Я сам поховаю своїх мертвих

1

Коррін Інгліш поставила кавоварку на столик у вітальні, позіхнула, сідаючи, і пройшлася пальцями по своєму білому волоссю. Тільки двадцять хвилин по одинадцятій, а вона вже почувалася виснаженою від яскравого вранішнього сонця. Навіть у кращі часи Коррін приходила до належної форми не раніше шостої вечора, коли випивала перший за день коктейль. Зараз вона налила собі кави і, майже не вагаючись, підійшла до секретера по пляшку бренді.

Після смерті Роя Коррін почала частенько заглядати у пляшку, шукаючи у ній спокою, щоб не думати ні про Роя і Мері Севіт, ані про ненависного їй Ніка Інгліша. Почавши з келиха бренді щовечора, вона й не помітила, як почала хапатися за пляшку ще до обіду, й ось тепер — за ранковою кавою.

Тож тепер жінка влила собі до кави бренді, не жаліючи спиртного, сіла на диван і відразливо скривилася, глянувши на тости, що сама ж і приготувала. У горнятку виявилося більше бренді, ніж кави, і Коррін радо зробила великий ковток.

Умостившись серед маленьких подушок, вона раптом згадала, що у цю ж рожеву шовкову накидку поверх чорної піжами була одягнута, коли Нік Інгліш розповів їй про смерть Роя.

Вона й гадки не мала, що здатна ненавидіти когось так сильно, як Інгліша. Це саме він винен у смерті брата, а його погроза віддати листи Роя у газети наповнювала Коррін почуттям лютої помсти. Та вона знала, що нічим не може йому нашкодити, і це дратувало її ще більше. Допивши каву, жінка взяла склянку і налила бренді.

— Так можна й напитися, сидячи тут та думаючи про цього покидька, — мовила вона вголос. — А чим іще зайнятися до обіду, та й обідати не захочу, тож якого біса?

Коли Роя не стало, вона почала розмовляти сама із собою. Бродила будинком і говорила. Часом до Роя, неначе він сидів у вітальні, слухаючи. Часом до Сема, або Гелен Крейл, або до однієї зі своїх подруг, уявляючи, що вони її слухають насправді. Тоді продовжувала монолог, зрідка запитувала та відповідала сама собі, так ніби це Рой, чи Сем, чи Гелен їй відповідали.

Коррін запалила сигарету, осушила склянку і знову її наповнила.

— Рою, ми мусимо щось зробити із цим сучим сином, — сказала вона, блукаючи довкола дивана. — Це йому так просто не минеться. Мені потрібна гарна ідея. Дай мені ідею, любий, і я все влаштую. Обіцяю, що влаштую. Я готова на все. Навіть застрелю його, якщо ти захочеш.

Раптом почулася мелодія дзвінка. Хтось прийшов.

— От чорт! — роздратовано вигукнула Коррін. — Це, напевно, Гетті приперлася.

Похитуючись, вона пройшла коридором і відчинила двері. На ґанку стояв молодявий чоловік у коричневому костюмі. Він підняв свій коричневий капелюх у привітанні, продемонструвавши добре укладену гелем зачіску. Його волосся блиснуло на сонці, наче срібло. Він усміхнувся до Коррін, щелепи ритмічно зарвалися, а погляд ковзнув по її округлих апетитних формах, ніби злегка їх погладив.

— Місіс Інгліш?

Рука Коррін поспішно потягнулася до волосся. Вона знала, що виглядає жахливо. Її рожева накидка була брудною, волосся — нерозчесаним, а про косметику жінка давно забула.

— Так, але я... я не приймаю відвідувачів так рано. А хто ви?

— Моє ім’я — Роджер Шерман, місіс Інгліш. Вибачте, що прийшов так рано, але мені дуже хотілося з вами зустрітися. Я — старий друг Роя.

— О, — Коррін відступила назад. — Можливо, вам краще зайти. У мене тут страшенний безлад, моя покоївка ще не прийшла. А я саме снідала.

Шерман зайшов у хол і зачинив за собою двері.

— Прошу, не турбуйтеся, — він чарівно всміхнувся. — Звичайно, я повинен був попередити, перш ніж приходити. Сподіваюся, ви пробачите мою нетактовність.

Коррін немов розквітла. Рой ніколи не згадував про Роджера Шермана, але то й не дивно. Цей чоловік був успішним, вона бачила великий блискучий «кадилак» на вулиці, а його одяг і манери приємно її вразили.

— Прошу, заходьте до вітальні. Я буду за хвилинку, — вона квапливо побігла у спальню і зачинилася там.

Шерман, трохи скривившись, озирнувся навколо. Напівпорожня пляшка бренді й склянка красномовно усе розповіли. Він повільно жував, засунувши руки в кишені штанів. Чекаючи понад чверть години, чоловік намагався приховати свою нетерплячість за байдужістю.

Коррін зайшла, все ще розгублена. Вона наклала косметику і переодягнулась у ніжно-фіолетову накидку, яку тримала для найкращих випадків. Якби не синці під очима і те, що жінка помітно погладшала, вона б виглядала надзвичайно привабливо.

— Прошу вибачення, що змусила вас чекати, — сказала вона, зачиняючи двері. — Але мені треба було надати собі презентабельнішого вигляду.

— Ви виглядаєте чарівно, — всміхнувся Шерман. — Отже, ви — дружина Роя. Він часто розповідав, яка ви красуня. Тепер сам бачу, що Рой не перебільшував.

Коррін не пам’ятала, коли їй востаннє говорили компліменти. На мить вона забула, що Рой її зрадив, і спогад про минуле щастя наповнив її очі слізьми.

— А про вас Рой ніколи не згадував, — сказала Коррін, протираючи очі хустинкою. — Ви його друг?

— Ми — старі друзі. Я був шокований, коли почув про його смерть. До вас я би прийшов раніше, але був у від’їзді. Мені так шкода...

— Прошу, давайте не будемо про це, — Коррін сіла на диван. — Не думаю, що колись відійду від такої ганьби.

— Ви не повинні так говорити, — ввічливо сказав Роджер. — Урешті-решт, Рой не винен. Ви, напевно, знаєте, що до самогубства Роя довів його рідний брат?

Коррін застигла.

— Брат? Чому ви так вирішили?

Шерман глянув на пляшку бренді.

— Це ж не буде нечемно з мого боку запитати вас, чи можу я пригоститися краплиною бренді? Люблю трішки випити у такий ранковий час, але, можливо, ви не схвалюєте цього...

— О, ні! — вигукнула Коррін. — Прошу, наливайте. Я не заперечую.

Чоловік підійшов до секретера і взяв чисту склянку. Він налив бренді собі й ніби випадково помітив порожню склянку Коррін.

— Вам також налити, місіс Інгліш?

Коррін вагалась. Їй не дуже хотілось, аби цей презентабельний молодий чоловік вирішив, що вона має звичку випивати зранку, але ж так хотілось хильнути. — Ну, можливо, зовсім трошки. Я не дуже добре почуваюся...

— Шкода це чути, — відповів Шерман, щедро наливаючи бренді та подаючи їй. — Сподіваюся, це не остання наша зустріч, — він припідняв свою склянку і кивнув жінці.

Коррін випила половину бренді, Шерман натомість лише пригубив.

— Ви говорили про Ніка Інгліша, — нагадала вона. — Звідки вам відомо, що він причетний до смерті Роя?

— Рой сам мені сказав, — Роджер присів біля Коррін. Його рука легко доторкнулась її одягненого у шовк стегна. — Я прошу вибачення. Здається, я трохи незграбний сьогодні...

— Що він сказав? — жінка ніби не помітила дотику.

— Він сказав мені про гроші, — пояснив Шерман. — Ви ж знаєте про гроші?

— Які гроші?

— Як це — «які гроші»? Двадцять тисяч, що Рой залишив для вас, — чоловік здивовано підняв брови. — Хіба ваш адвокат не передав їх вам?

Великі голубі очі Коррін розширилися.

— Двадцять тисяч доларів?! — повторила вона. — Я вперше про це чую.

— Але ж, напевно, ви щось отримали? Вибачте за таку цікавість, але я був найкращим другом Роя і мушу пересвідчитися, що його дружина забезпечена належним чином.

— О, дякую, — Коррін майже зірвалася на плач. — Ви не уявляєте, якою самотньою я була. Звичайно, Сем Крейл був люб’язний, але він дуже зайнятий. Зрештою, він — лише адвокат Роя.

— І Ніка Інгліша також, — додав Роджер.

Коррін застигла.

— Справді? Цього я не знала. Але хіба це важливо? Він же не розповідає йому таємниць інших клієнтів?

— Інгліш йому платить, — розтлумачив Шерман. — І адвокат робить тільки те, що каже бос.

— Ох, — Коррін почервоніла. — Як же мені тепер діяти? Я б не впустила його на поріг, якби знала.

— Можу поцікавитися, на що ви живете? — запитав Шерман, уважно її розглядаючи.

— Рой був застрахований. Я отримуватиму двісті доларів щотижня, — відповіла Коррін.

— Тобто про двадцять тисяч доларів вам навіть не сказали?

— Ні, вперше про це чую. Які двадцять тисяч? — повторила вона.

— Ви знаєте Мері Севіт?

Коррін відвернулася.

— Так, я знаю її. Як тільки Рой міг таке вчинити?!

— Деякі чоловіки захоплюються легкодоступними жінками, — Шерман похитав головою. — А вона була легкодоступною, місіс Інгліш. Рой би швидко зрозумів свою помилку.

Жінка взяла його за руку.

— Дякую за такі слова. Це те, чим я заспокоюю себе зараз. Рой би не покинув мене, я знаю, він би повернувся.

— Рой не забув про вас, він сам мені так сказав. Він підписав угоду, що дала йому двадцять тисяч. І збирався віддати гроші вам, перш ніж піти до Мері Севіт.

— Рой заробив двадцять тисяч! — злякано вигукнула Коррін. — Але як, я не можу повірити. Рой ніколи не заробляв таких грошей.

— Чесно кажучи, це вийшло випадково, — мовив Роджер. — Угоду організував Нік Інгліш. Рой випадково зателефонував тому самому клієнтові щодо іншої справи, а той сплутав Роя з Ніком. Рой не казав правди і сам довів справу до кінця. Нік Інгліш настільки розлютився, що викликав поліцію. Вони були якраз у дорозі, коли Рой запанікував і застрелився.

— О! — вигукнула Коррін і відкинулася назад, заплющивши очі. — Цей покидьок здав поліції власного брата?

— Боюся, що так. Рой поклав гроші у банківський сейф і віддав ключ Сему Крейлу. Крейл мав передати гроші вам. У вас цих грошей нема, отже, Інгліш наказав Крейлу передати гроші йому.

Коррін випрямилась, її очі налилися люттю.

— Ви хочете сказати, що він украв у мене гроші?

Шерман знизав плечима.

— Так і є, але нема жодних доказів, що гроші взагалі були.

Коррін добряче хильнула зі своєї склянки. Бренді, котре випила перед візитом Шермана, почало діяти, і вона відчула легке запаморочення.

— Що ж, йому це так просто не минеться. Я впораюся із цим покидьком! — вона стрибнула на ноги. — Я змушу його страждати, як страждаю я.

— Можу зрозуміти ваші почуття, — Роджер пильно дивився на неї, — але як ви збираєтеся це вчинити? Він — надзвичайно впливова і сильна людина.

— Я знайду спосіб, — вигукнула Коррін, нетвердо рухаючись до секретера. Вона наповнила свою склянку, проливши трохи бренді на килим.

— Можливо, я зможу допомогти... — чоловік піднявся.

Жінка сперлася на секретер і витріщилась на гостя.

— Справді? — запитала вона. — Як?

— Грошей у нього не забереш, але можна змусити його страждати.

— Саме цього я й хочу. Як це зробити?

— Усе — у ваших руках. Ви знаєте Джулію Клер?

— Чула про неї, але ми не знайомі, — відповіла Коррін. — То його коханка, правильно?

— Правильно, й Інгліш втратив розум через неї. Я випадково дізнався, що Джулія спить із його помічником, Гарі Вінсом.

Коррін застигла, наче вкопана, дивлячись на Шермана, її очі заблищали.

— Ви впевнені? — перепитала спантеличено. — Точно впевнені?

— Так. Вона бігає до Вінса, коли Інгліш зайнятий. Я бачив їх разом у нього на квартирі.

— Це саме те, що потрібно, — прошепотіла Коррін і нетвердо рушила до дивана. — Тепер він страждатиме, як і я. Аби тільки Нік застав їх разом. Оце б я йому втерла носа!

— Нема нічого простішого, — сказав Шерман. — Сьогодні він вечеряє із сенатором Б’юмонтом у Сілвер Тауер. А Джулія обов’язково поїде до свого коханця. Чому б вам не піти і не розповісти йому все?

— Ви підете зі мною? — на обличчі Коррін зазміїлася жорстока, ледь помітна посмішка.

Роджер заперечно похитав головою.

— Це неможливо. Сьогодні я зайнятий, але можу забронювати для вас столик. Інгліш прибуде десь о восьмій тридцять. Ви можете прийти на дев’яту і все йому сказати.

— Я буду там, бронюйте столик, — впевнено відповіла вдова, стиснувши кулаки. — Влаштую таку сцену, яку він і його чванливі друзі не скоро забудуть. Хотів передати листи Роя пресі, коли його власна коханка крутить з іншим! Це те, про що я молилася...

Шерман ледь всміхнувся.

— Думаю, ви усе зробите правильно.

— А навіщо це вам? Також хочете йому нашкодити?

— Якби я хотів, — м’яко відповів чоловік, — то зробив би це сам. Мене розлютило те, як він вчинив із вами. Я відчув, що повинен дати вам зброю проти нього, і ви її отримали.

Коррін усміхнулася.

— Як же мені вам віддячити?.. — вона грайливо закинула ногу на ногу, дозволивши накидці трохи сповзти, оголивши коліна. — Не можу передати, яка я вдячна...

— Дозволю собі вас дещо попросити, — мовив Шерман, розглядаючи її коліна. — Зателефонуйте мені, коли все закінчиться.

— Без проблем. І все?

Він дістав візитку й передав Коррін.

— Ви знайдете мене за цим номером після дев’ятої. Телефонуйте одразу ж, як поговорите з ним. Хочу знати, що Інгліш робитиме. Це важливо. Я можу на вас розраховувати?

— Звичайно, — відповіла вдова, беручи візитку. — Я зателефоную одразу ж після дев’ятої. Дякую.

Чоловік озирнувся, шукаючи свій капелюх, і Коррін раптом відчула, що не хоче, аби той ішов. Відтоді, як зустріла Роя, вона ні до кого не відчувала такого потягу, як до цього незнайомця.

— Що ж, мені треба йти, — сказав упевнено Роджер. — Можна завітати до вас ще раз?

— Може, залишитеся ще трохи? — запитала жінка з надією, погладжуючи біляві кучерики. — Можемо ще випити.

Він похитав головою:

— Ні, дякую.

— Тоді чекатиму наступної зустрічі. Ви не уявляєте, як мені самотньо... Ми з Роєм завжди були разом, а тепер його так не вистачає.

Бурштинового кольору очі розглядали її обличчя.

— Ми можемо піти в кіно, — запропонував гість. — Як вам така ідея?

— О, так! Сто років не була в кінотеатрі. Коли Рой ще жив, ми бували там кілька разів на тиждень.

— Отже, домовилися, — відповів Шерман, прямуючи до дверей.

Коррін вийшла за ним у хол.

Раптом чоловік повернувся, подивився на неї і мовив:

— Повірити не можу, що така приваблива дівчина може бути самотньою.

Вона трохи налякалася, побачивши в його очах недобрі вогники.

— Ми з Роєм постійно були разом... — сказала сумно вдова. — Знаєте, як це буває... Усі мої друзі кудись зникли...

— Ви надто приваблива, аби довго залишатись самотньою, — тихо додав Шерман і підійшов до неї ближче. — Але зараз я поспішаю.

Коррін відсахнулася від нього: її налякали байдужі очі, наповнені порожнечею.

— Не турбуйтеся про мене, — сказала поспішно жінка. — Зі мною все добре.

— Справді? — він схопив її за лікоть. — Але ж ви така самотня...

2

Лоїс Маршал саме закінчила диктувати телеграми, коли до офісу увірвався Ед Ліон. Він припідняв капелюх.

— Містер Інгліш тут?

— Так, чекає на вас, — відповіла секретарка. — Але посидьте хвилинку, бо містер Крейл ще не прийшов.

Ліон вмостився у зручному кріслі й дістав пачку «Кемел».

Він глянув на Лоїс, яка продовжувала працювати ще кілька хвилин, а потім сказав:

— Не боїшся заробити виразку? Ти працюєш так, ніби її припрошуєш.

Лоїс легковажно засміялася.

— Одначе ще жодна не прийшла, — дівчина поправила зачіску. — Робота мене любить.

— Так-так, я це вже чув від інших людей. До речі, не знаєш, куди вони поділися? — песимістично сказав Ліон. — Я й сам важко працюю. Колись це зажене мене у ящик. Глянь на годинник. Хто, крім містера Інгліша, починає працювати о восьмій?

Двері відчинились, й увійшов Крейл. Його щойно поголене задумливе обличчя виблискувало на сонці. Він кивнув Лоїс та помахав пухкою рукою Еду.

— Бачу, ти добре поснідав, — заздрісно сказав Ліон. — Чи цей горбик під жилеткою — частина стилю?

Крейл погладив своє черево і задоволено всміхнувся.

— Це — частина моєї реклами, — відповів він. — Якби я був такий худий, як ти, то уже вилетів би з бізнесу. Хто повірить худому юристові? — він глянув на Лоїс. — Містер Інгліш чекає на мене?

— Так, — підтвердила дівчина, піднімаючи слухавку. — Містер Крейл та містер Ліон чекають, містере Інгліш, — поклавши слухавку, вона кивнула до чоловіків: — Проходьте, будь ласка.

Ед підвівся з крісла і попрямував за адвокатом до кабінету Інгліша.

Той сидів за столом, а Гарі Вінс саме виходив із кабінету з купою паперів у руках. Він кивнув до Крейла, оглянув Ліона і вийшов.

— Це хто такий? — запитав Ліон, падаючи в крісло.

— Ти що, не впізнав Гарі? — здивувався Інгліш. — Мій помічник і, чорт забирай, досить непоганий.

— Що нового, Ніку? — Крейл також сів. — У мене обмаль часу. О десятій тридцять мушу бути в суді.

Нік дістав сигару, штовхнув коробку до Крейла і глянув на Ліона. Той кивнув головою.

— Ми знайшли вбивцю Роя, — мовив він тихо.

— Знайшли? — Крейл підвівся. — О Господи! А ви не гаяли часу.

Нік підморгнув Еду.

— Ед, може, й виглядає дурником, але працює швидко.

— Таки Шерман? — уточнив Ліон.

— Так.

Інгліш переказав їм розмову із Шерманом.

— Чотири вбивства? — перепитав Крейл. Його очі мало не повилазили. — Він зізнався?

— Він не заперечив, — відповів Нік.

— Чорт забирай! Хотів би я подивитися на окружного прокурора, коли ти йому це розповіси, — потер руки адвокат. — Він навіть не пов’язує між собою ці чотири вбивства.

— Я не буду нічого розповідати окружному прокуророві, — Інгліш зупинився, аби припалити сигару, і, махаючи сірником, щоб загасити полум’я, продовжив: — Це його робота — знайти вбивцю. Я не збираюся розповідати всім, що мій брат займався шантажем. Якщо розкажу це окружному прокуророві — історія потрапить у газети. Я дав Шерману час до суботи, щоб він зник із міста.

Крейл зиркнув на Ліона, котрий сидів із байдужим виразом.

— Ти не можеш так вчинити, Ніку, — різко мовив Крейл, — бо стаєш співучасником. Чорт! І я стаю співучасником.

— Це — один із недоліків роботи на мене, — всміхнувся Інгліш. — Усе буде добре, Семе. Ніхто, крім Еда, не знає, що ти в курсі.

— Думаєш, Шерман утече? — запитав Ліон.

— А який у нього вибір? Усі козирі в мене. Та хочу, щоб ти, Еде, простежив за ним. Сядь йому на хвіст і не випускай з виду ні на мить. Візьми когось на допомогу, якщо необхідно, але до неділі не зводь із нього очей.

Ліон кивнув.

— Я подбаю про це.

— Ти ж не відпустиш його, знаючи про чотири вбивства?! — вжахнувся адвокат.

— Він уже вийшов сухим із води, — відповів Інгліш, струшуючи попіл у попільницю. — У мене нема доказів для суду. Якщо він спробує обдурити мене, я кілька організую, але не раніше.

— Що ти маєш на увазі — «кілька організую»? — перепитав Крейл, і його очі полізли на лоба.

— Я поясню, якщо доведеться це робити, — відрізав Нік. — Якщо цей хлопець обдурить мене, то сяде на електричний стілець. Ми разом його туди посадимо.

— Це якраз те, про що ти мав би мріяти, — мовив Ліон до Крейла і всміхнувся. — Що скажеш про Шермана? — запитав він Інгліша.

— Він псих, — відповів той. — Я маю на увазі, що небезпечний, як гримуча змія. Можливо, Шерман спробує щось утнути. Може навіть спробувати мене вбити.

Нік кинув на стіл конверт:

— Я написав усе, про що ми з ним говорили. Подбай про це, Семе, якщо зі мною щось трапиться. Можеш передати записи Моріллі.

Крейл вражено дивився на Ніка.

— Ти, певно, жартуєш.

— Шерман убив чотирьох людей за кілька днів. Я погрожував відправити його на електричний стілець, якщо він не зникне з міста. Його бізнесу у будь-якому випадку настав кінець. Не думаю, що Шерман здасться просто так. Тут не до жартів, Семе. Я попросив Чака носити пістолет і не випускати мене з поля зору.

— Про чоловіка зі шрамом нічого не чути? — запитав Ліон.

— Ні. Думаю, він утік. Я сказав Моріллі, що Мей Мітчел колись працювала на мене, й обережно поцікавився обставинами її вбивства. Водій таксі утік, Моріллі про нього нічого не знає. Дівчину зарізали, поліцейський застрелений, товстун теж був знайдений мертвим на вулиці, ось і все, що відомо поліції. Тебе, Еде, описали двоє чоловіків, але їм це не дуже вдалося. Вони стверджують, що намагалися затримати тебе до приїзду поліції, але ти втік. Моріллі думає, що вбивця — саме ти.

Ліон зітхнув.

— От і зв’язуйся з тобою, Ніку, — констатував песимістично Ед. — Що ж, я зможу працювати, доки Моріллі не знайде мене. Коли це станеться, тобі доведеться виплутуватись самостійно.

— Він не знайде тебе, — запевнив Інгліш із хлоп’ячою усмішкою. — Ці двоє сказали, що ти красунчик. За таким описом Моріллі тебе точно не знайде.

Крейл нетерпляче підвівся.

— Мені пора, Ніку, — він поглянув на годинник. — Хочеш іще щось сказати?

— От ненажера! — докинув Ліон. — Чотири вбивства тобі мало?

— Більше нічого, — перебив його Інгліш. — Але постійно будь готовим узятися до справи, Семе. Якщо Шерман щось утне, хочу відправити його на електричний стілець.

Адвокат кивнув і підсумував:

— Будемо вирішувати, коли до цього дійде. До речі, а як зі зборами комітету?

Бізнесмен усміхнувся.

— Відкладені.

— Із цим ти прорахувався, Ніку, — серйозно проказав Крейл. — Небезпечно так принижувати комітет. Різ ненавидить тебе, а він близький друг окружного прокурора і комісара поліції.

— Ти налякав мене до смерті, — вдавши стривоженого, всміхнувся Інгліш. — До зустрічі, Семе.

Крейл знизав плечима, кивнув Ліону й вийшов із кабінету.

— Хто такий Різ? — запитав Ед, запалюючи ще одну сигарету.

— Голова комісії з планування міста. А ще суддя.

— Він може напакостити тобі?

— Доки твердо стою на ногах, нічого він не може, а я дуже добре, чорт забирай, стежу, аби часом не оступитися.

— Ти вже оступився, — підмітив детектив. — Покриваєш чотири вбивства. На цьому Різ тебе не підловить?

— А як він дізнається? — Інгліш погасив недопалок сигари і глянув на годинник. — Я маю повно роботи, Еде. Приглядай за Шерманом. Не зводь із нього очей, це дуже важливо. І пильнуй, щоб він тебе не надурив.

— Беру це на себе, — запевнив Ліон. — До речі, я знаю, куди ведуть дроти від мікрофона в офісі Роя. В офіс у кінці коридору. Його орендує жінка на ім’я Глорія Віндсор. Вирізає силуети.

— Думаєш, вона одна з них? — не надто зацікавлено спитав Інгліш.

— Напевно. Думаю, це вона здала Роя. Рой і Мері Севіт збиралися втекти й обговорювали свої плани в офісі, не знаючи про мікрофон. Даю руку на відсіч, Шерман саме так і дізнався, що Рой його дурить.

— Тепер це неважливо, — стенув плечима Інгліш. — Нині основне — позбутися Шермана. Коли він зникне, його бізнес розвалиться сам по собі.

Детектив піднявся.

— Що ж, будемо сподіватись. Я простежу за Шерманом. Як тільки він спробує щось утнути, — дам тобі знати.

— Дякую, Еде. До зустрічі.

Коли Ліон пішов, Інгліш почав переглядати папери, які щодня з’являлися у нього на столі. Він працював швидко, повністю зосереджуючись на роботі.

За кілька хвилин до обіду Лоїс побачила боса все ще зануреним у папери. Вона поклала на стіл нові папки з документами. Нік глянув на Лоїс і всміхнувся.

— Ти зарезервувала на сьогодні столик у Сілвер Тауер? — запитав приязно, кидаючи ручку на стіл та відхиляючись на спинку крісла.

— Так, на восьму тридцять.

— Можна було і не питати... Ти взагалі хоч щось забуваєш? Я не пригадую такого, відколи ми працюємо разом.

— За це ви мені й платите, — легко відповіла Лоїс.

— Я не впевнений, що всі секретарки такі ж уважні, — мовив Інгліш і раптом згадав. — Чекай-но, ми працюємо разом уже п’ять років, правильно?

Лоїс усміхнулася.

— П’ять років буде цієї суботи.

— Справді? Цієї суботи? Як ти це пам’ятаєш?

— У мене добра пам’ять на дати. У вас обід із Гоу Бернштейном о першій, містере Інгліш.

— А я б радо забув про це, — майже простогнав Нік. — Субота, так? Чорт забирай! Потрібно відсвяткувати. Ми стільки досягли за ці п’ять років, правда, Лоїс?

Вона кивнула на знак згоди.

— Пригадую той маленький офіс, де ми починали, — продовжив Інгліш, хитаючи головою, — і ту друкарську машинку... Ти увесь день товкла по клавішах, а я бігав у пошуках грошей. Дякувати небесам, що усе це в минулому. Впевнений, ти щаслива сидіти у цьому офісі й користуватися електронною друкарською машинкою...

— Саме так, — відповіла дівчина.

Нік швидко підвів очі.

— Чомусь не чути радості у твоєму голосі... Ось що: ми повечеряємо в суботу. Відсвяткуємо день народження фірми.

— Що ви сказали?..

Слабкий рум’янець проступив на обличчі Лоїс. Вона на мить застигла, а тоді швидко проказала:

— Гадаю, що я не зможу в суботу, містере Інгліш. У мене побачення.

Інгліш поглянув на дівчину, зауваживши, як розростається її рум’янець.

— Це погано. Усе одно ми підемо в «Сілвер Тауер» і замовимо найкращу вечерю. То — наказ.

— Але я не можу відмінити побачення, — тихо сказала Лоїс. — Усе одно дякую, містере Інгліш.

Нік засмучено подивився на дівчину, а тоді засміявся, знизавши плечима.

— Добре, Лоїс, якщо ти не можеш відмовити бойфренду, то й не треба. Що ж, можливо, іншого разу.

— Нема ніякого бойфренда, — гарячково вигукнула Лоїс, і це вразило чоловіка. — Я просто буду зайнята, — і дівчина вибігла з кабінету, рвучко зачинивши за собою двері.

Інгліш спантеличено нахмурився, дивлячись на розкладені на столі папери.

— Дамо цьому лад пізніше, — мовив сам до себе. — А Джулія казала, що ця дівчина закохана у мене. Як би не так... Навіть повечеряти відмовилась. Оце Джулія називає — закохана?

Хвилин за десять він відклав ручку та, підійшовши до вішака, одягнув пальто й узявся було за капелюх, коли у двері постукали, а потім увійшла Джулія.

— О, привіт, Джуліє, — він поправив пальто. — Вирішила мене провідати?

Жінка швидко підійшла і поцілувала Ніка.

— Мені треба трохи грошей, — мовила поспіхом. — Я обідаю з Джойс Гіббонс, а гаманець залишила вдома.

— Я б хотів пообідати з вами, — із жалем зітхнув Інгліш, дістаючи гаманець. — П’ятдесят достатньо?

— Ще й забагато, любий. Ми замовимо лише салат. А з ким ти обідаєш?

— Із Бернштейном, — скривився Інгліш. — Він хоче впарити мені якогось співака для Голден Епл. Звичайно, я не погоджуся, але мені потрібна Теска, а у неї контракт з ним. Хочу її переманити.

— Ти отримаєш її, якщо бажаєш, — Джулія заховала банкноту в сумочку. — Можеш підвезти мене?

— А де ви з Джойс будете обідати? — запитав Нік, надіваючи капелюх.

— В Уолдорф.

— Підвезу, це по дорозі. Ходімо. Нам уже пора.

Вони вийшли у приймальню. Гарі Вінс, глипнувши на Джулію, відійшов убік.

— Привіт, Гарі! — радісно вигукнула Джулія. — Мені щось потрібно від тебе...

— Що саме, Джуліє? — сухо запитав Гарі.

Його тон змусив Лоїс відволіктись і глянути на нього. Ні Гарі, ні Джулія не помітили, що секретарка сиділа за своїм столом біля вікна.

— Мені треба ще два квитки на шоу. На сьогодні, — пояснила Джулія. — Зможеш передати їх?

— Звичайно, — відповів Гарі, червоніючи.

— Агов, постривайте! — всміхнувся Інгліш. — Джуліє, ти мене розориш. Подумати тільки, ще два квитки на вітер.

— Це для Джойс. Я пообіцяла.

— Вона ж купається у грошах. Чому, чорт забирай, Джойс не купить собі двох квитків?

— Ну, любий, не будь скупим, — пробелькотіла Джулія, беручи Ніка за руку. — Ти ж знаєш, що люди очікують від мене квитків на всі твої шоу.

— Знайди їй два квитки, Гарі, — звелів Нік. — Зроби так, як вона просить.

— Добре, містере Інгліш, — хрипло мовив Гарі.

— Ти справді вечеряєш сьогодні з отим нудним старим сенатором? — запитала Джулія, проходячи з Інглішем через офіс. — Коли ви зустрічаєтеся?

— О восьмій тридцять. Сьогодні ми не зможемо побачитися, Джуліє. Зустріч точно затягнеться надовго.

Інгліш пройшов за нею у коридор.

Гарі провів їх поглядом, немов заціпенівши. Вираз його обличчя налякав Лоїс. Вона спостерігала за Вінсом, і коли той раптом вийшов з офісу, відчула, як холодний піт виступив у неї на спині.

3

Чак Еган скерував «кадилак» до вишуканого входу у ресторан «Сілвер Тауер».

Інгліш нахилився вперед.

— Чаку, віджени автомобіль та піди пообідай. Забереш мене о пів на десяту.

— Зайти з вами, босе? — запитав водій, озираючись навколо.

Нік похитав головою.

— Ні. Зараз тут усе спокійно. А от коли будемо виходити — пильнуй.

— Я завжди насторожі, — трохи зухвало заявив Чак. — Я буду о дев’ятій тридцять.

— Зачекаєш у фойє.

Чак виліз із машини, оглянув вулицю, тримаючи руку в кишені пальта, тоді відчинив дверцята автомобіля і простежив за босом, поки той швидко переходив тротуар до входу в ресторан.

Інгліш віддав свої пальто і капелюх у гардероб і, прямуючи до вбиральні, побачив сенатора Б’юмонта.

— Привіт, сенаторе! Цього разу я вчасно?

— Як справи, Ніку? — запитав Б’юмонт, потиснувши йому правицю.

— Нормально. Йду мити руки.

— Ходімо разом.

Вони попрямували до розкішної вбиральні.

Поки Інгліш мив руки, Б’юмонт прикурив сигару і похмуро спостерігав, як із крана тече вода.

— Тобі не варто було переносити ту зустріч, Ніку, — нарешті буркнув він. — Різ був такий розгніваний...

— Я й не сумнівався, — байдуже відповів Інгліш і потягнувся за рушником. — Якби я забивав собі голову думками про Різа, то не мав би часу заробляти гроші.

Б’юмонт ворухнув плечима.

— Я переймаюся твоїми справами, Ніку. Різ більше не допустить такого ставлення. Він мені так і сказав.

Інгліш узяв сенатора за лікоть і підштовхнув його у напрямку бару.

— Замов собі коктейль і розслабся, — порадив він доброзичливо. — Різ підтримає все, що мені треба буде, ти й сам це знаєш.

— Не підтримає. Різ сказав, що вже пора комусь тебе спинити, і він налаштований серйозно.

Інгліш замовив Б’юмонту коктейль, а собі взяв мартіні.

— І як він збирається мене спинити? — запитав Нік, усміхаючись.

— Поки що не знаю, але чув, як Різ обговорював це з окружним прокурором. Вони згадували про Роя.

Обличчя Інгліша напружилося.

— Розповідай.

Б’юмонт неспокійно засовався на стільці.

— Якісь чутки про шантаж. Різ наполягає, щоб окружний прокурор усе з’ясував.

Інгліш знизав плечима.

— Нема що з’ясовувати. Хай тільки-но спробує оприлюднити щось таке, чого не зможе довести, — я затягаю його по судах.

Сенатор кивнув.

— Я сказав те саме, і йому це не сподобалось. Та якщо утих чутках є хоч крапля правди, Ніку, то, чорт забирай, будь обережним.

— Не мели дурниць! — грубо обірвав його співрозмовник. — Там нічого на мене нема, взагалі нічого. І нема доказів, що Рой був шантажистом.

— Що ж, я дуже радий це чути, — заспокоївся Б’юмонт. — Ти ж не обманюєш мене, Ніку?

— Навіщо це мені? Повторюю, ні Різ, ні окружний прокурор нічого не зможуть довести.

— А що там із тою дівчиною, секретаркою Роя?

— Про неї вже подбали. Преса не пов’язала її з Роєм, як і окружний прокурор. Моріллі все влаштував. Він, безумовно, заробив свої п’ять тисяч. Можеш не хвилюватися.

— Тобі легко говорити, — роздратовано кинув сенатор. — А я повинен зважати на свою посаду.

— Поки я з тобою, тобі нема чого хвилюватися, — запевнив Інгліш. — Тож заспокойся.

— Про вовка помовка... — пробурчав Б’юмонт. — Он Різа принесло.

Нік підвів очі.

У дверях стояв кремезний чоловік шістдесяти років, із жорсткими рисами обличчя. Він розмовляв з енергійною дівчиною, одягненою у сріблясто-блакитну фарбовану норкову накидку поверх чорної вечірньої сукні.

— Цікаво, Різ купив їй ту накидку чи взяв напрокат? — тихо запитав Інгліш. — Це — Лола Вегас. Вона танцювала в Голден Епл, поки я її не вигнав. Чіплялася до всіх, хто носив штани, навіть до офіціантів.

— Тихіше, будь ласка, — пробурмотів Б’юмонт. — Різ нам — як більмо на оці.

— Ще й яке! — розсміявся бізнесмен.

Зайшовши у бар, Різ сухо кивнув Б’юмонтові та Інглішу і вибрав місце подалі від них.

Нік кивнув у відповідь, махнув рукою до Лоли, а та, скоса глянувши на нього, демонстративно повернулася спиною.

— Я вигнав її, коли вона закрутила з посильним, — пояснив Інгліш. — Бачиш, досі ображається.

Б’юмонт поспіхом перевів розмову на тему наступних виборів, і вони півгодини обговорювали чималі витрати на виборчу кампанію.

— Попередні вибори обійшлися мені дешевше, — констатував Інгліш. — Чорт забирай, ти подорожчав на двадцять п’ять відсотків.

— Можливо, — відповів сенатор, — але опозиція стала більш численною. Подбати треба про багатьох, а вони тільки розуміють мову зелененьких папірців.

— Усе одно це купа грошей, — перебив його Інгліш. — Давай так: завтра відправлю до тебе Гарі Вінса, він перевірить усі розрахунки. Його кошторис я прийму. І ти приймеш.

Б’юмонт насупився.

— Я знаю Вінса. Він дуже економний, а зараз не час економити.

Нік пропустив це мимо вух — він саме побачив Коррін Інгліш, яка постала у дверях, одягнена у білу вечірню сукню, що колись знала і кращі часи. Її неохайне волосся трохи прикривало обличчя, що видавало схвильованість. Відвідувачі уже почали озиратися на неї.

— Ще тільки дружини Роя нам тут бракувало... — зітхнув Інгліш. — Ноги моєї більше не буде у цьому ресторані! Кожен обірванець наче став тут постійним клієнтом.

Б’юмонт, напруживши зір, глянув через залу.

— Чорт! Та вона ж п’яна, — злякано вигукнув він, стискаючи поручні свого крісла. — І йде сюди.

Інгліш, усміхаючись, піднявся назустріч Коррін, коли вона, хитаючись, нарешті спромоглася перейти через залу до них.

— Привіт, Коррін! — мовив він і додав: — Якщо ти сама, то присядь із нами...

— Привіт, лузер! — різко вигукнула жінка. — Я краще сяду у зміїне кубло, ніж коло тебе.

У ресторані раптом стало тихо, і всі, немов змовившись, повернулися до Інгліша. Він продовжував усміхатися.

— Якщо це справді так, Коррін, — тихо зауважив він, — то мені шкода, що я запропонував тобі нашу компанію, — і повернувся до свого столика.

— А ти не втікай! — вигукнула Коррін. — Я маю багато чого тобі сказати, — і вона схопила його за лікоть, розвертаючи до себе.

Чоловік у смокінгу раптом з’явився за барною стійкою, ніби нізвідки. Оцінивши ситуацію, щось прошепотів бармену.

— Заспокойся, Коррін, — сказав Інгліш спокійно і доброзичливо. — Може, тобі краще піти додому?

— Твоя сучка спить із Гарі Вінсом, — голос Коррін майже зірвався на крик. — Вони коханці вже давно, а ти — тупий лузер! Йдеш на свої зустрічі, а вона скаче до нього у ліжко. Ха! Та Джулія в його ліжку просто зараз.

Люди у барі жадібно ловили кожне слово. Чоловік у смокінгу залишив барну стійку і тихенько підійшов до Ніка.

— Вивести її звідси, містере Інгліш? — запитав він, майже не рухаючи губами.

— Не треба, — пошепки відповів той. — Я зроблю це сам. Ходімо, Коррін. Я відвезу тебе додому. Дорогою ти мені усе розкажеш...

Жінка відступила, її лице зблідло. Вона очікувала від Інгліша якоїсь реакції, але його незворушний вигляд та очевидна байдужість до щойно почутого немов вибили ґрунт з-під її ніг.

— Ти що, не віриш мені? — закричала Коррін. — Я сказала, що Джулія Клер — у ліжку з твоїм помічником.

— Ну й що? — усміхнувся Інгліш. — Це не моя справа і тим паче не твоя, Коррін.

Різ було припинявся зі стільця, але, передумавши, сів.

— О Господи! Як огидно, — вигукнула Лола.

— Коррін, давай я відвезу тебе додому, — Нік обережно, але міцно взяв її за лікоть.

— Тобі що, байдуже? — Коррін заплакала, намагаючись вирватись, але не змогла: Інгліш її тримав ніжно, але міцно.

— Байдуже. Повторюю, це не моя справа, — продовжив Інгліш лагідно, ніби говорив до дитини. — Ти й сама знаєш, що усе це — нісенітниця. Ходімо. Люди заглядаються на тебе, моя люба.

Він підштовхнув її до дверей.

Хтось вигукнув:

— Чому працівники ресторану не викинуть цієї п’яної звідси, хай йому грець?!

Коррін заплакала. Те, що виглядало прекрасною можливістю для помсти, тепер зійшло на пси. Тиха, люб’язна поведінка Інгліша налаштувала натовп проти неї. Усі дивилися на жінку як на дурепу, котра влаштувала сцену, не розуміючи, що верзе.

Жінка зробила ще одну відчайдушну спробу врятувати ситуацію.

— Це все правда! — закричала вона, намагаючись вирватися з рук Інгліша. — Це ти вбив свого брата. І ти обікрав мене на двадцять тисяч доларів. Відпусти мене, покидьку. Я ненавиджу тебе!

У залі почувся сміх, і вона розчаровано зрозуміла, що задуманий план пішов коту під хвіст.

Інгліш продовжував вести Коррін у напрямку холу. Ноги в неї підгиналися.

— Ти зможеш усе розповісти мені дорогою додому, — проказав Нік спокійним тихим голосом, — але тобі краще буде трохи поспати.

Вони були вже у холі.

Чоловік у смокінгу, який ішов за ними, запитав:

— Можливо, треба викликати поліцію, містере Інгліш?

— Та ні, Луїсе, — відповів той неголосно. — Але я був би вдячний, якби ви відвезли її додому. Спіймайте таксі, гаразд?

— Добре, містере Інгліш.

Коррін сперлася на Ніка і продовжувала плакати. Він обняв її за плечі.

— Заспокойся. Їдь додому і трохи поспи. Я знаю, як ти зараз почуваєшся.

— Нічого ти не знаєш, — простогнала Коррін. — Я хотіла нашкодити тобі. Хотіла змусити страждати так, як ти змусив страждати мене.

— А звідки ти знаєш, що тобі це не вдалося? — запитав Нік. — Ти сказала правду?

Коррін не змогла глянути йому у вічі чи промовити хоч слово, тому лише кивнула.

— Що ж, добре. Отже, ми квити. Не треба було погрожувати, що листи Роя буде опубліковано. Звичайно, я б цього не зробив, але й погрожувати не слід було.

Підійшов Луїс.

— Таксі прибуло, містере Інгліш.

— Перевірте, щоб вона пішла додому, — попросив бізнесмен. — Подбайте про неї.

— Звичайно, містере Інгліш.

Луїс узяв Коррін за руку.

— Ходімо, люба, ходімо звідси.

Коррін подивилася на Ніка.

— Ти навіть не розлютився на мене, — констатувала жінка надламаним голосом. — Ти що, святий?

— Та ні. Просто ти — моя сім’я.

Інгліш простежив, як Луїс посадив Коррін у таксі. Його обличчя було трохи бліде, але не виражало жодних емоцій.

Підійшов Б’юмонт.

— Ніку, завтра це буде в усіх газетах. Чому, чорт забирай, ти не зупинив її. Різ усе намотав на вус. Він рознесе плітки по всьому місту.

Інгліш не відповів нічого, продовжуючи вдивлятись у вулицю.

— Ніку! — Б’юмонт трусонув його за лікоть. — Чому ти не зупинив її?

— Замовкни! — різко обірвав його Нік. — Я все зробив правильно. Думаєш, хтось повірив цій п’яній алкоголічці?

Б’юмонт вагався.

— Це правда?

Інгліш повернувся і глянув на сенатора. Його блакитні очі були схожі на уламки криги.

— Дідько, а яке тобі чи будь-кому іншому діло, правда це чи ні?

Б’юмонт вчасно відчув небезпеку.

— Справді, яке мені діло, — відразу ж погодився він. — Що ж, давай повернемося до вечері.

— Не зараз. Мені треба дещо перевірити. Побачимося завтра, сенаторе. А зараз прошу мені вибачити.

Він пішов до гардероба, узяв капелюх і пальто й закрокував через хол до дверей.

Чоловік із тонким білим шрамом, що тягнувся від правого вуха до рота, стояв біля телефонної будки, спостерігаючи за Інглішем, який саме вскочив у таксі. А тоді підняв слухавку і почав набирати номер.

4

За десять хвилин до восьмої Роджер Шерман вимкнув у своїй спальні світло та, підійшовши до вікна, виглянув на вулицю. Він був готовий вийти будь-якої хвилини. Коричневого капелюха натягнув на самі очі, а комір жовтувато-коричневого плаща — підняв. На кілька дюймів відхилив штору й обережно виглянув за вікно. Дощ лив як із відра, і розгледіти бодай щось було важко. З вікна шостого поверху вулиця здалася надто вузькою, а припарковані вздовж тротуару автомобілі виглядали іграшковими.

Шерман пригледівся і нарешті помітив постать чоловіка, який стояв біля дверей будинку навпроти, ховаючись від дощу. Вогник його сигарети час від часу освітлював обличчя, приховане під капелюхом.

Задумливо жуючи гумку, Роджер декілька секунд розглядав силует, ледь помітний у темряві, тоді кивнув сам до себе, обережно поправив штору і вийшов у вітальню. Увімкнувши світло, він перетнув кімнату, відчинив двері на кухню та підступив до вікна. Обережно відхиливши штору, виглянув на провулок, що вів до іншого входу в будинок.

Тут Шерман також помітив чоловіка, котрий стояв під деревом і спостерігав за входом. Отже, Інгліш стежить за ним і перекрив усі виходи з будинку. Відразу ж після їхньої розмови було зрозуміло, що за ним слідкуватимуть, і слідкуватимуть професіонали. Ці двоє чоловіків знають свою справу, а крім того, їм не потрібно ховатися. Вони не приховують того, що стежать за будинком. Їхнє завдання — не випустити його звідси непоміченим, а Роджеру сьогодні так треба бути непоміченим...

Повернувшись до вітальні, чоловік увімкнув радіо, дістав із кишені пару тоненьких шовкових рукавичок і одягнув їх.

Із шухляди письмового столу узяв кольт 38-го калібру. Перевіривши обойму, загнав патрон у патронник, опустив запобіжник і заховав пістолет у кишеню плаща. Залишивши спостерігачам увімкнене у вітальні світло, він тихенько пройшов до вхідних дверей, відчинив їх на кілька дюймів і виглянув у коридор. Двері Інгліша були зачинені, у коридорі порожньо, ліфт стояв на місці, лише звуки музики лунали з приймача, заповнюючи коридор.

Шерман вийшов, обережно зачинив за собою двері і швидко попрямував до сходів, якими піднявся на поверх вище. Потім зупинився, спершись на перила, і прислухався, але не почув нічого, що могло б його схвилювати.

Пройшовши до кінця коридору, відчинив вікно і виглянув у темну ніч. Вікно виходило на дах сусіднього будинку, до якого було не менше ста футів[5] суцільної темряви. Він ще раз оглянув коридор, а тоді рішуче ступив однією ногою на підвіконник і, тримаючись за віконну раму, зиркнув угору.

Просто над вікном уздовж стіни тягнулася водостічна труба. Ухопившись однією рукою за неї, він ступив на вузький карниз і зачинив за собою вікно.

Дощ не переставав лити, краплі шмагали лице, але Шерман рішуче тримався руками за трубу.

Вона була мокрою і слизькою, а цього Роджер не передбачив і тепер проклинав дощ, який почався так невчасно. Та це був єдиний спосіб вийти з будинку непоміченим.

Вправно перебираючи руками вздовж труби, він зістрибнув з підвіконня і повис у повітрі. Зі спритністю гімнаста Шерман рухався уздовж стіни, поки не дістався ще однієї труби, що вела вниз до невеличкого виступу на стіні. До нього ще було не менше двадцяти футів.

Коли чоловік спробував схопитися за водостічну трубу, його права рука зірвалася, і він повис у повітрі. Тримаючись тільки однією рукою, він намагався не дивитися вниз у темну порожнечу. Його щелепи ритмічно рухалися, жуючи гумку. Абсолютно спокійний, Роджер впевнено обхопив водостічну трубу рукою і колінами, відтак обережно відпустив горизонтальну трубу.

Так він і завис, відновлюючи сили, а тоді повільно, дюйм за дюймом, почав спускатись, аж поки не дістався до виступу на стіні.

Тут, притулившись до стіни будинку, почав відновлювати дихання. Футів за тридцять під ним був дах ресторану.

Шерман трохи перепочив і, знову тримаючись за водостічну трубу, спустився на дах. Низько нахилившись, аби його не помітили на фоні темного неба, чоловік швидко підійшов до пожежної драбини і нарешті спустився на землю.

У темному провулкові, заповненому сміттєвими баками, було порожньо, і Шерман тихо рушив у напрямку вулиці. Там він виглянув з-за рогу будинку: справа, ярдів за тридцять, горів вогнями головний вхід у будинок. Спостерігач усе ще стояв навпроти, заховавшись від дощу.

Натягнувши на обличчя капелюх, Шерман вийшов із провулка, тримаючись у тіні та не відводячи погляду від спостерігача. Той навіть не дивився у його бік, і Роджер, звернувши за ріг будинку, задоволено кивнув сам до себе.

Його не помітили, тож можна спокійно втілювати свій план. Кілька хвиль він ішов, незважаючи на дощ, а коли достатньо віддалися, спіймав таксі.

— Будь ласка, відвезіть мене на перехрестя 5-ої і 27-ої вулиць, — сказав він, сідаючи у машину.

5

Джулія підняла голову з подушки і глянула на годинник. Стрілки показували три хвилини по дев’ятій.

— Тільки не кажи, що тобі вже пора йти, — Гарі Вінс притягнув її ближче до себе.

— Ще є півгодини. Любий Гарі, — зітхнула Джулія, торкаючись руками його голих грудей, — я б хотіла взагалі не покидати тебе. Час пролетів так швидко...

— Інгліш буде зайнятий ще кілька годин. Може, не поїдеш сьогодні до клубу? Або й узагалі більше ніколи туди не поїдеш, облишивши всі ті клуби?

— Не думаю, що Ніку це сподобається, — відповіла Джулія, розуміючи, що їй самій дуже хочеться там співати. — Якщо покину клуб, Інгліш захоче, аби я більше часу проводила з ним, Гарі.

— Мабуть, — розчаровано погодився той. — Ну що ж, напевно, я маю бути вдячним навіть за ці маленькі радощі.

— Невже вони такі маленькі для тебе, любий?

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Я хочу тебе постійно. Хочу, щоб ти була зі мною завжди.

— І я цього хочу, — сказала Джулія, трохи лукавлячи.

Вона піднялась, аби він міг поцілувати її, і на деякий час вони потонули у коханні. Раптом Джулія вигукнула:

— Краще ні, любий. Ну справді, Гарі. За кілька хвилин я вже мушу виходити.

— О Джуліє, — пристрасно видихнув Гарі. — Забудь про той чортів клуб. Залишся зі мною. Не йди.

— Мушу йти, Гарі. Усім буде цікаво, куди я зникла. Якщо вони розкажуть Ніку...

— Ну добре, добре, — роздратовано проказав Гарі. — Вибач. Я не повинен був цього говорити.

— Не сердься, любий, — Джулія обережно вивільнилася з обіймів молодого чоловіка. — Ми маємо бути розумними.

— Добре, давай будемо розумними, — гірко погодився Гарі.

Жінка усміхнулася.

— Я люблю цю кімнату. Люблю теплий вогонь і кохаю тебе, милий.

Він відігнав наростаюче невдоволення.

— Ми щасливі, Джуліє, що маємо один одного.

— Ти такий хороший...

— А ти — найкрасивіша дівчина у світі.

Вона задоволено засміялася.

— Ти ж знаєш, що це нісенітниця, але мені приємно, що ти так думаєш. Будь ласка, продовжуй так вважати.

Гарі притягнув коханку до себе.

— Я божеволію від тебе, Джуліє, — зізнався він, — просто божеволію.

Вона обняла коханого за шию.

— Я також божеволію від тебе, Гарі.

— Ти вже спізнюєшся, Джуліє. Але мені байдуже, і тобі теж має бути байдуже.

— Мені таки потрібно йти, — трохи лукавлячи, сказала Джулія.

— А мені байдуже.

— Тоді швидко, любий, — і вона поцілувала його так міцно, що він відчув на губах присмак крові. — О любий! — вона затамувала подих. — О любий, любий, любий...

Час немов зупинився, лише їхнє уривчасте дихання та її стогони насолоди порушували тишу.

Раптом пальці Джулії вп’ялися, немов гачки, у плече Гарі, а тіло вигнулося, немов лук із натягнутою тятивою.

— Що це було? — прошепотіла йому на вухо, тоді відштовхнула коханця й сіла, вдивляючись у темряву, ледь освітлену згасаючим полум’ям.

— Що сталося? — запитав він, відкинувшись на подушку.

— Я щось чула, — відповіла Джулія, і Гарі помітив, як вона зблідла, коли полум’я освітило її напружене обличчя.

Холодний піт виступив на його спині, він рвучко сів і прислухався.

— У тій кімнаті хтось є, — прошепотіла Джулія.

— Не може бути, — сказав він, раптом відчувши неймовірний страх. — Двері замкнені, тобі здалося.

— Ні. Там хтось є, — повторила Джулія і схопила його за руку. — Я відчуваю.

Гарі прислухався, але почув лише калатання власного серця.

— Там нікого не може бути, — хрипло запевнив він. — Ти налякала мене до смерті, Джуліє.

— Йди і подивися. Я впевнена, що щось чула.

Він боявся, що це міг прийти Інгліш. А якщо і справді той прийшов? Що буде, коли, відчинивши двері, він побачить боса?

— Гарі, — струсонула його Джулія. — Йди і подивися.

Відкинувши ковдру, він зісковзнув із ліжка, схопивши рукою халат.

— Тобі здалося, — заспокоював чоловік більше себе, ніж її. — Ніхто не може прийти сюди. Ніхто не має ключа.

Та раптом застиг, відчуваючи, як волосся на його потилиці піднімається дибки.

У кімнаті почувся слабкий скрип, і двері спальні почали повільно відчинятися.

Гарі заціпенів. Його пальці, котрі враз спаралізувало, заплутались у складках халата, а страх скував усе тіло.

— О Гарі! — вигукнула Джулія і вп’ялися йому в лікоть.

Гарі не міг вимовити й слова. Він сидів на краю ліжка, не відводячи погляду від дверей, що повільно відчинялися.

Роджер Шерман з’явився, немов привид, тримаючи у правій руці пістолет. На світлому плащі темніли мокрі плями від дощу, вода стікала з країв капелюха, а шкіра блищала від вологи. Шерман увійшов до кімнати, повільно рухаючи щелепами, а в його байдужих очах яскраво відблискував вогонь.

Пістолет хитнувся і націлився на Гарі.

— Не рухатися, — тихо мовив незнайомець. — Нікому не рухатися.

Зачинивши двері, він пройшов до центру кімнати.

Гарі полегшено зітхнув — це не Інгліш.

— Забирайся звідси, — сказав Вінс усе ще нетвердим голосом, не зводячи очей із пістолета.

Шерман сів у крісло біля вогню. Його впевнені рухи шокували Джулію.

— Стій, де стоїш, — гаркнув той, закидаючи ногу на ногу. — Не робіть дурниць, інакше стрілятиму.

— Ви... ви хто? — ніяково запитав Гарі, раптом зрозумівши, що це не грабіжник. Грабіжники так вишукано не одягаються.

— Мене звати Роджер Шерман, — м’яко відповів той. — Ви мене не знаєте, — він спостерігав за Гарі та Джулією, яка прикривала ковдрою груди, дивлячись на нього широко розплющеними наляканими очима. — Привіт, Джуліє. Ти не знаєш мене, але я знаю тебе. Я спостерігав за вами обома. Як на мене, то ви надто ризикували, приходячи сюди. Зрештою, ви платили Рою Інглішу, щоб він мовчав, хіба ж ні?

— А ти звідки про це знаєш? — запитав Гарі й раптом зблід.

— Мій любий друже, а від кого, як ти думаєш, Рой Інгліш про все дізнався?

— То ти хочеш шантажувати нас? Скільки?

Шерман усміхнувся:

— Гроші мені не потрібні. Я хочу влаштувати пастку.

Гарі відчув, як напружилася Джулія, і взяв її за руку.

— Яку пастку?

— Нік Інгліш став у мене на дорозі, — пояснив Шерман, — і я хочу його прибрати.

— А ми тут до чого? — здивувався Гарі й спробував підтягнути до себе халат.

— Не рухайся! — вигукнув Шерман. — Залиш халат у спокої.

— Дай нам хоча б одягнутися, — попросив Вінс, завмерши. — Не будь дурнем.

— Дурень серед нас — ти, — відповів Роджер. — І мені треба, щоб Інгліш застав вас саме у такому вигляді.

Гарі напружився, але до пістолета йому було задалеко.

— Ти що, привів його сюди?

— Я чекаю на нього, — всміхнувся Шерман і глянув на Джулію. — Йому вже, напевне, розповіли, чим ви двоє тут займаєтеся. Думаю, Інгліш уже мчить з усіх ніг.

— Послухай, — гарячково мовив Гарі. — Я заплачу, скільки потрібно, щоб ти випустив нас звідси. Скільки?

— Справа не в грошах... — почав Роджер, але його перебив телефонний дзвінок. — Не рухатись. Я підійду, — продовжив непрошений гість, підходячи до телефону на нічному столикові недалеко від Джулії.

Вона з острахом відсахнулась від пістолета, якого Шерман наставив на неї.

— Так? — сказав той у слухавку, спостерігаючи за Гарі, його щелепи не переставали ритмічно рухатись. — Добре, — продовжив він. — Усе решта я зроблю сам, — він поклав слухавку та відійшов до крісла. — Інгліш уже в дорозі. Зачекаємо ще хвилин десять.

— Але це нічого не дасть! — відчайдушно вигукнув Гарі. — Бос розлютиться ще більше. Я визнаю, що це буде удар для нього, але він ударить у відповідь. Ти не прибереш його з дороги у такий спосіб.

— Та невже? — всміхнувся Шерман і кивнув на кольт, який тримав у руці в шовковій рукавичці. — Я викрав у нього пістолет і завтра вранці Інгліша заарештують за вбивство. Точніше, за два вбивства.

Гарі застиг.

— Що ти маєш на увазі?

— Це ж очевидно, хіба ні? Коли я почую його кроки, то застрелю вас. Хто зможе довести, що це вчинив не він?

Джулія раптом перестала дихати.

— Кохана, це блеф, — спробував заспокоїти її Гарі. — Він не посміє цього зробити.

Жінка не могла відвести погляду від Шермана. Його байдужий погляд вселяв у неї справжнісінький жах.

— Він зробить це, — тихо мовила Джулія, ледве ворушачи пересохлими губами.

— Звичайно, що зроблю, — лагідно мовив Шерман. — Ви достатньо повеселилися, тепер настав час платити.

— Тебе спіймають, — Гарі гарячково шукав вихід. — Тобі звідси не втекти.

Роджер засміявся.

— Я добре плаваю, під вікном тече річка, а ніч така темна, що мене ніхто не помітить.

— Ти не зробиш цього, — вигукнув Гарі, раптом зрозумівши, що чоловік перед ним не блефує.

— Перевіримо за кілька хвилин, — від голосу Шермана у Гарі наче кров застигла.

— Відпусти її, — попросив він хрипло. — Одного вбивства достатньо.

— Вибач, я не можу так ризикувати, — відповів Роджер. — Вона може мене видати.

— Джулія не видасть, — молив Вінс. — Вона пообіцяє мовчати.

— Вибач, — повторив Шерман. — Зрештою, подвійне вбивство значно драматичніше. Якщо Інгліш уб’є тільки тебе, йому все зійде з рук, про це подбає його адвокат. А якщо уб’є вас обох... — він знову сів у крісло. — Хочете помолитись? Я не слухатиму.

Гарі зрозумів, що має справу із психом, і благати про щось нема сенсу. Необхідно було спробувати відвернути увагу Шермана і перехопити пістолет, тоді у них з’явився б хоч якийсь шанс. На жаль, Гарі сидів на ліжку, далеченько від Шермана: їх розділяло футів вісім.

Джулія запропонувала:

— Я віддам тобі всі гроші, які маю, тільки відпусти мас. Маю двадцять тисяч. І зможу зібрати ще більше.

— Облиш, — заперечно похитав головою Роджер. — Гроші мені не потрібні, — і він глянув на годинник. У ту ж мить рука Гарі сковзнула за спину, схопивши подушку. Джулія помітила це. Вона вигнулася, щоби трохи прикрити Гарі, й спробувала відвернути увагу Шермана.

— Я... я зараз зомлію, — зойкнула вона, тоді закотила очі й, змахнувши руками, ніби падаючи, штовхнула нічний столик. Той із гуркотом перекинувся. Роджер мимоволі обернувся на звук, а Гарі миттю кинув у нього подушку. Вона збила руку Шермана, якою той тримав пістолет. Гарі, білий, наче стіна, стрибнув уперед.

Роджер люто відкинув подушку. Вінс зрозумів — йому не встигнути, але продовжував бігти, намагаючись учепитися в руку з пістолетом...

Куля влучила Гарі нижче коліна. Він, ніби зашпортнувшись, впав уперед і схопився руками за плащ Шермана. Той руків’ям пістолета ударив Гарі по скроні й відштовхнув. Обличчя вбивці було спокійним, лише щелепи продовжували ритмічно рухатися. Джулія навпочіпки сиділа на ліжку, прикриваючи руками груди. Ковдра зісковзнула на землю, і жінка тепер виглядала наче мармурова скульптура.

Гарі повз до Шермана, кусаючи губи, поки кров повільно витікала із рани, залишаючи сліди на світлому паркеті.

Шерман зробив крок назад і всміхнувся.

— Ти бовдур! — сказав він. — Хотів стати героєм, як у кіно?

Вінс не здавався. Біль у понівеченому коліні тільки додав сили. Страх зник, і єдине, чого він хотів, — це дотягнутися руками до Шермана.

А той підняв кольт і, не кваплячись, прицілився. Гарі був лише за кілька футів від нього і повз, не відводячи очей від пістолета.

Джулія дико заверещала.

— Ні! Не треба!

Прогримів постріл. Куля влучила Гарі поміж очей і відкинула нещасного назад, його м’язи ще трохи конвульсивно посмикалися, а кров залила все обличчя.

— Трохи поспішив, — похмуро констатував Шерман. — І чого цей бовдур таке втнув?

Джулія застигла на ліжку, не відводячи погляду від Гарі й тремтячи усім тілом.

На вулиці вдарили дверцята автомобіля, і Роджер всміхнувся.

— А ось і гості, — він виглянув у вікно. Знизу шуміла річка, буксир, пропливаючи, тьмяно світив ліхтарями, і повітря наповнив звук його сирени.

— Джуліє, до тебе прийшли, — тихо мовив Шерман, вказуючи на двері. — Впусти гостя.

Жінка не рухалася, лише переводила погляд із Роджера на мертвого Гарі. Вона ніби перестала дихати.

— Йди до нього, Джуліє, — наполягав Шерман.

У вхідні двері гучно забарабанили.

— Відчиняй, Джуліє. Прийшов твій рятівник.

Вона заціпеніла, неначе вирізана з каменю, а її очі Наповнилися жахом.

— Джуліє! — почувся голос Інгліша. — Ти там, Джуліє?

Вона повернула голову до дверей, й іскорка надії промайнула в очах жінки. Шерман тримав її на прицілі.

— Ти там, Джуліє?

— Так, — раптом вигукнула вона. — Ніку! Врятуй мене! Врятуй!

Джулія кинулася до дверей спальні та рвучко їх відчинила.

Шерман не ворушився, лише від напруги міцніше стиснув зубами жувальну гумку.

Жінка влетіла у темну вітальню, зачепилася за крісло і впала на підлогу.

— Що там сталося? — закричав Інгліш і почав смикати клямку. — Відчиняйте!

Роджер безшумно підійшов до вимикача й увімкнув світло. Це допомогло Джулії піднятися на ноги, і вона, шпортаючись, підійшла до вхідних дверей.

— Ніку! Він хоче мене застрелити. Врятуй мене, Ніку!

Інгліш щосили вдарив плечем у двері.

Джулія схопилася за ключ, що стирчав у замку. Шерман націлився пістолетом їй поміж лопаток. Вона, немов відчувши це, повільно озирнулася.

Нелюдський крик заглушив постріл. Маленька чорна дірка з’явилася на спині Джулії. Її відкинуло на двері, й жінка повільно осіла на підлогу.

Шерман вистрілив ще раз. Куля влучила у стегно, тіло вигнулося в агонії. Пальці Джулії дряпали двері, ламаючи нігті, аж поки вона не впала долілиць, все ще конвульсивно здригаючись.

Роджер спокійно поклав пістолет біля своєї жертви і тихо пішов через спальню до вікна.

Він уже стояв на підвіконнику, коли вхідні двері з тріском відчинилися. Не кваплячись, Шерман поправив фіранки, зачинив знадвору вікно і без вагань пірнув у темну річку.