Я сам поховаю своїх мертвих

1

О пів на дев’яту Чак Еган спрямував «кадилак» до будинку, де мешкала Джулія. Автомобіль зупинився навпроти дверей, з яких саме цієї миті вийшов Нік Інгліш. Чак відчинив задні дверцята. Сьогодні він одягнув свій улюблений чорний костюм, чорний військовий капелюх і білий галстук. Такий одяг найбільше нагадував йому форму, яку він носив раніше, і прикрашав його, як гарна рама прикрашає посередню картину, — не те що смокінг, у якому в Чака був вигляд офіціанта з дешевого ресторану. У цьому костюмі та зісунутому набік капелюсі він здавався суворим і навіть небезпечним.

— Привіт! — кинув Інгліш, сідаючи в машину. — Чим потішиш?

— Я говорив із консьєржем, — відповів водій. — Той іще бовдур, звати Тоні Келгаун. Усе виклав, тільки-но я махнув грошиками перед його носом. У вашого брата працювала секретарка, Мері Севіт, адреса — 45 Іст Плейс.

— Ну, то поїхали до неї. Рухайся, Чаку, треба встигнути, поки вона не вийшла з дому.

Чак вскочив у «кадилак» і рвонув з місця. Дорогою Інгліш проглянув газети: у них чимало місця було виділено самогубству Роя та його родинним зв’язкам із Ніком. Зрештою, Сем Крейл попрацював добре, подумав Інгліш, адже про Коррін не було написано й слова. Моріллі також відпрацював витрачені на нього гроші. Із його слів, Рой застрелився через нервовий зрив, що виник від перенапруження на роботі, й нічого дивного у цій події нема. Звичайно, це пояснення виглядало не дуже переконливим, але Інгліш був задоволений: якщо ніхто не почне копати глибше, так воно і залишиться.

Перш ніж вийти від Джулії, Нік зателефонував до офісу. Гарі повідомив про журналістів, які чекають на нього, і що він поки годує їх обіцянками.

Чому треба марнувати свій час на якусь Мері Севіт, дратувався Інгліш. І без неї повно роботи: потрібно зустрітись із сенатором Генрі Б’юмонтом і трохи заспокоїти його, переговорити з комісаром поліції, дати вказівки Сему Крейлу, а ще ці журналісти — з ними також необхідно щось робити. Але якщо хтось і знає, чому Рой застрелився, то це — Мері Севіт. Секретарці завжди відомо, що в голові шефа, і якщо вона не повна дурепа, то знає, що пішло не так...

— Приїхали, босе, — раптом увірвався в роздуми Інгліша голос водія. — Будинок зліва.

— Біля входу не зупиняйся, — попросив Інгліш, — проїдь ще кілька метрів, а звідти пройдемося.

Чак усе так і зробив, й чоловіки вийшли на вулицю.

— Підеш зі мною, — сказав Інгліш, прямуючи до багатоповерхівки з коричневого каменю, на яку вказав Чак.

Підписані поштові скриньки підказали Ніку, що квартира Мері Севіт — на третьому поверсі. Двері до будинку були замкнені, й Чак натиснув на кнопку домофона. Жодної реакції. Водій подзвонив ще кілька разів, але дверей ніхто не відчинив. Він глянув на Інгліша.

— Думаю, пташка вилетіла з гніздечка.

— Напевно, прочитала газети і погнала до офісу, — спохмурнів Нік.

Раптом двері відчинилися, й вишукано одягнена дівчина здивовано глянула на Інгліша. Заспана та блідувата, вона поспішно поправила пасмо волосся, що виглядало з-під капелюшка. Нік не звернув уваги на її реакцію: його фото газети публікували настільки часто, що Ніка нерідко впізнавали на вулиці.

Він привітався, піднявши капелюх.

— Вибачте, я мав надію поговорити з міс Севіт. Її нема, як розумію?.

— О ні, вона вдома, містере Інгліш, — усміхнулася дівчина. — Ви ж містер Інгліш, правда?

— Так, — відповів той, тримаючи капелюх у руці. — Дуже приємно, що ви мене впізнали.

— Ще б пак! Я б упізнала вас будь-де. Минулого тижня я дивилася «Місяць піднявся високо». Це була неймовірна вистава.

— Дуже приємно, — повторив Інгліш, усвідомлюючи, що йому справді приємно та що її думка важлива для нього. — Можливо, міс Севіт досі спить? Я дзвонив тричі.

Поки вони говорили, Чак зацікавлено вивчав дівчину. Його гострий погляд відзначив довгі стрункі ноги, і він ледь чутно присвиснув.

— Може, вона вимкнула дзвінок, — сказала дівчина, не помічаючи, що її розглядає Чак, бо не відводила очей від співрозмовника. — Міс Севіт точно вдома. Молоко й газета лежать під дверима. І вона ніколи не виходить раніше десятої.

— Тоді, напевно, я піднімусь і постукаю у двері, — сказав Інгліш. — Дякую за допомогу.

— Завжди рада вам допомогти.

Його тепла дружня усмішка приголомшила дівчину.

— Якби ж я вмів так само... — мовив Чак, поки вони піднімалися сходами. — Бачили, як вона заворожено дивилася на вас? Достатньо було б клацнути пальцями...

— Тихо, — сухо кинув Інгліш.

— Так, босе, — водій потупив очі, але продовжив ворушити губами, ніби беззвучно говорячи сам до себе.

Пляшка молока і газета справді лежали біля дверей Мері Севіт.

Інгліш кивнув, і Чак різко постукав.

Жодної реакції. Ніхто не відповів, і коли той постукав удруге.

— Зможеш відчинити двері? — прошепотів Інгліш.

На мить Чак здивовано застиг, а потім оглянув замок.

— Без проблем. Але хазяйка може розкричатися чи викликати поліцію.

— Давай відчиняй, — звелів Нік.

Чак дістав із кишені відмичку, встромив у замок, трохи потряс нею, тоді прокрутив і штовхнув двері.

Інгліш увійшов у маленьку, гарно вмебльовану вітальню.

— Тут є хтось? — гукнув він, підвищуючи голос.

Не отримавши відповіді, постукав у двері іншої кімнати.

Водій увійшов до квартири і тихенько зачинив за собою вхідні двері.

Інгліш постукав ще раз, відчинив двері й зазирнув усередину. На ліжку — порожньо, лиш ковдра відкинута.

— Сподіваюся, вона кудись вийшла, — сказав він до Чака.

— Може, у ванній? Піти глянути?

Інгліш проігнорував його пропозицію і пройшов до ванної кімнати сам, увімкнувши дорогою світло.

Раптом він застиг, як укопаний.

На білому шовковому мотузку, перекинутому через верх дверей і прив’язаному до чогось з іншого боку, висіла темноволоса дівчина років двадцяти. Вона була одягнена в білий шовковий халат, з-під якого виглядала голуба нейлонова піжама. Дівчина, мабуть, була красивою, але тепер її вигляд псували пожовтіла шкіра та опухлий язик, що стирчав із відкритого рота. Червоною ниткою від носа до підборіддя простяглася цівка засохлої крові. Чак затамував подих.

— Хай йому грець! Навіщо вона це зробила? — проказав він здавленим голосом.

Нік доторкнувся до рук покійної.

— Мертва вже годин сім. Це все ускладнює, Чаку.

Той оцінююче глянув на дівчину.

— Мови нема. Я б хотів таку саму нічну сорочку для своєї подружки, але вона чомусь одягає лишень піжаму.

Інгліш не розчув цих слив: з важкими думками він розглядав мертву дівчину.

— Нам краще забиратися звідси, босе, — запропонував Чак після довгої паузи.

— Заткайся, — гаркнув Нік і почав колувати кімнатою.

Чак, відступивши до дверей, якусь мить спостерігав за ним.

— На каміні, босе, — раптом сказав він.

Окрім звичайного мотлоху, який люди тримають на камінній полиці, у срібній рамці там стояла фотографія Роя.

Узявши світлину, Інгліш прочитав напис, зроблений великими літерами і розмашистим почерком його брата: «Подивися на мене, кохана, і згадай, ким ми стали одне для одного. Твій Рой».

Інгліш тихо вилаявся.

— Вони були коханцями. Без сумніву, для неї це написав Рой. Стиль його. Подивися, може знайдеш якісь листи.

Чак почав професійно обшукувати кімнату.

Стоячи осторонь, Нік спостерігав, як той оглядає шухляди і шафи. Чак швидко знайшов пачку перетягнутих голубою гумкою листів, передав їх Інглішу та продовжив пошуки.

Упізнавши почерк Роя, Інгліш проглянув листи. Йому було достатньо прочитати два чи три, аби зрозуміти, що Рой і Мері були дуже закохані одне в одного і що Рой планував розлучитися з Коррін.

Із перекошеним од люті обличчям він запхав листи до кишені.

— Я закінчив тут, босе.

— Поглянь в іншій кімнаті, — сказав Інгліш і, коли Чак вийшов зі спальні, заховав фотографію свого брата в кишеню.

За п’ять хвилин обоє вийшли з квартири і попрямували до машини.

— Швидко до офісу, — звелів Інгліш, сідаючи в автомобіль. — І тримай рот на замку, Чаку.

Водій ускочив за кермо і погнав «кадилак» дорогою вниз.

2

На масивному столі з червоного дерева запищав селектор, й Інгліш, нахилившись, натиснув кнопку мікрофона.

— Прийшов містер Крейл, — почувся голос Лоїс.

— Запрошуй, а ти зайди після нього, — Інгліш відкинувся на спинку крісла.

Щойно він це зробив, двері до кабінету відчинив Сем Крейл.

Ледь не такий же високий, як Нік, він був досить огрядним, із чорним густим прилизаним волоссям, блідим обличчям та гострими очима-намистинами. Гладкі повні щоки виблискували від регулярного гоління, товсті руки були вкриті волоссям, а нігті — бездоганно доглянуті.

Хоча Крейл виглядав не надто привабливо, він був найрозумнішим юристом у місті й займався усіма легальними справами Інгліша.

— Привіт, Ніку, — сказав він, сідаючи у крісло. — Кепські справи.

Інгліш пробурмотів щось незрозуміле у відповідь, штовхнув портсигар через стіл і задумливо подивився на Крейла.

— Як Коррін?

Крейл скривився, вибрав сигару, обрізав кінчик золотим ножиком, запалив її і видихнув клубок диму.

— Із нею, Ніку, непросто, вона ще додасть нам нових проблем.

— Не додасть, — коротко заперечив Інгліш. — Інакше за що я тобі плачу гроші? Це твоя робота — не дати їй створювати нам проблеми.

— А чим, гадаєш, я займався відтоді, як добрався до неї минулої ночі? — трохи гнівно запитав Крейл. — Але вона не хоче й слухати. Упевнена, що Рой мав борги і приходив до тебе по гроші. А ти його прогнав.

Інгліш фиркнув.

— Так, він приходив до мене позичити гроші, але шість місяців тому. То чому Рой застрелився не тоді, а зараз?

— Вона стверджує, що він приходив до тебе позавчора.

— Бреше.

— Рой сказав їй, що ходив до тебе.

— Отже, він їй збрехав.

Крейл задумливо вивчав сигару.

— Це буде складно довести, Ніку. Преса тільки й чекає на щось сенсаційне. Коррін каже, що Рой ходив до тебе просити грошей, ти його вигнав, тож він був змушений піти до колишніх клієнтів і шантажувати їх. Один із них повідомив у поліцію. Ще вона каже, що це ти просив комісара поліції забрати в Роя ліцензію. Через усе це він і застрелився. От і виходить, що у смерті Роя винен ти. Це називається доведення до самогубства.

Інгліш спохмурнів.

— Це Рой їй таке підказав чи вона сама придумала?

— Коррін наполягає, що це все їй розказав Рой, і саме це вона збирається розповісти на дізнанні. А воно за годину, Ніку.

— Так, — Інгліш піднявся та підійшов до вікна. — Коррін недолюблює мене, правда?

— Правда. Стверджує, що ти розбив її життя, і вона збирається відповісти тією ж монетою.

— Дурепа! Чому вона вважає, що цей скандал може чимось мені нашкодити? — задумливо запитав Нік, відвернувшись од вікна. — Хто вклав цю думку в її порожню голову?

Крейл знизав плечима.

— Це не знищить тебе, Ніку, але може нашкодити твоїм планам. Не варто йти проти громадської думки. Люди вважають, що ти багатій. А Коррін каже, що Рой просив лише чотири тисячі, щоб поліпшити свої справи. Для тебе то не гроші. І Коррін може подати цю історію у невигідному для нас світлі.

— Рой хотів десять тисяч без будь-яких пояснень, — сказав Інгліш. — Я вирішив, що пора припиняти цю благодійність. Я хотів показати, що він не може приходити до мене постійно, тільки-но в нього закінчаться гроші. Таким був стиль його життя. Рой навіть не намагався економити. То якого біса я мав утримувати брата і його дружину?

— Згоден, — сказав Крейл, — але то він застрелився, і його жаліють. Це може нашкодити справі з лікарнею, Ніку. Вони тільки й чекають приводу.

— Я знаю, — Інгліш сів за стіл. — Запам’ятай, ситуація така: Рой перевтомився, бізнес розчарував його. Він намагався виправити справи, але це було заважко для нього. Замість того, аби прийти до мене, він спробував дати раду сам, але зламався під тиском обставин і застрелився. Це історія, яку я розказав журналістам, і саме її ти розповіси в суді. Коррін піде з тобою і все підтвердить.

Крейл здивовано подивився на Інгліша.

— Вона цього не зробить. Я говорив з нею, і можу тебе в цьому запевнити. Вона хоче помститися.

— Зробить, — твердо проказав Інгліш. — Якщо ця історія не влаштовує Коррін, я видам журналістам іншу, яка сподобається їй ще менше. Рой мав секретарку, дівчину на ім’я Мері Севіт. Вони були коханцями і збиралися втекти. Щось пішло не так, можливо, у невдахи не вистачало грошей. Тоді він знайшов простий вихід із ситуації — застрелитися. Секретарка прийшла в офіс, знайшла там його мертвим, повернулася додому і повісилася.

Крейл витріщився на нього.

— Повісилася?!

— Еге ж, повісилася. Вранці я їздив до неї, аби поговорити, і сам усе бачив. Про це ніхто не знає, але врешті-решт її знайдуть. Сподіваюся, до того часу слухання закінчиться.

— Тебе там хтось бачив? — тривожно запитав Крейл.

— Так, коли підіймався сходами. Я сказав, що дзвонив у домофон, але ніхто не відчиняв, тож я вирішив, що вона вже поїхала до офісу.

— Ти впевнений, що вони були коханцями?

Інгліш відчинив шухляду, дістав фотографію, яку знайшов у спальні Мері Севіт, і поклав її на стіл. Пачку листів він кинув Крейлу на коліна.

— Тут усі докази. Якщо Коррін вважає, що вона може вилити на мене відро бруду, їй краще подумати ще раз. Скажи їй, нехай зробить усе правильно, інакше листи потраплять у газети.

Крейл переглянув кілька листів і заховав їх у портфель разом зі світлиною.

— Це дуже шокує її, Ніку, — протягнув адвокат серйозним тоном, — вона жити без нього не могла...

Інгліш подивився на співрозмовника важким поглядом.

— Їй не обов’язково знати. Усе в твоїх руках. Переконай Коррін по-іншому, якщо так переймаєшся її почуттями.

— Думаю, їй усе-таки варто показати ці листи, — мовив Крейл. — Хоча мені це й не до вподоби.

— Я завжди можу звернутися до іншого юриста, Семе, — нагадав йому Інгліш.

Крейл знизав округлими плечима.

— Не треба, я зроблю це сам. І не буду таким різким, як ти, Ніку.

— Давай без сентиментів. Рой залишив заповіт?

— Так. Усе переходить Коррін. Наскільки я встиг з’ясувати, там лише борги. Ще є у банку сейф, ключ від нього — у мене. Я не встиг його перевірити, але не варто сподіватися знайти там щось цікаве.

— Опишеш мені його фінансовий стан перед тим, як повідомити Коррін, — попросив Інгліш. — Організуй, щоб у його банківському сейфі знайшовся страховий поліс. Я хочу, аби вона мала кілька сотень баксів на тиждень. Гроші виділю.

Крейл усміхнувся.

— Ну, і хто тепер сентиментальний? — запитав він, піднімаючись.

— Їдь на слухання, — сказав Нік, — і зроби так, аби нашу історію прийняли.

— Приймуть, — кивнув Крейл і попрямував до дверей. — Зателефоную, коли все закінчиться.

З

Щойно Крейл пішов, Лоїс вислизнула з-за столу, підійшла до кабінету Інгліша і постукала у двері. Нік кивнув їй, розглядаючи сигару холодними, задумливими очима.

— Заходь і сідай, — сказав він, знизавши своїми масивними плечима й навалившись на стіл. — Коли ти пішла сьогодні спати?

Лоїс усміхнулася, підсуваючи стілець до столу, і сіла.

— Десь по четвертій, але я не люблю багато спати.

— Дурня. Звичайно, що любиш. Йди після обіду додому і відіспися.

— Але справді, містере Інгліш... — почала вона.

— Це наказ, — він сухо перебив дівчину. — Робота зачекає. Ти й так постійно працюєш. Тебе підмінить Гарі, якщо буде потрібно.

— Він також працював допізна, — тихо нагадала Лоїс. — Усе нормально, містере Інгліш. Я зовсім не стомилася. Ми саме рахуємо, скільки заробили на поєдинку.

Інгліш пригладив темне волосся і насупився.

— Чорт забирай! Я зовсім забув про поєдинок. І що там?

— Гарі підсумує для вас результати десь за півгодини.

— Добре. Тепер про вчорашнє. Знайшла щось цікаве?

— Нічого особливого, містере Інгліш. Я проглянула документи. Жодних справ від серпня.

Інгліш спохмурнів.

— Ти впевнена? Давай прикинемо. Я купив йому цей бізнес у березні, так?

— Так, містере Інгліш. Я знайшла листи, датовані липнем, але далі — жодних листувань.

— Ну і чим він займався останні дев’ять місяців?

Лоїс похитала головою.

— Контора була ніби зачинена. Ніщо не надходило, нічого не відсилали. Зрештою, у документах нема жодних копій листів.

Інгліш задумливо потер підборіддя.

— А щодо його справ? Були якісь записи?

— Він працював із вісімнадцятьма справами від квітня до кінця липня. Дванадцять із них — розлучення, три — зниклі люди і три — сімейні розслідування. Але після липня — жодного запису і жодної нової справи.

— А що в бухгалтерії?

— У сейфі — бухгалтерська книга. Я зробила копії від березня до липня. Книгу не забирала, бо поліції це би не сподобалось. Я принесла копії, хочете глянути?

— Скільки він у середньому заробляв?

— Доларів 75 на тиждень.

Інгліш скривився.

— Це дрібниці. А якісь надходження після липня?

Вона заперечно похитала головою.

— Ну і як він спромігся утримувати свій будинок за 75 доларів на тиждень? — протягнув задумливо Нік. — Ти хочеш сказати, що від серпня бізнес Роя не приніс ані цента?

— Може, він тримав інші бухгалтерські книги, містере Інгліш, але в тих, що я знайшла, від серпня — ніяких надходжень.

Інгліш знизав плечима.

— Ну добре. Ще щось?

— Підставка для аркушів в одній із шухляд. Я думаю, звідти забрали листки із записами, залишивши тільки чисті.

Інгліш зацікавлено глянув на неї.

— Звідки така впевненість?

— Через пил. Із лінії пилу було видно, що там лежало значно більше аркушів. Це, звичайно, припущення, але мені здається, що частину з них забрали зовсім недавно.

— Може, підставка належала попередньому власникові?

— Мені вона видалася новою, містере Інгліш.

Нік відштовхнув крісло, піднявся і почав ходити кімнатою.

— Цікаво, цікаво... — протягнув він після тривалої паузи. — Отже, ніякого руху від торішнього серпня донині. Правильно?

— Так, якщо листів і досьє за цей період ніхто не забирав.

— В офісі паперів не спалювали?

— Ні.

— Добре, Лоїс, дякую. Вибач, що змусив тебе затриматися так довго. Будь гарною дівчинкою і після обіду йди додому. На сьогодні є щось важливе?

— Дві зустрічі до обіду, міс Ненкін та містер Бернштейн, обід із сенатором о пів на другу, а також пошта й кілька контрактів на підпис. А ще Гарі хотів показати баланс і результати поєдинку.

— Давай почнемо з пошти. Потім покличеш Гарі, — Інгліш глянув на годинник. — Я маю ще півтори години, а тоді займуся сенатором.

— Гаразд, містере Інгліш.

Лоїс вийшла й одразу ж повернулася з поштою, сіла за стіл та підготувалася записувати.

Інгліш швидко надиктував листи, глянув на контракти, які завізував Сем Крейл, підписав їх і штовхнув стіс паперу до Лоїс.

— Тепер поклич Гарі.

Гарі Вінс, блідуватий, із синяками під очима, з трохи напруженим виглядом увійшов до кабінету Інгліша. Той, глянувши на нього, всміхнувся.

— Працювати допізна — це не твоє, Гарі. Виглядаєш досить кепсько.

— І почуваюся так само, — вимучено всміхнувся Гарі. — Я підбив баланс. Чистими маємо двісті сімдесят п’ять тисяч.

Інгліш кивнув.

— Непогано. Ти поставив на Джоя, Гарі?

Той заперечно похитав головою.

— Я забув.

Нік різко глянув на нього.

— Що з тобою коїться? Невже ти не хочеш заробити? Я ж казав: ти не програєш.

— Я хотів, містере Інгліш, — сказав Гарі, — але закрутився, і це вилетіло мені з голови.

— Чак он тисячу заробив. А Лоїс ставила на Джоя?

— Не думаю.

— Ви безнадійні, — стенув плечима Інгліш. — Ну, але то ваші проблеми. Я можу підказати вам про можливість заробити, але не більше. О, згадав. Сьогодні забіжить Моріллі. Дай йому три сотні з мого витратного рахунку. Він також виграв, зробивши ставку.

— Добре, містере Інгліш.

Нік викинув недопалок.

— Ти колись думав про одруження, Гарі? — раптом запитав він.

Гарі застиг, відвівши погляд.

— Ні, а що? Вважаю, ще зарано.

— Ну, а хоч подружка у тебе є? — всміхнувся Інгліш.

— Я просто ще не мав часу зайнятися цим, — тихо мовив Гарі.

— Тобі скільки? Тридцять два, тридцять три?

— Тридцять два.

— То знайди час, — розсміявся Інгліш. — До мене стояла ціла черга, коли я був удвічі молодшим за тебе.

— Добре, містере Інгліш.

— Може, у тебе занадто багато роботи? Га?

— О ні, містере Інгліш. Нічого подібного.

Бос глянув на нього спантеличено і знову знизав плечима.

— Зрештою, це твоє життя. Звіт відправ до Еспрі, нехай його завізує. У мене зараз обід із сенатором, оце так задоволення...

Гарі не встиг узятися за клямку, як запищав селектор. Інгліш натиснув перемикач.

— Прийшов лейтенант Моріллі, містере Інгліш, — почувся голос Лоїс. — Він хоче поговорити.

— Гарі його зустріне, — відповів Інгліш. — Я збираюся на обід.

— Він наполягає на зустрічі саме з вами, містере Інгліш. Каже, це важливо і терміново.

Нік незадоволено повагався.

— Добре, запрошуй його. Маю ще десять хвилин. Скажи Чаку, хай підготує автомобіль, — Інгліш вимкнув перемикач і сказав до Гарі: — Не забудь про гроші, віддаси Моріллі, коли він вийде від мене.

— Так, містере Інгліш, — Вінс відчинив двері, пропускаючи Моріллі до кабінету.

— Ви дуже невчасно, лейтенанте, — буркнув Нік, поки Гарі зачиняв за собою двері. — Я виходжу за п’ять хвилин. Що сталося?

— Я вирішив, що треба порадитися з вами, — вкрадливо почав Моріллі, підходячи до столу. — Ми знайшли секретарку вашого брата — дівчину на ім’я Мері Севіт.

Інгліш беземоційно глянув на нього.

— І що?

— Вона мертва.

Нік насупився і пильно подивився на Моріллі, але той не відвів очей.

— Мертва? Самогубство?

Моріллі знизав плечима.

— Самогубство. А може, й ні.

4

Кілька секунд Інгліш дивився на Моріллі, а тоді кивнув на стілець.

— Я слухаю.

Сівши, Моріллі продовжив:

— Зранку я телефонував місіс Інгліш, аби дізнатися, чи мав її чоловік секретарку. Вона назвала мені ім’я й адресу дівчини. Тоді ми із сержантом поїхали до неї на квартиру, на 45 Іст Плейс.

Лейтенант зупинився й уважно глянув у вічі Інглішу.

— Я знаю, — сказав той, не відводячи очей. — Я був там сьогодні вранці. Ніхто не відчиняв дверей. Я вирішив, що вона вже пішла на роботу.

Моріллі кивнув.

— Міс Галер, яка мешкає у квартирі поверхом вище від міс Севіт, сказала, що бачила вас.

— Продовжуйте, — сухо кинув Інгліш. — Що там сталося?

— Ніхто не відчиняв дверей. Пляшка молока й газета лежали біля порога, і це здалося мені підозрілим. Ми Взяли дублікат ключа й знайшли дівчину повішеною на дверях ванної кімнати.

— Пригощайтеся, — Інгліш, діставши собі сигару, штовхнув портсигар через стіл. — Ідо чого тут вбивство?

— На перший погляд, це типове самогубство. Так засвідчив поліцейський експерт, — Моріллі потер свій кістлявий ніс і тихо додав: — І він досі у цьому впевнений. Коли тіло забрали, я, залишившись сам, оглянув кімнату і дещо знайшов. Біля ліжка килим був вологим, ніби його недавно протирали. Я уважно обстежив це місце і надибав маленьку плямку. Бензидиновий тест показав, що це — плямка крові.

Інгліш дістав з рота сигару й задумливо почав роздивлятися її тліючий край.

— Я не вважаю себе таким розумним, як ви, лейтенанте, тому досі не второпав, де тут йдеться про вбивство.

Моріллі всміхнувся і пояснив:

— Вбивство — замасковане під самогубство — важко розпізнати, містере Інгліш. Нас тренують звертати увагу на дрібниці, які можуть підказати, що ж сталося насправді. Пляма на килимі — дуже доречна підказка. Розумієте, коли я перерізав зашморг і опустив тіло на землю, то помітив, що з носа дівчини текла кров. Але плям на нічній сорочці не було, хоча мали би бути. А знайшов я плямку на підлозі біля ліжка. Це означає, містере Інгліш, що померла вона біля ліжка, а не на дверях ванної кімнати.

— Хочете сказати, що її задушили біля ліжка?

— Так. Хтось її розбудив, накинув пасок від халата на шию і затягнув зашморг. Вона втратила свідомість дуже швидко. Дівчина могла впасти лицем на килим, і поки вбивця затягував зашморг, цілком імовірно, що у неї носом пішла кров, яка й залишила плямку. Мертву було неважко повісити у ванній кімнаті, аби все виглядало як самогубство.

Інгліш подумав і кивнув.

— Таке могло бути. Отже, ви вважаєте, що це вбивство, так?

— Ну, руку на відсіч не дам, але як інакше та плямка з’явилася на килимі?

— Ви впевнені, що це кров?

— Так.

Інгліш глянув на годинник — він спізнювався уже на чотири хвилини.

— Добре, дякую, що розповіли мені, лейтенанте. Це неочікувано, не знаю, що й сказати. Давайте обговоримо це згодом. Зараз у мене зустріч із сенатором, — він підвівся, — я дуже поспішаю.

Моріллі не ворухнувся. Він сидів, дивлячись на Інгліша, і вираз його обличчя тому не сподобався.

— Що ви задумали? — сухо запитав той у лейтенанта.

— Я не впевнений, містере Інгліш, але мені здається, що вам варто закрити це питання негайно. Я повинен здати звіт протягом півгодини.

Інгліш спохмурнів.

— А мені яке діло до вашого звіту?

— А от ви мені й скажіть, — обережно відповів Моріллі. — Та я б хотів віддячити вам, якщо це в моїх силах. Ви завжди були добрим до мене.

Інгліш раптом подумав, що тут щось не так, із цим візитом Моріллі.

Він нахилився вперед і натиснув перемикач селектора.

— Лоїс, зв’яжися із сенатором і скажи, що я спізнюся. Приєднаюся до нього не раніше другої.

— Добре, містере Інгліш.

Він вимкнув перемикач і знову сів.

— Продовжуйте, лейтенанте. Я слухаю, — важким тихим голосом сказав Нік.

Моріллі підсунув крісло вперед, і, дивлячись прямо На Інгліша, мовив:

— Ви й без мене знаєте, як окружний прокурор ставиться до сенатора Б’юмонта. Вони стали заклятими Ворогами відтоді, як сенатор зайняв свою посаду. Якщо окружний прокурор зможе чимось нашкодити сенатору, він, без сумніву, це зробить. А всі знають, що за сенатором стоїте ви. І якщо окружний прокурор зможе нашкодити вам, він так і зробить, сподіваючись, що це якось відіб’ється й на сенаторові. Якщо він зможе втягнути вас у скандал, то не буде особливо пильним із доказами...

— Як для лейтенанта з відділу розслідування убивств ви дуже добре орієнтуєтесь у політиці, — зауважив Інгліш. — Гаразд, припустимо, що так, як ви кажете, і є. Але до чого тут Мері Севіт?

— Та до всього! — вигукнув Моріллі. — Доктор Річардс повідомив мені, що ваш брат помер минулого вечора між десятою й о пів на дванадцяту. Точніше встановити час не вдається. Доктор також сказав, що Мері Севіт померла між дев’ятою та північчю. Міс Гапер бачила, як ваш брат виходив від Мері Севіт о дев’ятій сорок п’ять минулого вечора. Окружний прокурор довго не думатиме і пов’яже ці два самогубства. А тоді заявить, що ваш брат убив дівчину, потім повернувся у свій офіс та застрелився. Усе це потрапить у газети, і здійметься такий скандал, що ні вам, ні сенатору не позаздриш.

Інгліш довго сидів нерухомо, дивлячись застиглим поглядом на Моріллі.

— А навіщо ви все це розказали мені, лейтенанте? — запитав він нарешті.

Моріллі відвів від Інгліша малі чорні очі-намистинки.

— Ніхто, крім мене, не знає, що це вбивство, містере Інгліш. Доктор Річардс відзвітував про самогубство. Коли він дізнається про плямку на килимі, то, звичайно, змінить свою думку. Якщо він дізнається... Але поки що ні доктор, ні окружний прокурор цього не знають.

— А дізнаються вони, коли ви здасте свій звіт, правильно? — запитав Нік.

— Правильно. Якщо я, звичайно, не забуду про плямку крові.

Інгліш пильно подивився на Моріллі.

— Ще є свідчення міс Гапер, — нагадав він лейтенантові, — ви сказали, що вона бачила Роя, коли той виходив із квартири. Якщо вона це повідомить, окружний прокурор захоче вникнути у справу детальніше. Він навіть може знайти плямку.

Моріллі всміхнувся і мовив:

— Нехай міс Гапер вас не хвилює. Я подбаю про неї. Знаю, чим вона займається у вільний час, і знаю, що їй не захочеться давати свідчення. Спритні юристи типу Сема Крейла можуть вивернути її життя навиворіт. Я натякнув їй про таку ймовірність, і вона погодилася мовчати.

Нік нахилився вперед, аби струсити попіл із сигари.

— Лейтенанте, ви ж розумієте: шанси один до ста, що це Рой убив дівчину, — проказав він тихо. — Якщо вона справді була вбита, значить, хтось уникне покарання за умови, що вбивця не Рой.

— Убивцею буде ваш брат і ніхто інший, якщо окружний прокурор дізнається про плямку крові, містере Інгліш. Можете поставити на це останній долар. Тому вбивця у будь-якому випадку уникне покарання, — і він розвів руками. — Зрештою, як ви вирішите, так і буде. Якщо вас це влаштовує, я згадаю про плямку у звіті, але оскільки ви ніколи не забували про мене, я подумав, що повинен вам віддячити, коли мені вже випала така нагода.

Інгліш глянув на нього.

— Дуже гарно з вашого боку, лейтенанте. Я цього не забуду. Вважаю, що про плямку на килимі краще не згадувати.

— Домовилися, — піднявшись, сказав Моріллі. — Завжди радий допомогти, містере Інгліш.

— Зачекайте, — мовив Нік ніби мимохідь, — ви ж маєте забрати виграш за ставкою, правильно? Не нагадаєте, скільки там, лейтенанте?

Моріллі провів великим пальцем уздовж вузьких, чорних, як смола, вусів, а тоді сказав:

— П’ять тисяч, містере Інгліш.

Нік усміхнувся:

— Невже так багато?

— Якщо додати все разом, — сухо відповів Моріллі.

— Ну що ж, я завжди віддаю борги. Вважаю, що все повинно бути оплачено. Сподіваюся, лейтенанте, вас влаштує готівка?

— Це було б чудово.

Інгліш увімкнув перемикач на селекторі.

— Гарі? Не переймайся тією маленькою справою, яку я тобі доручав. Я сам подбаю про лейтенанта Моріллі.

— Гаразд, містере Інгліш.

Вимкнувши перемикач, він підійшов до сейфа, вмонтованого у стіну.

— У вас тут все чудово організовано, містере Інгліш, — констатував Моріллі.

— Приємно чути від вас похвалу, — бізнесмен відчинив сейф, вийняв дві пачки банкнот і кинув їх на стіл. — Розписки не треба.

— Вам вона і не знадобиться, — відповів Моріллі, швидко пробігшись пальцем по грошах, перевіряючи їхню кількість.

— А якщо окружний прокурор не повірить вашому звітові? — запитав Інгліш, знову сідаючи за стіл. — Він може відправити когось зі своїх людей оглянути квартиру, а вони знайдуть плямку крові.

Лейтенант усміхнувся.

— Можу запевнити вас, містере Інгліш, що плямки більше нема. Про це я подбав, — і він попрямував до дверей. — Мені негоже затримувати вас більше ні на мить. Краще повернуся до відділку і напишу звіт.

— До зустрічі, лейтенанте, — попрощався Інгліш і полегшено видихнув, коли Моріллі вийшов, зачинивши за собою двері. — Будь я двічі проклятий, — сказав він м’яко, — якщо він — не сучий вимагач.

5

Інгліш помітив сенатора ще з дверей ресторану; той сидів сам за кутовим столиком, його тонке симпатичне обличчя було похмурим і скривленим через нетерпіння та роздратування.

Сенатор Генрі Б’юмонт, невисокий і худорлявий, мав 65 років. Його зморшкувате обличчя віддавало жовтизною, але очі були сталево-сірі й гострі, мов голки. Генрі був надто амбітним і прагнув стати колись президентом. Генрі починав своє доросле життя з миття пляшок в аптеці, чим неймовірно пишався. Перша світова війна дала йому змогу проявити себе справжнім лідером, і Генрі завершив службу зі званням майора, отримавши дві нагороди, щоправда, низькорангові. Цілком випадково він потрапив у поле зору лідера демократів, тодішнього мера Чикаго, і на знак пошанування його військових заслуг отримав роботу з нагляду за автомобільними дорогами. Саме тоді він познайомився із Ніком Інглішем, який шукав інвестиції для свого гіроскопа. Б’юмонт йому допоміг, увівши в коло респектабельних підприємців. Коли Інгліш остаточно осів у Ессекс Сіті, він згадав про Б’юмонта і запропонував профінансувати його виборчу кампанію на посаду голови виконавчої влади округу. Б’юмонт радо погодився і завдяки грошам Інгліша досяг успіху.

Нік швидко зрозумів, що бізнес, який так стрімко розвивається, потребує впливового друга в політиці. І хоча Б’юмонт не був надто охочим допомагати, він усе ж усвідомлював свій борг перед Інглішем і докладав зусиль, коли той цього вимагав.

Згодом Інгліш вирішив посадити Б’юмонта у крісло сенатора. Конкуренція була жорсткою, але гроші в поєднанні з безжальною рішучістю принесли чудовий результат — Б’юмонт став сенатором. І тепер він збирався домагатися переобрання за шість місяців, через що дуже нервувався.

Адміністратор поспішив до Ніка, поки той стояв у дверях, і поштиво скерував його вузьким проходом до столика сенатора. Прямуючи за адміністратором, Інгліш відчував, що кожен у цьому вишуканому ресторані замовк та зацікавлено його розглядає.

Він давно звик до такого, але сьогодні ці погляди були не просто зацікавленими: сенсаційна новина про самогубство брата спровокувала безліч пліток.

— Я думав, ти вже ніколи не прийдеш, — сказав сенатор уїдливим голосом, коли Нік наблизився до столика.

Інгліш, важко глянувши на нього, сів.

— Треба було затриматися, — сказав коротко. — Що будемо їсти?

Поки сенатор вибирав страви, адміністратор вклав у руки Інгліша конверт.

— Це принесли для вас десять хвилин тому, містере Інгліш, — прошепотів він.

Нік кивнув, замовив непросмажений стейк із кров’ю, зелений горошок та півпляшки «Бордо», а тоді розірвав конверт і прочитав поспіхом написаний текст:

«Усе під контролем. Коррін виступила прекрасно. Вердикт: самогубство через нервовий зрив. Додаткового розгляду не буде. Сем».

Нік поклав записку в кишеню, і на його обличчі проступила холодна, ледь помітна усмішка.

— Що сталося з твоїм братом? — запитав сенатор, тільки-но адміністратор відійшов. — Що, чорт забирай, він накоїв?

Інгліш здивовано глянув на нього.

— Рой останні кілька тижнів прямував до нервового зриву, — тихо відповів сенаторові. — Я застерігав, що він працює забагато. Врешті-решт перевтома далася взнаки, і він знайшов для себе простий вихід.

Сенатор фиркнув. Його обличчя стало темно-червоним.

— Не годуй мене цим лайном, — сказав він люто, але не підвищуючи голосу. — Рой жодного дня не працював важко. Краще розкажи про шантаж...

Інгліш знизав плечима.

— Будуть різні плітки, — мовив Нік байдуже, — усі полюбляють копирсатись у чужій білизні. А ти чого завівся, ніби тобі окріп за комір залили? Рой застрелився тому, що перевтомився. І це — чиста правда.

— Справді? — засумнівався Б’юмонт, нахиляючись ближче до Інгліша. — А подейкують, що він намагався шантажувати якусь жінку, а ще мав втратити ліцензію. Це також правда?

— Кожнісіньке слово, — сказав Інгліш. — Але якщо хтось про це заговорить, то зустрінеться зі мною в суді.

Б’юмонт здивовано закліпав очима й відкинувся на крісло.

— Ти отримуєш задоволення від цього? — запитав він, й іскорка захоплення зблиснула в його очах.

Інгліш кивнув.

— Комісар поліції розпустив таку чутку. Я з ним уже поговорив. Він більше й слова не скаже. Тобі нема чого перейматися, Б’юмонте.

Офіціант приніс стейки, а коли відійшов, сенатор мовив:

— Можливо, мені й нема чого перейматися, а тобі от є. Справа з лікарнею може накритися.

Нік розрізав стейк та підвів голову.

— Чого б це? Якщо комісія вважає, що може мені відмовити, нехай подумає ще раз.

— Зрозумій, Ніку, — сказав Б’юмонт із тривогою в голосі, — ти не можеш відсторонитися від цього. Навколо цієї справи повно всіляких пліток, дуже неприємних пліток. А ти знаєш, що то за комісія. Коли я скажу їм, що ти хочеш назвати лікарню на свою честь, вони влаштують таку істерику...

— То не кажи їм, поки все не вщухне. За кілька тижнів усе вляжеться.

— Але ж зібрання — наступного тижня, і там визначатимуть назву для нової лікарні.

— Перенеси зібрання, — звелів Інгліш і взявся за келих вина. — Це дуже добре «Бордо», тобі варто спробувати, а не постійно пити за обідом скотч.

— Забудь ти про це вино, — Б’юмонт неспокійно засовався у кріслі. — Зустріч неможливо перенести. Ти знаєш це не гірше за мене.

— Треба перенести! — наголосив Інгліш. — Хто побудував лікарню? Хто її фінансував? Я сказав, що зібрання необхідно перенести, можеш так їм і передати.

Б’юмонт нервово поправив комір.

— Слухай, Ніку, ти не можеш так ставитися до комісії. Вони скликали зібрання, і нічого з цим не вдієш. Не можна відноситися до них як до купки школярів.

— Чому це?

— Бо вони — найвпливовіші люди міста.

Інгліш усміхнувся.

— Справді? Цікаво, чому ж вони самі не фінансували будівництва лікарні? Чому звернулися до мене? Впливові? Не сміши мене. Б’юмонте, послухай уважно, ти зустрінешся із Різом і скажеш відмінити зібрання. Поясниш, що так я звелів. Якщо він спробує відмовитися, попередиш, що тоді я припиню фінансування. Глянеш, як йому таке сподобається. Вони зав’язли в цьому по саму шию. Їм потрібно півтора мільйона доларів. Звідки візьмуться гроші, якщо я відмовлюся фінансувати? Дай їм це зрозуміти. Запитай також, чи банк візьме до уваги гарантії, які зможе надати та купка тупих індиків. Нічого подібного, чорт забирай. Зустріч буде перенесена, аж поки я не дозволю її провести. Я достатньо зрозуміло пояснив?

Сенатор хотів заперечити, але, глянувши на співрозмовника, передумав, невпевнено знизавши плечима.

— Добре, добре, заспокойся. Я подумаю, що можна зробити, але попереджаю: їм це не сподобається.

Інгліш розсміявся.

— Гадаєш, мені цікаво, що цим бовдурам подобається, а що не подобається? Хай ідуть до біса.

— Послухай, Ніку, — сказав Б’юмонт, нахиляючись уперед. — Ти високо літаєш, і я захоплююся твоїми успіхами. Я і сам досягнув багато. Ти ж не зупинишся на цій лікарні. Я бачу, що ти задумав, — хочеш залишити слід в історії Ессекс Сіті. Я спостерігаю за тобою вже давно і добре знаю твої методи. Ти поклав око на проект Вестсайдського мосту і, якщо мені не зраджує пам’ять, цікавився будівництвом оперного театру. Усе це добре — і лікарня, і міст, й оперний, — але комісії таке не сподобається. Вони, чорти б їх узяли, живуть тут довше, ніж ти. Їхні батьки, їхні діди і прадіди мешкали тут, коли твоїх батьків не було й у планах. Гроші — то ще не все. У цьому правильно вихованому місті поняття репутації важливіше за гроші, а для всіх публічних людей будь-який скандал гірший за отруйний газ. Досі тобі вдавалося цього уникати, але стережися. Різ, окружний прокурор і комісія не пропустять цього скандалу. Якщо вони зможуть дошкулити тобі, то зроблять це, і плакали тоді і твоя лікарня, і твій міст, і твій оперний театр.

Інгліш відсунув тарілку, дістав портсигар і запропонував сигару сенаторові.

— Не хвилюйся за мене, Б’юмонте, — мовив він тихо, — я достатньо дорослий, аби подбати про себе.

— Радий за тебе, але не забувай, що ми з тобою пов’язані. Постраждаєш ти — постраждаю і я, — наголосив Б’юмонт. — Якщо ти і готовий ризикувати, то я — ні!

— А що таке? Обмочив штанці?

Сенатор стенув плечима.

— Називай, як хочеш, але я повинен бути обережним. Ти точно впевнений, що з’ясував усе з цим самогубством?

— Із цим з’ясував. А от з іншим — ні, й це може потрапити у завтрашні заголовки газет. Рой мав секретарку, Мері Севіт. Минулої ночі вона повісилася.

Очі Б’юмонта округлилися.

— Чорт забирай! Що ти сказав?

Нік силувано всміхнувся.

— Напевно, вона також перенервувала.

— Як вони зв’язані? Вони що, домовилися? Ніхто не повірить у такий збіг!

— Не повірить, але жодних доказів зв’язку нема. Якщо ми витримаємо паузу, ніхто не пов’яже цієї дівчини з Роєм. Моріллі готовий допомогти. Вранці я заплатив за це п’ять кусків.

Б’юмонт нервово зглитнув. Його кадик різко затрясся, мов вуж на розпеченій сковороді.

— Ти заплатив Моріллі п’ять тисяч? А якщо він скаже комісарові? А якщо це пастка, Ніку? Підкуп офіцера поліції — серйозний компромат. Такою змогою вони точно скористаються. І це тебе потопить.

— Не драматизуй, — відрізав Інгліш. — Моріллі з нами. Він амбіційний і розуміє, що зі мною має шанс пробитися нагору. Тим більше, що лейтенант нічого не зможе довести. Я дав йому готівку, банкноти годі відстежити, — він відкинувся на спинку крісла. — Мені треба повертатися до офісу. Не забивай собі цим голови. Усе налагодиться.

Б’юмонт підвівся.

— Але чому ті двоє вбили себе? — запитав він. — Має ж бути якась причина...

Інгліш, додавши щедрі чайові, підписав чек, який залишив на столі офіціант.

— Причина має бути, — відповів Нік, — і я її знайду.

6

Того ж вечора, кілька хвилин по шостій, Інгліш закінчив диктувати останній лист. Лоїс просунула голову в двері й повідомила, що Сем Крейл очікує у приймальні.

Нік, спохмурнівши, глянув на годинник. Він домовився піти з Джулією у кіно, а потім відвезти в клуб «Едем», де вона співала, і мав заїхати по неї о пів на сьому.

— Запроси його, а сама йди додому. Ти вже давно мала відпочивати.

— Добре, містере Інгліш, — сказала Лоїс і кивнула Крейлу, який нетерпляче очікував у приймальні.

— Заходь, Семе, — запросив Інгліш, побачивши його. — Не проти поговорити дорогою? Я пообіцяв Джулії, що ми підемо в кіно, і не хочу запізнюватися.

— Думаю, що у кіно ти не поїдеш, коли почуєш новини, — Крейл опустив своє опасисте тіло у крісло. — Мені шкода, Ніку, але ти, напевно, відміниш побачення...

Інгліш витріщився на нього.

— Для цього має бути дуже серйозна причина. То уже вдруге за тиждень я змушую Джулію чекати. Що там знову сталося?

— Я відкрив банківську скриньку Роя, — пояснив адвокат. — Там було двадцять тисяч доларів готівкою.

Інгліш аж рота роззявив:

— Двадцять тисяч?

— Так, сотнями. І як тобі новина?

— Чорт забирай, де він їх узяв?!

Крейл похитав головою:

— Звідки я знаю... Вирішив терміново тобі розповісти.

— Та-ак, — Нік піднявся і втупився у килим, потираючи рукою шию. Потім знизав плечима, підійшов до телефону, підняв слухавку і мовив: — Лоїс, з’єднай мене з квартирою міс Клер.

Крейл дістав собі сигару.

— Я б не проти випити, маєш щось? У мене був дуже насичений день.

Інгліш вказав на великий секретер біля стіни.

— Налий собі, — і продовжив у телефон: — Джулія? Це Нік. Я знову затримаюся. Так, мені дуже шкода, але не встигну на фільм. Так вийшло. Щойно прийшов Сем із новинами про Роя. Я тобі згодом розповім. Вибач, Джуліє. Здається, ніби я постійно ламаю наші плани. Що збираєшся робити? Може, хочеш, аби з тобою пішов Гарі? Він ще в офісі й буде цьому безмежно радий, — послухавши відповідь, він спохмурнів і сказав: — Добре, добре. Я вважав, що тобі хочеться компанії. Побачимося в клубі о дев’ятій. До зустрічі.

Він поклав слухавку і скривився.

Крейл простягнув йому віскі, розбавлене газованою водою.

— Це, звичайно, не моя справа, Ніку, — похитав він головою, — але я б не ризикував відправляти у кіно таку дівчину, як Джулія, з таким хлопцем, як Гарі Вінс. Він занадто симпатичний для подібних завдань. Джулія може кинути на нього око.

Інгліш здивовано глянув на адвоката.

— На кого?

— Ти не боїшся, що Джулія може втекти від тебе з кимось схожим на Гарі?

— Не мели дурниць! Що може їй запропонувати Гарі?

Проблема в тому, Семе, що у тебе в голові каша.

— Я часом думаю, що так і є, — зізнався Крейл і розсміявся. — Але за цю кашу добре платять уже стільки років... Вона йде з ним?

— Не твоє діло, — відповів Інгліш, сідаючи. — Але щоб ти не забивав собі цим голови — не йде. Вона зачекає, коли я за нею заїду.

— Щасливчик, — заздрісно протягнув Крейл. — Коли я кудись запрошую дівчину, то маю спершу подарувати їй норкову шубу, аби вона погодилась.

— Ти б краще трохи скинув жирку, — мовив Нік жорстко. — Який із тебе романтик. У банківському сейфі ще щось знайшов?

Крейл запалив сигару й обережно подмухав на тліючий кінчик.

— Рой збирався зникнути. Там були два квитки до Лос-Анджелеса, гроші, заповіт, а також золотий і платиновий вінчальні персні.

— Як він, чорт забирай, наклав лапу на такі гроші? — запитав Інгліш і пошелестів сніжно-білим аркушем по столі.

— Якого біса він застрелився? — зауважив Крейл. — Оце правильне запитання.

Бізнесмен кивнув. Якийсь час він сидів мовчки, а тоді різко запитав:

— Семе, як зреагувала Коррін?

Адвокат скривився.

— Вона була шокована, але, зрештою, зробила так, як нам треба. Мені шкода її. Безперечно, вона дурепа, але я не хотів говорити їй про Роя. Це було ніби прибити мишу молотом. Коррін не вірила, аж поки я не показав їй кількох листів, і аж тоді вона розклеїлася. Думаю, ця дама не дуже тебе любить. Мусиш краще приглядати за нею. Якщо вона зможе тобі чимось нашкодити, то зробить це заввиграшки.

Інгліш знизав плечима.

— Вона і ще двадцять тисяч таких, як вона. Що з того? Суддю задовольнили свідчення?

— Так, він настільки тупий, що не знає, де в нього голова, а де зад. Йому потрібен був мотив, я його й дав — нервовий зрив через перевтому.

Нік нахилився і дістав сигару. Припаливши її, кинув сірник у корзину для сміття.

— Мері Севіт убили, Семе.

Крейл застиг.

— Звідки така впевненість?

— До мене приходив лейтенант Моріллі. Ти знаєш Моріллі? Він знайшов докази убивства, — мовив Нік і розповів Крейлу про плямку крові на килимі.

— Це вчинив Рой? — запитав Крейл із тривожним виразом обличчя.

— Чому ти саме так запитав?

— Не знаю, — спохмурнів Крейл. — Така думка одразу спала мені на думку. Дай поміркую... Ці двоє були коханцями і збиралися зникнути. Можливо, дівчина раптом вирішила, що це — погана ідея, адже Рой одружений. Вона могла потрапити у скрутне становище, тож в останній момент відмовилася, Рой утратив контроль і задушив її. Замаскував убивство під самогубство, повернувся до свого офісу, усвідомив, що накоїв, і — застрелився.

Інгліш усміхнувся, але від його погляду повіяло холодом.

— Швидко ж ти зметикував!

— Окружний прокурор теж не забариться, — припустив Крейл. — Це погано, Ніку.

— Бувало й гірше. Моріллі погодився тримати язик за зубами. Щоб його совість була спокійна, я вручив йому п’ять тисяч.

Крейл неголосно присвиснув.

— Цей коп далеко піде.

— Усі, якщо чогось варті, далеко підуть. Мені не шкода грошей. Він витягнув мене із серйозних неприємностей.

— Ти вважаєш, що це вчинив справді Рой?

Інгліш похитав головою.

— У жодному, чорт забирай, разі! Я його знаю, як облупленого. Когось убити Рой не міг. Більше того, вбити себе Рой також не міг, — він підвівся і почав ходити кімнатою. — Якщо Мері Севіт убили, отже, Роя також. Як тобі це?

— Як на мене, ти збожеволів. Поліція сказала чітко: Рой застрелився. Його відбитки знайшли на руків’ї пістолета.

— Не будь дитиною, Семе. Хтось інсценував самогубство Мері Севіт. Хтось так само інсценував і самогубство Роя. Це не так складно. Усе, що було потрібно, — вистрелити з пістолета Роя, притиснути його пальці до руків’я і спокійно піти.

— І хто ж хотів убити Роя?

Нік розвів руками.

— Та будь-хто, Семе. Рой був не надто люб’язним.

— Це правда, але кому потрібно було його вбивати? А ще ця дівчина... Чому вбили її?

— Не знаю. Можливо, Рой шантажував когось. І може, Мері Севіт усе знала. Вони ж працювали разом. Можливо, вбивця думав, що зуміє без проблем убити їх обох... Усе можливо, Семе.

Крейл ковтнув віскі.

— А що з Коррін? — запитав він. — Обдурена жінка, вона мала серйозний мотив, якщо ці двоє були справді убиті.

Інгліш похитав головою.

— Ні. Коррін занадто слабка, щоби підвісити ту дівчину на дверях ванної кімнати.

— Може, знайшла когось сильнішого?

Інгліш знову похитав головою.

— Ти забув про двадцять тисяч. Це може бути плата за мовчання. Уяви, що Рой шантажував когось і вирішив зірвати останній куш, перш ніж зникнути. Уяви, що він перегнув палку. Уяви, що людина, яку шантажував Рой, вирішила зупинити його вже назавжди, а заодно — й Мері Севіт. Ось тобі версія, спробуй її розвалити.

Крейл ретельно доглянутими нігтями почухав масивну шию.

— Ти говоритимеш про це з Моріллі?

— Ні. Не хочу, щоби мого брати визнали шантажистом.

Крейл стенув плечима.

— Можливо, саме тому вбивця і вирішив, що зможе приховати ці вбивства. Якщо так було насправді, він далеко не дурний.

Інгліш сумно всміхнувся.

— Я б не здивувався... Ти сказав Коррін про гроші, Семе?

Крейл похитав головою.

— Я подумав, що краще повідомити спочатку тебе.

— Ти правильно зробив. Притримай поки що ці гроші. Поклади їх у банківський сейф та підготуй страховку, про яку я тобі говорив. Залагодь усе з Коррін і скажи, скільки я тобі винен. Якщо ці гроші отримані справді внаслідок шантажу, Коррін не повинна мати до цього жодного стосунку.

— Гаразд. Я все залагоджу, — запевнив адвокат. — І ще одне, Ніку. Мені запропонували продати детективне агентство Роя. Чотири тисячі готівкою. Погоджуватися?

Інгліш зупинився і повернувся.

— Хто покупець?

— Пропозицію я отримав через Херста. Імені клієнта він не назвав.

— Він адвокат, правда?

— Ну, так себе називає. Але я б назвав його по-іншому.

— Чотири тисячі?

— Так. Коррін хоче погодитися.

— А як вона дізналася це раніше за мене?

— Херст звернувся до неї. Він зателефонував о дев’ятій ранку. Зі мною говорити не захотів, але Коррін усе ще плакала і тому передала слухавку мені. Я порадив їй кілька днів зачекати, сказав, що ми отримаємо, без сумніву, кращу пропозицію.

— Цікаво, хто готовий купувати такий бізнес, навіть не заглядаючи у звітність...

— У світі багато божевільних. Мені не дивно.

— А мені дивно, — спохмурнів Інгліш. — Якщо хтось пропонує купу грошей за бізнес, який не мав клієнтів останні дев’ять місяців, здається, він знає більше за мене. Скажеш Херсту, що цей бізнес не продаватиметься. Я маю покупця, котрий готовий заплатити сім тисяч доларів. Повідомиш про це Коррін і передаси їй чек.

— Хто ж покупець? — запитав Крейл, витріщившись на Ніка.

— Його звуть Ед Ліон. Він зателефонує до тебе завтра, віддасть чек та підготує потрібні документи, — відповів Інгліш. — І запам’ятай, Семе: я не знаю Ліона, і ти з ним також не знайомий. Зрозумів?

— Зачекай хвильку, Ніку. Що ти задумав?

Інгліш став навпроти Крейла.

— Хтось убив Роя. Хтось прагне якнайшвидше купити бізнес Роя. Я ж хочу з’ясувати, чи вбивця і покупець — не одна й та сама людина. Можеш назвати це інтуїцією. Саме цим і займеться Ед Ліон.

— То, звичайно, твоя справа, але що ти робитимеш, коли дізнаєшся, хто вбив Роя?

Інгліш холодно й замислено глянув на адвоката.

— Це — особисте. Хтось убив мого брата, і мені це не подобається. Поліція не може нічого вдіяти. Тому я сам поквитаюся за своїх мерців.

Крейл підвівся.

— Будь обережним, Ніку, — порадив він. — Говорити так — небезпечно. Якщо тебе цікавить моя порада, то я вважаю, що туди краще взагалі не пхатись. У тебе забагато зобов’язань, аби влазити у таку авантюру. Подивися правді в очі. Рой не значив для тебе нічого. Якщо почнеш копирсатись у його минулому, можеш знайти щось таке, чого назад уже не закопати. А якщо він був справді шантажистом? Чи не краще взагалі забути про це? Подумай про свою кар’єру...

Інгліш ляснув Крейла по широкій спині.

— Я знаю, Семе, ти хочеш якнайкраще, але навіть якщо Рой і був пройдисвітом, він все одно залишається моїм братом. Ніхто не має права убити його й уникнути покарання. Це буде особиста справа, моя і вбивці. Ти поклопочися про Коррін, а я подбаю про вбивцю Роя.

Коли адвокат пішов, Нік ступив до приймальні. Лоїс усе ще сиділа, сама в порожній кімнаті, заповнюючи книгу зустрічей.

— Хай йому грець! Чи я ще годину тому не казав тобі йти додому? — запитав Інгліш, підходячи до неї.

— Я подумала, що краще залишитися, поки ви не завершите справ...

— І що б я робив без тебе, Лоїс?.. — протягнув Нік, розглядаючи її блискуче чорне волосся. — Якби я вийшов і побачив, що ти вже пішла, то, напевно, відчув би себе наче без рук.

Вона задоволено всміхнулася.

— Не перебільшуйте, містере Інгліш. Вам щось потрібно?

— Спробуй відшукати Еда Ліона. Він десь у Чикаго, але я не знаю номера його телефону.

— Зараз знайду, — Лоїс узялася за слухавку.

Інгліш повернувся до кабінету, зачинив двері й почав задумливо ходити від стіни до стіни. Коли за десять хвилин задзвонив телефон, він хутко схопив слухавку.

— Містер Ліон на лінії, містере Інгліш, — доповіла Лоїс.

— Молодець. З’єднуй.

У слухавці щось клацнуло, і бос запитав:

— Еде, це ти?

— Так, якщо інший бовдур не натягнув мого костюма, — відповів голос по той бік дроту. — Ти стягнув мене з такої блондинки... Я два довгі місяці вмовляв її прийти та подивитися на мою колекцію гравюр, і от тепер — ти зі своїм дзвінком, у такий важливий психологічний момент, ех... Куди влип?

— Ти мені потрібен, — коротко пояснив Інгліш. — Вилітай найближчим рейсом. Робота саме така, як ти любиш.

— Я не хочу працювати, дай мені спокій, — сказав Ліон напруженим голосом. — Якщо це все, то кладу слухавку, поки ця лялька сокирою не прорубала собі виходу з моєї спальні.

— Повторюю: ти мені потрібен, — відрізав Інгліш. — Зараз не до жартів, Еде, інакше я б тобі не телефонував. Коли прибудеш, зв’яжися зі мною, зустрінемося не в офісі. Ти все зрозумів?

— Нічого не зрозумів, — передражнив Ліон. — Але якщо все так серйозно, я цим займуся. Мені щось перепаде?

— П’ять тисяч, — пообіцяв Інгліш.

Ліон присвиснув.

— Чуєш, як щось шумить у тебе за вікном? Це я паркую свій гелікоптер на дах твого будинку, — схвильовано вигукнув він і поклав слухавку.