у живіт, — і Ліон розповів бізнесмену нещодавні події.

Інгліш слухав, закуривши та втупившись в аркуші паперу, розкидані на столі, не пропускаючи жодного слова.

— Хтось чекав на неї у провулку, — зробив висновок детектив. — Я чув її крик, але коли прибіг туди, то було вже запізно. Хтось нещасну зарізав. Ніж забрав, але залишив дещо значно важливіше, — він дістав із кишені папірець і поклав його на стіл. — Це — обгортка жувальної гумки.

Інгліш узяв її, глянувши Ліону в очі.

— Це може й нічого не означати.

— Я впевнений, що її залишив убивця. Обгортка лежала на дівчині. Думаю, чоловік у коричневому костюмі шаленіє завжди, коли когось убиває, і жує гумку для заспокоєння.

Інгліш обережно сховав обгортку в шухляду.

— А потім?

— Потім набігли копи, які могли запідозрити мене у вбивстві, тому мені треба було вшиватися. Я втік у провулок, переліз через стіну та спіймав таксі. Доїхав до Сентрал авеню, а тоді прийшов сюди.

Нік кивнув.

— Як гадаєш, вони спіймали чоловіка зі шрамом?

— Можливо.

— А що з товстуном?

— Думаю, він мертвий. Я поцілив йому в живіт, і це не надто потішило бідолаху, коли я бачив його востаннє.

— Схоже, що працює ціла банда, хіба ні?

— Я теж так вважаю. Любитель жувальної гумки може бути у них за старшого.

— Якщо це Шерман, то бос точно він, — похмуро кинув Інгліш. — Рой був завжди на побігеньках, йому не під силу організувати такий бізнес.

— Якщо Шерман і є тим, кого ми шукаємо, то що будемо робити? Здамо поліції — і Роя виведуть на чисту воду.

— Твоя правда, — сказав Нік за якийсь час, а тоді підвівся. — Йди виспись, Еде. Мені треба подумати. Завдання для тебе матиму завтра.

— Добре, — погодився Ліон, допив віскі й піднявся. — На жаль, я не простежив, куди тягнуться дроти від мікрофона. Займуся цим завтра увечері.

Інгліш провів його до дверей.

— Я поговорю з Моріллі. Товстун, можливо, був у їхній базі.

— Тільки обережно, — попередив Ліон, — щоб Моріллі не зіставив мого портрета і твоїх запитань. Водій таксі мене добре запам’ятав.

— Не переймайся, — Нік відчинив двері.

Ед вийшов у коридор.

Молодявий чоловік у хорошому коричневому костюмі й капелюсі, насунутому на самі очі, якраз виходив із ліфта. Він зиркнув на Ліона й Інгліша і попрямував до дверей у кінці коридору. Біла шовкова хустинка стирчала з-під рукава його сорочки.

— Містер Шерман? — неголосно запитав Нік.

Чоловік у коричневому костюмі зупинився. Його бурштинового кольору очі з великими зіницями здивували Ліона своєю байдужістю.

— Що? А, так, я містер Шерман, — відповів той. Його низький голос лунав, наче музика. Він усміхнувся до Інгліша, показавши малі, рівні та дуже білі зуби. — Ви щось хотіли? Нік Інгліш, якщо я не помиляюся?

— Ти йди, Еде, — прошепотів Інгліш. — Побачимося завтра, — і він підійшов до Шермана. — Я б хотів поговорити з вами. Сподіваюся, ви зможете приділити мені хвилинку?

— Буду радий, якщо ви зайдете до мене, — сказав Шерман. — Я очікую на телефонний дзвінок.

— Звичайно, — Інгліш зачинив свої двері і пройшов коридором до офісу Шермана.

Ліон спостерігав, як вони йдуть коридором, а тоді ступив у ліфт і натиснув кнопку першого поверху. Він втомлено скривився, коли ліфт почав опускатися.

Шерман відчинив двері офісу, увімкнув світло і відійшов убік, пропускаючи Інгліша.

— Прошу, проходьте, містере Інгліш.

Нік увійшов у багато вмебльований хол. Шерман зачинив двері, повісив капелюх на гачок, пригладив білою рукою намащене гелем волосся і пройшов у кімнату.

Натиснувши на вмикач, він жестом запросив гостя заходити.

Інгліша важко було вразити, але він застиг від подиву, оглядаючись навколо. Чимала кімната вражала відчуттям простору. Нічим не покрита полірована підлога, здавалося, була величезною, поки не впиралась у довгу чорну оксамитову портьєру, що прикривала вікно. Білосніжний кований диван і такі ж білі два ковані крісла ніби губилися в цьому безмежному просторі. У ніші біля вікна стояв малий кабінетний рояль. У великому каміні горіло, потріскуючи, яскраве полум’я, а навпроти стояв шестифутовий підсвічник з електричними лампочками, що заміняли свічки. На стіні висіла повнорозмірна копія скульптури П’єти, першого шедевра Мікеланджело, оригінал якої був у соборі Святого Петра в Римі. Стіни кімнати були покриті оксамитовими шпалерами. Інгліш не міг відвести погляду від П’єти, вражаюче білої на фоні чорного оксамиту.

Слабкий запах ладану та приховане освітлення трохи нагадували склеп. Інгліш відчув погляд Шермана і швидко себе опанував.

— Ви мали б оцінити кімнату, містере Інгліш, — сказав Шерман, підходячи до вогню. — Принаймні вона оригінальна, правда ж? Звичайно, не всі змогли б тут жити, але ж я — не всі.

— Мушу з вами погодитися, — сухо мовив Нік. — Чудова скульптура.

— Чудова копія, — відповів Шерман і дістав із кишені пачку жувальних гумок. Інгліш звернув увагу на обгортку — точнісінько таку, яка була у його шухляді. — Її створив молодий італійський студент. Він дуже добре вловив настрій Мікеланджело, а це — одна з кращих його робіт. Єдина скульптура, котру він підписав. Якщо глянете ближче, зможете побачити ім’я, викарбуване на поясі Богородиці. Ви цікавитеся мистецтвом, містере Інгліш?

— Я можу оцінити мистецтво, — відповів Нік, махнувши рукою в бік П’єти, — але не можу сказати, що мистецтво справді мене цікавить. Не мав іще змоги це з’ясувати... Не хочу вас затримувати, тому запитаю прямо: 17-го цього місяця ви заходили в агенцію новин за адресою 1356 Сьома стріт?

Шерман повільно розгорнув жувальну гумку, не відводячи беземоційного погляду від гостя.

— Здається, заходив, — протягнув він. — Не впевнений, що саме 17-го, але точно цього тижня. А чому вас це цікавить?

— Є причина, — відповів Інгліш. — Ви були там десь о десятій п’ятнадцять?

— Можливо. Я не дивився, котра година.

— У цей час мій брат звів рахунки із життям. Він застрелився.

Шерман здивовано підняв брови.

— Мені дуже шкода, — діставши жувальну гумку, чоловік поклав її до рота. — Перепрошую.

— Ви чули постріл?

— Отже, то був постріл, — похитав головою Шерман. — Я чув щось подібне на постріл, але вирішив, що це звук автомобіля.

— Де ви були у той момент?

— Піднімався на ліфті.

— Ви бачили когось на шостому поверсі? Можливо, хтось виходив з офісу мого брата?

— Офіс вашого брата був на шостому поверсі? — перепитав Шерман. — Там детективна агенція й агенція новин, якщо я не помиляюся. А де був офіс вашого брата?

— Його офіс — детективна агенція.

Щелепи Шермана ритмічно зарухалися.

— Справді? Цікаво. Я й гадки не мав, що ваш брат був детективом, — його тон ніби давав зрозуміти, що йому навіть гидко вимовляти це слово.

— Ви бачили когось біля офісу мого брата? — повторив Інгліш.

Шерман наморщив лоб.

— Дайте подумати... Так! Я бачив жінку. Жінку, одягнену в чорно-білі тони. Я ще подумав: несподіване чуття стилю для «такої» жінки, — він наголосив на слові «такої».

Нік беземоційно запитав:

— Якої це — «такої», містере Шерман?

Той усміхнувся.

— Ну, я б сказав — легковажної, можливо, трохи вульгарної. Один із моїх друзів, без сумніву, висловився б — повії.

Інгліш подивився на нього важким поглядом і запитав:

— Ця жінка була у коридорі, коли ви вийшли з ліфта?

— Саме так. І вона йшла від детективної агенції до сходів.

— А ще когось ви бачили?

— Ні.

— Скільки часу минуло від пострілу до того, як ви побачили жінку?

— Секунд п’ять чи шість.

— Що ж, дякую, — Нік раптом зрозумів, до чого хилить Шерман. — Не смію вас більше затримувати. Ще раз дякую.

— Нема за що. Я гадав, що ваш брат учинив самогубство, містере Інгліш.

— Я так і сказав, — коротко відповів той.

— Справді, ви так і сказали. Але ж робота детектива небезпечна. Я читав у книгах. Могло бути так, що ваш брат довідався таємницю цієї жінки і вона застрелила його, аби цього ніхто не дізнався.

Нік похмуро всміхнувся.

— Мій брат застрелився сам, містере Шерман.

Чоловік у коричневому кивнув.

— Звичайно, звичайно. Я просто дозволив уяві трохи розгулятися. Але ж трапляються випадки, коли вбивство підлаштовують під самогубство. І це вводить в оману поліцію. Зрозумійте мене правильно: я не говорю зараз про ваш випадок, ви ж упевнені, що це самогубство. Але якби ви не були так упевнені, містере Інгліш, то, думаю, мені довелося б повідомити поліцію про жінку, яку я бачив. Це — мій обов’язок громадянина, хіба ні?

— Нема жодних сумнівів, що мій брат застрелився, — тихо повторив Нік.

Шерман глянув на нього, його щелепи продовжували рухатися. Він приємно всміхнувся.

— Що ж, вам краще знати, містере Інгліш. Але цікаво, що вона робила в офісі вашого брата. Напевне, була у його кабінеті, коли він застрелився.

Нік стиснув зуби.

— Коли ви її побачили, чи виглядала вона хоч трохи знервованою? — запитав він.

— Не впевнений. Вона поспішала, ніби втікала. Ви точно впевнені, містере Інгліш, що вашого брата не вбили?

— Я точно впевнений.

Шерман знову кивнув.

— Звичайно, цю жінку буде неважко знайти, — продовжив він. — Мені здається, вона працює в якомусь нічному клубі. Можливо, співає, — він пригладив волосся і раптом став ніби задерикуватим хлопчиськом, усміхнувшись до гостя. — Я митець, містере Інгліш. Ви, напевно, не знаєте, але я — досвідчений художник. Намалювати портрет цієї жінки і передати його поліції для мене не проблема. Як гадаєте, мені це треба робити?

— Поліція задоволена тим, що мій брат застрелився, і у неї багато іншої роботи, — тихо мовив Нік. — Не думаю, що вам варто відволікати копів своїми картинками.

— Як скажете... — Шерман знизав плечима. — У мене підвищене почуття відповідальності. Це часто завдає мені незручностей.

— Як я вас розумію... — Інгліш рушив до дверей. — Дякую за допомогу!

— Завжди радий, — кивнув Роджер, повертаючись до вогню. — Насправді, я сподівався, що нам колись вдасться поспілкуватися. Зрештою, ви — знаменитість.

— На добраніч, містере Шерман, — Нік узявся за клямку. — Радий був познайомитися.

— Якби поліція знала про міс Клер, це було б дуже незручно для неї і неприємно для вас, — Шерман трохи підвищив голос. — Зрештою, вона мала дуже серйозну причину застрелити вашого брата, хіба ж ні?

Інгліш повільно повернувся і глянув на чоловіка у коричневому, котрий єхидно посміхався.

— Міс хто? — ввічливо поцікавився Нік.

— Джулія Клер, ваша коханка, — відповів Роджер. — Мої свідчення надовго запроторять її у в’язницю чи ба — навіть відправлять на електричний стілець. Хоча, якщо вона помахає ніжками перед суддею, то уникне стільця. Але «десятку» отримає точно. Вам же цього не потрібно, правда, містере Інгліш?

4

Якусь мить двоє чоловіків дивились один на одного, а тоді Нік повільно повернувся до кімнати.

— Ні, — тихо сказав він. — Цього мені не потрібно. Ви точно впевнені, що бачили саме міс Клер?

Шерман ледь помітно смикнувся від нетерпіння.

— Я знаю, що ви дуже зайнята людина, — відповів він, — але, можливо, хочете обговорити все зараз? Прошу, я не поспішаю.

— Що обговорити? — повільно запитав Інгліш.

— Може, перестанемо гратись у джентльменів? — різко кинув Шерман. — Я готовий продати вам інформацію. Можемо обговорити ціну.

— Зрозуміло, — Нік підняв брови. — Оце так сюрприз! Ви скинули маску, так? Я взагалі здивований, що у вас вистачило сміливості мене шантажувати.

Роджер всміхнувся.

— Для мене, містере Інгліш, ви — лише багатій. Ваша значущість і репутація мені до одного місця. Ви маєте гроші, я маю інформацію. Можу продати її і вам, і міс Клер. Хочу продати вам, бо ви можете заплатити більше, але якщо ми не домовимося, то піду до міс Клер.

— Таке враження, що ви із нею уже працювали, — м’яко проказав Нік. — Вона платила вам двісті доларів на тиждень, чи не так?

Шерман кліпнув, а тоді всміхнувся.

— Я зазвичай не відкриваю таємниць клієнтів, але, очевидно, вона сама вам усе розповіла. Що ж, ми справді скромно співпрацювали, але ця нова пропозиція буде значно цікавішою угодою — разова готівкова виплата, а не якісь там двісті доларів на тиждень.

— Не впевнений, що вона зможе заплатити.

— А ви їй допоможете.

Нік сів, дістав портсигар і припалив сигарету.

— Скільки ви хочете за свою інформацію? — запитав він, кидаючи сірник у вогонь.

— Для вас я б оцінив свою інформацію у двісті п’ятдесят тисяч доларів готівкою, — відповів Шерман. — З неї я б не витягнув більше п’ятдесяти тисяч. Але, продаючи їй, я не даю жодних гарантій вам. Наприклад, газети можуть дізнатися про те, ким насправді був ваш брат. А надати вам гарантії я зможу за певну суму.

Інгліш закинув ногу на ногу. Він поводився цілком невимушено, а його обличчя не відображало жодних емоцій.

— Як Рой зв’язався з тобою? — раптом запитав він, перейшовши на ти.

Шерман сперся на камін, вивчаючи Інгліша дещо спантеличеним поглядом.

— Яке тепер це має значення? Перепрошую, що змушений вам про це нагадати, але ми обговорюємо угоду.

— У нас достатньо часу, встигнемо обговорити все, — відповів Нік. — Тож як Рой зв’язався з тобою?

Роджер повагався, а тоді, знизавши плечима, відповів:

— Ваш брат хотів легких грошей. Моїх клієнтів влаштовувала його агенція, вони без остраху могли прийти і поповнити мій рахунок. Він отримував десять відсотків із виручки. От і все.

— Зрозуміло, — сказав Інгліш. — Потім Рой вирішив, що десять відсотків недостатньо. Можливо, приховав частину грошей від тебе. Він планував утекти зі своєю секретаркою, Мері Севіт, і, без сумніву, захотів зірвати останній куш. Припускаю, що ти дізнався про все й вирішив провчити Роя. Уночі 17-го ти пішов до нього, застрелив з його ж пістолета, потім вклав йому в руку цей пістолет, аби залишилися відбитки пальців, а ще забрав картки з іменами своїх клієнтів перед тим, як піти. Правильно?

Шерман продовжував усміхатись, але його очі стали настороженими.

— Може, щось подібне і було, — процідив він. — Звичайно, на суді я такого не скажу, але якщо між нами — дещо дуже подібне і відбулося.

Нік схвально кивнув.

— Потім ти пішов на 45 Іст Плейс, де жила Мері Севіт. Задушив її і повісив на дверях ванної кімнати. Вона могла розповісти поліції про Роя і про тебе.

— Мушу зазначити, містере Інгліш, що ви дуже добре поінформовані, — у голосі Шермана зазвучали металеві нотки.

— По обіді, — продовжив Нік, — чоловік на ім’я Хеннесі приніс до агенції «Тривога» гроші. Він зустрів нового власника, і той переконав його все розповісти. Якимось чином ти дізнався про їхню розмову і збив Хеннесі автомобілем. Хеннесі розповів про дівчину на ім’я Мей Мітчел. Її ти також шантажував, а менше години тому — зарізав у темному провулку.

Роджер уважно вивчав свого гостя, усмішка зникла з його обличчя.

— Усе це дуже цікаво, містере Інгліш, — нарешті сказав він, — але, думаю, нам краще повернутися до справи. Часу обмаль. У мене зустріч за півгодини.

Нік усміхнувся.

— Ти навіть уявити не міг, що зможеш мене шантажувати, правда ж?

— Так, але не бачу причин відмовляти собі у задоволенні, — відповів Шерман важким голосом. — Ви без проблем знайдете чверть мільйона — вам вигідніше заплатити. Ви ж хочете, аби на вашу честь назвали лікарню. Для міста ви робите багато доброго, й зіпсувати свою репутацію через те, що ваш брат не став таким самим достойним жителем міста, як і ви, було б, я вважаю, величезною дурницею. А от погодитися на мою пропозицію — це розумне рішення.

— Я так не думаю, — м’яко мовив Інгліш. — Тобі не вдалося мене переконати. Ти неправильно оцінив ситуацію.

— Що ви маєте на увазі? — спохмурнів Шерман.

— Це ж очевидно. За кілька днів ти вбив чотирьох людей. Це я можу знищити тебе, а не ти мене.

Роджер нетерпляче перебив:

— Насправді це перебільшення. Припускати і доводити — різні речі.

— А мені й не треба нічого доводити. Доводити, що ти нікого не вбивав, доведеться тобі.

— Боюся, ми просто марнуємо час, — різко мовив Шерман. — Ви купуєте мою інформацію чи мені йти до вашої коханки?

Інгліш розсміявся.

— Я вирішив, що коли знайду вбивцю свого брата, то сам винесу вирок і виконаю його. Хоча мій брат і був слабким, боязливим дурнем, я повинен відплатити за його вбивство. Це — традиція нашої родини. Ми завжди віддаємо борги. Завжди дбаємо про своїх мерців самі, не кличемо чужих. Тому я вирішив знайти вбивцю Роя і покарати його, — він нахилився вперед і струсив попіл у вогонь. — Але обставини змінилися. Виявилося, що мій брат був не просто шахраєм. Він шантажував людей, а для мене, містере Шерман, шантажист — це не людина. Тим більше, шантажувати бідних, хто й так рахує кожну копійку... Якби Роя вбив не ти, це зробив би я. Фактично, містере Шерман, я вдячний, що ти позбавив мене цієї проблеми.

Обличчя Роджера застигло, тільки очі блищали, наче були зі скла.

— Це все дуже цікаво, але то не відповідь на моє запитання. Запитую ще раз: ви заплатите чи мені йти до вашої коханки?

— Безумовно, я не платитиму, — відповів Інгліш. — І міс Клер також не буде платити.

— Що ж, тоді мені доведеться пропонувати свою інформацію деінде, наприклад, поліції, а можливо, й журналістам, — сухо сказав Шерман.

— Нікуди ти з цією інформацією не підеш. Раніше ти шантажував людей, котрі не знали, як з тобою боротись. Я — знаю. Ти зараз — як середньоваговик, котрий необачно вийшов на ринг проти важковаговика. Результат поєдинку очевидний.

— Ну, це ми ще побачимо...

— Це тобі тільки так здається. Ти просто не розумієш, у що влип, намагаючись мене шантажувати, — Нік витягнув свої довгі ноги. — Я маю гроші, авторитет, впливових друзів. Я відкину всі сумніви. Я без жалю, не перебираючи засобами, роздушу тебе, як щура, котрий випадково заліз до моєї кімнати. Я знаю, що ти убив чотирьох людей. Зараз доказів для суду нема, але не сумнівайся: за два чи три дні їх буде достатньо. Я промоутер, і у мене дуже ефективна компанія. Ми знайдемо тих, кого ти шантажуєш. Ми дамо їм захист, покриємо їхні видатки, ще й доплатимо, якщо вони дадуть свідчення проти тебе. І будь певен, дехто таки погодиться. Та це ще не все. Я повідомлю поліцію і натякну копам, що вважатиму за особисту послугу, якщо вони не будуть з тобою панькатися. Я більш ніж упевнений, що лейтенант Моріллі без будь-яких моїх пояснень заб’є тебе до півсмерті, якщо оплачу його витрачену на це енергію. Дуже можливо, що ти зізнаєшся прямо у відділку. Якщо ж виявиться, що ти сильніший, аніж виглядаєш, то я створю необхідні для суду докази, і ти будеш здивований, наскільки легко це можна зробити. Звичайно, це все недешево, але у мене достатньо грошей. Я знайду когось, за певну суму готового неправдиво свідчити під присягою, хто впізнає тебе як чоловіка, котрий збив Хеннесі. Хтось інший буде тільки радий присягнути, що бачив, як ти встромив ножа у Мей Мітчел. Ще хтось засвідчить, що бачив, як ти виходив із квартири Мері Севіт у ніч убивства. Том Келгаун, вахтер, упізнає тебе і скаже, що це саме ти востаннє бачив мого брата живим. Отримавши ці неправдиві свідчення, я домовлюсь із суддею, який займатиметься тобою. Я знаю усіх суддів міста, і всі вони радо зроблять мені будь-яку послугу. Можеш не сумніватися, ти отримаєш звинувачувальний вирок, максимально жорсткий вирок, і сядеш на електричний стілець, містере Шерман. Коли тебе заарештують, я гарантую, що проживеш ти не більше двох місяців. У цьому можеш не сумніватися.

— Ви ж не вважаєте, що можете мене налякати, правда? — сказав Шерман. — Я добре граю у покер. Усе, що ви щойно сказали, — не більше за блеф.

— Ти добре грав у покер, — мовив Інгліш, виділивши слово «грав». — Коли здам тебе поліції, історія мого брата неодмінно потрапить у газети. Моя репутація постраждає, але замість погодитись із шантажистом самому чи дозволити зробити це міс Клер, я, без сумніву, плюну на репутацію, і жодна сила на землі не вбереже тебе від електричного стільця, — він різко піднявся і почав ходити туди-сюди, зчепивши руки за спиною. — Ти не можеш залишатися в місті й не можеш продовжувати свою брудну справу. Але запропоную тобі вихід. Я не здам тебе поліції, якщо до кінця тижня ти покинеш місто. І не повернешся. І перестанеш займатися шантажем. Якщо ти не зникнеш або знову займешся шантажем у цьому місті, я здам тебе поліції. Якщо вважаєш, що я блефую, то спробуй залишитися тут. Але пам’ятай: я посаджу тебе на електричний стілець за шість місяців, навіть якщо це буде останнє, що я зможу зробити. Я сказав усе. Якщо ти не зникнеш до суботи, у неділю вранці тебе заарештують. Це — останнє попередження. І якщо ти думаєш, що поліція повірить, що міс Клер застрелила мого брата, можеш просто зараз піти й розповісти їм. Копи не втішаться, бо знають: вона — під моїм захистом. А створювати мені лишні проблеми у поліції не захочуть, — Нік підійшов до дверей, смикнув їх і, виходячи, додав: — Сумніваюся, що ми зустрінемося знову, тому не бажаю на добраніч, а кажу прощавай.

Роджер зблід, а в його жовтих очах запалала пригнічена лють.

— Ви, містере Інгліш, виграли битву, але не війну, — твердо сказав він.

Нік глянув на нього й огидно скривився.

— Ти, може, й не зрозумів, але це була остання битва, Шермане, — відповів він і повільно пішов коридором до свого офісу.