Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Юстина. Лист

«Дорога Соню!

Довго не писала тобi. Останнiм часом просто не було сил сiсти за комп'ютер i впорядкувати все, що думаю.

По-перше, бабусю поховали так, як вона просила — без повiдомлень у газетi, без помпи i цiкавих поглядiв незнайомих людей. А своїх було обмаль. Приїхав з Америки Макс. Була фрау Вiра.

Ти просила розповiсти подробицi, але їх небагато: в день похорону зiбралися бiля капели. Кожен зробив запис у книзi спiвчуттiв, розсiлися в першому ряду. Майже не спiлкувалися. Вийшов пастор. Його промова була досить розпливчастою, такою, яка б пiдiйшла кожному другому — «добропорядна», «законослухняна», «чуйна», «нехай спочиває з миром» i таке iнше. Що вiн мiг знати? Що вона сплатила всi витрати, щоб Оксану могли поховати на батькiвщинi? Що дала грошi Максу на його поїздку до Штатiв i вiдмовилась взяти борг? Що першi твої успiхи на мiжнародних виставках — з її подачi?

Не думаю, що хтось це мусить знати, крiм нас. Отже, бабусю поховали з миром. Як приїдеш — пiдемо до неї разом.

Твiй квiтник перетворився на хащi — повно здичавiлих квiтiв, лiзуть з-пiд землi, мов скаженi.

Ну, не будемо про печальне...

Дорога Соню! Хочу написати багато — великого, довгого листа, почуття переповнили мене до тої межi, коли хочеться вихлюпнути їх, затопити цiлий свiт своєю вдячнiстю до тебе. До тебе i твого чоловiка, мiстера Рiда.

Якби не ви...

Не уявляєш, яка я вдячна, що ти розшукала мене в Америцi. Знаю, ти скажеш, що лише виконувала прохання бабусi, але ж могла i не шукати...

Я давно звикла, що в цьому свiтi кожен за себе. Завжди почувалася самотньою. До того часу, як побачила тебе у своїй кiмнатi в унiверситетському мiстечку пiд Берлiнгтоном. Пам'ятаєш?

Досi соромно за розкиданi речi, порожнi бляшанки з-пiд пива i тютюновий запах — i це все на тлi пiдстрижених газонiв упорядкованої ззовнi територiї.

До наших кiмнат нiколи не заглядає професура. А тим бiльше — гостi чи вiдвiдувачi.

Я була незадоволена тим, що хтось бачить цей безлад i рознервувалась.

Отже, пробач, що не одразу була до тебе привiтною. Не хотiла нiчого знати. Здавна мене переслiдує вiдчуття, що живу (точнiше жила) в щiльно запаянiй бляшанцi, замкнена в собi i в межах того простору, в якому весь час перебувала — за парканом кампусу, де геометричнiсть форм бездоганно пiдстрижених газонiв i клумб, охайних корпусiв i штучнiсть стосункiв цiлком вiдповiдають цьому стану. Певно тому, з вiдчуття спротиву, влаштовувала такий безлад на тiй територiї, яка тимчасово належала менi, тобто в унiверситетськiй кiмнатi. Адже хоч щось в цьому свiтi має бути створеним для мене?! А я цього нiколи не вiдчувала! Моя мати казала, що бабуся обманювала нас все життя, i я уявляла, що все, що пов'язано з «фрау Шульце» — несправжнє i навiть вороже. З дитинства, як найбiльший докiр, коли не слухалась чи робила якiсь прикрощi, чула, що «пiшла в свого дiда». Але не в того, портрет якого стояв у матерi на столi, — поважного пана у фрацi, а в якогось «iншого» — з «дикої країни», «чужинця», котрий «купив бабусю за шматок хлiба». I тим самим позбавив нас «чистої аристократичної кровi».

Усе життя менi хотiлося розмотати цей клубок. I ти стала першою ниточкою, за яку я вхопилася. Хоча, повторюю, менi досi прикро, що зустрiла тебе i мiстера Рiда непривiтно. Тепер ти знаєш чому. А я знаю, що ти знаєш. I вiд того легше на душi...

Справжня приязнь з'явилася пiсля того, як побачила твою виставку в Нью-Йорку. Це було неймовiрно! Я не великий знавець мистецтва, але в твоєму срiбно-скляному свiтi я прожила кiлька прекрасних годин i повiрила тобi остаточно.

Ти сказала, що життя часом зав'язує цiкавi вузлики. Розповiла, як жила в тому притулку — така ж законсервована в собi як i я. Умовила поїхати до бабусi.

Я їхала з острахом. А якщо бути чесною — з великим страхом. У мене зi свiтом i без того складнi стосунки, щоб додавати до них ще складнiшi. Мало хто розумiє мене, адже всi тепер прагнуть бути людьми свiту. А я думаю, що такою людиною можна стати лише в тому разi, коли точно знаєш, хто ти є i звiдки прийшов. Ось цього я про себе i не знаю. Це пригнiчує. Це все одно, що вiд народження жити в сиротинцi i не знати, звiдки ти взявся на свiт.

Якщо мiй дiд з ваших країв, отже, в менi є частка вашої кровi, але є iнша частка — нiмецька. Але нi там, нi там я нiколи не була, нi тої, анi тої мови не знаю (хiба що мати часом говорила зi мною нiмецькою).

Хто мiй батько, я так i не довiдалась. Вiдколи себе пам'ятаю, у мене було кiлька вiтчимiв, з якими мама час вiд часу провiдувала мене в приватнiй школi, а згодом — в коледжi. На питання про батька, невiдмiнно вiдповiдала: «Яка рiзниця?». Дивна позицiя, яку я не могла осмислити до кiнця. Можливо, так вона мстилася бабусi, яку так i не пробачила. Завжди називала себе «фон Шульце», додаючи — «баронеса». Це смiшило мене. Але принаймнi у неї була батькiвщина — якiр, з якого можна знятися будь-якої хвилини, а можна просто подовжити його довгий ланцюг. Головне — знати, що вiн є. Нехай навiть i на великiй глибинi. Мабуть, батькiвщина — те, що любиш i через що страждаєш?

До Берлiнгтона ми жили в Цинциннатi, власне, я там народилася. Але чи люблю я це промислове мiсто? Хотiла б повернутися? Певно, нi. Погано його пам'ятаю. Тi спогади для мене немов вкритi сiрим покривалом, що висiло над нашим кварталом. Я не знаю, чому ми опинились там — чи був звiдти мiй невiдомий батько, чи мати занесло туди якимись iншими вiтрами, але дивно те, що це мiсто в штатi Огайо заснували нiмецькi переселенцi. Про це я дiзналася лише в коледжi на уроках iсторiї. Не знаю, чи знала про це мати, але тепер, коли я замислююсь над дивними переплетiннями доль, цей факт здається менi визначним. Можливо, у свiтi iснує якесь тяжiння на кшталт магнiтного, що керує нашими, на перший погляд, випадковими вчинками. Тому i Цинцинатi? Не знаю...

У загальнiй школi мене дражнили «носатою» i я безмiрно страждала через це, тому мало виходила на вулицю. Пiсля сьомого класу мама вiддала мене в приватну школу-пансiон — це вже в штатi Вермонт.

Перше, що змусило ворухнутися серце, кущi бузку на околицях Берлiнгтона i запах дощу в перший день нашого приїзду, велике синє озеро Шамплейн, над яким поставали з рожевого марева Адiрондацькi гори — з пiвночi i Зеленi — зi сходу. Цей краєвид досi стоїть перед очима...

Отже, мiй якiр — бузок, озеро i тi гiрськi хребти? Чи зеленi галявини кампусу приватної школи, де я провела бiльшiсть часу? Або Нью-Йорк, до якого, мов трамвай, «ходить» з Берлiнгтона чорний лiтачок на сорок мiсць, i куди я часом втiкала, щоб подивитись мюзикл на Бродвеї?

Чи не замало це для справжньої любовi i справжнього страждання? Тих, з якими ти говорила про свiй Львiв, попри всi свої успiхи i новi можливостi?..

Мабуть, цi питання змусили мене шукати «фрау Шульце», без якої я б не народилася на свiт. А, можливо, спрацював той «магнiт»?.. Тепер детальнiше, як ти i просила.

...Прибула на мiсце увечерi, п'ятнадцятого травня. Приємно вразило те, що мiстечко дуже схоже на будь-яке у Вермонтi: розкреслене охайними газонами, геометрично чiтке i якесь прозоре, мов вiдбиток в дзеркалi. Напевно, ти помiчала, що вiдбиток будь-чого в дзеркалi має бiльшу прозорiсть i яскравiсть, нiж те саме в реальностi? Людей на вулицях обмаль. Тиша. Карамельнi вiлли, оточенi садами. I... запах бузку.

У порожнiй кав'ярнi, куди зайшла, щоб вiдтягнути час зустрiчi, до якої не дуже була готова, довелося перекинутись парою слiв з барменом. Сказала, що шукаю будинок фрау Шульце. У вiдповiдь почула, що стара фрау доживає останнi днi i навряд чи прийме мене, адже давно усамiтнилась i навiть не тримає покоївки, хоча може собi це дозволити. I покоївку, i кухаря, i хороший догляд соцiальних служб. Але ось вже роки зо два в її будинку не було людської ноги. З тим i пiшла до помешкання.

...Менi довго не вiдчиняли. Потiм за дверима почувся скрип, нiби до них пiдiйшов залiзний чоловiк, та це скрипiв iнвалiдний вiзок. У ньому сидiла стара жiнка. Стара, але красива. Я стояла на порозi з валiзою i не знала, що сказати. Не знала, якою мовою, адже нiмецьку знаю погано.

Ззовнi був день, яскраве свiтло, буяння кольорiв запущеного саду, а з отвору на мене повiяло задушливою темрявою, здавалося, що зроблю крок i розчинюсь в нiй, стану тiнню. Я заклякла. Жiнка дивилась на мене, її руки i губи тремтiли. Я навiть подумала не зiзнаватись, а просто запитати, чи здає вона кiмнати, як ранiше. Але вона випередила мене, промовивши моє iм'я. Я не знала, чи варто нахилитися i поцiлувати її. Не поцiлувала.

Вона трохи вiд'їхала, впускаючи мене в дiм.

У цьому великому двоповерховому будинку жеврiла лише одна кiмната — велика спальня, де, певно, вона i мешкала. На стiнi висiв портрет — юна жiнка з квiткою. Вона чимось невловимо була схожа на тебе.

I я розслабилась. Хоча зовсiм не уявляла, що маю робити далi... Знаєш, що менi сподобалось? Вона, фрау Шульце, не лiзла менi в душу i не вимагала називати бабусею з першого ж дня. Тiльки запитала, чи зможу я залишитись на все лiто, адже збиралася померти в кiнцi серпня, i не прийняла вiд мене нiяких ввiчливих заперечень. Ми навiть посмiялися над цiєю темою.

Ну, тепер про будинок, як ти i просила. Можливо, вiн теж став для тебе маленьким якорем, початком вiдлiку твого нового життя. Фрау Шульце сказала, що я можу обрати будь-яку з кiмнат нагорi. Я обрала «твою» — сама i навмання, лише побачила з вiкна густi заростi бузку i щось схоже на квiтковi клумби. «Цим займалася одна з моїх постоялиць» — пояснила фрау.

— Соня? — сказала я.

I вона посвiтлiшала. Почала розпитувати про тебе. I ти, саме ти, стала нашою спiльною темою, через яку втратилась напруженiсть i нiяковiсть, яку взаємно вiдчували. Я розповiла все, що знала. Про те, що її протекцiя мiстеру Рiду зiграла свою роль не тiльки в твоїй творчостi, але i в особистому життi. Про те, яка простора у тебе майстерня зi скляними стiнами, через якi видно твiй сад, як на тебе дивиться мiстер Рiд...

— Я знала, що так має бути, — сказала бабуся. — Фрау Соня — надзвичайна жiнка, а Гаррi не лише генiальний промоутер, але з тих шалених вар'ятiв, котрi ще здатнi цiнувати справжнє — i мистецтво, i... почуття.

Потiм ми поговорили про iнших, тих, кого я знала лише за твоїми розповiдями. Певно, тобi це буде цiкаво.

Пiсля смертi прибиральницi Оксани i твоєї втечi до Америки (О! Бабуся розповiла, як збирала тебе i майже силомiць виштовхнула в iнший свiт. «Як при пологах» — сказала вона! ), все тут посипалось, розвалилось по шматках. Нiби, за її ж словами, прорвало дамбу.

Спочатку фрау Шульце вiдмовила в квартируваннi твоєму колишньому — вона його нiколи не визнавала. Виявляється, тримала вас лише через тебе. Дуже кумедно розповiдала, яку iстерику вiн їй влаштував, мовляв, що вона стара плiткарка i нишпорка, ледь не побив. Довелося Максу вгамовувати його чоловiчими методами.

Та спiвачка, що винаймала кiмнату поруч iз вашою, Тетяна, поїхала ранiше. Здається, повернулась на батькiвщину, хоча збиралася до Бельгiї.

Марина, донька квартирантiв, що жили лiворуч вiд тебе, майже одночасно з нею вирушила в «невiдомому напрямку». Пару днiв, доки батьки не отримали вiд неї листа, вони страшенно сварилися — з ранку до ночi, звинувачуючи одне одного в усiх грiхах. I це теж було схоже на прорвану запруду, адже родина була зразкова. З'ясувалося, що у фрау Вiри роман з якимось нiмцем, а вiд'їзд доньки став каталiзатором для того, щоб сказати правду. Закiнчилось тим, що вона також пiшла. Фрау Вiру я бачила на власнi очi — на похоронi. Вона приїхала з новим чоловiком. Красива, елегантна. Пiдiйшла до мене на хвилину, потисла руку, сказала кiлька слiв спiвчуття. Макса потрiпала по щоцi i вимовила щось на кшталт:

— Ну, ти нарештi навчився мити пiсля себе посуд?

Хоча я не зрозумiла, про що йдеться. Потiм вони разом розсмiялися. Поговорили про Марину.

Фрау Вiра гордовито сказала, що донька працює в Нiдерландах, вступила до тамтешнього унiверситету, вдало вийшла замiж. Потiм махнула рукою i розплакалась.

Макс...

Нi, спочатку ще про одного — Романа Iвановича, чоловiка фрау Вiри. Його я теж побачила. Бабуся говорила, що вiн працює на автозаправцi. Ми з Максом поїхали туди. Гер Роман працює на тiй же заправцi мийником автомобiлiв, знiмає маленький номер у мотелi навпроти, i, здається, цiлком цим задоволений. Сказав, що пише роман i невдовзi отримає за нього великий гонорар, але червонi очi i розпухлий нiс свiдчать про те, що гер Роман щовечора проводить досить серйозну «творчу розминку»...

Хто дiйсно «пише роман», то це Макс. Про тебе i про нього ми з фрау Шульце говорили найбiльше...

Дорога Соню! Так чи iнак, але це всi новини «з мiсця подiй». Зараз зроблю невеличку перерву — треба вiдiрватися вiд компа, адже ранок перейшов у вечiр. Поки що читай те, що написала.

Вiдсилаю.

Повернусь за годинку.

I, до речi, доброго тобi ранку! Забуваю про часовi пояси...

...Тепер я знову сиджу бiля вiкна, дивлюсь на сад. Пiд вечiр кущi бузку пахнуть особливо гостро, аж плакати хочеться... Я завжди дивувалась цим «невiдомо-чим» — чи то деревам, чи то квiтам. Суцвiття мiкроскопiчних, але таких фiлiгранно виточених квiточок... Цiкаво, скiльки їх в одному суцвiттi? Хто порахує? Чи однакова кiлькiсть пелюсток на тих квiтках? Чи є серед них — «щасливi», як скажiмо, на конюшинi? Я знаю, що ти це точно маєш знати! Iнакше б твої творiння зi срiбла i каменю не були б такими досконалими.

А я таки добряче заклякла перед твоїм «Бузковим кущем» у Метрополiтенi. Так, як тепер перед цим вiкном. I думаю, що, напевно, ти робила саме цей кущ, а тому маю вiдповiдь: кожне суцвiття i кожна квiтка в ньому — неповторнi. Чи не так?

До чого тут бузок?..

...Я вирiшила затриматись тут ще на тиждень, хоча пiсля вiдходу бабусi мене тут нiчого не тримає.

Макс зголосився допомогти з рiзними паперовими справами. Тепер я багата спадкоємиця, а що з тим робити — не знаю. Виявляється, що моє навчання в пансiонi сплачувала вона, а це тридцять сiм тисяч доларiв на рiк! I цей факт мене неприємно вразив, адже мати нiколи менi про це не казала. Можливо, вона сюди повернеться, все ж таки це її дiм. Я написала їй i поки що не отримала вiдповiдi. Побачимо...

Тепер не знаю, як зробити гiдний перехiд до iншої теми. Нiколи не мала хисту гарно писати. Зараз запитаю в Максимуса... Запитала. Смiється. Саме в цю хвилину, коли я мучусь, втупившись в екран. Каже: в кiно завжди поважав прийом «швидке входження до сюжету: бика за роги!». Що таке «бика за роги», менi не зрозумiло.

Вiн ще смiється, сидячи навпроти, каже: ну, пиши зараз те, що я надиктую.

Отже, вiтання тобi вiд Макса... Почекай, вiн каже, що вiн такого не казав (але все одно — вiтання тобi вiд Макса!)...

...Слухай, я, звiсно, зараз напишу пiд диктовку, але...

Каже: нiяких «але», що за самодiяльнiсть?! Одне слово...

Каже: «I цього теж не казав, бо слiв буде бiльше!».

Добре, пишу мовчки:

«Дорога Соню! Я, як добропорядна кобiта...»

Почекай...

Що таке «кобiта» — не знаю. Сердиться, каже, щоб не вiдволiкалась.

I почала спочатку. Починаю i мовчу:

«Дорога Соню! Я, як добропорядна кобiта, шостий день тримаю видатного голлiвудського сценариста (вiд скромностi не помре!) прикутим усiма фiбрами душi (що таке фiбри?) до одного питання, яке вiн поставив одразу, щойно переступив порiг цього батярського (що це таке теж не знаю)притулку для кретинiв. Питання було поставлено прямо i грубо з уживанням кiлькох незрозумiлих слiв невiдомого походження. Але суть його я вловила, як будь-яка дiвчина, що мрiє вдало вийти замiж (неправда!!!). Коротше, вiн запитав, чи згодилася б я переспати з ним з метою подальшого розвитку стосункiв...»

Соню!!! Почекай... Зараз я його вижену звiдси...

Продовжую, зачинивши дверi на ключ!!! Отже, таке воно це «швидке входження до сюжету»... Хоча менi здається, що я правильно розпочала — з твого бузку, який вже заснув, i тепер у сутiнках нагадує якогось екзотичного звiра, що спить стоячи посеред запущеної клумби. А я вiдчуваю такий затишок i спокiй, нiби давно живу в цьому будинку, сповненому рiзних iсторiй. Якщо добре подумати — у мене нiколи не було такого притулку, де я могла б почуватися хазяйкою. В кампусi школи i унiверситетському мiстечку ми жили по двоє-троє в кiмнатi. I тасувалися мiж собою, мов колода карт — нiчого справжнього, всi зайнятi навчанням, кожен за себе. Легкiсть i неперебiрливiсть.

Отже, Макс...

Вiн приїхав на другий день перед похованням. Перша зустрiч виявилась досить курйозною. Я поралась у садку, збираючи квiти на похорон — брудна, в старому комбiнезонi, в капелюху, насунутому на очi i — плакала. Знаєш, уперше плакала, уявляючи, що могла б здогадатися нарвати квiтiв ранiше — просто так. Поставити їх на тумбочку бiля лiжка, щоб вона могла їх побачити чи хоча б вiдчути аромат.

Словом, я не помiтила, як хтось пройшов у сутiнках по стежцi, але страшенно злякалася, коли почула, як шелестить гравiй, присiла пiд кущем i затисла в руках садовi ножицi. У будинку було темно, лише жеврiла свiчка бiля труни на першому поверсi. Я бачила, як тiнь зупинилась, це була чоловiча тiнь. Вона прокрадалась до будинку. Але не дiйшовши до порога, чоловiк зупинився, закурив i опустився на лавку в альтанцi. Тодi я змогла тихо пiдкрастись i приставила до його схиленої шиї вiстря ножиць.

— Забирайтесь геть! — сказала я. — Iнакше ви мрець!

Вiн не ворухнувся. Зробив одну затяжку, випустив дим i я почула його голос:

— Не переконливо...

Я розгубилася. Голос був спокiйним. Потiм вiн сказав:

— Я приїхав до фрау Шульце... Але, очевидно, запiзнився.

I я опустила свою зброю. Сiла поруч.

Усi цi днi Максим допомагав менi, як мiг i на похованнi, i з будинком, i зi спiлкуванням з чиновниками. Чесно кажучи, я вперше в життi вiдчула допомогу i пiдтримку. У нас прийнято посмiхатися i не мати проблем.

Ми багато говорили, хоча дещо я знала вiд бабусi. Знала, що вiн поїхав до якоїсь американської кiностудiї разом зi своїм другом — вiдомим режисером, з яким випадково познайомився, працюючи в готелi. «Знаєш, що сказала менi фрау Шульце, коли я мов очманiлий повернувся додому наступного дня пiсля цього знайомства? — розповiдав Макс. — Вона сказала, що нема чому дивуватися, адже часом, якщо, звiсно, ти на це заслуговуєш, доля знайде тебе i пiд кришкою зламаного роялю...».

Пiсля похорону вiн не спiшив назад, хоча йому часто телефонували. Чекав, поки я завершу тут податковi справи, запропонував летiти назад разом. До речi, сказав, що був трохи закоханий у тебе i потiм з величезним задоволенням дав твоєму колишньому чоловiковi по пицi. «Вiддухопелив по перше число» — сказав. Але як це, я не зрозумiла. Можливо, все вiдбувалося першого числа...

Щовечора ми сидiли в саду i вiн багато розповiдав про вашу країну. Знаєш, вiн планує повернутись, але не тепер, пiзнiше. Сказав, що це дивна країна, в яку героєм можна повернутися лише в одному з випадкiв: зi щитом чи на щитi. Я розумiю це так: зi щитом — це озброєним i захищеним, а на щитi — мертвим. Про те i про iнше вiн наводив багато прикладiв. I, знаєш, я захопилася твоєю батькiвщиною, вiдчула в нiй живий рух, якого менi так не вистачало в затишнiй каламутi свого життя, в його запрограмованостi.

I ще одна дивна рiч: несподiвано я зрозумiла бабусю. Мати казала, що вона вiддалася ворогу за шматок хлiба. Неправда, Соню. Це була любов. Просто любов, яка не має пояснень. Ти ж сама знаєш, що любов немає пояснень, чи не так, Соню? Ми говорили про це з тобою, коли ти розповiдала, якi складнi формули виводила, щоб пояснити собi, чому тобi було так недобре i самотньо в цьому будинку, i як всi цi складнi формули i питання вiдпали, коли ти вперше побачила Гаррi. I все спрацювало за правилом тяжiння, яке — присягаюсь — усе ж таки iснує!

Я теж це зрозумiла не так давно, i щаслива, що це трапилось. Смiшно згадувати, скiльки вечорiв ми з колежанками проводили в дурнуватих розмовах про так званi партнерськi стосунки, вираховували для себе найкращу партiю — за зовнiшнiстю чи кар'єрою. Якими важливими здавалися рiчний прибуток, статус в суспiльствi, наявнiсть заможної родини та власного будинку. А все це полетiло шкереберть вiд одного лише слова, почутого в темрявi саду: «Не переконливо...». Дiйсно, все, що надається розрахунку — не переконливо. Хоча, можливо, в менi говорить та частка кровi, яка нуртує в iнакшому напрямку?

Отже, любов не має пояснень! Але має наслiдки i... продовження. Саме тому, як ти сама сказала, життя зав'язує цiкавi вузлики. Вони є у всiх. До мого приїзду сюди, я думала, що моє життя пряме, мов одна гладка суцiльна лiнiя. Я помилялася. Виявляється, i я маю про що подумати. Можливо, я отримала у спадок не тiльки цей будинок, але й таку ж любов «до чужинця»?

...Нашi останнi розмови були вiдвертими. Я називала її бабусею, вiд чого вона одразу починала плакати. А вже перед самим вiдходом розповiла про стару скриньку, в якiй зберiгає записку вiд мого дiда. Показала її менi — клаптик пожовклого паперу iз затертими незнайомими лiтерами, написаними олiвцем. Шкодувала, що так i не наважилась показати її Максу або тобi.

Так, так, саме комусь iз вас.

...Тепер нiч. Я бачу свiй вiдбиток у темному склi вiкна. Вiн досить химерний, нiби на мене дивиться двiйник з-пiд мiнливих вод Рейну — Лореляй. Але не загальновiдома, про яку писав Гете. А iнша, оспiвана давнiше Клеменсом Бретано: жiнка, через яку гинули моряки. А вона вiддала серце бiдному рибалцi з чужих країв. А коли вiн поїхав, вона кинулася в рiку, адже життя втратило сенс. Така от iсторiя...

Дорога Соню! Я вирiшила прийняти пропозицiю Макса — ми повертаємося разом. Саме тут, у цьому будинку, який мiг би бути моїм вiд народження, я вiдчула, що в мене є родина, про яку навiть не здогадувалась. Уявляю, як ми приїдемо до вашого затишного будинку i будемо сидiти на вашiй склянiй терасi — ти, Гаррi, Макс i я. I я бiльше не заздритиму (бо, був такий грiх!) тому, як на тебе дивиться Гаррi... Ти зробиш тi страви, якi їла в «Кривiй липi» у своєму рiдному мiстi — чанахи i яблучний струдель. Ти так смачно розповiдала про цi страви, що я просто змушу тебе зробити їх! Ми пом'янемо фрау Шульце — наш «вузлик», на якому дивним чином зав'язалися нашi долi... I я дiстану записку свого дiда. Усе буде так, як вона хотiла — ви прочитаєте її. Ти i Максим. Фрау Шульце, уроджена Лора Брандмауєр, зробила правильний вибiр...